[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1504-1519.]

Попередня     Головна     Наступна





Мгарський Спасо-Преображенський манастир (М. м.) у с. Мгарі б. Лубень, над р. Сулою, заснований Ісаєю Копинським 1619 р. як фундація кн. Раїни Вишневецької. Б. Хмельницький та ін. гетьмани, зокрема І. Мазепа, не лише визнали фундації Вишневецьких, але й збільшили їх новими маєтками, завдяки чому М. м. став у 18 в. одним з найбагатших на Лівобережжі. М. м. брав діяльну участь в укр. політ. подіях того часу. 1633 р. ігумен Віктор Загоровський, прихильник об’єднання Лівобережної й Правобережної України під владою єдиного гетьмана й противник Москви, був ув’язнений і засланий до Росії; є відомості, що М. м. підтримував пляни гетьмана І. Мазепи. У 1684 — 92 pp., за ігумена Макарія Русиновича, коштом І. Самойловича та І. Мазепи збудовано величну п’ятибанну соборну церкву Преображення (архітект І. Баптист), що, сполучаючи традиційний тринавний староукр. храм із зах.-евр. базилікою, належить до найкращих зразків укр. барокко. Особливою святинею М. м. були мощі св. Атанасія Пателларія, патріярха Константинопільського, який помер на Україні й похований у М. м. (1654). 1926 p. M. м. був закритий сов. владою. Нині будови кол. М. м. становлять держ. архітектурний заповідник.

О. О.


Мглин (I — 13), м. на півн. Чернігівщині, відоме з 14 в., за Гетьманщини сотенне м. Стародубського полку, в Рос. Імперії пов. м. (з 1802) Чернігівської губ.; тепер р. ц. Брянської обл. РСФСР, 6 000 меш.


Мебльова промисловість, до 1920-их pp. мала перев. кустарно-ремісничий характер. Вироблялися здебільша прості меблі для потреб села, зокрема скрині (див. ЕУ I, стор. 217). У Полтаві існувала художня майстерня, яка виробляла меблі для міста. 1912 р. на Центр. і Сх. Землях було лише 19 більших фабрик — у Волинській, Таврійській і Херсонській губ.; пол. продукції припадала на Одесу.

У 1930-их pp. кустарна М. п. занепала, зате збільшилося ч. більших пром. підприємств, але якість продукції стояла на низькому рівні. У 1941 — 44 pp. більшість підприємств була зруйнована, після війни реконструйована, збудовано ряд нових, при тому виробництво мебльових півфабрикатів зосереджене в ліс. р-нах, а мебльові підприємства скупчені перев. бл. до р-нів збуту. Найважливіші підприємства М. п. є в Києві (фабрика ім. Боженка), Харкові, Житомирі, Чернігові, Одесі, Львові, Симферополі, Донецькому, Ужгороді, Мукачевому, Береговому; на Кубані в Майкопі. М. п. України виробляє меблі невисокої якости для масового вжитку для житлових, культурно-побутових і службових приміщень. 1961 р. в УССР вироблено (в тис. штук): 1 428 столів, 7 548 стільців, 290 буфетів, 1 180 шаф, 583 диванів, кушеток і отоманок, 2 289 металевих ліжок; вартість виробництва М. п. в млн крб в цінах на 1. 7. 1955 p.: 1958 — 137,1, 1960 — 226,5, 1961 — 255,7.


Мегалітична культура, поморська культура неолітичної доби, прикметна гробами, побудованими з великих кам’яних плит (мегаліти) та керамікою нордійського типу. Її носії прийшли на укр. землі двома етапами і принесли з собою глиняний лійкуватий посуд (поховання кістякові) та кам’яні «скринькові гроби» з кулястими амфорами. На півд. Україні М. к. представлена у пізню бронзову добу похованнями в кам’яних скринях, обведених кам’яними колами (кромлехи) та з кам’яним стовпом (менгір) на вершку могили. Див. ЕУ I, стор. 381 і мал. 290, 1-3, 7-9.


Мегединюк Марко (1842 — 1912), нар. різьбар, майстер інкрустації бісером, родом з с. Річки на Гуцульщині; твори М. відзначаються тонкою обробкою дерева, ніжним кольоритом і гармонійним поєднанням декорації з формою виробу; кращі з них зберігаються в Укр. Держ. Музеї Етнографії і Художнього Промислу у Львові і в Косівському Училищі Прикладного Мистецтва.

[Мегединюк Марко († Річка). — Виправлення. Т. 11.]


Мегик Петро (* 1899), маляр і графік, родом з Буковини, студіював у Варшавській Академії Мистецтв, у 1928 — 44 pp. викладач школи прикладного мистецтва й ін. фахових шкіл Варшави, один із засновників мист. гуртка «Спокій», з 1944 в Німеччині, з 1950 у ЗДА. М. з 1926 р. виставляв у Варшаві, Львові, Празі, Берліні та ін.; у ЗДА чл. ОМУА, співорганізатор багатьох виставок. Портрети, натюрморти, краєвиди, спеціяльно рисунок; альбом «Рисунки» (1963); ст. з укр. мистецтвознавства укр. і поль. мовами.

[Мегик Петро (1899, Вашківці — 1992, Філядельфія). Ред. мист. журн. „Нотатки з Мистецтва“ (1963 — 90), що виходив у Філядельфії. — Виправлення. Т. 11.]


Меґас Осип (1884 — 1955), гром. діяч у Канаді, куди прибув 1905 р. з Галичини; 1906 ред. «Канадійського Фармера», 1919 делеґат Укр. Горожанського Комітету в Канаді на мирову конференцію в Парижі, з 1926 лікар в Едмонтоні, автор кн. «Трагедія Гал. України».

[Меґас Осип (1882, Галичина — 1955, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Медведєв Євген, ком. діяч, в кін. 1917 р. гол. першого Центр. Виконавчого Комітету України в Харкові й делеґат на мирові переговори в Бересті від укр. сов. уряду; у 1920-их pp. чл. ЦК КП(б)У; автор спогадів.

[Медведєв Євген, м. б. Єфим (Юхим) (1886, Бахмут, Катеринославська губ. — 1938, Харків). У 1918 перейшов до боротьбістів і разом з ними до КП(б)У. Арештований 1938 за „контррев. діяльність“; того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Медведєв Михайло (1895 — 1964), вчений у галузі машинобудування, машинознавства і с.-г механіки, з 1937 — проф. Харківського Політехн. Ін-ту, з 1961 працює в Укр. н.-д. ін-ті механізації сіль. госп-ва; праці з питань тракторобудування і механізації сіль. госп-ва.


Медведев Федір (* 1913), мовознавець, доц. Харківського Ун-ту; праці з історії укр. мови (про грамоти 14 — 15 вв.), про мову І. Франка, з синтакси (синонімічні сполучники підрядности); «Історична граматика укр. мови» (1955) в сталіністському дусі.

[Медведєв Федір (* 1912, Семеновка, Богучарський пов., Воронізька губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Медведєва Ніна (* 1899), патофізаолог родом з Саратова, чл.-кор. АН УРСР (з 1939), співр. О. Богомольця, з 1931 працює в Ін-ті експериментальної біології та патології його імени в Києві. Праці М. присвячені питанням патофізіології та ендокринології; з кори надниркової залози М. виділила гормон-кортикалін.

[Медведєва Ніна (1899 — 1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Медведський (Niedźwiedzki) Юліян (1845 — 1918), геолог і мінералог родом з Перемишля, проф. (з 1873) і кількакратний ректор Львівської Політехніки, д. чл. Поль. АН і НТШ, якому записав свою бібліотеку й збірки. Бл. 50 наук. праць, присвячених гол. чином геології та мінералогії Прикарпаття, м. ін. мінералогії і петрографії Калуш-Стебницьких родовищ калійної соли б. Калуша, Стебника та Трускавця.

[Медведський (Niedźwiedski) Юліян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Медвецький Яків (1880 — 1941), церк. діяч, гр.-кат. свящ., крилошанин (з 1925) і кустос (з 1927) Станиславівської Капітули, проф. Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Станиславові (з 19,10), з 1936 апостольський адміністратор Лемківщини (див. Лемківська Апостольська Адміністратура).


Медениця, Меденичі (IV — 4), с. м. т. Дрогобицького р-ну Львівської обл. 3 000 меш. (1959).


Меджибіж, іст. назва Межибіж (IV — 8), с. м. т. Летичівського р-ну Хмельницької обл:, положене на Поділлі при впадінні р. Бужку в Бог. 8 600 меш. (1959). М. — стародавнє м., згадане вперше в Іпатіївському літопису під 1146; у 13 в. входив до складу Гал.-Волинської держави; з кін. 13 в. одне з гол. м. болоховців; 1258 Данило Романович тут розгромив тат. воєводу Куремсу; 1362 М. перейшов під володіння Литви, після Люблінської унії — Польщі. Для оборони перед татарами (тут сходилися їхні шляхи: Кучманський і Чорний) збудовано у 14 в. потужний замок-фортецю, перебудований в 16 і 19 вв. У 16 — 17 вв. торг. м. (маґдебурзьке право, колонії вірмен і греків), у 18 в. підупало; у 19 в. с.-г.-торг. м-ко, пол. населення становили жиди. З архітектурних пам’яток залишився замок і Успенська церква 16 в., відновлена 1669 (тридільна з мало збереженими фресками високої мист. вартости). 1917 р. постій І Укр. корпусу ген. П. Скоропадського, 1918 бої Армії УНР з большевиками.


Медзвєцький-Коваль Микола (1868 — 1929), геодезист й астроном, ген.-майор рос. ген. штабу і ген.-поручник Армії УНР, начальник Гол. Геодезичної Управи і чл. Ради Військ. Мін-ва УНР; помер на еміґрації у Варшаві.


Медицина (від латинського medico — лікую), наука та практичні заходи, спрямовані на вивчення людського організму, запобігання хвороб і лікування хворих. Основними розділами М. є анатомія, гістологія, фізіологія, біохемія, тобто науки про будову і функції людського тіла; патологічна фізіологія, патологічна анатомія — вчення про хворобливі зміни в організмі, мікробіологія (вчення про збудників захворювань), діягностика та лікування різних хвороб (терапія, хірургія, педіятрія, шкіряні, легеневі хвороби й ін.), профілактика захворювань, гігієна, соц. гігієна, орг-ція охорони здоров’я.

М. до 18 в. Розвиток мед. науки (М. н.) почався на Україні з 12 в., коли появився мед. трактат грец. мовою «Алліма» (укр. «Мазі»), написаний кн. Євпраксією-Зоєю (1108 — 72), дочкою київ. кн. Мстислава Володимировича. У 15 в. Юрій Дрогобич видав низку наук. праць м. ін. «Iudicium prognosticon». У 17 в. ряд українців захистили докторські дисертації у високих мед. школах Зах. Европи (Р. Рилєєв, І. Козак, В. Юрський, І. Шовкич й ін.). У 18 в. укр. вчені медики працювали майже у всіх ділянках тодішньої М., при чому праці деяких з них набули чимало розголосу у Зах. Европі і передруковувалися кількома мовами.

Велику ролю в розвитку мед. культури другої пол. 17 і 18 в. відограла Києво-Могилянська Академія. Правда, вона не мала спеціяльної мед. кляси (тільки на короткий час у 1802 — 17 pp.), але серед її професорів було кілька учених, що цікавились М. (напр., Єпіфаній Славинецький, якому належить переклад на слов. мову відомого трактату про анатомію Андрія Везалія), а ще важливіше — багато вихованців Академії закінчили мед. студії у Зах. Европі й стали пізніше найвизначнішими проф. вищих мед. шкіл у Росії (у Петербурзі та Москві) і видатними діячами мед. адміністрації Рос. Імперії, бо через брак вищої мед. школи на Україні (див. Мед. освіта) і занепад укр. державности вони мали лише в Петербурзі й Москві можливість дальшої фахової праці на високому рівні. До найвизначніших з них належали: Н. Амбодик-Максимович (один із засновників акушерства), Д. Веллансысий (анатом і фізіолог), П. Загорський (анатом), Н. Карпинський (один із засновників рос. фармакології), Д. Самойлович (епідеміолог, відомий у світі знавець чуми), Я. Саполович (хірург), М. Тереховський, О. Шумлянський і багато ін. Тому без перебільшення можна сказати, що т. зв. рос. М. н. в основному створили українці та ін. чужинці.

19 — поч. 20 в. Масовий відплив укр. учених до Петербурґу і Москви був причиною, що з поч. 19 в. стан М. на Україні був досить низький. Він покращав після заснування мед. фак. у Харкові (1805), Києві (1841), Львові (1894) й Одесі (1900), і то лише в другій пол. 19 і на поч. 20 а. Н.-д. роботу в галузі М. провадили також перші н.-д. установи, що були створені з кін. 19 в. — бактеріологічні ін-ти й станції: в Одесі (1886), Харкові (1887), Києві (1896), Катеринославі (1913); Медико-Мех. Ін-т (1907) і Ін-т для виготування вакцин та сироваток у Харкові (1908) й ін. Деяку н.-д. працю вели земства, мед. наук. т-ва (у Києві 1840, Одесі 1849, Харкові 1861 та ін. м.). На пожвавлення наук. праці мало вплив виникнення мед. журн. (перший у 1860 р. — «Современная Медицина»; див. Мед. журнали), з’їзди природознавців та лікарів (перший а Рос. Імперії в Києві — 1861), губ. лікарські з’їзди (з 1873) тощо.

У другій пол. 19 та на поч. 20 в. постали на Україні при ун-тах видатні школи теоретичної і клінічної М.

До найвидатніших учених того часу належав бактеріолог І. Мечников, з 1870 р. проф. Новоросійського Ун-ту, засновник першої в Рос. Імперії бактеріологічної станції в Одесі, основоположник вчення про фагоцитозу, пізніше дир. Пастерівської лябораторії в Парижі, лавреат Нобелівської премії. До ін. видатних бактеріологів належали: В. Високович, проф. Харківського і Київ. ун-тів (автор праць з бактеріології та патологічної анатомії, творець вчення про захисну ролю ретикуло-ендотеліяльної системи), М. Гамалія, що довгі роки працював в Одесі (один з засновників мікробіології, імунобіології й вірусології, організатор пастерівських станцій на Україні), Д. Заболотний (праці у галузі епідеміології й бактеріології), О. Безредка, що працював спочатку в Одесі і разом з Мечниковим був організатором бактеріологічної станції, з 1897 в Парижі (праці з ділянки імунітету, анафілаксії, фагоцитози). До визначніших патологів, анатомів і гістологів належали: В. Підвисоцький, проф. Київ. і Одеського ун-тів, з 1905 р. — дир. Ін-ту експериментальної М. в Петербурзі (праці з заг. патології, бактеріології, етіології злоякісних пухлин), проф. Київ. Ун-ту — О. Вальтер (анатом і фізіолог), В. Бец (праці про будову головного мозку; перший відкрив велетенські пірамідні клітини кори його, названі його ім’ям), Г. Мінх (патологоанатом і епідеміолог, що довів перенесення низки побудників інфекційних хвороб кровососними комахами), П. Перемежко (описав непрямий поділ тваринних клітин — каріокінезу), Ф. Стефаніс (один з перших дослідників анатомії лімфатичної системи), анатом А. Старков та ін. Видатними фізіологами були: В. Данилевський (проф. високих мед. шкіл у Харкові, творець біофізики, перший встановив наявність у гол. мозку кіркових центрів, що реґулюють діяльність внутр. органів, один з засновників електрофізіології та фізіологічного вивчення гіпнози), Б. Вериго, проф. Одеського Ун-ту (засновник вчення про дію на тканини електричного струму), В. Чаговець, проф. Київ. Ун-ту (створив йонну теорію збудження та конденсаторну теорію подразнення), його співр. В. Правдич-Неминський (засновник електроенцефалографії) та ін. До визначніших гігієністів належали І. Скворцов, В. Суботін, О. Корчак-Чепурківський та ін. У галузі клінічної М. слід відзначити: В. Покровського, В. Образцова, М. Стражеска, що створили ориґінальні терапевтичні школи України, запропонували низку цінних метод дослідження хворих, зокрема черевної порожнини та серця, Т. Яновського, що вніс багато цінного у клініку легеневої туберкульози, ниркових та ін. захворювань і був засновником однієї з найбільших терапевтичних шкіл України, та ін. Видатними хірургами були: М. Волкович (праці про риносклерому, жовчокам’яну хворобу, туберкульозний перітоніт, з травматології), О. Кримов (клясична монографія про кили, праці над питанням травм черепа і газової інфекції) — обидва проф. Київ. Ун-ту, проф. Харківського Ун-ту М. Трінклер (праці з нейрохірургії, онкології), та ін. Визначними гінекологами були: І. Лазаревич (проф. Харківського Ун-ту), Г. Писемський (проф. Київ. Ун-ту; праці про інервацію уразу, з оперативної гінекології, онкології тощо) та ін.; дерматовенерологами: Є. Главче (Одеса; праці з діягностики та лікування сифілісу), О. Тижненко (Київ) та ін.; офтальмологами: А. Шимановський (Київ), Л. Гіршман (Харків.), всесвітньо відомий В. Філатов (Одеса) й ін.; психіятрами: П. Ковальський, О. Ющенко (Харків), І. Сікорський (Київ); засновником судової М. на Україні був проф. Харківського Ун-ту М. Бокаріюс.

На укр. землях під Австрією осередком М. н. був мед. фак. Львівського Ун-ту (з 1894), на якому однак українці майже не працювали. Організатором та першим його деканом був Г. Кадій (анатомія); визначнішими проф. були: А. Бек (фізіологія), В. Шимонович (гістологія), А. Обжут (патологічна анатомія), І. Прус (патологічна фізіологія), В. Немилович (біохемія), В. Соберанський (фармакологія), Л. Ридіґер (хірургія), А. Глюзінський, Р. Ренцький (терапія), І. Ленартович (дерматовенерологія), Ф. Ґроєр (педіятрія), Р. Вайґль (біологія) й ін. Скромним осередком укр. наук. праці з ділянки М. була Лікарська Комісія при НТШ (з 1898 р.) і Укр. Лікарське Товариство (з 1910). З укр. вчених треба згадати проф. Празького Ун-ту І. Горбачевського (біохемія), проф. ун-тів в Інсбруці і Ґрацу М. Борискевича (офтальмологія), Є. Озаркевича (Львів) та ін. З 1912 р. почав виходити у Львові перший у світі мед. журн. укр. мовою «Здоровлє». У цей період почалася праця над укр. мед. термінологією і з’явилися перші наук. мед. праці укр. мовою.

В роки укр. державности центром М. н. стала Мед. Секція ВУАН, але наук. праця велася також у Всеукр. Лікарському Т-ві, на мед. фак. Укр. Держ. Ун-ту в Києві та на мед. фак. старих ун-тів і в новопосталому Катеринославському (з 1916). В той час почали виходити перші мед. журн. укр. мовою («Укр. Мед. Вісті» та ін.), готувалися вид. перших підручників з М. укр. мовою, розпочато працю над укр. мед. термінологією, створено перші укр. мед. словники (М. Галина та ін.).

За сов. влади М. н. концентрується в 49 н.-д. ін-тах, 16 мед. ін-тах і 3 ін-тах вдосконалення лікарів (див. Мед. освіта), у великих лікарнях та мед. наук. т-вах різних фахів (нині в УССР — 24).

У складі АН УРСР працюють три інти (всі в Києві): біохемії, заснований 1925 (працює над проблемами біохемії центр. нервової системи, м’язової діяльности, вітамінології, виміни білковин тощо); мікробіології ім. Д. Заболотного, заснований 1929 (крім докладного вивчення властивостей різних інфекційних побудників, багато вніс у проблему антибіотиків) та Ін-т Фізіології ім. О. Богомольця, створений 1930 (вивчає проблеми вищої нервової діяльности, кисневої недостатности, ендокринології, фізіології та патології травлення, кровообігу, злоякісного росту та ін.).

У складі АН СССР працюють ін-ти: інфекційних хвороб (з 1949) і геронтології та експериментальної патології (з 1958; вивчає гол. проблеми старіння) — обидва в Києві. Всі ін. н.-д. мед. ін-ти (44) є під керівництвом Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР: Клінічної Медицини ім. М. Стражеска в Києві (з 1936, працює гол. над проблемами ревматизму, ендокардиту, гіпертонічних хвороб, захворювання крови та кровотворчих органів й ін.), для вивчений туберкульози — 4 (Харків, заснований 1921 p., Одеса — 1921, Київ — 1922, Львів — 1940), охорони материнства та дитинства — 4 (Харків, з 1923, Київ — 1929, Львів — 1940, Мукачів — 1946), переливання «рови та невідкладної хірургії — 3 (Харків, з 1930, Київ — 1935, Львів — 1944), ортопедії та травматології — 3 (Харків з 1907, Київ — 1924, Донецьке — 1956), кліматології, курортології та кліматотерапії — 2 (Ялта з 1914, Одеса — 1928), офтальмології — 2 (Харків з 1930, Одеса — 1936), оторинолярингології — 2 (Харків з 1930, Київ — 1960), психоневрології — 2 (Харків з 1921, Одеса — 1930), рентґенології — 2 (Харків з 1920, Одеса — 1920), дерматовенерології (Харків з 1924), ендокринології (Харків з 1919), нейрохірургії (Київ з 1940), мікробіології та епідеміології — 5 (Одеса — 1886, Київ з 1896, Дніпропетровське — 1913, Львів — 1936, Ужгород — 1945), фізіології праці, гігієни праці та проф. захворювань — 4 (Харків з 1923, Донецьке — 1925, Київ — 1928, Кривий Ріг — 1956), комунальної гігієни (Київ з 1931), харчування (Київ з 1930), вакцин та сироваток (Харків з 1908), санітарно-хемічний (Київ з 1934), хеміко-фармацевтичний (Харків з 1920), стоматологічний (Одеса з 1928), експериментальної рентґенології та онкології (Київ з 1920).

Всі н.-д. ін-ти та більшість мед. учбових закладів мають великі клінічні та експериментальні бази і, крім наук. та пед. роботи, готують висококваліфікованих фахівців різних фахів. У 1956 р. в них працювало 5 140 наук. робітників.

Серед вчених медиків України працювало (деякі ще до революції) або працює ряд визначних дослідників з різних галузів М.; багато з них заснували наук. школи. Найвизначніші з них: анатоми — В. Воробйов, М. Вовкобой, В. Кибальчич, П. Конашко, О. Івакін, Ф. Цешківський, М. Сауляк-Савицька, М. Спіров, М. Кондратьєв та ін.; гістологи й ембріологи: О. Черняхівський, О. Смирнова-Замкова, Т. Шведкова-Роше, Д. Третьяков, В. Рубашкін, Б. Алешин, М. Зазибін та ін.; патологоанатоми: М. Мельников-Разведенков, П. Кучеренко, М. Даль, Є. Чайка та ін.; фізіологи: крім згаданих уже вище В. Данилевського та В. Чаговця, що продовжували працювати у сов. часи: О. Леонтович, Г. Фольборт, Д. Воронцов, О. Макарченко, Є. Приходькова, М. Путілін, В. Нікітін, П. Костюк та ін.; бактеріологи: Д. Заболотний, В. Дроботько, Л. Громашевський, М. Нещадименко й ін.; патофізіологи: О. Богомолець, М. Сиротинін, О. Тимофієвський, М. Горев, О. Репрєв, Д. Альперн, В. Комісаренко, Н. Медведєва та ін.; біофізик О. Городецький; в галузі експериментальної онкології — О. Кронтовський, М. Магат, Р. Кавецький та ін.; ендокринологи: В. Комісаренко, С. Генес й ін.; біохеміки: М. Гулий, Д. Фердман, І. Буланкін, В. Бєліцер, В. Радзимовська та ін.; фармакологи: Г. Шкавера, О. Черкес, Г. Петровський й ін. У галузі внутр. хвороб, крім згаданих М. Стражеска і Т. Яновського, інші зидатні терапевти: В. Іванов, А. Зюков, М. Губерґріц, І. Базилевич, В. Василенко, Ф. Примак, Л. Дмитренко, В. Коган-Ясний та ін.; у фтизіятрії: Б. Хмельницький, Б. Яхніс, Н. Морозовський, В. Плющ, й ін.; у рентґенології: С. Григорьєв, М. Ісаченко, Г. Хармандарян та ін.; хірурги: Є. Черняхівський, В. Шамов, І. Іщенко, В. Андрієвський та ін.; у галузі торакальної хірургії: М. Амосов, М. Коломійченко; у галузі урології: А. Чайка та ін.; ортопедії: М. Ситенко, М. Новаченко та ін.; неврохірургії О. Арутюнов. З ділянки оторинолярингології видатніші: О. Пучківський, І. Давидов-Давиденко, О. Коломійченко, Я. Шварцберґ, С. Компанієць, М. Харшак, Л. Зарицький, А. Кекало; з офтальмології, крім В. Філатова М. Левицький, А. Васютинський, І. Меркулов, Н. Пучківська; з педіятрії О. Лазарєв, В. Бєлоусов, О. Хохол й ін.; з гематології: В. Виноградов, Д. Яновський та ін.; з невропатології та психіятрії: Б. Маньківський, О. Ющенко, М. Міщенко, Г. Маркелов, О. Гейманович, В. Протопопов й ін.; з гінекології та акушерства: О. Лур’є, О. Крупський, К. Жмакін, Л. Мельник, В. Грищенко, О. Ольшанецький, А. Ніколаїв й ін.; стоматології: Ю. Гофунґ, С. Вайсблат та ін.; судової М.: М. Райський, Ю. Сапожніков й ін.; з гігієни й епідеміології, крім згаданого О. Корчак-Чепурківського, В. Удовенко, В. Підгаєцький, О. Марзєєв, Г. Шахбазян, Л. Громашевський, Д. Калюжний та ін.; з історії М.: С. Ігумнов, С. Томілін, С. Верхратський, К. Дупленко, В. Плющ й ін. Майже всі названі є проф. високих шкіл, багато з них чл. АН УРСР, деякі чл. АН СССР та А. Мед. Н СССР.

Недоліком М. на Україні є надто велика централізація, відсутність акад. свободи, однобічна настанова на т. зв. марксо-ленінську ідеологію, які особливо за часів Сталіна, сковували і тепер сковують вільний і всебічний її розвиток. До того додаються постійні намагання зробити досягнення укр. М. н. заг.-рос. чи сов. досягненнями, русифікація високих шкіл на Україні (викладова мова навчання рос), недостатня кількість мед. журн. (9, в тому ч. 4 рос. мовою) та мед. літератури (у 1956 р. видано лише 229 назв), при чому майже вся вона видається рос. мовою. Треба ще згадати, що жертвою сов. терору стало багато укр. вчених з ділянки М.

Укр. М. н. на Зах. Україні у 1920 — 30-их pp. купчилася, як і давніше, б. НТШ та Укр. Лікарського Т-ва, що видавало «Лікарський Вісник»; в її ділянці працювали м. ін. Т. Бурачинський, М. Музика, М. Панчишин та ін. При укр. високих школах в Чехо-Словаччині існували катедри гігієни, якими керували В. Гармашів і Б. Матюшенко.

Після другої світової війни на еміґрації перебуває ряд вчених медиків, які тепер живуть перев. в ЗДА, менше в Канаді й в ін. країнах та скупчуються б. НТШ, УВАН і Укр. Лікарського Т-ва в Америці, яке видає ж. «Лікарський Вісник». Серед них відзначаються: Б. Андрієвський († 1962), І. Базилевич, І. Давидов-Давиденко, М. Міщенко, Р. Осінчук, С. Парфанович, В. Плющ, В. Радзимовська († 1953), І. Розгін, з молодших Л. Дмоховський, П. Джуль, В. Петришин, Ю. Трухлий та ін.

Див. також Охорона здоров’я (практичні заходи у галузі М.), Медична освіта, Медичні журнали.

Література: Рихтер В. История медицины в России. т. I — III. П. 1814 — 20; Gąsiorowski Z. Zbiór wiadomości do sztuki lekarskiej w Polsce. I — IV тт. Познань 1854; Мамонов Н. Материалы для истории медицины в России. Выпуск I — IV. П. 1881 — 84; Новомбергский Н. Материалы по истории медицины в России. І — V тт. П. — Томськ 1905 — 10; Лахтин М. Материалы к истории медицины в России. М. 1907; Левицкий А. Очерки по истории медицины в России. Медицинское обозрение, 1907 — 15; Очерки истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. Под, редакцией В. Петрова и других К. 1954; Plushch V. Medical Services in the USSR. Ukrainian Review. Institute for the Study of the USSR. II т. Мюнхен 1956; Российский Д. История отечественной медицины и здравоохранения. М. 1956; Матеріяли до історії розвитку охорони здоров’я на Україні. За ред. К. Дупленка. К. 1957; Досягнення охорони здоров’я в УРСР. Зб. за ред. П. Шупик К. 1958; Материалы к истории гигиены и санитарии на Украине. Зб. за ред. Д. Канюнського та А. Грандо. I — II тт. К. 1962; Охорона здоров’я в УРСР. К. 1963; Плющ В. Сучасний стан охорони здоров’я та мед. освіти в Україні. Лікарський Вісник, ч. І (32), Нью-Йорк 1964; Лікарський Альманах. Нью-Йорк. 1964/

В. Плющ


Медична освіта, комплекс заходів для підготовки та підвищення кваліфікації мед. працівників: лікарів, фармацевтів, сер. і нижчого мед. персоналу. Початок модерної М. о. на Україні припадає на кін. 13 в. До того часу українці діставали високу М. о. за кордоном — на зах. (в Польщі, Німеччині, Італії тощо) та в Росії (зокрема, в Петербурзькій Мед.-Хірургічній Академії і на мед. фак. Моск. Ун-ту — з 1764). Першою мед. школою на Україні був Мед. Колеґіюм у Львові, заснований 1773, 1784 р. об’єднаний з мед. фак. Львівського Ун-ту, який проіснував лише до 1805 р. (пізніше діяла Медико-Хірургічна Школа). Короткий час протривала Медико-Хірургічна Школа в Єлисавєтграді (1787 — 97), що мала характер високої школи; менше значення мала Мед. кляса при Києво-Могилянській Академії (1802 — 17).

Постійна висока М. о. почалася щойно з утворенням мед. фак. при ун-тах: у 1805 у Харкові, 1841 — Києві, 1900 — Одесі, 1916 — Катеринославі; напередодні першої світової війни постали ще Вищі жін. мед. ін-ти та курси у Києві, Харкові, Одесі й Катеринославі. На Зах. Україні було відновлено мед. фак. у Львівському Ун-ті тільки 1894; до цього часу укр. студенти вивчали медицину перев. у Кракові й Відні. У 1918 р. було засновано перший мед. фак. з укр. викладовою мовою при Укр. Держ. Ун-ті в Києві. До 1920 р. вища М. о. на Україні була зорганізована за зразком зах.-евр. вищих мед. шкіл; термін навчання тривав п’ять pp.

У перші роки сов. влади роблено різні експерименти з вищою освітою взагалі, у тому ч. і з мед.; 1920 р. об’єднано мед. фак. ун-тів з Вищими жін. мед. ін-тами в мед. академіях, які 1921 перейменовано на мед. ін-ти. При мед. ін-тах створені були роб. фак., провадився прискорений випуск лікарів з фельдшерів, заочне навчання; основну увагу приділялося профілактичній медицині. Ці експерименти спричинили зниження кваліфікації лікарів, і тому сов. влада швидко відмовилася від них, перейшовши до нормальної системи М. о. У 1930 р. мед. учбові заклади передано з системи Наркомату Освіти до Наркомату Охорони Здоров’я. На укр. землях під Польщею далі діяли мед. і фармацевтичний фак. Львівського Ун-ту; через обмеження прийому укр. студентів багато з них студіювало в ін. ун-тах спершу за кордонами Польщі, з 1925 р. у Польщі. 1941 р. в УССР було 9 мед., 2 стоматологічні, З фармацевтичні ін-ти з 26 760 студентами (1914 р. — бл. 3 000).

Тепер в УССР існує 16 мед. високих навчальних закладів: 12 мед. ін-тів — Львівський, Харківський, Київський, Одеський, Дніпропетровський, Донецький (1930), Кримський (заснований у Симферополі 1931), Вінницький (1932), Чернівецький (1944), Івано-Франківський (1945), Луганський (1956), Тернопільський (1957); мед. фак. Ужгородського Ун-ту; Харківський Стоматологічний Ін-т (1921); Запорізький (1921) і Харківський (1921) Фармацевтичні ін-ти; на Кубані є з 1920 Кубанський Мед. Ін-т у Краснодарі. Всі мед. ін-ти мають лікувальні фак., що готують лікарів-універсалістів. Київський, Львівський, Одеський, Харківський, Дніпропетровський та Донецький, крім того, мають ще фак. педіятричний та санітарно-гігієнічний, Кримський — педіятричний, Київський Одеський і Львівський — стоматологічний, Дніпропетровський та Львівський — фармацевтичні фак. Термін навчання в мед. ін-тах 6 pp., у стоматологічних та фармацевтичних 5 pp. Після закінчення ін-ту і держ. іспитів абсольвент одержує звання лікаря, що відповідає доктору медицини на Зах. (див. Лікар). Дальша фахова М. о. для підготовки лікарів-фахівців провадиться в клінічних ординатурах (2 pp.), аспірантурі (3 pp.) та інтах удосконалення лікарів (Київ, Харків, Запоріжжя). У мед. ін-тах УССР працювало 1956 р. 3 157 наук. робітників, з них 308 докторів та 1 518 кандидатів мед. наук.

Всього у мед. вузах в УССР 1960 — 61 навчального року вчилося 34 369 студентів (в тому ч. 18 050 жінок), з них 1 386 на вечірніх фак. і 1 150 на заочних відділах; ч. всіх студентів у 1961 — 62 — 35 135. Щорічний випуск — бл. 15 000 лікарів. Ін-ти вдосконалення лікарів кожного року підвищують кваліфікацію бл. 6 000 лікарів.

На Центр. і Сх. Землях до революції сер. мед. освіту діставали у фельдшерських та акушерських школах, школах військ. фельдшерів, Общин сестер-жалібниць і Рос. Червоного Хреста — заг. ч. 33 школи. В УССР сер. мед. школи 1930 р. перетворені на мед. технікуми, у 1954 на мед. училища (школи для підготовки фельдшерів, фельдшерів-ляборантів, зубних лікарів, зубних техніків, фармацевтів). Терміни навчання — 4 pp., для тих, що закінчили повну сер. школу, 2½ р. У 1960 — 61 шкільному році в УССР було 90 сер. мед. учбових закладів, у яких навчалося 31 160 (1961 — 62 — 40.140), в тому ч. 1 210 на вечірніх і понад 4 000 на заочних відділах.

Нижчий мед. персонал готується на практичній праці в лікарнях.

Література: Кононенко И. Высшее медицинское образование на Украине. К. 1946; Матеріяли до історії розвитку охорони здоров’я на Україні (ред. К. Дупленко). К. 1957; Досягнення охорони здоров’я в Укр. РСР (гол. ред. П. Шупик). К. 1958; Плющ В. Мед. освіта на Україні. Лікарський Альманах. Нью-Йорк 1964.

В. Плющ


[Медичний персонал. — Доповнення. Т. 11.]


Медичні журнали. Першим М. ж. на Україні був ж. «Современная Медицина» в Києві (1860 — 81) за ред. О. Вальтера; це був один з кращих М. ж. наук.-інформативного характеру у Росії. У 1862 — 36 pp. появлявся «Медицинский Вестник» у Феодосії, у 1883 — 99 «Архив психиатрии, неврологии и судебной психопатологии» в Харкові, у 1884 — 1902 «Вестник офтальмологии» у Києві, у 1883 — 94 «Земский Врач» у Чернігові. У 1890 — 99 pp. на Центр. і Сх. Україні виходило вже 19 М. ж., у 1900 — 09 — 25 — всі рос. мовою. Перший М. ж. укр. мовою «Здоровлє» почав виходити у 1912 р. у Львові. Першим часописом укр. мовою на Центр. і Сх. Землях, що містив популярні мед. статті було «Життя і Знання» в Полтаві (з 1913). За часів УНР видавались «Укр. Мед. Вісті» (ред. Є. Лукасевич), «Вісник Мін-ва Нар. Здоров’я й Опікування» (ред. Ю. Меленевський), обидва у Києві, та кілька ж. рос. мовою; з 1918 р. почав виходити наук.-практичний місячник «Врачебное Дело» (засновники М. Мельников-Разведенков, В. Данилевський та ін.), що появляється донині. Всього у 1910 — 19 pp. на Україні виходило 36 М. ж., з них 4 укр. мовою.

Найбільше М. ж. на Україні видавалося у 1920 — 29 pp.: разом 69, з них 22 укр. мовою; у 1930 — 39 pp. заг. кількість М. ж. становила 34, в. тому ч. 22 — укр. мовою. У цей період появлялися м. ін.: «Київ. Мед. Ж.» (1928 — 30), «Укр. Мед. Вісті» (1925 — 31, Київ), «Укр. Мед. Архів» (1927 — 32, Харків), «Дніпропетровський Мед. Ж.» (1922 — 31), «Профілактична Медицина» (з 1929 p., Харків), «Вісник Нар. Комісаріяту Охорони Здоров’я» та низка журн. вузького фаху, серед них «Мед. Ж.» АН УРСР (1931-54, Київ).

Зовсім незадовільно стоїть справа з М. ж. тепер на Україні. На понад 80 000 лікарів видасться лише 9 М. ж., в тому ч. 5 укр. мовою: «Педіятрія, акушерство і гінекологія», «Фармацевтичний Ж.», «Укр. Біохем. Ж.», «Мікробіол. Ж.», «Фізіологічний Ж.», — всі двомісячники; рос. мовою: «Брачебное Дело» (орган Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР), «Клиническая Хирургия» — місячники; «Ж. ушных, носовых и горловых болезней» — двомісячник, «Офтальмологический Журнал» — 8 чч. на рік. Для порівняння: в усьому СССР (перев. у Москві) видається 76 М. ж. рос. мовою з тиражем понад 10 млн примірників.

У Львові до 1939 р. виходили наук.-проф. ж. «Лікарський Вісник» (з 1921) і популярні «Відродження» (з 1928) та «Нар. Здоровля» (з 1937). На еміґрації видавався в 1923 — 25 pp. «Укр. Мед. Вісник», орган Спілки Укр. лікарів у Чехо-Словаччині. З 1954 р. в. ЗДА виходить «Лікарський Вісник».

В. Плющ


Медобори, одна з назв Товтрів; див. Товтри.


Медодайні рослини, квіткові дикоростучі або культурні рослини, що виділяють нектар і пилок, які дають корм для бджіл. З поширенням рільництва площа дикоростучих М. р. зменшується і щораз більшого значення набирають культурні М. p.; одночасно низку дикоростучих М. р. почали вводити в культуру.

На Україні до найголовніших культурних М. р. належить гречка, соняшник, гірчиця, ріпак, експарцета, конюшина (зокрема червона), буркун, сераделя та ін. З баштанних та овочевих культур М. р. є огірки, гарбузи, дині, кавуни, редиска, морква й ін. М. р. є майже всі овочеві й ягідні культури; серед них ранній узяток дають абрикоси, яблуні, груші, вишні, черешні, сливи, малина, аґрус, порічки і смородина; одночасно бджоли є єдиними запилювачами садових культур. З ліс. медоносів найбільше значення мають липа, біла й жовта акація, верба, клен, гіркокаштан, гледичія, ліс. ягідники, верес та ін. З дикоростучих трав М. р. є біла та рожева конюшина, волошка лучна, шавлія, кульбаба, плакун, чебрець, материнка, чистець прямий, медунка й ін. Щоб зміцнити кормову базу для бджіл висівають фацелію, буркун (білий і жовтий), огіркову траву, мелісу та ін. Першим дослідником і пропаґатором культури М. р. на Україні був Петро Прокопович (1775 — 1850).


Медунка (Pulmonaria L.), рід довгорічних рослин з родини шорстколистих; віночок лійкуватий, спочатку рожевий, потім змінюється до фіялкового, синього. На Україні 6 видів, перев. ліс. рослин; з них найпоширеніша М. звичайна, або М. лікарська (P. officinalis L.). М. звичайна має слиз і дубильні речовини, її використовують в нар. медицині як слизовий і зм’якшувальний засіб; листки вживаються на салату.


Медунка біла, див. Глуха кропива.


Меє (Meillet) Антуан (1866 — 1936), франц. мовознавець, проф. у Парижі; основоположні праці з індоевр. та слов. мовознавства; в останніх заторкав і проблеми, вирішальні для іст. укр. мови.


Меженко (справжнє прізвище Іванов-Меженко) Юрій (* 1892), бібліограф, літературознавець і критик, родом з Харкова; дир. Гол. Книжкової Палати та гол. Ради Бібліотекарів Всенар. Бібліотеки України (1919 — 22), дир. Укр. н.-д. Ін-ту Книгознавства (1922 — 31), ред. ж. «Бібліологічні Вісті» (1923 — 30), дир Бібліотеки АН УРСР (1945 — 48). У 1934 — 45 pp. M. по розгромі Укр. н.-д. Ін-ту Книгознавства змушений був працювати за межами України як завідувач відділу бібліографії Держ. Публічної Бібліотеки в Ленінграді. М. протягом 1911 — 62 зібрав унікальну колекцію «Шевченкіяна», яку передав Ін-тові Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Перу М. належить понад 150 праць, перев. з книгознавства, почасти з іст. літератури й театру, літ. критики. Серед перших «Бібліотечна техніка» (1922), «Про перепис бібліотек УРСР» (1926), «Книжкова продукція на Україні в 1917 — 21 pp.» (1927) та ін.

Літ.-критичну діяльність у перші pp. революції М. розпочав з чужих сов. настановам позицій у жанрі філос. есею («Творчість індивідуума і колектив», 1919), ставлячи на перше місце в творчому процесі націю як щось «тривке і стале», що визначає письм. виразниками «нац. потягів і домагань». Це було, причиною того, що літ.-критична творчість М. в сов. умовах не могла розвинутися (він написав ще кілька ст. у 20-их pp., зокрема «Про В. Кобилянського», 1920; «Творчість М. Хвильового», 1923, та ін.).

[Меженко (справжнє прізвище Іванов-Меженко) Юрій (1892 — 1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Межибіж, див. Меджибіж.


Межигірська фаянсова фабрика б. Києва, заснована 1798 р. коштом Київського маґістрату в садибі кол. Межигірського манастиря, в околицях якого знайдено було поклади високоякісної фаянсової глини. Спочатку М. ф. ф. була під керуванням маґістрату, але після пожежі 1810 р. перейшла у відання рос. уряду, а з 1822 р. — Імператорського Кабінету. На фабриці працювали майстрі чужинці і (згодом) українці. Робітниками були здебільша селяни приписних до М. ф. ф. сіл Нові Петрівці й Валки. Фабрика виробляла різноманітний посуд, речі церк.- рел. культу, декоративні речі (вази, тарілки й писанки), скульптурні твори (іноді високої мист. якости), спочатку за чужоземними (перев. англ. й нім.) зразками в стилі клясицизму, а пізніше утворила свій власний стиль, позначений великим впливом укр. традицій нар.-мист. (у формах і орнаментиці) і нац.-культ. (в сюжетному змісті), виявом чого були зокрема декоративні тарілки з барельєфними портретами Т. Шевченка, М. Куліша й М. Костомарова, з малюнками укр. побутових сцен, краєвидів, старовинних будов тощо. Вироби М. ф. ф. мали широкий збут на Україні, Білорусі, в Росії й за кордоном. З 1850-их pp. М. ф. ф. почала підупадати і 1874 р. припинила свою роботу. Межигірські вироби є в музеях і приватних зб. України, Росії й Зах. Европи. Над історією М. ф. ф. (архів її зберігся) працювали у 1920 — 30-их pp. О. Оглоблин і Н. Полонська-Василенко, але їх монографії досі не опубліковані.

Література: Кузьмин Е. Межигорский фаянс. Искусство, ч. 6 — 7 К. 1911; Оглоблин О. Архів Київо-Межигірської фаянсової фабрики. ЗІФВ УАН, IX. К. 1926; Січинський В. Укр порцеляна. Філядельфія 1952; Долинський Л. Укр. художній фарфор. К. 1963.

О. О.


Межигірський Спасо-Преображенський манастир (Межигірський Спас, М. м.) у с. Межигір’ї б. Києва (тепер Нові Петрівці), заснований, за переказами, ще в домонгольські часи, але потім запустілий. Відновлений у першій чверті 16 в., розвивався досить повільно, а під кін. 16 в. знову занепав. Розквіт М. м. почався в 17 в. Завдяки діяльності ігуменів Афанасія й особливо Ісаї Копинського, М. м. перетворився на великий церк. осередок (напередодні Хмельниччини понад 150 ченців) і поширив свій вплив на церк.-рел. й культ. життя Лівобережжя, беручи участь у заснуванні там нових манастирів, зокрема Густинського, Ладинського й Мгарського. 1651 p., під час нападу військ кн. Я. Радзівіла на Київ, М. м. був сплюндрований, але скоро, за ігумена Варнави Лебедевича († 1663), відбудований. Ще більшого розквіту зазнав за Теодосія Васьковського († 1699), який знайшов для нього добродіїв в особі гетьмана І. Мазепи, а гол. Війська Запор., що від 1672 р. й до кін. Запоріжжя було немов би патроном М. м. 1687 p. M. м. дістав право ставропігії і в 18 в. був одним з найзначніших і найбагатших манастирів на Україні. Тоді збудовано мурований соборний храм Преображення (замість давнього дерев’яного 1611 р.) і 1768 p., коштом кошового отамана П. Калнишевського, церкву св. Петра й Павла, а трохи раніше дзвіницю (1766) і братський корпус, побудовані архітектом І. Григоровичем-Барським. 1786 р. рос. уряд закрив М. м., а 1787 р. будови його дуже пошкодила велика пожежа. На місці М. м. 1798 р. була заснована Межигірська фаянсова фабрика, яка працювала до 1874 p. M. м. був відновлений 1886 р. спочатку як чоловічий, а з 1894 р. як жіночий. За сов. влади М. м. ліквідований, а в його садибі розміщений Межигірський мист.-керамічний технікум (1923-31). У 1930-их pp. всі будови М. м. були знищені, щоб на їх місці побудувати «дачі» для керівників партії й уряду УССР.

О. О.


Межилаборці (словацьке Medzilaborce, IV — 2), м-ко на Закарп. Лемківщині (півн.-сх. Словаччини), 3 000 меш. — словаків й українців; округа здебільша заселена українцями.


Межиріч, М. Корецький (III — 7), кол. м-ко на Волині, тепер с. Межирічі Корецького р-ну Рівенської обл.; дерев’яна церква з 18 в.


Межиріч, Межиріччя (III — 7), кол. м-ко на Волині, тепер с. Острозького р-ну Рівенської обл., над р. Вілією. Родовий манастир-фортеця кн. Острозьких (15 — 17 вв.), з тринавною, п’ятибанною церквою св. Трійці (з сер. 15 в.), яку в кін. 16 — поч. 17 в. пристосовано до оборони; тоді ж початкове дерев’яне укріплення замінено мурами, до церкви добудовано два манастирські корпуси з чотирма наріжними вежами з бійницями; у вежах і трапезній (з 1610) сліди ґотики (склепіння) і ренесансу (портал, вікна). 1606 церкву перетворено на костьол і манастир Францісканів, пізніше — знову на церкву.


Межиріче, Międzyrzecz (II — 3), м. над р. Крсною на Підляшші (Радзинського пов. Люблінського воєводства в Польщі, положене на кол. укр.-поль. пограниччі, в другій пол. 19 в. спольонізоване; 10 900 меш. (1959).


Межлаук Валерій (1893 — 1938), больш. діяч родом з Харкова; 1917 активний учасник жовтневої революції в Харкові, 1918 — 19 на відповідальних посадах на Україні, м. ін. наркомфін Донецько-Криворізької респ., чл. Реввійськради Півд. фронту, нар. комісар військ. справ України й ін. Згодом на високих посадах у Москві: заступних гол. РНК СССР, гол. Держпляну СССР (1937). 1938 заарештований і зліквідований, у 1950-их pp. реабілітований.

[Межлаук Валерій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Межов Володимир (1830 — 94), рос. бібліограф, співр. «Основи», в якій помістив «Библиографический указатель книг и журнальных статей, относящихся до Южно-Русского Края с 1858 — 1860 гг.» (ч. 8, 11, 12, 1861 і окремо 1862), «Библиографический указатель галицко-русской литературы» за 1837 — 62 pp. (ч. 6, 1862 і окремо) та ін.; його 3-томова «Русская историческая библиография... за 1800 — 54 гг.» (1892 — 93), 8-томова «Русская историческая библиография за 1865 — 76 гг.» (1882 — 90) та ін. праці містять також укр. матеріял.

[Межов Володимир (* Саратов, Росія — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Межова (V — 17), с. м. т. у сх. частині Дніпропетровщини, р. ц. Дніпропетровської обл.; 8 100 меш. (1959).


Мезозойська ера, див. Геологія України.


Мезоліт. сер. кам’яна доба (8 000 — 5 000 до Хр.). Населення України того часу жило з полювання луком, рибальства та збирання їстівних м’якунів, вело кочовий спосіб життя, виробляло дуже дрібне крем’яне знаряддя (мікроліти). Житлові споруди ще не виявлені, кістякові поховання відомі вже з крим. печер (Фатьма-Коба, Мурзак-Коба). На Україні існували мезолітичні культури, що зміняли одна одну: свідерська, тарденуазька та кампінська.


Мей Лев (1822 — 62), рос. поет і драматург, перекладач античних, зах.-евр. і слов. поетів. Зокрема перекладав на рос. Т. Шевченка й Я. Щоголева. Поезії М. на укр. перекладав П. Грабовський.

[Мей Лев (* Москва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Мейгеш Юрій (* 1925), письм. родом з Закарпаття, друкується з 1944 р. Повісті «На соняшному шляху» (1950), «Новий день» (1953), «Неспокійні серця» (1956), «Верховинці» (1960).


Мейтус Юлій (* 1903), композитор родом з Єлисаветграду; закінчив Харківський Муз.-Драматичний Ін-т (1931) у клясі С. Богатирьова; опери «Перекоп» і «Гайдамаки» (у співавторстві з М. Рибальченком і М. Тіцем), «Абадан» (з А. Кулієвим), «Молода ґвардія», «Зоря над Двиною», «Украдене щастя» та ін., 5 оркестрових сюїт, хорові, хорово-оркестрові твори на нар. укр. і туркменські теми, пісні на слова Шевченка, Франка, Пушкіна та ін., музика до фільмів і театральних вистав. М. один з визначних представників сучасної укр. музики помірковано новітнього напряму.


Мекелита Данило († 1910), селянин, гром.-політ. діяч Жовківщини (Галичина), чл. укр. делеґації до Відня з протестом проти т. зв. «баденівських виборів» (див. Бадені К.); вірші і ст. в пресі на суспільні теми.


Мелборн (Melboum), гол. місто стейту Вікторія в Австралії, 1,9 млн меш. (1961), в тому ч. бл. 4 000 українців; осідок З укр. єп. — двох УАПЦ і апостольського екзарха для українців-католиків а Австралії; осідок Союзу Укр. Організацій в Австралії та ін. укр. установ; двомісячник «Українець в Австралії», церк. органи — «Наш Голос» (правос.) і «Церква і Життя» (кат.).


Меленевський (псевд. Басок, Гилька й ін.) Маріян (* 1878), політ. діяч із спольщеної шляхетської родини в Таращанському пов. (Київщина), чл. РУП, пізніше один з засновників «Спілки» рос. соц. дем: партії, 1914 — 17 чл. президії Союзу Визволення України.

[Меленевський Маріян (1878, Федюківка — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Меленський Андрій (1766 — 1833), визначний архітект, нар. у Москві; учився в «Каменном приказе» (з 1775), працював у креслярні Кремлівської експедиції (з 1786), в кабінеті для будови палаців у Петербурзі під керівництвом Д. Кваренґі (з 1788), деякий час волинський губ. архітект, з 1799 по 1829 гол. міськ. архітект Києва, у 1802 — 32 pp. керівник губ. креслярні. М. працював над ген. плином розбудови Києва, здійснив забудову Подолу (погорілого 1811), спорудив ансамбль будинків нової адміністративної площі на Печерську — корпус «присутственных мест», будинок губернатора і дворянського зібрання (1806 — 10), за його проєктом побудовано старий театр (1803), контрактовий будинок, пам’ятник на честь повернення м. Маґдебурзького права (1802 — 08), церкви Миколи Доброго (1802) і Різдва Христового (1820), церкву-ротонду на Аскольдовій могилі (перебудована на павільйон 1936) і у Флоровському манастирі, будинки і дзвіниці Братського і Флоровського манастирів, Гостинний дім, казарми та ін. Архітектурно-будів. діяльність М. поширювалася і на ін. міста Київ. губ., він м. ін. провадив обміри видатних пам’яток архітектури. Будови М. у дусі клясицизму, він розпочав на Україні добу ампіру, який набрав своєрідного забарвлення під впливом укр. будів. традицій, особливо у житлових будинках (з ґанками, рундуками, ґалерійками й мансардами).

[Меленський Андрій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мелень Теофіль (1879 — 1915), гром.-політ. діяч і публіцист; співзасновник студентської орг-ції «Молода Україна» у Львові, чл. проводу УСДП і співр. її пресових органів; 1902 один з організаторів рільничих страйків у Галичині, чл. Заг. Укр. Ради у Відні 1915; вістун УСС, поляг у бою на протирос. фронті під Галичем.


Мелетій Піґас († 1601), олександрійський патріярх (з 1590), у 1597 — 98 pp. управитель Царгородського патріярхату, виступав проти Берестейської унії (1596) і підтримував правос. опозицію, м. ін. затвердив постанови протиунійного правос. собору і в обороні православія видав ряд послань і листів.

[Мелетій Піґас (Мелетіюс Пеґас) (1549, Крета — 1601, Олександрія, Єгипет). — Виправлення. Т. 11.]


Меленій Хребтович-Богуринський († 1593), церк. діяч, архимандрит Володимирський (з 1576), Києво-Печерський єп. (формально з 1580, практично з 1588).


Мелешко Фотій (* 1889), письм. родом з Херсонщини, з 1921 на еміґрації в Празі, тепер у ЗДА. Драма «Понад Дніпром» (вперше виставлена 1921 p.), перша частина епопеї з сел. життя «Три покоління» (1943), оп., спогади та ін.

[Мелешко Фотій (1889, Глодоси — 1970, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Меліорація, система заходів для поліпшень у сіль. госп-ві зрошуванням, осушуванням, закріпленням ярів і сипучих пісків (див. ерозія, піски), насаджуванням лісів (див. ліс. госп-во, полезахисні смуги) тощо. В УССР площа земель, придатних для М., обіймає бл. 15 млн. га.


Меліса (Melissa L.), рід рослин з родини губоцвітних з дуже запашними листками, перев. білими квітками. На Україні 2 види: М. справжня, або цитринова м’ята (M. officinalis L.), поширена в культурі як лікарська, медоносна та етероолійна рослина; має етерову олію цитринового запаху, яку використовують у парфумерії, листки вживають у медицині як збудливий і проносний засіб, має вітамін С. М. дворога (M. bicornis Klok.), росте на приморських кручах, між чагарниками в Криму.


Мелітопіль (VII — 16), м. обл. підпорядкування, р. ц. Запор. обл., положене в півд.-сх. частині Причорноморської низовини над р. Молочною; 102 000 меш. (1961). М. виник на місці слободи Ново-Олександрівки, заснованої 1816 і перейменованої 1842 на М. До 1920-их pp. M. мав характер торг.-адміністративно-пром. м., нині є значним пром. центром. Зріст населення (в тис): 1860 — 5, 1897 — 15, 1926 — 25, 1939 — 76, 1959 — 95. Роди пром-сти: машинобудів. (зав. моторів, верстатобудів., компресорний, аґреґатний та ін.), харч. (консервний, олійно-екстракційний зав., м’ясокомбінат), швейна, трикотажна, мебльова фабрики. Ін-т механізації сіль. госп.-ва (4 фак., З 500 студентів у 1962 p.), пед. ін-т, 4 технікуми, дослідна станція садівництва; краєзнавчий музей, заснований 1921 p., з цінним археологічним відділом (зокрема матеріяли з Мелітопільської могили). 18. 6. 1918. переможні бої Армії УНР з большевиками.


Мелітопільська могила в м. Мелітополі, скитська «царська» могила 4 — 3 вв. до Хр., розкопана у 1954 p.; дала багато нових матеріялів для вивчення культури скитів-кочовиків (бл. 4 000 золотих прикрас: у вигляді бляшок з зображеннями голови Атени, Ґорґони, лева, дикого кабана та ін., дорогоцінний горит-сагайдак із сценами з античної мітології тощо).


Меліхов Юрій (* 1908), маляр і графік родом з Харкова; студіював у Художніх ін-тах Харкова (у М. Федорова) і Києва (у Ф. Кричевського); у 1945 — 61 pp. викладав у Київ. Художньому Ін-ті. М. працює в ділянці станкової і книжкової графіки. Гол. твори: «Молодий Шевченко в майстерні Брюллова», серія фронтових зарисовок (альбом «Спрага»), серія етюдів з Закарпаття та ін. М. один з гол. представників соцреалізму на Україні.

[Меліхов Юрій (Георгій) (1908 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Меллер Вадим (1884 — 1962), визначний маляр-декоратор, студіював у Київ. Художній Школі, Мюнхенській Академії Мистецтв і «Вільних Майстернях» у Парижі; з 1918 в. укр. театрах Києва найдовше в театрах «Березіль» (1922-33), у Харківському Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка (1934 — 46) і в Київ. Укр. Драматичному Театрі ім. І. Франка (1953 — 59). М. оформлював окремі вистави і в ін. м. України та в Москві, разом бл. 100: «Весілля Фіґаро», «Мазепа» (1921), «Газ» (1923), «Джіммі Гіґґінс» (1924), «Народний Малахій» (1928), «Мина Мазайло» (1929), «Макбет», «Седі», «Диктатура» (1930), «Хазяїн» (1932), «Маклена Ґраса», «Загибель ескадри» (1933), «В степах України», «Фата Морґана» (1938), «Богдан Хмельницький» (1939), «Фронт» (1942), «Вишневий сад» (1947), «Король Лір» (1959), «Фавст і смерть» (1961) та ін. Характеристичні особливості декорацій М. — конструктивна чіткість, графічна виразність ліній, кольорова стриманість, добре знайдені образні деталі часто символістичні. Найяскравіший представник декоративного експресіонізму (1920-і pp.).

[Меллер Вадим (26.4.1884, Петербурґ — 4.5.1962, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Меллер (Moeller) Йоганн-Вільгельм (1748 — 1806), нім. лікар і подорожник, медик поль. короля Станислава Авґуста Понятовського; свої подорожі по Україні описав у кн. „Reise von Warschau nach der Ukraine im Jahre 1780 und 1781“ (1804) і „Reise von Wolhynien nach Cherson in Russland im Jahre 1787“ (1802), що містять цікаві матеріяли про природу, економіку й побут укр. земель.


Мелхиседек Значко-Яворський, див. Значко-Яворський Мелхиседек.


Мельґунов Олексій (1722 — 88), рос. військ. і держ. діяч, ген.-поручник, 1763 — 65 гол. командир Нової Сербії й новоросійський губернатор; організатор пікінерських полків на півдні України; згодом сенатор і през. Камер-колеґії. Розпочав розкопи скитських могил на Україні (1763 р. — «Литий курган» б. Єлисаветграду).


Мельґунов Сергій (1879 — 1956), рос. історик, публіцист і політик; ред. прихильного до українства ж. «Голос Минувшего» (1913 — 17), і вид. на еміґрації Зб. «На чужой стороне» (1923) та «Голос минувшего на чужой стороне» (1924 — 25). Автор багатьох праць з історії больш. революції, видавець різних антибольш. періодичних вид. і зб. та ред. ж. «Возрождение» (1949 — 54); організатор рос. антибольш. об’єднання (КЦНОР) у 1950-их pp.

[Мельґунов Сергій (1880 — 1956). — Виправлення. Т. 11.]


Мельник Андрій (1888 — 1949), кат. свящ. у Галичині, гром. і осв. діяч, автор монографій про Зарваницю (1925), про культ Божої Матері на укр. землях; низка рел.-популярних книжок; поезії (псевд. Василь Лімниченко); помер на еміґрації в Німеччині.

[Мельник Андрій (1888, Стрятин, Рогатинський пов., Галичина — 1967, Філядельфія, ЗДА). Новий текст: кат. свящ. у Галичині (1919 — 44), Австрії (1945 — 46), Німеччині (1947 — 50) і Філядельфії (з 1951); гром. і осв. діяч, автор монографій про Зарваницю (1925), про культ Божої Матері на укр. землях; низка рел.-популярних книжок („Чуда в Люрді і в Україні“, 1956).

Василь Лімниченко — це псевд. Василя Мельника (див. нижче). — Виправлення. Т. 11.]


Мельник Андрій (1890 — 1964), полк. Армії УНР, військ. і політ. діяч, родом з Якубової Волі Дрогобицького, пов. У 1914 — 16 pp. комендант сотні УСС; в рос. полоні у Царицині (після боїв на Лисоні); один з найближчих співр. Є. Коновальця і співорганізатор укр. групи полонених — зародку пізнішої військ. одиниці. Після втечі з полону (в кін. 1917 р.) співтворець формації Січ. Стрільців, в якій посідав пости коменданта куреня, помічника коменданта полку, начальника Булави Загону і Осадного Корпусу, коменданта дивізії, помічника коменданта корпусу, а. згодом групи Січ. Стрільців; з січня 1919 р. начальник штабу Дійової Армії УНР. Після короткого перебування в поль. полоні ревізор військ. місій УНР з осідком у Празі (1920-21), де закінчив студії (інж.-лісівник); з 1922 р. в Галичині, де — після перенесення Начальної Команди УВО і виїзду Є. Коновальця за кордон — став крайовим комендантом УВО. На весні 1924 ув’язнений і засуджений на 5 pp., в кін. 1928 р. звільнений, м. ін. завдяки старанням през. УНР А. Лівицького; згодом працював у Львові в заряді митрополичими доменами і на гром. роботі (голова Головної Ради кат. акції укр. молоді «Орли» у 1933-38, праця в Т-ві укр. комбатантів «Молода Громада» тощо); з 1934 р. чл. Сеньйорату УВО. 1938 р. після вбивства Є. Коновальця М. переїхав за кордон і став головою Проводу Укр. Націоналістів (затверджений 1939 р. другим Великим Збором Укр. Націоналістів, іменований на третьому — 1947 р. — досмертним головою). Під час другої світової війни М. був конфінований німцями (1941), пізніше ув’язнений у Саксенгавзені (1944). По війні прагнув до консолідації політ. і гром. життя, висунувши 1959 р. ідею укр. світового конґресу і союзу українців. Ініціятор і голова, фундації для вшанування пам’яті Є. Коновальця. Від 1945 p. M. жив. перев. в Люксембурзі, де й похований.

[Мельник Андрій (12.12.1890 — 1.11.1964, Кельн, Німеччина; похований у Люксембурзі). — Виправлення. Т. 11.]

В. Янів


[Мельник Василь (1899, Небилів, Калуський пов., Галичина — 1949, Мюнхен), кат. свящ., поет (псевд. Василь Лімниченко) і гром.-суспільний діяч. По закінченні богословських студій у Львові 1923 висвячений, обслуговував парафії в Зарваниці (1923 — 26) і Зеленій (1927 — 44), з 1944 на еміґрації в Чехо-Словаччині і Мюнхені (1947 — 49). У 1920-их pp. належав до групи кат. письм. Логос і ж. „Поступ „ (Львів). Зб. поезій на рел., патріотичні і бойківські теми. — Виправлення. Т. 11.]


Мельник Микола (1875 — 1954). ботанік-педагог, учитель Філії Акад. Гімназії у Львові, д. чл. НТШ (з 1920), гол. Фізіографічної Комісії (з 1933) НТШ і ред. її «Фізіографічного Збірника» (1925 — 39, всіх 7 зб.); чл.-заоновник і довголітній чл. Гол. Ради Учительської Громади у Львові; «Укр. номенклятура вищих ростин» (1922), підручники з мінералогії, геології та ботаніки для сер. шкіл, «Рослинність» у «Географії укр. земель» В. Кубійовича (1943).

[Мельник Микола (1875, Довжанка, Тернопільський пов., Галичина — 1956, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Мельник Сергій (* 1898), вчений в галузі виноградарства і виноробства родом з Одеси; з 1938 проф. Одеського С.-Г. Ін-ту; праці з питань біології та аґротехніки винограду.

[Мельник Сергій (1898 — 1968, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мельник-Антонович Катерина, див. Антонович-Мельник Катерина.


Мельников-Разведенков Микола (1866 — 1937), патологоанатом родом з Донщини, д. чл. АН УРСР (з 1927); у 1902 — 20 проф. Харківського Ун-ту, організатор і керівник (1925 — 30) Укр. патологоанатомічного Ін-ту, з 1930 — зав. відділом Укр. Ін-ту експериментальної медицини у Харкові. Праці М.-Р. присвячені вивченню сибірки, ехінококозу, актиномікозу, вузликового періяртеріїту, морфологічного відображення алергічних процесів, іст. патологічної анатомії тощо; підручник патологічної гістології. М.-Р. запропонував цінну методу виготовлення і зберігання анатомічних препаратів.

[Мельников-Разведенков Микола (* станиця Усть-Медведицька — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Мельниця-Подільська, давніше Мельниця (V — 7), с. м. т. на гал. Поділлі над Дніпром, р. ц. Тернопільської обл.; 4 500 меш. (1959).

[Мельниця-Подільська, с. м. т. на гал. Поділлі над Дністром, — Виправлення. Т. 11.]


Мельничук Олександер сучасний мовознавець, старший наук. співр. Ін-ту Мовознавства АН УРСР. В іст. праслов. мови запропонував теорію нефонетичного характеру третьої палятелізації і погляд, що спадна інтонація на монофтонгах у відповідності з лотиською «третьою інтонацією» спричинена індо-евр. ляринґалом. В іст. укр. мови студіював розвиток форм минулого часу в зв’язку з іст. дієприслівника і занепад деяких функцій давального відмінка в зв’язку з занепадом активних дієприкметників. Автор ориґінальної клясифікації простих речень у сучасній укр. мові. Також праці з діялектології, топоніміки (Кодимський район) і (спільно з І. Білодідом) з «теорії відмирання нац. мов у ком. суспільстві».

[Мельничук Олександер (* 1921, Писарівка, Балтський пов., Подільська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Мельничук Юрій (1921 — 63), письм.-памфлетист родом з Станиславівщини, активний сов. і партійний діяч, 1951 — 63 гол. ред. ж. «Жовтень»; друкувався з 1939 р. Публіцистичні праці про Я. Галана, О. Гаврилюка та ін.; особливо відзначався неперебірливими щодо форми вислову памфлетами проти кат. церкви і «буржуазного націоналізму»: «Слуги жовтого диявола» (1957), «Поріддя Іуди» (1959), «Обличчя божого воїнства» і «Коли кров холоне в жилах» (1960) та ін.

[Мельничук Юрій (* Кам’янки Малі — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Мельніков Леонид (* 1906), рос. сов. діяч; на партійній роботі в Донбасі з 1940 p., 1945 перший секретар Сталінського обл. комітету КП(б)У, 1947 другий, а з 1949 перший секретар ЦК КП(б)У, у 1952 недовгий час чл. Президії ЦК КПСС. У червні 1953 звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ за «помилки» в нац. політиці (русифікація шкільництва на Зах. Україні й однобічний підбір кадрів). 1953 — 55 посол СССР у Румунії, пізніше на партійній і госп. праці в Казахській ССР.

[Мельніков Леонид (1906, Дегтярьовка, Брянський пов., Орловська губ. — 1981, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Мельон (Malone) Сесіль (* 1880), англ. військ. (полк. фльоти і літунства) і політ. діяч; чл. роб. партії, депутат парляменту (1918 — 22; 1928 — 31) і чл. уряду (1931). Приятель українців, співавтор інтерпеляцій в англ. парляменті в справі України, зокрема Галичини, яку відвідував; ставив незалежність України як ґарантії миру в Европі; чл.-засновник Англо-Укр. Комітету і чл. Ради Англо-Укр. Т-ва.


Мемуарна література, мемуаристика з франц. mémoire — пам’ять, спогад, літ., публіцистично чи й хронікально оформлені записки сучасників, розповідь про події, що в них брали участь самі автори мемуарів або були їх свідками чи знають про них від учасників або очевидців. Важливий джерельний матеріял для вивчення доби, мемуари відрізняються від пам’яток історіографії в точному розумінні цього слова (літописи, хроніки, синопсиси тощо) своєю безпосередністю і більшою суб’єктивністю. До М. л. належать записки і щоденники, писані одночасно з подіями, написані пізніше спогади про сучасні авторові події, автобіографії й подорожні описи, а також певною мірою мемуарна й автобіографічна белетристика. Дрібніші спогади чи їх фраґменти, що зустрічаються в ін. джерелах, називаються криптомемуарами.

Укр. М. л. поділяється на дві групи: писані укр. та ін. мовами мемуари українців і мемуари чужинців про Україну. До найстаріших творів укр. М. л. належать: спогад ред. «Повісти временних літ» Нестора про перенесення мощів засновника Києво-Печерської Лаври св. Теодосія, вставлений у названий літопис під 1091 p.; автобіографія кн. Володимира Мономаха подана в останній частині його «Поучення дітям», і «Житіє і хожденіє Данила, руської землі ігумена» з Чернігівщини — записки про його подорож до св. Землі у 1106 — 07 pp.

Досить багата М. л. 16 і поч. 17 вв. З окремих мемуарів того часу збереглися: автобіографія київ. ієродиякона Йоакима-Ісаї, що в 1560 — 90 pp. перебував на Московщині; записки невідомого на прізвище галичанина з кін. 16 або поч. 17 в. з його подорожі до Єрусалиму; записки киянина Б. Балики-Божка про його пригоди під час моск. походу 1612 р. та ін. До першої пол. 17 в. належать записки митр. П. Могили про події і зустрічі з людьми у 1620 — 30-их pp.; написані після 1621 р. спогади про рел. і культ. життя Галичини в творі ієромонаха Ігнатія з Любарова п. н. «Житіє і жизнь преподобного отца нашего Іова», «Діяріюш» берестейського ігумена Атанасія Филиповича з 1637 — 48 pp. про боротьбу з поляками в обороні правос. віри та ін.

Доба Хмельниччини мала своїх мемуаристів як укр., так і поль. Мемуарний характер має записка С. Мужиловського 1649 р. про початки війни Хмельницького з Польщею. Найвидатнішим мемуаристом тієї доби мав бути С. Зорка, «Діярій» якого згадує і нібито використовує С. Величко у своєму «Сказані о войні козацкой з поляками», але ця вістка викликає поважні сумніви істориків. Мемуари укр. шляхтича Йоахіма (Якима) Єрлича про події 1620 — 73 pp. згадують м. ін. про втрачені мемуари родин Єрличів і Бутовичів. Про київ. події того часу оповідає автобіографічна записка Межигірського ігумена Теодосія Васьковського. З ін. мемуарів другої пол. 17 в. важливіші — записки львівського купця П. Кунащака або Кунашовича з міщанського побуту 1663 — 96, «Діяріюш» та «Келійні записки» митр. Дмитра Туптала, описи подорожів ієромонаха Тарасія Каплоновського до Італії 1697 р. та Григорія Скибинського, який у 1686 — 96 pp. подорожував, по різних країнах Зах. Европи.

З М. л. 18 в. важливіші для укр. історіографії мемуари коз. старшини: приватний «Щоденник» ген. хорунжого М. Ханенка, який охоплює 1719 — 21 і 1727 — 54 pp.; «Щоденні записки» (або «Домашній протокол») ген. підскарбія Я. Марковича, що їх він провадив у 1717 — 67 pp.; «Подорожній Діярій» (поль. мовою) гетьмана П. Орлика 1720 — 32 pp.; «Щоденник» гетьманича П. Апостола, писаний франц. мовою, з травня 1725 р. по травень 1727 р. Для історії побуту цікаві зокрема: Записна книга Прилуцького полкового осавула Михайла Мовчана з 1727 p., яку продовжив записами з життя родини Мовчанів у 1734 — 87 pp. внук М. Мовчана, А. Мазаракі, й «Щоденник» погарського підкоморія С. Лашкевича за 1768 — 82 pp. Більш інтимний характер має автобіографічна записка прилуцького полк. Г. Ґалаґана. Важливі також спогади церк. діячів, серед них: біографічні записки єп. Йоасафа Горленка з 1740 — 44 pp., автобіографія митр. Арсенія Мацієвича, 6-томовий „Diarium Quotidianum“ Максиміліяна Рилла, єп. холмського, а згодом перемиського, що охоплює події з церк. і гром. життя Холмщини і Перемищини 1759 — 94 pp., щоденник (в 4 тт.) Порфірія Важинського, єп. холмського в 1790 — 1804 pp., записані 1760 р. спогади мандрівного свящ. — співака Іллі Турчиновського та ін. З подорожніх мемуарів 18 в. особливо цінні спогади киянина В. Григоровича-Барського з його подорожів по різних країнах Европи, Азії й Африки, відбутих у 1723 — 47 pp. Побутове й почасти культ. життя Лівобережжя останньої чверти 18 в. відбилося у спогадах Г. Винського («Мое время»), М. Горновського, В. Геттуна, І. Тимковського та ін. Цікаві відомості про Слобожанщину дають спогади архітекта В. Ярославського; про Південну Україну — спогади Пишчевичів, батька Семена й сина Олександра. Особливий характер мають записані вже в 19 в. спогади («Устное сказание») кол. запорожця Микити Коржа про останні часи Запоріжжя. Для Правобережної України 18 в. дещо дає поль. М. л., зокрема низка спогадів про Коліївщину. З мемуарів українців-масонів цікаві (втім дещо фантастичні) спогади М. Антоновського й «Щоденник» В. Ломиковського.

Серед численної, але досі ще мало опублікованої М. л. 19 — поч. 20 в. особливе місце належить «Щоденникові» («Журнал») Т. Шевченка та його «Автобіографії». З ін. щоденників важливіші: істориків М. Маркевича (неопублікований), О. Мартоса (опублікований у вигляді «Записок»), А. Скальковського (неопублікований), О. Бодянського, гр. Г. Милорадовича (неопублікований), О. Кістякоаського (неопублікований), держ. діяча Г. П. Ґалаґана, педагога В. Гнилосирова та ін. Є відомості про щоденник П. Куліша. Великий інтерес мають автобіографії М. Костомарова, М. Драгоманова, В. Антоновича, М. Грушевського (дві), Д. Багалія та ін. 19 в. досить багатий на спогади (записки), зокрема: записки українців — діячів декабристського руху — М. Муравйова-Апостола, І. Горбачевського, М. Лорера та ін.; записки О. Михайловського-Данилевського (військ. історик), спогади С. Скалон (дочка В. Капніста), А. Кочубея («Семейная хроника»), А. Стороженка, М. Лазаревського («Памяти мои»), Я. Головацького, Л. Жемчужнікова, педагогів І. Сбитнева й М. Чалого, революціонера-народника В. Дебагорія-Мокрієвича, діячів «Старої Громади» Б. Познанського й К. Михальчука, О. Лазаревського, О. Барвінського («Спогади з мого життя» — про гром. і літ. життя Галичини 1860 — 88 pp.), Є. Чикаленка («Спогади» за 1861 — 1907), С. Ліндфорс-Русової, О. Лотоцького («Сторінки минулого»), М. Славинського, В. Щербини, М. Василенка (не опубліковані), М. Стороженка (не опубліковані) та багатьох ін. укр. діячів. Чимало мемуарного матеріялу було опубліковано в «КСт.», «Україні», зб. «За сто літ» тощо. Мемуарний характер мають твори В. Леонтовича «Хроніка родини Гречок» та «Дитячі і юнацькі роки Володі Ганкевича». Дуже багата поль. мемуаристика 19 — поч. 20 в. приділила значну увагу Правобережній Україні, зокрема її гром.-політ. культ. життю.

Початок 20 в. й доба визвольних Змагань відбилися в М. л., зокрема у спогадах Д. Дорошенка («Мої спомини про давнє минуле» й «Мої спомини про недавнє минуле»), Ю. Колларда, М. Ґалаґана, О. Шульгина, В. Дорошенка, В. Щербаківського, М. Ковалевського, А. Жука, І. Макуха, О. Степанівної, А. Чернецького, гр. М. Тишкевича, В. Іваниса, О. Скорописа-Йолтуховського, В. Приходька, В. Кедровського, Ф. Дудка, о. П. Білона, П. Зайцева (фраґменти) та ін. Для історії гром. й культ. життя того часу важливі: «Щоденник» Є. Чикаленка за 1907 — 17 pp., щоденник В. Модзалевського (зокрема за 1915 — 17 pp.; не опублікований) та ін. Доля «Діяріюша» нарбутівського гуртка у Києві (1918 — 20 pp.) й «Щоденника» С. Єфремова — невідома.

Окрему групу творить мемуаристика доби визвольних змагань. З політ. мемуарів того часу важливіші: спогади В. Винниченка («Відродження нації» і його ж «Щоденник», цілість не опублікована), спогади гетьмана П. Скоропадського (фраґменти у «Хліборобській Україні»), полк. Є. Коновальця, І. Мазепи («Україна в огні і бурі революції»), О. Назарука («Рік на Великій Україні»), Л. Цегельського («Від леґенди до правди»), В. Андрієвського («З минулого»), М. Шаповала, О. Доценка, А. Марґоліна та ін., щоденник Д. Донцова («Рік 1918, Київ») тощо. Особливо багата військ. мемуаристика того часу, публікована окремими вид. чи по різних зб. і періодиках (вид. «Червоної Калини», «За Державність» тощо), зокрема спогади ген. В. Петрова, ген. В. Зелінського, С. Шухевича, А. Крезуба (О. Думина), Ю. Тютюнника (Г. Юртика), В. Кедровського, О. Кобця (О. Варавви), О. Левицького, Н. Махна та багатьох ін.

Окреме місце посідає сов. мемуаристика, досить численна у 1920-их pp., зокрема спогади В. Затонського, О. Шліхтера й ін.

Події й обставини часів між двома світовими війнами зафіксовані в опублікованій досі М. л. слабо. Сов. умови, особливо 1930-их pp., зовсім не сприяли М. л., і те, що досі побачило світ, було написане здебільше на еміґрації. Підсов. життя досить яскраво відбилося у спогадах про сов. терор, голод 1932 — 33 pp., каторгу, зокрема про Соловки та ін. концтабори: спогади С. Підгайного («Недостріляні» й «Укр. інтеліґенція на Соловках»), В. Юрченка (про Соловки), К. Туркала («Тортури»), І. Німчука («595 днів сов. в’язнем»), І. Шкварка («Проклинаю»), В. Дубровського (фраґменти) та ін. Про укр. життя в Галичині й на еміґрації оповідають спогади І. Герасимовича, М. Островерхи, Є. Онацького, С. Шаха та ін. Переживання українців у поль. концтаборі Березі Картузькій описані у спогадах В. Макара, о. І. Нагаєвського й ін. Про діяльність УВО й ОУН на зах.-укр. землях іде мова у спогадах З. Книша та ін.

Політ. ситуації під час другої світової війни стосуються спогади К. Паньківського («Від держави до комітету»), В. Кубійовича, М. Величківського, В. Дубровського, З. Книша та багато ін. Переживання українців в сов. армії відображені в спогадах-репортажах Д. Чуба, М. Сергієнка й ін. Боротьба ОУН й УПА представлена в спогадах З. Матли, Л. Шанковського, С. Хріна, та багатьох ін., друкованих в окр. зб., в ж. «До зброї» та ін. періодичних вид.; участь українців у 1 Дивізії УНА — у спогадах ген. П. Шандрука, Є. Загачевського, Ю. Крохмалюка й ін., друкованих зокрема в ж. «Вісті Братства кол. вояків 1 УД УНА». Про переживання в нім. концентраційних таборах пишуть: М. Бажанський («Мозаїка квадрів в’язничних»), О. Данський («Хочу жити»), П. Мірчук («В німецьких млинах смерти») та ін. Із спогадів про повоєнні сов. тюрми і концтабори важливіші А. Княжинського («На дні СССР»). Численні мемуари з сов. партизанської війни під час другої світової війни — П. Вершигори, С. Ковпака й багатьох ін.

Особливий інтерес для історії укр. культури має М. л., присвячена питанням і діячам літератури та мистецтва. В літ. мемуаристиці для біографії і творчости укр. письменників важливі спогади їхніх сучасників, опубліковані в різних вид. і в окремих зб., зокрема «Спогади про Шевченка» (1958), «Іван Франко в спогадах сучасників» (1956) й окремі спогади про нього ж С. Барана, Т. Франка та ін., «Спогади про Лесю Українку» (1963); спогади про групу неоклясиків Ю. Клена та В. Домонтовича (Петрова) і зб. спогадів про М. Зерова, П. Филиповича й М. Драй-Хмару («Безсмертні», 1963); спогади Н. Полонської-Василенко про Л. Старицьку-Черняхівську й ін. З літ. спогадів окремих письм. важливіші: «Спогади учительки» У. Кравченко (1935), «Казка мойого життя» Б. Лепкого (1936 — 41), «Укр. богема» П. Карманського (1935), спогади (опубліковані фраґментами) О. Вишні, зокрема щоденник, автобіографія і спогади О. Довженка, автора автобіографічної повісти «Зачарована Десна», «Щоденник» А. Любченка, спогади Галини Журби про літ. Київ за часів війни й революції тощо. Автобіографічний характер мають: поема М. Рильського «Мандрівка в молодість» (1943) й повість «Далекий світ» Галини Журби (1955). Після довшої перерви, спричиненої сов. репресіями, з’являються за останній час мемуари: «Письменники зблизька» М. Рудницького (1958), «Іскри живого вогню» Ю. Мартича (1959), «У старому Києві» Г. Григор’єва (1961), «Київські зустрічі» Є. Кротевича (1963), спогади М. Рильського, В. Минка, П. Коваленка, Л. Білоцерківського та ін.

Мист. мемуаристика 19 — 20 вв. репрезентована творами: «Щоденник молодого мистця» (франц. мовою 1887) М. Башкирцевої, «Україна моїх блакитних днів» (франц. й укр. мовами, 1957) та «Мої роки в Царгороді» (1961) О. Грищенка, численними спогадами про Ю. Нарбута, «Спогадами» (2 тт., 1947 — 48) і «З піснею через світ» (1952) О. Кошиця, спогадами О. Лисенка «Про батька Миколу Лисенка» (1957) та ін.

Театрального укр. життя стосуються: спогади М. Кропивницького, «Мої театральні згадки» М. Садовського, «По шляху життя» П. Саксаганського, «Мої стежки і зустрічі» С. Тобілевич, «Минуле укр. театру» І. Мар’яненка, «Театральні спогади» М. Донця, спогади про Л. Курбаса та ін. діячів укр. театру й літератури Й. Гірняка й ін.

Еміґраційна М. л. репрезентована спогадами П. Карманського «Між рідними в Південній Америці» (1923), о. О. Пристая «З Трускавця у світ хмародерів» (4 тт., 1933 — 35), П. Стасюка, А. Романюка, О. Брика, І. Гуменюка та ін. Мемуарний характер має трилогія з життя укр. поселенців у Канаді «Сини землі» І. Киріяка.

Окрему велику групу в М. л. творять мемурари чужинців про Україну. Важливіші з них з 16 і 17 вв. були описані й опубліковані в більших уривках В. Антоновичем у зб. «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси», а також в оглядах Ф. Аделунґа, С. Р. Мінцлова, В. Кордта, Д. Дорошенка, І. Борщака і В. Січинського (укр. і англ. мовами) та ін.

Література: Кревецький І. Укр. мемуаристика. Кам’янець 1919; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Укр. мемуаристика в XI — XX ст. — статті Кревецького І., Крип’якевича І., Огієнка І., Дорошенка Д., Калиновича І. — в ж. Стара Україна, чч. IX — X, Л. 1924; Марченко М. Укр. історіографія. К. 1959; Крип’якевич І. Джерела з історії Галичини періоду февдалізму. К. 1962.

Б. Кравців, О. Оглоблин










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.