[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1316-1324.]

Попередня     Головна     Наступна





Ліквідація неписьменности, Лікнеп, система заходів в СССР і УССР для навчання грамоти всього неписьменного населення (дорослих і дітей, які не ходили до шкіл), одне з гол. завдань політосвіти в 1920 — 30-их pp. Централею Л: н. була на Україні Всеукр. Надзвичайна Комісія Л. н. (ВУНКЛН), її орган — двотижневик «Геть неписьменність». На низах діяли «ліквідаційні пункти» з тривалістю навчання від 3 — 6 міс. до 2 pp.; в склад навчання входила також «політ. грамота». Мережа пунктіз Л. н., розпочата 1921 (в кін. 1921 — 487), піднеслася в кін. 1923 р. до 5 096, 1925 — 13 028. Ч. учнів (в тис; на 1 січня даного року) видно з таблиці:

Рід школи

1922

1924

1926

1928

1930

1932

1934

1939

Для неписьменних


165,4


306,7

2 466,3

1 403,0

875,8

430,0

для малописьменних


10,2


43,7

221,7

2 086,3

872,9

614,8

Разом

14,0

175,6

502,0

350,4

2 688,0

3 489,3

1 748,7

1 044,8

У зв’язку з Л. н. число письменних піднеслося в УССР з 57,5% в 1926 р. до 85,3% в 1939 р. і до 98,5% у 1961 р. Див. також Письменність.


Ліковський (Likowski) Едвард (1836 — 1915), поль. єп. та історик; праці з іст. церкви на Україні „Historia unii Kościoła ruskiego“ (1875), „Unia Brzeska“ (1896 і 1907, укр. вид. 1916), „Dzieje kościoła unickiego na Litwie і Rusi w XVIII і XIX wieku“ (1906), в яких проблеми укр. церкви насвітлені з повною об’єктивністю.

[Ліковський (Likowski) Едвард (* Вжесня, Польща — † Познань). — Виправлення. Т. 11.]


Лікоть, давня міра довжини, яка дорівнює приблизно довж. ліктьової кістки людини. На укр. землях Л. мав у різний час 455-595 мм; на Зах. Україні в нар. вжитку Л. був ще на поч. 20 в. Див. Міри.


Лілієкрона (Liliecrona) Ґустав (* 1623 — ?), швед. дипломат, посол на Україну 1657 (червень — жовтень) для переговорів про швед.-укр. союз проти Польщі, які закінчилися укладенням Корсунської угоди 7. 10. (ст. ст.) 1657 р.

[Лілієкрона (Liliecrona) Ґустав (1623 — 87). — Виправлення. Т. 11.]


Лілійник (Hemerocallis L.), багаторічні рослини з родини ліліюватих; на Україні поширені як декоративні: Л. рудий (H. fulva L.), стебло до 1 м заввишки, квітки оранжові або цегляночервоні, без запаху; Л. жовтий (Н. flava L.), стебло 30 — 60 см заввишки, квітки запашні, ясножовті.


Лілія (Lilium (Tourn.) L.), довгорічні рослини з родини ліліюватих. На Україні росте дико Л. лісова (L. martagon L.), перев. на Правобережжі; як декоративні культивують: Л. цибулинконосну, або Л. червону (L. bulbiferum L.), і Л. білу (L. camdidum L.).


Лімниця, права притока Дністра, довж. — 120 км, сточище — 1 430 км², пливе в Ґорґанах, далі на Передкарпатті, має гірський характер.


Лімоніт, синонім назви Бурого залізняка.


Лінґвістика, див. Мовознавство.


Лінинський Петро (1846 — 1914), суддя і адвокат, організатор студентського т-ва «Дружний Лихвар», посол до гал. сойму; з Василем Яворським організатор зах. Лемківщини.


Ліницька Любов (1866 — 1924), визначна драматична акторка школи М. Кропивницького і О. Саксаганського, дружина І. Зогорського, на сцені з 1887; найдовше працювала в трупах О. Саксаганського (1891 — 1909) і М. Садовського (1909 — 15), з 1915 в Т-ві Акторів під орудою І. Мар’яненка, в Держ. Нар. Театрі (1918) і в студії «Жовтень» (1923) у Києві. Л. акторка великого темпераменту, героїчного патосу з нахилом до монументалізму і різких контрастів. Її репертуар налічує до 120 ролей у творах укр. клясиків (Олеся, Маруся Богуславка в одноіменних п’єсах Кропивницького і Старицького), сучасної (Наталя Павлівна в «Брехні» Винниченка, Ліна Федорівна в «Крилах» Л. Старицької-Черняхівської, в п’єсах С. Черкасенка, Л. Яновської) і світової драматургії (Геєрманса, Ґордіна, Шекспіра).

[Ліницька Любов (1865, Преображенське, Олександрівський пов., Катеринославська губ. — 1924, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Л. П. Ліницька. Зб. К. 1957.

В. Р.


Ліницький Петро (1840 — 1906), філософ, із старої священичої родини на Слобожанщині, вихованець, пізніше проф. Київ. Духовної Академії; низка праць з теоретичної філософії, історії філософії: «Рел. поняття старовинних грец. філософів» (1870), «Наука Платона про Бога» (1876), «Мораль і культура» (1901), «Історія філософії давньої й новішої» тощо, всі писані рос. мовою. Л. представник реалізму, теїст.

[Ліницький Петро (1839, Охтирка, Харківська губ. — 1906, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Лінійне Військо (лінійні козаки, лінійці), коз. військо, організоване 1832 р. рос. урядом у складі 9 полків з різних коз. та ін. військ. з’єднань на сер. і сх. частині Кавказької пограничної лінії вздовж гор. і сер. Кубані та р. Терека. Серед Л. В. переважав донський елемент., але було також чимало укр. і місц. Після ліквідації Кавказької пограничної лінії і орг-ції Кубанської і Терської обл. Л. В. було 1860 скасоване, і зах. його частину в кількості 6 бриґад злито з Чорноморськими козаками під назвою Кубанське Козаче Військо, із сх. частини створено Терське Військо. Лінійники в складі Кубанського Війська становили собою русофільський, неприхильний українству елемент.


Лінійно-стрічкова кераміка, див. Волютова кераміка.


Лінці, див. Іллінці.


Ліпецький Євсевій (* 1889), маляр-реаліст, родом з Буковини, студіював у Мюнхенській і Віденській академіях мистецтв; в 1918 — 40 у Чернівцях, з 1941 на еміґрації в Німеччині, тепер у ЗДА; портрети (митр. Нектарія Котлярчука і Вісаріона Пую, О. Кобилянської, О. Кисілевської, Ж. Василька й ін.), театральні декорації.

[Ліпецький Євсевій (Євсебій) (1889, Вербівці бл. Заставни, Буковина — 1970, Байройт, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Ліпінський (Lipiński)Кароль (1790 — 1861), видатний поль. скрипаль, концертував м. ін. у Львові й Києві, 1812 — 14 капельмайстер Львівського театру; його зб. пісень для голосу з фортепіяном «Muzyka do pieśni polskich i ruskich ludu galicyjskiego», на основі зб. Вацлава з Олеська (1833) — є однією з перших більших зб. укр. нар. пісень з мелодіями.

[Ліпінський (Lipiński) Кароль (* Радзинь Підляський, Польща — † Урлів, Зборівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Ліра, клявішно-смичково-струнний нар. інструмент, занесений на Україну з Заходу й поширений з 15 — 16 в. Див. ЕУ I, стор. 281.


Лірика (від грец. ліра, пісні в супроводі ліри), літ. твори, в яких гол. є вираз емоційних почуттів, а не зображення подій (як в епосі і драмі), хоч провести різку межу між епосом і драмою, з одного боку, і Л., з другого — дуже важко: елемент ліричного (монологи в драмі, суб’єктивно зафарблені частини епосу і т. д.) трапляються в усіх ґатунхах літератури. Починаючи з єгипетської, вся світова література має зразки ліричних творів, але для евр. літератури гол. значення має старогрец. та рим. Л. з її ґатунками: елегія, ода, ісатира, пісня. Ліричний елемент відограс значну ролю в укр. нар. піснях і думах, далі у «віршах» 17 в. (любовні вірші, рел. канти, т. зв. «світові пісні»). Тому іст. укр. Л. є фактично іст. всієї укр. віршованої літератури. У 17 — 18 вв. появляються ліричні елементи в монологах духовних драм, бароккових проповідях, шириться сатирична й епіграматична Л. В добу романтики Л. пробивається й в епічні поеми (ліричні місця в «байронічних» поемах у Т. Шевченка, П. Куліша), а в «мішаному» ґатунку баляди відограє велику ролю. До того ж, особливо великого значення набирає в наслідуваннях нар. ліричної пісні, аж до монтажу мист. творів з уривків нар. пісень. Поруч з цим зростає роля політ. Л. (найбільше в Куліша). Наслідування нар. пісні продовжується і в добу реалізму, зокрема численні пісенні вставки в п’єсах. Натомість значно пізніше, ніж в ін. евр. літературах, приходить доба «рефлективної» Л. — творів, у яких вирази почуття зв’язані з певними думками (рефлексіями). Нерідкі у Т. Шевченка й П. Куліша, «рефлективні» поезії починають відогравати визначну ролю лише від І. Франка й Л. Українки. В добу модернізму (М. Вороний, М. Чернявський, О. Олесь та ін.) поезія відходить від романтичної традиції наслідування нар. пісні і плекає формально довершені ліричні гатунки та форми. В поезії порев. доби ліричний струмінь стає знову надзвичайно сильним (ранні зб. М. Рильського, П. Тичини й ін.). Новий тип Л. (твори різного мист. рівня) становить рев. поезія.

Починаючи з 17 в., літ. ліричні твори в значній кількості переходять до нар. традиції, і цей процес (відомий і в ін. літературах) продовжується (зокрема, коли літ. мова наближається до нар.) і досі. Серед сучасних нар. пісень є велика кількість (почасти значно перероблених) ліричних творів літ. походження, і то не тільки І. Котляревського, Т. Шевченка й ін. клясиків, а й другорядних поетів: С Писаревського, М. Петренка, Я. Комарницького, С. Гулака-Артемовського, П. Ніщинського й ін., і навіть поль. авторів — Т. Падури й К. Ценглевича. Чимало є й таких нар. пісень літ. походження, авторство яких трудно встановати.

Література: Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край, тт. 3, 4 і 5. П. 1874 — 1877; Грушевський М. Історія укр. літератури, т. І. К. 1923; Зеров М. Нове укр. письменство. К. 1924, 2 вид. Мюнхен 1960; Хрестоматія давньої укр. літератури. Лірична поезія. Упорядкував О. Білецький. 2 вид. К. 1952; Пісні укр. поетів та їх нар. переробка. Вступна ст. Г. Нудьги в зб. Пісні та романси укр. поетів, 2 тт. К. 1956; Шаховський С. Лірика і лірики. К. 1960.

Д. Чижевський


Лірично-побутові пісні, належать до найвищих мист. надбань укр. творчости. Відбиваючи настрої, переживання і почуття людей, вони бувають то сердечно зворушливі, перейняті ніжним почуттям чистого кохання, радости або смутку, скорботи, то вольові, перейняті настроєм боротьби з перешкодами, що стоять на шляху до людського щастя, то безмежно широкі — степові, з мотивами краси рідної землі. В Л.-п. п. відбилася народна вдача, мораль., чистота почувань, любов до свободи, щирість, доброзичливість, почуття добра і краси, правди і справедливости. «Нема в світі такої країни, де б дерево нар. поезії дало такий розкішний плід, ніде дух народний так живуче, так добре себе не виявив у своїх піснях, як в українців» (Ф. Боденштедт).

Серед жанрів Л.-п. п. гол. місце належить родинно-побутовим пісням. До найкращих побутових пісень належить лірика кохання. В багатьох піснях цього жанру з великою силою ліризму висловлено щирість і ніжність («Сонце низенько»), взаємність («Ой, зійди, зійди ти, зіронько та вечірняя», «Ой, з-за гори вітер віє»), вірність кохання («Ой, не шуми, луже», «Зашуміла ліщинонька»), розлуку («А ще сонце не заходило»), ревнощі («Ой, не світи, місяченьку»), боротьбу з перешкодами («Терен, мати, коло хати»), нещасливе кохання («Ой, не цвіти буйним цвітом»), боротьбу з батьками («Ой, у полі нивка»), зраду («Тихо, тихо Дунай воду несе») та ін. відтінки почуття і настроїв, викликані різними обставинами та взаєминами між хлопцем і дівчиною.

Пісні про родинне життя також належать до найпоширеніших Л.-п. п., що відзначаються глибоким змістом і мист. красою. Тематика цих пісень різноманітна: щасливе подружнє життя і взаємне кохання, що переборює в родинному житті всі незгоди («Ой, пряду, пряду»), тяжке життя молодої жінки та її глибока туга за родиною («Та повій, вітре, з яру», «Ой, попливи, вутко»). Дуже багато пісень відображають жалі та скарги одруженої жінки, що терпить від свекрухи, свекра, зовиць, жорстокого чоловіка-п’яниці. Зразками також сумних пісень — «жіночих псальмів» (І. Франка) є «Чи я в лузі не калина була», «Ой, зійду я на могилу», «Ой, по горах, по долинах», «Ой. вербо, вербо», «Ой, зацвіла червона калина» та ін., в яких глибина ліризму досягається різними мист. засобами, символічними образами, порівняннями, повторами тощо.

У багатьох піснях виступає образ жінки-матері, оспіваний з великим почуттям любови і пошани, у них виливається любов дітей до матері або її невтішне горе, коли вона розлучається з дітьми чи навіки втрачає їх («Ой, із-за гори та буйний вітер віє», «Ой, горе тій чайці»). Щирим ліризмом перейняті пісні про смерть матері («Ой, щось у лісі гукає»).

Родинно-побутові пісні малюють також тяжке життя вдівця, бідування вдовиці, горювання сироти («Ой, всі гори та зеленіють»).

Серед Л.-п. п. окрему групу становлять гумористичні та сатиричні пісні, в яких дошкульно висміюються моральні вади людини: прагнення за всяку ціну розбагатіти («Задумала вража баба та й забагатіти»), ледарство («Ой, устану я в понеділок») тощо.

Особливим жанром Л.-п. п. є колискові пісні. Найкращі з них: «Ходить сон коло вікон», «Ой спи, дитя, без сповиття», «Ой, ходить сон по вулоньці» та ряд ін.

У суспільно-побутових піснях відтворено думки, настрої і почуття народу, пов’язані з працею, соц. відносинами та боротьбою. Як і в родинно-побутових піснях, тут виступають не конкретні іст. особи (як в іст. піснях), а збірні образи (козаки, чумаки, бурлаки тощо). Найдавнішими зразками суспільно-побутової лірики є перев. пісні про тур.-тат. напади, а потім про боротьбу козаків проти поль. і моск. панування. Окрему групу становлять пісні про кріпацтво, про рекрутів, бурлак, наймитів тощо.

Любов козака до волі оспівано в пісні «Та не жур мене, моя мати», патріотичні почуття відбиває пісня «Розвивайся, а ти, сухий дубе». Пісні часів визвольних воєн 17 в. дають картини вирушання козаків у похід («Засвистали козаченьки»), розлуки з родиною («Ой, пущу я кониченька»). Соц. розшарування між козацтвом відбивається в пісні «Ой, наступає та чорная хмара». Моск. неволя з масовими депортаціями козаків на каторжні роботи і смерть на чужині яскраво відбита в пісні «Стоїть явір над водою». Протимоск. характер мають пісні «Побратався сокіл», «Зібралися всі бурлаки» і багато ін.

Особливу групу суспільно-побутових пісень становлять пісні про кріпацтво. В них висловлено страждання кріпаків («У неділю вранці-рано»), почуття гніву і обурення панською сваволею, що часом переходило в активний опір і повстання («За горою, за крутою»). Крім панщини, важким тягарем для селянства була рекрутчина, 25-літня військова служба, що відбилася в численних рекрутських та солдатських піснях, повитих гірким смутком і тугою. Розлука з родиною і рідним краєм («Ой, зачула моя доля»), тяжке солдатське життя («Ой, з-за гори чорна хмара встала»), гірка доля удовиного сина — такі основні теми рекрутських та солдатських пісень.

Глибоким ліризмом відзначаються укр. бурлацькі пісні («Та нема в світі гірш нікому», «Та забіліли сніги»). Дуже близькі до них змістом і настроями наймитські пісні. З глибоким трагізмом звучать у них мотиви самітности, знедолености.

Окремий цикл ліричних пісень становлять чумацькі пісні, близькі своїми мотивами і поетичною красою до коз. пісень. В них оспівано настрої туги за рідною хатою, та покинутою дівчиною, бурхливі та трагічні пригоди в дорозі («Ой, високо та сонечко сходить»). Найбільшою поетичною силою і ліризмом відзначаються чумацькі пісні про занедужання і смерть чумака в дорозі. («Було літо», «Ой. у полі два явори», «Ой, у полі криниченька», «Ой, заслаб, заслаб чумак»).

Л.-п. п. створюють типові збірні образи героїв: молодий козак, дівчина, гайдамака, чумак, бурлака тощо. Найпоширеніша форма розкриття почуттів — драматична форма діялогу («Козаченьку, куди йдеш?»). Л.-п. п. властива і епічна розповідь (особливо на поч. пісні, напр., «Зашуміла ліщинонька»). Людські почуття змальовуються зіставленням з природою, здебільша на принципі гармонії між настроями людини і подібним станом у природі. Улюблені художні засоби укр. ліричної пісні: паралелізм, поетична символіка, метафори, порівняння та епітети, почуття журби, суму, туги зіставляється з похилим деревом, поламаним гіллям, пожовклим листям, весняною повінню («Стоїть явір над водою, в воду похилився, — на козака пригодонька — козак зажурився», «Уже лужечки-бережечки вода поняла, — молодую Марусину журба обняла»). Надзвичайно багата символіка Л.-п. п. Сокіл, орел є символами мужности, сили відваги, волі, краси. Пара голубів — символ обопільного кохання. Чайка — символ матері-страдниці. Зозуля — символ покинутої, самотньої жінки. Кучерявий дуб — парубок, червона калина, вишня, тополя — дівчина, сади в цвіту — щасливе кохання, гудіння бору, темна хмара — символи горя. Ясна зоря, ясне сонце — символи дівочої краси. Л.-п. п. багаті також метафорами. Про дівчину, що пережила нещасливе кохання, говориться в пісні, що вона «виорала мислоньками поле, чорними очима заволочила, а дрібними сльозами все поле зросила.» Дуже поширені порівняння. На відміну від епосу, в Л.-п. п. порівняння короткі, лаконічні: дівчина, як калина, як мак, як рожа, як квітка, як зірочка, як у саду вишня, як сонце, як золото; милий, як голуб, як барвінок, як повний місяць; свекруха, як змія. Іронія, поширена в гумористичних піснях, часто досягається відповідними порівняннями: про поганого кажуть, що вінтарний, як свиня в дощ; про гордого чоловіка кажуть, що він пишається, як собака в човні. Особливо поширені в Л.-п. п. епітети, зокрема постійні: козак — молоденький, сонце — ясне, поле — чисте, вітер — буйний, калина — червона, море — синє. Важливим художнім засобом у піснях є розміщення слів, їх повторення, а також звертальні та окличні інтонації. До старовинних засобів належать звертання до, явищ природи, до тварин. Часто зустрічаються також асонанси («Заболіло біле тіло»), алітерації («А ще тихше дівка косу чеше»).

Історичний розвиток укр. нар. поетичної ритміки ішов від вільної речитативної форми до упорядкованости рядків і до об’єднання їх у викінчені строфи. Основною формою віршової будови укр. пісенної лірики є складочисловий вірш із правильним, симетричним розташуванням частин у строфі. Пісня має певне число складів у віршах і колінах, чого не спостерігаємо в думах. До найстаріших належать дворядкові строфи з семискладовим, восьмискладовим, дванадцяти- і п’ятнадцятискладовим віршем: 2 (4 + 3): «Чабан вівці ганяє // Він на хлопців моргає». 2 (4 + 4): «Ой, не пугай, / пугаченьку // В зеленому / байраченьку». 2 (5 + 5 + 5): «Ой, наступила / та чорна хмара, / став дощ накрапать. // Ой там зібралась, / бідна голота / до корчми гулять». Найпоширеніші рими — двоскладові жіночі: «Як ми кохалися, як голубів пара, — // Тепер розійшлися, як чорная хмара».

Л.-п. п. стали одним з основних джерел розвитку укр. літератури, зокрема поезії («Наталка Полтавка» І. Котляревського, поезія Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки й ін., аж до сучасних — А. Малишко й ін. в поезії, О. Довженко, в прозі та ін.). Див. також ЕУ I, стор. 267 — 69.

Література: а) збірники: Максимович М. Украинские народные песни. М. 1834; Метлинский А. Народные южнорусские песни. К. 1854; Лисенко М. Зб. укр. пісень. Випуск І — VII. Ляйпціґ — К. 1868 — 1911; Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский Край, снаряженной императорским Русским Географическим Обществом. Юго-Западный Отдел. Материалы, собранные П. П. Чубинским, т. V, П. 1874; Рудченко И. Чумацкие народные песни. К. 1874; Сборник песен буковинского народа. Составил А. Лоначевский К. 1875; Головацкий Я. Народные песни Галицкой и Угорской Руси, ч. I — III. М. 1878; Грінченко В. Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях. Выпуск III. Чернігів 1899; Малороссийские народные песни, собранные в 1878 — 1905 гг. проф. Д. И. Эварницким. Катеринослав 1906; Наша писня. I — III. Зб. нар. пісень юґославських українців, впорядкував О. Тимко. Руський Керестур 1953 — 54; Укр. Нар. Пісні Пряшівського Краю (упорядкував Ю. Костюк). Братіслава 1958. Зб. укр. пісень, що пройшли через сов. цензуру; Укр. народна пісня К. 1936; Укр. нар. пісні. К. 1951; Укр. нар. пісні, І 1 II кн. 1954; Укр. нар. ліричні пісні. К. В-во АН УРСР. 1958; Закарп. нар. пісні. К. 1962. б) дослідження: Потебня А. Объяснения малорусских и сродных народных песен, тт. I і II. В. 1883, 1887; Франко І. Студії над укр. нар. піснями. Л. 1913; Кінько А. Ліричні пісні. Укр. нар. поетична творчість, т. І. К. 1958; Див. також ЕУ I, стор. 272.

П. Одарченко


Лірники, нар. мандрівні співці, сліпі старці, що співають у супроводі гри на лірі. Ще наприкін. 19 в. Л. мали свої цехові орг-ції з відповідними звичаями (виучуванням репертуару в майстра, визвілкою) й цеховим арґо (див. Арґо), особливо поширені на Поділлі. В. репертуарі Л. перев. «набожні» пісні, здебільша книжного походження, далі сатиричні та жартівливі «чічітки» з дотепними словесними репліками і бадьорими танкового типу приграми ліри (напр., про цехмайстра Купер’яна, записана на Волині), моралізаторсько-повчальні й рідше іст. пісні. Побут і репертуар Л. досліджували: В. Боржковський (сх. Поділля), К. Студинський і В. Гнатюк (зах. Поділля), С. Маслов, О. Малинка (Полтавщина, Чернігівщина), Ф. Сенталевич (Київщина, Лівобережжя) та ін.; арґо Л. — О. Горбач.


Ліс, один з основних типів рослинности — угрупування дерев і кущів, яке займає значну територію. Л. має вплив на клімат, гідрологічний режим оточення й ґрунту, закріплення поверхні землі — зокрема на крутих схилах і пісках, склад фльори й фавни. Він має також величезне екон., водоохоронне, санітарне й естетичне значення, а в минулому — стратегічне й колонізаційне (поселення на викорчуваних просторах).

Ступінь заліснення й склад лісотворних порід України зумовлені її проміжним геогр. положенням між вогким заходом Европи і сухими степами Азії. В зах. частині України її ліси зберігають зах.-евр. характер, в півд. становлять лише незначні проліски. У зв’язку з зміною клімату, рельєфу, ґрунтів і гідрографії України від зах. і півн. на сх. і півд. постають великі відмінності в її залісненні й складі основних лісотворних порід; через Україну проходять також сх. і почасти півд. межі ряду важливих дерев — смереки, ялиці, бука, граба, явора, ясеня та ін.

В доісторичні часи майже зовсім були заліснені такі природні р-ни України: півн.-ліс. смуга — Полісся (за винятком боліт), гори (за винятком невеликих просторів, положених вище гор. границі лісів), Передкарпаття, Надсянська низовина й Розточчя; в Лісостепу Л. займав 1/4 — 1/3 всього простору, гол. на високих правих берегах рік і на межиріччях, у Степу він виступав лише в долинах рік і байраках. Разом Л. становив, мабуть, понад 1/3 території укр. земель. Згодом діяльність людини затримала природний процес поширення лісів у Лісостепу, почалося викорчовування лісів як наслідком внутр. колонізації, так і для хліборобських цілей. Починаючи з 17 по 19 в., винищено великі комплекси Л. на експорт дерева за кордон і на опал, зокрема на Центр. і Сх. Землях (за 1880 — 1913 pp. вся ліс. площа 9 укр. губ. зменшилася з 4 856 000 на 3 861 000 га; в тому ч. лісопридатна, вкрита лісом, з 4 198 000 на 3 335 000 га). Сильне збезліснення мало місце під час обох світових воєн та в 1944-55 pp., коли большевики безоглядно експлуатували Л., зокрема в Карпатах (див. Лісове госп-во). Тепер наслідком цих процесів заліснення всіх укр. земель впало до яких 13-14%, заліснення УССР впало з 18% в кін. 18 в. на 15% в 1890 р. і 12% в теперішній час. Одночасно зменшилася участь цінних ліс. порід, напр., у Карпатах бука і ялиці на користь смереки, майже зовсім зникла кедрина, цілком загинув тис, зменшилася участь дуба. За останні роки сов. влада поширює — зокрема в Лісостепу і Степу — культури швидкоростучих порід: тополі, верби, білої акації, модрини тощо.

Нині Л. займає на всіх укр. землях бл. 12 млн га. Площа лісів УССР на 1. 1. 1956 була по категоріях земель така (у 1 000 га): вся — 8 387; в тому ч. Л. покрита — 7 075, не вкрита Л. — 616, нелісова — 696. За ін. даними ліс. фонд УССР займає 8,3 млн га, в тому ч. 6,8 млн площі, вкритої лісом, себто 13,8 або 11,3% всієї площі (площа ліс. світового фонду — 4 272 млн га, СССР — 1 131 млн га). В тому ч. на листяні породи припадає 52%, на шпилькові 48%. Склад лісів в УССР за породами (1956) такий:


в 1 000 га

у %%

Сосна

2 320

33,9

Дуб

1 780

26,2

Смерека *

830

12,3

Бук

580

. 8,5

Граб

400

5,9


в 1 000 га

у %%

Береза

345

5,1

Вільха

245

3.7

Ялиця *

95

1,4

Осика

90

1,3

Інші

115

1,7

* В УССР тепер під впливом рос. мови називають смереку (Picea excelsa) ялиною, а ялицю (Abies pestinata) смерекою.


Разом в УССР росте 12 родів шпилькових дерев і 3 кущі та 59 родів листяних дерев і 15 кущів. На 1 меш. припадає 0,19 га ліс. фонду (в СССР — 2,4 га).

Заліснення природних смуг УССР видно з таблиці (див. також карту і ЕУ I, стор. 1069).

На Поліссі найсильніше заліснена центр. частина. Гол. лісовими породами є сосна (бл. 60%) на кращих ґрунтах при участі дуба (15%); з інших листяних багато берези (12%) й вільхи (10%) — малоцінних порід, які часто займають місце вирубаних сосняків.

В Лісостепу найбільше заліснена його зах. частина разом з Розточчям, Надсянською низовиною і Надбузькою котловиною, ліси яких (бук, сосна, дуб та ін.) вже зближені до сер.-евр. лісів. У самому Лісостепу переважає дуб (бл. пол. залісненої площі), з домішкою бука (лише на зах. Поділлі), граба (гол. на Правобережжі — 26% площі), ясеня, клена й липи; на лівобережних терасах рік ростуть соснові ліси (на Лівобережжі понад 30%). Попри сильне збезліснення збереглися подекуди рештки давніх значних ліс. масивів, як Чорний Ліс б. Знам’янки, Тростянецькі ліси на Сумщині, соснові — Черкаський на Дніпрі, Литовський на Ворсклі, Північно-Донецькі й інші.

Ліси Карпат і Передкарпаття склада. ються на півд. зах. в основі з бука, в ін. частинах — з смереки з домішкою бука й ялиці. У Кримських і Кавказьких горах росте гол. дуб і бук з домішкою граба, клена й ін., у Криму також кримська сосна, на Кавказі — кавказька смерека і кавказька ялиця; на півд. узбіччях виступають субтропічні ліси. Для всіх гір характеристична вертикальна зональність.

В Степу значних ліс. масивів немає; характеристичні є байракові діброви, плавневі підмоклі ліси, соснові на Олешківських пісках і над Дінцем та штучні насадження (аґромеліоративного і полезахисного порядку). Гол. породи — дуб (60%), сосна, граб, біла акація, ясень, клени, в’язові породи.

Для збереження зразків давнього характеру лісів у первісному стані існують виділені заповідники й резервати. Чимало ліс. резерватів, які були на Зах. Україні, большевики вирубали (напр., у Ґорґанах на горі Яйці, Ґрофецькому Коні й ін.).

Докладніше див. ЕУ 1, стор. 99 — 111 і 1 068 — 1071, гасла Кавказькі гори, Карпати, Кримські гори, Лісостеп, Полісся, Степ та важливіші ліс. породи (Береза, Бук, Вільха, Граб, Дуб, Смерека, Сосна, Ялиця й ін.). Див. також на стор. 1327.

Див. також Лісове господарство.


Полісся

Лісостеп

Степ

Карпати

Крим. гори

У 1 000 га

2650

2 250

500

1 250

180

У % заг. площі смуги

31,0

10,7

2,0

40,0

50,0

Питома ваги смуги в заг. площі лісів УССР

39,0

33,0

17,2

8,2

2,6

Література: Высоцкий Г. Леса Украины. ч. 1. К. 1918; Морозов Г. Наука про ліс. К. 1927; Іваницький Б. Ліси і лісове госп-во України. I — II. Праці Укр. Наук. Ін-ту XLV, XXVII. В. 1939, 1936; Пясецький А. Про побудування і біологічний розвиток ряду типів укр. лісу. Л. 1942; Лавриненко Д., Флоровский А., Ковалевский А. Типы лесных культур для Украины. К. 1956; Поварницин В. Ліси Укр. Полісся. К. 1959; Солдатов А., Тюков С., Туркевич М. Ліси України. К. 1960 (література на стор. 444 — 460). Див. також ЕУ, стор. 1074 й Лісове господарство.

Б. Лучаковський, В. Кубійович


Лісівництво (лісознавство, лісівнича наука), сокупність знання про ліс — його природу, взаємовідносини з середовищем, вирощування, техніку й госп-во.

До революції 1917 р. на Центр. і Сх. Землях Л. було перев. пов’язане з дослідами, що їх ведено з ініціятиви високих шкіл — Ліс. Ін-ту в Петербурзі, ліс. відділів Моск. (Петровської) С.-Г. Академії та Ново-Олександрівського Інту Сіль. Госп-ва й Лісівництва (1915 р. перенесено до Харкова). У Києві існували лісо-госп. катерди при Київ. Політехн. Ін-ті; дослідні ліс. установи на Україні представляли Велико-Анадольське лісництво, Дарницька станція й ін. Чимало дослідної роботи ведено заходами земств і приватних осіб; багато праць публіковано в ж. «Лесной журнал». Досліди й практика укр. Л. на Центр. і Сх. Землях вже до революції виявляли деяку специфіку у зв’язку з природою України: вивчення степ. лісорозведення, ліс. типології (гол. Лісостеп і Поділля) та меліоративного Л. (докладніше див. ЕУ 1, стор. 1 069). З дослідників цього часу найвизначнішими були рос. природознавець В. Докучаєв і Ю. Висоцький, які поклали наук. основи заліснення степів; з інших — Є. Алексеєв (лісова типологія), О. Марченко (ліс. економіка й політика), Г. Морозов (біологія й фітосоціологія лісу), В. Огієвський (дослідна справа) й ін.

У 1920-их pp. велику н.-д. працю організувало Всеукр. Управління Лісами (ВУПЛ), яке створило м. ін. в с. Ракитному під Харковом центр. ліс. дослідну станцію (1925 — 30), яка видала 15 випусків «Праць з ліс. дослідної справи на Україні». Чималу роботу виконав також С.-Г. Наук. Комітет України й ін. Тоді ж виходив наук.-виробничий ж. «Лісовод України», пізніше «Укр. лісовод», якийсь час «Лісодеревообробник».

Визначнішими дослідниками того часу були, крім згаданих вище, Є. Вотчал і В. Шкателов (технологія дерева), Д. Воробйов (типологія), О. Колесників (ліс. госп-во), П. Кожевников, Г. Махів (екологія лісу), Б. Шустов («Допоміжні таблиці для таксації лісу») й ін.

У 1930-их pp. наук. центром Л. на Україні був Київ. Лісо-госп. Ін-т та Лісового Господарства та Аґромеліорації Укр. Наук.-Дослідний Ін-т (УНДІЛГ) в Харкові, який діє донині. В той час багато уваги присвячено вивченню полезахисних ліс. смуг, складанню масовосортиментних таблиць основних ліс. порід (Д. Товстоліс, Б. Шустов) тощо.

Тепер дослідну роботу поза УНДІЛГ провадять Укр. Академія С.-Г. Наук, Ін-т Ботаніки і Старосільська Біологічна Станція АН УРСР, Львівський Лісотехн. Ін-т, катедри при лісомеліораційному фак. С.-Г. Ін-ту ім. Докучаєва в Харкові, Дніпропетровському та Київ. ун-тах, Укр. Н.-Д. Ін-ті Економіки та Орг-ції Сіль. Госп-ва та ін. Наук.-дослідні праці з ділянок дендрології, акліматизації, селекції ведуться по ботанічних садах у Києві, Львові, Одесі, Чернівцях, Дніпропетровському, в Нікітському саду б. Ялти й у Кримському заповідникові в Алушті, як також дендропарках (Тростянецький на Чернігівщині, Софійський на Уманщині, «Олександрія» у Білій Церкві й ін.). Почасти для наук. цілей служать ліс. заповідники, чимало з них однак загинуло через надмірну експлуатацію, як, напр., «Корабельна Роща» б. Житомира, деякі заповідники в Карпатах, що існували тут перед приходом большевиків та здебільша всі дрібні резервати у колись приватних лісах Зах. України; з цієї причини майже втратили своє наук. значення Дарницька й Олександрівська ліс. н.-д. станції. В післявоєнний час досліджували: типологію ліс. культур Д. Лавриненко, П. Погребняк, А. Флоровський, С. Тюков; селекцію деревних порід — частково ще до 1940 р. — О. Колесників, С. П’ятницький, П. Подгурський й ін.; насінництво і стратифікацію І. Лотоцький; фізико-мех. якості деревини І. Яхонтов, А. Жуков та ін.; лісовідновлення й реконструйовання малоцінних насаджень П. Ізюмський, П. Подгурський; плекання швидкоростучих порід (тополя, модрина, біла акація, гледичія й ін.) П. Погребняк, А. Солдатов, П. Кроткевич. М. Туркевич та ін; степове лісорозведення: Л. Устиновська, Б. Логгінов й ін.; ліс. ентомологію З. Голов’янко, Д. Руднев та ін.; фітопатологію П. Клюшник, М. Зерова й ін.;, конструкцію і застосування мех. приладдя в лісівництві О. Недашківський та І. Лабунський; рахівництво в ліс. госп-ві Л. Мушкетник, С. Ціцілінський; зниження віку зрубности лісів А. Солдатов і С. Тюков; 1960 р. появилася цінна монографія А. Солдатова, С. Тюкова й М. Туркевича «Ліси України». Майже всі наук. і дослідницькі праці з Л. стосуються природних або техн. проблем, зате дуже мало праць присвячено ліс. політиці й статистиці лісів, бо вони мусіли б виявити колоніяльні методи сов. госп-ва. Донині не видано словника укр. лісівницької термінології, попри те, що він був готовий уже в 1930-их pp. Фахового журн. з Л. на Україні немає, натомість чимало ст. з Л. друкується в «Віснику С.-Г. Наук», «Укр. Ботанічному Журналі» й ін. До неперіодичних праць належать «Наукові Праці», що їх видають Укр. Н.-Д. Ін-т Ліс. Госп-ва та Аґромеліорації, Укр. Академія С.-Г. Наук, Карпатська Ліс. Дослідна Станція та ін.

На Зах. Україні укр. Л. до 1945 р. не мало умов для розвитку. Все таки воно дало ряд визначних практиків як М. Мартинець, держ. секретар зем. справ ЗУНР (реґуляція гірських течій), Всеволод Левицький (лісовлаштування заповідників), С. Яців і Є. Фільварків (лісовлаштування), Є. Бурачинський (лісокористування), Р. Юркевич, Ю. Нападієвич та І. Мартинків (лісовирощування), О. Котис (дендрометрія і таксація), М. Саєвич (лісоохорона), А. Пясецький (типологія) й ін.

На еміґрації важливим осередком укр. Л. була Укр. Госп. Академія в Подєбрадах, пізніше УТГІ. Передове місце серед укр. вчених лісівників посідав Борис Іваницький, творець нових поглядів на ліс. справу і ліс. політику на Україні з погляду виключно укр. нац. інтересу; Іваницький є автором численних праць, зокрема основної праці «Ліси і лісове госп-во на Україні» (I — II), а також основоположником укр. лісівницької термінології. Іншим лісівником з рев. ґенерації був М. Косюра, проф. лісівництва в УГА; випускниками УГА були Г. Груша (лісовирощування), О. Гайдай (лісівництво). Після другої світової війни на еміґрації опинилися, крім вищезгаданих: ґрунтознавець Г. Махів, О. Парамонів (лісоохорона), П. Никитин (лісовлаштування), Р. Шухевич (тропічне лісорозведення), Б. Лучаковський (ліс. політика), М. Чаповський (ліс. ґунтознавство) та ін.

Б. Лучаковський




Ліски (III — 20), м. над Доном на укр.-рос. етногр. пограниччі, р. ц. Воронізької обл. РСФСР, в 1959 р. — 35 000 меш.; зал. вузол, підприємства для обслуговування зал. транспорту. В Лісківському р-ні за переписом з 1926 р. жило 19 800 українців (48,5% всього населення).


Ліскулька, лускорішок (Muscardinus avellanarius L.), маленький гризун, величини хатньої миші, з довгим хвостом, жовтого кольору; живе в чагарниках ліс. і лісостеп. смуги України, не переходить далі на сх. від Дінця; нечисленний.


Лісна, р. на півн.-сх. Підляшші, правобічна притока Бугу, довж. — 120 км.


Лісницький Григорій († 1664), шляхтич із Київщини, коз. полк., посланий Б. Хмельницьким 1648 на Сіверщину; полк. миргородський (1652 — 58, з перервами), ген. суддя (1657). Посол до Москви 1658 і до Польщі 1659. Противник Москви, брав участь у підготовці Гадяцької угоди і Слободищенської угоди з Польщею 1660 р. Чл. Львівського братства 1662. Розстріляний поляками.


Лісняк Василь (* 1908), поет родом з Запоріжжя, зб. поезій «Степові пісні» (1949), «Люблю село» (1955), «Широкі простори» (1957).

[Лісняк Василь (1908, Вербове, Пологівський пов., Запоріжжя — 1963). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.