[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 742-754.]

Попередня     Головна     Наступна





Замова, див. Замовляння.


Замовляння, словесні формули, сполучені з деякими обрядовими діями, за допомогою яких людина намагалася прогнати злі сили, що спричиняють нещастя і хвороби, або прагнула накликати собі на допомогу добрі сили. Зміст З. — обрядова дія і словесний текст, відповідає життєвому практичному призначенню З.: викликати або відвернути кохання, вилікувати хворобу, відвернути хмару, забезпечити успіх на полюванні тощо. Є два гол. типи З.: двочленні З., побудовані на порівнянні, і одночленні З., напр., кликання-відсилання мороза на Свят-вечір. Із зміною світогляду змінюється і характер З. З прийняттям християнства традиційний текст З. пов’язується із згадками про святих, Божу Матір та з зворотами церк. молитов. В укр. усній словесності З. збереглися до останнього часу. В укр. побуті З. виконувалися знахарями, ворожбитами, шептунами.


Замойський Томаш (1591 — 1638), син Яна, воєвода подільський (1618) і київський (1619), канцлер коронний. Як поль. комісар, підписав договір з козаками 18. 10. 1619 р. і брав участь у переговорах з козаками 1625 р.

[Замойський Томаш (1591 [за ін. даними 1594] — 1638). — Виправлення. Т. 11.]


Замойський синод, скликаний за дозволом Апостольського Престолу в серпні-вересні 1720 р. в м. Замості за митр. Лева Кишки, — провінційний собор уніятського єпископату і священства для впорядкування церк. і обрядового життя укр.-білор. Кат. Церкви. З. с. підготовлявся вже з 1715 р. Головував на ньому апостольський нунцій Ґрімальді, а брала участь вся ієрархія з 129 синодальними отцями із світського і чернечого кліру; Львівська ставропігія мала 2 представників мирян. З. с. ухвалив важливі постанови з церк. та обрядової дисципліни. М. ін., була засуджена рос. єресь пилипонів, що тоді проникала на укр.-білор. землі, уодностійнено науку й обряди про св. Тайни; ухвалено статус церк. ієрархії: світського і чернечого духовенства, духовних семінарій тощо. Ці постанови були затверджені Апостольським Престолом 1724 р. і лишалися незмінними до т. зв. Львівського Синоду 1891, який більшість їх включив до своїх актів. З. с. має величезне значення в іст. Укр. Кат. Церкви, а його постанови входять до джерел заг. церк. права. Обрядово і організаційно він наблизив Укр. Кат. Церкву до латинської. На ньому видатну ролю відіграли Василіяни, позиція яких лягла в основу вирішення багатьох справ. Акти З. с. мали кілька вид.: „Synodus Provincialis Ruthenorum habita in civitate Zamosciae an 1720“ (Рим 1724, 1883 й ін.)

Література: Хрущевич. История Замойского Собора 1720. Вільна 1880.

о. А. В.


Замойські, поль. маґнатський рід; З. посідали високі держ. пости в Польщі та відігравали важливу ролю в укр. справах. Найбільш відомі Ян З. (1541 — 1605), канцлер і коронний гетьман, прихильник короля Стефана Баторія. і його син Томаш (див.).

[Замойські (Zamoyski), Ян Замойський (1542 — 1605). — Виправлення. Т. 11.]


Замостська Академія, поль. висока школа, заснована 1595 в м. Замості канцлером Яном Замойським. В 16 в. студіювали в З. А. і українці, м. ін. К. Сакович, С. Косів, І. Трофимович.


Замостя (III — 4), м. в півд.-зах. частині Холмщини, нині пов. м. в Польщі (Люблинське воєводство); 21 000 меш. З., засноване 1580 р. поль. канцлером Яном Замойським, було важливим культ. (Замостська Академія) та госп. осередком і фортецею. 1648 З. облягав Б. Хмельницький, 1705 зайняв його гетьман Іван Мазепа. 1720 відбувся в З. собор уніятської Церкви (див. Замойський синод); в 17 — 19 вв. діяв василіянський Свято-миколаївський манастир. Під кін. рос. панування З. входило до складу новоствореної Холмської губ.; на підставі Берестейського миру 1918 З. мало належати Україні. В серпні 1920 З. було тереном оборонних боїв 6 Січ. Стрілецької дивізії під командуванням ген. М. Безручка з больш. кінною армією Будьонного. В З. до 1944 була невелика укр. колонія. В Замостянському пов. до 1945 жило бл. 8 000 українців і понад 10 000 спольщених українців.


Замша Іван (* 1895), економіст, кооп. діяч, викладач екон.-торг. шкіл в УССР; на еміґрації проф. Укр. Високої Екон. Школи в Мюнхені; тепер в ЗДА.

[Замша Іван (1895, Розкішна, Таращанський пов., Київщина — 1978, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Замятнін Сергій (* 1889), рос. археолог, дослідник палеоліту й мезоліту, м ін. відкрив перші в Сх. Европі ашельські стоянки на чорноморському узбережжі Кавказу; досліди Ільської стоянки на Кубані, палеолітична стоянка в Костенках тощо.


Зандровий краєвид, один із льодовикових краєвидів України, поширений в півд. частині лісової смуги й на низовинах Підкарпаття. Характеристичні прикмети його: пласка рівнина, вкрита флювіо-ґляціяльними й озерними відкладами з пісковими надувами (надмами); мала врожайність, досить сильне заліснення (здебільша соснові ліси), слабе заселення (див. також ЕУ I, стор. 66 і малюнки 30, 32).


«За незалежність», бюлетень Гол. Управи Укр. Центр. Комітету в Польщі 1934 — 39, виходив у Варшаві, спочатку раз на місяць, з 1936 двомісячник; ред. П. Шкурат.


Заньковецька (Адасовська) Марія (1860 — 1934), видатна драматична акторка і гром. діячка родом з Чернігівщини, з поміщицької родини; вчилася в чернігівському пансіоні Осовської і в консерваторії в Гельсінкі. На сцені з 1882 в трупі Кропивницького (дебютувала в Єлисаветграді в ролі Наталки-Полтазки), 1883 в трупі М. Старицького, потім М. Садовського і П. Саксаганського; 1886 знову у Кропивницького в Петербурзі і Москві (1887). Працювала також в трупах Ф. Волика, П. Суслова і Найди. 1905 — 06 ґастролювала в Галичині, 1907 — 11 працювала в театрі Садовського в Києві; 1912 робила спробу організувати власний театр, 1916 З. в Т-ві укр. акторів разом з П. Саксаганським і І. Мар’яненком, в 1919 — 22 в Держ. Нар. Театрі в Києві, якому надано згодом ім’я З.; 1923 знімалася в фільмі «Остап Бандура» і цього ж р. залишила сцену. Померла в Ніжені, похована в Києві на Байковому кладовищі.

З. особливо визначалася в драматично-героїчних ролях, хоч з успіхом виконувала й комічні. Її репертуар налічує понад 30 ролей, з них кращі: Харитина («Наймичка»), Олена («Глитай, абож павук»), Аза («Циганка Аза»), Катря («Не судилось»), Зінька («Лісова Квітка»), Цвіркунка («Чорноморці»), Горпина («Як ковбаса та чарка...»), й ін. З. характеризували надзвичайна спостережливість, акторська уява, швидке й легке перевтілювання, почуття міри і, передусім, природність і щирість. З. прирівнювали до світових акторок італійки Е. Дузе, француженки С. Бернар, росіянок П. Стрепетової та В. Комісаржевської. З. мала гарний голос (драматичне сопрано) і бездоганно виконувала нар. пісні.

[Заньковецька (Адасовська) Марія (4.8.1854, Заньки — 4.10.1934, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: М. К. Заньковецька (1860 — 1934), К. — Х. 1937; Вінок спогадів про Заньковецьку. К. 1950; Ревуцький В. П’ять великих акторів укр. сцени. Париж 1955; Дурилін С. Марія Заньковецька. К. 1955; Чаговець В. Життя і сцена. К. 1956.

В. Р.


Заочне навчання в УССР, одна з форм підготови до іспиту на атестат зрілости і підвищення фахової кваліфікації «без відриву від виробництва». До 1917 р. на укр. землях під Росією робилися лише перші спроби орг-ції З. н., які істотного значення не мали. Так само З. н. не набуло й пізніше поширення на Зах. Укр. Землях до об’єднання їх в УССР. Значний розвиток З. н. починається з другої пол. 1920-их pp., передусім у ділянці підвищення кваліфікації пед. кадрів, яких бракувало тоді, з одного боку, завдяки українізації й поширенню шкільної мережі, з другого — завдяки недостатності й неустабілізованості високої пед. освіти. Центр. керівним органом пед. З. н. став Всеукр. Заочний Ін-т Нар. Освіти (ВЗІНО), заснований 1928 в Харкові при Нар. Комісаріяті Освіти. ВЗІНО за кілька років свого існування (ліквідований на поч. 1930-их pp., а його функції перебрало відповідне управління Нар. Комісаріяту Освіти) розвинув мережу заочних відділів при високих і сер. пед. школах (у 1927 р. в його системі навчалося 17 000 осіб), видавши ряд цінних методичних посібників і підручників («Основи мовознавства» Л. Булаховського, «Укр. література» О. Білецького й ін.). З 1929 р. почалася орг-ція техн. і мед. З. н.

У зв’язку з реорг-цією всієї системи освіти в 1930-их pp., коли за Нар. Комісаріятом Освіти лишилася лише заг. початкова і сер. та пед. освіта, а вся ін. спеціяльна освіта перейшла до відповідних нар. комісаріятів (пізніше мін-в), такого самого розгалуження зазнало й З. н. Учбово-методичне керівництво З. н. було покладено на заочні відділи високих шкіл і технікумів, що підлягали відповідним управлінням нар. комісаріятів. Такі відділи З. н. утворилися при всіх ун-тах, педін-тах і технікумах, а також при багатьох спеціяльних високих школах і технікумах, хоч докладніших даних про їх ч. і поширення немає. Особливого поширення техн. З. н. зазнало в УССР за 1954 — 57 pp., коли додатково відкрито заочні відділи при 13 техн. ін-тах. У 1958 р. відкрито в Харкові Укр. Заочний, Політехн. Ін-т з 8 фак., в якому навчається 9 000 студентів з 50 фахів. За офіц. статистичними даними поширення З. н. за 1940 — 56 pp. показує наступна таблиця:

Високі та сер. спеціяльні навчальні заклади в УССР

Роки

Ч. студентів-заочників у високих школах (у тис.)

Ч. учнів-заочників у технікумах (у тис.)

1940/41

66,3

26,1

1945/46

35,6

15,8

1950/51

48,6

29,0

1955/56

100,7

54,7

За 1951 — 55 pp. високу заочну освіту дістали 45 400 осіб (22,4% до заг. ч. випускників високих шкіл за ці ж роки); відповідні ч. для технікумів 27 700 (бл. 7%).

У зв’язку з тим, що молодь використовує стаціонарне навчання у високих і сер. школах гол. з метою втечі від низькооплачуваної некваліфікованої праці, сов. уряд вживає заходів, щоб використати З. н. як засіб примусу до праці. Ці заходи розраховані на те, щоб, утруднюючи вступ до високих шкіл, спрямовувати випускників сер. шкіл до підприємств і колгоспів, з тим, що частина з них пізніше може здобувати освіту заочно вже з того фаху, за яким вони мусять працювати. Так само є тенденція змусити працювати й середньошкільну молодь, переводячи її вже після 7 кляси на З. н. Реорганізація системи освіти, розпочата з 1958 p., має ще значно збільшити питому вагу З. н. у поєднанні його з вечірнім навчанням.

За межами УССР З. н. веде з поч. 1930-их pp. Укр. Техн.-Госп. Ін-т в Подєбрадах, тепер в Мюнхені, в якому навчалися не лише еміґранти, з ініціятиви яких він постав, але насамперед молодь з усіх Зах. Укр. Земель.

З 1948 р. існує також Ін-т Заочного Навчання при УВУ (Курси Українознавства).

Література: Народное образование в СССР. М. 1957; Нар. госп-во Укр. РСР. К. 1957; Укр. радянська культура. К. 1957.

І. Кошелівець


Заощадження, нагромаджені вільні суми грошей, які населення не витрачає на споживання. Коли З. вкладені в банки чи у вартісні папери, вони є одним з важливих джерел капіталу в економіці. З. є мірилом заможности й життєвого стандарту населення. В УССР З. населення, вкладені в. ощадні каси, становили:

Роки

Млн карб.

Роки

Млн карб.

1923 — 24

0,7

1940

949,9

1927 — 28

30,2

1950

2 738,0

1932

127,3

1952

3 618,0

1935

297,7

1954

7 225,0

1938

814,4

1956

10 399,0

Це порівняльно дуже невеликі суми, які свідчать про бідність населення України. Сер. вклад в ощадні каси становив у 1932 — 26 карб., в 1937 — 236 карб., в 1952 — 914 карб. В 1956 р. на одного вкладника в ощадних касах України припадало в сер. по 1 481 карб. З., а в РСФСР — 1 837 карб. З., вкладені в ощадні каси, є добровільними. В СССР держава дозволяє на наростання зиску від З. до 3 — 6%. Поруч з цією формою З., в СССР до 1958 практикувались фактично примусові З. у формі держ. позик, які випускалися щороку на великі суми. Так в 1935 на Україні було розміщено держ. позики на суму 669 млн карб., в 1938 — 461 млн карб., в 1940 — 1 756 млн карб., в 1950-их pp. аж по 6 млрд карб. на рік. Заг. держ. борг, тобто сума держ. позик у населення, становив в 1957 на Україні понад 50 млрд карб. Від 1958 уряд СССР припинив як випуск нових примусових позик, так і зворот боргу населенню по старих позиках аж до 1977 р.

В. Гол.


Зап (Zap) Карл Франтішек Владислав (1812 — 71), чес. письм.-популяризатор, слов’янофіл; в 1836 — 44 pp. перебував у Львові й увійшов у близькі взаємини з діячами гал.-укр. відродження. Цікавий твір: „Cesty a procházky po Halické zemi“ (1843 — 44).


Западинки, західники, представники суспільно-політ. течії в Росії в 40 — 60-их pp. 19 в., що, в противагу до слов’янофілів, були прихильниками заведення евр. форми держ. ладу в Росії. З. відстоювали ідею перебудови абсолютної монархії на конституційну, введення ліберальних реформ та знесення кріпацтва; у справах релігії заступали раціоналістичні погляди. З. групувалися б. журн. «Отечественные записки», «Современник», «Русский Вестник». Гол. представники течії З.: О. Герцен, В. Бєлінський, Т. Ґрановський, К. Кавелін, П. Чаадаєв, І. Турґєнєв й ін. На Україні поділяв погляди З. правник Д. Каченовський.


Запаловіч (Zapałowicz) Гуґо (1852 — 1917), поль. ботанік і геолог; м. ін. досліди над геологією й рослинністю Сх. Карпат, зокрема Чорногори і Мармаросько-буковинської верховини. Праці „Roślinna szata gór Pokucko-Marmaroskich“ (1889), „Z strefy roślinności karpackiej“ й ін.


Запис, цивільно-правний акт, зладжений при передачі віна, даруванні, купні-продажі, позиці або сплаченні боргу. З. з’являється на Україні в 13 в.; в лит.-руському та коз. праві був встановлений порядок для дійсности З. Кодекс «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» з 1743 вживає термін З. для різних цивільно-правних оборудок, одно- і двобічних актів, в тому ч. й договорів. Для дійсности З. потрібні вільний вияв волі й згода договірних сторін, згідність змісту З. із законом і нар. звичаєм. З. мав більшу доказову силу, якщо був зареєстрований до судових чи урядових книг.


«Записки Етнографічного Товариства» у Києві, періодичний орган, що його видавало Етнографічне Т-во, створене при Музеї ім. Ф. Вовка, в 1925 — 28 pp.; ред. Н. Малеча.


«Записки Императорского Новороссийского Университета» (1853 — 1914, 113 тт.) в Одесі, зб. праць і матеріялів, в тому ч. й з укр. іст., мови і літератури; згодом розділено за факультетами: іст.-філол. (1909 — 18, 14 тт.), фіз.-мат. (1910 — 19, 12 тт.), юридичним (1909 — 17, 14 тт.) та мед. (1909 — 19, 9 тт.).


«Записки Императорского Одесского Общества Истории и Древностей» (1844 — 1915, 33 тт.), неперіодичні зб., присвячені вивченню археології, іст., географії й етнографії Півд. України.


«Записки Императорского Харьковского Университета» (1874 — 1917, з перервою 1884 — 93), квартальні зб.; зокрема праці з іст. й етнографії Лівобережної і Слобідської України.


«Записки Історично-Філологічного Відділу ВУАН» у Києві (1919 — 31, 27 тт.), неперіодичні зб. за ред. П. Зайцева (1919), А. Кримського і М. Грушевського (1920 — 31 зб. з матеріялами Іст. Секції); ст. й матеріяли з іст. України, укр. мови та літератури, огляди наук. публікацій.


«Записки Наукового Товариства ім. Шевченка», гол. вид. НТШ, присвячене різним ділянкам українознавства; досі з’явилося 168 тт., в тому ч. 1 — 155 у Львові, решта на еміґрації. Перші 4 тт. вийшли в 1892 — 94 pp. як неперіодичні зб. за фактичною ред. О. Кониського. За ред. М. Грушевського в 1895 — 1913 pp. «ЗНТШ» стали високого рівня наук. періодичним журн. (1895 — квартальник, згодом двомісячник), присвяченим гол. питанням укр. історії, філології й етнографії з багатою наук. хронікою і бібліографією; в «ЗНТШ» співпрацювали всі визначніші укр. вчені, насамперед українознавці. З 1914 р. «ЗНТШ» перетворилися з журн. на неперіодичні зб. наук. праць, з 1924 р. поділені на праці Іст.-Філос. Секції (ред. І. Крип’якевич) і Філологічної (ред. К. Студинський, Я. Гординський, В. Сімович). З 1948 р. «ЗНТШ» виходять на еміґрації (досі 13 тт.).


«Записки Ніженського Інституту Народної Освіти» (згодом «Записки Ніженського Інституту Соціяльного Виховання»), 1920 — 32, 12 тт., за ред. М. Петровського; містять статті й матеріяли з іст. України, іст. укр. літератури, етнографії й ін.


«Записки о Южной Руси», двотомова зб. П. Куліша, видана в 1856 — 57 pp., при матеріяльній допомозі чернігівських панів Г. Ґалаґана і В. Тарновського, в якій подано записи дум, пісень й ін. творів нар. творчости, ст. на іст. теми та різні документи до іст. і побуту Гетьманщини 18 в. В. «З. о Ю. Р.» вперше опубліковано поему Шевченка «Наймичка» як твір невідомого автора (з цензурних причин).


«Записки Соціяльно-Економічного Відділу ВУАН», неперіодичні вид., присвячені питанням заг. іст., економіці і праву; в 1923 — 30 pp. вийшло 7 тт. за ред. М. Василенка.


«Записки Українського Наукового Товариства у Києві», від 1908 до 1918 вийшло здебільша за ред. М. Грушевського 18 тт; відновлені 1924 як орган Іст. Секції ВУАН за його ж редакцією. В. серії «Записок» виходили зб. на окремі теми («Київ», «Чернігів») річники «Наук. Збірника» та зб. «За сто літ».


«Записки Фізико-Математичного Відділу ВУАН», перші випуски з’явилися в 1919 р. в Києві, відновлено вид. «З. Ф.-М. В.» в 1923 p.; до 1931 вийшло 5 тт. у 18 випусках за ред. М. Крилова, П. Тутковського, О. Фомина, І. Шмальгавзена і М. Холодного; праці друкувалися укр., франц. і нім. мовами.


«Записки Чина св. Василія Великого» („Analecta Ordinis S. Basilii Magni“), неперіодичне наук. вид. Василіянського Чину в Жовкві з 1924 р., присвячене іст. церкви й іст. України; ред. Й. Скрутень, згодом Р. Лукань. До 1941 р. з’явилося 6 тт. Відновлено вид. 1949 в Римі за ред. А. Великого та І. Назарка. В 1949 — 58 вийшло бл. 40 випусків в 3 секціях: а) монографії, б) записки (статті, огляди, бібліографія й ін. матеріяли), в) документи. М. ін. в серії документів з’явилися 2 тт. „Documenta Pontificorum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia 1075 — 1953“ (1953 — 54).


Заплетал (Zapletal) Флоріян (* 1884), чесь. письм. та історик, дир. Військ. Архіву в Празі, дослідник іст. Закарпаття. Праці: „Horjanská Rotunda“ (1923), „Dobrjanskij a naši Rusini“ (1929), ст. про закарп. дерев’яні церкви.

[Заплетал (Zapletal) Флоріян (1884, Моравія — 1969, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Заплітний Антін (* 1890), адвокат, гром., осв. і кооп. діяч в Тернополі, згодом на Теребовельщині; організатор УНДО. На еміґрації в ЗДА.

[Заплітний Антін (1890, Глібів, Галичина — 1968, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]


Заплітний Федір (* 1913), учитель, укр.-кан. діяч, посол федерального парляменту (1945 — 49, 1953 — 57, 1957 — 58) від партії поміркованих соціялістів (ССФ) з округи Давфін в Манітобі; 1946 виступав у кан. парляменті в обороні політ. еміґрантів.

[Заплітний Федір (1913, Манітоба, Канада — 1964, Давфін). — Виправлення. Т. 11.]


Заповідники (зах. назва «нац. парки», «резервати»), спеціяльно виділені простори, які мають якусь наук., культ. чи госп. цінність і тому перебувають під охороною держави, що забороняє експлуатацію їх природних багатств і порушення природного стану; ця заборона буває цілковита або часткова. Завдання З. — залишити в первісному стані типові природні краєвиди для наук. і заг.-культ. цілей, охорона й поширення рід ких уже і вимираючих видів рослин і тварин, охорона від знищення пам’яток природи, які мають наук. і культ. значення (напр., печери, водопади, мальовничі скелі тощо), вивчення природи територій З., акліматизація деяких рослин і тварин, поширення знання природи серед людности, сприяння мандрівництву й туристиці. З. можуть мати ширше, комплексне значення або вузько спеціяльне, напр., боброві, рибні, мінералогічні З. Крім З., існують ще охоронні дільниці, «заказники», в яких рослини, тварини й пам’ятки природи підлягають лише частковій охороні, якщо йдеться про охорону не всієї території, а поодиноких об’єктів. (Докладніше див. Охорона природи).

З. називають також іст.-культ. пам’ятки, які є під охороною держави; на Україні Ольвія, могила Т Шевченка, Києво-Печерська Лавра, Кам’янецька фортеця, Чернігівський З., Вишгород, «Скитський Неаполь» б. Симферополя й ін. (Докладніше див. Охорона історично-культурних пам’яток).

Деякі З. є водночас і природними й іст.-культ. З., напр., Канівський З. з могилою Шевченка, Княжа гора на території Львова, іст. парки, напр., Олександрія, Софпвка, та ін.

Першими З. на Україні були зоопарк Асканія-Нова (Чаплі), що виник у 1883 p., і Біловезька пуща. Орг. форм набула справа З. тільки на поч. 1920-их pp., коли постав Укр. Комітет охорони пам’яток природи при Нар. Комісаріяті Освіти і охорону природи поставила своїм завданням також ВУАН; 1926 р. вийшла постанова ВУЦВК і Ради Нар. Комісарів УССР про орг-цію З. Тоді ж, у 1920-их pp., постало найбільше З.; 1928 Рада Нар. Комісарів УССР затвердила проєкт великого комплексного З. «Дніпровий Низ». Переслідування укр. культури в 1930-их pp. припинило розвиток З. на Україні, і їх чимраз більше почала перебирати в свої руки Москва, яка нищить низку іст.-культ. З. 1951 систему респ. природних З. реорганізовано у всесоюзну, і більші З. України перейшли до Гол. Управління З. при Раді Міністрів СССР, при чому число З. сильно зменшено; лише невеликими З. відає АН УРСР, а Асканія-Нова підпорядкована Всесоюзному Н.-Д. Ін-тові акліматизації й гібридизації тварин ім. акад. М. Іванова.

Площа дерлі. З. УССР становить в 1958 р. 90 000 га, що сягає ледве 0,15% всієї території (в Чехо-Словаччині 1,1%, у Великобрітанії 4%). На випадок реалізації плянів розбудови З. їхня площа обіймала б разом бл. 160 000 га (0,26%). З. України є в усіх її природних смугах, але найбільше в степ.

В ліс. смузі розташований найстаріший З. — Біловезька Пуща, положений на межі укр., білор. й поль. етногр. території, нині в межах БССР і Польщі (на території БССР 74 000 га); спеціяльний об’єкт охорони — евр. зубр, олень, вепр, лось. Проєктується Поліський З. (80 000 га) над дол. Горинню на території БССР, але ще на укр. етногр. землі, де найкраще збережений первісний поліський краєвид, його фльора й фавна.

До гірських З. належать: Кримський, Кавказький і проєктований Карпатський. Кримський З. (з 1920 p., 30 000 га), положений в центр., найвищій частині Кримських гір, з завданням охорони великого ліс. масиву, що має водоохоронне і водозбірне значення, та його багатої фавни — оленя, козулі, муфльона (акліматизованого). Кавказький З. (з 1924 p., 208 000 га), положений на Кубанщині, на півн. узбіччях зах. частини гол. Кавказького хребта, у верхів’ях рік Малої Лаби й Білої, обіймає всі смуги гірської рослинности від 600 до 3 000 м з багатою рослинністю й фавною; спеціяльне завдання — розмноження Кавказького зубра. Проєктується заснувати великий Карп. З., що охопив би цілком найвищий масив Укр. Карпат — Чорногору (42 000 га), а також частину Ґорґан (гору Близницю і частину кедрових лісів), буковий ліс в долині Угольки й б. Великого Лугу на Закарпатті (8 000 га) та тисовий ліс б. Княждвора; деякі частини цього проєктованого З. були вже давно під охороною і становили невеликі резервати.

В смузі лісостепу є на Слобожанщині невеликий З. — Михайлівська цілина (200 га). Далеко більшим був комплексний З. б. Канева (т. зв. Середньодніпровський ліс. З., також Канівський біогеографічний З.), що обіймав Канівські узгір’я (Канівська дисльокація) з дубово-грабовими лісами й могилою Т. Шевченка (1 300 га). Цей комплексний З. має бути відновлений і разом з Михайлівською цілиною, степом Панталиха на зах. Поділлі, частиною т. зв. Крем’янецьких гір й ін. творитиме Укр. Лісо-степ. З.

В степ. смузі знаходяться невеликий З. Стрілецький степ (525 га) на півд.-сх. Слобожанщині і Хомутівський степ (1 020 га) на Приозівській низовині, обидва з рештками цілинного барвистого типчиново-тирсового степу, та кам’янистий степ Кам’яні Могили (360 га) на Приозівській височіні; усіма цими З. відає Ін-т Ботаніки АН УРСР. Найбільшим степовим З. є Асканія Нова (38 500 га, перев. цілинний степ) з ботанічним садом і зоопарком, де міститься Всесоюзний Ін-т акліматизації і гібридизації тварин. Є проєкт об’єднати ці степові З., а також ін. рештки цілинного степу (Карловський, Провальський тощо), низку степ. байракових дібров, т. зв. Святі гори (гори Артема) над р. Дінцем в один Укр. Степ. З.

Над морем лежать Чорноморський (7 000 га, на півд. від гирла Дніпра) і Озівсько-Сівашський (12 000 га) З. в р-ні сухого приморського степу з характеристичною приморською рослинністю; їх основним завданням є охорона птахів під час їх перелету, зимування й гніздування.

Література: Лавриненко Е. Охорона природи на Україні. Х. 1922; Охорона пам’яток природи на Україні, 1 — 2. Укр. Комітет охорони пам’яток природи. Х. 1927 — 28; Шалыт М. Заповедники и памятники природы Украины. Х. 1932; Заповедники СССР, ред. Соловьев А., т. 1-2. М. 1951; Котова М., Харкевичева С. Охорона природи в УССР та завдання ботаніків (Укр. Ботанічний журн., т. XIII., ч. 2. К. 1956); Охорона природы в западных областях УССР. Лесотехн. Ин-т, ч. 1 — 2 Л. 1957; Охорона природи на Україні, ч. 1. АН УРСР. К. 1957.

Г. Колодій, В. Кубійович


Заповіт, завіщання, тестамент, також духівниця, акт, яким власник розпоряджається своїм майном на випадок смерти. Див. докладніше Спадкове право.


Запоріжжя, військ.-політ. орг-ція укр. козацтва, яка існувала в 16-18 вв. Столицею З. була Запорізька Січ.

Територія З., т. зв. Вольності Війська Запорізького Низового, обіймала центр. частину півд. Степової України, гол. обабіч порожистої частини Дніпра, хоч осередок З. — Січ лежала вже на периферії, нижче дніпрових порогів (тому й назва — З.). На півн. і півн. зах. З. межувало з Правобережною Україною, вздовж р. Богу, його притоки Синюхи з Виссю і притоки Дніпра — Тясмину; на півн. сх. з Гетьманщиною вздовж Дніпра і його притоки Орелі; на вододілі Дніпра з Дінцем із Слобожанщиною, а на півд. сх. вздовж р. Калміюс з землями Донського Війська. На півдні З. сягало глибоко в степи й доходило між р. Бердою і Калміюсом до Озівського м.; тут З. межувало з тат. володіннями. Межі З. не були точно означені, зокрема на півдні; на півн. царський уряд у 18 в. відокремив від З. широку смугу, на якій організував т. зв. Новосербію і Слов’яносербію. Територія З. обіймала бл. 80 000 км².

З геогр. погляду З. обіймало пізд.-сх. частину Укр. Кристалічного масиву (частину Придніпровської височини, Запорізьку гряду, Приозівську височину) з її типовим ґранітовим краєвидом та прилеглу частину Причорноморського низу (Див. також Степова Україна).

В пол. 16 в. ватаги козаків, що вже були відомі з кін. 15 в. як оборонці проти татар на службі Черкаського та Канівського старост чи як вільні здобичники в незалюднених і багатих степах на півд.-сх. кордонах Речі Посполитої, утворили тривкі форми військ. орг-ції. Засновником першої Запор. Січі на о. Малій Хортиці (бл. 1552) був кн. Дмитро Вишневецький.

Запорожці, як і городові козаки, вели часті війни з татарами і турками, роблячи походи на Крим і Туреччину в союзі з укр.-поль. магнатами або на власну руку. З. було притягаючою силою як для городового, згодом «реєстрового» козацтва, так і для невдоволених сел. мас. Тим самим тут виникали також гострі протиполь. вибухи на соц. і рел.-нац. тлі. Ряд повстань в 1590-их pp. (К. Косинський, С. Наливайко) та в 1620 і 30-их pp. мали своє вогнище на З. і призвели до військ. і політ. зростання Запор. Війська. Визначну ролю відіграло З. на поч. Хмельниччини.

В добу Руїни З. брало активну участь в заг.-укр. справах, намагаючися впливати на їх хід, нерідко неґативно (роля І. Брюховецького, а іноді й І. Сірка, що керував З. в 1660 — 80 pp.). За «Вічним миром» 1686 р. З. перейшло під протекцію Моск. держави, хоч і надалі залишилося автономним держ. організмом (Військо Запорізьке Низове); але З. одночасно підлягало й гетьманові (давня формула, що запорожці є у гетьмана в «послушанії» і в царської, чи королівської, величности у підданстві). На чолі з Костем Гордієнком З. 1709 р. приєдналося до Мазепи і Карла XII, а після полтавської поразки мусіло прийняти тат. зверхність, заснувавши Січ в Олешках.

1734 р. запорожці, яким погано жилося під татарами, прийняли знову рос. протекцію і повернулися на свої кол. землі. З того часу З. і Січ («Нова Січ») стояли під безпосереднім контролем Київ. ген.-губернатора або гетьмана (за К. Розумовського з 1750 р.) чи обох разом.

Вже в кін. 17 в. на З. витворився своєрідний суспільно-політ. лад, що з деякими змінами проіснував до кін. 18 в. Між козаками, які приходили на З. з різних верств населення, однак в більшості з-поміж селян, панувала рівність. Принцип заг. виборности був застосований до всіх органів. Гол. органом військ.

держ. влади на З. була Січова Рада, яка скликалася досить часто (найменше один раз на рік); до її компетенції належали найважливіші справи: війни і миру, укладення союзів, розподіл запор. земель між січ. куренями, судові справи і вибори органів центр. влади. Ними були — кошовий отаман (також називався старшим, іноді гетьманом) і січова старшина — суддя, писар і осавул. Всі вони разом із курінними отаманами творили Раду старшини, яка була колеґіяльним органом центр. управління на З. Кошовий отаман стояв на чолі Запор. війська і репрезентував його та всю територію і населення З. назовні. Під час війни чи походу влада кошового була необмеженою (право життя і смерти над кожним козаком).

Низовими органами З. були: на Січі — курінні отамани, що керували військ., адміністративною та госп. одиницею — куренем (див. Курінь), а на прилеглих до Січі територіях, т. зв. Вольностях Війська Запор. Низового — полковники, які керували паланками (див. Паланки). Запор. військо ділилося на Січі традиційно на 38 куренів (в дійсності ч. куренів було більше, бо кілька перебувало поза Січчю); ч. козаків в курені становило кілька сотень. На території паланок були численні коз. хутори — зимовники, де мешкали одружені козаки (на Січі могли жити лише неодружені козаки) і селяни. В зимовниках велося індивідуальне госп-во в противагу до спільного госп-ва по куренях. Гол. зайняттям на З. було рибальство, мисливство і скотарство. Хліборобство стало розвиватися в останні часи З., особливо за кошового отамана П. Калнишевського (1765 — 75), коли на запор. територію охоче приймали селян як вільних поселенців. З. мало також великі здобутки з торгівлі, через своє положення на шляху з Криму до Польщі й на Гетьманщину та до Росії.

Соц. розвиток З. йшов по лінії диференціяції; на Січі в пол. 18 в. існувала тенденція до створення вищого стану «знатних» чи «старших» товаришів. З їхніх рядів здебільша вибирали коз. старшину. Вони накопичували багатства на зимовниках, де, крім категорії вільних селян, з’являються «підпомічники», наймити на коз. хуторах. 1762 на Запор. території нараховувалося бл. 33 700 козаків та понад 150 000 селян; ч. останніх під час ліквідації З. досягло 200 000. В наслідок соц. диференціяції на З. в 18 в. виникають часті заворушення «сіроми», які іноді набирали розміру справжнього повстання (найбільше було 1768 p.).

В другій пол. 18 в. запорожці примушені були вести постійну боротьбу з загарбницькими тенденціями колоністів (гол. сербів і румунів); яких оселював на землях З. рос. уряд. Автономія З. і волелюбний дух запорожців були небажані для Росії, що хотіла мати вільну руку на півдні України та на шляхах до Чорного м. В 1775 р. за наказом Катерини II рос. військо, під командою ген. Текелі, знищило Січ, центр З. Частина запорожців розійшлася по Україні, частина подалася до Туреччини і там заснувала Задунайську Січ. З тих, які залишилися, зформовано в 1784 р. Бозьке Коз. Військо, що одержало землі між Богом і Дністром, згодом (1792) переселене на Кубань (див. Чорноморське козацтво). Землі З. увійшли в склад

Новоросійської й Озівської губ., об’єднаних згодом в Катеринославське намісництво. Див. також Запор. Січ, Козацтво та ЕУ I, стор. 439 — 40, 462 — 64, 646 — 47.

Література: Скальковский А. История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского, I — III, 3 вид. О. 1885 — 86; Эварницкий Д. Вольности Запорожских Козаков. М. 1890; Эварницкий Д. История запорожских казаков, I — III. П. 1892 — 97; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. VII — IX. Л.-К., передрук Нью-Йорк 1956 — 58; Антонович В. Коротка іст. Козаччини. Коломия 1912; Слабченко М. Соц.-правова орг-ція Січі Запор. Праці Комісії для виучування іст. зах.-руського та укр. права, т. 3. К. 1927; Слабченко М. Паланкова орг-ція Запор. вольностів, там же, т. 6. К. 1929; Полонська-Василенко Н. Майно запор. старщини. Праці Комісії Соц.-Екон. Іст. України УАН, І. К. 1932; Окіншевич Л. Лекції з іст. укр. права. Мюнхен 1947; Stöckl G. Die Entstehung des Kosakentums. Мюнхен 1953; Polonska-Vasylenko N. The Settlement of the Southern Ukraine (1750 — 75). Анали УВАН, тт. IV — V. Нью-Йорк 1955; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К. 1957.

За В. Крупницьким


Запоріжжя, до 1921 р. Олександрівське (VI — 16), обл. м. в Степовій Україні над Дніпром, нижче його порогів, важливий осередок метал. і хем. пром-сти, друге по Дніпропетровському м. Дніпровського промислового р-ну; 381 000 меш. (1956).

З. засноване 1770 р. під назвою Олександрівська кріпость як один з найважливіших пунктів т. зв. Дніпровської лінії, що мав охороняти півд.-сх. Україну від татар. 1806 З. стало пов. м. Катеринославської губ. і довгий час мало характер невеликого адміністративно-торг. м. Зростання З. почалося щойно в пол. 1870-их pp. з проведенням залізниці (Харків — Лозова — З. — Севастопіль); з того часу З. стало важливою пристанню дол. Дніпра, гол. для хлібних продуктів, які в З. перевантажувалися з залізниць до Херсону дніпровим шляхом. На дальше зростання З. вплинула побудова другої Катерининської залізниці (1900), що сполучала З. з Донбасом і Кривим Рогом і сприяла також розвиткові металюрґії в З.

Разом з цим зростало і населення З.: з 7 000 меш. в 1885 р. на 19 000 в 1897 (в тому ч. 43% українців, 28% жидів, 25% росіян) і на 38 000 в 1910 р. До революції підставою госп-ва З. була торгівля збіжжям, транспорт, мукомольна пром-сть, зав. с.-г. машин, зал. майстерні. В 1920-их pp. З. поступово зростає (1923 р. — 44 000 меш., 1926 — 56 000, в тому ч. 47,3% українців, 25,9% росіян, 20,5% жидів, 3% німців); швидке його зростання в 1930-их pp. пов’язане з будуванням Дніпровської Гідроелектростанції. На базі використання її дешевої енерґії, вугілля Донбасу, залізних руд Кривого Рогу і манґанових Никополя З. стало за короткий час другим, поруч давно вже існуючого Дніпропетровського, метал. осередком Подніпров’я. З поч. 1930-их pp. постав потужний Дніпровський пром. комбінат, насамперед, метал. зав. «Запоріжсталь», «Дніпроспецсталь» й ін. Одночасно із зростанням пром-сти населення З. зростало скоріше, ніж в ін. містах України, й досягло 1939 р. 290 000 меш. Після воєнного знищення Дніпрельстан і пром-сть З. відбудовано в другій пол. 1940-их pp., реконструйовано й поширено.

Нинішнє З. за кількістю населення є шостим м. України. Старе З. було розташоване на низькій терасі на лівому березі Дніпра при впадінні до нього річки Мокрої Московки проти о. Хортиці. Нове З. розбудовано пляново на кілька км далі на півн., поблизу від Дніпровського комбінату. Основною артерією З. є проспект ім. Леніна, що тягнеться від греблі Дніпрельстану аж до зал. двірця на півдні, довж. 10 км (див. плян З.). Теперішнє З. обіймає не лише простір на лівому березі Дніпра, але й увесь о. Хортицю і переходить на правий берег, де охоплює Дніпрельстан.

Мало заселені простори між старим і новим З. нині забудовують, постають нові робітничі селища (напр., Павло Кічкас, Чкалов, Мирний й ін.). Назагал З. пляново розбудоване і краще впорядковане, ніж ін. пром. міста України, а житлові дільниці відділені зеленими насадженнями від заводів. На о. Хортиці є будинки відпочинку і санаторії. Міськ. транспорт — трамваї, автобуси, тролейбуси.

Гол. галузями пром-сти З. є метал., хем. і машинобудів., на другому місці виробництво будів. матеріялів, харчова й легка пром-сть. До складу запор. пром. комбінату входять металюрґійний зав. ім. Орджонікідзе «Запоріжсталь», ферростопів, алюмінійовий комплекс, коксохем. і ряд ін.

«Запоріжсталь» має доменне, мартенівське, електромартенівське виробництва з найбільшим в Европі слябінґом і безперебійним тонколистовим станом. Метал. пром-сть З. постачає сортовий і високоякісний метал, електросталь, алюміній, маґній, абразні матеріяли. Хем. зав. використовує напівпродукти коксування для одержання нафталіну, бензолю й ін. та випускає сульфатні добрива (перше місце в СССР). До машинобудів. пром-сти належить всесоюзного значення зав. комбайнів «Комунар», паротяго-ремонтний, судноремонтний зав. й ін. З будів. пром-сти треба згадати: шлякоцементний, цегельний, вапняковий, шамотний, динасовий та доломітний зав. Місц. значення має харч. й легка пром-сть.

3. лежить на перехресті зал. шляхів з дніпровим і має дві пристані: стара — Запоріжжя і нова — ім. Леніна; гол. продукти вантажообігу — вугілля і сіль з Донбасу, зал. руда з /Тривого Рогу, ліс з гор. Дніпра й нафтові продукти з долішнього.

3. стало з 1930-их pp. поважним культ. осередком: 3 ін-ти (пед., сіль.-госп. машинобудування, автодорожний), 12 технікумів, низка сер. шкіл, укр. драматичний театр, симфонічна оркестра, музей.

В. Кубійович


«Запоріжсталь», див. Металюрґійний завод ім. С. Орджонікідзе «Запоріжсталь».


Запорізька гряда, назва, іноді вживана на означення частини Укр. Кристалічного масиву, положеного обабіч порожистого відтинку Дніпра між гор. Інгульцем на зах. і Приозівською височиною і Донецьким кряжем на сх.


Запорізька дивізія, див. Запорізький корпус.


Запорізька область, обл. у межах УССР, положена в півд.-сх. частині Степової України, між Дніпром і Озівським м.; 27 000 км², 1 393 000 населення (1956), в тому ч. 683 000 міськ., 710 000 сіль.; 23 райони, 8 міст, 11 с. м. т., 273 сіль. рад.


Запорізька Січ, укріплений коз. табір на островах за Дніпровими порогами, військ. і адміністративний центр Війська Запор. Низового (див. Запоріжжя). Коз. ватаги, що вже на поч. 16 в. були своєрідною прикордонною сторожею Речі Посполитої, заснували постійні оборонні табори на островах Дніпра, зокрема нижче порогів серед неприступних плавнів Великого Лугу і Базавлука (див. Великий Луг і Плавні). Перша З. С. постала бл. 1552 р. на о. Мала Хортиця в р-ні Дніпрових порогів (див. Хортиця), її організатором був кн. Дмитро Вишневецький. Це був дерев’яний замок з валами і ровами, зруйнований 1558 татарами після облоги. З того часу місце З. С. змінялося. В 1580-их pp. З. С. знаходилася на о. Томаківці, що називався також Буцьким о. або Городиїдем. Рештки укріплень збереглися до останніх часів на півд. частині о. Томаківки. Третім місцем З. С. був о. Базавлук над однією з відног Дніпра, де запорожці жили в 1590-их pp. Четверта Січ була на Микитиному Розі б. теперішнього м. Никополя. Ця Січ згадується в 1628 і 1638 pp.; в 1648 її здобув Б. Хмельницький. В пізніші часи були ще такі осідки З. С: Стара Січ (також Чортомлицька Січ) над р. Чортомликом, 2 км вище від Базавлуцької Січі, в 1652 — 1709 pp.; на р. Кам’янці 1709 — 11 pp.; б. Олешок під володінням крим. хана 1711 — 34 pp. і Нова Січ (також Покровська Січ) на р. Підпільній б. Базавлука 1734 — 75, зруйнована рос. військом 1775 р. З цих 8 січей аж 5, і то найважливіших, містилося на території дніпрових плавнів або в їх безпосередньому сусідстві.

З., С. була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки, де мешкали запорожці. Коз. залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала кілька тис. (іноді це число доходило до десяти тис.) озброєних козаків. На площі містилася церква, будинки старшини, школа й ін. госп. та військ. споруди. Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Киево-Межигірської архимандрії. Площа б. церкви була центром суспільно-політ. життя З. С., де відбувалися Січові ради тощо. Поза валами був січ. базар, куди приїжджали купці з своїми товарами. Січовики продавали тут продукти своєї праці — рибальства і мисливства.

З. С. була місцем орг-ції походів, зокрема водних на чайках і човнах проти татар і турків, та повстань проти Польщі чи Москви (див. докладніше Запоріжжя і Козацтво).

Р. М.


«Запорізька Січ», військ. частина, створена в листопаді 1918, під час протигетьманського повстання в Катеринославі підполк. корпусу Охорони залізниць Ю. Божком. До її першого складу увійшли охоронники Запор. залізниці, учні сер. шкіл, студенти гірничого ін-ту й селяни найближчих сіл. В «З. С.» існував, заведений Божком, особливий реґлямент, подібний до традицій давньої Січі. В квітні 1919 «З. С.» перейменовано на «2 Січ. дивізію»; командирами її були отаман Божко, а з вересня 1919 полк. Вербицький. Частинами дивізії командували полк.: Марусевич, Мишаків, Лабуренко, Недзвєдський, Михайловський, Куликівський й ін. Бойовий стан дивізії в 1919 p.: 1 000 — 1 200 людей, 50 кулеметів, 16 гармат та 3 панцеропоїзди.

З. С.


Запорізький корпус, популярна назва — Запорожці, одна з реґулярних формацій укр. війська 1918 — 20 pp. За час свого існування З. к. мав різнорідні форми орг-ції: спочатку як Окремий Запор. загін, Окрема Запор. бригада і дивізія, згодом Запор. корпус і Запор. група, нарешті 1 Запор. стрілецька дивізія.

Окремий Запор. загін створено 9. 2. 1918 з різних малочисельних військ. одиниць в складі двох піхотних і одного кінного куренів, гарматного дивізіону та окремих служб. Командиром загону був ген.-хорунжий К. Прісовський. В такому складі Запор. загін брав участь у першій війні України з большевиками.

В березні — квітні 1918 Запор. загін перетворився на бриґаду і окрему дивізію на правах корпусу під командуванням ген.-хорунжого О. Натієва (начальник штабу ген. штабу підполк. В. Генденрайх) і разом з нім. військами очистив від большевиків Лівобережжя, Донеччину і Крим. До його складу входили: 1 Запор. ім. гетьмана П. Дорошенка піхотний полк — командир полк. О. Загродський; 2 Запор. піхотний полк — полк. П. Болбочан; 3 Запор. ім. гетьмана Б. Хмельницького піхотний полк — полк. О. Шаповал; 4 Гайдамацький піхотний полк — полк. В. Сікевич; Запор. ім. кошового К. Гордієнка кінний полк — ген. штабу полк. В. Петрів, його організатор ще під час українізації (з 1. 8. 1918 полк. Продьмо); Запор. інженерний полк — полк.-інж. О. Козьма; Запор. гарматний полк — полк. О. Парфенів; Запор. автопанцерний дивізіон — сотн. О. Болдирів; кінногарматний дивізіон — полк. О. Алмазов; Запор. авіядивізіон (5 літаків) — полк. М. Баранів. Після звільнення України від больш. військ Запор. дивізія в червні — листопаді 1918 охороняла кордони України з сов. Росією, згодом в протигетьманському повстанні перейшла на бік Директорії УНР.

В листопаді-грудні 1918 дивізія перетворилася на корпус дводивізійного складу під командуванням полк. П. Болбочана, що був одночасно командувачем протибольш. фронту на Лівобережжі; 1 дивізією командував полк. Загродський, 2 — полк. В. Осмоловський. У квітні 1919, після важких боїв з сов. армією, З. к. відтято від решти армії УНР, і він мусів перейти через рум. територію до Галичини й на Волинь, при чому румуни забрали все його військ. майно. Після полк. П. Болбочана короткий час корпусом командував отаман О. Волох, а під час переходу через Румунію полк. І. Дубовий. У травні створено Запор. групу під командуванням ген. штабу полк. В. Сальського, а пізніше ген. М. Омеляновича-Павленка; начальником штабу був ген. штабу полк. М. Воскобійників. До складу Запор. групи входили: 6 дивізія під командуванням полк. О. Загродського, начальник штабу — полк. М. Стефанів; 7 дивізія під командуванням полк. В. Осмоловського, начальник штабу — полк. Р. Шелест; 8 дивізія під командуванням полк. Г. Базильського, начальник штабу — полк. В. Савченко. В Зимовому поході 1919 — 20 Запорожці брали участь як окрема збірна група, до якої входили три загони (6, 7, 8), цілком пристосовані до партизанської війни.

По закінченні Зимового походу запор. формація одержала назву 1 Запор. стрілецької дивізії і брала участь в усіх боях армії УНР аж до переходу за Збруч (21. 11. 1920); вона мала таку орг. схему і склад: командир дивізії — ген.-хорунжий А. Гулий-Гуленко, а після нього ген.-хорунжий Г. Базильський, помічник командира ген.-хорунжий М. Яшниченко, начальник штабу — ген. штабу полк. М. Стефанів. До складу дивізії входили: 3 піхотні бриґади по 3 курені кожна (командирами були: 1 — полк.-інж. І. Дубовий, начальник штабу підполк. Савосько; 2 — полк. І. Литвиненко, начальник штабу полк. В. Мазюкович; 3 — полк. І. Троцький, начальник штабу сотн. О. Гонсуровський); гарматна бриґада ( в складі 3 дивізіонів) — командир полк. С. Лощенко; кінний полк Чорних Запорожців — командир полк. П. Дяченко; техн. курінь — полк.-інж. М. Герасимів; дивізійна школа підстаршин — командир полк. Римаренко-Лимаренко; запасна бриґада з 2 куренями — командир полк. В. Осмоловський, начальник штабу сотн. В. Панченко.

Чисельний стан запор. формацій за весь час існування коливався між 3 — 15 000 людей.

Література: Петрів В. Спомини. І — IV. Л. 1927 — 31; Монкевич Б. Спомини з 1918 р. Л. 1928; Стефанів З. Укр. збройні сили 1917 — 21, I — II. Коломия 1934 — 35; Стефанів З. Коротка історія укр. війська, І — III. Л. 1936 — 38; Капустянський М. Похід укр. армій на Київ-Одесу в 1919 p.; друге вид. Мюнхен 1946; Удовиченко О. Україна у війні за державність. Вінніпеґ 1954.

З. Стефанів


Запорізький низ, назва, іноді вживана на означення центр. частини Причорноморського низу, положеного обабіч Дніпра.


Запорізький полк кінних гайдамаків ім. К. Гордієнка, див. Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка.


Запорізькі Вольності, див. Вольності Війська Запорізького Низового і Запоріжжя.


Запорізькі козаки, див. Козацтво і Запоріжжя.


«Запороже», найдавніша укр. студентська корпорація, існувала в 1906 — 40 pp. в Чернівцях (з перервами); «З.» вело культ.-осв. працю (власний хор, театральний гурток), дало почин до заснування спорт. т-ва «Довбуш». При «З.» була група середньошкільників «Пороги». Разом «З.» мало понад 600 чл. Згодом поширилося й на ін. студентські осередки (Львів, Варшава, Данціґ, Прага, Відень); спільний з’їзд 1931 р. у Станиславові. З нагоди 25-річного ювілею «З.» був виданий альманах. Із «З.» вийшов ряд гром. діячів на Буковині.


Запорожець Олексій (1854 — 1923), актор-резонер; працював у трупах О. Суслова, Д. Гайдамаки й М. Садовського. Кращі ролі: Гервасій («Мартин Боруля»), Лопух («Циганка Аза») й ін.


«Запорожская Старина», зб., видаваний Ізмаїлом Срезневським, вийшло 6 випусків у Харкові (1833 — 38); в «З. С.» вміщені іст. пісні, перекази, думи та матеріяли до іст. козаччини. Значна частина поміщених дум і пісень не є нар. творами, а витвором гурту харківських романтиків 1830-их pp. Попри обмежене наук. значення, «З. С.» як типовий продукт романтичної школи спричинилася до популяризації коз. минулого й іст. фолкльору.


«Запорозька Думка», інформаційна газ. для інтернованих вояків Армії УНР, виходила двічі на тиждень, згодом тижнево в таборах у Вадовицях — Стшалкові — Щипюрні 1921 — 23 pp.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.