[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 598-617.]

Попередня     Головна     Наступна





«Другъ», «письмо для белетристики й науки», студентський двотижневик у Львові (1874 — 77), орган «Академического Кружка»; спершу москвофільського напряму, еволюціонував під впливом М. Драгоманова до українства; фактичний ред. А. Дольницький. В «Д.» дебютував І. Франко, який згодом став чл. ред. колеґії; важливіші співробітники з народовецького табору М. Павлик, І. Белей, В. Лукич-Левицький; з русофілів: С. Лабаш, О. Авдиковський, В. Давидяк, В. Стебельський.


Друга Бриґада УГА, див. Коломийська Бриґада.


Друга Волинська стрілецька дивізія Армії УНР, зорганізована в травні 1920. До складу її увійшли після повороту із Зимового Походу частини 1, 2 і 4 дивізій та 1 і 2 кінних полків, що складали Волинську збірну групу. Дивізією (як і групою в Зимовому поході) командував ген.-хорунжий О. Загродський. Влітку 1919 командиром Волинської групи (1, 2 дивізія і Спільна Юнацька Школа) був ген.-хорунжий В. Петрів.


Друга світова війна, див. Світові війни.


Другий зимовий похід, див. Зимовий похід.


Другий Корпус УГА, спершу Осадний Корпус, бо його війська облягали Львів; зформований у січні 1919 з груп: «Схід», Старе Село» й «Щирець». До складу Д. К. УГА входили бриґади: 1 УСС, 2 Коломийська, 3 Бережанська й 4 Золочівська. Під час облоги Львова Д. К. УГА займав лінію фронту від Грибович поза Ставчани; брав участь у червневій офензиві УГА (після Чортківського пролому) і в офензиві на Київ у липнісерпні 1919. Командирами Корпусу були: спершу полк. М. Тарнавський (начальник штабу полк. А. Шаманек), потім полк. А. Вольф (начальник штабу майор Ф. Льонер).


Другий український корпус, другий за чергою українізований корпус рос. армії; постав у вересні 1917 з українців 6 рос. армійського корпусу на півд.-зах. фронті, з офіц. назвою 2 Січовий Запор. Корпус. Командиром Д. у. к. був ген. Мандрика, 1 дивізії — ген. Осецький, 2 — ген. Поджіо. З розвалом рос. армії Д. у. к. перестав існувати, рештки його увійшли до ін. укр. формацій. Див. також Перший укр. корпус.


Другий універсал Центральної Ради, див. Універсали Укр. Центр. Ради.


[Дружба, м.Доповнення. Т. 11.]


«Дружина Княгині Ольги», жін. орг-ція, постала у Львові 1938 р. замість закритого поль. владою Союзу Українок. Д. К. О. була формально політ. орг-цією, бо як така не вимагала затвердження статутів владою. Програма Д. К. О. мала суто нац. характер і підкреслювала ролю жінки в нац. змаганнях; мала триступневу структуру з пов. й місц. клітинами; орган — двотижневик «Громадянка». Засновницями Д. К. О. були активні жін. діячки, президію проводу становили К. Малицька, М. Рудницька, О. Шепарович. Д. К. О. існувала до больш. окупації 1939 р.


Дружина княжа, найближче оточення кн. в давній Русі-Україні, була на його службі й становила гол. збройну силу. Дружинники, спочатку варязького походження, в мирний час управляли окремими волостями, а під час походу являли ядро княжого війська. Д. була зв’язана з князем особисто; за свою службу мала утримання, а також діставала впливові пости в керованні державою. Кн. радився з Д., а вона була зобов’язана йому вірною службою. В таких інститутах, як договори чи хресне цілування, Д. брала участь поруч із князем. Княжа Д. поділялася на дві групи: 1) старша Д., або «мужі княжіє», складалась гол. з бояр і виконувала вищі держ. функції; 2) молодша Д., або «гридь», несла особисту охорону князя та виконувала різні його доручення в княжому дворі й на провінції; в молодшій Д. були різні категорії: отроки, дітські, пасинки. В 11 — 12 вв. дружинно-княжі елементи злилися з земськими боярами в одну боярську аристократичну і землевласницьку верству, яка набирала поважного значення в керуванні державою, особливо в Гал.-Волинському князівстві.

Слово Д. вживалося й у ширшому значенні: в літописі Д. називається нар. ополчення, все княже військо. Населення верви, що приймало поруку за свого члена, також називалося Д.


Дружківка (V — 18), промислове м. в Донбасі, в Сталінській обл., над р. Торець, притокою Дінця; зав.: гірничого устаткування ім. Ворошилова, металевих виробів; машинобудів. технікум.


«Дружний Лихвар», студентське т-во у Львові (1871 — 82) народовецького характеру (в протилежність до сильнішого москвофільського Академического Кружка), 1882 р. перейменоване на Академічне Братство.


«Дружно Вперед», ілюстрований гром.-політ. місячник, орган ЦК КСУТ (ЦК Культурної Спілки Укр. Трудящих Чехо-Словаччини), виходить у Пряшеві (Словаччина) з 1951 р.


«Друкарь», в-во, засноване 1917 р. в Петербурзі і того ж року перенесене до Києва з друкарнею і книгарнею; в Петербурзі була залишена філія книгарні. Видавало твори красного письменства, наук. літературу й підручники; дир. в-ва Балицький.


«Друкар», видавнича кооперативе друкарів у Львові 1924 — 28 під дирекцією П. Буняка, С. Микитки, І. Мусія; об’єднувала бл. 80 членів; видавала ілюстрований місячник «Світ» (1924 — 28), календарі «Веселка», «Друкар», «Світ», «Товариш» і книжки.


Друкарство на Україні. Першими укр. друками вважаються Октоїх і Часословець Швайпольта Фіоля, надруковані 1491 в Кракові, що були одночасно й першими кириличними друками в світі. Після Ш. Фіоля по Україні ширилися друковані книги з білор. друкарень, що перев. існували короткотривало або були мандрівними: друкарні у Вільні Ф. Скорини (1525), Заблудові (1561), Єв’ю (1611), Могилеві, Кутеїні (1630), мандрівна друкарня В. Тяпинського й ін. Першу на Україні друкарню заснував у Львові Іван Федорович 1572 — 73, першим друком якої був Апостол 1574 р. Розпочате Федоровичем у Львові, Д. поширилося в Галичині. Крім його друкарні, що 1579 перейшла в руки І. Якубовича, а потім стала власністю Львівського Братства і, починаючи з 1591, відогравала видатну ролю в розвитку укр. Д., друкарні мали: визначний львівський друкар М. Сльозка (з 1638 p.), що був одночасно управителем братської друкарні, єп. А. Желиборський (з 1644 p.), єп. Й. Шумлянський та багато ін. Поза Львовом у 17 в. були друкарні в Стрятині (1604), Крилосі (1605), Угерцях Заплатинських (1618), Уневі.

На Волині найвизначнішою була друкарня в Острозі (з 1577 до 20-их pp. 17 в.), з якої вийшла Острозька Біблія (1581). Це перша укр. постійна друкарня, що видала понад 26 книжок. Крім неї, на Волині були друкарні в Дермані (1602 — 05), Константинові, Почаєві (проіснувала з перервами від 1618 до 1918), Рахманові (1619), Четвертні (1625), Луцькому (1624), в с. Чорна (1629), Крем’янці (1628), з пізніших часів у Житомирі (з 1783).

На Закарпатті є відомості про друкарню Грушівського манастиря (друга пол. 17 в.).

Перші відомості про Д. на Київщині стосуються друкарні в Хвастові (бл. 1597), але справжній розвиток його починається від заснування києво-печерської друкарні (1616), що аж до сер. 18 в. була найбільшою на Україні. Крім неї, в Києві були ще (1625 — 30) друкарні Т. Вербицького і С. Соболя. Пізніше (з 1787) була заснована друкарня Київ. Академії, а 1799 — губерніяльна. Є також відомості про друкарні в Бердичеві (з 1760 р.) та ін. містах. В Чернігові першу друкарню заснував К. Т. Ставровецький (1626), в якій він друкував свої власні твори, але по його смерті (1646) друкарня занепала, і вже пізніше організатором Д. на Чернігівщині став архиєп. Л. Баранович, заснувавши друкарню в Новгороді Сіверському (1671), яку він 1679 переніс до Чернігова. З другої пол. 18 в. Д. поширилося по ін. містах України: Єлисавет (1764), Кременчук (1765), Бендери (1791), Катеринослав і Харків (1793), Кам’янець Подільський і Миколаїв (1798) та ін. (див. ще ЕУ I, стор. 970 — 72).

З того часу, як Петро I наказом з 5. 10. 1720 підпорядкував київ. і чернігівську друкарні рос. патріярхові і заборонив друкувати книжки, крім старих церковних, і то після попередньої перевірки в Петербурзі, а синод на підставі цього видав наказ (1721) про сувору цензуру і контроль над названими друкарнями, укр. характер церк. Д. не тільки тут, а й по всіх ін. містах, куди сягала рос. влада, був цілковито викорінений. Що ж до цивільних друкарень, що їх мережа поширилася з другої пол. 18 в., то вони були дуже слабі і друкували перев. урядові розпорядження рос. адміністрації і деколи рос. книжки другорядного значення.

На поч. 19 в., коли ручний прес був замінений друкарською машиною, Д. з ремесла почало перетворюватися на окрему галузь пром-сти (див. Поліграфічна промисловість, а також Книга і Преса).

Р. М.


Друки неперіодичні, див. Книга.


Друки періодичні, див. Преса.


Дуб (Quercus), дерево з родини букуватих: до 35 м висоти і 1,5 — 2 м грубини, характеристичне великою масою, глибоким вкоріненням у ґрунт, відростовою спроможністю, витривалістю у несприятливих життьових умовах, зокрема супроти посухи, та довговічністю (500 рр. і більше).

Д. є найпоширенішим листяним деревом на Україні: становить бл. 28% усіх її лісів, або понад 1 000 000 га. В лісовій смузі Д. росте на кращих, не надто вогких ґрунтах — суборах, суглинках і грудах всуміш із сосною. В лісостепу Д. є основним деревом, утворюючи самостійні формації (діброви) або разом з ін. породами, на зах. перев. з буком, на Правобережжі — з грабом, на Лівобережжі — з деякою домішкою липи. В степах росте лише по балках і байрачних лісах; тут він витримує посушливий клімат найкраще з усіх дерев, і тому його насаджують в полезахисних смугах. В Карпатах Д. підноситься на підніжжі до 600 м. Найпоширеніший на Україні Д. звичайний, або літній, долинний, черешковий (Q. robur L. або Q. pedunculata E.); на Зах. Україні, в Криму й на Кавказі поширений Д. зимовий скельний або сидячоцвітий, безчерешковий (Q. petraea Liebl. або sessiliflora S.); на півд. Україні, в Криму й на Кавказі росте Д. пухнатий (Q. pubescens Willd.), менший на зріст, без пром. значення. По парках трапляються часто чужоземні дуби, як Q. rubra, Q. palustris, Q. coccinea, Q. suber та ін. Деревина Д. жовтасто-бура, міцна й витривала. Д. вживається на будів. споруди (раніше перев. в корабельному будівництві), мости, паркети, меблі, на бочки, на деталі машин і т. п. Кора використовується в гарбарстві, на домашні фарби, у фармакопеї; жолудь уживається як суроґат кави, для годівлі тварин. Укр. Д. завжди високо цінився на закордонному ринку й від найдавніших часів був предметом експорту.

Б. Лучаковський


Дубас Павло (* 1894), укр. гром. діяч в ЗДА (Філядельфія), лікар; в 1944 — 51 pp. — секретар Злученого Укр. Амер. Допомогового Комітету (ЗУАДК).


Дубасов Федір (1845 — 1912), рос. адмірал, 1905 — 06 московський ген.-губернатор; м. ін. відомий гострою розправою з учасниками сел. заворушень у 1905 на Чернігівщині й Полтавщині.


Дубельт Леонтій (1792 — 1862), рос. держ. діяч; спершу масон і декабрист, згодом жандармський ген., 1835 начальник штабу корпусу жандармів, 1839 — управитель Третього Відділу царської канцелярії; 1847 разом із графом О. Орловим досліджував справу Кирило-Методіївсь кого Братства, виявляючи особливу ненависть супроти Шевченка.


Дубенка (II — 4), м. над Бугом на Холмщині, 4 000 меш. (1931); тепер в Люблинському воєводстві в Польщі.


Дубенський манастир, в м. Дубно на Волині, архимандрія св. Спаса, заснований 1592 кн. Острозьким, спочатку був правос., з 1700 р. кат. В 19 в. знову правос. Хрестовоздвиженський чоловічий манастир.


Дубецький (Dubiecki) Маріян (1838 — 1926), поль. історик родом з Волині; писав м. ін. на укр. теми: „Kudak twierdza kresowa“ (1879), „Obrazy i studja historyczne“ (1899), тенденційно заперечував самостійність укр. культури, пояснюючи її здобутки виключно поль. впливами.

[Дубецький (Dubiecki) Маріян, м. б. Маріян Король († Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Дубина (Дубинець) Іван (1903 — 54), геолог і гром.-політ. діяч родом з Київщини, доц. Київ. Ун-ту, праці з геології України й СССР, зокрема обслідування графітів України. На еміґрації один з організаторів УРДП і чл. її ЦК, діяч Дем. Об’єднання бувших репресованих українців під Совєтами (деякий час гол.); спогади про протибольш. боротьбу на Україні на поч. 1920-их pp. «Горить Медвин».


Дубицький Іван, сучасний журналіст, 1933 — 39 ред. журн. «Ми» у Варшаві; автор багатьох ст. і перекладач з франц., есп. і англ. мов.


Дубівське (VI — 23), с. над р. Сал, р. ц. Ростовської обл. РСФСР; положене на півн. межі укр. мішаної етнографічної території сх. Передкавказзя; за переписом 1926 р. українці становили в р-ні 18,9%.


Дубляни (IV — 4), с. на сх. від м. Самбора на Наддністрянському низу; р. ц. Дрогобицької обл.


Дублянський Анатолій (* 1912), свящ. УАПЦ, журналіст; ред. «Укр. Голосу» (1942 — 44) і «Рідної Церкви» (з 1952); статті перев. з іст. Волині; на еміґрації в Німеччині.

[Дублянський Анатолій (* Перетоки, Луцький пов., Волинь), свящ., єп. (з 1981), митр. (з 1994) УАПЦ; ред. „Рідної Церкви“ (1952 — 88). Праці: „Укр. святі“ (1962), „Тернистим шляхом. Життя митр. Ніканора Абрамовича“ (1962). — Виправлення. Т. 11.]


Дубно (III — 6), м. над р. Іквою на Зах. Волині, р. ц. Рівенської обл., 15 000 меш. (1931). Вперше згадується 1099 як с. Дубень, в 15 в. дістає міські права і переходить до володіння кн. Острозьких; в 15 в. в Д. засновано фортецю, важливу під час коз. воєн, яка проіснувала до першої світової війни. Через заснування ярмарків в 1670 р. мало торг. характер, особливо в 1774 — 94-их pp., коли до Д. перенесено відомі «львівські контракти» (згодом у Києві). За рос. і поль. часів пов. м., осередок культури й торгівлі хмелем. Тепер незначна пром-сть (маслозавод, трикотажна і беконоконсервна фабрики); рештки кол. замка. До 1939 тут існував Дубенський манастир.


Дубняк Кость (* 1890), географ, економіст і бібліограф, проф. Ін-ту Нар. Освіти і Укр. Н.-Д. Ін-ту Географії й Картографії в Харкові (в 1927 — 34 pp.); 1934 з ліквідацією Ін-ту репресований разом з його дир. С. Рудницьким; праці з методики й дидактики географії, краєзнавства, про укр. геогр. термінологію тощо; «Матеріяли до с.-г. бібліографії України» (1927).


Дубовий Іван (?1884 — 1938), командарм 2 ранґи, больш. військ. діяч на Україні, 1918 — 20 разом із М. Щорсом провадив боротьбу проти укр. військ; командир 14 корпусу Червоної Армії, командувач Харківської військ. округи; зліквідований під час «єжовщини».

[Дубовий Іван (1896, Чмирівці, Київщина — 1939 [за УРЕС 1938]), командарм. — Виправлення. Т. 11.]


Дубовий Іван (1894 — 1956), полк.-інж. Армії УНР, командував 2 куренем 2 Запор. піхотного полку, тим же полком, 7 Запор. дивізією, 7 Запор. Загоном в Зимовому поході і врешті командир бриґади 1 Запор. стрілецької дивізії; гол. Т-ва Запорожців ім. Болбочана. Помер на еміґрації у Франції.


Дубовик Леонтій (1902 — 52), актор, режисер і педагог, родом із Києва; закінчив Київський Муз.-Драматичний Ін-т ім. Лисенка. З 1925 режисер у «Березолі», після його реорганізації — режисер Харківського Театру ім. Шевченка; серед постав «Талан» Старицького, «Тев’є-Молочник» за Шолом-Алейхемом, «Назар Стодоля» Шевченка, п’єси Корнійчука й ін. Характеристичні риси вистав Д.: романтична театральна яскравість, монументальність виразу, барвиста й динамічна маса. Доц. і дир. Харківського Театрального Ін-ту.

[Дубовик Леонтій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Дубовицький Микола (* б. 1900), інж.-металюрґ, до 1939 р. доц. Гірничої Академії в Кракові; д. чл. НТШ; праці з ділянки металюрґії.


Дубовим Іван, полеміст 17 в. на боці унії, архимандрит Дерманського манастиря; відхід від православія шляхти пояснював неосвіченістю правос. духівництва, обстоював григоріянський календар; його твори: „Hierarchja abo o zwierzchności w cerkwi Bożej...“ (1644) і „Obraz prawoslawnej cerkwi wschodniej“ (1645).


Дубовка, m. та річна пристань над Волгою, де вона найближче зближається до Дону, p. ц. Сталінградської обл. За першої світової війни в Д. був табір полонених, де в 1915 — 17 перебували старшини УСС, пізніші організатори Січових Стрільців.


Дубов’язівка (II — 14), с. біля м. Конотопу, р. ц. Сумської обл.; цукровий і спиртовий заводи.


Дубосари (VI — 10) м. на лівому березі Дністра, р. ц. Молдавської ССР, місцева харч. пром-сть; розвиток Д. утруднює брак залізниці; останньо значення Д. зросло в зв’язку з побудовою (1954 — 55) Дубосарської гідроелектростанції (бл. 80 000 квт), яка дає струм сусіднім р-нам і м. Кишиневу; засноване 1792 р. В р-ні за переписом 1926 українці становили 14,3%, молдавани 67%.


Дубравський Степан (1829 — 1909) гал. педагог, учитель сер. шкіл; пед. розвідки в часописі «Дôмъ и Школа»; записав своє майно на стипендії, а при т-ві «Просвіта» заснував фундацію свого імени для видавання популярних книжок.


Дубровиця (II — 7), м. над дол. Горинню на Волинському Поліссі; р. ц. Рівенської обл. 7 000 меш. (1931); один з осередків Турово-Пинського князівства, в кін. 12 в. стало на деякий час гол. м. окремого князівства.


Дубровська Ніна (* 1885), музикознавець, родом з Черкас, чл. Римської філармонічної академії; у 1920-их pp. голова ред. колеґії словника муз. термінології Ін-ту Наук. Мови при ВУАН.


Дубровський Василь (* 1897), історик і гром. діяч, родом із Чернігівщини; в 20-их pp. викладав у Чернігівському та Харківському Інті Нар. Освіти, наук. співр. Н.-Д. Катедри Іст. Укр. Культури в Харкові, інспектор охорони пам’яток культури України. 1934 — 37 був ув’язнений в концтаборах, 1941 — 43 гол. Харківської «Просвіти»; з 1943 на еміґрації, нині в ЗДА. Серед праць: «Сел. рухи на Україні після 1861», І (1928), «Нариси з іст. Чернігівської Троїцько-Іллінської друкарні» (1928), «Музеї на Україні» (1929), «Перша фабрика на Україні» (1930) й ряд ін. розвідок з історії України, музейництва і туркології; переклади клясиків тур. літератури, публіцистичні статті, нариси, оповідання й ін.

[Дубровський Василь (1897, Чернігів — 1966, Річмонд, Вірджінія). — Виправлення. Т. 11.]


Дубровський Віктор (1876 — 193?), лексиколог, співр. Інституту Української Наукової Мови ВУАН, упорядник «Московсько-укр. словника» (1911, 1917, 1918), «Московсько-укр. фразеології» (1917), «Рос.-укр. техн. словника» (1925, 1926), словника техн., гол. річкової термінології (1928). Засуджений в процесі СВУ 1930, на засланні в Алма-Аті 1932 — 36, де вдруге був заарештований і вивезений на північ.

[Дубровський Віктор (1876 — 1937). — Виправлення. Т. 11.]


Дубровський Павло (1857 — ?), аґроном, 1895 — 1906 pp. ред. с.-г. журн. «Хуторянин», що видавався Полтавським С.-Г. Т-вом; автор статтей і розвідок на госп. теми.


Дувірак Гриць (1861 — 1929), селянин, організатор радикального і січ. руху на Гуцульщині, чл. Гол. Управи Укр. Радикальної Партії, чл. Виділу Укр. Нац. Ради ЗУНР. 1928 перейшов до Сельробу.


Дугласія (даґлезія) (Pseudotsuga Douglasii, Lamb.), шпилькове дерево з Півн. Америки, зовні подібне до смереки. На Україні росте по парках; пробні насадження Д. в лісах на Україні з 1900-их pp. виявляють тепер здорові деревостани.


Дуда (коза, волинка), укр. нар. муз. інструмент у вигляді мішка з козячої чи телячої шкіри й трубок. Виконавці на Д. звуться «дударі», «дударики». Д. перев. пастуший інструмент, поширений у Европі; нац. муз. інструмент шотляндців. (Див. ЕУ I, стор. 281 — 82).


Дуда Антін, культ. і політ. діяч на Холмщині; вчитель гімназії; чл. Холмського Губ. Виконавчого Комітету і чл. Центр. Ради в 1917 — 18 pp.; в’язень поль. тюрем, вмер від поліційних побоїв на поч. 20-их pp.


Дуда Михайло, (* 1897), співак героїчний тенор, родом з Галичини, проводив концертові подорожі по Зах. Укр. Землях, влаштовував самостійні концерти в більших містах Зах. Европи.

[Дуда Михайло (1897 — 1962). — Виправлення. Т. 11.]


Дударів Дмитро (* 1895), драматичний актор, почав сценічну діяльність 1920 p., з 1922 — в Театрі ім. Заньковецької (в Запоріжжі, тепер у Львові), один із провідних акторів театру, перев. на характерних ролях, м. ін. Овлур в «Сні кн. Святослава», Клавдій в «Гамлеті» і ін.

[Дударів (Дударев) Дмитро (1890, Катеринослав — 1960, Львів). Ролі: Микола Задорожний („Украдене щастяІ. Франка), Мартин Боруля (однойменна комедія Карпенка-Карого). — Виправлення. Т. 11.]


Дудек, дитик, див. Шаг.


Дудикевич Володимир (1861 — 1922), адвокат у Коломиї, один із провідників гал. москвофілів на переломі 19 — 20 в., посол до гал. сойму; очолював групу, яка обстоювала повну єдність із Росією (т. зв. «новокурсники»); помер у Ташкенті, після ув’язнення в ЧК.


Дудинський Роман (1880 — 1920), інж., сотник УСС і майор УГА; 1914 — 18 pp. командир сотні УСС, 1919 короткий час командир 2 (Коломийської) бригади. Інтернований большевиками в концтаборі (Кожухів під Москвою), помер в московській лікарні.


Дудко Федір (* 1885), псевд.: Одуд, Ф. Карпенко, Ф. Дудко-Карпенко; письм. і журналіст, родом із Чернігівщини. В укр. пресі працює з 1907 (Київ). З 1920 жив у Львові, працюючи в бібліотеці НТШ; з 1944 на еміґрації в Зах. Европі, з 1949 в ЗДА. Автор численних белетристичних творів, здебільша тематично зв’язаних із добою визвольних змагань; їх характеризують добре знання побуту, вміння будувати цікавий сюжет і романтична піднесеність, не зважаючи на рясні натуралістичні деталі: «Отаман Крук» (1924, 2 вид. 1941), зб. оповідань «Дівчата очайдушних днів» (1937), «Глум», Цикл повістей «В заграві», «Чорторий», «Квіти і кров», «На згарищах», «Прірва» (1928 — 31); зб. «Заметіль» (1948), іст. роман «Великий гетьман» (1936), іст. оп. «Стрибожа внука» (1937), оповідання для дітей та ін.

[Дудко Федір (1885 — 1962, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Дудник, дягиль (Archangelica officinalis Hoffm. — Angelica archangelica L.), дворічна рослина з родини окружкових, плекається по садах. Коріння та корняки мають запашну етерову олію. В медицині використовують як сечогінне й потогінне, а також для збудження органів травлення. Етерову олію й підземні частини вживають в парфумерному й лікерному виробництвах.


Дудра Михайло (* 1912), економіст, нар. в ЗДА, доц. Укр. Високої Екон. Школи в Мюнхені (1947 — 49), з 1949 проф. коледжу в ЗДА; досліди над аґрарною політикою в ЗДА і платнею робітників, нарис іст. екон. доктрин англ. мовою (1952); в 1934 — 37 ред. «Лемківського Дзвону» в Нью-Йорку.

[Дудра Михайло (1912 — 82). — Виправлення. Т. 11.]


Дудрович Андрій (1782 — 1830), родом із Закарпаття, учень Й. Шада і його наступник як проф. філософії в Харківському Ун-ті (1818 — 30), прихильник романтичної психології (школи Шеллінґа); кілька невеликих праць латинською та рос. мовами.


Дужий Микола (1902 — 55), студентський і просвітянський діяч, 1930 — 39 секретар Гол. Виділу т-ва «Просвіта» у Львові; ред. «Студентського Шляху» (1931) і календарів «Просвіти» (1935 — 39); ст. на освітні і іст. теми. Чл. проводу ОУН і один з організаторів УГВР; 1946 — 55 на засланні, звільнений помер у Львові.

[Дужий Микола (1900, Карів, Рава-Руський пов., Галичина — 1955). — Виправлення. Т. 11.]


Дука Ґеорґе († 1635), молдавський господар, призначений тур. урядом, після усунення Ю. Хмельницького 1681, на гетьмана частини Правобережної України з титулом «воєводи й господаря земель Молдавських і земель Українських», з осідком у Немирові на Поділлі. Д. мав заселити спустошений край, на засадах давніх коз. привілеїв, але незабаром помер у Львові.


Дука Степан (* 1907), селекціонер рослин і помолог, заступник дир. Н.-Д. Ін-ту Плодівництва в Китаєві б. Києва; бл. 40 праць.

[Дука Степан (1907, Жовте, Катеринославщина — 1960, Новосілки бл. Києва). — Виправлення. Т. 11.]


Дукат, див. Червоний золотий.


Дукин Микола (* 1905), письм., родом із Слобожанщини; належав до літ. орг-ції «Плуг», друкував вірші й оповідання в журналах «Плужанин», «Плуг», «Молодняк»; дитяча п’єса «Артемова артіль», оп. «Мінезота ч. 23» (1929) та ін. В 30-их pp. засланий, дальша доля невідома.

[Дукин Микола (1905, Балаклія, Харківщина — 1943). — Виправлення. Т. 11.]


Дуклер Валентин (* 1905), драматичний актор, на сцені з 1929, спершу в Одесі, з 1934 в Києві в Театрі ім. Франка, перев. на амплюа молодого героя (м. ін. в п’єсах «Дон Карльос» Шіллера, «Остання жертва» Островського, «Маруся Богуславка» Старицького). Перейшов до рос. театру ім. Л. Українки в Києві.


«Дукля», квартальник, літ.-мист. та гром.-політ. альманах, орган Гуртка укр. письм. при словацькій секції Спілки Чехо-Словацьких Письменників, виходить у Пряшеві (Словаччина) з 1953 р. укр. і рос. мовами; відпов. ред. І. Мацинський (1953 — 54), Ф. Іванчов (з 1955).

[„Дукля“, квартальних; укр. і рос. мовами (1953 — 66), з 1966 укр. — Виправлення. Т. 11.]


Дуклянський перевал (IV — 2), перехід у Низькому Бескиді 502 м на території Лемківщини, нині на кордоні Польщі й Чехо-Словаччини. Один із найвигідніших карпатських перевалів, що становив важливий шлях між іст. Польщею й Угорщиною; в 19 е. втратив своє значення, бо не було проведено залізниці. Терен тяжких боїв взимку 1914 — 15 і 1944 — 45; в січні 1945 загинуло багато українців — вояків Чехо-Словацької бриґади ген. Свободи — в боях проти німців.


Дуленко Валентина (* 1904), балерина, родом із Слобожанщини, солістка Харківського Акад. Театру Опери і Балету; ряд визначних ролей у балетах «Червоний мак», «Лебедине озеро», «Корсар», «Йосиф Прекрасний», «Горбоконик», «Пахіта», «Дон-Кіхот» та ін.


Дулишкович Іван (1815 — 83), гр.-кат. свящ., закарп. історик; гол. праця: «Историческія черты Угро-русскихъ» (3 тт. 1874 — 79).


Дуліби, див Волиняни.


Дуліби, с. над р. Стрипою на гал. Поділлі, Бучацького р-ну Тернопільської обл.; 2. VI. 1919 — переможний бій 8 Самбірської бриґади УГА на відтинку Жнибороди - Скоморохи - Бариш.


Думанський Антін (* 1880), хемік, 1903 — 13 провадив досліди в Київському Політехн. Ін-ті; згодом проф. і ректор Воронізького С.-Г. Ін-ту Кольоїдної Хемії, ним створеного. З 1945 д. чл. АН УРСР, з 1946 дир. Ін-ту Заг. і Неорганічної Хемії АН УРСР; автор ряду основоположних праць із кольоїдної хемії.

[Думанський Антін (1880, Іваново-Вознесенськ Росія — 1967, Київ), 1945 — 60 дир. Ін-ту Заг. і Неорганічної Хемії. — Виправлення. Т. 11.]


Думи, лірико-епічні твори укр. усної словесности про події з життя коз. України 16 — 17 вв. Від інших лірико-епічних та іст. творів Д. відрізняються способом виконання та формою. Д. не співаються, а виконуються речитативом у супроводі муз. акомпаньяменту на бандурі, кобзі або лірі. Д. не мають певної строфічної будови, вони розпадаються на нерівні періоди, відповідно до ходу розповіді; кожний такий період становить закінчене синтаксичне ціле, дає завершену думку; вірш складається з нерівної довжини рядків (від 4 до 40 складів); велику ролю в Д. відограє рима, переважно дієслівна, якою об’єднуються кілька рядків. Музична рецитація Д. має багато спільного з голосінням. Поетика Д. має деякі подібності до серб. епосу. У Д. часто вживаються подвійні синонімічні вирази (плаче-ридає, біжить-підбігає). Широко використовуються в Д. постійні епітети (буйний вітер, синє море, сива зозуля). Походження Д. Дослідники зв’язують Д. з поетичними формами України 12 в., зокрема з «Словом о полку Ігореві». Поширеною теорією походження Д. є теорія П. Житецького, яка розглядає Д. як своєрідну синтезу творчости нар. і «книжно-інтеліґентної». Основою Д. є нар. пісня, оформлена під впливом шкільних силабічних віршів 16 — 17 вв. У мові Д. є багато архаїзмів і церк.-слов’янізмів. Книжний елемент в іст. пісню міг бути занесений мандрівними школярами 17 в. та мандрівними дяками. В. Перетц називав Д. «гармонійною синтезою культ.-індивідуальної творчости з нар.» Вперше Д. згадуються в «Анналах» поль. історика Сарницького, який під 1506 р. згадує про смерть двох братів у поході на Волощину, на честь яких складено сумні пісні — «думи». Д. витворювалися на ґрунті воєнного життя 16 — 17 вв.

Тематика Д. За своєю тематикою Д. поділяються на два цикли. До першого, хронологічно старішого, належать Д. про боротьбу з татарами й турками; серед них вирізняють такі групи: 1) Д. про турецьку неволю («Втеча братів із Азова», «Маруся Богуславка» та ін.); 2) ппо лицарську смерть козака («Самарські брати», «Іван Коновченко», «Хведір Безрідний» та ін.); 3) про щасливе врятування козаків з неволі, про повернення з походу («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матіяш» та ін.). До найстаршої верстви Д. належать побутово-моралістичні («Про вдову і трьох синів», «Про брата і сестру» та ін.) Всі Д. старішої верстви відзначаються ліричним характером, сумовитим настроєм та глибоким моральним змістом. Багатством мови і стилю Д. старішого циклу мають тісний зв’язок з старішими нар. піснями, зокрема з голосіннями.

До другого циклу належать Д. про коз.-поль. боротьбу. За змістом вони поділяються на дві групи: 1) Д. про Хмельниччину («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Оренди», «Молдавський похід Хмельницького» та ін.); 2) Д. на теми соціяльні («Дума про Ганджу Андибера», «Дума про поєдинок козака Голоти з татарином»).

Про творців Д., кобзарів, див. ЕУ I, стор. 265.

Історія збирання та вивчення Д. В іст. збирання та дослідження Д. можна встановити три періоди. Спершу (20 — 30 pp. 19 в.) з’явилися перші зб. укр. нар. пісень (М. Цертелева, М. Максимовича, П. Лукашевича), в яких містилися перші записи Д. В цей період ще не було ніякої наук. аналізи Д. Другий період характеризується зростанням великого зацікавлення Д. Вони широко використовуються в творчості Шевченка, Гребінки, Куліша, Гоголя. Куліш робив спробу дати зведення Д. в поемі «Україна. Од початку Вкраїни до батька Хмельницького» (1843). Збирали та видавали Д. Метлинський («Нар. южнорус. песни», 1854) і Куліш («Записки о Южной Руси», 1856 — 57). У цей час виявлено багато нових варіянтів, вироблено нові правила запису та розпочато наук. вивчення Д. (зокрема в працях Костомарова). Третій період збирання та дослідження Д. (1860 — 90 pp.) зберігає наук. значення й до наших часів. Епохальним було видання Д. «Ист. песни малорус. народа» В. Антоновича і М. Драгоманова, з широкими іст. та порівняльно-літ. коментарями. Велике наук. значення мали праці П. Житецького. Перше дослідження музики Д. належить М. Лисенкові («Характеристика муз. особенностей малорус. дум и песен, исполняемых кобзарем Вересаем», 1873).

Початок 20 в. позначений великим інтересом до проф. співців, бандуристів, кобзарів та лірників у зв’язку з 12 Археологічним з’їздом у Харкові (1902). Наук. завершенням усіх дослідів Д. була праця К. Грушевської «Українські нар. думи». (Див. ще ЕУ I, стор. 264 — 266; література стор. 272).

П. Одарченко


Думитрашко Костянтин (1814 — 86), письм. родом з Полтавщини, викладач Київської Духовної Семінарії, згодом бібліотекар Духовної Академії; автор поезій, друкованих у журн. «Маяк» (1843) під псевд. К. Д. Копитька, і виданої 1859 в Петербурзі поеми «Жабомишодраківка з гречеського лиця на козацький виворот на швидку нитку перештопана», яка античний сюжет про війну жаб і мишей засобами травестії й бурлеску пристосувала до політ. подій 17 в. з польонофобською і русофільською тенденцією.

[Думитрашко Костянтин (* Золотоноша — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Думін Осип (* 1893), сотник Січових Стрільців і військ. письм.; в листопаді 1918 брав участь у повстанні проти гетьмана, 1918 — 19 командир куреня, полку і бойової групи СС, 1920 — 21 командир повстанчого загону на Трипільщині. Автор військ.-іст. і мемуарних статтей, перев. в «ЛНВ» і «Літописі Червоної Калини». Окремі більші праці: «Нарис іст. укр.-поль. війни 1918 — 19», «Іст. Леґіону УСС», «Партизани», співавтор «Іст. Укр. Війська» (вид. Тиктор), наук. співр. Сх. Ін-ту в Кеніґсберґу. Літ. псевд. Антін Крезуб. З 1945 доля невідома.

[Думін Осип (1893 — 1945). — Виправлення. Т. 11.]


Думка, назва укр. нар. ліричних пісень, вживана в 19 в., і назва фортепіянових творів М. Завадського та ін., складених на зразок укр. нар. пісень. Згодом назва деяких творів у слов. композиторів (для фортепіяна П. Чайковського, тріо А. Дворжака) або окремих частин (напр., в «Укр. рапсодії» М. Лисенка).


«Думка», двомісячник, з 1942 двотижневик націоналістичного напряму, виходив у Заґребі і Руськім Керестурі (Юґославія) 1936 — 44, до 1940 укр. і бачвансько-укр. мовами; ред. о. С. Саламон (1936 — 37) і о. М. Бучко (1937 — 44); «Д.» з 1941 орган Укр. Представництва в Заґребі.


ДУМКА, Держ. Укр. Мандрівна Капеля, постала 1919 з заснованої в роки визвольних змагань капелі Дніпросоюзу, перетвореної на капелю Київського Відділу Нар. Освіти. Гол. дириґент і мист. керівник (1919 — 41) Нестор Городовенко. Уславилася високомист. виконанням кращих зразків укр. (ориґінальні хори й обробки нар. пісень) і світової хорової літератури (твори Гайдна, Верді, Ґріґа, Дебюссі, Равеля та ін.). З великим успіхом концертувала на Україні, по республіках Сов. Союзу і за кордоном, зокрема у Франції (1929). З політ. причин була реорганізована в 1938, коли Городовенко тимчасово був усунений від керівництва. В роки війни втратила керівника й частину складу. Відновила після війни свою діяльність під керівництвом О. Сороки.

[ДУМКА, в останньому p., дод.: П. Муравського (1964 — 69), М. Кречка (1969 — 83). — Виправлення. Т. 11.]


«Думка», хорова капеля під проводом М. Струка, концертувала після другої світової війни в Австрії, Німеччині й Швайцарії.


«Думка», чоловічий хор в Нью-Йорку з 1949 p.; дириґенти С. Микитюк, Л. Крушельницький.


Думка Микита (* 1898), клясичний філолог і історик, дослідник грец. історіографії й античної культури, а також укр. передісторії; тепер проф. Львівського Ун-ту.


Думка Павло (1854 — 1918), гал. гром. і політ. діяч, селянин; чл.-засновник Укр. Радикальної Партії, посол до гал. сойму (1908 — 18), чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР; автор поезій.


Дунаєць, р. в Польщі, в Карпатах, права притока Висли, довж. — 210 км.; в сточищі Д. лежить найбільше на зах. висунена частина укр. етногр. території (зах. Лемківщина).


Дунаїв (IV — 5), м-ко над Золотою Липою на гал. Поділлі; р. ц. Львівської обл.


Дунаївці (V — 7), с. м. т. над р. Тернавою на сх. Поділлі, р. ц. Хмельницької обл.; фабрика сукна; через віддаль від залізниці (22 км) не розвивається (1897 р. — 11 000 меш., 1932 — 7 000).


Дунай, друга щодо довжини (2 860 км) і величини сточища (817 000 км²) р. Европи, пливе в своїй дол. течії, від гирла Прута до моря, на довж. 150 км на кордоні УССР (півд. Басарабія) й Румунії (Добруджа). До сточища Д. належать на Україні частини сточищ його карпатських допливів: Тиси (все Закарпаття — 12 900 км-), Прута (12 500 км²) і Серета; усе сточище Д. в межах УССР становить 28 800 км². В межах України Д. перепливає Причорноморську низовину і б. 55 км нижче гирла Прута творить дельту й ділиться на три гирла: півн. Кілійське, яким проходить кордон УССР майже 100 км завдовжки, сер. Сулинське і півд. Георгіївське. Кілійське гирло пропускає 2/3 води Д., ширина його сягає 500 — 1200 м, глибина — 10 — 20 м, перед впадом до моря воно ділиться на низку рукавів і каналів.

Всю дельту Д. становлять плавні — заболочена рівнина, прорізана сотнями рукавів і каналів, вкрита очеретами і чагарниками. На укр. території Д. багатий рибою, гол. осетровими, завдяки чому, одне з головних занять населення — рибальство. На всьому протязі в межах УССР Д. приступний для малих морських кораблів; головні пристані — Рені, Ізмаїл, Кілія, Вилкове. Велике господарське значення Д. полягає в тому, що він безпосередньо зв’язує Україну з ін. наддунайськими країнами.

Гирла Д. замешкані здебільше нащадками запорозьких козаків (див. Задунайська Січ), і то так на території УССР, як і в межах Румунії (див. Добруджа).


Дурбак Павло (* 1879), інж. машинобудівництва, гал. промисловець і підприємець; сотник-інтендант, гол. інтендант УГА, за Директорії начальник постачання, чл. засновник Укр. Техн. Т-ва у Львові, його гол. (1926 — 27) і почесний чл.; викладач Укр. Високої Техн. Школи у Львові; 1940 вивезений большевиками.


Дурдуківський Володимир (* 1874), педагог, за УНР дир. 1 укр. гімназії ім. Шевченка в Києві (за сов. часу — 1 трудової школи), керівник Науково-педагогічної Комісії ВУАН (ліквідована 1930); один з засновників в-ва «Вік»; писав на педагогічні теми в київ. журн. «Світло» (1910 — 14), «Вільна Укр. Школа» (1917 — 20) та в «Працях Наук.-пед. Комісії при ВУАН»; ред. збірника «З практики трудової школи». 1930 засуджений в процесі СВУ на 8 р. ув’язнення, незабаром звільнений, але за «єжовщини» заарештований знову. З того часу доля невідома.

[Дурдуківський Володимир (1874, Пединівка, Звенигородський пов., Київщина — 1937). 11.12.1937 особливою нарадою УНКВС Київ. обл. засуджений до розстрілу. — Виправлення. Т. 11.]


Дурман звичайний, також див-дерево (Datura stramonium L.), однорічна рослина з родини пасльонуватих, висотою до 1,2 м; росте як бур’ян, дуже отруйна; в медицині використовують листя Д. з., в якому містяться алькальоїди. Деякі відміни Д. з. — декоративні рослини.


Дурново Микола (1876 — 1930-і pp.), рос. славіст молодограматичного напрямку, доц. Харківського Ун-ту, потім проф. Моск. й Брненського ун-тів. В «Очерк истории русского языка» (1924) дав нарис укр. іст. фонетики й морфології з позицій, близьких до Шахматова, а у «Введение в историю русского языка» (1927) дав найповніший досі огляд старосх.-слов. текстів і бібліографію їх видань. Д. показав вагу старо-укр. рукописів для вивчення церк.-слов. мови («Южнославенскі філолоґ», 4 — 5) і опрацьовував фонетичні проблеми старо-укр. текстів (Архангельське євангеліє, Галицьке євангеліє та ін.). Працював також в укр. діялектології, давши «Хрестоматию малорусских говоров» (1913), клясифікацію їх («Опыт диалектологической карты русского языка», 1915, спільно з Соколовим і Ушаковим), підтримав концепцію постання укр. говірок Ганцова в його полеміці з С. Смаль-Стоцьким (1925) і особисто вивчав говірки Закарпаття (1928). Д. належить також теорія рівнорядности двох слов. абеток — глаголиці й кирилиці. Загинув на засланні.

[Дурново Микола (1876, Москва — 1937, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Дутка Августин (* 1906), суддя, гром. діяч на Закарпатті; секретар Вищого Суду Карп. України, посол до сойму, чл. правничої комісії автономного карп. укр. уряду; з 1939 на Словаччині.


Дуткевич Юліян (1857 — 1925), гр.-кат. свящ., довголітній парох с. Дуб’я на Брідщині; ініціятор і засновник першого укр. хліборобського т-ва «Сільський Господар» в 1898 p.; автор популярних статтей і розвідок з ділянки сіль. госп.-ва, зокрема пасічництва; збірки оповідань («Цвіти і будяки») під псевд. Е. Варнич.


Дутчак Василь (1869 — 1947), бук. гром. і політ. діяч, адвокат, посол до рум. парляменту (1930 — 32), де виступав проти порушення рум. владою укр. нац. прав на Буковині і оформив 4 петиції до Ліґи Націй у цій справі; організатор Укр. Нар. Орг-ції в Чернівцях (1922 — 27), чл. екзекутиви Укр. Нац. Партії на Буковині (1927 — 32); правничі праці укр., нім. та рум. мовами: «Табулярні добра і двірські обшари на Буковині» (1907), „Die rechtliche Bedeutung der Dekretsgesetze Rumaniens“ (1922), „Das Minimum der Volksstammesrechte in Rumänien“ (1923), „Stockwerkeigentum“ (1940) й ін.


Дутчак Микола (1827 — 63), гуцульський нар. мистець-відливар із Брустур Косівського пов., відомий мосяжними виробами; син його Дмитро також мистець-мосяжник.


Дутчак Микола (1885 — 1941), укр. гром. діяч в ЗДА (Скрентон), чл.-засновник Укр. Роб. Союзу.


Духівниця, акт розпорядження своєю власністю на випадок смерти, також — заповіт, тестамент. Термін Д. вживався поруч із староруським «ряд» з 15 в. В «Руській Правді» цей інститут спадкового права не був чітко визначений. Він був скорше договором членів родини, ніж виявом волі заповідача. Умираючий міг передати майно лише дітям або жінці. Форма Д. давніше була найчастіше словесна, пізніше писана. Лит. Статут і коз. право докладно визначають інститут Д.: хто має право її укладати, в яких межах, формальності тощо (див. ЕУ I, стор. 655, 658, і Спадкове право).


Духінський (Duchinski) Францішек (1817 — 93), поль. публіцист, етнограф і історик, родом з України, співр. провідника поль. еміґрації в Парижі кн. А. Чарторийського; в своїх творах, позбавлених однак наук. іст. арґументації, пропаґував ідею боротьби евр. народів з Росією, виступаючи прихильником спільного поль.-укр. фронту й самостійности України.


Духнович Олександер (1803 — 65), закарп. гром. культ. діяч, педагог, письменник і публіцист; гр.-кат. свящ., канонік капітули в Пряшеві; родом з Пряшівщини (с. Тополя). Вся діяльність Д. була пройнята обороною Закарпаття проти зугорщення, за що Д. в 1848 зазнав гострих переслідувань. Культ. діяльність Д. почав із збирання укр. нар. пісень, опублікованих 1878 Я. Головацьким. В 1850 заснував «Литературное заведеніе Пряшовское», що провадило культ.-осв. працю, м. ін. видаючи календарі та ін. популярні книжки. Написав ряд патріотичних поезій, зокрема «Я русин був, єсьм і буду» та «Подкарпатськії Русини» (що в 1919 — 38 рр. були гімном закарп. українців), драму нар. мовою «Добродітель перевищає богатство» (1850), містив численні статті, м. ін. у виданнях «Зоря Галицькая» (Львів), «ВЂстникъ» (Відень), «Церк. Газета» (Будапешт), «Слово» (Львів). Д. відомий як автор підручників для нар. шкіл («Книжиця читальная» 1853, катехизис, багато разів перевиданий молитовник «Хліб душі» та ін.) і статтей на пед. теми. Мова Д. нар. з домішкою церковно-слов’янщини. Із залишених Д. праць латинською мовою в 1877 р. в Петербурзі була в рос. перекладі видана «История Пряшевской епархии». Ім’я Д. використали закарп. русофіли для антиукр. діяльности в «Обществе имени Духновича» в 1922 — 38 pp.

[Духнович Олександер († Пряшів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Созанський І. Поетична творчість О. Духновича. ЗНТШ, LXXXVI. Л. 1908; Студинський К. А. Духнович і Галичина. Наук. Записки Т-ва Просвіта. Ужгород 1924; Вайда М. Великий пробудитель Закарпаття. Філядельфія 1953.


Духобори, див. Сектанти.


Духовенство (духівництво, духовний стан, священство, клір), окреслення для окремої категорії осіб у церкві, священнослужителів, які виконують спеціяльні функції богопочитання. В поганській Україні, мабуть, не було окремого стану духовних осіб-жерців; духовні функції виконував голова поширеної родини, як у Греції. Є тільки скупі згадки про окремий духовний стан, волхвів в передхрист. добу на нинішніх рос. та білор. землях київсько-руської держави. В христ. Церкві духовні особи від найдавніших часів — це виразно відмежована від світських група людей, поставлена на службу Богові через таїнство священства (рукоположення); так є й донині в правос. і кат. Церквах. В ін. віровизнаннях, через брак науки про таїнство священства, духовні не так виразно відмежовані від світських і можливий перехід з одного стану в інший.

В правос. та кат. Церквах на Україні Д. поділяється на нижче (диякон, священик) та вище — ієрархія (єпископат), а також на Д. світське (біле) та монаше (чорне). Світське Д. живе в «світі», серед суспільства і виконує духовні функції між народом в рел. громадах. Монаше Д. живе по манастирях, відрікаючись від світу, і посвячується молитві (контемплятивні чини) або молитві та дідам христ. милосердя (школи, притулки, лікарні тощо); тільки винятково управляє парохіями. Укр. світське Д., правос. і кат., згідно з канонами сх. Церкви, має право одруження, чого не має лат. Д. з 4 в.; з цього походять особливості соц. і гром. становища укр. Д. і його тісніші зв’язки з громадянством. Після 1920 р. в Галичині впроваджено целібат в станиславівській і перемиській єпархіях; тепер на еміґрації кандидати на укр. кат. священиків також зобов’язані до целібату. Укр. Д. традиційно носить окрему чорну одіж (ряса, підрясник, реверенда); правос. духовні особи здебільша відпускають також довге волосся і бороду, хоч цей давній звичай іноді приймають і кат. священики.

По охрищенні України перші кадри Д. прийшли з грец. чорноморських колоній та з Болгарії, а вищі духовні особи перев. з Греції. Становище Д. на Україні укладалося за зразками візант. Церкви, але тільки формально. Так само, як у Візантії, укр. Д. мало право одруження, отже було тісно зв’язане з громадянством. Але на Україні не було ні візант. залежности Д. від держ. влади (цезарепапізм), ні протилежної крайности — заложности світської влади від духовної (папоцезаризм), як іноді бувало на Заході.

Правне становище Д. в княжій Україні базувалося на самоуправі Церкви. Д. становило суспільну групу з власним судом, якому підлягали не тільки священики, але також групи населення, зв’язані з Церквою (диякони, дяки, паламарі, проскурниці й ін.), т. зв. церковні люди (див. Церковні суди). Маєтки Церкви були звільнені від держ. тягарів. Церква, принаймні в перші століття християнства, і нижче парафіяльне Д. діставали десятину. Іноді вищі духовні особи, з огляду на свою освіту, мали вплив і на держ. справи: в княжих радах засідали єпископи і митрополит, який деколи керував вічем.

Особливою рисою Д. Київської Руси-України був його патріотизм, що проявлявся в літ. творах й ін. виступах Д. Митр. Іларіон в своєму творі «Слово о законі і благодаті» з гордістю говорить про свою батьківщину як одну із найславніших у світі. Данило Паломник на Гробі Господнім в Єрусалимі запалив лямпадку за князів і рідну землю. В літописах, написаних здебільша духовними, червоною ниткою тягнеться журба за «Землю Руську» та осторога проти крамольників, «губителів Руської Землі». Д. в княжій Україні було майже єдиним носієм освіти, так само як в тогочасній Зах. Европі. Духовні закладали школи та бібліотеки. В ділянці освіти перед вело монаше Д., зокрема Києво-Печерської Лаври.

Під тат. владою становище Д. принципово не змінилося, бо татари ставилися досить толерантно до релігії. Єдиним обмеженням з боку татар для укр. Д. був наказ припинити всякі зв’язки із Заходом. Однак провідна роля Д. змінилася з ін. причин: Київ з його Печерським манастирем й ін. осередки духовного та культ. життя України були великою мірою зруйновані, через що Д. не одержувало належної освіти, а з тим знизився і його вплив на укр. маси. Перенесення осідку київської митрополії на Московщину вплинуло так само на послаблення ролі укр. Д. в усьому суспільному житті. Це стало помітним і в Гал.-Волинській Державі. Тут література й освіта не стали вже виключною монополією Д., як було раніше.

Становище укр. Д. значно погіршилося з приходом поль.-лит. панування, спочатку на землях під Польщею, пізніше в Лит.-Руській державі. Під Польщею, зокрема в Галичині, укр. Д. стало станом тільки толерованим, бо всі привілеї духовного стану посідало лише римо-кат. Д., репрезентуючи на укр. землях інтереси чужої дерлі, влади. Укр. Д. було примушене шукати опіки й допомоги власного громадянства — існуючої ще шляхти, міщанства і селянства, а тим самим втрачати ту незалежність, яку воно мало в княжу добу; воно становиться залежним від своєї шляхти (право патронату), міщанства (братства). Залежність від своїх ставала для Д. тяжкою, а вже нестерпною була залежність від чужих — католиків, зокрема, коли маєтки укр. шляхти стали переходити до рук поляків, а починаючи з 16 в., зростала домініяльна влада панів (здебільша поляків) над селянами і над їх духовними. Теоретично і під чужим пануванням укр. Д. зберігало право власного суду та деякі ін. привілеї, але в практиці вони були обмежені, а згодом зведені нанівець. До вищих духовних стали застосовувати зах. право патронату, себто право короля призначувати кандидатів на єпископські престоли та архимандрії, звичайно при фактичному впливові місц. магната, при чому про особисту моральну вартість духовного мало дбали. Ці несприятливі політ. обставини, а також занепад того джерела культури, яким була для правос. України Візантія, призвели до катастрофічного занепаду освіти серед самого Д.

Берестейська церк. унія з Римом 1596 р. формально поліпшувала становище уніятсысого Д., хоч фактично ні ієрархія, ні рядове уніятське Д. ніколи до упадку Речі Посполитої не мали рівних прав з латино-польським. Його освіта піднеслася значно в наслідок студій в зах. кат. високих школах та власних колеґіях, засновуваних василіянами на взірець єзуїтських шкіл. Уніятські митр. і єп., почавши від І. Потія до поділу Польщі, боролись за свої права, обіцяні поль. королями, але не визнані (місця в сенаті нарівні з лат. єп.); щойно конституція 1791 р. визнала це право митрополитові.

В Правос. Церкві помітне теж піднесення освіти, до чого спричинилися правос. школи в Острозі, у Львові (братська) і в Києві — школа Богоявленського братства, а згодом Могилянська Колеґія, пізніше Академія. Значення правос. Д. піднеслося в коз. державі, де воно користалося опікою держ. влади. Тут правос. Д. відновило цілком свої привілеї духовного стану, напр., право автономного церк. суду; манастирські та церк. землі, як і маєтки Д., були звільнені від військ. зобов’язань та від тягарів праці, що тяжіли на коз. і сел. ґрунтах (посполитих). Помітним явищем життя Д. в коз. державі була заг. виборність осіб білого Д. на нижчі духовні посади, які найчастіше переходили з батька на сина або зятя. Низка збережених умов між свящ. і парафіянами свідчать про певну залежність духовних від церк. громад. Укр. Д. за коз. доби не було замкненою клясою: припливали до нього члени коз. старшини і рядового козацтва, міського та посполитого населення, хоч традиція тяглости духовних родин зберігалася. Д. шляхетського й старшинського походження зберігало свої маєтності й вільно ними диспонувало. Д. в коз. державі 17 — 18 вв. мало важливе значення в політ. і культ. житті нації. Серед Д. була й кол. ген. старшина (Р. Ракушка, М. Вуяхевич) і діти старшини. Перехід Укр. Правос. Церкви під владу моск. патріярхату (1686) дещо послабив значення і ролю укр. Д. Починаючи з другої пол. 18 в., відбувалося зрівняння правного становища укр. Д. з рос., яке було значно нижче, ніж на гетьманській Україні: обставлення білого Д. різними податками, зменшення компетенцій духовних судів, усунення принципу виборности священика громадою, більша його залежність від коз. старшини тощо. Одночасно рос. уряд і Синод рос. Церкви проводили русифікацію укр. Д., але вона захопила більшою мірою вище, ніж нижче Д.; останнє в перев. більшості залишилося ще в 19 в. укр. і нац. свідомим.

Укр. кат. Д. під Польщею постійно мусіло вести боротьбу з лат. Д., яке намагалося поставити його нижче. Лише за допомогою Риму визволилося вище укр.-кат. Д. з-під права патронату держави і маґнатів; призначення ієрархії перейшло до рук Риму. Митрополитами та єпископами ставали звичайно василіянські ченці, переорганізовані митр. Рутським 1617 (див. Василгяни). Василіяни та вище укр.-кат. Д., виховані в Римі або ін. кат. ун-тах і колеґіях, діставали тоді найкращу богословську освіту, але одночасно зазнавали вони чимраз більшої польонізації. Багато неукр. (білор., лит., поль.) елементу потрапляло до його рядів. Численні василіянські колеґії мали насамперед поль. характер; в них вчилося багато дітей місц. поль. або спольонізованої шляхти. Зростання поль. впливів в чернецтві та ієрархії Укр. Кат. Церкви вплинуло на поглиблення різниці між нижчим (білим) і вищим та монашим Д. Перше було духом укр. та демократичне, друге спольщене й аристократичне. Це було поважним недоліком укр. кат. Д. і причиною слабости Укр. Кат. Церкви під час переслідувань Росією по упадку Польщі (1772 — 1839).

В австро-угор. державі, в якій опинилася Галичина, Буковина і Закарпаття, укр. кат. Д. (і правос. на Буковині) було зрівняне в правах із латинським, а уряд подбав про піднесення його освіти. Вже в сер. 19 в. укр. Д. освітою дорівнювало латинському і стало відогравати провідну ролю в житті зах. українців. Відновлена (1808) Гал. митрополія стала провідним чинником укр. нац. життя. Львівська духовна семінарія і Львівський Ун-т готували укр. вищу інтеліґенцію, спершу здебільша духовну, а потім і світську. Подібну ролю відогравала і ужгородська єпископія на Закарпатті аж до 1867 p., себто до австро-угор. угоди, що стала початком загального угорщення укр. Д., як також його відчуження від нар. мас. Через Відень до Галичини дістаються поступові зах. впливи, і укр. Д. незабаром модернізувалося й демократизувалося та стало провідником не тільки церк., але культ.-осв., гром. і навіть політ. життя. В другій пол. 19 в. в Галичині перевага Д. як єдиної укр. інтеліґенції (поль. іронія про укр. суспільство — «поп і хлоп») слабне, бо ростуть ряди світської інтеліґенції, але також здебільша з священичих родин або сіль. молоді, заохоченої до вищої школи місц. священиками. Це створило особливо тісний зв’язок між зах.-укр. Д. та масами народу. Укр. ієрарх — це «князь» укр. Церкви; укр. свящ. — це природний провідник села («Панські жарти» І. Франка); приходство — природний культ. осередок укр. села. З рядів укр. кат. Д. вийшло багато політ. діячів, напр., посли до гал. сойму і австро-угор. парляменту — С. Качала, І. Озаркевич, Т. Войнаровський, С. Онишкевич, О. Стефанович, до поль. сойму — Л. Куницький, до сенату — Р. Лободич, чл. чехослов. парляменту і згодом гол. уряду Карп. України — А. Волошин й ін. В Галичині священики мали останнім часом свої станові орг-ції: Т-во св. Андрея у Львові та Т-во безженних священиків у Станиславові.

Під Росією становище укр. Д. в 19 в. чимало змінилося. Вище Д., а також провід манастирів із їх «штатами» стають майже цілком рос., а тому чужими укр. масам. Під їх владою і нижче Д. поволі підпадало під русифікаційні впливи, хоч численні типи рідного духовника-провідника укр. села («Старосвітські батюшки та матушки» І. Нечуя-Левицького) не переводилися до самої революції. Велике ч. діячів укр. нац. відродження походило з родин нижчого правос. Д. Дехто з укр. правос. священиків був обраний до Держ. Думи: А. Гриневич, В Солуха, К. Волков, О. Трегубов й ін.

Сов. режим на Україні, як і в усьому СССР, поставив Д. в скрутне і в багатьох відношеннях безправне становище. Не тільки позбавлено Д. всіх маєтків, і держ. дотацій та обтяжено його високими податками, але також відібрано основні громадянські права (право голосу — «лишенці»; діти Д. не мали права на вищу освіту й держ. службу), а рел. навчання було заборонено. Влада розпочала також особисті переслідування Д., насамперед ієрархії. На поч. 30-их pp. фізично знищено більшість Д., зокрема нац. активну його частину, насамперед членів УАПЦ. Терор змусив багатьох із Д. виходити з свого стану, або маскуватися. Часткова зміна рел. політики в СССР після другої світової війни залишила і далі Д. УАПЦ, так само як і Укр. Кат. Церкви, поза законом; леґально існувати може тільки Рос. Правос. Церква й деякі ін. віровизнання.

В період між двома світовими війнами поль. влада на Зах. Укр. Землях під Польщею ставилася неприхильно до укр. Д., як правос., так і кат. Багато священиків зазнало переслідування з боку поль. органів. Становище укр.-кат. Д., бережене постановами конкордату з Ватиканом, було дещо вигідніше.

На еміґрації укр. Д. підлягає законам і користується з прав і привілеїв Д. даної країни. Воно, як і Церква в цілому, відограє видатну ролю в усьому житті українців поза межами батьківщини.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, тт. I, III, V. Л. 1898 — 1905; Лотоцький О. Суспільне становище білого духовенства на Україні і Росії в 18 в. ЗНТШ, т. XXI. Л. 1898; Голубинский Е. История Русской Церкви, I — II. М. 1900 — 01; Титов Ф. Православная Церковь в Польско-Литовском Государстве в 17 — 18 вв. К. 1905; Беднов В. Православная Церковь в Польше и Литве. Катеринослав 1903; Грушевський М. Культ.-нац. рух на Україні 16 — 17 вв. К. 1912; Липинський В. Церква в іст. України. Філядельфія 1925; Чубатий М. Правне становище Церкви в коз. державі 17 — 18 вв. Богословія, I — II. Л. 1925; Сліпий Й. Історія Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові. Праці Греко-Кат. Богословської Академії, I — III. Л. 1934; Chodyniecki K. Kościół Prawosławny a Rzeczpospolita Polska. 1370 — 1632. В. 1934; Лужницький Г. Укр. Церква між Сходом і Заходом. Філядельфія 1954; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви, I — II. Нью-Йорк 1955 — 56.

М. Чубатий


«Духовна Бесіда», церк.-нар. ілюстрований правос. двотижневик, виходив у Варшаві 1924 — 25; видавець Е. Сакович; ред. В. Островський.


Духовна консисторія, установа при єпархіяльному єп. в Правос. Церкві, що адмініструє єпархію. Д. к. складається з членів (які очолюють окремі її відділи) та канцелярії на чолі з секретарем. При Д. к. існує суд, що розглядає справи духовенства (найчастіше) і шлюбні — світських осіб.


Духовна освіта на Україні. В княжій Русі-Україні не було розрізнення між заг. і церк. освітою; вся освіта і шкільництво були перейняті рел. духом та знаходилися в руках духівництва. Школи здебільша існували при єпископських катедрах, манастирях і церквах, де перев. готувались також майбутні священнослужителі. Особливого значення набрала школа в Києво-Печерській Лаврі. Навчання в цих школах, крім читання, писання, рахунків, охоплювало, як правило, Закон Божий і церк. спів; при навчанні вживалися виключно церк.-слов. книги — часослов, псалтир, апостол та октоїх. Ці школи відвідували не лише кандидати на духовний стан, але і всі освічені люди, гол. з вищих прошарків населення. З другого боку, для отримання священства не було обов’язковим кінчати школу; вистачало й приватної освіти. Єпископ доручав комусь із авторитетних духовних осіб іспитувати кандидатів щодо грамотности, а іноді і сам їх перевіряв. Для іспиту сама школа не була достатньою; кандидат мусів додатково поглиблювати своє знання рел. правд і обряду під керівництвом старших священиків при церквах чи манастирях. Такий стан і роля шкіл збереглися майже до 17 в. Нові течії на Заході і їх вплив на Україні послабили давні пед. традиції, які вимагали від свящ. лише основної грамотности і на підставі церк. книг здобутої освіти. Проте було багато захисників старовини; напр., Іван Вишенський радив вчитися виключно з церк. книг. При великих церквах і манастирях можна було здобути більше богословської освіти; так, напр., подвижник Йов Княгинецький «болшого ради наученя» перебував в Угyівському манастирі. Тільки одиниці з укр. правос. духівництва 15 — 16 вв. виховувалися в зах. вищих школах або поглиблювали своє знання на Атосі. Напр., з єзуїтської Замостської академії вийшли такі видатні церк. діячі, як Сильвестр Косів, Касіян Сакор,ич, Ісая Трофимович та ін.; так само в ін. кат. катедральних і єзуїтських численних школах, заснованих на Україні в 16 — 17 вв., вчилися майбутні укр. священики. Під зах. впливом тоді ж розвивається також укр. шкільництво, гол. тип братських шкіл. Львівська братська школа, заснована 1586, була сер. школою, де, крім світських предметів, вчили книг Нового Заповіту, церк. співу, пасхалії, уставу. Вона виховала низку визначних церк. діячів (П. Беринда, Й. Борецький). З церк. інтересами була пов’язана й Острозька школа, діяльність якої позначена зредаґуванням найвизначнішої укр. книги 16 в., Острозької Біблії; між видатними учнями цієї школи був Мелетій Смотрицький. Особливе значення мала братська школа в Києві, що 1632, злившись з Києво-Печерською школою, стала Колеґією, з вищою клясою богословія; в 1700 р. вона була перетворена на академію. Хоч ця школа і була заг.-осв. (спершу з грец.-слов., а згодом латинсько-поль. характером), проте з неї виходили добре підготовані кандидати на вищі церк. становища. Велика частина нижчого правос. духівництва так само кінчала братські школи. З часу заведення унії творяться уніятські школи, пізніше здебільша керовані оо. Василіянами, в яких діставали освіту м. ін. також уніятські священики. Сітка василіянських шкіл, заснованих на зразках єзуїтських колеґій, поширилася в кін. 17 і в 18 вв. перев. на Правобережжі, але їх роля у формуванні укр. духівництва була менша; вони давали освіту і виховання в латинсько-поль. дусі гол. поль. чи спольонізованій шляхті на Україні. Тільки деякі з цих шкіл (їх було понад 50) служили також і для світського духівництва. Вище василіянське чернецтво здобувало Д. о. в чужих закладах — в Римі, Празі, Відні, Оломовці, Бравнсберґу (Сх. Пруссія) та Вільні, де 1582 р. єзуїти відкрили духовну семінарію гол. для кандидатів з України й Білорусі; в сер. 17 в. існувала семінарія в Мєнську, заснована уніятським єпископатом після Кобринського собору 1626. В межах Росії до 1772 р. уніятське шкільництво було зліквідоване й могло розвиватися лише під Австрією.

В Галичині і на Закарпатті в 17 — 18 вв. рівень освіти гол. світського священства був дуже низький. Не лише ієрархія, але й держ. влада намагалася піднести Д. о. З одного боку, відкрито ряд місць для студентів богословія в лат. семінаріях, колеґіях й ун-тах, а з другого, було засновано заклади Д. о. на укр. землях (див. Духовні Семінарії). Укр. кат. священики здобували вищу богословську освіту в 18 — 19 вв. в Римі, Відні (Барбареум), Тирнаві на Словаччині, Інсбруці, Будапешті, Яґері (Угорщина), Вільні, Варшаві й ін. Спеціяльно для підготови освічених гр.-кат. священиків Йосиф II заснував „Studium Ruthenum“ (1787 — 1809) при Львівському Ун-ті, де богословські й ін. дисципліни викладалися слов’яно-укр. мовою; поруч із цим, частина кандидатів на духовний стан вчилася на теологічному фак. ун-ту, де виклади відбувалися латинською мовою; між професорами цього фак., а іноді і його деканами в 19 і на поч. 20 в. були також українці; згодом і деякі дисципліни викладалися укр. мовою (катедри догматики, катехитики і пасторальної теології). Греко-Католицька Духовна Семінарія у Львові, найбільша на кат. Сході, в 19 — 20 вв. була гол. осередком формування кадрів укр. кат. духівництва. Перетворена в 1928 р. заходами митр. А. Шептицького на Греко-Католицьку Богословську Академію з теологічним і філос. фак., вона рівночасно стала поважним наук. центром. Крім єпархіяльних закладів Д. о., існували василіянські богословсько-філос. школи при манастирях у Львові, Лаврові, Добромилі і Кристинополі. В Римі укр. кат. духовники вчаться в папських ун-тах, а виховуються в Колеґії св. Йосафата (заснована 1897 p.; раніше з 17 в. в грец. колеґії, яка 1845 р. стала грец.-руською), названій також Папським Семінаром.

На еміґрації, крім духовних семінарій, є ще низка богословських шкіл при окремих чинах, які підготовляють кандидатів до високих теологічних шкіл: схоластикати оо. Василіян в Мондері (Канада), Прудентополіс та Іваях (Бразілія), Апостолес (Арґентіна), семінар в Ґлен Ков (ЗДА) і богословсько-філос. студентат в Римі; семінар оо. Редемптористів у Медовейл (Канада) і Францісканський семінар в Нью-Кенан (ЗДА). Нижчу підготовку до духовних студій і заг. сер. освіту дають у католиків малі семінарії.

Визначну ролю в готуванні провідних кадрів правос. духівництва для України, і навіть Росії, в 17 — 18 вв. відограла Києво-Могилянська Академія, в якій одна третина студентів була духовного звання. Багато духовних осіб вийшло також із Чернігівської Колеґії (заснована 1700 p.), Харківського Колеґіюму (з 1734 р. з клясою богословія), Переяславської школи (також з клясою богословія) й ін. Всі ці духовні школи не були виключно закладами Д. о., а й заг.-осв.; більшість учнів становили діти духівництва, але і шляхта та міщани посилали до них своїх дітей.

За постановою т. зв. Духовного реґляменту (1721) кожний правос. єпископ повинен був відкрити духовну школу при архиєрєйському домі. В результаті згадані вище школи були перетворені на духовні семінарії, а нові постали при тих катедрах, де такі заклади Д. о. не існували. Київська Академія, як заг.-осв. висока школа, 1817 була часово закрита, а 1819 перетворена на Київську Духовну Академію. Дехто з укр. правос. духівництва вчився до революції 1917 р. також в духовних академіях в Росії (Петербурґ, Москва, Казань). Духовними школами нижчого типу в Росії були духовні училища.

УАПЦ та ін. правос. церкви в УССР не мали окремих шкіл Д. о. Під Польщею (1923 — 39) укр. правос. духівництво здобувало освіту в Крем’янецькій духовній семінарії та у Варшавському Ун-ті, де було засноване «Студіюм Правос. Теології» (1924); між викладачами були українці — В. Біднов, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, І. Огієнко та ін. На Буковині з 1827 р. існувала духовна семінарія в Чернівцях, називана також Богословським Ін-том; 1875 р. із заснуванням Чернівецького Ун-ту Богословський Ін-т перетворено на правос. теологічний фак., при якому за Австрії була укр. катедра практичного богословія. Закарп. правос. священики вчилися в 1930-их pp. в Беоґраді, а 1942 — 44 pp. угор. уряд відкрив для них духовну семінарію в Будапешті. З 1950 існує в Пряшеві правос. теологічний фак. празького Кардового Ун-ту. На еміґрації в Мюнхені діяла 1946 — 50 pp. Богословська Академія УАПЦ, а з 1946 правос. священики готуються також в Колеґії св. Андрея у Вінніпезі, що складається з сер. школи й фак. теології.

Література: Lukasiewicz J. Historja szkół w Koronie i Wielkim Księstwie Litewskim... I — IV. Познань 1849 — 51; Савич А. Нариси з іст. культ. рухів на Вкраїні та Білорусі в 16 — 18 вв. Зб. Іст.-Філол. Відділу ВУАН. К. 1929; Сліпий Й. Іст. огляд виховання духовенства загалом і зокрема на Україні, праці Гр.-Кат. Богословської Академії, I — II. Л. 1935; Сірополко С. Іст. освіти на Україні. Л. 1937.

І. К-ий


Духовна Рада, вибрана на з’їзді делеґатів церк. громад і священиків в ЗДА 30. 5. 1901 в м. Шамокін (гол. о. І. Констанкевич); мета: провадити церк. справи до прибуття першого укр.-кат. єпископа; Д. Р. проіснувала до 1907 р.


Духовне управління, духовно-судова установа в Правос. Церкві, що її функції мінялися й нарешті перейшли до духовної консисторії. Одне з останніх Д. у. діяло у Володимирі Волинському на поч. 20-их pp. 20 в., заступаючи адміністративно неприсутнього єпископа.


«Духовний реґлямент», зб. держ. приписів, які визначали статус Святішого Синоду, найвищого церк. управління в Росії й на Україні; автором «Д. р.» 1721 p., написаного з доручення рос. царя Петра I, був Т. Прокопович. «Д. р.» підпорядкував правос. ієрархію світській владі; гол. церкви був імператор. «Д. р.» був скасований Тимчасовим Урядом у 1917 р.


«Духовний Сіяч», правос. церк.-нар. ілюстрований двотижневик, виходив 1927 — 31, спочатку у Варшаві, з квітня 1928 у Крем’янці як волинський єпархіяльний орган; ред. В. Островський, з квітня 1928 А. Котович. Закритий поль. владою.


Духовні семінарії, навчальні й виховні заклади для підготови священиків. Д. с. виникли на Україні в кін. 18 і на поч. 19 в.; до того часу кандидати на духовний стан вчилися в різних закладах — колеґіях, братських, манастирських школах, деякі в Київській Академії чи чужих ун-тах, а немало майбутніх священиків здобувало богословську освіту приватно. Час студій в Д. с., після заг. основної освіти в різного типу школах, тривав 4 — 6 років, при чому характер навчальної програми був дещо відмінний в правос. і кат. Д. с. Перші Д. с. на Україні постали на базі правос. колеґій і духовних шкіл при єпископських катедрах, в яких згодом відкривалися кляси богословія. Крім осіб духовного звання, в Д. с. вчилися також світські. Чернігівська колеґія, заснована в 1700 р. з перенесеної сюди 1689 з Новгороду Сіверського школи, в пол. 18 в. стала семінарією; 1790 вона мала 426 учнів. Переяславське слов’яно-латинське училище (колеґія), засноване 1738 p., прийняло пізніше також назву семінарії; 1797 р. ця семінарія, названа також малоросійською, мала 237 учнів; вона проіснувала до 1862 р. Д. с. діяли в Новгороді Сіверському в 1785 — 97 pp. та на протязі 20 років в Полтаві в кін. 18 і на поч. 19 в. (1797 — 1819). 1862 р. відновлено семінарію в Полтаві. Важливу ролю на Слобожанщині відограла Харківська семінарія, перетворена 1817 р. із колеґіюму. В кін. 18 і на поч. 19 в. постали Д. с: Волинська 1796, Подільська 1797 в Шаргороді (з 1806 в Кам’янці Подільському) і Київська — 1817.

В 19 в. введено реформи духовної освіти в Росії: Д. с. тимчасово підлягали духовним академіям через т. зв. зовн. академічне управління; з свого боку Д. с. контролювали духовні училища на території даної єпархії. Навчання в Д. с. тривало 6 років (4 — заг. освіта, 2 — богословська), воно відбувалося рос. мовою. Все ж таки з кін. 19 в. укр. нац. рух був помітний серед їх учнів. В правос. Д. с. могли вчитися не лише майбутні священики; їх також кінчали багато укр. культ. і гром. діячів 19 — 20 вв. 1896 р. мін-во освіти дало дозвіл випускникам Д. с. вступати в деякі ун-ти (Варшава, Дорпат, Томськ). В загальному на кожну єпархію припадала одна семінарія. На Україні в 1911 р. було 10 Д. с., в них 3 724 учнів; в роки укр. державности (1917 — 19) Д. с. мали міста: Київ, Кам’янець Подільський, Житомир, Харків, Одеса, Катеринослав, Симферопіль, Єлисаветград, Полтава, Чернігів, Холм. На поч. 20-их pp. сов. уряд зліквідував Д. с; по другій світовій війні в УССР відкрито З правос. Д. с. — в Києві, Луцькому й Одесі. Під Польщею на укр. землях існувала до 1939 р. одна правос. духовна семінарія в Крем’янці. В Чернівцях при митрополичій резиденції був духовний семінар, який однак був скорше виховним, ніж навчальним закладом для правос. священиків, які студіювали в Чернівецькому Ун-ті.

Для українців гр.-католиків Д. с. були вперше засновані в Австрії. 1774 у Відні було відкрито духовну семінарію — Барбареум, в якій вчилися кандидати на священиків з Галичини і Закарпаття; вона проіснувала 10 років. В кін. 18 в. діяли львівська єпархіяльна семінарія (1779 — 85), гал.-крилоська (до 1785) і перемиська (1780 — 83). Тоді ж на території Росії існували Кам’янецька, Холмська і Барська гр.-кат. Д. с. Однак справжню духовну семінарію зах. типу заснував Йосиф II 1783 у Львові, яка в 1785 стала Ген. Семінарією з призначенням для кандидатів на гр.-кат. священиків з Галичини і з-поза неї (див. Греко-Католицька Духовна Семінарія).

Львівська семінарія мала лише частково навчальний характер, бо на протязі 19 в. семінаристи слухали основні теологічні дисципліни в Львівському Ун-ті. 1845 р. відновлено в Перемишлі неповну духовну семінарію (4 рік студій), яка стала повною 1912 р. В Станиславові відкрито духовну семінарію 1907 р. На Закарпатті існували дві Д. с. — в Ужгороді (1778 — 1947) і Пряшеві (1880 — 1950). В 1930-их pp. діяла в Дубні Папська Духовна Семінарія, утримувана єзуїтами для підготови кат. священиків сх. обряду на Півн. Зах. Укр. Землях. Крижевецька єпархія в Юґославії має донині невелику духовну семінарію в Заґребі. На еміґрації існувала Укр. Кат. Духовна Семінарія в Гіршберґу (Баварія) з 1946 p., згодом 1949 — 51 в Кулемборґу (Голляндія). В ЗДА філядельфійський екзархат відкрив 1942 р. Укр. Кат. Духовну Семінарію ім. св. Йосафата (з 1952 р. у Вашінґтоні), а пітсбурзький 1951 р. Духовну Семінарію ім. св. Кирила і Методія в Мунгалі для закарп. священиків.

Кандидати на священиків вчаться також в ін. типах духовних шкіл — богословські інститути, теологічні факультети ун-тів, колеґії, манастирські схоластикати й ін. (див. Духовна освіта).

Р. М.


Духовні училища, 4-клясові школи в царській Росії, без навчання нових мов, призначені для дітей духовенства. Д. у. становили нижчий ступінь духовної освіти; по їх закінченні був відкритий вступ до духовних семінарій. У 1917 р. на Україні було 30 Д. у.


Духовні школи, див. Духовна освіта.


Дучимінська Оксана (* 1908), інж. аґроном, гром. діячка, активна організаторка господинських жін. секцій при «Сільському Господарі» у Львові в 1933 — 39 pp.; ст. на суспільно-гром. теми в журн. «Сільський Господар», «Діло» й ін.; з 1939 на еміґрації, з 1950 в ЗДА.

[Дучимінська Оксана (1908 — 1972, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Дучимінська Ольга (* 1883), уроджена Решетилович, мати Оксани; гром. діячка, письм. і етнограф, наук. співр. Львівського Етногр. Музею АН УРСР. Оповідання «Обдурена», «Тайна людського серця», «По ранніх росах», «Мати», «Смерть Василька», «Клопоти Тимчихи»; студії над фолкльористичними працями Франка, про гуцульське мистецтво; біографія Н. Кобринської. З 1946 на засланні в Сибірі.

[Дучимінська Ольга (1883, Миколаїв, Бібрський пов., Галичина — 1988, Івано-Франківське). Заарештована 23.11.1949 і ув’язнена, 1951 заслана. Достроково звільнена 1958. — Виправлення. Т. 11.]


Дучинська Олександра (1860 — 1935?), гром. і пед. діячка, активний чл. укр. студентських орг-цій у Києві; автор укр. читанки і хрестоматії для недільних шкіл і шкіл для дорослих (1884 — 86); в 1910-их — 20-их pp. начальниця приватної гімназії.


Дучинський Антін (1880 — 1928), історик і педагог, родом з Волині, чл. Полтавського Наук. Т-ва, співр. зб. «За сто літ», писав про РУП на Полтавщині.


Дучинський Микола (1860 — 1933), правник; чл. одеської укр. Громади; розвідки з пенітенціярного права.


Душечкін Олександер (1874 — 1956), аґрохемік, росіянин з походження, який усе життя працював у Києві; з 1923 р. очолив катедру аґрохемії (перша в СССР) в Київському С.-Г. Ін-ті, з 1945 Д. чл. АН УРСР; в 1946 — 53 pp. дир. Ін-ту Фізіології Рослин і Аґрохемії АН УРСР; численні праці з аґрохемії.

[Душечкін Олександер (* бл. Новгорода, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Душник Володимир (* 1908), укр. гром. діяч і журналіст в ЗДА, родом з Галичини; ред. «Націоналіста» в Нью-Йорку (1936), «Вісника ОДВУ», згодом «України», співр. «Свободи», «Америки», „The Ukrainian Quarterly“, ред. двотижневика „The Ukrainian Bulletin“, який видає Укр. Конґресовий Комітет.


«Душпастырь», церк. двотижневик, виходив у Львові 1887 — 98, спочатку як додаток до ж. «Миръ», потім самостійно; вид. о. О. Бачинський, ред. о. Й. Комарницький; містив проповіді й різні розвідки.


«Душпастир», церк. кат. місячник, офіц. орган єп. Ортинського, виходив 1908 — 14, в Нью-Йорку (1908 — 10), потім У Філядельфії і Нью-Брітен (ЗДА) з ілюстрованим квартальним додатком для дітей «Зірка» (1913); ред. о. П. Понятишин, о. З. Орун і о. М. Залітач.


«Душпастырь», місячник, орган єпархій Мукачівської і Пряшівської; виходив 1923 — 38 (Ужгород-Пряшів); ред. о. О. Ільницький.


Душпастирство у війську, христ. і нехрист. віровизнань, установлене в усіх сучасних збройних силах, за винятком комуністичних держав. Військ. духовники або капеляни мають старшинські ранґи з усіма привілеями, однак без наказодавчих прероґатив. Військ. парафії, подекуди з власними церквами і каплицями, існують при більших з’єднаннях і ґарнізонах.

Військ. душпастирства мали місце вже у війську княжої доби і коз.-гетьманської держави. На Запор. Січі при церкві св. Покрови була впродовж двох століть військ. парафія із кількома священиками; також коз. (городові, сердюцькі і компанійські) полки мали військ. священиків та похідні церкви.

В леґіоні УСС 1914 — 18 pp. було 5 капелянів, спершу М. Їжак і А. Пшеп’юрський, а з 1917 р. А. Базилевич, Є. Кушлик і Ю. Фацієвич. Першими правос. військ. священиками у відроджених укр. збройних силах були від 1917 р. протоієрей П. Пащевський, М. Маринич і А. Матеюк. Головними військ. свящ. — протопресвітерами правос. віровизнання в Армії УНР були: 1919 р. А. Матеюк, а після його смерти до кін. митрофорний протоієрей П. Пащевський, що очолював також зформовану в 1920 р. Гол. Управу Військ. Духовенства. До складу Армії УНР в різних дивізіях і полках входило бл. 20 військ. священиків; м. ін. польовим духовником в сх. київській групі ген. Тютюнника був теперішній митр. Укр. Правос. Церкви в ЗДА Іван Теодорович. Вийшли з військом на еміґрацію протоієрей А. Волкович (5 Херсонська дивізія), В. Сукачів (2 Волинська дивізія), П. П’ятаченко (З Залізна дивізія) та ін. Гр.-кат. капеляном в Армії УНР був В. Кузьма. Душпастирські обов’язки в УГА виконували бл. 80 військ. духовників; їх очолювали А. Калята, І. Дидик, М. Їжак та вкінці призначений митр. Шептицьким ген. вікарій УГА В. Лаба. Духовником Орг-ції Нар. Оборони «Карпатська Січ» (1938 — 39) в Хусті був С. Сабол-Зореслав.

1 Укр. Дивізія («Галичина») мала 19 капелянів. Ген. вікарієм для дивізії й ін. військ. частин, в яких служили українці, був о. мітрат В. Лаба; дивізійними священиками були по черзі С. Нагаєвський, О. Стасюк і М. Левенець. В УПА перебували ряд священиків, що виконували обов’язки військ. духовників; кілька з них згинуло в боях.

Укр. вояки в австро-угор., поль. і чехослов. арміях мали власну духовну опіку в особі військ. духовників, призначуваних з-поміж українців.

Укр. військ. духовенство, виконуючи свої обов’язки понесло й великі втрати; напр., з Армії УНР А. Матеюк розстріляний денікінцями, М. Маринич розстріляний большевиками, з УГА — померли від тифу або полягли в боях — П. Кашуба, Я. Фещак, В. Ганицький, Т. Чайковський й ін.

З. Стефанів


Дювернуа Олександер (1840 — 86), рос. філолог, славіст і індоевропеїст; присвятив кілька праць старо-укр. пам’яткам (Архангельське євангеліє, Ізборники Святослава).


Дюжиков Павло (1836 — 90), справжнє прізвище Ірошників, співак родом із Слобожанщини, тенор Маріїнського Театру в Петербурзі, м. ін. у 60-их pp. виконавець партії Андрія в опері «Запорожець за Дунаєм».


Дядини, давній звичай на Центр. Україні справляти у вівторок першого тижня після Великодня поминки по дядьках і тітках.


Дядинюк Василь (1900 — 45), маляр і графік, родом з Поділля. Студіював у О. Новаківського у Львові, 1930 — 33 керував школою рел. мистецтва при манастирі Студитів у Львові. Стилізації в дусі укр.-візант. стилю, розписи церков, книжкова і пром.. графіка. Виставляв у Львові, Парижі, Варшаві.

[Дядинюк Василь (1900, Лучинці — 1944, Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Дядиченко Вадим, сучасний історик, наук. співр. АН УРСР; праці з іст. доби Мазепи, зокрема про С. Палія; співавтор і чл. ред. «Історії УРСР» (т. І. 1953).

[Дядиченко Вадим (* 1909, Чернігів). Автор „Нарисів суспільно-політ. устрою Лівобережної України кін. XVII — поч. XVIII ст.“ (1959), співавтор „Допоміжних іст. дисциплін“ (1963), „Історії селянства УРСР“ (1967). — Виправлення. Т. 11.]


Дядченко Григорій (1869 — 1921), маляр, закінчив Академію Мистецтв у Петербурзі (1894), викладав у Київській Мист. Школі М. Мурашка й у Школі Малярства, Скульптури й Архітектури в Москві; реалістичні праці з елементами імпресіонізму: пейзажі України, портрети, жанр, натюрморт.

[Дядченко Григорій (* Кирилівка, Київщина — † там же). — Виправлення. Т. 11.]


Дядюша Сергій (1870 — 1933), ген. штабу ген. поручник Армії УНР, до 1917 начальник штабу 6 рос. армії, в Укр. Армії — командир Волинського корпусу, згодом Херсонської групи, заступник начальника ген. штабу; помер на еміґрації в Польщі.

[Дядюша Сергій († Каліш). — Виправлення. Т. 11.]


Дяки, в правос. і кат. церквах церковнослужителі із світських людей, які не мають ніякого ступеня священства (у правос. Д. називають також псаломщиками). До обов’язків Д. належить церк. спів і читання, керування церк. хором, супровід священика під час виконування душпастирських обов’язків. Деякі Д. одержують привілей носити стихар під час церк. служіння (у католиків це ежє не практикується). В княжу добу Д. входили до категорії «церк. людей» і підлягали т. зв. церковним судам. Вони від початку утримувалися на кошт церк. громади. Становище дяка визначало місцеве звичаєве право, залежно від єпархії, а навіть парафії, при чому він був у більшій залежності від громади, ніж священик. Д. перев. користувалися частиною (давніше третиною, а здебільша — меншою частиною, за місц. звичаєм) церк. землі і третиною ін. звичаєвих прибутків від церк. громади та мешкали в церк. будинку (в Росії від реформи 1869 і 1885). Подекуди Д. отримували натурою або грошима від родини т. зв. «роківщину». Здібніших Д. іноді висвячували в диякони і священики; це явище було досить поширене в час, коли підупала духовна освіта; у 18 в. таких священиків називали в Галичині «дячками». Подекуди, гол. на Центр. і Сх. Землях, становище Д. займали особи, які перервали освіту в духовних школах, та вихованці братських шкіл. Про спеціяльну професійну освіту Д. маємо мало відомостей. На Січі існувала на манастирському подвір’ї окрема школа, в одному відділі якої вчили тих козаків, що готувалися на Д., паламарів, дияконів. В 19 — 20 вв. відомі дяківські курси при правос. і кат. єпископських катедрах чи манастирях, які тривали 2 — 3 pp. (іноді — кількамісячні), де вчили насамперед практичні дисципліни (церк. спів, устав), а також скорочено догматику, церк. історію, пастирське богословіє й ін. Ці курси підлягали місц. єпископам; подекуди для курсантів існували бурси. На Зах. Укр. Землях діяли між двома світовими війнами правос. дяківські курси в Крем’янці і Яблочині, а під час другої війни — в Луцькому. На Буковині була школа для дяків в Чернівцях при правос. митрополичій резиденції. В Перемишлі для підготови гр.-кат. Д., кваліфікованих також для навчання, створено 1817 р. дяко-учительський ін-т («Заведеніє пЂвческо-учительское»), дир. якого був крилошанин І. Могильницький; школа для дяків існувала також у Львові. На Закарпатті кваліфіковані Д. виходили із Гр.-Кат. Півцоучительскої семінарії в Ужгороді. Крім Д. з професійною освітою і «грамотами» (одержаними у висліді іспиту перед спеціяльною єпархіяльною комісією), були в більшості менших і бідніших парафій ще Д.-аматори з селян. Кількість кваліфікованих Д. постійно зростала; напр., в Галичині до 1914 їх було 6%, а в 1930-их pp. понад 60%.

Окрема ділянка діяльности давніх Д. — навчання грамоти. Вже з 11 в. Д. вчили початкової освіти дітей багатших батьків приватно або усіх при церкві; Д.-учителів в 14 — 18 вв. називали «дидаскалями» або «бакалярами». В 16 — 17 вв. на Україні були широко відомі мандрівні Д.-учителі, які залишали Київську Академію чи ін. колеґії та за умовлену нагороду вчили дітей священиків, коз. старшини чи міщан; їх жартома називали «пиворізами». Перепис 1782 в Росії припинив інституцію «мандрівних Д.»; Д. були прикріплені до певного місця і там могли виконувати церк. служіння. В парафіяльних школах до кін. 19 в. вчили перев. Д.-учителі; ці дяківські школи існували поруч із запровадженими з кін. 18 в. урядовими школами. Уряд боровся проти дяківських шкіл, але серед українців ці школи користувалися більшою популярністю, ніж чужі духом і режимом офіц. школи; напр., в Ніжені на поч. 19 в. у Д. вчилося вдвічі більше дітей, ніж в урядовій міській школі. Стан і рівень навчання в них був низький; Д. вчили за букварем, часословом і псалтирем; здібніші з учнів переходили до «ірмолосної» кляси співу, з якої виходили нові Д. Такий самий стан існував на зах. землях під Австрією; уряд погодився, за браком фахових учителів, щоб в початкових церк. школах учили Д. 1788 придворна ухвала звільняла дяковчителів від військ. служби, зате домінії перешкоджали нар. освіті, навіть у цій примітивній формі, і масово висилали Д. в рекрути. Не зважаючи на це, в першій пол. 19 в. початкова нар. освіта українців під Австрією й Угорщиною залежала майже виключно від священика і дяковчителя; на Закарпатті цей стан тривав довше.

Д. також виконували корисну суспільну функцію на селі; з огляду на те, що належали довший час до найосвіченіших людей між селянами, вони були звичайно громадськими писарями, а згодом організаторами хорів, культ.-осв. життя.

В Галичині існувала окрема проф. орг-ція т-во «Взаємна Поміч Д.» з осідком у Львові; довголітніми гол. т-ва були о. Є. Дуткевич і о. В. Лончина. Т-во видавало орган «Дяківські Відомості» (1923 — 39). В Коломиї група Д. видавала двотижневик «Голос Дяків» (1923 — 25) і ін. Першим становим органом гал. Д. був «Дякôвский Гласъ» (1895 — 1910), пізніше «Голос Дяків» (1910 — 14), видаваний у Станіславові. На Буковині правос. Д. видавали «Дяківські Відомості» (1910 — 14).

На еміґрації правне становище Д. неокреслене; вони залежать від церк. громади і свящ., при чому найкращим є матеріяльне становище Д. в ЗДА; там назагал працюють кваліфіковані Д., вони одночасно є дириґентами хорів та навчають в церк. школах (дяковчителі).

Р. М.


Дяків Леонтій (1905 — 1943), кат. діяч, працював зокрема серед укр. ремісничої і роб. молоді Львова, співорганізатор свята «Укр. Молодь Христові» (1933), один із засновників кат. орг-ції молоді «Орли»; загинув у нім. концентраційному таборі в Авшвіці.


Дяків Осип, див. Горновий.


«Дякôвскій Гласъ», місячник, орган гр.-кат. дяків галицьких і їх товаришів, виходив у Станиславові 1895 — 1914; з 1910 р. п. н. «Голос Дяків»; ред. Г. Полотнюк (1895 — 1903) і В. Майба.


«Дяківські Відомості», місячник, орган правос. церк. співців, виходив у Лукавці на Буковині 1910 — 14.


«Дяківські Відомості» (спершу «Д. Вісті»), місячний становий орган Т-ва Взаємна Поміч Дяків у Львові, виходив у Львові 1923 — 39; ред. Р. Криштальський (1923 — 25) і Я. Харина (1926 — 39).


Дякло, податок натурою (збіжжя, худоба, харчі), що його платили у В. Князівстві Лит. всі піддані на утримання княжого двора. З пол. 16 в. плачення Д. було перенесене на панів: селяни платили його під назвою «Д. панам».


Дяков Олександер (* 1873), педагог, родом з Харківщини, проф. педагогіки Харківського Ін-ту Нар. Освіти, д. чл. Укр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки в Харкові; філос.-пед. статті в журн. «Вера и разум» (до 1917) і в сов. журн. «Шлях Освіти» і «Радянська Освіта».


Дяконенко Володимир (* 1890), математик, доц. Укр. Високого Пед. Ін-ту в Празі; праці з теорії імовірностей і обернена теорема Ляпляса. З пол. 1930-их pp. працював на Волині.


Дятел (Dryobates), гніздовий птах, дуже розповсюджений у лісах України, корисний для лісового госп-ва; довж. тіла 15 — 25 см; на Україні поширені види: Д. звичайний (D. major L.), Д. білоспиний (D. leuconotus Bechst.), Д. малий (D. minor L.), Д. середній (D. medius Bechst.) та ін.


Дятлів Петро (* 1880), гром. діяч, журналіст; чл. РУП, пізніше УСДРП, 1907 ред. нелеґального часопису «Соціял-Демократ» у Полтаві; під час першої світової війни працював у Союзі Визволення України; перейшов на бік большевиків і брав участь в ком. в-ві в Відні; згодом повернувся на Україну; після арешту в 30-их pp. доля невідома.

[Дятлів (Дятлов) Петро (1880 [за АЕУ 1883], Стародуб, Чернігівщина 1933). — Виправлення. Т. 11.]


Дячан Пилип, гр.-кат. свящ., гал. педагог, клясичний філолог, проф. Варшавського Ун-ту; автор критики граматики М. Осадци (1864), низка праць з грец. філології й старовини, м. ін., «Геродот и его музы» (1877) та однієї з перших укр. шкільних граматик «Методична граматика языка малоруского» (1865, також поль. мовою).


Дяченко Вадим (1875 — 1954), математик і фізик, чл.-кор. АН УРСР, керівник катедри заг. математики Київського Ун-ту.

[Дяченко Вадим (1896, Нижній Новгород, Росія — 1954, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дяченко Григорій (* 1896), композитор і співак, закінчив Празьку Консерваторію по композиції у Й. Сука, був солістом опери в Оломоуці (Чехія); «Симфонічна поема», «Думка» на малу оркестру, струнний квартет.


Дяченко Дмитро (*1887), архітект, родом із Таганрогу; працював перев. в Києві. Пропаґатор укр. архітектурного стилю на основі барокко, перший дир. Архітектурного Ін-ту в Києві (1918), викладав в ін. високих школах. Серед споруд Д. відомі школи на Полтавщині, Іст.-Археологічний Музей у Кам’янці, Лісоінженерний Ін-т у Голосієві, житлові будинки в Києві й ін.; теоретична розвідка — «Будова села» (1924). Праці Д. в стилі укр. барокко викликали в 30-их pp. широку дискусію і офіц. засудження. 1937 р. примушений був переїхати до РСФСР.

[Дяченко Дмитро (1887, Патлаївка, Полтавщина — 1942, Москва), перший дир. Архітектурного Ін-ту в Києві (1918 — 23). — Виправлення. Т. 11.]


Дяченко Петро (* 1895), полк. Армії УНР, 1919 командир окремого кінного запор. дивізіону ім. П. Болбочана, згодом кінного полку Чорних Запорожців, учасник Зимового походу; 1928 — 39 контрактовий майор в поль. армії, 1944 — 45 командир 3 укр. полку і протипанцерної бриґади «Вільна Україна» Укр. Нац. Армії; тепер в ЗДА.


Дяченко Юлія (* 1912), малярка, родом з Донбасу, закінчила Київський Художній Ін-т (учениця Ф. Кричевського); багато працювала над гуцульськими мотивами.


Дячук-Дереюк Андрій (1817 — 89), гуцульський церк. різьбар, жив у Криворівні.


Дьяконов Михайло (1855 — 1919), рос. історик права; побіч студій історії права Моск. держави, Д. досліджував староруське право. Основна синтетична праця: «Очерки общественного и государственного строя Древней Руси» (4 вид. 1926).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.