[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1609-1620.]

Попередня     Головна     Наступна





Місхор (IX — 15), приморський кліматичний курорт на півд. березі Криму, витягнений уздовж берега м. на 7 км. Найтепліша і найбільш соняшна місцевість півд. Криму (температура січня 3,8º, липня + 24,2º Ц.). Більша частина М. вкрита парками.


Місцева промисловість, категорія підприємств в УССР, адміністративно підпорядкованих обл., районовим та міським радам і кооперації, що обслуговує гол. чином потреби місц. населення і використовує місц. сировину й паливо. До 1963 p. M. п. відогравала поважну ролю в економіці України, особливо у виробництві споживчих товарів. Бувши одним з основних джерел прибутку місц. бюджетів, М. п. створює певні можливості для розвитку автономії й власної госп. ініціятиви місц. органів влади і тим самим втягає в госп. діяльність додаткові місц. резерви та підвищує добробут населення.

У різний час під поняття М. п. підпадали різні групи підприємств, обсяг її діяльности змінювався залежно від змін політики уряду СССР та реформ адміністративно-територіяльного поділу й управління пром-стю. Вперше обсяг держ. М. п. був визначений у травні 1927 p. у зв’язку із створенням р-нів та визначенням функцій місц. рад; за ними були закріплені майже всі підприємства, що переробляли місц. та с.-г. сировину й збували свою продукцію на місц. ринках. Гуртова продукція цієї М. п. становила бл. 30% продукції всієї пром-сти УССР. На відміну від ін. респ. СССР, в УССР у той час до М. п. належали й великі підприємства і бл. 30% всієї продукції М. п. становила продукція кляси А» (засоби виробництва). Однак уже в першому п’ятирічному пляні, капіталовкладення в М. п. були запляновані з центру, а з 1933 р. всю продукцію М. п. визначав заг.-держ. плян, чим дуже обмежено госп. автономію місц. рад.

У вересні 1934 p., у зв’язку з утворенням Нар. Комісаріяту М. п. УССР, йому підпорядковано більшість великих і техн. краще устаткованих підприємств обл. рад та рад великих міст. Це була М. п. «у вужчому сенсі», підлегла Наркоматові М. п.; під М. п. у «ширшому сенсі» розумілися (особливо до 1937 р.) всі пром. підприємства на території УССР обл., респ. й особливо районового та міськ. підпорядкування, а також пром. кооперації (хоч їх іноді виділяли й з окрему категорію), що не підлягали всесоюзним наркоматам у Москві. М. п. у ширшому сенсі продукувала у 1936 р. (пізніше, аж до 1959 p., статистики не подавали) 37,4% всієї гуртової продукції пром-сти УРСР (м. ін. всю або майже всю взуттєву, трикотажну, кравецьку, буровугільну, торфову, порцеляно-фаянсову. поліграфічну, мебльову й паперову; 81% побутових металевих виробів. 76% електроенерґії, бл. 70% плодоовочевої й консервної пром-сти та пива й т. д.) і давала працю для 47,1% усіх робітників. М. п. у вужчому сенсі давала тоді тільки 10,9% усієї продукції й затруднювала 8,3% всіх робітників. Розміри М. п. у вужчому сенсі зменшилися у 1936 — 39 pp. з утворенням ряду союзно-респ. пром. наркоматів, які відібрали від місц. рад більші розміром підприємства й перетворили їх на т. зв. респ. підприємства. 1939 р. передано під контроль Наркоммісцевпрому УССР всі дрібні підприємства, особливо в р-нах. Ця централізація обмежила місц. ініціятиву і спричинила незадовільне використовування наявних місц. ресурсів і недостатню продукцію споживчих товарів для населення. Занепад М. п. був однією з причин зниження життєвого стандарту в УССР. Все таки після найглибшого занепаду у 1941 — 44 pp. вже 1950 р. гуртова продукція Мін-ва М. п. перевищила рівень 1940 р. на 80%; зокрема вона жааво розвивалася у 1953 — 56 pp.

У зв’язку з реорганізацією пром. кооперації в квітні 1956 р. бл. 1/3 її найкращих підприємств передано Мін-ву М. п. УССР. Після перебудови управління пром-сти й ліквідації в травні 1957 р. майже всіх пром. мін-в, 1 485 сер. і великих підприємств цих мін-в передано радам нар. госп-ва (раднаргоспам), частково — місц. радам. Відтоді під М. п. розумілася пром-сть місц. рад, що не підпорядковувалася раднаргоспам та тим мін-вам, які ще далі існували. Ця реорганізована М. п. 1959 р. дала продукції на 30 млрд. крб. (12,8% всієї пром. продукції УССР і 33% продукції кляси «Б» — засоби споживання). Розміри М. п. побільшилися ще, коли в липні 1960 р. було цілком ліквідовано пром. кооперацію й майже всі її підприємства перейшли до місц. рад. У 1960 р. підприємства М. п. виробляли 24,8% всієї продукції легкої пром-сти УССР, 22,6% — харч. (з усіх 1 095 підприємств м’ясообробної пром-сти 916 належало до М. п., з 2 385 молокопереробної — 1 747), 21,5% — деревообробної, 95% продукції пральних машин, 96%) дитячих вельосипедів тощо. Керівництво М. п. тоді перебувало виключно у віданні виконкомів місц. рад. На М. п. покладалися великі надії щодо швидкого збільшення виробництва споживчих товарів для місц. населення; вона також, не зважаючи на свою відносну техн. відсталість, була досить рентабельна.

Проте, з поворотом до централізаційної політики в СССР, вже у вересні 1960 р. було створено Гол. Управління М. п. при Раді Мін-ів УССР (Укрголовмісцевпром), а з 1. 1. 1963 всі пром, підприємства М. п. відібрано від місц. рад і передано під центр. управління раднаргоспам. Під місц. радами залишено тільки підприємства побутового обслуговування — ремонтні майстерні, пральні, перукарні, фотоательє тощо. Укрголовмісцевпром перетворено на Укрголовпобут.

Література: Держплян УСРР. Легка промсть України другої п’ятирічки. Х. 1932; Разнатовський І. Місц. ради і керівництво місц. та кооп. пром-стю в період п’ятої п’ятирічки. Питання держави і права. Вип. 5, К. 1957; Шевченко Я. Шляхи розвитку місц. паливної пром-сти УРСР. К. 1958; Храмов О. Розвиток виробництва місц. будів. матеріялів Укр. РСР. К. 1958; Богаєнко В. Резерви збільшення виробництва нар. споживання в місц. пром-сті К. 1960.

В. Голубничий


Місцеве самоврядування, див. Самоврядування.


Місцеві ради депутатів трудящих, див. Ради депутатів трудящих.


Міська рада, див. Міське самоврядування.


Міське господарство, галузь нар. госп-ва, що підлягає управлінню органів міськ. самоврядування або є в міськ. власності. До М. г. зараховують підприємства, установи й орг-ції, що обслуговують матеріяльно-побутові або культ. потреби меш. м. До перших (комунальне госп-во) належить житлове і енерґетичне госп-во, міськ. транспорт, санітарно-гігієнічні підприємства (водогін, каналізація, лазні, пральні тощо), ринки, парки тощо; до других заклади нар. освіти та охорони здоров’я, театри, кіна та ін.

В УССР, як і в усьому СССР, фінансову автономію М. г. постійно зменшувано. У пол. 1930-их pp. з введенням т. зв. принципу неподільности держ. власности зникла міськ. власність та право самооподаткування й кредиту. Відтоді міські ради лише управляють майном, що є в їхньому вжитку, але вони не мають жадних самостійних джерел фінансування свого М. г. Міські бюджети централізовані у т. зв. місц. бюджетах (див. Бюджети), які в свою чергу є складовою частиною обл., респ. та всесоюзного бюджетів. Вищі адміністративні органи визначають розміри бюджету кожного м. й кожної галузі М. г., встановлюють доходи даного м. від податків і зборів його витрати на конкретні галузі М. г., а також тарифи й ціни на комунальні обслуги. Факт, що на час ліквідації фінансової автономії М. г. якраз припав період швидкого розвитку м., став гол. причиною відставання розвитку М. г. від зростання міськ. населення та його попиту, особливо впродовж 1930 — 55 pp., що позначилося на зниженні життєвого стандарту.

За пляном на 1963 р. доходи всіх міськ. бюджетів УССР були визначені у сумі 1 397, витрати — 1 395 млн крб (у т. ч. м. Києва — 202,3 і 202,0 млн крб) або 44,3% всіх місц. бюджетів (у 1940-их pp. — 32,7%, 1950 — 27%). Видатки з держ. бюджету УССР на комунальне госп-во м. зросли між 1950 й 1960 pp. з 67,2 до 384,3 млн крб, (перераховано у постійних пром, цінах 1949 p.), себто на 572% (населення м. — лише на 156%). Т. ч. комунальні обслуги міськ. населення за останній час помітно поліпшилися, хоч вони ще не є задовільні. Низький рівень бюджетних витрат у М. г. УССР (і одночасно краще забезпечення м. РСФСР) видно з таблиці:

Витрати на 1 меш. м. і роб. селищ впродовж 1955 — 1960 pp. (крб на рік, у постійних цінах)

Рід витрат

УССР

РСФСР

РСФСР порівняно з УССР

Всього з республ. бюджету

40,5

53,0

+ 30,7%

У т. ч. :

На комунальне гос-во


15,2


20,4


+ 34,1%

На міські школи з респ. і всесоюзн. бюджету

9,5

10,1

+ 5,6%

Те саме — на міські лікарні

18,4

17,5

 — 5,2%

У ЗДА, для порівняння, міські витрати на 1 меш. на цей час становили 115 дол. на рік, у т. ч. 13 дол. на школи, що є у чотири рази більше, ніж в УССР.

Забезпечення м. України комунальними обслугами було довго на низькому рівні. Про це свідчить, що 1904 р. ледве 14 м. Центр. і Сх. Земель мало електрику, 15 водогони, 2 каналізацію, 7 трамвай, менше 10% міських вулиць були вимощені. Цей стан покращав тільки у 1910 — 15 pp. Кращі відносини існували в м. Зах. України.

Про розвиток М. г. на Україні після 1917 р. свідчать числа:

Роки

Всього міст

(без селищ)


водогін

В тому

каналізацію

ч. міст

газову мережу

що мають

трамвай

 

тролейбус

1917

118

 55

15

 —

14

 —

1940

179*

145*

57*

11

26

4

1960

332

275

146

48

26

13

1963

362

 ?

?

75

26

17

* 1939 р.

Треба додати, що великі м., зокрема їх центр. та нові дільниці, значно краще забезпечені комунальними обслугами, ніж малі. Назагал бл. пол. міськ. населення УССР нині ще живе у незадовільних комунальних і гігієнічних умовах. Каналізацією й водогонами користується не більше 50-55% міськ. людности (натомість, напр., у Польщі у 1950 р. 90%), бл. пол. вулиць ще не заасфальтовано; міськ. транспорт сильно перевантажений і діє далеко не реґулярно. Води часто не вистачає навіть у таких великих м., як Харків, Донецьке, Луганське та в м. Донбасу і Криворіжжя. Води рік і оз. б. м. сильно занечищені пром. відходами. Метал., коксохем. і цементні зав. та електростанції (на вугіллі) спричиняють важке занечищення повітря в м. Донбасу і Придніпров’я. Центр. опаленням та газом користується бл. 1/3 меш. м., хоч газифікація за останній час зростає швидко (ч. газифікованих квартир у тис: 1950 — 128, 1958 — 349, 1961 — 682, 1963 — 952, плян на 1965 — 1 100). Комунальних пралень і лазень завжди не вистачає. Споживання електрики міськ. населенням ще низьке: на 1 меш. — 256 квт-год. у 1959 р. (в РСФСР

- 312 квт-год., у Польщі — лише 123), проти 83 у 1940 й 21 у 1925 pp. Бл. 1/5 людности м. України ще не має електрики й для освітлення. Значно відстає телефонізація м. України: у 1963 р. на 100 осіб припадало менше 5 телефонів (у Зах. Німеччині — 20, в Англії — 34, у ЗДА — 65). Ремонтні майстерні та ательє побутового обслугування є у більш-менш достатній кількості тільки у центрі великих м.; на 1 таке підприємство у 1962 р. припадало по 1 656 міськ. жителів, а на 1 споживача було вироблено побутових обслуг лише на 6,2 крб.

Міськ. житловий фонд в УССР за останній час зріс з 101,9 млн м² т. зв. «заг. площі» у 1950 р. до 174,8 у 1958 р. й 237,8 млн м² у 1963 p., тобто у 1950 — 63 pp. на 233% (зростання міськ. людности за цей же час на 171%), так що житлова проблема поступово розв’язується. Забезпечення житловою площею одного неш. у гол. м. на 1963 р. таке (кв м; в дужках, ч. на 1956 p., на ін. pp. див. стор. 682): Київ — 11,5 (7,8), Харків — 10,0 (7,6), Донецьке — 11,1 (7,2), Дніпропетровське — 9,6 (7,6), Одеса — 10,8 (8,9); у Москві 10,8, у м. ЗДА й Канади — бл. 16. Гігієнічна норма заг. житлової площі на 1 меш., що є офіц. визнаною в УССР, повинна мати 13,6. Назагал на 1 кімнату в м. ще й досі припадає у сер. по 2,5 осіб. Сер. розміри нових окремих помешкань, що будуються у м., є малі — бл. 24 м² заг. площі Див. також Водопостачання, Газова пром-сть, Місто, Місцева пром-сть, Міський транспорт, Озеленення.

Література: див. при ст. Місто, а також Даниленко М. Справочник по коммунальному хозяйству. К. 1956; Україна будує. К. 1957; О бюджетних правах Союза ССР, союзных республик і местных советов депутатов трудящихся. М. 1963.

В. Голубничий


Міське самоврядування, управління справами міст (М.), здійснюване органами, що не є держ. й обираються населенням М. Про М. с. на Україні до кін. 18 в. див. Місто.

Центр. і Сх. Землі до 1917 р. Від скасування маґдебурзького права в М. України указом з 1831 р. (в Києві 1835 р.) самоврядування укр. М. було поважно обмежене. Хоч найважливіші міські установи обсаджувано формально шляхом виборів, втручання губернаторів у міські справи було дуже сильне. Міська адміністрація стала цілковито залежною від держ. У заг. губернатори старалися накинути укр. М. рос. станові самоврядувальні форми.

Під впливом евр. ліберальних течій на поч. другої пол. 19 в. введено М. с. в Петербурзі, а пізніше у 1864 р. за його зразком в Одесі. У 1870 р. було схвалено закон про М. с. («городское положение»), який на Україні введено в життя у 1875 р. За цим законом, гол. органом М. с. була міська рада («городская дума»), членів якої — гласних обирано на 4 pp. за принципом майнового цензу. Виборче право мали лише власники нерухомого майна та торг. і пром. підприємств, які платили міські податки. Вони були поділені на 3 розряди, при чому непропорційно сильно були представлені великі власники; виборче право жидів було обмежене, а в Києві вони його зовсім не мали. Виконавчим органом міськ. ради була міська управа, яка складалася з голови та 2-6 чл. (залежно від величини М.). До компетенції міськ. управи належало завідування майном М., його впорядкування, охорона здоров’я, нар. освіта, справи міськ. торгівлі й пром-сти та ін.; держ. адміністрація виконувала тільки нагляд за згідністю актів органів М. с. з законами. Новий закон з 1892 р. ще більш обмежив кількість виборців (дрібних торгівців, ремісників й ін.) і посилив нагляд адміністрації над органами М. с. Під час революції 1917 — 20-их pp. М. с. на Україні демократизувалося. Міські думи й управи вибиралися на основі заг. голосування усіх дорослих меш. М. Тимчасовий уряд і укр. нац. уряди намагалися респектувати М. с, хоч іноді усували вороже наставлені до уряду міські управи.

Укр. землі під Австрією. До введення конституції у 1861 p. M. с. було в Галичині й на Буковині, як і в усій Австрії, обмежене. Щойно законом про громади з 1862 р. скасовано окремі старі привілеї поодиноких М. і зрівняно всі М. щодо самоврядування. Дальшу уніфікацію М. с. в Галичині здійснено законами гал. сойму з 1866, 1889 і 1896 pp. Конститутивним і контрольним органом М. с. була міська рада, обирана за куріяльною системою (див. ЕУ 1, стор. 497). Її виконавчим органом був маґістрат, який складався з бургомістра, його заступника і делеґатів міськ. ради. До компетенції міськ. органів належали місц. госп., фінансові, поліційні та комунальні справи; вони ділилися на т. зв. власні, визначені законом і виконувані міськ. органами самостійно, і доручені держ. адміністрацією. Залежно від цього М. підлягали наглядові пов. старости або пов. виділів. Дрібні М. мали самоврядування сіль. громад, Львів і Чернівці мали самоврядування пов. ступеня.

Укр. землі під Польщею. В. Галичині поль. влада зберегла австр. форму М. с., ввівши тільки розпорядженням з 1918 і 1927 pp. нову виборчу систему (заг. голосування без курій). На землях, що до 1918 р. належали до Росії, введено законом про М. с. з 2. 2. 1919 р. як міські органи: міську раду як конститутивний і контрольний орган, обираний заг. виборами, і обираний нею маґістрат, що складався з бургомістра, його заступника і лавників. Самоврядування більших М., виділених з пов., підлягало наглядові воєводської, менших — пов. адміністрації; її органи мали відносно широкі права і могли втручатися в міське госп-во, скасовувати постанови міськ. органів, робити зміни в їх персональному складі, а навіть їх ліквідувати. Законом з 23. 3. 1933 проведено уніфікацію М. с: міську раду, в складі 12-72 радних (залежно від величини М.), обирали тоді т. зв. виборчі колеґії (відхід від принципу прямих виборів), а становище бургомістра щодо членів міськ. управи зміцнено; М. з менше ніж 3 000 меш. втратили М. с.

За Австрії вибори укр. населення до М. с. утруднювала куріяльна система, за Польщі — посередня виборча система (виборчі колеґії), тому воно в М. с. не відогравало майже жадної ролі.

На Закарпатті під угор. владою М. с. назагал було подібне до австр. системи, але з деякими відхиленнями, гол. після угор. закону 1886 p.; контроль держ. адміністрації був сильніший, функції міськ. секретарів виконували нотарі (див. нотаріят), які були держ. службовцями. В основному цей стан зберігся і за чехо-слов. влади з тим, що замість виборчих цензів введено заг. право голосування. Органами М. с. були: міські ради (вибирані на 4 pp.), маґістрат, міські нотаріяти і виборний гол. М., т. зв. староста.

М. с. на Буковині за рум. окупації було обмежене поширенням прав держ. адміністрації.

УССР. В сов. системі М. с. є адміністративно-територіяльною одиницею, підлеглою держ. апаратові, організованому за принципом т. зв. дем. централізму. Структуру адміністративних органів М. с. реґулюють положення про міські ради, які згідно з конституцією 1924 і 1936 pp. (як й ін. положення про місцеві ради депутатів трудящих) належать до компетенції союзних респ. У 1931 р. прийнято для УССР нове положення про міські ради депутатів трудящих, яке діяло аж до прийняття найновішого положення, схваленого Президією Верховної Ради УРСР 31. 5. 1957.

Структура органів М. с. усіх ступенів (див. стор. 1605 — 07) в принципі однакова. Міським органом влади вважається міська рада депутатів трудящих, обирана заг. виборами на 2 pp. Право висувати кандидатів у депутати мають т. зв. гром. орг-ції (точніше ком. партія), при чому кількість кандидатів не перевищує кількости мандатів. Виконавчо-розпорядчим органом міськ. ради є виконавчий комітет у складі гол., його заступників, секретаря і чл. Міська рада відбуває не менш як 6 разів на рік сесії, що їх скликає виконавчий комітет. При виконавчому комітеті організований міськ. адміністративний апарат, з проф. службовців, що ділиться на цілий ряд відділів і управлінь, з якими співпрацюють т. зв. постійні комісії, що складаються з депутатів міськ. ради. Керівники відділів підпорядковані, з одного боку, виконавчому комітетові міськ. ради, а з другого — керівникам відповідних відділів вищої адміністративно-територіяльної одиниці. Вище поставлені органи мають право скасовувати розпорядження адміністративного апарату чи припиняти їхню дію.

Література: Немировский А. Реформа городского самоуправления. П. 1912; Учреждения Западной Украины до воссоединения ее в едином украинском советском социалистическом государстве. Л. 1955; Алексеенко А. Городские советы Украинской ССР (1917 — 1920 гг.). К. 1960; Карев Д. Юридический справочник депутата местного совета. 1962.

А. Білинський


Міський транспорт, вид транспорту, що здійснює перевезення пасажирів і вантажів у межах м. та його передмістях. Початок модерного масового М. т. в більших м. України припадає на 1890-і pp. Він пов’язаний з будовою електричного трамвая (його попередником був кінний трамвай — у Львові з 1888 р.) в ряді м.: 1892 р. у Києві (перший трамвай у Рос. Імперії), 1894 у Львові, 1898 у Катеринославі й в Севастополі, 1899 у Житомирі; 1914 р. вже 14 м. мало трамвайне сполучення. Розвиток трамвайного транспорту в м. УССР видно з таблиці (ч. на 1914 і 1928 приблизні):


1914

1928

1940

1960

1963

Число міст з трамваями

14

15

26

26

26

Одиночна протяжність трамвайної колії в км

604

714

1 300

1 509

1 636

Кількість трамвайних вагонів

1 084

1 156

2 423

3 789

4 438

Перевезено пасажирів в млн

222

242

1 489

1 721

1 874

Зростання ч. пасажирів є значно сильнішим, ніж зростання ч. трамвайних вагонів, тому трамваї завжди переповнені.

По другій світовій війні щораз більше значення має тролейбусний рух. Він розпочався з 1935 р. у Києві. 1940 р. 4 м. України мали тролейбусне сполучення, 1950 — 8, 1963 — 17 (і міжміська лінія Симферопіль — Алушта). На 1963 р. одиночна протяжність тролейбусних ліній зросла до 982 км, а перевезення пасажирів до 793 млн.

Щораз більше значення набувають міські перевезення пасажирів автобусами, особливо в м. з населенням менше 100 000 меш., які не мають ні трамвайного, ні тролейбусного транспорту. 1959 р. таких м. було 194 (1963 — 234). У кін. 1960 р. у Києві введено в експлуатацію метрополітен; довж. (в одноколійному обчисленні) 19,3 км, перевіз пасажирів — 36,6 млн (на 1963 p.). Таким чином, з трьох масових видів М. т. на перевіз пасажирів трамваями припадає 44%, автобусами 36%, тролейбусами 19%, метрополітеном 1%.

На відміну від М. т. в Зах. Европі й Америці, завдяки слабій моторизації й низькому життєвому рівневі населення зовсім другорядну ролю відограє транспорт легковими автами. Деяку ролю має перевіз таксомоторами (1960 р. в 203 м.).

В. К.


Міські школи (городські училища), початкові школи підвищеного типу в Рос. Імперії, створені 1872 p., замість пов. і парафіяльних шкіл. Навчання в М. ш. тривало шість років; вони були призначені для дітей дрібних торговців, ремісників, службовців, і їх навчальні пляни і програми не давали можливости учням продовжувати освіту в гімназіях чи реальних школах. Учителів для М. ш. готували окремі вчительські ін-ти (перший був відкритий на Україні у Глухові 1874). у 1912 p. M. ш. перетворені на вищі початкові школи.


Мітіліно Михайло (1875 — ?), правник грец. походження; у 1910-их pp. проф. Київ. Ун-ту й Комерційного Ін-ту; у 1920-их pp. проф. Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва (якийсь час його ректор). Праці з торг. й фінансового права, зокрема «Основи фінансової науки».


Мітковіцер Петро (* 1882), скульптор, жид. роду з Бахмуту, проф. Художнього Ін-ту в Одесі; імпресіоністичні скульптури з нахилом до монументалізму («Мати», автопортрет, «Прачки»).

[Мітковіцер Петро (1888 — 1942). — Виправлення. Т. 11.]


«Мітла», ілюстрований гумористичний місячник у Буенос-Айресі (з 1949), гол. ред. Ю. Середяк; з 1952 виходять також щорічні календарі-альманахи «М.».


Мітлиця (Agrostis L.), довгорічні, рідше однорічні трави з родини злаків; на Україні 15 видів; найпоширеніші: М. звичайна (A. vulgaris L.) і М. собача (A. canina L.). М. — добрі кормові трави, тому їх вирощують, зокрема М. білу (A. alba L.); деякі види плекають як декоративні.


Мітологія староукраїнська, система рел. уявлень і вірувань дохрист. часу на Україні. Деякими своїми елементами й постатями вона пов’язана з рел. культами минулих діб, зокрема дотрипільської і трипільської, наявність яких доведена численними археологічними знахідками, як також з релігією греків, скитів і тракійців. Певні вироблені рел. уявлення й обряди були вже у ранньо-слов. племен 3-4 вв. на Україні, що до них засвідчені точно визначені цикли хліборобських свят, зв’язаних з культами божеств неба, блискавиць-громів і дощу. Про існування розвинених рел. культів у племен 2 — 6 вв. на Україні свідчить також і розкопане (1950) в. с. Іванківці (сх. Поділля) святилище і знайдені там ідоли.

Першу іст. відомість про богів і вірування ранньоіст. укр. племен — антів подав візант. історик 6 в. Прокопій, пишучи, що «володарем світу вони визнають одного бога — творця блискавки-грому і в жертву йому приносять биків й ін. тварини. Крім того, шанують вони річки, німф (русалок) й ін. божества, жертвуючи їм усім і ворожачи собі з жертв». Імени цього єдиного бога Прокопій не назвав. Ф. Буслаєв, М. Грушевський і Ф. Корш здогадувалися, що цей бог називався Сварогом, і поділяли дохрист. східньослов. М. на два періоди: старий із гол. богом Сварогом (його назву виводять або від санскритського svargàs — небо, бог сонця, абож пояснюють її як «світлорогий»), і новий — з Перуном. Леґенди про походження скитів від одного батька і трьох синів, про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком і Хоривом, як також дані з 12 в. про пантеон поганських богів Київ. Руси дають підставу для здогаду, що цього гол. бога антів визначувано також іменем Троян, яке в укр. мові означає батька трьох синів. Згадки в «Слові о полку Ігореві» про «землю Трояню», «віки Троянові», «тропу Троянову» тощо доводять, на думку деяких дослідників, що Троян був богом-володарем «Руської Землі». У переліку поганських богів, що його подає староукр. пам’ятка 12 в. «Хожденіє Богородицы по мукам», Троян названий на першому місці, за ним ідуть: Хорс, Велес і Перун. Такий же порядок — батька і трьох синів — збережений і у Володимировому пантеоні: на першому місці гол. бог Перун, за ним Хорс, Дажбог і Стрибог. За функціями і значенням Сварог-Троян відповідав зах.-слов. Святовитові (Світовитові) — богові сонця, пізніше війни й достатку.

У первісних мітологічних постатях персоніфіковані сили природи, зокрема такі, як сонце, земля, грім, дощ, вітер, і вони під такими чи ін. назвами були спільні і для сх., і для півд., і зах. слов’ян. Здавна ці сили природи і згодом божества були уособлювані й шановані у вигляді священних дерев (дуба), звірів і птахів — тура (бика), оленя, півня й ін. Почитання цих божеств виявлялася у численних обрядах і святах, зв’язаних з періодами весняних, літніх і зимоних робіт або з тими чи ін. подіями в житті людей. Розвиненою була віра в позагробове життя і зв’язана з культом предків обрядовість.

Гол. уже антропоморфними божествами ранньої доби Київ. Руси були — Перун, хліборобський бог дощу, блискавки і грому, та Велес (Волос) — «бог скотій». Стосовно до умов уже держ. ладу й нового побуту, функції їх обох поширено. Вони стали богами кн. і його дружини: Перун, що його зображувано іноді з мечем, луком і стрілами, виступає як бог війни; Велесові додано значення божества достатку й торгівлі. Разом з Велесом. Перун згаданий двічі у договорах київ. кн. з греками; на цих богів і на зброю клялися Олег з дружиною 907 р. і Святослав 971 р. У літописному оп. про договір Ігоря 945 р. згадано, що він, вийшовши «на холми, де стояв Перун», клявся на зброю й золото. Культ Перуна засвідчений мовно і фолкльорно також у зах. і у балтицьких слов’ян (Прон, Проне), і у литовців та у латишів (Перкунас, Перкуніс, Перкус). Велес відомий з півд. слов. фолкльору і топоніміки.

Спробу створення однієї держ. релігії і зведення заг. і племінних богів до одного пантеону здійснив на поч. свого князювання Володимир В., поставивши на узгір’ї перед княжим теремом у Берестові ідоли (кумири) «Перуна древяна, а главу его сребрену, а усъ златъ, і Хърса, Дажьбога, и Стрибога и Симарьгла и Мокошь», про що згадує «Повість временних літ» під 980 р. Місце гол. бога в цьому пантеоні затримав Перун. На другому місці поставлений згадуваний також і в «Слові о полку Ігореві» Хорс, мабуть, божество сх. народів, що його назву виводять із здогадно іранського слова «хръс» — «рання зоря», «сонце». Не введеного до пантеону Велеса заступив у ньому, мабуть, Дажбог, що його на підставі згадки в «Хроніці» Малали, в якій сонце названо «Дажь богом» і сином Сварога (Сварожичем), прийнято вважати богом сонця, божеством, що дає; слововивід першої частини цього імени від іранського чи староіндуського кореня даґг — пекти, палити, або від лит. слова даґа — спека, врожай, вказував би, що ця мітологічна постать пов’язана з літніми жнивами, врожаєм, достатками. Як четвертий бог, згаданий Стрибог, що його «Слово о полку Ігореві» визначає «дідом вітрів» (Стрибожих внуків); згідно з семантикою першої частини слова (Стри) це — бог вітру й водяної стихії. Не розгадані досі задовільно дві останні (імовірно жін.) постаті з Володимирового пантеону — «Симарглъ» і «Мокош». Останню дехто ототожнює з слов. богинею весни і води Мареною, ін. вважають її покровителькою пологів і породіль. Існування політеїстичного Володимирового пантеону було короткотривале і в заг.-прийняту систему держ. релігії він не оформився. На зміну йому з 988 р. прийшло християнство.

Засвідчені у деяких пізніших пам’ятках, у нар. віруваннях й особливо ж у фолкльорі культові постаті, як Купало, Коляда, Тур, Ярило. Коструб, Лада, Марена та ін., є відгомоном або залишками рел. уявлень ранньослов. і княжої доби або й ін. назвами для наявних у минулому божеств. Вони утрималися з великою стійкістю не тільки у перші віки після прийняття християнства, але й у пізніші століття, змішавшися подекуди з елементами христ. релігії або зберігшися у нар. обрядах і святах. Згадувані у пам’ятках 16-18 вв. і в пізнішій літературі такі мітологічні постаті, як Ладо, Лель і Полель, Подага та ін., — здебільша літ. походження.

Найтривалішими уявленнями у рел. віруваннях племен і народів, що жили на укр. землі в праіст. добу і потім в духовості укр. народу, були мітологічні постаті Рода і Рожаниць, згадані у багатьох літ. пам’ятках. Своїм значенням і функціями укр. Рожаниці ідентичні з подібними мітологічними постатями ін. слов. народів і також з рим. Парками, що їх назву виводять від латинського pario — родити; з назвою Рода й Рожаниць зв’язані в укр. та ін. слов. мовах слова: рід (народ), родити, природа, староукр. родник — джерело. Елементи вірувань в Рода і в Рожаниці вплинули на нар. уявлення про смерть і померлих, про потойбічний світ, на звичаї й обряди, зв’язані з народженням і весіллям, і подекуди також на нар. календар. У перші століття після охрещення Руси-України христ. духовенству треба було довго боротися з культом цих божеств, влаштовуванням їм трапез з цілим рядом обрядів і молитов, що прив’язувала навіть «рожество Богородицы къ рожаничной трапезе».

Окремої касти жерців у дохрист. добу на Україні, мабуть, не було. Виконавцями культу були голова і чл. роду, найчастіше батько родини; деякі обряди виконувалися всією громадою чи групою (дівчат, жінок). У ранню добу Київ. Руси ролю жерців виконували князі, після встановлення Володимирового пантеону волхви (ворожбити, кудесники). З прийняттям християнства ідоли (кумири) Перуна й ін. богів були знищені. Вироблювані здебільша з дерева, ці статуї не збереглися навіть у фраґментах. Відомі тільки нечисленні кам’яні статуї божеств, між ними найхарактеристичніший т. зв. Збручський ідол — чотиригранна і чотирилика. під однією шапкою, кам’яна статуя, знайдена 1848 р. в р. Збручі й названа умовно іменем зах.-слов., також чотириликого бога Світовита, триголовий ідол з Іванківців та ін.

У ранньослов. добу окремих культових місць, святинь чи храмів не існувало. Люди молились серед природи і там приносили жертви богам. Перші святині з жертовниками з’явилися ймовірно у 9 — 10 вв., напередодні прийняття християнства. Про їхню наявність свідчить відкриття В. Хвойкою стародавньої святині на місці кол. княжого двора у Києві з великим (3,5 м × 4,2 м) жертовником; священне городище, відкрите 1949 р. на Благовіщенській горі у Вщижі над Десною із рештками двох рядів масивних стовпів, уставлених півколом, правдоподібно культових статуй, і з різними знахідками культового характеру та ін.

Після введення християнства багато постатей і елементів укр. М. перейшли в нар. вірування й фолкльор. На цій основі витворилася багата нар. демонологія. Деякі елементи стародавніх рел. уявлень були абсорбовані церк. святими і святами.

Література: Leger L. La mythologie Slave. Париж 1901; Гальковский П. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. І — II. М. 1913; Аничков Е. Язычество и древняя Русь. П. 1914; Brückner A. Mitologja slowiańska. Кр. 1918; Mansikka V. Die Religion der Ostslaven. Гельсінкі 1922; Грушевський М. Історія укр. літератури, тт. І — II. Л.-К. 1923; Перетц В. Слово о полку Ігоревім. К. 1926; Кравців Б. До проблеми Тура-Сварога-Трояна. ж. Київ, ч. 12, 1952 і окремо, Філядельфія 1952; Міллер М. Поганські боги в Україні, ж. Нові Дні, ч. 87. Торонто 1957; Булаховський Л. Лінгвістичні уваги про міфологічні назви «Слова о полку Ігореві». Мовознавство, т. XV. К. 1959; Рыбаков Б. Календарь IV в. из земли Полян. Советская Археология, кн. IV, М. 1962; Петров В. Назви слов’янських (давньоруських) божеств. Тези доповідей VI укр. славістичної конференції. Чернівці 1964.

Б. Кравців


Мітрінґа Іван (1909 — 43), діяч ОУН і публіцист, співр. націоналістичних вид. (псевд. Сергій Орелюк), ред. пропаґандивної газ. «Геть з большевизмом» (1938). М. еволюціонував в напрямі лівих позицій і заснував у 1942 р. Укр. Нар. Дем. Партію — УНДП («група Мітрінґи»). Згинув на Костопільщині в лавах УПА (під проводом Т. Боровця-Бульби). М. — автор політ. брошур, серед ін. «Наш шлях боротьби» (1940).

[Мітрінґа (Мітринґа) Іван (* Бібрський пов., Галичина — † Вілія бл. Острога, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Міттенвальд (Mittenwald), м. в півд. Баварії, 7 000 меш.; у 1946 — 51 pp. в М. жило 3 000 — 4 000 українців у таборах для переміщених осіб — Jäger-Kaserne (1946 — 51) і Pionier-Kaserne (1947-50); 3 парохії (2 укр.-кат., 1 УАПЦ), гімназія, Театр-Студія Й. Гірняка й О. Добровольської.


Міхневич Петро (* 1901), драматичний актор родом з Бердичева; закінчив Київ. Муз. — Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка, грав у Київ. Театрі ім. І. Франка, з 1931 у Харківському Театрі Революції, а з 1940 у Чернівецькому Держ. Муз-Драматичному Театрі ім. О. Кобилянської.

[Міхневич Петро (1901 — 1993, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Міхновський Микола (1873 — 1924), гром. і політ. діяч, публіцист, передвісник укр. націоналізму, родом з Прилуччини. За студентських часів один з ініціяторів таємного братства Тарасівців; після закінчення правничих студій у Києві був адвокатом у Харкові; виступав як оборонець у політ. процесах і брав активну участь у гром. житті. Промова М. на Шевченківському святі 1900 р. у Полтаві та Харкові, надрукована у Львові п. н. «Самостійна Україна», стала програмою РУП у перший період її діяльности. Після відходу більшости чл. РУП із самостійницьких позицій М. був одним з організаторів Укр. Нар. Партії (УНП), для якої склав «Десять заповідів» та «Програму» (1906), що обстоювала ідею самостійної укр. держави. Ці думки М. популяризував і в різних, здебільша за браком фондів короткотривалих органах («Самостійна Україна», Л. 1905; «Хлібороб», Лубні 1905, «Запоріжжя», Катеринослав 1906, «Слобожанщина», X. 1906), що з них тривкіше значення мав заснований і редаґований ним «Сніп» (Х. 1912 — 13).

На поч. революції 1917 р. М., що під час першої світової війни був військ. правником у Києві, виступав як речник держ. самостійности України й утворення укр. нац. війська. Він був організатором Укр. Військ. Клюбу ім. гетьмана П. Полуботка, від якого увійшов до Центр. Ради, а також 1 Укр. охочого ім. гетьмана Б. Хмельницького полку, чл. президії 1 Всеукр. військ. з’їзду (18 — 21. 5. 1917) та Укр. Ген. Військ. Комітету. Зв’язаний у своїй діяльності більшістю чл. Комітету, противників його незалежницьких концепцій, М. був ініціятором повстання Полуботківців (18. 7. 1917), що мало на меті проголошення самостійної укр. держави, але передчасне розкриття пляну спричинилося до висилки М. на рум. фронт. У 1918 p. M. зблизився з Укр. Дем.-Хліборобською Партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією брав участь у протигетьманському повстанні. Після окупації України большевиками М. попав у тюрму; по звільненні переїхав, рятуючись від переслідувань, на Кубань, де працював то в кооперації, то в шкільництві; повернувшись на весні 1924 р. до Києва, покінчив життя самогубством, уникаючи дальших больш. репресій.

М. — ідеолог держ. самостійности України, яку вперше проголосив у своїй промові на Шевченківському святі, а пізніше обґрунтував — перев. іст.-правними підставами — у програмових писаннях для УНП. Основні засади укр. націоналізму він подав у «десяти заповідях» УНП, а згодом з’ясував його соц. програму, наголошуючи необхідність боротьби з капіталізмом, водночас протиставляючись інтернац. гаслам соц. і ком. партій. М. — звеличник «однієї, єдиної, неподільної, самостійної, вільної, дем. України — республіки робочих людей» від «гір Карпатських аж по Кавказькі». Безкомпромісовий у принципах, пристрасний і динамічний, малотолерантний, випереджуючи поглядами своїх сучасників, М. не зумів об’єднати для реалізації своїх ідей міцнішого гурта однодумців. Але ідеї М. мали великий вплив на повоєнне покоління 1920 — 30-их pp., зокрема на Зах. Укр. Землях та на еміґрації.

Література: Шемет С. Микола Міхновський. Хліборобська Україна, кн. 5, 1925; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23 pp., тт. І — II, Ужгород 1930, 1932; Андрієвський В. Микола Міхновський. Мюнхен 1950; Мірчук П. Микола Міхновський — Апостол Укр. Державности. Лондон 1960.

В. Яків


Міхновський Юрій, архиєп. УАПЦ, див. Юрій Міхновський.


Міхньов Анатолій (* 1909), терапевт родом з Чернігівщини, проф. Київ. ін-ту удосконалення лікарів (з 1950), дир. Укр. н.-д. ін-ту клінічної медицини ім. акад. М. Стражеска (з 1952); праці присвячені вивченню обміну речовин, ревматизму тощо.

[Міхньов Анатолій (1909, Радул — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Міхура (псевд. Федір Кучерявий) Яким (1884 — 1925), діяч укр. Студентської Громади в Києві, РУП та УСДРП, чл. ред. «Слово» (1907 — 09), співр. «Дзвону» (1913 — 14).


Міхурник (Colutea L.), рід рослин з родини стручкових, кущі заввишки до 4 — 5 м, з квітками в пазушних китицях. На Україні (Крим) ростуть види: М. деревуватий (C. arboresceus L.) з жовтими і М. східній (C. orientals Mill.) з помаранчовими квітками. Обидва плекають як декоративні, листки їх мають легкі послаблюючі властивості.


Міцкєвіч (Mickiewicz) Адам (1798 — 1855), найвизначніший поль. поет, ідеолог поль. месіянізму, родом з Новогрудеччини (тепер Білор. ССР); вчився у Віленському Ун-ті (1815 — 19), по закінченні якого дістав посаду вчителя в Ковно. За участь у таємній орг-ції «філоматів» був заарештований і висланий до Петербурґу (1824), пізніше до Одеси (1825), того ж року побував у Криму (що відображене в «Кримських сонетах». 1826), звідки виїхав до Москви (де познайомився з П. Гулаком-Артемовським і М. Максимовичем) і Петербурґу, потім за кордон (1829), спочатку до Німеччини й Італії, 1832 р. до Парижу, де був 1840-44 pp. проф. Колеж де Франс. Літ. творчість почав ще за студентських років; гол. твори: „Ballady i romanse“ (1822), „Grażyna“ (1823). „Dziady“ (1823 — 33 pp.), „Konrad Wallenrod“ (1828), „Księgi narodu polskiego і pielgrzymstwa Polskiego“ (1832 — 33), що мали значний вплив на Кирило-Методіївське Братство («Книги битія укр. народу»), „Pan Tadeusz“ (1834). Творчість М. мала вплив на укр. літературу 19 в., зокрема й на Т. Шевченка і стала одним з гол. джерел укр.-поль. культ. зв’язків. Твори М. перекладали на укр. мову П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський. П. Куліш, М. Старицький, І. Франко, Л. Українка, П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко, М. Лукаш й ін., але найбільше М. Рильський. Див. Міцкевіч А. «Вибрані твори», I — II, К. (1955).

[Міцкєвіч (Mickiewicz) Адам († Константинопіль). — Виправлення. Т. 11.]


Міцкєвіч Мєчислав (* 1879 — ?), поль. політ. діяч на Україні родом з Кам’янця Подільського, адвокат у Києві; за Центр. Ради 1917 р. заступник ген. секретаря для справ поль. меншости на Україні, пізніше ген. секретар, на поч. 1918 р. — мін. поль. справ.


Мічурін Іван (1703 — 63), московський архітект; за проєктом В. Растреллі будував Андріївську церкву (1747 — 53), керував будовою царського палацу (1752 — 55) у Києві.

[Мічурін Іван (1700 — 63). — Виправлення. Т. 11.]


Мішура Степан (1916 — 60), письм. родом з Дніпропетровщини, деякий час працював гол. ред. в-ва «Радянський Письменник», начальником сценарного відділу Київської кіностудії ім. О. Довженка. Друкуватися почав з сер. 1930-их pp. Роман «Бережани» (1953) та ін.; писав також рос. мовою.

[Мішура Степан (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Міщани, міщанство, в широкому розумінні цього слова основна маса міськ. населення, що займалася різними ремеслами та промислами й торгівлею, а в малих м. і на передмістях великих м. також хліборобством, городництвом, садівництвом тощо; у вужчому значенні — М., зокрема на Україні, суспільна верства, яка мала свою самоуправу; згодом стан («податное сословие» у Рос. Імперії 19 — 20 вв.). За київ. доби М. («люди градскії», «гражани») не становили ще правно оформленої верстви, хоч соц.-екон. були вже досить диференційовані: верхівка — «нарочиті мужі», «старці градскії», «гості»; сер. прошарок — купці; незаможне М. «простая чадь» або «чадь», «людье». нижче якого були вже залежні люди різних категорій — холопи, ізгої тощо. Окремою верствою М. («містині «міщани») стають від кін. 13 в. у Гал.-Волинській державі, а особливо за лит.-поль. доби, у зв’язку з поширенням маґдебурзького права. У цю добу виразно виступає поділ М. на патриціят, сер. М., плебс. На Зах. Укр. Землях цей поділ був ускладнений ще нац.-рел. диференціяцією, наслідком чого різні групи М. мали різні права. Взагалі М. малих (зокрема приватно-панських) м. користувалися значно меншими правами, ніж у великих м., що мали повне міське право. М. більших м. (напр., Києва) належали до різних юрисдикцій: М. маґістратські; М. замкові, що підлягали держ. (воєводській або старостинській) адміністрації; М. залежні від церкви (манастирські, митрополичі, бискупські) тощо; їхнє правно-соц. становище було неоднакове. Не зважаючи на соц. і нац.-рел. тиск з поль. боку, а також на екон. конкуренцію шляхти й чужих етнічних груп міськ. людности, укр. М. 16 — 17 вв. являли собою провідну верству тогочасного м. Вони шукали союзників для оборони своїх прав і інтересів, приєднували до своїх братств деяких панів і шляхту «руської віри», а пізніше знайшли могутнього спільника в укр. козаччині, яка в значній кількості походила з меш. наддніпрянських м.

Серед тодішніх міщанських (міщ.) родів «руської віри» на Зах.-Українських Землях визначнішими були: Бабичі, Беринди, Дубовичі, Зизанії, Красовські, Лучки, Наливайки, Смотрицькі, Стрілецькі, Тучапські, Шаховичі тощо, а також деякі зайшлі роди, що були (або пристали до неї) «руської віри»: Альбізи, Корнякти, Лянґиші, Мазапети, Мазаракії тощо. У Києві в 15 — 16 вв. відомі були міщ. роди — Кобизевичі, Кошколдовичі, Крикуновичі, Криницькі, Мелешковичі, Митковичі, Черевчії, Шавули та ін. У 16 — 17 вв. особливого значення в житті цього м. набули міщ. роди: Балики, Биковські, Вуличі, Войничі, Котовичі, Лобачевські, Мачохи, Мефедовичі, Самуйловичі, Соболі, Сомковичі, Сущини, Хмілі, Ходики, Хурсовичі тощо, деякі з них (напр., Ходики), завдяки своєму багатству й угодівській політиці щодо Польщі, дістали навіть шляхетство.

М. відограли визначну ролю в утворенні й будівництві Коз.-Гетьманської держави. Вони масово брали участь у коз. війнах 16 — 17 вв., зокрема у Хмельниччині. За їх допомогою гетьманський уряд організував держ. госп-во й фінанси, користувався їх зв’язками у торг. центрах чужих країн для дипломатичної служби. Особливо велика була роля М. у відродженні укр. госп-ва за гетьманів Самойловича й Мазепи. Міськ. патриціят Гетьманщини брав активну участь у зовн. торгівлі, у держ, орендах тощо. Поруч з тим не лише патриціят, але й сер. М. цікавилися сіль. госп-вом, зокрема різними сіль. і ліс. промислами й набували собі зем. маєтки з правом на послушенство посполитих. Не зважаючи на велику конкуренцію з боку коз. старшини й манастирів, М. були дуже важливим чинником у госп. розвитку Гетьманщини, що збільшувало їхню питому вагу у гром.-політ. та культ. житті країни.

Чимало значніших міщ. родів у 17 — 18 вв. перейшли в ряди коз. старшини: Безбородьки, Васильківські-Максимовичі, Козельські, Корнієвичі-Ограновичі, Кулябки, Лобисевичі, Молявки, Полуботки, Скорупи, Томиловські, Шираї та ін. Але й залишаючися в стані М., міськ. патриціят зберігав всі свої впливи у громадянстві Гетьманщини. Зокрема, це помітне в Києві, де в 17 — 18 вв. відомі були роди М.: Александровичі, Балабухи, Барські, Киселівські, Нечаї, Полоцькі, Рибальські, Тадрини та ін. з кіл київ. М. вийшли такі визначні культ. діячі, як Теофан Прокопович, брати Василь й Іван Григоровичі-Варські, Артем Ведель і багато ін.

Як і раніше, М., особливо у великих м. Гетьманщини, поділялися на три основні групи: «можні» — патриціят; «середні» — купецтво; «мізерні» — плебс. За даними 1723 р. у Києві й Стародубі перші дві групи складали бл. 1/3 М.; решта 2/3 були різні категорії «мізерних» М.

Правний кодекс Гетьманщини 1743 р. визнавав за М. окремий стан людей, що живуть у м. і належать до міськ. громад на підставі акту прийняття й запису до міськ. реєстру, займаються торгівлею, ремеслами й ін. зайняттями, пов’язаними з міськ. життям. М. користуються правом (активним і пасивним) вибирати до всіх міськ. урядів, судів і служб, монопольним правом торгівлі й промислу в м. та на його землях, звільненням від мита в м. тощо. М. відбувають військ. службу вдома, охороняючи порядок і безпеку в м.; лише в надзвичайних випадках держ. небезпеки нони повинні або боронити своє м., або й виступати в похід проти ворога. У деяких великих м., зокрема у Києві, існували відділи власного війська всіх родів зброї, що утримувалися коштом м.

Після ліквідації Коз.-Гетьманської держави й об’єднання більшости укр. земель у складі Рос. Імперії становище М. на Україні змінилося. На підставі «Жалуваної грамоти м.» Катерини II (1785) і дальших актів рос. уряду, меш. м. (крім даорян, «почесних громадян», духовенства і селян, що жили у м.) поділялися на кілька станово-корпоративних груп: купецтво, цехові ремісники, М. Т. ч. М. 19 — 20 вв. являли собою стан («сословие»), належність до якого була спадковою. До сел. реформи 1861 р. кріпаки не могли бути М., а держ. селяни могли переходити в М. лише за дозволом Сенату. М. мали свою станову самоуправу (т. зв. «міщ. управи»), роля якої щораз зменшувалася, особливо після реформи міськ. самоврядування 1870 р. Ці зміни спричинилися до соц.-екон., правного й культ. занепаду укр. М. Хоч серед М. у 19. в. переважали українці, але серед купецтва (особливо І і II ґільдії) було чимало росіян, почасти жидів (на Правобережній Україні), греків, вірмен і різних чужинців — на півдні України. За даними 1832 p., на 1 000 купців, що мали фабрики на Україні, припадало 526 росіян, 222 українців, 209 жидів, 43 ін.; відповідні числа на 1 000 міщан — власників пром. підприємств: 355, 314, 124 і 207.

Старі укр. міщ. родини, які перейшли до купецького стану, протягом. 19 й почасти 20 вв. зберігали свої соц.-екон. позиції, зокрема у Києві (Балабухи, Барські, Диковські, Дроники, Дубинські, Киселівські, Кобці, Кульженки, Кундеревичі, Матієнки, Митюки, Соколовські, Стрільбицькі, Сухоти та ін.) й на Лівобережжі. Лише поодинокі укр: роди міщ. або сел.-міщ. походження вибилися на чоло екон. життя України: Яхненки й Симиренки — на Київщині; Терещенки, які з Чернігівщини поширили свою діяльність на всю Наддніпрянську Україну; Харитоненки й Алчевські — на Харківщині.

Маса укр. М. на всіх укр. землях залишалася до новіших часів верствою дрібних торгівців і ремісників; чимало М., особливо по малих м. та м-ках, разом з передміщанами, займалися хліборобством. Міщ. маса України до новіших часів зберігала укр. мову, звичаї й традиції. Вільніші в правних умовах, М. мали легший доступ до шкіл для своїх дітей, з яких згодом вийшло чимало укр. культ. і політ. діячів. Представники укр. інтеліґенції міщ. походження брали участь в укр. громадах 1860 — 70-их pp. З полтавських М. походив С. Петлюра. Але частина укр. М., під впливом великоміськ. оточення, школи, службових інтересів тощо, зросійщилася або (гол. на зах. — укр. землях) спольщилася.

На Зах. Укр. Землях, в конституційних умовах Австрії, хоч і з перешкодами з поль. боку, почалися у 1870-их pp. спроби відродити укр. М. й зміцнити його екон., шляхом відновлення укр. міщ. братств і закладання міщ. братських кас для оборони дрібних верстатів праці М. проти лихви. Таке завдання мало засноване 1872 р. М. Желехівським і М. Диметом Міщ. Братство у Львові, а згодом такі ж братства в багатьох м. Галичини й Буковини, зокрема в Тернополі й Перемишлі. 1884 р. заходами В. Нагірного у Львові заснувалося ремісниче т-во «Зоря», яке продовжувало традиції кол. братств.

З видатніших організаторів укр. М. на Зах. Укр. Землях до першої світової війни слід згадати ще Р. Залозецького (засновника укр. торг. школи у Львові 1911 p.), І. Левинського (засновника ремісничо-пром.-будів. комбінату у Львові), далі М. Галібея, М. Стефанівського, Ю. Сидорака, А. Андрейчина, І. Ярему, Карп’яка, Ференцевича, Чорнія та ін.; жінок-піонерів дрібної пром-сти: К. Авдикович, О. Левицьку, О. Гірнякову (всі у Львові) та численних діячів на провінції.

У період між двома світовими війнами на Зах. Укр. Землях активним був Союз Укр. Купців і Промисловців (гол. Я. Скопляк, далі Є. Думин). Ряди М. поповнювала інтеліґентна молодь, яка по закінченні вищих шкіл творила дрібні пром. й торг. верстати або працювала в кооперації.

Правне й екон. становище укр. М. на терені Рос. Імперії залишалося майже незмінним до революції 1917 p., яка взагалі скасувала становий устрій, а перемога большевизму на Україні зруйнувала екон. базу М. — у 1920-их pp. на Центр. і Сх. Ук. Землях, а після 1939 р. й на Зах. Україні.

Див. ще: Маґдебурзьке право і Місто; там же й література.

І. Витанович, О. Оглоблин


Міщенко Дмитро (* 1921), белетрист і літературознавець родом з Запоріжчини, друкується з 1949 р. Зб. оп. «Сини моря» (1955), роман «Сіверяни» (1959) та ін.; монографія «Розвиток реалізму в творчості М. Коцюбинського» (1957).


Міщенко Михайло (* 1896), психіятр, неврофізіолог, родом з Харкова; працював в Укр. Психо-Неврологічній Академії (1930 — 41) і н.-д. ін-тах у Харкові, доц. Ін-ту Нар. Освіти (1928 — 36), Мед. Ін-ту (1934 — 41) і проф. ун-ту (1941 — 43) в Харкові; на еміґрації проф. УВУ, з 1949 р. психіятр держ. лічниць у ЗДА; д. чл. НТШ. Понад 50 праць, перев. експериментальних з ділянки психіятрії і неврофізіології; гол.: «Значение зрения в эволюции движений рук» («Советская Психо — Неврология», 1931), «Значение зрения в эволюции мимики» (там же, 1932), «Церебральні зміни при шизофренії в умовах інсулін-шокової терапії» (у зб. Укр. Психо-Неврологічної Академії, 1937), «Розвиток експериментального і природного сну у людини» (там же, 1938).

[Міщенко Михайло (1896 — 1974, Міннеаполіс). — Виправлення. Т. 11.]


Міюс, p., що починається на Донецькому кряжі, тече по Приозівській низовині і впадає в Таганрозьку затоку Озівського м., утворюючи Міюський лиман; довж. 258 км, сточище — 6 680 км²; найбільші притоки Кринка (180 км) та Нагольна (70 км). Несудноплавна, використовується для зрошення.


Міюський лиман, мілководна затока в півн.-сх. частині Озівського м., довж. 40 км, переважні глибини 3-5 м; в М. л. впадає р. Міюс.


Міяковський Володимир (* 1888), літературознавець та історик-архівіст родом з Ковеля (Волинь), закінчив Петербурзький Ун-т, д. чл. НТШ (з 1947) і УВАН (з 1948). У 1920-их pp. дир. Центр. Іст. Архіву ім. В. Антоновича в Києві, наук. співр. УАН та д. чл. Ін-ту Шевченкознавства, д. чл. Археографічної Комісії та Археологічного Комітету при УАН; у 1930 — 33 pp. на засланні (у зв’язку із справою СВУ); з 1944 р. на еміґрації в Німеччині й (з 1950) у ЗДА. Один з організаторів УВАН і керівник її Музею-архіву. Праці з історії гром. течій на Україні 19 в. (декабристи, кирило-методіївці тощо) та історії літератури — укр. (шевченкознавство) й рос. (праці про Радіщева і шестидесятників). Головніші: «Рев. відозви до укр. народу в 1850 — 1870 pp.» (1920), «З нових матеріялів до історії Кирило-Методіївського братства» («Україна», 1924, І — II), «Люди сорокових років. Кирило-Методіївці в листуванні» («За сто літ», III, 1928), „Kostomarov’s Books of Genesis of the Ukrainian People“ (by B. Janivs’kyi, 1954) та ін. Ред. (разом з С. Єфремовим) зб. «Декабристи на Україні» (1926), коментарі в III і IV тт. акад. вид. творів Т. Шевченка за ред. С. Єфремова (1927 — 29); разом з Ю. Шевельовим зб. „Taras Ševčenko“ (1962).

[Міяковський Володимир (18.7.1888 — 22.3.1972, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.