[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1739-1749.]

Попередня     Головна     Наступна

Національні меншості, окремі групи населення в державі, мовно і культ. відмінні від панівної нації, які мають власне минуле та прагнення до самобутнього існування як нац. спільноти. Як правно-політ. поняття Н. м. виникли у 19 в., хоч уже раніше деякі міжнар. акти ґарантували права рел. чи етнічним групам. Укр. людність творила меншість у відношенні до держ. народів у тих державах, де українці жили. З другого боку, від часу існування держ. формацій України з 1917 р. на Україні, поряд укр. більшости, існували різні Н. м.

До 1917 р. У Рос. Імперії українців офіц. не вважали окремим народом, і тому їм не було визнано культ.-нац. прав, навіть таких обмежених, якими користувалися балтійці, поляки чи мусулманські народи. Натомість в Австро-Угорщині багатонаціональність правила за принцип держ. політики, і там менші та більші народи (за винятком дискримінаційної політики Угорщини) мали однаковий статус.

Укр. Н. м. в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині й Юґославії. В поверсальській Европі українці становили Н. м. на своїй етнічній території — в Польщі, Румунії, Чехо-Словаччині та на колонізаційному терені — в Юґославії. Так само укр. людність в СССР, поза УССР, гол. в РСФСР, фактично була на статусі Н. м. У противагу до країн укр. еміґрації в Зах. Европі й Америці, де правно українці в розсіянні не стали Н. м., в чотирьох сер.-сх. евр. країнах вони мали територіяльну базу, компактно або в більшості заселену ними. Ч. укр. Н. м. на 1. 1. 1933 в них було таке (в млн):

Польща — 6,2

Румунія — 1,2

Чехо-Словаччина — 0,6

Юґославія — 0,04

Названі країни були зобов’язані мировими договорами респектувати існування Н. м. як групи й визнавати за ними рел. свободу, право вживання своєї мови в публічному житті, організувати шкільництво та ін. форми культ.-осв. життя: Польща (Версаль, 28. 6. 1919), Румунія (Сен-Жермен і Неї, 9, 12. 1919 та Севр, 10. 8. 1920), Чехо-Словаччина і Юґославія (Сен-Жермен 10. 9. 1919).

Польща була зобов’язана щодо укр. і білор. Н. м. ще Ризьким договором (18. 3. 1921), укладеним з РСФСР й УССР, а щодо українців у Галичині — постановами Ради Амбасадорів з 25. 6. 1919 та 15. 3. 1923. Згідно з останньою, Галичина мала одержати автономний статус з визнанням політ. і культ. прав укр. Н. м. Чехо-Словаччина, крім заг. ґарантії прав Н. м., взяла зобов’язання надати територіяльно-адміністративну автономію укр. території Закарпаття (Підкарп. Русі). Польща й Чехо-Словаччина включили ці постанови у внутр. законодавства (Поль. конституція 1921 і чехо-словацька 1920) та окремі закони (поль. закон про воєводське самоуправління Галичини з 26. 9. 1922). Проте, лише Чехо-Словаччина в деякій мірі виконала зобов’язання, визнавши укр. Н. м. на обмеженій території окремий адміністративний статус, хоч це було далеке від автономії, ґарантованої Сен-Жерменським договором. Значно гостріше порушила свої міжнар. зобов’язання Польща, зокрема відступивши від власного закону про воєводську автономію Галичини. Згодом поль. уряд відкрито відмовився 13. 9. 1934 від договірних зобов’язань про охорону прав Н. м., мотивуючи це тим, що вони є втручанням у внутр. справи і однобічно накинені, бо гол. держави Антанти не взяли на себе подібних зобов’язань. Румунія також відкрито нехтувала договірними зобов’язаннями про охорону прав Н. м. і вкінці декретом уряду 4. 8. 1938 виключила Н. м. з-під охорони та ґарантії Ліґи Націй.

Захист Н. м. у період між двома війнами взяла на себе Ліґа Націй, при якій існувала спеціяльна комісія. Орг-ції, а іноді й окремі особи, приналежні до Н. м., мали право подавати петиції, себто скарги проти панівного уряду за порушення ґарантованих договором чи конституцією прав. Ці петиції (їх висилали парляментарні репрезентації, т-ва й окремі особи з укр. Н. м. Польщі, Румунії, Чехо-Словаччини) розглядалися окремою «комісією трьох», але ніколи не були об’єктом авторитетного рішення Ліґи Націй. Правний механізм і процедура Ліґи Націй були складними й малоефективними. За винятком деякого розголошення претенсій Н. м., ці ґарантії не давали конкретних результатів. Політ. тиск на країни з Н. м. роблено через Конґреси Нац. Меншостей, що збиралися неперіодично між двома війнами і на них були активні також представники укр. Н. м. з Польщі і Румунії.

Практична політика панівних режимів та становище укр. Н. м. ширше представлені в різних частинах ЕУ 1: Укр. землі під Польщею, стор. 555 — 66; Закарпаття, стор. 566-69; Буковина і Басарабія, стор. 569 — 71, а також у відповідних гаслах ЕУ 2, Слід зазначити, що всі три держави стосували різну політику щодо окремих областей чи груп укр. населення у власній державі. Напр., укр. Н. м. у Польщі мала більше прав у Галичині, ніж на Волині, майже жадних на Поліссі, Холмщині й Підляшші; Чехо-Словаччина виділила зах. Закарпаття від Підкарп. Русі й адміністративно приєднала його до Словаччини, і там українці були сильно дискриміновані. З метою спільної оборони інтересів Н. м. українці часто співпрацювали з ін. Н. м. в даних країнах; у Польщі бльокувалися у виборах (бльок Н. м. 1922, 1928) з жидами, німцями, литовцями й білорусами.

Під час другої світової війни й змін кордонів на просторі укр. нац. території окупаційні режими укр. земель (нім., угор., рум.) частково толерували етнічний характер і обмежені культ. права укр. населення. (ЕУ 1, стор. 578 — 91).

Після 1945 р. наслідком змін кордонів та обміну чи вигнання населення склад укр. Н. м. в країнах Сер.-Сх. Европи ґрунтовно змінився. Їхнє ч. на 1965 р. таке (на першому місці офіц. числа; тому що вони не віддзеркалюють фактичного стану, подаємо на другому місці оцінки, що їх дають українці):

Польща — 180 — 300 тис.

Румунія — 70 — 120 "

Чехо-Словаччина — 60 — 150 "

Юґославія — 40 — 50 "

Разом — 350 — 620 "

Лише в Чехо-Словаччині (Пряшівщина) і частково в Румунії (Мармарощина, Буковина) укр. Н. м. живе здебільша на корінно укр. нац. території, а в деяких р-нах становить більшість. У Польщі укр. Н. м. живе в діяспорі, гол. в зах., приєднаних від Німеччини р-нах; існує лише декілька сіл з укр. більшістю.

Міжнар. договори про охорону Н. м. втратили після другої світової війни свою силу. Тільки Румунія якоюсь мірою була зобов’язана Паризьким мировим договором (1947) до забезпечення прав своїм Н. м. Концепція охорони нац. прав інспірувалася не стільки вимогою захисту Н. м. як групи, скільки пошаною до заг.-людських прав. У своїх конституціях усі країни з соц. ладом («нар. демократії») включили декляративні постанови про пошанування Н. м., їх права на освіту та плекання культури рідною мовою. Проте не всі режими і не відразу ввели це в життя; практиковано дискримінацію деякий час проти певних Н. м. Найліберальнішими щодо укр. Н. м. є Чехо-Словаччина і Юґославія, які від поч. визнали за українцями статус Н. м. Гірші відносини в Польщі (зокрема до 1956 р.) і в Румунії. Докладніше див. Польща, Румунія, Чехо-Словаччина, Юґославія, а також гасла, присвячені поодиноким окраїнам укр. етногр. території (Лемки, Мармарощина, Пряшівщина та ін.) і краям, в яких живе укр. діяспора (Банат, Бачка, Боснія, Добруджа й ін.).

Н. м. в укр. державі. З створенням у 1917 р. укр. держави застосовано досить ліберальну політику щодо Н. м. на Україні, які становили четвертину населення. У липні 1917 р. реорганізовано Укр. Центр. Раду з визнанням 25% місць трьом гол. Н. м. (росіянам, жидам і полякам). Вони були представлені також у Ген. Секретаріяті, а згодом в усіх кабінетах мін. УНР; спершу існували віцесекретаріяти для окремих Н. м., а згодом утворено мін-ва рос., жид. і поль. справ. Усі закони публікувалися, крім укр., мовами трьох названих Н. м. З Універсал визнав повне право за Н. м. на вільний нац. розвиток й уповноважив опрацювати статут надперсональної автономії, остаточно затверджений 22. 1. 1918, а потім включений до конституції УНР 28. 4. 1918. Серед змінних умов 1918 — 20 pp. цей закон частково ввійшов у життя; жид. і поль. Н. м. вже встигли організувати свої автономні органи (нац. зібрання й секретаріят) та культ.-осв. установи. Ставлення організованих сил. Н. м. до укр. політики було досить льояльне у випадку жидів і поляків. Рос. Н. м. за гетьманського уряду виемансипувалася з становища меншости, а пізніше, за Директорії, за винятком одиниць, не співпрацювала з укр. урядом взагалі.

ЗУНР рядом декляративних і законодавчих актів визнала своїм Н. м. (проголошення 18. 10., 1918, відозва 1. 11. 1918, закони про вживання мови та шкільництво з лютого 1919 й ін.) мовну, культ. і рел. свободу та давала ґарантії нац. розвитку. Н. м. — полякам, жидам і німцям пропоновано місця в Укр. Нац. Раді, І з цього скористалися лише німці. Проте жид. Н. м. була до кін. льояльною до уряду ЗУНР.

За автономної Карп. України (1938 — 39) дано змогу Н. м. виставити своїх кандидатів на списку Укр. Нац. Об’єднання; чехи, німці і румуни виставляли по 1 кандидатові, угорці збойкотували, а жиди, хоч і відмовилися від представництва в соймі, були льояльними до укр. уряду і в більшості голосували за урядовий список.

В УССР під час перших тимчасових урядів та з стабілізацією сов. влади у 1920 р. українці формально перестали бути Н. м.; фактично до них стосувалася т. зв. меншостева політика, як і до ін. нерос. народів Росії та України (див. Нац. політика КПСС). Проте з сер. 1920-их pp. визначення Н. м. в УССР стосувалося неукр. населення. За переписом з 1926 p. H. м. становили в УССР в тодішніх межах 5,8 млн або 20% всього населення. Найчисельніші з них (докладніше див. ЕУ 1, стор. 160-62 і таблицю на стор. 164) були:

Національність — у тис. — %

Росіяни —2 677 — 9,2

Жиди — 1 577 — 5,4

Поляки — 476 — 1,6

Німці — 394 — 1,4

Румуни — 259 — 0,9

Греки — 108 — 0,4

Болгари — 93 — 0,3

Білоруси — 76 — 0,3

Національності УССР, які мали певну територію заселення й на ній творили якусь поважну кількість, користувалися статусом самоуправління Н. м. в міжвоєнний період; такий статус визнано і жидам.

Спочатку сов. влада цікавилася лише пропаґандою й орг-цією прихильників серед Н. м. При ЦК КП(б)У та губкомах партії у 1920-их pp. організовано бюра або секції, що вели пропаґанду мовами їдіш (єврейський відділ), поль., нім., рум., тат. й ін. Згодом утворено Центр. комісію Н. м. при ВУЦВК, завданням якої було дбати за піднесення культ. рівня, школи, за екон. розвиток та освіту й пропаґанду мовою даної Н. м. При наркоматах внутр. справ та освіти, як також при їх губ. (пізніше окружних) органах утворено нац. секції або бюра Н. м. Мовою чисельних Н. м. почала видаватися преса, а там, де вони становили компактну масу, на їхню мову переходило й діловодство адміністрації. В рамках адміністративно-територіяльного поділу утворено низку нац. р-нів. Їхнє ч. мінялося: 1926-27 pp. їх було 22 (на всіх 605 — без Молд. АССР), в тому ч. 9 рос., 7 нім., 4 болг., 1 жид., 1 поль. Крім цього, існували (на той же рік) 937 нац. сільради (поза цими р-нами і без Молд. АССР): 335 рос., 237 нім., 131 поль., 86 жид., 58 молд., 42 болг., 29 грец. і 12 чес. та 7 ін. Не стільки з мотивів охорони прав Н. м., як з політ. протирум. плинами на території УССР утворено Молд. Автономну ССР 12. 10. 1924, в якій молдавани становили лише 30,1%.

Організовано 28 суд. камер, де розправи велися мовами Н. м. На 1. 1. 1927 на Україні діяло (без Молд. АССР) на 18 412 трудових шкіл — 2 616 (14,2%) з неукр. мовою навчання (1 310 рос., 496 нім., 393 жид., 281 поль., 69 молд., 44 болг. і 23 ін.) та 962 (5,2%) двомовних або й тримовних. У 1935 — 36 шкільному р. неукр. школи відвідувало 16,8% дітей (рос. — 12,6%, жид. — 1,4%, нім. — 1,3%, молд. 0,6%, поль. — 0,4%, болг. — 0,2%, ін. 0,3%). Якщо йдеться про книжкову продукцію за мовами Н. м., то 1928 р. (в дужках числа на 1934 р.) на 5 695 (4 711) назв вийшло 2 216 (1 459) рос., 96 (147) жид., 77 (82) нім., 50 (60) поль., 38 (63) болг 17 (150) ін. мовами. 1932 р. мовами Н. м. появилося 14,7% газ. (1934 — 20%), в тому ч. 10,1 (15,8) рос., 1,5 (1,2) жид., 0,9 (0,9) поль., 0,8 (0,8) нім., 0,6 (0,5) молд., 0,8 (0,8) ін.

Конституція УССР 1929 р. підтверджувала ґарантії прав Н. м. користуватися рідною мовою, висловилася проти дискримінації й забезпечувала творення нац. територіяльно-адміністративних одиниць (р-нів і сільрад).

Однак у пол. 1930-их pp. ком. уряд розпочав курс не тільки проти укр. нац. розвитку, але й проти Н. м. Нац. р-ни і сільради ліквідовано. Скорочено шкільництво і пресу нац. мовами в УССР, розуміється, за винятком рос. Рос. Н. м. фактично перестала політ. і правію такою вважатися: вона стала упривілейованою не тільки порівняно до ін. Н. м., але й до укр. більшости.

Після другої світової війни й об’єднання укр. земель склад Н. м. України поважно змінився. Рос. Н. м. зросла вдвоє, а жидів лишилася тільки 1/3, сильно впало ч. поляків, німці й татари були усунені; натомість з’явилися нові Н. м. — угорці. За переписом з 15. 1. 1959 Н. м. УССР становили (в сучасних межах) 9,711 тис. (23,2%), в тому ч. росіяни 7 091 (16,9%), жиди 840 (2,0%), поляки 363 (0,9%), румуни й молдавани 343 (0,9%), білоруси 291 (0,7%), болгари 219 (0,5%), угорці 149 (0,4%), греки 104 (0,3%), інші 311 (0,7%). (див. докладніше Національний склад людности України).

Сов. уряд і КПСС зірвали з політикою підтримки й фаворизування окремих Н. м. (1920-і pp.) й скорше посилили курс кін. 1930-их pp., себто плянового й організованого ладнання нац. відносин з метою імперіяльного зміцнення СССР і зміцнення в ньому керівного рос. елементу (див. Національна політика КПСС), В УССР розрізнено дві категорії Н. м.: а) політ. — але не обов’язково кількісно — важливі з уваги на їхнє сусідство з своїм нац. материком (угорці, румуни-молдавани), і б) ін. Н. м., що розпорошені по території УССР, без значення для зовн. політики СССР. Першу групу можна б визначити як менш, другу як більш важливу в політиці «зближення і злиття націй». Рос. Н. м. є поза цими групами — вона є скрізь упривілейована в культ.-нац. відношенні. Угорцям і румунам визнано деякі права Н. м.: шкільництво (218 шкіл з рум., 140 з угор. мовою навчання) і преса рідною мовою. Ін. Н. м. все це відмовлено (виняток — 1 поль. і 1 болг. газ., кілька поль. шкіл та деяке ч. шкіл з паралельним навчанням — 2 або 3 мовами); вони включені в рос. культ. процес, за винятком поляків, більшість яких обслуговується укр. культ. установами (див. докладніше під окремими гаслами: Білорусь, Жиди, Поляки і т. д.). Для порівняння згадаємо, що в УССР є понад 6 000 рос. шкіл (17% усіх), а рос. мовою виходить 56% книжок і 27% газ. і журн. (ч. на 1964 p.).

Поза УССР у межах СССР українці становлять Н. м.; вони живуть на суцільній або мішаній нац. території (Кубань, Донщина, Передкавказзя, Слобожанщина, Чернігівщина), частково в діяспорі як в Европі (Поволжя, Уральщина), так і в Азії (Зелений Клин, Сибір, Сер.-Азійський степовий край, Казахстан, Киргизстан, Узбекістан). Див. також Національний склад людности України й Укр. діяспора.

У 1920-их, на поч. 30-их pp. з культ. відродженням України розпочався осв. рух і серед укр. розселення в СССР. «Українізація» частково охопила Кубань і Слобожанщину, а навіть Зелений Клин. Націонал-ком. кола на чолі з О. Шумським і М. Скрипником вимагали культ. прав укр. Н. м. поза УССР і мали деякі здобутки (преса, почасти укр. шкільництво). В 1934 — 37 pp. прийшла реакція й організоване культ. життя укр. Н. м. повністю ліквідовано. Ця політика існує донині. Для 5,1 млн українців поза УССР (за офіц. переписом з 1959 p., на ділі 10-12 млн) не існує в СССР жадної укр. школи, не видається жадних газ. і кн., немає ін. культ.-осв. обслуговування рідною мовою на території їхнього поселення. Вони призначені на прискорену асиміляцію на користь рос. народові, як і вся група Н. м. на Україні піддана цьому плянованому і керованому процесові (див. ще Мовна політика і Мовне законодавство).

Література: Нац. меншості на Україні. Х. 1925; Нац. меншості Радянської України. Зб. нацменознавства, кн. 2. К. 1931; Kohn H. The Idea of Nationalism. Нью-Йорк 1944; Janowsky О. Nationalities and national minorities. Нью-Йорк 1945; Horak S. Poland and her national minorities. Нью-Йорк. 1961; Исупов А. Национальный состав населення СССР. М. 1964; Наулко В. Етнічний склад населення Укр. РСР. К. 1965.

В. Маркусь

Національно-Демократична Партія (також Руська Н.-Д. П., Укр.-руська Н.-Д. П., а з 1914 р. Укр. Н.-Д. Партія), гал.-укр. політ. партія, заснована 26. 12. 1899 у Львові, до складу якої увійшли чл. правого крила Русько-Укр. Радикальної Партії, створеної 1890 р. (В. Охримович, Є. Левицький, В. Будзиновський, І. Франко та ін.), перев. більшість народовців, зокрема чл. «Народної Ради» у Львові з Ю. Романчуком і К. Левицьким на чолі, а також М. Грушевський (він же відограв важливу ролю в орг-ції нової партії й приєднав до неї І. Франка), Є. Олесницький і Т. Окуневський. Н. Д. П. очолював Нар. Комітет (М. Грушевський, К. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко). Нова партія об’єднувала всі прошарки укр. суспільности й різні суспільні течії на нац. і дем. принципах. Перший з’їзд партії ухвалив такі програмово-політ. постанови (проголошені 5. 1. 1900):

«Ми, гал. русини, частина укр.-руського народу, що мав колись держ. самостійність, відтак боровся віками за свої держ.-політ. права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав самостійного народу, заявляємо, що остаточною метою наших нар. змагань є дійти до того, щоб увесь укр.-руський народ здобув собі культ., екон. та політ. самостійність та з’єднався з часом в одноцілий нац. організм...».

«Змагаючи до цієї наконечної мети й зважаючи на нашу приналежність до австр. держави, ставимо собі для нашої нар. роботи цю програму: в межах Австрії поділу Галичини на частини руську і поль. і Буковини — на руську і волоську та створення з руської частини Галичини і Буковини однієї нац. провінції з окремого адміністрацією й окремим соймом».

«Будемо піддержувати і скріпляти та розвивати почуття нац. єдности з рос. українцями та змагати до витворення разом з ними культ. одноцільности; будемо серед рос. українців піддержувати такі змагання, які ведуть до перетворення рос. держави в конституційно-федералістичну державу, оперту на автономію народностей...»

«Щодо Угорської Русі будемо змагати, щоб серед угор. русинів викликати подібний нац. рух, який є між гал. і бук. русинами, щоб загріти їх до уживання і плекання рідної мови та до культ., екон. і політ. діяльности на користь укр.-руського народу...».

Н. Д. П. посіла незабаром домінуюче становище в укр. нац. житті Галичини й Буковини. Вона відограла керівну ролю в перших, на основі заг., таємного, рівного й безпосереднього голосування, виборах до австр. парляменту в 1907 р. (на яких у Галичині дістала 17 посольських мандатів з усіх 27, що їх здобули українці разом з москвофілами), так само і в наступних — 1911 р. Вона вела успішну, переможну боротьбу з гал. москвофільством. Їй припала також провідна роля у творенні укр. держави від листопада 1918 р. на зах.-укр. землях.

Гол. Н. Д. П. були: Ю. Романчук (1899 — 1907) і К. Левицький (з 1907); секретарі: К. Левицький (1899 — 1907), В. Бачинський (1907 — 13), з 1913 p. C. Баран. Органом Н. Д. П. був (з 1897) тижневик «Свобода», на політ. плятформі Н. Д. П. стояли «Діло» і «Буковина».

У квітні 1919 р. на партійному з’їзді у Станиславові Н. Д. П. змінила назву на Трудова Партія, яка 1923 р. розкололася на дві групи. 11. 7. 1925 ці групи і Укр. Партія Нац. Роботи утворили Укр. Нац. Дем. Об’єднання — УНДО.

В. Мудрий

Національно-персональна автономія, самоуправління нац. меншостей на Україні, визначене законодавством УНР та частково реалізоване в добу революції й укр. державности 1917 — 20 pp. Н.-п. а. базувалася не на територіяльному принципі, а на заг.-держ. союзі чл. даної меншости, які отримували культ. нац. права як труїла. Таку концепцію розв’язання нац. питання в багатонац: державах відстоював перед першою світовою війною австр. соціолог К. Реннер; її перейняли жид. партії, зокрема «Бунд», та підтримували укр. соц. кола.

За. Укр. Центр. Ради вже. Укр. Нац. Конґрес 19. 4. 1917 ґарантував права нац. меншостям; після вступу представників росіян, жидів і поляків до Укр. Центр. Ради у липні 1917 р. та утворення нац. секретаріятів розпочалася підготовка закону про автономію. З Універсал виразно ствердив принцип Н.-п. а. Врешті, 22. 1. 1918, разом з 4 Універсалом, одностайно ухвалено Малою Радою «Закон про нац.-персональну автономію», який визнавав за всіма меншостями («націями») на Україні право на самоуправне життя в ділянках культури й внутр. орг-ції, здійснюване через Нац. союзи. Закон визнав це право за рос., жид. і поль. меншостями; білоруси, чехи, молдавани, німці, татари, греки і болгари могли отримати такий статус, якщо до Ген. Суду поступила б заява, підписана 10 000 громадянами даної національности.

Закон передбачав укладення на добровільній основі нац. «кадастру» (реєстру) чл. нац. союзів, які в свою чергу мали б право вибору своїх автономних органів: Установчих Нац. Зборів, Нац. Ради та ін. Усі ці автономні органи мали бути держ. органами УНР. На прибутки бюджету Нац. Союзу складалися асиґнування з держ. скарбниці та власне оподаткування чл. Союзу. Цей закон згодом став інтеґральною частиною конституції УНР з 28. 4. 1918 (її VIII розділ).

Згідно з законом про Н.-п. а. мали будуватися верховні й низові органи самоуправління меншостей. Лише жид. меншість виявила ініціятиву у розбудові повної системи самоуправління; в ін. випадках (рос. і поль.) існували лише відповідні нац. мін-ва. Після зайняття большевиками Києва в лютому 1918 р. розігнано верховні установи жид. автономії, і їх відновлено лише після повороту УЦР до столиці. До часу скликання Жид. Установчого Зібрання утворено при жид. мін-ві Нац. Раду як дорадчий орган. За гетьманського періоду скасовано Н.-п. а. декретом гетьмана 18. 7. 1918. Її відновлено постановою Директорії 10. 12. 1918. Хоч формально за гетьманського уряду закон про Н.-п. а. не діяв, проте жиди створили представницькі органи та на поч. листопада 1918 скликали Тимчасове Жид. Нац. Зібрання, яке вибрало Мале Нац. Зібрання (25 чл.) і Нац. Секретаріят (12 чл.). Після другого зайняття Києва большевиками (березень 1919) жид. автономні органи знову були розпущені. Вони існували далі на чолі з новим мін. Пінхасом Красним лише на території, контрольованій Армією УНР, зокрема в тимчасовій столиці Кам’янці, майже півтора року (до листопада 1920).

Зважаючи на надзвичайні умови війни й короткотривалість укр. нац. державности, проєкт Н.-п. а. не міг розвинутися повністю. Проте він був першою й унікальною у своєму роді спробою розв’язання міжнац. стосунків та меншостевої політики. У 1920-их pp. цей самий принцип і програму Н.-п. а. застосували балтицькі країни — Литва, Латвія й Естонія.

Література: Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23, т. I, Ужгород 1932; Ґольдельман С. Жид. нац. автономія на Україні (1917 — 1920), Мюнхен 1967.

В. Маркусь

Нація, див. Доповнення.

[Нація. — Доповнення. Т. 11.]

Начальна Команда Української Галицької Армії (НК УГА), найвище командування Укр. Гал. Армії, створене у листопаді 1918 р. Її очолював командант (командуючий) Гал. Армії, з червня 1919 р. — начальний вождь з помічником — начальником (шефом) штабу НК УГА складалася з двох основних відділів — оперативного, що керував бойовими діями армії (реферати: оперативний, розвідчий, зв’язку, доповнень) і орг.-матеріяльного, який дбав за правильну працю допоміжних служб і формацій (реферати: персональний, стрілива, обозництва, техн., санітарний, ветер., інтендантський, суд., польового духівництва, літунський і т. д.). Начальними комендантами УГА були: з 29. 10. 1918 — полк. Д. Вітовський; з 5. 11. 1918 — полк. Г. Коссак; з 9. 11. 1918 — полк. Г. Стефанів; з 10. 12. 1918 — ген. М. Омелянович-Павленко; з 9. 6. 1919 — ген. О. Греков; з 5. 7. 1919 — ген. М. Тарнавський; з 7. 11. 1919 — ген. О. Микитка. Під час з’єднання з червоною армією обов’язки начального вождя виконував полк. А. Шаманек (10. 11. — 27. 11. 1920), а далі на поч. березня полк. Вітошинський. Начальниками штабу НК УГА були: з 2. 11. 1918 — полк. М. Маринович; з 5. 11. 1918 — отаман С. Ґорук; з 10. 12. 1918 — полк. Є. Мєшковський; з 13. 2. 1919 — полк. В. Курманович; з 8. 6. 1919 — полк. К. Штіпшіц-Тернова; з 5. 7. 1919 — полк. А. Шаманек; з 7. 11. 1919 — ген. Г. Ціріц; з 10. 2. 1920 — знову полк. А. Шаманек.

«Наш Голос», місячник, спільний орган УСДРП і УСДП, виходив у Львові з листопада 1910 до кін. 1911 p., коштом і заходами Л. Юркевича. Між співр. Ю. Бачинський, В. Винниченко, Д. Донцов, В. Левинський, В. Степанківський, А. Чернецький. Вийшло 12 чч.

«Наш Клич», суспільно-політ. тижневик націоналістичного напряму, виходив у Львові 1933; ред. В. Янів.

«Наш Клич», тижневик націоналістичного напряму, виходить у Буенос-Айресі (Арґентіна) з 1934 p., ред. — М. Приймак, І. Кривий, Є. Онацький (1945 — 64), В. Гаврилюк.

«Наш Контакт», двомісячник укр. кредитово-кооп.- руху в Півн. Америці, виходив у Детройті в 1954 — 59 pp., ред. В. Несторович; 1959 р. об’єднався з ж. «Новий Світ» п. н. «Наш Світ».

«Наш Лемко», двотижнева газ. для Лемківщини, вид. «Укр. Преси», виходила у Львові 1934 — 39; ред. П. Смериканич, пізніше Ю. Таркович.

«Наш Поступ», тижневик у Едмонтоні (Канада) 1923 — 27; ред. Т. Дацків.

«Наш Прапор», щоденник, орган т. зв. «незалежної групи» Трудової Партії, виходив у Львові з грудня 1923 до травня 1924 р. (ред. А. Малецький), до листопада 1924 р. під назвою «Прапор» (ред. М. Струтинський), пізніше як тижневик, перейменований на «Укр. Рада» і (з серпня 1925) — «Рада». Всі ці газ. відстоювали позиції Є. Петрушевича.

«Наш Прапор», популярна ілюстрована газ., вид. «Укр. Преси», виходила у Львові 1932 — 39 як півтижневик, з 1936 р. — через день; ред. Г. Стецюк, В. Качмар, І. Керницький. З 1933 р. при «Н. П.» видавалася щомісяця «Укр. Бібліотека» (80 тт.), з 1935 р. — квартальник «Аматорський Театр» (ред. Г. Лужницький), з 1937 р. — «Музична Бібліотека».

«Наш Приятель», кат. ілюстрований місячник для дітей і шкільної молоді, вид. «Марійського Т-ва Молоді» в 1922 — 39 pp. у Львові; ред. о. Й. Маркевич, пізніше о. І. Назарко; при «Н. П.» виходила «Бібліотека Н. П.» з участю кат. письм. Ілюстратори П. Андрусів, Я. Гніздовський, Ю. Кириєнко.

«Наш Рідний Край» («Наш Родный Край»), місячник для молоді, виходив 1922 — 39 у Тячеві на Закарпатті; з 1924 з додатком «ВЂночок для подкарпатських дЂточок»; ред. О. Маркуш; при «Н. P. K.» виходила «Бібліотека Новинки Наш Рідний Край».

«Наш Світ», літ.-мист. і популярно-наук. ілюстрований журн., виходив неперіодично у Варшаві (1925) і в Луцькому (1931 — 36); ред. В. Островський.

«Наш Світ», місячник, орган Об’єднання Українців Америки «Самопоміч» і Т-ва Укр. Кооперації; постав з поєднання ж. «Наш Контакт» і «Новий Світ», виходить у Нью-Йорку з 1959; ред. Р. Ільницький, В. Несторович, М. Островерха.

«Наш Стяг», тижневик, орган об’єднаних гетьманських орг-цій, виходив у Чікаґо 1934 — 41; ред. О. Шаповал.

«Наш Шлях», дем. безпартійний щоденник, виходив у Кам’янці Подільському 1919 — 20; ред. І. Косенко.

«Наша Батьківщина», ілюстрований місячник Укр. краєзнавчо-туристичного т-ва «Плай», виходив у Львові 1937 — 39; ред. С. Щурат; при «Н. Б.» видавалася «Краєзнавча Бібліотека».

«Наша Держава» (1934 — 51 п. н. «Укр. Робітник»), двотижневик, орган Союзу Гетьманців Державників, виходив у Торонто у 1952 — 55 pp., ред. М. Гетьман; з жовтня 1955 р. перейменований на «Батьківщину»; ред. М. Королишин.

«Наша Доля», літ.-публіцистичні зб., присвячені питанням жін. руху, що їх видавала Н. Кобринська у Львові. Вийшло 3 випуски (1893, 1895 — 96).

[„Наша Доля“, видавала Н. Кобринська в Стрию і Львові. — Виправлення. Т. 11.]

«Наша Заградка». місячник для дітей, виходив у Руському Керестурі 1937 — 40, бачвансько-укр. говіркою; ред. М. Ковач, ілюстратор Я. Гніздовський. «Н. З.» була редаґована в дусі поєднання місц. традицій з заг.-укр. культ. процесом.

[„Наша Заградка“, [місячник] виходив у Руському Керестурі 1937 — 47. — Виправлення. Т. 11.]

«Наша Земля», суспільно-політ. і літ. місячник лівого напряму, виходив в Ужгороді 1927 — 28; ред. В. Ґренджа-Донський.

«Наша Земля», тижневик, неофіц. орган КПЗУ, виходив у Львові в 1930 — 32 pp.; вийшло 60 чч.

Наша Кооперація, т-во укр. кооператорів (бл. 150 чл.) постало 1912 у Києві, єдина — через труднощі з боку рос. влади — форма орг-ції ідейного центру укр. кооперації на Центр. і Сх. Землях. Цю ролю виконував насамперед її орган «Наша кооперація», який виходив з поч, 1913 двічі на тиждень у Києві. З вибухом війни 1914 як т-во, так і журн. були заборонені владою.

[„Наша Кооперація“, її орган „Наша Кооперація“ (гол. ред. П. Пожарський). — Виправлення. Т. 11.]

«Наша Культура», наук.-літ. місячник у Варшаві 1935 — 37, видавець і ред. І. Огієнко; перев. ст. і матеріяли з історії укр. культури.

«Наша Культура», наук.-популярний місячник у Вінніпеґу (Канада) 1951 — 53 (замість «Слова Істини», 1947 — 51); ред. митр. Іларіон (І. Огієнко); з 1954 р. перетворений на «Віру й Культуру».

«Наша Культура», літ.-мист. та популярно-наук. місячник, виходить у Варшаві з 1958 p., як додаток до газ. «Наше Слово»; ред. М. Щирба. «Н. К.» інформує про укр. літ., мист. і наук. життя на укр. землях і в Польщі, а деколи й на еміґрації, присвячує увагу поль.-укр. культ. зв’язкам.

«Наша Мета», жін. журн. у Львові, виходив з 1. 2. до 16. 3. 1919 як безпартійний двотижневик і з 31. 8. 1919 до пол. 1922 р. як тижневий і місячний орган УСДП для робітничого жіноцтва (понад 30 чч.); ред. Д. Старосольська і С. Пашкевич.

«Наша Мета», тижневик у Торонто (Канада), орган Укр.-Кат. Торонтської Епархії, виходить з 1949 p., ред. о. П. Хомин; місячний додаток (з 1954) — «Сторінка Ліґи Укр. Кат. Жінок».

«Наша Правда», тижневик Ком. Партії Сх. Галичини, виходив у Відні 1921 — 23. З кін. 1923 до 1935 р. — центр. орган Ком. Партії Зах. України; виходив неперіодично в Німеччині, з 1934 р. у Чехо-Словаччині.

«Наша Спілка», нар. газ., вид. роменського союзу кредитових і споживчих т-в, виходила тричі на тиждень у Ромні на Полтавщині 1917 — 18 (понад 90 чч.).

«Наша Школа», наук.-пед. журн., орган учителів сер. шкіл Галичини (Т-ва Учительська Громада у Львові) та (з 1911) Буковини (Т-ва вчителів вищих шкіл ім. Сковороди в Чернівцях), виходив у Львові 1909 — 14 pp. (як квартальник) і 1916 — 18 pp. (двомісячник); ред. М. Грушевський (1909 — 12), С. Томашівський (1913), М. Чайковський (1914), Ю. Рудницький (1916 — 18). Продовженням «Н. Ш.» з 1925 р. була «Укр. Школа».

«Наша Школа», пед. місячник укр. напряму, орган Т-ва Учительська Громада в Ужгороді, виходив 1935 — 38 в Мукачеві; ред. І. Васко і В. Довгун.

«Наше Життя», двотижневик, орган Петроградського Комітету УСДРП, виходив нелеґально в Петрограді 1915 — 17, спочатку літографським способом, з березня до травня 1917 р. — друком; ред. П. Феденко і Л. Чикаленко.

«Наше Життя», холмсько-підляський суспільно-політ. тижневик, виходив у Холмі 1921 — 28; видавці брати А. і П. Васиньчуки, чл. ред. Я. Войтюк, С. Маківка; у 1924 — 26 pp. орган Сель. Союзу.

[„Наше Життя“, холмсько-підляський суспільно-екон. і культ.-політ. тижневик, виходив у Холмі 1920 і 1922 — 28. — Виправлення. Т. 11.]

«Наше Життя», політ. тижневик, виходив у Букарешті 1940 — 42, після заборони укр. преси на Буковині — єдина укр. газ. в Румунії; переслідуваний рум. владою змінював назву — «Нове Життя», «Укр. Життя» та ін.; ред. М. Ковалевський і О. Турушанко.

«Наше Життя», місячник Союзу Українок Америки (СУА), виходить у Філядельфії з 1944 p.; ред. К. Олесницька, О. Лотоцька, з 1951 р. — колеґія з Л. Бурачинською на чолі. «Н. Ж.» присвячене проблемам жін. руху (зокрема СУА) та нац. вихованню дітей (стор. «Нашим Малятам», ред. М. Юркевич) і молоді (виховна стор. — ред. І. Пеленська). «Н. Ж.» має також літ. відділ.

«Наше Життя», тижневик, згодом півтижневик соц. напряму, виходив в Авґсбурзі 1945 — 48; ред. П. Котович, П. Феденко; з 1947 р. з місячним додатком «Госп.-Кооп. Життя» (ред. А. Качор).

«Наше Минуле», квартальник історії, літератури, культури і мистецтва в Києві 1918 — 19 (в-во «Друкар») за ред. П. Зайцева. Вийшло 5 кн. Особливу увагу журн. приділяв питанням шевченкознавства й публікації архівних матеріялів.

«Наше Село», щоденна сел. газ., виходила у 1918 і на поч. 1919 р. в Одесі.

«Наше Слово», тижневик у Львові 1927 — 30, орган Укр. Сел.-Роб. Соц. Об’єднання («Сельроб») разом 103 чч., ред. П. Крайківський.

«Наше Слово», тижневик, орган Гол. Правління Укр. Суспільно-культ. Т-ва в Польщі, виходить у Варшаві з 1956 p.; ред. А. Щирба, А. Гошовський, В. Максимович. «Н. С.» офіц. газ. з деякою автономією в культ. ділянці. Додатки: двотижневик для шкільної молоді «Світанок» (в 1956 — 58 pp. п. н. «Дитяче Слово»), «Наша Культура» та «Лемківська Сторінка» (до кін. 1963 р. п. н. «Лемківське Слово»), присвячена іст. і культурі лемків з фолкльорним матеріялом (лемківською говіркою).

«Наші Дні», ілюстрований місячник літератури, мистецтва і культури, вид. Укр. Видавництва; виходив у Львові з кін. 1941 до пол. 1944 pp.; гол. ред. М. Струтинська, співред. С. Гординський і М. Шлемкевич. «Н. Д.» були в той час найкращим укр. літ.-мист. ж. на Україні та об’єднували письм. і діячів культури з усіх укр. земель та еміґрації; співр. І. Багряний, Д. Гуменна, П. Ковалів, Л. Коваленко, Е. Козак, Н. Королева, Ю. Косач, Ю. Липа, А. Любченко, В. Міяковський, О. Оглоблин, Т. Осьмачка, О. Повстенко, О. Тарнавський, Ю. Шерех-Шевельов та ін.

Нащинський Давид (світське ім’я Данило; бл. 1721 — 93), вчений, письм. і церк. діяч з коз.-старшинського роду на Полтавщині. Вихованець Київ. Академії, у якій згодом був проф. філософії й теології (1758 — 59 ректором). Архимандрит кількох манастирів на Україні й Білорусі, 1788 — на покої в Києво-Печерській Лаврі. Переклав нім. мовою твори Теофана Прокоповича. Перший поширив на Україні філософію Христіяна Вольфа, під впливом якої обстоював думку про вживання нар. мови в літературі. Приятель О. Лобисевича, Н. був близький до Новгородсіверського патріотичного гуртка. Завжди підкреслював своє нац. походження (нації малоросійської»).

Неаполь Скитський, столиця скитського царства в Криму в 3 — 2 вв. до Хр. (розквіт за царів Скілура й Палака у 2 в. до Хр.), у 1 в. до Хр. зруйнований гунами. Залишкч м.-фортеці (городище) над р. Салгиром б. Симферополя систематично досліджуються з 1945 р. (П. Шульц, В. Головкіна). Виявлені оборонні мури, рештки кам’яних будинків, мавзолей з похованнями скитських царів і некропіль населення.

Небаба Мартин († 1651), полководець часів Хмельниччини; міщанського роду з м. Коростишева; полк. чернігівський (з 1648). Загинув у бою з поль.-лит. військом кн. Я. Радзівіла під м. Лоєвом.

Небера Володимир (* 1924), кінорежисер, з 1950 р. режисер Київ. студії хронікально-документальних фільмів: «Місто безсмертної слави» (1954, разом з М. Слуцьким), «Київ 1957» (1957), «Ми з України» (1961), «Сто днів за океаном» (1966) та ін.

[Небера Володимир (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

«Небесна Цариця», церк.-осв. місячник, вид. гр.-кат. дієцезії в Пітсбурґу 1926 — 56; до 1954 p. «H. Ц.» друкувалася укр. нар. мовою (ред. о. П. Долинай і о. В. Шереґій), з 1955 — ц.-слов. і укр.-рос. мішаниною.

Невестюк Яків (1868 — 1934), гал. лікар (практикував перев. у Жабйому на Гуцульщині), замолоду гол. Акад. Громади у Львові, діяч Укр. Радикальної Партії та співр. її органу «Народ»; автор комедії «Кандидат».

Невжитки (непридатна земля), площа, не використана під с.-г. вгіддя (рілля, садиби, сіножаті, пасовища) та під ліс; на укр. землях становить 7% всього простору (в УССР бл. 4 000 000 га). До Н. належать: болота (лише частково), сипучі піски, яруги, а також площі під будинками, шляхами, заводами, шахтами тощо. Впродовж століть Н. поширилися через зростання ерозії ґрунтів, спричиненої надмірним розорюванням, степів і вилісненням та зростанням населення (будинки, шляхи тощо). Натомість Н. людина зменшує меліорацією, гол. осушуванням боліт. В сов. часи площа Н. збільшилася через надмірне вирубування лісів (гол. в Карпатах).

Найбільше Н. на Поліссі (бл. 15% всієї площі; гол. болота) та в посушливій частині степів (сипучі піски, напр., б. Олешків, солончаки); відносно мало Н. в горах (виняток становлять Ґорґани і найвища частина Кавказьких гір), бо вони мають середньогірський характер. До Н. можна зарахувати також внутр. води; створення водоймищ (гол. зв’язаних з Дніпром) зменшило площу с.-г. вгідь на бл. 600 000 га.

Невинномиськ (IX — 22), м. крайового підпорядкування Ставропільського краю РСФСР, положене на Передкавказзі над р. Кубанню; зал. вузол, 60 000 меш. (1966). Велика вовномийна фабрика, хем. комбінат на базі природного газу, маслоробний зав. Від Н. бере поч. Невинномиський канал. За переписом з 1926 р. українці становили в Невинномиському р-ні 50,9%.

Невинномиський канал, іриґаційний канал (довж. — 49 км), який спрямовує частину води р. Кубані до р. Єгорлика; збудований у 1944 — 48 pp. з метою зрошення сухих степів центр. Передкавказзя. Н. к. розрахований на перепуск 75 м³ води на сек.

Невицька (уроджена Бурик) Ірина (1886 — 1965), письм. і гром. діячка Закарпаття, дружина о. Омеляна Н. Співзасновниця «Союзу Руських Женщин у Пряшеві» (1922), керівник жін. секції «Просвіти» в Ужгороді, організатор першого з’їзду жінок на Закарпатті (1934), гол. Укр. Сел. Нац. Партії, заснованої 1936 p.; ред. її органу «Народна Сила» (1938) в Ужгороді і ж. «Слово Народа» (1931 — 32) в Пряшеві. Іст. роман «Правда побідила» (1923), зб. оп. «Дарунок» (1929), п’єси та ін. Померла на Пряшівщині.

[Невицька (уроджена Бурик) Ірина (* Збудська Бела, Земплинщина, Словаччина — † Пряшів). — Виправлення. Т. 11.]

Невицький Омелян (1878 — 1940), гр.-кат. свящ. в Уяку на Пряшівщині, у 1918 — 19 pp. гол. Нар. Ради в Любовні, яка перша висловилася за приєднання Закарпаття до Укр. Держави. 1921 р. еміґрував до ЗДА; бувши свящ. Пітсбурзькото екзархату, організував народовецький рух серед закарпатців, а в 1938 — 39 pp. очолив Комітет Оборони Карп. України.

[Невицький Омелян (1878 — 1939, Майнерзвіл, Пенсільванія). — Виправлення. Т. 11.]

Невільництво на Україні, існувало з стародавніх часів. Араб. та жид. подорожники стверджують, що з Київ. Русі 9 — 13 вв. вивозилося на продаж багато невільників до чорноморських портових м., до Візантії, Еспанії, араб. країн та Туркестану. Про торгівлю невільниками («челядь») згадують літописи та ін. укр. джерела. Гол. джерелами Н. тоді були: воєнний полон, купівля, народження від невільної особи або одруження з нею без застереження своєї свободи, вступ на двірську (княжу) службу без договору («ряду»), поповнення деяких злочинів (підпал, конокрадство), злісне невиконання боргових зобов’язань тощо. Тогочасне право («Руська Правда») не вважало невільника за суб’єкт права й дивилося на нього, як на річ, що знаходиться в повній і вічній (спадковій) залежності від свого власника. Проте невільниче право на Україні в процесі іст. розвитку, а зокрема під впливом християнства й Церкви, набирало дещо гуманніших прикмет, що помітне вже за княжої доби (за певних обставин невільник міг стати вільним; невільники іноді мали власне майно тощо).

Інститут Н. (різних категорій і назв) існував на Україні й за Лит.-поль. доби, хоч і в щораз легших формах, поступово вигасаючи у 15 в. (на зах.-укр. землях під Польщею) і в 16 в. (на укр. землях В. Князівства Лит.), і нарешті зник у другій пол. 16 в., коли невільники перейшли на становище кріпаків. Однак Україна залишалася ще довгий час джерелом невільників, що їх, під час своїх нападів на укр. землі, забирали як ясир крим. татари.

М. Ж.

Неволін Костянтин (1806 — 55), видатний рос. правник, фахівець з історії держави і права; один з організаторів, проф. (1835 — 43) і ректор (1837 — 43) Київ. Ун — ту; з 1843 р. проф. Петербурзького Ун — ту.

[Неволін Костянтин (* Орлов, Вятська губ., Росія — † Брук, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]

Невольницькі плачі, група найраніших укр. дум 15 — 16 в. про тур.-тат. неволю. Докладніше див. Думи.

Неврєв Микола (1830 — 1904), рос. маляр; м. ін. картини на теми з іст. України («Кн. Ярослав Мудрий виряджає свою доньку Анну заміж до франц. короля Генріха I», «Кн. Роман Гал. і папські посли») та портрети укр. діячів (Б. Ханенка, 1887, Г. Харитоненка, 1892; нині в Третяковській ґалерії).

Неври, численне плем’я за описом Геродота, яке жило між Вепром, Карпатами, Поліссям і Ушицею. Більшість археологів вважають Н. за праслов. народ та приписують йому висоцьку культуру.

Неврлі Микола (* 1916), укр. літературознавець у Словаччині з чес.-укр. родини, співр. Ін-ту світової літератури Словацької АН у Братіславі. Гол. праці: «Безсмертний Шевченко» (1954, пізніше вид. словацькою мовою: «T. Ševčenko — revoľučný básnik Ukrajiny», 1960); «I. Franko — ukrajinský básnik revolucionéř» (1957); «Ukrajinica slovaca. Bibliografia. 1945 — 64» (1965). Упорядник вид. творів Б. І. Антонича «Перстені молодости» (1966).

[Неврлі (Неврлий) Микола (Мікулаш) (* Ростов-на-Дону, Росія), д. чл. НТШ. Дисертації про творчість О. Олеся (1945) і про укр. сов. поезію 20-их pp. (1966). Видав (разом з О. Зілинським) чес. антологію укр. поезії (1951) та твори Т. Шевченка словацькою мовою (разом з М. Мольнаром, 2 тт., 1959, 1962). Упорядник і ред. творів: Є. Маланюка „Земна мадонна“ (1991) і О. Ольжича „Цитаделя духа“ (1991). — Виправлення. Т. 11.]

Негалевського євангеліє 1581 p., рукопис (давніш Михайлівського манастиря в Києві), написаний у Хорошеві б. Острога з перекладом четвероєвангелія на укр. нар. мову на основі поль. перекладу М. Чеховича 1577 p., майже без слідів ц.-слов. мови, з сильним поль. впливом у лексиці й синтаксі, місцями переписаний кирилицею поль. текст. Мову досліджували О. Назаревський («Киевские университетские известия», 1911, чч. 8 — 12), О. Назаріїв (ЗНТШ, 110) та І. Огієнко (1922).

Негребецький Іван (1853 — 1927), гром. діяч, популяризатор, гр.-кат. свящ.; видавець і ред. газ. «Господар» у Перемишлі; популярні кн. на госп. теми у вид. т-ва «Просвіта»; ст. в пресі.

[Негребецький Іван († Ясениця Сільна, Дрогобиччина). — Виправлення. Т. 11.]

Недбайло Петро (* 1907), правник, фахівець у галузі теорії держави і права, 1940 — 41 і 1946 — 59 проф. Львівського, з 1959 р. — Київ. ун-тів. Брав участь як чл. делеґації УССР на кількох сесіях Ген. Асамблеї ООН, з 1958 р. постійний представник УССР в комісії прав людини ООН. Н. — автор бл. 70 друкованих праць з питань теорії держави і сов. права. «Основи теорії держави і права» (1959), «Советские социалистические правовые нормы» (1959), «Применение советских правовых норм» (1960) й ін.

[Недбайло Петро (1907, Новоновицьке, Суразький пов., Чернігівщина — 1974, Київ). „Введение в общую теорию государства и права“ (1971). — Виправлення. Т. 11.]

Недзведський Микола (* 1891), композитор і педагог родом з Києва, учень Г. Любомирського і Р. Ґлієра, у 1936 — 41 pp. проф. Київ. Консерваторії; на еміґрації на пед. роботі в Баварії, Марокко і ЗДА (з 1958 у Вашінґтоні). Увертюра «Доріян Ґрей», оркестрова сюїта «Тіні забутих предків», «Заповіт» для скрипкового квартету й фортепіяна, симфонія «Ашхабад» та ін.

[Недзведський Микола (1891 — 1977, Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]

Недзвідський Андрій (* 1908), літературознавець і критик родом з Одесит Ст. й нариси про укр. клясиків і сучасних письм.; окремо вийшли кн.: «Пушкін і Шевченко» (1939), «Рос. романи і повісті Марка Вовчка» (1961), «Виховне і пізнавальне значення літератури» (1965).

[Недзвідський Андрій (1908 — 1984, Одеса). Кн. нарисів „Лідія Мацієвська“(1958), „Василь Василько“ (1960). — Виправлення. Т. 11.]

Неділко Микола (* 1902), маляр-пейзажист (імпресіоніст) і театральний декоратор родом з Полтавщини; закінчив Київ. Художній Ін-т у Ф. Кричевського і Л. Крамаренка; декоратор у київ. театрах (1929 — 39 — Музкомедія і опера); з 1944 р. на еміґрації у Німеччині й ЗДА. Чл. і учасник виставок АРМУ (з 1924), Спілки Укр. Образотворчих Мистців у Львові (з 1940) й Німеччині і ОМУ А в ЗДА і Канаді, а також самостійні виставки. Початковий настроєвий імпресіонізм Н. в кін. 1950-их pp. став більш експресіоністичним і наблизився до модерного малярства своєю гамою сильних і пастозних фарб.

[Неділко Микола (1902, Ющенівка, Сумський пов. — 1979, Ґлен Ков, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

«НедЂля», тижневик, «письмо народне для науки и забавы, господарства, промыслу и торговлЂ», виходив у Львові 1865 — 67 pp.; видавець і ред. М. Петель.

«НедЂля», «поучительно-господарска газета для угро-русского народа», тижневик, видаваний мін-вом зем. справ у Будапешті 1898 — 1918 pp. паралельно до такого ж часопису ін. мовами (угор., серб., словацькою, рум., і нім.); ред. М. Врабель, І. Газда.

[„НедЂля“, „поучительно-господарска газета...“, ред. М. Врабель (псевд. І. Ґазда). — Виправлення. Т. 11.]

«Неділя», літ.-наук. і гром. тижневик, виходив у Львові 1911 — 12 як додаток до «Діла»; ред. В. Щурат, з 18. ч. Я. Веселовський; між співр. І. Франко, І. Крип’якевич, М. Возняк, С. Томашівський, Ю. Романчук, В. Пачовський та ін.

«Неділя», популярний ілюстрований тижневик у Львові в 1928 — 39 pp., програмово зближений до УНДО, з паралельним вид. для Волині «Волинсько Неділя»; ред. Р. Голіян і М. Голубець. У в-ві «Н.» виходила бібліотека укр. і перекладної літератури, краєзнавства (п. н. «Наш Рідний Край») та календарі «Криниця».

«НедЂля», тижневик в Ужгороді у 1935 — 44 pp., друкований штучною мовою, проте досить зближеною до нар.; ред. о. Е. Бокшай. До 1938 p. «H.», за підтримкою урядових чес. кіл, була речником т. зв. тутешнього «руського» напряму між русофільською та укр. нац. течією. З 1938 р. під угор. окупацією відстоювала проугор. позиції.

«Неділя», тижневик дем. напряму, виходив 1945 — 56 pp., спершу в Швайнфурті, потім в Ашафенбурзі і (з 1950) в Авґсбурзі; ред. Г. Которович.

[„Неділя“, тижневик дем. напряму..., виходив 1945 — 52. — Виправлення. Т. 11.]

Недільні школи, заг.-осв. початкові школи для підлітків і дорослих, які не могли відвідувати школи, бо працювали впродовж тижня. На Україні перша Н. ш. постала в Києві 11 (23). 10. 1859 (згодом їх було 5), далі в Полтаві (5), Одесі (5), Харкові, Чернігові, Ніжині, Єлисаветграді й ін. м., а пізніше і деяких с., так що у 1859 — 60 pp. їх було 68. У Н. ш. навчала укр. інтеліґенція (гол. чл. укр. громад) — студенти, учителі, гімназисти й ін. Навчання велося укр. мовою (на що дав згоду тодішній куратор Київ. шкільної округи М. Пирогов) або з браку підручників — укр. і рос. мовами; у Н. ш. користувалися букварем Шевченка, «Граматкою» Куліша тощо. Для розвитку Н. ш. багато зробили: Х. Алчевська, В. Антонович, М. Драгоманов, О. Кониський, В. Лобода, Є. Милорадович, Д. Пильчиков, А. Свидницький, П. Чубинський (вони й вчили у Н. ш.), а також М. Костомаров, П. Павлов й ін. У Н. ш. вчили 1-3 год., звич. в двох групах — для неписьменних і тих, що вже знали грамоту; предмети навчання за правилами з 1861 p.: закон Божий, грамота, аритметика, рисунок. 1862 р. уряд закрив Н. ш. до часу перетворення їх на нових основах (у 1864), а полтавські діячі Н. ш. зазнали репресій і заслання (О. Кониський, В. Лобода, В. Шевич, О. Стронін й ін.). Але й за короткий час діяльности Н. ш. сприяли зміцненню укр. нац. свідомости.

Н. ш. — з обмеженою діяльністю — поширилися вдруге у 1870-их pp., коли коло їх орг-ції заходилися земства, а пізніше і духовне відомство, якому з 1891 р. були підпоряковані всі Н. ш.

Р. М.

Недільський Іван (* 1895), композитор, віольончеліст, хоровий дириґент і педагог; учитель і дир. Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка в Станиславові, на еміґрації в Муз. Ін-ті у Нью-Йорку. Твори гол. в хоровій ділянці (м. ін, популярне «Засяло сонце золоте»).

[Недільський Іван (1895, Потік Золотий, Бучацький пов., Галичина 1970, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Недільський Софрон (1857 — 1917), лексикограф і клясичний філолог, учитель гімназії у Станиславові, перший дир. укр. гімназії в Коломиї, співавтор з Є. Желехівським (зокрема після його смерти) II т. (літери П — Я) «Малорусько-нім. словаря» (1886), що, крім заг.-укр. лексики з ранішої лексикографії й літ. творів та етногр. матеріялів, використовує ще зах.-укр. діялекти та вводить власні новотвори.

[Недільський Софрон († Бєльська Бяла, Польща). — Виправлення. Т. 11.]

Недоля (справжнє прізвище й ім’я — Гончаренко Лукіян) Леонид (1897 — 1963), письм. і сов. партійний діяч родом з Київщини; друкуватися почав 1924 р. в одеських газ. і журн. Нариси «Жовті брати» (1929) і «На китайській землі» (1934), оп. «Поневолені хінці» (1931), поема «Свої права» (1931). З сер. 1930-их pp. від літ. діяльности відійшов.

[Недоля Леонид (справжнє прізвище й ім’я Гончаренко Лукіян) (* Цисарська Слобода, Черкаський пов. — † Черкаси). — Виправлення. Т. 11.]

Недригайлів (III — 14), с. м. т. на півд. Слобожанщині над. р. Сулою, р. ц. Сумської обл.; 6 400 меш. (1966). Вперше згадується в 1647 p.; фортеця для захисту Слобідської України, сотенне м-ко Сумського полку, 1780 — 96 pp. пов. м-ко Харківського намісництва, згодом заштатне м-ко.

Недригайлов Віктор (1865 — 1923), мікробіолог родом з Курську; співорганізатор та співр. Харківського Бактеріологічного Ін-ту (1894 — 1914 p., з 1908 — дир.), в якому організував масове виготовлення протидифтерійної сироватки; один з ред. «Харьковского Медицинского Журнала»; з 1914 р. у Петрограді. Праці Н. (понад 60) присвячені проблемам імунології та вакцинації; він запропонував власну методу вакцинації проти газової ґанґрени та власну методу лябораторної діягностики холери.

[Недригайлов Віктор († Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

Недужа Оксана (1919 — 43), студентка в Харкові, за нім. окупації чл. ОУН і організатор молоді; заарештована німцями і розстріляна в січні 1943 р. разом із батьками — Тодосьом Н. (* 1896?) і Марією, уродженою Соколовою (* 1900?), активною в гром. роботі в Харкові 1942 (вся родина відзначалася антинім. наставленням).

Неєдлі (Nejedlý), Зденєк (1878 — 1962), чес. історик і музиколог, гром. і політ. діяч, проф. ун-тів у Празі (1909 — 39) і Москві (1939 — 45), чл. Чехо-Словацької АН, д. чл. НТШ (з 1923), з 1945 — мін. Чехо-Словаччини. Н. знавець укр. музики, високо цінував Укр. Респ. Капелю й її дириґента О. Кошиця; «Ukrajinská republikanská kapela» (1922), ст. про українців, історію Карп. України, Т. Шевченка, Довбуша тощо.

Неєлов Петро, рос. майстер-будівничий, працював у Києві 1747 — 56 на будівництві Андріївського собору, дерев’яного царського палацу і Кловського палацу, будову якого закінчив С. Ковнір.

Нежданова Антоніна (1873 — 1950), визначна оперова співачка, лірико-кольоратурне сопрано, укр. роду з Одещини; солістка Великого Театру в Москві (з 1902). З часу створення укр. опери ґастролювала в Харкові й Одесі; у концертах популяризувала укр. композиторів (С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, К. Стеценка) і укр. нар. пісні. Її ім’ям названо Одеську Консерваторію.

[Нежданова Антоніна (* Крива Балка — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Неживий (справжнє прізвище Мусієнко) Семен (* 1744), козак Уманського куреня на Запоріжжі, родом з Переяславщини; один з гайдамацьких ватажків (див. Гайдамаччина), очолював у повстанні 1768 р. значний загін на півд.-сх. Київщині (р-н Сміли, Черкас, Канева, Чигирина); захоплений рос. військом, був жорстоко покараний на тілі й засланий на вічну каторгу до Нерчинська.

Попередня     Головна     Наступна