[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1468-1482.]

Попередня     Головна     Наступна





Маркевич Арсен (1855 — 1942), історик і археолог родом з Берестя, дослідник Криму, чл.-кор. АН СССР, гол. Таврійської ученої архівної комісії та ред. її «Известий», проф. Таврійського Ун-ту, згодом Кримського Пед. Ін-ту; низка праць з історії й археології Криму.


Маркевич Григорій (1847 — 1923), гром. діяч, педагог і письм. у Полтаві, ред. газ. «Рідний Край», організатор укр. друкарні й книгарні, видавець укр. підручників і творів укр. письменства (І. Тобілевича, М. Кропивницького, А. Кащенка та ін.); автор праці про виборний принцип укр. духовенства, поезій тощо; один з ініціяторів побудови пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й заснування школи його імени.

[Маркевич Григорій (1849, Вороньки, Лохвицький пов., Полтавщина — 1923). — Виправлення. Т. 11.]


Маркевич Іван (1905 — 1961), актор театру ім. І. Франка в Києві (з 1927), на характерних ролях; Петро («Суєта»), Освальд («Король Лір»), Вакуленко («Калиновий гай»), Карпо Сидорович («Не називаючи прізвищ»), Порш («Арсенал»).


Маркевич Йосафат Іван (1880 — 1959), церк. і виховний діяч, василіянин, організатор Марійських Дружин Молоді; публікації й ст. на теми виховання й орг-ції молоді, засновник і ред. ж. «Наш Приятель» (1922 — 33), «Поступ», серії «Правда» (18 чч.), «Цікавих оповідань» (20 чч.) й ін. Помер на еміґрації в Чікаґо.

[Маркевич Йосафат Іван (* бл. Канчуги, Переворський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Маркевич Микола (1804 — 60), історик, етнограф, поет і музика-композитор, приятель Т. Шевченка, нар. у с. Турівці на Прилуччині, де перев. жив і помер; студіював у Петербурзі (у пансіоні при Пед. Ін-ті). і в Москві (вчився музики у Дж. Фільда). Близький до декабристських літ. кіл. (писав вірші, перекладав на рос. мову Шекспіра й Байрона тощо), М. з великим захопленням зустрів поезії К. Рилєєва, присвячені визвольній боротьбі України в минулому. Вся літ. й наук. творчість М. була просякнена патріотичним духом. 1831 р. він видав у Москві свої «Украинские мелодии», де у віршах рос. мовою оспівував героїчне минуле України. Протягом довгих літ М. збирав матеріяли до історії України, м. ін. в архівах, зокрема в чернігівських. Проте основним джерелом для нього була «Історія Русів» (тоді ще не опублікована), під впливом якої написаний гол. твір М. «История Малороссии» (закінчений 1838, надрукований у 5 тт. у Москві 1842 — 43; 1 — 2 тт. — основний текст, а 3 — 5 тт. — документальні додатки, примітки, опис джерел, списки полків, сотень січових куренів, реєстр володарів України, списки ген. старшини, полк., вищого духовенства, хронологічні таблиці тощо). Хоч «История Малороссии» з боку наук.-методологічного вже не відповідала тодішньому станові іст. науки, своєю схемою історії України, яку М. розглядав як самостійний і безперервний процес розвитку від найдавніших часів аж до сучасности, твір М. мав не абиякий вплив на сучасників (зокрема на Шевченка, який присвятив М. вірш «Бандуристе, орле сизий») і укр. історіографію 19 в., а документальні додатки до нього зберігають певне значення й досі.

З ін. іст. праць М. важливіші: «Мазепа» («Маяк», 1841), «Гетманство Барабаша» («Русский Вестник», 1841, II), «О первых гетманах малороссийских» («Чтения в Московском Обществе Истории и Древностей Российских», 1848, VIII), «Акты, поясняющие историю Малороссии» (там таки), «О козаках» (там таки, 1858, IV) та ін.

З етногр.-фолкльорних публікацій М. особливо цікава «Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян» (1860; це частина незакінченої великої праці про внутр. життя“ України з 1600 р. до пол. 19 в.); ін.: «Собрание малороссийских песен» (1840), «Южнорусские песни» (1857), та ін.; низка праць з історії і етнографії України залишилася в рукописах. Цікавий щоденник М. зберігається в архіві М., в Пушкінському Домі в Ленінграді. Рукописна зб. документів, зібраних М., важлива для дослідів над історією Гетьманщини 17 — 18 вв., знаходиться в Москві (в Держ. Публічній Бібліотеці СССР ім. Леніна).

[Маркевич Микола (7.2.1804, Дунаєць, Глухівський пов., Чернігівська губ. — 21.6.1860, Турівка, Прилуцький пов., Полтавська губ.), з 1830 жив у Турівці. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Макаров Н. Воспоминание о Н. А. Маркевиче. Основа I. П. 1060; Пыпин А. Малорусская этнография. П. 1891; Поминка о Н. Маркевиче, как историке. КСт., IX. К. 1902; Грушевский А. Н. А. Маркевич. Журнал Министерства Народного Просвещения, I, 1911; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923 (англ. вид. в «The Annals». Нью-Йорк 1957); Марковський М. Шевченко й М. Маркевич. Україна. 1 — 2, К. 1925; Марченко М. Укр. історіографія, К. 1959.

О. Оглоблин


Маркевич Олександер (* 1905), зоолог родом з Київщини, д. чл. АН УРСР (з 1957); з 1935 проф. Київ. Ун-ту і зав. відділом Ін-ту Зоології АН УРСР (1948 -50 дир. цього ін-ту); гол. Укр. наук. т-ва паразитологів (з 1946). Праці М. присвячені зоології безхребетних і паразитології, зокрема іхтіопаразитології, ветер. та мед. паразитології тощо; основні праці: «Основи паразитології» (1950), «Паразитофауна пресноводных рыб УССР» (1951), «Паразитические веслоногие рыбы СССР» (1956).


Маркевич Олексій (1847 — 1903), історик і гром. діяч родом з Прилуччини, приват-доц., а згодом проф. Новоросійського Ун-ту, д. чл. НТШ. Гол. праці: «О местничестве» (1879), «О летописях», І — II (1883-85), ст. в «КСт.» про топографію стародавнього Києва (1887, XII), про рід Марковичів (1890, X — XI; 1891, V) та ін.; низка праць у «ЗНТШ».

[Маркевич Олексій (* Смош — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Маркелов Григорій (1880 — 1952), невропатолог, д. чл. АН УРСР (з 1939), з 1927 — зав. катедрою Одеського Мед. Ін-ту, з 1930 — також керівник Одеського н.-д. психоневрологічного ін-ту. Праці присвячені питанням фізіології та патології вегетативної нервової системи; м. ін. М. запропонував клясифікацію захворювань вегетативної нервової системи і ряд методів дослідження хворих з її ураженням.

[Маркелов Григорій (* Перм, Росія — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Марки поштові, див. Філателія.


Марківка, лівобічна подільська притока Дністра, довж. 59 км, сточище — 900 км².


Марківка (IV — 20), с. м. т., розташоване на Сер. височині у верхів’ях р. Деркула (притоки Дінця), р. ц. Луганської обл.; 5 100 меш. (1959).


Марко Вовчок, див. Вовчок Марко.


Марков Дмитро († 1938), брат Йосипа, публіцист і політик, визначний діяч москвофільської партії в Галичині; відстоював погляд, що в Галичині живуть дві народності — рос. і поль., посол до австр. парляменту (з 1907) і гал. сойму (1913, єдиний москвофіл на 31 українців); помер на еміґрації в Братіславі.


Марков Йосип (1849 — 1909), журналіст, москвофіл; ред. субвенціонованого рос. урядом «Пролому» (1881 — 82) і його продовжень під різними назвами: «Новий Пролом» (1883-87), «Червоная Русь» (1888 — 91), «Галицька Русь» (1891-92) та «Галичанин» (з 1893) й ін.

[Марков Йосип (* Грушова, Самбірщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Марков Михайло (бл. 1760 — 1819), дослідник чернігівської старовини; з 1794 р. на різних урядових посадах на Чернігівщині. Дир. Чернігівської гімназії (з 1805). «О городах и селениях в Черниговской губернии, упоминаемых в Несторовой летописи» (1814), «Введение в Малороссийскую историю» («Украинский Вестник», 1817); «О достопамятностях Чернигова» (опубліковано в «Чтениях Моск. Общества Истории и Древностей», 1847, І) та ін., частина яких залишилася в рукописах.


Маркович Андрій (бл. 1674 — 1747), син Марка М., держ. діяч Гетьманщини. Знатний військ. товариш (1708), М. був прихильником Мазепи, але потім перейшов на рос. бік і брав участь у здобуванні Батурина Меншіковим, а 1709 р. їздив до Царгороду з місією від Петра І і гетьмана І. Скоропадського, свого шваґра, за що дістав сотництво глухівське (1709-14) і багаті маєтки. З 1714 полк. лубенський; на цьому уряді відзначився великими здирствами, що викликало чимале невдоволення на Україні й призвело до усунення М. (1727) і слідства над ним. Але, маючи за собою підтримку рос. уряду й своєї сестри — гетьманової Скоропадської, М. був виправданий і, не зважаючи на опозицію з боку гетьмана Апостола, дістав 1729 р. уряд ген. підскарбія, на якому залишався до 1740 p., коли «за старостію и болезнями» був звільнений з ранґою «абшитованого» ген. обозного.

[Маркович Андрій (бл. 1674, Прилука [Прилуки] — 1747, Погарщина, Роменська сотня, Лубенський полк). — Виправлення. Т. 11.]


Маркович (до 1888 — Маркевич) Андрій (1830 — 1907), правник і муз. етнограф, син історика Миколи М. родом з Полтавщини; служив у судовому відомстві в Петербурзі; дійсний таємний радник, сенатор, статс-секретар, помічник гол. куратора «Императорского Человеколюбивого Общества» й заступник гол. «Императорского Русского Музыкального Общества». Приятель Шевченка в 1850-их pp., згодом голова Товариства ім. Т. Г. Шевченка у Петербурзі, здобув дозвіл на перше в Рос. Імперії повне вид. творів Шевченка («Кобзар», за ред. В. Доманицького, 1907). Збірка (25) укр. нар. пісень, покладена на ноти М., видана у «Записках о Южной Руси» П. Куліша, т. II (1857); зб. «Народные украинские напевы, положенные на фортепиано» (1860).

[Маркович (до 1888 — Маркевич) Андрій (* Полтава — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Маркович Богдан (1853 — 1915), син Опанаса й Марії (Марка Вовчка) М. Вихований матір’ю з дитячих літ в укр. дусі, але, живучи пізніше у Франції й Петербурзі, відійшов до рос. рев. руху. Працював як публіцист, залишив спогади про матір — «Марко Вовчок на Кавказе» (1914).


Маркович (літ. псевд. Оленін) Дмитро (1849 — 1920), небіж Опанаса М. (див.), письм., гром. і кооп. діяч, правник за фахом, родом з Полтавщини, працював суддею на Україні, в Басарабії й у Варшаві; з 1900-их pp. на Волині, де брав участь у діяльності земства та кооп. і політ. орг-цій (ТУП); з 1912 у Вінниці, ред. тижневика «Подільська Воля» (1917); за Центр. Ради — ген. прокурор, за гетьманату — чл. сенату. Перші оп. «По степах і хуторах» (1898), «Твори» в двох томах (1918 — 19). В оп. M. переважають гуманістичного настрою малюнки соц.-екон. умов життя передрев. часу на Україні.

[Маркович (літ. псевд. Оленін) Дмитро (1848, Полтава — 1920, Вінниця, Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Маркевич Лев (1881 — 1930), гром. діяч на Волині, почесний чл. «Просвіти», 1922 — 28 чл. поль. сенату.


Маркович Олександер (1790 — 1865), історик і гром. діяч на Чернігівщині, внук Якова М., автора діяріюша; ген. суддя у Чернігові (1827-31) і чернігівський губ. маршалок, (1832-38); обраний знову на цю посаду, не був затверджений рос. урядом. Противник кріпацтва, М. 1852 подавав до уряду проєкт про звільнення селян з правом викупу землі й брав активну участь у сел. реформі на Чернігівщині. Автор низки праць, з яких найголовніша «Историческая и статистическая записка о дворянском сословии и дворянских имуществах Черниговской губернии» («Материалы для статистики Российской Империи», т. II, 1841; 2 вид. 1894), де подано широкий іст. огляд соц. процесів на Україні, зокрема на Лівобережжі; іст. опис м. Глухова (уривки з нього надрукував О. Лазаревський у II т. «Описання Старой Малороссии»), історія Гамаліївського манастиря, нарис «Малороссийская свадьба» (надрукований у додатку до «КСт.», 1897) тощо. М. опублікував низку документів з свого родинного архіву у харківському «Украинском Журнале» (1824) і частину щоденника («Дневные записки») свого діда Якова М. (див.).

[Маркович Олександер (* Сваркове, Глухівський пов., Новгородсіверське намісництво). — Виправлення. Т. 11.]


Маркович Опанас (1822 — 67), гром. діяч і фолкльорист родом з Полтавщини, чоловік Марка Вовчка; закінчив Київ. Ун-т (1846), чл. Кирило-Методіївського Братства, за що був висланий до Орла (1847); з 1851 p. M. на Україні (у 1860 — 61 pp. у Петербурзі як співр. ж. «Основа»), помер у Чернігові. М. збирав нар. усну словесність, зокрема прислів’я і приповідки (бл. 30 000), які використав М. Номис у зб. «Укр. приповідки, прислів’я і таке інше» (1864); матеріяли, зібрані М., друкувалися в етногр. зб. В. Антоновича, М. Драгоманова, А. Метлинського, у «Записках Чернігівського Статистичного Комітету» і газ. «Черниговские губернские ведомости». М. автор музики до «Наталки Полтавки» І. Котляревського (1857) і опери «Чари» К. Тополі (1866), що їх сам ставив аматорськими силами в Чернігові і в Новгороді-Сіверському.


Маркович Роман (бл. 1747 — на поч. 19 в.), гром. діяч родом з Чернігова; бунчуковий товариш, служив у Глухові, Києві й Чернігові («Малоросійський» губ. прокурор з 1799 p.), один з лідерів патріотичного лівобережно-укр. дворянства поч. 19 в.


Маркович Яків (1696 — 1770), син Андрія М. (див.), держ. діяч Гетьманщини, письм., вихованець Київ. Академії, улюблений учень Теофана Прокоповича, бунчуковий товариш (1721), наказний лубенський полк. (1721 і 1723 — 35), ген. підскарбій у відставці (1762). Один з найосвіченіших людей свого часу; писав у прозі й віршах (на мотиви псалмів; композиції на теми «слів» Йоана Золотоустого та ін. отців Церкви), залишив цінні «Генеалогические заметки», перекладав з латинської мови тощо. Найвизначнішим твором М. є його «Діяріюш», що охоплює 1717 — 67 pp. й містить матеріял для політ., соц.-екон. й культ.-побутової історії Гетьманщини; рукопис його (10 тт.) ще у 1930-их pp. зберігався в бібліотеці Всеукр. Іст. Музею у Києві (за винятком І тому, який знаходився в Держ. Публічній Бібліотеці УРСР). Діяріюш був опублікований двічі, але лише частково: «Дневные записки малороссийского подскарбия генерального Якова Марковича», чч. І — II, 1859 (вид. його внука Олександра М. у скороченому вигляді й перекладі на рос. мову); друге вид. (більш повне, але з деякими скороченнями й змінами в мові ориґіналу) в «КСт.» за ред. О. Лазаревського (I — III, 1893, 1895, 1897), доведене лише до 1734 p., було продовжене Археографічною Комісією НТШ, яка видала IV том (1735 — 1740), за ред. В. Модзалевського як XXII т. «Жерел до історії України — Руси» (1913).

[Маркович Яків (1696, Прилука [Прилуки] — 1770, Сваркове, Глухівська сотня, Ніженський полк). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Маркович Яків (1776 — 1804), історик, брат Олександра М.; вчився у Моск. університетському пансіоні; служив у Колеґії закордонних справ у Петербурзі. 1798 р. видав у Петербурзі першу частину праці «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях». Написана ґрунтовно, у високопатріотичному дусі, праця М. подає короткі відомості про природу Гетьманщини, її побут, фолкльор (зокрема про пісні), укр. мову, держ.-політ. устрій, госп-во та історію, що її висвітлено з найдавніших часів до пол. 11 в. Книга М. мала чималий вплив на розвиток нац. почуття серед тогочасного укр. громадянства.

[Маркович Яків (1776, Пирятинська сотня, Лубенський полк — 1804). — Виправлення. Т. 11.]


Марковичі (Маркевичі), старшинський рід жидівського походження. Марко Аврамович († 1712), багатий «орендар» у Прилуці (1660-і pp.) й Пирятині (1683), батько гетьманової Анастасії (Насті) Скоропадської (див.). Сини Марка — Андрій М., ген. підскарбій (див.), Іван М. († 1724) прилуцький полковий сотн. (1700 — 19) і суддя (1719 — 24), і Федір М. († 1737 чи 1738), сотн. прилуцький (1719 — 24), бунчуковий товариш. Від сина Андрія М. — Якова (див.) походить чернігівська галузь М., до якої належать історики — брати Яків (див.) і Олександер М. (див.); від другого сина Андрія М. — Семена М., сотн. роменського (1738), походять етнограф Опанас М. (див.) і письм. Дмитро М. (див.). Від Федора М. походять прилуцькі М., які у 19 в. писалися Маркевичами, зокрема історики Микола М. (див.) і Олексій М. (див.).


Марковський Євген (* 1893), літературознавець; досліди літератури сер. доби, про І. Котляревського; «Український вертеп. Розвідки й тексти», І (1929).

[Марковський Євген (1893, Папужинці, Уманський пов., Київ. губ. — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Марковський Михайло (1869 — 1947), літературознавець і критик родом з Київщини; викладач мови й літератури у високих школах, співр. вид. Іст.-Філол. Відділу ВУАН. Праці М. присвячені літературі сер. («Антоній Радивіловський, укр. проповідник XVII ст.», 1894) і гол. чином нової доби: «Як утворився роман „Хіба ревуть воли, як ясла повні“ П. Мирного та І. Білика» (1925), «Найдавніший список „Енеїди“ І. П. — Котляревського» (1927).

[Марковський Михайло (* Ксаверівка, Васильківський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Марксизм, філос., екон., соц. та політ. вчення Карла Маркса (1818 — 83) і Фрідріха Енґельса (1820-95), що дає діялектично-матеріялістичне пояснення історії людства як висліду екон. розвитку та боротьби кляс. М. інтерпретує капіталізм як проминальну соц.-екон. формацію, після якої неминуче (через переходову стадію соціялізму) наступає комунізм. Капіталізм розвивається з приватної власности на знаряддя виробництва й капітал, яким є надвишок продукції товарів понад кошти найму робочої сили, т. зв. «додаткова вартість». Він має зникнути, на думку Маркса, в наслідок свого власного внутр. розвитку — зросту концентрації й монополізації капіталу в небагатьох країнах, пролєтаризації більшости населення, криз перепродукції, масового безробіття і ком. революції у найрозвинутіших країнах. М. оформився під впливом філософії Ґ. Геґеля й Л. Фоєрбаха, англ. політ. економії і франц. «утопійного» соціялізму. Лоном народження М. були специфічні соц.-екон. та політ. умови Зах. Европи сер. 19 в. — швидкий і болючий ріст індустріялізації, спонтанні міжнар. революції 1830 й 1848, недорозвинутість ще дем. ладу в нац. роз’єднаній Німеччині, а також і тяжке особисте життя К. Маркса в умовах еміґрації.

У початковому М. переважало прагнення до побудови теорії у згоді з фактами, але поруч з тим характерним було й переконання, що майбутнє буде таким, яким його передбачає теорія. Тому початковий М. був гол. чином ідеологічним, пропаґандивним рухом. Практичною партійною політикою Маркс займався мало. Він вчив; що комунізм розвивається в надрах капіталізму та що пролет. революція наступає сама собою, як неминучий вислід цього процесу. Ком. революцію Маркс передбачав як спонтанний акт більшости населення, а ком. лад — як клясову, пролет. диктатуру, скеровану проти експлуататорських кляс. В Англії й Америці, де вже існував в часи Маркса парляментарний устрій, він передбачав, що робітники прийдуть до влади через вибори.

М. став доктриною соц.-дем. роб. партій щойно після смерти Маркса. Доки М. був тільки ідеологією, в ньому співіснували й поєднувалися рев. й еволюційні елементи. Коли ж М. став застосовуватись на практиці, у ньому настав по цій лінії розлам. Вже при кін. 19 в., з розвитком парляментаризму, профспілкового руху та критики М. в акад. колах, в соц.-дем. партіях став наростати ревізіонізм та нахил до реформізму. На захист ортодоксального М. виступив тоді К. Кавтський, останній представник клясичного М. Після Жовтневої революції в Росії, яку Кавтський гостро засудив за монопартійність, диктатуру й терор, від соц.-дем. партій скрізь відкололися ліві рев. елементи, що стали звати себе комуністами. Комуністи стали поборювати ревізіонізм і реформізм, закидаючи соц.-дем. рухові зраду М.

Під впливом розвитку ком. руху М., як. політ. доктрина, швидко поширився у 20 в. В соц.-дем. русі М. ще якийсь час існував поруч з різними ревізіоністичними доктринами, але після другої світової війни соц.-дем. партії від нього відмовилися, вважаючи його застарілим. Нині політ. М. визнається тільки ком. партіями, хоч від початкового, ортодоксального М. вони теж відійшли дуже далеко. На відміну від партійного політ. М., М. як соц.-екон. та філос. наука залишився назагал мало визнаним. В зах. ун-тах його критично й коротко вивчають, але не як окрему дисципліну, а як частину заг. історії минулих філос. та соц.-екон. доктрин.

В СССР до 1930, поруч з партійним М.-ленінізмом КПСС, у різних, гол. чином акад. колах і публікаціях співжили й розвивалися також і незалежні досліди та інтерпретації М., а в Ін-ті Маркса й Енґельса велися наук. студії над першоджерелами і було опубліковано багато нових, доти незнаних творів Маркса й Енґельса. Після 1930 цей М. та досліди над першоджерелами були розгромлені, бо вони йшли врозріз із Сталіновим М. Майже всіх дослідників та інтерпретаторів М. в 1930-их pp. розстріляно чи заслано (Д. Рязанов, І. Рубін), а партійний М.-ленінізм став обов’язковою для всіх догмою. Однак вже в 1937 — 40 pp. Сталін виступив з цілим рядом кардинальних змін і «поправок» в М. (теорія соціялізму, як окремої суспільно-іст. формації; «закон вартости» в економіці, спростування Марксового й Енґельсового «помилкового» осуду рос. царського імперіялізму тощо). Після війни клясичний М. та його першоджерела згадуються все менше, Наук. досліджень М. й вільних дискусій над ним немає зовсім, а в політ. освіті вивчається лише стисла, спрепарована партією і часто змінювана «брошуркова» версія М.-ленінізму. На ділі, як у політ. практиці, так і особливо в екон., філос. та іст. науках визнаються й пропаґуються погляди, що часто є цілком протилежні до Марксових. В ін. країнах сов. бльоку М. є ще в гіршому стані; лише в Юґославії та почасти в Польщі є вільні, але явно ревізіоністичні дискусії, Китай пропаґує крайньо лівий нео-М. з поважною дозою націоналізму. Як на їх час, Маркс і Енґельс мали знання про Україну порівняно добрі. В творах, що торкалися Польщі, Росії й панславізму, вони не раз відзначали, що українці щодо мови, культури, госп-ва й іст. традицій є окремим від своїх сусідів народом та що Росія підступно загарбала й поневолила Україну. Росію Маркс і Енґельс вважали найреакційнішою державою в світі, гол. ворогом Европи, що стримує своєю загрозою розвиток там дем. й пролет. революції, і тому відверто виступали за те, щоб Німеччина й ін. держави розгромили Росію у війні. З тієї ж причини вони послідовно підтримували поль. рев.-визвольний рух та виступали за відновлення незалежної Польщі. Однак, виходячи з своєї теорії про «іст. й неіст. нації» та обурюючися перев. поставою гал. українців у 1848 — 49, Маркс і Енґельс довгий час вважали українців нездатними на поступ і вважали, що вони, як і всі ін. слов’яни, крім поляків та почасти росіян, засуджені історією на зникнення. Польща, на їхній погляд, мала б бути визволена від Росії, Пруссії й Австрії та реставрована щонайменше в кордонах 1772, що включали б Правобережну Україну, Білорусь і Литву; народи цих країн мали б поступово польонізуватися. Кримська війна викликала, однак, у Маркса й Енґельса сумнів у тому, що Росію можна перемогти у війні, і вони стали покладати надії на дем. аґрарні революції. У зв’язку з цим вони теж стали міняти свій погляд і на укр.-поль. відносини та почали критично оцінювати здатність Польщі утримати неполь. народи в своїх кордонах, особливо коли б ті народи переживали аґрарну революцію. Вибух поль. повстання 1863 обнадіїв Маркса й Енґельса в тому, що нац.-визвольний рух Польщі перетвориться на масову сель. революцію, яка перекинеться на Україну і далі в Росію й т. ч. зруйнує Рос. Імперію зсередини. Після невдачі поль. повстання вони у 1870-их pp. переключили свою увагу й надії на можливості революції в самій Росії. Маркс вивчав рос. мову, і в цей час у них обох зміцнилися зв’язки з рос. революціонерами, а також і з українцями. Під кін. свого життя Маркс, а особливо Енґельс після Марксової смерти помітно змінили свої погляди на нац. питання. Вже в 1880-их pp. Енґельс писав, що пролетаріят зможе розвиватися й перемогти лише після нац. визволення і створення самостійних нац. держав, що в своїй зовн. політиці поневолені народи зобов’язані спочатку обстоювати свої нац. інтереси, а щойно потім інтернаціональні.

На Наддніпрянщину й у Галичину М. проник у кін. 1860-их pp. безпосередньо з Европи, а не з Росії. Першим вченим марксистом-економістом не лише на Україні і в усій Росії, але, здається, і в цілому світі був М. Зібер, українофіл-драгоманівець, проф. Київського Ун-ту. Він зустрічався з Марксом і Енґельсом у Лондоні, його працю про Д. Рікардо, в якій він позитивно говорить і про Маркса, Маркс читав в ориґіналі й прихильно цитував. Зібер, а також ряд ін. проф.-економістів у Київському та Харківському ун-тах, хоча й більш критично настроєні, ніж Зібер, читали лекції про М. вже при кін. 1860-их pp. Учень Зібера і його приятель на еміґрації С. Подолинський також зустрічався й листувався з Марксом і Енґельсом. Його перу належить перший марксистський твір укр. мовою «Ремесла й хвабрики на Україні» (1880). Був знайомий з Марксом також І. Фесенко. В контакті з Подолинським М. Павлик та І. Франко популяризували М. поруч з ін. соц. доктринами в Галичині. У 1879 Франко зробив перший переклад укр. мовою частини Марксового «Капіталу» й Енґельсового «Анти-Дюрінґа», хоч видати їх не зміг.

Переклади з Маркса й Енґельса рос. мовою поширювалися на Україні з поч. 1870-их pp. У 1875 в Одесі виникла перша в Росії марксистська орг-ція «Південно-Російський Союз Робітників», на чолі з Є. Заславським. Особливо швидко поширився М. на Україні в 1880-90-их pp., коли ряд в-в (в Одесі — 7, у Києві — 4 і т. д.) видали багато перекладів з Маркса й Енґельса рос. мовою, розсилаючи їх по всій Росії. При кін. 1880-их pp. у різних містах України виникли студентські й роб. гуртки, що були під впливом М. У 1892 р. у Львові й Чернівцях почали друкуватися різні брошури Маркса й Енґельса укр. мовою, а в 1902 вийшов у Львові перший укр. переклад «Ком. Маніфесту».

На кін. 19 в. припадає розвиток т. зв. «леґального М.» на Україні, носіями якого були економісти і соціологи Б. Кістяковський, С. Булгаков, М. Ратнер та ін.; їхні публікації й дискусії, що швидко перетворювалися на ревізіонізм, мали всеімперське значення. Брали участь у дискусії над М. також і чільні укр. ліберали (Т. Рильський, Н. Косовський). В Росії з-поміж українців активним інтерпретатором М. був народник С. Кривенко, проти якого полемізував Ленін, а М. Ковалевський листувався з Марксом і Енґельсом та багато інформував їх про Росію. «Леґальним марксистом» всеімперського маштабу був М. Туган-Барановський, який пізніше став одним з перших відомих у світі критиків М.

Сам Маркс відзначав, що з усіх країн його твори виявилися найпопулярнішими в Росії, отже і на Україні. Однак зацікавлення М. на Україні носило скорше осв. характер; політ. М. зформувався тут пізніше, ніж у Росії та Европі, не носив масового характеру і розвивався за зах.-евр. зразками, тобто майже без жадного помітного впливу з боку рос. ленінізму. Укр. соц.-дем. партії й орг-ції, що створилися, починаючи з 1904 («Спілка», УСДРП, УСДП), з самого поч. стояли на позиціях дем. реформізму й ревізіонізму, а не пролет. революції. Так само серед рос. марксистів на Україні (РСДРП) весь час аж до 1917 переважав меншовізм, а не большевізм.

В укр. нац. питанні укр. марксисти стояли спочатку за автономію, а після 1917 — й за самостійність, хоч Ю. Бачинський в 1895 був першим, хто марксистською теорією обґрунтовував потребу самостійної укр. державности. Л. Юркевич з позицій М. полемізував у нац. питанні проти Леніна. Колоніяльне становище України в складі Рос. Імперії з позицій М. аналізував М. Порш. Слід однак відзначити, що погляди Маркса й Енґельса на нац. питання взагалі, а укр. питання зокрема, не були як слід відомі аж до 1920-их pp. і навіть пізніше.

З вибухом першої світової війни укр. М. зах.-евр. ґатунку став переживати кризу. Після поразки визвольних змагань та відходу укр. соц.-дем. діячів на еміґрацію, а також під впливом реакції на большевізм, який компромітував М. своєю монопартійною диктатурою й терором, М. цього ґатунку на Україні майже цілком зник. Укр. соц.-демократи на еміґрації підтримують ще й досі зв’язки з зах.-евр. соц. рухом, але, як і цей останній, більше на авторитет М. не посилаються.

М. ленінського напрямку був принесений на Україну з Росії, але поширився він тільки після приходу большевиків до влади. Ком. Партія України (КПУ) постала у 1918 майже виключно з рос., а не укр. середовища, а малочисельні ліві відламки УСДРП, що приєдналися до КПУ в 1918 чи що в 1920 разом з рештками боротьбістів, що не ввійшли до КПУ, створили Укр. Ком. Партію (УКП), перейшли на позиції рев. М., лише щоб пристосуватися до больш. оточення й могти в нових умовах продовжувати політ. боротьбу за укр. інтереси. Боротьбісти ж, хоч і пішли на співпрацю з КПУ, а в 1920 влилися до неї, марксистами ні в програмі, ні з свого сел. походження ніколи не були. На Зах. Україні рев. М. народився дещо спонтанніше — в антивоєнних студентських «драгоманівках» 1916 — 18, а далі в Ком. Партії Зах. України (КПЗУ), але чисельних прихильників не мав і після 1928 також занепав.

По другій світовій війні на еміґрації в значній мірі на позиціях М. стояла лівиця Укр. Рев.-Дем. Парти з її місячником «Вперед» (1945 — 59), в якому обстоювано погляд, що сов. систему й рос. імперіялізм найвлучніше критикувати, коли вказувати на факт, що вони суперечать М. До дещо подібного висновку, але лише тактично, приходили й деякі підпільні публіцисти й керівники ОУН на зах.-укр. землях у 1946 — 50.

Джерельних наук. дослідів над М. в УССР досі майже не було; мало й було ориґінальних інтерпретативних робіт з М. Як винятки можна назвати механістичну інтерпретацію Марксової теорії трудової вартости І. Дашковським в ранніх 1920-их pp. та інтерпретації філософії М. в помітно гегельянському дусі В. Юринцем на поч. 1930-их pp. Натомість застосування М. як методи до вивчення історії України (школа М. Яворського), історії укр. філос., екон. й політ. думки (П. Демчук, Д. Бованенко, В. Беркович) та до теорії нац. питання (школа М. Скрипника) мало більше значення й впливало на політ. ситуацію в УССР. Пізніше, коли в 1933-34 всі ці течії були знищені Москвою, їх офіц. обвинувачено в спробі створити й розвинути «самобутній укр. М.».

Марксистські наук. кадри в УССР були об’єднані спершу в очолюваному М. Скрипником Укр. Ін-ті Марксизму та Ленінізму (1922 — 31), де велися назагал вільні досліди й дискусії, видавався ж. «Прапор марксизму». Потім УІМЛ було перетворено на Всеукр. Асоціяцію Марксо-Ленінських Ін-тів (1931 — 36), яка мала вже чисто партійні завдання поборювати позапартійних укр. науковців та нав’язувати марксо-ленінську цитатологію всім наукам. У 1937 — 38 і цю установу було розгромлено й з цього часу всі досліди над М. в УССР припинено. Завданням заснованого 1939 Укр. Філіялу Ін-ту Маркса-Енґельса-Леніна при ЦК ВКП(б) (з 1956 назва — Ін-т історії партії ЦК КПУ — Філіял Ін-ту Марксизму-Ленінізму при ЦК КПСС) було лише зберігання та публікація документів з історії КПУ і Жовтневої революції й переклад творів Маркса, Енґельса, Леніна й Сталіна укр. мовою.

З 1938 існують т. зв. ун-ти марксизму-ленінізму — вечірні партійні школи для пропаґандистів в УССР з дворічним терміном навчання. У 1963 їх було 41 з 80 000 слухачів. Вони існують в містах, слухачами є гол. партійні апаратчики, а також журналісти, письм. тощо. Ці «ун-ти» однак не вважаються наук. установами.

На еміґрації першоджерельними наук. дослідами над М. займався Р. Роздольський, який нині вважається одним з чільних знавців екон. писань Маркса в світі, а також П. Феденко, В. Голубничий та ін.

Масове в-во творів Маркса й Енґельса укр. мовою розвинулося у 1920-их pp. спочатку в укр.-амер. т-ві «Космос» з осідком у Берліні, а далі — в держ. в-вах УССР. «Капітал» Маркса вийшов вперше укр. мовою в 1927-29 за ред. А. Річицького. В 1958 ЦК КПУ постановив перекласти і вперше видати до 1965 р. укр. мовою 30 тт. творів Маркса й Енґельса з 2-го рос. вид.; воно, однак, не є повним. Цілий ряд творів Маркса й Енґельса залишаються не перекладеними ще й на рос. мову.

Література: Антонович Д. Карл Маркс і українці. Дзвін, ч. 3. К. 1913; Донцов Д. Енґельс, Маркс і Ляссаль про «неіст. нації», ЛНВ, чч. 2 — 3. К. 1914; Грушевський М. З починів укр. соц. руху. Відень 1922; Гермайзе О. Укр. соціялісти та основоположники наук. соціялізму. Життя й Революція, ч. 1 — 2. Х. 1925; Прокопович Т. Фрідріх Енґельс про Україну. Червоний Шлях, чч. 7 — 8. Х. 1927; Річицький А. Карл Маркс, його життя і діяльність. Берлін 1927; Яворський М. Нариси з історії рев. боротьби на Україні. Х. 1928; Гаврилюк В. Нац. питання у Маркса й Енґельса. Х. 1930; Бервицький О. та ін. Діялектичний матеріялізм. Х. 1932; Юринець В. Філософська ґенеза Маркса. Х. 1933; Сборник к пятидесятилетию смерти К. Маркса. Х. 1933; Феденко П. Укр. гром. рух у XX ст. Подєбради 1934; Степанова Є. Фрідріх Енґельс. К. 1957; Шморгун П. Распространение марксизма на Украине. Вопросы Истории КПСС, ч. 4, М. 1957; Голубничий В. Енґельс про Україну і українців. Вперед, ч. 5. Мюнхен 1957; Бистренко П. З історії поширення марксизму і створення перших соц.-дем. орг-цій на Україні. К. 1958; Іванов-Потьомкін. Поширення марксизму на Україні. К. 1959; Шевченко І. З історії соц.-дем. орг-цій на Україні. К. 1959. Полевой Ю. Зарождение марксизма в России. М. 1959.

В. Голубничий


Маркусь Василь (* 1922), правник, публіцист і суспільний діяч; викладач політ. наук. з 1962 в Ун-ті Льойолі в Чікаґо. Праці: «L’incorporation de l’Ukraine subcarpathique à l’Ukraine soviétique» (1956), «L’Ukraine soviétique dans les relations internationales... 1918-1923» (1959), «Питання нац. політики СРСР» (разом з Я. З. Пеленським, 1960) та ін; ст., рецензії та огляди в укр. і чужій пресі; співред. ж. «Укр. Самостійник».

[Маркусь Василь (* Бедевля, Мармароський пов., Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Маркуш Олександер (* 1891), письм. і пед. діяч на Закарпатті; шкільний інспектор, ред. дитячого журн. «Наш рідний край» (1922-39), автор багатьох читанок і підручників для нар. і горожанських шкіл. Зб. оп. на соц.-побутові теми: «Виміряли землю» (1925), «Ірену засватали» (1942), «Коровку гнали» (1943), «Марамороські оповідання» (1956); повість «Юлина» (1942).

[Маркуш Олександер (1891, Хуст, Закарпаття — 1971, Хуст). — Виправлення. Т. 11.]


Мармароська котловина (також Хустсько-Солотвинська Верхньотисянська), котловина на Закарпатті, положена над гор. Тисою, між Полонинським Бескидом на півн. сх. і Вулканічними Карпатами на півд. зах., продовження Внутрішньо-Карпатської долини; на зах. вона зв’язана проломовою долиною Тиси (Хустські Ворота) з Потиською низовиною; довж. понад 50 км, ширина до 30 км, площа бл. 1 400 км², населення бл. 140 000. М. к. являє собою основну частину Мармарощини; її півд.-сх. частина лежить у межах Румунії.

М. к. це тектонічна западина, виповнена потужною товщею міоценських осадових порід з соленосними світами і горизонтами та вулканічними туфами. Півн.-сх. частина М. к. становить лагідну горбовину висотою 300-600 м, розчленовану притоками Тиси: Рікою, Тереблею й Тересвою; на півд. зах. простягається, на висоті 160-240 м, долина Тиси шириною на 6-8 км, з добре виявленими терасами, вкрита алювіяльними відкладами. На рельєф М. к. впливають також куести, які пов’язані з конґльомератами міоцену, зсуви, вулканічні залишки (Хустська Замкова гора), соляні горби (в околиці Солотвини). Підсоння М. к. є більше континентальне від решти Закарпаття: сер. температура для м. Хусту: січня — 4,0° Ц. (абсолютний мінімум — 33,4), липня +21,1° Ц., сер. річна 8,7; ч. атмосферичних опадів до 900 мм на рік. Ґрунти (в долинах — лучноглеюваті, на горбовині перев. яснобурі лісові й яснобурі глеюваті) є сер. якости. М. к. лежить в р-ні дубових і букових лісів, перетворених людиною здебільша на с.-г. вгіддя, частково на дрібнолісся (ліщина, березняки, вільха звичайна з крушиною). Нині ліс становить бл. 30% всієї площі, сіножаті й пасовища бл. 40%, рілля 25%.

Завдяки корисним природним умовам і вигідному транспортовому положенню М. к. густо (бл. 100. осіб на 1 км²) і давно заселена, зокрема долина Тиси. Основне зайняття — сіль. госп-во; з зернових найбільше значення має кукурудза; інтенсивне садівництво (бл. 40% садів Закарпаття): яблука, груші, абрикоси, сливи й черешні. Пром-сть: харч., ліс, деревообробна й соляна.

Всі м. і с. м. т. положені над Тисою. До 1918 р. центром всієї М. к. і Мармарощини взагалі був Сигіт Мармароський (24 000 меш.). З 1920-их pp. його ролю в півн. частині М. к. перебрав Хуст, вигідно положений перед виходом Тиси на Потиську низовину, найбільше м. М. к. (21 000 меш. — 1959 p.), ін. м. і с. м. т.: Тячів (9 000 меш.), Солотвина (7 000), осередок соляної пром-сти (1952 р. видобуток 318 000 т соли), Великий Бичків, Буштино, Тересва. Майже всі оселі М. к. багатолюдні; за останні десятиліття частина їх мешканців виселилася на хутори, розсіяні по всій горбовині.

В. Кубійович


Мармароський Сигіт, див. Сигіт Мармароський.


Мармаросько-Буковинська верховина (також Мармаросько-Буковинський масив, Мармароський масив, Рахівсько-Чивчинський масив), кристалічний масив у півд.-сх. частині Укр. Карпат, давнє ядро антиклінальної зони Сх. Карпат. М.-Б. в. простягається з півн. зах. (від долини Чорної Тиси) на півд. сх.; на півн. сх. межує вздовж р. Білої Тиси — Чорного Черемошу — Сарати — Молдави з Полонинським і Буковинським Бескидом, на півд. зах. сягає до р. Вишевої — Прислопського перевалу (1414 м) — р. Золотої Бистриці. Орографічною підставою М.-Б. в. є хребет 100 км довж., який являє собою вододіл між сточищем Тиси, з одного боку, і Пруту та Серету — з другого (див. карти на стор. 965 і 966).

Ядро антиклінальної зони (див. профіль на 964 стор.) становлять сильно зметаморфізовані кристалічні породи: ґнейси, кристалічні лупаки, мармуровидні вапняки протезойського і дол. палеозойського віку. Осадові породи, які вкривали колись кристалічне ядро, частково зруйновані денудацією; це тріясові та юрські породи (вапняки, пісковики, порфірити, конґльомерати) та шари крейдового і палеогонного віку, вони зім’яті в складки, місцями пересунені на півн., часто розірвані. Завдяки різноманітній геол. будові, значній абсолютній (висота хребтів перев. 1 600 — 1 900 м) і відносній (до 1 000 м) висоті і льодовиковим формам М.-Б. в. є мальовничіша, ніж ін. частини Укр. Карпат. Це стосується насамперед до висунених на зах. Гуцульських Альп (1 961 м), менше до положених далі на сх. Чивчинських гір (Чивчин 1 769 м). Натомість буковинська, з кристалічних лупаків зформована частина М.-Б. в. є значно нижча, лише де-не-де понад майже рівні хребти підносяться вершки, збудовані з твердих вапняків (Цапул 1 661 м) чи конґльомератів (Лучина 1 590 м).

М.-Б. в. вкрита смерековими лісами (на півд. зах. також буковими), які сягають найчастіше до висоти 1 500 м, подекуди до 1 600 м. Вище простягаються полонини, в Гуцульських Альпах також скельне невгіддя й жереп, в сх. частині Чивчинських гір жереп. Хребти сер. частини М.-Б. в. зайняті без будь-яких перерв полонинами, які вкривають тут найбільші простори в Укр. Карпатах. Ледве 5% М.-Б. в. є заселені; населення становлять українці (верховинці гуцули, див. Гуцульщина) і, на півд. зах., — румуни. Гол. артеріями заселення є повздовжні долини Вишевої (заселена румунами), Руської Ріки й Молдави; кілька осель лежить над Чорною та Білою Тисою й Золотою Бистрицею (див. карту на стор. 467). Зате буйно розвинене тимчасове заселення, зв’язане з експлуатацією лісів і пастушим життям на полонинах.

В. Кубійович


Мармаросько-сигітські процеси, див. Сигіт Мармароський.


Мармарощина, Мараморщина, Мараморощина (рум. Maramureş, угор. — Máramaros), іст.-геогр. край, що охоплює сточище гор. Тиси, до 1918 р. Марамороський комітат у складі Угорщини; 10 350 км² і 360 000 меш. (1910 p.). Півн. (більша) частина М. належить до укр. етнічної території і становить собою сх. частину укр. Закарпаття, півд. заселена румунами. 1910 р. 45% населення М. становили українці, 24% румуни, 17% жиди, решта — угорці й німці (природа й історія М. див. Закарпаття).

Вперше назва «Мараморош» згадується в грамоті з 1199 р. До 14 в. М. була рідко заселена і служила як терен для полювання угор. королів і бояр. У 14 в. М. одночасно колонізували українці з Галичини і румуни з Семигороду; в той час М. управляв підданий угор. королеві воєвода; з 1385 p. M. перетворено на комітат (жупу). Після поділу Угорщини У 1526 p. M. припала Семигородові, з 1733 знову перейшла під владу Угорщини, під якою залишилася аж до 1919 р. М. весь час входила до складу Мукачівської єпархії.

Після розпаду Австро-Угорщини, півн. частину М. приєднали до Чехо-Словаччини (див. ЕУ 2, стор. 715 і 720) і утворено з неї на деякий час окрему жупу; півд. — до Румунії. Держ. кордон проходив уздовж Тиси і не покривався з етнічним, так що в межах Румунії опинилася невелика частина укр. суцільної території: долина Руської Ріки (найбільше село — Руська Поляна, 7 000 меш.) та вузька смута вздовж правого боку р. Вишевої й лівого Тиси (див. карту) — разом бл. 700 кім² з 32 000 меш., в тому ч. 27 000 українців; крім того, в гол. м. М. Сиготі (24 000 меш.) живе бл. З 000 українців (ч. на 1960 p.).

Укр. нац. життя в півд. (рум.) М. було слабо розвинене й пов’язане у 1920-30-их pp. з укр. центром у Чернівцях. Гр.-кат. Церква багато зробила для збереження укр. населення від румунізації (давніше зугорщення); у 1930-их pp. діяли 11 укр. гр.-кат. парохій і 3 філії, які підлягали окремому ген. вікарієві для українців католиків у Румуни. На поч. 1920-их pp. українці М. мали в рум. парляменті двох послів — О. Ільницького і Т. Бокотея. У 1926 р. о. А. Сабо заснував у Сиготі Руську Партію, яка однак не відограла більшої ролі.

 З 1931 р. на М. існувала філія Укр. Нац. Партії в Румунії, яка також не здобула значніших успіхів, у той період культ.-осв. провідником українців М. був адвокат І. Одовічук. у березні 1939 р. укр. населення М. допомагало втікачам з Карп. України.

Півд. М. тимчасово була зайнята угорцями (1940 — 44) і сов. військами (1944 — 45); взимку 1945 закарп. українці перебрали адміністрацію Сиготу й навколишніх укр. сіл; пізніше М. знову перейшла у володіння Румунії; нині вона становить Сигітський і Вишевський р-ни Мармароської обл. Укр. культ. життя на М. покращало з 1948 p., коли надано права для нац. меншин у шкільництві: в Сиготі є укр. гімназія (з 1948) і пед. школа (з 1950), в яких формується укр. інтеліґенція для всієї Румунії, в нар. школах навчають укр. мовою. Культ. діяльність по селах ведеться в читальнях, клюбах і гуртках самодіяльности (див. також Румунія).

Література: Wenzel G. Kritikai fejtegetések Máramaros megye történetéhez. Пешт. 1857; Bergner R. In der Marmaros. Мюнхен 1885; Mihályi I. Máramarosi Diplomák a XIV és XV századból. Сигіт Марамароський 1900; Kubijovič V. Pástoritul in Maramures. Bul. Soc. Reg. Române de Geografie LIII. Букарешт 1935; Одовічук І. Мармороські українці. Календарь-альманах Самостійність, Чернівці 1937; Filipașeu A. Le Maramureş, Сібіу 1944; Павлюк М. До історії укр. сіл Мараморощини. Новий Вік, Букарешт 1957.

А. Жуковський


Мармур, кристалічна гірська порода, зформувалася в наслідок метаморфізації вапняку, рідше доломіту; чистий М. є білого кольору; під впливом другорядних мінералів також сірий, чорний, червоний, рожевий тощо. Використовується в скульптурі, для монументально-декоративних робіт і в електротехніці.

Поширення М. на Україні таке: 1) в межах Укр. кристалічного масиву (перев. сірий М.) над р. Тетеревом (с. Козіївка) і Богом (Хащувате, Завалля); 2) на Закарпатті, де родовища М. (Діловецьке, Кузнецьке, Головатицьке, Довгорунське, Рахівське та ін.) мають найбільше пром. значення; 3) рожеві, червоні й коричневі М. в Кримських горах (родовища: Балаклавське, Гаспринське, Мармурське); 4) мармуровидні вапняки Донбасу (родовища: Новопавлівське, Троїцьке та ін.).


МАРС (Майстерня революційного слова), літ. об’єднання в Києві, що утворилося 1924 р. п. н. «Ланка», 1926 р. перейменувалося на М. До складу М. входив невеликий гурт талановитих письм. різних напрямків, але об’єднаних спільним намаганням відстоювати незалежність літ. творчости від офіц. політики партії в літературі: Б. Антоненко-Давидович, М. Івченко, Я. Качура, Г. Косинка, Т. Осьмачка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Я. Савченко та ін. Чл. М. належали до основного складу співр. визначного тоді журн. «Життя й Революція». Разом з неоклясиками вони найдовше чинили опір партійній політизації літератури, тому під тиском терору М. ліквідовано в 1929 p., а більшість його чл. фізично знищено (Г. Косинка, В. Підмогильний, Є. Плужник, Я. Савченко), Т. Осьмачка помер на еміґрації, а серед живих лишився один Б. Антоненко-Давидович, який, відбувши 20-річне заслання, в сер. 1950-их pp. був реабілітований.

[МАРС, [Б. Антоненко-Давидович] ... 1956 реабілітований, але далі переслідуваний до кін. життя (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Марська В., див. Струтинська Марія.


Мартель Антуан (1899 — 1931), франц. славіст, проф. ун-ту в Лілі, працював над історією слов. літ. мов на широкому іст. тлі. Видана посмертно (1938) його кн. «Поль. мова в русинських країнах, на Україні й Білорусі» становить один з найважливіших оглядів укр. літ. мови 16 — 17 вв., хоч М., висвітлюючи поступовий занепад укр. книжної мови того часу як вислід привабливости поль. культури, не враховує поль. політ. і екон. тиску.

[Мартель (Martel) Антуан (* Бом-лє-Дам, Франція — † Безансон, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Мартель (Martel) Рене (* 1893), франц. історик і публіцист; низка праць, присвячених Україні, зокрема добі гетьмана І. Мазепи («Vie de Mazeppa», 1931 — разом з І. Борщаком), найновішій історії України («La question d’Ukraine», 1927, «La France et la Pologne», 1931, «La politique nationale des Soviets en Ukraine», 1934 й ін.), Закарпаттю («La Ruthénie Subcarpathique», 1935 та ін.); переклад з С. Борщак на франц. мову поеми Т. Шевченка «Іван Гус» (1930). М. реферував укр. справи в журн. « Le Monde Slave».

[Мартель (Martel) Рене (1893, Бом-лє-Дам, Франція — 1976, Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Мартен (Martin) Анрі (1810 — 83), франц. історик, акад., автор відомого твору «Histoire de France» (3 вид. 1855 — 66 pp., 16 тт.); в праці «La Russie et l’Europe» (1866) присвятив місце подіям з історії України: Хмельниччині, І. Мазепі, діяльності «Основи» тощо; підкреслював міжнар. значення укр. питання.


Мартин (Larus), водоплавний птах з ряду мартинів, довж. тіла до 80 см, вага 100 — 2 500 г, селиться на берегах рік, оз. і морів. На Україні є 10 видів, з яких найпоширеніший М. звичайний (L. ridibundus L.), гніздиться перев. на Поліссі, зимує на Чорному ін., під час перелетів поширений скрізь; годується рибою і спричинює поширення паразитів риб, тому шкідливий. На Чорному й Озівському м. поширений М. сріблястий (L. argentatus L.). М. середземноморський (L. melanocephalus Temm.) і морський голубок (L. genei Breme), живуть весною і літом на Чорному м., гол. в Тендрійській затоці.


Мартиненко Олександер (* 1895), оперовий співак — драматичний баритон, родом з Полтави; після закінчення Київ. Консерваторії (1925) виступав в оперових театрах Харкова, Одеси, Донецького та Києва, в муз.-драматичних театрах Луганська, Вінниці; з 1943 на еміґрації в Зах. Европі, з 1950 у Міннеаполісі (ЗДА). Кращі партії М. — Кармелюк (в одноіменній опері В. Костенка), Тельрамунд («Льоенґрін»), Амонасро («Аїда»), Скарпіо («Тоска») та ін.

[Мартиненко Олександер (1895 — 1983, Міннеаполіс). — Виправлення. Т. 11.]


Мартинець Володимир (1899 — 1960), політ. діяч, журналіст і публіцист. За студентських часів один з організаторів укр. високих (таємних) шкіл у Львові та чл. їх Кураторії (1921 — 25), згодом у Празі віцепрез. ЦеСУС-у (1926 — 27) і ред. «Національної Думки» (1926 — 27). Чл. Начальної Команди УВО (1927 — 33), співзасновник ОУН і чл. її Проводу (1929 — 41), гол. ред. «Сурми» (1927 — 33), «Розбудови Нації» (1928 — 34) та «Укр. Слова» в Парижі (1934 — 40), крайовий провідник ОУН (під проводом А. Мельника) на Зах. Укр. землях (1941 — 42), в’язень больш., поль. та нім. тюрем; у 1941 — 44 pp. гол. Спілки Укр. Журналістів та дир. Літ.-Мист. Клюбу у Львові. На еміґрації в Німеччині і Канаді (з 1949), де був ред. «Нового Шляху» у Вінніпеґу. М. автор численних ст. і кільканадцяти книжок, важливіші з Них: «За зуби та пазурі нації» (1933), «Укр. підпілля. Від УВО до ОУН» (1949), «Ідеологія організованого націоналізму» (1954).

[Мартинець Володимир (* Львів — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мартинець Гнат (* 1882), педагог і гром. діяч; за австр.-угор. окупації посадник Володимира Волинського (1915 — 17) і один з організаторів укр. нар. шкільництва на Волині; 1918-19 пов. комісар ЗУНР у Снятині; з пол. 1920-их pp. культ.-осв. діяч у Самборі (в 1941 — 44 дир. учительської семінарії); з 1944 на еміґрації в Німеччині, де з 1954 очолює Крайове Об’єднання Укр. Христ. Руху.

[Мартинець Гнат (1882, Калуш, Галичина — 1968, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Мартинець Йосип (* 1903), церк. діяч родом з Галичини, василіянин; з 1935 у Бразілії (з 1939 протоігумен), у 1953 — 58 pp. в Римі — проконсультор та ген. прокуратор ЧСВВ., згодом ректор Колеґії ім. св. Йосафата; з 1958 єп.-помічник, пізніше Апостольський екзарх українців-католиків у Бразілії.

[Мартинець Йосип (1903, Львів — 1989, Курітіба, Бразілія). — Виправлення. Т. 11.]


Мартинець Михайло (1859 — 1919), інж. лісівництва, автор праць про реґулювання гірських потоків і визначний фахівець у цій ділянці; 1900 — 14 шеф міністерського відділу реґуляції гірських потоків у Галичині з осідком у Самборі; 1916 — 18 начальник Централі відбудови краю у Львові, з грудня 1918 р. держ. секретар зем. справ ЗУНР, співавтор закону про зем. реформу. Під час відступу УГА захоплений поль. військ. частинами і без суду розстріляний разом із своїми співробітниками.

[Мартинець Михайло (* Бойківщина — † бл. Надвірної, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Мартинівка, с. Канівського р-ну Черкаської обл.; тут були виявлені ранньослов. поселення перших сторіч по Хр. і у 1909 р. викопаний багатий скарб срібних чоловічих та жін. прикрас 6 — 7 вв. місц. виробу. У ньому серія дуже цікавих чоловічих (з вишивкою на грудях) і тваринних бляшаних фігурок до нашивання на одіж (?), дві чаші (одна з клеймам на дні, візант. майстерні 6 в.), пальчаста фібула та прикраси поясів з ритими, подібними до тризубів тамгами. Більшість знахідок зберігаються у Київ. Держ. Іст. Музеї.


Мартинов Іван (1821 — 94), рос. вчений, єзуїт, дорадник Сх. Конґреґації у Римі в сх. справах. Серед праць, що стосуються України, каталог слов. рукописів Паризької Нац. Бібліотеки (1858), «Annus ecclesiasticus graeco-slavicus» (1863). М. видав працю Ігнатія Кульчинського «Specimen Ecclesiae Ruthenae» (1859), життєписи Й. Кунцевича і М. Смотрицького, написані Я. Сушею (1864); відзначав у ж. «Revue des Questions Historiques» усе, що виходило з українознавства.


Мартинович Порфирій (1856 — 1933), маляр-етнограф, майстер портрету і побутових сцен, родом з Харківщини; вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв, захворівши 1883, відійшов від мистецтва. М. вивчав дерев’яну архітектуру Полтавщини (разом з В. Горленком склав список старовини Полтавщини й видрукував 1888), нар. одяг і нар. типи, гол. сіл Вереміївки і Вороньок на Золотонощині; портрети І. Мазепи, Б. Хмельницького, Г. Сковороди, Г. Квітки, як також лірників, чумаків, козаків, селян, поміщиків, дяків («Соборний дяк»). М. — перший ілюстратор «Енеїди» І. Котляревського. Ілюстрації до Шевченкової «Катерини», «Гайдамаків», до нар. дум і пісень; побутові сцени з сел. («Баби печуть хліб», «В канцелярії волосного Пристава») і чумацького життя; етногр. записи в «КСт.». Див. монографію С. Таранущенка «П. Д. Мартинович» (1958).

[Мартинович Порфирій (* Костянтинівка — † Красноград, Харківська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Мартич Юхим (* 1910), письм. родом з Києва, друкуватися почав з 1929 р. в ж. «Глобус», видавши з того часу ряд кн. нарисів («Школа життя», 1939); новель і оп. («День народження», 1940; «Вірний друг», 1946; «Будні та свята», 1950), повістей («Сімнадцята професія», 1940; «Весела людина», 1941; «Київська повість», 1957), літ. біографій («Н. М. Ужвій», 1940 і 1947; «Олександер Богомолець», 1951; «Повість про народного артиста» — П. Саксаганського, 1954 та ін.); роман «Льотний день» (1947); автобіографічну повість «Про друзів і про себе» (1960) та багато ін.

[Мартич Юхим (1910 — 1981, Київ). Справжнє прізвище й ім’я Фінкельштейн Мордух. — Виправлення. Т. 11.]


Мартінс (Martins) Ромаріо (1874 — 1948), браз. історик, досліджував іміґрацію до провінції Парана, підкреслюючи расову, культ. і політ. самобутність укр. переселенців; «Quern somos e quantos somos» (1941).


Мартович Лесь (1871 — 1916), письм., за фахом адвокат, родом з Городенщини (Галичина). Літ. діяльність почав оп. «Нечитальник» (1889); пізніше появилися зб. його оп.: «Нечитальник» (1900), «Хитрий Панько» (1903), «Стрибожий дарунок» (1905) і повість «Забобон» (1917; написана 1909-11). М. малював життя й побут гал. селян та сіль. і маломістечкової інтеліґенції, гол. свящ. і вчителів поч. 20-го в. Писав у реалістичному дусі, з легким імпресіоністичним забарвленням, Інколи з гострим сатиричним вістрям проти провінційного міщанства і бюрократії. Співпрацював у «Ділі», «Громадському Голосі» (1898 р. був його ред.) й ін. часописах і журн. Твори М. були багато разів перевидані, повне вид. в 3 тт. вийшло за ред. Ю. Гаморака в Укр. В-ві (1943). В УССР, починаючи з 1949 p., вибрані твори М. вийшли кількома вид.

[Мартович Лесь (* Торговиця — † Погарисько, Рава-Руський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Мартос Борис (* 1879), визначний укр. гром. і політ. діяч, кооператор і педагог, Д. чл. НТШ і УВАН, із старого коз. роду на Полтавщині. Бувши студентом, тричі сидів у царській тюрмі (допомагав РУП), активний діяч УСДРП, брав діяльну участь у революції 1905 р.; у 1910 — 13 працював як кооператор на Волині й на Кубані, в 1913 — 17 pp. — інспектор кооперації у Полтавському губ. земстві. 1917 чл. Центр. і Малої Ради, ген. секретар зем справ; 1918 гол. управи Всеукр. Кооперат. Комітету, з 1919 — мін. фінансів і гол. Ради Міністрів Директорії УНР. З 1920 на еміґрації в Німеччині й Чехо-Словаччині; один з організаторів, доц., а потім проф. Укр. Госп. Академії в Подебрадах, згодом УТГІ і його дир. (1936 — 38), в 1945 — 49 один із засновників і ректор Укр. Екон. Високої Школи в Мюнхені, в 1954 — 56 — гол., 1956 — 57 заступник гол., 1957 — 58 — секретар Наукової Ради Ін-ту для вивчення СССР у Мюнхені; тепер у ЗДА. Гол. праці: «Теорія кооперації» (1924), «Кооп. ревізія» (1927), «Les limites du developpement de la Coopération des Consommateurs» (1935), «La classification des Soc. Coopér.» (1936) та ін.

[Мартос Борис (1.6.1879, Городище, Кременчуцький пов., Полтавська губ. — 19.9.1977, Юніон, Нью-Джерзі). — Виправлення. Т. 11.]


Мартос Іван (1753 — 1835), скульптор родом з Чернігівщини; вчився в Петербурзькій Академії Мистецтв і в Римі; проф. (з 1794) і ректор (з 1814) Петербурзької Академії Мистецтв; визначний представник клясицизму, автор численних творів монументальної скульптури на Україні й у Росії, зокрема надгробка графа П. Рум’янцева-Задунайського в Києво-Печерській Лаврі (1805), пам’ятника герцогові Рішельє в Одесі (1823 — 28) та ін.

[Мартос Іван (бл. 1752 — 54, Ічня 1835, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мартос Іван (1760 — 1831), діяч масонського руху на Україні і в Росії; нар. у Глухові, вихованець Київ. Академії, кабінет-секретар гетьмана К. Розумовського, урядовець на Україні, Білорусі й у Петербурзі, дир. департаменту Мін-ва Юстиції (1815 — 16); автор «Исследования банного строения, о котором повествует летописец Нестор» (1809); приятель В. Капніста. Листування М. опублікував О. Лазаревський в «КСт.» (1896, 1898) і окремо: «Частная переписка И. Р. Мартоса» (1898).


Мартос Олексій (1790 — 1842), історик, син скульптора І. Маргоса. Нар. у Петербурзі, скінчив Петербурзький Інженерний корпус (1806); служив військ. інж. у Києві, брав участь у війнах з Туреччиною 1806-12 і Францією 1812, з 1821 — був цивільним урядовцем у різних місцевостях Росії. Автор 5-томової історії України (до кін. Гетьманщини). Праця М., хоч високо оцінена фахівцями, мабуть, натрапила на цензурні перешкоди й лишилася неопублікованою, а рукопис її загубився; надруковано було лише 2 розділи III тому — про битву під Берестечком і про шлюб і смерть Тимоша Хмельницького («Северный Архив», 1822, ч. 13-14; 1823, чч. 6, 12, 13). Спогади М. (і щоденник), які охоплюють 1806-16 pp., опубліковано в «Русском Архиве», 1893, чч. 7, 8.


Мартоси, коз.-старшинський рід на Полтавщині, який мав кілька галузів. Лубенська галузь походить від Василя М., козака лохвицького (друга пол. 17 в.) й синів його — Мартина М. (Мартосенка), сотн. лохвицького (1693 — 98) і лубенського полкового судді (1698 — 1706), і Павла М. (Мартосенка), сотн. лохвицького (1699 — 1708, 1710 — 12) й лубенського полкового обозного (1712 — 37); до цієї галузі належав Петро М. (* 1809), дідич Лохвицького й Лубенського пов., знайомий Шевченка (коштом М. був виданий «Кобзар» 1840 р.) і автор спогадів про нього (мало вірогідних). Прилуцька галузь М. походить від Петра М., ічнянського сотенного отамана (1756); син його Іван М. — скульптор (див.), внук Олексій М. — історик (див.). До цього ж роду належить Іван Романович М. (див.), а також Борис М. (див.).


Мартушевич Яків († 1834), уніятський церк. діяч, єп. луцький (з 1817) і архиєп. полоцький (1827 — 33).


Марунчак Михайло (1914), гром.-політ. діяч родом з Галичини; гол. Ліґи Укр. Політ. В’язнів у Німеччині (1947 — 48), згодом у Канаді діяч КУК-у і Укр.-Кан. Т-ва у Вінніпеґу; праці з історії укр. поселенців у Канаді; кн. «Система нім. концтаборів і політика винищування в Україні» (1963) й ін.


Марфієвич Микола (* 1898), поет родом з Буковини, переїхав до УССР 1924 р. Почав працю на Буковині в лівих органах преси; 1922 — зб. поезій «Між верхами», 1923 — зб. поезій «Квіти» (під впливом О. Кобилянської, Д. Загула); поема «Микола Шугай» (1927) і зб. поезій «Буковині» (1930); чл. літ. орг-ції «Західня Україна». Репресований у 1930-их pp., реабілітований у 1957 р.

[Марфієвич Микола (1898, Іспас — 1967, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мархлевський район, поль. територіяльний р-н на Волині, єдиний в УССР, що проіснував з 1925 р. до пол. 1930-их pp.; за переписом з 1926 в М. р. на 40 900 меш. поляків було 28 300 (69,2%), українців 7 700 (19,0%), німців 3 600 (8,7%), жидів 1 000 (2,5%). Див. також Довбиші.


Марцинюк Андрій (1865-1938), сел. діяч, організатор Збаражчини кін. 19 в., ст. на гром. теми (в «Народі», «Хліборобі», «Гром. Голосі» під псевд. Андронюк), вірші й оп. з побуту подільського села в «ЛНВ» під псевд. Грицько Сумовитий.


Марцінків Іван (1858 — 1940), пасічник, практик гірського пасічництва (Карпати), співр. багатьох евр. пасічницьких періодичних вид. і учасник Всеслов. пасічницьких з’їздів.


Марцінковський (Marcinkowski) Антін (1823 — 80), літ. псевд. Новосельський, поль. письм., критик і фолкльорист родом з Київщини; студіював у Київ. Ун-ті; укр. тематиці М. присвятив ряд ст. і більші праці: «Stepy, morza і góry. Szkice і wspomtnienia z podróży» (1854), «Lud Ukraiński», 2 тт. (1857), «Pogranicze naddnieprzańskie. Szkiee spoleczności ukraińskiej w w. XVIII», 2 тт. (1863).

[Марцінковський (Marcinkowski) Антін (* Мостище — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Марченки, коз. рід на Полтавщині, який походить від Івана М., товариша полтавського полку (1698). Один з його нащадків — Василь М. (1782 — 1841), статс-секретар за Олександра I і Миколи I, автор «Записок», опублікованих у «Русской Старине» (1896, чч. 3-5).


Марченко Андрій (1908 — 43), один з видатніших організаторів націоналістичного підпілля на Волині, в’язень поль. і нім. тюрем; вбитий німцями у львівській в’язниці; автор ст. та підпільних поезій і пісень.

[Марченко Андрій (* Волинь — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Марченко Василь (* 1900), економіст, старший наук. співр. АН УРСР (1931 — 41); у 1947 — 50 pp. викладач УВУ, з 1950 — Д. чл. Ін-ту для дослідження. СССР у Мюнхені (1950 — 52 його наук. секретар), з 1953 — в Канаді. Численні праці з сов. економіки, між ними монографія «Основные черты хозяйства послесталинской эпохи» (1959).

[Марченко Василь (1900 — 1953, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Марченко Володимир (* 1922), математик родом з Харкова, проф. Харківського Ун-ту (з 1953), зав. відділом Фізико-Техн. Ін-ту АН УРСР і її чл.-кор. (з 1961). Основні дослідження стосуються спектральної теорії диференціяльних рівнянь та теорії функцій дійсного змінного. Опублікував понад 20 наук. праць.


Марченко Іван (* 1892), педагог-математик, у 1934 — 41 pp. доц. Дніпропетровського Металюрґійного Ін-ту, на еміґрації в Німеччині й Великобрітанії (діяч СУБ-у, гол. Спілки Укр. Учителів і Виховників, інспектор шкіл українознавства); автор довідників: «Підручник математики для технікумів» (1930) «Задачник з математики для технікумів» (1932); діяч гетьманського руху, ред. ж. «Райок» (1948 — 54).

[Марченко Іван (1892, Парічі, Мєнська губ., Білорусь — 1968, Дербі, Англія). — Виправлення. Т. 11.]


Марченко Михайло (* 1902), історик родом з Київщини; старший наук. співр. Ін-ту Історії України АН УРСР (1937 — 41), ректор Львівського Ун-ту ім. І. Франка (1939 — 40), доц. Новосибірського (1941 — 45) і Київського пед. ін-тів (1946 — 56), проф. Київського Ун-ту (з 1956). Гол. праці: «Боротьба Росії і Польщі за Україну 1654 — 1664» (1941); «Іст. минуле укр. народу в творчості Т. Г. Шевченка» (1957); «Укр. історіографія (з давніх часів до сер. XIX ст.)» (1959); «Історія укр. культури з найдавніших часів до сер. XVII ст.» (1961).

[Марченко Михайло (1902, Гатне — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Марченко Олександер (1870 — ?), вчений лісівник родом з Полтавщини, проф. Ново-Олександрівського, а потім Харківського С.-Г. Ін-ту; праці про суховерхість дубових деревостанів, про ліс. політику на Україні й ін.


Марчинський (Marczyński) Вавжинєц (1799 — 1845), поль. свящ. на сх. Поділлі, автор цінної монографії «Statystyczno-Topograficzne і historyczne opisanie gub. Podolskiej», 2 t. (1831).


Маршалківсько-комісарські суди, апеляційна суд. інстанція на Лівобережній Україні для розтляду скарг на вироки підкоморського (згодом межового) суду, які проіснували до 1861 р. М.-к. с. виникли з маршалківського і комісарського судів у В. Князівстві Лит., що були центр. держ. судами; на їх ухвали можна було вносити відклик до В. кн., за винятком випадків, коли вирок було внесено на підставі «науки господарської». М.-к. с. складалися з гол. — пов. маршалка (предводителя дворянства) та комісарів, призначуваних урядом. Згідно з Лит. статутом, вони не могли бути оспорювані; з 1801 p. вироки підлягали апеляції перед Ген. Судом і Сенатом, якщо комісари призначалися без погодження із сторонами.


Маршалл (Marshall) Джозеф, англ. подорожник другої пол. 18 в., автор опису подорожі в 1768 — 70 pp. п. н. „Travels through Holland, Flanders, Germany, Denmark, Sweden, Lapland, Russia, The Ukraine and Poland“, 1772 (також нім. мовою), в якому описана Україна як родюча і загосподарована країна й українці як культ. народ і добрі хлібороби.


Маршалок, один з найвищих держ. урядів у Польщі й В. Князівстві Лит. Великий М. коронний (у Литві — земський) керував церемоніями при дворі, влаштовував прийоми послів та виконував деякі суд. функції; йому допомагав М. надвірний. На Україні в кін. 18 і в 19 в. назва М. (або маршал) стосувалася також виборних керівників («предводителів») місц. (губ. і пов.) дворянства.


Маршинський Аполінарій (1865 — 1929), гром. діяч, фінансист і педагог; довший час службовець Мін-ва Фінансів у Петербурзі, Латвії й Естонії, де заснував укр. громаду в Дорпаті; 1917 дир. департаменту фінансових справ у Ген. Секретаріяті, 1919 віцемін. фінансів УНР, з 1924 лектор Укр. Пед. Ін-ту в Празі. «Спомини 1884 — 88» (календар «Дніпро» за 1923).

[Маршинський Аполінарій († Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Мар’яненко (справжнє прізвище Петлішенко) Іван (1878 — 1962), драматичний актор героїчного, романтично-героїчного та резонерського пляну, нар. поблизу с. Мар’янівки (тепер Бобринецького р-ну Кіровоградської Обл.), небіж і учень М. Кропивницького, е трупі якого грав у 1895 — 99 pp., далі в трупі О. Суслова, Ф. Волика, в театрі М. Садовського у Києві (з 1906), в Т-ві Укр. Акторів під проводом М. Заньковецької (1915 — 17), в Держ. Нац. Театрі (1918) і Держ. Театрі ім. Шевченка (1919 — 20), в театрі «Березіль» (1923 — 33) і в Харківському Театрі ім. Шевченка (1933 — 58). За 40 pp. сценічної праці М. виконав бл. 600 ролей; визначніші іст.-героїчні ролі — Ґонта («Гайдамаки»), Б. Хмельницький, Я. Мудрий, Макбет (в одноіменних п’єсах); героїчно-характерні — Хлестаков («Ревізор»), Кичатий («Назар Стодоля»), Вершинін («Бронепотяг 14 — 69»); героїчно-резонерські — Давідсон («Седі»), Поль («Джіммі Гіґґінс»), Фелікс Ґраінде («Євгенія Ґранде»), Феноген («Хазяїн») та ін. М. знімався у численних фільмах («Коліївщина», «Злива», «Прометей», «Фата Морґана»). М. був (1917-18) чл. Держ. Театральної Ради (очолюваної В. Винниченком), одним з засновників Муз. — Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка в Києві (1918), проф. Харківського Театрального Ін-ту (з 1946); кн. «Минуле укр. театру» (1953, і рос. мовою 1954).

[Мар’яненко (справжнє прізвище Петлішенко) Іван († Харків). — Виправлення. Т. 11.]

В. Р.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.