[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1672-1682.]

Попередня     Головна     Наступна





Н


«На Варті», двотижневик, присвячений рел.-церк. життю на півн.-зах. землях, виходив 1925 — 26 pp. у Володимирі Волинському за ред. А. Річинського. «Н. В.» боровся за укр. обличчя правос. Церкви на Волині.


«На вічну пам’ять Котляревському», літ. зб., виданий 1904 р. в Києві з нагоди відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (1903). Зб. містить твори І. Франка, Л. Українки, Б. Грінченка, М. Вороного, М. Коцюбинського, І. Карпенка-Карого, В. Стефаника, А. Кримського, М. Чернявського, О. Маковея, Н. Кобринської, Т. Бордуляка, переклади з «Слова о полку Ігореві» П. Мирного та ін. Крім того «Бібліографічний покажчик вид. Котляревського творів та писань про нього» М. Комарова.


«На зміну», див. «Зірка».


«На Переломі», гром.-політ. місячник, орган укр. закарп. фракції чех.-слов. соц.-дем. партії, виходив 1937 — 38, pp. в Ужгороді; ред. Ф. Ревай.


«На Сліді», місячник для пластового юнацтва; виходив у Львові 1936 — 39 pp. у в-ві «Вогні» (ред. Р. Олесницький) і на еміґрації у Байройті (Німеччина) 1947 — 48 pp. як додаток до газ. «Час» (ред. Б. Кравців).


«На Фінансовому Фронті», двотижневик Наркомфіну УРСР, Держбанку та Профспілки фінансово-банківських працівників, виходив у Харкові 1930 — 34 pp. та в Києві 1935 — 41 pp. і 1945 — 46 pp.; у 1947 — 49 pp. п. н. «На допомогу фінансовому працівнику». «Н. Ф. Ф.» містив важливі урядові повідомлення і джерельні матеріяли.


«На Чатах», військ. літ.-мист. альманах, вид. Укр. Літ. Об’єднання Червоної Армії і Фльоти, виходив у Харкові 1932 — 33 (7 чч.).


«На Шахті», тижневик для українців-шахтарів у Німеччині, виходив у Берліні 1942 — 45 pp.; ред. Б. Кравців.


Навашин Сергій (1857 — 1930), біолог, д. чл. АН СССР (з 1918) та АН УРСР (з 1924), в 1894 — 1915 pp. проф. Київ. Ун-ту. Праці з ділянки цитології й ембріології рослин; 1898 р. відкрив подвійне запліднення у покрито-насінних рослин.


Навроцький Борис (1894 — 1943), літературознавець родом з Києва; розвідка «Мова та поезія» (1925), праці з шевченкознавства: «Шевченко як прозаїк» (1925), «Проблеми Шевченкової поетики» (1926), «„Гайдамаки“ Т. Шевченка» (1928), «Шевченкова творчість» (1931). Репресований за «єжовщини».


Навроцький Василь (1864 — 1941), свящ., гал. гром. діяч і педагог, шкільний інспектор, брат Володимира Н. (див.); шкільний підручник (разом з В. Сайком) «Співаник Школа Народна в 4 частях» (1907), популярні брошури й ст.


Навроцький Василь (* 1897), гігієніст, д. чл. АМН СССР (з 1960); у 1927 — 53 pp. працював в Укр. н.-д. ін-ті гігієни праці та профзахворювань у Харкові (останній час його дир.), з 1944 р. — проф. Харківського ін-ту удосконалення лікарів; праці присвячені питанням гігієни праці у важкій пром-сті, експериментальної пром. токсикології тощо.

[Навроцький Василь (1897, Дєдне, Бобруйський пов., Білорусь — 1975, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Навроцький Володимир (1847 — 82), економіст, статистик, і публіцист, визначний народовець, нар. в священичій родині в с. Котузові, Бережанського пов. Під час правничих студій (1866 — 71) був одним з найактивніших чл. громади львівських народовців, т-ва «Просвіти», співр. «Правди». Згодом держ. фінансовий урядовець у м. Ряшеві, куди його призначила влада, невдоволена його гром. діяльністю: там він і помер. До кін. життя Н. підтримував зв’язки з земляками, м. ін. з Драгомановим, В. Барвінським, М. Бучинським і ін.

Початкові зацікавлення етногр. студіями привели Н. до поглиблених статистичних студій соц.-екон. проблем («пізнання власної хати»), в яких він виступав з критикою соц.-екон. політики австр.-поль. адміністрації. Н. чимало вплинув на спрямування молоді на шлях «органічної праці» для народу та на розвиток її соц, і політ. світогляду. Важливіші з ст. Н. в «Правді» й «Ділі»: «Руська народність в школах галицьких», «Клясові інтереси і інтереси народу», «Що нас коштує пропінація», «Подвійна крейдка», «Економічна реставрація». У дописах до ліберальних газет «Київського Телеграфу», «Одесского Вестника», ж. «Вестник Европы» Н. писав. про екон.-суспільні відносини в Галичині. Більша праця Н. «Піянство і пропінація в Галичині» вийшла 1882 р. у вид. женевської «Громади» Драгоманова. З заплянованого повного вид. праць Н. — вийшов 1884 р. тільки 1 т. (за ред. І. Франка).

Література: Студинський К. Переписка М. Драгоманова з В. Навроцьким, зб. За сто літ, кн. І. К. 1927; Витанович І. Володимир Навроцький. Л. 1934; Злупко С. Екон. погляди В. Навроцького в кн. З історії укр. екон. думки на Україні. К. 1961.

І. Витанович


Навроцький Олександер (1823 — 92), гром. діяч, поет і перекладач родом з Полтавщини, 1847 р. як чл. Кирило-Методіївського Братства був заарештований і засланий до Вятки. По закінченні заслання (1853) працював урядовцем до кін. життя за межами України: у Петербурзі, Курську і на Кавказі, де й помер. Вірші під значним впливом Т. Шевченка, почав писати ще студентом; вони були публіковані в ж. «Основа» (1861), «Русский Архив» (1892), «КСт.» (1900 і 1902), в кн. М. Петрова «Очерки истории украинской литературы XIX ст.» (1884) та в кн. «Поети пошевченківської доби» (1961) — понад 20 віршів. Н. належить до 140 перекладів з світової клясики: «Іліяда» і «Одіссея» Гомера, поема Ш. Руставелі, з Г. Гайне (найраніші укр. переклади), Й. В. Ґете, Дж. Байрона, Дж. Мілтона, П. Шеллі, Ф. Шіллера, А. Міцкєвіча, О. Пушкіна, М. Лермонтова й ін.

[Навроцький Олександер (* Антипівка, Золотоніський пов. — † Темір-Хан-Шура, Дагестан). — Виправлення. Т. 11.]


Навроцький Осип (* 1890), політ.-гром. і військ. діяч родом з Підгаєччини (Галичина), за фахом правник, старшина УСС і УГА (сотн.), організатор інтендантства II корпусу УГА; 1920 один з засновників УВО і до 1926 р. чл. її Начальної Команди (до 1921 р. виконуючий обов’язки гол. колеґії УВО); з 1920 р. чл. гол. управи Укр. Радикальної Партії, у 1920 — 39 pp. один з керівників в-ва «Червона Калина», у 1940 — 42 pp. гол. Укр. Допомогового Комітету в Криниці (Лемківщина), у 1943 — 45 pp. начальник канцелярії Військ. Управи Дивізії «Галичина». З 1948 р. в Вінніпеґу (Канада).

[Навроцький Осип (1890, Голгочі — 1972, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Навроцький Степан (1895 — 1960), гром.-політ. діяч (УНДО) і адвокат у Перемишлі, у 1938 — 39 pp. посол до Варшавського сойму; помер у Торонто (Канада).


Нав’язка, грошова кара за Лит. Статутом, яка накладалася на винуватця за вчинки кримінального характеру (образа, побої, покалічення) і стягалася на користь потерпілого окремо або в додаток до основної публічно-правної кари. Н. як карна установа стосувалася у давній Польщі, звідки її прийнято до лит.-руського права, а згодом і до карного права Коз. держави («Права, за якими судиться малорос. народ»).


Нагаєвський Ісидор (* 1908), свящ. родом з Гал. Поділля, тепер у ЗДА. Праці з історії, гол. історії Церкви: «Кирило-Методіївське християнство в Русі-Україні» (1954), «Рим і Візантія» (1956), «Стародавня Україна в світлі іст. пам’ятників» (1961), „History of Ukraine“ (1962), «Історія рим. вселенських архиєреїв», I (1964); мемуари, ст. на рел. й пед. теми.

[Нагаєвський Ісидор (1908, Полівці, Чортківський пов., Галичина — 1989, Пармо, Огайо). — Виправлення. Т. 11.]


Нагідка лікарська (Calendula officinalis L.), однорічна лікарська і декоративна рослина родини кошичкоцвітих; застосовується як протимікробний засіб при гнійних процесах, ранах тощо.


Нагірний Василь (1847 — 1921), інж.-архітект, один з піонерів укр. гром.-екон. життя в Галичині, родом з с. Гірного б. Стрия. Політехн. студії закінчив у Цюріху (Швайцарія), де згодом працював як архітект й ознайомився з швайцарським і зах.-евр. споживчим кооп. рухом (про свої враження дописував до львівської «Правди» і «Діла»). З 1882 р. у Львові; містив у «Ділі» низку ст.: «Як собі люди в нужді помагають»; 1883 р. співорганізатор «Другого Руського Віча», на якому висунуто потребу гром.-екон. орг-цій; того ж року з ініціятиви А. Ничая і Н. постала споживча спілка «Нар. Торговля» (він же її довголітній дир.). Н. був засновником, гол. організатором і часто головою низки т-в і установ у Львові: ремісничого т-ва «Зоря» (1884), асекураційного т-ва «Дністер» (1892), руханкового т-ва «Сокіл» (його ж гол. 1894 — 1900), «Ремісничої Бурси» (1898), Спілки жін. праці «Труд» (1901) й ін. Н. одночасно працював як архітект і побудував ряд мурованих церков, використовуючи візантику, нар. будівництво та модний тоді сецесійний стиль. Залишив спогади, видані Ревізійним Союзом Укр. Кооператив (1935).

[Нагірний Василь (1848, н. ст. — 1921, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Нагірний Володимир (* 1927), соціолог родом з Галичини, викладач (з 1962) у Нью-Йоркському Міськ. Ун-ті; праці (в амер. і англ. соціологічних журн.) на тему соціяльної структури, ідеологічних рухів, соціології інтеліґенції й асиміляції; співавтор кн. «Language loyalty in the United States» (1965).


Нагірний Євген (1885 — 1951), архітект, син Василя Н. (див.), родом з с. Рудного б. Львова; у будовах гром. призначення, церквах, житлових будинках використовував мотиви укр. нар, архітектури, в пізніших помітний вплив конструктивізму.

[Нагірний Євген († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Нагірянське поселення, поселення хліборобсько-скотарських нащадків трипільських племен («скити — орачі» Геродота) на переломі 7 — 6 й. до Хр. б. с. Нагірян, Кельменецького р-ну, Чернівецької обл., де І. Шовкопляс (1950) виявив півземлянки з кам’яними печами, прикметну кераміку, крем’яне і рогове знаряддя й кістки свійських тварин


Нагнибіда Микола (* 1911), поет родом з Запоріжчини; по війні один з репрезентативних сов. поетів УССР, упорядник III — IV тт. (сов. період) «Антології укр. поезії» (1957). Зб. поезій: «Дніпровська весна» (1932), «Зерна» (1933), «Морські баляди» (1947), «Правий берег» (1948), «Поезії» (1951), «Зустрічі по дорозі» (1955), «Гірські вершини» (1960), «Вибрані твори» в 2 тт. (1961).

[Нагнибіда Микола (1911, Попівка — 1985, Київ). Твори в 3-ох тт. (1981). — Виправлення. Т. 11.]


Наголос (або акцент), виділення певного елементу мовного потоку більшою висотою тону (музичний Н.), або інтенсивністю (динамічний або експіраторний Н.), або тим і тим одразу. Укр. Н. має динамічний характер. Більша інтенсивність наголошеного голосного супроводиться його подовженням. Інтонаційна характеристика укр. Н. не вивчена. Припускається, що в півн. і сх. Укріпні Н. має спадний характер, на півд. заході рівний або злегка висхідний (Ганцов, Курило). Фонологічного значення ці розрізнення не мають. (Про втрату муз. Н. в староукр. мові див. Інтонація). Сила наголосу в укр. мові значно менша, ніж у рос. або болг. мові. Відповідно в укр. мові майже нема редукції голосних у ненаголошених складах. Крім гол. наголосу понадтрискладове фонетичне слово має в укр. мові слабші побічні Н., що звичайно припадають через склад (хореїчний тип) або через два склади (дактилічний тип): понавизби́рували́. Гол. Н. нормально не мають частки (енклітики), прийменники і односкладові сполучники (проклітики), як також особові займенники перед дієсловом: тýт таки, до ноги́, і вони́. Гол. Н. не перетягається на прийменник, за винятком кількох закам’янілих зворотів (нá руку, нá ніч, нá сміх). Фразовий Н. (або логічний) є підсилений слівний Н. серед кількох слівних Н. у фразі. Якісно він не відрізняється від слівного Н. і тільки в умовах емфази виділяється різко.

Н. може припадати на кожний склад слова (вільний Н.) і може переміщатися у відмінюванні слова (рухомий Н.). Відповідно Н. використовується для розрізнювання слів (пóтяг, іменник: потя́г, дієслово), зокрема апелятивів і топонімів (гранки́: Грáнки), а особливо в морфології для протиставлення однини множині (хáти: хати́), відмінкових форм (стéпу, родовий однини: степý, — місцевий), видових форм (наси́пати: насипáти) тощо. Особливістю укр. мови є розмірно велике число наголосових дублетів, що не відрізняються значенням і граматичною функцією (запи́тання : запитáння, потíк : пóтік, бáйдуже : байдýже : байдужé). Причиною наявности численних наголосових дублетів є впливи різних говірок, граматична аналогія, почасти вплив рос. та поль. мов, а гол. типова для укр. мови наявність побічних Н., що подекуди обмінюються функцією з гол. Н.

Перші описи укр. Н. дали Ганкевич (1877), Верхратський (1873), Гануш (1883) і Охримович (1900); найважливіші описи сучасного Н. належать Небожівні, Лер-Сплавінському, Ковальову, Наконечному і Станкевичеві. Іст. коментар до укр. Н. дав Булаховський. Н. у староукр. мові студіювали Веселовська, Огієнко і Горбач. Наголосові дублети вивчали Я. Рудницький, Веселовська і Білоштан. Нормативний словник укр. Н. видав М. Погрібний 1959 (друге вид. 1964).

Ю. Шевельов


Нагольний кряж, найвища частина гол. вододілу Донецького кряжа, положена між р. Міюсом на зах. та Кундрючою на сх.; перев. висоти 290 — 320 м, найвища — Мечетна Могила (367 м).


Нагорний Олександер (1887 — 1953), фізіолог родом з Харкова, проф. Харківського Ун-ту (з 1924), чл.-кор. АН УРСР (з 1943); праці з порівняльної фізіології, зокрема про вікові зміни структури, колоїдного стану, біохем. особливостей і фізіологічних процесів в організмі вищих тварин.

[Нагорний Олександер († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Надбужанська котловина (котловина над гор. Бугом), зах. частина Малого Полісся, тектонічно-ерозійного походження, являє собою неправильний трикутник між Розточчям на півд. зах., берегом Поділля на півд. сх. і уступом Волинсько-Холмської височини на півн. Півн. частина Н. к. є мореново-зандровою або зандровою рівниною, часто вкритою сосновими лісами. Півд.-зах. частина складається з пласких і низьких рівнобіжникових крейдяних горбів, вкритих перев. лесом та відділених широкими забагненими зниженнями.


Надбузька культура, неолітична культура в сточищі р. Бугу з периферійним поширенням по Дністер на півдні. Її носії жили в землянках, займалися рільництвом, скотарством, мисливством, знали ганчарство й ткацтво та виробляли з місцевого кременю гарне знаряддя (кинджали, сокирки, серпи, ножі тощо) для власного вжитку і на експорт у доріччя Дніпра, Пруту, в Закарпаття й Прибалтику в обмін за харч. продукти, балтицький бурштин і закарп. обсидіян. Похоронний обряд ще мало вивчений, проте є вказівки на поховання обрядово скорчених кістяків під могилками (Остап’є). Див. ЕУ I, стор. 379 (мал. 289).


Надвірна (V — 5), м., р: ц. Івано-Франківської обл., положене в передгір’ях Карпат над р. Бистрицею Надвірнянською, 9 500 меш. (1959); нафтова пром-сть, лісопромкомбінат, Карп. ліс. досл. станція.


[Надволжя. — Доповнення. Т. 11.]


Наддніпрянська Україна, Наддніпрянщина, умовний термін для позначення тієї частини укр. етногр. земель, яка входила до складу Рос. Імперії, згодом УНР (без ЗО УНР) і СССР до 1939 р.


Наддністрянська котловина (Наддністрянська рівнина), крайня півн.-зах. частина Передкарпаття у гор. течії Дністра між Стривігором на зах. і гирлом Свічі на сх. Зандрово-алювіяльна рівнина (висота 280 — 300 м); сильне заболочення, гол. в зах. частині (Самбірські болота на 35 км довж.), спричинене повільним спадом Дністра (0,5 м на 10 км); хоч воно зменшилося в наслідок меліорації, але й далі часті повені. Тому відносно мало ріллі (в зах. частині 30%) і лісів (7%), а багато (56%) сіножатей і пасовищ; густота населення бл. 60 осіб на 1 км²; села лежать на вищих терасах, м. на окраїнах Н. к. (Самбір, Дрогобич, Стрий, Рудки, Комарно, Миколаїв).


Наддністрянські говірки (або опільські), центр. говірковий масив Галичини. Н. г. характеризує в фонетиці: 1) перехід ’а в ’е/йе (без наголосу ’и/ ’і/ йи/ йі: пйітá ‘п’ята’); 2) подекуди вимова групи аў як оў (прóўда); 3) спорадично обнижена вимова групи ’ір як ’up (с’и́рка ‘сірник’); 4) дорсальна вимова т’, д’ як к’, ґ’ (к’ішк’и́й ‘тяжкий’); 5) пом’якшена вимова к, ґ, х перед е, и (так’é); 6) перехід л в ў після голосного в кінці складу (гóўка ‘голка’); 7) брак подвоєння приголосних в іменниках типу віс’іл’и́ ‘весілля’; 8) заник після і в давальному однини займенників і прикметників (ті дóбрі пáни ‘тій добрій пані’); у морфології: 9) закінчення -’ох, -’ом, -’има в м’якій відміні іменників (в кон’ох, дýшох, пол’óх, пол’и́ма, кóн’ом~н’ім, пол’óм~л’и́м; 10) збереження називного-знахідного двоїни в іменниках жін. і сер. роду (дві руц’í, сил’í); 11) заник м’якого типу прикметників (си́ний, трéтий, але пíўтрик’і ‘півтретя’); 12) енклітичні форми особового займенника (не лише: ми, мі, ти, к’і, си, с’і, але й: го ‘його’, му ‘йому’, йі ‘їй, її’); 13) дієслівні форми: мо(х)чи́, пичи́, ‘могти, пекти’, хóди ‘ходить’, вари́т ‘варить’, бирéс’і ‘береться’, хóдим ‘ходимо’, хóґ’іт ‘ходять’, варýт — -рйи́т ‘варять’, дас’ ‘даси, дасть’, йіч, йíджмо ‘їж, їжмо’, писóўім, -іс, -сáлам, -ас, писóўбим, -ис... ‘писав, писав би’ з закінченнями, що, як і частка -ся, можуть у реченні стояти окремо від дієслова; 14) особливості наголосу (у дієслів лише накорінний ї накінцевий наголос: пи́шу, -иш/ варý, -ри́ш) й лексики (польонізми, германізми). На півн. захід від Львова Н. г. утворюють батюцьку групу, перехідну до надсянських говірок (не лише з підвищеною до и / і вимовою ненаголошеного е, але з вимовою у ненаголошеного о); на південь від Дністра групу говірок, перехідних до покутських (пом’якшення передньоязикових приголосних перед і з о; група ст’ переходить у с’к’, а не с’ц’ -с’к’іна; групи р’у, р’о, р’еря) м’які; майбутній час типу буду ходити, а не бýду ходи́ў, -ила, як деінде; краще збережені закінчення м’якої відміни іменників: конéви, -нéм, землéў — хоч на кони́, пóли, зимли́; на півночі частіше кон’óви, -н’óм, зимл’óў; окремішності наголосу — роблений — і лексики); на півн. сході вплив півд.-волинських говірок (отвердіння р; приставне г- замість в-, й-, в словах, що починаються на голосний: горáти, ги́ндик). Н. г. виникли з поширювання покутсько-бук. та надсянських фонетичних процесів на зах. масив подільських говірок (14 — 16 вв.). Як мовне запліччя львівського культ. осередку Н. г. помітно впливали на гал. варіянт укр. літ. мови.

Література: Верхратський І. Говор батюків. Л. 1912: Janów J. Gwara małoruska wsi Moszkowiec i Siwkі Naddniestrzańskiej. Л. 1926; Budnyćkyj J. Lemberger ukrainische Stadtmundart (Znesinnja). Ляйпціґ 1943: Dejna K. Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny. Вроцлав 1957; Приступа Н. Говірки Брюховицького р-ну Львівської обл. К. 1957; Пура Я. Говори зах. Дрогобиччини, ч. І. л. 1958: Бандрівський Д. Говірки Підбузького р-ну Львівської обл. К. 1960; Кисілевський К. Мовні особливості наддністрянського гнізда, ЗНТШ, т. 169, Нью-Йорк 1962; Горбач О. півн.-наддністрянська говірка й діялектичний словник с. Романів Львівської обл. НЗ УТГІ т. 7 (10). Мюнхен 1965.

О. Горбач


Наддністрянщина, умовний термін, якого вживали інколи до 1917 р. для визначення Галичини, у противагу до Наддніпрянщини.


Надемський Микола (1892 — 1937), кіно- і драматичний актор школи О. Довженка, родом з Києва. У 1923 — 25 pp. в Театрі ім. І. Франка в Харкові (Дід з ціпком у «97» М. Куліша), з 1926 в Одеській кіностудії. Визначився у фільмах О. Довженка — «Звенигора» (1928), «Земля» (1930), «Іван» (1932) — у всіх у ролі діда. Загинув у час «єжовщини».


Надененко Федір (1902 — 63), композитор і піяніст; закінчив Київ. Консерваторію, концертмайстер і хормайстер Київ. (1925 — 35) і Ленінградської (1936 — 37) опер. Фортепіянові й хорові твори та сольові пісні на тексти Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, О. Пушкіна, А. Міцкєвіча та обробки укр. нар пісень; співред. ювілейного вид. творів М. Лисенка в 20 тт. (1950 — 59).

[Надененко Федір (* Льґов, Курщина, Росія — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Надраґа Олександер (1888 — 1962), адвокат у Львові, проф. рим. і цивільного права Укр. (Таємного) Ун-ту (1921 — 24), Гр.-Кат. Богословської Академії і Ун-ту ім. І. Франка (1940 — 41) у Львові; 1945 вивезений большевиками, номер після звільнення v Самборі.

[Надраґа Олександер (1885, Бережани, Галичина — 1962). — Виправлення. Т. 11.]


Надсянська низовина, надсянська котловина (в поль. літературі також Сандомірська котловина), являє собою трикутник між берегом Малополь. височини на півн. зах., Розточчям і Опіллям на сх. і берегом Карпат на півд.; на півд. сх. переходить в Наддністрянську котловину. II. н. лише в своїй сх. частині входить до складу укр. етногр. території — Посяння і півд. Холмщини (Білгорайщина); нині лише її невелика півд.-сх. частина належить до УССР. решта до Польщі.

Н. н. — тектонічна западина (частина великого Карп. передового прогону; див. Передкарпаття), виповнена міоценовими шарами, які доходять до 300 м грубини, покритими льодовиковими і алювіяльнимм відкладами. На рельєф Н. н. найбільше вплинув льодовик, який охопив її майже повністю (див. карту). Талі води льодовика відпливали на півд. сх. до Дністра, притокою якого був у той час Сян. Широкі забагнені долини Боложівки, Стривігору, Вишні й Верешиці є слідами діяльности водно-льодовикових потоків.

Н. н. складається з широких вищих пласкорівень (найбільша Тарногородська) і широких, піщаних, часто заболочених річних долин Танви, Золотої, Любачівки, Скла і Вишні. Різниця висот між вододілами і днами долин доходить до 50 (винятково й 80) м. На пласкорівнях виступає подекуди лес, на піскуватих місцях — надми.

З колись великих лісів, що становили на зах. (Сандомірська пуща) і півн. сх. (Білгорайська пуща) граничні смуги від Польщі, залишилося нині мало. На пісках це сосна, також смерека, береза, ялина й ін.; на глинястих ґрунтах смерека з домішкою граба, явора, клена, в’яза й ін. Ліси становлять тепер 1/3, сіножаті і пасовища 1/5, рілля бл. 45% всієї площі. Густота населення пересічно 80 меш. на 1 км²; вона найвища в р-ні лесових островів. Бл. 1/4 населення живе в м.

В. К.


Надсянські говірки (або долівські) тяглися вузькою смугою уздовж Сяну від гор. Сяну на півдні до зустрічі з діялектами поль. мови на півночі й заході. Масив Н. г., за винятком малої частини на півн. сх. (див., карта на 525 стор.), опинився після 1945 р. в межах Польщі і був там розпорошений в наслідок примусових виселень до УССР, а в 1947 р. в зах. й півн. Польщу. Як і. частина лемківських говірок, Н. г. становили ймовірно передіст. переходовий діялект до поль. мови, зах. частина якого (між р. Вислоком і Сяном) впродовж 14 — 19 вв. спольщилася.

У фонетиці Н. г. характеризують: 1) збереження різниці поміж давніми іы (не в групах к’і, г’і, х’і та чы, жы, шы, ры: жыті ‘жити’); групи кы, гы, хы збережені на півдні й півночі, а в центрі переходять у к’е, г’е, х’е під наголосом, к’і, г’і, х’і, якщо не наголошені; 2) давні групи пЂ, бЂ, вЂ, мЂ розвинулися в пйі, бйі, вйі, мн’і (бйíлий; мн’íра); 3) наголошене е вимовляється напружено, ненаголошені е, о підвищуються до і, у (вêрх, мулудíц’і ‘молодиця’); в сусідстві р та після ч, ж, ш, й вимова е обнижена до а (сарадíна ‘середина’, шастый ‘шостий’); 4) ръ у слабкій позиції дає ри (дрива); 5) в окремих говірках збережене ще ’у з ē (т’ýтка ‘тітка’) та о, оу, ы, и з ō (мист ‘міст’); 6) ’а збережене лише на півночі й півдні, а в сер. смузі перейшло в ’е (не під наголосом ’і: мулудц’і); група ав лябіялізована в оў (стоў ‘став’); 7) л перед е, і півм’яке (бы lі ‘були’); після голосного в кінці складу переходить в ў (віў ‘віл’); вставне л’ після губних відсутнє в дієслівних формах (лóмйу ‘ломлю’, але зімл’ê ‘земля’); група р’у, а спорадично р’ер’а), отверділи (жýрус’і ‘журюся’, пурéдок ‘порядок’); 9) отвердіння -т’, -с’, -ц’ у кінці слів та наростках -с’к-, -ц’к- й -ицю (хóдіт ‘ходить’, вêс, на півночі фс’он ‘весь’, хлóпіц ‘хлопець’, рубíтніцу ‘робітницю’); 10) відсутнє подовження приголосного в іменниках типу віс’іл’ê; 11) приставні в-/ў-, й- та зрідка г- перед початковими голосними (вóку ‘око’, гóс’ін ‘осінь’, йíнчый ‘інший’); 12) вн, бн > мн (мнук ‘внук’, дрімный ‘дрібний’), ст’ > с’ц’ (с’ц’інá ‘стіна’), н’к > йк (малêйк’ій ‘маленький’); задньопіднебінне ŋ в групах ŋк, ŋґ (рыŋка ‘сковорідка’); проґресивна асиміляція груп жк, жц’ в жґ, ждз’ (кнíжґа, кнíждз’і ‘книжка, -жці’); паляталізація груп приголосних перед і (з’л’іс ‘зліз’, д’ві ‘дві’); 13) міжслівна фонетика типу д’іт ‘дід’, малíзму ‘ми мали’ з змінами прийменника-приростка в в ф/х перед глухими та в г перед дзвінкими (гдóма ‘вдома’, хпаў ‘впав’); 14) в деклінації: закінчення типу кóс’ц’ом ‘кістю’, том мом рукóм — тоў мóў рукóў, ф сілý ‘в селі’, пал’ц’íма ‘пальцями’, пу пул’óх ‘по полях’, окремі форми двоїни (д’ві руц’í, сіл’í), клична форма однини замінена називним, крім власних імен, де закінчення нульове (мам ‘мамо!’), у прикметників нестягнені форми (лáднуйі пóлі ‘гарне поле’), поширений м’який тип (рíд’н’ій ‘рідний’), у займенників енклітичні форми (мі ‘мене, мені’, т’і ‘тебе’, ті ‘тобі’, с’і ‘себе’, сі ‘собі’) та в жіночому роді йі ‘її, їй’, йу н’у ‘її’ (знахідний); у коньюґації: мучи́ ‘могти’, пічи́ ‘пекти’; теперішній час гáдам, -аш, -ат ‘говорю, -риш, -рить’; минулий час пісáўйім, -іс, -áлам, -áлас, -áлізму, -áлісті; майбутній час буду пісáў, -áла; умовний спосіб худíў бым, -быс, худíлі бызму, -бысті; наказовий спосіб хот’, хóд’му, хóт’ті; 15) прислівники на -’і (лад’н’і ‘гарно’); 16) наростки -іску, (жытніску ‘житнице’), -’ê, -’êті на ознаку незаміжніх дівчат (Кувал’ê ‘Ковалівна’), приростки на- (в суперлятивних формах: налад’н’íшшый ‘найгарніший’), при- ‘про-’ (прирóк ‘пророк’), прийменники й сполучники біз ‘без, крізь’, бéсту ‘проте’, жи ‘що’, жиби ‘щоб’; 17) наголосові й лексичні особливості (в тому численні польонізми, зокрема кальки й фонетичні субституції уздовж мовної межі).

Література: Верхратський І. Про говор долівський. ЗНТШ, т. 35 — 36. Л. 1900; Пшеп’юрська М. Надсянський говір. В. 1938; Пшеп’юрська-Овчаренко М. На пограниччях надсянського говору. ЗНТШ. CLXII. Нью-Йорк 1954.

О. Горбач


Надтисянська низовина, див. Потиська низовина.


Надхин Григорій (1819 — 81), історик і етнограф, родом з Катеринослава; співр. «Основи» (1862); праці про останні роки Запор. Січі.


Назарак Юліян (1893 — 1916), маляр і поет УСС; автор комічної стрілецької опери («Штурм на полукіпки») і стрілецьких пісень («Хлопці, алярм!»).


Назаревський Олександер (* 1887), літературознавець родом з Новомиргорода на Кіровоградщині; з 1914 р. пр.-доц., пізніше проф. Київ. Ун-ту, 1929 — 50 pp. співр. АН УРСР. Праці з історії укр. і рос. літератури, фолкльористики, книгознавства, текстології, бібліографії. Серед ін.: «До студій над давньою укр. повістю» (1928), «Іст. курс укр. літератури» (1930), «Із спостережень над листами Т. Г. Шевченка» (1947), «Библиография древнерусской повести» (1955).

[Назаревський Олександер (1887 — 1977, Київ). Праці про М. Гоголя (1910), про рос.-укр. літ. зв’язки (1963). Брав участь у підготові акад. видань творів М. Гоголя і Т. Шевченка. — Виправлення. Т. 11.]


Назаренко Іван (* 1908), сов. діяч в УССР і сов. філософ, родом з Полтавщини; з 1941 р. на різних керівних посадах; у 1949 — 56 pp. секретар ЦК КП України, з 1956 р. — дир. Ін-ту історії партії ЦК КП України; з 1950 р. — чл. Політбюра, з 1953 р. — чл. Президії ЦК КП України. Праці: «Світогляд Т. Г. Шевченка» (1959), «Суспільно-політ., філос. та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка» (1961) й ін.

[Назаренко Іван (1908, Бірки, Хорольський пов. — 1985, Київ), „Суспільно-політ., філос., естетичні та атеїстичні погляди Т. Г. Шевченка“. — Виправлення. Т. 11.]


Назаріїв Олекса (1880 — 1918), гром.-політ. діяч, родом з Полтавщини, активний в таємних гімназійних (Прилуки) і студентських (Укр. Студентська Громада в Петербурзі) орг-ціях, чл. РУП та УСДРП. 1908 р. переїхав до Львова, де був бібліотекарем НТШ і співпрацював в укр. пресі. 1914 — 18 співр. Союзу Визволення України. 1918 р. повернувся на Сх. Землі, де незабаром помер.


Назарко Іриней (* 1905), василіянин родом з Тернополя, церк. діяч і історик Церкви, д. чл. НТШ. У 1932 — 44 pp. гол. Марійського Т-ва Молоді у Львові та ред. його вид., у 1946 — 53 pp. в Канаді (1946 — 48 ред. ж. «Світло», з 1950 р. проф. історії укр. Церкви Кат. Ун-ту в Монтреалі), з 1953 р. в Римі (до 1963 р. ген. консультор ЧСВВ, з 1955 р. ректор Укр. Папської Семінарії). Гол. праці: «Св. Володимир В. ...» (1954), «Київ. й гал. митрополити» (1962) і низка іст. і біографічних нарисів («Клим Смолятич і його послання», «Київ. манастирі домонгольської доби», «Папа Інокентій XI і козаки» та ін.) та проповідей.

[Назарко Іриней (1905, Товстолуг, Тернопільський пов. — 1976, Оттава, Канада). Повернувся до Канади при кін. 1960-их pp. — Виправлення. Т. 11.]


Назарук Осип (1883 — 1940), гром. і політ. діяч, визначний журналіст і публіцист, за фахом адвокат, родом з Бучача. За орг-цію сер.-шкільних драгоманівських гуртків (1899 — 1904) був виключений з усіх гімназій у Галичині, згодом один з організаторів студентського життя; чл. управи Укр. Радикальної Партії (1905 — 19) і співред. «Гром. Голосу». В 1915-18 pp. при УСС, де керував Пресовою Кватирою УСС (1915), одночасно був співр. «Вісника Союзу Визволення України», а в 1918 р. очолював Комісаріят УСС на Поділлі. З жовтня 1918“ р. чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і її делеґат для переговорів з гетьманом П. Скоропадським у справі допомоги у війні проти Польщі. Як чл. Стрілецької Ради СС брав активну участь у повстанні проти гетьмана в Білій Церкві. За Директорії в уряді Чехівського мін., в уряді Остапенка керівник управління преси і пропаґанди. З пол. 1919 p. H. був близьким політ. співр. диктатора Петрушевича і ред. органу УГА «Стрілець». У 1920 — 22 pp. при уряді ЗУНР у Відні, співр. його офіціозу «Укр. Прапор» і «Волі». З кін. 1922 р. і в 1923 р. з доручення цього уряду організував позичку Нац. Оборони в Канаді. Відійшовши в той час від соціялізму, став віруючим католиком, прихильником і пропаґандистом гетьманської ідеї, а після переїзду до ЗДА рад. тижневика «Січ» у Чікаґо, організатором гетьманських «Січей» і співред. «Америки» у Філядельфії. Повернувшись 1926 р. до Львова, став близько Укр. Христ. (згодом Кат.) Орг-ції і ред. її органу «Нова Зоря»; 1937-39 чл. Укр. Координаційного Комітету у Львові (як репрезентант єп. Г. Хомишина). Помер на еміґрації в в Кракові.

Н. автор численних ст., споминів («Слідами УСС», 1916; «Над Золотою Липою», 1916; «Рік на Великій Україні», 1920), іст. оп. і повістей («Проти орд Джінґісхана») 1921; «Кн. Ярослав Осмомисл», 1920; «Роксоляна», 1930), брошур («Що це є суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролетаріят», 1913; «Студентство і політика», 1921; «Корупція в держ. життю», 1921; «Робітництво і релігія», 1926), репортажів з подорожів по Україні, Канаді, ЗДА, Скандінавії, Німеччині та ін.

[Назарук Осип (31.8.1883, Нагірянка, Бучацький пов. — 31.3.1940). — Виправлення. Т. 11.]

Б. К., С. Р.


Називне речення, закінчене висловлення, що складається з (або концентрується навколо) називного відмінка іменника і не припускає дієслова в особовій формі. Н. р. вказує на існування предмета, що його назва стоїть у називному відмінку. В давньо-укр. мові вони з’являються подеколи як назви творів. Як спеціяльний літ. засіб вони ширяться з розвитком імпресіонізму (зокрема твори М. Коцюбинського), але ще перед тим їх впровадив у літературу Т. Шевченко. Історію Н. р. в укр. мові досліджував Ю. Шерех (Шевельов): «До генези називного речення» (1947).


Називництво (ономастика) досліджує назви: 1) місцеві (топонімія), 2) осіб (антропонімія), 3) тварин (зоонімія). Про укр. назви й стан їх дослідів до 1947 р. див. ЕУ 1, стор. 366 — 68. Пізніше, до 1957 р. студії з Н. з’являлися гол. поза межами України. Укр. гідронімічний матеріял широко розвинений у «Studia nad nazwami wód słowiańskich» Я. Розвадовського (Кр., 1948) і «Pierwotny zasiąg języka prasłowiańskiego» К. Мошинського (Вроцлав, 1957). Монографію про топоніміку Лемківщини видав З. Штібер (1948 — 49), Гуцульщини — С. Грабец (1950). Назвам дніпровських порогів присвятив монографію К. О. Фальк (Люнд, 1951; критика Ю. Шевельова в «Word» 11, 1955 і «Україна» 10, 1953). З 1951 р. Я. Рудницький почав видавати у Вінніпеґу серію брошур «Onomastica» (до 1965 р. 29 випусків). Огляд укр. прізвищ вмістив у 1952 р. І. Борщак у «Revue Internationale d’Onomastique». Я. Гурський і А. де Вінсенз працювали над укр. прізвищами (частково опубліковані в «The Annals» УВАН у ЗДА в 1960). Укр. назви включено до двох словників, започаткованих М. Фасмером, що почали виходити 1960 p. («Wörterbuch der russischen Gewässernamen») і 1962 p. «Russisches geographisches Namenbuch»), хоч вартість цих матеріялів для укр. Н. сильно знецінена тим, що назви даються в їх офіц. рос. (рідше поль.) формі. У пізнішій монографії С. Вархола «Nazwy miast Lubelszczyzny» (1963) розглядаються також назви укр. походження.

На Україні відродження Н. почалося з 1957 p., коли цим проблемам присвячена зошит «Мовознавства» (14). Тоді ж видано «Каталог річок України» (Г. Швець, Н. Дрозд, С. Левченко), попереджений «Укр.-рос. і рос.-укр. словником власних імен людей» (Н. Дзятківська, С. Левченко, Л. Скрипник, друге вид. 1961). Проте настанова цих словників нормалізаційна (великою мірою русифікаційна) і наук. значення вони не мають. Подібного характеру називничий матеріял подасться в списках назв за адміміністративно-територіяльним поділом Укр. РСР (напр., 1962), як до певної міри в «Укр.-рос. словнику геогр. назв УРСР» В. Нежнипапи (К., 1964). Наук. праці з Н. друкуються перев. в спеціяльних неперіодичних зб. Ін-ту Мовознавства АН («Питання топоніміки та ономастики», 1964; «Територіяльні діялекти і. власні назви», 1965; «Питання ономастики», 1965), але також в ін. вид. АН і ун-тів. З монографічних вид. можна назвати «Назви річок Полтавщини» О. Стрижака (1963). Систематично працюють у царині топоніміки К. Цілуйко, О. Стрижак, В. Петров; у царині антропоніміки Ю. Редько, Л. Гумецька та ін.

Ю. Шевельов


«Назустріч», літ.-мист. двотижневик, виходив у Львові в 1934 — 39 pp.; ред. О. Боднарович, В. Сімович і М. Рудницький, згодом С. Гординський; журн. всебічно інформував про укр. і світове культ. життя з позицій насамперед естетичних.


Наказний гетьман, на Україні 17 — 18 вв. урядова особа, що тимчасово заступала гетьмана. Н. г. призначав гетьман або обирала Рада старшини із старших ген. старшин або полковників. Н. г. виконував обов’язки гетьмана в таких випадках, що створювали відмінні форми Н. г.: 1) під час походу, коли в ньому не брав участи сам гетьман (це найдавніша й найчастіша форма Н. г., особливо характеристична для 17 в.); 2) під час трипалої відсутности гетьмана в своїй резиденції (у зв’язку з війною або виїздом за межі країни, зокрема до Москви) або неспроможности його виконувати свої обов’язки, в наслідок хвороби (напр., Н. г. Василь Многогрішний у 1671 p.); 3) коли гетьманський уряд був вакантний через смерть гетьмана або його усунення (напр., Н. г. Василь Борковський у 1687 р.) чи резиґнації.

Особливе значення мала третя форма, бо Н. г. ставав на більш-менш довгий час урядуючим гетьманом. Такими Н. г. були: Яким Сомко (призначений Ю. Хмельницьким у 1660 p., був до 1663 p.); Дем’ян Многогрішний, Н. г. Петра Дорошенка на Сіверщині у 1668 — 69 pp.; і особливо Павло Полуботок (1722 — 24), якого, вмираючи, призначив І. Скоропадський і затвердив цар Петро I.

О. О.


Наказний отаман, тимчасова командна функція в Армії УНР з доручення Гол. отамана, в засягу командування операціями на фронті. Н. о. були: ген. О. Осецький і ген. О. Греков.


Наконечна Ганна (* 1896), мовознавець, співр. Досл.-Фонетичного Ін-ту в Берліні, після 1945 р. лекторка укр. мови нім. ун-ту в Мюнхені; склала нім.-укр. словник (1939), з Я. Рудницьким видала записи діялектних текстів з Прикарпаття (1940); лінґвогеографічні дослідження укр. лексики.

[Наконечна Ганна (1896, Плугів, Золочівський пов., Галичина — 1994, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Наконечна-Сушко Ольга (* 1916), співачка, піяністка і педагог, родом зі Львова; концертувала в Зах. Европі, Канаді й ЗДА; з 1957 р. керівник школи Укр. Муз. Ін-ту у Вашінґтоні.


Наконечний Андрій (* 1905), маляр-неовізантиніст; студіював у Краківській Школі Мистецтв, чл. мист. гуртка «Зарево»; виставляв у Кракові й Львові.


Наконечний Василь (* 1918), інж. корабельного будівництва, д-р техн. наук родом з Галичини; закінчив студії у Лювені (ініціятор і співзасновник Укр. Наук.-Осв. Т-ва у Бельгії) і ЗДА. Чл. багатьох чужинецьких наук. т-в. Працював на корабельнях Бельгії й Канади (асистент керівника корабельні та конструктор кораблів), з 1957 р. — в дослідній лябораторії кораблів у ЗДА (старший наук. дослідник). Бл. 20 досл. праць з корабельної ділянки.


Наконечний Микола (* 1902), мовознавець, доц. різних високих шкіл у Харкові; праці з укр. правопису, діялектології, ортоепії й описової фонетики та фонології (м. ін. розділ в «Курсі сучасної укр. мови» АН, 1951), співавтор Рос.-укр. словника (1926) та ред. Рос.-укр. фразеологічного словника, друкованого в ж. «Прапор» з 1959 р.

[Наконечний Микола (1900, Новий Тагамлик, Полтавщина — 1981, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Наконечний-Нольден Євген (* 1914), літ. псевд. Блакитний, архітект родом з Волині; закінчив Київ. Художній Ін-т. Проєкти — будинку Торг. Академії (елементи конструктивізму), студентського гуртожитку, тютюнових кіосків (1935, разом з Ф. Кричевським) у Києві і типових «раймаґів» в укр. стилі (1940); нагороди на всесоюзному (1938) і всеукр. (1939) конкурсах. На еміґрації в Німеччині і (з 1949) в ЗДА; мист. оформлення великих будинків. Ст. на мист. теми; разом з Ю. Дивничем монографія про Й. Гірняка («В масках епохи», 1948).


Налєпінська-Бойчук Софія (1885 — ?), ґравер на дереві, дружина М. Бойчука; студіювала з Академії Мистецтв у Парижі; у 1923 — 35 pp. проф. Київ. Держ. Художнього Ін-ту; на поч. 1936 р. заарештована, дальша доля не відома. Обкладинки та ілюстрації до численних книжок, оформлення цілих видань (перша премія за макет офомлення «Дитячої Енциклопедії», 1935); плякати, окремі дереворити («Катерина», «Дівчата», «Прогулянка»). Схилялась до стилізації в дусі примітивізму та старої укр. ґравюри.

[Налєпінська-Бойчук (Налепинська-Бойчук) Софія (1884, Лодзь, Польща — 1937). Розстріляна разом з чоловіком 13.7.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Наливайківці, військ. частини, що носили ім’я С. Наливайка. Восени 1917 р. були зформовані курінь ім. Наливайка на Білорусі та полк ім. Наливайка в Дарниці б. Києва. Рештки цього полку в лютому 1918 р. увійшли до складу Окремого Запор. загону. У 1919 р. в Запор. корпусі був полк ім. Наливайка, а в 1920 р. в 1 Запор. стрілецькій дивізії курінь ім. Наливайка. Полком і куренем командував полк. Микола Пирогів.


Наливайко Василь (1886 — 1938), лікар, 1918 — 20 pp. служив в Укр. Армії, на еміґрації в Польщі і з 1923 р. в Чехо-Словаччині; діяч Спілки Укр. Лікарів у Чехо-Словаччині; ст. з хірургії в мед. журн.; кн «По Святій Землі» і «Жиди в Палестині» (1937).

[Наливайко Василь (1887, Северинівка, Брацлавщина, Поділля — 1938, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Наливайко Дем’ян († 1627), правос. церк. діяч і письм., чл. Острозького культ.-осв. осередку, брат Северина Н. (див.); придворний свящ. кн. К. Острозького і викладач Острозької школи. У 1594 — 96 pp. брав участь у повстанні Северина Наливайка, 1596 р. учасник Берестейського правос. собору; 1602 — 05 pp. управитель друкарні в Дерманському манастирі, а згодом в Острозі (1607, 1612); автор віршів і перекладач проповідей Івана Золотоустого.

[Наливайко Дем’ян (1550-і pp., Гусятин, Галичина — 1627, Остріг, Волинь). — Виправлення. Т. 11.]


Наливайко Северин (1560? — 97), коз. провідник кін. 16 в. “родом з м. Гусятина на Поділлі. В молоді роки козакував на Запоріжжі, а згодом служив як сотн. у кн. К. Острозького і брав участь у розгромі коз. війська К. Косинського під П’яткою (1593). 1594 р. став отаманом незалежної коз. дружини. Після кількох вдалих походів на Молдавію у спілці з запор. козаками (1594, 1595) Н., разом з Григорієм Лободою і Матвієм Шаулою, очолив повстання проти поляків, яке поширилося на Поділлі, Волині, частково Київщині й Білорусі; козаки за допомогою міщанства і селян заволоділи Брацлавом, Гусятином, Баром, Каневом, Черкасами, Слуцьком, Могилевом на Дніпрі та ін. м. У кін. 1595 р. поль. уряд доручив гетьманові С. Жолкевському приборкати повстання. Перед спільною загрозою Н. в квітні 1596 р. об’єднав своє військо з запорожцями на чолі з Шаулою. Коз. військо відбило наступ поляків під Білою Церквою, але потім змушене було відступити на Лівобережжя. На весні 1596 р. на р. Солониці, під м. Лубнями, козаки були оточені переважаючим поль. військом; після 2-тижневоі оборони під час заколоту вбито Лободу, а 7(17). 7. 1596 козаки видали Н. і Шаулу полякам. Не зважаючи на обіцяну амнестію для козаків, Жолкевський вирізав більшість козаків, а Н. після тортур був страчений у Варшаві 11 (21). 4.1597.

Л. В.


Налисник Юліян (1890 — 1960), гром. діяч на Лемківщині, адвокат у Дуклі; співр. посольства УНР в Софії (1918 — 21); з 1944 р. на еміґрації, з 1949 р. в ЗДА; співорганізатор і з 1957 р. гол. Орг-ції Оборони Лемківщини.

[Налисник Юліян (* Красна, Коросненський пов., Галичина — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Нальотова Катерина (1787 — 1869), драматична акторка і співачка, з 1813 р. в театрі під керівництвом І. Котляревського в Полтаві і там же виконавець гол. ролей у його п’єсах. У 1821 — 22 pp. у трупі М. Щепкіна в Києві, пізніше у Харкові та ін.


Намісник, високий урядовець, що заступав і здійснював на певній території владу від імени кн. чи гол. держави («на місті»). В давній Русі-Україні Н. заступав кн. в пригородах; у В. Князівстві Лит. Н. представляв В. кн., користуючися широкими прероґативами держ. влади, а згодом лише управляв княжими добрами (15 в.). У Рос. державі Н. — представник царя в окремих м. чи пов.; з 1775 p., коли переорганізовано губ., уряд Н. тотожний з позицією ген.-губернатора або губернатора. В Австрії Н. — найвищий цісарський урядовець, який керував держ. адміністрацією та доглядав над крайовим самоуправлінням; Н. в. Галичині звич. були поляки, а під час світової війни — австр. генерали.


Намісництво, адміністративно-територіяльна одиниця на укр. землях у Рос. Імперії у 1780 — 90-их pp. На території України було утворено такі Н.: на Слобожанщині — Харківське (1780; але частина Слобідської України була передана до рос. — Воронізького й Курського Н.); на території кол. Гетьманщини — Київське, Новгородсіверське й Чернігівське (1782); на. Півд. Україні — Катеринославське (1784), а згодам Вознесенське (1795); на Правобережжі, після другого розбору Польщі, 1793 р. — Із’яславське (з 1795 — Волинське), Брацлавське й Подільське. На чолі Н. стояв намісник з правами генерал-губернатора. Н. скасовано 1797 р. і введено поділ на губернії.


Наморадзе Георгій (1882 — 1965), грузинський письм.-перекладач, діяч у ділянці укр.-грузинських культ. зв’язків, у 1920-і першій пол. 1930-их pp. завідувач сектору періодики Держ. В-ва України. Переклади творів М. Джавахішвілі, К. Лордкіпанідзе, Д. Суліашвілі та ін. на укр. і П. Панча, О. Гончара, В. Земляка, Д. Косарика на грузинську мову. Ст. в грузинській пресі про Т. Шевченка, М. Коцюбинського, Л. Українку, М. Лисенка. В сер. 1930-их pp. репресований, пізніше реабілітований.


Нанке Альойз († 1835?), чес. музика і композитор родом з Брна, з 1829 учитель і дириґент Катедрального хору в Перемишлі. Твори Н. поміщені в зб. І. Кипріяна.

[Нанке Альойз (бл. 1780 — 1835, Перемишль). — Виправлення. Т. 11.]


Нансен Фрітьоф (Nansen Fridtjof, 1861 — 1930); визначний норв. полярний дослідник, учений та дипломат; діяльний у Лізі Націй і в багатьох міжнар. гуманітарних міроприємствах. 1921 — високий комісар для допомоги голодуючим у Сов. Росії. З 1922 заснував і очолював бюро Ліґи Націй для втікачів (Office Nansen) у Женеві, яке опікувалося політ. еміґрантами з кол. Росії та видавало їм спеціяльні т. зв. нансенівські пашпорти, якими користувалося також багато укр. еміґрантів з Наддніпрянщини (по другій світовій війні нансенівські пашпорти замінено пашпортами, видаваними на підставі міжнар. Конвенції 28. 7. 1951). Бюро не визнавало окремого укр. громадянства, хоч у цьому напрямі діяли органи екзильного уряду УНР.

На форумі Ліґи Націй Н. позитивно ставився до питань нац. меншостей. За свою діяльність нагороджений премією миру Нобеля.


«Напередодні», літ.-мист. двотижневик націоналістичного напрямку, виходив у Львові 1937 — 38 за ред. Б. Кравцева.


Наперсник, Наперстянка (Digitalis L.), рід рослин родини ранникуватих; отруйні. На Україні відомі: Н. жовтий великоквітковий (D. grandiflora Mill.) з ясножовтими квітками, росте в Карпатах, на Прикарпатті й Поліссі, в Лісостепу (перев. правобережному); і культивований Н. червоний (D. purpurea L.) — лікарська рослина (див. стор. 1312).


Наперський Костка, див. Костка Наперський.


«Наполеоніда» назва держави — протекторату на території України, що мала бути утворена за політ. плянами Наполеона (Н.) I (1769 — 1821), імператора Франції (1804 — 15), на сх. Европи. Продовжуючи традиційну франц. політику 18 в. щодо України (підтримка П. і Г. Орликів, зв’язки з К. Розумовським, оборона прав «коз. нації» в Конвенті 1795 р. тощо), Н. ще в часи свого консуляту звернув увагу на укр. проблему. Спочатку франц. уряд цікавився перев. екон. перспективами України у зв’язку з розвитком чорноморського торгу (низка інспірованих урядом публікацій, зокрема Anthoine baron de St.-Joseph, «Essai historique sur le commerce et la navigation de la mer Noire» 1805, J.-B. Dubois, C. Malte-Brun, ст. в англомовному органі мін-ва закордонних справ „The Argus“ з 16. 1. 1807 p. тощо). Згодом укр. питання було поставлене в аспекті поль. політики Н., особливо після утворення Варшавського Князівства (1807), що виявило свої претенсії на укр. землі Речі Посполитої 1772 p. H. не дав відразу згоди на вимоги поляків, але й не заперечував, що зах.-укр. землі й Правобережна Україна можуть повернутися до Польщі.

Як самостійне політ. питання, укр. проблема виникла перед Н. у процесі готування до остаточного змагання з Росією. Дістаючи від своїх дипломатів на сх. Европи й аґентів на Україні щораз частіші відомості про антирос. настрої серед різних верств укр. людности й зростання симпатій до Франції і особисто до Н., а навіть про заколоти в деяких місцевостях України, франц. уряд висунув ідею розбору Рос. Імперії (з 1808 р. і особливо у 1811-1812 pp.). На доручення Н. мін-во закордонних справ опрацьовувало низку проєктів щодо України (праці графа d’Hauterive і графа J. de Montgaillard, 1812), які передбачали розчленування Рос. Імперії, відокремлення укр. земель від Росії і поділ їх на три частини. Правобережна Україна (можливо, без Волині, яку 1812 p. H. обіцяв Австрії за допомогу у війні проти Росії) мала повернутися до Польщі. На Лівобережжі й Півд. Україні мали бути створені дві держави під протекторатом Франції: одна з них у межах Чернігівщини (на півн. до Орла) і Полтавщини, друга — «Наполеоніда» на півд. України, в межах Катеринославщини, Донеччини, Таврії, Криму, Херсонщини (до Дніпрового гирла), якщо останні три обл. не будуть повернуті під панування Туреччини. З цими широкими плянами пов’язане було також доручення Н. Шарлеві Лесюрові (Lesur) скласти „Histoire des Cosaques“, яка вийшла 1813 p. пробним накладом 1 000 прим.

Під час війни з Росією 1812 р. гол. удар Н. буз скерований у бік Москви. З укр. земель під окупацією франц.-австр. війська опинилася тільки Зах. Волинь. Спроба Н., відступаючи з Москви, пробитися на Україну зазнала невдачі. Лівобережно-укр. шляхетство, стурбоване також поль. плянами Н., пішло на компроміс з рос. урядом, що відограло певну ролю в поразці французів 1812 p. H., плянуючи новий похід проти Росії, далі цікавився Україною. Але дальший хід невдалої для нього війни поклав край його укр. плянам.

Література: Борщак І. Napoléon et l’Ukraine. Revue des Etudes Napoléoniennes. VII — VIII. Париж 1922; Оглоблин О. Нариси з іст. капіталізму на Україні. Вип. І. Х. — К. 1931; Борщак І. Наполеон і Україна Л. 1937; Борщак І. Жан Монґаяр. Україна. ч. 8, Париж 1952.

В. Косик і Р. М.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.