[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 754-766.]
Попередня
Головна
Наступна
Зараза водяна, чума (Elodea canadensis Rich.=Anacharis canadensis Asa Gray), водяна багаторічна рослина до 60 см завдовжки, з родини жабурникуватих; занесена давно на Україну з Канади, сильно розмножилась і нині засмічує стави, озера й ріки з спокійною течією.
Заразиха, вовчок, заполонь (Orobanche L.), багаторічні рослини-паразити з родини вовчкуватих, паразитують на коріннях багатьох рослин, в тому ч. на соняшнику — вовчок соняшниковий (О. cumana Wallr. = O. cernua Loefl. var. cumana (Wallr.) G. Beck), на коноплях, тютюні — вовчок гілчастий (O. ramosa L.), на люцерні, конюшині й ін. стручкових — (O. rubens Wallr., O. minor Sutt.). На Україні росте бл. 15 видів З.
Зарваниця, с. над р. Стрипою, Золотницького р-ну Тернопільської обл., відоме укр.-кат. місце прощ на гал. Поділлі. Чудотворна ікона Богородиці, за переказом, з 13 в.; до сов. окупації щороку до З. прибували десятки тисяч прочан з усієї Галичини.
Заревич Федір (1835 — 79), псевд. Юрко Ворона, гал. письм., ред. «Вечерниць» (1862) і газ. «Русь» (1867); статті, оп., повість «Хлопська дитина» (1862) й ін., драма «Бондарівна» (1872).
[Заревич Федір (* Славсько, Стрийщина, Галичина — † Сколе, Стрийщина). — Виправлення. Т. 11.]
«Зарево», мист. група абсольвентів Академії Мистецтв у Кракові, діяла 1933 — 36 pp., влаштовуючи щорічні виставки; гол. Д. Іванцев, чл. Є. Божик, О. Винницький, О. Касараб, Н. Кисілевський, А. Наконечний, В. Продан.
«Зарево», об’єднання націоналістичної студентської молоді з середовища ОУН полк. А. Мельника, засноване в 1949 p., видає журн. «Розбудова Держави»; стоїть на позиціях «нац. солідаризму».
Заремба Володислав (1833 — 92), поль.-укр. композитор і педагог родом з Поділля, жив у Києві; автор численних, але не глибоких композицій на тексти укр. авторів, особливо Т. Шевченка.
[Заремба Володислав (1833, Дунаївці, Поділля — 1902, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Заремба Сіґізмунд (* 1861), син Володислава З., укр. композитор, віольончеліст і дириґент родом з Житомира; твори: сюїта для струнної оркестри «Слов. танок», «Польонез» для симфонічної оркестри, струнний квартет, твори для фортепіяна і співу.
[Заремба Сіґізмунд (1861 — 1915, Петроград). — Виправлення. Т. 11.]
Зарецький Віктор (* 1925), маляр з Києва; реалістичні картини, перев. присвячені шахтарям Донбасу: «Теща» (1954), «Шахтарі» (1955).
[Зарецький Віктор (1925, Білопілля, Сумщина — 1990, Київ). Картини „Після зміни“ (1956), „Жаркий день“ (1957), „Беруть льон“ (1960), монументальні мозаїки. Чоловік близької до дисидентських кіл малярки Алли Горської, вбитої в один день з його батьком за таємничих обставин, правдоподібно аґентами КҐБ. — Виправлення. Т. 11.]
Зарицька Євгенія (* 1910), дочка Ромуальда З., співачка, меццо-сопрано, тепер у Парижі; після перших виступів у львівській опері (1937) виступала у операх, ораторіях і концертах в Італії Франції, Англії Альжірі та ін. Записи на платівках пісень сучасних укр. композиторів, Мусорґського, Шопена й Малера.
[Зарицька Євгенія (1910, Рава Руська, Галичина — 1979, Мальмезон бл. Парижу). — Виправлення. Т. 11.]
Зарицька Катерина (* 1914), донька Мирона, провідний чл. ОУН, співучасниця низки бойових актів, діяльна в УПА, довголітній в’язень поль. і больш. тюрем.
[Зарицька Катерина (1914, Коломия — 1986, Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Зарицька Софія (* 1903), малярка, студіювала в Академії Мистецтв у Празі (1924 — 28), згодом у Парижі; почала виставляти в Празі, з 1929 періодично в сальоні «Незалежних», часто в Осінньому сальоні в Парижі і на виставках АНУМ у Львові; користується перев. технікою, що базується на монотипії; студії жін. голів, жін. постатей; для картин З. характеристичне тонке псих. відчуття.
[Зарицька Софія (1897, Перемишль — 1972, Шеннев’єр бл. Парижу). — Виправлення. Т. 11.]
Зарицький Мирон (* 1889), математик, до 1939 р. учитель гімназії, згодом проф. ун-ту й ін. високих шкіл у Львові, д. чл. НТШ; спеціялізувався на альґебрі, зокрема на застосуванні її до геометрії.
[Зарицький Мирон (1889, Могильниця, Теребовельщина, Галичина — 1961, Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Зарицький Ромуальд (1863 — 1932), муз. діяч у Перемишлі і Львові, видавець «Муз. Календаря» (1904 — 07).
Заріцький Іван (1857 — ?), аматор-археолог і нумізмат, розкопував могили на Полтавщині й Харківщині, працював у тамошніх в-вах; на доручення Полтавського губ. земства досліджував у 1893 р. ганчарський промисел.
Зарічне (II — 7), с. над р. Стиром на Поліссі, р. ц. Рівненської обл.
Заріччя, півд.-зах. частіша Полісся, положена між Загороддям і Волинським Поліссям. Заболочена рівнина: незаліснені болота становлять 42% всього простору, болотяні ліси — 20%, сухий ліс — 24%, сухі незаліснені простори (перев. рілля) — 14%; 25 меш. на 1 км². Найбільші болота: Дубове багно на зах. і болота над Прип’яттю; сухіші простори простягаються на півдні. З. не має міст; м-ка: Ратно, Камінь Коширський, Любешів, Городно.
Зарницька Зінаїда (1867 — 1936), псевд. Згуріді Євфросинії; визначна акторка в трупах О. Суслова, О. Суходольського, Г. Деркача, після революції в Червонозаводському Театрі в Харкові. На сцені з 1889 в різноманітному репертуарі; кращі ролі: циганка Аза (в однойменній п’єсі), М. Лучицька («Талан»), Ганна («Мати-Наймичка»), Олеся (в однойменній п’єсі М. Кропивницького), Оксана («Запорожець за Дунаєм»), Катерина (в однойменній опері М. Аркаса), Галька (в однойменній опері С. Монюшка) й ін.
[Зарницька Зінаїда, м. б. Єфросинія, псевд. Азгуріді Єфросинії (* Одеса — † Голта [тепер Первомайське], Миколаївщина). — Виправлення. Т. 11.]
Заробітна платня, сума грошей, яку працедавець платить робітникові чи службовцеві за виконання певної праці. Як екон. категорія З. п. — це перетворена форма вартости й ціни робочої сили та вартість тієї частини нац. доходу, яка розподіляється в грошевій формі серед робітників і службовців. Основні форми З. п. — почасова, тобто плата за певний час праці (місяць, тиждень, годину) і поштучна або відрядна, тобто плата за виконання визначеної роботи чи норми. Поштучна й відрядна З. п., запроваджена в СССР з 1934 p., сприяє збільшенню використання робочої сили робітника, стимулює продукційність праці, а також значною мірою призводить до експлуатації праці. В 1950-их pp. в пром-сті УССР понад 70% робіт оплачувалися поштучною й відрядною З. п. Бл. 35% всіх заробітків робітників становила додаткова або преміяльна З. п., виплачувана за понадобов’язковий час праці та за перевиконання норм виробітку по кількості й якості.
В СССР З. п. реґулюється державою. Рада міністрів СССР встановлює заг. фонд З. п. та окремі ставки й тарифи по республіках, мін-вах, галузях виробництва і видах робіт. Профспілки мають тільки дорадчий голос при встановленні З. п. На місцях адміністрація підприємств самовільно надає робітникові ту чи іншу ставку З. п.; у випадках крайньої несправедливости робітник може тільки подати оскарження до тарифно-розціночної комісії на підприємстві. Страйкувати робітники в СССР не мають права. Встановлюючи заг. фонд З. п. по всьому СССР і по республіках, держава може реґулювати основні доходи всієї маси робітників і службовців та їхній уділ в нац. доході. В нац. доході УССР З. п. робітників і службовців становила в 1940 — 32,4%, а в 1954 — 42,9%; зріст цього уділу пояснюється гол. ростом кількости працюючих на З. п.
Сер. місячна З. п. робітників і службовців України до відтягнення податків й ін. відрахувань (обчислена як заг. фонд З. п., поділений на кількість робітників і службовців) становила:
Роки — Карб.
1913 — 18
1925 — 52
1929 — 68
1932 — 115
Роки — Карб.
1937 — 23?
1940 — 319
1948 — 569
1953 — 643
Цей ріст З. п. одночасно супроводжувався інфляцією цін та коштів прожиття, так що купівельна спроможність грошей і реальна З. п. в дійсності лише поволі зростали (див. Життєвий стандарт).
З. п. для окремих галузей нар. госп-ва України в 1941 була така (в карб, на місяць):
Галузь нар. госп-ва — Робітники — Інж.-техн. працівники
Морська торг. фльота — 483 — 815
Вугільна пром-сть — 456 — 1 156
Машинобуд. пром-сть — 435 — 721
Чорна металюрґія — 427 — 1 154
Хем. пром-сть — 397 — 717
Електростанції — 376 — 796
Будівництва — 367 — 979
Радгоспи — 233 — 505
МТС — 220 — 435
Крайні різниці З. п. щодо професії, освіти й соц. становища в УССР в пол. 1950-их pp. досягали пропорції 1:45. Згідно закону 8. 9. 1956 мінімальна З. п. для працюючих в містах в усьому СССР встановлена розміром у 300 карб. на місяць. В 1955 мінімальна З. п. становила від 200 до 260 карб. на місяць, і її одержували бл. 12,5% працюючих. Робітник сер. кваліфікації у великій пром-сті України одержував в 1955, до відтягнення податків, бл. 800 карб. на місяць, прибиральниця — 450, секретарка — 780, учитель — 1300, лікар — 1400, бухгальтер — 1 650, сер. інженер — 1 780, полк. армії — 2 100, ген. армії — 3 850, проф. ун-ту — 5 000, кіноартист — 5 900, академік — 6 800, дир. сер. заводу — 7 400, дир. тресту — 8 900, міністер — 10 500. Збільшуючи нерівність З. п., сов. уряд має намір здобувати прихильність і підтримку упривілейованих верств населення.
Рівень З. п. робітника на Україні приблизно той самий, що й в середньому в усьому СССР.
Література: ЦСУ УСРР, Статистика України, серія X. Диференціяція заробітної плати в пром-сті України в 1928 — 29 pp. Х. 1930; АН УРСР, Ін-т Економіки. Радянська Україна за 20 pp. К. 1937; АН УРСР, Ін-т Економіки. Нариси розвитку нар. госп-ва УРСР. К. 1949; Буханевич В., Сонин М. О межрайонном регулировании заработной платы в СССР. Вопросы Экономики, ч. 1. М. 1957.
В. Голубничий
Заробітчанські пісні, див. Станові пісні.
Заруб, давне м. Київської землі (11 — 12 вв.), тепер с. Зарубинці, Переяслав-Хмельницького р-ну Київ. обл.; укріплений город на правому березі Дніпра проти гирла р. Трубежа, згадуваний часто в літописі. В. Хвойка дослідив в З. (1899) тілопальний могильник, пам’ятники якого дали назву т. зв. Зарубинецькій культурі. 1948 — 49 Ін-т археології АН УРСР провів розкопи, які ствердили, що в З. існували дві кам’яні церкви, прикрашені фресками, мозаїкою та керамічними плитами.
Зарубин Валентин (1867 — ?), дерматовенеролог, в 1900-их pp. проф. Одеського Ун-ту, згодом працював у Харкові.
Зарубин Іван (1835 — 1904), лікар-хірург, довголітній проф. Харківського Ун-ту; автор численних праць; заснував у Харкові дві клініки та лікарню.
Зарубинецька культура (назва від с. Зарубинці Переяслав-Хмельницького р-ну Київ. обл.), в археології культура 2 в. до Хр. — 2 в. по Хр. на сер. й гор. Дніпрі, на Поліссі, в лісостеп. та суміжній ліс. смузі, в басейнах Тясмину, Росі, Тетерева, Десни, Сейму, Сули і частково Псла. З. к. характеризують тілопальні могильники (в урнах, ямах) та кістякові поховання з чорним лощеним або шерехатим посудом. Відомі також поселення З. к. За низкою ознак, це культура нащадків трипільських племен, але прямий зв’язок ще не доведений. З. к. досліджували В. Хвойка, Ю. Кухаренко, В. Богусевич та Е. Махно. (Див. ЕУ I, мал. 295).
Зарубін Олександер (1884 — 1931), рос. діяч соц.-рев. партії, 1917 чл. Укр. Центр. Ради, 1917 ген. контролер, пізніше ген. секретар пошт і телеграфів УНР.
[Зарубін Олександер (бл. 1881 — 1920, Ростов-на-Дону). — Виправлення. Т. 11.]
Зарубський манастир Пресв. Богородиці, правос. чоловічий манастир б. кол. м. Заруб, осередок чернечого життя княжої України, відомий ще в 16 в.; згодом опустів, а його славу перейняв манастир у сусідньому Трахтемирові. Збереглося городище із слідами манастирських будівель та печер пустельників.
Зарудний Іван († 1727), видатний архітект і різьбар з України, вчився в Києво-Братській Колеґії; працював у Москві, де збудував м. ін. Меншикову башту (1705 — 07) і на доручення Петра I наглядав за працею всіх малярів й іконописців Росії. За посередництвом З. рос. архітектура переймала укр. форми й засоби, що мали певне значення в розвитку рос. архітектури другої пол. 17 в.
[Зарудний Іван († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Зарудний Микола (* 1925 ?), драматург, родом з Вінниці; п’єси в сов. дусі про громадянську війну («Ніч і полум’я», 1956), з колгоспного життя («Веселка», 1957) й ін.
[Зарудний Микола (1921, Оріховець, Сквирщина, Київ. обл. — 1991, Київ). П’єси „Марина“ (1964), „За Сибіром сонце сходить „(1980), „Реґіон“ (1984), „Пором“ (1987); романи „На білому світі“ (1967), „Уран“ (1970), „Гілея“ (1973). — Виправлення. Т. 11.]
Зарудний Олександер (1891 — 1918), діяч УПСР (ліва течія), чл. Укр. Центр. Ради, мін. зем. справ УНР; розстріляний большевиками в лютому 1918 в Києві.
Зарудний Самійло, див. БогдановичЗарудний Самійло.
Зарудний Сергій (1821 — 87), правник укр. роду, сенатор, видатний суд. діяч, організатор суд. реформи в Росії 1864, яка лібералізувала рос. судівництво; був почесним мировим суддею Куп’янського пов. Праці: «Судебные уставы с рассуждениями, на коих они основаны» (1866), «Судебно-стдтистические данные о Харьковской губернии» й ін.
[Зарудний Сергій (* Харківщина — † бл Ніцци, Франція). — Виправлення. Т. 11.]
Зарудні, коз.-старшинський рід, члени якого посідали різні пости в коз. адміністрації 17 — 18 вв., зокрема в миргородському та ізюмському полках. З цього роду походив Сергій З. (див.).
Зарука, заклад, в лит.-руському праві рід грошевої кари, встановленої в т. зв. заручному листі В. князем на прохання загроженого. Якщо погрозник вчинив заповіджений злочин, він був зобов’язаний сплатити З. по половині потерпілому або його спадкоємцям і державі. Розмір З. був високий, і якщо злочинець не міг виконати платежем, він мусів відробити З. В коз. праві існувала ще поруко як засіб забезпеки індивідуального добра. З. — також термін в праві зобов’язань для визначення застави.
Зарульський Станислав, капітан рос. армії другої пол. 18 в., поль. походження; склав «Описание о Малой России и Украине» (після 1773, надруковане 1848 p.).
Засенко Олекса, сучасний літературознавець і критик, співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР, праці з іст. нової укр. літератури: «Марко Черемшина», про Т. Шевченка, І. Франка, чл. ред. «Іст. укр. літератури» (I. 1954).
[Засенко Олекса (* 1907, Любарці, Переяславщина). Кн.: „Марко Вовчок і зарубіжні літератури“ (1958), „Осип Маковей“ (1968), нариси про О. Довженка, В. Сосюру, М. Рильського та ін., співавтор „Історії укр. літератури“ у 8 тт. (1967 — 71). — Виправлення. Т. 11.]
«Засів», ілюстрований популярний тижневик, видаваний М. Грушевським у Києві 1911 — 12 як продовження ж. «Село»; багато місця присвячував с.-г. і кооп. справам.
Заслав, м. на Волині, див. Із’яслав.
Заславський Володислав-Домінік († 1656), син Олександра, воєвода сандомирський (1645) і краківський (1649), один з комісарів поль. війська, розгромленого Хмельницьким під Пилявцями 1648 р.
[Заславський Володислав-Домінік (бл. 1617-18 — 1656, Старе Село бл. Львова). — Виправлення. Т. 11.]
Заславський Давид (* 1879), журналіст жид. походження, співр. рос. і укр. часописів у Києві (м. ін. «Слова», 1919), згодом співр. центр. сов. органів. Автор антиукр. памфлету «Тиха ль украинская ночь» (1931).
Заславський Євген (1847 — 78), революціонер-народник родом з Вороніжчини; 1875 очолював в Одесі Півд.-рос. роб. союз, який охоплював бл. 300 робітників. 1877 З. засуджено на каторгу.
[Заславський Євген (1845, Вороніж — 1878, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Заславський Януш († 1629), воєвода підляський (1591) і волинський (1604, 1620); 1596 призначений поль. королем Жигмонтом III до комісії, що мала усмирити козаків.
Заславські, укр. княжий рід, спільного походження з Острозькими, мав великі володіння на Волині, Поділлі й Брацлавщині; вигас у 1673 р. Найвідоміші: Януш З. (див.), його син Олександер († 1629) — каштелян волинський (1605), воєвода брацлавський (1615) і київський (1628), і син Олександра Володислав-Домінік (див.).
Заслання, рід кари, що полягає в примусовому висланні, у висліді судового вироку або адміністративним шляхом, до віддалених місць. З., в противагу до вислання, зв’язане з визначеним місцем перебування, часто і з обов’язком примусової праці. Вживаний в укр. мові чужий термін «депортація» на визначення З. нині набрав специфічно актуального значення — масового виселення порядком терору цілих груп населення. З. як специфічна кара позбавлення свободи відоме з найдавніших іст. часів. В княжу добу вигнання поза межі громади («вислати із волости»), а навіть краю («вибити вон із земли») було зв’язане з «потоком і розграбленієм», одною з гол. публічних кар. В лит.-руському праві вигнання називалось виволанням і було одною із т. зв. заступних кар. На Гетьманщині практикувалася як додаткова кара прогнання з громади, яке, в противагу до З., обмежувалося зірванням зв’язків прогнаного з громадою; він міг перебувати, де хотів, поза громадою. Як гол. кара З. («зсилка») застосовувалося рідше, гол. за протирел. злочини (єретицтво, розкольництво); її введено пізніше до кодексу «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» під впливом рос. карного права. З. могло бути тимчасове або вічне.
Ряд діячів коз. України були заслані на Московщину в пляні царських репресій проти них: гетьмани Д. Многогрішний та І. Самойлович’, діяч мазепинської еміґрації А. Войнаровський, останній кошовий отаман Запоріжжя П. Калнишевський й багато ін.
В 18 — 19 вв. З. в царській Росії було дуже поширеним явищем: Петро В. засилав на важкі праці, т. зв. «каторгу», на будівництво кріпостей, портів (Озів, Петербурґ, збудований «на запорізьких кістках»). Із завоюванням Сибіру він став місцем перебування засланців. Ін. місця З. — Кавказ, півн. Росія. З. могло бути у висліді суд. рішення та адміністративне; часто З. було досмертним із правом для тих, що відбули вирок, приписатися до сіль. громади. Засилали, крім звич. кримінальників, політ. небезпечних, а також політ. непевний елемент. 1897 p. половину нетубільного населення Сибіру становили засланці чи їхні нащадки з родинами.
Царський уряд застосовував репресії у формі З. супроти укр. діячів 19 — 20 вв. Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, О. Кониський, П. Чубинський, П. Грабовський (помер на З. в Якутську; й багато ін. зазнали різного режиму З., включно із З. в «салдати».
Австр. законодавство, як в більшості дем. країн, знає інститут видалення з держави або окремого краю як єдину або додаткову кару; в Австрії лише чужинець міг бути усунений з держави, а громадянин тільки з певного краю. Це саме було дійсним для Польщі і Чехо-Словаччини 1920 — 39 pp.
За сов. часів кара З. стала системою не лише проти судово засуджених, але і проти цілих нац. і соц. груп населення, яких в різні періоди масово засилали перев. до концентраційних таборів праці. В СССР З. набрало характеру гол. кари позбавлення свободи. З. може бути звичайне і з «поправно-трудовими» працями; звичайне З. зв’язане з визначеним місцем перебування перев. у віддалених місцях СССР і могло стосуватися як основна кара або як додаткова після відбуття З. на поправно-трудових роботах. З 1933 р. кара З. як правило зв’язана з примусовими працями. Хоч сов. карний кодекс передбачав реченець З. найвище до 10 років, спеціяльні декрети, напр., про захист соціялістичної власности, підвищували його до 20 і 25 (указ Президії Верховного Совєта СССР з 4. 6. 1947). Кара З. накладалася гол. чином за «контрреволюційну діяльність»; на поч. сов. режиму деяких політ. діячів ще виганяли поза межі СССР, при чому їх позбавляли громадянства. З. накладалося судовим вироком або адміністративною постановою Особливої Комісії при НКВД. Заслані (на примусових роботах чи на «вільному поселенні») перебували під спеціяльним наглядом НКВД, а згодом МВД. Втеча з місця З. або відмова від примусової праці спричинювали ув’язнення з загостреним режимом. Гол. континґент засланців з України складався з таких категорій: учасники визвольних змагань і повстанці, особи з кол. вищих суспільних кляс, розкуркулені селяни, діячі культури, духівництво, укр. комуністи, вичищені з партії й ін. (Див. також Концентраційні табори.)
В. Маркусь
«За Соборність», неперіодичний орган Т-ва ім. П. Могили в Луцькому (1931 — 35), пропагував соборницьку ідеологію церк.-правос. руху в Польщі; ред. І. Власовський, вийшло 9 чч.
Застава, передача боржником майна у володіння вірителеві для забезпечення договору позики. В поль.-лит. державі шляхта часто користувалася З., передаючи шляхетські маєтки і нешляхтичам. Коз. старшина іноді заставляла держ. маєтки, а навіть села; З. таким чином була джерелом здобутку грошей. До вірителів при З. іноді переходили усі політ. права землевласників. На Гетьманщині З. докладніше реґляментував кодекс 1743, згідно з яким З. може бути з правом користування або без нього. Заставний договір дає боржникові право викупу заставленого майна. Несплачення боргу дає можливість вірителеві залишити собі майно або продати його й розрахуватися із заставодавцем. Заставні договори повинні бути укладені на письмі та записані до урядових книг.
В УССР існує З. майна за договором або за законом; її реґулює Цивільний кодекс УРСР (статті 85 — 105, 127). Заставний договір повинен бути укладений на письмі, а деякі, напр., З. будинку, вимагають нотаріяльного затвердження.
В. М.
Заставка, графічна прикраса рукописних і друкованих книг, розмішена на поч. книги, перед розділами, відділами, окремими статтями. На Україні З., разом з ініціялом і кінцівкою, улюблений декоративний елемент мистецтва книги 11 — 18 вв. З. 11 — 13 вв. («Остромирове Євангеліє», 1056, «Ізборник Святослава», 1073, «Христинопільський Апостол», 12 в., «Бучацьке чи Городинське Євангеліє» 13 в.) виконані плетінковим або геометризованим рослинним, під візант. впливом, орнаментом. В 14 — 15 в. панує т. зв. нововізант. і балканська плетінка, рівночасно помітний вплив зах.-евр. ренесансу з багатою рослинною орнаментикою й фігурними рисунками («Пересопницьке Євангеліє», 1555 — 56). З 16 в. в декоруванні рукописів широко використані елементи нар. мистецтва. Такі взори є в євангеліях 1598, 1611 й ін., ірмологіонах кін. 17 — пол. 18 вв., в «Печерському Патерику» (1658 з Гадячого), «Мінеях Служебних» (1631), «Зерцалі Йосифа Шумлянського» (поч. 18 в.), «Уставі божественному» (1749) і багато ін.
Домінуючим мотивом З. друкованих книг 16 — 18 вв. є багатий фантастичний рослинний орнамент, що в другій пол. 17 в., під впливом італ. і нім. відродження, уступає місце сюжетним композиціям. В зах.-укр. друкарських осередках улюбленими були З., запозичені з львівського «Апостола» (1574), тоді як київські й чернігівські друкарні наслідували З. із стрятинських видань. З. з орнаментикою стрятинського типу прикрашують книги до кін. 17 в. Їх компонували найкращі мистці й рятівники того часу. У 18 в. в орнаментиці З. виступає новий мотив спірально загнутих гілок з заокругленим листям аканту, що більше нагадує дубове листя. З. широко використовують укр. графіки 20 в.: Ю. Нарбут, П. Ковжун, М. Бутович, В. Касіян, В. Кричевський (старший), Я. Гніздовський, П. Андрусів та ін. Тут зустрічаємо різні стилі, від реалістичного до модерних.
Література: Свєнціцький І. Прикраси гал. рукописів. Л. 1922 — 23; Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України. Жовква 1924; Макаренко М. Орнаментація укр. книжки 16 — 17 ст. К. 1926; Запаско Я. Використання нар. орнаменту в оформленні укр. рукописних книг кін. 16 — першої пол. 18 в. (Матеріяли з етнографії та художнього промислу). АН УРСР. К. 1956.
С. Я.
Заставна (V — 6), м-ко в півн. Буковині, п. ц. Чернівецької обл., 5 100 меш. (1930 p.), до 1918 пов. м. і осередок укр. життя півн. Буковини.
Застирець Йосип (1873 — 1943), укр.-кат. свящ., гром. і пед. діяч та письм.; учитель гімназії у Львові, Бучачі і Тернополі, організатор бурс, ред. «Нової Ради» у Львові (1919 — 20); писав оп., гуморески, ст. на пед. й іст. теми, зокрема про козаків у Туреччині.
[Застирець Йосип (* Конюшків, Бродівський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]
«За сто літ», зб. матеріялів з гром. й літ. життя України 19 і поч. 20 в. (1927 — 30 pp., 6 тт.), виходили заходами Комісії новішої іст. України, заснованої 1926 при Іст. Секції ВУАН, за ред. М. Грушевського.
Засядько Олександер (* 1910), інж., сов. пром. діяч родом з Донбасу; з 1943 заступник нар. комісара вугільної пром-сти СССР, з 1947 мін. вугільної пром-сти зах. р-нів, 1949 — 55 всього СССР, 1956 УССР; 1957 заступник гол. Держпляну СССР, 1958 один із заступників гол. ради міністрів (у кабінеті М. Хрущова).
[Засядько Олександер (1910, Горлівка — 1963, Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Затиркевич Михайло (1831 — 93), історик і правник родом з Чернігівщини, проф. Ніженського Ліцею кн. Безбородька (1859 — 75). З його праць найважливіша: «О влиянии борьбы между народами и сословиями на образование строя Русского государства в домонгольский период» (1874).
[Затиркевич Михайло (* Чернігівщина). — Виправлення. Т. 11.]
Затиркевич-Карпинська Ганна (1856 — 1921), уроджена Ковтуненко, видатна акторка, походила з дворянської родини на Полтавщині. Спочатку брала участь у аматорських виставах, у проф. театрі дебютувала 1883 р. у водевілі «Як ковбаса та чарка...» в трупі М. Кропивницького, згодом у М. Старицького, М. Садовського, О. Суслова. Сценічно обдарована, вона скоро вибилася на передові ролі. Репертуар З.-К. налічує понад 100 перев. реалістично-побутових ролей укр. клясичної драматургії. Амплюа З.-К. — комічні старухи, жартівливі молодиці, пащекуваті баби, особливо свекрухи. Кращі ролі З.-К. — Риндичка («По ревізії»), Ганна («Безталанна»), Мелашка («Наймичка»), Гапка («Зайдиголова»), Стека («Глитай...»), Одарка («Сватання на Гончарівці»), Лимериха («Лимерівна»), Секлета («За двома зайцями») й багато ін. З.-К. добре знала укр. село, мову і вдачу сіль. жінок і живо відтворювала їх на сцені з надзвичайною простотою й щирістю. Померла в Ромні, де й похована.
[Затиркевич-Карпинська Ганна (1855, Срібне, Прилуцький пов., Полтавська губ. — 1921). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Корифей украинской сцены. К. 1901; Мар’яненко І. Минуле укр. театру. К. 1953; Дібровенко М. Затиркевич-Карпинська. К. 1956.
В. Г.
Затонський Володимир (1888 — 1937), укр. больш. діяч; 1912 закінчив Київ. Ун-т, згодом викладав фізику в. Київ. політехн. ін-ті. З 1917 чл. київ. орг-ції большевиків, один із засновників КП(б)У; нар. секретар освіти в першому сов. уряді України, 1918 представник укр. сов. уряду при уряді РСФСР, гол. ВУЦВК, чл. Закордонного Бюра ЦК КП(б)У, 1920 гол. ревкому Сх. Галичини. 1921 — 22 З. був гол. Вукопспілки, 1923 нарком освіти УССР, 1924 — 26 гол. політ. управління і чл. рев. військ. ради Укр. Військ. Округи. 1927 — 32 нарком роб.-сел. інспекції УССР, 1933 замінив М. Скрипника на посту наркома освіти; з 1929 д. чл. ВУАН. З. був чл. ЦК КП(б)У (1918 — 26 і 1934 — 37) і кандидатом в чл. ЦК ВКП(б). Заарештований і розстріляний з дружиною в листопаді 1937. З. не належав до нац. ухилів в КП(б)У і посідав льояльну до Сталіна позицію; причини його ліквідації ближче невідомі.
[Затонський Володимир (1888, Лисець, Ново-Ушицький пов., Поділля — 1938). — Виправлення. Т. 11.]
В. Гол.
«За Українську Державу», підпільний журн. ОУН на Україні під нім. і больш. окупацією.
Зафійовська Любов (* 1901), ботанік-цитолог, доц. Київ. Ун-ту, д. чл. НТШ; праці укр. і англ. мовами з порівняльної ембріології і цитології з фізіологією рослин; зокрема досліди над структурою статевих клітин вищих рослин, властивостями живої протоплязми й ін. З 1950 живе в ЗДА.
[Зафійовська Любов (1901, Кельне, Польща — 1969, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]
Захаренко Іван (бл. 1839 — 1908), актор, з 1899 р. керівник відомого аматорського театру в Основі б. Харкова. Ставив іст. п’єси М. Старицького та І. Тобілевича; писав драми, автор оперети «Червоні черевики» й ін.
Захаревич (Zachariewicz) Юліян (1837 — 98), поль. архітект, проф. Львівської Політехніки, збудував її будинок (1872 — 77), промисловий музей і францісканський костьол у Львові, синагогу в Чернівцях й ін.
Захарівна, кол. назва с. Фрунзівки.
Захаріясевич Антін (1865 — 1916), укр.-кат. свящ. з Перемищини, екон. діяч, один з засновників «Спілки для госп-ва й торгівлі» в Перемишлі.
Захаріясевич Теодор (1759 — 1808), свящ., гал. церк. діяч, віцеректор Гр.-кат. Ген. Семінарії, проф. церк. історії в „Studium Ruthenum“ при Львівському Ун-ті; переклад «Наставленія Исторіи Церковныя» М. Данненмаєра вийшов друком у Львові 1790.
Захаріясевич (Zachariasiewicz)) Ян Хризостом (1825 — 1904), поль. письм. в Галичині; низка повістей й оп. з тогочасного життя гал. суспільства, в тому ч. і з поль.-укр. взаємин; м. ін. тенденційний роман з критикою укр. духовенства „Swięty Jur“ (3 тт. 1862).
[Захаріясевич (Zachariasiewicz) Ян Хризостом (1825, Радимно, Перемищина — 1906, Кривча, Перемищина). — Виправлення. Т. 11.]
Захаров Андріян (1761 — 1811), рос. архітект, складав на доручення сенату 1803 р. типові проєкти різних міськ. споруд адміністративного і гром. призначення; ці проєкти З. використано при будові ансамблю міськ. адміністративного центру в Полтаві, т. зв. Кругла площа (1805 — 11), комплексу будинків Чорноморського шпиталю в Херсоні (1808 — 10), будинку губернатора в Чернігові (1810), соборного храму в Катеринославі (1833) й ін.
Захарова Одарка (* 1894), оперова співачка, меццо-сопрано; 1926 — 1931 в Київ. Опері; партії Кармен (в одноіменній опері), Амнеріс («Аїда»), Кончаківна («Кн. Ігор»), Солоха («Ніч перед Різдвом») й-ін.
[Захарова Одарка, м. б. Царина (1887, Єлисаветград — 1968, Ленінград), 1919 — 33 в Київ. Опері. — Виправлення. Т. 11.]
Захарук Юрій (* 1914), київ. археолог, секретар Ін-ту Археології АН УРСР, дослідник трипільської культури та бронзової доби на Україні.
Захарченко Наталія (* 1905), співачка, ліричне сопрано, з 1929 р. виступала в Київ. Опері: Дездемона («Отелло»), Маргарита («Фавст»), Тетяна (Євгеній Онєґін»), Мікаеля («Кармен») та ін. Тепер проф. Київ. Консерваторії.
[Захарченко Наталія (* 1907), з 1930 виступала в Київ. Опері. — Виправлення. Т. 11.]
Захарчук Євген (1885 — 1937), актор, родом з Галичини; з 1905 в театрі М. Садовського, в Нар. Театрі й Червонозаводському в Харкові; важливіші ролі: Чорнота («Богдан Хмельницький» М. Старицького), Куртц («Хазяїн»), Невідомий («Сто тисяч»), Дряквін-Кублицький («Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги) й ін. Розстріляний за «єжовщини».
[Захарчук Євген (1886, Романове Село, Збаразький пов., Галичина — 1936, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Захер-Мазох (Sacher-Masoch) Леопольд (1835 — 95), австр.-нім. белетрист, автор м. ін. побутових повістей і оп. з життя селян та жидів у Галичині (Galizische Geschichten, Judengeschichten).
[Захер-Мазох (Sacher-Masoch) Леопольд (1836, Львів — 1895, Ліндгайм, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]
Західний Михайло (1885 — 1937), адвокат, гром. і політ. діяч на Бережанщині; 1927 р. очолив радянофільську Укр. Партію Праці, від якої був обраний 1928 — 30 до поль. сойму; згодом залишив радянофільську орієнтацію.
[Західний Михайло († Бережани, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Західній Бескид, частина Бескидів, положена між долинами Бечви і Кісуци на півд. зах. і між долиною Білої — Тилицьким проваллям — р. Топлею на сх.; на півдні З. Б. межує з Центр. Карпатами; лише сх. окраїни З. Б., гол. в сточищі р. Попраду і Ториси, лежать на укр. етногр. території — на півночі в межах Польщі, на півдні в межах Чехо-Словаччини. На укр. території входять до складу З. Б. (з півн. сх. на півд. зах.) такі групи: 1) Яворина (1 116 м) і Чергівські гори (Менчіл 1 157), відділені 2) широкою й лагідною скалицевою смугою від 3) Списької Маґури (1 158) і Левоцьких гір (1 300), збудованих з третинного, лише легко зфалдованого флішу. Хребти З. Б. широкі й лагідні, зокрема хребти Списької Маґури і Левоцьких гір, вкриті лісами та сіножатями й пасовиськами, рідко заселені; мальовничою є долина р. Попраду, яка проломлюється крізь групу Яворини. Населення скупчується, крім скалицевої смуги, в долинах рік, зокрема в широких долинах Ториси, Топлі, Бардіївській і Криницькій котловинах. Важливою комунікаційною лінією є шлях уздовж Попраду — Ториси, який в’яже обидва боки Карпат.
Укр. населення З. Б. становлять лемки; після виселення їх з меж Польщі (1946 — 48) вони живуть лише на території Словаччини; в півд.-зах. частиш З. Б., крім українців, мешкають ще словаки, поль. верховинці й німці. Більші м. положені вже за межами укр. території (на півн. — Новий Санч, на півдні Пряшів, Бардіїв), на пограниччі лежать м-ка: Північна, Зборів, Сабінів, Ліпняни, в глибині Лемківщини Мушина і курорти — Криниця та Жеґестів. (Див. також Лемківщина, Пряшівщина).
В. К.
Західній Буг, офіц. назва р. Буг в УССР і Росії, на відміну від р. Бог, яка має назву Півд. Бугу.
Західній Кавказ, зах. частина Гол. Кавказького хребта, простягається від Керчинської протоки на півн. зах. до верхів’я р. Кубані на півд. сх., довж. 500 км. З. К. обіймає: а) нижчу частину — Чорноморський Кавказ по р. Білу на сх., з сер. гірським краєвидом, що лежить на укр. етногр. території; б) вищу сх., з високогірським краєвидом — Абхазький Кавказ, який лише в півн.-зах. частині частково заселений українцями. Докладніше див. Кавказ.
Західня Область Української Народної Республіки (ЗО УНР), назва Зах.-Укр. Нар. Республіки після проголошення об’єднання з УНР. Згідно з ухвалою УНРади в Станиславові З. 1. 1919 і Універсалу Директорії УНР 22.1.1919, обидві держави зливаються в одну при забезпеченні територіяльної автономії для ЗО УНР. Справу остаточного об’єднання обидвох держав мали розв’язати Установчі збори України. До того часу УНРада і Держ. Секретаріят виконували цивільну і військ. владу на території ЗО УНР; було узгіднено тільки військ. командування на фронтах, створено спільну делеґацію на Мирову Конференцію, заведено спільну валюту. Короткий час чл. Директорії УНР був Є. Петрушевич, гол. УНРади ЗО УНР. Директорія УНР, з свого боку, створила вкреме мін-во для справ ЗО УНР, яке згодом було ліквідоване. З кін. 1919 установи ЗО УНР, в тому ч. і делеґація в Парижі, в наслідок деклярації місії УНР у Варшаві 2. 12. 1919 про незаінтересування територією Зах. України, відмовилися від спільних установ УНР і провадили цілком незалежну політику. З поч. 1920 уряд ЗО УНР на еміґрації і його делеґація в Парижі повернулися до попередньої назви — ЗУНР, а також почали називати її територію Сх. Галичиною з огляду на те, що ця назва вживалася з пол. 1919 в актах Мирової Конференції в Парижі.
М. С.
Західня Україна, публіцистичне визначення Зах.-Укр. Нар. Республіки, згодом всіх укр. земель під Польщею, Чехо-Словаччиною і Румунією. Нині визначення З. У. вживають для всіх укр. країв, приєднаних до УССР по 1939 p., на відрізнення від Центр. і Сх. Укр. Земель, які в 1920 — 39 pp. творили УССР.
«Західня Україна» (Спілка Рев. Письменників «З. У.»), створена в Києві 1925 р. як секція при спілці письм. «Плуг», 1926 реорганізована як окрема спілка під назвою «З. У.». До її складу входили письм. з Зах. Укр. Земель, що перебували в УССР: В. Атаманюк, Д. Бедзик, В. Бобинський, М. Гаско, П. Гірняк, В. Ґжицький, Л. Дмитерко, Д. Загул, Й. Зазуляк, М. Ірчан, М. Качанюк, М. Кічура, М. Козоріс, М. Марфієвич, Г. Піддубний, Д. Рудик, І. Ткачук, А. Турчинська, А. Шмигельський і ін. При створенні Спілки Радянських Письм. України «З. У.», як і ін. літ. орг-ції, була ліквідована, а багато з її чл. у наступні роки були розстріляні або зазнали репресій.
При «З. У.» існувало з 1927 р. в-во цієї ж назви, що випускало журн. «З. У.» (див.), твори перев. членів спілки, переклади тощо. В 1930 — 33 в серії «Масова Бібліотека» видано кільканадцять випусків белетристики і публіцистики в сов. дусі.
Учасники з’їзду спілки рев. письм. «Західня Україна» 1930 р. в Харкові; зліва 1 ряд: Д. Загул. І. Степанюк, А. Турчинська, М. Гаско, В. Ґжицький, І. Ткачук; 2 ряд: А. Шмигельський, Л. Будай, В. Атаманюк, П. Гірняк, Д. Рудик, М. Марфієвич, М. Ірчан; 3 ряд: Ю. Никифорук, М. Козоріс, О. Осіюк, Й. Зазуляк, М. Кічура, В. Гадзінський, М. Качанюк, Л. Дмитерко.
«Західня Україна», літ.-мист. і політ.-гром. ілюстрований журн. у Харкові (з 1927 неперіодичні зб., 1930 — 33 місячник), орган Спілки письм. «З. У.» (див.); ред. В. Атаманюк, пізніше М. Ірчан, І. Ткачук, В. Ґжицький, Й. Зазуляк, Д. Загул й ін. Співробітники журн., чл. спілки, повинні були «наголошувати пролет.-клясовий напрям і передавати в працях клясову боротьбу працюючих на Зах. Україні». Ілюстратори В. Касіян, Б. Крюков, Я. Струхманчук й ін.
Західньо-Українська Народна Республіка, назва української держави, створеної 19. 10. 1918 УНРадою у Львові на укр. землях кол. Австро-Угорщини. Основний закон з 13. 11. 1918, крім назви, визначив також територію ЗУНР, яка покривалася з укр. етногр. частиною австр. коронних країв Галичини і Володимирії, Буковини і закарп. комітатів — Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча і Мармарош (за етногр. картою Черніґа, виданою австр. статистичним управлінням 1855). Укр. влада була перебрана 1. 11. 1918 в Галичині та на короткий час — 3. 11 на Буковині і 19. 11 на Закарпатті. Не зважаючи на поль.-укр. війну (листопад 1918 — липень 1919), влада ЗУНР охоплювала більшу частину укр. Галичини (див. іст. огляд в ЕУ I, стор. 527 — 40).
Найвища влада ЗУНР перебувала в руках Укр. Нац. Ради, що була законодавчим органом влади до скликання Установчих Зборів ЗУНР. Виконавчу владу мав Держ. Секретаріят, а згодом «уповновласнений» Диктатор (див. також Конституція ЗУНР).
1. 12. 1918 Держ. Секретаріят ЗУНР, заключив з Директорією УНР «передвступний договір про маючу наступити злуку обох укр. держав в одну держ. одиницю». 3. 1. 1919 цей договір затвердила УНРада, а 22. 1. 1919 Директорія УНР. Того ж дня окремим Універсалом проголошено акт об’єднання. З того часу ЗУНР одержала назву Зах. Области УНР. Але об’єднання не проведено повністю в життя, і органи держ. влади ЗУНР продовжували далі діяти окремо; вони згодом відмежувалися цілковито від політики уряду УНР, зокрема у висліді визнання останнім за Польщею укр. територій на зах. від р. Збруч.
В липні 1919 основну територію ЗУНР окупувала Польща, що намагалася досягти визнання цієї окупації з боку Антанти. Однак держави Антанти в особі Найвищої Ради Мирової Конференції, хоч 25. 6. 1919 доручили полякам окупувати тимчасово укр. Галичину, визнавали за нею окремий статус. 20. 11. 1919 Найвища Рада опрацювала проєкт договору з Польщею про автономію Сх. Галичини під зверхньою адміністрацією Польщі впродовж 25 років, який поляки не прийняли. Держ.-правний статус окремішности укр. Галичини був зафіксований в мировому договорі в Севрі (10. 6. 1920) і в протоколі в Спа (10. 7. 1920). Тільки 12. З. 1923 Рада Амбасадорів великодержав Антанти визнала фактичний стан сх. кордонів Польщі із застереженням автономії для Сх. Галичини (див. також Галичина).
Література: Дорошенко В. Зах.-Укр. Нар. Республіка. ЛНВ, I — III. К. 1919; Лозинский М. Галичина на Мировій Конференції в Парижі. Кам’янець 1919; Чубатий М. Держ. лад на ЗО УНР. Календар Просвіти. Л. 1921; Лозинський М. Галичина в pp. 1918 — 1920. Відень 1922; Левицький К. Великий зрив. Л. 1931; Кузьма О. Листопадові дні 1918. Л. 1931; Крезуб А. Нарис іст. поль.-укр. війни 1918 — 19. Л. 1933; Kutschabsky W. Die West Ukraine im Kampf mit Polen und dem Bolsdiewismus in den Jahren 1918 — 23. Берлін 1934.
M. C, B. M.
Західньо-Українське Товариство Ліґи Націй, засноване 1921 р. у Відні з метою співпраці з Ліґою Націй; гол. Р. Перфецький, секретар — О. Марітчак, згодом А. Петрушевич. На конґресі в Празі, в червні 1922, З.-У. Т. Л. Н. прийнято до Міжнар. Унії т-в Ліґи Націй, при чому визнано Сх. Галичину як окремий суб’єкт міжнар. права. Делеґація З.-У. Т. Л. Н. брала участь на сесії Гол. Ради Унії в Будапешті (1922) і на конґресах у Відні (1923) та Ліоні (1924). Останній конґрес визнав ухвалу Ради Амбасадо рів з 14. З. 1923 про включення Сх. Галичини до Польщі як обов’язкову для Унії; у висліді З.-У.Т.Л.Н. заявило про вихід з Міжнар Унії, відкидаючи пропозицію бути відділом поль. т-ва Ліґи Націй.
В. Я.
Захоронкарська Семінарія Сестер Василіянок у Львові, фахова школа для підготови дошкільниць (1935 — 39) з 3-річним терміном навчання; ч. учениць (1938 — 39) — 150, абсольвенток — 60; дир. Н. Литвиненко.
Захоронки, назва, яка вживається на означення дитячих садків у Галичині, Буковині й Закарпатті; див. Дошкільне виховання.
Зацерковний Онуфрій (1834 — 92), гал. поет; вірші в «Вечерницях» і «Правді».
Зачепилівка (IV — 16), с. над р. Берестовою, притокою р. Орель, в півд.-сх. частині Придніпровської низовини; р. ц. Харківської обл.
Заяць Михайло (1885 — 1940), адвокат у Львові, спочатку діяч русофільської Партії Нар. Волі, пізніше один із керівників партії Сельроб; чл. Ком. Партії Зах. України. 1939 заарештований і розстріляний большевиками.
[Заяць Михайло (1899, Горожанка Мала, Рудківський пов., Галичина — 1941). — Виправлення. Т. 11.]
Заяць Юліян (* 1880), правний радник Митрополичої консисторії у Львові, суддя Найвищого Адміністративного Трибуналу у Варшаві, през. Апеляційного Суду у Львові 1941 — 44; тепер живе у Львові.
[Заяць Юліян (1880 — 1971, Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Заяча крівця, святоянське зілля, звіробій (Hypericum perforotum L.), багаторічна рослина до 1 м заввишки з родини крівцюватих, росте на луках, по горбах, між кущами. В нар. медицині вживається при хворобах шлунку, запаленнях, ниркових і ін. захворюваннях; також в лікеро-горілчаній пром-сті та для виготовлювання фарб.
Заячківський Йосип (1810 — 94), гр.-кат. свящ. і гром. діяч, чл. «Руської Ради» в Стрию 1848, один з засновників «Просвіти», її почесний чл.
Заячківський Йосип (1889 — 1952), укр.-кат. свящ.-василіянин, церк. діяч, ігумен в Букові й Дрогобичі, секретар гал. провінції Чину св. Василія В., з 1932 в Римі — ген. секретар чину, 1946 — 52 ректор Колеґії св. Йосафата, чл. комісії для видавання літургічних книг і зредаґування кодексу канонічного права Сх. Церкви.
[Заячківський Йосип (1889, Білобожниця, Чортківщина, Галичина — 1952, Мерано, Італія). — Виправлення. Т. 11.]
Заячківський Микола (1870 — 1938), гром. і екон. діяч, один із організаторів львівського міщанства; референт укр. театру при «Укр. Бесіді» і його дир. (1900), згодом працював в госп.-торг. установах. Довголітній інспектор, а потім гол. дир. «Нар. Торговлі» у Львові, гол. «Міщанського Братства», «Сокола-Батька» (1922 — 33), «Т-ва Опіки над Еміґрантами», радник Торг.-Пром. Палати у Львові, почесний чл. Союзу Укр. Купців. В 1914 — 17 pp. вивезений росіянами на Сибір; в 1917 — 18 pp. працював у кооперації в Києві.
[Заячківський Микола (* Тишківці, Городенківський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Заячківський Роман (1881 — 1949), син Тита З., нотар і гром. діяч, комісар м. Коломиї 1918 — 19, през. Нотаріяльної Палати у Львові 1941 — 44; помер на еміґрації ЗДА.
Заячківський Тит (1846 — 1926), син Йосипа, суддя у Львові, посол до гал. сойму 1895 — 97.
[Заячківський Тит (* Лоп’янка, Стрийщина, Галичина — † Дора, Надвірнянщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Збанацький Юрій (* 1913), педагог і письм.; зб. оповідань «На все життя» (1950), «Любов» 1957), роман «Переджнив’я» (1955), повість. «Привітайте мене, друзі!» (1956) й багато ін. для молоді в сов. дусі.
[Збанацький Юрій (1914, Борсуків, Козелеччина, Чернігівщина — 1994, Київ). Романи „Ми — не з леґенди“ (1973), „Червона роса“ (1981), повісті „Таємниця Соколиного бору“ (1949), „Морська чайка“ (1959), „Школярі“ (1983), драма „Пройти крізь вогонь“ (1984). — Виправлення. Т. 11.]
Збараж (IV — 6), м. на гал. Поділлі у верхів’ях р. Гнізни; за австр. і поль. часів пов. м., нині р. ц. Тернопільської обл.; 7 500 меш. (1931). Місц. харчова пром-сть. З. згадується вперше як оборонний город Гал. князівства 1211; 1430 — 31 бої за З. між Свидриґайлом і Яґайлом; пізніше З. належав до Волині й деякий час був столицею удільного князівства (див. Збаражчина) кн. Несвицьких, згодом Збаразьких, з 1631 належав кн. Вишневецьким. 1649 Б. Хмельницький облягав у З. Ярему Вишневецького; 1674 р. З. зруйнували турки; з 1772 З. належав до Австрії. В З. лишилися руїни замка з 16 — 17 вв. і барокковий костьол з 17 в. Старий оборонний город з 13 в. знаходився на території нинішнього с. Старий Збараж (3 км на півд. від З.). З нього залишилося на горбі велике городище і б. нього погребище; на частині городища є руїни (башта) замка з 15 в.; на сусідній «Бабиній горі» був укріплений манастир княжої доби та погребище (розкопи Г. Кіркора 1883 та І. Сівкувної 1939).
Збаражчина, збаразьке князівство на півд.-зах. Волині, з другої пол. 15 в. З. становила удільне князівство кн. Несвицьких; із смертю кн. Василя Несвицького (1463) З. розпадається на 4 уділи різних віток роду Несвицьких, і одна з них прибрала назву кн. Збаразьких.
Збаразький Юрій (1580 — 1631), син Януша, каштелян краківський, вважався за знавця козаччини, великим ворогом якої він був. Його велике листування, яке зібрав А. Соколовський, видане 1878 п. н. „Listy ks. Jerzego Zbaraskiego, kasztelana krakowskiego z lat 1621 — 31“, є важливим джерелом для іст. козаччини.
Збаразький Януш († 1608), воєвода брацлавський, 1575 р. розбив тат. загони під Збаражем, 1577 р. намовив І. Підкову їхати до короля Баторія, який стратив Підкову; 1581 р. облягав Псков; поборював коз. заворушення в останній чверті 16 в.
Збаразькі, укр. княжий рід на Волині, спільного походження з князями Несвицькими; вигас у 1631 р. Зокрема відомі: Стефан († 1586), воєвода троцький, Януш (див.) і його син Юрій (див.).
Збіжжя, див. Зернові культури.
Збірники, широка ділянка старої укр. літератури, див. Ізборник.
«Збірник Історично-Філологічного Відділу ВУАН», у 1921 — 31 pp. вийшло бл. 150 тт.; переважають монографії, також зб. деяких Секцій і Комісій ВУАН, як «За сто літ» (6 тт), «Іст.-геогр. збірник» (4 тт.), «Матеріяли для культурної й гром. історії Зах. України» (2 тт.), «Записки Укр. Наук. Т-ва в Києві» (Є тт.), «Пам’ятки мови та письменства давньої України» {3 тт.), «Первісне громадянство та його пережитки на Україні» (6 тт.), «Рос.-укр. словник» (3 тт. в 5 випусках) й ін.
«Збірник Історично-Філософічної Секції НТШ» у Львові, неперіодична публікація НТШ, з 1899 р. вийшло 16 тт., в тому ч. 14 тт. до 1911 р. В З. І.-Ф. С. з’явилося 7 тт. і перша частина 8 т. «Історії України» М. Грушевського.
«Збірник Математично-Природописно-Лікарської Секції НТШ» у Львові, неперіодичні публікації НТШ; в 1897 — 1938 pp. вийшло 32 тт., перев. за ред. І. Верхратського, В. Левицького і Є. Озаркевича (лікарська частина).
«Збірник Святослава», див. «Ізборник Святослава».
«Збірник Соціяльно-Економічного Відділу ВУАН», в 1925 — 30 pp. вийшло 40 тт., в тому ч.: «Праці Комісії для виучування звичаєвого права України» (3 тт.), «Праці Комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права» (7 тт.).
«Збірник Філологічної Секції НТШ» у Львові, неперіодична публікація НТШ, в 1899 — 1937 pp. вийшло 23 тт.; в 1953 — 58 pp. появилися 24 — 27 тт. як окремі томи «Записок НТШ».
Збіруйський Діонисій, світське ім’я Дмитро Грицькович († 1603), церк. діяч; прихильник унії з Римом, 1585 — 1603 єп. холмський, учасник єпископських з’їздів 1590 — 95 в справі унії та собору в Бересті 1596.
Збоїська, с. б. Львова, манастир Редемптористів сх. обряду з 1919 і осідок гал. провінції чину; з 1921 мала семінарія і новіціят. 1945 манастир закритий сов. владою.
Зборів (Zborov) (IV — 2), старовинне м-ко на півн. Пряшівщині б. Бардієва, 3 000 меш. (словаків і жидів); українці живуть в околицях З.; «білий» Маковицький замок з 13 в., в 16 — 17 вв. власність кн. І. Острозького; з того часу зберігається каплиця-пам’ятник Острозьких.
Зборів (IV — 6), м-ко над гор. Стрипою на Зах. Поділлі; за австр. і поль. влади пов. м., тепер р. ц. Тернопільської обл., 5 000 меш. (1931); 1649 перемога Б. Хмельницького над поляками, 1915 — бої рос. військ із нім. й австро-угор. військами; бароккова церква з кін. 18 в.
Зборівська битва, переможна битва військ Б. Хмельницького 5 — 7 (15 — 17). 8. 1649 з поль. військом під проводом короля Яна Казіміра під м. Зборовом. Від цілковитого знищення поляків врятувала зрада союзника Хмельницького тат. хана Ісляма-Ґірея, який боявся надмірного росту сили козаків і добився від Хмельницького припинення військ. дій і заключення Зборівського договору.
Зборівський договір, угода Б. Хмельницького з Польщею, укладена 8 (18). 8. 1649 під Зборовом; гол. умови: король стверджує всі коз. вольності; коз. реєстр збільшується до 40 000; під коз. управу на чолі з гетьманом Б. Хмельницьким переходять воєводства Київське, Брацлавське й Чернігівське; на цю територію не має вступу поль. військо; всі уряди на цій території переходять до укр. шляхтичів правос. віри; правос. київ. митр. має дістати місце в сенаті. Хоч З. д. був затверджений поль. соймом (січень 1650), але Польща його не додержала.
Зборовський Василь, псевд. Вислоцького Юрія.
[Зборовський Василь, псевд. Вислобоцького Юрія. — Виправлення. Т. 11.]
Зборовський Самуель († 1584), з поль. маґнатського роду; намагався на поч. 1580-их pp. використати Запоріжжя для боротьби проти Туреччини й на чолі козаків ходив на Молдавію.
Збройні сили України, див. Військо.
Зброя, різнорідні засоби, що служать до нападу й оборони. В основному сучасна З. розподіляється на такі групи: а) холодна; б) вогнепальна; в) хем.; г) термо-ядрова; ґ) ракетна; д) охоронна; е) мисливська; окрему групу становить психологічна З.
Холодна і охоронна З. появилась ще в далеку давнину (меч, шабля, спис, топір, шолом, панцер-броня, щит і т. д.). Вогнепальна З. бере свій початок з 13 — 14 вв.; її прототипом до винаходу пороху була давня метальна З. — праща, лук та бойові машини: баліста, катапульта і стінобійний таран. Лук, в своїх поліпшених видах, був ще до 18 в. не тільки мисливською, але й воєнною З.; випущена з нього стріла пролітала 200 — 500 м і могла пробити дошку до 5 см завтовшки. Період застосування метальних бойових машин тривав два тисячоліття, до 14 в., поступившись місцем новому видові вогнепальної артилерії. Набої для метальних машин були різнорідного діяння: ударного (каміння, колоди, стріли), запалювального (смола в бочках), отруйного (скорпіони, змії, трупи).
Розвиток озброєння українців часів княжої доби відбувався також під впливом степовиків, варягів і Візантії. До наступально-оборонної З. належали: пращі і стріли до метання; списи, що називалися різно: копіє, сулиця, рогатина, оскеп; меч і шабля; сокира і топір; лук, булава. До охоронної — шолом, часом з прилбицею, яка охороняла лице; натільна броня або кольчуга та щит.
Вживалися тоді й бойові машини — ратні сосуди типу баліст, катапульт і таранів, що носили назву: порок і возграда.
Починаючи з 14 в., на Україні поступово входить у вжиток вогнепальна З. Спочатку це була артилерія (фортечна і польова), значно пізніше — ручна вогнепальна З. Лук, в своїй удосконаленій формі (арбалет, аркебуз і куща) був вживаний на Україні ще до 18 в.
На озброєнні коз. війська були: рушниці, що різно називалися, залежно від техн. розвою і калібру — пищаль, самопал, мушкет, яничарка, фузія тощо; пістолі й пістолети, луки, шаблі, списи, чекани й келепи. В протилежність до зах. країн в коз. війську була зовсім занехаяна оборонна З. (шоломи й панцери); носила її лише подекуди старшина, і то під час офіц. виступів. Перші гармати на Україну привезено 1394 p., а самостійна коз. артилерія починається з 1580 р. на Запор. Січі. Тодішні гармати називали: пушка, тарасниця, шрубниця, соловій, колюбрина, серпентина, петрієра, фалькон, картавна й ін.
У княжу і коз. добу на Україну привозили в більшості складнішу і досконалішу З. з чужих країн, напр., з Візантії, Зах. Европи, Туреччини, Близького Сх., а після 1654 р. — також з Московщини. Однак З. в ті часи продукували й місц. ремісники-зброярі: мечники, шабельники, лучники, стрільники, рушникарі, пушкарі тощо. Першу відливарню гармат — людвисарню засновано у Львові 1468 р. За часів Б. Хмельницького й І. Виговського відливали гармати в Корсуні й правдоподібно в Переяславі. На Гетьманщині гол. осередками військ. людвисарства були Гадяче, Батурин і Глухів. Особливої уваги гарматній справі надавав гетьман І. Мазепа.
Під час визвольних змагань 1917 — 21 pp. укр. військо користувалося основною З. кол. рос. та австро-угор. армій; становили її 5-стрільні рушниці і карабіни, пістолі й револьвери, важкі й ручні кулемети, міномети, мортири, піхотні гарматки, ручні ґранати, багнети, шаблі, списи, шоломи, протигази тощо та артилерія різного калібру — польова, важка, кінна, гірська — вся кінної тяги. В пол. 1919 р. всі укр. гарматні полки мали на своєму озброєнні виключно рос. гармати, перев. 3-дюймові, що уважалися тоді за найліпші в Европі.
Література: Смольський Г. Зброя українців від найдавніших часів. Календар Червоної Калини на 1924. Л. 1923; Стефанів З. Коротка історія укр. війська, І. Л. 1936; Енциклопедія Українознавства, т. III, ст. 1166 — 94. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Історія Укр. Війська. Л. 1936, 2 вид. Вінніпеґ 1953; Денисова М., Портнов М., Денисов Е. Русское оружие. М. 1953.
З. Стефанів
Збруч, ліва подільська притока Дністра, довж. — 240 км, сточище — 3 400 км²; в гор. течії багато ставів, у дол. — яр. В 1772 — 1917 — границя між Росією й Австрією (Галичина), в 1921 (23) — 1939-их pp. між УССР і Польщею. В першій пол. 1919 фронт відділів Шаповала і Шандрука Армії УНР та т. зв. сх. фронт УГА — група отамана Ляєра (Підволочиська) і група отамана Мартиновича (Гусятин) проти большевиків; 16 — 19. 7. 1919 перехід УГА через З.