[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1519-1536.]

Попередня     Головна     Наступна

Мена (II — 13), с: м. т., р. ц. Чернігівської обл., 7 400 меш. (1959). М. — стародавнє поселення, вперше згадане під 1066 p.; у 11 — 13 вв. М. була значним торг. пунктом і добре -укріпленою фортецею. Тепер М. є осередком тютюнництва, яке звідти поширилося на сусідні простори Чернігівщини й Полтавщини; у самій М. є тютюново-ферментаційний зав.

Мендовг († 1263), засновник Лит. держави, один з лит. князів, об’єднав більшість лит. земель і 1248 став великим кн. лит., а 1253 прийняв християнство і був коронований. 1250 — 54 провадив війну з Данилом Галицьким за полоцьке князівство, згодом замирився, заручивши свою дочку з Шварном Даниловичем. Роман Данилович одержав від М. Чорну Русь з Новхородком, Волковиськом та ін. городами. 1258 М. розірвав союз з Данилом і завоював частину руських земель. В наслідок змови лит. князів був забитий разом з двома синами.

Меннінґ (Manning) Кляренс Авґуст (* 1893), амер. славіст, проф. Колумбійського Ун-ту у Нью-Йорку (деякий час очолював його славістичний відділ), д. чл. НТШ, почесний доктор УВУ. Крім ряду праць з клясичної філології й досліджень з слов. літератури, М. є автором багатьох українознавчих праць англ. мовою: літературознавчих — „Ivan Franko“ (1937), „Ukrainian Literature“ (1944) та перекладів з Т. Шевченка і коментарів до них — „Taras Shevchenko Selected Poems“ (1945); іст. — „The Story of the Ukraine“ (1947), „Outline of Ukrainian History“ (1949), „Twentieth-Century Ukraine“ (1951), „Ukraine under the Soviets“ (1953), „Hetman of Ukraine Ivan Mazeppa“ (1957) і низки ст. і оглядів, друкованих в „The Ukrainian Quarterly“, „Ukrainian Weekly“ та ін. За ред. та з ст. М. вийшли вибрані твори І. Франка і Лесі Українки в перекладі Персівала Канді „Ivan Franko. The Poet of Western Ukraine“ (1948) і „Spirit of Flame“ (1950).

[Меннінґ (Manning) Кляренс Авґуст (1893, Нью-Йорк — 1972, Плезентвіл, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Менноніти, рел. спільнота, заснована в 16 в. Менно Сімонсом, спершу поширена в Німеччині й Нідерляндах; М. визнають хрищення тільки дорослих, заперечують присягу й військ. службу, є прихильниками непротивлення злу; в побуті відзначаються консервативністю й працьовитістю. Втікаючи від переслідувань, нім. М. стали оселюватися з 1789 р. в півд. Україні, де дістали від рос. влади землю й привілеї; створили свої великі колонії, в яких вели зразкове сіль. госп-во. Спершу поселилися над дол. Дніпром б. Берислава (т. зв. Хортицька округа), пізніше над р. Молочною (Мелітопільщина); 1917 р. їх було бл. 70 000. Частина М. виеміґрувала з України у 1920-их pp., решта під час другої світової війни.

Менцінський Модест (1876 — 1935), видатний оперовий співак — героїчний тенор, родом з Галичини (с. Новосілки); вчився у Львівській Консерваторії (в клясі В. Висоцького) й у Франкфурті (у Ю. Штокгавзена); перший тенор опер у Стокгольмі (1904 — 08), Львові (1908 — 10) і в Кельні (1910 — 26), з 1926 знову в Стокгольмі, де й помер; ґастролював у багатьох м. Европи. М. визначний виконавець гол. ролей у ваґнерівських операх (Зіґфрід, Льоенґрін, Таннгойзер в одноіменних операх) і популяризатор укр. пісні, зокрема виконавець пісень М. Лисенка.

[Менцінський Модест (1875 — 1935). — Виправлення. Т. 11.]

Менчестер (Manchester), м. в півн. Англії, 661 000 меш. (1961), центр Ланкашірського пром. р-ну, одне з найважливіших пром. м. Великобрітанії (текстильна й машинобудів. пром-сть). В М. одна з найбільших у Великобрітанії укр. громад (бл. 900 українців); відділ Союзу Українців у Великобрітанії (3 власні будинки), Об’єднання Українців у Великобрітанії й низка ін. укр. гром. і культ. (м. ін. хор «Гомін», балетна група «Орлик», які виступають і поза М. та в ін. країнах) орг-цій; парафії обох укр. церков (власна укр.-кат. церква). В околицях М. більші укр. скупчення: Олдгем (Oldham, 800), Рочдейль (Rochdale, 600), Болтон (500), Бері (Bury, 300) — разом з М. понад 3 000.

Менчиц Володимир (1837 — 1916), гром. діяч, книгар і етнограф родом з Сквирщини, чл. Укр. Громади в Петербурзі (1860-их pp.) та в Єлисаветграді (1880-і pp.; в обох містах мав книгарню); співр. зб. М. Драгоманова «Малорусские народные предания і рассказы» (1875) та ін.

[Менчиц Володимир, м. б. Менчиць Володимир (* Вчорайше, Київ. губ. — † Київ), в Єлисаветграді, Херсоні й Миколаєві мав книгарні. — Виправлення. Т. 11.]

Менчіл, Менчул, Мінчол (з рум. munçel — мала гора), часта назва верхів або хребтів у Бескидах.

Меншиков Олександер (1673 — 1729), рос. держ. діяч, найближчий співр. Петра I, який надав М. титул «світлійшого кн.». Відзначився під час Півн. війни, за що дістав звання ген.-фельдмаршала (пізніше — генералісимуса). 1708 p. M. зруйнував Батурин і винищив його людність за вірність гетьманові Мазепі. За. це одержав величезні маєтності на, Україні й фактично створив собі володіння, незалежне від гетьманської влади. М. провадив на Україні широкі торг.-пром. операції, визискуючи укр. людність і навіть перетворюючи козаків на своїх підданих. Екон. інтереси М. на Україні спонукали його (після смерти Петра I в 1725 р. фактичного реґента Рос. Імперії) погодитися на відновлення гетьманату і підтримати кандидатуру Данила Апостола. Незабаром (1727) М. був позбавлений влади й засланий на Сибір, де й помер.

[Меншиков Олександер (* Москва — † Берьозово, Тобольська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Меншовики, див. Російська Соціял-Демократична Робітнича Партія.

Меншості, див. Національні меншості.

Меньшов Дмитро (1855 — 1917), військ. діяч й історик, родом із Слобожанщини; служив у Харкові й Києві, де був начальником Гол. артилерійського складу, 1915 р. ген.-ляйтенант, помічник начальника артилерійських постачань Півд.-Зах. фронту, 1917 р. — гарматний отаман Укр. Армії. Дослідник військ. історії України й історії Києва та його фортеці, автор низки ст., опублікованих у «Русском Архиве», «Русской Старине», а гол. у «Военно-Историческом Вестнике», органі Київ. Військ.-Іст. Т-ва, фундатором якого він був (1909); чл. Т-ва Нестора-Літописця.

Меоти, хліборобське плем’я, що в часи Геродота (5 в. до Хр.) жило на сх. березі Меотіди (сучасного Озівського м.).

Меотське болото, Меотичне м. (грец. Майотіс), давня грец. назва Озівського моря.

Мерґель, осадова гірська порода, зформована з вапнякового вугляну — вапняку (рідше з доломіту) на 50 — 80% і глинясто-піщаного матеріялу (20 — 50%); використовується як будів. матеріял та в цементній пром-сті. М. поширений на Україні на значних просторах серед відкладів різних віків (найчастіше крейдя. ного) на Придністров’ї, Волині, Чернігівщині, сер. Дніпрі, Кубані, Донбасі, в Криму тощо. Найбільше пром. значення мають родовища М. б. Амвросіївки в півд.-сх. частині Донбасу (одне з найбільших у світі) і б. Новоросійського, в обох випадках — основа потужної цементної пром-сти.

Меретин (Мердерер, Мереттіні, Меретинич) Бернард (кін. 17 в. — 1758), львівський архітект нім. походження; визначні будови: собор св. Юра у Львові (1745 — 70), ратуша в Бучачі (1751), низка костьолів. Будови М. в рококовому стилі з деякими переходовими формами до клясицизму, пристосованому до. укр. традицій (з центр. типом пляну), відзначаються легкістю й елеґантністю; багато уваги М. присвячував обробці деталів та скульптурі.

[Меретин Бернард († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Мерефа (IV — 17), м. на півд. Слобожанщині за 25 км на півд.-зах. від Харкова; зал. вузол, 26 300 меш. (1959); склоробний, спирто-горілчаний, залізобетонних конструкцій, цегельний зав.

Мериноси, порода тонкорунних овець; див. Вівчарство.

Меріме (Mérimèe) Проспер (1803 — 70), франц. письм., чл. Франц. Академії (з 1844); з укр. тематики написав „Les cosaques de L’Ukraine et leurs derniers atamans“ (1854; своєрідна історія козаччини), „Les cosaques d’autrefois“ (1863; літ. переробка монографії М. Костомарова про Богдана Хмельницького), переклав «Козачку» М. Вовчка (з якою був у приязних стосунках). Прихильно ставився до укр. питання і перестерігав франц. кола (Наполеона III й імператрицю Євгенію) перед польонофільством.

[Меріме (Mérimée) Проспер (* Париж — † Канн). — Виправлення. Т. 11.]

Мерінґ Сергій (1862 — 1920), політ. діяч, власник цукроварень на Україні; 1918 мін. торгу і пром-сти в другому кабінеті Ф. Лизогуба та С. Гербеля як представник «Протофісу», противник укр. незалежности.

Меріян (Merian) Маттеус старший (1593 — 1650), нім. ґравер на міді, залишив велику зб. ґравюр міст („Topografien“, 30 тт., 1642 — 88), серед них і укр.

Меркулов Іван (* 1897), офтальмолог родом з Тамбовщини, чл.-кор. Акад. Мед. Наук СССР (з 1946); з 1925 р. у мед. закладах Харкова, з 1929 в Укр. н.-д. ін-ті офтальмології ім. Л. Гіршмана (з 1940 — проф., з 1946 — дир. цього ін-ту). Праці М. присвячені питанням фізіологічної оптики, фізіології зору, нейтроофтальмології, методам ранньої діягностики і лікування злоякісних новоутворень ока та орбіти тощо.

[Меркулов Іван (1897 — 1981). — Виправлення. Т. 11.]

Мерля, Мерло, ліва притока Ворскла, довж. 116 км, сточище — 2 030 км²; бере початок на Сер. височині, пізніше протікає Придніпровською низовиною.

Мертві Води, Мертвовод, р. на Причорноморській низовині, ліва притока Бога, довж. 114 км, сточище 1 770 км²; при впадінні М. В. до Бога — м. Вознесенське.

Мертке Едуард (1833 — 95), нім. композитор, піяніст і письм,; гармонізував і видав у Петербурзі 1866 р. зб. укр. пісень, записаних від Марка Вовчка («Двести украинских песен...»); 25 з них М. видав у Ляйпціґу 1867.

[Мертке Едуард (* Рига, Латвія — † Кельн, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Месть, давня укр. назва кари, у вужчому розумінні М. — рід кари, помста, відплата за вчинену провину чи злочин. Цей звичаєво-правний інститут, відомий у стародавніх племен і народів, зокрема як кривава М. за смерть близької особи в роді, подекуди зберігався до поч. 20 в. М. існувала у давніх слов’ян, бувши спочатку не лише правом рідні, але й обов’язком: згодом М. могла бути замінена покорою, себто символічною помстою. «Руська Правда» допускає М. з тим, що суд управнював до її здійснення; виконання М. без попередньої ухвали суду вимагало її виправдання додатково перед судом. В давній Україні М. мала відносно лагідні форми і застосовувати“ її могла тільки найближча рідня жертви, як також її можна було виконати лише в обмежений час після злочину. Замість М., можна було брати викуп. З 11 в. інститут М. зникає.

«Мета», орган народовців (групи «Молода Русь»), виходив у Львові з вересня 1863 до січня 1864 як літ.-політ. місячник і з березня до листопада 1865 як політ. двотижневик; ред. К. Климкевич. В «М.» міщено м. ін. твори В. Антоновича, Є. Гребінки, П. Куліша, Д. Мордовця, О. Федьковича, Т. Шевченка; також багато уваги приділювано укр. життю на підрос. Україні. «М.» друкувалася кулішівкою.

«Мета», перший укр. жін. журн., орган Кружка Українок, виходив як місячник у Львові 1908 за ред. Д. Шухевич-Старосольської; на стор. «М.», побіч феміністичних ідей, порушувано актуальні політ. і гром. справи.

«Мета», тижневик, орган Укр. Кат. Союзу християнсько-дем. напряму, виходив у Львові 1931 — 39, з 1932 з додатком «Література, Мистецтво, Наука» (31 чч.); гол. ред. В. Кузьмович.

[Металюрґійний завод ім. С. Орджонікідзе „Запоріжсталь“. — Доповнення. Т. 11.]

Металюрґія, способи виробництва металів з руд та надавання металам і сплавам потрібних властивостей; відповідні до цього а) галузі пром-сти та б) ділянки техн. наук. Як пром-сть, М. поділяється на чорну М. і кольорову М.

Як наука, М. почала розвиватися на Україні наприкінці 19 в. Досліди велися в Київ. Політехн. Ін-ті та Катеринославському Гірничому Ін-ті. В галузі М. чавуну тут працювали В. Іжевський, Л. Фортунато, П. Рубін, М. Курако; в галузі сталеваріння — А. Мевіус, К. Діхман, О. та Ю. Горяїнови, М. Павлов, А. Виноградов. Важливе значення мали студії над булатною крицею. Праці з М. друкувалися в «Известиях» згаданих ін-тів та в журн. «Горнозаводское дело», «Инженер», «Новости техники и промышленности» та ін.

У період між двома світовими війнами були створені нові н.-д. ін-ти М.: Укр. Ін-т Металів у Харкові (1928), Ін-т Металів у Дніпропетровському (1929; в ньому ведено найважливіші досліди), Ін-т Чорної М. АН УРСР (1939) та ряд катедр М. при галузевих ін-тах. Виходили спеціялізовані журн. — «Уголь и железо» (1925 — 30), «Домез» (1929-36), перейменований на «Теорию и практику металлургии» (1936 — 10), «Сталь» (1931 — 40). Особливо визначних досягнень за цей період здобуто в галузі чавуноливарництва, значно менше — в сталеваренні. З дослідників найважливіші: А. Ґотліб (відомі праці в галузі теорії доменних процесів), М. Луговцов (багато спричинився до розв’язання проблеми вжитку керчинських руд і розробив теорію вжитку офлюсованого аґльомерату, що її вперше в світі застосував на практиці 1940 р. на зав. ім. Петровського І. Коробов), М. Павлов, С. Ростовцев, П. Рубін. Кадри укр. металюрґів значно потерпіли від сталінського терору; був розгромлений ж. «Домез» та ряд н.-д. ін-тів.

Після 1915 р. наук. М. зосереджена в Ін-ті Чорної М. АН УРСР, Ін-ті Електрозварювання АН УРСР, в Укр. Ін-ті Металів, у Дніпропетровському Метал. Інті, у Київ. Політехн. та Донецькому Індустріяльному ін-тах, у відділах всесоюзних н.-д. ін-тів оборонної пром-сти та на метал. заводах. Найвизначніші дослідники: В. Данилов, М. Доброхотов, Г. Курдюмов, М. Луговцов, З. Некрасов, Є. та Б. Патони, В. Свєчников, І. Фронцевич та і». Значними досягненнями за цей період є введення в практику вживання офлюсованого аґльомерату з повним виділенням вапняку з доменної шихти та заміною його крейдою (1952), одержання феронікелю з окислених рудних брикетів (1952), одержання титанієвих сплавів (1953), застосування кисню при виплавці конвертерної сталі (1957) та природного газу в доменних печах (1958), вакуумування бессемерівської сталі (1958), безперервне лиття сталі (1960) тощо. За останній час укр. М. відзначилася створенням потрійних надтвердих стопів (залізо-хром-титан, залізо-хром-цирконій та ін.), що застосовуються а ракетному будівництві; електрошлаковим переплавом сталі, який дає дуже чисту й міцну сталь та електронно-плязмовою (термоядерною) плавкою металів у вакуумі, що дає сплави високої якости. Важливого значення набирає вакуумна та порошкова М. і металокераміка, провадяться досліди над хем. чистими металами. Деякі з цих дослідів мають світове значення.

Визначним металюрґом, що опинився на еміґрації (до 1920 р. в Києві, пізніше в Польщі) був І. Фещенко-Чопівський (гол. твір «Металознавство»). На еміґрації працював також П. Герасименко († 1958; праці з ділянки чорної М.). В ЗДА і Канаді діють металюрґи: М. Корчинський, В. Кунда, В. Мацьків, Р. Осадчук, О. Сєцінський, А. Шумовський та ін.

Р. М.

Метелиця, парно-масовий нар. танок, що зображує заметіль; танцюється звичайно в колі, одна пара в середині. М. побудована на одному-двох кроках, акцентована хода, підскоки, кружіння, у хлопців присідки. Композиційно дуже різнорідний, танцюється під мелодію нар. пісні «Метелиця» в такті 2/4.

Метеорологія і Кліматологія, споріднені між. собою науки: М. — наука про фізичний стан атмосфери і явища, що відбуваються в ній, вивчає зміни погоди та її елементи (температуру, вологість, тиск і електричний стан атмосфери, соняшне сяйво тощо); К. — наука про пересічний, багаторічний стан метеорологічних (мет.) елементів у різних геогр. умовах. Спостереження, потрібні для М. і К., дають насамперед мет. станції (м. ст.).

Перші м. ст. застосовано на Україні на прч. 19 в. (в пол. 19 в. їх діяло бл. 20); це були окремі заклади, засновані перев. любителями М., не зв’язані між собою й слабо устатковані, які не вели постійних спостережень. 1849 почалась орг-ція мережі Гол. фізичної обсерваторії в Петербурзі для Рос. Імперії. Поважну н.-д. роботу вели мет. обсерваторії при ун-тах у Києві (1855), Одесі (1866) і Харкові (1892). З 1880-их pp. на Україні почали діяти місц. мет. мережі; перша на Єлисаветградщині (заснована Г. Близнином), яка незабаром влилася в т. зв. мережу Півд.-Зах. Росії, організовану. О. Клосовським 1886, і найбільша — Придніпровська, заснована 1892 П. Броуновим; обидві мережі видавали свої праці. На поч. 20 в. створювалися губ. земські мет. мережі, в які влилися дотогочасні.

На території Зах. Укр. Земель в ті часи працювала мережа австр. мет.-гідрографічної служби та Мет. обсерваторія у Львові і Чернівцях.

Перші праці з М. і К. України належать В. Каразинові (м. ін. про вплив лісу на клімат, він же і один з перших організаторів м. ст.). Кліматичні нариси поодиноких земель дали: М. Маркевич — Полтавщини (1851), В. Бауман — Катеринославщини (1851), Ф. Базинер — Київщини (1853) та ін. Перший нарис клімату укр. земель дав К. Веселовський у праці «О климате России» (1857) і О. Воєйков у відомому творі «Климаты земного шара, в особенности России» (1884); він же і автор низки праць, пов’язаних з М. і К. України. У другій пол. 19 і на поч. 20 в. визначніші праці з М. і К. дали: фізик М. Авенаріюс, Г. Близнин, О. Клосовський (створив в Одесі школу геофізиків-метеорологів), П. Броунов (основоположник сіль.-госп. М.), Й. Косоногов, М. Кудрицький, К. Жук, М. Пильчиков й ін. З поль. вчених дали нариси К. іст. Польщі разом з укр. землями, що до неї належали: Є. Ролер (1912) і В. Ґорчинський.

В УССР всі місц. мережі були об’єднані в єдину респ. мережу, якою керувала Укр. Метеорологічна Служба (Укрмет), заснована 1921. Укрмет виявив за короткий час існування жваву діяльність (збільшення і краще обладнання м. ст., інтенсивна дослідна і видавнича — м. ін. поява низки журн. — діяльність, популяризація М. серед широких має тощо). Але вже в кін. 1929 р. розпорядженням з Москви, замість Укрмету, засновано Гідромет. Комітет, а 1931 р. Гідромет. Ін-т (ГІМЕІН), 1936 р. створено Управління Гідромет. Служби УССР (УГМС), підпорядковане ГМС СССР. Тепер н.-д. працю з ділянки М. і К. ведуть Укр. Н.-Д. Гідромет. Ін-т у Києві (створений 1953 на базі геофіз. й гідрологічної обсерваторій; до 1962 р. видав 40 тт. праць), Одеський Гідромет. Ін-т (вищий учбовий заклад, заснований 1932 в Харкові, 1944 перенесений до Одеси, який готує інженерів-метеорологів), окремі катедри ряду високих шкіл тощо. 1958 р. діяло на території УРСР 213 м. ст., бл. 800 дощомірних постів та понад 2 000 колгоспних і радгоспних аґромет. постів.

На Зах. Укр. Землях у 1920 — 30-их pp. працював поль. Держ. Гідрологічно-Мет. Ін-т у Варшаві та існували подібні установи в Румунії й Чехо-Словаччині. Поважним осередком н.-д. праці був Ін-т Геофізики й М. при Львівському Ун-ті (дир. Г. Арцтовський).

У 1920-их pp. появилися нариси клімату України Г. Танфільєва, С. Рудницького, Г. Висоцького, в 1930-их pp. I. Теслі; за останні десятиліття М. Гука (1958), І. Бучинського (1963). До видатніших дослідників з ділянки М. і К. належать Б. Срезневський (дир. Київ. обсерваторії), М. Данилевський (дир. Укрмету), Д. Педаєв (проф. харківських високих шкіл). Праці про клімат поодиноких р-нів України дали Педаєв (Харківщина), Данилевський (Чернігівщина), Л. Данилів (Поділля), П. Томашевський (Білоцерківщина), І. Половко (Степ, Полісся), І. Бучинський (Донеччина; також проблеми районізації й ін.), О. Борисов (Крим) та ін. За останні роки багато уваги присвячується мікрокліматичним дослідам, гол. півд. Кримові (А. Шахнович, Г. Дубинський й ін.), аґрокліматології (В. Попов), вивченню посухи. Кліматичний атлас УРСР видав Укрмет 1927; чимало кліматичних карт є в атласах: України В. Кубійовича (автор І. Тесля), Сіль. Госп-ва УРСР, УССР (1962; автори І. Гук, Е. Розова та ін.).

Література: Дубинский Г. Метеорология и климатология в Харьковском Университете. Труды географического факультете Харьковского Университета. т. 2. Х. 1955; Гук М., Половко І., Прихотько Г. Клімат України; Бучинский И. Климат Украины, К. 1963.

В. Кубійович

Метлинський Амвросій (1814 — 70), поет і етнограф родом з Полтавщини, проф. Харківського (1843 — 49) і Київського (1849 — 54) ун-тів. Зб. поезій «Думки й пісні та ще дещо» (1839, під псевд. А. Могила), друкувався також у зб. «Молодик» і «Сніп». М. видав також «Южный русский сборник» (1848), у якому, крім його віршів, вміщені твори письм., діяльність яких пов’язана з Харковом: С. Александрова, М. Петренка, Г. Квітки-Основ’яненка. М. є одним з представників т. зв. харківської школи романтиків, його поезія перейнята тугою за минулим України, яке ніколи не повернеться. Формальне значення поезій М. у розвитку окремих жанрів (баляда, сонет). Невіра у відродження України привела М. до захоплення ідеями слов. єдности й покладання надій на Росію. Сум за минулим спонукав М. до збирання укр. нар. пісень, зб. яких, що на той час містила багато нового матеріялу, він видав п. н. «Народные южнорусские песни» (1854). Помер М. у Ялті.

Метлинський Семен (дати нар. й смерти невідомі), поет і етнограф 50 — 60-их pp. 19 в., брат Амвросія М., родом з Полтавщини; дві зб. поезій «Мова з України» (1858 і 1864) під псевд. С. Родина. Записані ним фолкльорні матеріяли опубліковані в зб. Амвросія М.

Метлюг звичайний [Apera spica venti (L) P. B.], однорічна рослина з родини злакових, трапляється як бур’ян у посівах, на піскових місцях; погана кормова трава

Методій, св. († 885), візант. політ. діяч, пізніше ігумен Олімпського манастиря, з 863 найближчий співр. свого брата Костянтина-Кирила в орг-ції слов. Церкви й перекладах церк. текстів на ц.-слов. мову, з 869 архиєп. Моравії й Паннонії. Автор проповіді про шлюб, перекладач Біблії, зб. церк. права (Номоканон) і заг. права (Закон судний людям), можливо — автор житія свого брата Кирила. У пізніших відписах твори й переклади М. досягли України, де мали вирішальне значення для орг-ції найстарішої літ. мови і впорядкування церк. права.

Метрика (в поетиці), розділ віршознавства, що визначає віршові розміри, побудовані на ритмічному чергуванні сильних і слабих складів. Див. Віршування.

Метрика коронна й литовська, див. Литовська метрика.

Метрична система мір, система мір довж., площі, об’єму, ваги і місткости, що в її основу покладено метр і кг, побудована на десятковій системі. Вироблена і введена у Франції (1795), поширилася на ін. країни. Міжнар. Метрична Конвенція була підписана в Парижі 1875 р. представниками 18 держав, в тому ч. Росією й Австро-Угорщиною. Попри це на Україні, як і в ін. країнах кол. Росії, М. с. м. була введена аж після революції 1917 p., а вживання ін. систем мір було заборонене в СССР 1927 p., хоч по другій світовій війні помітне відновлення деяких старих мір ваги (пуд). На зах. укр. землях в межах Австро-Угорщини М. с. м. була введена з 1875 р.

На Україні н.-д. і законодавчою метрологічною установою, що перевіряла міри, була Гол. Палата Мір і Ваги, заснована у 1922 р. (ліквідована 1930). На її базі у 1932 р. створено Харківський Ін-т Мір і Вимірювальних Приладів; він підпорядкований Комітетові стандартів, мір і вимірювальних приладів при Раді Міністрів СССР.

Метричні книги (також метрикальні книги), записи актів громадського стану — народження, смерти або шлюбу, що їх довший час провадили церк., а потім перебрали гром. або держ. органи. Витяг з М. к. називано популярно «метрикою», урядово «свідоцтвом народження і хрищення» (смерти, шлюбу). М. к. на Україні ведено з 17 в. Церк. собори (в Києві 1646 для правос., в Замості 1720 для уніятської Церкви й ін.) вимагали від свящ. ретельно вести М. к., а єп. Й. Шумлянський подав їх зразки у кн. «Метрика, албо реєстр на пораду церкви святой и снаднЂйшой інформаціє духовным, свЂцким...» (1686 — 87). В царській Росії (з 18 в.) і в Австрії (згодом Польщі) існувала тільки церк. реєстрація актів громадського стану; на Закарпатті й на укр. землях у Румунії церк. М. к. мали допоміжну вартість поруч із записами урядових чинників. В УРСР з відокремленням Церкви від держави церк. М. к. не мають урядової чинности. Мовою церк. М. к. раніше була зукраїнізована ц.-слов., пізніше в Росії — рос., в Галичині з кін. 18 в. — ц.-слов. (у 20 в. укр.) і латинська, на Буковині ц.-слов. і нім. мови. Див. також Акти громадського стану та ЗАГС.

Метюк Андрей (світське ім’я Григорій; *1898), архиєп. Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді родом з Холмщини; закінчив Віленську Духовну Семінарію і богословський фак. Варшавського Ун-ту; з 1924 р. свящ. та церк.-гром. діяч на Холмщині, з 1948 р. у Канаді; з 1959 р. єп. Едмонтону та Зах. Канади, з 1963 р. архиєп. Богословські праці укр. і англ. мовами.

[Метюк Андрей (1898, Теребін, Грубешівський пов. — 1985, Вінніпеґ). З 1975 митр. Вінніпеґу і первоієрарх Укр. Гр.-Правос Церкви Канади. — Виправлення. Т. 11.]

Механізація, застосування машин у пром-сті, сіль. госп-ві, транспорті, війську, в бюровій, адміністративній та н.-д. роботі; гол. напрям розвитку техніки, що має також важливий вплив на суспільство, його історію, екон. та соц. лад, культуру й психіку. М. заміняє працю людей та свійських тварин машиновою, уможливлює використання нових і дешевших видів енерґії і природних сил, скорочує час і кошти виконання робіт, прискорює виникнення нових галузів виробництва та професій, робить ін. галузі виробництва й спеціяльності застарілими й руйнує їх. Особливо велике іст. значення має М. в процесі перетворення аґрарної економіки на індустріяльну, сіль. способу життя на міський, а також для розвитку й удосконалення збройних сил.

Історія розвитку М. на Україні ще як слід не вивчена. Дерев’яні машини та прилади (віз на колесах, млинові споруди на ріках, коловорот, веретено, плуг тощо) були відомі ще в 1 тисячолітті до Хр. Але звич. прийнято датувати М. від масового поширення машин у пром-сті й утотожнювати її з поч. індустріяльної революції, яка на Україні спізнилася порівняно з Зах. Европою й Америкою і почалася одночасно з М. в Росії й Польщі.

М. на Україні мала свої специфічні особливості: перші машинобудів. зав. виникли на Україні у 1830-их pp., але, на відміну від початкового напрямку індустріяльної революції в Англії, Росії, Польщі й ін. країнах, вони виробляли машини не для текстильної пром-сти, а перев. для сіль. госп-ва й сіль.-госп. пром-сти (цукроварство). Починаючи з 1860-их pp., на Україні зросла М. цукроварства, а далі транспорту, виникли великі зав. залізничого та важкого металюрґійного машинобудування.

Що стосується стану М. найновіших часів, то в 1959 р. в усій пром-сті УССР 47,2% робітників ще були зайняті ручною працею, 8,5% працювали ручним способом при машинах та механізмах і тільки решта — 44,3% виконували працю, що вважається механізованою (урядові дані, з тим що статистичні визначення того, що є, а що не є механізованою працею, дуже умовні й спірні). Порівняно до. передових країн на Зах. рівень М. на Україні загалом ще низький. В пром-сті внутрішньо-зав. транспорт, інструментальні цехи, склади й маґазини, навантажувально-розвантажувальні роботи ще майже зовсім не механізовані. Конвайєри та ін. поточні лінії, хоч їх і почали застосовувати в пром-сті у 1930-их pp., ще й досі, порівняно мало поширені (за одними урядовими даними їх у 1958 р. нараховувалося лише 2 000, за ін. — навіть тільки 800).

В окремих галузях укр. пром-сти рівень М. різний. У вугільній пром-сті М. зарубки й відбійки вугілля у 1960 р. становила 98% (у 1913 — 1,7%, у 1940 — 93%), але його навалка в лавах була механізована лише на 54%, вантаження на вагонетки — на 78%. В цілому ще 40% усіх шахтарів зайняті на ручних роботах перев. на поверхні, а не в шахтах. Крім того, в сер. шахтар на Донбасі тепер забезпечений електроенерґією та моторами в 9,3 рази менше, ніж пересічний шахтар в Америці. Подібний стан є також і в залізорудній пром-сті.

Рівень М. в укр. металюрґії видно з прикладу М. вальцювальних цехів. Тут кількість робітників на механізованих роботах у 1959 р. становила 25%, напівмеханізованих — 58%, зовсім немеханізованих — 17%. В будів. пром-сті земляні роботи, монтаж бетонових конструкцій тощо механізовані на 90%, але приготування бетону, розмішування цементу, подача цегли — ще на 40% виконується руками. З-поміж усіх будів. робітників в УССР 68,3% у 1959 р. ще працювали ручним способом. Ще менш механізовані деякі ін. галузі укр. пром-сти; напр., бл. 40% пекарень ще цілком немеханізовані.

За останній час темпи М. пром-сти в УССР дещо прискорилися. Так. у 1963 р. було введено понад 1 000 нових механізованих, конвайєрних та автоматизованих ліній (у 1965 р. в усій пром-сті мало б їх бути 4 500). Протягом 1961 — 62 поставлено на виробництво понад 1 300 нових типів машин і механізмів, але знято з виробництва лише частину старих (понад 250). Таким чином поруч з модерними машинами вживаються старі (аж до їх цілковитого знищення), і відсоток їх є завжди значно більший, ніж за кордоном. Це наслідок відсутности конкуренції в сов. економіці; метою господарювання тут є, насамперед збільшення продукції, а не зниження коштів. З цієї самої причини при машинах в УССР працює пересічно більше ч. робітників, ніж за кордоном, і продуктивність праці є низькою, не зважаючи на поступ М. Продуктивність машин в УССР, однак, часто вища, ніж за кордоном, бо машини вживаються тут значно інтенсивніше і часто в три зміни на добу, тоді як на Зах. вони працюють перев. одну зміну.

М. сіль. госп-ва на Україні зробила великий поступ з часів колективізації, проте ще й досі практично не є достатньою. У 1960 р. в заг. сумі енерґетичних ресурсів сіль. госп-ва УССР робоча худоба (коні й воли) становили вже тільки 4,7% і нею користувалися лише для місц. транспорту, однак для досягнення оптимального рівня М. ще не вистачало 60% тракторів, 45% зернових комбайнів, 86% бурякокомбайнів і т. д. Для повної М. сіль. госп-ва (як є, напр., у Канаді чи Англії) потрібно бл. 1000 різних типів машин, а в УССР їх було не більше половини. Заг. сума тягла на одиницю зем. площі чи на одиницю робочої сили, в УССР ще недостатня. Так на одного колгоспника в УССР у 1960 р. припадало лише 2,9 кінських сил механізованого тягла (потужности наявних моторів) і 302 квт-год. спожитої електрики, а в ЗДА відповідно 68,0 кінських сил. і 5 183 квт-год.

Важливого значення набуває М. бюрових робіт, обліку та управління госп-вом. Механізований облік та обробку статистичної інформації в УССР нині виконують спеціяльні машинно-лічильні станції, що обслуговують по кілька десятків прикріплених до них підприємств та орг-цій. У 1960 р. таких станцій було 12, а за пляном на 1965 р. мало б бути понад 100. Перша в СССР електронна цифрова машина була створена в Києві у 1951 р. Універсальна машина «Київ» здатна, напр., сама встановлювати режим роботи доменних печей (таке автоматичне керування виробничим процесом вперше здійснене в Дніпропетровському).

М. має значний вплив на соц. структуру населення України, викликає зростання нових професій і кадрів фахівців М., робить конечним підвищення освіти та заг. інтелектуального розвитку, вносить помітні зміни в добробут, культуру і психіку людей, міняючи традиційний спосіб життя.

Література: АН УССР, Институт Экономики. Пути повышения производительности труда в промышленности УССР. К. 1951; Путята Т., Фрадлін Б. Діяльність видатних механіків на Україні. К. 1952; Нариси з історії техніки, вип, I. К. 1954 й дальші випуски; Голубничий В. Механізація сіль. госп-ва в СССР і США. Вісті укр. інженерів, ч. 6. Нью-Йорк 1956; Хотимченко М. Техн. проґрес і зростання культ.-техн. рівня трудящих СРСР. К. 1956; АН УССР, Институт Экономики. Производительность труда и резервы ее повышения в промышленности УССР. К. 1962; В. П. Ч. Участь України в будівництві обчислювальних машин. Вісті укр. інженерів, ч. 3 — 4. Нью-Йорк 1963.

В. Голубничий

Мечник, особа при княжому дворі, приналежна до молодшої дружини. М. разом з дітськими виконували деякі суд. функції, напр. брали участь при покаранні залізом. В. Сергеєвич утотожнює М. з гриддю. В Речі Посполитій М. (miecznik) — особа з почоту короля й В. кн., яка несла перед ним меч. Коронний і лит. М. керували також військ. судочинством; згодом це було почесне звання.

Мечников Ілля (1845 — 1916), видатний біолог, нар. в с. Іванівці Куп’янського пов. (Харківщина) а дворянській родині молд. походження (його предок Юрій Степанович виеміґрував 1711 разом з кн. Д. Кантеміром до Росії і дістав від Петра I маєтки на Слобожанщині). М. закінчив фіз.-матем. фак. Харківського Ун-ту (1864), з 1867 р. став доц., з 1870 — проф. зоології та порівняльної анатомії Новорос. Ун-ту в Одесі. У 1886 p. M. разом з М. Гамалією і Я. Бардахом заснував в Одесі першу в Рос. Імперії бактеріологічну станцію (тепер Одеський н.-д. ін-т епідеміології та мікробіології ім. І. Мечникова), яка провадила велику наук. й практичну роботу; У 1888 р. переїхав до Парижу, де організував лябораторію при Пастерівському Ін-ті і керував нею аж до смерти. Праці з ділянки зоології, патології, мікробіології (зокрема проблем запалення й імунітету; відкрив у 1883 р. явище фагоцитози, за що дістав 1908 р. Нобелівську премію), ентомології, праці по вивченню холери, черевного тифу, сифілісу, туберкульози, проблем довголіття (М. перший висловив думку про можливість використання мікробного антагонізму з лікувальною метою) тощо. Учнями та співр. М. були видатні укр. учені О. Безредка, Я. Бардах, Д. Заболотний, М. Гамалія; його порадами користувалися в 1895 — 96 pp. засновники Київ. бактеріологічного ін-ту й Київ. санітарно-бактеріологічної станції, яку М. відвідав 1911 р.

[Мечников Ілля (15.5.1845 — 15.7.1916, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

Мещерська (справжнє прізвище Пащенко) Ганна (1876 — 1951), драматична акторка; на укр. сцені з 1919 в Держ. Театрі ім. Т. Шевченка в Києві, з 1927 в Одеському Театрі ім. Революції; гол. ролі: Фру Альбінґ («Примари»), Гаяна Андріївна («Ревізор»), Васса («Васса Железнова») Варвара («Богдан Хмельницький»), Дульська («Мораль пані Дульської»).

[Мещерська (справжнє прізвище Пащенко) Ганна (* Київ — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Мєнська губернія, кол. губ. Рос. Імперії, 91 400 км², обіймала частини білор. і укр. етногр. території. До укр. етногр. території належали Пинський пов. і півд. частина Мозирського, разом бл. 20 000 км² і 470 000 меш., в тому ч. бл. 356 000 українців (числа на 1914 p.). Тепер ця частина укр. етногр. території майже повністю входить до складу БССР.

Мєшковський Євген (1882 — 1920), ген. штабу ген.-хорунжий Армії УНР, полк. рос. служби; начальник оперативного відділу ген. штабу Армії УНР, начальник штабу УГА, начальник штабу УНР, вкінці ген. квартирмайстер ген. штабу Армії УНР; помер поранений у бою з большевиками під Чорним Островом; похований у Тернополі.

[Мєшковський (Мишківський) Євген (* Полтавська губ. — † Тернопіль, Галичина). Похований у Тернополі. — Виправлення. Т. 11.]

«Ми», літ.-мист. журн., виходив у Варшаві у в-ві «Варяг» 1933 — 38 pp. як квартальник, 1939 р. як двомісячник; ред. А. Крижанівський, І. Дубицький, Б. Ольхівський (1939). Журн. постав з опозиції прихильників УНР до «Вісника» Д. Донцова. Між співр. Я. Дригинич, Б. Антонич, Г. Лазаревський, П. Зайцев, Н. і П. Холодні, І. Чернява. У в-ві «Варяг» виходила «Бібліотека Укр. Державника».

Мигдаль звичайний (Amygdalus communis L.), дерево заввишки 5-10 м з родини розоцвітих, листки довгасто-лянцетуваті, квітки блідорожеві або білі, плід — костянка; на Україні поширений у Криму і на узбережжі Чорного м. Існує три відміни М.: гіркий, солодкий, ламкий. Насіння гіркого М. отруйне, насіння солодкого й ламкого (т. зв. мигдальні горішки) — їстівне; воно має 45 — 62% жирної олії, бл. 20% білкових речовин, слиз та ін.; з нього виготовляють емульсію, яку вживають при шлунково-кишкових хворобах. Плоди М. використовують у кулінарії, кондиторському виробництві та медицині, макуху в косметиці, деревина йде на столярські й токарські вироби.

В Степу й Лісостепу поширений М. степовий (A. nana L.), кущ до 1 м заввишки.

Мигулін Олексій (* 1893), зоолог родом з Харківщини; проф. Харківського С.-Г. Ін-ту (з 1943), один з організаторів охорони рослин і мисливського госп-ва на Україні; праці про фавну (зокрема ссавців) України, мисливське госп-во, боротьбу з шкідниками тощо; «Шкідні та корисні звірі України» (1928), «Визначник звірів України» (1929), «Звірі УРСР» (1938), «Зоология» (1960) та ін.

[Мигулін Олексій (1893 — ?). — Виправлення. Т. 11.]

Мигура (Мігура) Іван (в чернецтві Іларіон), визначний ґравер на міді кн. 17 — поч. 18 в., вихованець Києво-Могилянської Колеґії, архидиякон Києво-Печерської Лаври, пізніше ігумен Миколаївського Крупицького манастиря в Батурині (1709 — 12). М. виконав бл. 20 панегіричних ґравюр у стилі укр. барокко (перев. портрети з віршованими текстами і декоративними прикрасами), у тому ч. великий мідерит на пошану гетьмана І. Мазепи (де, крім портрета гетьмана, зображено шість церков, які він фундував), присвяти гетьманам П. Сагайдачному, І. Скоропадському, Д. Апостолові, митр. С. Яворському, В. Кочубеєві, І. Ломиковському; портретні зображення А. Войнаровського, митр. Варлаама Ясинського; автопортрет; ґравюри: Іван Золотоустий, Микола Чудотворець, Крупицький, Симеон Богоприїмець та ін. Майже повна зб. клішів-ориґіналів М. переховувалася у відділі Письма і Друку в Лаврському Музеї.

Миґасюк Ярослав (* 1912), скрипаль родом з Буковини, учився в Чернівецькій і Берлінській консерваторіях; концертував у Німеччині й Австрії, тепер у ЗДА.

Мидловський Лев (* 1903), журналіст родом з Покуття, закордонний кореспондент укр. преси (Прага 1929-39), ред. чужомовного бюлетеня „Correspondencia Catholica Ukrainensis“ в Австрії (1946 — 49), пізніше у ЗДА співр. «Америки» (1951 — 53) та «Шляху» (з 1954; з 1962 р. гол. ред.); з 1952 заступник, з 1957 гол. Асоціяції Укр. Кат. Преси.

Мидловський Сидір (1854 — 1916), театральний діяч з фаху правник; автор побутових мелодрам «Нещасна любов» (1880). «Капраль Тимко» (1884), «Пролог до інваліда» та ін., ставлених на сцені театру «Руської Бесіди» у Львові в 1870 — 90-их pp. (музика до всіх п’єс — В. Матюка). Друкувався під криптонімом Т. Ш.

[Мидловський Сидір (Ісидор) (* Саджавка, Надвірнянський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Мизиненко Віктор (* 1912), драматичний актор у Харківському Театрі ім. Т. Шевченка на характерних ролях у побутовому і сов. репертуарі.

[Мизиненко Віктор (1903 — 76). — Виправлення. Т. 11.]

Мизін Олександер (* 1900), маляр-монументаліст родом з Харкова, закінчив Київ. Художній Ін-т (1928); мозаїчні пано (на станції «Київська-кільцева» Моск. метрополітену), фрески, ґоблени, вітражі, розписи палаців культури (Кременчуцької ГЕС та ін.).

[Мизін Олександер (1900 — 1986, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

«Ми і Світ», ілюстрований журн. амер. типу магазинів, спочатку неперіодичний, з 1955 місячник; виходить з 1950 у Міттенвальді (Німеччина), Парижі (з 1951) і в Торонто (Канада, з 1955); видавець і ред. М. Колянківський.

Микетей Григорій (1888 — 1945), педагог, гром.-політ. діяч; 1919 начальник пресової квартири Начальної Команди УГА і ред. «Стрільця», 1919 — 20 представник ЗУНР в Юґославії, 1920 — 23 співр. секретаріяту закордонних справ ЗУНР у Відні, 1924 — 39 учитель сер. шкіл у Львові, 1925 — 30 ред. тижневика «Рада»; помер в Австрії.

Микешин Михайло (1836 — 96), рос. скульптор і графік, білор. роду; проєкт пам’ятника Б. Хмельницькому в Києві (1879 — 88), графічні твори на укр. теми: «Лірники», ілюстрації до творів Т. Шевченка («Ілюстрований Кобзар», 1896) і М. Гоголя; спомини про Т. Шевченка в редаґованому ним ж. «Пчела».

[Микешин Михайло (1835, Платоново, Смоленська губ. — 1896, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Микитась Василь (* 1924), критик і літературознавець родом з Дніпропетровщини. Літ.-критичний нарис «О. В. Духнович» (1959), монографія «Укр. письм.-новеліст М. Андрелла» (1960), ст. про «Слово о полку Ігоревім» та ін.

Микитенко Іван (1897 — 1937), письм., публіцист і сов. гром. діяч родом з Херсонщини, один з визначних організаторів сов. літератури 1920-30-их pp.: керівник одеської філії «Гарт» один з керівних діячів ВУСПП (1927 — 32), Орг. комітету (1932-34) і (з 1934) Правління Спілки Письм. України, учасник міжнар. ком. конґресів «захисту культури» (1934, 1937) та ін. Літ. діяльність почав 1922 p., бувши студентом Одеського Мед. Ін-ту (закінчив студії в Харківському Мед. Ін-ті 1927), в жанрах поезії, прози й публіцистики, визначився пізніше як прозаїк і гол. драматург. Перша зб. оп. «На соняшних гонах» (1926), повість на тему спілки міста з селом «Брати» (1927), гумористичне дитяче оп. «Гавриїл Кириченко — школяр» та ін. Найвизначніші твори М. в прозі написані на тему сов. перевиховання безпритульних: «Вуркагани» (1928) і роман «Ранок» (1933). Перші його п’єси («На родючій землі», «Іду», 1925) успіху не мали; славу провідного сов. драматурга, висуненням якого на перше місце скористувалися для того, щоб усунути з театру тих, що ухилялися від партійної лінії (М. Куліш, Я. Мамонтов та ін.), принесла М. п’єса «Диктатура» (1929), написана на тему колективізації укр. села (наслідування «97» М. Куліша»). Поверховна символіка, патетика і часом дотепний гумор робили п’єсу ефектною на вподобу партійного активіста, і М. скоро увійшов у репертуар усіх укр. і багатьох театрів СССР. Усі наступні його п’єси, як і «Диктатура», написані на замовлення і були сценічною ілюстрацією чергових партійних рішень: виховання сов. кадрів — «Кадри» (ін. назва «Світіть нам, зорі», 1930), піднесення видобутку вугілля в Донбасі — «Справа чести» («Вугілля», 1931), побудова Дніпрельстану — «Дівчата нашої країни» (1932). Остання п’єса мала найбільший успіх на сов. сцені, якого не мали вже наступні: «Бастилія Божої матері» (1933), «Дні юности» (1935 — 36), «Маруся Шурай» (1935), коли в сов. драматургії висунулися вже О. Корнійчук, І. Кочерга та ін. Найкраща з мист. погляду п’єса М. «Сольо на флейті» (1933 — 36), що була задумана як офіц. сатира на поваленого вельможу, перетворилася на сатину на всю сов. систему й була заборонена. Попри те, що М. ні; в чому від партійної лінії не відхилявся, за єжовщини він був розстріляний і всі його твори були вилучені з ужитку. 1956 р. М. реабілітували і поновно перевидали майже всі твори.

[Микитенко Іван (6.9.1897, Рівне, Єлисаветградський пов. — 4. [чи 18.] 10.1937), за єжовщини був розстріляний (за ін. даними поповнив самогубство). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Микитенко І. Вибрані твори (вступна ст А. Іщука), І — II. К. 1957; Сиротюк М. І. Микитенко, життя і творчість. К. 1959; Родько М. проза І. Микитенка. К. 1960; На фронті літератури 1927 — 57 (ст., доповіді, промови). К. 1962; Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. Мюнхен 1964.

І. Кошелівець

Микитівна, до 1940-их pp. окреме м. в Донбасі, тепер частина м. Горлівки.

Микитівське родовище ртуті, родовище ртуті в Зах. Донбасі у межах м. Горлівки; відкрите 1879, розробляється з 1885. Основним рудним матеріялом є цинобра, що виступає у відкладах сер. карбону; запаси руди понад 4 млн т, сер. вміст ртуті 0,2-0,3%. Див. також Ртуть.

Микитка Осип (1874 — 1920), визначний військ. діяч. ген.-майор УГА родом зі Львова, після закінчення кадетської школи у Відні (1902) кадровий старшина австр. армії. Від 6. 1. до 1. 11. 1918 комендант Леґіону УСС; під час укр.-поль. війни оборонець Львова, потім командир групи «Старе Село», з січня до листопада 1919 командир 1 корпусу УГА, з 2. 11. 1919 до 10. 2. 1920 її начальний вождь; виданий ревкомом при Начальній Команді УГА у Балті большевикам, перебував у концентраційному таборі в Кожухові під Москвою, в серпні розстріляний у Москві разом з ген. Г. Ціріцом.

[Микитка Осип (21.2.1878, Зеленів, Рогатинський пов., Галичина — 1920), виданий ревкомом при Начальній Команді ЧУГА. — Виправлення. Т. 11.]

Микитчук Василь (* 1887), педагог, видавець і гром. діяч Коломийщини; засновник в-ва «Укр. Заг. Енциклопедія» (1929); співзасновник Укр. Вид. Ін-ту у Львові (1936); тепер у Канаді.

[Микитчук Василь (1887, Прикмище, Коломийський пов., Галичина — 1986, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Микитюк Дмитро (* 1899), видавець родом з Коломийщини, у 1914-20 pp. в УСС і УГА, з 1930 у Вінніпеґу (Канада); заходами і коштами М. вийшли цінні зб. матеріялів «Укр. Галицька Армія» (I — II, 1958 — 60) й ін.

[Микитюк Дмитро (1899, Раківчик — 1983, Вінніпеґ), „Укр. Галицька Армія“ (I — II, 1958 — 68). — Виправлення. Т. 11.]

Микиша Михайло (* 1885), оперовий співак — героїчний тенор і педагог родом з Миргороду (Полтавщина), учень Муз.-Драматичної Школи М. Лисенка в клясі О. Мишуги; з 1910 р. в театрі ім. Садовського, пізніше у Київ. опері (1914 — 22; 1919 робив спроби — разом з Я. Степовим і М. Донцем — орг-ції першої укр. опери в Києві), Великому Театрі в Москві, Харківській опері (1932 — 34) та ін.; з 1944 проф. Київ. Консерваторії. Кращі партії: Вакула («Черевички»), Кутерма («Китеж»), Радамес («Аїда»), Дженнаро («Намисто Мадонни») та ін. Визначний виконавець укр. пісень і романсів.

[Микиша Михайло (1885 — 1971, Київ), у Харківській опері (1931 — 42). — Виправлення. Т. 11.]

Микиша Тарас (1913 — 58), піяніст і композитор родом з Полтавщини, син Михайла М.; учився у Києві, Москві й Відні, де закінчив Муз. Академію у Й. Маркса (композиція) і П. Вайнґартена (фортепіяно), в якій згодом викладав; лавреат міжнар. конкурсів піяністів у Варшаві (1932), Будапешті (1933) й Відні (1935, премія Безендорфера), з 1947 р. в Буенос-Айресі. Камерні і фортепіянові твори (укр. рапсодія, фантазія, сонати, фуґи, прелюди, танки, «Лірницька поема», та ін.).

[Микиша Тарас (* Приймівка, Лубенський пов. — † Буенос-Айрес, Арґентіна). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевський Іван (1858 — 1901), економіст-історик і статистик, родом з Чернігівщини, викладач С.-Г. Академії (з 1887) і приват.-доц. (1894 — 95) ун-ту в Москві, з 1896 р. — проф. Харківського Ун-ту на катедрі політ. економії й статистики. Автор праць з екон. — гол. аґрарної історії Лівобережної та Слобідської України, зокрема: «Очерки сельского хозяйства Малороссии» (1887), «К истории хозяйственного быта Московского государства, ч. І. Заселение и сельское хозяйство Южной Окраины XVII века» (1894) та ін.

[Миклашевський Іван (* Білий Колодязь, Вовчанський пов. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевський Йосип (1882 — 1959), музикознавець, піяніст і педагог із старого укр. роду на Чернігівщині; закінчив Київ. Муз. Училище (1911) і Петербурзьку Консерваторію (1913), був ред. ж. «В мире искусства», популяризатор творів М. Лисенка й автор однієї з перших спроб аналізи його творчости. У 1913 — 18 pp. дир. Муз. Ін-ту в Петербурзі, з 1919 викладач у Харківській Консерваторії. Гол. праці: «Очерк деятельности Киевского Отделения Императорского Русского Музыкального Общества за 50 лет» (1913), «Чайковський в Харкові» (1940), «Муз. культура Харкова в XVIII і першій пол. XIX ст.» (1944) та ін.

[Миклашевський Йосип (* Петербурґ — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевський Михайло (1640-ві pp. — 1706), держ. діяч мазепинської доби; військ. товариш (1671) і «дворянин» гетьмана Д. Многогрішного (1672), глухівський городовий отаман (1675), ніженський полковий осавул (1679 — 82), ген. хорунжий (1682) і ген. осавул (1683). Як полк. стародубський (1689-1704, 1705 — 06), багато зробив для госп. колонізації півн. Гетьманщини, поширюючи рудництво й гутництво в своїх численних маєтках, придбаних ним різними засобами (гол. коштом міських володінь). Був меценатом укр. мистецтва, зокрема побудував собор св. Юрія в Києво-Видубецькому манастирі. М. стояв в опозиції до офіц. промоск. політики уряду Мазепи, і 1703 провадив таємні переговори з лит.-поль. магнатами (авґустовської орієнтації) про об’єднання України як Великого Князівства Руського з Литвою й Польщею, на засадах Гадяцької унії 1658 р. Був забитий під час облоги шведами Несвіжу.

[Миклашевський Михайло (1640-ві pp. — 1706). Був забитий під час облоги шведами Несвіжу (Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевський Михайло (1756 — 1847), військ. і держ. діяч родом з Чернігівщини, полк. стародубського карабінерського полку (1789 — 92), 1797 р. — волинський і того ж року «малоросійський» (чернігівський) губернатор, 1800 р. усунений Павлом І з цього уряду; з 1801 р. новоросійський (катеринославський) губернатор, з 1808 р. сенатор. М. був укр. автономістом, боронив інтереси України і мав зв’язки з Новгородсіверським патріотичним гуртком; 1812 p. M. склав проєкт відновлення коз. полків на Лівобережній Україні, до яких мали увійти, крім козаків, також держ. (вільні) селяни. 1818 p., після відставки М. оселився в своєму Стародубському маєткові — с. Понурівці, де утворив цікавий осередок культури, політики (тут збиралися матеріяли до історії України, звідси пішла у світ «Історія Русів») й екон. життя (заснування суконної фабрики та ін.). М. був противником кріпацтва і склав низку проєктів, що мали на меті поліпшення становища селян.

[Миклашевський Михайло (бл. 1756, Деменки — 1847, Понурівка). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевський Олександер (1864 — 1917), економіст, брат Івана М., проф. політ. економії та статистики Юріївського (Дорпатського) Ун-ту (1910), фахівець з питань грошового обігу.

[Миклашевський Олександер (1864, Білий Колодязь, Вовчанський пов., Харківська губ. — 1911). — Виправлення. Т. 11.]

Миклашевські, старшинсько-шляхетський рід правобережного походження. Родоначальником лівобережних М. був, мабуть, Андрій М. (Андрушко Миклашенко), реєстровий козак Чигиринської сотні (1649). Син його — Михайло М., полк. стародубський (див.), від трьох синів якого пішли три гол. лінії роду М. — дві стародубські (старша й молодша) й глухівська, які у 18 — 20 в. дали чимало визначних держ., гром. і культ. діячів. До старшої стародубської лінії М. належать брати — Іван М. (див.), Олександер І. (див.) і Микола М. (1860 — 1909), чл. І Держ. Думи від Чернігівської губ. З глухівської лінії М. походив Андрій М. (1801 — 95), власник відомої порцелянової фабрики в с. Волокитині Глухівського пов., яка вславилася своїми мист. виробами. Найвизначнішим представником молодшої стародубської лінії роду був Михайло М. (див.), правнук стародубського полк.; з його синів — Олександер М. (1798 — 1831), підполк. ґвардії, декабрист, був засланий на Кавказ, де й загинув у бою; молодші сини та їх нащадки, великі дідичі Чернігівщини й Катеринославщини 19 — 20 в., створили нову — катеринославську галузь роду М. До молодшої стародубської лінії належить також Йосип М. (див.) музикознавець і піяніст.

О. О.

Миклухо-Маклай (Миклуха-Маклай) Микола (1846 — 88), визначний подорожник, антрополог, етнограф, природознавець, нар. в Новгородській губ. Батько його Микола Миклуха (1818 — 58), інж.-капітан, вихованець Ніженського Ліцею і Петербурзького Корпусу інж. шляхів, походив з Чернігівщини і був внуком Степана Миклухи, хорунжого Запор. війська. Родовий маєток Миклух був у Малині на Київщині. М.-М. вчився в Петербурзькому Ун-ті, потім в ун-тах Гайдельберґу, Ляйпціґу і Єни, в останньому був асистентом відомого природознавця Ереста Геккеля. Під час університетських студій у 1864 р. змінив прізвище на Миклухо-Маклай, і це прізвище взяли також його брати — Володимир, командир броненосця «Адмірал Ушаков» у роки рос.-японської війни, і Михайло, геолог — дослідник Полісся. М.-М. здобув ім’я з науці природничо-етнологічними дослідами на о. Новій Ґвінеї (досліди над папуасами), піво. Малакка, островах Меланезії й Мікронезії у 1870 — 86 pp. У 1878 — 82 жив перев. в Сіднеї (Австралія), 1887 повернувся до Петербурґу, але смерть не дозволила йому опублікувати результати своїх дослідів.

М. залишив понад 160 праць, більшість яких присвячена антропології й етнографії населення Нової Ґвінеї. Частина з них опублікована в 1 т. 1923 p., в 2 тт. у 1940 — 41 і в 5 тт. щойно в 1950 — 54 pp. Щоденник з подорожі М.-М. «Серед дикунів Нової Ґвінеї» був виданий укр. мовою в Києві 1961 р. Ім’ям М.-М. названо Ін-т Етнографії АН СССР, частину Нової Ґвінеї (берег М.-М.) та ін. М.-М. бував і на Україні (Київщина), досліджував фавну Чорного м. б. Одеси і на півд. березі Криму.

Микола I (1796 — 1855), син Павла I, рос. імператор (1825 — 55). Провадив послідовно реакційну політику як у сер. імперії (придушення всіх спроб і проявів рев. руху — декабристів, петращевців та ін., діяльність всевладного «III Отделения», сувора цензура тощо), так і в усій Европі. (зокрема ліквідація поль. 1830 — 31 і угор. 1848-49 революцій). Політика М. I щодо України була скерована на остаточну нівеляцію нац. особливостей, прав і традицій — скасування Маґдебурзького права й Лит. Статуту, насильницька ліквідація Уніятської Церкви на Правобережжі, щораз більша русифікація й рішуча боротьба проти укр. нац.-політ. руху (розгром Кирило-Методішського Братства, заслання Т. Шевченка). Певне піднесення екон. життя України, зокрема пром-сти (особливо цукроварства) і міст (Київ, Одеса, Харків) гальмувалися посиленням рос. колоніяльної політики, а обмеження впливів поль. землеволодіння на Правобережжі (інвентарна реформа Д. Бібікова) не полегшило важкого становища укр. селянства, наслідком чого було зростання сел. руху в 1840 — 50-их pp. (Київська козаччина 1855 p.). Більш позитивні наслідки дали деякі заходи на терені культури (заснування Київ. Ун-ту, Археографічної Комісії й Центр. Архіву, Одеського Т-ва Історії і Древностей тощо), але й на цих установах позначився вплив політ. реакції й антиукр. політики М. I. Імперіялістична політика М. I. зокрема на Близькому Сх., натрапила на рішучий опір з боку ін. евр. держав; поразка Росії під час Кримської війни була катастрофою всього режиму М. I і прискорила його смерть (правдоподібно самогубство).

[Микола I (* Царське Село — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Микола II (1868 — 1918), син Олександра III, останній рос. імператор (1894 — 1917), продовжував внутр. й зовн. політику свого попередника, скеровану на збереження самодержавного ладу, втримання рівноваги в Европі, колоніяльну експансію в Азії (зокрема на Далекому Сх.) й рос. домінацію над нерос. народами імперії. Зростання сел. руху, роб. страйків і політ. опозиції, яка щораз більше набирала масового характеру (у вигляді петицій, протестів і демонстрацій) з боку земської й міської громадськости, а зокрема студентства, піднесення нац. рухів, особливо укр., а також поразка в рос.-японській війні 1904 — 05 pp. призвели до революції 1905 p. M. II змушений був стати на шлях конституційних реформ і видати маніфест 17. 10. 1905 про встановлення законодавчих органів і забезпечення основних громадянських прав. Це дало можливість бодай частково леґалізувати й поширити укр. нац.-гром., культ. й екон. життя (визнання заг. прав укр. мови, укр. в-ва й преса, театр, гром. й культ. інституції, кооперація тощо). З другого боку, аґрарна реформа Столипіна, попри її гол. політ. цілі, сприяла зміцненню екон. становища заможнішої частини укр. селянства. Та незабаром уряд повернувся на шлях реакції й обмеження нац. прав нерос. народів, що досягло свого апогею під час першої світової війни, коли всі укр. інституції, в-ва і преса фактично були заборонені, а низка укр. діячів, зокрема М. Грушевський були заарештовані й заслані за межі України; рос. окупація Галичини й Буковини принесла з собою погром тамтешніх укр. інституцій, депортацію багатьох укр. діячів до Росії, утиски Гр.-Кат. Церкви, арешт і заслання митр. Андрея Шептицького та ін. репресії. Лютнева революція 1917 р. примусила М. II зректися престолу 2 (за новим стилем 15). 3. 1917. Заарештований незабаром і засланий до Сибіру, він разом з усією родиною був замордований большевиками в Єкатеринбурзі 17. 7. 1918 р.

[Микола II (* Царське Село). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Миколаєвич Яків (1865 — 1931), гал. педагог; ст. на пед. теми в «Учителі», «Опис геогр.-статистичний пов. Кам’янецького» (1895).

Миколаєнко Ілько (* 1898), драматичний актор і співак-тенор, на героїчних ролях у театрах Дніпропетровського, Харкова, Києва і Станиславова (1942 — 43); тепер в Австралії.

[Миколаєнко Ілько (1898 — 1961, Австралія). — Виправлення. Т. 11.]

Миколаєнко (справжнє прізвище Здерківна) Юлія (1865 — 99), драматична акторка (з 1893) в театрі «Руської Бесіди» у Львові; Проня («За двома зайцями»), Маруся («Кам’яна душа»), Мотря («Сто тисяч»).

[Миколаєнко (справжнє прізвище Здерківна) Юлія (* Теребовля, Тернопільщина — † там же). — Виправлення. Т. 11.]

Миколаїв (VII — 12/13), обл. м., положене на лівому березі Бозького лиману при впадінні до нього р. Інгула, за 50 км від Чорного м., з яким він пов’язаний морським каналом; важливий порт України, пром. і культ. центр. комунікаційний вузол, 242 000 меш. (1961). М. заснований 1788 р. поблизу кол. грец. колонії Ольвії заходами кн. Г. Потьомкіна як військ. пристань з корабельними майстернями і пізніше осідок адміралтійства. З 1803 p. M. входив до складу Херсонської губ.; 1792 р. мав 3 300 меш., 1860 — 32 500, в тому ч. багато війська. Посилений розвиток М. почався з 1860-их pp. з відкриттям торг. порту (1862), будовою залізниць (перша 1873 р. до Знам’янки) та поглибленням і продовженням морського канала від Очакова до М. 1871 р. в ньому відбудовано військ. порт, з кін. 19 в. розбудовано — торг.

З того часу М. став третім після Одеси і Новоросійського чорноморським портом Рос. Імперії; в 1900 р. експорт через М. становив 0,5 млн т, 1913 — 1,9 млн т — гол. хліба, на другому місці — залізних і манганових руд. З галузів промсти, крім суднобудування (2 великі зав. збудовані в кін. 19 а.), чавуноливарні і машинобудів. (гол. с.-г. машини) зав., були ще ковальські майстерні і харч. пром-сть. Ч. меш.: 1897 р. — 92 000, 1914 — понад 104 000, здебільше росіяни. Перша світова війна й революція спричинили занепад торгівлі і упадок М. (1923 р. — 84 000 меш., 1926 — 105 000, в тому ч. 29,9% українців, 44,5% росіян, 21,0% жидів), пізніше, завдяки зростанню пром-сти, населення М. збільшилося до 169 000 (1939). Після воєнного знищення 1941 — 44 pp. M. відбудовано.

Сучасний М. лежить на підвищеному півострові між Бозьким лиманом на півд. і зах. і р. Інгулом на півн., до якого круто спадає; широкі вулиці творять прямокутну систему. Провідними галузями пром-сти М. є насамперед суднобудів. (зав. ім. І. Носенка, найбільший в УССР і один з більших у всьому СССР) і машинобудів. (зав. «Дормашина» випускає машини для шляхового будівництва, «Млинмаш» — млинарське та елеваторне устаткування, ремонтно-мех. зав. й ін.), далі харч. (кондитерська і макаронна фабрики, м’ясокомбінат та ін.), легка (трикотажний, шкіряно-взуттєвий, парфумерно-склоробний комбінат й ін.), будів. матеріялів та ін. М. є третім після Одеси і Жданова портом УССР; він має 4 модерні пристані, в тому ч. одну річкову; до порту веде Очаківський канал (глибина 7,5 м.). Гол. вивозиться ліс і залізні та манґанові руди.

М. — поважний культ. осередок: високі школи — кораблебудів. (заснований 1920) та пед. (створений 1913 як учительський) ін-ти, Миколаївська Астрономічна Обсерваторія, (заснована 1821 p.), держ. с.-г. досл. станція, низка технікумів і училищ проф.-техн. освіти, 2 театри — укр. муз.-драматичний та рос. філармонія, 2 музеї (художній ім. В. Верещаґіна і обл. краєзнавчий), телецентр. Українці в М. становлять тепер понад 60% всього населення.

В. Кубійович

Миколаїв (IV — 4), м. в Галичині на Опіллі, за 3 км від Дністра, р. ц. Львівської обл., 6 900 меш. (1959; 1931 — 3 200); великий цементний зав. 1917 постій вишколу й коша УСС, 1919 бій 7 львівської бриґади УГА з поляками.

Миколаївка (V — 16), с. м. т. Петриківського р-ну Дніпропетровської обл., 2 300 меш. (1959); положена на лівобережжі Дніпра за 5 км від Дніпропетровського, в якому працює більшість населення.

Миколаївка (V — 18), с. м. т. Слов’янського р-ну Донецької обл., положена над р. Дінцем за 20 км на сх. від Слов’янського; 7 100 меш. (1959).

Миколаївка (VI — 11), с., положене в зах. частині Причорноморської низовини над р. Чичиклією (притока Бога), р. ц. Одерької обл.; 1 900 меш. (1959).

Миколаївська область, обл. у зах. частині Причорноморської низовини, в сточиші дол. Бога; 24 900 км², 1 041 000 меш. (1962), в тому ч.: 441 000 міськ., 600 000 сіль.; за переписом з 1959 українці в М. о. становили 81,2% населення, росіяни 13,8%, жиди 2,0%, білоруси 1,3%, болгари 0,6%, ін. 1,1%; 7 міст (в тому ч. 3 обл. підпорядкування), 9 с. м. т., 19 сіль. р-нів, 223 сільради.

Миколаївський (Військовий) собор, собор св. Миколи (Великий Микола), фундація гетьмана І. Мазепи, побудований у 1690 — 96 pp. на Печерському в Києві архітектом Й. Старцевим (Старченком) у стилі укр. барокко. В пол. 18 в. до монументальної п’ятибанної будови добудовано зах. багаторізьблений фронтон і притвор з пишними кованими дверима, один з кращих зразків укр. барокко; по смерті І. Мазепи рос. влада здерла з фронтону церкви його герб, у 1920-их pp. сов. влада спалила цінний іконостас роботи С. Балики (з 1690 p.), a 1935 р. цілковито зруйнувала й собор.

Миколай, св., єп., у Мирі Лікійському в Малій Азії з часів першого Вселенського Собору (325 p.). Культ М. позначений на Україні вже в 11 в. нововведеним святом перенесення його мощів з Миру до Барі в Італії, з окремо складеною церк. службою та синаксарним оп. (Теплого Миколи 9. 5 ст. ст.; інше свято на згадку про його смерть — 6. 12 ст. ст.); житіє М. вміщене в «Четьях-Мінеях» св. Дмитра Туптала. У численних нар. переказах М. боронить людей від стихійного лиха; найбільше він опікується тими, хто перебуває у плаванні, тому чорноморські рибалки, виходячи на промисел, брали з собою образ М. Він опікується також звірями, сиротами, що відбилось у піснях на його честь, зокрема в гуцульських колядах. У давнину — св. М. також заступник перед небезпеками із степів (оп. про чудесне визволення русина з половецької неволі). Пісні про М. належать до найдавніших зразків укр. поезії, серед них такі популярні, як «О хто, хто Миколая любить». Численні церкви й манастирі, що носять його ім’я (у Києві, Перемишлі, Мукачеві та ін.), чудотворні ікони М. (серед них київська Миколи Мокрого), церк. братства й сестрицтва та популярність М. як хресного імени свідчать про особливе шанування М. на Україні.

Миколай Борецький (1879 — ?) митр. УАПЦ родом з Волині; по закінченні Київ. Духовної Семінарії та Пед. Курсів у Харкові — душпастир (з 1904), законовчитель і військ. свящ.; з 1922 — єп. гайсинський, з 1927 обраний другим Всеукр. Правос. Собором митр. України. Заарештований 1930 р. і засланий на Медвежу Гору. Дальших відомостей про М. Б. немає.

Миколай Карабиневич (1888 — 1932?), єп. УАПЦ родом з Поділля; з 1911 р. свящ., з 1923 — єп. могилів-подільський, з 1931 — єп. уманський; заарештований 1932, в кін. 1932 (за ін. відомостями 1935) розстріляний у Москві.

Миколайчики (Eryngium L.), рід довгорічних рослин з родини окружкових. На Україні 3 види: М. польові (E. campestre L.), сіруватозелена рослина, росте в степах, б. шляхів, бур’ян на полях у Степу, Лісостепу, восени утворює «перекотиполе»; М. сині (E. planum L.) — в степах, на пісках, б. шляхів, має 0,5% сапонінів, 1,46% танідів і 0,25% етерової олії, в нар. медицині М. вживають як заспокоюючий засіб при різних болях, тепер як відхаркувальний засіб; М. приморські (E. maritimum L.) — по берегах морів, на піскуватих і кам’янистих місцях.

Миколая св. церква, церква у Львові, побудована на місці замкової церкви кн. Льва Даниловича, під т. зв. «Будильничою» горою (згадка з 1292 p.), кількакратно горіла й була відбудована; свій первісний вигляд з 13 в. зберегла лише в поземному пляні та основі мурів. У гол. барокковому вівтарі візант. ікона св. Миколая, на фасаді фрески П. Холодного (старшого, з 1924); 1953 церкву реставровано.

Миколая св. церква, бойківська дерев’яна церква, побудована 1763 р. в с. Кривці (Турчанщина), перенесена 1930 р. до Львова на Чернечу гору для манастиря оо. Студитів. М. с. ц. типова пам’ятка тридільної і трибанної укр. церк. будови; мальовничости церкві додають численні загини на банях, ґанок з різьбленими колонками та крита ґалерія над бабинцем.

Микошинський Богдан, гетьман Війська Запор. (1586, 1594), воював з турками й татарами, вів переговори з Еріхом Ляссотою 1594 р. про участь Запоріжжя в антитур. коаліції.

Микулинці (IV — 6), с. м. т. на гал. Поділлі над р. Серетом, р. ц. Тернопільської обл.; 3 800 меш. (1959); барокковий костьол з 18 в., руїни замка з 16 в. (оборона 1675 перед турками).

Милий Дезидерій (* 1906), маляр-імпресіоніст s Пряшівщини, проф. Братіславської високої школи мистецтва; виставки в Пряшеві, Братіславі, Відні, сканд. країнах і СССР; краєвиди: «Київський пейзані», «В рідному селі» та ін.

[Милий Дезидерій (1906 — 1971, Братіслава, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]

Милій, посадник города Бакоти, після другого нападу татар на Україну (1239 — 41) прийняв тат. підданство. Змушений 1254 р. повернутися під владу короля Данила, незабаром зрадив його і знову підкорився татарам.

Милованє, с. кол. Товмацького пов., нині Тисьменицького р-ну Івано-Франківської обл.; у 1911 — 39 pp. тут існувала перша укр. госп.-садівнича однорічна школа Т-ва «Просвіта», яка спричинилася до піднесення хліборобської культури в Галичині.

Миловарна промисловість, галузь хем. пром-сти; до революції на Україні мала перев. кустарний характер (на 650 миловарень в 9 укр. губ. було ледве 11 більших з продукцією вище 5 000 т річно); заг. річна продукція становила бл. 350 000 т. Тепер миловарні — великі зав., що переробляють місц. сировину і покривають місц. попит. М. п. розміщена у більших м., гол. в Харкові, Києві, Одесі, Львові й ін. Вона сильно розвинена на Кубані (Краснодар, Армавір та ін.), де гол. сировиною є соняшникова олія.

Милович Юхим (1875 — 1943), драматичний актор характерного і резонерського пляну в побутовому репертуарі, помічник режисера в театрі М. Садовського в Києві (1906 — 19), пізніше у Саксаганського та ін.; в кін. 1920-их pp. зійшов зі сцени.

Милоніг Петро, придворний архітект кн. Рюрика Ростиславича в кін. 12 — поч. 13 в.; у 1199 — 1200 pp. збудував велику підпорну стіну, що захищала Михайлівську церкву Видубецького манастиря в Києві. Здогадно також будував церкви: П’ятницьку у Чернігові, Михайлівську в Смоленську, Василівську в Овручі, Василівську на Новому Дворі в Києві та ін.

Милорадович Василь (1846 — 1911), фолкльорист і етнограф з старшинсько-шляхетського роду на Полтавщині. Праці та матеріяли з фолкльору і етнографії Лубенщини: «Рабочие песни Лубенского уезда, Полтавской губернии, собранные в 1890 — 93 гг.» (1897), «Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888 — 95 гг.» (1897), «Народная медицина в Лубенском уезде» (1902), «Житье-бытье лубенского крестьянина» (1904). Переклади з Г. Гайне, А. Майкова, А. Фета.

[Милорадович Василь (* Токарі, Лохвицький пов., Полтавська губ. — † Литвяки, Лубенський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Милорадович Григорій (1839 — 1905), граф, історик і генеалог старшинсько-шляхетського роду (серб, походження) на Чернігівщині; ген.-ляйтенант, чл. Ради Мін-ва Хліборобства й держ. майна; чернігівський губ. маршалок (1890 — 96), організатор і перший гол. Чернігівської Вченої Архівної Комісії. Автор багатьох праць з історії Лівобережної України та укр. генеалогії, геральдики, іст. бібліографії тощо, вміщених у «КСт.», «Чтениях Московского Общества Истории и Древностей Российских», «Черниговских Губернских Ведомостях» та ін. вид. Гол. праці: «Материалы для истории Южной Руси» (1858), «Указатель иностранных источников для истории Малороссии» (1859), «Акты фамилии Полуботок с 1669 — 1734 г.» (1889), «Описание Черниговских соборов Спасо-Преображенского и Борисоглебского» (1889), «Малороссийское дворянство» (1890), «Гербы малороссийских дворянских фамилий» (1892), «Родословная книга черниговского дворянства», I — II (1901), низка генеалогічних та біографічних нарисів про Полуботків, Милорадовичів, Туманських, Кочубеїв, Миклашевських тощо. Матеріяли фамільного архіву М. видано у зб. «Любецкий архив гр. Милорадовича», вип. I, за ред. О; Лазаревського («КСт.», додаток, 1896, 1898 і окремо 1898). Залишив неопублікований досі цікавий щоденник (1875-1905), який містить багатий матеріял для історії укр. консерватизму другої пол. 19 в., одним з чільних представників якого був сам М.

[Милорадович Григорій (* Чернігів — † Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.

Милорадович Єлисавета, нар. Скоропадська (1832 — 90), гром. діячка, один з фундаторів НТШ; дочка полтавського губ. маршала І. Скоропадського (діда гетьмана Павла Скоропадського) й дружина Лева М. (сина Григорія М. — див. Милорадовичі). М. присвятила своє життя укр. гром. і культ. справам, гол. в Полтаві, де була чл. укр. Громади 1860-их pp., щедро допомагаючи укр. в-вам, шкільництву тощо. Це звернуло на М. увагу рос. уряду, який провадив слідство у справі немов би керованого. М. т-ва, що його метою мала бути реставрація гетьманського уряду на Україні. М. підтримувала укр. нац.-культ. рух у Галичині, допомагаючи своїми пожертвами львівській «Просвіті», ж. «Правда» і дала 9 000 гульденів на заснування Т-ва ім. Шевченка у Львові. Померла й похована у Полтаві.

[Милорадович Єлисавета (* Тростянець, Прилуцький пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Милорадович Леонид (1841 — 1908), дипломат і публіцист, брат гр. Григорія М. (див.), секретар рос. посольства у Штутґарті (1862); за «українофільство» і зв’язки з рос. революціонерами за кордоном (Герцен) був від 1863 р. під наглядом поліції; згодом — київ. віцегубернатор (1878) і подільський губернатор (187982). Публіцист дворянсько-консервативного напрямку у 1880 — 90-их pp., автор брошури «Преображенная жизнь христианина» (1899).

Милорадович Петро (1858? — 1930), драматичний актор, довгий час на рос. сцені. З 1919 р. у Держ. Драматичному Театрі в Києві, згодом у театрах Полтави і Дніпропетровського; суддя («Ревізор»), Бен-Акиба («Урієль Акоста»), король Ян Казімір («Мазепа-паж») та ін.

Милорадовичі, укр. старшинсько-шляхетський (і графський) рід серб, походження. Брати Михайло, Гаврило й Олександер М. під час рос.-тур. війни 1711 р. перейшли на бік Росії, за що дістали від Петра I уряди й маєтки на Україні. Михайло М. († 1726), полк. гадяцький (1715 — 26), підписав Коломацькі чолобитні 1723 р. Гаврило М. († 1730) заступив брата на полковництві гадяцькому (1727 — 29), яке втратив у наслідок численних здирств і захоплення чужих земель. Син Олександра М. — Михайло М. був полк. ізюмського слобідського полку (1759 — 61), а внук Михайло М., укр. автономіст, був полтавським губ. маршалом (1807). Від перших трьох братів М. пішли кілька ліній цього роду, який дав у 18 — 20 вв. низку укр. і рос. дерні., військ. і культ. діячів. Зокрема Петро М. (1723 — 99), внук Михайла, вихованець Київ. Академії, був останнім полк. чернігівським (1762 — 83). Син його, Григорій М. (1765-1828) був чернігівським ген. суддею (1799) і таврійським цивільним губернатором (1802 — 03). Внуки Григорія М. — граф Григорій М., історик-генеалог (див.), і Леонид М. (див.). Брат Петра М. — Андрій М. (1726 — 96), також вихованець Київ. Академії, бунчуковий товариш, згодом ген. — поручник, учасник Семилітньої війни й рос.-тур. 1769 — 74, був губернатором «Малої Росії» (1779), а з 1781 — чернігівського намісництва й керував складанням опису Лівобережної України 1779 — 81 pp. Син його граф Михайло М. (1771 — 1825), рос. ген., київ. військ. губернатор (1810 — 12), чл. Держ. Ради й Комітету мін. та петербурзький ген.-губернатор (з 1818), був забитий під час повстання декабристів у Петербурзі.

З лінії Гаврила М. походив етнограф Василь М. (див.).

О. О.

«Милость Божія Україну... свободившая», драма, що відображує повстання Богдана Хмельницького, виставлена 1728 р. в Києво-Могилянській Академії, присвячена гетьманові Данилові Апостолові; імовірний автор Теофан Трофимович. Написана гарною мовою з добре розробленими патріотичними монологами, «М. Б.» є одним з найліпших творів укр. бароккової літератури.

Миля (з латинського — milia passuum — 1 000 подвійних кроків), давня міра довж. різної величини й походження. На Україні у 16 — 18 вв. були прийняті М. — нім. (або геогр., також поль. — більша), що дорівнювала 1/15 ступня меридіяна, тобто 7,422 км; укр., що мала 9,278 км, і мала поль. (5,556 км). З 18 в. була вживана також рос. М., що дорівнювала 7 верстам або 7,467 км. На укр. землях під Австрією застосовувано до 1875 р. (частково й згодом) поштову М. (7,586 км), на Закарпатті — угор. (8,354 км). Тепер вживається для виміру віддалей на морі морська М., що дорівнює довж. 1 земного меридіяна, тобто 1,853 км; в країнах Бріт. Коммонвелту і в ЗДА прийнята бріт. М. — 5 280 футів або 1,609 км.

Милькович Володимир (1869 — 1916), гал. історик серб. роду, проф. Чернівецького Ун-ту; за ред. М. видано акти Львівського Братства „Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis“, т. I за 1518 — 1600 pp. (1895 — 98); ст. про Берестейську унію, з історії Візантії тощо.

Мильнянка лікарська, собаче мило (Saponaria officinalis L.), багаторічна рослина з родини гвоздикуватих, росте на луках, по узліссях, берегах річок, як бур’ян у садах та по городах. Коріння її містить до 35% сапонінів, розчини яких піняться і використовуються як емульгатор для миття вовняних і шовкових тканин, у харч. пром-сті, іноді в медицині як відхаркувальний засіб. Повноквітні форми М. плекають як декоративні.

Мильчевський Войтіх (або Альберт), гал. друкар і палітурник; 1684 дістав королівський привілей друкувати і передруковувати латинські й укр. книжки; 1690 видав укр. буквар, за який його оскаржило Ставропігійське Братство і судом позбавило права на друк укр. книжок.

«Ми молоді», див. «Відродження».

Минаєв Кузьма (1895 — 1950), співак-баритон, закінчив Моск. Консерваторію і студію при Великому Театрі; у 1927 — 37 pp. на сценах оперних театрів Харкова, Одеси і Баку, з 1937 — соліст Київ. Опери; основні партії: Остап («Тарас Бульба»), Ігор («Князь Ігор»), Мазепа (в одноіменній опері) та ін.

[Минаєв Кузьма (* Мала Слободка, тепер Калузька обл., Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Миник Теодор (* 1896), укр.-амер. гром. діяч родом з Самбірщини; діяч Укр. Роб. Союзу (його гол. секретар з 1927), секретар (з 1952) і перший віцепрез. (з 1959) Укр. Конґресового Комітету Америки, співзасновник Ліґи Молоді Півн. Америки.

[Миник Теодор (1896, Тершів — 1975, Скрентон, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]

Минко Василь (* 1902), письм. родом з Харківщини, друкується з 1924, p., спочатку в жанрі п’єс-аґіток, пізніше перейшов на прозу. Зб. оп. і повісті: «Власть на місцях» (1928), «Белладонна» (1929), «На переправі» (1930), «Штурмівці» (1931), «Ярина Черкас» (1936), «Творці краси» (1937), «Над річкою Хоролом» (1949), «Ясні зорі» (1951). Найвизначніший прозовий твір М. — мемуарна повість «Моя Минківка» (ч. I, 1963). Також кілька п’єс на актуальні теми сов. життя: «Не називаючи прізвищ» (1953), «Мовчати заборонено» (1955) та ін. Крім того, подорожні нариси, ст. в пресі.

[Минко Василь (1902, Минківка, Валківський пов. — 1989, Київ). П’єси „На хуторі біля Диканьки“ (1958), „Соловей у міліції“ (1962), „Комедія з двома інфарктами“ (1967), „Його величність — коровай“ (1978). — Виправлення. Т. 11.]

Миньок річковий, минь (Lota lota L.), цінна пром. риба родини тріскових; довж. тіла до 60 см, вага до 4,5 кг; на Україні поширена в басейні сер. Дніпра і Десни, у верхній течії Дністра та у водоймах Закарпаття.

Попередня     Головна     Наступна