[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1695-1706.]

Попередня     Головна     Наступна

Народне знання, сукупність нар. відомостей у різних ділянках духової і матеріяльної культури, створюваних і вироблюваних багатовіковим досвідом та передаваних з покоління в покоління. В окремих ділянках Н. з. елементи справжнього знання перемішані часто з рел. віруваннями, ритуально-магічними діями, забобонами.

Нар. філософія й ін. ділянки духовости, зв’язані з нар. світоглядом і т. зв. життєвою мудрістю, виявлені в різних жанрах укр. усної словесности, гол. у приказках і прислів’ях, байках, анекдотах. Багатством визначаються нар. відомості з обсягу психології — обсервації й аналізи тих чи ін. явищ психічного життя, зокрема розумової праці (розум, пам’ять, думка). У родинних і гром. взаєминах застосовуються норми звичаєвого права (див. Право звичаєве).

Відомості й вмілості з математики, подекуди примітивні, базовані на децимальній системі (десять пальців); математичні операції — додавання, віднімання, множення і ділення, і навіть піднесення до ступеня — виконуються здебільша в пам’яті. Деякі елементи геометричного знання (ділення площ на квадрати, прямокутники, трикутники, трапеції) використовуються в нар. будівництві й мірництві. Останнє широко розвинене й охоплює різні способи вимірювання довжини, площі, об’єму, ваги й місткости (див. Міри) і часу (див. Народний календар). Багате й різнородне, хоч і перемішане часто з фантастичними уявленнями і даними Н. з. в таких ділянках, як космографія, географія, астрономія, засвідчене також відповідною термінологією спільною для укр. й слов. народів. На основі багатого досвіду і довготривалих спостережень метеорологічних умов була вироблена ціла система передбачення погоди, навіть на довгі відтинки часу. Великим запасом і обсягом відомостей, базованих на довговікових спостереженнях і їх аналізі, відзначається Н. з. в таких природознавчих ділянках, як ботаніка (лікувальні й отруйні рослини), зоологія і подекуди біологія. Широко розвинута і стосована, хоч і зв’язана з безліччю забобонів і культово-магічних заходів (чари й замовляння), нар. медицина з великим багатством способів діягнози і лікування хвороб, як і лікувальних засобів. З Н. з. в цій ділянці пов’язані також відомості з анатомії і стоматології.

Якщо йдеться про матеріяльну культуру, то найбільший запас випробуваного традицією й досвідом знання наявний в основній для укр. народу професії, якою є хліборобство, і в близьких до нього зайняттях, як скотарство, рибальство, ловецтво, пасічництво. Високим рівнем техн. знання і мист. досконалости відзначаються численні ділянки нар. виробництва — ремесел і кустарної пром-сти: нар. будівництво, теслярство, бондарство, ганчарство, ковальство, ткацтво, кушнірство і такі вироби нар. мистецтва, як вишивки, кераміка, килими, різьба на дереві тощо. (Спробу заг. характеристики деяких ділянок Н. з. — див. ЕУ 1, стор. 250-51.

Б. Кравців

Народне мистецтво, різні ділянки нар. культового, ужиткового й образотворчого мистецтва, тобто виробництва по-мистецьки оформлених предметів і речей, призначених для культових потреб, оздоблення нар. побуту або для щоденного вжитку. Окремі роди укр. Н. м. своїм культово-магічним призначенням і традиціями техн. виконання й декорації (орнаменту) сягають до доби палеоліту (Мізинь) і неоліту (Трипілля), деякі походять з бронзової чи пізнішої доби. Укр. Н. м. відрізняється своїм нац. самобутнім характером, спільністю нац. стилю в орнаменті, малюнку, композиції, кольориті й сюжеті. Відповідно до використовуваного матеріялу і техн. виконання, Н. м. поділяється на: скульптуру (вироби з глини, каменю, тіста), кераміку (ганчарство, кахлярство, іграшки), дереворізьбу (пласку, барельєфну і повну), ткацтво, килимарство і вишивкарство, виробництво різних предметів з кости, рогу, металів, скла, соломи, паперу та ін. Сюди належать і такі роди декоративної пластики, як писанкарство, стінний розпис, нар. станковий живопис, нар. ґравюра, різьба на дереві. Докладніше про окремі ділянки Н. м. — див. ЕУ 1, стор. 282-316.

Окремо треба згадати нар. архітектуру — вияв мист. смаків народу в будівництві (див. Нар. будівництво).

З деяких родів Н. м. виникають мист. ремесла і згодом мист. промисли, призначені для ринку: кераміка, килими, порцеляна, фаянс, ювелірні вироби тощо. Вони найбільше розвинулися в кін. 19 в., коли заходами урядових чинників, земств, а в Галичині та на Буковині — крайових управ стали поставати мист.-пром. школи (Миргород, Коломия, Вижниця тощо). За сов. влади Н. м. занепало. Деякий розвиток нар. ремесел і промислів, здебільша з торг. метою, почався в УССР у 1950-их pp. На базі давніших осередків Н. м., особливо в ганчарських, ткацьких, килимарських, різьбарських і стінного розпису (Опішня, Кролевець, Косів, Петриківка та багато ін.), постають нові комплексні центри, організовані спершу як артілі, пізніше як фабрики мист. виробів. У зв’язку з цим їхні вироби набувають все більше проф.-пром. характеру. Однак під мист. оглядом вони все ще не мають того рівня і попиту на міжнар. ринку, як вироби ін. слов. народів. Крім того, відновлено або введено в УССР деякі ділянки спеціяльних мист. промислів, напр., декоративного скла, підлакового живопису, кахлів, повної антропоморфної скульптури (різьба на дереві лемківських майстрів у Львові й ін. м. зах. укр. земель). Нові кадри майстрів-професіоналів виходять з численних художньо-пром. шкіл. Мист. ремесло культивується і в багатьох осередках укр. діяспори, зокрема писанкарство.

Література: Див. ЕУ 1, стор. 315 (Ужиткове мистецтво), а також Moszyński K. Kultura ludowa Słowian. II. Кр. 1939; Манучарова Н. Укр. нар. декоративне мистецтво. К. 1952; Манучарова Н. Художні промисли Укр. РСР. К. 1953; Гургула І. й ін. Нар. майстри. К. 1959; Гургула І. Нар. мистецтво зах. обл. України. К. 1966; Бутник-Сіверський Б. Укр. радянське нар. ми[стецтво. Кн. 1 — 2. К. 1966. (Докладніше див.] ЕУ І, стор. 250-51).

Б. Кравців

«Народне Слово», популярна газ. у Львові, виходила тричі на тиждень 1907 — 11 pp.; ред. А. Веретельник, В. Масляк, В. Держирука і А. Шестак.

«Народне Слово», тижневик (спершу місячник); орган допомогового т-ва «Укр. Нар. Поміч» у ЗДА; виходив з 1914 р. в Пітсбурзі (до 1919 р. в Мікізракс); довголітній ред. М. Хандоґа (1920 — 48). До 1959 р. суспільно-політ. газ. правос. українців; з 1959 р. перейменоване на «Укр. Нар. Слово», відстоює позиції Закордонних Частин ОУН.

«Народний Голос», популярний тижневик, орган «Руської Ради», згодом Укр. Нац.-Дем. Партії, виходив у Чернівцях 1909-15 (ред. Л. Когут, з 1911 р. — Ю. Сербинюк) і недовгий час 1921 р. (ред. І. Созанський) і 1923 р.

Народний Дім у Львові, Руський Нар. Інститут Нар. Дім у Львові, найстаріша й найбагатша укр. культ.-осв. установа в Галичині, створена 1849 р. заходами Гол. Руської Ради (за почином о. Л. Трещаківського) за зразком подібних інституцій у Чехії, з завданням сприяти нац.-культ. розвиткові українців у Галичині. Австр. уряд подарував для Н. Д. площу збомбардованого в 1848 р. Львівського Ун-ту. Гол. будинок Н. Д. збудовано в 1851 — 64 pp. коштом всенар. пожертв. З часом Н. Д. мав великий маєток (комплекси будинків і церкву у Львові й двоє сіл у перемишлянському пов.), музей, бібліотеку, своє в-во, давав стипендії студіюючій молоді; в рамках Н. Д. діяла заснована 1848 р. для культ.-осв. праці й видання шкільних підручників Гал.-Руська Матиця. Після ліквідації Гол. Руської Ради 1851 p. H. Д. очолювала «Комісія, завідуюча справами Нар. Дому», а після затвердження статуту (1869) «Управляющий Совіт» Н. Д. (з 1872), що його опанували москвофіли й не приймали нових чл. з укр. нац. табору. Наслідком цього Н. Д. не виконував заг.-нар. завдань, бувши базою гал. русофільства. З вибухом війни австр. уряд заборонив (4. 8. 1914) діяльність Н. Д., 1917 р. ліквідував його, а для догляду над майном призначив кураторію, складену з 12 осіб, здебільша з укр. нац. табору.

Після окупації Галичини поль. влада ліквідувала кураторію й призначила комісаром М. Бачинського та передала Н. Д. консервативній групі москвофілів, льояльній до Польщі. Діяльність Н. Д. в останні десятиліття під Австрією і за поль. часу обмежувалася музейно-архівними справами. У складі Н. Д. діяли: бібліотека (1924 р. бл. 120 000 тт., в тому ч. яких 5 000 рукописів та документів, і особливо цінна книгозбірня А. Петрушевича), археологічно-іст. (м. ін. картинна ґалерія) та природознавчий музеї. Під час першої світової війни частина бібліотеки була вивезена в Росію і не повернена, у 1918 р. загинула нумізматична колекція. Офіц. органом Н. Д. був «ВЂстник Нар. Дома», видаваний у 1883 — 1914 щомісяця, з 1921 р. неперіодично, друкований язичієм, пізніше рос. мовою; крім звідомлень про діяльність Н. Д., містилися також наук. праці і ст., писані з рос. позицій. Після сов. окупації зах. укр. земель Н. Д. ліквідовано і його зб. приєднано до Бібліотеки АН УРСР і реорганізованих львівських музеїв.

За зразком львівського Н. Д. існували Н. Д. по містах і селах Галичини й ін. укр. земель.

Б. Кравців

Народний календар, створена на основі спостережень періодичности явищ природи і багатовікового досвіду нар. система вимірювання часу (див. Календар). Найдавнішим способом визначення більших відтинків часу були пори року, спершу дві — тепла й холодна, весна і зима, згодом чотири — крім названих, ще літо й осінь, початок яких припадав, залежно від кліматичних умов, на різний час. З цього поділу виводиться нар. поділ часу на весни, літа і зими, а не на роки. В доіст. добу на Україні виникла також система вимірювання часу на основі періодичности циклу фаз Місяця, від чого й пішла сама назва місяця, як відтинку часу. Наявність цієї системи уже в період праслов. спільноти засвідчена назвами місяців, спільними для укр. й ін. слов. народів, що збереглися і в нар. і в сучасному христ. календарному назовництві: березень або березіль (староукр. березозол), квітень, травень (староукр. травний), червень, липень, серпень, вересень, листопад, грудень, січень, лютий (також сніжень). Пов’язані з явищами природи або з тими чи тими с.-г. працями, ці й ін. староукр. й пізніші нар. назви, як, напр., бокогрій для лютого, сінозорник для липня, казибрід для жовтня, студень для грудня, стосувалися не завжди тих самих місяців: червнем називано 7, листопадом 10, груднем 11 місяць. Поділ року на місяці вже в доіст. добу зафіксований також археологічними знахідками: композицією знаків і символів на ритуальній чаші 3 — 4 вв. по Хр. із с. Лепесівка на Волині та календарем полян 4 в. з с. Ромашки на Київщині, на якому визначені і розмежовані святковими днями цикли весняних і літніх с.-г. праць від сходу посівів на поч. травня до закінчення жнив у першій пол. серпня. Рік в укр. Н. к. складався первісно, як і у багатьох ін. народів, з 13 місяців, що збігалися з місячними фазами. Він починався 1 або 9 березня (ст. ст.) чи й навіть 1 квітня (див. Новий Рік). Початок, тривання й кін. нар. року визначувано з допомогою положень Сонця на екліптиці, фаз Місяця або й змін у розташуванні зірок і їх констеляцій. Так само були визначувані реченці нар. обрядів і свят у Н. к., якими починалися, розмежовувалися або й завершувалися окремі пори року чи й сезони с.-г. праць. Поєднавшися з христ. святами і днями святих, ці нар. свята й обряди групуються — відповідно до пір року — у весняний (Благовіщення, Великдень, св. Юрія), літній (Зелені Свята, Купала, Іллі), осінній (перша і друга Пречиста, Покрови, Дмитра) і зимовий (Різдво, Новий Рік, Водохрища) цикли. Докладніше про нар. обрядя і свята — див. ЕУ 1, стор. 229-39).

Література: Максимович М. Дни и месяци укр. селянина. Собр. соч., т. II. К. 1877; Нар. календар. Бюлетень Етногр. Комісії УАН. К. 1926 — 27. чч. 2 — 6 й окрема відбитка К. 1926 — 29; Moszyński К. Kultura ludowa Słowian. II, 1. Кр. 1934; Попов П. «Дні і місяці укр. селянина» М. О. Максимовича. НЗ ІМФЕ, т. І — II. К. 1947; Килимник С. Укр. рік у нар. звичаях в іст. освітленні. I — V. Вінніпеґ — Торонто 1955 — 64.

Б. Кравців

Народний комісаріят, в СССР і УССР до 1946 р. центр. орган, створений для керування окремою галуззю держ. управління. Всі галузеві Н. к. творили Раду Народних Комісарів, себто уряд. При кожному Н. к. діяла колеґія в складі нар. комісара і високих службовців Н. к. для колективного вирішування адміністративних справ даного відомства. З 1946 р. Н. к. перетворені на мін-ва. (Див. також Комісар).

Народний Комісаріят Внутрішніх Справ (НКВС), одне з виконавчо-адміністративних відомств сов. уряду (до 1946 p.), утворене в РСФСР 1917 p., а в УССР — 1919 (у першому сов. уряді на Україні був Нар. Секретаріят Внутр. Справ) як респ. орган, хоч фактично він був підпорядкований НКВС РСФСР. НКВС відав справами внутр. і місц. адміністрації, охороною гром. порядку, реєстрацією актів гром. стану, таборами примусової праці, в’язницями тощо. Оправами держ. безпеки та репресіями супроти ворогів сов. ладу відала ВЧК, а в 1922 — 34 pp. ДПУ. З утворенням СССР у 1924 р. НКВС УССР діяв як респ. орган, з обмеженими суто адміністративними функціями і був ліквідований у 1930 р. з передачею його функцій різним ін. комісаріятам.

У 1934 р. був утворений союзно-респ. НКВС (що означало, що НКВС УССР був уже підпорядкований безпосередньо Москві) з включенням до нього ОҐПУ (Объединенное Государственное Политическое Управление, укр. назви ДПУ, ОДПУ). З цього часу НКВС (НКВД — Народный Комиссариат Внутренних Дел) СССР став гол. органом політ. терору. При ньому було створене «особое совещание» у складі наркома (спочатку Г. Ягода, у 1936 — 38 М. Єжов, далі Л. Берія), його заступників та прокурора СССР, яке мало право застосовувати в адміністративному порядку висилку, заслання, ув’язнення в концтаборах і т. д. На весні 1941 р. з НКВС виділено органи держ. безпеки (політ. поліція) в окремий (теж союзно-респ.) Нар. Комісаріят Держ. Безпеки (НКДБ), восени того ж р. їх об’єднали, а в 1943 р. знову поділили як окремі наркомати. З 1946 р. НКВС перейменовано на МВС (Мін-во Внутр. Справ).

«НКВД» за час свого існування як орган держ. безпеки став символом політ. терору й винищення серед усіх шарів населення, особливо діячів літератури, мистецтва, науки, зокрема на Україні, де терор був сильніший, ніж в Росії (див. також Міністерство Державної Безпеки в УССР, Терор).

А. Білинський

Народний секретаріят, виконавчий орган Тимчасового Центр. Виконавчого Комітету рад роб. і солдатських депутатів України, утворений у Харкові 30. 12. 1917 рос. і місц. большевиками як укр. сов. уряд у противату до Укр. Центр. Ради і її Ген. Секретаріяту. До складу першого Н. с. входили: С. Бакинський — міжнац. справи (він же представник совнаркому Росії), В. Шахрай — військ. справи, Є. Бош — внутр. справи, Ф. Артем-Сергеєв — пром-сть і торгівля, Е. Лугановський — харчування, В. Ауссем — фінанси, В. Люксембурґ — судівництво, Є. Терлецький — зем. справи, В. Затонський — освіта. Терлецький належав до лівих рос. есерів, всі ін. — большевики; нац. свідомими українцями були лише Шахрай і Затонський. Н. с. спочатку очолював як гол. Тимчасового Центр. Виконавчого Комітету Є. Медведєв (укр. соціял-демократ, пізніше большевик). Пізніше до складу Н. с. були введені: М. Скрипник — праця, згодом, коли Артем-Сергеєв очолив окремий уряд Донецько-Криворізької Республіки Совєтів — пром-сть і торгівля, Я. Мартьянов, І. Кулик, а в лютому 1918 — Ю. Коцюбинський (військ. справи).

Н. с. мав осідок спершу у Харкові, з 12. 2. 1918 у Києві, з 27. 2 в Полтаві, а в березні-квітні тимчасово в Катеринославі й Таганрозі. Влада Н. с. була мало ефективна; представники Петрограду (совнаркому й партії) виконували нагляд, а в ряді оправ прямо нехтували укр. сов. уряд (Верховна Рада Нар. Госп-ва; відділення окремих пром. обл. України тощо), командир всіх сов. зброй. них сил В. Антонов-Овсеєнко, будучи в тому часі чл. Совнаркому Росії, підпорядковувався лише рос. центрові. Проти того гостро протестував Шахрай. В Н. с. існувала криза — концепційна (щодо ролі й компетенції Н. с. як уряду) і персональна; у зв’язку з цим в кін. лютого він фактично розпався. Тоді його реорганізував М. Скрипник, ставши його гол. і прийнявши до складу більше українців: Є. Неронович (лівий укр. соціял-демократ) — військ. справи, Г. Латинський (укр. комуніст), І. Клименко (укр. соціял-демократ), І. Кулик (комуніст); тимчасове секретарство закордонних справ перебрав Затонський — представник Н. с. при уряді Сов. Росії. До складу Н. с. включено також 7. 3. 1918 В. Антонова-Овсеєнка як секретаря військ. оправ і «верховного головнокомандуючого військами УНР».

В результаті підписання Сов. Росією Берестейського договору 3. 3. 1918, 2 Всеукр. з’їзд рад у Катеринославі (17-19. 3. 1918) проголосив «самостійність» сов. України від сов. Росії, при чому Н. с. реорганізовано; гол. залишився Скрипник, а з нових большевиків увійшли А. Бубнов та С. Косіор, обидва т. зв. «ліві комуністи». Новий Н. с. робив спроби збройно протиставитися наступові укр., нім. і австр. військ на Сх. Україну. Перед неспроможністю ставити опір та зважаючи на респектування Росією умов мирового договору, на доручення Москви ліквідовано 18. 4. 1918 в Таганрозі Центр. Виконавчий Комітет та Н. с. На їх місце утворено Бюро для керівництва повстанською боротьбою на Україні. Сенсом існування Н. с. як окремого сов. уряду України було насамперед прикривати пряму аґресію рос; ком. військ проти УНР, а також спробувати зробити диверсію на мирових переговорах у Бересті-Литовському. Тому цьому органові дано назву «секретаріяту» (у противагу до Ген. секретаріяту Укр. Центр. Ради) і збережено назву Укр. Нар. Респ. для сов. режиму на Україні (офіціоз Н. с. «Вестник УНР»).

Література: Бош Е. Национальное правительство и советская власть на Украине. М. 1919; Мазлах С. і Шахрай В. До хвилі. Саратов 1919, 2 вид. Нью-Йорк 1967; Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне, тт. 1 — 2. М. 1924, 1928; Істпарт. Історія КП(б)У в матеріялах та документах, 2 тт. К. 1933 — 34; Великая октябрьская социалистическая революция на Украине. Сборник документов, тт. 2 — 3, К. 1957; Історія держави і права Укр. РСР (1917 — 1960). К. 1961; Хміль І. З прапором миру крізь полум’я війни. К. 1962.

В. Голубничий

Народний суд, суд першої інстанції в сов. суд. системі; діє в р-нах і м. (у м. з поділом на р-ни — в кожному з них). Складається з гол., нар. суддів, нар. засідателів, виконавців, секретарів та ін. Нар. суддів обирає населення даного р-ну на 5 pp. і засідателів на 2 pp. Останні засідають в суді по черзі, не більше двох тижнів на рік; теоретично вони користуються в суд. процесі такими ж правами, як і судді. Н. с. розглядає всі цивільні та більшість карних справ. Касаційною інстанцією для рішень Н. с. є Обласний суд.

Народний танок, виник у праіст. часи і мав місце насамперед у магічно-культових церемоніях. Н. т. виводили при супроводі ударних інструментів або і без них, тоді ним керувало внутр. відчуття ритму танечників.

Найстарішим видом Н. т. було коло, що з нього розвинулися хороводи, супроводжувані піснею. До хороводних танків належать веснянки та гагілки й ін. хліборобського характеру магічно-обрядові танки, пов’язані з змінами пір року.

З введенням християнства Н. т. пов’язалися з церк. -календарем і поступово втрачали обрядовий характер. Хороводні танки збагатилися фігурними ускладненнями, із масових виділялися гуртові, парні та сольові танки. Давня синкретична форма (слово, рух і жест як ритмічна цілість) втрималася до пізньокняжих часів, коли танок відокремився від пісні, яку замінили нар. інструменти. Н. т. відтоді стають здебільша сюжетними на теми побутові, жартівливі з елементами залицянь, трудові й розвагові. Їхня будова лінеарна, навіть геометрична, виявляє нахил до фантастичних узорів (коло, хрест, ланцюг, лави і т. п.). Про різні роди й відміни Н. т. див. ЕУ 1, стор. 881-882.

Н. т. розвивалися, збагачувалися новими формами й засобами вислову впродовж всієї історії укр. народу й віддзеркалюють питоменні риси його характеру. Деякі Н. т. засвоїли вищі суспільні та міські верстви, і вони стали нац. танками («Коломийка», «Козачок»), у 1880 — 90-их pp. H. т. дістався на сцену укр. побутових театрів. Відтоді чималу увагу приділено студіям і вивченню Н. т. (В. Гнатюк, В. Верховинець, М. Лисенко, Р. Герасимчук, В. Авраменко, М. Пастернакова, А. Гуменюк). З заниканням Н. т. у побуті на Україні і за її межами його плекають організовані танцювальні, гуртки та проф. ансамблі (напр., Держ. Ансамбль Танцю УРСР П. Вірського, гуртки П. Дністровика в Англії, Б. Петріни в ЗДА, Я. Клуня в Канаді, Я. Смальцова в Арґентіні, Н. Денисенко в Австралії), пристосовуючи його до вимог сцени і стилізуючи на основі нар. традицій. В УССР намагаються ввести в побут нові штучні види «усучасненого» Н. т. — «колгоспний хоровод», «колгоспна полька», «танець лісорубів» та ін.

Література: див. ЕУ 1, стор. 885 і Гуменюк А. Укр. нар. танці. К. 1962; Пастернакова М. Укр. жінка в хореографії. Вінніпеґ — Едмонтон 1963; Гуменюк А. Нар. хореографічне мистецтво України. К. 1963.

М. Пастернакова

Народний Театр, див. Державний Народний Театр у Києві.

«Народний Учитель», пед. тижневик Всеукр. Комітету Спілки Робітників Освіти, виходив у Харкові 1925-31 pp. з місячними — «Самонавчання» (1928) та «Література і Побут» (1928-29) і тижневими «Виробнича Думка» (1928-30) та «На гром. роботі» (1929-31) додатками; ред. Н. Калюжний, О. Мізерницький й ін.; між співр.: М. Попів, Я. Чепіга, О. Шумський. «Н. У.» був найкращим пед. ж. в УССР; містив програмові ст., методичні вказівки, дискусії на актуальні теми (м. ін. про українізацію шкіл), багату хроніку й бібліографію. Закритий у зв’язку з репресіями поч. 1930-их pp.

Народництво, рос. політ., гром. й літ. течія вихідців з дворянства та різночинної інтеліґенції, гол. 1860 — 90-их pp., з специфічною ідеологією, в основі якої лежала майже містична віра в рос. селянство як носія «вищої життєвої мудрости» та зберігача прадавньої засади «общинної» власности («миру»), в якій закладені можливості раптового переходу Росії в царство соціяліст. відносин, з поминенням епохи капіталістичного розвитку країни. Н. було пересякнене месіяністичною свідомістю, успадкованою почасти від слов’янофілів, екзальтованою посвятою, обумовленою почуттям вини дворянина перед селянством за гріхи предків-кріпосників, часто перейняте фанатизмом (В. Осінський, С. Перовська, А. Желябов тощо), жорстокістю (С. Нєчаєв та ін.), нахилом до тоталітарно-устроєвих концепцій суспільного життя (С. Нєчаєв, П. Ткачов). Виходячи з ідеалізації рос. нар. свідомости, Н. єднало в собі разючі суперечності: то непротивлення злу насильством (М. Муравський), то заклик до нової пуґачовщини (М. Бакунін). У 60-их pp. народники виявляли себе спорадично (групи М. Чернишевського, С. Нєчаєва, П. Ткачова), але з самого поч. 70-их pp. рух охоплює сотні, незабаром тисячі молодих людей. Перший етап — похід «у народ» з намаганням організувати серед нього соціяліст. суспільно-госп. клітини. Ні ці заходи, ні проповідь серед селянства бунту проти уряду не дали бажаних для народників наслідків і призвели до великих утрат в їх лавах через урядові переслідування, арешти й заслання. 1876 р. народники створили рев. орг-цію «Земля і Воля» (назва з 1878). Неуспіхи призвели до розколу руху на Воронізькому з’їзді 1879 p.: частина стала на позицію здобуття для Росії політ. свободи через терор, здійснюваний невеликою законспірованою орг-цією, що прибрала назву «Нар. Воля»; інші учасники з’їзду створили орг-цію «Чорний Переділ» із завданням мирного вростання Н. у нар. масу для того, щоб її повести з собою. Остання течія поволі переродилася в леґальне Н., яке перетривало аж до 1917 р. Народовольці здійснили ряд успішних терористичних актів проти представників вищої імперської бюрократії, влаштували кілька замахів на царя Олександра II, що закінчилися вбивством його 1. 3. 1881, після чого заходами поліційного терору «Народна Воля» була винищена, а пізніші спроби відновлення її були невдалі.

Численні орг-ції різних напрямків («чайковці», «лавристи», «бакуністи» тощо) рос. Н. діяли й на Україні в 1860-их і особливо в 1870-их pp. Гол. осередками були Київ (зокрема гурток «чайковців» 1872 — 74 pp., «Київ. комуна» 1873 — 74 pp., «гурток бунтарів» 1875 — 77 pp. тощо), Одеса (гурток Ф. Волховського з 1872 р. та ін.), Харків; гуртки народників були також у Чернігові й на Чернігівщині (гурток братів І. й В. Дебагоріїв-Мокрієвичів), Полтаві, Херсоні, Миколаєві тощо. Більшу активність виявив київський «гурток бунтарів» (В. Дебагорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, І. Бохановський, Л. Дейч та ін.), який організував т. зв. Чигиринську змову 1877 р.

Хоч до лав рос. Н. належало багато українців (гол. діячі, крім згаданих вище, Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Рашевський, М. Ковалевська, Г. Мачтет, В. Малинка, М. Кибальчич, С. Перовська та ін.), але воно взагалі не цікавилося визвольними прагненнями поневолених Росією народів і навіть вважало їх з погляду інтересів «революції» підозрілими. Лише зрідка рос. народники вживали укр. мови в пропаґандивних цілях (напр., відозва Ф. Волховського «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків» 1875). Тільки поодинокі українці в народницькому русі (П. Грабовський, Л. Жебуньов, С. Русова та ін.) зберегли свої власні нац. позиції.

У другій пол. 1870-их pp. народницькі орг-ції на Україні стали на шлях терору проти представників влади, у лютому 1878 р. в Києві зроблено замах на товариша прокурора Котляревського; 25 травня 1878 р. Ґ. Попко забив жандармського адьютанта Гейкінґа; у липні 1878 р. коло Харкова зроблено спробу визволити з ув’язнення Войнаральського, засудженого в процесі 193; у липні 1878 р. в Одесі, під час суду над І. Ковальським виникли вуличні розрухи; у лютому 1879 р. в Харкові забито губернатора кн. Кропоткіна; 11 лютого 1879 р. жандармерія, яка хотіла ліквідувати в Києві підпільну квартиру народовольців, натрапила на збройний опір, і лише за допомогою роти Старо-Оскільського полку провела арешти.

Народницькі (народовольські) орг-ції існували на Україні і в 1880-их pp., але великого поширення й впливу не мали. Всупереч цьому рос. народницькому рухові існувала окрема народницька укр. течія, відмінна своєю духовою природою та формами свого вияву. Укр. Н. — хлопомани, радикальніші «українофіли» мали глибшу іст.-духову основу: щиро дем. спрямування укр. культури від Котляревського починаючи. Укр. народницький рух наголошував своєрідність психіки укр. народу, його побуту й госп-ва. Тоді як рос. Н. клало натиск на соц. нахили рос. селянина, хлопомани підкреслювали індивідуалізм укр. селянства. В основі своїй укр. Н. бачило покликання в культурницькій праці серед народу (Радюк у повісті «Хмари» І. Нечуя Левицького), тоді як рос. Н. до культурницької праці звернулося пізніше, у 1880-і pp., що було вже показником пригасання їхнього руху. Культ. праця серед укр. Н. розумілася як нац. й у випадках радикалізації настроїв приводила до нац.-рев. кличів («Укр. марсельєза» В. Мальованого в Одеській Громаді) та радикально-політ. орг. спроб на нац. площині («Братство Тарасівців»). Усупереч рос. народникам, укр. Н. вважало релігійність ідеальною прикметою селянина й оспівувало її в поезії (напр., «Великдень» І. Манджури), ідеалізувало патріярхальні відносини між духівництвом і селянством («Старосвітські батюшки і матушки» І. Нечуя-Левицького). З укр. Н. був зв’язаний також артільний рух. Теоретичні підстави його були намічені у праці народника Ф. Щербини: «Южно-русские артели и артельные формы хозяйства» О., 1880. У 1890-их pp. M. Левитський ставив своїм завданням утворення артілей.

Укр. Н. ще належно не досліджене.

Література: Кравчинський С. (С. Степняк). Підземна Росія, л. 1901; Богучарский В. Из истории политической борьбы в 70-ых и 80-ых гг. XIX в. М. 1912; Глинский Б. Революционный период русской истории, ч. 2, 1913; Рябінін-Скляревський О. З рев. укр. руху 70-их pp. ж. Україна. К. 1926. Житецький Г. Київська Громада за 60-их pp. ж. Україна. К. 1928; Білінський М. З минулого-пережитого (1870 — 1888). ж. Україна, К. 1928; Яворський М. Нариси з історії рев. боротьби на Україні, т. II, ч. 1. Х. 1928; Збірник «Нечаев и нечаевцы». М.-П. 1931. Кузьмин Б. От 19 февраля к первому марта. М. 1933; Жилінська Л. Рев. народництво 70-их — поч. 80-их pp. XIX ст. К. 1959; Бойко Ю. Рос. народництво як джерело ленінізму-сталінізму. Мюнхен 1959; Революционное народничество 70-ых годов XIX века. Сборник документов и материалов в двух томах. І — II. М. 1964 — 65.

Ю. Бойко

Народні бібліотеки і читальні, на укр. землях під Росією почали творитися у 1860-70-их pp., гол. заходами земств (на Херсонщині й Харківщині) та міськ. самоуправління (в Одесі й ін. м.); це були безкоштовні заклади для широких верств населення. Розвиткові Н. б. і ч. стояли на перешкоді «Правила 15 травня 1890 p.», за якими вони перебували під гострим контролем влади й зобов’язані добирати тільки рос.-мовні книжки рел. та навчального змісту. У 20 в. ч. Н. б. і ч. значно зросло (напр., у Харківській туб. в 1911 їх було 684 з 542 800 кн., у Чернігівській губ. у 1912 р. — 322 з 141 000 кн.), але укр. кн. в них становили ледве 3-6%. Орг-цію укр. Н. б. і ч. перебрали з 1906 р. культ.-осв. т-ва «Просвіта», але. діяльність їх була сильно обмежувана, а то й заборонювана владою. В роки укр. державности 1917 — 20 Н. б. і ч. буйно розвивалися, перев. при «Просвітах» і при допомозі укр. кооперації.

На укр. землях під Австрією функції Н. б. і ч. виконували в Галичині бібліотеки при філіях і читальнях т-ва «Просвіта» (1914 р. 2 664 бібліотеки) і читальні Общества ім. М. Качковського; на Буковині — читальні «Руської Бесіди» (1914 р. 150).

З встановленням больш. влади на Україні Н. б. і ч. підпали контролеві режиму. Їх почали переорганізовувати в т. зв. політосв., згодом масові бібліотеки при хатах-читальнях, пізніше при нар. будинках і сельбудах та клюбних установах профспілок, колгоспів, радгоспів тощо. З влиттям Н. б. і ч. повністю в систему політосвіти ч. їх збільшилося: 5 154 в 1924 p., 10 275 у 1933.

На укр. землях під Польщею «Просвіта» на поч. 1939 р. мала 3 208 читалень з 2 997 бібліотеками; бібліотеки діяли також при читальнях Общества ім. Качковського. На Закарпатті існували бібліотеки-читальні «Просвіти» і Общества ім. А. Духновича, та заг. бібліотеки Нар. Просвітнього Союзу, який був у системі краєвого управління за Чехо-Словаччини.

Після окупації зах. укр. земель на всій території УССР у 1940 р. було 22 295 масових бібліотек з 36 728 000 кн. і журн.; числа на 1945 р. — 4 844 і 8 637 000 (вплив війни), на 1966 р. — 26 900 і 238 400 000. Підготова бібліотечних робітників відбувалася спершу в Харківському Ін-ті Ком. Освіти, з 1935 p. до 1939 у Харківському Бібліотечному Ін-ті й з 1947 р. в Харківському Пед. Ін-ті ім. Сковороди, як також у бібліотечних відділах технікумів ком. освіти.

Р. М.

Народні доми (будинки), будовані по укр. м. і с. у Галичині за зразком Нар. Дому у Львові, окремі приміщення для орг-ції культ.-осв. діяльности. При Н. Д. існували бібліотеки й читальні, домівки укр. т-в, їхні великі залі використовувалися для театральних вистав, забав, курсів, доповідей тощо. У другій пол. 19 в. Н. д. поширилися на Буковині (найважливіший у Чернівцях з 1887 p.), наприкін. 19 в. п. н. Нар. будинки (Н. б.) на укр. землях під Росією, засновувані гром., земськими і культ.-осв. орг-ціями і після 1920 р. на Закарпатті. Видатну ролю у розвитку укр. театру і популяризації укр. літератури відограли Н. б. в Харкові, Києві та ін. м. України. З 1920 р. під сов. владою почали організовуватися масово сел. будинки — сельбуди й робітничі клюби, які відогравали ролю Н. д. У червні 1921 р. в УССР нараховувано 4 322 «Просвіт» та Н. б., 5 620 читалень і сельбудів, 1 298 робітничих клюбів. З 1924 p. H. б. і сельбуди переорганізовано в робітничі й сіль. клюби, будинки і палаци культури. У 1940 р. в УССР існувало 25 030 установ клюбного типу, на 1 січня 1966 р. 26 025, з того ч. в м. 3 555, в с. 22 470; їх завдання — орг-ція масової культ.-осв. та політ. роботи в ком, дусі (див. також Позашкільна освіта).

Широкої популярности набули Н. д. серед укр. громад у діяспорі — в ЗДА, Канаді, Півд. Америці і в Манджурії (Укр. Н. Д. в Харбіні). У ЗДА побудовано Н. д. по всіх більших м. (в деяких їх кілька; найстаріший у Нью-Йорку), подекуди їх ролю виконують Горожанські Клюби. У Канаді існують численні Н. д., і там вони об’єднані в окремий Союз Нар. Домів (найстаріший та найдіяльніший Укр. Н. Д. у Вінніпеґу з 1916 p., також в Едмонтоні, Торонто тощо).

В. К.

Народні Збори Західньої України, назва псевдопредставницького органу укр. земель кол. Польщі, що його у жовтні 1939 сов. уряд і ком. партія використали для леґалізації приєднання окупованих сов. військом зах.-укр. земель до СССР й УССР. Депутатів Н. З. З. У. в кількості бл. 1 500 обрано 22. 10. 1939 в аранжованих і гостро контрольованих партією виборах. На скликаних на 26-28. 10. 1939 у Львові Н. З. З. У. проголошено формально сов. владу в Зах. Україні та прийнято деклярацію про приєднання її до СССР й УССР. Окрема Комісія у складі 66 осіб передала це рішення Верховним Радам СССР й УССР. Після цього акту Н. З. З. У. перестали існувати.

Народні звичаї й обряди, ритуальні за своїм походженням дії і словесні формули, пов’язані з традиціями родового, племінного і нар. життя і зумовлювані природою, змінами пір року та залежними від них датами чи періодами с.-г., скотарських та ін. робіт. Зв’язані з народним календарем Н. з. й о. супроводяться часто магічними діями, рел. церемоніями, замовлянням і співом, танком і ходінням, драматичними дійствами. Виникнувши в умовах первісного ладу ще в доіст. добу й оформляючися впродовж довгих сторіч іст. життя укр. народу, Н. з. й о. поєдналися в багатьох випадках з христ. обрядовістю. Вони поділяються на родові (народження, весілля і смерть та похорон), календарно-виробничі, — зв’язані з с.-г., скотарськими, мисливськими чи й ін. працями, і гром. — зумовлені тими чи тими подіями життя даної людської спільноти. Докладніше про Н. з. й о. та їхнє походження і зміст — див. ЕУ 1, стор. 228-49.

З поширенням модерної цивілізації й міськ. культури і в наслідок викликаних двома світовими війнами 20 в. процесів, зокрема в умовах сов. ладу, Н. з. й о. на Україні зазнали багато змін. Зусилля ком. режиму знищити їх залишилися без успіху і за останній час виявляється дедалі настирливіше намагання відродити нар. обрядовість, зокрема в родинному і гром. житті, дуже часто З метою відриву нар. мас від христ. обрядів і свят. Незалежно від Н. з. й о., зв’язаних з христ. календарем, особливо з Різдвом і Великоднем, що їх і далі дотримуються віруючі на Україні, протягом останнього десятиріччя почали відроджуватися серед сіль. населення старі Н. з. й о. — новорічні із щедруванням, весняні — з веснянками, проводи русалок, Купала; зв’язані з закінченням збирання врожаю — під старою традиційною назвою обжинки; родові — весілля з усіма його драматизованими діями, свята народжень з кумами і крижмом, проводи синів в армію чи рідних на роботи тощо. Як і колись у християнізованих Н. з. й о., їхня основа й тепер, в умовах сов. ладу, залишається глибоко нар. і традиційною, пов’язаною з прадавніми віруваннями, образами і символами.

Література: Див. ЕУ 1, стор. 251 і Кагаров Є. Форми та елементи нар. обрядовости. Первісне громадянство, вип. І. К. 1928, й окремо К. 1928; Килимник С. Укр. рік у нар. звичаях в іст. освітленні. І — V. Вінніпеґ 1955 — 65; Воропай О. Звичаї нашого народу. Етногр. нарис. І — II. Мюнхен 1958 — 66.

Б. Кравців

Народні університети, культ.-осв. установи для дорослих, в яких читають популярні лекції і дають консультації з різних ділянок науки; виникли в пол. 19 в. в Скандинавії, в Росії в кін. 19 в. На Україні існували в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Єлисаветграді та ін. м.; ініціяторами їх були приватні особи або гром. орг-ції. В роки визвольних змагань (1917 — 20) ч. Н. у. збільшилося, а деякі з них як київський, херсонський, житомирський та ін. фактично були вищими навчальними закладами. За сов. влади з удержавленням усіх культ.-освітніх орг-цій Н. у. існувати не могли. Щойно з 1958 р. постала в УССР нова форма Н. у. — університет культури.

На Зах. Україні ролю Н. у. виконували в деякій мірі виклади й вечірні курси при осв. і наук. т-вах (львівській «Просвіті», Т-ві укр. наук. викладів ім. П. Могили, «Руській Бесіді» та ін.); в 1930-39 pp. діяв у Львові «Нар. Ун-т Самоосвіти» із кореспонденційною методою (дир. М. Стахів).

Народні читання, публічні читання популярних книг для малописьменних або й неписьменних в Рос. Імперії; матеріялами були твори красного письменства, нариси з історії, географії, природи, сіль. госп-ва, кооперації, гігієни, релігії тощо. На Україні з’явилися вперше у Полтаві (1861), пізніше — через заборону влади щойно у 1870-их pp., зокрема в Києві (1882, влаштовані комісією для орг-ції Н. ч.), Харкові тощо. Найбільш популярні Н. ч. були з кін. 19 в.; по с. їх організовували земства. Н. ч. відбувалися лише рос. мовою під суворим контролем влади. Тільки після 1906 дозволено викладати зміст книг своїми словами, а подекуди читано й твори укр. письменників.

Народні школи (нижчі початкові школи), загальноосв. школи, приступні для дітей широких нар. мас; деякі Н. ш. є підготовними до сер. шкіл, ін. не дають цих прав. На укр. землях у Рос. Імперії Н. ш. за статутом з 1786 р. мали назви: малі школи з 2-річним і головні з 4-річним курсом навчання. До Н. ш. належали початкові школи різних відомств — міністерські (казенні), церк.-парафіяльні, приватні, недільні, а за статутом з 1864 і 1874 pp. — і земські. Навчання в них тривало звич. 3 роки, а в міністерських двоклясових — 5 pp. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 921-24.

На укр. землях під Австрією до Н. ш. можна зарахувати після шкільної реформи 1775-83 pp. нормальні, головні, тривіяльні й парафіяльні школи. У 1860-их pp. всі ці школи були реорганізовані на Н. ш. (нім. Volksschule, поль., — Szkola ludowa). Це були 1-, 2-, 3-, 4-, 5-, 6-, 7-клясні школи, залежно від числа учнів; час навчання 6-7 pp. H. ш. в Галичині й Буковині були дещо інакше організовані в м., ніж у с; вищий ступінь міськ. Н. ш. мав назву виділових шкіл. Подібні відносини існували на Закарпатті (закон 1868 p.), але тут частина Н. ш. була у віданні церкви (в Галичині й Буковині майже всі Н. ш. були держ.). Докладніше див. ЕУ 1, стор. 927-28, 932, 933.

Лише в Галичині й на Буковині мовою навчання була укр., на Наддніпрянщині — рос., на Закарпатті перев. угор.

Про Н. ш. в роки укр. державности див. ЕУ 1, стор. 933-34.

Н. ш. на укр. землях під Польщею дістали 1921 р. такий самий устрій, як і в усій Польщі, згодом на підставі закону з 11. 3. 1932 Н. ш. були 3-ступневі (1 ступінь — перші 4 pp. навчання, 2 ступінь — 5-6 pp., 3 ступінь 7 pp.). Докладніше див. ЕУ 1, стор. 943-46. На Закарпатті після його переходу до Чехо-Словаччини Н. ш. зазнали буйного розвитку (див. ЕУ 1, стор. 949), час навчання (з 1930) 8 pp.; H. ш. вищого ступеня мали назву горожанських. Натомість рівень Н. ш. на Буковині під рум. окупацією значно знизився через брак кваліфікованих учителів і примусове навчання чужою для укр. дітей рум. мовою (див. ЕУ 1, стор. 950).

Предметами навчання в Н. ш. були: релігія, читання і писання, підстави математики, спів, рисунки, ручна праця, гімнастика, а у вищих клясах також географія, природознавство, історія і література; подекуди вчили й чужої мови.

Про Н. ш. в УССР див. Початкове шкільництво.

Р. М.

«Народовіщаніє», зб. катехитичних і літургічних поучень та проповідей василіянських місіонерів для народу на Крем’янеччині, опрацьований і виданий у Почаєві 1756 р. (пізніше 1768, 1778 і у Львові 1866). Перша (катехитична) частина, складена мовою, близькою до нар., подає багато оп. та леґенд, взятих з «Прологу», «Великого Зерцала» та «Міней» Дмитра Тупталенка (Ростовського). Друга містить «Поучення про християнські обряди», в якому подано широкий виклад, уґрунтований папськими документами, про заборону переходити чи перетягати українців-католиків на латинський обряд.

Народовці, назва культурницького, згодом політ. руху, що виник на поч. 1860-их pp. серед молодої укр. інтеліґенції в Галичині як противага до консервативного табору старшої інтеліґенції, яка після невдачі змагань до повної нац. емансипації здебільша зневірилася в можливості самостійного нац. розвитку укр. народу й стала поступово культ. і політ. орієнтуватися на Росію (див. Москвофільство). Н. покладалися на власні сили і стояли на укр. нац. ґрунті, пропаґували єдність з українцями в Рос. Імперії, обстоювали живу нар. мову в літературі та в школі. Рух Н. постав під впливом творів Т. Шевченка, М. Шашкевича, а далі П. Куліша, М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Федьковича й ін.; він виходив з традицій нац. відродження в дусі демократизму 30 — 40-их pp., репрезентованого Кирило-Методіївським Братством у Києві й ідеалами «Руської Трійці» і Гол. Руської Ради у Львові.

Народовецький рух, представлений студентами, вчителями, письм., молодими свящ., позначився спочатку пожвавленням на літ. полі. Н. організувалися навколо журн., які через брак матеріяльних засобів то занепадали, то знову появлялися у 1862 — 66 pp. під новими назвами («Вечерниці», «Мета», «Нива», «Русалка»). Н. встановили зв’язки з «громадівським рухом» молодої інтеліґенції Центр. України (див. Громади) та за їхнім зразком заснували подібні громади із старшої молоді в гімназіях (у Станиславові, Бережанах, Самборі, Тернополі) і студентські у Львові; до них приєдналися й деякі старші діячі — С. Качала, Ю. Лаврівський, І. Борисикевич та дехто з старших письм.: К. Устіянович і С. Воробкевич. Представниками молодого покоління були письм. В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, К. Горбаль, організатор громад й ідеолог Н. у 1860-их pp. Д. Танячкевич, О. Партицький та ін.

Заборони укр. друкованого слова в Рос. Імперії 1863 і 1876 pp. примусили деяких письм. (О. Кониський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, М. Старицький та ін.) друкувати свої твори в Галичині, що пожвавило літ. й наук. діяльність Н. У 1867 р. був заснований літ. ж. «Правда», що на довгий час став органом всеукр. єднання. Використовуючи нові австр. конституційні закони, Н. заснували ряд т-в: клюб «Руська Бесіда» (1861), а при ньому постійний театр (1864), т-во «Просвіта» (1868), яке за допомогою своїх філій і читалень ширило освіту й нац. та екон. ідеї серед широких мас народу. 1873 р. при матеріяльній допомозі меценатів з Наддніпрянщини постало літ. Т-во ім. Шевченка, 1893 р. перетворене на Наук. Т-во ім. Шевченка. У цих культ. установах остаточно оформилося нац. обличчя, світогляд і політ. переконання Н. На кристалізацію їх політ. поглядів і прагнень мав значний вплив М. Драгоманов, з думками якого не всі погоджувалися, але вони викликали у Н. глибше зацікавлення соц. і політ. справами. Чималий вплив на засвоєння тогочасних суспільних і політ. ідей Зах. Европи мало укр. студентське т-во «Січ» у Відні.

Практичний виступ Н. на полі політ. діяльности приспішила поразка Руської Ради у 1879 p., коли вона у виборах до віденського парляменту здобула лише 3 депутатські мандати. Політ. діяльність Н. почали від вид. політ. газ. «Батьківщина» (1879) для селянства і «Діло» (1880) для інтеліґенції. Провідними Н. цієї доби були молоді й талановиті діячі В. Барвінський (ред. «Діла»), економіст В. Навроцький, Ю. Романчук (ред. «Батьківщини»), правник О. Огоновський, О. Барвінський, А. Вахнянин, Д. Гладилович, О. Терлецький та ін. 1880 р. Н. організували перше всенар. віче у Львові з доповідями на політ.-екон. теми. Після процесу О. Грабар і виявлення русофільського обличчя старої Руської Ради Н. розірвали з русофільським табором і 1885 р. заснували свою політ. орг-цію — Народну Раду; тоді вони стали найсильнішим табором у Галичині. Разом з тим народовецький рух втратив елементи суспільного радикалізму й опозиції до гр.-кат. ієрархії, притаманні для нього у 1860-их pp., ставши натомість консервативним, льояльним до австр. уряду й клерикальним; це сталося як у наслідок природного процесу дозрівання й старіння його діячів, так і співпраці з ієрархією, яка теж зірвала з русофільством. На противагу до цього процесу у 1870-их pp. виділилася з Н. нова радикальна течія, що за свого духовного батька мала М. Драгоманова (майбутні радикали — І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький, a також майбутні провідники нац.-демократів — Є. Олесницький, Т. Окуневський і ін.).

Австр. уряд намагався використати зміцнений народовецький рух, а поль. кола, які мали в своїх руках адміністрацію краю, хотіли шляхом угоди з Н. (див. «Нова ера») у. 1890-их pp. охопити своїм контролем їх політ. розвиток. Непопулярна серед укр. громадянства «Нова ера» тривала лише до 1894 р. Вона спричинилася до перетворення народовства у форми новітніх політ. партій. Перша Руська Радикальна Партія постала 1890 р. з Н., що не приєдналися до порозуміння з поляками ще до поч. «Нової ери»; 1899 р. її ліве крило створило Укр. Соц.-Дем. Партію. Більшість Н. оформилася 1899 р. в Нац.-Дем. Партію. Праве крило Н. з О. Барвінським на чолі, яке й далі відстоювало політику «Нової ери», гуртувалося б. газ. «Руслан» (1896), а пізніше перетворилося на Христ.-Суспільну Партію. Т. ч. з групи кол. Н. постали у 1890-их pp. 4 укр. політ. партії.

Під гал. впливом народовецький рух розвинувся й на Буковині; і тут спершу на відтинку літератури: О. Федькович, який виступив у 1869 р. за вживання укр. нар. мови, і брати Григорій та Сидір Воробкевичі. У пол. 1880-их pp. бук. Н. здобули перевагу над москвофілами й опанували найважливіші установи — Руську Бесіду (1884) і Руську Раду (1885). Їхнім органом була газ. «Буковина» (з 1885), першими політ. діячами, побіч Федьковкча, стали Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович, В. Волян й ін. Політ. розчленування серед бук. Н. виникло щойно у 1900 p., коли вони розбилися на Нац.-Дем., Радикальну і Соціял-Дем. партії.

Найпізніше і спочатку доволі слабо народовецький рух розвинувся на Закарпатті, де його розпочав у 1880-их pp. на літ.-мовному відтинку Л. Чопей, а поширювали на поч. 20 в. о. А. Волошин, Ю. Жатковмч і Г. Стрипський. Період нац.-культ. відродження Закарпаття 1920 — 30-их pp. проходив під прапором і в дусі ідеології Н. (див. Закарпаття, стор. 721).

Література: Терлецький О. Москвофіли й народовці в 1870-их pp. Л. 1902; Барвінський О. Спогади з мого життя. 2 тт. Л. 1912 — 13; Левицький К. Історія політ. думки гал. українців 1848 — 1914. Л. 1926; Барвінський О. Історія укр. літератури. 2. Л. 1921; Сохоцький І. Будівничі новітньої державности в Галичині. Бібліотека Українознавства, ч. 8. Нью-Йорк 1961.

І. Витанович, В. Лев

Наросток (або суфікс), словотворна морфема у слові поміж коренем та закінченням (чорн-ил-о). Типова структура укр. іменного Н. — голосний і один або два приголосні (пав-ич, довг-аст-ий), Н. з одного приголосного рідкі і непродуктивні (пря-л-я), довші Н. постали з зрощення простих Н. (прибир-а-льн-иця) або чужомовні. В іменниках і прикметниках нові слова творяться або заміною Н. (бран-ець: бран-к-а) або додаванням нового Н. до основи з старим (студ-ент: студ-ент-ськ-ий). У другому випадкові останній Н. касує граматичні значення всіх попередніх; тільки в афективних формаціях дальші Н. посилюють попередні (дуб-ок: дуб-оч-ок). В дієсловах Н. касує граматичне значення приростка (записати, доконаний вид: запис-ува-ти, недоконаний). Роля Н. другорядна в творенні дієслів, де заг. число Н. бл. 10, але вирішальна в словотворі імен (понад 100 Н. в іменниках, понад 50 у прикметниках).

Ю. Ш.

Нарциз вузьколистий (Narcissus angustifolius Curt.), зілляста цибулинна рослина з родини марилькуватих, з брунатнобілими квітками, зустрічається на Закарпатті. Як декоративні плекають: Н. білий (N. poeticus L.) з запашними квітами і Н. жовтий (несправжній; N. pseudonarcissus L.).

Насальський Юліян (1847 — 1913), педагог (учитель гімназії в Коломиї) і видавець; видавав популярну «Бібліотеку для рускои молодежы» (1894 — 1913, вийшли 82 випуски в 161 тт.).

Настася, нешлюбна жінка кн. Ярослава Осмомисла, див. Анастасія.

«Наступ», націоналістична газ., виходила двічі на тиждень в Ужгороді й Хусті (1937 — 39) як орган Укр. Нац. Оборони згодом «Карп. Січі»; далі на еміґрації в Празі як тижневик під впливом ОУН полк. А. Мельника. (1940 — 44). При «Н.» виходили двотижневі додатки — «Народна Воля» (1939; ред. Ю. Кузьмик) і ж. (українознавства «Націоналіст» (1940 — 42); ред. «Н.» — С. Росоха.

Натіїв († 1919), ген.-хорунжий, родом осетин, в укр. армії до серпня 1918 p., командир Запор. Бриґади і Окремої Запор. Дивізії; відзначився в боях з большевиками під Полтавою і Ромоданом; 1919 р. зформував у Батумі Закавказький Добровольчий Кіш; замордований большевиками.

[Натіїв О. (? — 1919). — Виправлення. Т. 11.]

„Natio“, місячник, орган Бльоку нац. меншостей у Польщі, виходив у Варшаві 1927 поль., нім., франц. і англ. мовами; вид. комітет складався з представників українців, жидів, німців, білорусів і литовців; ред. П. Лисяк.

Наторський Лев, актор і режисер драматичного і комедійного пляну в театрі «Руської Бесіди» у Львові в 1874-80-их pp., до якого перейшов з поль. сцени.

Натуралізація, правний акт і порядок набуття громадянства ін. країни. Її реґулює законодавство кожної країни, встановлюючи передумови та процедуру Н. У деяких країнах процес Н. порівняно легкий, в ін. — важчий, залежно від іміґраційної політики даної країни. Н. є актом добровільним та індивідуальним на відміну від колективної зміни громадянства усім населенням якоїсь території в результаті зміни територіяльної суверенности; винятком з цього може бути індивідуальна оптація окремих осіб залишитися в старому громадянстві. На укр. землях порядок набуття громадянства панівних держав визначали відповідні законодавства (рос., австр., угор., поль., чехословацьке, рум.). Під час короткотривалого існування окремого укр. громадянства у 1917-23 укр. держ. органи реґулювали Н. власними законами (див. Громадянство). Порядок набуття сов. громадянства чужинцями визначає закон про громадянство СССР з 19. 8. 1938. Згідно з ним, чужинцям або бездержавним надається сов. громадянство актом Президії Верховної Ради СССР або республіки.

Н. стала важливим чинником інтеґрування еміґрантів в суспільну і політ. структуру нових країн поселення, гол. за океаном. Укр. еміґранти (див. Еміґрація) в Півн. і Півд. Америці приймали перед першою світовою війною нове громадянство лише зрідка (20 — 25%), проте під час першої світової війни і безпосередньо після неї масово натуралізувалися, враховуючи екон., проф: та політ. користі громадянського статусу. Процес Н. відбувався найінтенсивніше в Канаді (пол. укр. еміґрантів натуралізовані перед 1914 p.). Повоєнна еміґрація за океан з 1947 p., після деякого початкового вагання, прийняла таку саму настанову, і з 1954 — 55 pp. новоприбулі українці до ЗДА, Канади, Австралії, Бразілії й Арґентіни масово приймають місц. громадянство. Поштовхом до цього, крім ін. мотивів, є також можливість брати участь у політ. житті, гол. у виборах. Донині (1967) в Канаді та ЗДА лише 1015% нових укр. еміґрантів не натуралізувалися.

Найбільше українців натуралізувалося в ЗДА і Канаді. Закон ЗДА про іміґрацію і Н. 1952 p. (Mc Carren-Walter Act) поважно лібералізував дотеперішній режим Н. Для Н. вимагається від еміґранта 5 pp. перебування в ЗДА, складання заяви про бажання стати громадянином, деякого знання англ. мови та основних понять про амер. устрій. Виключені від Н. ненормальні, неграмотні, кримінальні й неморальні типи та політ. ненадійні (напр., комуністи). Вимогу 5 pp. перебування зменшено для тих, що служать в амер. збройних силах; з цього скористалися кілька тисяч молодих укр. еміґрантів у 1950-их pp. Акт Н. у ЗДА є в основному суд. актом; перед судом складають присягу льояльности перед наданням громадянства. Вимоги Н. в Канаді (на підставі Canadian Citizenship Act, 1946) приблизно такі самі, як і в ЗДА (знання франц. мови рівнозначне з англ., категорії, виключені від Н., не так гостро визначені). Акт Н. також відбувається перед судом, але документ громадянства видає держ. секретар. У Канаді натуралізований громадянин рівноправний з народженим, у ЗДА не повністю. Напр., не може бути обраний на деякі найвищі урядові становища, його громадянство може бути унедійснене за певних умов (експатріяція): нельояльність, тривале перебування за кордоном тощо. У Канаді в 1917 р. надзвичайним законом (War Times Election Act) відібрано право голосування натуралізованим громадянам; закон скасовано в 1923 р.

Гостріші вимоги щодо Н. мають евр. країни, політ. не зацікавлені інтеґрувати еміґрантів у власні суспільства. Тому з укр. еміґрації у Великобрітанії досі натуралізувалося лише 5-7%, а у Франції та ін. країнах 2-5%. Якщо мова про дітей укр. еміґрантів, народжених в даних країнах, то у Великобрітанії вони є автоматично британцями завдяки принципові «ius soli», а у Франції лише потребують при досягненні повноліття скласти заяву, що бажають стати французами, натомість у Німеччині, Бельгії чи Австрії зберігають бездержавний статус батьків. Утруднення Н. укр. еміґрантам в Европі дає їм вільніші можливості політ. діяльности. Натомість за океаном Н. послаблює політ. потенції еміґрантів та є поважним фактором асиміляції.

В. Маркусь

Натуралізм, напрям у літературі і мистецтві другої пол. 19 в. Н. у літературі — протилежна до ідеалізму і романтизму течія, що прагне до протокольного, фотографічного змалювання життя та його біол. аспектів. Тенденції Н. можна знайти в укр. реалістичній прозі кін. 19 в. У 20 в. Н. позначені особливо романи В. Винниченка, з його голим біологізмом, сексуалізмом та теорією «чесности з собою». Сов. критика представляє Н. як явище чисто буржуазне, проте т. зв. соцреалізм великою мірою користується засобами Н., передусім у т. зв. виробничому романі. Часто тенденції Н. зливаються з реалістичними, і їх трудно розмежувати.

Н. в театрі проявляється грубими ефектами в зображуванні людської психіки; його культивували деякі мадрівні театри (Д. Гайдамаки, В. Суходольського, Л. Сабініна та ін.), а також Г. Юра як антитезу романтичному театрові Л. Курбаса.

Н. в образотворчому мистецтві намагається бути вірним природі, виступає проти ідеалізації, стилізації і течій модерного мистецтва. Н. позначена творчість передвижників 19 в. (П. Левченка, М. Пимоненка, І. Їжакевича), М. Башкирцевої та ін. Він відбився також сильно на соцреалістичній творчості укр. сов. мистців (М. Божія, В. Овчиннікова, С. Григор’єва, М. Хмелька, частково В. Касіяна).

С. Г.

Натуральний податок, див. Податки.

Натурооплата, див. Заготівлі сільськогосп. продуктів.

Попередня     Головна     Наступна