[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1959. — Т. 3. — С. 1083-1102.]

Попередня     Головна     Наступна





Коморник (помічник підкоморого), місц. шляхетський урядник у Поль.-Лит. державі, який відав зем. межовими справами.


Коморники, у В: Князівстві Лит., а згодом на укр. землях Поль.-Лит. держави, категорія бідних селян, які не мали власної землі і житла; останнє («комора») отримували від дідичів, за що виконували панщину (пішу) та складали данину грішми і натурою. Їхнє соц.-правне становище було уодностайнене «уставою на волоки» (див. Волочний перемір).


Компаневич Варлаам (1777 — 1858), василіянин родом з Волині, 1822 — 42 прокуратор василіян у Галичині; листувався з Є. Копітаром і М. Поґодіним.


Компанейський Микола (1848 — 1910), композитор; опери «Тарас Бульба», «Майська ніч».


Компанієць Григорій (* 1881), композитор і дириґент з Полтави; закінчив Петербурзьку Консерваторію; викладач Харківської (1932 — 34) й Київської (1934 — 40) консерваторій. Опери «Сніжна хатка», 3 дитячі опери, квартет, колискова і укр. танець (для струнного квартету), фортепіянові твори.

[Компанієць Григорій (1881 — 1959). — Виправлення. Т. 11.]


Компанієць Лідія (* 1914), сов. поетка і кіносценаристка; зб. поезій «У всіх у нас діла» (1951), «Працьовита в нас сім’я» (1954).


Компаніївка (V — 13), с. над р. Сугоклєю, на півд. схилах Придніпровської височини, р. ц. Кіровоградської обл.


Компанійські полки, вільнонаймане («охоче») військо на Україні-Гетьманщині 17 — 18 вв., що складалося з кількох (за Мазепи — до 8) кінних (охочекомонних або властиво компанійських) і піших (охочепіхотних або сердюцьких) полків, які виконували різні військ.-поліційні доручення, а також брали участь у заг. військ. діях. К. п. існували вже за Хмельниччини й перебували в розпорядженні гетьманського уряду, дістаючи від нього відповідне утримання.


Компаратив (вищий, другий ступінь), форма прикметника, яка показує більшу міру ознаки, вираженої прикметником, у порівнянні двох предметів (біліший); твориться лише від якісних прикметників суфіксами: інший (гарніший) і рідше -ший (молод-ший; лише від первісних і тих, що мають суфікс — к — з основою на один приголосний), а під чужим впливом і аналітично — слівцем більш (більш гарний). При К. вживаються порівняльні конструкції, подібні до підрядних речень, із сполучниками ніж, як, архаїчне чим (твердіший, ніж сталь), або з керуванням посереднім (від з родовим; за, (по) над із знахідним: твердіший від сталі) чи архаїчним уже безпосереднім (чорніший чорної землі). Див. Ступенювання.

[Компаратив, у 6 р. зг., м. б.: -іший (гарніший). — Виправлення. Т. 11.]


Компути, реєстри коз. війська, які в часи належности України до Польщі визначали приналежність певної особи до козацтва як окремого суспільного стану. Після 1648 р. в укр. державі коз. компути, зберігаючи цей характер, містили також матеріяли про військ.-службову діяльність кожного козака та про його майнове забезпечення. У 18 в. виділяються окремі компути значного військ. т-ва, де також велися вписи військ. і службових доручень, що їх виконував кожний чл. цього зверхнього стану.


Комсомол, Комуністична спілка молоді, на Україні повна сучасна назва — Ленінська Комуністична Спілка Молоді України (ЛКСМУ); згідно з статутом і програмою, «масова, непартійна орг-ція» молоді, «резерва» й «помічник» КПУ-КПСС; усю свою роботу виконує під керівництвом ком. партії. ЛКСМУ є складовою частиною Всесоюзної Ленінської Комуністичної Спілки Молоді (ВЛКСМ) на правах обл. орг-ції, але з окремими з’їздами та ЦК.

За прикладом Петрограду й Москви, у. Києві 22. 10. 1917 міська Соц. Спілка Роб. Молоді заснувала орг-цію III Інтернаціонал (на чолі з С. Мальчіковим та М. Ратманським). До нього належали не лише большевики, а й меншовики, есери та ін. У Харкові в листопаді 1917 при больш. партії Спілка Пролетарської Молоді створила III Інтернаціонал; такі ж ком. орг-ції молоді створилися й по ін. містах Окремо творилися соц. спілки шкільної молоді, з ком. ухилом, але багатопартійні. Разом усі ці орг-ції на поч. 1918 об’єднували бл. 1 500 чл., але між собою об’єднані не були.

В Росії К. засновано на І з’їзді Спілок роб.-сел. молоді 29. 10. 1918 у Москві. Ця дата й вважається поч. існування ВЛКСМ, яка тоді звалася (до 1926) Рос. Ком. Спілкою Молоді (РКСМ). Укр. К. не мав прямого орг. зв’язку з РКСМ аж до 1919, хоч і брав з нього приклад. Питання об’єднання орг-цій ком. молоді на Україні постало щойно у 1919, коли большевики зустрілися з сильною конкуренцією боротьбістів. При створенні УКП (боротьбістів) на поч. 1919 виникла й досить чисельна Комуністична Юнацька Спілка (КЮС) з-поміж лівоесерівської укр. молоді, гол. на Лівобережжі. Вона відразу стала успішним конкурентом К., і тому большевики вирішили негайно об’єднати свої орг-ції молоді в маштабах УССР.

26. 6. 1919 у Києві відбувся І з’їзд, на якому й засновано Ком. Спілку Роб. Молоді України (КСРМУ). Цей з’їзд репрезентував бл. 8 000 чл. і ухвалив, що КСРМУ стає обл. орг-цісю РКСМ. Будучи крайньо ліво настроєним, з’їзд також проголосив, що КСРМУ приймає в свої чл. лише роб. молодь. II з’їзд КСРМУ відбувся в Харкові 11. 5. 1920. Він репрезентував 19 080 чл., 3/4 яких концентрувалося на Харківщині та в Донбасі. На цьому з’їзді вже виникло дві проблеми: ставлення до шкільної молоді та до укр. нац. руху. З’їзд ухвалив постанову приймати в чл. студентів. По нац. питанню на з’їзді створилася укр. опозиція т. зв. «федералістів» на чолі з Окуликом, яка запропонувала, щоб КСМУ відокремилася від РКСМ і самостійно входила до Ком. Інтернаціоналу Молоді (КІМ). З’їзд, на якому переважали росіяни (як у всьому К.), цю пропозицію відхилив.

Тим часом і КПУ змусила боротьбістів самоліквідуватися й злитися з нею. У липні 1920 самоліквідувалася й КЮС, а більшість її чл. вступила до КСМУ, де об’єдналася в бльок з «федералістами». Решта ж чл. КЮС, як і частина боротьбістів, до большевиків не пішла, а створила разом з укапістською Незалежною Соц.-Дем. Спілкою Молоді, що діяла гол. на Правобережжі, нову Укр. Ком. Юнацьку Спілку (УкрКЮС), яка була відома також під назвою «Комюн», себто Ком. Юнацтво. УкрКЮС продовжувала леґально конкурувати з КСМУ до 1925, коли її змушено злитися з КСМУ. У 1920 до КСМУ влилися також і ком. орг-ції жид. молоді — Євкомол, «Юґендбунд» та Єврейська Юнацька Роб. Орг-ція (ЄЮРО).

Після II з’їзду в КСМУ розпочався великий розлом. У ній створилися дві опозиції (як і в КПУ): 1) Робітнича опозиція синдикалістичного напряму, очолювана В. Дунаєвським, яка вимагала не допустити в чл, студентів, селян й ін. непролетарів; 2) укр. нац. «федералісти», які дуже зміцніли коштом кол. чл. КЮС та вимагали усамостійнення КСМУ від Москви; На відміну від того, що діялося в КПУ, обидві групи швидко між собою погодилися і виступили спільно п. н. Української опозиції на III з’їзді РКСМ у Москві в 1920 р. м. ін. з такою плятформою: унезалежнення нац. ком. орг-цій молоді від РКСМ, унезалежнення всього К. від партії, збереження його як клясово роб. орг-ції, допущення вільного творення безпартійних колективів роб. молоді на підприємствах і спілок сел: молоді по селах і надання їм права участи в управлінні підприємств та в радах й ін. Проти укр. опозиції на з’їзді виступив сам Ленін. Проте, опозиція продовжувала боротьбу ще два роки. Вона випускала дискусійні бюлетені, летючки і спричинила дискусію у всій КСМУ. Великий бій опозиція звела на III з’їзді КСМУ у травні 1921. але партійний апарат, що керував з’їздом, зумів її перемогти.

Після III з’їзду ситуація настільки загострилася, що КСМУ пішла на ліквідацію опозиції. На селах в цей час спонтанно виникали спілки сел. молоді, в яких провідну ролю грала Укр. КЮС, з якою опозиція в КСМУ стала входити у зв’язки. Тому на поч. 1922 в КСМУ проведено чистку і виключено 17% чл., а після цього розпочато заходи за опанування сел. молоді. Під час НЕП-у КСМУ (яка з 1924 стала зватися ЛКСМУ) перетворилася, як і КПУ, на упривілейовану касту: до неї стало вигідно належати, бо без її рекомендації не можна було дістатися до школи на навчання чи здобути добру посаду. Починаючи з IV з’їзду (1923), в КСМУ вже більше не було організованих бойових опозицій.

Після дискусії 1920 — 21 активність КСМУ стала скеровуватиоя партією в ін. напрямах. Протягом 1920 — 23 комсомольці брали активну участь у боротьбі проти різних укр. повстанців. Потім КСМУ стала надсилати своїх добровольців до Червоного Козацтва та взяла шефство над Чорноморською фльотою. Протягом 1924 — 27 комсомольців заохочувано робити вуличні антирел. демонстрації, громити й закривати церкви тощо. Далі під час лівого повороту в політиці партії в 1927 — 29 комсомольців кинуто на боротьбу за відбирання хліба у куркулів. На поч. колективізації й розкуркулювання в 1930 р. на селі діяло бл. 120 000 чл. ЛКСМУ, які активно допомагали партії змушувати селян вступати до колгоспів.

«Українізація» ЛКСМУ, себто ріст серед чл. питомої ваги українців, проходила значно швидше, ніж у КПУ чи в держ. апараті. В 1925 р. серед чл. ЛКСМУ українці становили 58,7%, а на поч. 1932 — вже 72%. Молодь сприймала укр. мову й культуру легко і з захопленням. Доходило до того, що навіть секретар ЦК ЛКСМУ О. Бойченко виступав на IX з’їзді ВЛКСМ у Москві в 1931 р. з вимогою не змушувати комсомольців вивчати рос. мову. Ідеї М. Хвильового були широко відомі й популярні в ЛКСМУ.

Але в 1933, під час голоду та розгрому «скрипниківщини», членство в ЛКСМУ раптово зменшилося З 1 148 тис. у 1932 до 449 тис. у 1934; решта була вичищена, значна частина репресована, керівні кадри заслані й розстріляні за опір голодові та за нац.-ком. ухили. Після цього ЛКСМУ перетворилася на знаряддя партійного апарату, призначене для виконування насамперед продукційних завдань (вербування молоді на будівництво підприємств на Україні й поза нею), а в ділянці ідеології — для русифікації укр. молоді.

Напередодні другої світової війни в ЛКСМУ нараховувалося понад 1,3 млн чл. З них не менше пол. добровільно залишилися під нім. окупацією. В больш. партизанських загонах на Поліссі нараховувалося лише 25 000 комсомольців і за три роки партизанської боротьби вони прийняли в нові члени лише 5 000 молоді. По гол. містах України, побачивши звірства нім. окупації, деякі комсомольці спонтанно створили підпільні орг-ції, що активно боролися проти німців. Чимало укр. комсомольців під нім. окупацією активно співпрацювало, а то й було членами ОУН обох напрямків.

У повоєнний період К., як великою мірою й перед війною, цілком перетворився на виробничу орг-цію, в якій ідейність та політ. свідомість чл. вимірюється виконанням продукційних завдань. Так, протягом 1954 — 55 ЛКСМУ послала 80 000 чл. на освоєння цілинних земель в Казахстані й Зах. Сибіру; протягом 1956 — 57 — 120 000 чл. послано на розбудову шахт у Донбасі; в 1957 р. — 44 000 послано на тваринницькі ферми в колгоспах; в 1958 — 10 000 чл. послано на будівництво каналу Півд.-Донець-Донбас і т. д. Гол. фактором, що формує свідомість комсомольської молоді вже від 1930-их pp., є протиріччя між комсомольською теорією й фактичною дійсністю в СССР.

На 1. 1. 1956 в ЛКСМУ було 2 891 077 чл., себто 15,9% чл. ВЛКСМ. Вони були об’єднані в 66 758 первинних осередках на підприємствах та в школах. З усього членства 0,5 млн працювало на селі, 0,7 млн — в пром-сті, 1,1 млн — вчилося в школах, а решта була в армії та на бюрократичній, роботі.

В 1920-их pp. до К. приймалася молодь віком від 14 до 23 років; в 1930-их pp. від 15 до 26, в 1940-их pp. — від 14 до 26, а тепер — від 15 до 28 років. Чл. партії можуть бути чл. К., але лише на керівних посадах. З’їзди ЛКСМУ відбуваються раз на 4 роки. Між з’їздами роботою К. керує Центр. Комітет та секретаріят. Під управою К. перебуває піонерська орг-ція шкільної молоді віком від 9 до 14 років, яка тепер нараховує 3,0 млн чл., себто бл. 60% школярів. В 1959 ЛКСМУ видавала 16 комсомольських та піонерських газ. і журн., з яких 12 було укр. мовою.

Література: История молодежи ЦК ЛКСМУ, Юношеское движение, зб. чч. 1 — 5. Х. 1923 — 24 ; Білокриницький С. Нарис історії ЛКСМУ, Х. 1926; ВЛКСМ в цифрах и фактах. М. 1949; Бойова юність — спогади про перші кроки Комсомолу України. К. 1958; Fisher. R. T. Jr. Pattern for Soviet Youth, A Study of the Congresses of the Komsomol. Нью-Йорк 1959.

В. Голубничий


«Комсомолець України», див. «Молодь України».


Комсомольськ на Амурі, м. обл. підпорядкування на Зеленому Клині, р. ц. Хабаровського краю РСФСР над дол. Амуром, заснований 1932 р. 177 000 меш. (1959), пристань на Амурі, центр метал, (зав. «Амурсталь») і машинобудів. («Амурлітмаш») пром-сти на Дал. Сході.


Комсомольське (IV — 9), кол. Махнівка, с. над р. Гнилоп’яттю, притокою Тетерева, р. ц. Вінницької обл.; кол. м-ко, а в 1796 — 1846 pp. пов. м. на Київщині; зайняте 19. 8. 1919 в бою з большевиками частинами 2 корпусу УГА.


Комсомольське (VI — 19), м. Старо-Бешівського р-ну Сталінської обл., в півд. Донбасі над р. Калміюс; видобуток флюсових вапняків; К. виникло в 1933 р.


Комулович (Comuleus) Олександер († 1598), з походження хорват, свящ., ватиканський дипломат кін. 16 в.; з доручення папи Климентія XIII їздив до Семигороду, Литви, Московщини, Молдавії й укр. козаків організувати протитур. ліґу евр. держав; на весні 1594 р. відвідав Україну й вів переговори з Северином Наливайком.


Комуна, одна з форм колективного сіль. госп-ва, при якій на відміну від с.-г. артілі (див. артіль, колгосп) усуспільнюються всі засоби виробництва, включно з домашнім госп-вом, з колективною працею й розподілом доходів не за працею, а за потребами; ідеал і програма орг-ції сіль. госп-ва у комуністів та ранніх большевиків полягає зокрема в таких формах, як спільне харчування у їдальнях, мешкання в гуртожитках, з колективними обслугами (як пральні тощо), з колективним вихованням дітей у дитсадках і т. д.

Програма КПСС передбачала створення К. з самого початку. В УССР К. стали творитися в 1919 на базі кол. поміщицьких та манастирських маєтків. Членство К. складалося з червоних партизанів, міськ. робітників (що втікали з міст від голоду) та частини наймитів; в 1919 в УССР було 404 К.; в 1925 р. їх було в УССР 316, в 1929 — 412 (2,9% усіх колгоспів). Розмір цих госп-в був малий — в сер. по 49 га землі. Держава постачала їх машинами, не брала з них жадних податків і т. д.

У 1930-их pp. K. перейшли на статут с.-г. артілей.

В. Гол.


Комунальне господарство, див. Міське господарство.


Комунальні банки, банки для кредитування житлового і комунального госп-ва і будівництва. В дорев. Україні К. б. вели перев гіпотечні операції (Гіпотечні банки) і діяли як акційні підприємства (Акційне товариство). В СССР К. б. діяли як один з органів централізованого плянового держ. госп-ва. З листопада 1924 по квітень 1959 існував центр. (у Москві) банк фінансування комунального і житлового будівництва (Цекомбанк), якому були підпорядковані місц. К. б.; для координації їх діяльности в УССР існувала Всеукр. контора К. б. К. б. фінансували комунальне і житлове будівництво, видавали довготерміновий кредит на капітальний ремонт, вели розрахунково-касове обслуговування комунальних підприємств, видавали позики на індивідуальне житлове будівництво і ремонт, обслуговували короткотермінове кредитування комунальних підприємств, приймали від населення квартирну плату та платежі за комунальні послуги. 1959 р. Цекомбанк і К. б. були ліквідовані, а їх функції передані Держбанку СССР і Промбанку СССР (Всесоюзний банк фінансування капітальних вкладень, скорочена рос. назва Стройбанк).

Комунізм, у заг. прийнятому визначенні — суспільно-екон. і політ. лад з колективною власністю як на знаряддя продукції, так і на предмети споживання та з безклясовим і бездерж. устроєм. Прообраз такого ладу існував у первісному родовому суспільстві. К. називається також ідеологія та політ. рух, що прямує до такого ладу в новітні часи. Окремі ком. ідеї виразно виступають у гр.-рим. філософів, первісному християнстві, у середньовічних сект та сел. повстанців, в утопійних літ. творах. Термін «комунізм» вперше вжив франц. утопіст Е. Кабе (1840). У 1847 — 52 pp. існувала перша політ. орг-ція п. н. Ліґа комуністів, для якої К. Маркс і Ф. Енґельс написали «Ком. маніфест» (1848). Пізніше, до 1917 p., політ. орг-цій з такою назвою не було і сама назва майже зникла. Щойно в 1918 р. термін К. набрав особливого значення, бо Рос. Соц.-Дем. Партія (большевиків) прийняла назву Рос. Ком. Партії (большевиків), а в 1919 р. створився Комінтерн. К. з цього часу став окремим від соціялістичного політ. рухом, метою якого є збройне рев. повалення капіталізму і встановлення т. зв. диктатури пролетаріяту для побудови ком. ладу. Починаючи з 1918 p., створюються ком. партії й в ін. країнах світу. На 1960 р. у світі існує 91 ком. партія з 36 млн чл. (з цього ч. лише 7 млн поза сов. бльоком).

Ком. ідеї в політ. русі на Україні існували в рос. орг.-ціях: народницька Київ. Комуна (1873), осередки «Землі і Волі» та «Нар. Волі» (1876 — 85), «Южно-Русский Рабочий Союз» (Одеса — 1875, Київ — 1880), марксистський «Союз борьбы за освободжение рабочего класса» (Київ, Катеринослав — 1897). «Ком. маніфест» Маркса й Енґельса появився на Україні в рос. перекладі в 1880 pp. У 1890-их pp. існували студентські та роб. гуртки в Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, що вивчали марксистську літературу. В 1900-их pp. друкувалося багато ком. літератури, зокрема в Одесі. Популярними стали ком. утопії Атлантікуса, Богданова й ін. Тільки в утопійно-моралізаторській та наук.-фантастичній формі К. проник і в укр. літературу («Сон» П. Мирного і значно пізніше «Соняшна машина» В. Винниченка). Акад. марксизм на Україні (М. Зібер) не був ком.

Спонтанного нац.-укр. організованого ком. руху майже ніколи не існувало. Ком. Партія України виникла як рос. орг-ція. За своїм характером вона залишилася антиукр. й донині. Боротьбісти, укапісти, закордонна група УКП В. Винниченка й ін. не були послідовно укр. марксистськими ком. орг-ціями, а лише продуктами існуючої політ. ситуації, спробами пристосування до рос. больш. влади на Україні з тактичною метою продовжувати боротьбу в нових умовах. Ук. нац. опозиції в КПУ В. Шахрая, О. Шумського, М. Хвильового, а також і М. Скрипника) були більш спонтанними, хоч також являли собою гол. чином лише реакцію на політику Москви. Гол. ідея укр. нац. комуністів полягала в тому, що К. можна здійснювати лише з нац. формі, що для привернення укр. мас до справи К. потрібно задовольнити їх, нац. вимоги, принести їм К. у формі укр. ком. держави, укр. мови й культури, школи, книжки тощо, а не накидати їм чужу рос. форму, незрозумілу й ворожу масам. Щоб улегшити сприймання К. укр. народом, укр. комуністи вимагали від Москви розширення прав УССР, українізації тощо. Москва ж розцінила ці вимоги як «націоналізм» і знищила всіх укр. нац. комуністів протягом 1930-их pp. Хоч укр. нац. К. і не мав впливу за кордоном, його ідеї виявилися тотожніми з нац. ком. рухами в Юґославії, Польщі, Угорщині й ін. в наші часи (див Ревізіонізм).

К. у Галичині (Ком. Партія Зах. України) і на Закарпатті (Ком. Партія Закарпаття) появився на поч. 1920-их pp. Сельроб та ін. орг-ції на Зах. Укр. Землях хоч і були радянофільськими, але не послідовно марксистськими. Те саме слід сказати й про «проґресистів» серед укр. еміґрації в ЗДА й Канаді, з яких лише незначна частина належить до ком. партій.

К. як програма майбутнього суспільно-екон: ладу належить до гол. ідей Ком. Партії Сов. Союзу (КПСС) і КПУ. Вперше КПСС пробувала здійснити т. зв. «воєнний комунізм» (1918 — 21), але мусіла відмовитися від нього й перейти до НЕП-у. Пізніше, з уведенням п’ятирічок, ліквідуючи приватний капітал і ринок, централізуючи плянування, застосовуючи колективізацію й фактично примусову працю і т. д., КПСС запевняла, що всі ці заходи і є здійсненням соціялізму з наступним переходом його в К. Але всі ці псевдотеоретичні міркування є тільки пристосуванням до внутрішньополіт. коньюнктури в залежності від якої міняються не тільки терміни побудови К., але й його гол. ознаки: заводячи терор, Сталін (всупереч Марксові) запевняв, що роля держави в процесі здійснення К. не зменшуватиметься, а, навпаки, зростатиме; по його смерті ця теза заперечена в теорії, але в практиці лишається дійсною і надалі. Щодо термінів, завжди змінних, за останніми обіцянками, доба К. має початися десь після 1970 р. Конкретні наслідки покищо виявляються не так у побудові К.. як у зрості мілітарного потенціялу СССР.

В нац. питанні як Маркс, так і КПСС передбачають злиття й зникнення всіх націй, культур і мов, лише що Маркс уявляв собі це як довготривалий процес у світовому маштабі, тоді як Сталін, бувши речником рос. шовінізму, вважав, що при К. нації повинні злитися вже в межах самого СССР і рос. нація й мова абсорбувати всі нації й мови СССР. Після деяких хитань 1956 — 58 pp. (теж коньюнктурного характеру) більшість теоретиків К., гол. росіян, продовжує далі твердити, що з заведенням К. в СССР повинна скрізь запанувати рос. мова й культура. У цьому напрямі скеровується й практична нац. політика КПСС (див. ще Марксизм, Ленінізм, Соціялізм).

В. Голубничий


Комунікація, див. Транспорт.


«Комуніст», див. «Радянсько Україна».


«Комуніст України», теоретичний і політ. місячник ЦК КПУ. З 1926 р. у Харкові п. н. «Більшовик України»), з 1952 під теперішньою назвою.

[„Комуніст України“, з 1924 р. у Харкові п. н. „Більшовик України“, 1934 перенесений до Києва. Виходив укр. і рос. мовами. — Виправлення. Т. 11.]


«Комуністична Освіта», див. «Радянська Школа».


Комуністична Партія Закарпатської України, створена в 1920 р. з лівих соц. груп на Закарпатті; з 1921 крайова орг-ція в складі Ком. Партії Чехо-Словаччини, спочатку під впливом русофілів, з 1925 прийняла укр. нац. плятформу. 1925, 1935 здобула у виборах до чехо-словацького парляменту і сенату найбільше (20 — 30%) голосів. Гол. діячі — посли і сенатори: І. Мондок, І. Локота, І. Боднар, М. Сидоряк, П. Фущич, О. Борканюк, К. Рещук й ін. Партія видавала газ. «Карпатська Правда», а для угор. меншости «Munkás» (Робітник). 1938 заборонена урядом Карп. України, існувала підпільно; 1944 — 45 єдина офіц. партія на Закарпатті, організатор приєднання Закарп. України до УССР; згодом стала обл. орг-цією КП(б)У.


Комуністична Партія Західньої України, КПЗУ, постала 1923 р. як автономна територіяльна частина Ком. Роб. Партії Польщі (КРПП). Її предтечею була Ком. Партія Сх. Галичини (КПСГ), оформлена у Вінниці й Києві зимою 1919 — 20 Центр. Комітетом КП(б)У з різних ефемерних елементів (деякий час назва — Ком. Партія Сх. Галичини і Буковини); в квітні 1920 створено Гал. Орг. Комітет (Галорком). Після захоплення частини Галичини большевиками в липні 1920 р. створено тимчасовий ком. уряд для Галичини Гал. Революційний Комітет (Галревком) з В. Затонським на чолі, а в серпні єдиний Центр. Комітет для всієї КПСГ.

Після повторного зайняття Зах. України Польщею й Ризького договору КП(б)У уклала 1921 в Москві договір з Ком. Роб. Партією Польщі, на підставі якого КПСГ мала входити до складу КРПП на правах автономної частини. Напрями дальшої праці КПСГ мала схвалити її конференція у Львові, учасників якої однак заарештувала поль. поліція (див. «Святоюрський» процес). Проти злиття КПСГ з КРПП виступилч укр. група КПСГ з О. Васильковим (О. Кріликом), К. Максимовичем і Р. Турянським на чолі насамперед через невияснення ще держ. приналежности Сх. Галичини з погляду міжнар. права. Тільки 1923 p., після рішення Ради Амбасадорів про прилучення Сх. Галичини до Польщі та постанов V Конґресу Комінтерну на II з’їзді Ком. Роб. Партії Польщі, реорганізовано КПСГ й поширено її діяльність на решту укр. земель в Польщі (Волинь, Холмщину, Підляшшя й частину Полісся) та перейменовано її на КПЗУ.

КПЗУ була з погляду поль. права нелеґальною орг-цією; до її складу входили, крім українців, також поляки і жиди, які проживали на території. Зах. України. Будучи автономною частиною КРПП (1926 р. перейменованої на Ком. Партію Польщі — КПП), КПЗУ відбувала свої конференції і з’їзди (1921, 1925, 1928, 1934), обирала ЦК і мала місце в Комінтерні. Нелеґальними прибудівками КПЗУ був комсомол Зах. України і МОДР (філіял Міжнар. Орг-ції Допомоги Революціонерам), офіц. органом КПЗУ був місячник «Наша Правда» (1921 — 34, Відень, Берлін). Під впливом КПЗУ постала 1926 масова леґальна партія — Укр. Роб.-Сел. Соц. Об’єднання «Сельроб»; чл. КПЗУ працювали в деяких культ.-осв. орг-ціях, і гол. серед студент тів (до 1927 р.) тощо. В різні роки з ініціятиви КПЗУ виходили газ.: «Нове Життя», «Сельроб», «Світло», «Професійні Вісті», «Наша Земля» й ін.: на інтелектуальні кола мали вплив ж. «Вікна» (ред. В. Бобинський), «Культура» (ред. С. Рудик), «Нові Шляхи» (ред. А. Крушельницький). (Див також Радянофільство).

Не зважаючи на свій інтернаціональний склад, більшість КПЗУ з Васильковом, Турянським і Максимовичем на чолі стояла на укр. позиціях комунізму, солідаризувалася з нац. ком. опозицією О. Шумського в КП(б)У й розвинула сильну пропаґанду на її користь на форумі Комінтерну та в нім., австр. і поль. компартіях. На прч. 1928 р. спільними заходами КП(б)У, КПП і Комінтерну було розпущено ЦК КПЗУ, групу Василькова-Турянського виключено з партії, а тих з них, які були на території УССР, Москва зліквідувала. Розлам в КПЗУ спричинив також розлам «Сельробу» (див. ще «Сельроб»).

Після ліквідації групи Василькова-Турянського на чолі КПЗУ стояли М. Заячківський («Косар»), Г. Іваненко («Бараба»), М. Павлик, С. Бокатчук, І. Зарва, Ф. Мазур й ін.; як уповноважені КП(б)У діяли О. Кошан, Й. Купранець, М. Олексюк й ін. На поч. 1930-их pp. у зв’язку з новим курсом сов. політики і протиукр. терором в УССР впливи вже й так ослабленої КПЗУ зовсім підупали. Більшість з її провідних чл., що попали до СССР, була знищена (м. ін. Турянський, Максимович, Бобинський, А. Крушельницький з родиною й ін.), значна частина рядового членства перейшла до нац. табору. 1936 у зв’язку з заходами Комінтерну проти КПП виступила Москва й проти решток КПЗУ (зокрема проти Косара і Бараби), а 1938 р. КПЗУ разом з КПП була ліквідована. Після окупації 1939 р. Зах. України большевики заарештували більшість кол. чл. КПЗУ (м. ін. Чорнія-Розенберґа, С. Рудика й ін). Після смерти Сталіна реабілітовано разом з КПП і КПЗУ (але не її нац.-ком. «ухил») і встановлено, що їх розпуск «був необґрунтований, побудований на матеріялах, зфабрикованих викритими пізніше провокаторами».

Література: Хомин Н. До історії Гал. Ком. Партії, газ. Укр. Щоденні Вісті. Нью-Йорк 1921; Баран М. Ком. Партія Сх. Галичини в процесі іст. розвитку, газ. Укр. Щоденні Вісті. Нью-Йорк; Ірчан М. Трагедія Першого Травня. Спогади з громадянської війни. Нью-Йорк; Гадзинский В. Революционное движение в Восточной Галиции. Москва 1924; Б-іч М. Шкідлива книжка, ж. Червоний Шлях, ч. 6. Х. 1924; Кулик І. Радянська влада в Галичині, Вперед. Нью-Йорк 1924; Левицький М. Нац. ухил в КП(б)У і КПЗУ ж. Більшовик України, ч. 11. Х. 1927; Герасименко М., Дудикевич Б. Боротьба трудящих Зах. України за возз’єднання з Радянською Україною (1921 — 59-ті pp.) K. 1955; З історії рев. руху у Львові. 1917 — 1939. Документи і матеріяли. Л. 1957; Боротьба трудящих Прикарпаття за своє визволення і возз’єднання з Редянською Україною. Документи і матеріяли (1921 — 39 pp.). Станиславів. 1957.

Р. М.


[Комуністична Партія Канади. — Доповнення. Т. 11.]


Комуністична Партія Совєтського Союзу, рос. тоталітарна політ. орг-ція, що з 1917 стоїть при владі в СССР, в тому ч. й на Україні (див. Комуністична Партія України); формально своєю ідеологією КПСС визнає марксизм і ленінізм. КПСС походить з рос. інтеліґентських та міщанських рев. гуртків, що спиралися на міськ. пролетаріят. Вона виникла з розколу в 1903 р. Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії на большевиків та меншовиків. З 1912 стала формуватися в окрему партію під назвою РСДРП(б), однак остаточно оформилася щойно з процесі революції 1917. На своєму VI з’їзді у липні 1917 КПСС взяла курс на захоплення влади, що й здійснила в Жовтневій революції. Тоді в партії було лише 115 000 чл.; на чолі її стояли: В. Ленін, Л. Троцький, Г. Зінов’єв, Л. Камєнев, М. Бухарін, О. Риков, Й. Сталін та ін. У березні 1918 перейменована на Рос. Ком. Партію (большевиків) — РКП(б).

Протягом 1918 — 22 pp. РКП(б) провела глибоку соц. революцію в Росії, націоналізувала власність рос. і чужинецьких капіталістів та, успішно збуджуючи й використовуючи рев. настрої сел. і роб. мас, відстояла свою диктатуру в громадянській війні проти білих рос. армій. Але здобувши перемогу в Росії, РКП(б) потім розвинула збройну інтервенцію і проти посталих у ході революції нац. держав нерос. народів, в тому ч. й України, намагаючися приєднати їх силою до РСФСР. В 1918 — 20 pp. РКП(б) робила спробу негайно побудувати ком. суспільство й госп-во у вигляді системи воєнного комунізму, але ця спроба скінчилася госп. кризою й призвела до повстань проти сов. влади. У березні 1921 Ленін визнав, що ця політика була помилковою та завів нову екон. політику. В нац. політиці РКП(б), попри проголошення Леніном гасла «самовизначення аж до відокремлення», обстоювала збереження єдиної рос. держави, і то в унітарній формі. Тільки після відокремлення від Росії в 1917 — 18 ряду нац. республік, в ході їх поновного завоювання, РКП(б) перейшла на позиції визнання федеративної форми сов. державности з тим, щоб усі нац. республіки влилися в склад РСФСР на правах автономії. Тільки через опір нац. республік, в т. ч. й нац. комуністів, РКП(б) не вдалося влити сов. нац. республіки в РСФСР, і в 1922 Ленін погодився на компроміс — збереження республік та, розвиток їх нац. кадрів і культури в складі СССР.

Впродовж 1922 — 27, себто під час хвороби Леніна та після його смерти, в РКП(б) розгорнулася гостра боротьба між фракціями Сталіна і Троцького. Сталін, що в 1922 став ген. секретарем партії, спершу тримався правого курсу в політиці, а троцькісти домагалися рев. політики за кордоном та швидкої індустріялізації і колективізації («перманентної революції»); вони також вимагали збереження демократії в партії, свободи дискусії та твердили, що Сталін бюрократизує партію і веде революцію до загибелі. Сталіна підтримував партійний апарат, ним самим створений. Виключивши троцькістів з партії, Сталін частково перебрав їх програму і взяв лівий курс. Поскільки надій на революцію в Европі не було, Сталін вирішив будувати «соціялізм в одній країні», провести швидку індустріялізацію, мілітаризувати країну і потім розповсюджувати революцію на ін. країни збройною силою.

Швидка індустріялізація супроводилася ліквідацією НЕП-у та примусовою колективізацією села. Проти цього виступила права опозиція, очолена Бухаріном. Боротьба тривала впродовж 1928 — 30 і закінчилася новою перемогою Сталіна. У квітні 1929 Всесоюзна Комуністична Партія (большевиків) — ВКП(б) (так партія стала зватися з 1925) прийняла плян першої п’ятирічки, а в листопаді того ж року — постанову про колективізацію. В 1930 Сталін проголосив, що СССР вступив в епоху соціялізму, на XVII з’їзді в 1934 — що соціялізм уже побудовано, в 1937 — що в СССР вже створилося безклясове суспільство. Хоч в сер. ВКП(б) організованих опозицій більше не було, 1934 Сталін став арештовувати кол. опозиціонерів, а в 1936 — 38 по партії, як і по всій країні, вдарив єжовський терор (див. Єжов). За цей час з ВКП(б) було виключено і репресовано 0,9 млн чл., себто 47% усього членства 1935, включно з 71% членів ЦК. На трьох судових процесах у Москві були засуджені до розстрілу усі на той час живі керівники Жовтневої революції (Зінов’єв, Бухдрін, Риков та ін.).

В процесі цих чисток склад ВКП(б) кардинально змінився. Партію заповнили кар’єристи з невиразним політ. обличчям; це не були переконані комуністи й революціонери, як в часи Леніна, а лише службовці сталінської диктатури, що служили їй з вигоди і страху. Партія розвинула культ особи Сталіна до меж ідолопоклонства та бездискусійно виконувала всі його примхи. Абсолютну більшість у новій сталінській бюрократії становили росіяни, нац. інтереси яких природно зливалися з сталінським централізмом. Ці зміни швидко позначилися й на офіц. партійній ідеології: ком. гасла відійшли на задній плян, а на їх місце прийшла пропаґанда відвертого рос. націоналізму. Цей факт яскраво виявився зокрема під час нім.-сов. війни 1941 — 45. По війні рос. шовінізм був остаточно леґалізований і став одним з найголовніших знарядь ВКП(б). Цю ідеологію зокрема розвивав А. Жданов. Деґенерація режиму Сталіна перед його смертю (1953) стала проявлятися в таких явищах, як закулісні змови, антисемітизм (1949 — 53) і т. ін. Імперіялістична політика ВКП(б) за кордоном призвела до розриву з юґославськими комуністами (1948) та до «холодної війни» й перегонів у озброєнні з Заходом.

Після смерти Сталіна на чолі КПСС (Комуністична Партія Совєтського Союзу — назва партії з 1952) залишилися люди, яких підібрав і виховав сам Сталін. Вони створили «колективне керівництво», але воно проіснувало лише 4 місяці. Вже літом 1953 був заарештований і розстріляний Л. Берія, в 1955 впав Г. Малєнков, в 1957 — Г. Жуков, В. Молотов, Л. Каганович та ін. В 1956 на XX з’їзді КПСС стримано осудила культ особи Сталіна та єжовський терор, однак більшість сталінської спадщини залишила недоторканою. З 1953 КПСС очолює М. Хрущов, а з ним на чоло партії прийшли нові люди, без імени і без ясного політ. обличчя. Терор Сталіна і заг. тоталітаризм не залишили в КПСС місця для нових ідеологів і великих особистостей. За програмою КПСС ніби зобов’язана будувати комунізм та поширювати його у світі. Але теперішнім керівникам КПСС це будівництво уявляється не як суспільне перетворення, а як техн. функція екон. росту (індустріялізація Сибіру і т. д.). Для примусово швидкого екон. росту дем. свободи не потрібні й навіть шкідливі. Тому, не зважаючи на реформи, які КПСС завела в СССР після смерти Сталіна, загалом сталінська система і програма залишаються незмінними. Незмінним лишається й злиття програми «будівництва комунізму» з нац. та соц. інтересами панівної рос. бюрократії.

В. Голубничий


Комуністична Партія Східньої Галичини, див. Комуністична Партія Західньої України.


Комуністична Партія України (КПУ), до 1952 — Ком. Партія (большевиків) України, скорочено КП(б)У, частина Ком. Партії Сов. Союзу (КПСС), що об’єднує осередки останньої в межах УССР та керує всіма ділянками суспільного життя, посідаючи абсолютну владу. В теорії КПУ визнає марксизм, а за соц. програмою будує на Україні комунізм. КПУ виникла з об’єднання осередків Рос. Соц.-Дем. Роб. Партії (большевиків) на Україні. Пізніше, після захоплення влади, до її складу влилися невеликі групи боротьбістів і укапістів та жид. лівих соціялістів. Засновники КПУ та її перші керівники походили перев. з кіл рос. та жид. інтеліґенції. Рядове членство складалося з рос. та нац. несвідомого укр. пролетаріяту великих пром. центрів. На час створення КПУ не більше 7% її чл. вважали себе українцями. Укр. політика КПУ була визначена її установчим з’їздом так: «I з’їзд КП(б)У вважає, що завданням нашої партії на Україні є: боротися за рев. об’єднання України з Росією на засадах пролет. централізму в межах РСФСР». Це своє завдання КПУ намагається виконувати весь час.

Большевики на Україні відділилися від меншовиків у цілком окремі орг-ції щойно у 1917 р. Літом 1917 ЦК РСДРП створив з них два окремі територіяльні об’єднання: окружну орг-цію Півд.-Зах. Краю з центром у Києві та обл. орг-цію Донецько-Криворізького басейну з центрами у Харкові й Катеринославі. Київські большевики, під натиском укр. нац. комуністів, серйозніше потрактували укр. нац. революцію і голосували проти підготовки до Жовтневої революції, вважаючи її в умовах України нереальною, натомість харківські больш. осередки виступили за перебрання влади совєтами. На партконференціях у липні й грудні 1917 В. Затонський, В. Шахрай та Ю. Лапчинський вимагали об’єднання больш. орг-цій усієї України в одну укр. ком. партію, яка мала б включитися в укр. нац. революцію, щоб її опанувати. Натомість ЦК РСДРП(б) і харківсько-катеринославські осередки, які знецінювали вагу і силу укр. нац. відродження, пробували відокремитись від України, створюючи з її пром. р-нів «самостійну» Донецько-Криворізьку Республіку. Тільки у 1918, коли силою фактів большевики були змушені визнати існування УНР, а далі розпочати війну проти неї та створити в противагу Укр. Центр. Раді свій власний уряд УНР у Харкові, вони пішли на створення єдиної ком. партії України. На партконференції в Таганрозі 20. 4. 1918, все ще переборюючи опір рос. чл., М. Скрипник, підтриманий київськими большевиками провів резолюцію про утворення КП(б)У, як самостійної партії, орг. не зв’язаної з Рос. Ком. Партією (большевиків) — РКП(б).

Однак вже перший з’їзд КП(б)У, що відбувся у Москві 5 — 12. 7. 1918, скасував таганрозьку постанову і проголосив, що КП(б)У є складовою частиною РКП(б) та підпорядковується її ЦК. На цьому з’їзді й на наступних двох точилася запекла боротьба в питаннях тактики революції на Україні поміж київською і харківсько-катеринославською групою. Після кожної невдачі КП(б)У знайти підтримку укр. народу, а особливо в 1919 й 1920, в ній виникали укр. нац. опозиції (В. Шахрай, Ю. Лапчинський, а потім — кол. боротьбісти), що вимагали відокремлення КП(б)У від РКП(б) у самостійну укр. партію, яка була б достосована до укр. дійсности і т. ч. знаходила б зв’язок з масами. Але шовіністична Москва і рос. більшість в КП(б)У постійно ліквідували ці опозиції, вважаючи їх проявами укр. націоналізму.

КП(б)У стала при владі на Україні виключно за допомогою окупаційної армії РСФСР і не раз мусіла переносити свій осідок до Москви, устабілізувавшись на Україні щойно після остаточної її окупації большевиками. Вона була нечисленною (див. таблицю в кін. ст.) і непопулярною; українці становили в ній лише 19% (1920), і то це вже після влиття лівиці УСДРП («незалежників») та боротьбістів (серед пром. пролетаріяту українці тоді становили 52%). Політично КП(б)У була сектантською, і її соц.-екон. політика з самого поч. натрапляла на нар. опір. Накидаючи Україні систему воєнного комунізму, в 1919 КП(б)У не хотіла ділити поміщицьку землю між селянами і намагалася примусово перетворити поміщицькі маєтки на радгоспи й комуни, що в додаток до «продрозкладки» було причиною масових повстань. В 1920 в КП(б)У виникла робітнича опозиція, яка, будучи підтримана роб. страйками, захопила на IV з’їзді провід КП(б)У в свої руки та скасувала екон. політику воєнного комунізму. Ця опозиція була адміністративно ліквідована ЦК РКП(б).

Влада КП(б)У на Україні стабілізувалася щойно під час НЕП-у, зокрема після злиття з нею її конкурентів — боротьбістів та укапістів. В питанні нац. політики в КП(б)У точилася боротьба впродовж 1920-их pp. Коли в 1922 — 23 Й. Сталін і ЦК РКП(б) висунули знов свою стару пропозицію ліквідувати УССР та ін. сов. республіки і влити їх на правах т. зв. автономних республік до складу РСФСР, Політбюро ЦК КП(б)У цю пропозицію відкинуло, а укр. делеґати в Москві, очолені М. Скрипником, Г. Гриньком та О. Шумським, здобувши підтримку нац. комуністів ін. республік та переконавши В. Леніна, перемогли рос. шовіністів і зберегли УССР, хоч змушені були погодитися на компроміс у вигляді СССР.

Черговий ще більший конфлікт в КП(б)У виник з приводу українізації. Неукр. більшість в КП(б)У, очолювана Е. Квірінґом та Д. Лебедем ставила впертий опір висуванню укр. кадрів у керівництво КП(б)У й УССР та поширенню укр. мови і культури. Проти цього рос. засилля гостро виступила нац. ком. опозиція в КП(б)У, очолена О. Шумським та М. Хвильовим, що мала широку підтримку серед укр. інтеліґенції та молоді, а також Скрипника. В наслідок цього спільного фронту ЦК ВКП(б) забрав Квірінґа з України, але прислав в 1925 на його місце на чоло КП(б)У Л. Кагановича, давши йому інструкцію: українізацію не спиняти, але одночасно укр. нац. комуністів розколоти й приборкати. Це своє завдання Каганович виконав. М. Скрипник і частина укр. комуністів змушені були виступити проти шумськізму-хвильовізму, які, не довіряючи рос. шовіністичній бюрократії, закликали «геть від Москви». Протягом 1926 — 28 з КП(б)У було виключено 36 300 чл., себто 12,5% усього складу. Також вся Ком. Партія Зах. України пішла тоді за шумськістами. Одночасно КП(б)У вела й боротьбу проти незначної троцькістської опозиції в своїх лавах.

Після встановлення, по перемозі над Троцьким і Бухаріном, особистої диктатури Сталіна в партії і в країні дійшло в СССР до суворої централізації влади, бюрократизації партії й всього суспільного життя. Природним союзником сталінської централізації став рос. шовінізм і його носій — рос. бюрократія, а перешкодою — кожна місц. нац. автономія. Тому в 1933 — 34 pp. Сталін різко змінив нац. політику ВКП(б), проголосив найголовнішим ворогом «місц. націоналізм» та наказав припинити і розгромити українізацію, як процес, що протистояв централізмові; на ті ж часи припала й примусова колективізація села, а разом з нею і ліквідація куркулів та голод. КП(б)У пережила ці зміни політики в глибокій кризі; вже в першій фазі колективізації та розкуркулювання, в 1929 — 30 pp., було виключено з її рядів 26 700 чл., яких тоді вже почали і заарештовувати, під час голоду 1932 — 33 ще — 51 000 чл. Вимоги Скрипника і частини ін. керівників КП(б)У знизити надто високі хлібозаготівлі й припинити голод, були розцінені Сталіном як ставлення інтересів укр. селян понад інтереси будівництва соціялізму, прихильників Скрипника обвинувачено в укр. націоналізмі. Негайно після цього українізацію припинено, а кадри українізаторів і багато укр. письменників та культ. діячів знищено, з КП(б)У було виключено ще 27 500 чл. Т. ч. впродовж цієї кризи з КП(б)У було виключено й репресовано 46% її членства, що існувало в 1929, в тому ч. й 49% чл. ЦК КП(б)У.

Цей терор провадив присланий з Москви у січні 1933 новий диктатор КП(б)У, другий секретар ЦК П. Постишев. Разом з ним з Росії прибула велика кількість рос. партійців, що замінили вичищених та опанували весь апарат КП(б)У й УССР. Постишев винищив усіх укр. комуністів, що будь-коли були боротьбістами, укапістами, шумськістами, скрипниківцями, троцькістами чи ін. опозиціонерами, з ними відійшло майже ціле покоління тих революціонерів, що створили КП(б)У і встановили сов. владу на Україні. Хоч до КП(б)У в 1934 прийнято нових чл. і участь українців зросла аж до 60%, проте це вже був елемент кар’єристів, що погоджувалися з кожною зміною політики; 20% чл. КП(б)У були апаратчиками, себто платними службовцями партії, натомість відсоток робітників зменшився з 58,5% в 1921 до 41,1% в 1933. Новий статут партії 1934 перетворив її на госп.-адміністративну установу, що стала керувати всіма відтинками суспільного життя; високоплатні партійці зайняли всі керівні посади. КП(б)У стала «монолітною» дисциплінованістю чл. заради вигод і з страху.

В 1936 — 38 цілком уже льояльна КП(б)У несподівано пережила другу за чергою велетенську чистку. Розраховуючи на неминучість війни з Німеччиною й Японією, Сталін вирішив винищити заздалегідь усіх «потенційних дворушників», які могли б стати «зрадниками». Впродовж 1936 з КП(б)У було вичищено й репресовано 45 000 чл., а в 1937 — 38, коли НКВД очолив М. Єжов, — ще 162 000 чл., що становило понад 50% усього членства. В процесі цього терору навіть П. Постишев і С. Косіор стали в опозицію до Сталіна, за що вони були ліквідовані. Протягом другої пол. 1937 був розстріляний майже весь ЦК КП(б)У і уряд УССР. Нове керівництво КП(б)У встановилося в 1938, коли на Україну з Москви прибув М. Хрущов, який привіз із собою цілий гурт рос. партійців, а також висунув на чоло КП(б)У й УССР нікому доти не відомих укр. партійців районового маштабу.

В заг. в 1930-их pp. КП(б)У остаточно втратила всі зв’язки з укр. народом. Цей брак опертя у масах яскраво виявився під час нім.-сов. війни, коли КП(б)У не змогла організувати численного підпілля на окупованій німцями території та очолити нар. опір окупантам. Майже всі чл. партії або втекли тоді на схід, або були мобілізовані до армії. На Україні залишилося не більше 1% чл. КП(б)У та й ті в більшості були серед сов. партизанів на Поліссі, а не в підпіллі.

По війні, завдяки своїй досконалій адміністративній машині, опертій насамперед на МВД, КП(б)У досить швидко спромоглася стабілізувати свою владу над укр. народом та організувати відбудову укр. госп-ва. Але політ. й ідеологічно вона залишилася мертвою; на її з’їздах більше не порушуються ніякі програмові, теоретичні чи міжнар.-політ. проблеми; ідеологічний партійний орган «Комуніст України» в 1958 передплачувало лише 7% чл. партії. В КП(б)У немає ніяких опозицій; невеликі чистки 1946 і 1949 — 52, що виключили бл. 3% членства (за бездіяльність чи нельояльність під час війни та за прояви укр. націоналізму й жид. космополітизму), заг. рутини не порушували. Єдиною ідеологічною проблемою, що турбує КП(б)У по війні, є «укр. буржуазний націоналізм». За вказівками А. Жданова і Л. Кагановича, в повоєнний період КП(б)У перетворилася на відвертого носія рос. шовінізму; звеличуючи все рос., вона культивувала комплекс меншевартости в українців, систематично гальмувала і нищила укр. культуру, допустила до значної русифікації шкільництва і т. д. Русифікаторський курс і шовіністична пропаґанда досягнули найвищого щабля за секретарства Л. Мєльнікова в 1950 — 53. Смерть Сталіна, а особливо виступ Хрущова проти Сталіна на XX з’їзді КПСС. а далі й розгром опозиції В. Молотова, Л. Кагановича, Г. Малєнкова й Г. Жукова в 1956 — 58 закінчилися формальним осудом сталінізму, але рос. шовінізм осуджений не був. КПУ й далі залишається антинар. силою, а про її непопулярність і далі свідчить той факт, що до партії належить лише трохи більше, ніж 2% роб. кляси України; в 1956 на 1 000 меш. УССР припадало лише 22 комуністи (в РСФСР — 38). При кін. 1958 стан КПУ характеризувався такими даними: в ній було 1 095 250 чл. і кандидатів; за нац. приналежністю українці становили 60,3%, росіяни — 28,2%, ін. — 11,5%; 25% членства належало до партії з передвоєнних часів, 33% — з часів війни. 42“ о — з повоєнного періоду; за віком членство розподілялося так: до 30 р. — 17,6%, 31 — 40 pp. — 36,9%, 41 — 50 pp. — 28,2%, понад 50 pp. — 17,3%; жінки становили 17,5% членства; 40% чл. КПУ мали сер. і вищу освіту (в 1940 — 19%); в пром-сті, на будівництві й транспорті працювало 29% членства, у сіль. госп-ві — 19%, на бюровій та інтелектуальній роботі — 52% (відповідні показники за 1949 — 35%, 19% та 46%). Усі члени КПУ об’єднані в 52 983 осередках, що існують на підприємствах, в установах та орг-ціях. Осередки обирають делеґатів на районні партконференції, районні на обласні, а обл. — безпосередньо на всесоюзні з’їзди КПСС, а також на респ. з’їзд КПУ. Місц. осередками всіх ступенів керує апарат партійних комітетів на чолі з секретарями. Респ. з’їзд КПУ обирає ЦК КПУ раз на 2 — 3 роки. Пленуми ЦК збираються 3 — 6 разів на рік.


З’їзди КПУ

З’їзд

дата

Чл. і кандидати під час з’їздів в 1000

В тому ч. українці в %

Перший секретар ЦК під час з’їзду

I

5 — 12. 7. 1918

4,4

7 1)

Ю. П’ятаков

II

17 — 22. 10. 1918

5,0

3)

Ф. Артем

III

1 — 6. 3. 1919

16,4

3)

Е. Квірінґ

IV

16 — 13. 3. 1920

33,5

3)

С. Косіор

V

17 — 20. 11. 1920

42,0

19

В. Молотов

VI

9 — 13. 12. 1921

68,1

22

Д. Мануїльський

VII

4 — 10. 4. 1923

54,8

24

Е. Квірінґ

VIII

12 — 16. 5. 1924

105,0

33

Е. Квірінґ

IX

6 — 12. 12. 1925

167,6

40

Л. Каганович

X

20 — 29. 11. 1927

203,6

52

Л. Каганович

XI

5 — 15. 6. 1930

270,1

53

С. Косіор

XII

18 — 23, 1.1934

469,8 2)

60 2)

С. Косіор

XIII

27. 5. — 3. 6. 1937

3)

3)

С. Косіор

XIV

13 — 18. 7. 1938

306,5

3)

М. Хрущов

XV

13 — 17. 5. 1940

636,9

63

М. Хрущов

XVI

25 — 28. 1. 1949

684,3

3)

М. Хрущов

XVII

23 — 27. 9. 1952

777,8

58 1)

Л. Мєльніков

XVIII

23 — 26. 3. 1954

833,8

3)

О. Кириченко

XIX

17 — 21. 1. 1956

895,4

3)

О. Кириченко

XX

16 — 19. 1. 1959

1 282,5

60

М. Підгорний

1) Обрахунок. 2) у жовтні 1933. 3) не опубліковано


Постійними органами ЦК та повсякденним найвищим керівництвом КПУ по політ. лінії є президія ЦК КПУ (раніше — політбюро) в складі 7 — 11 осіб, а по орг. лінії — секретаріят ЦК КПУ в складі 3 — 5 осіб. Очолює весь партійний апарат перший секретар ЦК КПУ.

Література: Равич-Черкасский М. История КП(б)У. Х. 1923; Кулик І., Яворський М. Нариси іст. КП(б)У. Х. 1923; Поссе С. й ін. Партія в боротьбі з правими ухилами, 1917 — 1928. К. 1929; Скрипник М. Статті й промови. Х. 1929 — 31; Волін М. Історія КП(б)У в стислому нарисі. Х. 1931; Істпарт. Історія КП(б)У в матеріялах та документах, 2 тт. К. 1933 — 34; XVI (так само XVII — XIX) съезд КП(6)У. Материалы съезда. К. 1949; (1952, 1954, 19560; Lawrynenko V. Ukrainian Communism and Soviet Russian Policy Toward the Ukraine. An Annotated Bibliography 1917 — 1953. Нью-Йорк 1953; Majstrenko I. Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism. Нью-Йорк 1954; Шморгун П. Большевистские организации Украины в годы первой русской революции 1905 — 07 гг. М. 1955; Голуб В. Конспективний нарис історії КП(б)У, Укр. Збірник, ч. 9. Мюнхен 1957; Dmytryshyn B. National and Social Composition of Membership of CP(b)U. Journal of Central European Affairs, October 1957; Істпарт. КПУ в резолюціях і рішеннях з’їздів і конференцій. К. 1958; Holubnychy V. Ountline History of the Communist Party of the Ukraine, Ukrainian Review, no. 6. Мюнхен 1958; Armstrong J. The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus. Нью-Йорк 1959.; Borys J. The Russian Communist Party and the sovietization of Ukranine. Стокгольм 1960.

В. Голубничий


Комуністична Спілка Молоді України, див. Комсомол.


Комуністична Спілка Робітничої Молоді України, див. Комсомол.


Комуністична Юнацька Спілка (КЮС), лівоесерівська, боротьбістська орг-ція молоді, існувала від січня 1919 до липня 1920, мала бл. 8 000 чл., гол. на Лівобережжі; успішно конкурувала з больш. орг-ціями молоді, пропаґуючи совєтську, але самостійну Україну; в 1920 розкололася, частина чл. перейшла до больш., а решта — до укапістського УкрКЮС (див. Комсомол та Українська Партія Соціялістів-Революціонерів Комуністів-Боротьбістів).


Комуністичний Інтернаціонал, Комінтерн, також відомий як Третій Інтернаціонал, міжнар. орг-ція, що об’єднувала ком. партії усього світу, заснована в Москві в 1919. Спочатку К. І. вважав себе єдиною світовою компартією, що має здійснити світову революцію; з 1921 партії-члени стали вважатися секціями К. І., а домінуючою секцією стала рос. Осідком К. І. весь час була Москва. За Сталіна К. І. з усіма його секціями перетворився на експозитуру зовн. політики та розвідки СССР. Такий стан викликав в К. І. затяжні кризи й різні опозиції, проти яких Сталін застосовував терор навіть за кордоном. На чолі К. І. стояли, по черзі, Г. Зінов’єв, М. Бухарін, Г. Дімітров та Д. Мануїльський. За весь час відбулося 7 світових конґресів К. І. Щоб заспокоїти побоювання зах. альянтів, 1943 Сталін ліквідував К. І. Впродовж 1947 — 55 pp. існував ще Комінформ (Інформаційне бюро ком. партій), але до нього належали лише евр. компартії, і він не мав такого значення, як К. І.

Не зважаючи на свою приналежність до Рос. Ком. Партії (большевиків), КП(б)У весь час була також і окремою секцією К. І., маючи там спочатку три голоси, а потім один. Перший світовий маніфест К. І. від КП(б)У в 1919 підписав М. Скрипник, до Виконкому в 1921 від КП(б)У входив О. Шумський; на конґресах К. І. КП(б)У репрезентували також С. Гопнер, Ф. Кон, М. Попов та ін. В 1920 до К. І. окремо належали також і гал. комуністи. Домагання боротьбістів у 1919 — 20, щоб К. І. прийняв їх у чл. на правах самостійної укр. компартії, К. І. на вимогу РКП(б) відкинув.

Укр. політ. проблеми часто дебетувалися в К. І. протягом 1919 — 21. V конґрес К. І. 1924 проголосив, що укр. проблема має міжнар. значення та що від її розв’язки в УССР залежать симпатії до СССР народів Сх. та Півд. Европи. В 1925 К. І. ухвалив розпустити Укр. Ком. Партію (укапістів), мотивуючи це тим, що, мовляв, УССР є самостійна сов. держава, і тому немає потреби обстоювати її усамостійнення, як того вимагали укапісти. В 1927 — 29 в К. І. гостро дебетувалися проблеми шумськізму-хвильовізму та нац. політики Москви на Україні, бо КПЗУ оскаржувала КП(б)У перед К. І. в переслідуванні укр. комуністів, але під рос. тиском К. І. засудив КПЗУ. На XIII пленумі К. І. в 1933 та на VII конґресі К. І. в 1935 порушувалася також і справа М. Скрипника та голоду на Україні. До Комінформу КП(б)У не належала. Щойно в 1956 — 58 представників КПУ стали знову включати до складу офіц. делеґацій КПСС на деякі міжнар. ком. наради.

Література: ZK der KPZU. Die ukrainisch nationale Frage. Materialen zur Frage der sogenannler ukrainischen nationalen Abweichungen („Schusnskismus“) in der KPU und dor KPWU. Л. 1928; Гопнер С. Під прапором світової пролет. революції (до 10-ліття Комінтерну). Х. 1929: Лозовський А. История Коминтерна в конгрессах. Х. 1929; Гирчак Е. На два фронта в борьбе с национализмом. М. 1930; Коммунистический Интернационал в документах 1919 — 32. М. 1933; журн.: „Fahne des Kommunismus. Берлін 1927 — 33; «Коммунистический Интернационал». М. 1919 — 43; Majstrenko I. Borot’bism: A Chapter in the History Ukrainian Communism. Нью-Йорк. 1954.

В. Голубничий


Комункульт. див. Футуризм.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.