[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 781-795.]

Попередня     Головна     Наступна





Земанчик Іван († після 1822), природознавець родом із Закарпаття, 1787 — 1804 проф. Львівського Ун-ту, 1796 декан філос. фак., 1803 — 04 ректор; викладав укр. мовою математику й фізику в „Studium Ruthenum“. Пізніше був проф. Краківського Ун-ту.


Зембницький Яким (1784 — 1851), родом з Чернігівщини, геолог і мінералог, д. чл. Академії Наук у Петербурзі, дир. Мінералогічного Т-ва; праці про діямантові породи в Росії, з ділянки палеонтології та ін.

[Зембницький Яким († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Земгано Ігор (* 1904), театральний режисер; на сцені з 1928 p., спочатку в Червонозаводському Театрі в Харкові, як асистент О. Загарова і Кліщеєва; дав добрі постави «Хо» Я. Мамонтова в Театрі юного глядача, «Лісова пісня» Л. Українки (1933) і «Віндзорські кумасі» Шекспіра (1934) в Театрі Революції в Харкові. Тепер режисер Київ. Респ. театру юного глядача.

[Земгано (справжнє прізвище Юцевич) Ігор (1904, Харків — 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Земельна громада, також зем. т-во, в УОСР об’єднання землекористувачів (сел. дворів), що спільно отримували від держави в користування поля, луки, вигони. З. г. була запроваджена законом 27. 5. 1922, затверджена Зем. Кодексом СССР 30. 7. 1930; дечим нагадувала рос. общину. З. г. мала право на заг. зборах своїх чл. встановлювати одну з таких форм землекористування: 1) «общинне», коли окремим дворам виділялася земля в коленому полі сівозміни із зміною розмірів відведеної ділянки, відповідно до складу родини; 2) «дільничо-подвірне», коли земля відокремлювалася назавжди для кожного двору; 3) артільне, коли земля оброблялася спільно. В останньому випадку сама артіль могла на себе взяти функції З. г., себто стати землекористувачем першого ступня. Суб’єктом прав землекористування у всіх випадках вважався не голова родини, а двір у цілому. Право З. г. встановлювати форму землекористування все ж не виключало можливости для кожного госп-ва чи групи їх вибирати ін. форму з відмежуванням для них землі окремо від З. г.

З 1928 р. сов. влада стала обмежувати свободу З. г., зокрема усуваючи від впливу на зем. справи сер. і заможне селянство; 1929 розпочато примусову колективізацію, а 1930 вже і формально зліквідовано З. г. (див. також Земельний устрій, Земельне законодавство та ЕУ I, стор. 683 — 84).

К. К.


Земельне законодавство, також зем. право, публічноправні норми, які реґляментують землеволодіння, диспонування землею і землекористування; в сов. системі З. з. — широка ділянка права, що охоплює цілість зем. стосунків та користування усуспільненою землею в різних соц. формах. В несов. країнах землеволодіння і землекористування підпадає гол. чином під режим приватного права (речеве право, право зобов’язань тощо). Лише частина норм має публічноправний характер, зокрема ті законодавчі й адміністративні акти, які вносять обмеження до порядку вільного обороту, реґляментують парцеляцію, комасацію, експропріяцію та взагалі встановлюють зем. реформи. (Про деякі акти З. з. попередніх періодів на укр. землях та в Рос. Імперії й Австро-Угорщині, див. Земельний устрій і Земельні реформи).

В період укр. державности 1917 — 20 pp. зем. питання належало до найпекучіших проблем, які вимагали розв’язання. Воно зафіксоване в низці політ. прокламацій та законодавчих актів. 1 Універсал Центр. Ради висловився за вивласнення поміщицьких, скарбових, царських і церк. земель та домагався компетенцій З. з. на Україні для укр. сойму. З Універсал касував право власности на поміщицькі й ін. нетрудові землі та оголосив їх «власністю всього трудового народу», до якого вони переходять без викупу. Закон про впорядкування зем. справ мали видати Установчі Збори; до його опрацювання завідування цими землями перейшло до місц. зем. комітетів. 4 Універсал декларативно касував власність на землю в УНР та проголошував її соціялізацію.

31. 1. 1918 був ухвалений спеціяльний зем. закон Укр. Центр. Ради, який повторював гол. постанови 3 Універсалу та зберігав принцип соціялізації. Цей закон був інспірований зем. програмою УПСР. Згідно з законом, попередні власники залишалися посідачами землі до норми, яку встановить, відповідно до місц. обставин, зем. управа, що складається із зем. комітетів (гром., пов., губ.) і центр. зем. держ. органу. Закон передбачав приватне і кооп. землекористування, а також виділення земель для держави й ін. гром. корпорацій. До реалізації цього закону можна було приступити тільки по звільненні від больш. окупації в березні 1918.

Грамотою гетьмана П. Скоропадського 29. 4. 1918 скасовано З. з. Центр. Ради і розв’язано зем. комітети. Гетьманська грамота і Тимчасовий закон оголошували власність непорушною; вивласнення приватного майна можливе лише за винагородою. Окрема комісія гетьманського уряду розробила законопроєкт про зем. реформу (т. зв. проєкт мін. зем. справ В. Леонтовича), затверджений в листопаді 1918 гетьманом. Згідно з ним, передбачався викуп державою зем. посілостей понад 200 десятин та розпарцелювання їх за допомогою Держ. Зем. Банку між малозем. селянами до 25 десятин на одне госп-во.

Директорія УНР не відновила повністю З. з. Укр. Центр. Ради, але, за проєктом мін. зем. справ М. Шаповала, 9. 1. 1919 модифікувала закон з 31. 1. 1918. Новий закон залишав у непорушному посіданні трудових госп-в найвище 15 десятин землі, а решту соціялізував без викупу. Залишено приватно-трудове госп-во, але уможливлено також добровільне кооперування в сіль. госп-ві. Рухливі фронти перешкодили здійсненню і цього закону.

УНРада ЗО УНР прийняла 14. 4. 1919 зем. закон, який зберіг принцип приватної власности, а вивласнював, з метою наділення беззем. і малозем. селян, такі категорії земель: 1) «двірські обшари», що були вилучені з гром. управи законом 1866, 2) фундаційні, церк., манастирські й ерекціональні землі, 3) посілості, що їх власники не обробляють самі, 4) набуті спекуляцією землі, 5) всі ін. землі, які перевищують максимальну межу, визначену окремим законом, що мав також унормувати питання про відшкодування вивласнених земель. Цей закон не був здійснений з огляду на поль. окупацію ЗУНР

З. з. УССР було інспіроване декретом про землю рос. сов. уряду з 8. 11. 1917 та законом про соціялізацію землі з 27. 1. 1918. Другий Всеукр. з’їзд рад у березні 1918 прийняв закон про соціялізацію землі УССР, який повторював подібний закон РСФСР. Він касував приватну власність на землю і проголошував її власністю «всього трудового народу». Дальшим актом З. з. в УССР була деклярація Тимчасового роб.-сел. уряду України 28. 1. 1919, яка проголошувала всі «культ.» поміщицькі маєтки власністю держави та передавала їх у розпорядження нар. комісаріяту зем. справ з метою перетворення на радгоспи і комуни. 22. 1. 1920 уряд УССР опублікував «Основні засади орг-ції зем. справ на Україні», враховуючи в них частково бажання селянства; «закон про землю», вироблений на підставі цих засад 5. 2. 1920, повертав до першого закону про соціялізацію землі. Усі нетрудові землі передавалися без викупу селянам, а диспонувати ними мали зем. громади; власники конфіскованих земель мали бути негайно виселені з їх госп-в. Цей закон був затверджений 4 З’їздом рад УССР у травні 1920.

27. 5. 1922 ВУЦВК видав «Основний закон про трудове землекористування», а 16. 10. 1922 схвалив Земельний кодекс УСРР. Новий зем. закон взорувався на аналогічному законі РСФСР. Він дозволяв обмежене користування найманою робочою силою та зем. оренду (див. Оренда).

За союзною конституцією 1924, визначення заг. основ З. з. відійшло до компетенції СССР, а респ. органи могли встановлювати, відповідно до союзного З. з., лише порядок користування землею. Останніми більш-менш автономними актами З. з. УССР можна вважати постанови уряду УССР з 1927, що вносили деякі зміни до Зем. кодексу УСРР. 15. 12. 1928 Центр. Виконавчий Комітет СССР вже видав загальносоюзний закон про «Заг. основи землекористування та землеустрою», що став обов’язковим і в УССР.

Радикальні зміни в З. з. УССР настали з ухвалою 5. 1. 1930 постанови ЦК ВКП(б) про приспішення колективізації та союзного закону про позбавлення «куркулів» права на користування землею, трудової оренди землі та права наймати працю. Президія ВУЦВК УССР повторила цей закон постановою 23. 8. 1930, в наслідок чого значна частина Зем. кодексу УССР та загальносоюзного закону з 1928 р. стали недійсними. Колгоспне землекористування реґулювалося вже майже виключно союзним З. з., насамперед Зразковим статутом с.-г. артілі з 1. 9. 1930 та 17. 2. 1935. В 1930 р. вийшов союзний закон про закріплення землі за колгоспами на «вічне користування» (див. Колгосп). Важливими актами у розвитку З. з. в УССР були постанови уряду СССР в 1939 p., що реґулювали розміри присадибних ділянок колгоспників, робітників і службовців, та постанова, яка наказувала ліквідувати всі хутори. В повоєнний період З. з. в УССР, за винятком постанови про «укрупнення» колгоспів, не зазнало ніяких поважних змін.

Питання про окремі компетенції союзних республік в З. з. було одним із спірних об’єктів між централізмом Москва й автономізмом республік в 1920-их pp. Тоді воно було вирішене дорогою доконаних фактів на користь загальносоюзних компетенцій. У зв’язку з тим і теоретичне питання, хто є суб’єктом власности на землю на Україні — УССР чи СССР, з 1929 — 30 pp. фактично вирішено на користь СССР, коли його органи майже повністю скасували окреме З.-з. УОСР. В 1956 — 58 pp. виникла знову дискусія про кодифікацію З. з. союзних республік, в тому ч. й УССР. Підносяться голоси за поширення прав союзних республік в ділянці З. з., залишаючи за СССР лише видання загальнонормативних актів з основних питань землекористування, землевпорядження, обліку земель тощо. (Див. також Земельний устрій, Земельні реформи, Колективізація та ЕУ I, стор. 682 — 89, 693; там же література).

М. Стахів, В. Голубничий, В. Маркусь


Земельне право, див. Земельне законодавство.


Земельний Банк Гіпотечний, Землебанк, укр. акційний банк у Львові, заснований 1910, філія в Станиславові. До 1914 р. видав укр. селянам 1 840 позичок на купівлю землі на заг. суму 7 070 000 корон; в 1930-их pp. акційний капітал 5 000 000 злотих, акції по 100 злотих, майно бл. 800 000 злотих; дир. були: 1910 — 30 — О. Кульчицький, 1930 — 39 — В. Сінгалевич. По приході большевиків націоналізований.


«Земельний Кодекс УСРР», з 1922 р. основне джерело зем. права в УССР і Молд. ССР, яке однак в більшій частині втратило своє попереднє значення після колективізації. «3. К. УСРР» був схвалений ВУЦВК 16. 10. 1922; складається із 227 ст., об’єднаних в 4 частинах: про трудове землекористування (ст. 9 — 145), про міські землі (146 — 56), про держ. зем. маєтки, в тому ч. і про радгоспи (157 — 67), про землеустрій та переселення (168 — 227); лише 33 ст. термінологічно відмінні від відповідних ст. Зем. Кодексу РСФСР з 30. 10. 1922.

«З. К. УСРР» встановлює право держ. власности на землю й одночасно визнає за селянами право на постійне трудове користування тією землею, якою вони фактично і законно користувалися на 27. 5. 1922, себто в час видання «Основного закону про трудове землекористування». На відміну від селян в РСФСР, які могли здійснювати право на землекористування і в складі зем. громади, і без входження до неї, суб’єктом закріплення землі в УССР був не окремий сел. двір, а тільки об’єднання землекористувачів — зем. громада. До 1930 р. допускалася наймана праця в допоміжному розмірі, а також трудова оренда. Зем. суперечки вирішували окремі зем. суд. комісії — районні, окружні та губ. Окремо кодекс реґулював гуртові або товариські форми землекористування — с.-г. комуни й артілі, а також т-ва гром. обробітку землі. Коли після суцільної колективізації артіль стала панівною формою сіль. госп-ва, вона вже реґулювалася не «З. К. УССР», а цілою низкою нових законодавчих та адміністративних актів, насамперед Зразковим статутом с.-г. артілі.

У зв’язку з постановою Верховного Совєта СССР з 11. 2. 1957 про деякі децентралізаційні зміни в сов. законодавстві (ст. 14 конституції СССР) стала актуальною також справа нової кодифікації всього зем. законодавства УССР, а з тим і складення нового «З. К. УССР».

Література: Аменицкий Б. Земельний кодекс УССР в вопросах и ответах. X. 1925; Гершонов М., Кельман Є. Земельний кодекс УСРР, текст та поартикульний коментар. Х. 1928.

Б. Цюцюра


Земельний устрій, також зем. лад, цілість зем.. стосунків певної країни, система володіння землею і користування нею.

В давній Україні-Русі підставою землеволодіння було займання вільної території спільною працею роду. Згодом від роду відокремлювалися більші родини і переходили на власні дворища, займаючи, по силі власного труду, найближчі вгіддя, здебільша за згодою і без порушення прав ін. членів роду. Дворище як прастара основна одиниця сіль. госп-ва об’єднувало звич. в окремих димах кілька посвоячених родин, рідко допускаючи до цієї спілки «чужородних»; іноді бували й однородинні дворища. В предметовому значенні дворище було неподільним наділом вгідь, зайнятих колись спільним трудом усіх чл. дворища («потужників» або ж їх предків): поля, води, лісу, сінокосів. В ньому визначалися потужникам потрібні пайки на користування. На власність дворищ закріплювалися ті вгіддя, в які вкладено якусь працю: розроблене поле, видовбані борті в лісі, випалений ліс під оранку або бодай обгороджена знаками територія. Людська праця, живий та мертвий реманент при освоєнні землі мали більшу ціну, ніж сама земля, якої було багато. Поза вгіддями дворищ, громада диспонувала вільними землями на своїй території для заг. потреб села.

У княжу добу вже розвивається поняття власности та постають різні форми диспонування нею. Почуття власности зміцнилося, коли під натиском кочовиків населення почало шукати безпечніших місць на зах. і півн. землях. Представники княжої адміністрації почали загороджувати вільні й гром. землі, спершу на користування за службу, а згодом привласнювали їх. В 12 — 13 вв. збільшилися претенсії на землі князя, бояр, громади й вільних селян. Більші зем. маєтки — княжі, боярські, церк. оточувалися служебними селами або оброблялися піввільними закупами та ізгоями. Населення сіль. громад давало князеві дань, а поза тим вільно користувалося своїм майном.

На поч. княжої доби немає виразніших слідів стосунку князя до всієї землі, як це було на заході. Князь, мабуть, як і кожний інший, мав право на зайняті ним для потреб власного двору землі. Є пізніші згадки про дарування князями сіл, але правдоподібно вони були його власністю; існують також згадки про княжі спадщинні передачі і про купівлю маєтків у бояр. Февдальні відносини під кін. Гал.-Волинської Держави ілюструють літописні вістки про надання землі за службу. Виразніша подібність до февдальних порядків помітна на території України в лит. добу 15 — 16 вв.

У В. Князівстві Лит. і в Польщі. Під Литвою землеволодіння було зв’язане з обов’язком військ. служби. Зверхню владу над всією землею мав В. князь і за службу розділяв її князям і боярам, а вони давали її в користування дрібнішим від себе за обов’язок служби чи плачення данини. Із землею були зв’язані такі службові обов’язки: військ., замкові, податкові, данинні. Навіть більші госп. одиниці — дворища, які були підставою виміру повинностей, часто називаються в документах «службами». Вільні селяни сиділи на землях, що над ними мав зверхність В. князь безпосередньо або князі, бояри, церква. Селяни могли вільно диспонувати землею (купувати, збувати, передавати в спадщину) при забезпеченні обов’язків, зв’язаних з користуванням землею.

В першій і другій ред. Лит. Статуту (1529, 1566) вже помітні намагання запровадити такі суспільно-госп. відносини, які створилися в Польщі, себто розділити привілейовані і непривілейовані стани, відділити військ. службу від землі й обмежити право на зем. власність, визнаючи її тільки за В. князем, шляхтою й церквою. Під кін. 15 в. розбиваються старі дворища й розмірюються на лани (див. Волочний перемір).

Впродовж 15 в. поль. право встановилося в зем. відносинах Галичини, Холмщини й Підляшшя. Всі селяни — раніше вільні, піввільні й невільні, поволі зрівнюються й стають прикріпленими до землі, без права покинути її; крім натуральних данин, їх щораз більше зобов’язують до праці-панщини в маєтках панів, тепер вже не зверхників, а власників земель.

В 1466 р. Польща здобула доступ до Балтицького м., і для землевласників відкрилися можливості вивозу хліборобських продуктів до Зах. й Півн. Европи. Магнати й заможна шляхта розбудували великі зем. підприємства — фільварки та стали збільшувати панщину. Кращі землі були забрані під фільварки, а довкола них, на гірших землях, дробилися сел. госп-ва з повноланових на пів-, чверть- і меншеланові; селяни переходили на загородників і коморників, які відбували щораз більшу панщину. Під кін. 16 в. 78% землі було в руках шляхти, 3% належало церквам і манастирям, 19% належало до «королівщин» (див. Панщина).

Після Люблинської унії 1569 поль. право поширилося й на ін. укр. землі. Поль. магнати й шляхта почали захоплювати великі зем. володіння на Україні, присвоювати собі за службу «королівщини» й поступово притягати до панщини тамошнє сіль. населення. Але в неспокійних степових краях нелегко було будувати фільварки, а система короткотривалих оренд землі наражалася на опір. Соц. боротьба, яка виникла на цьому ґрунті, завершилася соц.-політ. рухом — Хмельниччиною.

В 16 в. оформлено підданство укр. закарп. села, коли скодифіковано шляхетські привілеї в зб. «Тріпартітум» 1546 р. (див. Закарпаття). На Буковині молд. воєводи тоді ж таки роздали лятифундії своїм боярам та шляхті — мазілям і руптушам. Але близькість тур.-тат. небезпеки в тих р-нах створювала для підданих селян дещо легші умови, ніж в сусідній Галичині.

І. Витанович


На Гетьманщині існувало кілька форм землеволодіння. Нечисленна шляхта, що підтримувала Б. Хмельницького, зберегла право власности на свої маєтності. Коз.-старшинська верства також одержала доступ до великого землепосідання, але ці землі були зв’язані з службовими функціями. Щойно за Д. Апостола формально уніфіковано права шляхти і коз. старшини на землю, з визнанням спадкового права для останньої. Найвпливовіший на Гетьманщині коз. стан закріпив за собою під час повстань на вічну власність свої зем. посілості з необмеженим правом володіти ними.

Селяни за неписаним, але загальновизнаним правом могли займати вільні землі в особисте посідання («заїмка»). За селянами (посполитими) визнавалося право самим вибирати собі господаря чи ставати «підсусідком», а тим самим і володіти тією землею, що була в їхньому користуванні. Так само селяни шляхетських і манастирських землеволодінь на поч. мали право диспонувати землею, якою вони користувалися, хоч вони підпадали під статус «підданих». Найдовше користувалися правом вільного розпорядження землею селяни «вільних військ. маєтностей», себто держ. земель. Паралельно з тим, як з кін. 17 в. Москва почала втручатися в справи землеволодіння на Україні, даруючи царськими грамотами землі старшині і манастирям без згоди гетьманської влади, йшов також процес обмеження зем. прав селянства.

З пол. 18 в. все більша кількість земель, разом з підданими, ставала власністю рос. вельмож та урядовців. Разом з тим зменшилася кількість вільних посполитих селян. По ревізії гетьмана Д. Апостола вони становили в 7 полках (з усіх 10) лише 1/3 заг. числа посполитих. Були випадки, що на вимогу рос. можновладців гетьман І. Скоропадський поширював підданство навіть на козаків. Нарешті, указом Катерини II 1783 остаточно заведено кріпацтво на Лівобережжі, а 1796 й на Степ. Україні.

В Рос. Імперії основна маса земель України розподілялася поміж поміщиками, державою і церквою. З ін. тільки козаки зберегли повне право власности на землю. Серед селян основними групами були поміщицькі (1858 р. — 2 493 000) і державні (1858 р. — 1 682 000) селяни (див.). Їхнє правне пов’язання із зем. ділянкою втрачалося повністю. Хоч закон 1808 р. забороняв продавати селян без землі, вже з 1841 р. можна було купувати їх на іншу землю. При самому ж продажу селян із землею одне і друге вважалося відокремленими товарами. Щобільше, у зв’язку з розвитком товарового хліборобства й с.-г. обробної пром-сти все частіше застосовувався цілковитий відрив селянина від землі, переведенням його на «місячину», себто на видачу певної кількости харчів за працю. З двох форм обов’язків кріпака супроти поміщика — оброк і панщина, на Україні існувала майже виключно друга (див. докладніше Панщина).

Скасування кріпацтва 1861 р. потягло за собою ґрунтовні зміни в З. у. На 48,1 млн га землі в 9 укр. губ. селянам виділено 21,9 млн га, поміщикам залишилося 22,5 млн, державі й церкві тощо — 3,7 млн га. Селяни мусіли викупити одержану землю у її власників, а розрахунки здійснювала держава, що зобов’язала звільнених селян т. зв. викупними платежами на 40 років (див. також Земельні реформи). Частину земель, т. зв. сервітутні землі, залишено без розподілу в спільному користуванні селян і кол. власників, куди входили гол. пасовища і луки, але указ Сенату 1886 р. фактично призвів до того, що ці землі повністю увійшли до поміщицького землеволодіння.

Величина зем. наділів залежала від р-ну, категорії землевласників, розміру попереднього землекористування тощо. Держ. кріпакам припадало пересічно 7,5 десятин на двір, поміщицьким — 5, а колоністам — бл. 16. 19% усіх селян взагалі не одержали зем. наділу; це здебільша кол. «дворові», себто кріпаки, що були на хатній і дворовій службі, як і ті, що були на «місячині». 3% дворів, наділених землею, одержали менше 1 десятини на двір, 16% — від 1 до 3 десятин, 67% — від 3 до 10 і 14% — понад 10. Лише частині сел. госп-в земля наділялася в подвірне землеволодіння, бо в степ. р-нах і на Харківщині панувала на рос. зразок т. зв. община. На кін. 1870-их pp. 45% дворів на Україні були в общинному землеволодінні (на Катеринославщині — 95% усієї надільної землі, на Харківщині — 95,3%, на Херсонщині — 88,8%, на Поділлі лише 5,4%, на Полтавщині — 5,9%, на Київщині — 6,7%) і не могли вільно розвиватися. Недостатнє забезпечення землею далі ще погіршувалося наслідком поділу дворів між нащадками. Сел. зем. фонд дещо збільшувався купівлею й орендою поміщицької землі, однак сер. величина сел. двору зменшилася з 12,3 га в 1877 р. до 9,4 у 1905 p., що спричинило дальше загострення аґрарних відносин. Нові можливості для частини сел. госп-в давала т. зв. Столипінська реформа, що законом 1906 р. (уточненим 1910) давала селянам право виходу з общини та закріпляла виділену їм землю у власність і необмежене користування. Селяни могли зводити всю належну їм землю докупи, включаючи й садибу (хутір) або ні (відруб). Процес нового розмежування сел. земель до революції 1917 не був закінчений. З метою сприяння утворенню хутірських і відрубних госп-в фермерського типу була активізована також діяльність зем. банків і кредиту. Непевність збереження прав на землю, що постала перед поміщиками в наслідок сел. заворушень 1902 — 06 pp., великою мірою приспішувала розпродаж їх земель. На поч. першої світової війни площа сел. землеволодіння в 9 укр. губ. зросла до 32 млн га (65% усієї площі), проте більше пол. сел. дворів залишалися, як видно з таблиці (стор. 786), мало- або безземельними. (Див. також ЕУ I, стор. 471 — 72, 476 — 77 і 1040 — 42).

1917 — 20 pp. Нова доба в зем. питанні почалася з революції 1917 р. Усі соц.-політ. прагнення укр. народу у перші місяці після скасування монархії наражалися на затятий опір Тимчасового уряду, тому власне аґрарне законодавство Україна могла здійснити лише після проголошення держ. незалежности, але війна з сов. Росією і швидкі політ. зміни на Україні спричинилися до того, що ніякі землевпорядні акції не могли бути здійснені (див. Земельне законодавство).


Групування сел. госп-в за площею посіву 1917 р. (у %%)

Групи

Полісся

Правобережжя

Лівобережжя

Степ

В сер. на Україні

Без посіву

9,7

13,5

18,6

19,1

16,0







3 посівом до 1 десятини

17,7

24,8

13,6

7,1

16,2

1 — 4

42,6

51,1

34,9

22,3

37,8

4 — 9

24,4

9,5

23,4

24,0

18,5

9 — 15

4,6

0,9

6,5

13,6

6,4

понад 15

1,0

0,2

3,0

13,9

5,1


В УССР за доби воєнного комунізму і аж до видання Земельного кодексу також ніякого організованого землевпорядкування не було. З кін. 1922 p., в період НЕП-у, сов. зем. закони, зберігаючи принцип націоналізації землі, визнали за селянами право постійного користування землею, але безпосереднім одержувачем землі виступав не окремий землекористувач, а зем. громада, що нагадувала кол. общину. Дальший розподіл земель між своїми членами встановлювала вже громада, приймаючи ту чи ін. форму землекористування, найчастіше традиційне для укр. села подвірне госп-во з відрубами та хуторами (див. докладніше Земельна громада). У користуванні держави лишилися ліси (3,7 млн га) і невелика частина хліборобської площі (1,4 млн га), на якій організовано радгоспи й комуни. В користуванні селян опинилося 36,8 млн га (1927 p.); ч. сел. дворів зросло з 3,5 млн у 1916 р. до 5,2 млн у 1928, при чому найбільше зросла кількість середняцьких госп-в (див. ЕУ I, стор. 1043).

Корінну зміну З. у. принесла в 1930 — 31 і pp. колективізація сіль. госп-ва, завершена на Центр. і Сх. Укр. Землях в сер. 1930-их pp., а на Зах. — 1948 — 51. Увесь зем. фонд УССР розподіляється тепер так (числа на 1955 p.):

Категорії землекористування — У тис. га

Землі колгоспів — всього — 44 981

В тому ч.:

Гром. користування — 42 593

Присадибні ділянки — 2 388

Землі держ. госп-в — всього — 4 949

В тому ч.:

Радгоспи — 3 991

С.-г. підприємства — 958

Землі в особистому користуванні:

Робітників і службовців — 216

Одноосібних госп-в — 71

Держ. зем. фонд — 106

Держ. лісовий фонд — 6 123

Ін. землекористувачі — 3 193

Всього — 59 639

К. Кононенко


18 — 20 вв. на Зах.-Укр. Землях. Після приєднання Галичини і Буковини до Австрії Марія Терезія і Йосиф II внесли деякі зміни в З. у. на цих теренах в дусі просвіченого абсолютизму і доктрини фізіократів. Зроблено інвентарі маєтків та доходів від підданих і уреґульовано обов’язки панщини; цісарський «патент» 1787 визначав правну межу між землями — панською чи домініяльною або табулярною і сел.-рустикальною, створюючи тим непорушний рустикальний зем. фонд, з якого в майбутньому не можна було передавати землю до фільваркових ґрунтів; сел. госп-ва мали спадковим порядком переходити без поділу у власність найстаршого сина. За Йосифа II виготовлено кадастр, щоб на його основі провести податкову і т. зв. урбаріяльну реґуляцію, яка мала змінити підданські обов’язки на грошовий чинш. Провізорний кадастр 1819 подавав 61% сел. госп-в, які за тодішньої госп. системи не мали підстав для екон. самостійности. Наполеонівські війни й повоєнні роки припинили ці реформи, натомість воєнні поставки зміцнили госп. інтенсивність фільварків, і вони, не зважаючи на заборони, встигли до 1848 р. приєднати бл. 1 млн моргів (1 австр. морг — 0,58 га) сел. землі з рустикального фонду.

Скасування панщини 1848 (див. Земельні реформи і ЕУ I, стор. 1046) хоч і закріпило на власність за селянством наділи, якими вони користувалися до того часу, однак не створило умов для вільного екон. розвитку села. Заборони ділити сел. госп-ва, заборговувати їх та продавати в несел. руки не дотримувано, в наслідок чого в 1819 — 59 pp. ч. їх зросло на 55%, а ч. дрібних госп-в менше 5 моргів майже подвоїлося. Ці обмеження і формально усунув закон 1868. В наслідок цього й ін. законів (напр., про свободу кредиту 1868, що уможливлював лихварство) багато сел. землі стало предметом спекуляції (у 1875 — 84 pp. було зліцитовано 23 650 сел. госп-в), і вона частинно переходила в непродуктивні руки, а госп-ва дробилися, спадаючи в своїй масі нижче споживчих норм. У 1902 р. 42,3% сел. госп-в мало менше 2 га землі, 37,3% — 2 — 5 га, 14,9% — 5 — 10 га і ледве 5,5% понад 10 га.

Велика земельна власність в 1852 — 60 pp. становила 44,8% заг. площі, в 1912 — 37,8%, в тому ч. 16,3% великі магнатські латифундії розміром понад 10 000 моргів, які майже не ділилися. У 1852 — 1912 pp. велика зем. власність у Галичині втратила в наслідок парцеляції 275 700 га, але з цього скористувалися насамперед поляки (укр. селяни з того ч. змогли купити ледве 38 000 га). Процес дальшої пролетаризації зах.-укр. селянства в наслідок піднесення освіти і нац. свідомости та пожвавленого еміґраційного руху дещо послабився на поч. 20 в. (Див. ще ЕУ I, стор. 488 і 1046).

На укр. землях, які опинилися під Польщею після 1920 p., З. у. зазнав деяких змін, гол. у зв’язку з зем. реформами 1920 і 1925 pp. У висліді їх велика посілість була частинно парцельована, а вільний продаж землі був обмежений. Ці реформи не поліпшили вкрай нездорового для укр. селян З. у., бо до парцеляції їх майже не допущено. Ледве не половина (42%) госп-в на Зах. Укр. Землях мали менше 2 га землі, 39% припадало на дрібні госп-ва з 2 — 5 га, 14% — на сер. (5 — 10 га), а 5% — на більші (вони посідали 44% всієї землі); забезпечення землею укр. селянства було ще менше.

Буковина й Закарпаття пройшли подібну еволюцію зем. відносин, як і Галичина. І тут переважали карликуваті госп-ва. На поч. 20 в. на Буковині 56% сел. госп-в не перевищували 2 га, 29% сягали 2 — 5 га, 10% — 5 — 10 га, тільки 5% мали понад 10 га; вони володіли 61% всієї землі. Аґрарна реформа, проведена за рум. часів, тільки незначно змінила ці відносини. На Закарпатті за Чехо-Словаччини селянам належало тільки 36% усієї землі (проте 88% усієї ріллі); госп-ва до 2 га становили 45%, 2 — 5 га — 30%, 5 — 10 га — 17%, а понад 10 га мали тільки 8% усіх госп-в, які однак посідали 77% усієї площі.

Під час першої сов. окупації Зах. України 1939 — 41 проведено вивласнення великого землепосідання та церк. і манастирського майна. За сов. даними, 45% конфіскованих земель Галичини і Волині розподілено поміж беззем. і малозем. селянами. Приватне землеволодіння було ще допущене з лімітним розміром землі (до 40 га). З літа 1940 р. розпочато колективізацію на Зах. Укр. Землях; до поч. нім.-сов. війни колгоспи об’єднали 13% сел. господарств. Німці в 1941 — 44 pp. на Зах. Укр. Землях проголосили сов. держ. власність німецькою і удержавили сел. приділи за сов. окупації з поміщицьких земель, а на базі радгоспів та частини колгоспів утворили держ. с.-г. маєтки. В 1944 — 45 pp. большевики знову розділили частину сконфіскованої землі серед селян, але вже влітку 1948 розпочалася масова колективізація, яка 1951 стала суцільною. Т. ч. на Зах. Укр. Землях запроваджено такий самий З. у., як і в решті УССР. (Див. також Земельні реформи, Земельне законодавство, Колективізація та ЕУ I, стор. 682 — 89 і 1040 — 48).

І. Витанович

Література: Грушевський М. Іст. України-Руси, І — VI. Л. — К. 1898 — 1907, нове вид. Нью-Йорк 1954 — 55; Жерела до іст. України-Руси, I — III, VII. Л. 1895 — 1800, 1903; Ефименко А. Дворищное землевладение в Южной Руси. Зб. Южная Русь, І. П. 1905; Порш М. Статистика землеволодіння і мобілізація зем. власности в Україні. Україна, чч. 11 — 12. К. 1907; Bujak F. Galicya, I — II. Л. 1908 — 10; Войнаровський Т. Вплив Польщі на екон. розвій України-Руси. Л. 1910; Грушевський М. Студії з екон. іст. України. К. 1918; Павликовський Ю. Зем. справа в Сх. Галичині. Л. 1922; Гуревич М. К вопросу дифференциации крестьянского хозяйства Украины. Х. 1923; Наркомзем УСРР. Сіль. госп-во України. Х. 1923; Слабченко М. Матеріяли до соц.-екон. іст. України в 19 ст., I — II. О. 1925 — 27; Будзиновський В. Хлопська посілість 1800 — 1925. Подебради 1925; Слабченко М. Боротьба за системи землеволодіння і форми госп-ва в Україні 19 — 20 ст. О. 1927; Витанович І. Аґрарна політика Гал. Сойму... Л. 1931; Лазаревський Г. Зем. устрій Сов. України. В. 1938; Олежко Н. Аґрарна політика большевиків. Мюнхен 1947; Гуржій І. Розклад февдально-кріпосницької системи в сіль. госп-ві України. К. 1954; Kononenko K. Ukraine and Russia, a history of the economic relations. Мілвокі 1958.


Земельні банки, див. Гіпогенні банки.


Земельні закони, див. Земельне законодавство і Земельний устрій.


Земельні реформи, законодавчі, адміністративні та землевпорядні заходи з метою перерозподілу землі між окремими суспільними групами. Своєрідні З. р. були відомі вже в давнину; деякі з них, як напр., Волочний перемір у В. Князівстві Лит. в сер. 16 в., радикально змінили зем. відносини. Великі соц.-екон. зміни, напр., обмеження чи скасування панщини (1783 і 1848 в Австрії, 1861 в Росії) супроводилися певними реформами у землеволодінні й землекористуванні (див. Панщина), але щойно новітня доба знає модерне поняття З. p., зв’язаних з політ.-екон. боротьбою за справедливіший перерозподіл землі між групами окремих власників чи користувачів.

З. р. в Росії після скасування кріпаччини скоротила розмір сел. землекористування на Україні порівняно до 1861: 30,8% землі, що була в користуванні селян, було відрізано і залишено у поміщиків. З 48,1 млн га зем. фонду 9 укр. губ. селяни одержали 21,9 (45,7%), великі власники зберегли за собою 22,5 (46,6%), а решта 3,7 млн га (7,7%) належала державі, церкві тощо. Наділену землю селяни повинні були викупити у попередніх власників. Операція виплати відбувалася за системою т. зв. викупних платежів, коли держава викупила від поміщиків вивласнену землю, а селяни залишилися її боржниками. Ця З. р. далеко не могла задовольнити зем. «голоду» селян. Малоземельність, а через те і непродуктивність великої частини сел. госп-в, зем. криза і аґрарне перенаселення, яке сильно відчувалося на Україні в кін. 19. в., позначили великою мірою характер революції 1905. Спробою розв’язати цю кризу була Столипінська реформа, оголошена указом 1906. Проте нова З. р. йшла назустріч тільки сер. і заможному селянству; незаможні селяни не могли поліпшити свого госп-ва, продаючи масово рештки землі і творячи сіль. пролетаріят.

Революція 1917 проходила також під знаком З. р. Укр. нац. уряди тільки розробили основи нових З. p., але не встигли їх реалізувати (див. Земельне законодавство). Здійснені заходи були або вислідом рев. практики на місцях, абож, навіть якщо виходили від органів центр. влади, мали тимчасовий характер. Больш. заходи в зем. політиці мали ознаки не З. p., а зем. революції — вивласнення й усуспільнення землі (див. Воєнний комунізм, Нова економічна політика, Колективізація і Земельний устрій).

Після скасування панщини на укр. землях під Австрією селяни стали власниками землі, яку вони в той час посідали; в руках великих власників було тоді 2 461 000 га (44,4%), у селян — 3 069 000 (55,6%). Землевласники діставали відшкодування з громадських фондів. Селяни повинні були сплачувати державі належність за одержану землю на протязі 40 років. Але і на Зах. Землях, як і на Наддніпрянщині, зем. криза тривала, не зважаючи на те, що кількість землі в посіданні дідичів зменшувалася через парцеляцію. Ґрунтовної З. р. на укр. землях за Австро-Угорщини не проведено; гал. сойм, до компетенції якого належало зем. законодавство, з огляду на переважаючі в ньому впливи поль. дідичів, її не хотів. Проте частина політ. партій в Галичині включила З. р. в свої програми.

3. р. і зв’язане з ними законодавство в модерному сенсі здійснювали на Зах. Укр. Землях між двома світовими війнами панівні там режими — поль., чехословацький і рум. 15. 7. 1920 в Польщі прийнято закон про З. p., який вивласнював порядком викупу, за встановленою зем. урядами ціною, великі посілості. Дотогочасним власникам залишилися зем. маєтки до 180 га (до 60 га б. міст), а на укр. землях максимальний розмір посілости міг доходити до 400 га. Лишки понад законну норму підлягали парцеляції серед мало- і безземельних, насамперед вояків та інвалідів поль. армії. Інтенсивне здійснення З. р. поль. урядом припало на 1919 — 23 pp., коли на укр. землях під Польщею було розпарцельовано між колоністами з корінної Польщі (зокрема військ.) бл. 450 000 га землі. Укр. селяни отримали ледве 6% розподіленої землі. Парцеляцію провадили, з уповноваження поль. мін. хліборобства, самі власники або уповноважені для цього поль. банки. Укр. парцеляційне т-во «Земля» у Львові не одержало концесії на парцеляцію З. р. в Польщі детально нормував новий закон, виданий 28. 12. 1925, який далі обмежував набування парцельованої землі укр. селянами. З 1934 р. функції зем. урядів у справах З. р. перебрали держ. адміністративні органи (воєводські уряди).

3. р. на Буковині і в Басарабії була проведена на підставі закону 30. 7. 1921, який вивласнював посілості понад 100 га (у випадку нерум. власників) і понад 250 га (у випадку румунів) та всю ріллю правос. Рел. Фонду. З 144 000 га зем. фонду, призначеного для розподілу, на Буковині розділено до кін. 1926 (рік закінчення З. р.) тільки 63 000 га; 1/3 з того ч. дістали українці. За вивласнену землю держава платила власникові повну ціну, встановлену комісією, а селяни, які отримували землю, платили пол. з того державі та покривали кошти виміру, запису тощо. Значна частина нерозділеного зем. фонду була в оренді держави і призначалася для рум. колоністів серед укр. елементу.

На Закарпатті за чехо-словацької влади проведено часткову З. р. в 1922 — 28 pp. Розподілено частину вивласнених земель великих власників між мало- і беззем. селянами, на 86% українцями. Натомість держ. маєтки, гол. луки, пасовиська і ліси не підлягали розподілу. Ця З. р. не оздоровила важкої зем. ситуації закарп. селянства.

Нові радикальні зміни в землеволодінні на Зах. Укр. Землях після сов. окупації не мають нічого спільного із З. р. евр. типу. (Див. також Земельний устрій, Земельне законодавство та ЕУ I, стор. 476 — 77, 1041 — 42 і 1046 — 48).

Література: Залозецький Р. Зем. реформа на Україні. Відень — К. 1918; Павликовський Ю. В обороні рідної землі. Л. 1925; Мицюк О. Аґрарна політика, I — II. Подєбради 1925; Зубик Р. Поль. колонізація і парцеляція на нашій території. Кооп. республіка. Л. 1930; Карп. Україна. Зб. Л. 1939; Буковина, її минуле і сучасне. Зб. Париж — Філядельфія — Детройт 1956 (див. також літературу при Зем. устрій).

Р. М.


Земка Тарас († 1632), ігумен Братського манастиря в Києві, ректор братської школи та керівник друкарні Києво-Печерської лаври; видавець (зокрема переклад «Синаксара» 1627, з віршами), автор трактата про літургію (1628), можливо, й ін. видань або передмов до них.

[Земка Тарас (Тарасій) († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Землеволодіння, посідання землі на праві власности. З. може бути приватне, держ., гром. й різних юридичних осіб; воно не завжди покривається із землекористуванням, яке в противагу до З. — права власности і диспонування землею, є лише продукційним стосунком до неї. Про стан З. на Україні див. Земельний устрій, Земельні реформи, Земельне законодавство.


Землевпорядкування, техн.-орг. заходи і діяльність відповідних, найчастіше держ. органів, спрямовані на впорядкування і розмежування землі з метою визначення об’єкту, меж і суб’єкту власности чи землекористування і їх леґального задокументування, а також для більш раціонального використання землі. Землевпорядні заходи пов’язані перев. із зем. реформами та соц.-екон. революціями (див. Земельний устрій, Земельні реформи). Найважливішими прикладами З. на Україні є: Волочний перемір (16 — 17 вв.), скасування панщини (1848, 1861), Столипінська реформа, колективізація. В СССР існує, крім З. між окремими оселями, також внутр.-госп. З. в колгоспах (див. також Комасація).


Землекористування, госп. використання землі, що знаходиться в особистій чи суспільній (держ., юридичних осіб тощо) власності. В трудових госп-вах З. покривається із землеволодінням. Часто З. стосується не власної землі, а такої, що перебуває в посіданні ін. власників (землевласників, держави, громади, церкви, приватно-правних установ чи спілок). Тоді право на З. випливає із закону, місц. звичаю або договору (див. Оренда). Про стан З. на Україні див. Земельний устрій, Земельні реформи, Земельне законодавство, Земельна громада, Селянство, Колективізація.


Землерийка мала (Sorex araneus L.), найменша тварина України з ряду комахоїдних ссавців; довж. тіла 4 — 5 см, вага 2 — 5 гр, з дуже видовженою мордочкою; оселяється по вологих місцях, порослих чагарниками, живиться гол. комахами й хробаками.


Землетруси (сейсмічні рухи), потрясення поверхні землі, спричинені пересувами в земній корі (тектонічні З.), рідше вулканічними вибухами або заваленням підземних порожнеч; силу З. визначають скалею від 1 до 12 балів. На Україні справжнім З. (5 і понад 5 балів) підлягають простори, положені в сусідстві складчастих гір — кримських, кавказьких і Карпат. Найсильніші вони в Криму, на півдні якого діють складчасті рухи і опускається басейн Чорного м.; відомим був землетрус 12. 9. 1927 з силою 9 балів, відчутний на просторі 1 млн км² (у віддаленому на 450 км Києві із силою 5 балів). Меншої сили є З. на Півн. Кавказі; ще слабшими — в Карпатах і на Підкарпатті, бо їхнє вогнище лежить на півдні Карпат.


Землинський Микола (* 1900), укр.-кат. свящ., гром. діяч на Львівщині, чл. ЦК УНДО; вивезений большевиками в 1944 р.


Земля, в давньоукр. період юридичне визначення держави поруч із визначенням «князівство»; З. — назва давніша від князівства. Землі-держави були першими держ. одиницями, які замінили старі племінні держ. орг-ції, що інколи мали також назву З., напр. Деревлянська З. В 11 — 13 вв. держави-3. були ширшими одиницями за держави-удільні князівства, які входили до складу З. на засадах своєрідної васальної залежности. З. також називали цілу територію Київсько-Руської держави («Руська З.»). Частково ця назва збереглася і в лит.-руський період та під Польщею для визначення територіяльно-адміністративних одиниць. Новий адміністративний поділ УНР, запропонований Укр. Центр. Радою в лютому 1918, передбачав також поділ України на самоуправні З.


«Земля», тижнева газ. для укр. с.-г. робітників, вивезених до Німеччини, видавалася нім. хліборобською орг-цією в м. Пляуені 1942 — 45 pp., ред. С. Никорович.


«Земля і Воля», рос. таємне т-во, засноване 1862 з рев. гуртків інтеліґенції з метою боротьби з царським самодержавством (гол. діячі — брати О. і М. Серно-Соловйовичі, В. Курочкін й ін. в Росії, О. Герцен, М. Огарьов й ін. на еміґрації). Серед чл. фігурують й укр. прізвища, напр., Гулевич, Жук, Римаренко. «З. і В.» на Україні не мала великого осередку (невеликий гурток існував у Полтаві). До «З. і В.» приєдналася старшинська орг-ція у Варшаві, очолена українцем А. Потебнею, який взяв участь в поль. повстанні 1863. Але «З. і В.» в цілому не підтримувала активно поль. повстанців; незабаром т-во розпалося.

Під назвою «З. і В.» виступила нова орг-ція в 1876 — 79 pp. з народницькою ідеологією (див. Народники) та закликом до сел. революції; видатні чл. С. Кравчинський, М. Морозов, Г. Плеханов, А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осінський, Я. Стефанович і багато ін. Переважав укр. елемент, що творив перед тим окрему групу п. н. «Південні бунтарі» на чолі з Лизогубом і Осінським. На з’їзді «З. і В.» у Воронежі 1879 радикальна група, яка була за застосування терору, оформилась в орг-цію «Народна Воля», на чолі з Желябовим, а прихильники поміркованої програми на чолі з Плехановим утворили «Чорний переділ».


«Земля і Воля», тижневик, орган Укр. Соц. Дем. Партії, виходив у Чернівцях 1905 — 06 за ред. М. Оґродніка, потім перенесений до Львова 1907 — 12 (ред. М. Ганкевич і В. Левинський); відновлений 1919 — 24 (ред. М. Фільц, П. Буняк, І. Квасниця, А. Чернецький). З осени 1923 до літа 1924 «З. і В.» була опанована «шумськістами»; ред. С. Волинець.


«Земля і Воля», орган українців чл. чехо-словацької аґрарної партії на Закарпатті (1934 — 38); появлявся в Мукачеві, спочатку як двотижневик, з 1936 тижневик з додатком «Молодий Плугар», редаґував С. Клочурак при ближчій співпраці В. Кураха, А. Штефана і В. Куриленка.


Земляк Василь (* 1923), сов. письм. родом з Вінничини; повість «Рідна сторона» (1955) й ін.

[Земляк Василь (справжнє прізвище Вацик) (1923, Конюшівка, Липовецький р-н, Вінничина — 1977, Київ). Один із найяскравіших укр. прозаїків другої пол. 20 в., автор соц.-псих. романів, позначених філос. узагальненнями долі народу „Лебедина зграя“ (1971) і „Зелені Млини“ (1976). — Виправлення. Т. 11.]


Земляк Семен (1880 — 1924), справжнє прізвище Цембровська Гелена, поль. письменниця з укр. роду, що жила у Франції; писала франц. мовою повісті й оп. з укр. сел. побуту; «Під Кнутом», «Темняки», «Нечиста сила», «Осудовище» та ін.


Земляний горіх, див. Арахіс.


Землянка звичайна (Pelobates pelobates Laur.), безхвоста земноводна тварина, подібна до жаби, до 7 см довж., поширена в безлісних просторах по всій Україні; удень ховається в землю.


Земний віск, див. Озокерит.


Земний газ, див. Горючі природні гази.


Земплин, до 1918 комітат в півн. Угорщині з столицею в Новому Місті (Sátoralja-Újhely), заселений українцями (півн. частина), словаками й угорцями (півд. частина). Укр. частина Земплинського комітату мала 1 650 км² і 48 000 меш. (1910 p.), в тому ч. 77% українців. З 1919 р. укр. і словацька частина З. належать до Словаччини (див. Пряшівщина).


Земства, Земські установи, органи місц. самоуправління в царській Росії, що існували в більшості губ. з 1865 до больш. революції. Під тиском ліберального руху серед дворянства й інтеліґенції Олександер II затвердив 1. 1. 1864 «Положение о губернских и уездных учреждениях». Згідно з ним, в губерніях і пов. створювалися виборні З. у. — губ. і пов. земські збори (розпорядчі органи) та земські управи (виконавчі). До компетенції З. входили місц. госп., соц. і осв. справи: завідування майном, утримання і будівництво місц. шляхів, заходи для піднесення хліборобства, торгівлі, пром-сти, мед. опіка і санітарна справа, нар. освіта (в обмежених рамках), ветеринарна справа, місц. зв’язок, страхування, протипожежні заходи, визначення грошових і натуральних повинностей для земських потреб. Орг-цію і управління цих справ З. фінансували з окремих податків, прибутків із земських підприємств і маєтностей та з відрахувань із заг.-держ. скарбу. З. були введені на Україні в період 1865 — 70 в лівобережних і степ. губ. та в 1911 — в трьох правобережних.

Хоч З. були заг.-становим представництвом, все таки велику перевагу в них мали землевласники-дворяни. Вибори «гласних» (радних) до земських зборів відбувалися за куріяльною становою системою, включаючи маєтковий ценз. Існували курії землевласників-дворян га ін. власників, гол. з міщан (до них стосувався маєтковий ценз: 200 десятин землі або вартість майна понад 15 000 карб., для міщан — 6 000 річного прибутку), що обирали гласних до пов. З. безпосередньо, та сел. курія; сіль. громади висилали своїх представників на волосні «сходи», де вибирали виборців на пов. з’їзд, який у свою чергу обирав гласних пов. земських зборів. Гласних губ. земських зборів обирали пов. земські збори. Закон з 12. 6. 1890, виданий з ініціятиви реакційних кіл на чолі з мін. внутр. справ графом Д. Толстим, з метою обмеження автономії З., змодифікував представництво в З. у., ще більше обмежуючи права недворянських станів. Селяни вже не вибирали гласних, а тільки кандидатів до пов. З., з яких губернатор затверджував по одному від волости.

Гласні-дворяни мали, як правило, більше пол. голосів в пов. земських зборах, селяни — вдвоє менше, а міщани та ін. — в три рази менше. Ще менше потрапляло недворян до пов. управ та до губ. З. у. В 1903 р. в складі пов. управ укр. земських губ. було: 83% дворян, 9,3% селян, 7,7% різночинців; але, напр., в Херсонській губ. в складі пов. управ були виключно дворяни.

Каденція пов. і губ. земських зборів і вибраних ними земських управ тривала три роки. На земських зборах, які відбувалися звич. раз на рік, головували предводителі дворянства. За законом 1890, обраних голів земських управ затверджували: губернатор — пов. управи, мін. внутр. справ — губ. З. поставлено під контроль і нагляд держ. адміністрації; всі постанови З. у. мали затверджуватися губернаторами або мін. внутр. справ, і вони могли їх скасувати; виборні земські службовці були включені до заг.-адміністративної системи.

Не зважаючи на ці обмеження, З. у. провели велику працю в низці ділянок місц. управління. З. значно спричинилися до піднесення сіль. госп-ва України; вони створили мережу пов. і губ. аґрономів, провели ряд суто аґрономічних заходів (постачання с.-г. машин та приладдя, насіння, угноєння) та велику освідомну акцію серед сіль. населення (виставки, курси, лекції, популярні брошури), заснували ряд с.-г. шкіл, вели н.-д. роботу (н.-д. станції, дослідження ґрунтів тощо), запровадили страхування нерухомостей, організували ветеринарну службу, сприяли піднесенню тваринництва (опорні пункти племінної расової худоби), підтримали кооп. рух та допомогли масовій орг-ції кредитових кооп. установ з метою надання дрібного кредиту для селян і сіль. ремісників тощо (див. також Аґрономія суспільна й державна і Аґрономія). З. будували шляхи і організували т. зв. земську пошту (там, де не було держ. поштово-телеграфного зв’язку). Багато зробили З. на відтинку нар. освіти, гол. розбудовуючи мережу початкових шкіл, згодом і сер. та фахових (див. Земські школи) та дбаючи про позашкільну освіту (сприяння недільним школам, бібліотеки по селах, фахові курси, лекції тощо). Великі заслуги З. у розвитку нар. здоров’я (див. Земська медицина). З. у. організували ряд цінних статистичних і екон. досліджень окремих р-нів України (див. Статистика).

Значна частина суспільства бачила в З. не лише вияв самоуправи і самодіяльности на місцях, але також — шлях до конституційного перетворення Рос. Імперії. Земські діячі походили перев. з ліберальних кіл інтеліґенції і дворянства; серед службовців З. у. було чимало таких, що мали марку неблагонадійних. З. часто зверталися з петиціями до царського уряду, домагаючися конституції. Взагалі Довкола З. і З. у. витворився, починаючи з 1870-их pp., земський рух, що, поруч із ін. опозиційними рухами, боровся проти царського абсолютизму. Напр., Харківське З. звернулося до царя з закликом, щоб він «дав своєму народові те саме, що він дав болгарам», себто — конституцію (1878). Воно не організувало святкування Г. Квітки-Основ’яненка (1878), при чому відбувся таємний земський з’їзд у Харкові, на якому обговорювалися і політ. питання. 1879 відбувся перший з’їзд земських діячів у Москві, де створено Земський Союз. Короткий час виходила тижнева газ. «Земство». В Женеві на поч. 1880-их pp. M. Драгоманов видавав «Вольное Слово», яке було носієм ліберальних земських ідей і вважалось органом Земського Союзу. Зростання З. в 1870 — 80-их pp. викликало реакцію консервативних кіл, які бачили в них зародок «держави в державі»; вони всіляко перешкоджали спробам співпраці і спільним виступам діячів різних З.

В 1904 — 05 pp. відбуто ряд заг.-рос. з’їздів земських діячів, які домагалися скликання репрезентативного законодавчого органу. З. відограли видатну ролю у скликанні Держ. Думи. З утворенням політ. партій в Росії і на Україні політ. значення З. зменшилося, проте вони до кінця залишилися поважною силою в гром. й держ. житті

В трьох укр. губ. «Півд.-Зах. краю» — Київській, Волинській, Подільській введено спрощене З. у формі губ. комітету з призначених гласних тільки в 1904 p., і лише 14. З. 1911 там також стало дійсним «Положение» про З. у. з деякими змінами щодо виборчого цензу до них; ці зміни обмежували права поль. шляхти на користь рос. поміщиків.

Вже під час війни в 1914 р. постав Всерос. Земський Союз, який разом із Союзом Міст займався зокрема допомогою пораненим, полоненим і втікачам. З вибухом революції З. стали повноправними установами місц. самоврядування. Постановами Тимчасового Уряду (21. 5. і 9. 6. 1917) заведено волосні З. у., а до вибору З. у. допущено всіх мешканців; З. у. набули право видавати обов’язкові постанови, а нагляд держ. адміністрації обмежено лише перевіркою їхньої діяльности щодо її законности; до компетенцій З. у. переходила гром. безпека (міліція). На Україні З. почали українізуватися, доповнюючи свій склад укр. політ. діячами. Київ. «Земська Газета» перейшла на укр. мову. Після створення Укр. Центр. Ради і проголошення 1 Універсалу низка губ. і пов. земств визнала її центр. органом управління на Україні та асиґнувала фонди на її діяльність.

В квітні 1918 р. постав Всеукр. Союз Земств, що об’єднував губ. земські управи, і на чолі його став С. Петлюра. Здемократизовані З. були опорою опозиційно наставлених до гетьманського уряду укр. діячів. 16. 6. 1918 відбувся з’їзд представників З. у Києві, який поставив до гетьманського уряду ряд вимог ультимативного характеру, зокрема припинення адміністративного контролю над З., скликання конституанти, реорганізації уряду тощо. 5. 9. 1918 гетьман затвердив закон про вибори до З., які вносили обмеження до попереднього принципу заг. голосування; введено м. ін. куріяльну систему виборів, залежно від суми земського податку виборців. Метою цієї зміни було зміцнити вагу заможного і сер. селянства в З. у. і рівночасно усунути з них рев. елементи, які часто займалися політикою, замість місц. справами управління. Нова виборча реформа тільки частково увійшла в життя.

Під час рос.-укр. війни діяльність З. у. була значно послаблена. Справу охорони порядку вже Центр. Рада відібрала від них і передала окремій міліції, залежній від мін-ва внутр. справ. Цей стан затвердив і гетьманський уряд, а згодом Директорія. Уряд УНР розпустив законом 5. 10. 1920 волосні, пов. і губ. земські збори до їх перевиборів, а виконання їх компетенцій передав відповідним земським (народним) управам. Але цей закон вже не був реалізований, бо тільки незначна частина території перебувала в руках адміністрації УНР. Після окупації України большевиками компетенції З. повністю перебрали місц. совєти.

Роля З., які проіснували понад 50 років, в поширенні ліберальних ідей та засад самоорг-ції і самоуправління населення дуже велика; їх вклад у розбудову нар. госп-ва і культури України також поважний. Хоч серед земців було мало укр. політ. діячів, все ж для З. у. на Україні і їх діячів були близькі льокальні госп. і культ. інтереси краю; вони їх всіляко підтримували в противагу до рос. централізму. Не зважаючи на перевагу в З. у. дворянства, основні заходи З. були звернені на піднесення добробуту широких нар. мас. Службовцями З. у. була значною мірою опозиційно наставлена до царського режиму інтеліґенція, в тому ч. чимало укр. осв. і гром. діячів. Для багатьох з них З. у. були школою для майбутньої праці у відродженій укр. державі.

Укр. нац. рух знаходив поважні відгуки в З. у. Вже в 1870-их pp. укр. земці-ліберали мали зв’язки з чл. Старої Громади. Гол. в Чернігівському і Полтавському З. сильно відчувався «українофільський» рух. Полтавське З. спричинилося до будови пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 1903. Будинок цього З. побудовано в укр. стилі за проєктом В. Кричевського (1905). З видатних укр. земських діячів діяли на Полтавщині — Л. Зеленський, Шкляревич, Ф. Лизогуб, І. Присецький, О. Оболонський, П. Чижевський, В. Шемет, Шимків, Кіяніцин, Соколовський, Б. Мартос, О. Худолій, І. Данельський, Г. Данковський; на Чернігівщині — І. Шраг, Ф. Уманець, П. Дорошенко, М. Савицький, І. Петрункевич, Ліндфорс, О. Тищинський та ін. (Див. також ЕУ I, стор. 477 і 482).

Література: З. С. Восемнадцать лет войны чиновничества с земством. Женева 1883; Драгоманов М. Либерализм и земства. Женева 1889; Веселовский Б. История земства за 40 лет, I — IV. П. 1909 — 11; Русов А. Краткая энциклопедия земского дела в его историческом развитии. К. 1915; Щербина Ф. История полтавского земства. Полтава 1915; Дорошенко В. З іст. земства на Україні. ЗНТШ, Студії з поля суспільних наук і сатистики, т. II. Л. 1909; Gurvin S. P. Russian local government during the war Union of Zemstvos. Нью-Гевен 1930; Петрункевич И. Из записок общественного деятеля. Архив Русской Революции, т. XXX. Берлін 1934.

В. Маркусь


Земська аґрономія, див. Аґрономія суспільна й державна.


Земська медицина, мед.-санітарні заходи, орг-ція й установи, що існували в Росії й на Україні до 1918 p., ініційовані та утримувані земствами і призначені перев. для сіль. населення (див. Земства). Створені в 1865 — 70-их pp. на Україні (за винятком Київщини, Волині й Поділля), земські установи перейняли від «Приказів гром. опіки» дрібні лікарні і всю мед. справу в повітах (53 пов. лікарні з 1 000 ліжками). Вони спочатку продовжували систему обслуговування фельдшерами і контролю та інструктажу їх пов. лікарями, збільшуючи ч. лікарських дільниць. Згодом земства почали творити амбуляторії, і З. м. переходила від роз’їзного до стаціонарного лікування. Ін. властивостями З. м. була безкоштовна мед. допомога, її дільничий характер і поступова спеціялізація. Теоретичні і практичні підстави З. м. дали праці і досвід Харківського мед. т-ва та проєкт орг-ції мед. допомоги, вироблений Полтавським земством. Реорганізація мед. справи вимагала великих витрат; в 1870 р. 70 пов. земств на Україні витратили на нар. здоров’я 300 000 карб., а в 1912 — вже 10 млн карб. Фінансування земсько-мед. закладів відбувалося заг. оподаткуванням населення; лікування як правило було безкоштовне, тільки деякі земства збирали незначні оплати. Роз’їзна система поволі усувалася, але федьдшерські пункти ще довго утримувалися; в 1870 р. їх було в земських губ. бл. 530, 1890 — 955, в 1912 — 854. Ріст З. м. видно з таблиці (числа абсолютні):

В роках: — 1870 — 1890 — 1910-12

Лікарські дільниці — 107 — 667 — 808

Лікарні — 73 — 273 — 576

Ліжка в лікарнях — 1 576 — 3 843 — 9 013

Лікарі — 154 — 405 — 947

Фельдшери і акушерки — 641 — 1 541 — 3 099


В 1912 — 14 pp. припадало на 1 дільницю 23 000 меш. (1870 р. — 74 000), 1 ліжко на 2 100 меш., 1 лікар на 20 000 меш (1870 — 52 500), 1 фельдшер на 6 000 меш. (1870 р. — 11 500). Кількість ліжок у сіль. місцевостях становила в 1870 р. 12,8% заг. ч. ліжок, а наприкінці земського періоду — 68,2%. З 1890-их pp. збільшилося ч. лікарень з понад 50 ліжками, які згодом стали модерно устаткованими, гол. в Катеринославській і Херсонській губ.; більшістю з них відали губ. земства. З 1880-их pp. Таврійське губ. і Бердянське пов. земства відали двома грязьолікарнями; в Миргороді засновано земством заклад радіоактивного лікування, відомий у всій Росії. В кін. 19 в. земства перебрали лікування й опіку над психічно хворими; крім існуючих раніше будинків для божевільних, засновано кілька нових губ. закладів — психіятричних лікарень і колоній для спокійних і працездатних хворих. До відання земств належала і справа віспощеплення; з цією метою деякі земства утримували телятники, а згодом відкрили пастерівські та бактеріологічні ін-ти (Одеса, Катеринослав, Чернігів). Завданням земств була також підготова фельдшерського персоналу, і тому в більшості губ. центрів відкрито фельдшерські школи.

До важливих обов’язків З. м. належала боротьба з епідеміями; її організував пов. земський мед. персонал, а губ. земства лише дечим допомагали у випадках великих епідемій, гол. холерних. Полтавське губ. земство провело двічі акцію проти сифілісу і дифтерії. До З. м. входила також санітарна діяльність, проваджена через губ. санітарні бюра та систему пов. санітарних лікарів. З ін. санітарних заходів належить згадати: заснування лікувально-продовольчих пунктів для сезонних робітників (гол. Херсонським і Катеринославським земствами), відкриття сіль. ясел-притулків для дітей, перев. під час літніх робіт; справа водопостачання (будування колодязів й ін. водопостачальних споруд), поширення знань про охорону здоров’я серед населення (лекції, виставки, створення на місцях т. зв. санітарних кураторств).

В трьох укр. губ. т. зв. Півд.-зах. краю — Київській, Волинській, Подільській частково було введено земсько-мед. заклади з 1905 р.

Багато спричинилися до піднесення санітарної справи з’їзди, які мали насамперед дослідницьке значення: найважливішими були — в Харкові з участю лікарів і земських діячів 5 укр. губ. (1881), Харківський з’їзд в справі боротьби із заразними захворюваннями (1910), Київський (1913) та губ. з’їзди. Видатними земськими лікарями на Україні були О. Корчак-Чепурківський, П. Діятротов, М. Тезяков, М. Васильєвський, Є. Яковенко, Є. Святловський (засновник журн. «Земский врач») й ін.; дехто з них залишив санітарно-статистичні описи і праці з ділянки вивчення стану здоров’я на Україні.

Література: Ігумнов С. Нарис розвитку земської медицини в губ., що ввійшли до складу УРСР... К. 1940; Ігумнов С. Нарис розвитку земської медицини на Україні. Матеріяли до іст. розвитку охорони здоров’я на Україні. К. 1957.

Р. M.


Земська статистика, див. Статистика.


Земський гетьман, див. Гетьман великий.


Земський начальник, суд.-адміністративний урядовець в царській Росії, призначуваний губернатором з-поміж маєткового дворянства і затверджуваний мін. внутр. справ. Інститут З. н. запроваджений в часи реакції Олександра III 1889 замість виборних мирових суддів (див. Мировий суд) з метою насадження твердої урядової влади на селі. До суд. компетенцій З. н. входили цивільні справи на суму до 3000 карб. та карні, що належали мировим судам. З. н. мав також нагляд над волосним судом.


Земський підскарбій, див. Підскарбій.


Земські суди, шляхетські виборні суди в Польщі і В. Князівстві Лит. На укр. землях З. с. існували в 14 — 16 вв. у всіх суд. повітах. Суд складався із судді, підсудка, писаря і коморників; в З. с. велися протоколи, т. зв. земські акти. До компетенції З. с. належали всі справи, які стосувалися шляхти, за винятком важливих карних справ, які розглядали замкові суди. Вищою інстанцією були в Польщі шляхетські вічові суди, а у В. Князівстві Лит. — суд В. князя.

З 1763 р. на Гетьманщині відновлено З. с., яких утворено 20; до складу суду входили вибрані з військ. товаришів доживотно суддя, підсудок і земський писар. До компетенції З. с. належали всі цивільні справи, за винятком межових; вони відбували три сесії на рік (див. також Судівництво).


Земські уставні грамоти, законодавчі акти достатутової доби у В. Князівстві Лит., які надавалися великими князями окремим землям і для всього населення, з метою підтвердження давніх прав даної землі і встановлення її взаємин з центр. держ. владою. На відміну від привілейних грамот, що часом вводили нове право, З. у. г. зберігають і підтверджують давнє право окремих земель. Це були автономні статути поодиноких земель. Вісім З. у. г. стосуються укр. земель на території В. Князівства Лит. та дві зах. укр. на території Польщі. Важливіші з них: грамота Яґайла з 1424 (або 1430) для Луцької землі, Казіміра Яґайловича з 1456 для Гал. землі, з 1516 для Дорогичинської землі, дві грамоти з 1501 і 1509 для Волинської землі й одна грамота з 1501 р. для Більського пов. на Підляшші. Ряд цих грамот ґрунтується на якихсь попередніх З. у. г., що до нас не дійшли. Пізніші З. у. г. визначаються більш під кресленим становим характером. В З. у. г. багато матеріялу з цивільного, приватного, карного і процесового права. В них зафіксовані інститути і норми давнього укр. звичаєвого права. Крім названих З. у. г., існували ще уставні грамоти, якими надавалися часткові привілеї окремим областям.

Р. М.


Земські школи, початкові, а згодом і сер. та проф. школи в царській Росії і на Україні, організовані і утримувані земствами (див. Земства). За статутом земських установ з 1864, вони мали право засновувати початкові школи і дбати за їх матеріяльне забезпечення. Проте земства не могли впливати на навчальний процес і програму та призначення вчителів (з 1874 мали право ставити кандидатів). Вони мали своїх представників у пов. і губ. шкільних радах, які займалися управлінням початкових шкіл.

Губернії

Кількість шкіл

Ч. населення на 1 школу (в тис.)

Ч. учнів в тис.

Число учителів

1877 р.

1898 р.

1910 р.

1898 р. 1

1910 р.

1910 р.

1910 р.

Катеринославська

253

448

727

4,9

4,4

69,5

1 319

Полтавська

329 1)

809

1 137

3,5

3,1

100,1

1 822

Харківська

289 1)

510

729

5,1

4,4

74,6

1 621

Херсонська

180

410

783

6,8

4,4

75,1

1 507

Чернігівська

170 2)

611

1 056

3,8

2.3

100,4

1 308

1) Без даних з 2 пов. 2) Без даних з 5 пов.


З. ш. засновувалися перев. по селах; вони мали з поч. 3 pp. навчання, з 1890-их pp. — 4 pp., а під кін. існування земств — деякі 7 pp.; в їх програму входили — релігія, читання, письмо, рахунки, а подекуди й спів. Тип дешевої 3-річної З. ш., де один учитель займався одночасно з учнями трьох кляс в одній кімнаті, розробив земський діяч Олександрівського пов. на Катеринославщині, барон М. Корф; він також уклав програму, підготовив на спеціяльних курсах учителів, склав і видав низку підручників для учнів і учителів. Безпосередньою орг-цією З. ш. займалися пов. земства; губ. земства уділяли перев. позики повітам, організували учительські курси, відкривали школи проф. освіти. Стан З. ш. в 5 губ., в яких діяли земства вже з 1860-их pp., ілюструє подана вище таблиця:

Рівень З. ш. порівняно з ін. (міністерськими й церк.-приходськими) був вищий. Це показує і статистика письменности з 1897 p.: в земських (19,9%) і в неземських губ. (16,9%).

Крім початкових шкіл, земства займалися також проф. освітою. Заведено ряд ремісничих шкіл, на що асиґнували кошти гол. губ. земства. З відоміших земських проф. шкіл були: Художньо-пром. та керамічна школа ім. Гоголя в Миргороді й ремісничі школи в Новомосковському, Полтаві та ін. Для підготови учителів існувала в 1870-их pp. земська семінарія в Чернігові, яка однак в 1878 р. під тиском мін. освіти була закрита. Деякі земства почали відкривати також гімназії; першим було Глухівське пов. земство, яке заснувало в 1860-их pp. прогімназію, перетворену 1876 на гімназію.

Пов. і губ. земства часто клопоталися перед урядом за впровадження укр. мови до З. ш.; 1870 підняв це питання М. Константинович на з’їзді чернігівського пов. земства, 1881 — чернігівське губ. земство з ініціятиви з’їзду нар. учителів під проводом М. Корфа, 1895 — єлисаветградське пов. земство й ін. Зокрема в 1904 — 05 pp. земства виносили ухвали про укр. мову, але уряд відхиляв ці прохання, а учителів, які пробували користуватися укр. мовою як допоміжною, звільняли. Діяльність земств в цілому на відтинку нар. освіти зустрічала неприхильне ставлення з боку реакційних кіл царського уряду і Синоду. З. ш. проіснували до революції 1917 р.

Роля З. ш. в піднесенні освіти, гол. сел. мас, та демократизації шкільництва на підрос. Україні була визначною. Крім згадуваного Корфа, важливу участь у розробленні програм і підручників для З. ш. брав відомий педагог К. Ушинський.

За С. Сірополком

Література: Чарнолуский В. Земство и народное образование. П. 1910; Веселовский Б. История земства за 40 лет, IV. П. 1911; Сірополко С. Іст. освіти на Україні. Л. 1937.


Зенькевич Захар (1853 — 1900), київ. лікар-терапевт і мікробіолог; 1883 застосував методу фарбування туберкульозних бактерій; праці з питань клініки й мікробіології туберкульози, поворотного тифу, прокази й ін. інфекцій.


«Зеркало», сатирично-політ. двотижневик у Львові 1882 — 86 (1884 — 85 п. н. «Нове З.»), спрямований проти москвофільства; ред. К. Устіянович, співр. І. Грабович, В. Коцовський, В. Лісковацький, В. Масляк, І. Франко й ін.

[„Зеркало“, сатирично-політ. двотижневик, виходив 1882 — 85 (у 1883 — 85 п. н. „Нове Зеркало“); ред. К. Устіянович, В. Нагірний, К. Левицький, Є. Олесницький... — Виправлення. Т. 11.]


«Зеркало», гумористична газ. 1889 — 93 у Львові, ред. о. О. Здерковський, Є. Олесницький і К. Паньківський (1891 — 93).


«Зеркало», гумористична газ. у Львові 1906 — 08; вид. О. Дубицький.


Зернікав (Zörnikau) Адам (1652 — 1691), правос. богослов нім. роду з Кеніґсберґу, з 1680 р. на Україні, перейшов з лютеранства на православіє, працював у Чернігові в архиєп. Л. Барановича, згодом як військ. інж.-архітект був на службі гетьманів І. Самойловича та І. Мазепи; збудував Троїцький собор у Чернігові. Залишив велику працю латинською мовою про правос. вчення щодо походження Св. Духа лише від Отця „De processione Spiritus Sancti“, написану 1682 і видану в Кеніґсберґу 1773 С. Миславським. З. помер ченцем у Крупицькому манастирі б. Батурина.


Зернов (1871 — 1945), рос. зоолог-гідробіолог, д. чл. АН СССР, в 1902 — 14 pp. керівник Севастопільської біологічної ст. Академії Наук; вперше точно описав фавну і біоценоз Чорного м. в праці «К вопросу об изучении жизни Черного моря» (1913).

[Зернов, м. б. Зернов Сергій (* Москва — † Ленінград). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.