[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1682-1695.]

Попередня     Головна     Наступна





Наранович Павло (1801 — 74), лікар родом з Чернігівщини, з 1839 р. — проф. Петербурзької Медико-Хірургічної Академії (1867 — 69 її ректор), ред. «Военно-Медицинского Журнала» (1839 — 46), гол. Т-ва рос. лікарів (з 1866). Праці присвячені питанням анатомії, хірургії та військ.-санітарній справі.

[Наранович Павло (* Чапліївка, Кролевецький пов. — † Царське Село бл. Петербурґу). — Виправлення. Т. 11.]


Наранович Петро (1805 — 58), лікар родом з Чернігівщини, брат Павла; з 1837 р. проф. анатомії, а з 1843 р. — хірургії у Харківському Ун-ті; почесний чл. Петербурзької Медико-Хірургічної Академії. Праці Н. присвячені вивченню органів руху людини, питанням практичної хірургії, урології та ін. У 1847 р. Н. вперше у Харкові застосував етерну прямокишкову наркозу; запропонував ряд нових хірургічних інструментів.

[Наранович Петро (* Чапліївка, Кролевецький пов. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Нарбут Данило (* 1916), маляр-декоратор, син Юрія Н.; працював у різних театрах України; з 1944 р. в Чернівецькому Держ. Драматичному Театрі. З 1961 р. в Муз.-Драматичному Театрі в Івано-Франківському; м. ін. оформлював «Вогні Іванової ночі» (1944), «У неділю рано зілля копала» (1955).

[Нарбут Данило (* Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Нарбут Юрій (26. 2. 1886 — 23. 5. 1920), визначний мистець-графік з старого коз. роду на Чернігівщині, нар. на хуторі Нарбутівці б. Глухова. Графікою Н. захоплювався ще в глухівській гімназії, студіюючи письмо і прикраси старих укр. рукописів і ґотичні шрифти. Тоді постали його ілюстрації до «Пісні про Ролянда» (1903) і до казок («Війна грибів» та ін.). 1906 р. Н. переїхав до Петербурґу, де рос. графік І. Вілібін увів його в коло мистців «Мира искусства»; з 1907 р. студіював у майстерні Е. Званцевої (у М. Добужинського і Л. Бакста), у 1909 р. в школі Ашбе (у Голоші) в Мюнхені, захоплюючись старою нім. графікою і Дюрером. Повернувшись 1910 р. до Петербурґу, Н. працював над оформленням книг: ілюстрації до казок Андерсена (1910-13) і байок Крилова (1911 — 12), частково на укр. матеріялі. 1912 p. H. оформлював «малороссийский» відділ виставки «Ломоносов та Єлисаветинський час» у Петербурзі; 1914 р. йому доручено оформлення пам’яткового вид. рос. павільйону на Міжнар. виставці друкарства в Ляйпціґу. Знайомство з В. Лукомським і В. Модзалевським та ознайомлення з ґравюрами Г. Левицького і А. Козачковського поглибили увагу Н. до старого укр. мистецтва і геральдики; як чл. редакції ж. «ГербовЂдъ», Н. виконав безліч гербів, ілюстрував або оформлював «Малороссийский Гербовник» (1914, обкладинка, фронтиспіс і 60 гербів), «Гербы гетманов Малороссии» (1915), «Георгиевский Статут», «Старинная архитектура Галиции» Ю. Лукомського (1915), «Старинные усадьбы Харьковской губернии» (1917). До петербурзького періоду належить також «Укр. абетка», з якої збереглося 14 аркушів і обкладинка. Перебуваючи в Петербурзі, Н. ніколи не поривав з Україною й кожного літа їздив до Глухова, де розшукував і вивчав пам’ятки укр. старовини, а свій герб підписав: «Мазепинец, полку Черниговского, Глуховской сотни, старшинский сын и гербов и эмблем живописец» (1912).

У березні 1917 р. Н. переїхав до Києва, а в жовтні був запрошений на проф. графіки новоствореної Укр. Академії Мистецтва (з грудня 1918 р. її ректор). Н. у Києві був душею літ.-мист. гуртка, в якому брали участь визначні укр. культ. діячі того часу. Цей короткий київ. період — найактивніший у творчості Н. Побіч пед. і орг. роботи, він виконав цикл держ. паперів: банкноти, поштові марки, печатки, грамоти; крім того — екслібриси, вид. марки, обкладинки і заставки до книг («Антологія» М. Зерова), журн. («Наше Минуле», «Мистецтво»), ілюстрації (до «Енеїди» І. Котляревського), гральні карти, архітектурні композиції, портретні силюети тощо. Всі ці роботи витримані в укр. нац. стилі.

Мист. творчість Н., спочатку клясично-ампірна, поступово збагачується мист. традиціями коз. барокко та візант. впливами, як безпосередніми, так і через нар. мистецтво. Разом з М. Бойчуком і В. Кричевським він став основоположником нового укр. мистецтва і мав великий вплив на укр. графіку наступних десятиліть. До його безпосередніх учнів і послідовників належать Р. Лісовський, Л. Лозовський, М. Кірпарський, А. Середа, П. Ковжун. Довгий час творчість Н. була під забороною на сов. Україні і щойно з кін. 1950-их pp. частково «реабілітована».

[Нарбут Юрій (Георгій) (9.5.1886 — 23.5.1920, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Голубець М. Ю. Нарбут. ЛНВ, І. Л. 1922; Ернст Ф., Стешенко Я. Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів. К. 1926; Sereda A. George Narbut als Buchkünstler. Gutenberg-Jahrbuch. Майнц 1927; Крушельницький І. Георгій Нарбут, мист.-іст. нарис. Л. 1930; Січинський В. Юрій Нарбут 1886 — 1920. Кр. — Л. 1943; Білецький П. Георгій Іванович Нарбут. Нарис про життя і творчість, К. 1959.

С. Гординський


Нарва, p., права притока Бугу, довж. — 438 км (400 км в Польщі, 38 — в БССР), сточище — 28 860 км². Бере початок у Біловезькій Пущі; в гор. течії становить етнічну укр.-білор. межу.


«Нарід», тижневик у Варшаві в 1926 — 28 pp., ред. В. Островський. «Н.» стояв на позиціях УНДО і був поширений гол. на півн.-зах, землях.


Наріжний (Нарєжний) Василь (1780 — 1825), рос. письм. укр. роду (з Полтавщини), представник укр. школи в рос. літературі поч. 19 в. Найвизначніший твір з рос. життя «Российский Жиль Блаз» (1814). Поза тим Н. писав перев. на укр. теми: «Аристион», «Запорожец», «Бурсак» (1824, укр. переклад В. Дорошенка 1928), «Два Ивана» (1925, укр. переклад Г. Білі 1931), «Гаркуша» (1825, укр. переклад П. Німченко 1931). Твори Н., позначені інтересом до соц. проблем і багаті матеріялом з укр. побуту, мали вплив на творчість М. Гоголя.

[Наріжний (Нарєжний) Василь (* Устивиця, Миргородський пов., Полтавщина — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Наріжний Олександер (1884 — 1965), гром. і кооп. діяч та журналіст, родом з Полтавщини; 1917 р. заступник гол. Всеукр. Ради Військ. Депутатів. З 1921 р. перебував у Чехо-Словаччині і на Закарпатті, де був одним з організаторів молочарської кооперації, 1931 р. ред. «Свободи» в Ужгороді; політ. гуморески й сатири під псевд. Максим Сливка. Помер у Цюріху (Швайцарія).


Наріжний Симон (* 1898), брат Олександра, історик, проф. УВУ (1933 — 45), вчений секретар Укр. Іст.-Філол. Т-ва (1929 — 38), і дир. Музею Визвольної Боротьби України (1945 — 48) у Празі; автор ряду праць про добу гетьмана І. Виговського (м. ін. «Johann Vyhovskyj im Dienste Moskowiens», 1928), історіографічних оглядів про «Літопис» Ґраб’янки, про діяльність істориків В. Біднова, М. Василенка, деяких іст. установ і т-в, зокрема «15 літ діяльности Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі 1923 — 38» (1940), монографії «Укр. Еміґрація» (т. I, 1942), «Матеріяли до історії Музею Визвольної Боротьби України в Празі» (вип. І — III, 1957 — 59); з 1951 р. живе в Австралії.

[Наріжний Симон (1898, Сокілка, Кобеляцький пов., Полтавщина — 1983, Сідней). — Виправлення. Т. 11.]


«Народ», гром.-політ. двотижневик, орган Русько-Укр. Радикальної Партії, виходив у 1890 — 95 pp. у Львові й Коломиї. Ред. М. Павлик й І. Франко; між співр. Є. Левицький, С. Данилович, В. Будзиновський, М. Драгоманов. В «Н.» друкувалися «Чудацькі думки» М. Драгоманова і перші розділи „Ukraina untlonta“ Ю. Бачинського.


«Народ», орган Укр. Радикальної Партії, виходив у Станиславові 1919, спочатку як тижневик, від квітня до пол. травня — щоденник. Гол. ред. М. Балицький. «Народ», тижневик, орган Укр. (Руської) Соц.-Дем. Партії на Закарпатті, виходив 1920 — 21 в Ужгороді за ред. Є. Пузи і С. Клочурака. 1922 «Н.» замінили газ. «Вперед».


Народжуваність, див. Природний рух людности.


Народичі (II — 10), с. м. т. на Київ. Поліссі над р. Ужем, Овруцького р-ну Житомирської обл.; 6 100 меш. (1965).


«Народна Бібліотека», в-во популярних книжечок місячними випусками у Чернівцях 1905-11; ред. М. Грабчук і (з 1907) Л. Когут.


«Народна Воля», орган Укр. Роб. Союзу в ЗДА, виходить з 1911, спочатку в Оліфанті, з 1913 р. у Скрентоні, як тижневик (1911 — 14), згодом двічі або тричі на тиждень і з 1950 р. знову як тижневик. Гол. ред.: о. І. Ардан, М. Репен, Я. Чиж, М. Цеглинський, В. Лотоцький, Д. Корбутяк і М. Стахів; між співр. були Н. Григоріїв, С. Шелухин, В. Винниченко, А. Марґолін. «Н. В.» намагається триматися на позиціях кол. Укр. Радикальної Партії в Зах. Україні


«Народна Воля», щоденник Всеукр. Сел. Спілки і Центр. Кооп. Комітету України, виходив у Києві з квітня 1917 р. до лютого 1919. «Н. В.», як виразник укр. самостійницьких змагань, відстоювала позиції Укр. Центр. Ради; завдяки добре поставленій інформації була дуже поширена на Україні (початковий наклад 200 000); гол. ред. М. Ковалевський, секретар ред. П. Христюк; між співр. М. Грушевський, М. Шраг, М. Туган-Барановський, М. Біляшівський, В. Самійленко, М. Зеров.


«Народна Воля», політ. партія, заснована 1923 р. у Львові з лівого крила москвофілів; марксистська, політ. совєтофільська; гол. діячі: К. Вальницький (лідер), К. Пелехатий; орган — тижневик «Воля Народу». 1926 р. влилася в новопостале Укр. Сел.-Роб. Соц. Об’єднання — «Сельроб», 1927 р. відкололася від нього і утворила самостійну партію Укр. Сел.-Роб. Соц. Об’єднання — «Сельроб-Лівицю».


«Народна Газета», проком. щоденник, вид. Робітничо-Фармерського Т-ва, виходив 1937-40 у Вінніпеґу. У 1919-37 pp. — п. н. — «Укр. Робітничі Вісті».


«Народна Гостинниця», кооперативе з обмеженою порукою у Львові, заснована 1899 p., гол. заходами В. Нагірного; мала готель та каварню. Багато років була центром укр. товариського життя; 1939 р. націоналізована.


Народна Ґвардія, див. Національна Ґвардія.


Народна драма, драматичне дійство, таорене на основі магічно-обрядових дій та культових відправ, а також деяких жанрів нар. поетичної і прозової творчости. Своїми початками Н. д. сягає в доіст. і ранньоіст. добу. Елементи Н. д. наявні у весняних обрядових піснях та іграх — веснянках і гагілках (напр., «Воротар», «Коструб», «Просо» та ін.), які визначаються драматичним характером, поділом ролей і формою діялогу між двома хорами, а слова, музика, танкові рухи, міміка і драматична дія сплітаються в одну синкретизовану цілість. Монодрамами у своїй основі є колядки і щедрівки, виконання яких пов’язувалося з драматичними сцечами і діялогами — «вертепом», «козою: (див. Коза), виводжуваними в новорічно-різдвяний період дружиною переодягнених колядників, що нагадують скоморохів — співців-весельчаків княжої доби. Своєрідною формою Н. д. є укр. весілля, яке складається з ряду об’єднаних в одну систему дій та обрядів (сватання, заручини, печення короваю, дівич-вечір, вінкоплетини і виття гільця, посад з розплетенням коси молодої, благословення батьків, вінчання, покриття молодої, комора тощо). Під проводом окремого режисера (старости або дружби) і розпорядників (свах, дружок, світилок), крім гол. дійових осіб (молодого і молодої) і членів їхніх родин, у ньому беруть участь також два весільні хори. Під сильним впливом весільної драми розвинулися драматизовані обрядові дії, зв’язані з обжинками.

Починаючи з 17 в. Н. д, знайшла свій вияв у т. зв. інтермедіях, веселих сценках побутового змісту, виконуваних між актами поважних рел. драм з використовуванням нар. пісень, анекдотів, приказок тощо. Відокремлені згодом в самостійні сценки, ці одноактні здебільше інтермедії виставлялися протягом 17 — 18 вв. по школах, ярмарках, відпустах. Значну ролю у розвитку Н. д. відограв вертеп у 17, 18 й першій пол. 19 вв.

Література: Перетц В. Очерки старинной малорусской поэзии. П. 1903; Возняк М. Початки укр. комедії. Л. 1919, 2 вид. Нью-Йорк 1955; Волошин І. Джерела нар. театру на Україні. К. 1960; Лужницький Г. Історія укр. театру. Нью-Йорк 1961; Казимиров О. Укр. аматорський театр. К. 1965.

В. Ревуцький


Народна етимологія, або адідеаційне переосмислення етимологічних елементів у неясних або незвичних (гол. в чужих походженням) виразах, прізвищах і місц. назвах, що наближує їх до відомих слів власної мови. Н. е. поширена по говірках і в мові малоосвічених людей; як жартівливий калямбуровий засіб наслідувана в арґо й сленґу та гумористичних жанрах (інтермедіях, жартівливих віршах, гуморесках), типова у нас гол. у поетів доби котляревщини («крутопоп»-протопоп).


Народна лічниця, т-во, засноване 1902 р. у Львові при матеріяльній допомозі митр. А. Шептицького для подачі без коштовної лікарської допомоги мешканцям Львова і всієї Галичини без різниці віровизнання й національности. Гол. т-ва «Н. л.» були серед ін. о. І. Чапельський, В. Вахнянин, В. Децикевич; дир. — Є. Озаркевич (до 1916), Б. Овчарський (до 1921), С. Дрималик (до 1923), І. Куровець (до 1931), Т. Бурачинський. До 1938 р. було лише амбуляторне лікування (1937 — 41 041 хворих, 17 лікарів). У 1938 при Н. л. відкрито, з пожертв укр. громадянства (зокрема в Америці) й допомоги митр. Шептицького, Укр. Шпиталь ім. митр. Шептицького (100 ліжок, ряд відділів); він був одночасно й верстатом наук. праці та спеціялізації для укр. лікарів (їх лише зрідка приймали на спеціялізацію до університетських клінік та держ. лікарень) та мед. персоналу. З 1944 т-во Н. л. перестало існувати, а шпиталь став однією з лікарень в сов. системі охорони здоров’я.

Лікарі Народної Лічниці у Львові в 1938 р. Сидять зліва: Я. Криштальська, М. Паньчишин, Туна-Надраґова, Т. Бурачинський, С. Парфанович, О. Подолинський, І. Сімович. Стоять зліва: Б. Макарушка, Ю. Кордюк, Я. Малис, Н. Лук’янович, Л. Максимонько, М. Дзерович, В. Кашубинський, О. Філяс, М. Музика, Р. Осінчук, Я. Гинилевич


Народна медицина, комплекс емпіричних мед. знань та практичних профілактичних і терапевтичних заходів, виконуваних народом для запобігання та лікування хвороб. Формування цих знань почалося на території України, як і в ін. країнах світу, ще на початках людського життя. Базована на результатах спостережень і досвіду багатьох поколінь, самобутня Н. м. поступово входила в більшій чи меншій мірі в основу розвитку офіц. плеканої провідними колами народу чи держави, згодом наук. медицини.

На підставі палеопатологічних дослідів встановлено, що первісні люди на Україні хорували на артрозу, артрити, остеомієліти, рахіт, сифіліс, туберкульозу; часті були різні травми. Вже тоді нар. лікарі знали деякі методи хірургічного втручання, навіть такі складні, як ампутація (поховання тарденуазької культури в Мурзак-Коба в Криму), трепанація черепа (археологічні розкопи у Києві); у багатьох похованнях, як напр., у скитській Чортомлицькій могилі, знайдено різні примітивні хірургічні прилади. Спільні для укр. й ін. слов. народів назви доводять, що вже в праслов. добу були дуже поширені шкірні хвороби (пархи, сверб, короста, лишай, чиряки, вереди, бородавки та ін.), які лікували різними засобами. Про добре знання лікувальних рослин уже в глибоку давнину свідчать заг. для слов. народів назви кільканадцятьох основних у Н. м. рослин: горицвіт, деревій, сляз, бедринець, материнка, м’ята, лопух, полин, підбіл, дев’ятисил, валеріяна, подорожник, кривавник та ін. Більшість з них були вживані для лікування вже скитами і, як доводять літ. джерела, також у княжу добу.

У Київ. Русі-Україні Н. м. поєднувалася з мед. діяльністю княжо-дружинних лікарів, відунів і знахарів, як також ченців. Вони вміли розпізнавати і лікувати такі хвороби, як златяниця (жовтяниця), вдушь (астма), падуча неміч (епілепсія), сухоти (туберкульоза), трясця (малярія), камчюг (артрити), усові (плеврити), огнева (тиф) та ін. Для лікування застосовувано різні методи, як також згадані вище лікарські рослини. Вони користувалися не абиякою славою: відомий за середньовіччя лікар Авіценна рекомендував опеціяльно т. зв. «руські ліки». Крім знахарів і повитух, великою повагою користувалися хірурги, т. зв. різальники або рукоділи, які з допомогою простих інструментів (ніж, кроїло, пила, рама, свердло) виконували досить складні операції, навіть такі, як операція катаракти, усування каміння з сечового міхура. При операціях застосовувано знеболюючі ліки; рани зашивали конопляними нитками, струнами з кишок тощо.

З розвитком офіц. і згодом наук. медицини Н. м. все більше відокремлювалася, обмежуючися перев. сільськими теренами та переймаючи, з одного боку, від наук. медицини багато раціональних, але інколи й перестарілих поглядів, а з другого — зберігаючи і розвиваючи безліч первісних мед. знань і заходів, поєднаних часто з рел. уявленнями, культовими і магічними діями. З цього погляду Н. м. є сукупністю раціонального й іраціонального, корисного й шкідливого. Віра в Н. м., а подекуди й її успіхи впливають на те, що її засобами і послугами нар. лікарів користувалися й користуються не тільки селяни чи робітники, а й інтеліґенція, міщани.

Багато забобонів і пережитків зберігалося особливо в нар. етіології — визначенні джерела хвороб. Згідно з нар. поглядами, хвороби бувають спричинювані «волею божою», різними чарами (підкиненням, данням, підливанням, в’язанням вузлів тощо, уроками, пристрітом; місяцем, затемненням сонця, зорями; вітром, водою, землею; хробаками, гадюками і жабами), діями різних демонологічних постатей (домовиків, упирів, перелесників, крикливиць). Деякі з хвороб — як, напр., чума, холера, морова зараза — персоніфікуються в постатях різних демонічних істот. Разом з цим багато хвороб Н. м. пояснює часто цілком природно на основі добре спостережених фактів (інфекція, перестуда, надривання).

Терапією в Н. м. займалися не тільки фахові нар. лікарі — знахарі чи знахарки, але дуже часто й особи з найближчого оточення хворого. Інколи радилися навіть з розумово хворими чи недорозвиненими особами, вважаючи їх «божими людьми». У знахарів є свої спеціяльності: одні лікують тільки одну хворобу, інші таку чи іншу категорію хвороб. У профілактиці, крім ряду гігієнічних заходів (миття, гоління і стриження, ізоляція хворих), видатнішу не раз ролю відогравали магічно-культові дії (оборювання села, обходження хати, чарівні кола, відстрашування хвороби фальшивими інформаціями, масками, переодяганням).

У лікувальних заходах часто застосовувалась магічна практика, виконувана на особі хворого (висисання, витискання, витрясання, змивання, здмухування, злизування хвороби, а також вистрашування її з допомогою крику, гризення, колення, дряпання, биття, припікання вогнем тощо і навіть «перенесенням хвороби» з хворого на якийсь мертвий предмет, рослину, дерево, звірину чи ін. особу). Подекуди лікували хворих з допомогою маніпуляцій, довершуваних на предметах, які були чи могли бути у зв’язку з хворобою. Важливу групу терапевтичної практики становили замовляння, звернення до різних природних і надприродних сил, відшептування, молитви, закляття та ін., використовувані з метою навіювального впливу на хворого. В Н. м. застосовуються також багато справжніх лік. заходів: купелі, масажі, спускання крови (банки, п’явки).

Дуже різнорідні в Н. м. лік. засоби — ліки. Найважливішими в цій ділянці є лікарські рослини, що їх на Україні широко культивують, збирають і використовують для лікування. В Н. м. вживаються при лікуванні деяких хвороб (як, напр., ревматизм) також отруйні рослини (вовче лико, чемериця й ін.). Застосовуються часто й різні ліки тваринного походження, крім доцільних, також цілком безуспішні, а то й шкідливі.

Багато успішних і корисних заходів і засобів Н. м. вивчають спеціялісти-дослідники і використовують їх у наук. медицині.

Література: Чаруковский А. Народная медицина, ч. І — V. П. 1844 — 47; Talko-Hryncewicz J. Zarysy lecznictwa ludowego na Rusi. Кр. 1893; Доманицький В. Нар. медицина в Ровенському пов. на Волині. Матеріяли до укр. руської етнології, т. IV. Л. 1905; Moszyński K. Medycyna. В кн. Kultura Ludowa Słowian, ч. II, 1. Кр. 1934; Осадча-Яната Н. Укр. нар. медицина. Лікарський Вісник, ч. 2 — 7. Нью-Йорк 1954 — 57; Верхратский С. История медицины. К. 1964; Плющ В. Нар. медицина в Україні. Лікарський Вісник, ч. 40 — 41. Нью-Йорк 1966.

В. Плющ, Б. Кравців


Народна музика, муз. фолкльор, нар. вокальна та інструментальна творчість. Автори нар. мелодій залишаються здебільша невідомими, як і в усій нар. творчості. Ці мелодії виробляються й удосконалюються в процесі індивідуального або гуртового виконування впродовж довшого або коротшого часу, а деякі з них (особливо обрядові пісні) передаються з покоління в покоління від непам’ятних часів. Отже Н. м. в сучасному стані є скарбницею муз. зразків різних епох, стилів і різних муз. систем, яка відбиває все іст. й передіст. життя нації. Окремі формові, інтонаційні й ритмічні зразки Н. м. в’яжуться з відповідними жанрами поетичного й танкового нар. мистецтва. Таким чином Н. м. перебуває в процесі постійного розвитку і піднесення. Про характеристику й розвиток укр. Н. м. див. ЕУ 1, стор. 273-79. Там же (стор. 279-82) про муз. інструменти, вживані нар. музиками для акомпаньяменту або для виконування муз. творів сольо й ансамблями.

В УССР і на еміґрації діють численні хори й інструментальні ансамблі (гол. бандуристів), що культивують Н. м. в натуральній або стилізованій її формі і мають багатий репертуар.

З. Л.


Народна освіта, див. Шкільництво і Позашкільна освіта.


«Народна Просвіта», місячник т-ва «Просвіти» у Львові, призначений для справ позашкільної освіти; виходив у 1923-27 pp., ред. О. Терлецький.


Народна Рада, політ. орг-ція гал. народовців, заснована 24. 10. 1885 у Львові під проводом Ю. Романчука з метою продовжувати традиції Гол. Руської Ради 1848 p.: на противагу опанованій москвофілами «Руській Раді» («Русская Рада»), яка від цих традицій відійшла. Н. Р. випустила відозву до «русинів гал. землі», а перші її заг. збори відбулися 2. 2. 1888. Органами Н. Р. були частково «Батьківщина» і «Діло». Н. Р. стояла на позиціях єдности гал. українців з наддніпрянцями та окремішности від поль. і рос. народів, ставила своєю метою оборону конституційних прав гал. українців і рівности з ін. народами Австро-Угорщини та вимагала поділу Галичини на укр. й поль. Н. Р. не була партією, її чл. були лише інтеліґенти, і вона на практиці не мата філій. На базі Н. Р. 1899 р. постала Нац. Дем. Партія.


Народна Рада Закарпатської України, орган крайової влади на Закарпатті з листопада 1944 до січня 1948, тобто під час руху за приєднання краю до УССР та з перші місяці після формального його включення до УССР. Н. Р. З. У. постала в Мукачеві як представницький орган Нар. комітетів Закарп. України на з’їзді 26. 11. 1944, скликаному й контрольованому ком. партією і сов. військ. окупаційними органами. Складалася з 17 осіб і захопила законодавчу і виконавчу владу краю у противагу до делеґата чехо-слов. уряду. Місц. підлеглими їй органами були окружні та місц. нар. комітети. Н. Р. З. У. провела перші заходи совєтизації краю, а також організувала акцію за приєднання до УССР. Осідок Н. Р. З. У. — Ужгород, гол. — комуніст І. Туряниця. Після утворення Закарп. обл. в межах УССР вона була ліквідована і на її місці постали органи обл. управління.


Народна самооборона, сел. оборона, формація крайового ополчення, створена австр. урядом в кін. 1848 р. на гал. Підкарпатті (округи Сянік, Самбір, Стрий, Станиславів та Коломия) для оборони перед нападами угор. повстанців, зформована виключно з українців. До Н. с. належали всі чоловіки у віці 20-50 pp. H. с. була поділена на округи (10-14 сіл) з надкомендантами на чолі. Кожне с. мало свого коменданта й десятників та сотн., відповідно до кількости озброєних людей, постійну озброєну варту та озброєний «ордонанс» або зв’язок. Деякі округи мали свої кінні відділи, а Станиславівська округа також артилерію, в якій гармаші носили сині кабати з жовтими вилогами та баранкові шапки з жовтими верхами; вона визначилася тим, що силою прогнала поль. Нац. ґвардію з Станиславова в листопаді 1848 р. Системою Н. с. було охоплено бл. 50 000 ополченців, при чому найбільше їх було у Станиславівській окрузі (понад 17 000). Н. с. була ліквідована після придушення угор. повстання в кін. 1849 р.

Л. Ш.


«Народна Сила», двотижневик Укр. Сел. Нац. Партії на Закарпатті, виходив в Ужгороді 1936 — 38 pp., стояв на націоналістичних і соціяльно-радикальних позиціях; ред. М. Тулик і І. Невицька.


«Народна Справа», тижневик, орган Київ. Губ. Нар. Управи, виходив у Києві 1918-19 pp., ред. Б. Дорошкевич, в числі співр. С. Петлюра, В. Садовський, Н. Григоріїв та ін. Містив добрий інформативний матеріял, ст. на літ. і іст. теми та переклади.


«Народна Справа», ілюстрований тижневик для селянства (тираж 40 000), вид. «Укр. Преси» у Львові 1928 — 39; гол. ред. Ю. Шкрумеляк, згодом В. Бачинський. При «Н. С.» виходили календарі «Золотий Колос» (з 1929 p.; 1939 — тираж 85 000), бібліотека «Н. С.» (1929 — 34 pp. 18 популярних книжечок) і з 1937 р. — місячними випусками, бібліотека «Рідне Слово». «Н. С.» (т. зв. «коров’яча газ.») набула поширення м. ін. завдяки допомогам, які в-во давало постійним передплатникам за загиблу худобу і погорільцям.


«Народна творчість», двомісячник, орган Ін-ту укр. фолкльору АН УРСР та Управління в справах мистецтв при Раднаркомі УРСР, виходив у Києві в 1939 — 41 pp. замість ж. «Укр. фолкльор» (1937 — 39); редаґувався з тенденцією творити штучно т. зв. «радянський фолкльрр», здебільша без наук. вартости.


«Народна творчість та етнографія», наук.-популярний журн. Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР і Мін-ва Культури УРСР, виходить у Києві, з 1957 р. як квартальник, з 1964 — двомісячник; гол. ред. М. Рильський, з 1966 р. — О. Дей.


«Народна Торговля», перша споживча кооператива на зах.-укр. землях, заснована 1883 р. у Львові з ініціятиви В. Нагірного і А. Ничая (пізніше довголітніх її керівників) з метою стати центр. складом сіль. і маломістечкових крамниць (гром. і приватних), вишколити й виховати їх персонал, постачати гуртом закуповуваний товар з перших рук і привчати укр. населення до своєї торгівлі; по м. «Н. Т.» організувала власні склади-крамниці. 1907 р. «Н. Т.» змінила за почином І. Петрушевича свій статут, щоб стати й формально Союзом Торг.-Госп. Спілок для об’єднання краще Організованих гром. крамниць (які були при церквах, читальнях «Просвіти» й ін.) в кооперативи рочдельського типу. У 1914 р. «Н. Т.» мала 19 власних складів-крамниць, об’єднувала 1 244 чл. (в тому ч. 93 кооперативи), мала на уділах 215 000 австр. корон, 61 000 запасних фондів, 2 552 000 торг. оборотів; з нею співпрацювала 831 дрібніша укр. крамниця.

Коли після війни, сіль. споживча кооперація (для заг. закупу й збуту) була виділена в окремий сектор, об’єднаний Центросоюзом, постановою кооп. проводу 1926 р. «Н. Т.» призначено ролю фахової централі міськ. споживчої кооперації. «Н. Т.» спеціялізувалася на постачанні колоніяльних товарів, підтримувала торг. зв’язки з великими кооп. гуртівнями зах. світу й безпосередньо з продуцентами, ввела у продаж товари укр. кооп. і приватного виробництва. Дані на 1937 p.: 31 власний склад-крамниця (в тому ч. 3 на Волині), 6 443 чл. (в тому ч. 5 837 фізичних, 86 міськ. споживчих кооператив, 33 пов. кооп. союзи з Центросоюзом), 224 000 злотих уділів (44 307 припадало на фізичних чл., 108 103 на пов. Союзи Кооператив і Центросоюз та тільки 9 696 на міськ. споживчі кооперативи); торг. обороти бл. 5 млн злотих (1932 — 11, 1938 — 6,6), в тому ч. 63,4% припадало на власні крамниці, решта на гуртові, товарів закуплено на 5,3 млн (в тому ч. на укр. постачальників припадало 16,5%). У 1883 — 1936 pp. «Н. Т.» виховала 2 200 укр. фахівців торгівлі. З міжвоєнних керівників «Н. Т.» треба згадати М. Заячківського, М. Лазорка, Ю. Павликовського, О. Бариляка.

У 1939 р. сов. влада націоналізувала майно «Н. Т.» і включила її орг-цію в систему держ. торгівлі. Під час нім. окупації (1941 — 44) «Н. Т.» в обмежених можливостях відновила свою діяльність у системі тогочасної зах.-укр. кооп. орг ції; вона мала завдання розподіляти раціоновані споживчі товари міськ. населенню (за весь час на 134 млн злотих, в тому ч. 64 млн припадало на склади-крамниці самої «Н. Т.», 70 млн на об’єднані міські споживчі кооперативи). В пол. 1944 р. по повороті сов. влади «Н. Т.» остаточно перестала існувати.

І. Витанович


Народна Українська Рада, політ. орг-ція, заснована 1929 р. в Празі представниками УПСР, Сел. Спілки, Укр. Роб. Союзу і чл. УСРП в Чехо-Словаччині та непартійними діячами з метою координувати заходи еміґрації за відновлення укр. державности на всіх укр. етногр. землях. Н. У. Р. виступала проти Варшавського договору 1920 р. і стояла в опозиції до екзильного уряду УНР. Н. У. Р. не виявила значної діяльности і перестала існувати 1939 р. Деякий час видавала бюлетень «Вісник». Гол. діячі: М. Шаповал (гол.), С. Шелухин (заступник гол.), Н. Григоріїв (ген. секретар), С. Русова, В. Нетрів, С. Довгаль та ін.


Народна усна словесність, нар. поетична творчість, фолкльор, сукупність словесних творів, віршованих і прозових, які — творені анонімними здебільша авторами-мистцями з-поміж народу і виконувані індивідуально й колективно — зберігаються без допомоги письма в пам’яті народу протягом довгого часу, передаються усно, переходять з покоління в покоління. Н. у. с. вирізняється своїми мист. особливостями, своєрідними поетичними засобами — метафорами, порівняннями, епітетами, символікою. За своїми жанрами пісенна Н. у. с. охоплює пісні обрядові (веснянки, гагілки, колядки, щедрівки, купальські, обжинкові, русальні, собіткові, весільні й голосіння), думи історичні, лірично-побутові, станові, танечні та ін. Прозова Н. у. с. поділяється на байки, казки, новелі, леґенди, перекази, анекдоти тощо. До віршовано-прозової Н. у. с. належать: замовляння, прислів’я і приказки, загадки. Докладніше про розвиток й окремі жанри Н. у. с. — див. ЕУ 1, стор. 252-73.

Гол. жанри Н. у. с. традиційного в основі змісту існують і далі в умовах сов. ладу. Після десятиліть боротьби з окремими родами Н. у. с., визначуваними як «рел. пережитки», і намагань творити штучно т. зв. «радянський фолкльор», перелицьовуючи пісні й ін. роди Н. у. с. на новий лад, гол. місце в усній словесності колгоспного селянства посідають і далі колядки й щедрівки, веснянки, гагілки, обжинкові й особливо весільні пісні. Цей стан використовується подекуди сов. органами для творення т. зв. сов. обрядової пісенности, що відбувається здебільша шляхом включення нових, гол. виробничо-колгоспних, мотивів у старі пісенні тексти. Обмежуваний такими темами і мотивами, як прославлювання Леніна і ком. партії, «будівництво комунізму», перемоги сов. армії, «герої праці» тощо, творений штучно, «сов. фолкльор» знаходить своє місце в офіц. наук.-фолкльористичних публікаціях. Особливою увагою в подібних вид. користується також «антирел. нар. творчість». Виключені цілком від публікування в УССР зразки дуже поширеного на Україні антирежимного нар. гумору й сатири, як і багатий фолкльорний матетеріял з тюрем і концентраційних таборів.

З 1957 р. сприятливіші подекуди для етногр. — фолкльористичних дослідів умови праці використовуються деякими етнографами і дослідниками для збирання і записування усіх, навіть донедавна заборонюваних родів, Н. у. с., зокрема обрядової. З цього зібраного матеріялу публікується мало («Пісні Явдохи Зуїхи»): він зберігається здебільша в рукописних фондах і картотеках Ін-ту Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР.

Література: Колесса Ф. Усна словесність. Л. 1938; Петров В. Укр. фолкльор. Мюнхен 1948; Укр. нар. поетична творчість. Радянський період. К. 1955 (2 вид. К. 1958); Укр. нар. поетична творчість. Дожовтневий період І. К. 1958; Укр. дитячий фолкльор. К. 1962; Укр. нар. поетична творчість. К. 1965. Див. також ЕУ 1, стор. 272 — 73.

Б. Кравців


«Народна Часопись», урядовий щоденник, додаток до гал. офіціозу «Gazeta Lwowska», виходив у Львові 1890 — 1914 pp. і 1918 p.; ред. В. Березовський і К. Кахникевич.


«Народна Школа», двотижневик для вчителів і приятелів школи, виходив у Коломиї 1875; ред. І. Шушковський, Ф. Міськевич і І. Є. Левицький.


«Народна Школа», пед. місячник русофільського напряму, орган Учительського Т-ва Підкарпатської Русі, виходив у Мукачеві 1921 — 38 pp. Під цією ж назвою появлявся неперіодично журн., видаваний під час угор. окупації шкільною владою.


Народне будівництво, система будів.-техн. засобів та пов’язаних з ними архітектурних форм, вживаних на Україні. Вироблене на підставі багатовікового досвіду, техн. і мист. навиків, Н. б. своїми традиціями сягає в доіст. часи. Н. б. займалися професійно майстрі-теслі та мулярі, інколи й самі селяни чи ремісники. Типовими об’єктами Н. б. є сіль. та містечкові житлові й госп. будинки, як також споруди культового (церкви, каплиці, божниці) та гром. призначення (заїзні доми, гром. комори тощо). Своєрідність Н. б. зумовлена природними факторами (клімат, наявні будів. матеріяли), реґіонально-етнічними особливостями, впливом міськ. будівництва, як і архітектури сусідніх народів. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 214-19 і 815-20.

Багато змін у Н. б. внесли останні десятиліття, зокрема здійснювана сов. режимом колективізація сіль. госп-ва. З ліквідацією одноосібних сел. госп-в позникали приналежні до них госп. будинки, як стайні, комори, клуні, стодоли і т. п., залишилася лише самі хати з невеличкою повіткою чи хлівом коло них. Поряд з традиційними способами будування сіль. жител, тепер частіше будують більш сучасні чотирикамерні хати — з сіньми, коміркою, кухнею і великою кімнатою, переділеною піччю на дві: спальню й вітальню. Для госп. завдань колтоспів і радгоспів будуються колгоспні чи держ. виробничі центри або двори. Вони розташовані звич. на краю села, відокремлено від житлових домів, й охоплюють крім колгоспних ферм, корівників, свинарників, курників тощо, також ґаражі, силосні башти, склади для реманенту і майстерні, млини, пекарні. Ці будинки з застосуванням стандартних будів. проєктів та нових будів. матеріялів звичайно відходять від традиційних будів. засобів і форм.

У деяких місцевостях України сов. режим розпочав будівництво т. зв. аґроміст — поселень для колгоспників із стандартними 2-поверховими 4-квартирними або 2-квартирними будинками (с. Ксаверівка на Київщині, деякі села в Криму). Поряд з цим навіть у пропаґованих аґромістах і робітничих селищах різних індустріяльних обл. розвивається самодіяльне будівництво традиційних за типом і плянуванням укр. хат. Зовн. вигляд і внутр. обладнання виходять і далі з традицій і навиків Н. б. й нар. декоративного мистецтва.

Література: Див. ЕУ 1, стор. 228 та 820. Мощенко К. Досліди сел. будівництва на Кам’янеччині. К. 1927; Юрченко П. Нар. жилище Украины. М. — Х. 1941; Юрченко П. Дерев’яне зодчество України. К. 1949; Бломквист Е. Крестьянские постройки русских, украинцев и белоруссов. У вид. Восточно-славянский этнографический сборник. М. 1956; Макушенко П., Петрова З. Нар. архітектура Закарпаття. К. 1956; Самойлович В. Нар. творчість в архітектурі сіль. житла. К. 1961.

Б. Кравців


Народне господарство України 1940 — 1965. Про Н. г. України до 1940 р. див. ЕУ І. стор. 1 032-40.

Заг. характеристика. У сов.-нім. війні 1941 — 45 pp. Україна втратила понад 6 млн населення, на 285 млрд карб. майна (в цінах 1941 р.) та бл. 900 млрд карб. доходів, не одержаних населенням, що разом становило 31% людських і 47% матеріяльних (та неодержаних) втрат СССР. Відбудова тривала до сер. 50-их pp., бо за плянами п’ятирічок основну масу ресурсів, як і під час війни, Москва скерувала до центр. і сх. р-нів РСФСР та до Казахстану. Тому питома вага України в СССР порівняно до передвоєнних років помітно зменшилася, а за рівнем екон. розвитку Україна вперше в своїй історії відстала від Росії. Нац. дохід на душу населення був в УССР у 1957 р. на 16% менший, ніж у Росії. Частка України у видобутку вугілля у СССР зменшилася з 50,3% у 1940 р. до 33,6% у 1965 p.; у продукції чорної металюрґії з 59,3% до 44,3%, електроенерґії — з 25,7% до 18,7%; металорізних верстатів — з 20,0% до 13,4%, пшениці — з 26,4% до 18,6% і т. д. Для відбудови Україна одержала мало допомоги з-поза кордонів СССР: протягом, 1946 — 47 pp. від УНРРА на 194,2 млн амер. дол. та із ЗДА було доставлено в кредит кілька турбін для Дніпрогесу й деяке ін. устаткування. Натомість Україна одночасно і згодом втрачала значні людські й матеріяльні ресурси на користь Росії й ін. частин СССР. Лише за 1959-61 pp. (за даними АН УССР) до всесоюзної скарбниці було забрано й не повернуто сальдо самих податків на бл. 4 млрд. карб. річно. Залишалося у всесоюзній скарбниці й все позитивне валютне сальдо торгівлі України з закордоном. Як можна бачити з діяграми, темпи розвитку Н. г. УССР у повоєнний період помітно падають.

Проте Україна зберегла і навіть дещо побільшила світове значення своєї важкої пром-сти: її частка в світовій продукції чавуну зросла з 9,4% у 1938 — 40 pp. до 11,0% у 1963-65 pp., сталі з 6,3% до 8,2%, манганової руди — з 24,9% до 27,2%, кам’яного вугілля — з 6,3% до 8,8%, електроенерґії — з 2,3% до 2,8%, цукру — з 5,8% до 8,0%; лише частка пшениці зменшилася з 6,5% до 4,3% (населення України становить нині 1,4% світу).

 Порівняно з довоєнним часом, спеціялізація Н. г. України змаліла і воно стало самодостатніше. У міжнар. поділі праці зв’язки України з Росією дещо зменшилися, натомість зросли з Білоруссю й Прибалтикою та з ін. країнами Сх. й Півд.-Сх. Европи. Ці країни стали після війни у великій мірі залежні від укр. пром. (й с.-г.) сировини, гол. в металюрґії. Плянування й управління Н. г. України у 1945 — 56 і з 1965 майже цілком централізоване в Москві. Лише у 1957 — 64 була деяка децентралізація (див. Раднаргоспи). Розвиток продукційних сил України за повоєнний період мав такі характеристичні риси:

Людські ресурси. Населення УССР становило у pp. (в млн): 1941 — 41,0, 1945 — 29,0, 1947 — 34,7, 1950 — 36,6, досягши передвоєнного рівня щойно у 1957 р. Поповнення прямих воєнних втрат відразу по війні відбулося у деякій мірі шляхом напливу з Росії адміністративної та кваліфікованої робочої сили (з родинами). Далі, протягом 1950 — 66 pp., населення зросло на 8,5 млн, в т. ч. за рахунок природного приросту — на 8,1 млн. Після 1950 р. спостерігається значне зменшення народжень і природного приросту населення (з 1,43’% у 1950 р. до 0,81% у 1966 див. Природний рух людности). Кількість сіль. населення зменшувалася в сер. на 0,5% за рік;. 1966 вже 52% всього населення мешкало в м. та міськ. селищах.

За винятком 40-их pp., сильної нестачі робочої сили не відчувалося гол. ч. тому, що село все ще було відносно перенаселене (зокрема на ЗУЗ) і могло давати містові досить робочої сили. Натомість відчувався дефіцит деяких професій (напр., інженерів у 50-их pp.), але причиною цьому були огріхи у плянуванні й вишколі кадрів. 25. 4. 1956 вперше дозволено робітникам і службовцям вільно зміняти місце праці (скасовано закон з 26. 4. 1940, який це забороняв).

Чисельність робочої сили, що фактично працювала поза хатнім госп-вом, зросла з 20 732 000 осіб у 1939 р. до 22 633 000 у 1959 р. З цього ч. у 1959 р. 2 708 000, або 12.0% становили особи непрацездатного віку, натомість 801 000 працездатних осіб перебувало у війську, а 4 157 000 — проживали як утриманці, стипендіяти тещо. Вся теоретична робоча сила (за працездатним віком) становила у 1959 р. 24 882 000 чол.

Фактично працююча робоча сила у м. складалася на 52,5% з чоловіків і 47,5% з жінок, а на с. на 40,1% з чоловіків і 59,9% з жінок. Бл. 64% асіх працездатних жінок працювало Поза хатнім госп-вом (збільшення проти 1939 р. на 7,6%). Кількість фактично зайнятих у сіль. госп-ві у 1959 р. зменшилася порівняно до 1939 на 9,7%. Заг. ч. зайнятих перев. фізичною працею за цей період зросло на 10,6, а розумовою працею — на 21,7%. Кількість осіб з освітою нижче за 7 клясів зменшилася (на 1 000 осіб працездатного населення) з 835 у 1939 р. до 530 у 1959 р. Разом з цим зросла кількість працюючих спеціялістів з вищою й сер. освітою; у 1964 р. вона становила 2 163 000, що було в 4,2 рази більше, ніж у 1940, й у 2,3 рази більше, ніж у 1955 р.

Продуктивність праці в пром-сті (за офіц. даними) зросла порівняно до 1940 р. у 1950 р. — на 13%, у 1960 — у 2,2 рази, у 1965 р. — у 2,7 рази, але щорічні темпи приросту сповільнилися з 7,2% у 1956.р. до 3,9% у 1964 p., що було спричинене, крім усього іншого, нестачею капіталу й нової техніки та недостатнім збільшенням зарплатні. Так, напр., протягом 1959 — 64 pp. продуктивність праці в пром-ті щороку зростала на 5,4%, а зарплатня — лише на 1,3%. В порівнянні до пересічного амер. робітника продуктивність праці укр. пром. робітника становила в 1965 прибл. 50%.

Природні ресурси. Завдяки інтенсивній геол. розвідці оцінки запасів корисних копалин в УССР тепер збільшилися порівняно до довоєнних так (у млрд т; в дужках частка сучасних запасів УССР в СССР): залізні руди, крім кварцитів, — з 4,2 до 7,8 (29%), манґанові руди — з 0,55 до 2,55 (84%), кам’яне вугілля — з 90 до 148 (17%), калієво-маґнієві солі — з 0,45 до 2,75 (10%), вогнетривкі глини — з 0,51 до 0,56 (32%); природний газ — з 78 до 4 145 млрд м³ (22%). Нові нафтові родовища, відкриті після війни, забезпечують разом з старими попит на нафту в УССР на 1/3. На Україні далі існує гостра нестача кольорових металів. Новим в УССР є видобуток і переробка титану (на Житомирщині) та самородної сірки (на Львівщині). Експлуатація корисних копалин України проходила після війни інтенсивніше, ніж в решті СССР (видобуток манґанових руд, напр., зріс з 4,2 у 1958 р. до 10,2 млн т у 1965), але не швидше, ніж відбувалося відкриття нових покладів. На вичерпанні є найкращі вугільні шари Донбасу і рудні на Криворіжжі, але вводяться в дію великі збагачувальні комбінати й нові родовища; проте з бігом часу кошти в гірництві сильно зростають. Також дещо збіднів по війні чорнозем і зросла ерозія ґрунтів; правда, інтенсифікація, зокрема хемізація сіль. госп-ва, дещо зрівноважує лі процеси, але кошти виробництва через це зростають. Складною стала проблема ліс. ресурсів; запаси деревини в УССР нині становлять уже лиш 724 млн м³ (див. Лісове госп-во), а річний попит 40 млн м³. Винятково гострою стала за останній час також проблема водних ресурсів. На всьому Донбасі й на Криворіжжі, в Харкові, Керчі, Львові, Кіровограді й Одесі впродовж останніх 15 pp. періодично не вистачає води не тільки для пром. потреб і зрошувального сіль. госп-ва, а й для пиття. З місц. ресурсів ці потреби не можуть бути забезпечені. Нестача води зокрема дуже гальмує розвиток хем. пром-сти.

Капітальні ресурсні техніка За весь повоєнний період (1946 — 64) УССР одержала в держ. скарбниці СССР на 29% менше капіталовкладень на душу населення, ніж Росія, хоч екон. це не було виправдане, бо гранична фондовіддача в пром-сті УССР, напр., протягом 1954 — 62 була 0,92 карб. на 1 карб. капіталовкладень, а в Росії — лише 0,78 карб. Також рентабельність пром. капіталовкладень в УССР, напр., протягом 1959 — 63 була на 17,8% вищою, ніж в Росії. Частка України в пром. основних фондах СССР становила 20,2% у 1955 p., a частка її в пром. капіталовкладах за весь період — лише 17,9%. Фондоозброєність укр. робітника була лише на 1,2% вищою, ніж у Росії, але продуктивність його праці перевищувала рос. аж на 26,7% у 1960 р. Вкладаючи непропорційно більше капіталів у Росії, ніж на Україні, СССР т. ч. втрачав зайву можливість збільшення продукції і сповільнював свій розвиток. З усіх джерел за 1946 — 64 pp. в економіку України було вкладено 75 793 млн карб. капіталів (в цінах 1955 p.). З цього за походженням 68,8% прийшло через централізовані держ. пляни, 11,9% від колгоспів, 10,4% від підприємств і 8,8% від населення. Ці капітали були розміщені за призначенням так: у пром-сть — 41,1%, в житлове будівництво — 20,5%, у сіль. госп-во — 17,0%, у торг., комунальні та культ.-осв. заклади — 12,7%, у транспорт і зв’язок — 8,7%. Частка пром-сти в усіх держ. капіталовкладах зменшилася з 55,6% у IV п’ятирічці до-49,7% у семирічці.

Ефективність капіталовкладень і фондовіддача основних фондів України за повоєнний час в усій економіці падали, а вкладання капіталу на одиницю продукції (капіталомісткість) — зростали. Це було гол. причиною сповільнення розвитку пром-сти України за останні 15 pp., що видно з наведеної діяграми. Продукція нац. доходу на кожен карб. основних фондів зменшилася з 2 карб. у 1953 р. до 1,5 карб. у 1965 р.

Ці явища за останній час властиві майже всім екон. розвинутим країнам, але на Україні (як і в СССР) вони мають ще наступні шість специфічних причин: 1) Нераціонально низькі норми амортизації капіталу не враховують достатньо техн. застарілости устаткування і машин. В СССР офіц. норма амортизації була 6% на рік і менше, тоді як в ЗДА — 17% і більше. Отже на Україні машини можна було списувати кожні 16-17 pp. вжитку (в Америці — 5-6), через що пол. устаткування і машин є понад 15 pp. віком, а бл. 1/3 їх продовжує вживатися й після офіц. термінів амортизації, тобто до фіз. зношення. 2) Техн. відсталість була спричинена нестачею нових важливих винаходів, повільним техн. проґресом. Як і в ін. країнах, в СССР значну частину нових винаходів абсорбує оборонна пром-сть; але, крім цього, винахідництво не є достатньо стимульоване патентним правом: максимальна оплата винаходу в СССР лише зрідка може перевищувати 20 000 карб. одноразової виплати. 3) Помилки в перспективному плямуванні, що призвели до незбалянсованого розвитку різних галузів (напр., відставання зв’язку, транспорту, ремонтного госп-ва, житлового й комунального будівництва, всього сіль. госп-ва) та до диспропорції у темпах зростання. Так, за 1959 — 65 pp. продукція засобів виробництва в УССР мала зрости за пляном на 82%, а зросла аж на 96%, натомість — засоби споживання мали зрости на 67%, а зросли лише на 63%. 4) Огріхи в поточному плянуванні виробництва й розподілу з огляду на його централізацію в далекій Москві призводили до великих простоїв устаткування, до незадовільного проєктування й виконання новобудов, до розпорошення капіталовкладів й зростання термінів будівництва (напр., в УССР пром. підприємство в сер. будується 5 — 10 pp., a у ЗДА — 2 — 3 pp.). 5) Виснаження найкращих природних ресурсів і земель, погіршення гірничо-геол. умов виробництва та безпеки праці, особливо на Донбасі та Криворіжжі. Так, фондовіддача на кожен карб. основних фондів залізорудної пром-сти УССР впала з 37 коп. до 25 коп. між 1955 і 1965 pp. 6) Структурне зростання фондомістких галузів воєнної, метал., паливної пром-сти, енерґетики, важкого машинобудування тощо, які потребують порівняно більших капіталовкладень на кожен карб. продукції, ніж ін. галузі. Саме в цих галузях фондовіддача падає більше, ніж у ін., не зважаючи навіть і на те, що техн. проґрес тут швидший. В пром-сті УССР, як цілості, фондовіддача спадає досить повільно (напр., між 1958 і 1964 pp. лише на 1,4%), бо в ряді ін. галузів вона зростає (напр., в заг. машинобудуванні, в газовій, нафтовїй і хем. пром-сті, в кольоровій металюрґії). У сіль. госп-ві фондовіддача падала швидше, ніж у пром-сті. У радгоспах вона була на 28% нижчою, ніж у колгоспах (протягом 1958 — 64), але падала в колгоспах швидше, ніж у радгоспах (на 42% й 30% відповідно, поміж 1958 і 1964 pp.).

Промисловість. Під час нім.-сов. війни на Україні було зруйновано й пошкоджено 16 150 пром. підприємств вартістю на 44 млрд карб., на схід СССР було евакуйовано бл. 600 підприємств, з яких після війни повернуто не більше 150. Якусь частину пром. устаткування Україна одержала у 1945 — 53 pp. від Німеччини та її союзників у формі репарацій, певну частину дощенту зруйнованих підприємств відбудовано фактично наново. За час 1945 — 65 pp., крім того, побудовано 2 400 нових великих підприємств, яких перед війною не було. Сер. розмір пром. підприємств в УССР більший, ніж будь-де за кордоном (особливо в металюрґії й металообробці), продуктивність устаткування часто також вища (гол. ч. тому, що укр. зав. працюють у 2 — 3 зміни на добу), натомість продуктивність праці порівняно ще низька.

Довоєнний рівень розвитку укр. промсти був (за офіц. дещо завищеними даними) досягнутий на поч. 1950 p., а у 1965 р. гуртова продукція перевищувала рівень 1940 р. у 5,2 рази. Після 1950 р. розвиток укр. пром-сти помітно сповільнився. Так, за 1946-1950 pp. продукція щорічно зростала в сер. на 31,8%, за 1951-58 pp. — на 12,3%, а за 1959-65 pp. — на 9,0% за рік.

У наслідок відбудови й перебудови структура укр. пром-сти після війни змінилася так (відсотки всієї гуртової продукції; для 1940 p.: — в цінах 1926 — 27, а для 1958 — 65 pp. — в цінах 1955 p.):

Галузь

1940

1958

1965

Машинобудування й металообробка

36,4

19,3

23,9

Харчова пром-сть

17,6

28,4

26,7

Чорна металюрґія

10,3

14.3

13,5

Легка пром-сть

9,7

13,1

11,3

Хемічна пром-сть

5,5

4,2

4,5

Паливна пром-сть

4,6

8,5

5,2





Лісова, паперова й деревообробна

3,6

4,3

3,3

Електроенерґетика

2.9

1,9

2,7

Будівельних матеріялів

1,8

3,9

4,5

Дуже висока частка машинобудування у 1940 р. (в 1937 р. лише — 29,2%) пояснюється, мабуть, зростанням воєнної продукції, більшість якої в офіц. сов. статистиці включається в показники машинобудування. Її зниження після війни пояснюється або тим, що воєнне виробництво на Україні справді зменшилося, або тим, що поскільки плянування воєнної пром-сти урядові УССР за останній час не підлягає, статистика воєнної продукції на території УССР до пром. статистики УССР, може, більше не включається. Помітне зростання питомої ваги харч. й легкої пром-сти пояснюється не лише її справжнім розвитком, а й тим, що ціни 1955 р. стали значно вищими, ніж у 1926 — 27 р. Спад у паливній пром-сті між 1958 і 1965 pp. пояснюється пляновим сповільненням вуглевидобутку на Донбасі та заміною вугілля значно дешевшими нафтою й газом. Чималого розвитку після війни набула пром-сть будів. матеріялів, а також чорна металюрґія. У 60-их pp. Україна стала продукувати сталі, чавуну, прокату та залізної й манґанової руди більше, ніж будь-яка ін. країна на евр. континенті, а на душу населення — навіть більше, ніж ЗДА. Нині в УССР працює 36 метал. зав. з завершеним циклом виробництва, тоді як у 1940 р. їх було лише 15.

Назагал структура укр. пром-сти залишилася, як і перед війною, не завершеною й не симетричною: сильно розвинута первинна база (гірництво, металюрґія), існує також вторинна фаза (металообробка, важке машинобудування), натомість недорозвиненою є остання фаза — сер. й легке машинобудування, виробництво пром. товарів споживання. Порівняно із ЗДА з усієї суми капіталовкладень в Н. г. України у 1959 р. на промсть було виділено 51,1%, тоді як у ЗДА лише 23,3%. Тоді ж у видобувну промсть УССР було вкладено аж 39,3% всіх пром. капіталовкладень, а в енерґетичну й газову — 7,6%, в обробну — 53,1%; натомість у ЗДА у першу — 5,8%, в другу — 30,3%, в обробну — 63,9%. Ясно, що Україна могла б сама переробляти, а не експортувати продукти своєї високорозвинутої первинної пром-сти, якби у неї була більш розвинута енерґетична і обробна пром-сть. Докладніше див. Промисловість.

Сільське госп-во у повоєнний період було найвідсталішим сектором укр. економіки. Втративши під час війни майна на 91.5 млрд карб., тобто вдвічі більше, ніж пром-сть, воно тяжко терпіло від нестачі капітальних ресурсів, від експлуатації й різких змін аґрарної політики в СССР. Хоч загалом продукція сіль. госп-ва поволі зростала, проте коливання метеорологічних умов (з 20 повоєнних років 10 було неврожайних, 6 врожайних і 4 сер.) впливали на продукцію, що й відбивалося на всій економіці. Спроби «перебудови природи» насадженням держ. ліс. смуг та будівництвом зрошувальних каналів у степу у 1949 — 52 pp. скінчилися перев. фіяско та витратою коштів. Механізація сіль. госп-ва весь час була незадовільна, хоч вона поступово зростає: навіть і в 1965 р. на 1 працюючого в сіль. госп-ві в УССР припадало лише 4,7 кінних сили мех. тягла, а в РСФСР чомусь — 9,1. Незадовільним є також забезпечення сіль. госп-ва України мінеральними добривами: у 1962 р. колгоспи й радгоспи УССР подали заявок на 5,5 млн т мінеральних добрив, а одержали лише 2,1 млн т, хоч в той же час УССР значну частину добрив експортувала.

Екон. експлуатація сіль. госп-ва з метою творення капіталу за його кошт була дуже інтенсивна до 1953 р. Заготівельні ціни на с.-г. продукти не покривали часто й пол. коштів виробництва. Підвищення заготівельних цін почалося щойно після смерти Сталіна. Так заготівельна ціна 1 центнера пшениці в УССР в колгоспах була у 1940 лише 1 карб. (закупочна — 1,32 карб.), у 1956 р. — 2,23 (4,80) карб., а після ліквідації 1958 p. МТС та натуроплати зросла до 5,81 карб., а у 1961 — до 6,40 карб. У 1965 — 67 укр. колгоспи повинні були здавати пшеницю по 7,60 карб. за ц, а радгоспи — по 4,50 карб. У той же час (1961) роздрібна ціна, за якою держава перепродувала пшеницю млинам, пекарням та ін. споживачам, становила 20,00 карб. за 1 центнер (ціна на колгоспних базарах — 26,00 карб.), так що експлуатація сіль. госп-ва та споживачів с.-г. продукції державою далеко ще не зникла (Докладніше див. Податок з обігу). Натомість за кордоном в усіх тих країнах, де сіль. госп-во процвітає, воно, навпаки, субсидійоване державою, а не експлуатоване, як в УССР і СССР. Не зважаючи на зміну назви у 1958 р. з «обов’язкових поставок» на «закупки» держ. заготівлі в колгоспах і радгоспах залишаються примусовими. Розміри заготівель зерна в самих лише колгоспах змінялися за повоєнний період так (млн т в сер. за рік, в дужках відсоток врожаю): 1946 — 50 pp. — 5,9 (35,7); 1951 — 55 pp. — 7,5 (38,2); 1956 — 60 — 6,0 (30,4); 1961 — 64 — 9,1 (40,2). Радгоспи здають майже 100% свого чистого врожаю.

Повоєнний період відзначився також наростанням зернової кризи в усьому СССР у зв’язку з потребами експорту зерна, вичерпанням держ. резервів та недостатньою продукцією. Стан зернового госп-ва в УССР видно з таких даних (сер. за рік):


Збір зерна

млн т

Врожайність

ц з 1 га

Продукція на душу людности

кг

1940

26,4

12,4

647

1946-50

16,5

8,3

471

1951-55

22,7

11,6

591

1956-60

23,8

15,1

577

1961-65

29,3

17,1

664

(Цю офіц. статистику треба б ще зменшити на яких 8-10%, щоб врахувати втрати при транспорті, на токах, елеваторах та на усушку зерна). Нестача зерна стала особливо відчутною у 50-их pp. За пляном VI п’ятирічки у 1956 р. було передбачено, що у 1960 р. Україна продукуватиме «не менше» 33,6 млн т, хоч в дійсності вона не досягла цього й у 1965 р. Кризу 50-их pp. Хрущов намагався вирішити освоєнням цілини на сході СССР. У зв’язку з надіями на зростання продукції там, було одночасно вирішено скоротити на Україні й на Кубані посіви зернових, м. ін. пшениці, та замінити їх кукурудзою як на зерно (лише 59%), так і на зелений корм і силос, і кормовими культурами, щоб дати можливість для розвитку тваринництва. Між 1953 і 1959 — 61 pp. посіви пшениці в УССР скоротили на 35,6% (на Кубані — на 50%), а посіви кукурудзи збільшили аж у 5 разів. Питома вага УССР в продукції (і заготівлях) зерна в СССР впала з 27,6% у 1940 р. до 20,2% протягом 1958-65; особливо забракло укр. пшениці для експорту. Неврожаї 1963 і 1965 р. навіть змусили СССР імпортувати зерно з Америки й Канади. Щоб збільшити продукцію зерна, Хрущов пізніше вирішив ліквідувати чисті пари. На Україні площа під ними зменшилася з 12,3% у 1940 р. до 6,7% у 1958, 1,5% у 1961 й 0,4% у 1963 p., хоч у степу пари є потрібні. Після падіння Хрущова у 1964 р. його політика поширення кукурудзи і зменшення парів була частково змінена.

Високі примусові заготівлі зерна були причиною нестачі кормів і відставання укр. тваринництва від потреб населення. Довоєнний рівень розвитку тваринництва був досягнутий на поч. 1950-их pp., але через нестачу кормів поголів’я худоби час від часу скорочувалося (1955, 1964 і 1965). Поголів’я худоби в УССР зазнало по війні таких змін (в млн голів): рогата худоба 1941 р. — 11,0, 1964 — 21,3; свині — 9,2 і 18,9; вівці — 6,7 і 8,6; коні — 4,7 і 1,5. Порівняно з усім СССР Україна продукувала у 1950 р. м’яса — 24,55%, молока — 19,26%, яєць — 29,83%, а за 1963-65 pp., відповідно, 22,76%, 22,07% і 24,25%. Докладніше див. Сільське господарство.

Добробут. Відразу після війни і особливо взимку з 1946 на 1947 pp. на Україні був сильний голод, спричинений великим неврожаєм. Після скасування карток та грошової реформи 1947 р. Сталін провадив політику поліпшення життєвого стандарту в містах. Щорічне знижування держ. роздрібних цін протягом 1947 — 54 pp. підвищувало реальну вартість грошової зарплатні робітників та службовців. Найбільший приріст реальної зарплатні одержували ті групи населення, які мали вищі грошові доходи та ставки зарплатні. Натомість різке обмеження присадибних ділянок восени 1946 р. й важкі примусові поставки з них (бл. 1950 р. вони давали майже 50% усіх держ. заготівель продуктів тваринництва) тяжко лягали на селян. Місто в той же час сильно терпіло від браку житла.

Після смерти Сталіна життєвий рівень усього населення почав зростати. Впродовж 1957 — 62 pp. проведено реформу заробітних платень і піднесено мінімальну зарплатню з 27 до 35 карб. на місяць (у 1965 р. — 45 карб.). Сер. місячна зарплатня робітників і службовців зростала так (в карб.): 1940 р. — 31,9, 1948 — 56,9, 1953 — 64,3, 1958 — 74,3, 1965 — 92,9, 1966 — 96,0. З 1957 р. скасовано примусові держ. позики й знижено деякі податки. Якщо взяти до уваги зростання коштів прожитку порівняно з 1940 р. — на 49%, то реальна зарплатня у 1965 р. була на 83% вища, ніж перед війною т. ч. був досягнутий життєвий рівень доби НЕП’у (1928). На поч. реформи зарплатень були різко зменшені найвищі зарплатні бюрократії, Після 1959 p., однак, зарплатня службовців зростала майже вдвічі швидше, ніж зарплатня робітників, хоч можливо, що це зростала платня найнижче оплачуваних службовців. Тепер різниця в доходах 10% найнижче оплачуваних і 10% найвище оплачуваних робітників і службовців становить 1:6 (у ЗДА — 1:31).

Різниця в життєвому рівні села й міста зросла впродовж 40 — 50-их pp. гол. тому, що село було довго виключене з грошового обороту й торгівлі пром. товарами. У 1958-59 р. сер. платня колгоспника на Україні становила 21,2 карб. на місяць (66% в грошах, а 34% — натуральна), тобто була на 54% нижча, ніж сер. платня робітника радгоспу і в 3,5 рази нижча, ніж робітника і службовця у місті. Про різницю добробуту між містом і селом свідчить те, що у 60-их pp. на душу міськ. населення було продано непродовольчих товарів у 2,9 разів більше, ніж на душу населення сіль. та що від війни до 1959 р. обновлено сіль. житловий фонд лише на 30%. Тільки за останній час відбувається денатуралізація сел. доходів і на селі зростає торгівля й грошовий оборот. Та найголовнішу підтримку укр. селянин мав весь час з присадибного госп-ва. За Хрущова у 1955 р. її зменшено в сер. з 0,36 га на двір до 0,18 га; у 1956 р. заборонено тримати приватно худобу в містах; а взимку 1957 — 58 р. примусово викуповувано приватну худобу у колгоспників. Щойно в кін. 1964, після скинення Хрущова, розміри присадибного госп-ва привернуто до стану перед 1955 р. У сумі доходів колгоспників присадибне госп-во давало бл. 35% у 1953 — 56 pp. і 44% у 1964 р.

З 1950-их pp. значну допомогу населенню України стала давати укр. еміґрація. За приблизними розрахунками вона щороку посилала на Україну пакунків і грошей на понад 50 млн амер. долярів (пол. з того забирав сов. уряд у формі мита). Див. також ін. галузі Н. г. — Зв’язок, Торгівля, Транспорт, Фінанси та Плянування.

Література: АН УРСР, Ін-т економіки. Нар госп-во Радянської України. К. 1945; АН УССР, Институт экономики. Очерки развития народного хозяйства Укр. ССР М. 1954; АН УССР, Институт экономики. Украинская ССР, ч. І. М. 1957; ЦСУ УРСР. Нар. госп-во Укр. РСР в 1957 (1959 — 65) році. Статистичний щорічник. К. 1958 — 66; АН УРСР, Ін-т економіки. Нар. госп-во Укр. РСР у семирічці. К. 1960; АН УРСР, Ін-т економіки. Нар. госп-во Укр. РСР у післявоєнні роки (1946 — 1964). Респ. міжвідомчий наук. зб. К. 1965; АН СССР, Институт экономики. Развитие социалистической экономики СССР в послевоенный период. М. 1965; АН УРСР, Ін-т економіки. Розвиток нар. господарства Укр. РСР 1917 — 1967. І — II. К. 1967.

В. Голубничий


«Народне Здоровля», популярний ілюстрований місячник, вид. Укр. Гігієнічного Т-ва і Т-ва «Відродження», виходив у Львові 1937 — 39; ред. Р. Осінчук.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.