[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 992-1000.]

Попередня     Головна     Наступна





Кегичівка (IV — 16), с. м. т. на півд. Харківщині, р. ц. Харківської обл.


Кедрин Іван, псевд. Івана Рудницького (* 1896), журналіст і політ. діяч з Галичини; чл. Центр. Комітету УНДО, довголітній секретар Т-ва Письм. і Журналістів у Львові; 1920 — 22 співр. журн. «Воля» у Відні, в 1922 — 39 співред. «Діла» (тоді ж, в 1925 — 31 pp., кореспондент і пресовий референт Укр. Парляментарної Репрезентації у Варшаві), в 1937 — 39 його політ. ред. На еміґрації гол. Укр. Центр. Допомогового Об’єднання Австрії (1946 — 49); тепер у ЗДА, чл. ред. «Свободи». Важливіші праці: «Берестейський міф» (1928), «Причини упадку Польщі» (під псевд. Гомополітікус, 1940) й ін.; ред. книжкових вид. і альманахів (м. ін. іст. Січ. Стрільців «Золоті Ворота»), численні ст. в укр., поль. і нім. пресі.

[Кедрин Іван (* Ходорів, Бібрський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Кедрина, див. Сосна-кедрина.


Кедр ливанський (Cedrus Libani Laws.), вічнозелене дерево з родини соснуватих, до 25-40 м вис., яке високо цінилося в старовину як будів. матеріял; на Україні культивується як декоративне в Крим. горах.


Кедро Ростислав (* 1904), псевд., зах.-укр. поет-неоклясик; зб. «Сонети» (1931), «Пінистий келіх» (1939), «Скобине гніздо» (1957); тепер у Канаді.


Кедровський Володимир (* 1890), гром. і політ. діяч, чл. ЦК УПСР в 1917 — 18 pp., чл. Центр. Ради, заступник гол. Укр. Військ. Комітету, потім заступник Військ. Секретаря, літом 1919 гол. держ. інспектор Армії УНР, з осени 1919 до 1921 посол УНР в Латвії, Естонії й Фінляндії. З 1923 р. в ЗДА. Автор споминів і ст. в укр. пресі; тепер шеф Укр. Відділу «Голосу Америки» у Вашінґтоні.

[Кедровський Володимир (1890, Херсонщина — 1970, Нью-Йорк), 1955 — 63 шеф Укр. Відділу „Голосу Америки“. — Виправлення. Т. 11.]


Кейван Іван (* 1909), графік і маляр, студіював в Академії Мистецтв у Варшаві; виставляє з 1932; портрети, кн. графіка, пейзажі; статті в пресі; з 1949 в Канаді.

[Кейван Іван (1907, Карлів, Снятинський пов., Галичина — 1992). — Виправлення. Т. 11.]


Кейзер Данило († після 1858), свящ. Чернігівського полку, вчився в Київській духовній семінарії; у зв’язку з повстанням Чернігівського полку (1825) позбавлений духовного сану і засланий до арештантських рот.


Келеберда (V — 14), с. Кременчуцького р-ну Полтавської обл., над Дніпром; кол. сотенне м-ко Полтавського полку; нищене татарами в 1675 і 1696 pp.


Келермеські могили, група багатих могил меотських чи скитських царів б. станиці Келермес на Кубанщині (Ґіягінського р-ну Адиґейської автономної обл.), досліджена М. Веселовським та ін. у 1903 — 04 pp. У могилах були дерев’яні комори на стовпах, навколо них багато забитих коней (до 24), всередині, б. померлих, дуже багатий виряд; діядеми, чаші, дзеркала, збруя.


Келлер (Keller) Ґеорґ Зіґмунд (* 1887), нім. філолог; в 1926 — 34 pp. чл. Куратори Укр. Наук. Ін-ту в Берліні; м. ін. праця про чумацькі пісні.


Келлер Федір (1857 — 1918), рос. генерал, реакціонер і ворог українства; 1914 як командир рос. 10 кавалерійської дивізії відомий погромами в Галичині; 1918 призначений гетьманом Скоропадським головнокомандуючим усіх збройних сил Укр. Держави; після перемоги Директорії застрілений під час утечі.

[Келлер Федір († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Кельмінці (V — 7), с. в півн. Басарабії (Хотинщина), р. ц. Чернівецької обл.


Кельти, група племен, що в останні вв. до Хр. займала велику частину Зах. і Центр. Европи, гол. сьогоднішню Францію. Під сильним культ. впливом Греції К. витворили високу культуру, яку поширили під час своїх мандрівок по різних просторах Европи. На Україну її принесли кельтські племена бастарнів та скірів. Вона прикметна масовим виробом залізних предметів, гол. зброї (див. ілюстрації ЕУ II, стор. 99), рільничого знаряддя та поширенням посуду, робленого на ганчарному колі. Гол. зайняттям К. було хліборобство й торгівля з власною монетою (див. Кельтські монети).


Кельтські монети, здебільша імітації срібних тетрадрахм Філіппа Македонського та золотих статерів Олександра В., що появлялися на Україні в лятенську добу. Цілі скарби їх знайдено в Скоморохах (Сокальського пов.), Мукачеві (див. ілюстрації ЕУ II, стор. 99) та Розавлі (Мармарощина), натомість К. м. невідомі на Центр. і Сх. Землях.


Кембрійський період, див. Геологія України.


Кемень (Kemèny) Янош (1607 — 62), семигородський кн., учасник спільного походу семигородців та українців під проводом полк. А. Ждановича на Польщу 1657.


Кемпе Лаврентій (1901), актор, з 1921 на сцені мандрівних театрів Галичини, 1941 — 44 в театрах Львова й Станиславова, з 1945 на еміґрації, тепер у Канаді.

[Кемпе Лаврентій (1901, Володарка, Сквирський пов., Київ. губ. — 1981, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Кенаф (Hibiscus cannabinus L.), однорічна прядивна рослина з родини мальвових, культивована з 1920-их pp. на Кубані і півд. Україні. В останні роки на Україні не культивується.


Кенігсек (Кеніґсен?) Фрідріх († 1708), саксонський інж., осаул ген. артилерії й помічник гетьмана Мазепи в удосконаленні гарматної справи на Гетьманщині, один з керівників оборони Батурина в жовтні 1708 р. Помер від ран у дорозі до Глухова, куди росіяни везли його на страту.


«Кеніґсберзький літопис», у 18 в. знаходився в Кеніґсберзі, раніше у власності Радзівілів (тому зветься також «Радзівілівський л.»), відпис Суздальського л. з поч. 16 в., перша частина — Несторів л. Зокрема цінний своїми ілюстраціями (понад 600), які є в значній частині під впливом зах. графіки, але почасти ймовірно — копіями старіших ориґіналів; культ.-іст. надзвичайно цінні. Вид. в «Памятниках древней письменности» т. 118, праці М. Артамонова та Арциховського в «Известиях Академии Истории Материальной Культуры» X, 1 (1931) та XIV, 2 (1934).


[Кентржинський Богдан. — Доповнення. Т. 11.]


Кеппен Петро (1793 — 1864), статистик, географ і етнограф родом з Харкова, чл. Рос. Академії Наук; досліджував Крим і півд. Україну; в працях «Этнографическая карта Европейской России» (1851), «О народных переписях в России» (1889), у виданих при його співучасті «Списках населенных мест России» (69 тт.) багато матеріялів про Україну.


[Кераміка. — Доповнення. Т. 11.]


Керенський Олександер (* 1881), рос. політ. діяч, провідна постать революції 1917 р. в Росії, в 4 Держ. Думі гол. фракції трудовиків. В Тимчасовому Уряді спочатку мін. юстиції, згодом — війни, а з липня до жовтня 1917 гол. лябільних коаліційних кабінетів. Намагався маневрувати між різними течіями та інтересами з метою втримати цілість імперії («керенщина»). Не маючи за собою реальної сили, ця політика балянсування була приречена на невдачу. З 1918 К. на еміґрації в Лондоні і Парижі, згодом у ЗДА. У своїх виступах проти царського уряду К. м. ін. атакував його також за неправильну нац. політику і переслідування укр. мови. До укр. нац. революції ставився в міру її наростання і загрози для єдности Росії все більше неґативно, що виявилося в забороні 2 Всеукр. Військ. З’їзду, яку К. згодом змушений був анулювати. Зріст авторитету Центр. Ради після І універсалу і неуспіхи на фронті примусили К. до переговорів з Ген. Секретаріятом у Києві (липень 1917), які закінчилися визнанням Центр. Ради та автономії України. На еміґрації К. веде політ. і публіцистичну діяльність, метою якої є відновлення дем. Росії, побудованої на федеративних основах.

[Керенський Олександер (1881, Сімбірськ — 1970, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Л. Б.


Керестур Руський (Руски Крстур, по-угор. Báczkeresztur), укр. с. в Бачці (Юґославія), осередок бачванських українців, які тут поселювалися з 1746 p.; 6 500 меш. (1948), гр.-кат. парохія (з 1750). Вид. центр: тижневики — «Руски Новини» (1922 — 41) і «Руске Слово» (з 1945), дитячі місячники — «Наша Заградка» (1938 — 41) і «Пионирска заградка» (з 1946), літ.-мист. квартальник «Шветлосц» (1952 — 54), календарі, шкільні підручники, друкарня (з 1936); гімназія (з 1945), аматорський театр.


«Керзонова лінія», умовна назва лінії, що проходить через Гродно — Ялівку — Немирів — Берестя — Дорогуськ — Устилуг, на сх. від Грубешова, через Крилів, на зах. від Рави Руської, на сх. від Перемишля аж до Карпат і мала становити сх. кордон Польщі, в тому ч. і між Польщею та Україною. Вперше «К. л.» як сх. кордон Польщі визначила Найвища Рада Антанти 8. 12. 1919. Ту саму лінію запропонував в липні 1920 мін. закордонних справ Великобрітанії Д. Керзон (звідси назва «К. л.») як кордон Польщі і Сов. Росії під час наступу сов. армії на Варшаву. «К. л.» з поправками на користь СССР прийнято як нім.-сов. кордон в договорі між Німеччиною і СССР 28. 9. 1939. Востаннє «К. л.» прийнята, на цей раз з поправками на користь Польщі, як поль.-сов. кордон на Ялтинській конференції (січень 1945), її згодом санкціонував договір між СССР і Польщею в Москві 16. 8. 1915. (Див. карта на 345 стор.).


Керкінітіда, грец. (дорійська) колонія б. теперішньої Евпаторії в Криму, оборонний форпост Херсонесу, з власною монетою; її некропіль сягає ще 6 в. до Хр.


Керконел (Kirckonnell) Ватсон (* 1895), кан. поет, публіцист і історик літератури, проф. і ректор Акадійського Ун-ту, Д. чл. НТШ; знавець і прихильник укр. справи в Канаді; численні ст. про українців та про укр. літературу, про англізми в укр. мові, переклади з укр.; м. ін. «The Ukrainian Canadians and the War» (1940), «Our Ukrainian Loyalists» (1943), «The Ukrainian Agony» (1943).

[Керконел (Kirkconnell) Ватсон (1895 — 1977). — Виправлення. Т. 11.]


Керницький Іван (* 1913), псевд. Ґзимс, Ікер, письм., фейлетоніст і гуморист; співр. пресових вид. Тиктора у Львові; з 1949 в ЗДА фейлетоніст «Свободи» і співред. «Лиса Микити»; оп. «Мій світ» (1938), «Село горить» (1940); гуморески «Циганськими дорогами» (1947), Перелетні птахи» (1952); п’єси «Король стрільців» (1943), «Квіт папороті» (1943, для дитячого театру) й ін.; повість «Герой передмістя» (1958).

[Керницький Іван (1913, Суходіл, Бібрський пов., Галичина — 1984, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Керування, одна з форм граматичного зв’язку поміж членами речення (поруч узгодження), в якій відмінкова форма залежного чи то пояснювального, керованого імени (без прийменника — безпосереднє К.; з прийменником — посереднє К.) зумовлена характером пояснюваного, керівного слова безпосередньо (віддалюватися, відділюватися завжди керує за допомогою прийменника від з родовим відмінком керованого імени) або в зв’язку з характером семантично-граматичних стосунків між керівним і керованим словом (купувати в сполуці з назвою предмета, себто прямим об’єктом дії, вимагає безприйменникового знахідного або — родового, коли це частковий об’єкт: сіль, соли). Розрізняються словосполуки з сильним К., коли керівне слово конечно вимагає при собі залежного імени в окресленій відмінковій формі (добитися слави) та із слабим К., коли цієї конечности зв’язку нема. Див. Прилягання.


Керч (VIII — 17), м. обл. підпорядкування і порт у сх. частині Криму над Керчинською протокою, мальовничо положене у підніжжя гори Мітрідат; 99 000 мешк. (1959).

К. заснована в 6 в. до Хр. як грец. колонія Пантікапей, з 5 в. була столицею Боспорського царства, з 1 в. належала Римові, згодом Візантії. В 10 в. тут було слов. селище Корчев, що належало до Тмутороканського князівства; в 14 — 15 в. К. належала ґенуезцям, з кін. 15 в. туркам, які зробили з неї фортецю. За Кучук-Кайнардійським договором 1774, К. разом з сусідньою фортецею Єнікале відійшла до Росії. Завдяки зручному положенню вона стала важливою пристанню й торг. м., осередком рибальства, тут розвивалася харч. пром-сть, постав метал. зав.; населення зросло з 10 500 в 1863 р. до 33 400 в 1897. Після занепаду під час першої світової війни й революції (1926 р. — 34 600 мешк.) з кін. 1920-их pp. розбудовуються різні галузі промети, насамперед залізорудна і метал.; населення зростає до 104 500 мешк. в 1939. Після сильного знищення в 1941 — 44 pp. К. майже відбудовано.

К. є осередком Керчинського залізорудного басейну (гол. галузі пром-сти — залізорудна і метал.) і центром риболовецької (керчинський оселедець, кефаля) і рибообробної пром-сти Криму. Ін. галузі пром-сти — суднобудівництво, будів. матеріялів, харч., легка. Важливий порт, через який іде аґльомерат з Камиш-Бурунського залізорудного комбінату, вугілля, хліб, риба; поронна переправа зал. поїздів з Криму на Кавказ. В К. працює Ін-т рибного госп-ва та океанографії і Іст.-археологічний музей з цінною колекцією пам’яток минулого К.


Керч (псевд.) Оксана (* 1911), письм. на еміґрації в Арґентіні; повість «Альбатроси» (1957); з 1959 в ЗДА.


Керчинська протока, кол. Боспор Кіммерійський, протока між Керчинським півостровом в Криму і Таманським на Кубані, з’єднує Чорне й Озівське м.; довж. 40 км, шир. — 4 — 15 км; замерзає на 2 місяці; важливий морський шлях; зал. переправа пороном.


Керчинський залізорудний басейн, другий щодо значення, після Криворізького, залізорудний басейн України, розташований в півн.-сх. частині Керчинського півострова. Основними рудами є бурі залізняки еолітової побудови гор. третинного віку; вони розміщуються на дев’ятьох ділянках — мульдах, з яких найвидатніші є Камиш-Бурунська (найкраще розроблена), Катерлазька, Киз-Аульська і Ельтигенська. Заг. запаси керчинських руд становлять 2,1 млд т (1 658 млн категорій A + B + C1 і 431 млн т категорії C2), себто 8,5% запасів УССР. Сер. потужність рудних пластів 6 — 12, подекуди до 24 м, глибина залягань невелика, лише в середині мульд досягає 100 — 160 м, що дозволяє видобувати руду відкритим способом. Вміст заліза невеликий: в сер. перев. 28 — 39%, манґану 0,8 — 4,3%, фосфору 0,6 — 1,1%, сірки 0,2 — 0,8%, арсену 0,07 — 0,13%, ванадію 0,02 — 0,08%. Для застосування керчинської руди в доменному процесі треба її збагачувати з уваги на невеликий вміст заліза і шкідливі домішки, зокрема арсену.

Початок експлуатації керчинських РУД припадає на кін. 19 в., хоча перші проби мали вже місце в 1840-их pp.; 1900 p. видобуто 390 000 т, 1913 — 370 000 т, або 5% заг. укр. продукції. Частину руди перероблювано на місц. металюрґійному зав. (1914 р. на ньому працювало 3 000 робітників), частину вивозили до зав. в Маріюполі й Таганрозі. Експлуатація керчинської руди збільшилася щойно з побудовою Камиш-Бурунського комбінату (збагачувальна фабрика 1936 p., аґльомераційна — 1939) з 51 000 т у 1928 р. до 852 000 у 1938 і 1 280 000 у 1940. Руду переробляли на керчинському металюрґійному зав. ім. Войкова та на жданівському зав. «Озівсталь»; кокс достачав місц. коксохем. зав., що працював на базі донецького вугілля, металюрґійних вапняків місц. і балаклавського родовища.

Всі ці заводи були цілковито знищені під час війни, частково відбудовані й реконструйовані на поч. 1950-их pp. 1958 p. видобуто 4,3 млн т залізної руди (9% заг. укр. продукції), 0,6 млн т металюрґійних вапняків, вироблено 3,2 млн т концентрату на збагачувальній фабриці, 1,9 млн т аґльомерату; відкрито нову Чорноморську рудню. Керчинські руди є далі підставою метал. пром-сти Жданова (він переробляє весь аґльомерат К. з. б.). В період семирічки 1958 — 65 плянується поширення видобутку руди до 6 — 7 млн т та розбудова її збагачувальних і аґльомераційних процесів як безпосередньо на руднях, так і на метал. зав. Жданова; це зумовлене загрозою близького вичерпання багатих руд Кривого Рогу і потребою переробляти також вбогі руди (див. Залізорудно пром-сть). Хоч керчинську руду легко видобувати, але її занечищення і порошкова форма є причиною, що витоп 1 т чавуну з керчинської руди на «Озівсталі» коштує на 40% більше, ніж з Криворізької руди.

С. Процюк


Керчинський півострів, сх. частина Кримського півострова, відділена від нього перешийком шир. в 17 км; площа бл. З 000 км². Поверхня горбиста (до 190 м), збудована з вапняків і піщано-глинястих порід, зім’ятих в складки. Серед горбів і вздовж моря озера й обширні солонці, багато болотяних вулканів; річок немає; безлісний степ. В сх. частині К. п. багатий Керчинський залізорудний басейн. Гол. м. Керч.


Кесслер Карл (1815 — 81), рос. зоолог, 1844 — 61 проф. Київського, згодом Петербурзького Ун-ту, дослідник фавни України, зокрема риб, річок, Чорного та Озівського м.


Кефаля, кефаль (Mugil), родина морських прибережних риб. У Чорному і Озівському м. та в лиманах поширені 5 видів, з яких пром. значення мають: лобань (M. cephalus L.), сингіль (M. auratus Risso) і гостроніс (M. saliens Risso); довж. цих видів доходить до 75 см, вага 1 — 2 (лобань) кг. 1938 р. в Чорному і Озівському м. було виловлено 26 200 центнерів К.


Кибалюк Неофіт (1894 — 1948), гром. і правос. діяч на Волині та на еміґрації; статті на іст.-церк. теми, оп.; помер у Німеччині.


Кибальчич Микола (1854 — 81), революціонер родом з Київщини, чл. партії «Земля і Воля», згодом «Народної Волі»; виготовив бомбу для вбивства Олександра II; засуджений на смерть і повішений з А. Желябовим, С. Перовською й ін.; публіцистичний псевд. — Дорошенко.

[Кибальчич Микола (1853, Короп, Чернігівська губ. — 1881, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Кибальчич Надія (1856 — 1918), псевд. Наталка Полтавка, письм., дочка Номиса М. (Симонова); оп. й нариси містила в гал. «Зорі» 1900-их pp. («Баба-яга», «Самовродок») і «ЛНВ» («Зустріч», «Його право», «Останній раз», «Кому яке діло» й ін.); драма «Катерина Чайківна».


Кибальчич Надія (1878 — 1914), за чоловіком Козловська, поетка, дочка Надії К.; друкуватися почала 1898 р. в «ЛНВ». Більшість творів К. увійшли до зб. «Поезії» (1913).

[Кибальчич Надія (1878, Ясногород, Волинь — 1914, Кагарлик, Київщина). — Виправлення. Т. 11.]


Кивелюк Іван (1866 — 1922), суддя, гром. і політ. діяч; посол до гал. сойму (1908 — 18) і чл. Крайового виділу у Львові; в 1910 — 12 pp. гол. т-ва «Просвіти» у Львові.

[Кивелюк Іван (* Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Киверці (III — 6), м. на зах. Волині, р. ц. Волинської обл.; зал. вузол, лісообробна, мебльова пром-сть, мех, зав., торфорозробки.


Кивлицький Євген (1861 — 1921), літератор, педагог і гром. діяч; 1889 — 92 ред. «КСт.», 1890 — 98 бібліотекар Київ Ун-ту.


«Киевлянин», зб.-альманах у Києві 1840, 1841 і в Москві 1850; іст. матеріяли про Київ і Україну; вид. і ред. М. Максимович.


«Киевлянин», щоденна рос; газ. в Києві (1864 — 1919), субвенціонована царським урядом, первісно антиполь. напрямку, згодом україножерна; вела боротьбу з «укр. сепаратизмом і поль. інтриґою»; засновник і ред. В. Я. Шульгин (1864 — 78), його наступники — Д. І. Піхно (1878 — 1911) і В. В. Шульгин (1911 — 19).


Києво-Могилянська Академія (до кін. 17 в. Колеґія), висока школа в Києві, яку заснував 1632 р. митр. Петро Могила на базі школи Богоявленського Братства, до якої була приєднана школа Печерської Лаври (існувала з 1631). 1635 р. Колеґія одержала привілей короля Владислава IV. К.-М. А. створена була на зразок зах. колеґій, але рівень навчання мала академічний. Викладовою мовою була латинська, але багато уваги приділювано грец. і ц.-слов. мовам. Навчання складалося з трьох груп: нижча — граматика з трьома клясами (інфіма, граматика, синтакса); сер. — реторика з двома клясами (піїтика й реторика) й вища — філософія (з діялектикою та логікою). Богословської кляси офіц. не було, але богословські науки частинно вивчали у філософській групі. Очолювали Колеґію ректор, що був водночас і ігуменом Братського манастиря, і префект, які підлягали безпосередньо митр. Митр. дбав про належний рівень навчання, кваліфікацію професорів, про побутові обставини школи, про її правне та матеріяльне забезпечення. Для утримання Колеґії митр. надав кілька маєтків Братському манастиреві. З огляду на швидке зростання Колеґії та кількости її студентів, була утворена філія у Вінниці, що потім була перенесена до Гощі на Волині й існувала там до кін. 17 в. Першими проф. Колеґії були вчителі Львівської Братської Школи — Ісая Трофимович-Козловський (перший ректор Колеґії) й Сильвестер Косів. Ректорами Колеґії в 17 в. були також Ігнатій Оксенович-Старушич, Йосиф Кононович-Горбацький, Інокентій Ґізель, Лазар Баранович, Іоанікій Ґалятовський, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський. Після тимчасового занепаду в часи руїни Колеґія досягає повного розцвіту в. добу Мазепи, що був її великим добродієм. 1689 р. відкрито богословську клясу, що було стверджено 1694 р. царською грамотою, яка надавала Колеґії також прав суд. автономії. В 1700 — 01 pp. Колеґія одержала й офіц. титул Академії. Коштом Мазепи було збудовано гарний будинок Академії. Серед проф. Академії з’являються такі визначні вчені, як Стефан Яворський, Теофан Прокопович. Зростає число студентів, серед яких були представники старшинської аристократії.

Після нової перерви, викликаної Полтавською катастрофою, розцвіт К.-М. А. триває і далі, особливо за часів митр. Рафаїла Заборовського, який дуже дбав про неї (добудова Мазепинського корпусу Академії, збільшення коштів на її утримання, добір кращих проф. тощо). К.-М. А., як і раніше, була заг.-осв. високою школою, приступною для всіх станів людности України, а також для чужинців: в ній вчилися білоруси, балканські слов’яни, румуни, росіяни, греки, араби та ін. Значно зросло ч. студентів (понад тисячу). 1744 р. студентів світського походження було 722, духовного — 380; пізніше це співвідношення міняється на користь останніх. Повний курс навчання тривав 12 років і складався з 8 кляс, що з них вищі були філософія (2 роки) й богословіє (4 роки). Для світських студентів курс звичайно закінчувався філософією. Предмети були ті самі, що й раніше, а крім того, математика (з основами фізики та астрономії), мови: франц., нім., рос., поль. й старожидівська, малювання. Жива укр. мова мала вплив на виклади, а ще більше вживалася в акад. побуті та в акад. літературі (зокрема в драматичних творах Г. Кониського, Г. Щербацького, у віршах Танського й Некрашевича, в перекладах тощо). Наук. рівень К.-М. А. був високий: серед проф. її в 18 в. були такі визначні вчені, як Т. Прокопович, Симон Тодорський, Георгій Кониський, Сильвестер Ляскоронський, Георгій Щербацький, Давид Нащинський, Іриней Фальковський та багато ін. З К.-М. А. вийшло чимало наук., держ. і церк. діячів України й усієї Сх. Европи. Тут вчилися гетьмани І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок; св. Дмитро Туптало, Я. Маркович, Г. Сковорода, М. Ханенко, Г. Полетика, О. Лобисевич, М. Бантиш-Каменський, кн. О. Безбородько, Д. Трощинський та ін. У 2 пол. 18 в. було кілька проєктів перетворити К.-М. А. на ун-т (1763 р. гетьмана К. Розумовського, згодом Рум’янцева, київ. шляхетства 1767 р. тощо), але рос. уряд поставився до цього неґативно. 1786 р. маєтки Братського манастиря, з яких утримувалася К.-М. А., були секуляризовані, і дальше існування її залежало від щорічних урядових асиґнувань. Рос. уряд русифікував К.-М. А., що поволі втрачала світський характер. 1817 р. К.-М. А. була закрита, а замість неї 1819 р. створено Київську Духовну Академію.

Література: Голубев С. История Киевской Академии, І. К. 1886; Петров Н. Киевская Академия во второй половине XVII в. К. 1895; Серебренников В. Киевская Академия с половины XVIII в. до преобразования ее в 1819 г. К. 1896; Jabłonowski A. Akademia Kijowsko-Mohilańska, К. 1899 — 1900. Голубев С. Киевская Академия в конце XVII и в начале XVIII в. К. 1901; Вишневский Д. Киевская Академия в первой половине XVIII в. К. 1903; Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии, відділ II, І — III тт. К. 1904 — 07; Петров Н. Киевская Академия в гетманство К. Г. Разумовского. К. 1905; Титов Ф. Стара вища освіта в Київській Україні XVI — поч. XIX в. К. 1924.

Р. М.


Києво-Могилянська Колеґія, див. Києво-Могилянська Академія.



Києво-Печерська Лавра, чоловічий манастир, заснований преподобним Антонієм в пол. 11 в. навколо печери, яку викопав собі свящ. с. Берестова, майбутній київ. митр. Іларіон (бл. 1051 p.). Першим ігуменом був преп. Варлаам (1061), по ньому — преп. Теодосій, що завів суворий студитський устав манастиря.

Київ. та ін. князі й бояри підтримували манастир, дарували йому землі, будували церкви, а деякі з них були там ченцями. Серед ченців було багато освічених людей, і манастир став скоро найбільшим рел. і культ. осередком Київ. Руси. Звідси вийшли «Поученія» преп. Теодосія, Несторові «Чтеніє» про Бориса і Гліба та «Житіє Теодосія Печерського», тут складалась «Повість временних літ», «Патерик Печерський» та ін.; процвітали переклади з ін. мов, переписування й оздоблення книг, будівництво й рел. малярство (славні мистці: преп. Алімпій, Григорій та ін.). Про святе життя подвижників-ченців і про чудесне збудування гол. храму манастиря виникло згодом багато переказів і леґенд.

Манастир часто плюндровано, зокрема 1096 р. — половцями, 1169 — Андрієм Боголюбським, 1203 — Рюриком Ростиславичем і чернігівськими князями, 1240 — Батиєм; у пол. 15 в. кн. Семен Олелькович відбудував манастир, але 1482 р. татари знову спалили його, проте, згодом манастир був відбудований. В другій пол. 16 в. він одержав від Царгородського патріярха ставропігію і став називатися Лаврою, складаючись із 6 манастирів, об’єднаних в одне ціле.

По Берестейській унії К.-П. Л. короткий час стала предметом спору між правос. і католиками; 1613 перемогли правос., підтримані кн. К. Острозьким. 1615 р. архимандрит Єлисей Плетенецький влаштував у К.-П. Л. друкарню (першу в Києві), що випустила за недовгий час кілька десятків книг — богослужбових, рел.-полемічних, з канонічного права, морально-повчальних та учбових. Архимандрит П. Могила відбудував і щедро прикрасив К.-П. Л., а 1631 р. відкрив при ній школу на зах. взірець (згодом, сполучена з Братською школою, дала поч. Києво-Могилянській Колеґії). 1688 р. К.-П. Л. стала ставропігією моск. патріярха.

Гетьмани й коз. старшина, а також моск. царі щедро підтримували К.-П. Л. 1718 р. велика пожежа ушкодила більшість будівель К.-П. Л., в тому ч. Велику церкву й друкарню, і знищила бібліотеку й архів. Манастир потім відбудовували кількадесят років. Великої шкоди завдала Лаврі заборона рос. уряду 1720 р. друкувати нові книжки, а також заведення синодальної цензури для всіх видань. 1786 р. рос. уряд секуляризував маєтки К.-П. Л., перевів її на держ. утримання і скасував стародавній звичай вибирати всією братією «соборних старців», що складали Духовний Собор — керівний орган Лаври. Їх став призначати митр., який у 19 — 20 вв. мав свою резиденцію в Лаврі. З цього часу починається і дедалі зростає русифікація К.-П. Л., хоч вона й далі зберігала деякі укр. церк. традиції, К.-П. Л. була єдиним манастирем, який варив св. миро на всю Рос. Імперію. Ч. ченців і послушників перед революцією перевищувало 1200.

К.-П. Л. була до большевизму одним із найславетніших в усьому правос. світі місць прощ, куди приходило багато сотень тисяч прочан. Найвідоміші святощі К.-П. Л. — мощі св. подвижників-ченців; печери, де жили і покояться вони і за якими названо весь манастир, становлять собою лябіринти коридорів та крипт, викопаних у м’якому пісковику та в лесі; найдавніші з них походять ще з часів неоліту. В 1643 р. митр. П. Могила канонізував печерських подвижників. За гол. святиню вважалася закладена 1073 р. Велика Лаврська церква з чудотворним образом Успіння.

Сов. влада конфіскувала в К.-П. Л. в 1921 — 22 pp. багато реліквій і коштовних речей великої іст. й мист. вартости та зайняла ряд приміщень для госп. й ін. потреб. З пам’яток і збірок К.-П. Л. організовано Лаврський Музей Культів і Побуту, де сконцентровано також зб. деяких київ. музеїв (гол. Київ. Церк.-Археологічного Музею, музеїв Київ. Держ. Ун-ту, Всеукр. Іст. Музею й ін.). 1926 уряд УССР закрив манастир, а територію К.-П. Л. проголосив Держ. Культ.-Іст. Заповідником — Всеукр. Музейним Городком, влаштувавши в ньому низку музеїв (зокрема антирел.), архівів, бібліотек, робітень. 1934 р. Музейний Городок зліквідовано, а нагромаджені збірки частково й поступово передавано різним новостворюваним музеям Києва. 1941 р. большевики, відступаючи, підклали міни під гол. церкву Успіння пресв. Богородиці, що вибухли під час нім. окупації 3 листопада 1941 p., зруйнувавши церкву та заподіявши багато ін. шкод. По другій світовій війні Лаврський заповідник відновлено п. н. «Київ. Держ. Заповідник К.-П. Л.», але Успенську церкву залишено в руїнах. На терені заповідника приміщені Держ. Музей Театрального Мистецтва УРСР, відділ нар. мистецтва Київ. Держ. Музею Укр. Мистецтва та ін. При лаврських печерах дозволено відновити чоловічий манастир (рос. правос. церкви), що має понад 100 ченців і знову притягає прочан.

К.-П. Л. багата на архітектурні пам’ятки. Деякі з них давні, як Собор Успіння (11 в.) та гол. брама з церквою св. Трійці (збудована 1106 p.), але вони були кількакратно перебудовані й пишно удекоровані барокковими оздобами в 1720-их pp.; стіни собору були вкриті фресками, серед них були зображення князів; в соборі були надгробки кн. К. Острозького та ін. Ін. церкви були збудовані в 17 — 18 вв. коз. старшиною, як церква Воздвиження над Ближніми печерами (1700), церква Всіх Святих, гарний зразок укр. барокко, збудована гетьманом Мазепою 1696 р. водночас із церквою-баштою преподобного Іоана Кущника, «Малярною» баштою та мурами навколо манастиря, на яких ці башти знаходяться. Деякі церкви з тих часів, як церква Зачаття св. Анни (1679), Різдва Пресвятої Богородиці (1696) — обидві коло Дальніх печер, та церква Воскресіння (1698), змінено пізнішими перебудовами. В 1720-их pp. збудовано келії соборних старців, друкарню, пекарню та ін. служби. Останні будівлі не раз перероблялися. Велика лаврська дзвіниця (96,5 м висоти) збудована в клясичних ордерах архітектом Г. Шеделем (1731 — 45). Дзвіниці коло Дальніх (1754) і Ближніх печер (1759) збудовані лаврським архітектом С. Ковніром. Дзвони з усіх цих дзвіниць знято сов. владою в 1931 — 32 pp. 19 — 20 в. принесли знищення й переробку ряду давніх будівель і спорудження кількох церков у казенному моск.-синодальному стилі (Трапезна церква та ін.).

Література: Титов Ф. Путеводитель при обозрении Киево-Печерской Лавры. К. 1910; Шероцкий К. Киев. Путеводитель. К. 1918; Провідник по Києву (вид. ВУАН, за ред. Ф. Ернста). К. 1931. Київський Держ. Заповідник-Музей «Києво-Печерська Лавра». К. 1957; Логвин Г. Киево-Печерская Лавра, М. 1958.

В. Павловський


«Києво-Печерський Патерик», зб. оп. про ченців Києво-Печерської Лаври. Відома нам з двох пізніших обробок: Тверської 1406 р. (т. зв. Арсенівська) та Київської 1462 р. (Касіянівська). Первісна ред. постала після 1215, але не пізніше 1230 р. з листування ченців Печерської Лаври Симона (тоді вже єп.) та Полікарпа. Листи обох авторів можна вважати лише літ. формою. В цих листах подано 20 оп. про праведних або грішних ченців лаври на підставі усних переказів та деяких писаних джерел, що до нас не дій. шли (напр., житіє св. Антонія Печерського, лаврський «літопис»). Пізніші обробки, скільки можна судити, мало змінили первісний текст, але дещо додали до нього, м. ін. житія св. Теодосія, похвалу йому, оп. про св. Ісаакія (з літопису), оп. з іст. манастиря (зокрема будова церкви коштом варязької пожертви) тощо. Київська обробка подає відомості про пізніші впливи візантійського «гезихазму». 1635 «Патерик» вийшов друком поль. мовою, а 1661 — ц.-слов.-укр. Пізніших вид., значно зіпсованих поправками, було кілька.

Більшість оп. первісного тексту торкається подій 11 віку. Характер оп. дуже різноманітний: від короткої звістки про окремий факт (Пимен та Кукша) до оп. характеру новель або романів (Мойсей Угрин, Федір та Василь). Тенденція більшости оп. суворо аскетична, ставлення до «світу» (м. ін. до кн.) здебільша неґативне, одночасно деякі оп. свідчать про підупад манастирського життя (приватна власність окремих ченців тощо). Поруч з датами про лавру, оп. подають силу культ.-іст. матеріялу: про іконописання (св. Алімпій), про вірменських та сирійських лікарів у Києві, про ролю варягів в культ. житті, про долю киян, полонених Болеславом у війні з Ярославом Мудрим, про хліб з лободи в часи голоду, про соляну монополію кн., про судівництво, про приватні бібліотеки та читання ченців тощо. Лише почасти в житіях зустрічаємо окремі мандрівні сюжети (чорти виконують накази святого, зачарований скарб; взагалі чикало демонологічних мотивів). Порівняно, простий стиль (зокрема у Симона), але дуже різноманітна мова, багата лексика та вміння характеризувати осіб і зображувати їхнє внутр. життя засобами розмов, молитов та навіть «внутр. монологу» роблять «Патерик» одним з найвизначніших творів староукр. літератури, що визначив собою великий крок наперед в літ. мистецтві. Наук вид «К.-П. П.» Д. Абрамовича: «Києво-Печерський Патерик» (1931).

Д. Чижевський


Києво-Печерської Лаври євангеліє (теж Лаврське), пам’ятка 14 в. (перед 1370 p.), апракос, 181 листок; рукопис переписаний з півд.-слов. ориґіналу, зберігається в Музеї АН у Києві, виявляє низку укр. особливостей у фонетиці, морфології й словництві; зразки його мови подають О. Шахматов, А. Кримський («Нариси з історії укр. мови»).


«Киевская Мысль», щоденна рос. газ. в Києві (1906 — 18), найбільша на Україні; стримано антиукр. напрямку.


«Киевская Старина», наук. місячник українознавства, виходив у Києві 1882 — 1906 рос. і 1907 п. н. «Україна» — укр. мовою. «К. С.» постала з ініціятиви Т. Лебединцева при гол. співробітництві В. Антоновича, О. Лазаревського, П. Житецького й ін. і була неофіц. органом Старої Громади, яка з 1893 р. була її фактичним власником. Видавали й редаґували «К. С.» Т. Лебединцев (1882 — 87), О. Лашкевич (1888 — 89), Є. Кивлицький (1889 — 92) і В. Науменко (1893 — 1907). «К. С.» була понад 25 pp. єдиним друкованим органом укр. думки на підрос. Україні. Величезна кількість уміщеного в ній наук. та документального матеріялу — іст.; археологічного (зокрема в додатку до «К. С.» «Археологическая Летопись Южной России», 1899 — 1901), етногр., філол., літ. (з 1890 р. в «К. С.» друкувалися також белетристичні твори, з 1897 і укр. мовою), бібліографічного та критичного — була дуже поважним вкладом в укр. науку й культуру. «К. С.» об’єднувала кращі наук. та культ. сили того часу, і т. ч. гурт її співр. являв собою справжнє наук. т-во. Показники до «К. С»: Павловський И., Щепотьев В., Явойский А., Систематический указатель журнала «Киевская Старина» (1882 — 1906), 1911; Дорошенко В. Систематичний покажчик до «Киевской Старины» і «України», ЗНТШ, т. 109 і окремо (1912).

О. О.

[„Киевская Старина“,... була неофіц. органом Старої Громади, яка з 1890 р. була її фактичним власником. Редаґували „К. С.“... Є. Кивлицький (1890 — 1892) і В. Науменко (1893 — 1906). Видавцем у 1890 — 1901 був К. Гамалія. Дод.: „К. С.“ значною мірою спрямовувала розвиток в Україні іст. науки, етнографії, фолкльористики, літературознавства. Найбільшого поширення в ж. набули тематичні публікації з різних аспектів політ., соц. екон., культ. історії України перев. 16 — 19 вв., етногр. і краєзнавчі дослідження, критично-бібліографічні огляди іст. преси. Велике місце в „К. С.посідали публікації актових і наративних джерел, фолкльорних пам’яток, які вплинули на розширення джерельної бази українознавчих досліджень.

Водночас „К. С.“ була осередком просвітницького руху укр. інтеліґенції В 1897 при ред. „К. С.“ було засновано укр. друкарню, 1899 — укр. книгарню. На поч. 20 в. з ініціятиви „К. С.“ було створено мережу нар. читалень. „К. С.“ видавалася рос мовою через заборону мови укр., але ред. часопису намагалася відстояти право укр. мови бути мовою нац. науки і літератури. У зверненнях В. Науменка до урядових осіб 1896 знайшла обґрунтування вимога леґалізації укр. слова як прояву нац. самосвідомости. Ред. вдалося одержати дозвіл на публікацію іст. і фолкльорних пам’яток укр. мовою, а з 1897 — творів красного письменства. Наук. і культ.-просвітницька діяльність „К. С.“ сприяла консолідації інтелектуальних сил нації.

Відроджено „К. С.“ у 1992 укр. мовою п. н. „Київська Старовина“ (гол. ред. — П. Толочко). — М. Палієнко — Виправлення. Т. 11.]


«Киевские Губернские Ведомости», рос. урядова газ. в Києві з 1838 р. до 1917 p.; містила матеріяли з укр. етнографії, особливо в 1846 — 70 pp.


«Киевские Епархиальные Ведомости», офіц. церк. журн. рос. мовою, виходив у Києві 1861 — 1917, містив багато укр. іст. побутового й етногр. матеріялу.


«Киевские Отклики», рос. газ. в Києві 1898 — 1906 pp., що присвячувала багато місця укр. справам. Ред. «К. О.» були І. Лучицький і М. Василенко, серед ін. укр. співр. були С. Петлюра, С. Єфремов, Б. Кістяковський, Є. Кивлицький, М. Могилянський та ін. З 1906 p., замість «К. О.», виходили «Киевские Отголоски», згодом «Киевские Вести» (до 1910).


«Киевский Телеграф», політ., наук. і літ. газ. рос. мовою, виходила двічі на тиждень у Києві 1859 — 76, прихильна до укр. справ; з 1874 (ред. Ю. Цвітковський) була неофіц. ограном Київ. Громади; співр., побіч росіян, В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, О. Русов, П. Чубинський, П. Житецький, Я. Шульгин, С. Подолинський, В. Навроцький та ін.


Киевское Общество Охраны Памятников Старины и Искусства (1913 — 17), засноване з ініціятиви М. Біляшевського і В. Хвойки при київ. ген. губернаторі; мало свій відділ в Умані. Чл. т-ва вели також розкопи, перев. в Києві.


Кизаревич Філотей, ієромонах і друкар; чл. гуртка вчених друкарів і намісник Києво-Печерської Лаври, знавець, ред. і автор передмов до «Акафиста» (1625), «Поучения Доротея» (1627) й ін.; з 1628 ігумен Овруцького манастиря.


Кизим (Кизима) Богдан († 1638), полк. білоцерківський (1620), сотн. київський (1632), один з керівників повстання 1637 на Лівобережній Україні. Страчений М. Потоцьким, разом з сином, у Києві.


Кизіль, див. Дерен.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.