[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1455-1468.]

Попередня     Головна     Наступна





Мамай-козак, козак-бандурист, найпопулярніша нар. картина 17-19 вв., мальована на стінах хат, скринях, шафах, дверях, кахлях, посуді, полотні та ін., зображує сидячого козака-бандуриста (на тлі пейзажу) і докладно передає деталі коз. одягу, коз. зброї і кінської збруї; під зображенням звичайно віршований напис, в якому говориться про діла козака М., гайдамацького отамана 1750-их pp. Картини з козаком М., мабуть, твори мандрівних малярів, вихованців Київської Духовної Академії, численні відміни яких виконували згодом нар. малярі; в них поєднується укр. словесний фолкльор (коз. пісня, вертепний вірш) з нар. малярством та деякими традиціями укр. візант. ікони. Образ М.-к. трапляється часто в пізнішому мистецтві (І. Рєпін, Ю. Нарбут, М. Бутович); в літературі (М. Куліш, О. Ільченко та ін.).


Мамін-Сибіряк Дмитро (1852 — 1912), популярний рос. письм., знавець життя Уралу й Сибіру. З симпатією ставився до України і в деяких творах використав укр. нар. пісні («Три кінці», 1890; «Золотуха») та змалював життя укр. робітників за межами України (нариси «Бійці», «Від Уралу до Москви», іст. повість «Охонині брови»). Багато творів М.-С. перекладено на укр. мову.

[Мамін-Сибіряк Дмитро (* Єкатеринбурзька губ., Урал — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мамоничі, віленські шляхтичі й купці, брати Кузьма, бурмістер віленський, і Лукаш († 1606), староста дісненський і скарбник В. Князівства Литовського; разом з друкарем П. Мстиславцем заснували у Вільні друкарню; спочатку фінансували друки П. Мстиславця («Четвероєвангеліє», 1575, «Псалтир» та «Часословець», 1576), з 1576 здобули королівський привілей на виключне право друку і продажу книжок у Вільні й відтоді провадили власну друкарню (до 1622 p.), друкували кн. рел. і світського змісту — білор., укр.-руською і поль. мовами; згодом друкарню відкупило віленське Святодухівське Братство.


Мамонтов Яків (1888 — 1940), драматург, театрознавець і педагог, родом з Сумщини. Літ. діяльність почав з прози й поезії: оп. «Під чорними хмарами» (1907), поезія «Коли я дивлюся...» (1908) та ін., що пізніше увійшли в зб. «Вінки за водою» (1924). Але гол. в творчості М. є його драматичні твори: «Дівчина з арфою» (1918), «Веселий Хам» (1921), «Dies Irae» (1922), «Коли народ визволяється» (1923), «Ave Maria» (1924), «До третіх півнів» (1924), «Республіка на колесах» (1927), «Рожеве павутиння» і «Княжна Вікторія» (1928), «Гетьманщина» (1930-39), «Своя людина» (1936) та ін. Крім того, М. написав ряд інсценізацій за творами Т. Шевченка, М. Коцюбинського, І. Франка й ін. Більшість п’єс М. написані на теми громадянської війни й укр. визвольних змагань, в яких насвітлено т. зв. отаманщину з сатиричного боку. М. автор оперових лібретт («Золотий обруч», «Турбаївці», «Кармелюк» та ін.), кіносценаріїв та дитячих п’єс («Хо» й ін.). Розпочавши літ. діяльність перед першою світовою війною, М. лишився до кінця під впливом укр. модернізму (символізм, психологічний індивідуалізм персонажів, перев. з інтеліґенції, абстрактне місце й обставини дії). Тому хоч його п’єси були дуже популярними в 1920-их pp. (з 27 ним написаних 21 була виставлена в багатьох укр. і рос. театрах), особливо «Республіка на колесах» і «Рожеве павутиння», і писані з пристосуванцям до обставин часу, сов. критика гостро нападала на М., а з поч. 1930-их pp. його п’єси були зовсім вилучені з репертуару театрів.

Як театрознавець М. написав ряд театрознавчих досліджень: «Драматичне письменство» (1927 — 28), Укр. драматургія переджовтневої доби», «Драматургія І. Тобілевича» (1931), спільно з О. Білецьким упорядкував «Хрестоматію з історії укр. театру» (1941). М. також автор праць з педагогіки («Сучасні проблеми пед. творчости, ч. І. Педагог як мистець», 1922 й ін.); у 1920-их pp. M. викладав педагогіку у високих школах Харкова.

[Мамонтов Яків (4.11.1888, хутір Стрілиця — 31.1.1940, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Манайло Федір (* 1910), маляр із Закарпаття, закінчив Празьку Мист.-Пром. Школу; замолоду був під впливом зах.-евр. мист. течій, з 1940-их pp. малює тематичні картини, в яких зображує природу, життя і побут Закарпаття (інтер’єри гуцульських хат, весілля, похорони, сплав дерева, пейзажі).

[Манайло Федір (1910, Іванівці бл. Мукачева, Закарпаття — 1978, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Манастирі (з грец. монастеріон), громади й оселі ченців (див. Чернецтво) разом з комплексом будов і належною до них територією. Відповідно до уставу, життя в М. буває суворо спільне (спільножитні М.), напівспільне (в окремих келіях із спільною трапезою та церк. відправою) і пустельниче. Крім ченців, в М. живуть послушники — світські особи, що готуються стати ченцями. М. очолюють настоятелі (архимандрити, ігумени або ігумені, «старші», «строїтелі» тощо) і при них манастирський собор, який звичайно обирає настоятеля. Залежно від умов іст., правних і екон., М. поділялися щодо своїх прав та підлеглости на лаври (на Україні — Києво-Печерська й Почаївська) і ставропігійні М., залежні від найвищої церк. влади (на Україні — спочатку від царгородського патріярха, потім від моск. патріярха і Синоду), катедральні (підлеглі безпосередньо єпархіяльному єпископові), самоправні (перев. більшість М.) й приписні до ін. (більших) М. (скити й скитики, «пустині» тощо). Рел. осередком М. була манастирська (соборна) церква (храм). Більші М. мали, крім гол. храму і дзвіниці, ще ін. церкви, каплиці, хрищальні, трапезні. На території М., крім церк. і житлових будинків, були ще різні адміністративно-господарські будови, майстерні, іноді шпиталі, школи, друкарні тощо. Манастирські споруди обведені були тином або муром. Деякі М. розросталися у великі будів. комплекси, а в давні часи являли собою справжні фортеці з оборонними мурами, баштами й ровами.

Чернече життя на Україні почалося ще перед офіц. прийняттям християнства, але перші М. з’явилися слідом за хрищенням кн. Володимира, насамперед у Києві та його околицях. Поіменно вони відомі щойно з часів Ярослава Мудрого (чол. М. св. Юрія і жін. св. Ірини у Києві 1037 p., M. при св. Софії, початки Києво-Печерської Лаври). Згодом число М. у Києві й околицях швидко зросло і в 11-13 вв. сягало до 20 (крім Печерського, визначніші — Дмитрівський, або пізніше Михайлівський Золотоверхий, Видубецький, Кирилівський). М. множилися й на ін. землях України, насамперед у княжих столицях — Переяславі, Чернігові (Єлецький і Троїцько-Іллінський), Новгороді-Сіверському, Володимирі на Волині, Галичі (М. св. Івана), потім у Холмі, Львові (св. Юра) та ін. Побіч них поставали менші чернечі осідки на всьому просторі України, як можна довідатися з окремих (далеко не повних) вісток про такі М. 11 — 13 вв.: Зарубський б. Канева, Борисоглібський б. Переяслава, Загорівський (Св. Гора) б. Володимира і Жидичинський на Волині, Данилів в Угровську на Холмщині, Синевідський і Полонинський у Карпатах, Ратенський б. Рави Руської. З княжих часів, мабуть, походили ще ін. стародавні М., відомі тільки з пізнього середньовіччя: Межигірський Спаський б. Києва, Спасо-Преображенський в Новгороді-Сіверському, Пересопницький і Дорогобузький на Волині, Бибельський б. Перемишля, Городиський б. Сокаля, Онуфріївський у Львові, Спас і Лаврів б. Самбора та ін.

М. засновували здебільше кн. й бояри, але чимало М. завдячують свій початок духовним особам і подвижникам-ченцям. Засновники-ктитори (та їх нащадки) піклувалися про М., дбали про їх розбудову і добробут, для чого надавали М. маєтки й дарунки грішми й коштовними речами. Це забезпечувало фундаторам певні права й вплив на орг-цію і хід манастирського життя (ухвалення уставу, призначення настоятелів тощо). Вони мали там родові усипальниці, а деякі М. ставали немов би духовними осередками того чи ін. значного роду. Вже за княжої доби М. були важливими осередками церк.-рел., наук.-осв. й культ.-мист. життя, значення і вплив яких поширювалися на всю Україну, а іноді й на цілий сх. Европи (Києво-Печерська Лавра). Зростала вага М. і в госп. житті країни, зокрема завдяки колонізаційній діяльності М. Оборонні споруди М. мали не абияке мілітарне значення. Харитативна праця М. здобувала їм повагу в широких колах суспільства. Визначніші М. користувалися чималим впливом на тогочасні держ.-політ. відносини України-Руси.

Тат. лихоліття 13-14 вв. завдало великої шкоди М. Чимало їх загинуло, залишивши тільки слід у т. зв. скальних манастирях (Бакота, Бубнище та ін.) і в назвах місцевостей (Манастирець -ище -иська тощо). Ін. були спустошені й довгий час лежали в руїнах. Лише поодинокі визначніші М. (зокрема Києво-Печерський) пережили тат. лихоліття. З переходом України до складу В. Князівства Лит., а частково під владу Польщі з’явилися нові манастирські фундації, зокрема на терені Галичини, де перед 1500 р. згадуються 44 М.

16-17 вв. принесли відродження манастирського життя на Волині (Почаївська Лавра з 16 в.) і Наддніпрянщині. Завдяки діяльності митр. Йова Борецького, Ісаї Копинського й Петра Могили та за допомогою козацтва відновлено було низку М. княжої доби й засновано нові, зокрема на Лівобережжі (Пустинно-Миколаївський і Братський Богоявленський у Києві, Межигірський б. Києва, Густинський-Троїцький б. Прилуки, Мгарський б. Лубень, Красногірський б. Золотоноші, Мошногірський б. Черкас та ін.). В добу коз.-гетьманської держави 17-18 вв. М. відогравали важливу ролю в церк., культ. й екон. житті України. За допомогою держ. влади, зокрема в часи Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, відновлено або засновано було багато М., гол. на Лівобережжі (визначніші — Крутицький Миколаївський б. Батурина, Максаківський Преображенський, Глухівський Петропавлівський, Полтавський Хрестовоздвиженський, Переяславські Вознесенський і Михайлівський, Ніженський Благовіщенський, Гамаліївський Харлампіївський, Домницький Різдвобогородицький та ін.), а також на Слобожанщині (Покровський у Харкові, Святогорський над Дінцем) і на Запоріжжі (Самарський Миколаївський). Особливим добродієм М. був гетьман І. Мазепа, який наділяв їх маєтками з правом провадити різні промисли й торги, звільняв від тих чи ін. держ. податків і повинностей, обдаровував грішми й коштовними церк. речами тощо. Але з пол. 18 в. на Гетьманщині, в умовах рос. централістичної політики, М. поступово підупадали, а 1786 р. указом Катерини II вони позбавлені були своїх маєтків і лише в обмеженому числі перейшли на рахунок держ. скарбниці (т. зв. штатні М., на відміну від заштатних, що не мали Держ. допомоги й існували з власних прибутків), при чому чимало менших М. було зовсім скасовано.

Після Берестейської унії почалася централізація М., підлеглих уніятській ієрархії на Україні (і в Білорусі) в один Василіянський Чин (1617), який впродовж 17 — 18 вв. охопив широку мережу бл. 150 М. у межах Речі Посполитої, за винятком Манявського Скиту й т. зв. заграничних М. Київської правос. митрополії. Проте з розборами Польщі василіянські М. в Галичині, крім 14, підпали Йосифінській касації, а на Правобережній Україні були поступово ліквідовані або передані правос. чернецтву (див. Василіяни).

На Закарпатті перші відомі М. з кін. 14 в. у Грушеві на Мармарощині та на Чернечій Горі б. Мукачева; згодом там було понад 20 чернечих осідків, з яких тільки сім врятувалося від Йосифінської касації (Красноброд, Марія-Повч, Імстичове та ін.) й після з’єднання з Римом створили з поч. 18 в. окрему василіянську провінцію під проводом Мукачівської обителі. Буковина нараховувала, почавши від Сучавського М. (з кін. 14 в.), до 30 відомих чернечих осередків (Путна, Драгомирна та ін.), які австр. окупація в кін. 18 в. позбавила маєтків і частково скасувала.

Крім М. правос. і гр.-кат., на Україні, гол. на зах. укр. землях і на Правобережжі, а до 1648 р. також на Лівобережжі, існували й римо-кат. М. (кляштори), засновані в часи поль. панування різними чернечими орденами — бернардинські, домініканські, єзуїтські, кармелітські тощо.

Значення М. в історії укр. культури величезне. В добу середньовіччя М. були гол. осередками освіти (школи), науки (літописання, зокрема «Повість временних літ»), книжности (Городиські пам’ятки 12-13 вв., Бибельський апостол 13 — 14 вв., Путнянське євангеліє 14 в., Мукачівський псалтир 15 в., Пересопницьке євангеліє 1556 — 61 pp., пом’яники 14 — 15 вв. Печерської Лаври, Михайлівського Золотоверхого, Унівського й ін. М., Межигірський, Густинський, Підгорецький та ін. літописи), церк. співу (Київський, а пізніше Почаївський напіви) та образотворчого мистецтва (мозаїка й фрески Михайлівського М., Печерського М., Кирилівського М., малярська школа в Печерському М. 11 — 12 вв. тощо), лічництва (Печерська Лавра). За коз.-гетьманської доби в М. ширилася шкільна освіта, наука й література (Могилянська Колеґія, Чернігівський, Переяславський і Харківський колеґіюми, василіянські школи на Правобережжі й у Галичині), зокрема віршування й пісенна творчість (Могилянська Колеґія, Почаївський Богогласник 1790 р. та ін.). Із за-веденням друкарства при М. поставали друкарні (Онуфріївський М. у Львові, Печерська Лавра, Дермань, Унів, Новгород-Сіверський, Чернігів, Почаїв), процвітало ґраверство (Печерська Лавра, Крехів, Почаїв). У жін. М. культивувалося гафтярство (Вознесенський і Флорівський М. у Києві тощо).

Манастирські церкви та дзвіниці залишилися дорогоцінними пам’ятками укр. архітектури: тринавних княжих храмів 11 — 12 вв. (Успенська й Троїцька церкви Печерської Лаври, Михайлівський Золотоверхий і Видубецький собори та Спас на Берестові в Києві, Єлецький собор у Чернігові й Пантелеймонівський храм у Галичі — два останні з романськими Впливами), ротонд 12 в. (св. Іллі у Галичі і св. Василія у Зимному б. Володимира Волинського), триконхових храмів візант.-атонського ренесансу 15 — 16 вв. (Лаврів, Троїцький М. у Кам’янці Подільському), пізньої ґотики (Троїцька церква в Межиріччі б. Острога, Успенська в Зимнім та надбрамна вежа Дерманського М.) і ренесансу 16 — 17 вв. (поманастирська церква в Залужжі б. Збаража, перебудови княжих М. у Києві Петром Могилою, Кисілева церква в Нискиничах), коз. барокко 17 — 18 вв. (Троїцька і Петропавлівська церкви Густинського М., Всіх Св., Воскресіння й Петропавлівська церкви в Печерській Лаврі та ін. шедеври п’ятибанних манастирських храмів) й рококового стилю 18 в. (гол. дзвіниця в Почаєві й ін.). Стильні також дерев’яні церкви і дзвіниці М.: Межигірського Спаса 0611 p.), Крехівського М. (1658), Манявського Скиту (1676), Мошногірського й Медведівського М. й ін. Зате у 19 — 20 вв. манастирське будівництво на укр. землях під Росією представлене дуже нечисленними зразками урядового епархіяльного, а то й суто моск. стилю (трапезна Печерської Лаври 1900 p., Троїцький собор у Почаєві 1906 й ін.), що стоять у разючій протилежності до давніших будівель, а в Галичині й на Закарпатті позначився кількома помітнішими спорудами (василіянські церкви у Гошеві та Жовкві, М. СС. Василіянок у Львові й Станиславові, церква оо. Редемптористів у Михайлівцях на Пряшівщині й ін.). Больш. окупація України принесла майже цілковиту руйнацію М. На підставі декрету сов. влади 23. 1. 1918 манастирське майно було націоналізоване, а самі М. ліквідовані. Мист. цінності М. (коштовні церк. речі тощо) були конфісковані й здебільша загинули; старовинні іконостаси були понищені; навіть монументальні, величезної іст. й мист. вартости будови багатьох М. були, за ухвалою сов. уряду, зруйновані.

В роки нім. окупації (1941 — 43) на Україні відновлено низку правос. М., які, у зв’язку з новим курсом церк. політики, сов. влада толерувала до пол. 1950-их pp. У 1954 р. в УРСР (разом з Зах. Україною) діяло приблизно 39 М. і скитів (в тому ч. 14 у Закарп. обл.; на Центр. і Сх. Землях лише кілька: напівзруйнована Печерська Лавра і два жін. М. у Києві, Успенський М. б. Одеси), що становили абсолютну більшість усіх М. в СССР (69). З посиленням антирел. кампанії від 1954 р. закрито більшість М. в УРСР, в тому ч. й Києво-Печерську Лавру, (1964) та до мінімуму обмежено їх матеріяльну базу.

Література: Коссак М. Шематизм Провінції св. Спасителя ЧСВВ в Галиціі... і короткий погляд на монастирі і монашество руске. Л. 1867 (досі найповніший спис манастирів на укр. землях); Батюшков П. Памятники русской старины в западных губерниях, І — VIII. П. 1865 — 1886; Лазаревский А. Описание Старой Малороссии, І — III. К. 1888 — 1902; Зверинский В. Материалы для историко-топографического исследования о православных монастырях в Российской Империи с библиографическим указателем, І — III. П. 1890 — 97; Сецинский Е. Материалы для истории монастырей Подольской епархии. Труды Подольского Историко-Статистического Комитета, V. 1891; Денисов Л. Православные монастыри Российской Империи. М. 1906; Крип’якевич І. Середньовічні манастирі в Галичині. Записки ЧСВВ II, 1 — 2. Жовква 1926; Лукань Р. Василіянські манастирі в станиславівській єпархії. Л. 1935; Ваврик М. По василіянських манастирях. Торонто 1958.

о. М. Ваврик


Манастирський Антін (* 1878), маляр і графік романтичного напряму родом з Галичини, студіював у Львівській Артистично-Пром. Школі та в Краківській Академії Мистецтв у Ю. Фалата; виставляє з 1900 р. Іконопис (розписи церков), пейзажі (перев. карп. краєвиди), портрети, картини з етногр. й іст. побуту та нар. архітектури (зокрема церк. 17 — 18 вв.), книжна графіка (перев. ілюстрації шкільних підручників і дитячих кн. і журн., до творів Т. Шевченка — «Катерина», «Лірник», І. Франка, М. Гоголя). М. здобув популярність творами з коз. тематикою, репродукованимив 1910 — 20-х pp. на поштових листівках («В степу», «Біля криниці, «Біля водопою» і т. п.). Кращі роботи М. — портрет матері, «Приятелі», «Кумоньки», «Паламар», «Запорожець». М. живе у Львові. Див. монографію: Г. Островський «Антон Іванович Манастирський» (К. 1958).

[Манастирський Антін (1878, Завалів, Підгаєцький пов. — 1969, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Манастирський Витовт (* 1875), інж.-мірник, брат Антона; засновник першого укр. техн.-помірового бюра у Львові (1903 — 10 і 1920 — 39); провів ряд парцеляцій великої посілости між укр. селянами, проф. Укр. Політехніки у Львові (1922-24), активний чл. Укр. Техн. Т-ва у Львові і його почесний чл.


Манастирський Витовт (* 1915), маляр, син Антона М.; закінчив Мист.-Пром. Школу у Львові й Академію Мистецтв у Варшаві; з 1947 викладач Ін-ту Прикладного та Декоративного Мистецтва у Львові. Виставляє з 1938; портретні студії («Столітня бабуся», «Верховинка», портрет батька, портрет І. Свєнціцького), натюрморти, квіти, пейзажі («В саду», «Вид на Чорногору», «З Криворівні»), композиції («Дон-Кіхот»).

[Манастирський Витовт (Вітольд) (* 1915, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Манастирський Інокентій († 1697), церк.-політ. діяч, письм. і проповідник, з гал. шляхетського роду, ігумен Люблінського (1678 — 81) і Києво-Кирилівського (1681 — 97) манастирів; 1685 і 1689 делеґат від укр. духовенства до Москви, де боронив інтереси й погляди укр. Церкви (зокрема про епіклезу), за що «попал в ссылку и желЂза»; користувався прихильністю гетьмана Мазепи, за допомогою і коштом якого відбудував старовинну Троїцьку соборну церкву Кирилівського манастиря. М. належать трактати: «Книга о пресуществленіи словесы Христовыми дЂйствіемъ Св. Духа совершающемся», «Опроверженіе на Акосъ» та ін.


Манастирський Олександер (1857 — 1920), бук. церк. і гром. діяч, архимандрит, борець за рівноправність українців у бук. правос. митрополії; підручники релігії для нар. шкіл, проповіді; разом з Р. Кайндлем «Die Ruthenen in der Bukowina» (1889 — 90).

[Манастирський Олександер († Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Манґановорудна (марганцеворудна) промисловість, галузь гірничорудної пром-сти по видобутку манганових (марганцевих) руд (М. p.): піролюзиту, псиломелану, манґаніту та ін. мінералів, які містять у собі стільки манґану (М.), що їх виплачується експлуатувати, та їх збагаченню. Бл. 90% М. р. використовують у чорній металюрґії; М. додасться майже в усі види сталі та чавуну для підвищення їхньої твердости й міцности; тому М. р. мають чимале значення у воєнній пром-сті. М. р. застосовуються також у кольоровій металюрґії, хем., скляній, керамічній пром-сті тощо.

На Україні М. р. виступають. гол. в Никопільському манґановому басейні (рудні р-ни: власне Никопільський — сер. вміст М. 28,8%, найбагатший Великотокмацький та невеликий — Інгулецько-Дніпровський); незначні родовища М. р. є на Побожжі (Хащевата), ще менші на Гуцульщині в Чивчинських горах. Заг. пром. запаси М. р. складають 2,2 млрд т, геол. — 349 млн т (понад 80% заг.-союзних). Покищо експлуатуються М. р. лише у власне Никопільському рудному басейні. Тому, що їх якість гіршає, а запасів вистачатиме ще тільки на 40 — 50 pp., у майбутньому велике значення матиме розробка М. р. Великотокмацького родовища.

М. р. в Никопільському басейні відкрито 1874, експлуатацію розпочато 1886 р. Тому що попит на М. р. був великий, її видобуток швидко ріс і досягнув 1913 р. 275 900 т, тобто 22% продукції Рос. Імперії (продукція другого родовища — Чіятурського в Грузії — 966 000 т) і 11,5% світової. У 1919 — 21 pp. видобуток руди зовсім припинився, але пізніше почав швидко зростати і у 1925 становив 241 000 т (30,5% всесоюзного), особливого піднесення зазнав у 1935 р. (1,0 млн т), згодом поступово зменшувався, під час нім. окупації доходив до 120 000 т на рік. У післявоєнні роки видобуток М. р. все далі посилюється і дійшов до 4,3 млн т у 1962 p.; одночасно частка укр. М. р. у всесоюзному видобутку зросла до 70% (на Чіятурське родовище припадає бл. 26%, на інші бл. 4%).

 У світовій продукції М. р. (1962 р. — 13 млн т) Україна посідає перше місце. Докладніше див. таблицю й діяграму (дані щодо України приблизні, бо сов. статистика не публікує продукції М. р. по поодиноких респ.):

Рік

в тис. т

УССР

% до видобутку в СССР

СССР

в тис. т

1900

1913

1928

1935

1940

1945

1950

1955

1960

1962

90

276

531

1 037

893

329

1 010

2 100

3 700

4 350

12

22

75,5

43,5

35

22,5

30

44,5

63,5

68

755

966

702

2 385

2 557

1 470

3 377

4 743

5 872

6 402

Попит України на М. р. лише на витоп чавуну становив у 1962 р. бл. 2,2 млн т. Тому що Україна експортує одночасно понад 2 млн т М. р. до РСФСР та ін. союзних республік і бл. 0,8 — 0,9 млн т за кордони СССР, бл. 30% свого попиту вона мусить покривати імпортом чіятурської руди, з частини якої виробляється ферроманґан (на Запорізькому зав. ферросплавів; продукція у 1960 р. бл. 600 000 т).

Експорт М. р. з України за кордон становив щороку в тис. т: 1913 — 91, у 1920-их pp. — бл. 200, у 1930-их — бл. 300, у 1950-их — понад 400, а на поч. 1960-их pp. до 800-900 (також бл. 90 000 т ферроманґану). За країнами вивозу укр. експорт М. р. зовсім змінився (у % всього експорту): у 1927 — 1937 pp. — до ЗДА — 30, Франції — 20, Німеччини — 14, Бельгії-Люксембурґу — 10, Польщі — 7, до ін. країн — 19; у 1955 — 63 pp. (приблизно) до Польщі — 35, Чехо-Словаччини — 34, Сх. Німеччини — 15, Угорщини — 8, Болгарії — 5, до ін. країн — 3.

Див також Никопільський манґановий басейн.

Література: Каниболоцкий П. О распределении марганцовых руд на Украине. Научные Записки Днепропетровского Университета, т. 27. 1941, Бетехтин А. Промышленные марганцевые руды СССР. М.-Л. 1946; Корисні копалини України — на службу ком. будівництву, зб. за ред. О. Храмова, Ін-т Економіки АН УРСР. К. 1962; Varentsov І. М. Sedimentary manganese ores. Ілевір 1964.

С. Процюк


Манджурія, країна в півн.-сх. частині Китаю, яка на сх. і півн. сх. межує з Зеленим Клином; бл. 800 000 км² і 50 млн населення; столиця Мукден. Назва М. походить від тунґузького племени манджурів, яке створило тут у першій пол. 17 в. сильну державу, а від 1644 до 1912 його династія правила Китаєм. В кін. 19 в. на території М. Росія збудувала Східньо-китайську (манджурську) залізницю, як продовження сибірської; тоді в М. виникли перші укр. колонії. У 1905 р. М. була тереном рос.-японської війни, пізніше тереном впливів Японії (півд.) і Росії (півн.). По упадку Рос. Імперії в 1917 — 28 pp. M. була фактично незалежною від центрального китайського уряду, потім піддалася урядові китайських націоналістів, а після збройної японської інтервенції 1931 р. існувала до 1945 р. як буферна держава Манджу-Ґо, залежна від Японії. По капітуляції Японії 1945 знову складова частина Китаю, тепер Китайської Народної Республіки. Укр. колонії в М. існували до 1945 р. — див. Китай.


Манджурська Окружна Рада, центр. установа українців у Манджурії, постала в липні 1917 в Харбіні, об’єднувала 9 укр. громад і різні гуртки (див. Китай); гол. І. Мозолевський, чл. П. Твердовський, С. Кукуруза, М. Юрченко (секретар). З 1921 діяльність М. О. Р. занепала.


«Манджурський Вісник», інформаційний тижневик, виходив у Харбіні (Манджурія) в 1932-37 pp., гол. ред. І. Світ; містив важливі відомості про українців на Далекому Сході.


Мандзюк Микола (* 1902), укр.-кан. гром. і політ. діяч у Манітобі, за фахом адвокат; з 1957 р. посол до федерального парляменту від проґресивних консерватистів.

[Мандзюк Микола (1902, Кривче, Борщівський пов., Галичина — 1969, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мандичевський Євген (1873 — 1937), письм. родом з Галичини, учитель гімназій у Перемишлі, Тернополі та ін., ред. ж. «Молодіж» (1904-05). Друкувався в «ЛНВ» й «Буковині». Зб. новель з життя селянства й учнівської молоді «З живого й мертвого» (1901), «Судьба» (1906), «В ярмі» (1907) та ін.


Мандичевський Євсевій (1857 — 1929), музикознавець родом з Буковини; архівар Віденського Т-ва приятелів музики і проф. Віденської Консерваторії; дослідник, ред. і вид. зб. творів Й. Брамса, Й. Гайдна, Й. Баха, Ф. Шуберта та ін.; кілька творів для фортепіяна, хору і сольоспіву на укр. тексти, розвідка про С. Воробкевича.

[Мандичевський Євсевій (* Молодія, Чернівецький пов. — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Мандичевський Іван (1854 — 1925), гром. діяч; належав до гуртка І. Франка і М. Павлика й був з ними заарештований 1877 р. і засуджений (1878); згодом адвокат у Станиславові; листувався з М. Драгомановим.


Мандрика Микита (* 1886), поет, публіцист і гром. діяч родом з Київщини, 1917 чл. Центр. Ради, пізніше на дипломатичній службі УНР; на еміґрації в Чехо-Словаччині, з 1929 в Канаді. Почав друкуватися з 1905 p., м. ін. у Києві появилася зб. поезій «Пісні про Анемону» (1917), в Канаді зб. «Золота осінь» (1958), в якій зібрані поезії з 1905 до 1957, «Радість» (1959), епічна поема «Мазепа» (1960) й ін.; репортажі з подорожів «Через моря і океани» (1941). Праці і ст. на теми правничі (зокрема з ділянки міжнар. права), екон., політ., літературознавчі, серед ін. «Теорія господарської демократії» (1934); заступник През. УВАН у Канаді.

[Мандрика Микита (1886, Київ — 1979, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мандрики, коз.-старшинський рід, відомий з 16 в. Кілька М. записано до коз. реєстру 1649 р. У 17-18 вв. в руках цього роду було сотництво кобижчанське, київського полку (1672 — 1781). М. були споріднені з Полуботками, Ханенками та ін. великостаршинськими родами Гетьманщини. Матвій М., сотник кобижчанський (1703 — 05), противник союзу України з Москвою, казав, що «не буде в нас, на Україні добра, поки сей гетьман (Мазепа) живий буде, бо сей гетьман одно з царем розуміє», за що був страчений 1705 р.


Мандрівкя, див. Міґрація.


Мандрівні дяки, студенти-бурсаки, вихованці духовних шкіл, іноді й духовні особи без посади, що, мандруючи по Україні в 17-18 вв., заробляли гроші приватним навчанням, іноді і в шкалах; в народі М. д. називали ще «пиворізами». М. д. спричинилися до розповсюдження рукописної літератури, влаштовували театральні вистави, ходили з вертепом. Література М. д. є запізненою паралелею до зах.-евр. середньовічних «голіярдів». Це здебільша гумористичні та бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири: поема про попа Негребецького, «Синаксар виписан із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам’ять пиворізам о ізобліченії сивухи»; гумористичні діялоги, ліричні поезії. Найвизначніший твір у прозі — автобіографія Іллі Турчиновського; серед ін. авторів: Микола Мазалевський й ін. Починаючи з інтермедій М. Довгалевського, типи бурсаків зустрічаються і в пізнішій літературі (В. Наріжного, М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, І. Тобілевича). Вплив мови і стилю М. д. помітний від І. Некрашевича до І. Котляревського і «котляревщини» першої пол. 19 в. Творчість М. д. досліджували І. Франко, М. Петров, П. Житецький, П. Єфименко, О. Білецький, П. Попов.

Література: Житецький П. «Енеїда» Котляревського у зв’язку з оглядом літератури XVIII ст. К. 1919; Білецький О. Хрестоматія давньої укр. літератури. К. 1949.

Д. Ч.


Маневич Абрам (1881 — 1942), маляр жид. походження родом з Білоруси; закінчив Київ. Художнє Училище (1905), студіював у Мист. Академіях. Мюнхену та ін.; співзасновник і проф. Укр. Держ. Академії Мистецтв у Києві (1917-19); з 1922 у ЗДА; персональні виставки, з них дві у Києві (1910, 1916). Перев. пейзажі: ліричні краєвиди України (гол. Києва); пізніше твори М. набули епічного і символічного характеру.

[Маневич Абрам (* Мстиславль — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Маневичі (II — 6), с. м. т. на Волинському Поліссі, р. ц. Волинської обл.; 3 400 меш. (1959).


Манжара Іван (* 1930), поет родом з Сумщини; друкується з 1944 p., пише перев. в жанрі офіц.-«викривальної» байки. Зб. байок і гуморесок: «Гірка правда» (1956), «Геть сміття без вороття» (1959).


Манжула Степан (1885 — ?), гром.-політ. діяч на Кубані, за фахом аґроном; чл. РУП, 1917 — 20 чл. Кубанських Рад і один з лідерів самостійницької проукр. течії. На еміґрації в Празі й на Закарпатті (гром. діяч на Берегівщині, багато зробив для піднесення укр. села). 1945 вивезений большевиками з Праги, дальша доля невідома.


Манжура (псевд. Іван Калічка) Іван (1851 — 93), поет, фолкльорист і етнограф, родом з Харкова, д. чл. Іст.-філол. т-ва при Харківському Ун-ті (з 1887) і моск. «Общества любителей естествознания, антропологии и этнографии» (з 1891). Учився М. у Харківському Ветеринарному Ін-ті (1870 — 71), з якого був виключений за політ. «неблагонадійність», і після того до кін. життя перебував під наглядом поліції, живучи при матеріяльній підтримці О. Потебні й М. Сумцова по селах Катеринославщини і в самому Катеринославі. Важка матеріяльна нужда була причиною передчасної смерти М. Як поет М. виступив у друку 1885 р. в тижневику «Степь», у 1889 р. видав першу зб. поезій «Степові думи та співи», тоді ж підготував до друку й другу зб. «Над Дніпром» та кн. літ. обробок нар. творчости «Казки та приказки і таке інше» (обидві зб. за життя поета не були надруковані). Соц. й інтимна лірика в наслідок його замилування етнографією зазнала великого впливу нар. творчости, з другого боку — була високомайстерною й цілком ориґінальною в сучасній йому поезії, позначена пильною увагою до мови й вільною від зайвих поетичних прикрас, так що була високо оцінена не тільки сучасниками, а ще більше пізнішими дослідниками (Я. Айзеншток, М. Сайко, М. Бернштейн). З більших речей перу М. належать поеми-казки «Трьомсин-богатир», «Іван Голик», «Казка про хитрого лисовина...» Велика кількість непублікованого в спадщині М. пояснюється постійними цензурними утисками. Повніші вид. творів М. «Поезії» (ред. Я. Айзеншток, 1930), «Твори» (ред. М. Бернштейн, 1961).

Як етнограф і фолкльорист, М. зібрав багато матеріялів, що були почасти друковані в зб. укр. пісень В. Антоновича й М. Драгоманова (1875). у 1890 р. вийшов зб. «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харковской губерниях», у 1894 — «Малороссийские сказки, предания, пословицы, поверья, записанные в Екатеринославской губернии», а почасти залишилися в недрукованій спадщині.

[Манжура Іван (псевд. Іван Калічка) (1.11.1851 — 15.5.1893, Катеринослав). — Виправлення. Т. 11.]


Манзій Володимир (1884 — 1954), оперовий режисер родом з Києва; закінчив Київ. Муз. Училище; з 1925 режисер Харківської, з 1928 Київської опери; з великого числа вистав визначніші: «Тарас Бульба», «Утоплена» (М. Лисенка), «Льоенґрін» (Р. Ваґнера) та ін. Помер у Києві.


Манич-Гудило (VII — 23) найбільше з Маничських озер, положене в центр. частині Кумо-Маничськог западини; площа бл. 300 км², вода гіркосолона, влітку пересихає.


Манич Західній, р. на Долішньо-Донській низовині, ліва притока Дону, довж. — 219 км, сточище 39 200 км². Через Невинномиський канал і р. Єгорлик (ліва притока М. З.) у М. З. надходить вода з р. Кубані; судноплавний від гирла до станиці Пролетарської; води М. З. використовуються для зрошення.


Манич Східній, р. в півд.-сх. частині Кумо-Маничськог западини, довж. — 230 км, сточище — понад 20 000 км²; маловодна, пересихає, гирло губиться на Надкаспійській низовині.


Манізер Матвій (* 1891), сов. скульптор-монументаліст нім. походження, народжений у Петербурзі; пам’ятники Шевченкові в Харкові (1935), Києві й Каневі (1939); пам’ятники багатьом сов. політ. і культ. діячам в СССР і зокрема на Україні.

[Манізер Матвій (1891 — 1966, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Манітоба, одна з степ. провінцій Канади, утворена 1870 p., положена майже на сер. між Атлантійським і Тихим океанами (див. карти на 933 і 936 стор.), площа — 650 100 км², 922 000 меш. (1961). З геогр. погляду М. поділяється на дві нерівні частини. Значно більша, півн.-сх. частина, за винятком низовини над Гудзоновою затокою, розташована на кристалічному масиві Канадського щита, має типово льодовиковий краєвид; тут багато оз., багон, голих скель; суворий клімат, вона вкрита шпильковими лісами, на півн. — тундрою і майже незаселена. Великі донині слабо використані ліси й мінеральні багатства (нікель, мідь, цинк, золото, срібло, оливо й ін.) та велетенські джерела гідроелектричної енерґії становитимуть підставу госп. розвитку цієї частини М. в майбутньому.

Менша, півд.-зах., частина М. збудована з поземно уложених лупаків, пісковиків і вапняків крейдового віку, прикритих грубими шарами льодовикових відкладів. Вона складається з двох обл.: Манітобської, або Вінніпезької низовини на сході та сх. окраїн Саскачеванської височини, розмежованих між собою вузькою смугою горбів, т. зв. Манітобською куестою (найвища точка 832 м). На Манітобській низовині зосереджена майже вся людність М. та її госп. й культ. життя. Тут обабіч р. Ред і Ассінібойн та в сусідстві з манітобськими оз. (Вінніпеґ — 24 400 км², Манітоба — 4 700 км², Вінніпрґозіс — 5 400 км², Седар, Давфін, Мус й ін.) простягається родюча низовина, кол. дно льодовикового оз. Агассіз. Перев. чорноземні ґрунти й континентальний клімат з довгими (6 і більше місяців) і суворими зимами (сер. температура січня бл. —20°Ц.), але теплим літом (сер. температура липня + 18 до + 21°Ц.) й задовільними опадами (бл. 500 мм) створили вигідні умови для рільництва (яра пшениця, овес, ячмінь, льон, дещо цукрових буряків і городини) та годівлі свійських тварин; на сіль.-госп. сировині розвинулася різноманітна пром-сть.

Госп-во М. пройшло за короткий час всі етапи розвитку від найпримітивнішого, що базувалося на рибальстві й ловецтві, до модерного високо-індустріялізованого. Сіль. госп-во становить тепер (1961) 24,2% вартости всієї продукції М.; заг. збір гол. культур (в млн бушлів на 1962 р.) такий: овес — 89, пшениця — 82, ячмінь — 21, льон — 8,2; ч. домашніх тварин (в тис.): рогатої худоби — 982, свиней — 331, овець — 76 (1940 — 244), коней 46 (306). Роди пром-сти: харчова (млинарська, м’ясобойна й м’ясоконсервна, молочна, спиртова, пивоварна, шкіряна, цукроварство), будів., машинобудів. і металюрґійна, текстильна й одягова, взуттєва, ліс. (деревообробна, паперова), цементова, видобуток металів (вартість 72 млн дол., в тому ч. ніклю на 50 млн).

Людність М. становила (в тис): 1870 — бл. 20, 1881 — 62, 1901 — 255 (в тому ч. 28% в містах), 1961 — 922 (в тому ч. в м. 59,2%); 53,5% людности М. скупчено в околицях Вінніпеґу. Зміну в стані людности видно з таблиці:

Рік

Вся людність

Українці

в 1000

в 1000

у % до всієї людности

1911

1921

1931

1941

1951

1961

461,4

610,1

700,7

729,7

776,5

921,7

31,1

44,1

73,6

89,8

98,8

105,4

6,8

7,2

10,5

12,3

12,7

11,4

Фактично ч. українців, тобто осіб укр. походження, є дещо більше (див. стор. 934). Ч. гол. етнічних груп М. за переписом з 1961 таке (в тис, в дужках у % до всієї людности): бріт. походження — 396,4 (43,0), укр. — 105,4 (11,4), нім. 91,8 (10,0), франц. — 83,9 (9,1), голл. 47,8 (5,2), поль. — 44,4 (4,8), сканд. — 37,7 (4,1).

Українці оселювалися в М. від самого поч. іміґрації до Канади. Вже в 1890-их pp. укр. колонії виникли в Стюартбурн, Овкбурн, Ґімлі, Сіфтон, Селкірк, Етелберт й ін., які в наступні роки значно поширилися. Укр. поселення помітні в краєвиді своєрідною формою будов, зокрема стилевих укр. церков; чимало з них має укр. назви, напр.: Город, Долини, Зоря, Згода, Комарно, Куліш, Могили, Озерна, Ольга, Петлюра, Рутенія, Січ та ін.

Поступово, щораз більше ч. українців поселювалося в М., так що 1961 р. їх жило 61,2% в м., в тому ч. 51,9% у самому Вінніпеґу. На 20 округ М. українці становлять в 2 з них 30-40% всього населення, в 4 — 20-30%, в 5 — 10-20%, в 4 — 5-10%.

Гром., рел., культ. й госп. життя манітобських українців зосереджене в столиці М. й найбільшому осередку українців у Канаді Вінніпеґу (54 000 українців на 475 000 всіх меш.). Значно меншими скупченнями є міста: Брандон (2 100 українців на 28 200 всіх меш.), відомий з учительської семінарії для двомовних англ.-укр. шкіл з 1907 p., Портедж ля Прері (1 200 на 12 400), Флін Фльон (1 100 на 11 000), Давфін й ін.

Із 105 400 осіб укр. походження М. 79,6% народилися в Канаді; тільки 85,2% подали укр. мову, як свою рідну; порівняно з 1951 знання рідної мови зменшилося на 13%. Процес асиміляції (див. стор. 948) є найсильніший у Вінніпеґу, де укр. мовою користуються 73,4% українців. З часом збільшується рел. диференціяція українців; у 1961 стан був такий:


в тис.

%

католики

гр.-православні

свангелики

інші

64,8

21.2

15,8

3,6

61,5

20,1

15,0

3,4

Література: Див. стор. 948; Dominion Bureau of statistics. Census of Canada. Оттава; Morton W. Manitoba, a History. Торонто 1957; Dominion Bureau of statistics. Canada Yearbook 1963 — 64. Оттава 1964.

І. Тесля


Мануїльський Дмитро (1883 — 1959), большев. діяч, родом з Крем’янеччини на Волині. Вчився в Петербурзькому ун-ті, потім у Сорбонні, де належав до рос. соц.-дем. груп, але дописував і до укр. соц. преси; большевиком став у 1917. У 1918 — чл. Наркомпроду РСФСР і чл. рос. делеґації для мирних переговорів з Україною; 1919 — активний діяч КП(б)У, учасник недозволеної Москвою опозиційної конференції в Гомелі, після якої однак швидко перейшов на бік Москви, видавши Ленінові опозиційні наміри Ю. Лапчинського і його, групи «федералістів». У 1919-20 — чл. Всеукрревкому, в 1920 — 21, під час голоду, наркомзем України, в 1921-22 — секретар ЦК КП(б)У та ред. «Коммуниста». З 1922 працював у Комінтерні, в 1928 — 43 pp. його секретар, відповідальний за проведення сталінських чисток і терору в апараті Комінтерну та в закордонних компартіях. Протягом 1944 — 50 — мін. закордонних справ УССР, гол. делеґації УССР в ООН, де виступав із промовами проти укр. еміґрації. Після 1950 попав у неласку; знову почали згадувати М. по смерти Сталіна, але до активної політ. діяльности він вже не повернувся.

[Мануїльський Дмитро (* Святець — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мануйлович Іван († 1740), держ. діяч Гетьманщини першої пол. 18 в., родич гетьмана Д. Апостола. За гетьмана І. Скоропадського знатний військ. товариш (1711), осавул Ген. Артилерії (1713 — 14), сотн. глухівський (1714 — 28). У 1724 — 27 — один з трьох «правителів» Ген. Військ. Канцелярії, за гетьмана Апостола — ген. осавул (1728 — 38).


Манченки (IV — 16), с. м. т. Харківського р-ну Харківської обл.; 8 800 меш. (1959).


Манштайн (Manstein) Христоф Герман (1711 — 57), німець з Курляндії, на рос. і пруській військ. службі, автор мемуарів: «Memoires historiques, politiques et militaires sur la Russie», 1771 (видані також англ., нім., рос. мовами), що охоплюють 1727 — 44 pp.; в них багато місця присвячено укр. справам, зокрема незалежницьким змаганням укр. козаків, що «були колись вільною нацією».


Манявський Скит, манастир, заснований 1611 р. б. с. Манява (тепер Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл.) в Ґорґанах Йовом Княгинецьким з ставропігіяльним правом царгородського патріярха Тимотея II (1620). Мав значне ч. братії (до 200 в пол. 17 в.) і приєднані манастирі в Угорниках, Товмачику, Коломиї і Сучавиці (на Буковині) та чималий вплив на ін. гал. манастирі (Унів, Лаврів, Підгірці, Улюч). Хоч обведений оборонним муром з 3 баштами, був знищений турками 1676 p., але скоро відбудований (1681); славився гол. іконостасом роботи монаха Йова Кондзелевича і його гуртка (1698 — 1705) з помітним барокковим впливом. У той час М. С. приступив до церк. єдности з Римом, але знову повернувся до православія аж до закриття австр. урядом у 1785 р. Іконостас продано до церкви в Богородчанах («богородчанський»). 1923 приміщено в Укр. Нац. Музеї у Львові. До наших часів залишилися оборонні мури з баштами та руїни манастиря. М. С. оспіваний в поемі «Скит Манявський» І. Могильницького; йому присвячені праці: «Історія Скиту Манявського» Ю. Целевича (1887), зб. «Скит Манявський і Богородчанський іконостас» — праці М. Драгана, В. Пещанського, І. Свєнціцького (з альбомом), вид. Укр. Нац. Музею у Львові (1926).

о. М. В.


Маньїно (Magnino) Лео (* 1911), італ. вчений — японіст і гром. діяч, д. чл. НТШ, чл. Управи Т-ва італ.-укр. приязні; праці про Японію, Зелений Клин (М. є знавцем проблем укр. поселення на Далекому Сході) тощо.


Маньківка (V — 11), с. в півд.-зах. частині Придніпровської височини, р. ц. Черкаської обл.; 5 400 меш. (1959).


Маньківська Ганна (* 1901), співачка, меццо-сопрано; виступала на поч. 1930-их pp. у Харківській опері, згодом у Київській (1934 — 38) і Ленінградській; Кармен (в одноіменній опері), Амнеріс («Аїда»), Лель («Снігуронька») та ін.


Маньківський Борис (1883 — 1962), невропатолог родом з м. Козельця, д. чл. АМН СССР, проф. Київ. Мед. Ін-ту (з 1923), деякий час наук. керівник Київ. н.-д. психоневрологічного ін-ту; праці (140) присвячені питанням розсіяної склерози, нервової патології при гіпертонічній хворобі, нейроінфекції, вивченню пухлин гол. мозку, нервово-м’язової патології, проблемам судинної патології гол. мозку тощо. М. докладно описав спалах енцефаломієлополірадикулоневриту.

[Маньківський Борис († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Манько Григорій (* 1885), оперовий співак — баритон і актор, соліст Харківської (1925) і Київської опери (1934 — 42); характерні ролі — князь Ігор (в одноіменній опері). Сват («Русалка»), Крушина («Продана наречена»), Голова («Ніч перед Різдвом») та ін.; знімався у фільмі «Наталка Полтавка» (Возний); тепер у Торонто (Канада), працює як виконавець і педагог під прізвищем Ярошевич.

[Манько Григорій (1885 — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Манько Леонид (1863 — 1922), драматичний актор школи М. Кропивницького, з 1882 у його трупі; згодом у М. Старицького (1885 — 90), Д. Гайдамаки, Ґ. Деркача, О. Суслова, О. Суходольського та ін. на ролях простаків, коміків та характерних: Печериця («Крути та не перекручуй»), Голохвостий («За двома зайцями»), Писар («Бурлака») та ін.; автор популярних п’єс, м. ін. «Нещасне кохання» (переробка з Островського), «Кара Божа», «Краще своє латане, ніж чуже хватане» й ін.

[Манько Леонид (* Полтава — † Єлисаветград). — Виправлення. Т. 11.]


Мара (споріднене з санскритським marate — смерть), жін. постать в укр. нар. мітології й у віруваннях ін. слов. народів, що може приймати вигляд тварин, рослин і неживих предметів, фантастичний потворний привид, примара. Словом М. визначають також чорта, звідки лемківська назва для нього — марник. М. була також назвою для домовика.


Марганець (VI — 15), м. обл. підпорядкування в Дніпропетровській обл. на правому березі Кахівського водосховища, постале 1938 в результаті об’єднання низки робітничих осель; 35 000 меш. (1959); центр Никопільського манґанового басейну. Видобуток манганової руди, збагачувальні фабрики, зав. для ремонту гірничого устаткування; гірничий технікум, вечірній відділ Криворізького Гірничорудного Ін-ту.


Маргара Іван, ботанік-фізіолог, учень акад. А. Холодного, співр. УАН; досліджував явище стікання у злаків, друковані праці укр. і нім. мовами; у 1930-их pp. заарештований, дальша доля невідома.


Маргарит (з грец. — перли), зб. проповідей, приписуваних Йоану Золотоустому. Частина з них (бл. 20) була поширена на Україні по 13 в. у слов. (ймовірно болг.) перекладі. М. появився друком в Острозі (1595 — 96), пізніше в Москві. Під впливом укр. рукописів кн. А. Курбський, перебуваючи на Волині, почав складати «Новий Маргарит». Рукопис (з численними українізмами) переховується в Німеччині.


Маргаритка багаторічна, див. Стократка багаторічна.


Марґолін Арнольд (1877 — 1956), жид.-укр. політ. і гром. діяч, адвокат у Києві, оборонець у політ. процесах, гол. жид. т-ва «Територіялістів», чл. ЦК рос. партії Нар. Соціялістів (до 1917). З 1918 чл. УПСФ, чл. Ген. суду УНР (1918), тов. мін. закордонних справ у кабінеті Чехівського, чл. укр. місії в переговорах з франц. командуванням в Одесі, чл. дипломатичної місії УНР на мирову конференцію в Парижі, згодом посол УНР у Лондоні. З 1922 в ЗДА, обстоював право укр. народу на самостійну державу і виступав в обороні чести гол. отамана С. Петлюри; д-р г. к. УВУ, чл.-кор. УВАН у ЗДА, проф. Укр. Техн. Ін-ту в Нью-Йорку, співр. тижневика «Нар. Воля». Численні правничі й публіцистичні праці, м. ін.: «Украина и политика Антанты» (1922), „The Jews of Eastern Europe“ (1926), „From Political Diary, Russia, the Ukraine, America 1905 — 1945“ (1946).

[Марґолін Арнольд (* Київ — † Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]


Марґулян Арнольд (1872 — 1937), оперовий дириґент, брав чільну участь в орг-ції укр. опери а Києві; дириґував операми: «Принцеса Турандот» (1927), «Майстерзінґери» (1928), «Аїда», «Захар Беркут» та ін.; з поч. 1930-их pp. — у Харківській опері.

[Марґулян Арнольд (1879, Київ — 1950, Свердловськ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Марджанішвілі Коте (Марджанов Костянтин; 1872 — 1933), грузинський режисер; з 1897 на рос. сценах, гол. на Україні; з 1909 в Москві, в 1919 гол. режисер Київ. Театру ім. Леніна (кол. Соловцова), гол. комісії націоналізації театрів і комісар київ. театрів; з 1922 у Грузії.


Марена, постать укр. нар. мітології, відома також у ін. слов’ян. Дехто з дослідників вважає М. богинею весни та води й ототожнює її з літописною Мокошшю. В нар. обрядах, виконуваних у першій пол. березня і на св. Івана, або «на Купала», М. називали жіночу подобу, ляльку, зроблену з деревця або соломи, оздоблену вінками, квітами і стьожками, яку носили в супроводі весняних і купальних пісень або, поставивши в обраному місці, виводили навколо неї хороводи, ігри й танки, а потім кидали у воду або спалювали на вогнищі чи закопували в землю. В нар. піснях М. виступає як «Маринка-Купалочка».


Марена звичайна (Barbus barbus L.). риба родини коропових, довж. до 85 см, вага до 4 кг; на Україні поширена в басейні Дунаю. У Дніпрі, Дністрі та Возі розповсюджений підвид — М. дніпрова (B. b. borysthenicus Dybowski) вагою до 5 кг, в карп. річках поширена М. балканська (B. meridionalis Petenyi) вагою до 300 гр. Пром. значення М. невелике.


Маренка (Asperula L.), рід однорічних або багаторічних рослин, іноді півкущиків з родини маренуватих; коріння багатьох видів має червоний піґмент, завдяки чому їх використовують як барвник. На Україні росте бл. 27 видів. Найпоширеніші: М. пахуча (A. odorata L.) в листяних і мішаних лісах, крім півд. Степу; уся рослина, особливо квітки, має кумарин, тому її вживають для надання аромату винам, тютюну й махорці; М. стелюшка [A. humifusa (M. B.) Besser] росте на кам’янистих схилах і приморських пісках; М. красильна (A. tinctoria L.) на степ. схилах, сухих луках, ліс. галявинах.


Маренков Олекса (1888 — 1942), маляр-графік, працював у Харкові гол. у галузі книжкової графіки і пляката; обкладинки до творів Ю. Яновського «Рейд», Остапа Вишні «Усмішки літературні», Л. Глібова та ін.; пейзажі.

[Маренков Олекса (1886, Орел, Росія — 1942, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Марзєєв Олександер (1883 — 1956), гігієніст, д. чл. АМН СССР (з 1944), з 1931 дир. Укр. н.-д. ін-ту комунальної гігієни, з 1934 проф. Харківського, з 1944 Київ. Мед. ін-тів; праці (понад 130) присвячені питанням комунальної гігієни, епідеміології та орг-ції санітарної справи. М. брав участь у складанні санітарного законодавства України та в розбудові мережі санітарних станцій.

[Марзєєв Олександер (* Нижній Новгород, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Маринич Григорій (1876 — 1961), драматичний актор характерного пляну родом з Катеринославщини; з 1906 в трупі П. Саксаганського та І. Тобілевича, Т. Колісниченка (1910) і в Київ. Театрі М. Садовського (1911 — 14); з 1919 в Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка, 1925 — 57 pp. в Дніпропетровському. М. зіграв бл. 500 ролей: Бобчинський («Ревізор»), Сват («Назар Стодоля»), Свідок («По ревізії»); Куць («Лісова пісня»), ганчірник («Ткачі»).

[Маринич Григорій (* Гупалівка — † Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Маринович Микола (1861 — 1944), полк. австр. армії, згодом УГА, на поч. листопада 1918 р. керував бойовою операцією у Львові. У 1944 р. закатований больш. партизанами в Галичині.


Маринченко Костянтин (* 1903?), драматичний актор, на сцені у пересувному роб.-сел. театрі у Кіровограді (з 1933), в Чернігівському муз.-драматичному театрі ім. Т. Шевченка (1934 — 41), тепер у Закарпатському муз.-драматичному театрі, перев. на героїчних ролях.


Марійські Товариства, станові церк. орг-ції, канонічно створювані церк. владою з метою поглиблення духового життя чл. завдяки особливому культові Богородиці й зверхньому апостольству; засновані єзуїтами (о. Й. Лейнісом) в кін. 16 в. На Україні М. Т. дозволив організовувати по школах папа Павло V (бреве з 3. 12. 1615) на прохання митр. Й. Рутського. У 17 — 18 вв. їх було 30 — 40 у василіянських школах. У другій пол. 19 в. М. Т. відновлено в Галичині (о. І. Дольницький), у 1920-их pp. їх поширив по школах о. Й. Маркевич та об’єднав у Марійському Т-ві Молоді (М. Т. М.) у Львові, ставши його першим гол. (другий о. І. Назарко). 1939 р. існувало бл. 250 М. Т. з 20 000 членами. М. Т. поділялися на Марійські Дружини (М. Д.) для молоді сер. шкіл і для старших, Марійські кружки для дітей і Марійські Союзи Спомагаючі. 1904 р. у Львові постало М. Т. Пань (гол. О. Бачинська, духовний провідник о. Т. Галущинський), а за ним в ін. м. Галичини. 1937 р. на з’їзді в Гошеві М. Д. зцентралізувалися у т. зв. Секретаріят М. Д. з-поміж інтеліґенції, з окремим статутом (духовний провідник о. І. Назарко, гол. Є. Шарко), спочатку тільки жінок, з 1938 і чоловіків. Перша чоловіча дружина виникла в Ярославі.

Централя М. Т. М. у Львові розвинула інтенсивну вид. діяльність: журн. «Поступ» для студентів, «Наш Приятель» — для дітей, «Вісник Марійського Товариства» (з 1926 неперіодично, потім як квартальник); серії книжечок «Бібліотека Нашого Приятеля», «Цікаві оповідання», календарі тощо; вела апостолят доброї преси (поширено понад 2 млн книжок), харитативну акцію, відвідування шпиталів і т. п. М. Т. М. організувало т. зв. замкнені реколекції, конґреси (1937 учнів сер. шкіл) тощо; кожна місц. орг-ція відбувала двічі на місяць сходини для поглиблення рел. світогляду. На Закарп. Україні існувало кільканадцять М. Д. Тепер є по кільканадцять М. Д. жін. молоді в ЗДА, Канаді, Бразілії й Арґентіні.

о. І. Назарко


Марітчак Олександер (* 1887), адвокат, оборонець у політ. процесах, політ. діяч, проф. міжнар. права Львівського Таємного Ун-ту, Держ. ун-ту ім. І. Франка у Львові (1939 — 41) і Укр. Високої Екон. Школи у Мюнхені (1946-49); чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР, у 1921 — 23 pp. шеф канцелярії уряду през. Є. Петрушевича у Відні та секретар Зах.-Укр. Т-ва Ліґи Націй; діяч УНДО (чл. ЦК), у якому до 1930 р. репрезентував групу, що скупчилася б. тижневика «Рада». Тепер у ЗДА.

[Марітчак Олександер (1887, Стрий, Галичина — 1981, Детройт, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]


Маріюпіль, кол. назва м. Жданова.


Маріюпільський могильник, пізньонеолітичний могильник (кін. III тисячоліття до Хр.) над Озівським м. поблизу м. Жданова у вигляді однієї могили, 28 м довжини; у ньому 120 поховань трьома ярусами один над одним, покійники посилані червоною вохрою, б. них крем’яне і кістяне приладдя, прикраси та кам’яні бойові булави (М. Макаренко, 1930). Див. ЕУ 1, стор. 378-79 і мал. 289, 12.


Марія, мати їсуса Христа, по Хр. стоїть на найпершому місці в христ. культі з перших сторіч; з 5 в. існували вже храми, присвячені М. Церква святкувала деякі події з її життя — Благовіщення, Введення в храм, Різдво. Теологічне уґрунтування культу М. виводиться з вселенського собору в Ефесі у 431 p., на якому окреслено постать М. поняттям «теотокос» — Богородиця. В наступні віки в почитанні М. приходили до вияву ін. елементи її істоти: Приснодіва, Пресвята, Владичиця, Заступниця всіх християн, Пренепорочна.

На христ. Сході богоматеринство М. було в центрі уваги (тому в іконографії завжди М. — Мати з дитям-Ісусом), на Заході натомість підкреслювано М.-Діву (Мадонна). Теологічне обґрунтування шанування М. в Сх. Церкві пов’язане з творами Івана Дамаскина, а в церк.-літургічній поезії з ім’ям Андрія Крітського. На Україні богословську думку Дамаскина відновив у 17 в. митр. Петро Могила. Нині богословське розходження Сх. і Зах. Церков у почитанні М. стосується насамперед догми Непорочного її Зачаття, проголошеної Кат. Церквою 1854 р. Богослужбово-літургічне шанування М. в Сх. Церкві давніше, ніж на Зах., і виявляється у численних акафістах, канонах, параклисах тощо. Особливий культ М. був засуджений реформаторами 16 в. і не існує у зах. некат. церквах.

Велика популярність М. на Україні позначилася в літературі, почавши від апокрифічних творів у княжій Русі («Книга рождества Діви-Марії», «Хожденіє Богородиці по муках», «Сон Богородиці» й ін.) аж до творчости Т. Шевченка («Марія») й П. Тичини («Скорбна мати»). Мотиви М. мають поважне місце в усній творчості, — в замовляннях («Ішла Божая Мати», «Заснула Пресвятая»), у величаннях і колядках («Божая Мати їстоньки носить», «На Йордані тиха вода стояла», «По всьому світі», «Пречиста Діва, Матка Христова»), у різного походження побожних піснях («Ой, зійшла зоря», «Пречистая Діво, мати Руського краю», «Волинь Почаєвом сливе»), у зверненнях («Матінко Божа») та ін. Низка місц. назв (с. Богородиця на Холмщині, Богородчани в Галичині тощо), назви рослин («Богородична коса») і т. д. стверджують культ М.

Перекази про чуда М. занотовані вже в літописі — розгром половців у 12 в. як кара за нищення майна Десятинної церкви. Подібні розповіді (вирятування Почаївського манастиря в другій пол. 17 в., коли на нього напали «турки з татарами») повторювалися віками до найновіших часів. Зокрема це стосується т. зв. чудотворних образів з зображенням М. у Києві, Корсуні, Холмі, Добромилі, Гошові, Самборі, Жовкві, Зарваниці й ін. (див. також Ікона). Особливо відомий образ у Почаєві і(візант. походження, що його 1597 р. передала до манастиря попередня власниця Анна Гойська) та в Ченстохові в Польщі (привезений з Візантії в добу Володимира В., був на Зах. Україні й 1382 р. з Белзу перевезений до Польщі). Крім звичайного на цих образах зображення М. з Дитям, на Зах. популярні «кальварійні» (розп’ятий Христос, а б. нього М. й апостол Іван) зображення, а на Сх. група «Деісуса» (Христос на троні й М. та Іван по боках). Відоме мозаїчне зображення М. як «Оранти» в гол. абсиді Софійського собору в Києві.

Свята на честь М. посідають визначне місце в календарі, між ними Благовіщення — 25. З (за церк. календарем), Успіння — 15. 8., Різдва Марії — 8. 9. і Введення — 21, 11. На Україні шанується майже як нац. свято Покрови — 1: 10., кол. храмове свято на Запоріжжі. М. присвячені визначні святині України, серед них Києво-Печерська Лавра, Десятинна (1039) церква, храми у Володимирі, Галичі, Холмі, Почаївська лавра й ін. У цих церквах звич. зберігалися славні образи, часто пишно оздоблені (згадка про кн. Володимира, що «образ Пречистої Богородиці окував сріблом і коштовними каміннями»).

Особливий культ М. плекають Марійські Товариства.

Багатий маріологічний матеріял є в численних творах, почавши від «Акафіста» (1648) єп. Симеона Полоцького до марійських проповідей о. Ю. Дзеровича й монографії о. І. Дольницького «Введення в Храм».

І. К-ий


Марія, дочка кн. Володимира В., див. Доброніга.


Марія-Повч (Máriapócs), селище Саболчського комітату півн.-сх. Угорщини, бл. 3 500 меш. — гр.-католиків, здебільше зугорщених українців. Манастир оо. Василіян (заснований 1749) був довший час рел.-культ. осередком закарп. українців; у манастирі чудотворна ікона «сльозипроливаючої Богоматері». М.-П. відоме відпустове місце закарпатців до 1919 та в 1939-44, зокрема на Успіння. Тепер манастир скасований.


Марія Терезія (1717 — 80), нім. цісарева (з 1740), королева Угорщини й Чехії, архикнягиня Австрії з династії Габсбурґів; дочка цісаря Карла VI, дружина кн. Франца Стефана Льотрінґського (з 1745 нім. цісар — Франц I). 1772 здобула в поділі Польщі Галичину, 1774 від Туреччини — Буковину. В новоприєднаних краях здійснила, як і в усій державі, низку реформ: зреформувала адміністрацію, фінанси, судівництво і шкільництво, скасувала кріпацтво, яке замінила на панщину (1773), зменшила привілеї маґнатів, піднесла хліборобство й ремесло; гр.-кат. духовенство зрівняла в правах з латинським і відкрила для нього (1774) духовну семінарію у Відні (Барбареум), доручила укр. ієрархії засновувати нар. школи. Ці реформи, що їх провадила М. Т., разом із своїм сином і співреґентом Йосифом II (з 1765), були підставою піднесення укр. населення з культ. й екон. відсталости в добу поль. чи тур. володіння.

[Марія Терезія (* Відень — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]


Мар’їнка (VI — 18), с. м. т. в півд.-зах. частині Донбасу, р. ц. Донецької обл.; 7 800 меш. (1959); видобуток вугілля, шиноремонтний зав.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.