[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1440-1455.]

Попередня     Головна     Наступна





Максаківський манастир, Преображенський манастир, над р. Десною б. с. Максаківки (Чернігівська обл.); заснований 1640 як чоловічий, деякий час був нечинний, відновлений 1803 як єдиновірчеський; церква з кін. 17 — поч. 18 в.


Максим, митр. києво-володимирський 1283 — 1305, родом грек, остаточно переніс митрополичу катедру з Києва до Володимира над Клязьмою.


[Максим Задвірняк. — Доповнення. Т. 11.]


Максимейко Микола (1870 — 1941), історик права родом з Роменщини, чл.-кор. ВУАН (з 1926), доц. (з 1897) і проф. (1918 — 20) Харківського Ун-ту, в 1926 — 34 pp. керівник секції історії укр. права Харківського Ін-ту історії культури ім. Д. Багалія, з 1940 р. старший наук. співр. Ін-ту історії України АН УРСР. Дослідник укр. права княжої і лит. доби. Головні праці: «Сеймы Литовско-Русского государства до Люблинской унии 1569 года» (1902), «Опыт критического исследования Русской Правды» (1914), «Система Руської Правди в її поширеній редакції» (Праці Комісії для вивчення історії зах.-руського та укр. права, випуск 2, 1926).

[Максимейко Микола (* Бацмани — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Максименко Олександер (* 1916), маляр родом з Полтавщини; закінчив Київ. Художній Ін-т (1947); картини з колгоспного життя: «Господарі землі», «Новатори колгоспних ланів», «В полі».


Максименко Федір (* 1897), бібліограф родом з Запоріжчини; «Матеріяли до краєзнавчої бібліографії України 1847 — 1929» (1930), каталог «Першодруки (інкунабули) Наук. бібліотеки Львівського Ун-ту» (1958) та ін.

[Максименко Федір (1897, Біленьке — 1983, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Максиміліян, Макс (1870 — 1952), саксонський кн. (син короля Юрія), свящ., проф. ун-ту у Фрайбурзі в Швайцарії (з 1900), студіював гр.-кат. обряд у Львові; був у дружніх зв’язках з митр. А. Шептицьким; „Praelectiones de Liturgiis orientalibus“ (2 тт. 1908, 1913), „Gedanken über die Frage einer Vereinigung der christlichen Kirchen“, переклади сх. літургій на латинську мову.


Максимов Олекса (* 1899), рос. актор героїчного пляну і режисер, родом з Казані; з 1940 актор і режисер Київ. театру Червоної Армії (тепер Львівський драматичний театр Радянської Армії).

[Максимов Олекса (1899 — 1965, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Андрій (1865 — 93), актор — характерний комік, корифей укр. побутового театру, родом з Полтавщини, на сцені з 1882 р. в трупах М. Старицького (1883-85), М. Кропивницького (1885-89) і М. Садовського (1890); сват («Назар Стодоля» Т. Шевченка), возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Омелько («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), дід («Як ковбаса та чарка...»), Сірко («За двома зайцями») в п’єсах М. Старицького, Скорик («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) та ін.

[Максимович Андрій († Ялта, Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Антін (* 1890), гром.-політ. діяч серед укр. робітництва Бориславщини, в 1928 — 30 pp. посол до поль. сойму від УНДО; 1940 р. вивезений большевиками; дальша доля невідома.

[Максимович Антін (1881 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Борис (* 1906), піяніст родом з Києва; закінчив Київ. Консерваторію (1929), учень Г. Беклемішева і С. Барера, згодом її викладач; з 1944 на еміґрації в Німеччині, концертував у Зах. Европі; з 1950 у ЗДА, де виступає з концертами і веде пед. працю. М. перший виконавець концерту В. Косенка.


Максимович Вероніка, див. Богаченко-Максимович Вероніка.


Максимович Дмитро († 1732), держ. діяч часів гетьмана І. Мазепи, з яким був посвоячений; як «військ. екзактор» (1694) відав держ. прибутками Гетьманщини; ген. бунчужний (1703 — 08), ген. осавул (1708 — 09). Піддався росіянам після бою під Полтавою і 1710 р. був засланий з родиною до Архангельська, де й помер.


Максимович Іван († 1732), внук Максима (див. Максимовичі), вихованець Києво-Могилянської Академії, вчений і держ. діяч мазепинської доби; пішов з Мазепою на еміґрацію і був ген. писарем в уряді гетьмана Орлика (1710 — 14), уклав договір з Кримом 1711 і провадив переговори з Туреччиною в Царгороді 1711 р. 1715 повернувся на Україну, але був депортований до Москви. У 1722 — 26 pp. «справщик» Моск. синодальної друкарні, де завідував бібліотекою і склав її каталог; усунений 1728 р. за політ. неблагонадійність. Автор рукописного латинсько-слов’янського словника, складеного 1718 — 24 на підставі латинсько-поль. словника Г. Кнапського (1626), нині в Публічній бібліотеці в Ленінграді. Один з перших на Україні зацікавився нумізматикою й вивчав великий скарб араб. монет, знайдених у Києві 1707 р.


Максимович Іван (1679 — 1745), монах, церк. маляр-монументаліст родом з Пирятина; мав іконописні майстерні в Золотоніському та Переяславському манастирях (1706), згодом якийсь час очолював лаврську майстерню в Києві (після 1718 p.). Його стінні розписи в Золотоніському, Мгарському та Переяславському манастирях не збереглися (відомі лише з архівних джерел); найвідоміші розписи — в Успенському соборі Києво-Печерської Лаври (знищені в 19 в.). У Київ. Музеї Укр. Мистецтва зберігається «Розп’яття» з зображенням лубенського полк. Леонтія Свічки.

[Максимович Іван (1679 — 1745, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Ігнатій (бл. 30-их pp. 18 в. — 1793), письм., осв. і церк. діяч. Вихованець, а в 1754-64 проф. Київ. Академії, пізніше ігумен і настоятель різних манастирів. «Ода на перший день травня 1761 року» М. є одним з перших зразків силабо-тонічного віршування на Україні.

[Максимович Ігнатій († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Іоан, св., див. Іоан Максимович.


Максимович Карло (справжнє прізвище Саварин; 1890 — 1936?), ком. діяч родом з Галичини; під час першої світової війни попав як УСС до рос. полону, 1917 вступив до УПСР, пізніше належав до її лівої течії — боротьбістів, 1920 р. разом з ними вступив до КП(б)У і був чл. її ЦК; одночасно був одним з засновників Ком. Партії Сх. Галичини та КПЗУ, чл. її ЦК і представником КПЗУ при ЦК КП(б)У. М. стояв на позиціях укр. нац. комунізму як у КЩб)У, де належав до групи О. Шумського, так і в КПЗУ, яку разом з О. Васильковим та Р. Турянським у 1927 — 28 поставив в опозицію до нац. політики Москви на Україні. Після цього М. був переведений до Москви; 1933 заарештований і обвинувачений у приналежності до мережі УВО в УССР та до підпільного Всеукр. Боротьбістського Центру. У 1934 зник без сліду.

[Максимович Карло (справжнє прізвище Саврич) (1892, Кукільники, Рогатинський пов. — 1937). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Манасія (світське ім’я Михайло; † 1758), літ. і церк. діяч родом з Миргородщини; вихованець Київ. Академії, де був згодом навчителем нім. й жид. мов (1745 — 49), проф. богословія та ректором, а також архимандритом Києво-Братського манастиря (1755 — 58). Автор низки проповідницько-богословських творів.

[Максимович Манасія († Київ), вчителем нім. і гебрейської мов. — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Мар’ян (1804 — 55), церк. і осв. діяч, василіянин, учитель і дир. василіянських окружних шкіл та учительських препарандій у Дрогобичі й Лаврові, 1842 — 50 ігумен у Лаврові, 1850 — 55 протоігумен; прихильник нар. мови та літератури.


Максимович Микола (1855 — 1928), гідролог і гідротехнік родом з Києва; 1896 збудував річкову пристань у Києві; з 1900 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту; начальник Київ. Округи шляхів (1905) і Управи внутр. водних шляхів і шосейних доріг Рос. Імперії (1906), чл. імперської Ради Мін-ва Шляхів (1910); з 1919 — гол. гідрологічної секції УАН. Основні праці М. присвячені проблемі Великого Дніпра, гідрології і гідрографії Київщини, електрифікації Київ. р-ну; найважливіша «Днепр и его бассейн» (I — II, 1901).

[Максимович Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович Михайло (1804 — 73), історик, філолог, етнограф, ботанік, поет із старшинського роду на Полтавщині, нар. на хуторі Тимківщина, б. Золотоноші. 1823 закінчив Моск. Ун-т (словесний і природничий відділи філос. фак., згодом щей мед.), був залишений при ун-ті для наук.-акад. праці, викладав ботаніку; 1883 одержав вчений ступінь д-ра й був іменований ординарним проф. на катедрі ботаніки Моск. Ун-ту. 1834 у відкритому тоді Київ. Ун-ті М. дістав професуру рос. словесности і того ж року обраний першим ректором ун-ту (до кін. 1835). Через поганий стан здоров’я пішов 1845 р. у відставку й решту свого життя присвятив виключно наук.-літ. діяльності, яку провадив на своєму хуторі Михайлова Гора б. с. Прохорівки Золотоніського пов., де й помер. М. не раз намагався повернутися до активної наук.-акад. діяльности, але рос. Мін-во освіти не пішло йому назустріч. Не зважаючи на великий наук. авторитет М. (він був почесним чл. кількох укр. та рос. ун-тів і багатьох наук. т-в), лише під кін. життя (1871) він був обраний чл.-кор. Рос. Академії Наук по відділу рос. мови та словесности.

М. був справжнім вченим-енциклопедистом, і то дуже широкого діяпазону — від ботаніки до історії. Його наук. праці в царині природознавства, опубліковані у 1820-их — на поч. 1830-их pp. («О системах растительного царства», 1827; «Основания ботаники», кн. 1-2, 1828 — 31, «Размышления о природе», 1833 тощо) не лише стояли на рівні тогочасної науки, але й прокладали для неї нові методологічні шляхи.

Як фолкльорист М. видав 1827 р. у Москві «Малороссийские песни», а 1834 — «Украинские народные песни» (третя зб. «Сборник украинских песен», ч. I, вийшла вже в Києві. 1849). Передмова М. до вид. 1827 р. була «свого роду літ. маніфестом, повним ентузіязму до нар. укр. поезії» (Д. Дорошенко). Фолкльорні вид. М. мали величезний вплив на укр. фолкльористику (також у Галичині); вони викликали інтерес до укр. фолкльору серед ін. слов. народів (зокрема росіян, поляків і чехів), а навіть в Англії й Америці. Як мовознавець М. опублікував ряд ст. про клясифікацію слов. мов (1838, 1845 і 1850), у яких широко користувався даними з укр. мови, У дискусії з М. Поґодіним і П. Лавровським М. обстоював «старобытность» укр. мови; М. був автором етимологічного правопису «максимовичівки».

Як літературознавець М. вивчав «Слово о полку Ігореві», яке переклав укр. мовою; був автором праці «История древней русской словесности» (1, 1839), про коз. літописи, зокрема Граб’янки, тощо. Крім того, М. перекладав псалми на укр. мову й написав низку віршів (зокрема присвячений Т. Шевченкові: «Ой, як дуже за Тобою тужила Вкраїна»). М. видавав зб.-альманахи «Денница» (1830 — 34), «Киевлянин» (1840, 1841, 1850), «Украинец» (1859, 1864).

В іст. (як і в фолкльорно-етногр.) творах М. прихильник панівного тоді романтизму й ідеї народности; він обстоював генетичний зв’язок між княжою й коз.-гетьманською добами в історії України, яким він присвятив велику силу розвідок, ст., критичних заміток про джерела, літературу тощо. У ст. «О мнимом запустении Украины» (1857) та «Письмах» до М. Поґодіна М. довів безпідставність його гіпотези про «великоруське» населення Київщини за княжої доби. Численні праці М. з історії княжої України, Києва та його пам’яток (зокрема «Очерк Києва», 1847, «Письма о Киеве к М. Погодину», 1871 та ін.), з історії козаччини, гетьманщини й гайдамаччини (розвідки про гетьмана П. Сагайдачного, «Исторические письма о казаках приднепровских», 1863 — 65), «Письма о. Богдане Хмельницком», 1859, «Бубновская сотня», 1848 — 19, про гайдамаччину й коліївщину тощо, мали особливе значення для дальшого розвитку укр. історіографи. М. працював також у царині укр. археології й був автором першої на Україні археологічної праці з застосуванням типологічної методи («Украинские стрелы древнейших времен...», 1868).

М. природника й М. історика об’єднував М. — філософ. Філософія М. не була абстрактною філос. системою, і зовсім марні спроби сов. авторів довести, що М. був прихильником «матеріялістичних принципів». Вихований у дусі натурфілософії Шеллінґа й Окена, М. зробив дальший крок уперед. Пізнання природи та суспільства, на думку М., мусить спиратися на даних наук. досліду, «суворо аналітичного й обережно синтетичного, а тому позитивного», бо «філософія може бути в кожному витворі розуму» і «всяка наука повинна бути філос»; «щодо різних наук або окремих галузів знання, то і в них один, загальний погляд повинен розстилатися до самих дрібних деталів». Цей принцип послідовно проведений крізь природничі й іст.-філол. студії М.

Іст.-філол. твори М. видано в 3-х тт. за ред. О. Котляревського у Києві (1876 — 80). Його листування опубліковано лише частково, зокрема у «КСт.» (1904), там же й автобіографія (1904, ч. 9). Архів М. зберігається у Рукописному Відділі Держ. Публічної бібліотеки УРСР у Києві, а частково у Центр. Держ. Архіві Літератури і Мистецтва СССР (ЦГАЛИ) у Москві.

[Максимович Михайло (15.9.1804 — 22.11.1873). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Пономарев С. М. Максимович. П. 1871; Юбилей М. А. Максимовича. К. 1871; 2 вид. П. 1872; Науменко В. Статті про М. у «КСт.», 1893, 1898 і 1899; Грушевский А. М. А. Максимович. Известия Отделения русского языка и словесности Императорской Академии Наук, І. П. 1906; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Україна ч. 6. 1927, чч. 5 — 6, 10 — 11, 1929; Попов П. М. О. Максимович. К. 1954; Марченко М. Укр. історіографія. К. 1959; Острянин Д. Світогляд М. О. Максимовича. К. 1960; Попов П. Перший зб. укр. нар. пісень. Укр. пісні, видані М. Максимовичем. К. 1962.

О. Оглоблин


Максимович Юрій (* 1877), історик родом з Чернігівщини; проф. Ніженського Іст.-Філол. Ін-ту і Київського Ун-ту (до 1919), Симферопільського Ун-ту та Півн.-Кавказького Пед. Ін-ту у П’ятигорську (1954); В 1920-их pp. д. чл. Харківського Н.-Д. Ін-ту історії укр. культури ім. Д. Багалія. Автор низки праць з історії Гетьманщини 18 в., зокрема монографій: «Деятельность гр. П. А. Румянцева-Задунайското по управленню Малороссией» (1913) і «Выборы и наказы в Малороссии в Законодательную Комиссию 1767 года» (1917).

[Максимович Юрій (Георгій) (1877 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Максимович-Амбодик Нестор (1744 — 1812), медик і вчений енциклопедист родом з Полтавщини, з священичої родини; вчився в Київ. Академії й Страсбурзькому Ун-ті, де дістав ступінь д-ра медицини (1775), згодом проф. акушерства в Петербурзі. М. один, з основоположників наук. акушерства та мед. термінології в Рос. Імперії, педіятр, ботанік, фітотерапевт, геральдист тощо. Автор цінних — перших у Рос. Імперії — підручників з акушерства («Искусство довивання, или наука о бабичьем деле...», 1784 — 86) і ботаніки («Врачебное веществословие или описание целительных растений...», 1783 — 89, «Первоначальные основания ботаники...», 1795), словників — мед. хірургічного (рос. і латинською мовами), ботанічного (рос., латинською і нім. мовами), анатомічно-фізіологічного та ін. праць.

[Максимович-Амбодик (Амбодик-Максимович) Нестор (* Веприк — † імовірно Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Максимовичі, старшинський рід, мабуть, міщанського походження. Максим (Васильківський або Печерський; † між 1694 — 98), родом з Ніжена, «орендар Печерський» (1676), «військ. індуктор» (1688-90), посвоячений з гетьманами І. Самойловичем та І. Мазепою, був одним з найбагатших людей Гетьманщини; 1690 був прийнятий гетьманом в «оборону». З його синів — Іоан М. (див.); Василь М., полк. компанійський і наказний переяславський († 1698), забитий татарами на р. Кодимі; Дмитро М. (див.). Його внуки Іван М. (диз.) і Федір М., син Дмитра М., полк. стародубський (1741 — 56). Правнук Максима — Іван М., син Федора М. († бл. 1803), перший полк. стародубського карабінерського полку (1783 — 89), ген.-майор, близький до Новгородсіверського патріотичного гуртка. Їх нащадки — дідичі Чернігівщини й Полтавщини 18 — 20 вв. До цього роду належать також Михайло М. (див.), нащадок Василя М. і Юрій М. (див.), нащадок Дмитра М.


Максимовичівка, іст. правопис, застосований М. Максимовичем у виданнях укр. пісень (1827, 1834 — 49), засади якого виклав у ст. до першого з названих вид. — «Замечание о правописании и словопроизношении» (1827) та в листі до Г. Квітки-Основ’яненка (1842); крім етимологічних написань з ы, и, Ђ, ъ (сынъ, робити, лЂсъ), М. писав етимологічно о, е, і, и, коли вони вимовляються як і, тільки з діякритичним знаком (вôнъ, мêдъ, добрû, доброû, синîй). Поза тим М. уживала ъ ще після губних приголосних перед йотованими голосними (въЂзжае, кровъю), ё, для йо, ьо (ёго, сёго), е для е, є. У підрос. Україні М. відкинуто (друкував так лише П. Лукашевич зб. пісень 1836, деякий час так писав Куліщ), зате з різними модифікаціями вона запанувала в Галичині, на Буковині й Закарпатті (гол. щодо етимологічних позначувань, також л у минулому часі дієслів: ходилъ «ходив»); прийнята львівським з’їздом учених 1848 р. й окремими граматиками (М. Осадци 1862, Г. Шашкевича 1865, П. Дячана 1865, О. Партацького 1873, О. Огоновського 1889 й ін), М. утрималася в школах Галичини й Буковини до 1895 p., у пресі й вид. москвофільського напряму в Галичині до 1930-их pp. На витиснення М. із шкільного вжитку вирішально вплинули надрукований желехівкою «Малорусько-німецький словар» Є. Желехівського (1886), і «Руська граматика» (1893) С. Смаль-Стоцького та ін. На Закарпатті санкціонували етимологічний правопис на основі М. граматика О. Духновича (1853) та шкільні підручники Л. Чопея в 1880-их pp., як і шкільна анкета в Ужгороді 1920 р. Змодифікованою М. тут були змушені користуватися з уваги на архаїчну фонетику тутешніх говірок і малу обізнаність на літ. мові також прихильники нар. мови в літературі (граматики І. Панькевича 1923, 1927, та А. Волошина).

О. Г.


Максимонько Леонтій (* 1893), лікар-офтальмолог і суспільний діяч родом з Долинщини (Галичина); у Львові гол. (1934) і довголітній секретар Укр. Лікарського Т-ва, в 1940 — 44 pp. викладач Мед. Ін-ту, згодом Вищих Фахових Курсів; з 1948 в Канаді.

[Максимонько Леонтій (1893, Ценяве — 1965, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Максимчук Іван (* 1888), адвокат і гром.-політ. діяч у Старому Самборі й Стрию, поручник-суддя УГА, гол. Укр. Окружного Комітету в Стрию 1942 — 44; праця «Деякі інституції звичаєвого права в Старосамбірщині», спогади про Кожухів (1932) і про Польовий Суд УГА та нариси про укр. браз. письм.; тепер у Бразілії.

[Максимчук Іван (1888 — 1966). — Виправлення. Т. 11.]


Максимчук Юліян Юрій (* 1890), правник із Стрия, філателіст, тепер у ЗДА; «Укр. поштові марки», «Каталог укр. поштових марок — недерж. випуски», «Доповнення до каталогу чч. І і II», «Бібліографічний показник укр. філателії, гербових марок і банкнотів».

[Максимчук Юліян Юрій (1890 — 1980, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Макух Іван (1872 — 1946), адвокат у Товмачі, гром.-політ. і кооп. діяч, організатор «Січей», один з провідних діячів Укр. Радикальної Партії (згодом УСРП) у Галичині (чл. Гол. Управи й гол. 1930 — 39), ред. її органу «(Новий) Громадський Голос» (1905); посол до гал. сойму (1908 — 18), чл. Нац. Ради й секретар внутр. справ ЗУНР, у грудні 1919 гол. Крайової Ради в Хмільнику на Поділлі, 1920 товариш мін. внутр. справ УНP, 1928 — 35 чл. поль. сенату. Помер у Зальцбурзі. Спомини «На народній службі» (видані посмертно, 1958).

[Макух Іван (* Дорожів, Симбірський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Макушенко (Макуха-Макушенко) Іван (1867 — 1955), маляр і педагог, родом з Черкащини; студіював у Петербурзькій Академії Мистецтв (1892 — 97) у І. Рєпіна; з 1904 на Україні, викладач Київ. Художньої Школи (1905 — 19) і Київ. Художнього Ін-ту (з 1934). М. маляр сіль. побуту: «Свято на Україні», «Перед святом», «Казки бабусі» та ін. Картини М. зберігаються в Київ. і Львівському Музеях Укр. Мистецтва.

[Макушенко (Макуха-Макушенко) Іван (* Лисянка — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Макшеєв Олексій (1822 — 92), дослідник Сер. Азії, ген.-ляйтенант. У 1848 р. брав участь в експедиції А. Бутакова над Аральським морем і тоді заприятелював з Т. Шевченком, автор споминів про поета.


Мал, деревлянський кн., що про нього згадує під 945 р. «Повість временних літ», яка оповідає, що деревляни, порадившись з Малом, вбили кн. Ігоря за неправне збирання з них данини.


Мала Антанта, військ.-політ. союз 3 сер.-евр. держав — Чехо-Словаччини, Румунії і Юґославії, утворений у 1920 р. проти реставрації Габсбурґів, угор. ревізіонізму та нім. загрози. Територіяльно М. А. була можливою, бо існували спільні кордони між її членами, в тому ч. чехо-словацько-рум. кордон на Закарпатті. Е. Бенеш, довголітній мін. закордонних справ Чехо-Словаччини, гол. організатор М. А., назвав Закарпаття «помостом» між країнами М. А. Політика М. А., що мала повну підтримку Франції, прагнула до збереження «статус кво» поверсальської Сер. Европи; укр. проблему трактовано внутр. питанням країн, які мали укр. меншість. Під тиском Гітлера і в результаті Мюнхенської конференції (1938), коли вперше обкраяно Чехо-Словаччину, М. А. перестала існувати.


Мала Виска (V — 12), м. на півдні Придніпровської височини, р. ц. Кіровоградської обл., 11 400 меш. (1959); великий цукровий комбінат, заснований 1898 р. (продукція 1960 — 61 — 31 000 т цукру-піску).


Малавський Володимир (1853-86), політ. діяч родом з Кам’янця Подільського, чл. студентської київ. громади, учасник народницького руху на Поділлі й Київщині; за рев. роботу в Чигиринському пов. заарештований 1877 р. і засуджений на каторгу до. Сибіру; умер у Шліссельбурзькій фортеці.


Мала Данилівна (III — 17), с. м. т. Деркачівського р-ну Харківської обл., положене над р. Лопанню за 7 км від Харкова; 7 600 меш. (1959); зооветеринарний ін-т.


Мала Дівиця (III — 13), с: м. т., положене за 20 км на півн. зах. від м. Прилуки, р. ц. Чернігівської обл.; 3 600 меш. (1959).


Малама Павло (1859 — 1926), земський діяч Полтавщини і письм., чл. III Держ. Думи, автор праць з історії Полтавщини в «Трудах» Полтавської Архівної Комісії; підтримував газ. «Рідний край».


Малами, старшинський рід молд. походження. Андріяш (Андрій) Малама († до 1730), з 1706 на Україні, охочекомонний полк. у гетьмана І. Мазепи (1708 — 09); його нащадки служили на Гетьманщині й володіли у 18 — 19 вв. маєтками на Полтавщині, а згодом і на Катеринославщині. З цього роду походив Павло М. (див.). Нащадком М. (по жіночій лінії) був Олександер Поль, діяч Катеринославщини.


Маланки (також Меланки), укр. нар. свято напередодні Нового Року або св. Василя; назва від св. Меланії, що її день припадає на 31 грудня. На Центр. і Сх. Землях М. називають також Щедрим вечором («щедра кутя»), тоді як на Зах. Україні Щедрий вечір святкують напередодні Йордану (Водохрещі). На М. щедрують, ходять з козою, водять парубочу й дівочу М., ворожать. Зв’язана з М. обрядовість з поч. 30-их pp. відродилася на підсов. Україні у святкуванні Нового Року. М. — також назва дівчини, що її обирали дівчата на провідницю в щедруванні, в піснях вона виступає як жін. паралеля до новорічного персонажу — Василя.


Маланчук Володимир (* 1904), церк. діяч родом з Заліщиків Малих (Галичина), редемпторист; свячений на свящ. 1931, з 1945 викладач Укр. Духовної Семінарії у Гіршберґу (Німеччина) і Кулемборґу (Голляндія), у 1949 — 50 pp. синкел у Великобрітанії, 1951 — 60 у Канаді — протоігумен Редемптористів сх. обряду Канади і ЗДА та ред. богословського квартальника «Логос»; 1960 призначений єп., з 1961-перший укр. кат. єп.-екзарх у Франції; статті на філос. і рел. теми.

[Маланчук Володимир (1904 — 1990, Саскатун, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Маланюк Євген (* 1897), поет і есеїст родом з Херсонщини. Закінчив реальну школу в Єлисаветграді, потім учився в Петербурзькому Політехнічному Ін-ті; мобілізований у час війни, закінчив Київ. військ. школу. З відновленням укр. держави в 1917 р. — старшина Армії УНР, з якою 1920 р. вийшов на еміґрацію, живши спочатку в таборі для інтернованих укр. частин у Каліші, далі в Чехо-Словаччині, де закінчив Подєбрадську Академію (1923), потім працював інженером у Польщі, переважно у Варшаві. Під кін. другої світової війни оселився в Німеччині, тепер у ЗДА. Літ. діяльність М. почав у Каліші, заснувавши там, разом з Ю. Дараганом, журн. «Веселка» (1922 — 23). Досі вийшли такі його зб. поезій: «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926), «Земля й залізо» (1930), «Земна мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939), «Вибрані поезії» (1943), «Влада» (1951), «Поезії» в одному томі (1954), «Остання весна» (1959); поема «П’ята симфонія» (1953); кн. есеїв — «Нариси з історії нашої культури» (1954), «До проблеми большевизму» (1956), «Книга спостережень» (1962) та ін.

Усе своє життя на еміґрації М. пильно стежив за подіями на окупованій батьківщині, зокрема за процесом своєрідного літ. відродження 1920-их pp. і його розгрому в 1930-их pp. та наступними подіями, тому творчість М. позначена духовим зв’язком з ліпшими літ. досягненнями того відродження. Бувши провідним поетом у плеяді «вісниківців», об’єднаних навколо «Вісника» Д. Донцова, М. мав великий вплив як на еміґрації й Зах. Укр. Землях, так і в УССР, викликаючи постійні напади ком. преси, яка називала його «укр. фашистом».

Стиль і посланництво поезії М. формувалися під тиском панівних“ у його поколінні емоцій гніву і болю за століття бездержавности і пригноблення укр. нації, за поразку відновленої в революцію держави і за дальшу трагедію окупації України Москвою. Цей гнів повертався не тільки проти зовнішніх ворогів, а й проти внутрішніх слабостей, які поет бачив у комплексі «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації, в перевазі чуттєвости над інтелектом тощо. Звідсіля в М. постава волюнтаризму, жадання нового типу сильної людини, поглиблення традицій до старокиїв. основ (що зумовило особливе зацікавлення поета творчістю і ролею в укр. історії П. Куліша), намагання побачити й уйняти антитези й суперечності укр. життя в одне магнетне силове поле. Для поезії М. характеристичні динамізм, цілеспрямована ударність слова, патетичний профетизм, історіософічні візії.

Єтиль і генеза поезії М. мало досліджені. Замолоду він знав «срібний вік» рос. поезії (символізм О. Блока, акмеїзм М. Ґумільова), але з першої ж своєї кн. поезій («Стилет і стилос») органічно увійшов у революційний ренесанс укр. поезії, ідучи одночасно в двох її течіях: необарокковій (П. Тичина, М. Бажан) і парнасистській (М. Рильський, М. Зеров, П. Филипович). Попри його здебільша реґулярну строфу і таку ж клясицистичну метро-ритміку, різноманітну, але з перевагою енерґійного ямбу, попри певну зорову пластичність образу, про М. зауважено, що він «лише почасти причетний до клясицизму, а в переважній більшості своїх творів хитається між символізмом і барокко (чи то романтизмом), з вельми значною перевагою цього останнього» (В. Державин).

[Маланюк Євген (20.1.1907 — 16.2.1968, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Лавріненко


Маланюк Ірина (* 1919), оперова співачка меццо-сопрано, родом з Станиславова: училася у А. Дідура у Львові, згодом у Віденській Муз. Академії. У 1941 — 44 виступала у Львівському Оперному Театрі, після війни в оперних театрах у Відні, Ґрацу, Цюріху, з 1952 у Баварській держ. Опері в Мюнхені, де одержала високе відзначення з титулом «камерзенґерін» (1957), з 1956 в Держ. Опері у Відні. Численні гостинні виступи в оперових театрах у Міляні, Парижі, Лондоні, Берліні та під час фестивалів у Байройті, Зальцбурзі та ін. М. визначний виконавець гол. роль в операх Ваґнера і Ріхарда Штравса.


Мала Рада, орган Укр. Центр. Ради, що діяв між сесіями її пленуму (початкова назва — Виконавчий Комітет Укр. Центр. Ради). М. Р. складалася пропорційно з представників окремих фракцій пленуму, спершу з 40, після Другого Універсалу з 60 депутатів.


Мала Русь, Мала Росія, згодом Малоросія, назва, що з’явилася на поч. 14 в. у Візантії для визначення зах. укр. земель (Галицько-Волинської держави) з церк.-адміністративного погляду. Із створенням гал. митрополії 1303 р. її територію, яка охоплювала шість єпархій: гал., перемиську, володимирську, холмську, луцьку і турівську, визначувано у візант. записах і реєстрах єпархій, як Мікрá Росіа (Мала Русь). Назвою Макрá Росіа (Велика Русь) визначувано з 1354 р. територію, яка охоплювала 13 єпархій під владою київського митр.; укр. — київська, чернігівська, переяславська, білгородська, решта — білор. і рос. Мабуть, під впливом візант. церк. термінології кн. Юрій II Болеслав титулував себе у грамоті 1335 p. «dux totius Russiae Minoris», хоч його попередники, гал. королі, князі та й він сам вживали звичайних титулів: «Rex Russiae», «Dux totius terrae Russiae», «Dux et Dominus Russiae».

У 15 — 16 вв. назва «Мала Русь» не зустрічається. Лише з першої пол. 17 в. вона іноді вживалася в церк. зносинах Києва з Москвою. У хроніках і на геогр. мапах майже до кін. 17 в. зах. укр. землі називаються «Русь» (латинське Russia), «Руська Земля» (поль. Ziemia Ruska) і «Червона Русь» (латинське Russia Rubra). Назва «Велика Русь», що її застосовувано спочатку до Києва та ін. єпархій Київської митрополії переходить пізніше на землі Новгороду, а далі Суздаля й Москви, хоч у літературі й на геогр. мапах ці землі аж до 18 в. виступають здебільша п. н. Московія. Натомість термін «Велика Росія» для визначення укр. держави вживав Б. Хмельницький. Після Переяславської угоди 1654 р. цар Олексій Михайлович змінив звичайний титул моск. великих кн. і царів «всея Росіи» на «всея Великія і Малыя Росіи» (а згодом ще і «БЂлыя»), Відтоді (хоч і не відразу) назва «Мала Росія» («Мала Русь» «Parva Rossia»), під впливом також київ. учених і панегіристів, почала поширюватися в укр. урядовому листуванні, у хроніках і в літературі. На геогр. мапах України 18 в., виданих Рос. Академією Наук 1736 — 38, і в Рос. атласі 1745 р. назва «Мала Росія» не зустрічається.

Утворена з «Малої Руси» назва Малоросія почала вживатися з 18 в., але стосувалася тільки Лівобережної України (Гетьманщини). Створені після ліквідації коз.-гетьманської держави 1781 р. три намісництва (губернії) — Чернігівське, Новгород-Сіверське і Київське, 1796 р. були об’єднані як Малоросійська губернія (без Києва), що її 1802 р. поділено знову на дві губернії; Полтавську і Чернігівську. Назви Малоросія, малоросійський («малорусский»), малоросіяни («малороссы») уживалися стосовно всієї рос. України тільки протягом 19 і поч. 20 вв. (назву «малороссы» — також для українців, які жили поза межами Рос. Імперії), хоч у наук. публікаціях і в літературі досить поширена була також назва «Украина». Назву Малоросія застосували подекуди лише для Лівобережжя в межах Полтавської, Харківської, і Чернігівської губ. Після революції 1917 р. назви Малоросія і малоросійський вийшли із заг. й офіц. вжитку.

Б. Кравців


Мала Семінарія, виховно-навчальна кат. установа гімназійного (сер.-шкільного) типу для підготови кандидатів до духовного стану. Першою укр. М. С. була М. С. ім. св. Йосафата у Львові, заснована 1919 р. (ректорами були м. ін. І. Бучко, Я. Перрідон), ч. учнів (1935) 172. 1931 р. засновано М. С. у Рогатині (ч. учнів — 42). Ці обидві М. С. 1939 р. зліквідували большевики (М. С. у Львові існувала ще за нім. окупації; 1942 — 230 учнів).

На еміґрації М. С. діють (подекуди під ін. назвою; в дужках ч. учнів на 1961 p.): в ЗДА у Стемфорді коледж, заснований 1924 у Філядельфії (120); у Канаді — Колеґія св. Володимира в Робліні під керівництвом оо. Редемптористів (80); у Бразілії М. С. св. Йосифа оо. Василіян у Прудентополісі (110), в Арґентіні М. С. св. Йосафата оо. Василіян в Апостолес (25). В Европі діє М. С. у Римі (Укр. Мала Понтифікальня Семінарія ім. св. Йосафата) під керівництвом оо. Салезіян, заснована 1952 в Люрі у Франції, 1954 перенесена до Риму; це єдина М. С., в якій викладовою мовою є укр. (ч. учнів 1963 р. — 105).


Малахов Петро (1753 — 1807), лікар родом з Чернігова, з 1784 — губ. лікар, з 1797 — інспектор лікарської управи, у Чернігові; склав перший медико-топографічний опис Чернігівської губ. (разом з О. Шафонським).

[Малахов Петро († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Малаховський Іван († 1693), єп. перемиський (з 1669) і холмський (з 1691), василіянин, архимандрит жидичинський і лещинський, один з ініціяторів унії в Галичині; помер у Холмі.


Мала Хортиця, див. Хортиця.


Малашевич Іван, держ. діяч Запоріжжя першої пол. 18 в. Починаючи з 1714 p., був 9 разів обираний на уряд кошового отамана. Представник консервативних кіл запорізької старшини, М. очолив рух за повернення запорожців з території Крим. ханства на старі оселі. 1734 р. запорожці повернулися на Базавлук, де заснували Нову Січ. Під час переговорів про це з рос. урядом і пізніше М. рішуче обстоював права Запоріжжя — військ.-політ. й територіяльні, зокрема на «вольності» Війська Запорізького Низового.

[Малашевич Іван (? — бл. 1737). Помер під час коз. походу на Очаків. — Виправлення. Т. 11.]


Малашкін Леонид (1842 — 1902), композитор і педагог, учитель співу Київ. Духовної Семінарії; фортепіянові твори на укр. теми («Козачок», попурі з укр. нар. пісень «Наша Україна»), зб. 50 укр. нар. пісень для співу з фортепіяном, опера «Ілля Муромець» (1879).

[Малашкін Леонид (* бл. Рязані — † Москва), рос. композитор і педагог. — Виправлення. Т. 11.]


Малашко Михайло (1882 — 1920), гром. діяч; чл. Укр. Центр. Ради, з кін. 1917 заступник комісара Центр. Ради для Донецького басейну. 1919 — 20 очолював повстанський відділ та боровся проти большевиків, Махна і денікінців; розстріляний большевиками.


Мале Полісся, рівнобіжникова улоговина, розташована між лісостеп. височинами — Волинсько-Холмською на півн. і Подільською на півд., між Розточчям на зах. і Шепетівкою на сх., де сходиться з Поліською низовиною. Півд. межу М. П. становить стрімкий, 70 — 150 м. висоти берег Поділля — на півд. зах. Розточчя (на лінії Рава-Руська — Нестерів — Львів — Під’ярків — Олесько — Крем’янець — Кунів — Шепетівка), півн. 40 — 60 м. висоти уступ Волинсько-Холмської височини (лінія: Угнів — Червоноград — Берестечко — Верба — Остріг — Крупець). Довж. М. П. бл. 300 км, ширина: на зах. (Надбужанська котловина) 40 — 70 км, на сх. (саме М. П.) 20 — 25, подекуди (б. Острога) ледве 5 км.

М. П. збудоване з горішньокрейдових мерґелів, покритих льодовиковими і алювіяльними відкладами. Улоговина М. П. виникла, мабуть, у пліоцені; на його сучасний вигляд найбільше вплинула діяльність талих вод льодовика, що втиснувся з півн. в котловину гор. Бугу, які відпливали в сх. напрямі й створили малополіську прадолину. Після зникнення льодовика ріки Буг, Стир, Іква, Вілія, Горинь почали текти просто на півн. і прадолина перетворилася на низку котловин — Надбужанську, Надстирську, Надікванську, Надгоринську (Острозьку), відділених одна від однієї низькими вододілами. У зв’язку з цією минувшиною М. П. виявляє тепер льодовиковий, краєвид: це зандрові, рідше — на зах., де втискався льодовик, — мореново-зандрові або навіть водно-льодовиково-лесові рівнини на висоті 190 — 270 м, слабо розчленовані річками, що повільно пливуть серед заболочених заплав; ґрунти підзолисті й лучно-болотяні, багато лісів — борів і суборів. Забагнення, наявність еолічних форм (надми тощо) і сильне заліснення характерні зокрема для сх., вужчої частини М. П., краєвид якого подібний до поліського (давніше лише цій частині давали назву М. П.).

Ліси (сосна, береза, дуб, осика, іноді граб) становлять бл. 30% всієї території, сіножаті (часто заболочені) і пасовища понад 1/4, рілля бл. 40%. Густота населення пересічно 50 меш. на 1 км²; бл. 20% людности живе в містах; гол. зайняття — сіль. госпо-во. Міста розташовані на фізіографічних межах М. П. з височинами, посередині лише на Надбужанській котловині.

Див. також Надбужанська котловина. В. Кубійович


Малець Володимир, єп. УАПЦ, див. Володимир Малець.


Малецький Аркадій (* 1887), адвокат, у першій пол. 1920-их pp. активний діяч Орг-ції українців м. Львова, чл. ЦК Укр. Трудової Партії і співред. щоденника «Наш прапор»; 1940 вивезений большевиками.


Малецький Михайло (1848 — 1909), гром. діяч і меценат, власник маєтку в с. Угерцях Винявських (Рудківського пов.), який записав т-ву «Просвіта» у Львові для створення с.-г. школи для дівчат.


Малий Березний, с. Великоберезнянського р-ну на Закарпатті над р. Ужем; василіянський манастир, заснований у пол. 17 в.; будівля манастиря з 1742, церкви з 1752; з 1926 зайнятий реформованими василіянами, в 1928 — 39 pp. дім чернечих студій.


«Малий Місіонарчик», місячник для рел. виховання дітей, виходив у Жовкві в 1903 — 14 і 1920 р. коштом оо. Василіян; засновник і ред. о. Л. Березовський.


Малин (III — 10), м. на Київському Поліссі над. р. Іршею, р. ц. Житомирської обл., 12 000 меш. (1959); фабрики: паперова (заснована 1872 р.) і гнутих меблів, ливарно-мех. й ін. зав.; лісотехн. технікум.


Малин, с. на Зах. Волині (Млинківський р-н, Ровенської обл.), в якому літом 1943 р. німці спалили майже все населення разом із свящ., замкнувши їх у місц. церкві.


Малина звичайна (Rubus idaeus L.), кущ або півкущ з родини розуватих, поширена в лісах і плекається в садах. Плоди М. містять 4,56 — 10,67% цукрів, 1,13 — 1,96% вільних кислот, 0,26% дубильних речовин, 0,77 — 1,9% азотових речовин, вітамін С; їх споживають свіжими й сушеними, варять з них варення, сиропи, вина тощо.


Малинівка, див. Вільшанка.


Малинівка (IV — 17), с. м. т. Чугуївського р-ну Харківської обл. над р. Дінцем; 7 800 меш. (1959).


Малинка Олександер (1865 — ?), фолкльорист родом з Чернігівщини; чл. Етногр. Комісії при ВУАН, ст. з укр. фолкльору (про лірників і кобзарів), про укр. нар. театр тощо; окремо «Сборникъ материаловъ по малорусскому фольклору» (1902).

[Малинка Олександер (1865, Мрин, Ніженський пов. — 1941, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Малиновський Андрій (1884 — ?), фізик, доц. Київ. Ун-ту (1917 — 18), проф. Кам’янецького Ун-ту (1919 — 23), згодом Дніпропетровського Гірничого Ін-ту; понад 15 наук. праць, гол. — «До питання про кількість руху електронів провідности». 1937 заарештований большевиками, дальша доля невідома.


Малиновський Йоаникій (1868 — 1935), історик права родом з Острога (Волинь); проф. Томського Ун-ту, з 1924 у Києві, д. чл. ВУАН (з 1919) і гол. її Комісії для вивчення звичаєвого права України, ред. її праць; гол. Т-ва Правників у Києві (з 1926). Досліджував право стародавньої України й Лит.-Руської держави, укр. звичаєве право, а також сов. право. Найважливіші праці: «Учение о преступлении по Литовскому Статуту» (1894), «Рада Великого Княжества Литовского в связи с Боярской Думой древней Руси» (I — II, 1903 — 04, 1912), «Рев. радянське звичаєве право» (1928), «Стародавній держ. лад. сх. слов’ян і його пізніші зміни» (1929) й ін.

[Малиновський Йоаникій (1868 — 1932). — Виправлення. Т. 11.]


Малиновський Михайло (1812 — 94), церк. діяч, гр.-кат. свящ., львівський крилошанин; посол до гал. сойму (1861 — 66), адміністратор львівської архиепархії (1869 — 70). Праці з історії гр.-кат. церкви нім. і ін. мовами („Die Kirchen- und Staats-Satzungen bezüglich des griechischkatholischen Ritus der Ruthenen in Galizien“, 1861 й ін.); видав „Annales Ecclesiae Ruthenae“ M Гарасевича (1863).


Малиновський Олександер (1889 — 1957), церк. і гром. діяч, укр.-кат. свящ.; у 1930-их pp. віцеректор Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Львові, 1940 — 46 апостольський адміністратор Лемківщини, багато зробив для нац. відродження Лемківщини; на еміґрації ректор Укр.-Кат. Духовної Семінарії в Гіршберґу (Німеччина) і Кулемборґу (Голляндія). З 1950 р. — ген. вікарій в Англії.

[Малиновський Олександер (* Жуків, Золочівський пов., Галичина — † Брадфорд, Англія). — Виправлення. Т. 11.]


Малиновський Родіон (* 1898), сов. військ. діяч, маршал СССР родом з Одеси; під час другої світової війни, коли почався відступ німців, командував 2 і 3 Укр. фронтами; з 1957 — мін. оборони СССР.

[Малиновський Родіон (1898 — 1967, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Малицька Константина (1872 — 1947), видатна гром., просвітня і жін. діячка, педагог, письм. (псевд. Віра Лебедова), почесний чл. т-ва «Просвіта», «Рідна Школа» й ін. Нар. учителька в Галичині, в Лужанах на Буковині і в дівочій школі Укр. Пед. Т-ва («Рідної Школи») у Львові, де учителювала кількадесят років. 1912 р. спільно з М. Білецькою дала почин для заснування фонду «На потреби України», що був матеріяльною допомогою для УСС 1914 p.; у 1915 — 20 pp. на засланні в Сибіру. Діячка культ.-осв. т-в у Львові, засновниця і довголітня гол. кружка ім. Ганни Барвінок; активна в жін. русі — провідна діячка Жіночої Громади в Чернівцях і Львові, ініціяторка Жіночої Служби Україні (1941), заступниця гол. Світового Союзу Українок; авторка брошури «Про жіночий рух» (1903). Дитяча письм. (поезії, оп. й сценічні образки, м. ін. «Малі герої», «Гарфа Леїлі»), ред. «Дзвінка»; авторка багатьох січових пісень (найбільше відома «У Січі, у Січі гуртуймось брати»). Ст. на пед. і гром. теми, переклади з чужих мов.

[Малицька Константина (*Кропивник, Калуський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Малицький Єронім (1865 — 1925), церк. діяч, ігумен василіянських манастирів у Кристинополі й Крехові, з 1904 перший консультор, у 1918 — 20 pp. гол. прокуратор Чину св. Василія В.; з 1920 на Закарпатті, де провів реформу василіянських манастирів, з 1923 ігумен Ужгородського манастиря.


Малицький Микола (* 1890), гром. діяч Тернопільщини, в 1938 — 39 pp. сенатор поль. сенату від УНДО; разом з дружиною Іванною (див Віконська Дарія) меценат студентської молоді й мистців; 1940 р. вивезений большевиками.


Малицький Олександер (1874 — ?), правник, проф. Харківського Ін-ту Нар. Госп-ва, помічник прокурора УССР; праці й підручники з сов. держ. і цивільного права, м. ін.: «Чека й ГПУ» (1923), «Коментарі до цивільного кодексу УССР» (1927), «Радянська конституція» (3 вид. 1928). Заарештований за «єжовщини», дальша доля невідома.

[Малицький Олександер (* Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Малицький Федір (* 1900), поет родом з Холмщини, під час першої світової війни евакуювався на Наддніпрянщину, де й залишився. Після закінчення Київ. Ін-ту Нар. Освіти (1928) перейшов на літ. працю, був чл. літ. об’єднання «Зах. Україна». Зб. поезій «Холмщина» (1927) і «Поезії» (1931); повість «Бистрий Буг» і оп. «На панських ланах» (1931). З поч. 1930-их pp. M. відійшов від літератури і повернувся до пед. праці.

[Малицький Федір (1900, Долгобичів, Холмщина — 1988). Заарештований 26.2.1933 і засуджений на 3 р. ув’язнення в концтаборах. Після звільнення 1935 щойно 1959 був реабілітований і повернувся до літ. праці, видав кілька зб. поезій „Згори над смереками“ (1966), „Обжинки“ (1979), кн. пісень „На крилах пісні“ (1985), поеми про Ю. Дрогобича і Г. Сковороду, кн. прози „Дороги життя“ (1975), „Тих днів не забути“ (1986). — Виправлення. Т. 11.]


Малишевський Іван (1828 — 97), історик, проф. Київ. Духовної Академії, чл. Іст. Т-ва Нестора Літописця; праці з історії укр. і білор. церков. Головніші: «Евреи в южной Руси и в Киеве в X — XII вв.», 1878, «Варяги в начальной истории христианства в Киеве», 1887 (обидві в «Трудах Киев. Духовной Академии»); «Западная Русь в борьбе за свою веру и народность» (1894) та ін.

[Малишевський Іван (* Білорусь — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Малишко Андрій ( 1912), поет родом з с. Обухова на Київщині. Закінчив Київ. Ін-т Нар. Освіти (1932), потім учителював у м. Овручі, після служби в армії (1934 — 35) працював у газ. «Комсомолець України», «Літ. газета» і в журн. «Молодий більшовик». Перші твори надрукував у ж. «Молодняк» (1930). Перша зб. поезій — «Батьківщина» (1936), після якої М. перейшов на літ. роботу. До війни М. видав ще сім зб.: «Лірика», «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Листи червоноармійця Опанаса Байди», «Березень», «Зореві дні», «Жайворонки» (1940). У час війни М. працював кореспондентом фронтових газ., опублікувавши в укр. і рос. пресі багато ст. та нарисів, і видав кілька зб. поезій: «До бою вставайте» (1941), «Україно моя», «Понад пожари» (1942), «Слово о полку», «Битва» (1943); поезії воєнної тематики містять і зб., надруковані пізніше: «Чотири літа», «Ярославна», поема «Прометей» (1946). У повоєнний час М. видав також велику кількість зб., серед них зб. віршованої публіцистики протиамер. спрямування «За синім морем» (1950), далі «Книга братів» (1954), «Серце моєї матері» (1959), «Полудень віку», «Заповітне джерело»; «Дубовий цвіт» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Далекі орбіти» (1962) та ін. Крім того, кілька вид. вибраних творів і «Твори» в п’ятьох томах (з 1962).

У кількісно великій творчості М. відгукується на всі події внутр. і міжнар. політики відповідно до настанов партії, тому він відзначений багатьма високими нагородами: дві сталінські премії (за поему «Прометей» і зб. «За синім морем»), ордени і медалі, а його творчість вважається зразком «соц. реалізму» та «народности і партійности» в поезії. Виходячи з гол. засади соц. реалізму — «творити для народу», М. плекає спрощену народно-пісенну строфіку й лексику і простотою та легкістю віршів, особливо патріотичних і сантиментальних, багато з яких покладено на музику («Київський вальс», «Пісня про рушник» та ін.), здобув широку популярність.

[Малишко Андрій (15.11.1912 — 17.2.1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Коваленко Л. Поет Андрій Малишко. К. 1957; Кобилецький Ю. Літ. портрети. К. 1958; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964.

І. К.


Малиш-Федорець Марія (1885 — 1960), драматична акторка, дружина С. Паньківського; в 1906 — 20 pp. у трупі М. Садовського в Києві на героїчних, пізніше характерних ролях: донна Анна («Камінний господар»), Геся («Мораль пані Дульської»), Марина («Зачароване коло»), Анна Андріївна («Ревізор»), Юнона («Енеїда»), Аделя («Сторінка минулого»), Варка («Безталанна») та ін.; 1913 знімалася у фільмі «Запорозький скарб». З 1944 на еміґрації в Німеччині, згодом в Австралії, де й померла.

[Малиш-Федорець Марія (* Ніжен, Чернігівська губ. — † Мельбурн). — Виправлення. Т. 11.]


«Малі Друзі», ілюстрований місячник для дітей, виходив у в-ві «Укр. Дітвора» у Львові (1937 — 38), Укр. В-ві в Кракові (1940 — 42) і Львові (1942 — 44) та в Авґсбурґу (1948), ред. Б. Гошовський; ілюстратори Р. Чорній, О. Судомора; журн. присвячував окремі стор. п. н. «Юні Друзі» для дітей старшого і «Маленькі Друзі» для дітей молодшого віку.


Малієва-Тагаєва Ганна (* 1894), драматична акторка і співачка, родом з Харкова; з 1918 в трупі Л. Сабініна, з 1923 в держ. харківських театрах — Червонозаводському, Музкомедії (з 1931) і опері; партії Оксани («Запорожець за Дунаєм») Марусі («Чорноморці»), Кулини («За Німан іду»), Мімози («Ґейша»), Цімри («Циганський барон»), Гальки (в одноіменній опері), Надії («Аскольдова могила») та ін. На еміґрації в Німеччині й Канаді.

[Малієва-Тагаєва Ганна (1894 — 1976, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Малі Миньки, с. Народицького р-ну Житомирської обл., положене на Київському Поліссі; тут 17. 11. 1921 відбувся бій волинської групи Армії УНР, що брала участь у другому Зимовому поході, з большевиками, в якому частина укр. бійців полягла, частина вийшла з оточення, а більшість попала в больш. полон і була розстріляна під Базаром. Докладніше див. Зимові походи.


Малі Пєніни, найвищий, мальовничий хребет скалицевої смуги, положений на зах. окраїнах Лемківщини; найвищий верх — Високі Скалки (1 052 м).


Малка, р. в центр. частині Кавказьких гір і на Передкавказзі, ліва притока Терека; довж. — 200 км, сточище бл. 10 000 км².


Маллет (Mallet), муніципальне м-ко в Бразілії, штат Парана; 1 500 меш., у тому ч. бл. 50 укр. родин; в околицях — бл. 350 укр. родин.


Маловічко Іван, письм. 1930-их pp. Зб. поезій «Голова на плечах» (1930), «В книзі маємо мову — про ніч штурмову» (1932), поеми «Соціялістична весна» і «Шефи» (1930); оп. з військ. життя «Мореїн із Комі» (1934) і «На кордоні» (1936). Правдоподібно репресований під час «єжовщини», бо з того часу ніяких відомостей про М. немає.

[Маловічко Іван (1909, Верещаки, Лисянський пов., Черкащина — 1937, Київ). Заарештований 21.9.1937 за обвинуваченням у приналежності до „укр. націоналістичної орг-ції“ і 26.11. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Мало-Іллінівка (V — 19), с. м. т. Артемівського р-ну Донецької обл., положене над р. Бахмуткою за 6 км на півн. від м. Артемівського; 4 600 меш. (1959); мех. майстерні, асфальто-бетонний зав., філіял Харківського Ін-ту Ґрунтознавства.


«Малопольска Всходня», див. Малопольща.


Малопольща, поль. Малопольска, іст. країна Польщі в сточищі гор. Висли, територія племени вислян, яка увійшла до складу Поль. держави в кін. 10 в. Назва М. (в протилежність до зах. Польщі — Великопольщі) охоплювала Краківське, Сандомірське й Люблінське воєводства, після Люблінської унії (1569) також вісім т. зв. руських воєводств, себто всі укр. землі, що входили до складу Польщі.

В період між двома світовими війнами поль. адміністрація вживала назву М. для кол. австр. коронного краю «Галичини і Льодомерії», а для іст. (укр.) Галичини штучну назву М. Східня — «Всходня Малопольска»


Малорита (II — 5), с. м. т. в півд.-зах. частині Полісся, р. ц. Берестейської обл. Білоруської ССР; населення р-ну чисто українське.


Малоросійство, зумовлений довгим поневоленням України Росією комплекс провінціялізму в духовості частини укр. громадянства (здебільшого інтеліґентських кіл), що виявляється у відданості справі рос. великодержавности і в байдужому; а то й неґативному ставленні до укр. нац.-державницьких традицій і прагнень. У визначенні М. Драгоманова носії М. — це зросійщені українці, нац. характер яких утворювався під чужим тиском і впливом, що мало наслідком засвоєння перев. гірших якостей чужої національности і втрати кращих своїх. В розумінні В. Липинського М. це хвороба бездержавности. Політ. М., на думку Є. Маланюка («Малоросійство», 1959), — це відсутність нац. духової суверенности, «брак найелементарнішого нац. інстинкту й параліч політ. волі», «національне пораженство», виявом якого була «самоотверженность малороссийская» в 18 в., а потім капітулянтство перед Москвою й вислужництво перед її володарями. Подібний комплекс існував у ментальності деяких зах.-укр. кіл у відношенні до Польщі («Ґенте Рутенус, націоне Польонус», «хрунівство») й Угорщини — на Закарпатті (мадярони). Від М. відрізняють зближене подекуди до нього у практичних виявах москвофільство, як напрям нац. політики чи політ. тактики.

Б. К.


Малоросійська губернія, адміністративно-територіяльна одиниця, створена 1796 р. з намісництв Київського (без Києва з округою), Новгород-Сіверського й Чернігівського, м. Кременчука й території кол. полків Полтавського і Миргородського; губ. містом був Чернігів. 1802 p., замість М. г., утворено 2 губернії — Чернігівську і Полтавську.


Малоросійська Колеґія, назва двох різних установ 18 в. на гетьманській Україні. 1. Рос. урядова установа, яку створив Петро I 29. 4. 1722 для нагляду й контролю над діяльністю укр. гетьманського уряду. М. К., що перебувала у Глухові, на чолі з бриґадиром С. Вельяміновим, складалася з 6 штаб-офіцерів рос. полків і ґарнізонів на Гетьманщині, із щорічною заміною осіб. Тоді ж справи України в Петербурзі були передані з Колеґії Закордонних Справ до Сенату. Користуючися з відсутности гетьмана після смерти І. Скоропадського (Полуботок був наказним гетьманом), М. К. узурпувала права укр. уряду й поводилася на Україні як найвища адміністративна, судова й скарбова установа. Це викликало велике невдоволення укр. старшини й численні протести укр. уряду, а демагогічна практика М. К. й брутальна поведінка Вельямінова до краю загострили ситуацію. 29. 9. 1727 М. К. була скасована.

2. Утворений указом Катерини II з 10. 11. 1764, після скасування гетьманату, вищий адміністративний орган Гетьманщини. Друга М. К. складалася з 8 постійних членів, призначуваних урядом, 4 українців (з числа ген. старшини) і 4 росіян, на чолі з през. графом П. Рум’янцевим, що був водночас ген.-губернатором України й головнокомандувачем усіх військ на її території; йому підлягало також Запоріжжя. 1782 p., у зв’язку з утворенням на Гетьманщині 3 намісництв, — друга М. К. вступила в ліквідаційний період, що тривав до 1786 року.

О. О.


Малоросійське Таємне Товариство, політ. орг-ція, яка існувала на Лівобережжі в першій пол. 1820-их pp. Організатором і керівником М. Т. Т. був Василь Лукашевич, переяславський пов. маршал. Докладних відомостей про М. Т. Т. не збереглося, але із свідчень багатьох керівних діячів декабристського руху видно, що гол. метою М. Т. Т. була незалежність України. М. Т. Т. мало свій «катехизис», який на запит, «де зійшло сонце» — відповідав: «У Чигирині». До складу М. Т. Т. належала низка полтавських дідичів, зокрема Семен Кочубей, Володимир Тарновський, брати Олексієви (їх було заарештовано в цій справі 1826). Лукашевич і М. Т. Т. мали зв’язки з деякими проф. Ніженського Ліцею ім. кн. Безбородька, а також в ін. місцевостях Лівобережжя і в Києві та з поль. таємними орг-ціями, але, мабуть, уникали ближчого контакту з рос. декабристським рухом. Під час слідства у Петербурзі 1826 р. Лукашевич заперечував існування М. Т. Т., і хоч учасників М. Т. Т. було незабаром звільнено, сам Лукашевич був конфінований назавжди в його маєтку у Баришполі. Традиція М. Т. Т. (у зв’язку з особою Лукашевича) тривала ще довго на Лівобережній Україні.

О. О.


Малоросійський Приказ («Приказ Малыя России»), моск. держ. установа, яка була заснована 1663 р. для відання укр. справами. М. П. безпосередньо не керував Україною, яка мала власний держ. апарат; це було свого роду мін-во у справах України, ніби канцелярія моск. царя як царя «Малыя России». Гол. завданням М. П. були зносини з гетьманським урядом і здійснення різних заходів моск. уряду на Україні (утримування моск. війська, будова фортець, мостів тощо). На чолі М. П. стояв підлеглий самому цареві боярин, який здебільша водночас був начальником Посольського Приказу. М. П. був остаточно ліквідований 1722 р.


Малоросія, див. Мала Русь.


«Малорусский литературный сборник», літ. альманах, виданий 1859 р. в Саратові Д. Мордовцем. В «М. л. с.» вміщені твори Д. Мордовця, М. Костомарова, нар. пісні з Волині, кілька казок, перший укр. переклад з М. Гоголя («Вечір проти Івана Купала»). У передмові до поеми «Козак і море» Д. Мордовець виступив на захист укр. мови в школі і пресі.


Малуша, нешлюбна жінка кн. Святослава Завойовника, мати Володимира Великого.


Малюжинський Микола (1903 — 13), протоієрей, діяч Правос. Церкви родом з Любара, мґр. теології Варшавського Ун-ту, свящ. на Волині; як благочинний (з 1933) Лановецького деканату (Крем’янеччина) ставив опір поль. акції в 1937 — 38 pp. насильного перетягання (т. зв. «ревіндикація») правос. українців на римо-католицизм (зокрема в с. Гриньки), за що був переслідуваний поль. владою. Під час окупації Волині большевиками суспільний і церк. діяч на Холмщині (м. ін. ген. вікарій Правос. Церквина Холмщині — 1940 p., згодом чл. консисторії в Холмі). З 1941 діяч Адміністратури УАПЦ в Луцькому. Розстріляний німцями в рівенській в’язниці 15. 10. 1943.


Малютин Микола, ґравер на міді при Лаврській друкарні (1812 — 18); реставрував дошки з картинами «Собор печерських святих», «Успіння Божої Матері», «Св. Варвара з архангелом Михаїлом»; мідна ґравюра Лаврської дзвіниці (1812 — 17) і всієї Лаври (1818) за малюнками ієромонаха Амфілохія.


Малюца Антін (* 1908), маляр-графік родом із Збаражчини, з 1950 в ЗДА; учень школи О. Новаківського, згодом Держ. Ін-ту Пластичного Мистецтва у Львові, чл. мист. гуртка «РУБ» (1935 — 39); виставляв у Львові, Німеччині і ЗДА. М. експериментує в різній графічній техніці; цикл рисунків («Страхіття», «Мандрівка в темряві»); працює в ділянці церк. малярства; ст. на мист. теми.

[Малюца Антін (1908, Токи — 1970, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Малюшкевич Костянтин (1890 — ?), архиєп. УАПЦ в Умані й Києві в 1922-34 pp., родом з Волині, вихованець Київ. Духовної Академії. Заарештований 1937 p., дальша доля невідома.

[Малюшкевич Костянтин (1890, Жилинці, Заславський пов. — 1937?). Загинув в ув’язненні, за ін. даними жив у Києві до 1941, коли був удруге заарештований і розстріляний большевиками у київ. тюрмі. — Виправлення. Т. 11.]


Маляренко Грицько, учень Києво-Лаврської малярської інколи в 1753 — 55 pp.; в лаврському кужбушку збереглося 176 рисунків тушшю, підписаних М.


Малярія (з італ. mala aria — погане повітря), пропасниця, трясця, одне з найпоширеніших інфекційних захворювань, що викликається малярійним плязмодієм, який передається через укус малярійного комаря (Anopheles). M. давно відома хвороба, широко розповсюджена в країнах з тропічним або теплим кліматом (до 1930-их pp. на М. щороку хворіло бл. 1/3 людности світу, а вмирало бл. 3,5 млн). Раніше М. лікували виключно хініном, тепер резохіном, плязмохіном, атебріном та ін.; боротьба з М.: нищення комарів, осушування боліт.

На Україні М. була дуже розповсюдженим захворюванням. До революції на М. хворіло 3% всього населення. Смертність від неї подекуди досягала 40% всіх хворих. Значно поширилася М. з 1919 р. (через погіршення мед. допомоги, відсутність хініну, припинення протималярійних заходів); у 1923 — 24 pp. на М. в УССР хворіло щорічно бл. 3 млн осіб, а у деяких р-нах 20% всієї людности. Повторні спалахи М. були у 1932 — 34 pp. (бл. 2 млн хворих), у 1943-45 (бл. 5% всієї людности). Для боротьби з М. на поч. 1920-их pp. при Нар. Комісаріяті Охорони Здоров’я УРСР було організовано відділ по боротьбі з М., у Харкові засновано Укр. Протозойний Ін-т (1923; дир. В. Рубашкін), створено 285 протималярійних станцій та пунктів, проведено великі осушувальні роботи та аероопилення кількох млн га забагнених територій. Завдяки цьому на М. на Україні нині майже не хворіють.

З укр. вчених М. вивчали: В. Данилевський (у 1884 р. відкрив збудника М. птахів), В. Рубашкін (вивчав мікроскопічну будову плязмодій), Ф. Фавр, К. Селіванов, М. Морозовська (розповсюдження М.) та ін.

В. Плющ


Малярство, живопис, рід просторового мистецтва, що оперує лінією і барвою на будь-якій поверхні, звич. на полотні або дошці й на стіні (стінопис). Про М. на Україні до 1950 р. див. ЕУ I, стор. 824 — 33.

Після ліквідації усіх мист. об’єднань і знищення великої кількости мистців у 1930-их pp. M. на Україні підпорядковане центр. установам у Москві і має право на існування тільки в єдиноку офіц. приписаному стилі — соціялістичному реалізмі. Мистці покликані лише виконувати тематичні картини відповідно до партійно-політ. настанов, рідко коли маючи змогу виявити свої індивідуальні творчі здібності. По другій світовій війні в УССР працює бл. 400 малярів. Поруч найстарішої ґенерації, що формувалася в дорев. період (І. Їжакевич, † 1962, О. Кульчицька, А. Манастирський, І. Северин, В. Меллер, О. Шовкуненко, К. Трохименко, П. Носко, М. Драк, І. Хворостецький, І. Шульга, Л. Мучник, Й. Бокшай, А. Петрицький, О. Хвостенко-Хвостов, Я. Музика та ін.), і сер., що мала ще можливість контакту з зах.-евр. мистецтвом (М. Глущенко, С. Ґебус-Баранецька, М. Дерегус, В. Касіян, А. Коцка, О. Ліщинський, Ф. Манайло, В. Манастирський, О. Плешкан, Р. Сельський, Г. Смольський, Р. Турин, Д. Шавикін та ін.), виступає найбільша група малярів, вихованих уже за сов. влади. З них найчастіше експонуються і репродукуються у мист. вид. картини Д. Безуглова, М. Божія, Є. Волобуєва, С. Григор’єва, Є. Данилевського, В. Задорожного, В. Зарецького, В. Костецького, М. Кошового, Ю. Киянченка, М. Кривенка, О. Любимського, Ю. Меліхова, В. Полтавця, К. Прохорова, Є. Тригуба, М. Хмелька, Т. Яблонської.

Час від часу робляться обл., респ. і всесоюзні, а також численні групові й індивідуальні виставки, проте укр. мистцям з УССР досі не дозволено самостійно виступати на виставках міжнар. характеру, їхня нечисленна участь у виставках зах. світу (Б’єннале у Венеції, Світова виставка у Брюсселі, Б’єннале молодих у Парижі та ін.) відбувалася під фірмою СССР. Накинена згори тематика і манера виконання знижують мист. рівень, свідоцтвом чого є виставки 1954 з нагоди 300-ліття Переяславської угоди, 1957 до 40-річчя Жовтневої революції, мист. альбоми та ін. Про боротьбу, що ведеться в мист. світі за можливість шукання нових засобів мист. вислову, які відповідали б духові часу, є натяки в спеціяльній пресі, проте ні прізвищ, ні творів тих, що порушують методи соцреалізму, звичайно не називають.

Малярі організовані в Спілці Художників УРСР з обл. відділами. Вони не мають свого власного спеціялізованого журн., як рос. мистці («Искусство»). Єдиний популярний двомісячник «Мистецтво» (з 1954), офіц. орган Мін-ва культури УРСР, М. приділяє мало уваги. Краще поставлена справа з книжковими вид.: за останні роки появилися альбоми Київського, Львівського і Харківського музеїв, альбоми репродукцій сов. мистецтва і монографії про окремих мистців. З нагоди 150-річчя народження Т. Шевченка була видана його мист. спадщина і кілька шевченківських альбомів. Характеристично, що досі немає ні одного укр. вид., присвяченого укр. іконографії, хоч такі вид. численно появляються в Росії, рос. мовою видана в Москві й монографія Г. Логвінова «Украинское искусство X — XVIII вв. (1963).

Малярі поза межами України, на еміґрації (з 1950-их pp. у ЗДА і Канаді та малими групами в Арґентіні, Франції, Німеччині, Англії, Венесуелі, Австралії), в заг. представляють усі течії сучасного мистецтва, починаючи від консервативного реалізму до абстракціонізму. Серед ін. течій сильно представлені експресіоністи, часто франц. типу: О. Грищенко, В. Хмелюк, С. Борачок, М. Мороз, В. Баляс, В. Ласовський, Л. Гуцалюк. Своєрідні стилістичні елементи в експресіонізм ввели М. Бутович, Г. Мазепа, Б. Божемський, М. Левицький; до неореалізму близькі Л. Кузьма, Я. Гніздовський, В. Бачинський; абстракціоністи — О. Архипенко (в малярських творах), А. Оленська- Петришин та ін. В часи, коли на Україні не може розвиватися рел. мистецтво з його багатовіковою традицією, помітним явищем мистецтва на еміґрації є відродження неовізант. стилю і його модернізація у творах таких мистців, як П. Холодний (молодший), М. Осінчук, С. Гординський, М. Дмитренко, М. Білинський, А. Сологуб та ін. Звертає увагу досить численна група мистців, що вийшла вже з амер. мист. шкіл.

Укр. малярі на еміґрації об’єднані з 1952 р. в ОМУА (Об’єднання Мистців Українців в Америці) з осідком у Нью-Йорку і відділами у Філядельфії і Вашінґтоні. У Канаді, з осідком у Торонто, є УСОМ (Укр. Спілка Образотворчих Мистців). Поряд власних щорічних виставок, обидві орг-ції влаштовували кілька великих ретроспективних показів укр. мистецтва, з яких найбільший був у Музеї Детройтського Ун-ту у 1960 р. Чимало укр. мистців роблять свої індивідуальні виставки в ґалеріях Нью-Йорку, Парижу, Мюнхену, Торонто, Цюріху, Буенос-Айресу, Голлівуду, Риму й ін. мист. осередках. У нью-йоркських укр. виставках беруть участь і народжені вже в Америці укр. мистці, як Дж. Ґабода, Дж. Левицький, Т. Шепко й ін.

Див. також Експресіонізм, Імпресіонізм, Конструктивізм, Модернізм, Монументальне мистецтво, Неовізантизм, Неоклясицизм, Реалізм, Романтизм, Соцреалізм, Супрематизм, Футуризм.

Література: Див. ЕУ, стор. 833; Каталоги річних виставок ОМУА. Нью-Йорк 1952-64; Виставка изобразительного искусства Украинской ССР, посвященная трехсотлетию воссоединения Украины с Россией. Каталог. К. 1954; Ювілейна художня виставка Укр. РСР, присвячена 40-річчю великої Жовтневої революції. Каталог. К. 1957; Курильцева В., Яворская Н. Искусство Советской Украины; М. 1957; Говдя П. Укр. радянське образотворче мистецтво. К. 1958. Затенацький Я. Укр. радянський живопис. К. 1958; Київський Держ. Музей Укр. Мистецтва, текст і упорядкування Міляєвої Л. і Членової Л. К. 1960; Харківський Держ. Музей Укр. Мистецтва, упорядкували Безхутрий М. і Побєдін В. К. 1960; Каталог виставки укр. мистецтва, Вейн Юніверситі. Детройт 1960; Тарас Шевченко. Мистецька спадщина, І — IV. К. 1961 — 64; Львівський Держ. Музей Укр. Мистецтва, автор передмови та упорядник Нановський Я. К. 1962.

С. Гординський


«Малярство і скульптура», ілюстрований місячник, орган Управління в справах мистецтв при Раді Нар. Комісарів УРСР та Спілки Радянських Художників України, виходив у Києві в 1935 — 41 pp., з 1939 п. н. «Образотворче мистецтво».


«Малятко», ілюстрований місячник ком. виховання для дітей дошкільного віку, орган ЦК ЛКСМУ, виходить у Києві з 1980 р.


Мальва, див. калачики.


Малько Микола (1883 — 1961), визначний оркестровий і оперовий дириґент родом з Браїлова на сх. Поділлі; закінчив Петербурзьку Консерваторію, учень Н. Римського-Корсакова, А. Лядова, А. Глазунова та Н. Черепніна. До першої світової війни гол. дириґент Петербурзької Опери, згодом — філармоній у Харкові й Києві, з 1925 у Ленінграді. З 1928 на ґастролях у Зах. Европі, здобув світове визнання (з 1930 залишився на еміґрації); засновник Датської Нац. Оркестри в Копенгаґені. З 1940 в Каліфорнії (ЗДА) проф. дириґування в Мілс Коледжі; в 1945 — 57 постійний дириґент оркестри в Чікаґо, звідки часто виїздив на запрошення симфонічних оркестр у різні частини світу; з 1957 — дириґент симфонічної оркестри в Сіднеї (Австралія), де й помер. М. був видатним виконавцем творів П. Чайковського, Н. Мясковського, С. Прокоф’єва, Б. Лятошинського та ін. З концертів М. награно чимало платівок (гол. з Лондонською симфонічною оркестрою); праця «The Conductor and his baton» (1950), ст. на муз. теми («Чайковський і Україна» та ін.).


Мальована кераміка, гол. характеристична прикмета трипільської культури, помітна виробами з дуже добре випаленої чищеної глини «теракота». За добором фарб М. к. поділяється на два види: а) поліхромний — розпис чорною та білою фарбою на червоному тлі, б) монохромний — розпис чорною фарбою на оранжово-червоному, рідше жовтуватому тлі; існує також посуд з заглибленим, нерозписаним орнаментом. Мотиви орнаменту спіральні, на кінцевому етапі розвитку криволінійні та сіткові. (Див. ЕУ I, мал. 288).


Мальований Володимир (1848 — 93), політ. діяч соц. напрямку, поет родом з Катеринославщини. Діяч Одеської Громади, засланий за рев. діяльність 1879 до Сибіру, звідки втік 1881 до Женеви, де був діяльним чл. Драгоманівського гуртка. Повернувся нелеґально на Україну 1883 і був знову засланий до Іркутської губ.; помер, повертаючись з Сибіру. Писав спогади, вірші, один з яких «Не потурай» — був уміщений І. Франком в антології «Акорди» (1903).

[Мальований Володимир († Томськ, Сибір). — Виправлення. Т. 11.]


Мальцев Михайло (1862 — 1954), ветеринарний хірург, проф. Харківського Ветеринарного Ін-ту (з 1896); розробив методику деяких операцій тварин, автор посібника «Оперативна хірургія для ветлікарів і студентів» (1933).

[Мальцев Михайло (* Вологда, Росія — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Мальцев Олександер (1855 — 1926), лікар-психіятр; з 1836 очолював Полтавську психіятричну лікарню; організував на Полтавщині колонію для психічно хворих (у 1890); праці присвячені орг-ції психіятричної допомоги, історії медицини на Україні, підручники з психіятрії та фармакології.

[Мальцев Олександер (* Тотемський пов., Вологодська губ., Росія — † Полтава). — Виправлення. Т. 11.]


Мальчевська (V — 21), станиця в кол. Області Війська Донського, р. ц. Ростовської обл. РСФСР, за переписом з 1926 р. українці становили в р-ні 82,9% населення.


Мальчевський (Malczewski) Антоні (1793 — 1826), поль. поет, представник «укр. школи» в поль. літературі. Дитячі pp. провів на Волині, освіту здобув у Кременецькому ліцеї (1811). Гол. твір М. поема «Maria, powieść ukraińska» (1825), написана під впливом укр. нар. творчости; в поемі описи України і її природи. Про М. у М. Мочульського «В століття ,Марії’ Мальчевського» («Україна», 3, 1925).

[Мальчевський (Malczewski) Антоні (* Княгинине бл. Дубного, Волинь — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.