[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 766-781.]

Попередня     Головна     Наступна





Зварич Петро (* 1877), публічний нотар, гром. і осв. діяч у Канаді (Веґрівіл, Альберта), родом з Галичини; один із засновників і діяч Укр. Гр.-Правос. Церкви Канади; статті в укр. і англомовній пресі.

[Зварич Петро (1877, Тулова, Снятинщина, Галичина — 1966, Веґревіл, Альберта). — Виправлення. Т. 11.]


Звенигород, с. над Дністром, Борщівського р-ну Тернопільської обл., де над рікою збережене городище з валами, нижче якого є гостроверха могила, обкладена камінням; А. Кіркор (1877) досліджував поховання 15 в., прикриті кам’яними плитами. Давніші дослідники мали цю місцевість за підльвівський княжий город Звенигород.


Звенигород, городище над р. Збручем, див. Раштівці.


Звенигород б. Львова (IV — 5), нині с. Бобрецького р-ну Львівської обл., положене 20 км на півд. сх. від Львова; одна з найстаріших осель Галичини, майже безперервно донині заселена з часів палеоліту. За княжих часів З. згадується в 1087 p., коли він був стольним городом Володаря Ростиславича, в 1124 — 41 pp. в З. княжив його син Володимирко до перенесення столиці до Галича, 1144 — Іван Ростиславич, 1206 — 12 — Роман Ігоревич. Значення З. було зумовлене положенням на перехресті шляхів із сх. на зах. та з півд. на півн.; город, положений на низькому горбку серед боліт р. Білки, був майже неприступний. Знищений 1240 р. татарами З. занепавші став звичайним с; його значення перейняв Львів. Досліджували З. І. Шараневич 1885, М. Грушевський 1899, Н. Микилита 1907, о. І. Білинкевич у 1920-их pp., Л. Чачковський 1932, Я. Пастернак 1937. Між знаходами значну культ.-іст. вартість має імпортована з Ґаллії провінційна рим. кераміка (терра сігіллята) із штампами майстрів Сварада й Цінтузма та олив’яні привісні печатки митр. Костянтина і кн. Василька теребовельського (?). Є також сліди білокам’яної двірської церкви.

Література: Шараневич И. Раскопки в древнем Звенигороде. Л. 1885; Грушевський М. Звенигород гал. 1899; Пастернак Я. Терра сіґіллята із Звенигороду. 1931.


Звенигород київський, пригород невідомого положення, десь на півд. або півд. зах. від Києва. Згаданий як місце осліплення Василька (1097), пізніше у сер. 12 в. і під 1234 р. Був, мабуть, знищений татарами 1240 р.


Звенигородка (IV — 11), м. над Гнилим Тикичем на Придніпровській височині, р. ц. Черкаської обл.; 15 000 меш. (1933); харчова пром-сть, чавуноливарний зав. З. згадується з 12 в.; тодішнє м. лежало на віддалі 7 км від нинішнього. В 1796 — 1920 pp. З. була пов. м. 1. 2. 1918 — перемога Запор. полку ім. І. Мазепи над большевиками.


Звенислава Всеволодівна, дочка Всеволода Ольговича, київ. кн. з чернігівської династії, одружена з поль. кн. Болеславом Високим 1142.


«Звено», літ. журн., вид. Центр. Союзу Укр. Студентів, згодом об’єднання укр. письм. МУР, виходив у Інсбруці (Австрія) 1946 — 47, ред. В. Кримський.


Звєрозомб-Зуєвський Євген (* 1890), біолог-ентомолог, чл.-кор. АН УРСР; праці з ділянки практичної ентомології, зокрема «Вредители сахарной свеклы» (1956).

[Звєрозомб-Зуєвський Євген, м. б. Звєрозомб-Зубовський (Звірозомб-Зубовський) Євген (1890, Київ — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Звичаєве право, див. Право звичаєве.


Звичайна Олена по чоловікові Дзуль, письменниця на еміґрації в ЗДА; «Золотий потічок» (1947), «Селянська санаторія» (1952); оп., новелі «Миргородський ярмарок» (1953), «Оглянувшись назад» (1954); «Страх», роман у 2 тт. (1958).

[Звичайна Олена (1895? — 1985, Статен Айленд, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Звігальський Яків (* 1891), фінансист і статистик, викладач харківських високих шкіл; співавтор з М. Івановим праці «Проф. освіта на Україні» (1927).


Звізда Дмитро († 1941), діяч ОУН на Буковині; за рев. діяльність розстріляний румунами.


Звіздець, див. Зірочки.


Звонецький (Дзвонецький), четвертий з Дніпрових порогів.


Зворикін Костянтин (1861 — 1928), вчений технолог рос. роду; 1888 — 97 проф. Харківського Технологічного Ін-ту, 1898 — 1905 і 1918 — 26 — проф. Київського Політехн. Ін-ту; дослідник процесів різання металів; збудував перший самописний прилад дослідження сили різання при струганні металів. Понад 30 наук. праць.


Зворотні дієслова, дієслова, що мають постфікс -ся. З перехідними дієсловами постфікс -ся виключає об’єкт, з неперехідними — суб’єкт, творячи безособові речення. Головні значення З. д.: повертання дії, виконуваної суб’єктом, на той самий суб’єкт (власне зворотне: митися); дія двох і більше суб’єктів один на одного (взаємно-зворотне: цілуватися); замкнення дії в самому суб’єкті (загальнозворотне: кінчатися; собака кусається); пасивний стан (казка кажеться); безособова дія (мені хочеться). Зворотні дієслова із значенням інтенсифікації не виражають категорії стану (типу — зеленітися), а також ті, що не вживаються без -ся (сподіватися). Історично постфікс -ся постав з енклітичних (ненаголошених) форм зворотного займенника: знахідний ся (себе) та давальний си (собі), які в літ. мові збіглися в одному після дієслівному -ся (у сполуці з -ть вимова -цьця: після голосних можливе -ся і -сь). У півд.-зах. говірках ці форми розрізняються, а -ся по-архаїчному вживане й перед дієсловом (як ся маєш).


Звягель, див. Новгород Волинський.

[Звягель, див. Новоград-Волинський. — Виправлення. Т. 11.]


Зв’язок, галузь нар. госп-ва для передачі повідомлень і посилок; гол. засоби З.: пошта, телеграфічний зв’язок, телефонний зв’язок, радіо.


Згар, р. на Поділлі, права притока гор. Бога, 93 км довж., сточище — 1 170 км².


Згарський Євген (1834 — 92), педагог і поет, співр. «Зорі Галицької»; поеми «Святий вечір», «Маруся Богуславка», зб. «Поезії» (1877), розвідки «Народня філософія» (1873), «Іст. Галицької Руси» (1881) й ін.

[Згарський Євген (* Чертіж, Жидачівщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


«Згода Братств», братсько-допомогова орг-ція в ЗДА, створена в м. Оліфант, Пенсільванія в 1914 р. В 1938 p., мавши 500 чл. у 29 відділах, влилася в Український Народний Союз. Останній гол. — Ю. Хиляк.


Згрубілі форми, іменники та прикметники, творені згрубілими суфіксами (-ище, -исько, -ака, -ага, -ука, -уга, -ула, -ура, -ило; -езний, -енний), завжди наголошеними, що висловлюють поняття предмета особливої величини, незвичайного розміру (хатище, носюра, шаблюка; здоровезний, товстенний), почуття нехоті супроти називаного предмета. Таку функцію можуть виконувати й здрібнілі суфікси, вжиті в іронічному значенні (хлопиця — хлопище).


Згурівка (III — 12), с. над р. Супою на Придніпровській низовині, р. ц. Київської обл.; цукровий зав.


Згурська Катерина, правник, сов. діяч, працює в партійному і держ. апараті; з 1957 мін. юстиції УССР.


Здвиж, р. в сточищі Дніпра, права притока Тетерева, довж. — 145 км, сточище — 1 770 км².


Здерковський Мирослав (1865 — 1929), адвокат, гром. діяч у- Мостиськах, згодом у Перемишлянах в Галичині; видатний чл. Укр. Нац. Дем. Партії, пізніше УНДО; чл. УНРади в Станиславові.

[Здерковський Мирослав (* Бенева, Підгаєччина, Галичична — † Перемишляни, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Здерковський Олександер (1858 — 1920), укр.-кат. свящ., крилошанин, церк. діяч і співред. гумористичного журн. «Зеркало» (1889 — 93) у Львові, писав поезії.


Здзярський (Zdziarski) Станислав (1878 — 1928), поль. літератор і етнограф; збирав м. ін. покутські казки “Garść baśni ludu ruskiego ze wsi Nałuża“, „Pokucie“.

[Здзярський (Zdziarski) Станислав (* Тернопіль — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Здолбунів (III — 7), m. на зах. Волині, p. ц. Рівненської обл.; 10 000 меш. (1931), зал. вузол, цементний зав. і цегельня, паротягоремонтні майстерні.


«Здоровлє», місячник, орган Укр. Лікарського Т-ва у Львові 1912 — 14, присвячений сан.-гігієнічним питанням; ред. Є. Озаркевич у співпраці з І. Горбачевським й ін.


Здоровоохорона, див. Охорона здоров’я.


Здрібнілі форми, за допомогою суфіксів здрібнілости творені іменники (ручечка, горщик, горенько), прикметники (білесенький), прислівники (близенько, отамечки), рідше деякі займенники (всенький) та інфінітиви (спатоньки, спатці) з здрібнілим та пестливим або й іронічним відтінком значення. Здрібнілого відтінку надають такі суфікси тоді, коли поруч уживається первісне слово без такого відтінку, інакше історично здрібнілий суфікс такий відтінок звичайно втрачає (напр., подушка). З. ф. часто стосовані в нар. піснях (зокрема в жін. ліричних) та в найширшому засязі в дитячій мові (себто мові няньок до дітей). В літ. мову ввели їх романтики, наслідуючи нар. пісню, менше вживали їх реалісти; клясицистичній літературі вони чужі.


Зейлінґер Йосиф (* 1882), архітект-мистець жид. роду; до 1940 дир. Держ. Художнього Музею і Політехнікуму Образотворчого Мистецтва в Одесі; будинки в стилі італ. ренесансу.


Зелем’янка (V — 4), курорт у Високому Бескиді, Славського р-ну, Дрогобицької обл.; соляні джерела з домішкою брому і йоду; до війни — 2 000 осіб за сезон.


Зелене (VI — 14), с. м. т. Широковського р-ну Дніпропетровської обл., над р. Інгульцем у Криворізькому залізорудному басейні; видобуток залізної руди.


Зелене угноєння, див. Угноєння.


Зеленецький Костянтин (1802 — 58), рос. філософ укр. роду, з 1837 р. проф. іст. літератури в Рішельєвському Ліцеї в Одесі. Крім ін. праць, «Опыт исследования некоторых теоретических вопросов» (4 частини 1835 — 36).


Зелений, справжнє прізвище Терпило Данило (1883 — 1919), повстанський отаман родом з с. Трипілля на Київщині; один із найвидатніших керівників сел. повстанського руху на Україні. В січні 1919 р. виступив проти Директорії і цим значно допоміг большевикам захопити Київ і далі наступати проти армії УНР; згодом З. очолив загони партизанів, що боролися 1919 проти большевиків і денікінців на Київщині та в суміжних р-нах Полтавщини й Чернігівщини. З. командував понад 30 000 повстанців; серед населення мав славу нар. героя. Був забитий в листопаді 1919 в бою з денікінцями.

[Зелений (справжнє прізвище Терпило) Данило (* Трипілля, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Зелений Андрій (1882 — 1937), педагог, діяч «Рідної Школи», з 1921 дир. «Взаємної Помочі Укр. Вчительства», співред журн. «Учитель», «Учительське Слово» і «Шлях навчання й виховання» у Львові; чл. ЦК УНДО.

[Зелений Андрій (* Кам’янка Волоська, Рава-Руський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Зелений Зенон (* 1901), педагог, учитель гімназії у Львові, в 1942 — 44 pp. референт шкільних справ, згодом молоді в УЦК у Львові; тепер гол. Об’єднання Укр. Педагогів у Канаді.

[Зелений Зенон (1901, Добряни, Львівщина — 1973, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Зелений Павло (1839 — 1912), письм. і гром. діяч, видавав газ. «Одесский Вестник» (1877 — 87), одеський міськ. гол. (1878); багато зробив для нар. освіти, збудував Публічну бібліотеку тощо.


Зелений Петро (* 1908), вчений-аґроном, спеціяліст в ділянці годівельної фізіології, проф. УТГІ, д. чл. НТШ; до війни працював в «Сіль. Господарі» у Львові, з 1948 в Хліборобському Союзі в Бельгії; праці укр., поль., нім. і флямандською мовами у фахових журн.; наук.-популярна праця «Силосування кормів» (1939).

[Зелений Петро (1908, Вислобоки, Львівщина — 1991, Антверпен, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]


Зелений Клин, Зелена Україна, укр. поселенча земля, що обіймає півд. частину Далекого Сходу (Д. С), в сточищі р. Амура і над Тихим океаном (Амурщина і Приморщина), названа так укр. поселенцями; територія — бл. 1 000 000 км², населення — 3,1 млн (1956); українців у 1926 р. бл. 41%. Подекуди поширюють назву З. К. також на слабо заселену півн. частину Д. С. (за царату Камчатська і Сахалінська обл., тепер області: Магаданська, Камчатська, Сахалінська й півн. частина Хабаровського краю). На власне З. К. переважали в 1920-их pp. українці (сучасні відносини невідомі) лише в двох віддалених один від одного р-нах — над сер. Амуром (Зейсько-Буреїнська рівнина) та на Усурійсько-Ханківській низовині на Приморщині, а зовсім мало їх було в півн., дуже слабо заселеній частині краю та на пограниччі з Кореєю. Без цих просторів З. К. обіймає територію бл. 500 000 км² з 2,5 млн населення; українців (1926) — бл. 47%.

Територія З. К. покривається з територією Амурщини і Приморщини в тих межах, в яких вони увійшли в пол. 19 в. до складу Рос. Імперії. Півд. і півд зах. межа З. К. є одночасно держ. кордоном Росії (чи СССР) з Китаєм, а на крайньому півдні з Кореєю; становлять її р. Амур і Усурі, оз. Ханка, далі на півд. вона доходить до околиць м. Посієт. На сх. З. К. сягає по Японське м., Татарську протоку і півд.-зах. частину Охотського м.; на півн. Становий хребет відділяє З. К. від Якутщини; на зах. З. К. межує із Забайкаллям (нині Чітінська обл.), що лежить у сточищі гор. Амура. В цих межах З. К. обіймав до революції Амурську й Приморську обл., а тепер — Амурську обл., Приморський і Хабаровський краї без півн. частини, але з Жид. Автономною обл. Ця територія більша від УССР і всіх укр. етногр. земель; вона простягається від 42°20 до 56° геогр. широти (1 500 км; укр. етногр. землі від 43° до 53°) та між 122° і 141° геогр. довготи; два найбільші укр. скупчення на З. К. в околицях Благовіщенська на Амурщині й оз. Ханка на Приморщині віддалені одне від одного на 1200 км (уздовж залізниці).

Положення. З. К., як і весь Д. С., це найбільш на схід висунена частина СССР, яка тут доходить до Тихого океану. На цьому терені сходяться великі геогр. країни Півн., Центр. і Східньої Азії з Тихим океаном, тут перехрещуються впливи старого сх.-азійського культ. кола (Китай, Японія) з молодим слов’янським та впливи великих держав: Росії (чи СССР), Китаю й Японії, а останніми часами і ЗДА. Для кол. Росії й нині для СССР З. К. має значення як доступ до моря, яке на території Приморщини замерзає лише на короткий час, як вихід на вільні світові простори Тихого океану і як база його експансії на півд. сх. Велика віддаль від центру (Москва-Владивосток уздовж залізниці 9 300 км) утруднює його оборону, і тому Росія намагається закріпити З. К. шляхом переселенчих заходів і розвитку екон. ресурсів краю.

Укр. поселенні землі на Д. С. також найдалі віддалені від рідних земель — Владивосток віддалений від Києва на 10 070 км, Благовіщенськ на 8 750 км вздовж залізниці; віддаль З. К. від іншої укр. поселенчої землі в Азії — Сірого Клину (Благовіщенськ — Омськ) — 5 300 км.

Рельєф. З. К. є країною старих високорівень і гір; лише невеликий простір займають серед них нижчі, рівнинні р-ни.

Півн. частина З. К. входить до складу Сибірської плятформи, збудованої перев. з ґнайсів, ґранітів і кристалічних лупаків. Вона обіймає високорівні й лагідні, широкі хребти, положені перев. на висоті 1 000 — 1 500 м, вище яких підносяться ще поодинокі ізольовані верхи; вся країна глибоко порізана ріками і вкрита тайгою, за винятком частин, положених вище гор. границі лісів («гольці»). На пограниччі з Якутщиною простягається рівнобіжний Становий хребет (до 2 412 м — див. карту), що становить вододіл між сточищами рік Амура і Лени. На сх. від нього тягнеться півд. частина системи хребта Джугджур. Становий хребет відокремлений повздовжньою заглибиною над р. Зея і Ґілюй (гор.-зейська рівнина — висота 300 — 500 м) від положеного на півдні хребта — Янкан-Тукурингра (до 1 840 м); обидва хребти являють собою складчасту будову докембрійського віку.

Далі на півд. простягається велике Амуро-Зейське плято на висоті 200 — 500 м, легкохвиляста рівнина, порізана допливами Амура й Зеї. На сх. від дол. Зеї вона переходить в Зейсько-Буреїнську низовину, найбільшу рівнину Амурщини з добрими ґрунтами, теплим літом, густо заселену українцями.

Зейсько-Буреїнську низовину замикає на сх. Хінґано-Буреїнський гірський масив такої самої геол. будови, як і Становий, до 2 000 м висоти; хребти мають перев. південниковий напрям, вони сильно розчленовані долинами й невеликими низовинами (найбільша над дол. Амуром); горотворчі рухи відбулися в палеозойській ері. Поміж Хінґано-Буреїнським хребтом на зах. і горами Сіхота-Алін на сх. тягнеться на 800 км довж. повздовжня низовина вздовж Амура (від Комсомольська до Хабаровська), його правобічної притоки Усурі, оз. Ханки й р. Суйфун аж до затоки Петра В. на півдні; це тектонічна западина, так само як Зейсько-Буреїнська рівнина — врожайна, хоч досить заболочена, з гарячим літом, густо заселена — здебільша українцями.

Вздовж Японського м. від гирла Амура на півн.-півн. сході до затоки Петра В. на півд.-півд. зах. простягаються на довж. 1 200 км гори Сіхота Алін, збудовані з осадових, кристалічних, зметаморфізованих і вибухових (зокрема базальти) скель, зфальдованих в крейдовому періоді. Складаються вони з ряду паралельних хребтів, пересічно 800 — 1 200 м висоти (найвищі верхи доходять до 2 000 м), глибоко розчленованих долинами рік. Берег моря йде паралельно до хребтів і тому майже позбавлений пристаней, лише на півн. і, зокрема, на півдні берегова лінія перетинає хребти, і тому вона багато розчленована (затока Петра В. й ін.).

З. К. лежить у смузі поміркованого мусонового клімату з характеристичною для нього гострою, сухою зимою й теплим, вогким літом. Зимою віють вітри з півн. зах., з сибірського антициклону і приносять суху, морозну й соняшну погоду. По короткій і назагал сухій весні З. К. зазнає влітку впливу морських мусонів, що віють з півдня і півд. зах. і приносять з собою багато дощів, вогкости, а ближче до моря і туманів. Найкращою порою року є суха, відносно тепла і соняшна осінь. Загалом клімат З. К. є гостріший порівняно з Европою чи Україною. Залежно від геогр. ширини, віддалі від моря і висоти він виявляє досить великі коливання: температура найтеплішого місяця міняється від + 12 до + 22° Ц., найхолоднішого від — 12 до — 30° Ц., пересічна року від — 2 до + 4,5° Ц., амплітуда 31 — 46° Ц., ч. атмосферних опадів 450 — 800 мм, вегетаційний період від 140 до 190 днів. Через низьку температуру зими і тонкий сніговий настил в півн.-зах. частині З. К. поверхня землі відмерзає влітку лише до невеликої глибини (вічне замерзання).


Побережжя має холодніше порівняно з глибиною краю літо, дещо теплішу зиму (вона однак сувора) і більше атмосферних опадів. Осередки укр. колонізації — Зейсько-Буреїнська і Усурійсько-Ханківська низовина мають холодні зими і гарячі літа, а атмосферні опади припадають на 92% на літо (65% на 3 найтепліші місяці); надмірна вогкість влітку спричиняє заболочення низовин і труднощі в сіль. госп-ві. Клімат З. К. видно з таблиці (див. стор. 771). На З. К. переважають попільнякові й болотяні ґрунти; їхні роди залежні від

Місто

Геогр. ширина

Висота в м

Середня температура в ступенях Ц.



Сума атмосферних опадів в мм





І

VII

річна

I — XII

IV — IX

Владивосток

43°

30

 -13,7

20,6

+ 4,6

537

446

Ніколаєвськ

53°

20

-24,5

16.7

 -2,1

447

300

Благовіщенськ

50°30′

150

 -24,2

21,2

 -0,1

522

487

Київ

50°20′

180

 -6,0

19,3

+ 6,9

622

371

клімату і рельєфу. В смузі шпилькових лісів перев. поширені вбогі попільнякові гірські ґрунти, в мішаній і листяній — кращі буроземи; найліпшими є ґрунти в лісостеп. смузі в Зейсько-Буреїнській та Усурійсько-Ханківській низовинах — сірі лісові, а над ріками багаті чорноземні лугові й алювіяльні. Площу ґрунтів, придатних для хліборобського використання, обчислюють на 35 млн га, або 35% всієї території.

Гідрографія. Майже увесь З. К. лежить у сточищі р. Амура, гол. артерії краю (довж. 4 350 км, сточище 1 840 000 км²); його найбільшими притоками є: з лівого боку Зея (1 250 км і 230 000 км²) і Бурея (720 км і 70 000 км²), з правого — Усурі (910 км і 187 000 км²). Всі ріки — важливі комунікаційні шляхи, зокрема Амур, і багаті на рибу; в майбутньому може бути використана їхня гідроенерґія. У зв’язку з періодичним розміщенням атмосферних опадів водостан рік нестійкий — низький взимку і дуже високий у другій пол. літа (напр., Амур несе в море пересічно 12 200 м³ води на секунду, але під час низького водостану ледве 2 200); льодове вкриття рік триває 180 — 210 днів на рік. На півдні Приморщини є велике, але мілке (до 10 м) оз. Ханка (4 000 — 2 400 км² — залежно від пори року).

Рослинність. З. К. входить до складу трьох фльористичних країв з непомітними переходами з одного в другий: сх. сибірський, охотський і манджурський. Півн. частину З. К. й частково гори вкриває сх.-сибірська тайга (перев. даврійська модерев), вологе узбережжя моря — охотська тайга (характеристичні дерева — аянська ялина, кам’яна береза, білокора смерека й ін.); в нижчих частинах краю й на півдні тайга переходить в мішані, а згодом широколистяні ліси (липа, монгольський дуб, в’яз, явір, клен й ін.) з буйним підшиттям (ліщина різнолиста, леспедеця). На півдні З. К. Панує типова манджурська фльора, багата на види, частинно третинного походження; крім згаданих вже листяних дерев, виступають тут ще види корейської й японської рослинности, дерева перевиті ліянами; поширені заливні луги («амурський лісостеп» над сер. Амуром), з чагарниками і лісами (гол. верба й тополя).

Тваринний світ також багатий на види; як і серед рослинности, знаходимо тут часто в тих самих р-нах різні види, приналежні до трьох фавністичних р-нів — сибірського, манджуро-китайського й центр.-азійського; завдяки тому, що півд. частина З. К. не зазнала зледеніння, є тут багато залишків старої фавни третинного віку й численні ендемічні види. До півн. видів належить м. ін. лось, кабарга, соболь, бурий ведмідь, горностай, заєць-біляк, півн. олень й ін.; до півд. — усурійський тигр, чорний ведмідь, леопард, плямистий олень, кабан; з птахів — фазан, японський ібис й ін.; із степових і ліс. виступають м. ін. довгохвостий ховрашок, манджурський заєць, степ, тхір тощо. Тваринний світ, зокрема хутрові, зазнавав хижацького нищення. Багато видів залишилося лише в малоприступних лісах; деякі, напр., поширений колись усурійський тигр, є лише в Сіхото-Алінському заповіднику.

В. Кубійович


Історія і заселення. З. К. увійшов до складу Рос. Імперії пізніше, ніж Сибір й ін. частини Д. С., якими Росія володіла впродовж 17 і на поч. 18 в. Перші спроби опанувати З. К. припадають на пол. 17 в., коли на р. Амур зайшли групи козаків з півночі, з басейну р. Лени, і з зах., з Забайкалля (А. Поярків, Е. Хабаров); 1651 Хабаров заснував на Амурі оборонний пункт Албазін, який став військ. центром козаків на всю Амурщину, а навіть Усурійщину; вони вели безнастанні сутички з місц. хліборобським населенням, тунгузькими даурами, а згодом з манджурськими військами Китаю, якому Амурщина підлягала. Закінчення тієї першої фази опанування З. К. поклав Нерченський договір 1689 p., на підставі якого за Росією залишався лише басейн гор. Амура (т. зв. Забайкалля), а саме Приамур’я, по вододіл між Амуром і Леною на півн. — за Китаєм. Серед перших поселенців З. К. був Никифор Черніговський, кол. засланець, який потрапив на Амур 1665, розбудував Албазін і вів війну з манджурцями. Хоча тоді З. К. належав правно до Китаю, він залишився дуже слабо заселеним, бо всі новозасновані оселі були знищені, а давне тубільне населення постійно еміґрувало за Амур до Манджурії.

Щойно в сер. 19 в. починається друга експансія Росії на З. К., зокрема після її невдач в Европі в Крим. війні (1853 — 56). Носієм цієї експансії був ген.-губернатор Сх. Сибіру граф М. Муравйов, названий пізніше Амурським. З його доручення Г. Невельський відкрив гирло р. Амура, і вздовж цієї ріки засновано ряд. осель і коз. станиць. Слабий у ті часи Китай мусів відмовитися на користь Росії від своїх територіяльних претенсій щодо Амурщини (Айгунський договір 1858), а згодом і Приморщини (Пекінський договір 1860); новоустійнені кордони — вздовж р. Амура, його притоки Усурі, оз. Ханки та далі на південь з територією б. затоки Петра В. з природними портами Владивостоком та Посієтом аж по кордон з Кореєю, залишилися без змін донині.

Під час опанування З. К. Росією тут жили лише нечисленні групи корінного населення. Щоб закріпити нові рос. володіння, Муравйов розпочав примусову колонізацію З. К. В 1855 — 62 pp. поселено на пограниччі над Амуром і Усурі 14 000 козаків (чоловіків і жінок) з Забайкальського Коз. війська та 2 500 солдатів (за різні провини) і приділено їм просторі землі для хліборобського обробітку. З. К. поділено на дві обл. — Амурську й Приморську, а 1881 створено з усього Д. С. Владивостоцьке ген.-губернаторство. Тоді ж постали важливіші міста З. К., гол. пристані (Ніколаєвськ над гирлом Амура 1850, Владивосток 1860) і на перехресті річних шляхів (Благовіщенськ 1856, Хабаровськ 1858).

Але нечисленні козаки (18 000 душ — 1876), завданням яких була насамперед охорона держ. кордонів, не могли заселити глибину краю і с.-г. засвоїти більші простори. Поселення селян попри закон з 1861 p., який давав їм далекосяжні пільги, йшло поволі, з причин великої віддалі З. К. від Европи через увесь Сибір. В 1859 — 82 pp. прибуло їх лише 14 000 душ (8 700 до ближчої від Сибіру Амурщини, 5 700 до Приморщини), в тому ч. кілька тисяч старовірів і сектантів. Все населення З. К. доходило 1880 р. ледве до 100 000.

Заселення З. К. пішло швидше, коли губернатор Приморщини ген. П. Унтерберґер 1882 р. подбав перед центр. владою про безкоштовний перевіз поселенців — майже виключно укр. селян — морем з Одеси та відведення їм найкращих земель в Усурійсько-Ханківській низовині. Під впливом Т. Шевченка, який за його дитинства гостював у хаті його батька ген. Унтерберґера в Оренбурзі, він вважав українців за цінних хліборобських колонізаторів. В цій новій фазі колонізації на З. К. поселилося в 1883 — 96 pp. 68 600 селян (в тому ч. 44 500 на Приморщині), гол. з України.

Одночасно на півдні Приморщини, на пограниччі Кореї, поселилося деяке ч. корейців, а в усьому краю, зокрема по містах, китайців. У висліді цих колонізаційних процесів населення З. К. зросло до 310 000 в 1897.

Переселенчий рух на З. К. ще більше посилився після проведення сибірської і будови додаткових усурійської і амурської залізниць та відведення для переселенців нових земель. В 1901 — 03 pp. він становив пересічно 14 000 річно, під час рос.-японської війни майже зовсім припинився, в 1907 р. досяг максимуму — 70 600 осіб, згодом знизився до 36 000 на рік в 1908 — 10 pp., до 21 000 в 1911 — 12 і до 12 000 в 1913 — 14. Загалом за 1907 — 13 pp. на З. К. приїхало бл. 250 000 селян, які поселилися гол. на Приморщині (1907 р. — 85°/»), менша кількість на Амурщині. Переважна більшість переселенців були українці (напр., 1907 р. — 74% переселенців походили з 6 лісостеп. і ліс. губ. України); серед поселенців Приморщини вони становили 75 — 80%, Амурщини — 60 — 65%, так що напередодні першої світової війни українці складали ядро населення З. К. Вони оселювалися насамперед на урожайних просторах Зейсько-Буреїнської і Усурійсько-Ханківської рівнин. На півдні Приморщини оселювалися далі корейці, а в містах китайці, не зважаючи на обмеження, які їм ставив царський уряд. Натомість він сприяв припливові, крім селян, робітників з Европи для розбудови пром-сти, шляхів, взагалі екон. зміцненню краю, зокрема після невдалої війни з Японією; за 1911 — 13 pp. їх стягнено бл. 150 000. У висліді цих міґраційних процесів збільшилося населення З. К. до 810 000 в 1911 і 940 000 в 1913. Все ж таки заселення краю було недостатнє і не дозволяло на відповідний розвиток його ресурсів.

Війна 1914 — 17, а ще більше революція й громадянська війна лише загальмували зріст населення. В сер. 1918 р. почалася на З. К. громадянська війна між прихильниками совєтів і білими, які мали сильну підтримку місц. коз. населення. Після виступу чес. відділів в Сибіру і завдяки інтервенції альянтів у квітні 1918 р. влада на З. К. перейшла до рос. уряду адмірала О. Колчака. Після його упадку і залишення альянтами З. К. — за винятком японців — постала в квітні 1920 на території Д. С. і Забайкалля Далеко-Сх. Республіка як буферна держава між Сов. Росією і Японією. Після відходу японців червона армія окупувала З. К. і примусила 10. 11. 1922 парлямент Далеко-Сх. Республіки винести резолюцію про об’єднання з Росією. З того часу З. К. став складовою частиною РСФСР, як частина т. зв. Далеко-Сх. краю.

Сов. уряд намагався ще більше, ніж за царських часів, закріпити за собою володіння З. К., тим більше, що сусідня Манджурія увійшла тепер зовсім у сферу впливів Японії, і большевикам довелося відмовитися від прав на манджурську залізницю. Тому большевики сильно сприяли заселенню краю і давали поселенцям навіть деякі екон. пільги, переселили кілька десятків тис. жидів і створили для них 1934 р. Автономну Жидівську Обл. (в 1930 — 34 pp. — Біробіджанський нац. р-н); з другого боку, виселили майже всіх китайців і корейців як політ. непевний елемент. На екон. відтинку вони намагаються, з одного боку, унезалежнити З. К. від привозу з далекого материка та зробити його до деякої міри самодостатнім (зокрема на випадок війни) і тому розвивають всі галузі пром-сти, м. ін. і ті, які не мають природних підстав (напр., чорну металюрґію у віддаленому, але безпечному з стратегічних міркувань Комсомольську на Амурі), а з другого — розбудовують транспортове сполучення в глибину країни. Населення З. К., зокрема міське, зростає сильнішим темпом, ніж в ін. частинах СССР (в 1926 р. до 1 230 000, а в 1939 до 2 000 000).

Під час другої світової війни розбудова пром-сти і транспортової мережі продовжувалася. По війні, попри виключення загрози з боку Японії, большевики розбудовують не меншим темпом свої володіння над Тихим океаном, з огляду на перехрещування впливів із ЗДА, як також і з уваги на можливу небезпеку демографічного тиску з боку Китаю. Насамперед вживаються заходи засвоїти землі на далекій півночі й новонабутому від Японії півд. Сахаліні; населення З. К. збільшилося за 1939 — 56 pp. на 55%, інших частин Далекого Сх. на 235%.

В. Кубійович, І. Світ


Людність. В часи опанування З. К. Росією це був майже безлюдний край. Після припливу козаків і перших поселенців на З. К. жило разом з нечисленними малими тубільними народами бл. 50 000 меш., в 1880 р. бл. 100 000. Завдяки іміґрації з Европи, в меншій мірі з Китаю й Кореї та природному приростові ч. населення зростало так: 310 000 в 1897, 810 000 в 1911, 1 230 000 в 1926, приблизно 2 млн в 1939 і 3,1 млн в 1956. Цей сильний зріст був дещо загальмований під час трьох воєн, зокрема в 1917 — 22. Пересічний річний приріст всього населення в різні періоди такий:

Роки: — 1862 — 1897 — 1913 — 1926 — 1939 — 1956

На 1 000 осіб — 41 — 59 — 28 — 37 — 28

Розміщення населення дуже нерівномірне. Велика частина краю (гори) — незаселена або майже незаселена; найгустіше заселені Зейсько-Буреїнська і Усурійсько-Ханківська рівнини та р-н б. Владивостоку, вони також мають найбільше міст (див. карту). Міське населення становить на З. К. високий відсоток і зростає скоріше, ніж у всьому СССР (1926 р. 28,6%, 1956 — 69,6%; числа для всього СССР 17,9% і 43,4%). Ч. міст і с. м. т. видно з таблиці:

Величина

Число

1926 р.

1956 р.

Понад 100 000

1

4

50 — 100 000

1

5

25 — 50 000

2

9

нижче 25 000

28

108

Разом

32

126

Міське населення в тис.

354

2 187

Всі більші міста З. К. розвинулися на перехресті шляхів; кілька міст постали в гірничих р-нах. Найбільші міста З. К. виникли вже в перші роки опанування краю Росією, деякі тільки за сов. часу. Ось зростання найбільших з них:

Міста

Число меш. в тис.

1897 р.

1926 р.

1956 р.

Хабаровськ

15

50

280

Владивосток

29

110

265

Комсомольськ

 —

 —

165

Усурійське *

 —

35

101

Благовіщенськ

33

61

85

* Кол. Микольськ Усурійський


Ін. більші м. на Приморщині: Артем — 88 000 (вугільна пром-сть), порт Находка — 60 000, Сучан — 49 000, Спаськ — 40 000; на Амурщині: Сов. Гавань — 60 000, Біробіджан — 37 000, Ніколаєвськ на Амурі — 35 000.

Нац. склад всього населення досить різноманітний. Ніякого значення не відограє найдавніше населення З. К. — малі місц. народності тунґузько-манджурської мовної групи — нанайці або гольди (бл. 5 000), удегійці, евенки або тунґузи, орочі, ороки, ульчі, якути, що живуть на рідко заселених просторах, зокрема над дол. Амуром, в півн.-зах. Амурщині й в горах Сіхота-Алін. їх промисел — рибальство, ловецтво і сіль. госп-во; теперішнє ч. бл. 10 000, колись значно більше.

Численнішою групою були давніше культ. азійські народи — корейці й китайці, які приплинули на З. К. щойно в часи рос. панування. Корейці займалися інтенсивним хліборобством (соя, риж) і жили насамперед в півд. Приморщині, де становили 1926 р. більшість (нац. Корейський р-н, Посієтський й ін.); 1897 р. їх було — 26 000, 1911 р. — 60 000, 1926 — вже 166 000; нині їх майже немає, бо виселені большевиками. Та сама доля спіткала численніших до 1914 р. китайців (1897 — 41 000, 1911 — 95 000, 1926 — 63 000, перев. на Приморщині, а в самому Владивостоці — 22 000).

За переписом 1926 p., 79,9% населення З. К. становили прибулі з Европи або їхні нащадки (1897 р. — 71,2%), в тому ч. 77,8% сх.-слов. народи — українці, росіяни, білоруси. Серед ін. народів найчисельнішими були жиди, яких 1926 р. нараховувалось лише 3 000, але згодом бл. 50 000, гол. поселених в новоствореній (1934 р.) Жидівській Автономній Обл. За переписом з 1926 p., на З. К. мало жити 303 000 українців, 617 000 росіян і 39 000 білорусів; фактично ч. росіян сильно збільшено коштом українців.

Беручи до уваги, що в часи інтенсивнішої іміґрації (1900 — 14) українці становили серед еміґрантів на З. К. понад 70% та що, за сов. переписом 1926 p., більшість осіб, які тоді жили на З. К., але народилися за його межами, походили з України, можна збільшити ч. українців до бл. 500 000, а тим самим зменшити ч. росіян (разом з козаками) до 410 000. Нац. відносини З. К. за переписом населення 1926 р. без (а) і після коректури (б) такі:

Національність

а

б

тис.

%

тис.

%

Українці

303

24,5

500

40,5

Росіяни і козаки

617

50,0

410 *

33,2 *

Білоруси

39

3,2

45

3,7

Ін. европейці

26

2,1

30

2,4

Корейці

167

13,5

167

13,5

Китайці

58

4,7

58

4,7

Ін. аз. народи

23

2,0

23

2,0

Разом

1233

100,0

1233

100,0

* В тому ч. бл. 80 000 або 6,5% козаків.


За Т. Олесіюком, 1926 р. на З. К. припадало на 1 000 меш. 477 українців, 160 росіян, 100 козаків, 32 білорусів, 48 китайців, 135 корейців і 48 ін.

Окрему групу, не враховану в урядовій статистиці, становлять козаки з Амурського і Усурійського коз. військ. нащадки козаків, оселених на пограниччі з Китаєм в 1850 — 60-их pp.; їхнє ч. збільшилося згодом прийняттям деяких селян, припливом нових козаків і природним приростом. 1912 р. амурське коз. військо нараховувало 41 000 душ, усурійське — 31 400; до складу їх вписалося чимало українців. Козаки різко відчували свою відрубність від росіян; екон. стояли вони слабо, бо все доросле чоловіче населення несло військ. службу, а сіль. госп-вом займалися лише жінки, старші віком чоловіки й діти; козаки також зазнали найбільше втрат від большевиків, бо в 1918 — 22 pp. брали активну участь в боротьбі з ними. Геогр. розміщення українців і росіян різне: українці становлять більшість в двох найбільше для хліборобства придатних р-нах — на Зейсько-Буреїнській і Усурійсько-Ханківській рівнині; росіяни переважають в зах. частині Приамур’я, околиці Хабаровська заселені обома народами з деякою перевагою росіян. Однак, навіть на мішаних територіях українці жили в окремих оселях або принаймні в окремих частинах осель, які виразно відрізнялися своїм виглядом і побутом від коз. і рос.

Які нині нац. відносини на З. К. — невідомо. Усе населення збільшилося за 30 років (1927 — 56) на 152%; скільки було серед нових поселенців українців, а скільки росіян — відомостей немає. В 1920-их і на поч. 30-их pp. багато українців з УССР шукало на З. К. захисту перед репресіями, зокрема в часи «розкуркулення» і колективізації, бо політ. режим був тут легший, ніж на Україні; згодом настав період примусового переселення, а під час другої світової війни поселено тут частину евакуйованих з України. Мабуть, однак, приплив росіян, зокрема до міст, був сильніший, ніж українців, а тим самим зменшилася їхня частина в населенні З. К. На це впливає й той факт, що деяке число українців підпадає, гол. в містах і мішаних просторах, русифікації, яку проводять большевики за допомогою своєї шкільної й культ. політики.

Масу укр. поселенців З. К. становили до революції селяни, які після кількох років важкої піонерської праці доходили до відносно високого добробуту; в їхніх руках були найкращі землі З. К., і вони були найліпше забезпеченою групою хліборобів. Крім хліборобства, вони займалися, зокрема взимку, працею в лісі, рибальством, ловецтвом. Українці переважали також серед залізничників, багато з них було у війську, моряками, вчителями, далеко менше в адміністрації. Поважну колонію становили українці в Харбіні — в Китаї, перев. залізничники, зайняті на манджурській залізниці.

В. Кубійович


Укр. нац. життя розвивалося до революції 1917 дуже повільно, гол. чином б. театру та осв. гуртків. Укр. клюби виникли в Харбіні (1907) і Благовіщенську (1910); 1907 був заснований у Владивостоці при Орієнтальному Ін-ті студентський гурток-громада, в 1909 р. постав театральний гурток; таємні укр. політ. гуртки існували в Імані і Владивостоці організатор Д. Боровик); спроба відкрити «Просвіту» в Микольську-Усурійському не вдалася через заборону поліції.

Революція 1917 принесла скасування заборон організованого укр. життя, а слідом за тим на всьому Д. С. постала низка місц. орг-цій — укр. громад, кооператив, військ. союзів й ін. Ці орг-ції скликали 1 Укр. Далеко-Сх. З’їзд, що відбувся 11 — 14. 6. 1917 в Микольську-Усурійському при участі 57 делеґатів. Найважливішими постановами цього з’їзду було звернення до Тимчасового Уряду в Петрограді визнати широку нац. автономію для укр. населення З. К., орг-ція укр. військ. частин з українців-вояків рос. армії, орг-ція постійного центр. органу українців Д. С. — Далеко-Сх. Укр. Крайової Ради та її Секретаріяту й ін.

У висліді 1 Укр. Далеко-Сх. З’їзду посилився укр. рух, постали окружні ради, що об’єднували місц. громади (разом 10, в тому ч. 1 в Харбіні), Далеко-Сх. Вчительська Спілка, була заснована кооперативна централя «Чумак» у Владивостоці та почали виходити часописи й журн. («Українець на З. К.» у Владивостоці, «Засів» у Харбіні, «Щире Слово» — щоденник у Владивостоці. «Ранок» у Хабаровську й ін.). Запроєктована Далеко-Сх. Укр. Крайова Рада і її виконавчий орган — Далеко-Сх. Укр. Секретаріят (гол. — Ю. Мова, секретар — Ф. Стешко, І. Осипенко, А. Радіонів та Я. Ситницький) з осідком у Владивостоці почали діяти тільки в кін. 1918 р. Вже на весні 1917 почалася орг-ція укр. військ. частин, завданням яких було виїздити на Україну для її оборони; перша сотня виїхала в червні 1917 з Владивостоку, друга восени з Харбіна. Згодом виїздили ін. відділи, поки шлях не був закритий большевиками. Тільки в кін. 1918 творилися укр. військ. частини, що мали на меті захист укр. інтересів на Д. С. Під час інтервенції альянтів у Сибіру та на Д. С. вживалися заходи перед командуванням альянтських військ (франц. ген. Жаненом) зформувати укр. корпус, але реалізувати цього пляну не вдалося. Лише у Владивостоці існував укр. курінь в 1920 р. та була перед тим спроба формування укр. полку на ст. Ехо в Манджурії.

Укр. рух на З. К. виявився гол. на культ. відтинку. Поважнішій політ. активізації й безпосередній участі в боротьбі за владу на З. К. стояли м. ін. на перешкоді недосвідченість сел. маси та нечисленність укр. інтеліґенції. Політ. програма українців і Далеко-Сх. Секретаріяту йшла по лінії нац.-територіяльної автономії, але пляни встановлення власної адміністрації не були ясні; на ділі вона весь час була в рос. руках. Укр. громадськість на Д. С. визнавала створення укр. держави, теоретично вважала себе її громадянами, що тимчасово перебували поза межами України; в практиці взаємовідносини полягали у висилці окремої делеґації до Києва, в призначенні укр. урядом в 1918 р. консула (П. Твердовського, з осідком у Харбіні) та в одержанні від укр. уряду в Києві Укр. Радою Д. С. спеціяльного права заступати укр. консульства там, де їх не було. Однак бурхливі події на Україні, а також і на Д. С., не дозволяли на тісніші і реальніші взаємовідносини між З. К. і Україною. Влада на З. К. була в руках різних рос. урядів, які всі неґативно ставилися до вимог українців. Деяку ролю відігравали українці в період Далеко-Сх. Республіки (1920 — 22), в орг-ції якої вони взяли активну участь. На установчих зборах Далеко-Сх. Республіки (2. З. 1921) із заг. ч. делеґатів 351, українців (без Приморщини) було 41. Конституція Далеко-Сх. Республіки ґарантувала українцям, як й ін. національностям, нац. автономію. Було утворено окреме мін-во, на чолі якого став П. Марчишин; заходами цього мін-ва відкрито м. ін. ряд укр. шкіл. Укр. Далеко-Сх. Секретаріят підготовляв Далеко-Сх. З’їзд, в програмі якого було проголошення Д. С. як укр. держави — Зеленої України, та вже в листопаді 1922 Далеко-Сх. Респ. перестала існувати, бо її територію окупували большевики.

Больш. влада закрила всі укр. орг-ції, заарештувала чільніших укр. діячів і, зорганізувавши процес в Чіті, більшість з них засудила на довголітнє ув’язнення. Однак, рахуючися з силою укр. елементу, сов. адміністрація змушена була провести на Д. С. виділення укр. нац. р-нів — 10 на Приморщині й 4 на Амурщині, де була заведена укр. мова в школах і адміністрації; в пол. 1930-их pp. їх було 17. В Хабаровську виходив щоденник «Соціялістична перебудова», а в Благовіщенську в 1926 — 32 pp. існував укр. пед. ін-т. З 1935 р. сов. влада почала ліквідувати укр. культ. автономію й заводити русифікацію. Деякі пільги надано під час другої світової війни, бо тоді евакуювали на З. К. з обл., зайнятих німцями, велике число українців, яким не дозволили повернутися на Україну і по закінченні війни.

В тісних зв’язках із З. К. знаходилися укр. колонії на території Китаю, в Манджурії й зокрема в Харбіні. Після розгрому укр. життя на З. К. вони збільшилися втікачами і вели жваву політ. діяльність по лінії створення із З. К. окремої політ. одиниці, що підтримувала б зв’язок з Україною.

І. Світ


Нар. господарство. На розвиток нар. госп-ва З. К. впливає, крім природи краю, його положення на периферії Росії (СССР), велика віддаль від Европи та слабе заселення. Тому ресурси З. К. ще донині лише в малій мірі використані. З другого боку, потреба оборони краю вимагає, щоб З. К. і весь Д. С. були по змозі самодостатніми; екон. політика царського уряду, а ще більше сов. намагається розвивати рівномірно всі галузі нар. госп-ва, навіть такі, які не мають природних підстав.

Заг. значення (також експортове) мають з давніх часів видобуток золота, рибна пром-сть і ловецтво; за сов. часів також ліс. пром-сть, видобуток кольорових металів, суднобудівництво і морський транспорт, а з продуктів сіль. госп-ва — соя. Деякі пром., а навіть с.-г. продукти З. К. мусить імпортувати з глибини СССР.

Сіль. госп-во має нині на З. К. другорядне значення порівняно до ін. галузей госп-ва. Завдяки слабому заселенню використано ледве 5% земель, придатних для хліборобства (1,7% всієї площі краю); північ і гори взагалі лише в малій мірі надаються для сіль. госп-ва. Насамперед укр. селянин з другої пол. 19 в. перетворив на ріллю простори з кращими ґрунтами: Зейсько-Буреїнську («Манджурський степ») і Усурійсько-Ханківсько-Суйфунську рівнини, які й тепер є гол. сіль. госп. р-нами З. К. Панівною була екстенсивна перелогова система, і тому досить високі спершу врожаї почали незабаром зменшуватися. До першої світової війни посівна площа обіймала 680 000 га, в тому ч. 610 000 га зернових. В роки війни 1914 — 17 вона збільшилася майже вдвоє з огляду на великий попит на хліб, згодом впала і дійшла щойно 1940 р. до 1 030 000 га, 1950 р. — 1 240 000, а 1956 р. — 1 730 000 га (розорювання цілинних і перелогових земель). Зростання засівної площі (1913 — 56 на 155%) не йшло паралельно з збільшенням населення (за 1914 — 56 на 283%); на одного меш. З. К. припадає 0,56 га засівної площі, себто менше, ніж в УССР (0,81 га).

Розвиткові сіль. госп-ва сприяє тепле літо і відносно добрі ґрунти, утруднює — заболочення їх, велике ч. атмосферних опадів влітку та суворість зим при слабому сніговому настилі. Все це вимагає спеціяльної с.-г. техніки, до якої щойно поволі призвичаїлися поселенці і яка є причиною майже повної відсутности озимих зернових культур. Гол. збіжжям З. К. є ярова пшениця (1956 р. 592 000 га або 34,2% всієї засівної площі) і овес (300 000 і 17,3%), другорядне значення мають ячмінь (40 000 га), гречка (28 000), кукурудза (22 000), просо (13 000) і риж (5 000), що його плекають гол. над оз. Ханкою. Сильно збільшується плекання картоплі (126 000 га або 7,3% засівної площі; 1913 р. ледве 13 000 га) і городини (38 000 га; 1913 — 6 000). З техн. культур швидко поширюється соя (310 000 або 17,9% всієї засівної площі), невелике значення мають соняшник (10 000 га) і цукрові буряки (5 000) та перила. Постійно збільшується площа кормових (1950 р. — 120 000 га, 1956 вже 260 000 або 15% засівної площі). Забезпечення людности домашніми тваринами незадовільне і слабше, ніж на Україні (напр., в УССР припадає на 100 меш. 35 штук рогатої худоби, на З. К. лише 21), хоч за останнє десятиліття поголів’я, зокрема свиней, сильно збільшилося, як це видно з таблиці (в тис):

1916 — 1941 — 1951 — 1956

Рогата худоба — 360 — 380 — 490 — 660

В тому ч. корови — 170 — 180 — 230 — 300

Свині — 260 — 330 — 340 — 700

Вівці й кози — 90 — 90 — 250 — 310


Рибна пром-сть належить до найдавніших галузей пром-сти З. К. і має велике експортове значення. її підставою є рибне багатство рік (зокрема Амура), озер і насамперед морів. Важливішими р-нами рибної й рибноконсервної пром-сти є: 1) півд. Приморщина (гол. пром. риби — оселедці й сардинки, також краби; осередки — Владивосток — основна база для далекоморських рибальських і китобійних фльотилій, Посієм, Находка й ін.); 2) р-н дол. Амура (гол. лососеві, зокрема кета і гарбуша; осередок Ніколаєвськ на Амурі); другорядними осередками є Благовіщенськ, Хабаровськ, Комсомольськ, Сов. Гавань й ін.

В лісах півн. Амурщини і в горах Сіхота-Алін має ще нині пром. значення ловецтво, гол. хутрових звірів: білка, соболь, горностай, лисиця й ін.; воно є гол. зайняттям для перев. частини малих тубільних племен.

Ліс. пром-сть має підставу у великих ліс. масивах, які вкривають бл. 60% З. К., запаси деревної маси оцінюють на 6 млрд м³. Більшість дерев — це шпилькові (модерев, ялина, кедр, смерека й ін.), нижчі смуги займають широколистяні (береза, дуб, липа, осика, тополя, горіх). Деревостани З. К., що дають цінне тверде дерево, становлять 80% запасів СССР; до найцінніших належать кедр, тис, амурський бархат, залізна береза й ін. Основними р-нами лісозаготівель є ті ліс. масиви, які тяжіють до сплавних рік і до моря та які перетинають залізниці; місця перехрещень водних і зал. шляхів виросли на осередки лісопильної і деревообробної пром-сти (на Амурщині — Свободний, Бурея, Біробіджан, Благовішенськ, Хабаровськ, Комсомольськ; на Приморщині — Лісозаводськ, Іман й ін.). Мебльова пром-сть розвинена в Хабаровську і Благовіщенську; паркетна — в Біробіджані й Владивостоці. 1955 р. вивезено з усього Д. С. 10,8 млн м³ т. зв. ділової деревини і 3,5 млн пиломатеріялів; з цього на З. К. припадало, мабуть, 80%. Ліс. і деревообробна пром-сть покриває потреби краю і дає матеріял до вивозу.

Гірнича пром-сть. Найстарішою є золотопром-сть, зосереджена в сточищі гор. Зеї і її притоки Селемджи, над дол. Амуром, а на Приморщині, над р. Іманом; експлуатацію утруднює положення в малоприступних гірських р-нах. Давніше З. К. давав найбільше продукції золота на Д. С., нині осередками експлуатації є сточище р. Колими. З кольорових металів видобувається ще з дорев. часів оливо й цинк в р-ні Тетюхи в півд. Приморщині недалеко від моря, що полегшує вивіз руд після попереднього збагачувального процесу; менше значення має видобуток олива в м. Овлучі (Зейсько-Буреїнська рівнина), молібдену у верхів’ях р. Селемджі й ін. Вугільна пром-сть, що почала розвиватися ще до першої війни, тепер забезпечує цілком потреби краю і навіть працює на вивіз. Вугільні басейни мають корисне транспортове положення, а вугленосні шари залягають неглибоко, що полегшує видобуток: на півд. Приморщині — Сучанський (добре кам’яне вугілля) і Артемівський басейни (високої якости буре вугілля), на Амурщині Райхичанський (дешеве буре вугілля, що залягає бл. поверхні). Видобуток вугілля 1955 p., мабуть, 13 млн т; коксівного вугілля мало.

Ін. роди пром-сти розвинені слабше й мають місц. значення. Перед другою світовою війною із стратегічних міркувань стимульовано розвиток чорної металюрґії для забезпечення Д. С. сировиною (зав. «Амурсталь» в Комсомольську на Амурі, що працює на привозному ломі і постачає сировину для машинобудів. пром-сти З. К.).

Машинобудів. пром-сть є майже в усіх більших містах; вона виробляє насамперед морські (Комсомольськ, Владивосток) і річкові (Хабаровськ, Благовіщенськ) судна; менше значення має виробництво с.-г. машин, устаткування для ліс, гірничої, рибної й ін. родів пром-сти. В місцях найбільшого скупчення населення розвинені такі галузі пром-сти, як будів. матеріялів (виробництво цементу в Спаську, вапна в Усурійську тощо), харч. (гол. млинарство) і різноманітні галузі легкої; всі ці галузі пром-сти покривають лише частково попит населення. Електроенерґетика слабо розбудована на базі вугілля, нафти і навіть дерева; могутні водні сили не використані. Електростанції є у всіх більших містах; важливіші — Хабаровськ, Комсомольськ, Сучан, Артемівськ, Владивосток.

Транспорт З. К. має насамперед на меті зв’язати цей край з глибиною СССР. До постання залізниць цю ролю здійснювали: сухопутний сибірський тракт та ріки, передусім Амур, з другого боку, морські шляхи (Владивосток — Одеса). В кін. 19 в. сибірська залізниця доходила до сточища гор. Амура (Сретенськ на Забайкаллі), з другого боку, з Владивостоку збудовано усурійську залізницю до Хабаровська. 1902 р. Владивосток було сполучено з транссибірською залізницею, а тим самим з Европою за допомогою манджурської (сх.-китайської) залізниці, яка проходила на території Китаю; щойно 1916 було закінчено будову транссибірської залізниці на рос. території. На З. К. вона має 2 300 км довж. і поділяється на амурську вітку, що проходить на віддалі 100 — 150 км від Амура аж до Хабаровська, і усурійську до Владивостоку. За сов. часів реконструйовано цю маґістралю (вона стала гол. і навіть єдиним сполученням Д. С. і З. К. з Европою після того, як Манджурія підпала під вплив Японії); збудовано низку віток від маґістралі, що ведуть до ряду міст, пристаней над Амуром, пром. р-нів (напр., буреїнського вугільного р-ну), та побільшено мережу залізниць в околицях Владивостоку. 1940 р. пов’язано Хабаровськ з Комсомольськом над Амуром, а з 1947 продовжено цю лінію до моря (Сов. Гавань) і таким чином створено другий зв’язок запілля з морем.

Мірою розбудови залізниць на другий плян відійшла роля річних шляхів; вантажообіг на них ледве становить 1/10 вантажообігу на залізницях. Значення Амура як водного шляху зменшує факт, що він вкритий льодом пол. року, що його гирла лежать далеко на півночі та що вони мілкі. Морські пристані З. К. зв’язують різні надморські р-ни З. К. поміж собою, з півн. частиною Д. С. і Азією. Найважливішою пристанню є Владивосток, приступний, завдяки праці льодоломів, для плавби увесь рік; менші — Находка б. Владивостоку, Сов. Гавань і Ніколаєвськ, положений на віддалі 60 км від гирла Амура.

В. Кубійович

Література: Унтербергер П. Приморская Область 1856 — 1898 гг. П. 1900; Кауфман А. Переселение и колонизация. П. 1905; Приамурье... М. 1909; Труды Амурской экспедиции. П. 1911 — 13; Мицюк А. Переселение на Дальний Восток. К. 1913; Азиатская Россия, I — III т. П. 1914; Труди Першого спільного Всеукр. З’їзду. Микольськ-Усурійський 1917; Другий Всеукр. Далеко-Сх. З’їзд. Хабаровськ 1918; Календар на 1931 р. Нова Україна. Владивосток 1921; Шимонович І. Зелений Клин (Нова Україна). Прага 1924; Производительные силы Дальнего Востока. Випуски 1 — 7. Хабаровськ — Владивосток 1927; Олесіюк Т. Укр. колоніяльні землі, журн. Табор, чч. 17, 18, 21. В. — Каліш 1932 — 34; Свит И. Украинский Дальний Восток. Харбін 1934; Лаверовский Ю., Колесников Б. Природа южной половины Советского Дальнего Востока. М. 1949; Thiel E. Sowjet Fernost. Мюнхен 1953; Удовенко В. Дальний Восток. М. 1957.


Зеленів Іван (1861 — 1918), лікар-венеролог, 1897 — 1910 проф. Харківського, згодом Моск. Ун-тів; ред. першого в Росії «Русского журнала кожных и венерических болезней», (1901 — 17), засновник дерматологічного т-ва в Харкові (1900) та Всерос. ліґи для боротьби з венеричними хворобами (1914). З. створив цілу школу дерматологів і венерологів на Україні.


Зеленівський Гнат (1875 — 1949), полк., адьютант гетьмана П. Скоропадського; на еміґрації в Берліні один з організаторів в-ва «Укр. слово» (поч. 1920 pp.) і деякий час видавець журн. тієї самої назви.


Зеленін Дмитро (1879 — 1954), рос. фолкльорист, етнограф та діялектолог, чл.-кор. АН СССР, на поч. 1920-их pp. проф. Харківського Ун-ту, згодом Ін-ту Нар. Освіти. Праці: «Библиографический указатель русской этнографической литературы о внешнем быте народов России 1700 — 1910 гг.» (1913), огляд етнографії сх. слов’ян „Russische (Ostslawische) Volkskunde“ (1927) й ін. — містять багато українознавчого матеріялу.

[Зеленін Дмитро (1878, Люк Рязанська губ., Росія — 1954, Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]


Зелені Свята, день св. Трійці і день св. Духа. Напередодні свята, в Зелену Суботу, прибирають хати і подвір’я клечанням (гілля дубове, липове, кленове). Пахучим тат. зіллям, лепехою або травою вистелюють у хатах долівку. На самі свята раніше виносили із хати деревце в ліс або на берег річки, і там відбувалися забави молоді з піснями й різними іграми. З З. С. пов’язані також поминальні обряди. (Див. ЕУ I, стор. 236).


Зеленогорський Федір (1839 — 1908), проф. філософії Харківського Ун-ту; праці з грец. клясичної філософії, дві, тепер застарілі, статті про Сковороду (1894) й ін.

[Зеленогорський Федір (1839 — 1909). — Виправлення. Т. 11.]


Зеленоочка (Chlorops pumilionis taeniopus Bjerk.), маленька двокрила мушка, прикметна зеленими очима; її личинки живуть на стеблах збіжжя, гол. пшениці, й часто спричиняють велику шкоду.


Зеленський Дмитро, полк. лубенський (1701 — 08), свояк і однодумець гетьмана Мазепи. 1709 був ув’язнений і згодом засланий до Сибіру, де й помер.


Зеленський Леон (бл. 1830 — 1900), лікар родом з Кременчука; 1862 за участь у політ. «малорос. гуртках» ув’язнений в Петропавлівській кріпості в Петербурзі.


Зеленські, шляхетсько-старшинський рід правобережного походження, представники якого згодом переселилися на Лівобережжя. Найбільш відомі: брати Михайло З., полк. брацлавський за Хмельниччини, й Андрій З., полк. подільський, обидва прихильники гетьмана П. Дорошенка, та Дмитро З., полк. лубенський (див.).


Зеленуха (Crenilabrus tinea Günth.), риба з родини губанюватих, ряду окуневидних, довж. тіла до 30 см. Водиться в Чорному м. і в півд.-сх. частині Озівського. Має невелике пром. значення.


Зеленцов Іван (1844 — 1910), металюрґ, один із піонерів донецької металюрґії; будував Лисичанський метал. зав., організатор штайґерської школи в Лисичанському, з 1892 начальник Гірничого управління Півдня Росії.


Зеленчук, Великий (довж. — 180 км, сточище — 2 920 км²) і Малий (довж. — 140 км), ліві гірські притоки гор. Кубані.


Зеленяк (Chloris chloris L.), птах з родини юркуватих, величини горобця, поширений по лісах всієї України; малочисленний.


Зеленьче, с. б. м. Теребовлі Тернопільської обл. на гал. Поділлі, при впадінні р. Гнізни до Серету, де було досліджуване велике трипільське селище (В. Деметрикевич 1899) і венедське тілопальне погребище (К. Гадачек 1911) та викопано два скарби (бл. 1 000 скляних браслетів княжої доби). Невелике городище було, за археологічними знаходами, осідком теребовельських князів.


Зелінський Віктор (1867 — 1940), ген.-полк. Армії УНР, організатор і командир Синьої дивізії, гол. Укр. Військ. Місії в Польщі, автор споминів «Синьожупанники»; помер на еміґрації в Цопотах під Данціґом.

[Зелінський Віктор (* Катеринославщина — † Conom, Польща). — Виправлення. Т. 11.]


Зелінський Карло, актор-комік і антрепренер сер. 19 в., шляхтич з Київщини. Ще 1814 грав у поль. театрі у Львові, згодом їздив з власною укр. трупою по Правобережній і Півд. Україні, потім переїхав до Кременчука, Ромна й осів у Ставрополі. Його трупа була однією з кращих у тодішній Росії.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.