[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1798-1811.]

Попередня     Головна     Наступна





О


Обаль Петро (* 1900) маляр-графік родом із Збаражчини (Галичина), закінчив Краківську Академію Мистецтв (1926). Виставляв у Львові як чл. Гуртка Діячів Укр. Мистецтва (1923), АНУМ (з 1934) і Спілки праці укр. образотворчих мистців (1942); брав участь у виставках графіки в Берліні, Празі, Чікаґо; індивідуальні виставки у Сяноці (разом з Л. Ґецом, 1940), у Львові (1966) та ін. О. працює перев. в жанрі пейзажу («Золоте Поділля», 1931) і портрету (альбом дереворитних портретів укр. письм., 1930), у станковій графіці та графіці малих форм (книжкова графіка, поштові картки). Творчість О. відзначається лаконізмом вислову, нахилом до стилізації і декоративности та динамізмом і експресією. У 1945 — 64 pp. О. був на засланні.

[Обаль Петро (1900, Ободівка — 1987, Стрий, Львівська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Обертин (V — 6), с. м. т. на Покутті, Городенського р-ну Івано-Франківської обл.; 4 100 меш. (1965); 1531 р. перемога поляків над волохами.


Оберучев Константин (1865 — 1929), полк. рос. армії, соціял-революціонер родом з Києва; за участь у рев. рухові 1905 був звільнений з війська і еміґрував до Швайцарії. За революції 1917 як начальник Київ. військ. округи виступав проти автономного ладу України й творення укр. війська; помер на еміґрації у ЗДА. Автор спогадів («Воспоминания»).


Об’єднане Державне Політичне Управління (ОДПУ), див. ДПУ.


Об’єднані Нації, див. Організація Об’єднаних Націй.


Об’єднання бувших Вояків Українців Америки (ОбВУА), найбільша укр. комбатантська орг-ція в ЗДА, з місцем осідку Гол. Управи у Філядельфії, утворена 1949 р. з Укр. Стрілецької Громади (УСТ), що діяла з 1325 p., і кол. укр. вояків, які прибули до ЗДА після другої світової війни. ОбВУА має 18 відділів і гуртує понад 800 чл.: кол. вояків Армії УНР й УГА, вояків українців з чужих армій, що стоять на плятформі укр. державности, та автономне Братство Укр. Січ. Стрільців (УСС; 187 чл., гол. І. Поритко). З ОбВУА співпрацюють у Суспільній Службі Комбатантів з 1953 р. Братство кол. Вояків І Укр. Дивізії Укр. Нац. Армії й Об’єднання кол. Вояків УПА та спільно видають ж. «Вісті Комбатанта». През. ОбВУА до 1953 р. Д. Галичин, пізніше В. Ґалан.


Об’єднання бувших Вояків Українців у Великобрітанії (ОбВУ), комбатантська орг-ція кол. вояків українців, без різниці, в яких арміях вони служили, утворена 1949 р. в Лондоні (осідок гол. управи) з метою плекання військ. традицій, підвищення військ. знань чл., допомоги воєнним інвалідам тощо. У 1965 — 66 р. було 47 відділів і 7 гуртків (1953 р. — 74 і 52) та 1718 чл. (1952-53 — 4 853; зменшення спричинене виїздом чл. за океан). ОбВУ влаштовує щорічні з’їди (з 1957), курси військ. інструкторів (1953 — і 1957 pp. 450 учасників), за його ініціятивою був створений Клюб Старшин Українців (1959) і укр. відділи у Едінбурзі, Болтоні та Манчестері при бріт. парамілітарній орг-ції «Home Guard» (1953-57). ОбВУ видає ж. «Сурмач», брошури й лекції військ.-іст. змісту; воно ж видало «Етногр. мапу Півд.-Зах. України (Галичини)» В. Кубійовича. Гол. ОбВУ: М. Длябога і (з 1953) М. Білий-Карпинець.


Об’єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ), орг-ція молоді дем. переконань на еміґрації, заснована 1950 р. у Нью-Йорку. Крайові орг-ції ОДУМ існують у ЗДА, Канаді, Німеччині, Англії, Бельгії та Австралії; їх працю координує Центр. комітет з осідком у Нью-Йорку; крайові ОДУМ мають свої філії. Чл. ОДУМ (понад 2 000) поділяються на юних (7-17 pp.), дійсних (17-35), старших і почесних. Виховна праця й форми діяльности зближені до тих, що в Пласті й СУМ-і. Юнацтво ОДУМ відбуває вишкіл у спеціяльних таборах. При крайових ОДУМ діють виховні ради, при Т-ві одумівських приятелів у ЗДА — Гол. виховна рада. Крім додатків до газ. («Укр. Вісті», «Свобода»), ОДУМ видає ж. «Молода Україна» (Торонто). Серед діячів ОДУМ: П. Мигаль, В. Пономаренко, І. Павленко, П. Лимаренко Є. Федоренко, Є. Кальман, В. Корсун, О. Коновал, Ю. Криволап, П. Гурський, З. Ґраур (ЗДА) та В. Вакуловський, П. Родак, Л. Ліщина і М. Лебединський (Канада).


Об’єднання Жінок Ліґи Визволення України, постало в Канаді у 1951 р. з жін. секції Ліґи Визволення України — ЛВУ. Завдання ті самі, що й ЛВУ, крім того — виховні (дитячі садки, заходи проти денаціоналізації укр. молоді), харитативна й осв. праця та плекання нар. мистецтва. ОЖЛВУ нараховує тепер 22 відділи і веде жін. стор. в тижневику «Гомін України» (ред. М. Солонинка). Осідок централі — Торонто. ОЖЛВУ допомагає в праці Спілки Укр. Молоді та ЛВУ. На чолі централі від її заснування М. Солонинка. ОЖЛВУ є чл. Комітету Українок Канади і СФУЖО.


Об’єднання колишніх Вояків УПА Америки і Канади, комбатантська орг-ція, створена 1966 р. з заснованих 1955 р. у Нью-Йорку (як централі станиць вояків УПА) О. к. В. УПА в США і з такого ж об’єднання у Канаді. О. к. В. УПА має 6 станиць у ЗДА і 4 в Канаді з бл. 100 чл.; гол. О. Ґереґа. О. к. В. УПА належить (з 1957) до ОбВУА (його представник — Ю. Лопатинський). Співвидавець ж. «Вісті Комбатанта» (співред. В. Верига).


Об’єднання Мистців Українців в Америці, ОМУА, постало 1952 р. в Нью-Йорку на базі Спілки мист. праці (з 1949), об’єднує мистців укр. роду на терені ЗДА (1966 — 59 д. чл., 5 почесних) для спільної праці над розвитком укр. мистецтва на чужині. ОМУА має два відділи: у Філядельфії (з 1952) з укр. Мист. Студією (керівник П. Мегик) і неперіодичним вид. «Нотатки з Мистецтва» (з 1963) та в Нью-Йорку (з 1954) з окремими групами — Т-вом Молодих Образотворчих Мистців Українців (з 1955) і Студентською Секцією (з 1964). ОМУА влаштовує щорічні виставки (до 1966 — 14, в тому ч. 2 спільні з УСОМ у Торонто і Детройті) та індивідуальні окремих мистців. ОМУА очолювали: С. Литвиненко (1952 — 56 і 1963 — 64), С. Гординський (1956 — 63), П. Андрусів (1964 — 65); з 1965 р. Л. Кузьма; довголітній секретар Р. Пачовський (1953 — 65).


Об’єднання Молодих Мистців України, див. ОММУ.


Об’єднання Працівників Дитячої Літератури (ОПДЛ) ім. Л. Глібова, постало 1946 р. у Мюнхені; з 1951 р. централя у Нью-Йорку, з 1954 — у Торонто; перший гол. і по деякій перерві з 1958 р. — знову Б. Гошовський, представництва в ЗДА (гол. Л. Храплива) і в Австралії (гол. Д. Нитченко); має понад 200 чл. ОПДЛ випустило бл. 60 вид. у власному або в чужих в-вах з маркою «Нашим дітям — ОПДЛ». 1947 — 48 pp. видавало ж. для дітей «Малі Друзі» й для юнацтва «Юні Друзі», з 1954 р. редаґує місячник «Веселка», (вид. Укр. Нар. Союзу), видає неперіодичні бюлетені ОПДЛ «Ми і наші діти», каталоги дитячих вид. та каталоги з виставок графічного оформлення дитячої книжки, влаштовує конкурси (досі 5), авторські вечори, доповіді, дискусії в пресі, виставки дитячих вид. тощо. Див також Література для дітей (стор. 1337).


Об’єднання Праці при Українському Центральному Комітеті, назва установ часів нім. окупації Ген. Губернії (ГТ) у 1941 — 44 pp., що виконували функції статутових т-в, яких за законами ГГ не могло мати місц. населення — українці й поляки. Деякі О. П. заміняли довоєнні т-ва, ін. виникли за нім. окупації. Вони були пов’язані з відповідними відділами УЦК (гол.: госп., культ. праці, суспільної опіки), їхньою працею керували «мужі довір’я», призначені провідником УЦК, які добирали собі найближчих співр. Статут становили «напрямні діяльности», які подекуди мусів затвердити уряд ГГ. Деякі О. П. були чималими орг-ціями крайового маштабу, ін. — льокальні. Найчастіше вони мали проф. характер.

Найстаріше і найсильніше було Укр. Учительське О. П. (УУОП), що постало у пол. 1941 р. і нараховувало бл. 10 000 чл., гол. С. Левицький. Ін. важливіші: О. П. Мед.-Санітарної Служби (друге щодо ч. чл., гол. Р. Осінчук; воно працювало в чотирьох гуртках: лікарів, ветеринарів, аптекарів і медсестер; при ньому діяло Об’єднання Абстинентів під керівництвом М. Никифорчина), О. П. Укр. Студентів (ОПУС), О. п. образотворчих мистців, письм., журналістів, музик і діячів сцени (також назва — спілки; перший гол. О. п. образотворчих мистців — І. Іванець, письм. — Ґ. Лужницький, музик — С. Людкевич, журналістів — О. Боднарович, діячів сцени — В. Блавацький). О. П. ремісників (постало на базі т-ва «Зоря», гол. Н. Кушик, ч. чл. у Львові 1943 р. — 1 232, серед них 367 самостійних майстрів). Менш чисельні були О. п.: науковців, правників, інженерів і техніків, купців, промисловців, робітників, службовців, священиків, домовласників й ін.

К. Паньківський


Об’єднання Праці Українських Студентів (ОПУС), орг-ція, що гуртувала понад 1 400 студентів львівських високих шкіл (т. зв. Фахових курсів) в часи нім. окупації (від червня 1942 до літа 1944). До складу ОПУС-у входили: «Медична громада» (471 чл.), громади укр. студентів: Політехніки «Основа» (402), аґрономії (212), ветеринарії «Ватра» (119), фармації (104), ліс. інженерії (80). При ОПУС працювали — Укр. Студентський спортовий клюб (УССК, 450 чл.) і студентський хор «Бандурист» (46 чл.). Гол. ОПУС-у був Б. Лончина. ОПУС видавав місячник «Студентський Прапор».


Об’єднання Прихильників Визвольної Боротьби України (ОПББУ) в ЗДА, гром.-політ. орг-ція, заснована 1950 р. на ідеологічно-програмових позиціях укр. визвольного руху (ОУН — УПА — УГВР) з метою допомагати цьому рухові й інформувати про становище на Україні; з’єднане у 1956 р. з Союзом Учасників Укр. Визвольної Боротьби (СУУВБ). ОПВБУ має 7 відділів у ЗДА і, крім того, делеґатури і мужів довір’я. Ґол.: О. Лоґуш, О. Труш, з 1962 р. Р. Борковський.


Об’єднання Сестрицтв св. кн. Ольги, рел.-нац. орг-ція правос. українок у ЗДА, яка керує діяльністю парафіяльних сестрицтв УПЦеркви в ЗДА. Ділянки праці: виховна, церк.-осв. та харитативна, співпраця з парафіяльним шкільництвом тощо. О. С. с. к. О. опрацьовує «Енциклопедію для молоді», у центр. органі УПЦеркви «Укр. Правос. Слово» має свою стор.


Об’єднання Сучасних Мистців України, див. ОСМУ.


Об’єднання Українок Бельгії, постало у 1948 р. як автономна секція при Укр. Допомоговому Комітеті у Бельгії. 1952 р. усамостійнилося й прийняло теперішню назву. Період 1948 — 52 pp. позначився найбільшим розвитком діяльности (15 секцій з 500 чл., спільні виступи з бельг. жін. орг-ціями, улаштування виставок укр. нар. мистецтва, участь у конґресах Світового Руху Матерів тощо), пізніше через виїзд українців з Бельгії за океан т-во поступово обмежувало свою діяльність традиційними імпрезами і суспільною опікою, але добилося укр. радіопересилання в окрузі Ено і Сентр. Тепер ОУБ нараховує 5 секцій. Гол. ОУБ від поч. З. Витязь.


Об’єднання Українських Ветеринарних Лікарів, проф. орг-ція, постала 1946 р. у Мюнхені (бл. 200 чл.; перший гол. І. Розгін); з 1950 р. централя в Чікаґо (ЗДА). Відділи у ЗДА і Канаді (всіх 6) й окремі чл. в ін. країнах; 1967 р. усіх чл. було 140. ОУВЛ видає ж. «Інформативний Листок ОУВЛ», спершу як неперіодичне вид. у Мюнхені, з 1950 р. як квартальний у Чікаґо (в 1964 — 67 pp. у Саскатуні, Канада). У складі ОУВЛ діяльна «Студійна група», що складається з чл.-науковців.


Об’єднання Українських Жінок Венесуелі, постало у 1949 р. як секція Укр. Громади в Венесуелі. Діяльність осв. (традиційні імпрези) і виховна (школа українознавства). З 1967 р. гол. С. Припхан.


Об’єднання Українських Жінок у Німеччині (ОУЖ), постало у 1945 р. з метою духового й фіз. збереження укр. еміґрації. Ділянки діяльности: культ., осв., виховна (мережа дитячих садків, вишкіл виховательок), допомогова, зв’язки (членство в Лізі жінок на Еміґрації, контакт з нім. й екзильними орг-ціями), вид. — місячник «Громадянка» (1946 — 50), з 1962 р. — «Жін. Інформаційний Листок» (ред. Б. Бачинська, О. Сулима, О. Юрченко). ОУЖ мала найбільше чл. під час масового перебування укр. еміґрації в Німеччині у 1946 — 50 pp. (10 000 членства), звузилася після виїзду більшости її за океан. Тепер ОУЖ нараховує 16 відділів з бл. 500 чл. і 13 навчальних станиць; осідок централі — Мюнхен. Гол. ОУЖ; І. Павликовська (до 1950 p.), О. Павловська (1950 — 58), О. Сулима-Бойко (1958 — 66).


Об’єднання Українських Лісників і Деревників (ОБУЛІД) проф. орг-ція лісників на еміґрації, постала в Німеччині 1946, тепер у ЗДА. Видає неперіодично «Вісник ОБУЛІД» (циклостиль), підготувала лісівницьку термінологію 5 мовами (в рукописі); перший довголітній гол. Б. Лучаковський, згодом П. П’ясецький та ін.


Об’єднання Українських Музик (ОУМ), організація укр. проф. музик у Німеччині у 1946 — 50 pp.; понад 60 чл., ОУМ організувало муз. шкільництво, активізувало музикознавчу працю, намагалося впливати на муз. життя; у проводі ОУМ були З. Лисько, В. Витвицький, Р. Савицький, А. Ольхівський та ін.


Об’єднання Українських Організацій в Америці, політ. репрезентація амер. українців, створена у жовтні 1922 р. на Нар. з’їзді у Філядельфії з метою вести заходи за визнання укр. державности, допомагати матеріяльно розвиткові укр. життя на рідних землях й об’єднувати укр. еміґрацію в ЗДА. О. У. О. широко інформувало про укр. справу, робило збірки на допомогу Україні, видало англ. мовою низку кн. про Україну та перекладів з укр. літератури і відбуло у 1923 — 38 pp. 7 конґресів амер. українців. Гол. О. У. О. були: о. Л. Левицький, о. В. Сполітакевич, О. Рев’юк, М. Мурашко, секретарем з 1924 р. був Л. Мишуга. Після створення Укр. Конґресового Комітету 1940 p., який перебрав функції О. У. О., у 1941 р. воно перестало існувати.


Об’єднання Українських Педагогів Канади (ОУПК), т-во з 1949 р. в Торонто, з метою гуртувати педагогів, стояти на сторожі укр. надбань і допомагати розвиткові осв.-культ. життя українців у Канаді; відділи (з 1950) у Вінніпеґу й Монтреалі, ч. чл. 171 (1967), гол. І. Велигорський, В. Кривоус, В. Луців, З. Зелений, Я. Козловський, К. Паліїв (з 1965). Ділянки праці: програмова (видано програми для Рідних Шкіл і українознавчих курсів), вид. (посібники й платівки для шкіл і дошкілля, «Археологія України» Я. Пастернака тощо), виховна (проєкт укр. виховної системи у вільному світі, сесії для координації виховних заходів, створення Світової Ради Дошкілля), праця над вид. єдиного обов’язкового в діяспорі правопису тощо. Ж. «Учительське Слово» (1955 — 59), пізніше «Рідна Школа» (ред. В. Луців).


Об’єднання Українських Робітників у Франції (ОУРФ), суспільна, культ. й проф. орг-ція, постала у 1945 p.; співпрацює з франц. христ. профспілками. За весь час діяльности зареєстровано понад 6 000 українців. Найбільший розвиток ОУРФ припадав на 1950 — 51 pp., коли воно мало 62 осередки з 3 617 чл., що належали до різних профспілок та 402 вільних чл. Органом ОУРФ у 1945 — 60 pp. був тижневик «Українець у Франції» (пізніше «Українець»). ОУРФ було ініціятором укр. вільного профспілкового руху на чужині, що у травні 1949 р. оформився у Конфедерацію укр. вільних проф. орг-цій — КУВПО, яка у 1951 р. стала чл. Міжнар. конфедерації христ. профспілок — МКХП. Керівні чл. проводу ОУРФ: І. Попович, Ю. Заблоцький, П. Поліщук, В. Нестерчук.


Об’єднання Українців Революційно-Демократичних Переконань (ОУРДП), суспільно-політ. орг-ція в ЗДА, заснована 1950 p., ідейно споріднена з УРДП, підтримує Держ. Центр Укр. Нар. Республіки в екзилі. Чл., перев. нові еміґранти з Центр. і Сх: Земель, централя у Нью-Йорку. У 1953 — 58 pp. видавала тижневик «Прометей» (Детройт), 1959 — 62 — «Укр. Прометей» (Нью-Йорк). Основоположники й діячі ОУРДП: В. Гришко, М. Смолянський, І. Дубинець, К. Дацько, М. Степаненко, Є. Федоренко, В. Григоренко, Ю. Нагорний, С. Евсевський, А. Лисий, І. Несенюк, П. Полікарпенко, Г. Дзябенко, М. Воскобійник.


Об’єднання Українців у Великій Брітанії, суспільно-гром. орг-ція, постала 1949 р. (у перші місяці назва — Укр. Допомогове Бюро); 12 відділів з 600 активними чл. (у 1950-их pp. бл. 2 000) і кількома власними домами. У системі О. У. у В. Б. є жін. відділи й гуртки молоді; Об’єднання підтримує Держ. Центр УНР в екзилі. О. У. у В. Б. веде допомотову і культ.-осв. (м. ін. має кілька шкіл українознавства, хор в Олдгамі, видає неперіодично «Бюлетень», брошури й книжки) працю, інформує чужинців про укр. справу. Гол. О. У. у В. Б.: Б. Панчук, В. Коханівський, С. Онисько, А. Когут, В. Шаян, М. Тарнавський, багато років секретарем був А. Костюк.


Об’єднання Українців Франції (ОУФ), гром. орг-ція, заснована на поч. 1949 p., яка тісно співпрацювала з ОУРФ. Внутр. діяльність ОУФ і ОУРФ була спільною до поч. 1965 p., коли розмежовано діяльність цих орг-цій на гром. (ОУФ) і профспілкову (ОУРФ). У 1965 р. ОУФ мало бл. 300 чл. і бл. 250 прихильників; філії у Сошо, Тіонвілі, Ромба, Мілюзі, Мецу, Ле Като, Денені, Ліоні, Везін-Шалеті; осередки: Сарбурґ, Вільрю. З 1962 р. ОУФ видає місячник «L’Est Europeen» та брошури на іст. і політ. теми. Гол. ОУФ: В. Нестерчук (1949 — 54), О. Мельникович (1955 — 60), В. Косик (з 1961 p.).


Обжинки, нар. обряди, зв’язані з закінченням збирання врожаю (звичаїв кін. липня або на поч. серпня). О. складалися з ряду обрядово-магічних дій: урочистого походу по ниві після останньої «жмені» зжатого збіжжя; зв’язання горстки незжатої пшениці чи жита, залишеної на межі ниви, «на бороду» (Волосові, Іллі, Спасові, Дідові) або «козу», роблення «останнього снопа», подекуди «обжинкового хреста», а то й «квітки» з колосся абож плетіння «вінка» з колосся і польових квітів; вінчання вінком полукіпка, буханця хліба чи й Однієї із жниць, обраної на «княгиню»; урочистий вихід з поля до двору господарів з снопом, обжинковим хрестом або «княгинею» з вінком на голові у супроводі «дружок» з «квітками» колосся в руках або на голові; передавання їх господарям з побажанням щастя й багатства; вношення снопа або вінка у хату і ставлення їх на покуті; частування для учасників О. на подвір’ї чи в домі господарів. Усі ці обряди, дуже зближені до весільних, відбувалися у супроводі відповідних обжинкових пісень. Деякі елементи обжинкових обрядів штучно відновлені в теперішніх «святах врожаю» в УССР, як, напр., плетіння вінка, похід з ним і передавання його головам артілей чи колгоспів, після чого влаштовуються танці, співи, ігри, спортові змагання тощо. Див. також ЕУ 1, стор. 237-38.

Література: Копержинський К. Обряди збору врожаю у слов. народів у найдавнішу добу розвитку. Первісне Громадянство. І — II. К. 1926; Копержинський К. Обжинки. Обряди збору врожаю у слов. народів нової доби розвитку. О. 1926.

Б. К.


Обжинкові пісні, також жнивні п. або жнивки, нар. обрядові пісні величального змісту, що ними супроводяться обжинки. За своїми мотивами, формою вірша (найчастіше 7-складовою) та мелодіями О. п. підходять до весільних пісень. На Сов. Україні йде намагання пристосувати О. п. до колгоспного побуту і пов’язати їх з сучасними «святами врожаю».


Обидовський Іван (1676 — 1701), небіж гетьмана Мазепи, полк. ніженський (1695 — 1701); як наказний гетьман брав участь у війнах з Туреччиною (1695) і Швецією (1700 — 01).


Обиточна, p., що перетинає Приозівську височину і низовину і впадає до Озівського м.; довж. 96 км, сточите — 1 430 км². Використовується для зрошення.


Обиточна коса, коса на півн. узбережжі Озівського м., складена з піску та ракушняку; зах. берег розчленований, сх. — прямолінійний; рослинність — полин тамарикс.


Обиход, див. Богослужбові книги.


Обідний Михайло (1889 — 1938), етнограф, музеолог і поет родом з Миргороду; до 1910 р. вчителював на Кубані, згодом співр. Катеринославського музею ім. О. Поля, Київ. мист.-пром. та ін.; з 1920 р. на еміґрації у Польщі й Празі; з 1933 р. на Закарпатті, де був співзасновником Етногр. Т-ва Підкарпатської Руси та кустосом Етногр. музею. Ст. на етногр. (про укр. будівництво на Кубані, фолкльор адиґейців й ін.), літ., мист. і музейні теми; зб. поезій «Під сяйвом волі» (1917), «Нерозцвілі ранки» (1923) та ін.

[Обідний Михайло († Мукачів, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Обласний суд, ланка в системі сов. суд. органів, яка розглядає у першій інстанції карні й цивільні справи, що належать за законом до його компетенції, і, крім того, має право вести кожну справу, яка належить до компетенції народних судів. По відношенню до нар. судів О. с. виступає як друга (перевіряє скарги і протести на неправосильні постанови, ухвали й вироки нар. судів) і як надзірна інстанція (перевіряє протести на правосильні постанови, ухвали й вироки нар. судів). Крім того, О. с. виконує щодо нар. судів і нотаріяльних органів обл. адміністративні функції, які раніше виконували територіяльні обл. органи Мін-ва Юстиції УРСР, що було скасоване 1962 р. О. с. складається з гол., заступників гол., чл. суду і нар. засідателів, вибираних обл. Радою депутатів трудящих на 5 pp. До структурних органів О. с. належить колеґія для карних і цивільних справ, президія суду, секретаріят і відповідні адміністративні відділи. Структуру, орг-цію і функції О. с. реґулює закон про судоустрій УССР з 1960 р.

У 1930 — 40-их pp. О. с. був одним з гол. органів політ. репресій. 1934 р. при ньому були створені т. зв. трійки, що складалися з проф. суддів і розглядали всі оправи, в яких слідство вели органи НКВД. Судова розправа в цих справах відбувалася, як правило, таємно з великим обмеженням прав обвинуваченого (недопущення адвоката й т. п.). В 1940 — 59 pp. політ. юстиція була зосереджена гол. при військ. трибуналах, а опісля перейшла знову до О. с. В 1960-их pp. у ряді обл. відбулися під виглядом кримінальних масові політ. процеси, на яких у закритих суд. засіданнях засуджено десятки укр. патріотів за протести проти русифікації й дискримінації укр. культури на кару від 1 р. ув’язнення до 15 р. таборів суворого режиму, а в окремих випадках і до розстрілу. При тому КҐБ не лише веде попереднє слідство, а й є всі підстави думати, визначає як хід процесу, так і міру покарання, яку. О. с. лише формально затверджує.

А. Б.


Обласні сільсько-господарські дослідні станції, комплексні дослідні установи в системі Мін-ва сіль. госп-ва УССР, які розробляють і вводять у с.-г. виробництво обслуговуваної ними области наук. обґрунтовану систему ведення сіль. госп-ва. Постали 1956 р. звич. на базі спеціялізованих досл. с.-г. станцій. До складу О. с.-г. д. с. входять численні відділи, лябораторії, досл. гос-ва тощо; деякі з них видають наук. праці.


Область, в СССР і УССР адміністративно-територіяльна одиниця, створена замість давніх губерній, а згодом округ у 1931 — 32 p., органи якої підпорядковані центр. органам союзної респ. Обл. управління — це найвищий ступінь місц. управління, а одночасно опірний пункт керівництва госп. і культ. справами з боку респ. органів. Найважливішим політ. органом обл. є обл. комітет партії, підпорядкований ЦК КПУ. Нар. представництвом вважається обл. рада, що виділяє з своїх чл. виконавчий апарат — облвиконком, при якому існує обл. адміністративний апарат, підпорядкований по горизонталі — облвиконкомові й обл. раді, а по вертикалі — відповідним відомствам союзної респ. Виняток становлять органи держ. безпеки (КҐБ), які організовані за принципом централізму і не підлягають облвиконкомові, хоч формально при ньому, існують. До 1956 такий виняток становили також органи охорони гром. Порядку (міліція). Обл. суд і прокуратура з слідчим апаратом є ланками територіяльної орг-ції органів правосуддя.

Компетенції обл. адміністративних органів розширювалися або звужувалися залежно від структури заг.-держ. управління госп-вом. У 1930-их pp. обл. ради були організовані за системою обл. з’їздів, що на них районові і міські ради висилали своїх представників; за конституцією УССР з 30. 1. 1937, населення всієї обл. вибирає що два роки обл. раду. До 1934 р. відомства обл. адміністративного апарату були організовані колеґіяльно, згодом на чолі відомств поставлено одноособових начальників з їх заступниками і секретарями.

Правну основу обл. рад нині творить Положення про обл. ради депутатів трудящих з 30. 6. 1957. Воно встановлює компетенції щодо плянування бюджету, управління пром-стю та ін. галузями. Бюджетові права обл. рад реґулює бюджетовий закон СССР з 1959 р.

Поділ УССР і всієї укр. етногр. території в СССР на О. — див. Адміністративно-територіяльний поділ укр. земель (30 стор.); тим часом ліквідовано обл.: в УССР — Дрогобицьку, на Півн. Кавказі — Каменсько-Шахтинську.

У рос. Імперії назву О. мали деякі адміністративно-територіяльні одиниці типу губ.: Кубанська, Терська, Війська Донського і — деякий час Басарабська.

А. Білинський


Область Війська Донського, адміністративно-територіяльна одиниця в Рос. Імперії, положена вздовж сер. і дол. Дону, заселена перев. донськими козаками, в зах. і півд. частині — українцями. 1914 р. територія 164 000 км², населення — 3,9 млн. Територія О. В. Д. (до 1870 назва Земля Війська Донського) була визначена 1792, 1887 р. поширена на Ростовський пов. і м. Таганріг з околицями. Докладніше див. Донщина. За сов. влади О. В. Д. як адміністративна одиниця була ліквідована (1924); її територія нині входить до складу Ростовської і Волгоградської обл. РСФСР та Донецької і Луганської обл. УРСР (див. карту на стор. 577).


Обліпиха, щец (Hyppophaë rhamnoides L.), галузистий кущ або деревце до 4 м заввишки, з колючими гілками з родини маслинкуватих. Росте зрідка на піщаних буграх і косах у дельті р. Дунаю; іноді культивують в садах як декоративну рослину і в захисних ліс. насадженнях. Плоди та насіння мають 0,12% вітаміну C, багато каротину та вітамін В; молоді гони і листки — 4-10%. чинбарних речовин. Деревина придатна на столярні та токарні вироби. Плоди широко використовують у харч. пром-сті; олію, яка має бактеріоцидні властивості, — в медицині (при кольпитах, виразці шлунку).


Обнінський Віктор (1867 — 1916), рос. політик і публіцист, чл. 1 Держ. Думи, засновник Союзу автономістів-федералістів у Думі, засновник і гол. т-ва «Единение народностей», ред. ж. «Народы и области», прихильно ставився до укр. руху, співр. «Украинской Жизни».


«Обнова», Т-во Укр. Студентів-Католиків «О». (ТУСК«О»), засноване 1930 у Львові для поглиблення засад христ. світогляду за принципом Кат. Акції «обновити все в Христі»; бл. 100 чл., перший гол. П. Ісаїв. Після ліквідації «О.» 1939 p., відновлене на еміґрації у Мюнхені 1946 р. та перетворене на Федерацію ТУСК«О» (ФТУСК «О.»); 1949 р. — 427 чл., перший гол. Є. Перейма. 1946 р. сеньйорська група «О.» створила окреме Укр. Кат. Акад, Об’єднання (УКАО «О»; перший гол. В. Глібовицький, з 1951 р. — Р. Данилевич). Обидва т-ва мають відділи й осередки у різних м. Европи, ЗДА, Австралії й Канади, у якій з 1957 р. творять разом Кан. ФТУСК «О» під протекторатом митр. М. Германюка. «О.» є чл. Міжнар. Кат. Руху Pax Romana, влаштовує акад. вечори, студійні дні, конґреси тощо. Видає інформативні бюлетені, жури. «О.» (з 1964 р. стор. у газ. «Нова Зоря» в Чікаґо), брошури, кілька зб. «Обнов’янин» тощо. Див. ЕУ 1, стор. 958-59.


Обновленці, популярна назва реформаторського руху в Рос. Правос. Церкві у першій пол. 20 в., до якого належали в основному міське «біле» духовенство та професура богословських шкіл. О. змагалися за лібералізацію церк. канонів, обмеження впливу «чорного» (монашого) духовенства, допущення одружених свящ. до єпископського сану та синодальної форми церк. управління. Переможені консервативною течією на Всерос. Соборі 1917-18 pp., з закріпленням больш. режиму О. поступово перейшли на позиції тісної співпраці з сов. владою. За її підтримкою О. намагалися захопити у 1922 — 1923 pp. керівництво всією Рос. Правос. Церквою. Але через насильні методи внутр.-церк. боротьби, розкол обновленського руху на ворогуючі течії («Живая Церковь», «Церковное Возрождение», «Союз. Общин Древне-Апостольской Церкви» — СОДАЦ) та зміну курсу сов. церк. політики О. не здобули довір’я віруючих і не зломили опору більшости єпископату й духовенства. Після 1923 р. О. оформилися на базі більш поміркованого СОДАЦ у окрему церк. орг-цію під керівництвом Святішого Синоду Рос. Правос. Церкви. З прийняттям патріяршим «местоблюстителем» митр. Сергієм «сов. плятформи» у 1927 р. О. поступово втратили підтримку влади, що спричинилося до занепаду їхньої церк. орг-ції, яку остаточно ліквідовано 1943 р.

На Україні О. відомі з 1922 р. під назвою «Живої Церкви», яка не знайшла помітної підтримки серед священства й вірних. Після невдалих спроб приєднати до себе УАПЦ О. восени 1923 р. реорганізувалися в «Укр. Правос. (Синодальну) Церкву» з окремим «Всеукр. Святішим Синодом» на чолі з харківським митр. Пименом (Пєґовим). Тримаючися більш консервативного курсу, ніж у Росії, Обновленська Церква на Україні захопила при підтримці влади значне ч. духовенства й церков патріяршого Екзархату та деякі парафії УАПЦ, зокрема на Поділлі, але не з’єднала собі великого ч. вірних. Щоб протидіяти УАПЦ, Обновленський собор у Харкові 1925 р. не лише висловився за «українізацію» та «соборноправність», але й проголосив «автокефалію» Обновленської Церкви на Україні, яку затвердив того ж року Рос. Обновленський собор у Москві, уневажнюючи акти приєднання укр. Церкви до Моск. Патріярхії 1685 — 87 pp. На практиці Обновленська Церква в УССР зберегла свій рос. характер та пов’язаність з Рос. Синодом. До поч. 1929 р. сов. влада сприяла О. в УССР, яким було дозволено видавати книги та журн. («Голос Православной Украины» та «Укр. Правос. Благовісник») і відкрити Вищу Богословську Школу в Києво-Печерській Лаврі. Але в другій пол. 20-их pp. О. почали втрачати ґрунт на Україні (з 3 500 свящ. О. у 1925 р. лишилася 2 200 у 1928). Розклад Обновленської Церкви посилився зокрема з розгортанням масової антирел. кампанії з 1929 p., і до 1941 р. не залишилося в УССР ні однієї діючої обновленської парафії.

Б. Боцюрків


Обов’язкове загальне навчання, навчання всіх без винятку дітей визначеного віку в заг.-осв. школах. На укр. землях Рос. Імперії, як і в усій державі, О. з. н. не було введене. На клопотання земств і гром. орг-цій, а також у зв’язку з прийняттям Держ. Думою законопроєкту 1907 р. про введення О. з. н. було збільшено мережу шкіл, але ще у 1915 р. майже пол. дітей шкільного віку на Наддніпрянщині не вчилася. З революцією 1917 р. укр. уряд опрацював закон про О. з. н., але з уваги на воєнні події він не увійшов у життя.

В УССР О. з. н. введене постановою з 30. 7. 1924 для дітей віком 8 — 11 pp. (але ще у 1927 р. 17% дітей шкільного віку не були охоплені початковими школами), а у 1930 — 31 р. схвалено О. з. н. в обсязі 7-річки. Закон з 17. 4. 1959 «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи нар. освіти» зобов’язував введення О. з. н. дітей у віці від 7 до 15-16 pp. в обсязі неповної сер. школи — 8-річки.

На Зах. Україні — в Галичині й на Буковині австр. уряд увів О. з. н. в кін. 18 в.; але 1812 він був знову відкладений. Вдруге О. з. н. було введене законами 1868, 1869 та 1883 pp., при чому воно мало тривати 6-7 pp. Але його не дотримувалися суворо, так що поважний відсоток дітей не вчився: у 1912 — 13 р. в Галичині бл. 20%, на Буковині — 3% (в 1882 р. — 65%). Гірші були умови на Закарпатті, де попри О. з. н. (з 1868) ще у 1910 р. бл. 40% укр. дітей шкільного віку не вчилося.

На зах. укр. землях, окупованих у 1920 — 39 pp. Польщею, було введено 7-річне О. з. н. (вперше на півн.-зах. землях), але в життя воно входило поступово: ще у 1937 — 38 р. поза школою було 10% у Галичині, 25% на півн.-зах. землях. На Закарпатті з 1930 р. О. з. н. поступово продовжено на 8 pp. і завдяки розбудові мережі шкіл воно охопило всіх дітей. На укр. землях під Румунією О. з. н. тривало 7 pp.

Р. М.


Обозний, виборна посада держ. і військ. орг-ції у коз. війську й Гетьманській державі. Як генеральний обозний, так і обозні в окремих полках керували військ. артилерією; одночасно були чл. ради ген. (ген. О.) та полк. (полк. О.) старшини. Найвищий по гетьманові й полк. представник старшини О. частіше від ін. старшини виступав як наказний гетьман (чи полк.), заступаючи гетьмана (чи полк.) під час військ. виправ.


Оболонський Олександер (1823 — 77), гром. діяч, ред. журн. «Народное Чтение» (1859 — 60), добрий знайомий Шевченка. Опублікував у своєму журн. низку віршів Шевченка в ориґіналі і в рос. перекладі, а також його автобіографію. Згодом був гадяцьким пов. маршалом (1865 — 68) і земським діячем на Полтавщині.

[Оболонський Олександер (1825 — 77). — Виправлення. Т. 11.]


Оболонські, лівобережний старшинський рід, який походить від Василя Івановича О., сотн. сосницького (1715). Син його Дем’ян († 1758) був ген. бунчужним (1741), осавулом (1752) і суддею (1758). Правнуком Дем’яна О. був. Олександер О. (див.); його син Микола О. (* 1856) був. проф. судової медицини Харківського (1886) і Київ. (з 1889) ун-тів.


Оборона України, політ. орг-ція радикально-соц. напряму у ЗДА і Канаді, спершу (1920 — 22) як таємна орг-ція для допомоги рев. рухові в Галичині (УВО), від 1923 р. ширша леґальна орг-ція з багатьма відділами та пресовим органом «Українська Громада». Провідні діячі: М. Січинський, М. Цеглинський, Я. Чиж. О. У. тісно співпрацювала з УСРП на Зах. Україні і допомагала їй фінансово. Мала вирішальний вплив на забезпеченево-братську орг-цію Український Робітничий Союз у ЗДА. 1940 р. частина її проводу (М. Січинський, В. Левицький) відійшла від програми О. У. і перейшла на радянофільські позиції, після чого О. У. розпалася: група М. Цеглинського видавала деякий час ж. «Оборона України» й «Оборона», в якому співпрацювали нові еміґранти з лівого крила УРДП. Частина чл. О. У. заснувала пізніше (1949) Українську Вільну Громаду Америки.


Оборонна промисловість, у вужчому сенсі галузь важкої пром-сти, що виробляє кінцеву воєнну продукцію, у ширшому — різні галузі пром-сти, що працюють на оборону. Іст. О. п. починалася з спеціялізованих воєнних зав., але від першої світової війни значення їх в О. п. дедалі зменшується, бо воєнне виробництво все більше зосереджується на підприємствах, що виробляють цивільну продукцію. У наш час спеціялізовані підприємства О- п. виробляють як правило частково цивільну продукцію, щоб на випадок потреби негайно поширити воєнну. Велика частина О. п. зосереджена тепер в окремих цехах цивільних підприємств (авіяційні зав., напр., продукують, поруч цивільних, — військ. літаки, тракторні зав. — танки).

Почавши з 1930 р. кожне цивільне підприємство в УССР й СССР має т. зв. мобілізаційний плян, за яким воно на потребу повністю чи частково переходить на О. п. Так, напр., у 1941 р. фабрики плугів почали виробляти міномети, броварні — запалювальні пляшки з бензиною, Київ. муз. комбінат — антипіхотні міни тощо. З уваги на таємний характер О. п. та розміщення її на різних цивільних підприємствах, її продукція в статистичній клясифікації ніколи окремо не виділяється, однак відомо, що більшість її кінцевої продукції припадає на машинобудування та хемічну пром-сть. Нині авіяційні двигуни й атомові реактори виробляються на підприємствах енерґетичного, а літаки, кораблі й ракети — транспортного машинобудування; такі ж півпродукти хем. пром-сти, як азотна кислота, амоніякова салітра, аніліни, фосфор, целюльоза та ін., йдуть безпосередньо на виробництво вибухових речовин та порохів; сірчана кислота й сода вживається у великих кількостях для, вилуговування урану з руди тощо. Великий відсоток продукції леґованих та жаростійких сталей й електроферостопів, алюмінію, магнію, цини, майже весь титан тощо йдуть безпосередньо на воєнне виробництво. Так, у 1940 р. понад 7% продукції чорних металів УССР було зужито на продукцію самої лише амуніції. На військ. цілі йде також значна частина продукції труб, цементу, бетону, тканин, взуття, консервів і т. д. (О. п. в ширшому сенсі слова).

Управління й плянування О. п. на Україні від 1924 р. централізоване в пляновій комісії наркомату (мін-ва) оборони СССР у Москві. Окремі наркомати О. п. існували тільки під час нім.-сов. війни, коли перейменовано наркомати заг. машинобудування на мінометного озброєння, а транспортного — на танкової пром-сти. Тепер значна частина О. п. підлягає союзним мін-вам тяжкого енерґетичного й транспортного машинобудування. До 1941 р. О. п. на території УССР паралельно підпорядковувалась також пром. відділові ЦК КП(б)У й Раднаркомові УССР; постановою Ради мін. СССР від 2. 10. 1965 респ. органи цілковито виключені з плянування О. п. в УССР, і залишається неясним, чи її продукція взагалі тепер включається в нар.-госп. пляни й статистику пром-сти УССР.

Якщо поминути ремісниче виробництво зброї, то О. п. на Україні починається від побудови Шостенського порохового зав. в 1736 р. (Чернігівщина) та ливарно-гарматного Луганського зав. в 1795 p.; ін. заводи: Київ. арсенал (з 1782), військ. фабрики Адміралтейства на півдні України (гол. в Херсоні й Миколаєві) тощо. До кін. 19 в. всі спеціялізована воєнні зав. на Україні (бл. 30; перев. дрібні артилерійські та порохові з відсталою технікою) були держ. Щойно у 1880-их pp. розпочалося будівництво великих воєнних кораблів на миколаївських (бельг.) та севастопільських (держ.) штапелях; з поч. 20 в., особливо під час рос.-японської та першої світової війни, частково на О. п. переключилися й приватні підприємства. Спеціялізація укр. О. п. залишилася без змін: артилерія, воєнні кораблі, вибухові речовини. У 1912 р. тут виник артилерійський картель під керівництвом франц. та бельг. банків, що вів запеклу, але переможну боротьбу проти нім. конкурентів у Петербурзі. У цілому О. п. на Україні перед революцією (і аж до 1930-их pp.) була недорозвинена, що зокрема позначалося й на нестачі озброєння для укр. армій під час визвольних змагань. О. п. в Росії була значно сильніша.

Розбудову О. п. за сов. влади розпочато з 1926 p., але особливо швидко вона почала зростати від другої п’ятирічки (1933 — 37). Пізніше продукція О. п. УССР зростала ще більше прискорено: за офіц. даними, протягом 1938 — 39 pp. на 117% (всього машинобудування лише на 54%). У наступні роки відбувся помітний перехід цивільного виробництва на воєнне. У зв’язку з прискореним зростанням продукції танків та гармат у 1939 — 41 pp. на Україні помітно» зменшилася продукція тракторів, комбайнів, с.-г. машин, екскаваторів тощо. (Це саме повторилося в 1950 — 51 pp. під час корейської війни).

З офіц. статистики про евакуацію підприємств у 1941 р. видно, що напередодні війни на Україні було 125 зав., які слід клясифікувати як підприємства О. п., в тому ч. зав. поодиноких наркоматів: 9 авіяційної пром-сти, 14 озброєння (артилерія), 10 сер. машинобудування (танки), 3 суднобудування. У цілому на Україні було, мабуть, бл. третини О. п. СССР. Річна потужність О. п. на Україні напередодні війни була приблизно така: 1 500 літаків-винищувачів та штурмовиків (бомбардувальників не було), 3 000 танків і панцерників, 2 500 гармат та гавбиць, 15-20 воєнних кораблів. Бл. 150 підприємств виробляло амуніцію (бл. 8 млн штук на місяць). Однак, для війни проти Німеччини цього не вистачало; дуже відставало на Україні виробництво протитанкової й зенітної артилерії, мінометів, кулеметів, піхотної зброї. Зате Україна була важливим постачальником сировини й півпродуктів для О. п. всього СССР: вона давала понад 50% якісної сталі, труб, алюмінію, магнію та вибухових речовин СССР.

По війні О. п. в УССР була відбудована і розширена, хоч її питома вага в О. п. СССР з уваги на приспішену розбудову її в центр. Росії та на Уралі, мабуть, знизилася до яких 20-25% Як і раніше, екон. районування території УССР і СССР у значній мірі розраховане на кооперування підприємств О. п. Однак по війні, оскільки глибинне запілля в ракетній війні більше неможливе, розміщення О. п. плянується по р-нах так, щоб виробництво окремих видів продукції дублювалося. Тому Україна і далі залишається важливим центром авіяційної (Харків, Київ), танкової (Харків, Донбас), артилерійської (Придніпров’я), кораблебудів. (Миколаїв, Херсон) та вибухової (Донбас, Придніпров’я) пром-сти. Новими галузями О. п. є ракетне виробництво (мабуть, на Дніпропетровщині), атомових реакторів та частин до атомових бомб (Харків), апаратури для космічних сателітів та радіоелектроніка (Київ). З нової сировини О. п. значно розвинулося виробництво жаростійких сталей, порошкової керамічної металюрґії, титану та магнію, теж, мабуть, видобуток урану (Жовті Води й ін.).

Перед останньою війною О. п. СССР з’їдала за офіц. сов. даними бл. 7% нац. доходу; тепер, мабуть, бл. 15% або й більше. У 1963 р. на Україні було 363 великих і сер. машинобудів. підприємств, більшість з яких напевне працює на О. п. За даними Л. Корецького й М. Паламарчука про клясифікацію галузей укр. машинобудування у 1963 p., ніде не клясифіковані 12,6% підприємств, що давали 23,3% продукції машинобудування та посідали 26,8% основних фондів і 26,2% робочої сили. Можливо, що це й є спеціялізовані підприємства О. п. на Україні.

Література: Маниковский А. Боевое снабжение русской армии в мировую войну. М. 1937; Лященко П. История народного хозяйства СССР, т. 2. М. 1952; Blau G. Е. The German Campaign in Russia: Planning and Operation, 1940 — 1942. Вашінґтон 1955; История великой отечественной войны Советского Союза, тт. 1-3. М. 1960 — 61; Соколовский В. Воєнная стратегия. М. 1963; Кравченко Г. Воєнная экономика СССР 1941 — 1945. М. 1963; Нестеренко О. Розвиток пром-сти на Україні, чч. 2-3. К. 1963 — 66; АН СССР. Институт истории. Эшелоны идут на Восток. Сборник статей. М. 1966; Корецький Л., Паламарчук М. Географія пром-сти Укр. РСР. К. 1967; Ін-т історії партії ЦК КПУ: Укр. РСР у великій вітчизняній війні Рад. Союзу, т. І. К. 1967.

В. Голубничий


Образки, білокрильник болотяний (Calla palustris L.), багаторічна отруйна рослина з родини клещінцюватих; росте звич. по болотах і при берегах річок. Усі частини рослини мають глюкозид типу сапоніну.


«Образотворче Мистецтво», мист. журн., див. «Малярство і скульптура».


Образцов Василь (1849 — 1920), терапевт родом з Вологодської губ.; з 1888 р. у Києві, 3 1893 р. — проф. терапії Київ. Ун-ту; гол. Київ. фіз.-мед. Т-ва та Київ. Т-ва лікарів. О. вперше розробив методу глибокої методичної ковзної пальпації черевної порожники та перкусії органів грудної та черевної дуплавин, як також безпосереднього вислухування серця. О. створив Київ. терапевтичну школу, яка відограла велику ролю у ровитку укр. терапії.

[Образцов Василь (1849 [або 1851] — 1920, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


«Обрії», літ.-мист. тижневик націоналістичного напрямку, виходив у Львові 1936 — 37, ред. Б. Кравців.


Обріст (Obrist) Йоган-Ґеорґ (1843 — 1901), нім. літературознавець родом з Тіролю; у 1868 — 73 pp. учителював у Чернівцях. О. один з перших нім. дослідників Т. Шевченка, автор біографічного нарису «T. G. Szewczenko ein kleinrussischer Dichter» (1870); крім того, переклав деякі твори Т. Шевченка на нім. мову: «Гамалія», «Іван Підкова», уривки з «Гайдамаків», «Тарасова ніч», «Заповіт» тощо.

[Обріст (Obrist) Йоган-Ґеорґ († Інсбрук, Австрія). — Виправлення. Т. 11.]


Оброцький Йоан (бл. 1730 — бл. 1800), львівський скульптор; круглі скульптури (св. Анна на дереві) і декоративні оздоби (з каменю, дерева та ліпні) у стилі рококо з ренесансовими елементами в латинській катедрі у Львові та ін.


Обряди, див. Народні звичаї й обряди та Церковні обряди.


Обрядові пісні один з найдавніших видів народної усної словесности, зв’язаний у дохрист. добу і згодом з річним колом нар. свят й обрядів, які розмежовували або супроводили основні сезони сіль.-госп., скотарських чи й мисливських зайнять, як також із звичаями та обрадами, в супроводі яких відбувалися важливіші події особистого і родинного житта. Відповідно до цього О. п. поділяються на дві основні групи: річно-календарні (колядки і щедрівки, веснянки і гагілки, русальні й царинні, купальські й собіткові, обжинкові пісні) та родинно-побутові (весільні пісні, голосіння). Після прийняття християнства первісні О. п. поступово поєдналися з пісенним репертуаром христ. календарних свят і обрядів, деякі, втративши культовий елемент, перейшли в ігри та забави молоді й дітей або стали звич. ліричними піснями.

В сучасній Україні йде намагання включити О. п., інколи відповідно перероблені, в т. зв. «радянську» чи «соц». обрядовість і пов’язати їх з заг. чи гром. святами, як, напр., Новий Рік, свято врожаю, народження, проводи у військо тощо. Мотиви й формальні засоби О. п. широко використовувалися й використовуються в укр. літературі, музиці, образотворчому мистецтві. Докладніше див. ЕУ 1, стор. 252 — 63.

В. К.


ОБУЛІД, див. Об’єднання Укр. Лісників і Деревників.


Обухів (III — 11), с. м. т. на Придніпровській височині, Кагарлицького р-ну Київ. обл., 11 800 меш. (1966).


Обчислювальний центр АН УРСР, н.-д. установа, створена в Києві у 1957 р. на базі обчислювальної лябораторії, у якій у 1948 — 51 pp. розроблено універсальну електронну цифрову обчислювальну машину «МЭСМ» (першу в Европі), електронну цифрову машину «Київ» та ін. В О. ц. провадяться дослідження у галузях обчислювальної математики, обчислювальної техніки й кібернетики. У 1962 р. О. ц. перетворено в Ін-т Кібернетики АН УРСР.


Общества грамотности, див. Товариства грамотности.


Общества трезвости, див. Товариства тверезости.


Общество исследователей Волыни, див. Товариство дослідників Волині.


Общество ім. Михайла Качковського, культ.-осв. т-во, засноване 1874 р. в Коломиї з ініціятиви о. І. Наумовича провідниками гал. москвофільства, на зразок створеної 1868 р. народовцями «Просвіти», 1876 р. перенесене до Львова. О. М. К. мало філії по пов. м. і читальні по с. Діяльність здебільша осв. (іноді вело с.-г. курси). Видавало місячні книжечки, що з 1930 р. дістали назву «Народная Библиотека», і календарі; окремо вийшло 7 випусків писань І. Наумовича. Вид. О. М. К. друкувалися спершу нар. мовою, пізніше переходили частково на «язичіє». О. М. К. публікувало також передружи в ориґіналі творів рос. письм. Органом О. М. К. був з 1924 р. часопис «Наука». Разом з упадком москвофільства О. М. К., попри значні фонди, втрачало своє значення: 1914 р. мало лише бл. 300 читалень («Просвіта» — 2 944), у 1936 р. нараховувало 5 975 чл. (т-во «Просвіта» у 1935 р. — 306 000). Гол. О. М. К.: І. Наумович, о. Т. Павликов, Б. Дідицький, П. Свистун; після першої світової війни А. Алексевич, М. Глушкевич, Я. Вербицький, А. Копистянський.


Общество ім. О. Духновича, русофільське культ.-осв. т-во на Закарпатті з централями в Ужгороді й Пряшеві, засноване 1923 р. за ініціятивою Й. Камінського, С. Фенцика й ін. як конкуренційна установа т-ву «Просвіта». Довголітній тол. о. Е. Сабов, секретар — С. Фенцик; ін. діячі — І. Гаджеґа (він же останній гол.), А. Бродій, М. Демко, Е. Бачинський. У час найкращої діяльности (1934) т-во мало 315 читалень, 16 нар. домів, 76 хорів, 39 оркестр, 19 спортових клюбів, понад 200 аматорських театральних гуртків, в-во популярних кн., наук.-культ. місячник рос. мовою («Карпатскій СвЂтъ», 1928 — 33); воно відбувало т. зв. «Дни русской культуры». Вид. і наук. праця була перев. в руках рос. еміґрантів. Т-во користувалося допомогою чехо-словацького уряду, а деякі його діячі мали так само підтримку угор. і поль. урядів. У 1939 — 40 pp. О. О. Д. припинило свою діяльність в Ужгороді (коли угор. влада відмовилася далі підтримувати русофільство на Закарпатті), 1945 р. в Пряшеві.

А. Штефан


Общество св. Василія Великого, культ.-осв. і вид. т-во русофільського напряму на Закарпатті з осідком в Ужгороді, засноване 1864 р. О. Духновичем при підтримці мукачівського і пряшівського єп. В. Поповича і Й. Ґаґанця з завданням працювати над освітою народу та боронити церк. і нац. традиції перед зугорщенням. Першим гол. був І. Раковський, секретарем І. Мондок, почесним гол. А. Добрянський; ч. чл. — бл. 500, гол. свящ. і світська інтеліґенція. О. св. В. В. видавало, крім белетристики й підручників, тижневики «СвЂтъ» (1867 — 71), «Новый СвЂтъ» (1871 — 72), «Карпатъ» (1873 — 86), «Учитель» (1867 — вийшло 27 чч.) та двотижневик «Наука» (з 1897); мова двох останніх наближалася до нар., в ін. вид. плекалася штучна мова — мішанина рос., ц.-слов. і нар. Після початково русофільської орієнтації угор. уряд взяв т-во під контроль і за допомогою єп. С. Панковича повів гостро проугор. лінію. З пол. 1870-их pp. т-во почало занепадати; в кін. 19 в. група молодших свящ. (В. Гаджеґа, П. Ґебей, A. Волошин) намагалися оживити діяльність на нар. основі, але 1902 р. О. св. В. B. ліквідувалося, а його майно перейшло у власність новозаснованої торг.-вид. спілки «Уніо».

А. Штефан


Общество сельского хозяйства южной России, див. Товариство сільського господарства південної Росії.


Общество Соединенных Славян, див. Товариство З’єднаних Слов’ян.


Община, форма гром. землеволодіння й землекористування, заг. поширена на терені корінної Росії до 1917 р. Як за кріпацьких часів, так і по реформі 1861 р. земля була віддана у розпорядження сіль. громади — «миру» для розподілу між поодинокими дворами. Вони впродовж певного часу тільки користувалися своїм наділом з О. Відтак земля з О. періодично розділювалася наново між членами громади пропорційно до кількости. т. зв. «ревизских душ», розміру родини та ін. обставин. Кожний чл. О. в засаді мав право на рівний наділ землі. О. в’язала збірна відповідальність — «кругова порука» за зобов’язання своїх чл., раніше перед поміщиком, після 1861 р. перед державою, також за викупні платежі. Важливіші справи О. вирішували заг. збори її чл. (див. також Громада, стор. 442).

В історії України відомі різні форми госп. спільнот, гуртового, гром. землеволодіння й землекористування (напр., дворищне — див. Дворище, сябринне, гром. реґуляція поперемінного землекористування при системі перелогу, трипілля, спільного лісу, пасовищ й ін.). Але не була відома зем. спільнота типу рос. О. Тільки у другій пол. 18 і на поч. 19 в. деякі поміщики штучно насадили О. в Півд. Україні в процесі її заселення. У час введення реформи 1861 р. з уваги на фіскальні цілі адміністративним порядком передано надільну землю у формі О. у розпорядження громад за «круговою порукою» у Катеринославській, Херсонській і Харківській (89-95% усієї надільної землі), частково й у Чернігівській (52%) губ. Натомість О. майже не було на Правобережжі й у Полтавській (5-7%) губ. Але й у тих губ., де було встановлено формально общинне землекористування, в дійсності 80% громад не робили періодичних переділів і поодинокі госп-ва користувалися землею у звич. подвірних межах. Столипінська реформа з 1906 р. (змінена і доповнена законом 1910) передбачала ліквідацію О., дозволяла добровільний вихід з неї й увласнювання зем. наділів. Рух за вихід з О. на відруби й хутори був особливо пожвавлений на Україні у 1906 — 17 pp. Процес нового розмежування сел. земель не був закінчений до революції 1917 р. (див. також стор. 785).

Про інституцію рос. О., її походження й ідеалізацію існує багата наук. й публіцистична література. Вона була предметом довголітніх завзятих ідеологічних спорів між. рос. слов’янофілами й западниками, між народниками і марксистами. Слов’янофіли (1830 — 50-их pp.) ідеалізували О. як своєрідну інституцію рос. побуту, яка начебто зберігала рос. селянство перед пролетаризацією та давала можливість Росії піти самобутнім шляхом іст. розвитку, іншим, ніж міщанська Зах. Европа (О. Хомяков, П. Кирієвський, К. Аксаков, І. Беляєв, Ю. Самарин й ін.). Слов’янофілам протиставилися раніші «западники» та пізніші представники рос. ліберальних буржуазних кіл, які вважали О. перешкодою соц.-екон. й політ. поступу Росії (Б. Чичерін, І. Вернадський, С. Вітте й ін.). Інституцію О. обороняли з ін. мотивів О. Герцен, М. Чернишевський, М. Добролюбов, рос. народники (від 60-их pp.), далі рос. соціялісти-революціонери (М. Михайловський, П. Лавров, В. Чернов й ін.), які вважали важливим зберегти О. як зародок модерного аґрарного соціялізму. Натомість рос. марксисти (зокрема Г. Плеханов, В. Засуліч, В. Ленін) вважали, що О. тільки непотрібно затримує процес пролетаризації в Росії.

В лавах рос. народників і соціялістів-революціонерів опинилося чимало представників молодої інтеліґенції укр. роду. Ідея соціялізації землі мала вплив на деяких послідовників ідей М. Драгоманова в Галичині (напр., М. Павлика, С. Даниловича), та на Наддніпрянщині — гол. на партію укр. соціялістів-революціонерів (СР) 1917 — 18 pp., хоч їх погляди на соціялізацію чи націоналізацію землі були не зовсім з’ясовані, як це й видно з писань їхніх чл. О. Мицюка, М. Шаповала, М. Ковалевського й ін. Ідея соціялізації землі відбилася також у зем. законі Центр. Ради з 18 (31) січня 1919 р. (авторами закону були укр. СР: О. Шумський, П. Христюк з участю рос. СР — Пухтинського й Дешевого, див. також Націоналізація).

Під час революції 1917 р. О. на Україні була практично ліквідована. У роки воєнного комунізму й НЕП-у больш. декрети поверталися до «кругової поруки» сіль. громад у дусі О. Общинне землекористування нагадувала одна з форм зем. громади, введеної в УССР з 27. 5. 1922. Суцільна колективізація сіль. госп-ва відбулася легше на корінних рос. землях, де здавна існувала традиція О., ніж у нерос. республіках, зокрема на Україні.

Література: Лучицкий І. Следы общинного землевладения в Левобережной Украине XVIII в. Отечественные Записки, чч. 11 — 12. П. 1882; Ефименко О. Дворищное землевладение в Южной Руси. Русская Мысль. М. 1894; Порш М. Статистика землеволодіння і мобілізація земельної власности в Україні, ж. Україна, кн. 11 — 12. К. 1907; Шаповал М. Рев. соціялізм на Україні. Відень 1921; Слабченко М. Організація господарства України... І. Землеволодіння та форми сіль. госп-ва. О. 1923; Мякотин В. Очерки социальной истории Левобережной Украины. Прага 1924; Слабченко М. Боротьба за системи землеволодіння і форми госп-ва України XIX — XX ст. О. 1927; Kononenko K. Ukraine and Russia, a history of the economic relations between Ukraine and Russia, 1654 — 1917. Мільвокі 1958.

І. Витанович


Овер’ян лікарський, валеріяна (Valeriana officinalis L.), назва збірного виду багаторічних або дворічних рослин з родини овер’януватих, кореневища та коріння яких мають етероовер’янову олію, вільну овер’янову кислоту, алькальоїди, крохмаль, цукор, дві чинбарні речовини. Кореневища та коріння вживають у медицині, як засіб на заспокоєння нервової системи, проти збудження і безсоння. На Україні О. збирають з трьох дикоростучих видів: О. пагоносний (V. stolonifera Czern.), блискучий (V. nitida Kr.) і високий (V. exaltata Mikan-V. palustris Kr.), а також вирощують у пром. маштабі.


Овес (Avena), рід однорічних і багаторічних рослин родини злакових. Багаторічні види вівса (лучні злаки) використовуються як кормові трави. Однорічні вівса нараховують 16 видів, з них деякі дикоростучі рослини (напр., поширений на Україні бур’ян — вівсюг); з культ. найбільше значення на Україні має О. сійний або посівний (A. sativa L.). Зерно вівса має значний відсоток білка (11-18%) і товщу (4-6,5%) і є добрим концентрованим кормом для с.-г. тварин, зокрема коней і домашньої птиці. З нього виготовляють також різні харч. продукти: крупи, вівсяні пластівці, муку, сурогати кави й какао тощо. Донедавна О. мав у горах і на півн. Европи значення хлібного збіжжя. Солому і полову вівса поїдають домашні тварини; О. вирощують також на зелений корм і сіно. О. невибагливий до тепла й ґрунтів, але вимагає великої вогкости. У світовій продукції збіжжя О. посідає п’яте місце (після рижу, пшениці, кукурудзи й ячменю).

Значення вівса на Україні, як і в усьому світі, в останні десятиліття у зв’язку з поширенням посівів більш врожайних кормових культур (кукурудза й ін.) і занепадом конярства постійно зменшується. Площа під вівсом в УССР становила (в тис. га): 1913 р. — 2 923 (або 11,9% всіх зернових), 1940 — 2 281 (10,7%), 1950 — 1 798 (9,0%), 1960 — 871 (6,3%), 1965 — 566 (3,4%); в усьому СССР — 6,6 млн га. На всіх укр. землях площа під вівсом досягає 0,7 млн га. Найбільше вівса у Карпатах (у 1930-их pp. понад 1/3 всіх зернових), де він був (на Лемківщині й Бойківщині) також хлібним збіжжям, та на Поліссі. Валовий збір вівса в УССР (в млн центнерів): 1913 р. — 30,3, 1940 — 27,7, 1950 — 16,0, 1955 — 15,6, 1960 — 11,6, 1965 — 8,7, пересічний річний за 1961 — 65 pp. — 7,6 млн, або 13,5 центнерів з 1 га. Найпоширеніші сорти вівса на Україні: Радянський, Надійний, Лоховський, Льговський 1026, Харківський 596, Лейтевицький та ін.

В. К.


«Овид», ілюстрований журн. літ.-мист. характеру, у 1949 — 55 виходив у Буенос-Айресі (Арґентіна), з 1957 у Чікаґо (ЗДА); до 1961 р. місячник, згодом квартальник; видавець і ред. М. Денисюк.


Овідіопіль (VII — II), кол. заштатне м. Одеського пов., тепер с. Біляївського р-ну Одеської обл., 7 000 меш. (1967). Положений на лівому березі Дністровського лиману, за 18 км від Чорного м. За тур. володіння тут була фортеця Хаджідере; зайнята 1791 p. рос. військами й повністю перебудована, дістала 1793 р. назву О.; нова фортеця мала захищати вхід до Дністра з Чорного м.


Овнатанян Каро (* 1902), хірург, проф. Донецького Мед. Ін-ту; праці присвячені питанням хірургічного лікування печінки і жовчних шляхів, селезінки, урологічних захворювань тощо.

[Овнатанян Каро (1902, Баку — 1970, Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]


«О воспитаніи чад», зб. повчань Івана Золотоустого й ін. отців Церкви на тему значення виховання й освіти для батьків та учнів, виданий 1609 р. Львівським Успенським Братством в його друкарні. Віршована передмова написана тогочасною укр. літ. мовою в ц.-слов. варіянті. На думку декого з дослідників, упорядником зб. й автором передмови був Йов Борецький. До нашого часу збереглося два примірники зб.: у Львівському Музеї Укр. Мистецтва та в Нар. Бібліотеці в Софії (Болгарія).


Овочівництво, див. Городництво.


Овруцька Марія (* 1895), письм.-перекладач родом з Києва. З 1930 р. О. зробила багато перекладів з нім., франц., англ., рос. мов. Серед ін.: «Піґмаліон», «Учень диявола», «Андрокл і Лев» та ін. п’єси Б. Шов (1930 — 31), «Кола Брюньйон» Р. Ролляна (1936), «Розбійники» Ф. Шіллера (1949), «Ґойя» Л. Фойхтванґера (1956) та ін. Крім того, О. перекладає укр. письм. на нім.

[Овруцька Марія (1895 — 1986, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Овруцький кряж, Словечансько-Овруцький кряж у центр. частині Полісся. Простягається від Овруча по верхів’я р. Болотниці (притоки Уборті) на зах.; довж. бл. 50 км, шир. — 5-12 км; абсолютна висота від 185 до 316 м, відносна — до 80 м. О. к. збудований з докембрійських твердих кварцитів і пірофілітових лупаків, вкритих четвертинними суглинками (частково лесом). О. к. розчленований глибокими та вузькими долинами. Ліси (соснові й сосново-дубові) вкривають приблизно 1/4 О. к. На лесових просторах витворився ерозійнояровий краєвид.


Овруч (II — 9), м. на Правобережному Поліссі (в р-ні Овруцького кряжу), р. ц. Житомирської обл., положене на лівому, високому березі р. Норині; 12 200 меш. (1965). Зал. вузол, незначна харч. пром-сть.

О. староукр. м., згадане вперше в літописі під 946 р. (Вручий) як одне з деревлянських м., підкорених кн. Ольгою. У 10-11 вв. був недовгий час княжим стольним м.; 977 р. — місце бою кн. Ярополка і Олега Святославичів (велика могила б. Овруча, де за переказом був похований Олег). У другій пол. 12 в. О. знову став осередком окремого князівства — Рюрика Ростиславича, який збудував в О. Василя св. церкву (правдоподібно архітект П. Милоніг). Після Люблінської унії 1569 р. — центр Овруцького староства; у 1650 — 60-их pp. - осередок коз. Овруцького полку, з 1797 р. — пов. м. Волинської губ.

У 11-12 вв. О. (та околиці) відомий з масового виробу шиферних пряслиць з місц. рожевого лупаку, які широко розходилися по Україні і в Польщі.


Овсянико-Куликовський Дмитро (1853 — 1920), історик літератури, мовознавець і сходознавець укр. роду, почесний чл. АН у Петербурзі, нар. у Кахівці (Таврія); закінчив Одеський Ун-т (1876) і працював з короткими перервами перев. в Одесі (з 1882), Харкові (1888-1905) і Петербурзі, проф. санскриту, іранських мов та ін. сходознавчих предметів. Більші праці з цієї ділянки: «Опыт изучения вакхических культов индо-европейской древности...» (1884), «К истории культа огня у индусов в эпоху Вед» (1887), «Основы ведаизма» (1909) та ін. Як літературознавець О.-К. був представником т. зв. псих. напрямку, розробленого на підставі принципів О. Потебні. Праці з іст. рос. літератури (про рос. клясиків, ред. п’ятитомника «История русской литературы XIX в.», 1911), з питань теорії й психології творчости, мови, «Записки южнорусского социалиста» (видані анонімно в Женеві 1877 заходами М. Драгоманова), «История русской интеллигенции» (2 т. 1906 — 07) й ін. В 1913 — 18 співред. «Вестника Европы». О.-К. був близький до діячів Громади в Одесі, а під час перебування за кордоном (1877 — 82), особливо до М. Драгоманова. У спогадах («Воспоминания» 1923) присвятив окремі розділи М. Драгоманову, М. Зіберові, О. Потебні. О.-К. був співр. «КСт.», в якій опублікував працю «Потебня как языковед-мыслитель» (1893); у 1911 р. виступив на засіданні АН у Петербурзі з промовою «Нац. і зат.-людські елементи в поезії Т. Шевченка» (надрукована в Києві 1914).

[Овсянико-Куликовський Дмитро (4.2.1853 — 9.10.1920, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Овсянико-Куликовський Микола (1787 — 1846), укр. поміщик родом з Таврії, власник симфонічної оркестри з кріпаків, що виступала в одеському театрі в 1810-их pp. О.-К. приписувано авторство знайденої 1948 (видана 1951) симфонії, яка мала бути виконана на відкритті театру з Одесі (1810).


Овчаренко Василь (* 1889), композитор родом з Харківщини, з 1950 в ЗДА; твори для духової оркестри: «Зах. Україна», марші, фантазія на теми з опери М. Лисенка «Тарас Бульба»; фортепіянові твори, хорові пісні.

[Овчаренко Василь (1889, Ніжен, Чернігівська губ. — 1974, Маямі, Фльоріда). — Виправлення. Т. 11.]


Овчаренко Василь (* 1899), драматичний актор родом з Черкащини, спочатку на сцені мандрівних театрів (з 1923), з 1930 у Дніпропетровському Театрі ім. Т. Шевченка у побутовому і сов. репертуарі; також режисер («Майська ніч» М. Старицького за М. Гоголем, 1955).

[Овчаренко Василь (1899, Дробівці, Золотоніський пов., Полтавська губ. — 1978, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Овчаренко Дмитро (* 1906), мистець-декоратор родом з Харківщини, викладач Харківського Художнього Ін-ту (з 1931). Оформлював театральні вистави в Донецькому і Полтавському драматичних театрах і з 1944 у Харківському Театрі Опери та Балету (з 1954 гол. декоратор). Визначніші оформлення: «Пісня про Свічку» (І. Кочерги, 1936), «Сім’я Тараса» (Д. Кабалевського, 1953), «Назар Стодоля» (К. Данькевича, 1960).

[Овчаренко Дмитро (1906, Мерефа — 1976, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Овчаренко Марія, див. Пшеп’юрська Марія.


Овчаренко Федір (* 1913), хемік, фахівець у галузі кольоїдної хемії, д. чл. АН УРСР (з 1961), родом з Сумщини, з 1956 р. — зав. лябораторією кольоїдної хемії дисперсних мінералів Ін-ту заг. і неорганічної хемії АН УРСР; останній час дир. Ін-ту кольоїдної хемії і хемії води АН УРСР. З 1960 — гол. Відділу хем. і геол. наук АН УРСР. Праці у галузі кольоїдної хемії, присвячені питанням гідрофільности, сорбційним і механічним властивостям бентонітів України; вони мають велика практичне значення для керамічного виробництва, нафтової і олійно-жирової пром-сти. «Гидрофильность глин и глинистых минералов» (1961); «Украинские бентониты» (1958; у співавторстві з ін.) та ін. З 1968 р. О. секретар ЦК КПУ.

[Овчаренко Федір (* хутір Василівщина), 1968 — 72 О. секретар ЦК КПУ. — Виправлення. Т. 11.]


Овчаров Григорій (* 1904), літ. критик родом з Дніпропетровщини; у 1921 — 26 pp. комсомольський діяч, пізніше ред. ж. «Критика» (1929 — 32), наук. співр. катедри літератури Всеукр. асоціяції марксо-ленінських н.-д. ін-тів. У зв’язку з самогубством М. Скрипника, як його співр., був репресований; реабілітовано його 1956 р. Як літ. критик друкується з 1927 р. Окремі праці: «За більшовизацію пролет. літератури» (1931), «Більше непримиренности до ворожих виступів» (про «Соняшну машину» В. Винниченка, 1932), «Микола Скрипник і радянська література» (1933), «Володимир Маяковський — співець дружби народів» (1956).

[Овчаров Григорій (1904, Могилів — 1993, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Овчинників Василь (* 1908), маляр і графік родом з м. Дніпродзержинського; закінчив Київ. Художній Ін-т. Серії ґвашів («Червоний Китай», 1932; «Героїчний Сталінград», 1943), автолітографій («Велика вітчизняна війна», 1944 — 45; триптих «Бабин Яр», 1947) і картин («З іскри — полум’я», 1950 — 57). На поч. своєї творчости О. був під впливом М. Бойчука, пізніше — соцреаліст.

[Овчинників (Овчинников) Василь (1907, Кам’янське [тепер Дніпродзержинське] — 1978, Київ). Серії картин „Між двома війнами“ (1962 — 64), „Солдат“ (1967), „Космос“ (1962 — 77). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.