[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1620-1636.]

Попередня     Головна     Наступна





Млака Данило, див. Воробкевич Сидір.


Млинарство, млинарська промисловість, борошномельна пром-сть, одна з найважливіших галузів харч. пром-сти, яка переробляє зерно на борошно і крупи. На Україні ще з неоліту для розмелювання зерна на борошно або для одержання круп вживали зернотерки. Ротаційні жорна появилися в рим. добу. Перші водяні млини відомі з кін. 13 в., але аж до кін. 16 в. їх було мало і назагал борошно мололи далі на жорнах (крім дрібних ручних, також більших, що оберталися силою коней або волів — т. зв. воляні). З 16 в. відомі й вітряні млини (найбільше на Волині). Особливо сильно М. розвинулося на Гетьманщині. Майже в кожному селі були млини, які звич. обертала вода, загачена з малої річки чи струмка. Потужність млинів вимірювалася кількістю кіл (від одного до 12, а іноді і більше). В той час млини не тільки переробляли зерно на муку, товкли просо, а й нерідко використовувалися для ін. виробництв (валюшні або фолюші для валяння сукна, різання дров, виробу паперу, пороху тощо). Більші млини належали землевласникам (напр., Ярема Вишневецький мав понад 420 млинових кіл) і коз. старшині. Млини працювали перев. для місц. населення, але з другої пол. 18 в. існувала вже деяка кількість більших казенних товарових млинів, які працювали на купованому зерні. М. було найбільш поширене на Полтавщині, Харківщині і на Поділлі. Це були здебільша дрібні (1 і 2 колесні) водяні млини; вітряки були поширені по всій Україні. Але й далі частина населення користувалася жорнами (в деяких частинах України, зокрема на Лемківщині й Бойківщині, ще у 20 в.).

Значного розвитку М. досягло на Україні в другій пол. 19 в. Воно було зв’язане з швидким зростанням міськ. населення і ростом великих споживчих центрів, проведенням залізниць та введенням вальцевої системи млинів (перші парові млини появилися на Україні у 1840-их pp.; особливо ж їх почали будувати в кін. 19 в., 1912 р. їх було у 9 губ. — 158). До революції на Україні — в 9 губ. — існувало бл. 120 000 дрібних водяних (перев. на Правобережжі) і вітряних (гол. на Лівобережжі) млинів, бл. 10 000 сер. і бл. 700 великих товарових. Дрібні млини давали лише чверть, товарові, бл. 2/3 виробництва України і 1/3 продукції Рос. Імперії. Всі млини разом взяті перемелювали річно бл. 8 млн т зерна або 1/4 виробництва Рос. Імперії. У грошовому обрахунку М. у 1913 р. посідало друге місце серед галузів харч. пром-сти України, а в заг. пром. виробництві — п’яте. Майже 2/3 борошна вивозилося перев. за кордони України (пшеничне експортувалося перев. за кордони Росії, житнє — до Росії). Не зважаючи на це товарова продукція М. України була незначна, порівняно з сировинними ресурсами, і тому збіжжя вивозилося перев. у необробленому вигляді. Найголовнішими центрами М. була Катеринославщина (Катеринослав. Кременчук), Полтавщина (зокрема Полтава), Київ і Одеса. На Кубані і сх. Передкавказзі М. було найважливішою галуззю всієї пром-сти; гол. осередком М. був Катеринодар.

Після революції і сов. окупації України М. було націоналізоване і реорганізоване: заведено централізацію виробництва, а більшість дрібних млинів ліквідовано. Одночасно, зокрема у 1950-их pp., здійснено ряд заходів для збільшення виробничої потужности, механізації та автоматизації М., м. ін. побудовано ряд великих вальцьових млинів; попри це М. України й досі перебуває на досить низькому техн. рівні. У 1958 р. на території УССР нараховувалося 16 951 млин, в тому ч. 619 великих, що давали 63,9% всієї продукції; того ж року вироблено 7 695 000 т борошна і 397 000 т круп, або 23% виробництва СССР (числа на 1963 p.: 7 016 000 і 530 300). Деяку частину продукції вивозять з України до зах. частини евр. РСФСР й Білорусії.

Найбільші млини розміщені у р-нах споживання, тобто у великих м. та пром. р-нах, також у портах і на зал. вузлах. Часто на великих зав. М. поєднується з хлібопеченням, макаронним виробництвом тощо. Гол. осередки сучасного М.: Київ, Харків, Дніпропетровське, Одеса, Львів, Донецьке, Миколаїв, Запоріжжя, Луганське; далі Чернівці, Вінниця, Рівне, Жданов, Полтава, Ніжен й ін. На Кубані: Краснодар, Новоросійське, Кропоткін, Лабинське та ін. на сх. Передкавказзі: Ставропіль, П’ятигорськ; Невинномиськ й ін., на Приозів’ї — Таганріг.

Див. також ЕУ 1, стор. 207-09 (там і світлини) та Харчова пром-сть (карта).

Література: Кульвановский Л., Рапапорт И. От промысла к индустрии. Пищевая промышленность УССР за 16 лет. Х. 1934; Харчова пром-сть України. 1917 — 57. К. 1957; Опацкий Л. Размещение пищевой промышленности СССР. М. 1958; Нестеренко О. Розвиток пром-сти на Україні. І — II, К. 1959 — 62; Гак Д. Харчова пром-сть України. К. 1960.

Б. Винар


Млиниська, Млинище, с. Володимир-Волинського р-ну Волинської обл. над р. Бугом, в околицях якого були виявлені рештки поселення надбузьких неолітиків (нордійців), тілопальне погребище пізнього лужицького типу (балтослов’ян), тілопальні поховання та сліди поселення з княжої доби.


Млинів (III — 6), с. м. т. над р. Іквою, р. ц. Ровенської обл.; З 100 меш. (1959).


Мліївська дослідна станція садівництва ім. Л. Симиренка, наук.-досл. установа, заснована 1921 р. на базі першого на Україні помологічного розсадника, що його створив 1888 р. Л. Симиренко; міститься у с. Млієві Городищенського р-ну, Черкаської обл.; підпорядкована Укр. н.-д. ін-тові садівництва. Станція має колекцію (1 500 сортів) і гібридний фонд (250 000 форм) овочевих і ягідних рослин, і на ній виплекано низку нових сортів овочевих дерев і ягідних культур. Станція видає свої праці (досі 60 випусків).


Млодовський Антін (1724 — 78), уніятський єп. родом з Волині, спершу єп. помічник пінський, з 1765 єп. помічник володимирський, з 1778 р. — володимирський єп.


Млотковська Любов (1805 — 66), акторка родом з Курську, на сцені з 1823 p., виступала в трупі І. Штейна, після поділу цієї трупи (1833) в трупі свого чоловіка Людвига М. (див.), що діяли перев. в Харкові (1836 — 50), Одесі (1850 — 56) і Києві, де й померла. М. — водевільна акторка, але з успіхом виступала також у драмі, комедії й опері. Гра її відзначалася майстерним перевтіленням, природністю й тонкою розробкою характерів. У Харкові М. часто виступала з П. Мочаловим, М. Щепкіном, К. Солеником. Кращі ролі М.: Тегяна, Наталка («Москаль-чарівник», «Наталка Полтавка» І. Котляревського), Настя («Бой-жінка» Г. Квітки-Основ’яненка), Офелія («Гамлет» В. Шекспіра), Есмеральда («Собор Паризької Богоматері» за В. Гюґо), Люїза («Підступ та кохання» Ф. Шіллера) та ін.


Млотковський Людвиг (бл. 1795 — 1855), актор, режисер і антрепренер укр. і рос. театрів, поль. роду. З 1816 р. як актор виступав у Києві, пізніше в трупі І. Штейна, у 1834 — 43 pp. мав власну трупу в Харкові, там же побудував театр (1841) і відкрив театральну школу; ґастролював у Києві, Єлисаветграді й ін. м. України. 1843 збанкрутував і виїхав до Орла. З укр. репертуару М. ставив п’єси Г. Квітки-Основ’яненка («Бой-жінка», «Сватання на Гончарівці»), І. Котляревського («Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник»), поза тим «Ревізора» М. Гоголя, «Мірандоліну» К. Ґольдоні та ряд п’єс В. Шекспіра («Гамлет», «Король Лір», «Отелло» та ін.). Трупа М. була однією з кращих провінційних труп на Україні, і в ній брали участь К. Соленик, І. Дрейсих, М. Щепкін, П. Мочалов та ін.

[Млотковський Людвиг († Миколаїв, Херсонська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Млоцький Симеон († 1804), уніятський єп. у Володимирі Волинському (1778 — 1804), усунений звідти після ліквідації унії Катериною II у 1795 р.


Многогрішний Василь, брат гетьмана Дем’яна М. (див.), ніженський полковий осавул (1664 — 68), посол до Москви 1668 p., полк. чернігівський (1671 — 72), наказний гетьман (1671). 1672 p., після слідства й тортур у Москві, засланий на Сибір, де був іменований «сином боярським» у Красноярську (1682 — 94) і командував військом у боротьбі проти тубільців.


Многогрішний Дем’ян Ігнатович, гетьман України (1669 — 72), син посполитого з м. Коропа. Коз. службу почав за Б. Хмельницького. Полк. чернігівський (1665 — 69). Як противник андрусівського договору (1667), М. брав участь в антимоск. повстанні І. Брюховецького 1668 р. Наказний гетьман П. Дорошенка на Лівобережжі, 1688 р. став «гетьманом сіверським», а 3. 3. 1669 був обраний у Глухові гетьманом України (фактично Лівобережної), при чому укладено було новий договір з Москвою, — т. зв. Глухівські статті. М. твердо стояв на ґрунті самостійности України, відверто висловлювався проти імперіялістичної політики Москви і розпочав таємні переговори з П. Дорошенком. Прихильник сильної гетьманської влади, М. не довіряв вищій старшині, з якою поводився дуже різко, обсаджував полковницькі і сотницькі уряди своїми родичами та свояками, наділяючи їх маєтками, а 1671 р. передав (за ухвалою Старшинської Ради) наказне гетьманство братові Василеві М. (див.), імовірно, намічаючи його своїм наступником. Все це викликало опозицію вищої старшини, яка, за допомогою Москви, зробила 13. 3. 1672 держ. переворот, заарештувала М. й видала його Москві. Обвинувачений у «держ. зраді», М. був тортурований і засуджений на страту, яку замінено було довічним засланням до Сибіру, де М. перебував у в’язниці. Після звільнення 1688 р. М. був записаний у «діти боярські» і перебував на військ. службі у м. Селенгинську на Забайкаллі. 1696 р. пішов у ченці. Нащадки М., його брата Василя й небожа Михайла, також засланих, залишилися у Сибіру, де були ще у другій половині 18 в.

[Многогрішний Дем’ян (бл. 1630, Короп, Чернігівщина — після 1701, Селенгинськ Старий, Забайкалля). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Мова (псевд. Лиманський) Василь (1842 — 91), письм. родом з Кубані, закінчив Харківський Ун-т, працював учителем, судовим слідчим, суддею; співр. «Основи», писав поезії, драматичні й прозові твори. У поемі «На степи» (1883) зображене життя укр. переселенців на нових землях, п’єса «Старе гніздо і молоді птахи» присвячена проблемам денаціоналізації й зв’язаної з цим деморалізації, розгорненим на широкому й соковитому тлі побуту кубанських козаків сер. 19 в. В часи панування етногр. реалізму, перемішаного з ідеалізацією коз. романтики, М. піднісся до тверезо-критичної оцінки Козаччини, розвинув надзвичайно своєрідний стиль перебільшеного майже до макабричности ґротеску і виробив дуже своєрідний словник поетичної мови, що синтезує фолкльорні елементи з сміливими індивідуальними новотворами. М. можна вважати за раннього попередника експресіонізму в укр. прозі й поезії. За життя М. зазнав переслідувань царського уряду, а велика його спадщина лишилася не друкованою і, мабуть, частинно втраченою.

[Мова (псевд. Лиманський) Василь (* бл. станиці Стародерев’янківської — † Катеринодар, Кубань). — Виправлення. Т. 11.]


Мова (справжнє прізвище Петров) Денис († 1922), співак і драматичний актор родом з Бердянського; закінчив Петербурзьку Консерваторію, виступав у трупах М. Кропивницького і М. Старицького (з 1885), М. Садовського (1889 — 90 і 1893 — 95), П. Саксаганського (1890 — 93, 1895 — 1909).

[Мова (справжнє прізвище Петров) Денис († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Мовна політика, становить частину нац. політики, спрямованої на розвиток і плекання певної мови абож на обмеження її прав та можливостей вільного розвитку. М. п. багатонац. держав щодо панівної мови перев. зводиться до забезпечення їй виключного становища; недерж. ж народи вбачають у боротьбі за рідну мову основу свого самобутнього існування. Тому; існує М. п. пануючого режиму стосовно мови меншостей та М. п. останніх стосовно власних рідних мов. Найчастіше перша виявляється в ряді культ., політ. та правних заходів (див. Мовне законодавство) на обмеження, заборону чи вреґулювання вжитку даної мови, тоді як чл. певної мовної спільноти ведуть боротьбу проти дискримінації їхньої мови та вкладають зусилля в її розвиток.

У В. Князівстві Лит., до складу якого по упадку Київ. Руси входила більшість укр. земель, держ.-адміністративна мова будувалася на білор. мові з великою домішкою укр. На укр. землях, які після упадку Гал.-Волинської держави опинилися під Польщею (Галичина, Холмщина), в наслідок мовної політики поль. королів, укр. мова поступово, впродовж 15 в., була цілковито витиснена з судів і адміністрації латинською — урядовою мовою тодішньої Польщі, а згодом поль. На Волині, Підляшші, Брацлавщині, Київщині й Чернігівщині, які після Люблінської унії (1569) відійшли від лит. держави під володіння поль. корони, не зважаючи на ґарантії (передумови унії), дані укр. землям, кількакратно підтверджувані пізніше королями (напр., Жигмонтом III у 1591 р. і останньо декретом у 1681 р.), поль. урядові канцелярії явно іґнорували ці привілеї, вводячи поль. мову. Боротьба українців за права своєї мови велася понад 100 pp. (напр., таємний з’їзд волинської шляхти в Луцькому 1569 p.; письмовий протест до короля укр. волинської і брацлавської шляхти 7. 7. 1577) аж до закону 1696 p., винесеного на т. зв. «Конституційному соймі», яким Польща остаточно виключила укр. мову з адміністративного вжитку; вона залишилася тільки мовою церкви.

Укр. мова була об’єктом М. п. рос. влади вже в 17 в. 1627 і 1628 pp. видано укази проти т. зв. «книг литовскія печаті», друкованих укр. варіянтом ц.-слов. мови; їх наказано зібрати і «на пожарех сжечь». Укр. друковане слово підлягало цензурі від часу, коли Київ втратив церк. автономію (1684). У 1721 р. з’явився царський указ, яким заборонено Києво-Печерській і Чернігівській друкарням друкувати всі ін. книжки, крім церк., та й ці пристосовувати до рос. норм. Аналогічні укази видано 1727 і 1728 pp., з 1735 р. наказано вилучити з церков всі укр. друки й замінити їх на моск.; у церк. практиці наказано вживати рос. вимову. У другій пол. 18 в. Київ. Академія і згодом ін. школи на Україні поступово перейшли на рос. мову.

Репресії проти нової укр. літ. мови на нар. основі розпочав таємний циркуляр Валуєва з 1863 p., в якому він стверджував, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Згідно з цим указом, заборонено друкувати укр. мовою рел. та наук.-осв. твори. Т. зв. «Емським указом» з 1876 р. заборонено довіз укр. книжок з-за кордону, театральні вистави, друк укр. пісень з нотами і всіх ін. книжок, за винятком белетристики й іст. пам’яток. Укр. художня література могла друкуватися тільки рос. правописом, т. зв. ярижкою. Такий стан проіснував до 1905 p., хоч у кін. 19 в. цензурний режим дещо послаб. Укр. мову вважали за рос. наріччя; її не допускали до школи й гром. життя. Школа, церква і армія були гол. засобами русифікації.

Революція 1905 р. принесла з собою на короткий час дещо ліберальніші відносини: згідно з новим «Положением о печати», стали виходити укр. мовою і правописом книги, преса, розпочато друк укр. перекладу св. Письма, зданого в цензуру ще в 1863 р. Все ж таки укр. книжка й преса підлягали й далі різним адміністративним протизаходам та цензурним обмеженням. Прилюдні виступи укр. мовою в Росії були заборонені (на відкритті пам’ятника І. Котляревського 1903 p., археологічних з’їздах 1890 і 1912 pp. тощо).

Намагання укр. діячів увести укр. мову до школи розпочалися в 1860-их pp. (В. Антонович, Т. Рильський). Практичні наслідки були мінімальні: якийсь час вчили укр. грамоти в недільних школах. На поч. 1900-их pp. ряд губ. і пов. земств внесли прохання про введення укр. мови до початкових шкіл, але ці заходи не мали успіху. Не були також прийняті законопроєкти, про навчання рідною мовою укр. дітей, виготовлені О. Лотоцьким і внесені на розгляд III і IV Держ. Дум, хоч з думської трибуни не раз підносилися голоси на оборону укр. мови, гол. з боку лівих і поступових депутатів (В. Дзюбинський, А. Шингарьов, І. Лучицький, М. Сендерко, Г. Петровський, П. Мілюков та ін.).

Під час першої світової війни закрито укр. пресу, припинено в-ва, також і в окупованій рос. військами Галичині.

Зовсім іншою була М. п. в Галичині й на Буковині з часу, коли вони у 1770-их pp. опинилися під Австрією. Австр. уряд ішов назустріч вимогам українців стосовно прав укр. мови в шкільництві й адміністративному вжитку; 1787 р. введено виклади «руською» мовою у Львівському Ун-ті, в т. зв. „Studium Ruthenum“, а з 1818 р. у нар. школах. Далі гал. українцям доводилося боротися за права «руської» мови не так проти австр. уряду, як проти поль. впливів: 1848 р. на вимогу Гол. Руської Ради впроваджено укр. мову до шкіл і урядів, але незабаром нім. мова залишилася далі урядовою і викладовою в сер. школах (укр. була лише предметом навчання) й у Львівському Ун-ті. Намагання цісарського уряду під впливом гал. намісника А. Ґолуховського завести латинську абетку для укр. мови викликало т. зв. «азбучну війну»; вирішення цієї справи залишено остаточно самим українцям.

Австр. конституція з 1867 р. визнавала справді рівноправність всіх народів та їхніх мов, але адміністрацію в Галичині опанували поляки й поль. мова стала урядовою, укр. — лише другою крайовою. Навчання в нар. школах для укр. дітей провадилося назагал укр. мовою; але за права укр. мови в сер. школах й у Львівському Ун-ті та за рівноправність укр. мови з поль. треба було вести затяжну війну з поляками як у гал. соймі. так і у віденському парляменті (див. ЕУ І, стор. 486 — 89 і 928 — 31).

На Буковині урядовою мовою була нім., укр. — допоміжною, натомість укр. нар. і сер. шкільництво мало найкращі умови розвитку з усіх укр. земель (див. ЕУ I, стор. 490 — 91 і 931 — 32).

На Закарпатті угор. тиск на укр. мову почався з 1867 р. Мадяризація була доведена до краю на поч. 20 в. законом А. Аппоньї (1907) і його наступниками (див. ЕУ I, стор. 491 — 92 і 933).

Зах. Україна в 1920 — 39 pp. На укр. землях під Польщею М. п. уряду була спрямована на максимальне виключення укр. мови з адміністративного вжитку й шкільництва. Це полякам вдавалося в більшій мірі на півн.-зах. землях (зокрема на Холмщині й Підляшші та Поліссі), ніж у Галичині. Боротьба за права укр. мови проти поль. дискримінаційної політики й польонізації належала до гол. проявів укр. опору поль. пануванню (див. ЕУ І. стор. 560 — 64 і 942 — 49). Відокремленню лемків від українства мало служити введення лемківської говірки в нар. шкільництво (1934).

1919 — 39 pp. на Закарпатті характеризуються широкими можливостями для укр. мови, гол. в освіті, Чехізація здійснювалася здебільша в адміністрації, поза тим спочатку чехи сприяли поширенню укр. («руської») мови, толеруючи рос., але у 1930-их pp. їхні симпатії схилялися до русофільської течії (див. ЕУ 1, стор. 949-50).

На Буковині під рум. окупацією укр. мова була усунена майже повністю з адміністрації, школи й церкви. Офіц. політика була спрямована на румунізацію укр. населення. В. результаті заходів українців Буковини й Басарабії за відновлення укр. мови у школах у 1929 — 34 pp. частково заведено її в нар. школах. Сер. і фахове шкільництво було повністю румунізоване (див. ЕУ І, стор. 950).

М. п. в УССР не була послідовна. Теоретично її зв’язували з принципами нац. політики Леніна, який висловлювався за вільний розвиток мов народів Росії ще до революції. Будівництво сов. режиму на Україні велося на поч. всупереч цьому принципові. В адміністрації УССР переважала рос. мова, а спроби забезпечити укр. мові хоч би рівнорядне значення натрапляли на опозицію рос. комуністів на Україні. X. Раковський, гол. Раднаркому УССР, писав у «Комуністі» у 1921 p.: «Признання укр. мови по урядах, як мови урядової, могло б означати панування укр. буржуазії й куркульства». Одна», під тиском укр. комуністів — М. Скрипника, О. Шумського В. Блакитного, Г. Гринька й ін. та під тиском укр. відродженої стихії, 12 з’їзд ком. партії відкрив шлях українізації, яка розпочалася декретом уряду УССР від 1. 8. 1923 р. Українізація дала ряд позитивних наслідків на полі поширення укр. мови в суспільному житті та в ділянці її розроблення та удосконалення. Однак з 1933 р. її припинено і ряд її проявів ліквідовано.

З 1933 р. почалася відкрита атака на укр. мовознавців, яким закидали, що вони вибрали шлях відриву укр. мови від рос., та на М. Скрипника, що очолював українізаційний курс. Речниками цього нового курсу стали А. Хвиля, Н. Каганович й ін. Як практичні заходи проти попереднього мовного розвитку припинено видавання словників, утворено комісію при Наркоматі Освіти для перевірки термінології, правопису, а разом з тим вилучено з ужитку попередні шкільні підручники, а згодом усунено ряд укр. мовознавців як «націоналістичних шкідників». Дальший розвиток укр. мови унапрямлювано офіц. по лінії зближення з рос. мовою. Питання мови розглядав і 14 з’їзд КП(б)У, який ухвалив «ліквідувати наслідки ворожого шкідництва у викладанні рос. мови в школах». В результаті рос. мова здобула перевагу над укр. в адміністрації, засновано ряд рос. шкіл, театрів, газ., з високих шкіл укр. мова майже повністю зникла.

По другій світовій війні далі продовжується культ. та М. п., яка проголошує вищість рос. мови, як «мови жовтневої революції», «мови Леніна-Сталіна», так визначеної в офіц. виступах М. Хрущова ще в 1948 р. Рос. мова вважається не за чужу мову, а за «другу мову» нерос. людности СССР. Найновіші урядові і партійні документи прямо говорять про формування «єдиної соц. нації» й поступове, хоч і повільне «зникнення нац. відмінностей, зокрема в мові» (Програма КПСС, ухвалена 22 з’їздом КПСС, 1961), що практично означає настанову на універсальність рос. мови в сфері рос. впливів і на відмирання мов ін. національностей. Укр. мова толерується як підрядна мова для місц. вжитку, тоді як рос. висувається як знаряддя вищої, універсальної культури й цивілізації. З цих останніх функцій М. п. сов. уряду послідовно укр. мову виключає. Укр. мову в УССР витиснено з армії (у 1920-их pp. була в ужитку в деяких частинах, зокрема територіяльних), з поштової, транспортної і спеціяльно техн. ділянок включно з відповідним шкільництвом і виданнями. Жадних прав не має укр. мова на укр. землях СССР поза УССР (Кубань, Слобожанщина, підбілоруське Полісся, Молд. ССР, укр. поселенчі землі в Азії). Для укр. меншости в Польщі допущено укр. пресу й скромне шкільництво аж від 1956 p.; у Сх. Словаччині куди ширше після 1945 p., в меншій мірі — в Румунії. В Юґославії лише в Бачці дозволено розбудову преси й нар. та сер. шкільництва на окремому діялекті бачванських українців.

Література: Огоновський О. Іст. літератури руської. Л. 1889; Лотоцький О. Сторінки минулого. II — III, В. 1933 — 34; Волошин А. О письменнім язиці Підкарпатської Руси. 1921; Смаль-Стоцький Р. Укр. мова в Сов. Україні. В. 1936; Smal-Stocki R. The Nationality Problem of the Soviet Union and Russian Communist imperialism. Мільвокі 1952; Чапленко В. Більшовицька мовна політика. Мюнхен 1956.

В. Маркусь


Мовне законодавство, сукупність законів, розпоряджень, приписів й ін. адміністративних актів, які визначають становище держ. мови та мов нац. меншостей в суспільному житті, зокрема в адміністрації, суді й освіті. В модерному розумінні М. з. розвивається перев. в багатонац. країнах, і то з 19 в., себто у зв’язку з культ.-політ. відродженням недерж. народів.

На укр. землях, за винятком періоду державности (див. Державна мова), становище укр. мови визначалося М. з. панівних режимів. В Рос. Імперії фактично не існувало спеціяльного М. з.; рос. мова була виключною урядовою мовою. В церк. практиці, суді й школі частково допускалися мови т. зв. «інородців», гол. поль., фінська й мови закавказьких народів. До укр. мови стосувалися скорше заборони, ніж визнання їй обмежених прав (циркуляр мін. внутр. справ П. Валуєва з 1863 p., «Емський указ» з 1876 p.). У 1905 p., із знесенням цензури, впали короткочасно заборони друку укр. мовою. Пізніше адміністративним шляхом робилися перешкоди укр. пресі та прилюдним виступам укр. мовою. У школах для укр. населення навчальною мовою була далі рос. мова. Ряд заходів у Думі та перед адміністративними органами в обороні укр. мови не дав належних наслідків (див. докладніше Мовна політика).

Становище укр. мови під Австрією довший час не мало правного оформлення. Хоч 1786 р. укр. мову визнано крайовою, в урядах і шкільництві переважали нім. і поль. мови. По революції 1848 р. укр. мовою видавалися в Галичині й Буковині закони і розпорядження. Конституція 1867 р. визнала рівноправність всіх народів Австрії і «право берегти і плекати свою народність і мову», але не видано законів, що вводили б у практичне життя цю деклярацію. Фактично визнано в Галичині урядовою для держ. адміністрації і судів поль. мову. На Буковині залишилася далі урядовою мовою нім. Укр. мову допущено як другу крайову в установах і суді. Про мову гром. самоврядування вирішувала сама громада; в укр. громадах нею була перев. укр. мова. Натомість у повітовій адміністрації внутр. урядування відбувалося по-поль. (на Буковині по-нім.). В гал. і буковинських соймах укр. посли мали право виступати та подавати внесення укр. мовою. До компетенції гал. сойму належало ухвалювати закони про викладову мову сер. шкіл, а громади вирішували самі про мову навчання в нар. школах найнижчого типу (див. також ЕУ I, стор. 496 — 98).

На Закарпатті, за винятком короткого періоду 1848 — 49 pp., коли укр. мова стала на території т. зв. «руського дистрикту» в деякій мірі урядовою, під час всього угор. панування мовою зовн. і внутр. урядування була угор. з мінімальним толеруванням у нижчому судівництві мови місц. населення. На відтинку шкільництва провадилася також мадяризація, яку офіц. ствердив закон А. Аппоньї.

В УНР, при наявності єдиної держ. мови — укр. (закон Директорії з січня 1919), в рамках забезпеченої їм нац. персональної автономії (закон з 9. 1. 1918 p.). були надані широкі права нац. меншостям (див. Національні меншості). Закони найчастіше видавалися укр. і рос. мовами; мови ін. меншостей були також допущені при зверненні до держ. установ та у зовн. урядуванні останніх. За гетьманату, урядування в принципі мало вестися укр. держ. мовою, але багато відомств урядувало по-рос. або двомовно. За законом з 15. 2. 1919 про вживання мови у внутр. і зовн. урядуванні ЗО УНР, законно визнані нац. меншості (поль., жид., нім.) мали право вживати у взаєминах з держ. урядами на письмі й усно свою рідну мову. Закон ЗО УНР про основи шкільництва 13. 2. 1919 визнавав за нац. меншостями право на школу рідною мовою.

Між двома війнами на Зах. Укр. Землях — у Польщі, Чехо-Словаччині й Румунії існувало спеціяльне М. з. щодо мов нац. меншостей, в тому ч. й укр. Всі три держави міжнар. договорами в справах меншостей були зобов’язані забезпечити права укр. мови (у Польщі 28. 6. 1919 — договором з Антантою, 18. 3. 1921 — Ризьким договором та рішенням Ради Амбасадорів з 14. 3. 1923 про приєднання Сх. Галичини до Польщі; у Румунії — 10. 8. 1920 договором у Севрі; у Чехо-Словаччині — 10. 9. 1919 — договором у Сен-Жермен).

У Польщі вживання укр. мови в адміністративному вжитку реґулювали три спеціяльні закони з 31. 7. 1924. Закон про урядову мову в адміністрації вводив у внутр. урядування поль. мову і допускав лише можливість складати укр. мовою усні й письмові заяви перед пов. і воєводськими урядами на території Львівського, Волинського, Тернопільського, Станиславівського та Поліського воєводств; на такі прохання уряди були зобов’язані відповідати поль. і укр. мовами. Міські ради вирішували самі про допущення укр. мови, а сіль. громади порозумівалися з відвідувачами мовою останніх та могли вести двомовні протоколи. Оголошення держ. і самоврядувальних органів публікувалися також укр. мовою. Законом про мову в судах, прокураторських урядах і нотаріятах допускалася укр. мова до складання заяв, свідчень, адвокатських промов; на домагання сторін вирок та ін. судові документи могли бути виставлені, поруч поль., і укр. мовою. Викладову мову в школах реґулював окремий закон (lex Grabski): у громадах з 25% укр. населення в початкових школах на бажання батьків 40 дітей навчання могло відбуватися укр. мовою; в сер. школах — на бажання батьків 150 дітей; закон дозволяв закладати приватні школи з укр. мовою навчання. Детально нормували становище укр. мови виконавчі розпорядження уряду або окремих мін-в. Фактичний стан укр. мови в адміністративному вжитку в Польщі далеко відбігав від М. з. В міськ. і пов. самоврядуванні була допущена тільки поль. мова; до їх органів могли бути вибрані лише особи, які володіли поль. мовою. На Поліссі, Холмщині та Підляшші укр. мова не мала фактично ніяких прав. Поль. влада не дотримувалася шкільного закону, в результаті чого майже всі українські школи стали поль. або утраквістичними (див. також ЕУ I, стор. 560 — 62 і 944 — 46).

У Чехо-Словаччині М. з. для українців було відносно найліберальніше. На Сх. Словаччині воно забезпечувало для укр. мови ті самі права, що стосувалися ін. чехо-словацьких меншостей (мовний закон з 29. 2. 1920), а на Підкарп. Русі вона була другою урядовою мовою; послідовно нею користувалися, поруч з чес. у зовн. урядуванні, у внутр. — тільки на нижчих щаблях самоврядувальних органів. Автономний сойм мав вирішити про держ. характер укр. мови, як також висловитися, яку укр. мову приймати за урядову: укр., рос. чи штучну льокальну. Чехо-словацьке законодавство цього питання не розв’язало, а практично толерувалися три версії «руської мови». У 1938 — 39 pp., за автономного уряду Карп. України, введено укр. літ. мову як урядову. Під угор. окупацією (1939 — 44) права місц. «руської мови» були обкраяні; вона була допущена до зовн. урядування (закон з Червня 1939 p.).

У Румунії М. з. фактично усувало укр. мову в адміністрації, судах, а навіть у правос. церкві, гол. після закону з 26. 7. 1924, яким відмовлено українцям статус нац. меншости і визначено їх як румунів, що забули рідну мову. З 1925 р. впроваджено примусову румунізацію в шкільництво.

В УССР не існує спеціяльного М. з., за винятком загальникових тверджень про рівноправність різних мов у СССР та про право користування рідною мовою всіма громадянами УССР (ст. 20 конституції з 1925 p.). Конституція УССР з 1937 р. забезпечує навчання в школах рідною мовою (ст. 101). Фактично вживання укр., рос. й ін. мов на території УССР реґулюється внутр. партійними постановами й інструкціями. Не зважаючи на те, що формально держ. мовою вважається укр., публікування законів від поч. велося укр. і рос. мовами. Урядування відбувається однією або другою мовами залежно від підпорядкованости відомств респ. або заг.-союзним органам. Але і цей критерій не здійснюється послідовно. На поч. сов. періоду переважала рос. мова, з 1924 р. українізувалися держ. адміністрація, висока школа, а навіть частково і військо (див. Українізація). З 1933 р. рос. мову знов широко запроваджено в шкільництві, судівництві, місц. і обл. адміністрації та у відомствах респ. мін-в. Мови меншостей були широко допущені до місц. урядування і культ. життя в нац. округах і сільрадах лише до 1933 р. (див. Русифікація і Мовна політика).

В. Маркусь


«Мовознавство», неперіодичний журн. Ін-ту Мовознавства АН УРСР виразно політ. сов. характеру у Києві 1934 — 39, 14 чч., за ред. Н. Кагановича (до 1937) та М. Калиновича. «М». заініціювало погромницькі ст. проти мовознавців-пуристів УРСР (С. Смеречинського, О. Курило, Д. Шелудька), проти термінологічних словників Ін-ту Укр. Наук. Мови та проти «Рідної мови» І. Огієнка, публікувало зредаґовані в русифікаторському дусі нові термінологічні матеріяли, популяризувало стосування Маррового вчення про мову до укр. матеріялу. Тривкішу вартість мають праці з словотвору, про говірки Чернігівщини, Київщини та сх. Поділля, а особливо праці Л. Булаховського з акцентології.

З 1941 p., замість «М.», появляється таке ж неперіодичне вид. Ін-ту М. «Мовознавство, Наукові записки» за ред. Л. Булаховського (до 1964 р. 18 чч.) більш наук. характеру. Після смерти Булаховського, від ч. 17 (1962) виразно набирає знову перев. політ.-пропаґандивного характеру (ред. І. Білодід).

О. Г.


Мовознавство на Україні своїми зародками сягає часів Київ. Руси. У зб. кн. Святослава, списаний 1073 р. з болг. ориґіналу, був включений розділ «О образіх» візант. автора Георгія Херобоска. Не знати, чи вже тоді був відомий трактат чорноризця Храбра «О письменех», що зберігся у списках не раніше 15 в., але можна припускати, що була відома граматика, перекладена з грец. «О осми частех слова». Нема жадних відомостей про мовознавчі праці місц. походження.

На основі цієї традиції, але дещо самостійніше в підході розвивалося укр. М. кін. 16 — першої пол. 17 вв. Цей розвиток був зумовлений рел. полемікою навколо церк. унії і потребами шкільництва. Ідеологічно рух проходив під гаслами відродження ц.-слов. і грец. мови. Тому гол. увага була зосереджена на приготуванні граматик і словників грец. і ц.-слов. мов. Оминаючи букварі й елементарні шкільні підручники, слід згадати «Кграматику словеньска языка» (1580), «Адельфотес. Грамматика доброглаголиваго еллинословенскаго языка» (1591), «Грамматику словенску» з словничком Лаврентія Зизанія (1596) і особливо самостійніші «Грамматики словенския правилное синтагма» Мелетія Смотрицького (1619) і «Лексікон славеноросскій, имен толъкованіє» Памви Беринди (1627), твори, що на певний час визначили граматичну й словникову традицію не тільки на Україні, але також у Росії й Сербії, а почасти й у Румунії. У своєму заг. підході граматики цього періоду були залежні від зах.-евр. латинських і грец. підручників Доната, Альвара, Ляскаріса, Мосхопула та ін. Середньовічна схоластична традиція механічно перемішувалася тут з елементами граматики доби гуманізму. Спостережень над живою мовою не роблено. Ці підручники визначили й характер мовограматичних студій у Київ. Академії, аж до часу її русифікації, в сер. 18 в.

Відновлення мовознавчих студій на Україні, новими методами і з новою тематикою, в’яжеться з заснуванням ун-тів і з розростанням романтично-нац. настроїв і ідей на поч. 19; в. Деякі особливості в орг-ції й становищі ун-тів України визначили й особливості в розвитку М. на Україні. Передусім мало значення те, що ці ун-ти були не укр., а або рос., або поль. чи нім.-австр. Хоч студії укр. мови в них не заборонялися, при умові, що її називано малоруським діялектом (Росія) або руською мовою (Австро-Угорщина, потім Польща), але їх і не стимульовано. Натомість заохочувано студії рос. або поль. мов. Подруге, це були провінційні ун-ти великих імперій. Раз-у-раз талановитіших учених, що починали в них свою діяльність, перебирали “столичні ун-ти. Так І. Срезневський перейшов з Харкова до Петербурґу, Соболевський з Києва до Петербурґу, Овсянико-Куликовський з Харкова до Петербурґу, Брюкнер зі Львова до Берліну та ін. Потрете, до 1917 р. по ун-тах України не було окремих катедр мовознавства, а були катедри філології, що об’єднували мову і літературу. Від уподобань проф. залежало, над чим він фактично працював, але здебільше після мовознавця приходив літературознавець, що не сприяло плеканню певної традиції. З провінційним характером ун-тів України було зв’язане й те, що в них були відсутні або недорозвинені ін. галузі. М. поза вивченням держ. чи панівної мови краю. Студії з романістики й германістики, з сх. мов, з індоевропеїстики, ба навіть заг. М. були занедбані. Клясичні студії мали суто філол. характер і, крім елементарних підручників, майже нічого видатного з латино-грец. М. не створено на Україні.

Недомагання укр. М. й перешкоди його розвиткові, створені такою орг-цією ун-тів. при браку якоїсь центр. наук. установи типу академії, зумовлені колоніяльним станом України, викликали спроби створити такий наук. центр. Найважливіші з них до 1917 р. — Півд.-Зах. Відділ Рос. Геогр. Т-ва в Києві в 1870-их pp. у Києві, НТШ від 1892 р. у Львові, Укр. Наук. Т-во в Києві від 1907 р. об’єднали деяких укр. мовознавців і випустили друком деякі праці, але не стали осередками формування певних шкіл у М. Про такі школи можна говорити тільки в трьох випадках: школа філос. мовознавства поч. 19 в. в Харкові, школа Міклошіча в Галичині й Буковині й школа Потебні в Харкові. З них однак тільки остання зродилася на Україні; перша була наслідуванням нім. і рос. зразків, друга була перенесена з Відня.

Напрям філос. М., в дусі франц. енциклопедистів з незначними впливами нім. романтики, був плеканий у Харківському Ун-ті перших двох десятиріч після його заснування (1805). Представники цього напряму цікавилися питаннями універсальної граматики, походження й розвитку мов, вартости слова і використання слова в поетичній творчості й риториці. Гол. творами цього напряму були «Опыт риторики» (1805) і «Введение в круг словесности» (1806) І. Рижського і «Опытный способ к философическому познанию российского языка» І. Тимковського (1811), а також твори Р. Гонорського, М. Пакі-де-Совіньї та ін. Увесь напрям мав епігонський характер і з місц. ґрунтом фактично не був зв’язаний.

Романтичний період у М. зв’язаний з діяльністю І. Срезневського в Харкові і М. Максимовича в Києві. Срезневський розпочав студії з історії укр. і рос. мов, а також словінської діялектології. Максимович цікавився, як історик, насамперед історією укр. й ін. слов. мов, почасти йдучи за фактами, а почасти підпорядковуючи їх своїм концепціям нац. романтизму. Ін. представники романтизму були радше самоуки й дилетанти не зв’язані з ун-тами. Вони схопили й вперше ввели в наук. обіг багато фактів сучасної укр. мови, але їхні узагальнення й іст. екскурси були здебільша поза межами науки. Вони створили цілу низку граматик укр. мови, що з них частина довго лишалася в рукописі. Сюди належать граматика О. Павловського (1805, видана 1818), М. Лучкая (1830). І. Могильницького (1827 — 29, видана 1909), Й. Лозинського (1833, видана 1846) Й. Левицького (1834), І. Вагилевича (1845). До певної міри сюди ж належить «Розправа о язиці южноруськім» Я. Головацького (1849), що першим посідав (до 1866) катедру «руської філології» Львівського Ун-ту, засновану 1849 р.

Серйозніші наук. студії позитивістичного, але до-молодограматичного напряму почалися з запрошенням П. Лавровського до Харківського Ун-ту (1851) і А. Малецького до Львівського (1856). Перший працював гол. над історією рос. мови, другий над граматикою поль. мови. Обоє використовували до певної міри слов. порівняльний матеріял. В Одесі подібний напрям репрезентував, дещо пізніше, О. Кочубинський.

Першим представником прагматичної школи Міклошіча на Україні був О. Огоновський, що посів катедру «руської» філології у Львівському Ун-ті 1874, автор праць з укр. і поль. М. Тих же позицій дотримувався його наступник О. Колесса (від 1895). У Буковину цей напрям був принесений С. Смаль-Стоцьким і О. Калужняцьким, в чиїх руках були виклади з укр. М. в Чернівецькому Ун-ті. У протилежність своєму вчителеві ці вчені одначе не мали порівняльних зацікавлень, а зосередилися перев. на історії укр. мови.

Наук. діяльність О. Потебні почалася 1860 p., а від 1875 р. він дістав катедру рос. мови й літератури в Харківському Ун-ті. Потебня був єдиним визначним виразно укр. мовознавцем в ун-тах підрос. України. Він працював у царині заг. М., в дусі психологічної школи Гербарта й Льотце, створивши свою ориґінальну концепцію слова і перекидаючи місток від М. до теорії літератури. Ця сторона його діяльности зродила цілу школу, гол. представниками якої були Д. Овсянико-Куликовський, В. Харцієв, Б. Лезін, О. Ветухів та ін. Органом школи стали зб. «Вопросы теории и психологии творчества» (1907 — 23). Важливішою була праця Потебні над слов. М., на широкому індоевр. ґрунті. Потебня виступив як основоположник слов. іст. синтакси, визначний історик фонетики і етимолог, як також основоположник укр. діялектології наук. характеру. Ця сторона його діяльности одначе знайшла менше учнів і послідовників. Єдиний визначний з-поміж них був О. Попов, автор «Синтаксических исследований» (1881), про функції називного й знахідного відмінків.

У Київ. Ун-ті в 1882 — 87 pp. працював О. Соболевський, визначний знавець історії рос. мови, до якої він включав також на правах діялекту історію укр. мови. Україножер і реакціонер у своїх політ. переконаннях, промотор фантастичної теорії про первісну «великоруськість» Києва, Соболевський в той же час багато зробив для вивчення староукр. текстів і реконструкції староукр. діялектів. Не була зв’язана з ун-том через політ. обставини діяльність двох визначних київ. мовознавців: автора «Наречий, поднаречий и говоров Южной России» К. Михальчука (1872), також творця дуже ориґінальних як на той час, майже структуралістичних концепцій іст. фонетики укр. мови, розвинених в окремих ст.; і П. Житецького, автора першої історії звуків укр. мови (1876), заслуженого гол. своїми нарисами історії укр. літ. мови 17 — 18 вв. (1889, 1900).

Ширше зацікавлення слов. порівняльним М. поза укр., рос. і поль. мовами на Україну приніс молодограматичний напрям, започаткований у Німеччині працями К. Бруґмана, Б. Дельбрюка та ін. Але ще перед тим болг. мову студіював у Харкові П. Безсонов, автор першої болг. граматики (1855) і у Львові А. Каліна, автор історії болг. мови (1891), а у Києві Т. Флоринський дав огляд півд. і зах. слов. мов («Лекции по славянскому языковедению», 1895 — 97). Короткий час викладав в Одесі один з найвизначніших славістів того часу хорват В. Яґіч (1872 — 75).

Гол. представником молодограматичної школи на Україні були в славістиці О. Брюкнер (у Львові — 1878 — 81), С. Кульбакин (праці з поль., серб., ц.-слов. і укр. мов) і Я. Ендзелін у Харкові (балто-слов. мовні зв’язки у кн. «Славяно-балтийские этюды», 1911), О. Лук’яненко в Києві (кайкавські говірки хорв. мови), Б. Ляпунов в Одесі (праці гол. з історії рос. і словінської мов). У заг. М. цей напрям репрезентував в Одесі визначний фонетист О. Томсон. В індоевр. М. виступали Ф. Кнауер, за гол. фахом санскритолог (Київ) і В. Шерцль (Харків). Не так послідовно приєднувалися до напряму М. Грунський у Києві (гол. ц.-слов. мова і історія вивчення слов. синтакси) і В. Розов у Києві, що перший прочитав курс історії укр. мови в Київ. Ун-ті (1913 — 14)

На старих філологічних позиціях лишалися дилетанти укр. М. цього часу: В. Науменко в Києві, І. Верхратський, за фахом природознавець, автор описів багатьох діялектів Галичини, і А. Кримський, за фахом орієнталіст, автор студій з історії укр. мови й правопису, що визначаються багатством матеріялу, почерпнутого з пам’яток, але не завжди надійно пересіяного.

1906 р. при Київ. Ун-ті засновано перший на Україні романо-германський відділ. Першими студіями з романського М. були праці С. Савченка про генезу романських мов і з історії провансальської мови.

Революція 1917 р. була переломовим моментом у розвитку М. на Україні. Поруч з ун-тами важливим наук. центром стала новозаснована Академія Наук у Києві (1918). У системі високої школи М. відокремлено від літературознавства. Але гол. було те, що двері високої школи відкрилися для укр. М. як окремої дисципліни, у період укр. державности (1917 — 20) і пізніше в роки українізації життя поставило перед укр. мовознавцями цілу низку практичних завдань: створення підручників укр. мови для молоді і дорослих, створення доброякісних словників, передусім укр.-рос. і рос.-укр., — як заг., так і термінологічних, нормування укр. мови і правопису.

Про складання словників див. ЕУ І, стор. 324 — 26. У нормативній праці накреслилося два напрями. Один етногр., стояв на позиціях безоглядного пуризму і шукав чистої укр. мови гол. в фолкльорних записах старшого часу і в мові письм. першої пол. 19 в. (Є. Тимченко, С. Смеречинський, до 1925 р. О. Курило). Від цього романтично-нац. підходу вбереглася друга течія, репрезентована передусім О. Синявським, а далі О. Курило (після 1925 p.), О. Сулимою, К. Німчиновим та ін. Першою синтезою нормалізаційної праці були в граматиці «Норми укр. літ. мови» О. Синявського (1931), у словництві 2 і 3 тт. «Рос.-укр. словника» АН.

Рівнобіжно йшла активна праця над вивченням укр. діялектів і історії укр. мови. У діялектології поруч описів окремих говірок пера багатьох авторів (див. ЕУ I, стор. 324) постали важливі спроби з’ясувати генезу укр. говірок (В. Ганцов, О. Курило, у Кракові І. Зілинський). З історії укр. мови провадилися праці з опису окремих пам’яток, мови окремих письм., але також зроблено перші спроби синтетичного уняття історії укр. мови (П. Бузук, 1927, Є. Тимченко, 1930) і історії укр. літ. мови (Сулима). За ред. Тимченка вийшов перший том «Іст. словника укр. мови» (1930).

Зворотною стороною цього розвитку студій укр. мови було занедбання ін. ділянок М. З заг. М. в цей час виходять тільки «Основи мовознавства» Л. Булаховського, та ще О. Курило на поч. 1930-их pp. робить спроби перенести на укр. ґрунт дещо з осягів зах.-евр. структуралізму. Індо-евр. порівняльне М. не опрацьовується майже зовсім, а з слов. порівняльного М. з’являється мізерно мало праць. Над ним працювали ще тільки Л. Булаховський (слов. акцентологія, зокрема чес. часокількість) і менше М. Грунський (ц.-слов. мова). Видання з сх. М. («Тюрки, їх мови та літератури» А. Кримського, 1930, араб. граматика Т. Кезми, 1928, тур. граматика Т. Груніна, 1930) мали характер підручників. Проваджено студії їдиш (І. Співак, М. Шапіро та ін.) в жид. комісії АН. Циганські говірки досліджував О. Баранников (1931).

Припинення українізації й період больш. терору в 30-их pp. зупиняють працю укр. мовознавців. Майже всіх укр. мовознавців виарештовано (з названих у трьох попередніх уступах усіх, крім Л. Булаховського й М. Грунського), Новозаснований ж. «Мовознавство», орган Ін-ту Мовознавства АН УРСР (від 1934) за ред. Н. Кагановича майже не містив наук. праць, а спеціялізувався на «викритті буржуазного націоналізму». Протягом 30 — 40-их pp. не вийшло жадної поважної праці не тільки з укр., а й з рос., слов. чи заг. М., за винятком праці Г. Левченка з історії укр. літ. мови першої пол. 19 в. (1939, 1946) і університетських підручників рос. мови Л. Булаховського. Найпопулярнішим жанром стали лінґво-стилістичні етюди про мову якогось письм, або одного його твору, здебільша імпресіоністичні, в своїй методі і пропаґандивно-політ. в настанові.

На зах. землях період між двома світовими війнами характеризувався повним занепадом чернівецького осередку. Львівський Ун-т перетворився в наслідок діяльности визначних польоністів К. Ніча (1916 — 18), а пізніше Г. Ґертнера (1924 — 29) і В. Ташицького (1929 — 39), славістів Т. Лер-Сплавінського (1922 — 29) і З. Штібера (1929 — 39), м. ін. дослідника укр. говірок на укр.-поль. пограниччі, індоевропеїстів А. Ґавронського (1920 — 26) і Є. Куриловича (1927 — 39), германістів В. Дольмайра (1913 — 32) і опісля О. Куриловича (1932 — 39), романістів Е. Порембовича (1920 — 36), З. Черного (1919 — 39), англіста В. Тарнавського (1923 — 39?) і клясичних філологів С. Вітковського, Р. Ґаншиньца, Ф. Ковальського і молодших польоністів С. Бонка, В. Курашкевича, Т. Мілевського, С. Грабца і К. Дейни на видатний мовознавчий центр. але виключно поль. Навіть катедра «руської філології» вперше опинилася в поль. обсаді (Я. Янув). Щоправда, Т. Лер-Сплавінський присвячував чимало уваги і проблемам з історії укр. мови. Осередок НТШ спершу продовжував працю в дусі школи Міклошіча і В. Вондрака, — гол. досліди говірок і окремих пам’яток укр. мови (О. Колесса, І. Свєнціцький, В. Лев, К. Кисілевський, Я. Рудницький та ін., також І. Панькевич у Закарпатті й Празі, що присвятився гол. вивченню укр. говірок Закарпаття). Праця його пожвавилася з переїздом з Праги до Львова В. Сімовича, що став піонером структуралістичної методи, яку дуже вдало застосував до часткових проблем історії укр. мови. Вн дав також цікаві студії з називництва. Тісно зв’язаний із структуральною методою був А. Артимович, доц. Чернівецького Ун-ту і проф. УВУ. Побічним осередком укр. М. в Польщі став Укр. Наук. Ін-т у Варшаві, що видав також кілька праць гал. мовознавців (М. Пшеп’юрська, В. Лев, М. Пушкар). Тут працювали І. Огієнко і Р. Смаль-Стоцький. Перший переніс за кордон методи київ. філологічної школи і був одним з представників етногр. напряму. Його праці охоплювали ц.-слов. мову, історію укр. мови, гол. сер. періоду, і сучасну літ. мову. Він також видавав перший на Україні популярний мовознавчий ж. «Рідна мова» (1933 — 39). Другий досліджував окремі граматичні категорії сучасної укр. літ. мови в дусі принципів А. Марті.

Після другої світової війни, а надто смерти Сталіна збільшилися кадри і продукція мовознавців на Україні. Відновлене 1941 р. за ред. Л. Булаховського «Мовознавство» набрало більш наук. характеру. Від 1951 р. став виходити двомісячник «Укр. мова в школі» за ред. спершу Ф. Жилка, а потім П. Семка. (Від 1963 «Укр. мова і література в школі», ред. П. Мисник). АН стала видавати «Діялектологічний бюлетень» (з 1950) і «Лексикографічний бюлетень» (з 1951), як також «Дослідження і матеріяли з укр. мови» (з 1959). Львівський філіял АН став видавати «Дослідження з мови та літератури» (з 1954). Ун-ти й багато пед. ін-тів видали чимало зб. праць з М. і окремі монографії. До 4 міжнар. з’їзду славістів видано два томи «Слов. М.» (1958; до 1965 вийшло 4 тт.) і «Філологічний збірник» (1958), до 5 з’їзду славістів «Славістичний зб.» (1963). Вийшло також кілька тематичних зб. на теми діялектології й синтакси, з іст. укр. мови зокрема «Питання іст. розвитку укр. мови» (1962). На всеукр. конференції славістів, що відбулася 1960 р. в Харкові, прочитано 60 доповідей. Зібрано численні матеріяли для укр. діялектологічного атласу і видано в Ужгороді 2 томи «Лінгвістичного атласу» Закарпаття Й. Дзендзелівського (1958).

Від 1964 — 65 р. АН замість леріодичних вид. зосередилася гол. на вид. колективних зб. ст., присвячених окремій ділянці М. (граматика, лексикологія, стилістика, іст. мови, ономастика, діялектологія тощо) або окремим особам (Потебня, Ломоносов) і невеличких монографій. Почато працю в деяких ділянках, що перед тим були зовсім занедбані, напр., експериментальна фонетика (монографія Л. Скалозуб про приголосні рос. мови, 1963, зб. «Питання експериментальної фонетики», 1963), балтицьке М. («Ареальные аспекты балто-славянских языковых отношений» А. Непокупного, 1964). Від поч. 60-их pp. починаються спроби відродити нормативну стилістику («Нариси заг. стилістики укр. мови» І. Чередниченка, 1962, «Культура укр. мови» А. Коваль, 1964, та ін.). Про поч. інтересу до розвитку світового М. свідчать спроби дати бодай популярні нариси розвитку слов. М. (Р. Кравчук, 1961) і заг. М. (Б. Кобилянський, 1964). З 1964 р. починається праця над матем. лінґвістикою (Зб. «Структурно-матем. дослідження укр. мови», 1964, «Структурно-матем. лінґвістика», 1965 та ін.). Із слов. мов поза укр. широко вивчається рос., далі йдуть поль. і чес., студії з ін. мов, слов. і поза-слов., починають з’являтися численніше, ніж досі, але не мають систематичного характеру. Обмаль праць з заг. мовознавства, за винятком підручників Л. Булаховського, М. Калиновича, І. Шаровольського і праці О. Мельничука про ляринґальні та А. Білецького про етимологію. З синтетичних праць про укр. мову можна назвати «Питання походження укр. мови» Л. Булаховського (1956), «Нарис словотворної системи укр. актової мови XIV — XV ст.» Л. Гумецької (1958), «Іст. морфологію укр. мови» С. Бевзенка (1960), студії А. Генсьорського над мовою гал.-волинського літопису і діялектологічні праці Ф. Жилка. Вперше за майже 40 pp. почато вид. пам’яток укр. мови (Словники Беринди, Зизанія, житомирські міські книги). Група львівських мовознавців під проводом Гумецької готує словник укр. мови XIV — XV ст. (пробний зошит 1965).

Попри значне поширення тематичного діяпазону і поч. зацікавлення методологічними проблемами (особливо студії І. Кучеренка з методології морфології) над укр. М. першої пол. 60-их pp. в УССР тяжить відсталість у методології, недостатня обізнаність із світовим М., брак самостійности в підході, побоювання узагальнень і в чималій частині компілятивність. Особливо це характеризує праці з діялектології (монографії В. Ващенка, Д. Бандрівського, Б. Кобилянського, П. Приступи, І. Варченка та ін.) і підручники для ун-тів і пед. ін-тів, як індивідуальні (П. Плющ, Ф. Медведєв, В. Бродська і С. Цаленчук, М. Жовтобрюх, Я. Спринчак, С. Самійленко, М. Івченко, О. Безпалько, почасти М. Станівський та ін.), так і колективних. На великій частині праць і далі позначаються політ.-пропаґандивні настанови (особливо двотомовий «Курс іст. укр. літ. мови» за ред. І. Білодіда, 1958 — 61).

Укр. мовознавці, що перебувають на еміґрації, працюють гол. над темами історії укр. мови (П. Ковалів, О. Горбач, В. Лев, В. Чапленко) і ономастики (Я. Рудницький). Діялектологічні матеріяли далі опрацьовують К. Кисілевський і М. Овчаренко-Пшеп’юрська. Над заг.-славістичними темами з елементами структуралістичного підходу працює Ю. Шевельов, почасти В. Свобода.

Література: Булич С. Очерк истории языкознания в России. П. 1904; Огієнко І. Огляд укр. язикознавства. ЗНТШ, 79 — 80. Л. 1907; Ягич В. История славянской филологии. П. 1910; Возняк М. Гал. граматики укр. мови першої пол. XIX ст. Л. 1911; Hancov V. Das Ukrainische in neueren Darstellugen russischer Mundarten. Zeitschrift für slavische Philologie. II, 1925, III, 1926. Ляйпціґ; Чемоданов Н. Сравнительное языкознание в России. М. 1956; Кузнецов Н. У истоков русской грамматической мысли. М. 1958; Белодед И., Борковский В., Горецкий П. Изучение украинского и белорусского языков. М. 1958; Булаховський Л. Дослідження з мовознавства в Укр. РСР за сорок років. К. 1959; Кравчук Р. З історії слов’янського мовознавства. К. 1961; Горбач О. Післявоєнні публікації з укр. мови в УРСР. Сучасність, ч. 12 1961 і ч. 1 1962. Мюнхен; Горецький П. Історія укр. лексикографії. К. 1963; Shevelov G. Belorussian and Ukrainian. Current Trends in Linguistics, I. Гаґа 1963.

Ю. Шевельов


Мовчан Василь (* 1903), іхтіолог-рибовод, у 1930-41 pp. дир. Н.-д. ін-ту ставкового рибного госп-ва у Києві, з 1945 проф. Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР; праці з іхтіології та ставкового рибництва.

[Мовчан Василь (1903, Неморож бл. Звенигородки, Київ. губ. — 1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мовчан Єгор (* 1898), кобзар родом з Сумщини, учень С. Пасюги; виконавець іст. дум («Невільницький плач», «Про вдову і трьох синів», «Про самарських братів») і пісень на слова Т. Шевченка. За сов. часу М. переставився на компонування дум і пісень на честь сов. вождів і свят.

[Мовчан Єгор (1898, Велика Писарівка — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Мовчанівський Сергій (* 1901), протопресвітер, правос. діяч і педагог родом з Сх. Поділля; закінчив Одеську Духовну Семінарію і Одеський Ун-т, деякий час доц. неорганічної хемії у високих школах Дніпропетровського і Одеси; з 1933 р. 3 pp. на засланні. З 1949 р. в Англії; з 1951 р. — адміністратор УАПЦ у Великобрітанії, з 1961 р. також і у Франції; ред. і видавець церк. книжок.

[Мовчанівський Сергій, м. б. Молчанівський Сергій (1901 — 1972, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Мовчун Петро (* 1925), скульптор родом з Київщини, вчився в Київ. Художньому Ін-ті. Портрети офіц. славлених в сов. умовах осіб (В. Леніна, В. Бєлінського та ін.), подекуди діячів укр. культури (М. Вовчка); скульптурні прикраси Моск. Ун-ту. Працює перев. в мармурі.


Могар, бор, італ. просо [Setaria italica (L.) P. В.], однорічна, зілляста рослина з родини злакових, стебло 80-150 см заввишки; теплолюбна, посухостійна, до ґрунту невибаглива. Сіють на випас, зелений корм, сіно, силос.


Могила, насип над похованням. Уперше невеличкі М. з’явилися у зв’язку з страхом перед поворотом покійника, в неоліті. У бронзову добу, з розвитком суспільства і висуванням племінних вождів, М. останніх досягали 10 м височини. М. скитських царів сягали понад 20 м, мали складну побудову і великі цінності в похованнях. Звичай насипати М., особливо в степах, властивий усім кочовим тюркським племенам; також запорожці зберегли його аж до другої пол. 18 в. Церква боролася з насипанням М. як з поганським звичаєм. Проте й нинішні невеличкі подовгасті насипи над похованнями на цвинтарях являють собою далекий відгук давнього звичаю. У давнину користувалися старими М. для військ. цілей (сторожові М.), ставлячи на них бочки з смолою, які запалювали на знак, що наближався ворог.


Могила Андрій († 1689), поль. коз. гетьман на Правобережній Україні (1684 — 89), з коз. роду на Лівобережжі. Був полк. коз. піхоти під час молд. походу С. Куницького 1683 p. Обраний на гетьмана, провадив переговори з Ватиканом у справі коз. участи в антитур. коаліції (цікавий лист М. до папи Інокентія XI з 8. 5. 1684). 1689 р. був забитий своїми козаками, невдоволеними з розподілу королівської платні.


Могила Петро (25. 12. 1596 — 1. 1. 1647), визначний церк. і культ. діяч 17 в., митр. київ. (1633 — 47), з молд. княжої династії, син Симеона М., господаря Валахії (1601 — 07) і Молдавії (1607 — 09). Споріднений з укр. й поль. магнатськими родами, М. виховувався на Україні під керівництвом вчителів Львівської братської школи, а високу освіту дістав у Зах. Европі, де м. ін. студіював теологію; замолоду служив у поль. війську і брав участь у битвах під Цецорою (1620) і Хотином (1621). Як архимандрит Києво-Печерської Лаври (з 1627) обстоював права Правос. Церкви (київ. собори 1628 і 1629 pp.) і добився її леґалізації поль. урядом («Пункти заспокоєння», 1632). Як київ. митр. М. розгорнув величезну діяльність, яка створила світлу епоху не лише в історії Укр. Церкви, але й в історії культури всього евр. Сходу.

М. зумів поєднати щиру відданість ідеалам і традиціям Правос. Сходу з глибоким розумінням іст. і культ. заслуг Кат. Заходу і прагнув створити синтезу вселенськости на базі Руської (Укр. та Білор.) Церкви. Разом із своїми співр. М. створив гурток визначних учених і культ. діячів, т. зв. Могилянський Атеней (Сильвестр Косів, Ісая Трофимович-Козловський, Атанасій Кальнофойський та ін.). який проробив важливу богословсько-наук. працю. Цей гурток опрацював проєкт «Правос. ісповідання віри», прийнятий соборами Правос. Церкви у Києві (1640) і (з незначними змінами) в Ясах (1641) та остаточно затверджений усіма сх. патріярхами (1643). З ін. більших праць М. та його гуртка — «Літургіаріон альбо Служебник» (1629, 1639) і «Евхологіон альбо Молитвослов или Требник» (1646) були найбільш повною літургічною зб. Великий полемічний твір «Літос, або камінь...» (1644) був важливим вкладом у науку правос. догматики. Була розпочата також праця над новим вид. біблії й зб. «Житія Святих». Сам М. написав низку творів («Євангеліє Учительне», «Анфологіон» та ін.), проповідей тощо; його записки опубліковані в «Архиве Юго-Западной России» (ч. I, т. 7, 1887).

Важливе значення мала культ.-осв. діяльність М. 1631 р. він заснував у Печерській Лаврі школу, яку 1632 р. об’єднав з братською школою на Подолі й цим поклав початок Могилянській Колеґії, що згодом стала найбільшим осв.-наук. осередком усієї сх. Европи. Розцвіту в часи М. досягло укр. друкарство (зокрема Лаврська друкарня) та видавнича справа. М. провадив (здебільше власним коштом) велику роботу над виявленням і реставрацією церк. пам’яток великокняжого Києва (св. Софія, Десятинна церква, Печерська Лавра, Спас на Берестові та ін.), при чому проведені були перші на Україні археологічні розкопи. Культ.-осв. діяльність М. поширювалася також на Молдавію (перша висока школа — в Ясах 1640 p., друкарні тощо).

М. працював (разом з митр. Йосифом Велямином Рутським) у 1628 — 29 pp. над проєктом утворення укр.-білор. патріярхату, поєднаного з Римом, але натрапив на опір з боку Польщі, козаччини й Риму. Пізніше, у другій пол. 1630-их і в 40-их pp., M. спільно з ін. укр. церк. (єп. луцький Атанасій Пузина) й світськими (Адам Кисіль, кн. Санґушко) діячами, мавши підтримку короля Володислава IV, провадив переговори про це безпосередньо з Римом. Але на перешкоді стали братства, а уніятська сторона на цей раз не підтримала належно за ходів М. Переговори (1645 — 47) в цій справі були припинені смертю М.

Як політ. діяч М. завжди стояв на засадах поль. державности, але в атмосфері укр. церк.-культ. відродження, яке він спричинив, визріла ідея укр. нац.-визвольної революції й відродження укр. державности.

У своєму заповіті М. записав більшу частину свого майна різним церк. інституціям і гол. своїй Колеґії. М. помер у Києві й похований у Великій Лаврській церкві.

[Могила Петро (25.12.1596 [за ін. даними 10.1.1597], Молдавія — 1.[11.]1.1647, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Голубев С. Митрополит Петр Могила и его сподвижники. І — II. К. 1883 — 98; Грушевський М. Історія України-Руси, т. VIII, К. 1913; Власовський І. Нарис історії Укр. Правос. Церкви. II. Нью-Йорк — Бавнд Брук 1956; Нагаєвський І. Об’єднання Церкви й ідея патріярхату в Києві. Торонто 1961; Великий А. Анонімний проєкт Петра Могили по з’єднанню укр. Церкви 1645. ЗЧ СВВ, т. X. Рим 1963.

О. Оглоблин


Могилів Подільський (V — 8), м. обл. підпорядкування на сх. Поділлі над р. Дністром; р. ц. Вінницької обл.; 21 800 меш. (1959). М. П. заснований у кін. 16 в. брацлавським воєводою С. Потоцьким і названий на честь його тестя молд. господаря Єремії Могили; в 17 в. важливе торг. м. на шляху з України до Молдавії; короткий час полкове м. в державі Богдана Хмельницького, терен коз.-поль. боїв. За Росії пов. м. Подільської губ.; У другій пол. 19 в. у зв’язку з судноплавством на Дністрі один з центрів торгівлі збіжжям; 1897 мав 22 000 меш., здебільша жидів. У червні 1919 р. переможні бої Армії УНР з большевиками. За сов. влади в занепаді; невелика харч. пром-сть, металообробний зав.; мед. шкала, технікум радянської торгівлі, краєзнавчий музей. Пам’ятки архітектури — Миколаївська церква, чотириярусна дзвіниця з 18 в.


Могиляни, с. Острозького р-ну Рівенської обл., де 1955 р. (розкопи М. Смішка) виявлено тілопальні поховання в урнах раннього залізного віку, залишені невідомою ще культ. — племінною групою, і такі ж поховання зарубинецько-корчуватівського типу (2 в. до Хр. — 2 в. по Хр.). дотепер найбільш на зах. висунені пам’ятки цієї культури.


Могилянка Раїна. див. Вишневецька Раїна.


Могилянська Ладя (1902 — 37), поетка родом з Чернігова, дочка Михайла М. (див.);, поезії в сов. журн. 1920-их pp. (перша поезія а «Червоному Шляху» 1923) і у львівському «ЛНВ» (1924 — Ніч самогубців», 1926 — «В день св. Юрія» й ін.); заарештована на поч. 1930-их pp., розстріляна 1937 р.


Могилянський Арсеній (світське ім’я Олексій, † 1770), митр. київ. (1757 — 70), родом з Полтавщини, вихованець Київ. Академії й Харківського Колеґіюму. З 1741 р. — вчитель Моск. Академії, придворний проповідник (1743), 1744 р. — архимандрит Троїцько-Сергієвої Лаври, єп. (з 1747 р. — архиєп.) Переяславля Залєського і чл. св. Синоду, з 1757 p. митр. київ. Боронив перед рос. урядом права київ. митрополії та інтереси Київ. Академії. За його участю пули складені «Пункти о вигодностях Малоросійського духовенства» (1767) з вимогою відновлення автономних прав Укр. Церкви.

[Могилянський Арсеній (світське ім’я Олексій) (1704, Решетилівка — 1770, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Могилянський Дмитро, див. Тась Дмитро.


Могилянський Михайло (1873 — 1944), публіцист, літературознавець і письм., родом з Чернігова; до 1917 р. в Петербурзі, активний чл. конституційно-дем. партії, співр. її органу «Речь» (в якій містив м. ін. ст. на укр. теми), «Украинского Вестника» та ін. З 1917 р. в Києві; у 1920-их і на поч. 1930-их pp. — керівник Комісії для складання Біографічного словника діячів України при УАН; автор праць з теорії літератури та з історії укр. літератури 19 — 20 вв., зокрема про П. Куліша. М. Коцюбинського, і з шевченкознавства, які друкувалися у вид. УАН (з 1926 p., коли М. був позбавлений права друкувати свої твори, вони виходили у світ під різними псевд., зокрема П. Чубський), літ.-критичні ст. в укр. журн. 1920-их pp. M. був близький до групи неоклясиків, виступав проти «марксо-ленінського» літературознавства. Автор оп. («Сон». «Убивство», в якому засудив поворот М. Грушевського на Україну й ін.) та мемуарів «В девяностые годы». У зв’язку з сов. репресіями проти нього й чл. його родини розстріл дочки Ладі (див.) і заслання сина Дмитра, — змушений був у 1930-их pp. виїхати з Києва й припинити наук.-літ. діяльність.

[Могилянський Михайло (1873 — 1942, Красноярський край, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Могилянський Атеней, див. Могила Петро.


Могильник, орел-могильник (Aquila heliaca Saw), хижий птах з родини яструбових, довж. бл. 75 см. ваги бл. 3 кг, розмах крил до 2 м. На Україні рідкісний перелітний гніздовий птах Лісостепу. Корисний у с.-г. і ліс. госп-ві: нищить шкідливих гризунів (перев. ховрахів).


Могильницький Антін (1811 — 73), письм. і гром. діяч. свящ., посол до гал. сойму (1861) і делеґат до австр. парляменту: разом з єп. С. Литвиновичем був речником рівного права укр. народу поряд з ін. слов. народами. Друкуватися почав 1838 р. Продовжуючи діяльність «Руської трійці» писав вірші, пройняті піклуванням про розвиток рідної мови («Ученим членам Руської матиці», «Рідна мова»). Крім того, баляда Русин вояк» (1849). поема Скит Манявський» (1854), що містить переспів нар. переказів про заснування Манявського манастиря. розвідка про укр. мову.

[Могильницький Антін (* Підгірці бл. Калуша, Стрийщина, Галичина похований у с. Яблінка, Надвірнянський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Могильницький Іван (1777 — 1831), осв. і церк. діяч, крилошанин перемиської капітули (з 1817), співр. єп. М. Левицького та І. Снігурського, наглядач шкіл перемиської єпархії, засновник першого в Галичині культ.-осв. т-ва («Т-во гал. гр.-кат. свящ. для поширення письмами просвіти й культури серед вірних 1816), засновник і дир. дяковчительського ін-ту в Перемишлі (1817) М. дбав про поширення укр. нар. шкіл і відстоював права укр. мови, написав 5 шкільних підручників (буквар, катехизис й ін.), розвідку «Відомость о языці русском», видану в поль. перекладі як «Rozprawa o języku ruskim» (1829), в якій доводив самостійність укр. мови.


Могильницький Роман (* 1894), гром. діяч на Волині, лікар у Рівному, чл. ЦК УНДО; 1939 вивезений большевиками; тепер живе в Танґанайці (Африка).

[Могильницький Роман (1902 — 73). — Виправлення. Т. 11.]


Модернізм, тенденція в мистецтві протиставитися іст. стилям, гол. академізмові (у малярстві і скульптурі), застосовувати новаторство у формах та ідеях і використовувати (в архітектурі і скульптурі) різні не традиційні матеріяли (метал, скло, пластмасу тощо).

Почавши з 19 в., з М. пов’язані такі гол. мист. напрями, як символізм, імпресіонізм, кубізм, футуризм, супрематизм, експресіонізм, сюрреалізм, конструктивізм, абстракціонізм та ін., і вони більшою або меншою мірою відбилися в укр. мистецтві. Чільними представниками цього руху в графіці, малярстві і декоративному мистецтві є П. Ковжун; В. Кричевський-старший, М. Бойчук, М. Андрієнко, О. Грищенко, М. Бутович, Г. Мазепа, П. Холодний-молодший, А. Петрицький, В. Меллер. У скульптурі з 1908 р. визначний вплив на формування світового модерністичного мистецтва мав О. Архипенко, продемонструвавши еволюцію різних модерних стилів, від. т. зв. різьбо-малярства, кубізму і конструктивізму до абстракціонізму. В архітектурі М. виявився передусім у відродженні укр. нац. стилю у В. Кричевського, К. Жукова, С. Тимошенка, І. Левинського і в конструктивізмі В. Городецького, С. Кравця, О. Ліпецького, П. Юрченка та ін. Особливо поширився М. після другої світової війни в молодому укр. мистецтві в Америці як реакція проти урядового соцреалізму на Україні (Л. Гуцалюк, Б. Божемський, М. Левицький, А. Оленська-Петришин, Ю. Соловій, К. Мілонідас, архітект Р. Жук та ін.).

М. відбився і в ін. ділянках мистецтва: в театрі («Молодий Театр» і «Березіль» Л. Курбаса, Театр ім. Михайличенка М. Терещенка, «Заграва» В. Блавацького, «Театр-студія Й. Гірняка), у кіно й музиці.

В укр. літературі М. зв’язаний насамперед з виступом М. Вороного й «Молодої Музи», яка не без впливу нових поль. течій, висунула на перший плян культ «чистого мистецтва». Теоретично цей рух пробував оформити М. Вороний. Він характеризувався передусім відходом від суспільних тем до психологічних, у збагаченні форм версифікації, ускладненні метафори тощо. По-справжньому М. поширився в укр. літературі з 1918 p., що пов’язують звичайно з «Соняшними клярнетами» П. Тичини в поезії й «Синіми етюдами» М. Хвильового в прозі. Назагал ці новаторські рухи, разом з їх крайностями (футуризм М. Семенка, «Аванґард» В. Поліщука), спричинилися до оновлення укр. літератури й наближення її до світової. З поч. 1930-их pp. компартія переслідує й викорінює М., плекаючи натомість спрощену псевдонародницьку літературу, що призвело до великого її занепаду. Щойно з 1960-их pp. почався (теж всіляко гальмований і переслідуваний партією) рух, що спирається на здобутки М. 1920-их pp. На еміґрації модерністична течія в літературі представлена Нью-йоркською групою поетів.

С. Гординський


Модзалевський Вадим (1882 — 1920), історик, генеалог і архівіст з коз.-старшинського роду Чернігівщини, нар. у Тифлісі, закінчив Миколаївське інженерне училище в Петербурзі (1902), згодом військ. інж. у Києві, з 1906 р. офіцер-вихователь кадетського корпусу в Петербурзі; з 1911 р. в Чернігові, де в 1911 — 17 pp. був дир. Музею укр. старовини та керівником справ і ред. вид. Чернігівської Архівної Комісії; з 1918 р. в Києві — гол. Архівно-Бібліотечного відділу Мін-ва Освіти (пізніше гол. Управління мистецтв та нац. культури), начальник Архівного Управління і Всеукр. Гол. Архіву, одночасно працював в УНТК і в УАН. У працях М. використаний великий документальний матеріял, зібраний ним в архівах України, Москви і Петербурґу. Він дав низку розвідок і монографій з політ., соц., екон. й культ. історії України-Гетьманщини: «Очерки по истории Лохвицкой, Сенчанской, Чернуской, Куренской і Варвинской сотен» (1906), «Перший військ. підскарбій Роман Ракушка» (ЗІФВ УАН, 1, II — III, 1919. 1922 — 23). «Гути на Чернігівщині» (1926) тощо та опублікував багато архівних документів до тієї доби: «Актовые книги Полтавского городового уряда XVII ст.» (1911-14), «Актовая книга Стародубского городового уряда 1693 года» (1914), «Дневник Якова Маркевича», т. IV за 1735 — 40 pp. (1913, вид. НТШ), «Материалы для биографии Стародубского полковника Тимофия Алексеевича» (1917 — 18), матеріяли про будівництво церков у Лубенському Мгарському манастирі 16821701 pp. й ін. М. — автор капітального «Малороссийского Родословника». тт. I-IV, 1908-14 (останній, V т. готовий до друку, залишився в рукопису), «Малороссийского Гербовника», 1914 (спільно з В. Лукомським і Ю. Нарбутом) та низки ін. публікацій у царині укр. генеалогії. Він також — автор праць з історії укр. мистецтва і мист. пром-сти на Лівобережжі, зокрема розвідок про конвисарство й людвисарство, про штихаря Левицького й ін. Крім свого наук. архіву, Щоденника (1896-1917, з перервами) й листування, М. залишив зб. архівних документів до історії Лівобережної України 17 — 18 вв. (нині в рукописному відділі Держ. Публічної Бібліотеки УРСР у Києві) й цінну іст. бібліотеку, яка згодом перейшла до УАН.

[Модзалевський Вадим (9.4.1882 — 3.8.1920, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Вадим Модзалевський. Хліборобська Україна, II, Відень 1920 — 21; Ернст Ф. Вадим Львович Модзалевський. Зб. Секції Мистецтв УНТК, І. К. 1921; Оглоблин О. Вадим Модзалевський (1882 — 1920). Наші Дні. Х. Л. 1943; Ясенчик В. Вадим Модзалевський... у Рід та Знамено, II. Франкфурт 1947; Doroshenko D., Ohloblyn O. A Survey of Ukrainian Historiography. Нью-Йорк 1957; Бібліографія (неповна) праць М. у Записках Іст.-Філол. Відділу УАН. I, К. 1919.

О. Оглоблин


Модилевський Яків (* 1883), ембріолог-цитолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1939) родом з Києва; з 1922 працює в системі АН УРСР (у 1935-41 дир. Ін-ту Ботаніки), 1920 — 49 викладач високих шкіл у Києві. М. досліджував жін. гаметофіт покритонасінних рослин, явища апогамії та поліембріонії, редукційне ділення, ролю ядерця і цитологічну базу міжвидової гібридизації диких і культ. видів.

[Модилевський Яків (1883 — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Модрина (Larix Mill.), рід рослини з родини соснуватих; високі однодомні дерева з м’якими шпильками, що відпадають восени; світлолюбні, швидкоростучі, морозостійкі. На Україні два види: М. евр. (L. decidua Mill.-L. europaea D. C.), заввишки до 50 м, і М. поль. (L. polonica Rac.) — обидві в Карпатах. Деревина М. міцна, тривка проти гниття, використовується в будівництві, особливо в гідротехн. спорудах; з кори добувають дубильні речовини (9-10%), підсочкою — «венеціянську» терпентину (має бл. 15-25% етерової олії), яку вживають у медицині, із шпильок — етерові олії. М. садять також як декоративне дерево.


Мож, Мжа, р. в півд.-зах. частині Сер. височини, права притока Дінця, довж. — 74 км, сточище — 1 810 км².


Мозаїка, мист. зображення або декоративний орнамент, ухладені з дрібних щільно припасованих один до одного різнокольорових камінчиків, емалю, смальти, металів, перлової маси, слонової кости, золота тощо. На Україні найстаріші відомі М. походять з 10 — 12 вв. У Києві М. були прикрашені Десятинна церква, Софійський собор, собор Успіння Богородиці в Києво-Печерській Лаврі, Михайлівський собор Видубецького манастиря і собор Дмитра Солунського Дмитрівського манастиря (згодом Михайлівський Золотоверхий манастир). До наших часів збереглися фраґменти М. з підлоги Десятинної церкви. Досить численно збережені стінні М. св. Софії, розміщені за встановленим у візант. мистецтві порядком; у центр. бані Пантократор, у барабані — верхня частина фігури апостола Павла і євангелист Марко. В гол. апсиді Оранта, нижче причастя апостолів з двома зображеннями Христа з ангелом, а під ними (збережені тільки до половини) отці Церкви. З циклу вівтарних М. збереглися ще на гол. арці композиція молення (три медальйони: Христос, Богородиця й Іван Предтеча), на бічних стовпах композиція Благовіщення (архангел Гавриїл і Богородиця з веретеном), а на попружних арках у медальйонах 15 святих (з усіх 40). Всі зображення бані і апсиди мають монументальний характер; їх кольори ясні, переважають сині, білі, блакитні та фіялкові тони на мерехтливому золотому тлі. Сцена Евхаристії в св. Софії вважається найстарішим мозаїчним зображенням цього мотиву в христ. мистецтві.

З М. Успенського собору Києво-Печерського манастиря не залишилося нічого. Із знищеного 1934 р. Михайлівського Золотоверхого манастиря з гол. апсиди збереглися фраґменти причастя апостолів, зображення Дмитрія Солунського, архидиякона Стефана та ін. Для згаданих М. характеристичне тонше, ніж у Софійському соборі, виконання, в кольориті гармонійна сполука численних відтінків зелених, синіх, фіялкових і білих тонів на золотому тлі. Написи вже не грец., як у св. Софії, а ц.-слов.

З літописів і археологічних розкопів відомі ще М. з княжих палаців 10 — 11 вв. і Благовіщенського та Спаського соборів у Чернігові. Київ. церкви прикрашували М. грец. майстрі спільно з місц., і хоч вони передають основні риси візант. мистецтва, в них витворювався власний стиль. М. була типова тільки для мистецтва Київ. Руси, на землях сучасної Росії її не було.

У 13 в. коштовну М. витіснили з укр. мистецтва фрески і майоліка, у 19 в. були спорадичні спроби відродити М. як декоративне ремесло. 1937 р. створено мозаїчну майстерню при Київ. Художньому Ін-ті. Нині на Україні застосовують М. в декоративній скульптурі С. Кириченко, Н. Клейн, І. та М. Литовченки, О. Мизін та ін. Досить широко застосовується М. в творчості укр. мистців на еміґрації (В. Баляс, С. Борачок, М. Дмитренко, І. Носик, П. Холодний (молодший) та ін.).

С. Гординський


Мозалевський Іван (* 1890), графік родом з Чернігівщини; учився у Петербурзькій Академії Мистецтв (у І. Білібіна і В. Мате), 1917 — 19 pp. на Україні, з 1920 р. на еміґрації у Відні, Берліні, Празі (в 1923 — 29 викладав графіку з Укр. Студії Пластичного Мистецтва) і Парижі, Виставляв у Києві, Ляйпціґу, Берліні, Львові, Празі; проєкти укр. грошей, держ. паперів, поштових марок, бандероль на монопольні вироби; книжкова графіка (екслібриси, заставки, вид. знаки), мініятюри на слоновій кості. 1946 р. повернувся до УССР.

[Мозалевський Іван (1890, Вроцлав, тепер Польща — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Мозгова Євгенія, співачка, див. Винниченко-Мозгова Євгенія.


Моздок (X — 25), м. на Передкавказзі (кол. Терщина), положене над р. Тереком; р. ц. Півн.-Осетинської АССР; 24 500 меш. (1959). М. заснований 1763 р. як форпост на Кавказьких укріплених лініях. У Моздокському р-ні українці становили за переписом з 1926 р. 17,2% всього населення.


Мозир (I — 10), м. обл. підпорядкування на сх. Поліссі, пристань на правому березі Прип’яті, р. ц. Гомельської обл. БССР, положене на укр.-білор. етногр. пограниччі; 30 000 меш. (1959). Деревообробна й харч. пром-сть, зав. меліоративних машин; пед. ін-т, мед. училище, драматичний театр, краєзнавчий музей. М. відомий з 12 в.; належав до Київ. князівства, з 13 в. до Литви, короткий час входив до складу держави гетьмана Б. Хмельницького (бої козаків з поль.-лит. військом), з 1793 р. пов. м. Менської губ. Рос. Імперії, 1918 — 20 pp. в складі укр. держави.


Мозира (Мозиря, Мазуренко) Лук’ян (Лукаш; † 1652), полк. корсунський (1649 — 51), учасник битв під Корсунем (1648), Зборовом (1649) та Берестечком (1651); посол до Польщі (1648) і до Москви (1651). Невдоволений з Білоцерківської угоди, М. взяв участь у змові й повстанні Матвія Гладкого проти Б. Хмельницького, за що був страчений.


Мозлер Ансельм († 1915), адвокат у Монастириськах, жид-соціяліст, замолоду активний у рев. русі на Наддніпрянській Україні, видавав власним коштом газ. «Двірська Служба» для укр. с.-г. робітників у Галичині, брав участь у боротьбі за виборчу реформу та у виборах укр. послів до віденського парляменту (1907); допоміг у визволенні М. Січинського з тюрми.


Мозолевський Григорій, церк. діяч родом з Чернігівщини, з 1924 р. єп. УАПЦ у Конотопі; заарештований 1936, зник без сліду.

[Мозолевський Григорій (1876 — 1938?). — Виправлення. Т. 11.]


Мойсеєва Марія (* 1889). ботанік-анатом, доц. Київ. Ун-ту (до 1941) і старший наук. співр. Ін-ту Ботаніки АН УРСР: досліджувала ростові гормони, праці з експериментально-критичної проробки методики при дослідженнях мітогенетичних випромінювань.


Мойсеєнко (Моїсеєнков) Федір (175481), перший укр. мінералог родом з Лебедина; навчався в ун-ті при Петербурзькій АН і Фрайберзькій гірничій академії в Саксонії, з 1780 викладач Берґколеґії у Петербурзі. М. був одним з основоположників динамічного напрямку в мінералогії.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.