[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 729-742.]

Попередня     Головна     Наступна

Закордонне Представництво УГВР, див. Українська Головна Визвольна Рада.

Закревська Ганна (* 1890), уроджена Сіренко, геолог; 1927 — 41 працювала в Геол. Ін-ті УАН (м. ін. керівник Геол. Музею), проф. високих шкіл Києва (1936 — 41 керівник катедри геології в Пед. Ін-ті), з доручення Укр. Геол. Комітету провадила геол. здіймання частин Полісся й Лісостепу. Праці з палеонтології Полісся і Дніпровсько-Донецької западини, геології нафти; м. ін. «Elephas Trogontheri», Труди Ін-ту Геол. УАН, V. (1933), «Геол. та геоморфологічний нарис Чернігівського Полісся» (1938), «Четвертинні відклади укр. Полісся в межах Наддніпрянщини» (1948) й ін. З. перша жінка-українка — проф. і д-р геол. наук. З 1950 в ЗДА.

[Закревська Ганна (1890 — 1974, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Закревський Гнат (1839 — 1906), син Платона З., правник і суд. діяч; прокурор харківської суд. палати й сенатор. Праця «Об ученнях уголовно-антропологической школы» (1893) та ряд ст. в рос. правничих журн.

Закревський Микола (1805 — 71). історик-археолог і етнограф, автор праць «Очерк истории г. Киева» (1836), «Летопись и описание г. Киева» (1858), «Описание Киева» (2 тт., 1868), зб. дум, пісень, прислів’їв, приповідок, загадок «Старосветский бандуриста» (3 тт., 1860 — 61, у 3 т. «Словарь малороссийских идиомов» — понад 11 000 слів). З. з великим темпераментом боронив права українців на літературу рідною мовою.

[Закревський Микола (* Київ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Закревські, коз. старшинський рід, походив від Йосипа З., ген. бунчужного (1762) й ген. обозного (у відставці), одруженого з сестрою гетьмана К. Розумовського. Його син Андрій (1742 — 1804) був дир. Академії Мистецтв (1783) і гол. Медичної Колеґії (1789) в Петербурзі. Ін. відомі З. — брати Віктор, Михайло і Платон († 1882), правнуки ген. обозного, землевласники Пирятинського пов. на Полтавщині, були чл. т. зв. «Общества Мочемордія»; приятелі Шевченка і графа Якова де-Бальмена, славилися своєю поступовістю. З цього роду походив правник Гнат З. (див.) та історик-етнограф Микола З. (див.).

Закупи, категорія напіввільних людей в давній Русі-Україні. З. залишались правно вільними, але фактично були зрівняні з невільниками у висліді їх договірної залежности від господарів. Закупництво поставало з договору позики, забезпеченої закладом самого боржника. Руська Правда ділить З. на таких, які працюють на дворах своїх господарів (двірні), і на «ролейних» (працювали на ріллі) та визначає взаємини З. з господарем. Господар мав право застосовувати фізичну кару супроти З., проте не міг їх продавати. За З. залишалося право скарги на господаря перед княжим судом. Вони мали право на майно, входити в різні договірні взаємини, виступати на суді як свідки. Сплата боргу робила З. вільними, хоч, напр., спроба втечі З. могла призвести до невільничого стану.

В лит. добу З. відомі під назвою «закупні», які відповідали двірним З. Руської Правди, і т. зв. «люди в пенязіх», що нагадували «ролейних» попередньої доби. Взаємини між паном і З. полягали у двосторонній приватно-правній умові. Лит. Статут встановляв лише річну ціну, яку З. мали відробити панові. Двірські «закупні» відробляли борг своєю працею, а «люди в пенязіх», які працювали на зем. наділах пана, сплачуванням в натурі з річного врожаю. З., не викупившись до смерти, як і в добу Руської Правди, переходили у підневільний стан, на «непохожих селян».

Література: Ясинский М. Закупы Русской Правды и памятников западно-русского права. К. 1904.

В. М.

Закшевський (Zakrzewski) Станислав (1873 — 1936), поль. історик, проф. Львівського Ун-ту; його праці, гол. з іст. середньовічної Польщі, мають значення і для укр. історіографії.

Заленський Лев (1648 — 1708), київ. уніятський митр. 1695 — 1708, одночасно єп. володимирський (з 1679), адміністратор полоцький (1693 — 97); за час його управління київ, митрополією перейшли на унію єп. львівський Й. Шумлянський (1700) і єп. луцький Д. Жабокрицький (1702).

[Заленський Лев (* Любеч, Волинь — † Володимир Волинський). — Виправлення. Т. 11.]

Залеський Вячеслав (1871 — 1936), фізіолог і біохемік рослин, проф. Харківського Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; з численних праць з галузі біохемії найважливіші про умови утворення білкових речовин в рослинах (1900), про перетворення фосфору в рослинах (1912) й ін.

[Залеський Вячеслав (* Харків — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Залеський Кость († 1920), географ-ботанік, фльорист, дослідник степів сх. України; одна з ковил носить його ім’я (Stipa Zalesskii Wilen.), а одну він означив (Stipa tirsa Zal.).

Залеський Микола (1835 — по 1893), фармаколог, проф. Харківського Ун-ту; ряд наук. праць.

Залеський Осип (* 1892), муз. діяч, дириґент і педагог, дир. Муз. Ін-ту в Станиславові (1921 — 33), автор хорових творів та сольових пісень; статті про музику; «Короткий нарис іст. укр. музики» (1951), «Загальні основи муз. знання» (1958); тепер в ЗДА.

[Залеський Осип (1892, Тростянець Малий, Золочівський пов., Галичина — 1984, Боффало, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Залеський Степан (* 1915), драматичний актор Львівського Оперного Театру (1941 — 44) і Театру-Студії Й. Гірняка (1945 — 50); гол. ролі: Хлестаков («Ревізор»), Роман Птах («Блакитна авантура»). Тепер в Австралії.

[Залеський Степан (1915, Львів — 1971, Мельбурн). — Виправлення. Т. 11.]

Залєський (Zaleski) Богдан Юзеф (1802 — 86), поль. поет-романтик родом з Київщини, гол. представник «української школи» в поль. літературі; студіював у Варшаві, з 1831 на еміґрації, гол. у Франції. Написав ряд зб. поезій: „Poezje“, „Duch od stepu“, „Dumy і dumki“. В поезії З., поруч з рел. містицизмом, виступають описи укр. природи, ідеалізація коз. минувшини (напр., „Duma о Kosinskim“), туга за рідним краєм. На смерть Шевченка З. написав вірш „Tarasowa mohyła“. До низки поезій З., на зміст і форму яких мали вплив також укр. нар. пісні, складено музику, м. ін. і Ф. Шопеном.

Залєський (Zaleski) Вацлав (1800 — 49), псевд. Вацлав з Одеська, поль. літератор і етнограф, видав зб. „Pieśni polskie і ruskie ludu galicyjskiego“ (1833), що містить у собі здебільше укр. нар. пісні; зб. мала великий вплив на розвиток гал.-укр. етнографії.

[Залєський (Zaleski) Вацлав (1799, Олесько, Галичина — 1849, Відень). — Виправлення. Т. 11.]

Залєський Петро (1867 — 1929), рос. генерал, військ. діяч і теоретик військ. справи, родом з Слобожанщини; за гетьманату 1918 — губ. староста на Харківщині; звільнений за опір проти введення укр. мови в урядуванні. Праці з орг-ції армії, зокрема кавалерії; помістив в «Хліборобській Україні» (1925) ст. про завдання уряду на Україні. Помер на еміґрації в Юґославії.

Заливчий Андрій (1894 — 1918), політ. діяч визвольних змагань, 1917 р. чл. Центр. Ради від УПСР. Один з творців фракції «лівобережців» в УПСР, з якої пішла боротьбистська партія. Загинув у Чернігові при повстанні проти гетьмана й німців. По смерті вийшли автобіографічні новелі «З літ дитинства».

[Заливчий Андрій (1892, Млини, Гадяцький пов., Полтавська губ. — 1918). — Виправлення. Т. 11.]

Залізисті джерела, див. Мінеральні джерела.

Залізна Балка (V — 18), с. м. т. Сталінської обл., підпорядковане Горлівській міськраді; кам’яновугільна пром-сть.

Залізна дивізія, див. Третя Залізна стрілецька дивізія.

Залізна доба, період після бронзової доби, коли відкрили спосіб добування нового металу — заліза з залізної руди. В 10 в. до Хр. залізо прийшло з Малої Азії на півн. Підкавказзя і далі на Півд. Україну. З. д. ділиться в цілій Европі на старішу — гальштатську (800 — 500 до Хр.) і молодшу — лятенську (500 — 0 до Хр.); перша характерна сильним розвитком хліборобства і скотарства й скріпленням патріярхального родового ладу, друга — масовим виробом залізних предметів, гол. зброї й рільничого знаряддя. На Україні пам’ятки З. д. дуже різноманітні. Культуру гальштатської доби репрезентують пам’ятки місц. культур: білогрудівської, попелищ та висоцької, і чужих: грецької, скитської, лужицької, трацької, кобанської та скірської. Культуру лятенської доби пам’ятки місц. культур: полів поховань, висоцької, ґетської та чужих: грецької, скитської, сармато-аланської, бастарнської й венедської (див. ще ЕУ I, стор. 66 — 67 та відповідні гасла ЕУ 2).

Залізний лист, також ґлейт, охоронний лист, видаваний володарем для окремої охорони власника З. л. авторитетом суверена; іноді З. л. видавався злочинцям або обвинуваченим, що звільняв їх тимчасово від арешту чи виконання вироку. За лит.-руським правом, З. л. міг видати віритель своєму боржникові, на підставі чого екзекуція могла бути припинена на три роки. З. л. зберігся також в пізнішому законодавстві.

«Залізний Стрілець», інформаційна газ. З Залізної стрілецької дивізії, виходила тричі на тиждень в таборі інтернованих у Каліші (Польща) 1920 — 22; ред. І. Зубенко.

Залізний Хрест, відзнака, встановлена урядом УНР в 1920 р. для учасників Зимового походу від 6. 12. 1919 до 6. 5. 1920 p.; на підставі орденського статуту відзначені іменуються «Лицарями Ордена Залізного Хреста».

Залізнича (9) дивізія, постала в листопаді 1918; кадрами її були частини гетьманського корпусу охорони залізниць, командири отаман Бень і полк. Кудрявців; бойовий стан: 800 — 1 000 людей, 40 кулеметів і 4 гармати.

Залізничий транспорт, основний засіб транспорту на Україні, на який припадає 85% всього вантажообігу (1956). Залізниці України розбудовані з погляду потреб держав, до складу яких вони входять чи входили, і тому вони незадовільно зв’язують різні частини укр. земель, часто перервані на кол. держ. кордонах і не мають великих зал. вузлів.

До 1914 р. розвиток залізниць на укр. землях під Росією був інакший, ніж під Австро-Угорщиною. Першу залізницю на Центр. і Сх. Укр. Землях збудовано 1865 p.; це залізниця з Одеси до Балти, в 1868 — 70 pp. продовжена, з одного боку, на сх., до Кременчука, з другого — на півн. до Києва і Москви. Призначенням цієї залізниці, як і ін., згодом збудованих, було сполучити центри Рос. Імперії з Україною, зокрема з Чорним м., і улегшити вивіз зерна та ін. с.-г. продуктів, згодом також вугілля і руд. До цих залізниць, збудованих у 1870-их pp., належали: маґістраля Москва — Вороніж — Ростов (положена лише на пограниччі укр. етногр. території), яку згодом продовжено на Кавказ до Владикавказу; Москва — Курськ — Харків — Лозова, звідки одне рам’я йшло через Запоріжжя до Севастополя, друге до Ростова; Харків — Знаменка — Миколаїв; залізниці Київ — Ковель — Берестя — Граєво (на кордоні з Німеччиною) і Ромен — Лібава, що улегшували вивіз укр. збіжжя до балтицьких портів; кілька залізниць, які пов’язали Центр. і Сх. Укр. Землі з давніше вже розбудованою мережею залізниць в Австро-Угорщині й Румунії. В 1870-их pp. побудовано перші залізниці Донбасу, а в 1884 сполучено Донбас з Кривим Рогом (Катерининська залізниця). Згодом цю мережу колій доповнено зміцненням зв’язку запілля з морем і з Донбасом, прокладенням перших залізниць на болотах Полісся та будовою стратегічних ліній на Підляшші. Взагалі до 1914 збудовано на всіх укр. землях в Росії бл. 16 000 км залізниць, себто 2,9 км на 100 км² і 3,7 км на 10 000 мешк.

Значно густішу мережу залізниць мали укр. землі в Австро-Угорщині. Важливим зал. вузлом став тут Львів. 1861 р. він був сполучений з Краковом і Віднем, згодом побудовано залізницю до Чернівців і Румунії та до Бродів і Підволочиськ, де їх незабаром пов’язано з залізницями на Центр. і Сх. Землях. В 1870-их pp. вперше сполучено Галичину з Закарпаттям і побудовано підкарп. залізницю Хирів — Стрий — Станиславів — Гусятин; згодом зал. мережу Галичини, Закарпаття й Буковини сильно поширено, так що в 1914 р. вона мала 3 700 км, себто 4,9 км на 100 км² і 6,0 км на 10 000 мешк.

Разом 1914 р. зал. мережа на всіх укр. землях становила 19 700 км, в тому ч. на території сучасної УСОР — 15 610 км. На території Австро-Угорщини це були майже виключно держ. залізниці, на укр. землях Росії 30% залізниць були в приватному посіданні. З техн. погляду залізниці Центр. і Сх. Земель мали багато недоліків, що виявилося зокрема під час першої світової війни, коли вони не були спроможні забезпечити потреб фронту і запілля.

В роки першої світової війни із стратегічних міркувань збудовано низку нових колій, зокрема в прикордонних смугах. Під час революції і визвольних змагань на залізницях панував повний хаос, з якого вони стали підноситися лише в 1920-их pp.

Між двома світовими війнами розбудовано дещо мережу залізниць, зокрема на Центр. і Сх. Землях, де побудовано бл. 4 000 км нових колій, здебільша в Донбасі, Дніпровському пром. р-ні і на Криворіжжі; ці лінії були запляновані перев. ще до війни. Найважливіші з новопобудованих були: Харків — Дніпропетровське — Херсон, що зв’язує Придніпров’я з Харковом і морем; маґістраля Москва — Донбас через Валуйки, доповнена лінією Красний Лиман — Куп’янка; на Поліссі збудовано лінію Чернігів — Овруч з розгалуженням на півн. до Гомеля й ін. В той час на гол. залізницях УССР відбулася реконструкція: будова подвійних колій на деяких дільницях, автоматичне бльокування, централізація, перебудова зал. вузлів, насичення новими льокомотивами та вагонами. Замість паротягів старої конструкції Э, Щ та О, були побудовані більше потужні та модерні паротяги ФД, ОО, ИС. Ці та ін. міроприємства дали змогу збільшити перевіз вантажів з 61,7 млн т в 1913 р. до 200 млн в 1940 p., a ч. пасажирів з 49 млн до 243.

Друга світова війна спричинила колосальне знищення залізниць (тільки на основних п’ятьох залізницях було зруйновано понад 9 200 км колій, висаджено в повітря понад 2 000 мостів), і лише в 1948 р. транспорт повернувся до стану 1940. Нових залізниць по війні не побудовано, натомість деякі дільниці, гол. в Галичині, знято з ужитку (див. карту), дуже слабо посувається електрифікація залізниць (донині з важливіших лише лінія Запоріжжя — Кривий Ріг; у пляні: маґістраля Курськ — Харків — Донбас, лінія Ясиновата-П’ятихатки та приміські залізниці харківського та київського вузлів).

Сучасна зал. мережа в межах УССР має 20 650 км довж. (на всіх укр. землях бл. 26 000), крім того, під’їзні шляхи пром. підприємств мають 14 700 км. Густота залізниць виявляє на 1 000 км², — 34,4 км, на 10 000 мешк. — 5 км. Залізниці України складають бл. 17% зал. мережі всього СССР (територія лише 2,5%). Найгустішу мережу залізниць мають Донбас та Криворіжжя (6,5 км на 100 км²) і Галичина з Закарпаттям (5,2), найслабшу Півд. Україна (2,3) та Передкавказзя.

Далеко сильніше від росту мережі залізниць зріс обіг і перевіз вантажів та пасажирів, як це видно з таблиці (див. стор. 734).

В 1955 р. на залізницях України вантажено за добу 42 000 вагонів, тоді як 1913 р. тільки 10 700, 1934 — 18 600. Сер. вантажонасичення на 1 км становило в 1955 р. 8,1 млн тонно-кілометрів. На залізниці України припадає 27% вантажних перевозів залізниць СОСР (35% навантаження вугілля, 38,5% чорних металів, 20,5% хліба) і 16% перевозів пасажирів.

В першій фазі розвитку З. т. укр. залізниці перевозили перев. збіжжя, нині — гол. вугілля (37% перевезеної маси), руди й метали (25%), будів. матеріяли (15%), ліс. (4%) та нафтові продукти (3%) і збіжжя (3,5%).

*) В межах з 1938. **) Без Криму.

Зал. шляхи пролягають на Україні у двох напрямах: південниковому і рівнобіжниковому. Перші сполучають Україну з морем і проходять через різні природні смуги, отже вони є шляхами виміни продуктів ліс. і степ. смуги; це одночасно великі транзитні шляхи, які в’яжуть глибину Сх. Европи з Чорним м. Цими шляхами приходить з півночі дерево, а відходить вугілля, руда, збіжжя, почасти також цукор. Рівнобіжникові шляхи, крім внутр. укр. значення, зв’язують Україну з Зах. Европою і з Сходом — Донщиною, Поволжям і Передкавказзям; найбільше значення мають з них ті, що сполучують Донбас з Кривим Рогом; відправляють ними насамперед вугілля і руду, прибуває нафта і ліс. продукти.

З госп. погляду найважливіші ті залізниці, що виходять з Донбасу, бо він є найважливішим зал. вузлом України (на півн. до Москви, на півн.-зах. до Ленінграду, Білоруси та Надбалтицьких країн, на сх. на Поволжя, на півд. до Озівського м., на зах. до Криворіжжя й далі. Вони виявляють найбільший вантажообіг, який сягає в окремих випадках до 40 млн тонно-кілометрів і більше. Крім залізниць Донбасу, більше екон. значення має харківський, на другому місці львівський і київський вузли і такі залізниці, як Київ — Жмеринка — Одеса, Львів — Вапнярка — Одеса, Київ — Жмеринка — Львів — Чоп. Вони мають і найбільший пасажирський рух. (Докладніше див. карту і ЕУ I, стор. 1099 — 1100).

Залізниці України підлягають союзному мін-ву шляхів у Москві, якому підпорядковані управління окремих залізниць (на території УССР — Донецька, Львівська. Московсько-Київська, Одеська, Південна, Південно-Західня, Сталінська). 1956 р. на З. т. працювало 403 000 робітників і службовців (4,4% всього числа). Кадри для З. т. готують високі школи, передусім Ін-т Інженерів Зал. Транспорту в Дніпропетровському і Харкові, технікуми і зал. школи.

Потужна транспортна промисловість постачає З. т. паротяги, теплотяги (великі зав. в Луганському і Харкові) і вагони (Крюків, Дніпродзержинське, Дарниця); паротягоремонтні зав. є у Львові, Києві, Дніпропетровському, Полтаві, Запоріжжі, Конотопі, Ізюмі, Харкові й ін.; вагоноремонтні зав. — в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Попасній, Станиславові та ін.

Література: Кубійович В. Атлас України й сумежних країв (карти 47 — 50). Л. 1937; Кубійович В. Географія укр. і сумежних земель. Л. 1943; Хачатуров Т. Железнодорожный транспорт СССР. М. 1952; Транспорт и связь СССР. Статистический сборник. М. 1957; Украинская ССР, Институт Экономики, АН УССР. М. 1957.

В. Кубійович, А. Лебідь

«Залізничник», укр. орган центр. орг-ції залізничників в Австрії, з’являвся 1910 — 18, спочатку в Чернівцях, згодом у Львові; ред. О. Безпалко, В. Левинський, Т. Мелень, А. Чернецький.

Залізні руди, мінеральні речовини, що мають в собі 25 — 70% заліза в таких сполуках, які уможливлюють раціональний витоп чавуну. Гол. З. p.: окиси заліза (гематит, або червоний залізняк Fe2O3, з 50 — 70% заліза, магнетит, або залізняк магнетний Fe3O4 — до 72,4% заліза, бурий залізняк, або лімоніт 2FeO3 3H2O — до 60% заліза) і вуглян заліза — сидерит FeCO3 — до 48% заліза.

На Україні виступають два великі родовища З. р. — криворізьке і керчинське, далі кременчуцьке й ін. менші.

Криворізьке родовище — один з найбільших залізорудних басейнів світу. З. р. метаморфічного походження залягають в ньому у вузькій (3 — 6 км) синклінальній складці серед докембрійських порід, довж. понад 100 км уздовж річки Інгульця з його допливами Саксаганню і Жовтою від с. Миколо-Козельського на півдні до Жовтого на півночі. Грубина пластів з З. р. досягає 1 000 м, подекуди 1800 — 2 000 м. Основними З. р. Криворіжжя є багаті руди — різні види гематиту з високим вмістом заліза (сер. 60%), хемічно дуже чисті, з невеликим вмістом шкідливих домішок — сірки (0,03%), фосфору (0,2%) й ін. Далеко більші запаси вбогих руд — залізистих кварцитів із вмістом 25 — 45% заліза, які можна використати після процесу збагачення. Геол. запаси багатих руд Кривого Рогу всіх категорій (A1 + A2 + B + C1 + C2, за сов. номенклятурою) становлять за підрахунками на 1956 р. 2 100 млн т, залізистих кварцитів 18,9 млрд т, т. зв. забалянсованих кварцитів — 14, 3 млрд т. (Див. докладніше Криворізький залізорудний басейн).

Продовженням Криворізького залізорудного басейму с Кременчуцька магнетна аномалія, що простягається на північ від Дніпра на довж. понад 50 км, вздовж лівого берега р. Псла і доходить в глибину Полтавщини; поч. експлуатації намічено на 1958 — 60-і pp. Запаси самих багатих руд за підрахунками на 1956 р. — 147 млн т.

Крім Криворізького і Кременчуцького басейнів невеликі родовища таких самих руд залягають також в ін. місцях Укр. Кристалічного масиву: понад 100 км довж. смуга між м. Павлоградом і Оріховим на сх. від Дніпра, на р. Конці, на р. Чортомлику й ін.; на Приозівській височині з поч. 20 в. видобували руду з родовищ Корсак Могила, Куксунчур, Кам’яна Могила.

Іншим, побіч Криворіжжя, важливим і нині експлуатованим р-ном З. р. є керчинське родовище з площею 2 400 км² і запасом руди (за підрахунками на 1956 р.) — 2100 млн т. Він обіймає весь Керчинський півострів і навіть доходить на другий бік Керчинської протоки на Таманський півострів. Керчинські З. р. — це бурі залізняки осадового походження гор. третинного віку; невелика грубина залягання дозволяє видобувати руду відкритим способом. Керчинська руда — вбога: 20 — 51% металу (перев. 33 — 42%) і має домішки манґану (до 4%), сірки (1,6%), фосфору (0,4 — 1,3%), ванадію, арсену. Завдяки шкідливим домішкам (сірка, фосфор і зокрема арсен), керчинська руда є нижчої якости і потребує спеціяльного перероблення (див. докладніше Керчинський залізорудний р-н).

Ін. родовища З. р. малі й не експлуатуються. Лише іст. значення мають сер. якости і вже вичерпані З. p., розміщені в півн.-зах. частині Донбасу. В різних частинах України розкинені невеликі родовища осадових бурих залізняків, зокрема багато їх на Поліссі (болотяні руди), що були експлуатовані з доіст. часів аж до кін. 19 в., та в Карпатах. Невияснене ще пром. значення бурих залізняків і сидеритів, які подекуди зустрічаються в Карпатах і на Підкавказзі. Залізні кварцити залягають, крім Укр. Кристалічного масиву, і в Курській магнетній аномалії, яка в півд. своїй частині сягає на укр. етногр. територію в межах РСФСР (над гор. Осколом) і УССР (Вовчанський р-н на Харківщині).

Запаси всіх категорій З. р. України (в межах УССР) мають становити за новішими обчисленнями на 1. 1. 1956 р. 24,5 млрд т, що складає 42,5% запасів усього СССР. (Література — див. Залізорудна промисловість).

В. Кубійович, С. Процюк

Залізняк (Phlomis L.), багаторічні медодайні рослини з родини губоцвітих: З. бульбистий (Ph. tuberosa L.) до 1,5 м заввишки, з довгим корінням, що має бульби, росте на степах, горбках, степ. зниженнях; на півдні України більше поширений З. козацький (Ph. pungens Willd.), росте по степах, горбках.

Залізняк Володимир (* 1895), інж.-хемік, брат Миколи З.; 1918 — 20 урядовець посольств УНР у Відні і Гельсінкі, діяч УПСР; 1924 повернувся до УССР; викладач Київ. Ін-ту Нар. Освіти, співр. хем. секції Ін-ту наук. мови ВУАН. В 1930-их pp. арештований, доля невідома.

Залізняк Максим (* 1740 — ?), керівник гайдамацького повстання, родом з м-ка Медведівка на Чигиринщині. 13-річним хлопцем пішов на Запоріжжя, де й пробув 14 років; восени 1767 з’явився у вигляді манастирського послушника, спершу в Жаботинському, а потім у Мотронинському манастирях. Разом з групою нереґулярних запорожців, що також були в тих манастирях, на весні 1768 З. підняв повстання проти поляків (див. Коліївщина). Мав значний успіх і разом з І. Ґонтою захопив Умань, торг. осередок Правобережжя, там був проголошений гетьманом і почав орг-цію краю на коз. лад. В кін. червня 1768 ген. Кречетніков, на доручення цариці Катерини, заарештував З. з майже всіма видатнішими старшинами. З. був жорстоко покараний і засланий на довічну каторгу до рудників у Нерчинську. Там він, мабуть, і помер.

Б. К.

Залізняк Микола (1888 — 1950), гром.-політ діяч і публіцист родом з Криму; один із перших укр. соціялістів-революціонерів, за діяльність серед студентства в Києві арештований; 1907 втік з в’язниці й переїхав до Львова, де далі брав активну участь в студентському житті. Під час першої світової війни вів публіцистичну і вид. діяльність у Відні. 1919 — 20 посол УНР в Фінляндії, згодом знову у Відні. 1945 заарештований большевиками, засуджений на 15 років, помер в тюрмі. Переклади популярно-наук. праць, зокрема з іст., інформативні брошури й статті про Україну, ст. з іст. укр. революції, спомини «Моя участь у мирових переговорах в Берестю Литовському» (1928).

Залізняк Олена (* 1886), уроджена Охримович, дружина Миколи З., гром. діячка, чл. проводу студентських і жін. орг-цій Львова до першої світової війни; на поч. 1920-их pp. гол. Укр. Жін. Союзу у Відні; 1926 — 39 — дир. фахової школи кооперативи «Труд» у Львові; з 1957 — гол. Світової Федерації Укр. Жін. Орг-цій; нині в Канаді.

[Залізняк Олена (1886, Сенечів, Долинський пов., Галичина — 1969, Монтреаль). — Виправлення. Т. 11.]

Залізняк бурий, див. Бурий залізняк.

Залізняк магнетний, див. Магнетит.

Залізняк червоний, синонім назви Гематит.

Залізо (желізо), за Руською Правдою, засіб очищення від вини при підозрі у вбивстві або крадежі, полягав у тому, що позваний мав нести в руках розпечене залізо. Якщо він не попікся, його вважали невинним. При цьому позовник платив т. зв. «желізне» — оплату князеві, мечникові й дітському. Очищений позваний (себто не попечений) не діставав винагороди, коли його виводили на З. за свідченням вільної людини; він отримував гривну «за муку» лише тоді, коли його мучили З. за свідченням холопа.

Залізо Йов, див. Йов Залізо.

Залізорудна промисловість, охоплює добування (глибокою або відкритою методою) та оброблювання залізної руди до такого стану, щоб її можна було вжити в метал. пром-сті (рудоочистка, рудозбагачення, аґльомерація руди тощо).

Початки З. п. на укр. землях стверджено вже з 5 — 4 вв. до Хр. За княжих часів З. п. була вже значно поширена, але все таки заліза на власні потреби не вистачало. Після деякого занепаду під час тат. лихоліття з 15 в. почався дальший розвиток З. п. Тоді і згодом добували залізо з болотяних і гірських руд, що залягали скрізь неглибоко від поверхні або на дні боліт і озер, і їх легко було експлуатувати. Руду добували в т. зв. руднях силою води за допомогою коловоротів; метал одержували в примітивних горнах і домнах сиродутим способом і згодом очищували проковуванням у кузнях; як паливо використовували вугілля з місц. лісів, тому З. п. була розвинена насамперед на Київщині, Чернігівщині і Волині, менше в Галичині і на Закарпатті. Залізна руда була невисокої якости, і тому кращу руду, крім готових металевих виробів, привозили з-за кордону, гол. з альпійських країн і Угорщини, згодом на сх. України також з Московщини.

В кін. 18 в. постають перші невеликі доменні печі, що й спричинило на короткий час зростання З. п., передусім на Волині й Київ. Поліссі. Але незабаром часткове використання руд, спустошення лісів, а тим самим брак палива, брак дешевої робочої сили, яку постачали до скасування панщини селяни, а далі конкуренція З. п. Уралу вплинули на зменшення ч. рудень (в кін. 18 в. — 500, 1836 — 153, 1853 — 61), а ще більше виробу заліза. З тих самих причин занепала З. п. в Галичині (гол. в горах), на Закарпатті й Буковині.

Невеликі й сер. якости родовища залізної руди в Донецькому басейні почали розробляти вже в кін. 18 в., далеко ширше на поч. 19 в., гол. через близькість вугілля, їх використовувано в місц. металюрґії. Продукція донецької руди була невисока і становила 1870 р. 22 000 т, 1880 — 74 000 т (це була одночасно майже вся продукція України). Тоді ж Урал продукував 467 000 і 629 000 т, вся Росія 800 000 і 1 050 000 т, так що участь України в заг. рос. продукції ледве становила 3% або 7%.

До цілковитої зміни дійшло з початками З. п. в Кривому Розі з 1881 p., a ще більше з 1884 p., коли сполучено Кривий Ріг Катерининською залізницею з Донбасом і Придніпров’ям та на базі криворізьких руд і донецького вугілля розбудовано металюрґію України. Невелика віддаль від моря й Дніпра дозволяли вивозити руду водним шляхом. Завдяки корисному положенню, напливові чужинецьких (гол. франц.) капіталів і відносно модерним засобам експлуатації Кривий Ріг перегнав гол. тодішнього продуцента Рос. Імперії — Урал (3. п. Центр. Росії і Поль. Королівства мала другорядне значення) і давав в 1910-их pp. понад 70% заг. рос. продукції, як це видно з діяграми і таблиці (в тис.):

У зв’язку з розвитком З. п. в Кривому Розі зменшилося значення донецьких руд (1903 їх видобули 137 000 т, 1913 ледве 13 000), невелике значення мали кілька родовищ на Приозівській височині (Корсак Могила 1907 р. — 21 000 т), натомість зросли розроблювання керчинського родовища, експлуатація якого почалася в кін. 19 в. (1913 р. — 370 000 т). На саме ж Криворіжжя припадало в 1900 — 14 pp. — 94 — 95% З. п. України.

1913 р. З. п. України становила 6 870 000 т, себто 6% евр. і 3,5% заг.-світової продукції і посідала четверте місце в світі після ЗДА (63,0 млн т), Франції (43,1 млн т) і Німеччини (в сучасних межах — 7,3 млн т). В З. п. України працювало 25 000 робітників. Приблизно 20% продукції З. п. йшло на експорт, гол. до Німеччини й Польщі.

Після зменшення продукції в 1914 — 18 pp. і цілковитого занепаду в 1919 — 21 pp. З. п. підноситься з 1924 р. і 1929 — 30 досягає довоєнного стану, а згодом в часи п’ятирічок сильно зростає (в 1932 — 8,4 млн т, 1935 pp. — 17,0 млн т), в 1936 — 39 pp. залишається на тому самому рівні, 1940 знову зростає й доходить до 20,2 млн т; зміни видно з таблиці (в млн т) і діяграми.

Видобування в роках:

Попри зростання З. п. України, її частка в продукції СССР дещо зменшилася (1940 р. — 67,5%) у зв’язку з інтенсивним розгортанням продукції на сході СССР. Натомість частка України в світовій продукції залізної руди підноситься до 10%. Зростання З. п. Україна завдячує виключно продукції Криворіжжя, бо продукція Керчі й далі становила лише 5% заг. укр. продукції (1913 р. — 370 000 т, 1928 — 51 000, 1938 — 852 000, 1940 — 1 280 000).

Одночасно з зростанням З. п. відбувається і концентрація видобування руди (70% продукції припадає на 8 великих шахт), електрифікація і механізація основних процесів видобування і транспорту, заг. поступ техніки і збільшення продуктивности праці. В кін. 1930-их pp. стали видобувати й убогі руди та піддавати їх процесові збагачення, зокрема вбогі керчинські руди. З. п. забезпечувала потреби укр. металюрґії, в малій мірі вивозилася до Росії й за кордон, гол. до Німеччини.

Війна 1941 — 44 знищила З. п., але вже 1945 вона давала 3,8 млн т; 1948 було відбудовано всі шахти, 1950 продукція залізної руди перевищила довоєнну, 1956 збільшилася в два рази порівняно до 1940 р. 1965 має дійти до 79,5 млн т. Числа видно з таблиці (в млн т):

Видобування в роках:

Не зважаючи на розвиток керчинської. З. п., і надалі понад 90% З. п. зосереджується на Криворіжжі. Як і до 1940, розвиток З. п. йде по лінії дальшої концентрації виробництва і побудови нових великих шахт з продукцією на рік до 3,5 млн. т, щораз більшої експлуатації вбогих руд, м. ін. залізистих кварцитів, а в зв’язку з цим і будівництва ряду рудозбагачувальних комбінатів. Першим був побудований ще до війни Камиш-Бурунський аґльомераційний комбінат б. Керчі, 1955 став до ладу Півд. рудозбагачувальний комбінат у Кривому Розі, в 1957 р. розпочато будівництво комбінатів Ново-Криворізького і Центрального, в 1958 другого Південного, а до 1965 плянується побудувати ще наступні 6. У 1965 р. потужність усіх рудозбагачувальних комбінатів на Україні становитиме бл. 77 млн т сирої руди, з якої добуватимуть 33 млн т сухого концентрату із вмістом 62% Fe, або 40% всієї продукції руди. Продукція залізної руди має поширитися за найближчих років на неексплуатоване досі кременчуцьке родовище. Ці заходи є тим більше потрібні, що добування багатших руд Кривого Рогу йде надмірним темпом, неспівмірним з потребами України і без огляду на майбутнє; їх видобуто вже бл. 20% запасу, при сучасному темпі продукції ледве вистачить ще на якихсь 30 — 40 років.

В 1956 р. добування залізної руди України становило 56% добувань СССР і бл. 10% усього світу, посідаючи друге місце в світі по ЗДА (27% світової продукції) і дещо перевищуючи Францію (9%). Криворізька залізна руда покриває потреби України і в поважній мірі вивозиться до країн сх.-евр. бльоку, зокрема до Польщі й Чехо-Словаччини (1956 р. — 9,1 млн т, себто 24% укр. продукції) і до Росії; гірша керчинська руда вживається в Озівсталі. Див. також Криворізький залізорудний басейн, Керчинський залізорудний район.

Література: Кеппен А. Материалы для истории и статистики железной промышленности Росии. П. 1896; Железнорудная промышленность Южной России (в 1901 — 15), под редакцией П. Дитмара. Х. 1902 — 16; Оглоблин О. До іст. металюрґійної пром-сти на Правобережній Україні. Архів Радянської України, чч. 1 — 2. Х. 1932; Главнейшие железорудные месторождения СССР, сборник 1 — 2. П.-М. 1934; Струмилин С. Черная металургия в России и в СССР. М.-П. 1935; Лучицкий В. Полезные ископаемые Украины. М. 1937; Нариси екон. географії Укр. РСР, т. І. К. 1949; Малахов Г., Шостак А., Стариков Н. История горного дела в Криворожском бассейне. К. 1956; Гірнича пром-сть України. К. 1957.

С. Процюк, В. Кубійович

Залізці (IV — 6), до 1945 р. м-ко, нині с. над гор. Серетом на зах. Поділлі; р. ц. Тернопільської обл.; руїни замка, бароккова церква з 1740 р.

Залісся, с. на зах. Поділлі, Чортківського р-ну Тернопільської обл., де знайдено срібний скарб 10 — 11 вв. візант. походження: чаша, перстень та великий кручений нашийник, прикрашений стіжками з порожніх кульок (нині у Відні).

Заліщики (V — 6), м-ко на зах. Поділлі над Дністром, в яру, захищеному від півн. і сх. вітрів; до другої світової війни пов. м., нині р. ц. Тернопільської обл. 6 000 меш. (1931); завдяки теплому, сухому й соняшному підсонню курорт (бл. 10 000 осіб на сезон); овочеконсервна пром-сть, с.-г. технікум. У р-ні плекають виноград, морелі, бросквини (персики), тютюн. В З. було відкрите у 1927 р. (Ю. Полянський) і досліджуване у 1928 (О. Кандиба) велике селище трипільського типу; є також сліди пізньопалеолітичної стоянки та ранньослов. селища з перших вв. по Хр.

Залозецький-Сас Василь (1833 — 1915), гр.-кат. свящ., письм., співр. гал. москвофільських газ. «Слово», «Пролом»; іст. повісті «Пригоди русскои молодыцЂ» (1879), «Половецкая моленица» й ін.

[Залозецький-Сас Василь (* Погорилівка, Буковина — † Гірне, Стрийщина). — Виправлення. Т. 11.]

Залозецький-Сас Володимир Сергій (* 1884), видатний політ. і культ. діяч на Буковині, мистецтвознавець, 1918 чл. УНРади ЗУНР і гол. укр. правління Буковини, 1919 радник надзвич. дипломатичної місії УНР у Швайцарії; засновник і гол. Укр. Нац. Партії в Румунії, сенатор (1928 — 32, 1934 — 38) і посол (1932 — 34) до рум. парляменту, де виступав в обороні прав. укр. меншости в Румунії, був делеґатом українців Румунії на конґресах нац. меншостей; в 1933 виголосив у бріт. парляменті промову проти штучного голоду в УССР, 1937 обраний гол. Лондонського Конґресу нац. меншостей; 1940 гол. Укр. Нац. Громади в Румунії. З. заснував і був гол. Укр. Музею Народовідання в Чернівцях (1927 — 40); на еміґрації перебуває у Відні, де займається ляльковим театром. Праці: „Künstler oder Kunsthistoriker“ (1924), „Die Ostereier der ukrainischen Huzulen“ (1942) й ін.

[Залозецький-Сас Володимир Сергій (28.7.1884, Чернівці — 13.7.1965, Іспер, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]

Залозецький-Сас Володимир (* 1896), син Романа, історик мистецтва, викладач високих шкіл Праги, Берліну й Відня, проф. Укр.-Кат. Богословської Академії у Львові (1928 — 34), з 1947 проф. Віденського Ун-ту, д. чл. НТШ; гол. праці: „Gotische und Barokke Holzkirchen in den Karpatenländem“ (1926), «О. Новаківський» (1934), «Історія старохрист. мистецтва» (1936), „Byzanz und Abendland im Spiegel ihrer Kunsterscheinungen“ (1936), „Die Sophienkirche in Konstantinopol“ (1936), „Die walachische Kirche in Lemberg“ (1949), „Byzantinische Baukunst in den Balkanländern“ (1955) й ін.

[Залозецький-Сас Володимир (1896, Львів — 1959, Ґрац, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]

Залозецький-Сас Роман (1861 — 1918), син Василя, технолог, студіював у Львові, Відні і Цюріху, проф. Львівської Політехніки, д. чл. НТШ; гром. і госп. діяч, гол. т-ва «Сіль. Господар», організатор і дир. Торг. школи при т-ві «Просвіта» у Львові (1911), з 1913 посол до гал. сойму; представник франц. і англ. нафтових фірм у Галичині, з 1904 почесний бріт. консул у Львові, з 1914 радник мін-ва публічних робіт у Відні. Праці з технології (зокрема нафти), ст. на екон. теми.

Залозний Павло (1865 — 1929?), педагог і письм., упорядник однієї з перших шкільних граматик укр. мови після революції 1905 р. на підрос. Україні; поезії, під псевд. З. Петрусь.

[Залозний Павло, м. б. Петро (1866, Рашівка, Гадяччина — 1921, там же). — Виправлення. Т. 11.]

Залозний шлях, торг. шлях з Києва на півд.-сх.; відомий за іст. даними в 11 — 12 вв., а за археологічними знахідками — ще з 8 в.; йшов Дніпром до Канева, звідки на Лівобережжя до Озівського м. й Тмуторокані. Раз-у-раз перериваний степовиками, З. ш. вимагав посиленої охорони з боку укр.-руських князів.

Залужний Олександер (* 1885), педагог, д. чл. Наук.-Дослідного Ін-ту Педагогіки в Харкові (на поч. 1930-их pp.), статті з соц. педагогіки й ін.

Залуква, с. Галицького р-ну Станиславівської обл. на лівому березі р. Лукви, на півн. краю території княжого Галича. Під час розкопів І. Шараневича і о. Л. Лаврецького (1883) в З. були відкопані фундаменти білокам’яної церкви св. Спаса, а б. них кам’яний саркофаг, бронзові натільні хрестики та олив’яна печатка гал. єп. Косми з 1160-их pp.

Залуцький Василь (* 1895), справжнє прізвище Оробець, маляр і скульптор родом з Покуття. 1915 — 40 працював у Білій Церкві, Києві, Харкові й Москві; мист. оформлення журн., плякатів; ілюстратор книжок; театральний декоратор; з 1950 у Канаді. Працює в церк. мистецтві.

[Залуцький Василь (1895, Залуче, Снятинщина — 1973, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]

Залуцький Іван (1831 — 1909), укр.-кат. свящ.; суспільний діяч, філантроп-меценат; записав усе майно на різні укр. установи в Галичині.

Залюбовський Григорій (1836 — 98), етнограф, чл. Півд.-зах. Відділу Рос. Географ. Т-ва; збирав етногр. і фолкльорний матеріял для М. Силонова (Номиса), П. Чубинського й ін.

Зальцбурґ (Salzburg), м. над р. Зальцах в Австрії, столиця краю тієї ж назви, 100 000 меш.; в З. й околицях проживало в 1945 — 50 pp. 4 — 8 000 українців у таборах переміщених осіб, діяли кат. і правос. парохії, в-во тижневика «Нові Дні» й щоденника «Останні Новини», гімназія, ряд культ.-осв. і спортових т-в. З 1951 З. — осідок Укр. Центр. Допомогового Об’єднання в Австрії; нині в З. й околицях живе бл. 250 українців. Під З. в с. Ґредіґ (Grodig) є укр. цвинтар, де поховано бл. 300 осіб, жертв першої світової війни, евакуйованих з Волині.

Зальцведель (Salzwedel), м. в краю Саксен-Ангальт (Німеччина), 25 000 меш. Під час першої світової війни в З. був табір для полонених українців з рос. армії (1915 — 21), де під керівництвом Союзу Визволення України була організована культ.-осв. праця серед бл. 30 000 полонених. В З. до 1921 існувала друкарня СВУ, в якій, крім брошур і дрібних друків, друкувалися часописи: орган таборових орг-цій «Вільне Слово» (1916 — 19), «Селянин» (1918), орган Укр. Військ. Санітарної Місії «Шлях» (1919 — 20), орган Укр. Нар. Партії «Нове Слово» (1920) й ін.

Замичковський Іван (1869 — 1931), драматичний і фільмовий актор родом з Києва; на сцені з 1887, спершу в невеликих піваматорських трупах, з кін. 90-их pp. до 1917 в трупах Ю. Сагайдачного, Т. Колісниченка й ін. об’їздив з виставами всю Україну. 1917 в Нац. Театрі в Києві, 1918 — в Першому Держ. Укр. Драматичному Театрі, пізніше ім. Т. Г. Шевченка — під керівництвом О. Загарова, згодом також в Нар. Театрі П. Саксаганського. З 1925 — в Одеському Укр. Драматичному Театрі. Гол. ролі: Микита («Дай серцю волю...»), Мартин Боруля, Карась («Запорожець за Дунаєм»), Кукса («Пошились у дурні»), Лісовик і Дядько Лев («Лісова пісня»). У фільмах «Тарас Шевченко», «Борислав сміється», «Тарас Трясило»й ін.

[Замичковський Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Замішанці, лемківська назва для мешканців 10 укр. сіл, положених між м. Ряшевом і Коросном, серед поль. осель, на віддалі бл. 30 км від укр. етногр. території Лемківщини й Посяння (1939 р. — 7 250 осіб). Їх говірку досліджували І. Верхратський («Говір замішанців», ЗНТШ, 3, 1894) та І. Зілинський (Samogłoski nosowe w gwarze wsi Krasna. Prace Filologiczne, XII, 1927); вона є різновидністю сх. лемківського говору з деякими наближеннями до бойківського (сонéйко, знаў «я знаю», зноў «знав»); особливо спольщена лексика З.

Замки, укріплені осідки володарів, що правили одночасно за житло і фортецю, виникли за середньовіччя як захист перед ворожими нападами. Прототипами З. на Україні були городи-кріпості, перев. рублені, рідше муровані, що їх будували князі в 10 — 12 вв., з метою оборони, зокрема на пограниччя з кочовиками і Польщею. (Див. також Город і Місто).

В 13 в., після занепаду Київ. держави і спустошення України татарами, військ.-політ. осередок пересунувся на зах.-укр. землі. Для охорони й відбудови Гал.-Волинської Держави князі (гол. Данило) відновлюють і будують численні городи-3. (Данилів, Львів, Холм, Володимир, Луцьке, Крем’янець й ін.), які згодом, на вимогу татар, самі нищать.

Будівництво З. поширилося в кін. 14 в., коли укр. землі ввійшли до складу Лит. і Поль. держав. Литва, бажаючи посунути колонізацію до Чорного м., перебрала на себе боротьбу з татарами. Базою боротьби (як наступу, так і оборони) були З. їх відновлювала й будувала держава або окремі магнати (Чарторийські, Острозькі й ін.) в стратегічно та екон. важливих пунктах країни. Для охорони чорноморського узбережжя і митних комор на півдні В. кн. Витовт побудував велику систему З. (Каравул, Білгород, Чорногород, Хаджібей тощо), де осаджував бояр з обов’язком військ. служби. По смерті Витовта (1430) колонізація на півд. землі й півд. степові З. занепали, а оборонна лінія пересунулася на півн. Посилені напади крим. татар, скріплених турецьким протекторатом в кін. 15 в., приневолюють державу відновлювати старі й будувати нові З., заміняти дерев’яні будови кам’яними та вживати в них нові типи зброї.

З. будували не тільки на передових лініях небезпеки на Подніпров’ї (Київ, Канів, Черкаси) і Поділлі (Бар, Межибіж, Чорнокозинці, Сатанів, Жванець, Пилява, Зіньків, Летичів, Ямпіль, Сутківці, Брацлав, Вінниця), але й в глибині країни, в Галичині й на Волині. Лінію Дністра перед турками боронив Кам’янець Подільський, найсильніша фортеця Польщі й України (з тур. боку Хотин). З. будовано в малоприступних місцях — на окремих крутих горах (Крем’янець, Київ, Львів, Галич, Чигирин й ін.), у меандрах річок (Дубно, Луцьке, Бережани й ін.) чи на островах або між багнами. Як будів. матеріял вживано дерево (Вінниця, Чорнобиль, Путивль, Овруч, Житомир, Звенигород, Брацлав, Черкаси й ін.) і рідше камінь (Крем’янець, Львів, Холм та ін.). Дерев’яні З. оточували потужними стінами, які складалися з окремих зрубів (городень, клітей), густо вкритих глиною для охорони від пожежі. Вгорі на стінах був критий поміст (блянкування) з парапетом, що мав бійниці. На кутах стін були вежі, перев. зрублені з брусів, для вартових і для захисту підступів і входу до З. Іноді на рівнині З. оточувано ровом з водою, коли під З. не було річки; через рів до брами вів звідний міст. Осередком З. був двір або палац, часто з великою бойовою вежею. Там було житло князя чи маґната, приміщення для залоги, стайні, комори для зброї й запасу харчів, в’язниця, підземні льохи та колодязь на випадок облоги. Звичайно був і таємний хід поза мури З. Серед замкового двору була церква, а попід стінами комори, куди міщани з «підзамчя» зносили свої пожитки, ховаючись від ворога й допомагаючи в обороні.

Коз. З. були перев. дерев’яні. Вони складалися з сильнішого замка і слабіших укріплень (дерев’яні башти, ворота, частоколи, паркани). Найбільше постало їх за Хмельниччини.

Кам’яні З. складалися з зовн. мурів і башт та внутр. будинків. Старі З. мали багато башт (Кам’янець — 11, Язлівець — 8), які служили за арсенали на зброю і комори на майно, пізніше башти ставилися тільки на рогах мурів. Башти були чотирикутні (Холм) або круглі (Кам’янець), а в 16 — 17 вв. п’ятикутні (Чортків). До З. вели оборонні подвійні ворота (перев. в башті), виковані з заліза або витесані з дубини, і малі хвіртки для випадів на ворога. Ін. споруди були ті самі, що в дерев’яних З.

Плян як дерев’яних, так і кам’яних З. залежав від площі, де ставилися укріплення. Тому старі З. (Кам’янець на Поділлі, Теребовля, Бучач) мають неправильний плян, як городи княжих часів. Щойно в 16 — 17 вв. з’являються З. з формою правильного п’ятикутника (Бережани, Броди, Чортків, Сатанів, Жванець, Кодак).

Утримування З. в придатному до оборони стані вимагало багато коштів. Їх не завжди давала центр. влада, а місц. маґнати й населення не були спроможні утримувати військ. залоги та потрібний стан озброєння. Тому багато З. на Правобережжі в 16 в. становили тільки слабо захищені притулки для людности. В кращому стані були З. Подніпров’я де перебувало постійно 50 — 100 осіб залоги, яка мала по кілька гармат. Крім замкової залоги, була ще т. зв. «польна», себто люди-сторожі, які несли розвідчу службу поза З., на шляхах і повідомляли населення про небезпеку.

Архітектура З.-городів старокняжої доби слабо досліджена. Дерев’яні З. 14 — 17 вв. будували перев. майстрі, які продовжували й розвивали традицію дерев’яного оборонного будівництва старокняжої доби. У Чорнобилі великий замковий ансамбль (рублені оборонні стіни, башти, будинки, церкви й ін.) збудував 1548 р. майстер Заморенко; майстер І. Слушка 1548 вибудував великий замок на Киселівці в Києві; замок в Острі — майстер Шутковський.

З численних укр. кам’яних З. збереглися, здебільше в руїнах, З. в Луцькому, Дубні, Острозі, Межиріччі Острозькому, Крем’янці, Кам’янці Подільському, Ужгороді, Мукачеві та багато ін.; вони дозволяють відтворити тип княжих З., де готика панувала ще в 16 в., сполучаючися часто з формами ренесансу. Таких перероблень зазнали З. в Луцькому (1541, перебудований Лукою з Пряшева), Острозі, Дубні, Межиріччі, старий замок у Кам’янці Подільському (14 — 16 в., перебудований у 17 — 18 в) й ін.

В добу ренесансу (16 — 17 в.) постали величаві магнатські резиденції — З. в Ліську (Кмітів), Красичині (Красіцьких), Бережанах (Сєнявських), Тернополі (Тарновських), Одеську (Даниловичів), Жовкві (Жолкєвських), Старім Селі (Острозьких) й ін.

З 17 в. залишилися оборонні З. й палаци в Підгірцях, Збаражі, Бродах, Золочеві, Станиславові й ін. як нечисленні зразки зах.-евр. барокко.

18 в. позначається занепадом З.-фортець (нова військ. техніка, припинення тат.-тур. нападів) і розбудовою магнатських палаців, які служили виключно за житло. (Див. окремі міста.)

Окремо треба згадати З., будовані ґенуезцями в Криму для захисту їх колоній в сер. 14 в. З них найкраще збереглися руїни З. в Судаку (1345 — 1414) і Теодосії (1348), а на дол. Подніпров’ї Аккерман і Бендери. Ці останні перебрали турки, коли заволоділи півн. узбережжям Чорного м.; тоді тут постають т. зв. тур. З. (Хотин, Бендери, Аккерман, Очаків), а згодом тур. фортеці на дол. Дніпрі, на чолі з Казикерменом.

Література: Сведерский В. Памятники старинной архитектуры в Подольской губернии. П. 1916; Сіцінський Є. Оборонні замки зах. Поділля 14-17 ст. К. 1928; Архітектурні пам’ятники. К. 1950; Історія укр. війська. Вінніпеґ 1953; Січинський В. Історія укр. мистецтва. І. Архітектура. Нью-Йорк 1956; Раппопорт П. Очерки по истории русского воєнного зодчества 10 — 12 вв. Материалы и исследования по Археологии СССР, 52. М.-П. 1956; Нариси іст. архітектури Укр. РСР. К. 1957.

В. Павловський

Замкові суди, у Великому Князівстві Лит. одноособові карні суди намісників чи старост (у пов. містах) і воєвод (у воєводських), заведені після більського сойму 1564, коли пани, під тиском шляхетського загалу, відмовилися від судових привілеїв. З. с. судили всю шляхту, маґдебурзьких міщан і панських селян у важливих карних справах, а міщан менших міст і великокняжих селян — у всіх справах. У Польщі З. с. відповідали т. зв. ґродські суди.

Попередня     Головна     Наступна