[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1811-1830.]

Попередня     Головна     Наступна





Огайо (Ohio), стейт у півн.-сх. частині ЗДА; 106 700 км², 10,5 млн меш. (1965), у тому ч. бл. 80 000 українців. Укр. іміґрантів в О. поселилося у 1899 — 1930 pp. — 10 170; укр. мову як рідну до приїзду до ЗДА подало у 1960 р. — 8 509 осіб. Гол. осередки укр. поселення: Клівленд, Акрон, Янґставн, Льорейн, Кентон, Толідо.


Огієвський Анатолій (1894 — 1952), гідролог родом із Стародуба, з 1932 проф. Київ. Гідромеліоративного Ін-ту; праці з гідрології України, з питань гідрологічних прогнозів і розрахунків (співавтор кн. «Гідрологічні розрахунки для річок УРСР», 1947), підручник «Гидрология суши» (1952).

[Огієвський Анатолій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Огієвський Василь (1861 — 1921), вчений лісник родом з Кролевця (Чернігівщина), проф. Петербурзького Ліс. Ін-ту, з 1919 р. проф. Київ. Політехн. Ін-ту; один з основоположників ліс. дослідної справи в Рос. Імперії (зокрема досліди на Чернігівщині).

[Огієвський Василь († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Огієвський Володимир (* 1890), радіотехнік, з 1921 — викладач, з 1930 — проф. Київ. Політехн. Ін-ту; праці з питань радіопередач і радіозв’язку. Під керівництвом О. у 1924 p. в Києві була створена перша на Україні радіомовна станція.

[Огієвський Володимир (1890, Крашена, Тульська губ., Росія — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Огієвський-Охоцький Петро (*бл. 1814 — після 1888), свящ. на Чернігівщині, етнограф і письм., збирав матеріяли про нар. звичаї, пов’язані з Новим Роком, з весіллям тощо, які частково опублікував сам («Народные обычаи» — «Чтение для солдат», 1873, кн. 6), а решту використав Б. Грінченко у своїх вид. Писав вірші («Думки на могилі», 1854) і байки.


Огієнко Іван, див Іларіон.


Огійчук Григорій, єп. УАПЦ, див. Григорій Огійчук.


Огілевич Пахомій (1624 — 90?), церк. письм. і літургіст, василіянський протоархимандрит (1675 — 79); автор кн. «Ecphonemata liturgii greckiej...» (Вільна 1652, 1671, Кр. 1685, Почаїв 1784, Л. 1842).

[Огілевич Пахомій (1624, Мєнськ, Білорусь — 1690). — Виправлення. Т. 11.]


Огірок звичайний (Cucumis sativus L.), однорічна городня рослина з родини гарбузуватих, завдяки смаковим якостям та наявності вітамінів (A, B, C, PP) — цінний продукт харчування в свіжому і консервованому вигляді. На Україні за площею посіву стоїть на третьому місці після капусти і помідорів — 1930 р. 63 тис. га, 1956 — 83 тис. га; р-ни поширення О. гол при більших м. Розповсюджені сорти: Ніженський 12, Ніженський місц., Успіх 221, Укр. ранній, Борщагівський 26, Чорнобривець 48, Берлізовський та ін.


Огірочник, огірочна трава (Borrago officinalis L.), однорічна рослина з родини шорстколистих; на Україні росте на городах і забур’янених місцях. Медодайна рослина. О. зрідка вирощують на салату, листки вживають для приправи; в нар. медицині — зм’якшуючий, потогінний, сечогінний і обволікаючий засіб.


Оглоблин Володимир (* 1915), режисер родом з Харківщини; з поч. 1950-их pp. у Харківському Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка, з 1967 його гол. режисер; у 1958 — 66 pp. у Київ. Театрі ім. І. Франка. Визначніші вистави: «Примари» Г. Ібсена (1956), «Мій друг» М. Поґодіна (1958), «Король Лір» В. Шекспіра (1959), «Фавст і смерть» О. Левади (1961), «Острів твоєї мрії» М. Зарудного (1962), «Розплата» О. Корнійчука. «Перекоп» І. Кавалерідзе (1967) та ін.


Оглоблин Дмитро (* 1905), вчений у ділянці гірничої справи, проф. Донецького Політехн. Ін-ту: праці стосуються гол. маркшейдерської справи.

[Оглоблии (Оглоблін) Дмитро (1905, Перм, Росія — 1968, Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]


Оглоблин Микола (1814 — 77), історик церкви, протоієрей, ключар Києво-Софійського собору. Праці з історії церкви на Україні, церк.-іст. археології (зокрема про собор св. Софії в Києві) тощо, опубліковані у «Трудах Киевской Духовной Академии», «Киевских Епархиальных Ведомостях» та ін.


Оглоблин Микола (1852 — 1906?), історик-археограф і архівіст, родом з Києва, син Миколи О.; працівник Моск. Архіву Мін-ва Юстиції, співр. «КСт.», «Чтений в Историческом Обществе Нестора-Летописца» тощо. Головніші праці: «Обозрение столбцов и книг Сибирского Приказа», 4 тт. (1895 — 1901); «Обозрение историко-географических материалов XVII и начала XVIII в.» (1884), «Провинциальные архивы в XVII в.» (1886 — 1910), «Розыск 1666 г. о злоупотреблениях московских ратных людей в Малороссии» (1885), «Бунт Сквирского магистрата» (1888) та ін.


Оглоблин Олександер (* 24. 11. ст. ст. 1899), історик родом з Новгородсіверщини, народжений у Києві, закінчив Київ. Ун-т (1919), проф. високих шкіл у Києві: Ун-ту (1921 — 43), Археологічного Ін-ту (1921 — 22), Ін-ту Нар. Госп-ва (1927 — 30) й Одеського Ун-ту (1938 — 40); старший наук. співр. УАН (1926 — 43); д. чл. Харківського Н.-Д. Ін-ту іст. укр. культури (1926 — 31); заступник дир. Всеукр. Іст. Музею в Києві (1931 — 32); дир. Київ. Центр. Архіву Стародавніх Актів (1932 — 33); гол. Київ. Міськ. Управи (вересень-жовтень 1941). З 1944 р. на еміґрації, з 1951 у ЗДА; проф. УВУ (з 1944) й Укр. Правос. Богословської Академії (1946 — 51), д. чл. НТШ (з 1947) і УВАН (з 1948), гол. її Іст. Секції в ЗДА (з 1951), чл. Ред. колеґії ЕУ 2. О. автор понад 250 опублікованих наук. праць з історії України, історіографії, джерелознавства, археографії, генеалогії тощо. Гол. праці: «Очерки истории украинской фабрики» (I — II, 1925), «Ескізи з історії повстання Петра Іваненка (Петрика)» (1929), «Нариси з історії капіталізму на Україні» (1931), «Укр.-моск. угода 1654» (1954; укр. і англ. мовами), «Ukrainian Historiography. 1917 — 56» (1957), «Люди Старої України» (1959), «Гетьман Іван Мазепа та його доба», ЗНТШ, Т. 170 (1960), «Опанас Лобисевич (1732 — 1805)» (1966). Список праць (до 1957): Л. Винар. Олександер Оглоблин. Біо-бібліографічні матеріяли (Рим, 1958, відбитка з «Записок ЧСВВ», т. III, вип. 1-2).

[Оглоблин Олександер (6.12.1899 — 16.2.1992, Лудлов, Массачусетс). — Виправлення. Т. 11.]


Огневий Костянтин (* 1933), співак тенор, закінчив Московську Консерваторію (1955), соліст Київського театру опери й балету; лавреат конкурсів співу Сов. Союзу та міжнар. фестівалю в Москві (1957). Виступає з концертами в Індії, Пакістані, Зах. Европі, Канаді та ін.

[Огневий (Огневой) Костянтин (* 1926, Дніпропетровське). В 1955 — 73 соліст Київ. Театру Опери та Балету, 1973 — 78 — Київ. філармонії. — Виправлення. Т. 11.]


Огнищанин, також тивун огнищний, гол. управитель княж-двора в. Київ. Русі 10-12 вв. У віданні О. був увесь адміністративний апарат княжого госп-ва: збірщик княжих прибутків (під’їзний), завідувач княжими стайнями і табунами.


Огоновський Володимир (* 1895), географ родом з Нижнева (Станиславівщина), син Петра, д. чл. НТШ, старший наук. співр. Ін-ту Суспільних Наук у Львові; праці з фіз. географії України («Сх.-евр. степ», 1935) і екон. географії Зах. України («Населення і трудові ресурси зах. областей УРСР», «Екон.-геогр. нарис зах. обл. УРСР» та ін.).

[Огоновський Володимир (1895 — 1970, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Огоновський Іларій (1854 — 1929), клясичний філолог і педагог, брат Омеляна О., учитель Акад. гімназії у Львові (з 1884); автор «Словаря до Гомерової Одіссеї і Іліяди» (1900), «Методичної граматики руської мови» (1894; разом з В. Коцовським); ст. з клясичної філології, переклади творів грец. і рим. письм.

[Огоновський Іларій (* Чагрів, Рогатинщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Огоновський Людомир (1891 — 1955), сокільський і військ. діяч, сотник УГА родом з Товмаччини, син Петра О. Як чл. Центр. Військ. Комітету брав діяльну участь у підготові й перевороті в Галичині у листопаді 1918 p.; командант польової жандармерії при 3 Корпусі УГА; чл. УВО; у 1941 — 44 pp. за нім. окупації сотник укр. поліції. Помер у Філядельфії, ЗДА.


Огоновський Микола (1850 — 1907), гр.-кат. свящ., гром. діяч і письм., брат Омеляна. Ред.-видавець літ.-наук. ж. «Родимый Листокъ» (1879 — 82) у Чернівцях; ст., оп., проповіді (в «Галицкомъ СіонЂ»), переклади з нім.


Огоновський Олександер (1848 — 91), брат Омеляна, правник і гром. діяч; проф. Львівського Ун-ту (з 1882), чл.-засновник Т-ва ім. Шевченка, «Просвіти», співзасновник (разом з Ю. Романчуком) Народної Ради у Львові і перший її гол. (1885), ред. «Правди» (1872 — 76). Автор праць з цивільного права: «Osterreichisches Ehegüterrecht» (1880), «Систем австр. права приватного» (1897) та ін.

[Огоновський Олександер (* Букачівці, Рогатинщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Огоновський Омелян (1833 — 94), мовой літературознавець, письм. і гром. діяч родом з Рогатинщини, свящ., брат Олександра; з 1867 р. керівник катедри укр. мови й літератури Львівського Ун-ту. Як мовознавець відстоював окремішність укр. мови з опертям її літ. варіянту на нар. основу (середньошкільна «Граматика руського язика», 1889, на зах.-укр. нар. основі, з етимологічним правописом). Обширний матеріял для іст. граматики укр. мови містять його праці: «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache» (1880), монографія в дусі Міклошіча з етимології ц.-слов., укр. та поль. прийменників; досліджував мову старополь. перекладу Біблії королеви Зофії (1880). Гол. праця з літературознавства — «Історія літератури руської» (I — IV частини, 6 випусків, 1887 — 93) написана дещо безсистемно, але містить великий біо — бібліографічний матеріял (особливо з 19 в.) і довгий час належала до основних праць з іст. укр. літератури. Зокрема позитивною рисою її була послідовно дотримана концепція самобутности й окремішности укр. літератури супроти ін. слов. літератур. Ця концепція викликала заперечення з боку рос. критики (О. Пипін), а відповідь О. («Моєму критикові», 1890 й ін.) пожвавила дискусію про самобутність укр. літератури, яка мала позитивний вплив на літ. процес того часу, посиливши на Україні (І. Нечуй-Левицький, М. Костомаров та ін.) опір поґодінській теорії. О. видав «Слово о полку Ігореві» з укр. перекладом і коментарями (1876), хрестоматії — староц.-слов. (1871) та середньошкільну староукр. (1881), «Кобзар» Т. Шевченка в 2 тт. (1893). Писав поеми («Хрест», 1860) і драми («Гальшка Острозька», 1881, «Федько Острозький», 1882).

О. був визначним діячем народовецького табору і співзасновником їх орг-ції Нар. Рада, співзасновником і видатним діячем т-ва «Просвіта» (його довголітній — 1877 — 94 pp. — і найвизначніший гол.), чл.-засновником т-ва ім. Шевченка.

[Огоновський Омелян (3.8.1833, Григорів, Рогатинщина, Галичина — 28.10.1894, Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Макарушка О. О. Огоновський, його життя і діяльність, ЗНТШ, V, Л. 1895; Лев В. Омелян Огоновський. Л. 1933; Білецький Л. Омелян Огоновський. Вінніпеґ 1950.

В. Радзикевич


Огоновський Петро (1853 — 1917), гал. лед. і просвітянський діяч, брат Омеляна О., учитель математики і фізики в Акад. гімназії у Львові (з 1885), гол. т-ва «Просвіта» (1906 — 10), д. чл. НТШ; автор шкільних підручників з математики і фізики.

[Огоновський Петро (* Рогатинщина, Галичина — † Україна). — Виправлення. Т. 11.]


Огрінь, піво. на Дніпрі в р-ні кол. Дніпрових порогів, де дніпрельстанська археологічна експедиція (М. Міллер, 1927 — 32) виявила цвинтарище часів неоліту, півн.-кавказький посуд салтівського типу, залишки слов. садиб та сліди укр. с. побіч Усть-Самарської фортеці.


Оґроднік Методій (1881 — 1914), гром. діяч, засновник соц.-дем. газ. «Земля і Воля» у Чернівцях (1905 — 06), організував каси та читальні у Вижниччині на Буковині.


Ода, ліро-епічний вірш, створений в урочисто-патетичному тоні на прославлення якоїсь особи чи події. У старій Греції, звідки пішла О., найвидатнішим одописцем був Піндар (4 в. до Хр.), у Римі — Горацій (1 в. до Хр.). У Зах. Европі О. писали франц. поети П. Ронсар, Ф. Малерб, Ж.-Ж. Руссо. Канони клясицистичної О. встановив Н. Буальо. На Україні близькими до О. були панегірики на пошану видатних осіб (кн. К. Острозького, гетьманів П. Сагайдачного, І. Мазепи й ін.). Найближча до жанру О. в укр. літературі «Пісня про Новий 1805 год князю Куракіну» І. Котляревського. Бурлескні переробки Горацієвих О. писав П. Гулак-Артемовський («До Пархома», «До Гараська»). За сов. часу великого поширення набрала одописна поезія на прославлення Сталіна, партії, конституції тощо.


Одарченко Олексій (1866 — 1940), правник, проф. торг. і фінансового права Варшавського Ун-ту, з 1923 УВУ; праці «Основи номінальної валюти», «Виникнення мінової цінности номінальної валюти» та ін.


Одарченко Петро (* 1903), літературознавець і фолкльорист родом з Полтавщини, у 1928 — 29 pp. викладач Ніженського Ін-ту Нар. Освіти; 1929 був заарештований у справі СВУ і висланий за межі України, 1931 — 41 працював у високих школах і бібліотеках Алма-Ати, Уральську й Курську. По війні в Німеччині, тепер у ЗДА. Праці про Л. Українку (зокрема публікації недрукованих творів), О. Пчілку, М. Драгоманова, Т. Шевченка та ін., зокрема: «„Ткачі“ Гайне в перекладі Л. Українки» (1927), «До генези „Блакитної троянди“ Л. Українки» (1929), «Л. Українка і М. Драгоманов» (1954) «Shevchenko in Soviet literary criticism» (1962); ст. з питань укр. фолкльору, м. ін. про Драгоманова як фолкльориста, «Лірично-побутові пісні» (1965) та ін.


Одеса (VII — 11), м. і великий морський порт на півн.-зах. березі Чорного м., значний торг., індустріяльний і культ. осередок, важливий транспортний вузол, обл. центр; четверте за величиною м. України (довгий час перше), 776 000 меш. (1967).

Положення і природа. О. лежить над невеликою, майже незамерзаючою Одеською затокою Чорного м., недалеко від гирла великих рік Дунаю, Дністра (30 км від О.), Богу й Дніпра, що улегшує зв’язок з глибиною суходолу. Затилля О. це частина Причорноморської низовини. На території основної частини О. вона творить плято висотою на 50 м, збудоване з поземно уложених плейстоценських глин і вапняків, вкритих бурими глинами і лесом. Плято круто спадає на сх. до м. У зв’язку з такою геол. будовою берег плято постійно відступає під впливом морської абразії і постають величезні зсуви, які руйнують узбережжя на території півд. частини О. З уваги на це ведуться роботи над закріпленням узбережжя. Вапняк, на якому лежить О., у великій мірі розроблено — він є основною будів. сировиною для О. Так виникли під м. обширні підземні тунелі-лябіринти. Одеське плято на території О. перерізують балки — Карантська. Воєнна й Водяна; їх використовують для шляхів, які зв’язують високо положену частину м. з надбережною — портовою, через балки перекинені численні мости. Півн. частина О. (Пересип), положена між морем і Куяльницьким та Хаджибейським лиманами, розташована на рівнині ледве на кілька м над рівнем моря, а подекуди й на 1 м нижче. У новіші часи споруджено надморський вал, який захищає цю частину О. від затоплювання.

О. лежить у смузі степ. клімату, злагідненого впливом м. Його гол. елементи такі: сер. річна температура +9,6° Ц., липня +22,1°, січня -2,8°, сума опадів 351 мм (у тому ч. в теплий період 236 мм), велика соняшність (285 соняшних днів на рік). Одеська затока замерзає пересічно на 15 днів на рік, але лід тонкий і не становить перешкод у плаванні. Через те, що на території О. нема рік і озер, а підземні води сильно мінералізовані, для О. водопостачання було складною проблемою. Колодязі й цистерни давали мало питної води; тільки 1873 р. збудовано водогін, який постачає воду з Дністра.

Початки О. В доіст. і ранньоіст. добу на місці О. існували поселення і городища різних племен і народів, у тому ч. кіммерійців, скитів, сарматів, греків. За Київ. Руси тут жили племена уличів і тиверців. На цьому місці виникло десь у 14 в. поселення і пристань Качибей (Качибеїв). Укріплений В. лит. кн. Витовтом на поч. 15 в. Качибей був здобутий турками 1480 р. й перейменований на Гаджибей (Хаджибей). Поруч з татарами жило тут і укр. населення. Гаджибей і збудована поблизу турками 1764 р. фортеця Ені Дунья (Новий Світ) були здобуті під час рос.-тур. війни 1789 р. рос. військом і запор. козаками під проводом А. Головатого і З. Чепіги і увійшли на підставі Яського договору (1791) до складу Рос. Імперії. У 1792 — 94 pp. Гаджибей перебудовано під керівництвом фельдмаршала О. Суворова на фортецю і військ. пристань і 1795 р. перейменовано на О. на основі помилкового здогаду, що тут з 4 в. до Хр. по кін. 4 в. по Хр. існувала грец. колонія Одессос. У 1800 р. в О. жило 3 740 меш.

До 1860 р. Вигідне геогр. положення й швидке освоєння чорноморських степів вплинули на рішення цариці Катерини II розбудувати О. на великий портовий і торг. центр. У 1797 — 1802 pp. О. входила до Новоросійської губ., 1805 р. стала центром Новоросійського краю и(була ним до 1874 p.), 1803 p. О. з околицями відокремлено в окрему адміністративно-територіяльну одиницю — Одеське градоначальство, що входило разом з Одеським пов. до складу Херсонської губ. Першими градоначальниками були французи — А. Рішельє (у 1803 — 14 pp.), якому О. завдячує поч. свого розвитку і О. Лянжерон (1814 — 23), пізніше рос. кн. Г. Воронцов (1823 — 44). Уже в 1815 р. на О. припадало понад пол. вантажообігу усіх чорноморських і озівських портів Рос. Імперії. Це був гол. вивіз пшениці, в меншій мірі — вовни. Введення у 1819 р. порто-франко (вільний безмитний ввіз і вивіз товарів, існував до 1859 р.) вплинуло на збільшення оборотів, зокрема імпорту. У 1830 — 50-их pp. О. стає найбільшим портом вивозу пшениці на Чорному м. і в Рос. Імперії (з 1874 р. і в Европі). Торг. обороти О. (у млн карб.) зростають з 5,7 (3,7 вивіз, 2 ввіз) у 1822 р. до 10,1 (6,4 і 3,7) у 1832, 26,4 (19,3 і 7,1) у 1852 p., 38,9 (28,3 і 10,6) у 1862 р. Разом з цим швидко зростає населення О. (у тис): 1800 р. — 3,7, 1808 — 12,5, 1817 — 32,7, 1829 — 53, 1837 — 73, 1859 — 111. Вже у 1830-их pp. О. стає найбільшим м. України, і цей стан залишився до 1918 р. Людність О. становлять українці і росіяни, від самого поч. існували й колонії чужинців: болгарів, греків, французів, італійців, німців, поляків, молдаван й ін.; чимраз більше напливало жидів.

З самого поч. влада приділяла велику вагу зовн. виглядові О. — «півд. вікно Рос. Імперії в Европу». О. одне з нечисленних м. України побудоване за заздалегідь розробленим пляном. Він складався з пляну Ф. Деволяна 1794 p., який став основою ген. пляну 1803 p., здійсненого у наступні роки з малими змінами. О. розбудовано з прямокутньою мережею вулиць, з виділенням основних маґістраль і площ. Адміністративним центром м. став Приморський бульвар, забудований у 1826 — 29 pp., з якого спускаються вниз до порту величезні кам’яні сходи, збудовані у 1837 — 42 pp. Тоді ж була побудована низка центр. міськ. ансамблів перев. у стилі клясицизму відомими архітектами А. Мельниковим, Т. де Томоном, Ф. Буффо, Е. Козловим й ін.

Деяку затримку в розвитку О. спричинила Кримська війна (1853 — 56). У квітні 1854 р. О. потерпіла від бомбардування англійців і французів, які пробували висадити десант в О.

1860 — 1914 роки. Розвиток О. посилився в 1860 — 70-их pp. у зв’язку з будовою залізниць, які пов’язали О. з глибиною суходолу (перші залізниці: О. — Балта, 1865 і О. — Єлисаветград, 1869). Будова Суезького каналу (1869) уможливила плавання з О. до півд. (гол. до Індії) і сх. Азії та зокрема транзит на Далекий Сх. (до будови сибірської залізниці гол. сполученням Далекого Сх. з Евр. частиною Рос. Імперії був морський транспорт по лінії О. — Владивосток). У зв’язку з цим зовн. обороти О. збільшилися до 129 млн карб. у 1893 р. і досягли вершка у 1903 р. (174 млн). О. стала другим портом Рос. Імперії (після Петербурґу); вивіз гол. товарів з О. становив від 1/4 до 1/5 заг. імперського, ввіз від 1/10 до 1/12. Як і раніше, з О. вивозили найбільше збіжжя, далі ін. с.-г. продукти і цукор. Серед імпортних товарів перше місце посідали колоніяльні (зокрема чай), в останні роки перед війною щораз більше значення мав імпорт нафтових продуктів, вугілля й цементу. У зв’язку з поширенням оборотів порту його розбудовано й модернізовано. У 20 в. оборот Одеського порту дещо зменшився через конкуренцію ін. чорноморських портів: Миколаєва, Херсону і Новоросійська (вони експортували гол. пшеницю). Проте О. й далі залишалася найбільшим портом чорноморсько-озівського басейну й найважливішим торг. м. України. Вантажообіг О. становив щороку бл. 4 млн т.

Щораз більше значення в економіці О. мала пром-сть, яка переробляла с.-г. продукти й імпортну сировину. Це були насамперед харч. пром-сть (66% всієї пром-сти за вартістю): млинарська, цукр. (з 1879 p.), тютюнова (1860), розподільня чаю (1886), олійна, кондиторська тощо. З металообробної пром-сти (12% продукції й 24% робітників) найважливішими зав. були чавуноливарний Рестеля (1844), с.-г. машин Гена (1854), Рос. Т-ва пароплавства і торгівлі — РОПІТ (1858; 800 робітників), мех. зав. Белліно-Фендеріха (1860), залізничі майстерні (1863; 1 000 робітників) й ін. Найважливішим зав. у галузі легкої пром-сти були канатний Новікова, джутовий (1 200 робітників), корковий Арнса (1 000 робітників), мебльова фабрика тощо; з ін. галузей пром-сти важливіші: будів., хем. (лакофарбова, суперфосфатна). У 1914 р. в О. було 420 зав. і фабрик з 30 000 робітників. Вартість продукції всієї пром-сти становила 110 млн карб.

Разом з зростанням госп. і культ. життя О. (див. далі) збільшувалося й її населення (у тис): 1875 р. — 193, 1897 404, 1914 — 669; О. була й далі найбільшим м. України і четвертим у Рос. Імперії (після Петербурґу, Москви й Варшави). До О. припливало щораз більше рос. і жид. елементу, так що О. мала з усіх більших м. України найменший відсоток українців: 1897 р. вони становили тільки понад 1/10 населення, бл. 45% було росіян, 35% жидів, 4% поляків, 2,5% німців. Одночасно з зростанням населення розбудовувалося й м. У давніше заселеній (тепер центр.) частині О. густота населення збільшилася, тут побудовано ряд нових імпозантних будівель (опера, біржа, наук. бібліотека тощо). Постав ряд передмість робітничо-пром. характеру: на півн. Пересип, на зах. Слобідка-Романівка, Молдаванка та ін. Уздовж моря на півд. від порту виникли численні добре озеленені дачні оселі. 1873 р. в О. проведено водогін, 1877 р. каналізацію (перша в Рос. Імперії), тільки 1910 р. трамвай (раніше була конка). Майже всі будинки в О. були муровані, більш, ніж в ін. м. України — двоповерхові й вище (бл. 40% всіх); проте, навіть і тут понад 60% будинків припадало на партерові й одноповерхові. Помітний був контраст між добре впорядкованим центром і занедбаними пром.-робітничими передмістями.

Культ. і політ. життя до 1914 р. З перших десятиліть свого існування О. була визначним культ. центром півдня України. 1817 р. був створений Рішельевський Ліцей, що його реорганізовано 1865 р. в Новоросійський, пізніше Одеський Держ. Університет. У 1825 р. засновано в О. перший на Україні міський Музей старовини — теперішній Одеський Історико-Археологічний Музей, у 1830.р. міську Публічну Бібліотеку, у 1839 р. — Одеське Т-во Історії і Старожитностей, у 1871 р. — астрономічну обсерваторію, у 1886 р. — першу в усій Росії бактеріологічну станцію, у 1899 р. — Міський Музей Красних Мистецтв (нині Одеський Художній Музей). З 1869 р. діяло Т-во Природознавців, 1911 по 1920 pp. — Одеське Бібліографічне Товариство, перше цього роду на Україні. З видатніщих учених тут жили й працювали м. ін.: М. Андрусов, Б. Варнеке, М. Гамалія, В. Григорович, О. Загоровський, О. Ковалевський, М. Комаров, Н. Кондаков, О. Кочубинський, І. Линниченко, О. Маркевич, І. Мечников, Д. Овсянико-Куликовський, М. Пирогов, І. Сєченов, Л. Симиренко, А. Скальковський, В. Філатов, Е. Штерн, В. Яґіч.

Видатну ролю відограла О. як осередок муз. життя. Вже з 1810 р. постав міський оперовий театр (див. Одеський Держ. Академічний Театр Опери та Балету). Створене 1839 р. філармонічне т-во влаштовувало ґастролі визначніших укр., рос. та чужоземних музик. 1897 р. в О. постало муз. училище, на базі якого створено 1913 р. держ. консерваторію (див. Одеська Держ. Консерваторія ім. А. В. Нежданової); у другії пол. 19 — на поч. 20 в. в О. жили й працювали видатні укр. музики-композитори П. Сокальський, П. Ніщинський, М. Аркас. О. виділялася також як осередок театрального життя. Вже з 1803 р. тут відбувалися аматорські театральні вистави. У 1827 — 43 pp. в О. ґастролювали, поруч з італ., франц. й ін., також рос.-укр. театральні трупи І. Штейна, К. Зелінського, П. Рекановського; в О. виступали М. Щепкін і К. Соленик. У 1871 р. в О. починав свій театральний шлях М. Кропивницький і з 1883 р. тут виступала його театральна трупа, а пізніше трупи М. Старицького та П. Саксаганського.

Багато спричинилася О. до розвитку образотворчого мистецтва. З 1865 р. тут діяла, заснована Одеським Т-вом Сприяння Красним Мистецтвам, Одеська Рисувальна Школа, перетворена 1885 р. в сер. навчальний заклад і з 1889 р. в Художнє Училище у віданні Петербурзької Академії Мистецтв (тепер: Одеське Держ. Художнє Училище). У діяльності т-ва й школи брали активну участь Н. Кондаков, В. Павловський, К. Костанді, Г. Ладиженський. У 1890 — 1922 pp. існувало в О. також Т-во Півд.-рос. художників, видатнішими чл. якого були П. Нілус, Б. Едуардс та ін.

О. була чималим вид. осередком. У 1828 — 60 pp. в О. вийшло бл. 700 кн., у тому ч. бл. 530 рос. мовою і ледве одна («Маруся. Казка», 1834) укр. З 1827 р. в О. виходила газ. «Одесский Вестник» (з 1864 р. як щоденник — перший на Україні). У деякий укр. вид. осередок О. розвинулася в кін. 19 в.: у 1893 — 97 pp. тут вийшло 44 укр. вид., в тому ч. альманах «Нива» (1885). На поч. 20 в., крім низки кн., були видані альманахи: «З-над хмар і долин» (1903; за ред. М. Вороного), «Багаття» (1905; за ред. І. Липи), антологія «Вінок Т. Шевченкові» (1912; за ред. М. Комарова). У 1915 р. в О. виходив, замість припиненого у Києві рос. адміністрацією «ЛНВ», журн. «Основа».

З розвитком укр. вид. руху в О. був зв’язаний також розвиток укр. культ. й осв. життя. У заснованій тут наприкінці 1860-их pp. Громаді (див. Громада), тісно зв’язаній з Київ. Громадою і М. Драгомановим у Женеві, брали участь у 1870 — 80-их pp. м. ін. В. Мальований, О. Андрієвський, В. Щербина, М. Ковалевський, Я. Шульгин, Л. Смоленський, пізніше М. Комаров, А. Синявський, І. Луценко, Ф. Шульга та ін. З перебуванням в О. пов’язана насамперед бібліографічна й наук.-осв. діяльність М. Комарова, що був гол. заснованої в О. 1906 р. «Просвіти» (після І. Луценка). Одеська «Просвіта» у проводі якої працювали також І. Липа, С. Шелухин, згодом А. Ніковський, М. Слабченко й ін., мала бібліотеку і книгарню, видавала кн. й газ. «Народна Справа», «Вісті». З її ініціятиви в Одеському Ун-ті розпочав 1906 р. перші виклади укр. мовою О. Грушевський з укр. історії. Після закриття «Просвіти» рос. адміністрацією у 1910 р. її діяльність продовжував Укр. Клюб (до 1914 p.).

У 1870-их pp. О. була одним з центрів народництва. 1905 р. відбулося повстання на броненосці «Потьомкін» і робітничі заворушення, криваво придушені царським режимом. О. була важливим культ. центром німців на Україні.

1917 — 20 pp. Після березневої революції 1917 р. українці під проводом Укр. Рев. комітету перебрали владу в м. (комісар О. — І. Липа). У листопаді-грудні тут ішли бої між укр. з’єднаннями (Гайдамацьким кошем) і большевиками. В січні 1918 зайняли О. збольшевичені військ. частини з поблизького рум. фронту, до яких пізніше долучилися з’єднання М. Муравйова. У березні О. зайняли нім. і австр. війська як союзники УНР; тут був осідок гол. командування австр. армії. 1918 р. в О. виходили 3 щоденники: «Вільне Слово», «Вісник Одеси» і «Молода Україна». У грудні 1918 О. була підпорядкована Директорії (місц. влада на чолі з І. Луценком), але при кін. грудня її зайняв десант франц., грец. і англ. військ при допомозі місц, білих росіян, які й перебрали управу м. В квітні 1919 десант був викинений М. Григорієвим, який перейшов від Директорії на бік большевиків, з серпня 1919 до лютого 1920 О. була зайнята військом ген. Денікіна. Під кін. 1919 і на поч. 1920 в О. перебували тимчасово запільні формації УГА. З лютого 1920 р. в О. закріпилася сов. влада й О. стала центром Одеської губ. (пізніше округи, з 1932 р. — обл.). Події у 1917 — 20 pp. завдали О. більше втрат, ніж будь-якому ін. великому м. України. Через війну припинилася зокордонна торгівля, від боїв потерпіли гол. передмістя, а низка зав. зазнала руйнації. Тому чимало населення залишило О. (частина його покинула її перед приходом большевиків і виїхала на еміґрацію) і 1920 р. вона нараховувала лише 428 000 меш. Ще більше спустошення приніс голод 1921 — 22 pp.; у 1923 р. населення О. зменшилося до пол. довоєнного стану — 324 000.

1921 — 40 pp. Після 1923 р. пром-сть О. відбудовано і 1926 р. О. нараховувала вже 420 900 меш. (в тому ч. українці становили 17,4%, росіяни — 38,7%, жиди 36,5%, поляки — 2,4%, німці — 1,3%); порівняно з довоєнним часом відсоток українців збільшився коштом росіян і дрібних нац. меншостей. Змінилася економіка м. На дальший плян відійшла торгівля (зокрема сильно занепала закордонна), натомість на перше місце висунулася металообробна і машинобудівна пром-сть. Було збудовано понад 30 нових великих пром. підприємств, реконструйовано низку старих. 1940 р. пром-сть О. дала продукції у 8 разів більше, ніж у 1913 р.

У 1920-их pp. О. стала активним осередком укр. наук. і культ. життя. Крім ун-ту, згодом Ін-ту Нар. Освіти, та ін. вищих шкільних закладів, в О. діяв ряд н.-д. ін-тів — мед., техн., с.-г. та ін., як також 13 н.-д. катедр, 3 обсерваторії (астрономічна, геодезійна і сейсмічна), Відділ Укрмет-у та Гідрометеорологічне бюро. З-поміж багатьох наук. бібліотек найбільшою була Одеська Держ. Наук. Бібліотека, створена з бібліотек ун-ту, Публічної та ін. (2,3 млн тт. у 1932 p.). З музеїв, крім заснованих у 19 в., постав ряд нових, між ними Одеський Держ. Музей Зах. та Сх. Мистецтва (з 1917), Військ.-Іст. Музей (з 1921), Всеукр. Експортно-імпортний Музей (з 1927), Одеський Морський Музей (1928) та ін. З наук. т-в, крім давніших, діяли нові, особливо Одеське Наук. Т-во при ВУАН (з 1926) та (у 1923 — 31 pp.) Одеська Комісія Краєзнавства. Активно працював в О. укр. іст. осередок під керівництвом М. Слабченка, який очолював н.-д. катедру укр. історії, і навколо нього гуртувалися історики й економісти: Б. Варнеке, І. Бровер, М. Рубінштейн, Т. Слабченко, О. Погребинський, С. Ковбасюк, Є. Загоровський, О. Рябінін-Скляревський, Ф. Петрунь, С. Боровий та ін. З літературознавців працювали К. Копержинський, А. Музичка, В. Лазурський, В. Герасименко й ін.; з мовознавців: О. Томсон, П. Бузук, М. Семенів (Маркевич); з археологів: С. Дложевський, М. Болтенко. В О. у 1920-их pp. активізувалося також мист. життя, особливо у ділянці кінематографії, що її гол. осередком на Україні стала заснована 1919 р. Одеська Кіностудія Художніх Фільмів. У 1920 р. тут постав також перший на Україні Фізико-техн. Ін-т кінопром-сти під керівництвом Е. Курилова. На базі міськ. оперового театру, був створений 1926 р. Укр. Оперовий Театр, перейменований згодом на теперішній Одеський Держ. Акад. Театр Опери й Балету. Крім нього діяли в О. ще 3 театри: Одеський Держ. Укр. Драматичний Театр ім. Жовтневої Революції (з 1925), Рос. Обл. Драматичний Театр ім. А. Іванова (з 1927) та Одеський Обл. Театр Юного Глядача (з 1930).

В роки українізації українізувалися школи, вищі навчальні заклади, а також — наук. життя. Одночасно в О. зросла укр. преса й поширилася видавнича справа. Українізувалися одна з найбільших у СССР газ. «Одесские Известия» (до революції «Одесский Листок») п. н. «Чорноморська Комуна»; постала сел. газ. укр. мовою «Червоний Степ», українізувалася газ. «Молода Ґвардія»; був створений літ. місячник «Металеві Дні». Кілька десятків заводських багатотиражок виходили також укр. мовою. Єдиною рос. газ. залишилась «Вечерние Известия». Укр. часописи відогравали велику ролю в українізації О. Наклад «Чорноморської Комуни» дійшов 1931 р. до, 120 000 і перевищував наклад її рос. попередника «Одесские Известия». В О. існувало представництво ДВУ і друкувалося багато укр. книжок.

Після процесу Спілки Визволення України (1930) почалася хвиля больш. терору проти укр. інтеліґенції О., а разом з цим наступ на укр. нац. культуру, а згодом і русифікація. М. ін. на поч. 1930-их pp. припинилася діяльність укр. наук. осередку в. О.

1941 — 67 pp. Під час сов.-нім. війни О. була після облоги (з серпня до пол. жовтня 1941 р.) зайнята нім.-рум. військами і стала гол. м. т. зв. Трансністрії, окупованої румунами. У квітні 1944 р. О. зайняли сов. війська.

Під час війни О. зазнала значних втрат (зокрема в час облоги) у людях, госп-ві (знищено порт, велику частину зав.), будинках (з 4 млн м² житлового фонду знищено понад 1 млн м²) і культ. цінностях. До 1948 р. відбудовано промсть і портові споруди, пізніше постала низка нових. Числа населення на 1939 р. (604 000) О. досягла тільки в 1956 р. (607 000). На 1959 р. населення О. зросло до 667 200, 1962 — 702 000, 1967 — 776 000 (четверте м. України після Києва, Харкова й Донецького). Нац. склад населення О. за переписом з 1959 р. такий:


у тис.

у %

Українці

273

41

Росіяни

254

38

Жиди

107

16

Інші

33

5

Разом

667

100

Порівняно з переписом 1926 р. значно збільшився відсоток українців, а зменшився жидів, але не так, як в ін. м., і він є найвищий з усіх м. України.

Сучасне нар. госп-во. В роках п’ятирічок О. стала великим пром. центром. Тепер у пром-сті О. перше місце посідає металообробна й машинобудів. пром-сть (понад 1/3 пром. продукції), далі — харч. й легка. Важливіші ділянки першої: верстатобудів. (Одеський зав. радіяльно-свердлильних верстатів ім. В. І. Леніна, ім. С. М. Кірова й ін.), виробництво підйомно-траспортного устаткування (Одеський зав. важкого кранобудування ім. Січневого Повстання), с.-г. машин (Одеський зав. с.-г. машинобудування ім. Жовтневої Революції), транспортна (судноремонтна, сталевих і конопляних канатів, тракторних деталів, автоскладальна), холодильних машин, устаткування для консервних і виноробних зав. тощо. Галузі харч. пром-сти (1/4 пром. продукції): мукомольна, маслообробна, сироробна, цукрова, кондитерська, м’ясна, спирто-горілчана, виноробна, пивоварна, чаєрозважувальна, тютюнова й ін.; хем. пром-сть: суперфосфатна, лакофарбова, нафтопереробна, пластмасова, фармацевтична; легка: джутова, швейна, взуттєва, шкіряна, шкіряно-ґалянтерійна, трикотажна, суконна, дзеркальна, корково-лінолеумна. В О. є велика кінофабрика та зав. кіноапаратури КІНАП. У околицях О. розвинута пром-сть будів. матеріялів (розробка одеського ракушняку тощо).

О. — важливий транспортний вузол, у якому перехрещуються морські, зал., автотранспортні й повітряні шляхи. О. — гол. порт України і сов. частини Чорноморсько-Озівського басейну. Тепер на О. припадає (разом з Іллічівським; див. далі) майже пол. вантажообігу укр. портів і 1/4 всіх сов. портів Чорноморсько-Озівського басейну; річний перевіз вантажів — бл. 15 млн т. На закордонні перевезення припадає (1963) 74% всього вантажообігу (64% експорт, тільки 10% імпорт), на каботажне — 26%. У експорті перше місце посідає нафта й нафтопродукти, далі метали, машини, зерно, цукор; в імпорті нафта (з Батуму і Туапсе), метали (з Керчі й Жданова), будів. матеріяли (зокрема цемент з Новоросійську), продукти сіль. госп-ва. Найбільший експорт Одеського порту припадає на Кубу (38%), Італію (11,5), Болгарію (9,2), Грецію (7,4), Індію, Фінляндію; імпорт на Румунію (24,5%), Кубу (18%), Індію, Бірму (числа на 1963 p.). Одеський порт має велике значення у пасажирському русі. Крім постійного сполучення з ін. портами Чорного й Озівського мм. (м. ін. відомий- туристичний рух Одеса-Батум), з Марселем і Бейрутом. О. є базою китобійних фльотилій «Радянська Україна» і «Слава», які щороку полюють на китів в Антарктиці.

Попри деяку модернізацію й поширення, Одеський порт техн. застарілий і дуже перевантажений. Для його відтяження у 1957 — 58 pp. побудований за 20 км на півд. зах. від О. новий високомеханізований порт Іллічівське в р-ні Сухого лиману; у Іллічівському зосереджений вантажообіг з закордоном та імпорт сипких вантажів (вугілля, цемент тощо).

О. — великий курортний центр. Лікувальними факторами є теплий степово-морський клімат, піщаний берег і цілющі грязі лиманів. Перші курорти постали у 1820-их pp., значення одеських курортів помітно зросло, коли постановою РНК СССР О. проголошено курортом заг.-сов. значення. 1961 р. у р-ні О. було 12 курортів, 41 санаторія з 10 000 ліжками, 17 будинків відпочинку та 3 лікувальні пансіони; на одеських курортах лікується й відпочиває щороку бл. 200 000 осіб. Курорти простягаються на півн. і півд. від О. вздовж м. на 70 км від Фонтанки на півн. до Каролино Бугас на півд. Серед них є 3 грязьові — Хадижинський, Куяльницький і Малодолинський; ін. приморсько-кліматичні: Аркадія, Великий Фонтан (Водограй), Чорноморка (кол. Люстдорф), Лузанівка й ін.

О. як культ. центр залишається на Україні й нині одним з гол. осередків наук. й осв. життя. На поч. 1960 р. тут діяли 31 н.-д. установа, між ними ін-ти: селекційно-генетичний, очних хвороб і тканинної терапії ім. акад. В. Філатова, курортології та фізіотерапії, гідробіології АН УРСР, астрономічна й геофіз. обсерваторії, ботанічний сад та ін. У 1961 — 62 pp. в О. працювало 106 заг.-осв. навчальних закладів, 7 шкіл-інтернатів, 31 вечірня школа, 18 проф.-техн., 25 сер. спеціяльних (м. ін. Одеське Держ. Художнє Училище) і 14 вищих навчальних закладів з 41000 студентів. Крім ун-ту важливіші з вузів: Одеський Політехн. Ін-т, Одеський Держ. Мед. Ін-т ім. М. Пирогова, Одеське Вище Інженерне Морське Училище; ін-ти: гідротехн., технологічний ім. М. Ломоносова, технологічний харч. і холодильної пром-сти, гідрометеорологічний, с.-г., пед. ім. К. Ушинського, інженерів морської фльоти, електротехн. зв’язку, інженерно-будів., кредитово-екон., консерваторія ім. А. Нежданової. В О. діє 7 театрів (серед новопосталих Держ. Театр Муз. Комедії), Одесько Кіностудія Художніх Фільмів, філармонія, цирк, 4 музеї (Історико-археологічний, Одеський Держ. Музей Зах. та Сх. Мистецтва, художній та історично-краєзнавчий), низка бібліотек (в тому ч. наук. бібліотека ім. М. Ґорького з 2,7 тт., наук. бібліотека Одеського Ун-ту з 1,7 млн тт. та ін.). У 1948 — 58 pp. в О. виходили неперіодично альманахи «Літературна Одеса», виходять 3 обл. газ., м. ін. «Чорноморська Комуна» рос. й укр. мовами. 1966 р. видано в Одеській обл. (майже все в О.) укр. та рос. мовами 293 кн. (гол. у в-ві «Маяк»).

Обличчя й р-ни О. У зв’язку з розвитком О. у минулому можна в ній виділити кілька своєрідних р-нів: центр., портовий, надморську частину та пром. дільниці.

Центр О. розташований на плято і обмежений від сх. (від порту) й півн. (дільниця Пересип) стрімким обривом плято, від зах. і півд. зах. Старо-Портофранківською вулицею, на півд. доходить до зал. двірця. Це найстаріша й найкраща частина м. Вона складається з двох частин: більшої сх., вулиці якої творять правильну шахівницю, а бльоки будинків квадрати або прямокутники, і меншої зах., що її вулиці збігаються під гострим кутом до вулиці Радянської Армії (кол. Преображенської), яка відокремлює обидві ці частини.

Центр. частина має широкі вулиці, вимощені ґранітовими плитами й обсаджені деревами (багато акаціями), будинки перев. двоповерхові, збудовані з білого вапняку. Тут зосереджені найголовніші наук. і культ. заклади О. та обл. і міські установи, найкращі пам’ятки архітектури. Своєрідним парадним входом до м. з боку порту є ансамбль Приморського бульвару, збудований у 1820 — 30 pp. з півкрутлою площею ім. Карла Маркса, до якого ведуть від порту великі кам’яні сходи (довж. 142 м, висота 30 м, теперішня назва — Потьомкінські сходи). На сер. бульварі — пам’ятник герцоґу Рішельє (скульптура І. Мартоса) і палац кн. Воронцова (нині Палац піонерів), збудований 1826 — 30 pp., ймовірно за проєктом Ф. Боффо. До складу ансамблю Приморського бульвару ще входять: Стара біржа (згодом Міська Дума; тепер будинок Обкому КП України), палац Наришкіної (нині Дім культури й відпочинку моряків), кол. будинок губернського присутствія (збудований архітектом А. Мельниковим) й ін. Всі ці будинки збудовані у клясичному стилі; деякі з них були пошкоджені під час війни й реставровані у 1946 — 49 pp. Поблизу Приморського бульвару знаходиться Театр Опери та Балету, споруджений у 1883 — 87 pp. за проєктом архітектів Ф. Фельнера і Г. Гельмера у стилі віденського неоренесансу (відновлений у 1926 p., всередині — у 1965 — 67 pp.).

Торг. артерію О. довгий час становив Олександрівський проспект (тепер П. Шмідта), що перетинає дві площі — Старий (нині сквер ім. С. Кірова) і Грецький (площа ім. Мартиновського) базари. Ін. відомі вулиці: Дерибасівська, Пушкінська, що простягається до зал. двірця, Радянської армії з площею Червоної Армії (кол. Преображенською) та ін. Ін. важливі пам’ятки архітектури: два будинки, збудовані на поч. 19 в.: палац Потоцького (тепер Одеський Художній Музей) і Стара лікарня (на вулиці Пастера), будинок Нової Біржі (нині Філармонія), збудований 1899 р. за проєктом О. Бернардацці Г. Донським, будинок Наук. Бібліотеки ім. М. Ґорького (1905 — 07, архітект Ф. Неструх), міська Публічна бібліотека (тепер Історико-Археологічний Музей), споруджена 1882 р. за проєктом Ф. Гонсіоровського, будинок музею зах. і сх. мистецтва (1856), ун-т (1865, реконструйований 1908, архітект М. Толванський), тол. зал. двірець кін. 19. в. (архітект В. Шредер, знищений 1944 p.; новий збудований 1952 р. за проєктом Л. Чуприна).

До центру м. прилягає з півн. сх. вузька смуга портового р-ну, яка поширюється на півн. (Пересип). На довж. 8 км розмістилися

порт, густа мережа зал. і трамвайних колій, зал. і морські двірці (новий великий двірець, споруджений 1967 р. проти Потьомкінських сходів), пром. і складські споруди, судноремонтні верстати, численні (на Пересипі) зав. й фабрики.

На півн. від Пересипу на низькому піщаному березі розташовані одеські пляжі, а ще далі курортне передмістя О. Лизанівка з дитячим курортом «Укр. Артек» і великим парком; ще далі простягаються Куяльницький і Хаджибейський та ін. курорти. На півд. зах. і півд. від порту простягається на високому плято, яке тут стрімко спадає до моря, суцільний р-н садів, парків та алей. Тут розташований парк ім. Шевченка (кол. Олександрівський; він пов’язаний з Приморським бульваром новим Комсомольським бульваром) з пам’ятником поета, стадіоном і зеленим театром, а далі вздовж Пролетарського бульвару: санаторії, доми відпочинку, лікарні, наук. установи, житлові будинки, ботан. сад ун-ту, астрономічна обсерваторія, кінофабрика; тут чимало виноградників, приміських городів і садів. Ще далі на півд. аж до Чорноморки, що лежить на 30 км від О., простягаються курорти Малого й Великого Фонтану і Аркадії.

Зал.-індустріяльний р-н О. витягнений на зах. від центру вздовж зал. колії. Це кол. робітничі околиці й слобідки (Слобідка, Романівка, Молдаванка, Бугаївка, Тираспільська застава, Далекі Млини, Близькі Млини, Воронцівка й ін.), які за останні десятиліття злилися з О. Ця частина О. у 1930-их pp., а ще більше після 1944 р. була не тільки відбудована, але й поширилася коштом нових житлових дільниць (у півд.-зах. р-ні, Новоаркадійський, р-н В. Фонтану та ін.; на півночі між Хаджибейським і Куяльницьким лиманами Жевахова гора). На віддалі 35 км від центру постало м. — сателіт Іллічівське б. нового порту. Другим центром О. стає тепер дільниця навколо площі ім. Жовтневої революції (кол. Куликове поле) б. зал. двірця.

О. належить до краще озеленених м. України: на озеленення припадає (1964) 735 га насаджень, або 10,5 м² на 1 меш. (1956 р. — тільки 5,3 м²). Засоби міськ. транспорту: трамваї, автобуси, тролейбуси, підміський транспорт на залізницях, прибережний транспорт пароплавами.

Література: Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края, I — II. О. 1836; Скальковский А. Историко-статистический очерк о торговых и промышленных силах Одессы. О. 1839; Смольянинов К. История Одессы. О. 1853; Надлер В. Одесса в первые эпохи ее существования. О. 1893; Одесса, 1794 — 1894. К столетию города. О. 1895; Friebel O. Der Handelshafen Odessa. Бресляв 1912; де — Рибас А. Старая Одесса. О. 1913; Стара Одеса. Архітектура Причорномор’я. О. 1927; Оглоблин О. Одеське порто-франко. Записки Київ. Ін-ту Нар. Госп-ва. т. IX. К. 1928; Одесса. Очерк истории города-героя. 1957; Ефименко В. Одесса. Краткий справочник-путеводитель. О. 1959; Ладвищенко Г. Місто, в якому ми живемо. О. 1959; Агафонов П. (й ін.). Экскурсии по Одессе. О. 1960; Котков И., Ушаков А. Архитектура Одессы. О. 1967.

Б. Кравців, В. Кубійович


«Одесский Вестник», губернська газ. в Одесі 1827 — 93, спочатку двічі на тиждень (до 1830 р. також франц. мовою «Journal d’Odessa»), з 1864 p. — щоденник. Серед ін. ред. — М. Сокальський (1857 — 71), П. Зелений (1877 — 87) і П. Сокольський (1871 — 76), який, бувши співр. газ. впродовж 20 pp., у муз., театральних і літ. оглядах звертав увагу на укр. вид. і виступав на захист укр. мови і літератури.


Одеська Державна Консерваторія ім. А. В. Нежданової, висока муз. школа, заснована 1913 р. на базі муз. училища (з 1897), у 1925 — 34 pp. діяла як Муз.-Драматичний Ін-т. З О. Д. К. вийшов ряд видатних музик: композитор К. Данькевич; співаки — М. Гришко, О. Кривченя, Г. Олійниченко, Б. Руденко, Є. Чавдар; скрипаль — Д. Ойстрах; піяніст — Е. Гілельс та ін. Серед викладачів були І. Дрибік, П. Столярський, М. Вілінський, П. Мовчанок та ін.


Одеська Кіностудія Художніх Фільмів, постала 1919 р. на базі націоналізованих приватних кіноательє М. Борисова, Д. Харитонова, М. Ґросмана та ін. До 1930 р. О. К. X. Ф. була осередком укр. кінематографії, згодом перетворена на комсомольсько-молодіжну кіностудію і з 1945 р. на виробничу базу «Мосфільму», у 1954 р. О. К. X. Ф. відновлено. О. К. X. Ф. спершу випускала аґітаційні фільми, з 1922 p., після орг-ції ВУФКУ, перейшла на продукцію мист. фільмів з участю видатних режисерів: В. Гардіна («Остап Бандура»), А. Лундіна («Лісовий звір»), П. Чардиніна («Тарас Шевченко», «Тарас Трясило», «Укразія»), М. Терещенка («Микола Джеря»), Г. Стабового («Два дні»), О. Довженка («Звенигора», «Арсенал»), Г. Тасіна («Нічний візник»), М. Охлопкова («Проданий апетит»), І. Кавалерідзе («Злива», «Перекоп»). Тоді на О. К. X. Ф. працювали визначний кінооператор Д. Демуцький і мистець В. Кричевський. З 1930-их pp. О. К. X. Ф. продовжувала продукувати фільми для молоді й дітей. З 1954 р. продукція ювілейних фільмів перев. до 40-ліття, пізніше 50-ліття революції (Див. ще «Кіно», ЕУ 2, стор. 1038 — 40).


Одеська Комісія Краєзнавства, н.-д. установа при УАН 1923-31 pp., діяльність якої була присвячена вивченню природи, минулого, культури побуту і мови населення Півд. України; складалася з секцій: археологічної, етногр.-діялектологічної, соц.-іст. і природних багатств; видавала «Вісник О. К. К.» (ч. 1-5, 1924-30).


Одеська область, обл. в півд.-зах. частині УССР; охоплює зах. частину Причорноморської низовини та півд.-зах. Подільської височини; 33 300 км², 2 255 000 меш. (1966), в тому ч. 1 196 000 міськ.; за переписом 1959 p., українці становили 55,6% населення, росіяни 21,3%, болгари 7,6%, молдавани 6,1%, жиди 6,0%, ін. 3,4%. 13 міст (в тому ч. 5 обл. підпорядкування), 26 с. м. т., 25 сіль. р-нів, 339 сіль. рад.


Одеське Державне Художнє Училище, сер. мист. школа, постала 1865 р. як Рисувальна Школа Одеського Т-ва заохочування красних мистецтв, яку 1885 р. перетворено на сер. навчальний заклад, 1899 р. на Художнє Училище (під контролем Петербурзької Академії Мистецтв), у 1918 — 20 pp. у Вище училище, згодом Держ. художньо-виробничі майстерні, Академію Мистецтв (1921) і, нарешті, Одеський Художній Ін-т (називаний також Ін-том образотворчого мистецтва і Політехнікумом — 1922 — 34), з 1934 р. — теперішня назва; має відділи: мист.-пед., скульптурний і керамічний; готує викладачів для сер. шкіл, мистців-виконавців і мистців порцеляново-фаянсової пром-сти. В О. Д. X. У. вчилися: К. Костанді, П. Нілус, Б. Едуардс, І. Бродський, О. Шовкуненко та ін.


Одеське Наукове Товариство при УАН, засноване 1926 р. (гол. М. Гордієвський), осередок укр. наук. життя в Одесі у другій пол. 1920-их pp. Мало 5 секцій; в іст.-філол. працювали: В. Лазурський (гол.), М. Слабченко, Т. Слабченко, Б. Варнеке, В. Герасименко, А. Музичка, М. Семенів (помер у Нью-Йорку під прізвищем М. Маркевич), К. Копержинський, О. Сікиринський, Т. Сікиринський, Б. Юрківський та ін.; у соц.-іст.: Є. Загоровський (гол.), Б. Бачинський, І. Бровер, О. Варнеке, С. Марлінський, О. Погребинський та ін.; у пед.: М. Гордієвський (гол.), А. Готалов-Готліб, В. Чудновцев, П. Нестеренко й ін.; у природничо-матем.: П. Талько-Гринцевич (гол.), І. Точидловський, А. Осмоловський-Ярошенко, І. Матковський, Б. Волинський, Т. Третьяков та ін.; у мед.: М. Заєвлошин, В. Волянський, В. Кисільов, Г. Корнман, Т. Смеречинський, Б. Рубінштейн та ін. Т-во видавало «Записки» (18 чч. у 1928 — 30 pp.). Припинило діяльність через репресії режиму на поч. 1930-их pp.


Одеське Товариство Історії і Старожитностей (Общество Истории и Древностей), засноване в Одесі 1839 р. для дослідження історії та археології Півд. України й Криму. Т-во вивчало й охороняло археологічні іст. пам’ятки, провело ряд розкопів на місцях кол. грец. колоній, мало велику бібліотеку, архів і музей (з 1840), який 1858 р. об’єднано з Одеським міськ. музеєм, відало музеями в Теодосії, Керчі, Херсонесі, Білгороді, видало 33 тт. «Записок» (1844 — 1919; систематичний показник до 32 тт.). Активну участь у Т-ві брали визначні історики та археологи, зокрема О. Андрієвський, О. Бертьє-Делагард, Ф. Брун, Б. Варнеке, Д. Княжевич, В. Латишев, М. Мурзакевич, М. Попруженко, А. Скальковський, А. Флоровський, Е. фон Штерн, В. Юргевич та ін. О. Т. І. і С. було ліквідоване 1922 р.


Одеський Державний Академічний Театр Опери та Балету, створений 1926 р. на базі міськ. оперового театру (з 1810), в якому ставилися опери, оперети, водевілі, драматичні спектаклі та відбувалися симфонічні концерти, часто силами мандрівних труп і ґастролерами з Італії, Франції, Росії. Тут серед ін. виступали: кріпацька оркестра М. Овсянико-Куликовського, К. Соленик, М. Щепкін, М. Заньковецька, з своїми трупами і укр. побутовим репертуаром М. Кропивницький і П. Саксаганський, М. Лисенко з хором, рос. композитори — П. Чайковський, А. Рубінштейн, М. Римський-Корсаков, співали І. Алчевський, Ю. Кипоренко-Доманський, С. Крушельницька, А. Нежданова, Ф. Шаляпін та ін. З 1926 p., з українізацією оперових театрів України, Одеська опера, побіч світового репертуару, виконуваного частково укр. мовою, і укр. клясики, одна з перших пропаґувала сов. репертуар. На одеській сцені здійснено перші постановки опер: «Розлам» В. Феміліді (1929), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1930), «Кармелюк» В. Костенка (1930), «Яблуневий полон» О. Чишка (1931), «Трагедійна ніч» К. Данькевича (1935), «Діла небесні» (1931) і «Сотник» (1938) М. Вериківського, «Кирило Кожумяка» Є. Юцевича (1947) і першого на укр. сцені «Макбета» Дж. Верді (1959). Пізніше поставлено опери «Богдан Хмельницький», «Назар Стодоля» і балет «Лілея» К. Данькевича, балет «Лісова пісня» В. Скорульського та ін. У творчому складі театру в різні часи брали участь дириґенти: С. Столерман, Й. Прибік, М. Покровський, Я. Вощак; балетмайстри: П. Вірський, В. Вронський, М. Трегубів; співаки: О. Чишко, О. Кривченя, М. Гришко, І. Тоцький, Б. Руденко, О. Благовидова, Г. Олійниченко, Т. Пономаренко. Будинок опери (з 1887) за проєктом Ґ. Гельмера і Ф. Фельнера у стилі неоренесансу, був найкращим театром свого часу в Рос. Імперії.

В. В.


Одеський Державний Медичний Інститут ім. М. Пирогова, постав 1921 р. на базі мед. фак. (з 1900) Новоросійського (Одеського) Ун-ту. У 1961 р. мав 4 фак.: лік.-профілактичний, педіятричний, санітарно-гігієнічний та стоматологічний, також вечірній відділ, 54 катедри, бібліотеку (375 500 тт.), 2 860 студентів.


Одеський Державний Музей Західнього та Східнього Мистецтва (до 1945 р. — Ґалерія старовинного живопису), заснований 1919 р. О. Д. М. З. С. М. має відділи: античний (старогрец. і рим. скульптура, кераміка, скло), найбагатший зах.-евр. (твори Ф. Ліппі, Фра Бартольомео, П. Веронезе, Тінторетто, Караваджо, А. Каналетто, Ґ. Рені, Строцці, Ф. Ґварді, Г. Гольбайна, П. Брейґеля-старшого, П. Рубенса, Д. Теньєрса, Н. Пуссена. П. Міньяра) та Сходу (китайських, японських й індійських майстрів). Разом бл. 6.000 експонатів.


Одеський Державний Український Драматичний Театр ім. Жовтневої Революції (до 1930 р. Одеська Укр. Держ. Драма), заснований 1925 р. на базі кол. Театру ім. Г. Михайличенка, групи акторів Театру ім. Шевченка (з 1920) та групи акторів Одеського пересувного роб.-сел. театру. У перші роки, за керівництва М. Терещенка, мист. лінія театру виразно йшла в напрямі шукання нових форм вияву (зокрема яскрава стилізація у постановці п’єс — «Полум’ярі» A. Луначарського, «Мандат» М. Ердмана, «Композитор Нейль» Дж. Кавфмана, «Фея гіркого мигдалю» І. Кочерги). За керівництва В. Василька (1926 — 28) — сильні впливи «Березоля» («За двома зайцями» за М. Старицьким, В. Ярошенка й І. Микитенка). Театр був критикований за антиреалізм, психологізм (п’єси B. Винниченка: «Ґріх», «Натусь», «Над»; Я. Мамонтова «Княжна Вікторія») та соціологізаторство («Приборкання непокірної» В. Шекспіра). За повторного керівництва М. Терещенка (з 1929) О. Д. У. Д. Т. перший з укр. театрів включився до аґітаційного репертуару («Диктатура» І. Микитенка — 1929, «Загибель ескадри» О. Корнійчука, 1933). Після другої світової війни мист. керівниками були Б. Тягно (1944 — 48), В. Василько (1943 — 56), з 1956 р. В. М’ягкий. Кращі вистави цього періоду — інсценізація творів О. Кобилянської («Земля», 1948, «У неділю рано зілля копала», 1955) та Ван-Ші-Фу «Пролита чаша» (1952). Театр ґастролював у Сибіру, Білорусії та Латвії. У різні часи режисерами були Б. Глаголін, О. Смірнов, В. Вільнер, М. Тінський, І. Юхименко, Ю. Красноярський, Є. Купченко. Кращі актори — І. Замичковський, І. Ковалевський, В. Лісовський, Ю. Шумський, Є. Хуторна, Л. Мацієвська, Г. Мещерська, А. Крамаренко, Й. Маяк, І. Твердохліб, Г. Бабенко, О. Луценко; декоратор — М. Маткович та ін.

В. Р.


Одеський Державний Університет ім. І. Мечникова, вищий навчальний заклад в Одесі, заснований 1865 р. на базі Рішельєвського Ліцею п. н. Новоросійський Ун-т. Спочатку мав 3 фак.: фіз.-матем., природничий та правничий; з 1900 р. був відкритий мед. В ун-ті вчилася молодь півд. обл. України, Донщини, Кавказу, як також слов. народів балканських країн, гол. Болгарії; у 1865 р. було — 139 студентів, у 1885 — 540, у 1900 — 665, у 1908 — 3 071. Проф. й викладачами ун-ту м. ін. були: І. Мечников, О. Маркевич, В. Григорович, Д. Овсянико-Куликовський, М. Ланґе, О. Ковалевський, В. Яґіч, Ф. Успенський, Н. Кондаков, В. Липський, О. Клосовський, Г. Танфільєв, Л. Ценковський. Між вихованцями ун-ту були М. Гамалія, Д. Заболотний, Л. Писаржевський, О. Богомолець. При ун-ті діяли наук. т-ва: природознавців (засноване 1870; видавало з 1881 р. «Записки»), правниче (у 1879 — 84), іст.-філол. (з 1889; видавало з 1890 р. «Летопись» — 25 тт.), Одеське Бібліографічне Т-во (з 1911 p.; видавало «Известия»), наук.-мед. (з 1904 p.). 1906 p. при ун-ті були спроби викладати укр. історію укр. мовою.

З сов. окупацією України у 1920 р. з ун-ту відокремлено мед. фак., а з ін. фак. створено два ін-ти: гуманітарно-суспільних і фіз.-матем. наук. які того ж року об’єднано в Ін-т Нар. Освіти; у 1930 р. його реорганізовано у 3 ін-ти: проф. виховання, соц. виховання та фіз.-хем.-матем. 1933 р. ці ін-ти перетворено в О. Д. У. 1945 р. йому надано ім’я І. Мечникова. У 1966 — 67 pp. до складу ун-ту входило 9 фак.: іст., філол. (з укр. і рос. відділами), фіз., механіко-матем., хем., біол., геогр., чужих мов. і загальнонаук. Усіх студентів навчалося: у 1960 — 61 р. — 8 177, в тому ч. 4 678 заочно, у 1965 — 66 — понад 10 000. При ун-ті, крім наук. бібліотеки (1,5 млн тт.), діють: ботанічний сад (з 1867), астрономічна обсерваторія (з 1871), н.-д. ін-т фізики і З музеї: зоол., палеонтологічний і петрографо-мінералогічний. Ун-т видає «Праці О. Д. У. ім. І. Мечникова».

Б. К.


Одеський завод важкого кранобудування ім. Січневого Повстання, велике підприємство підйомно-транопортного машинобудування. Засноване 1863 р. як гол. зал. майстерні. У 1930 р. зал. майстерні перетворено на зав. по виробництву підйомно-транспортних машин. Основна продукція: пневмоколісні крани різних марок.


Одеський завод радіяльно-свердлильних верстатів ім. В. І. Леніна, велике підприємство верстатобудів. пром-сти, засноване 1862 р. фірмою Белліно-Фендеріх як машинобудів. зав. по виробництву суднових двигунів. Виготовляє радіяльно-свердлильні верстати заг. призначення, спеціяльні автоматизовані верстати, у тому ч. точні алмазнорозточувальні напівавтомати, автомати, хонінгувальні верстати та ін.


Одеський завод сільсько-господарського машинобудування ім. Жовтневої Революції, одне з найбільших підприємств по виробництву с.-г. машин в СССР, засноване 1854 р. До революції називався зав. с.-г. машин і знарядь І. І. Гена і виготовляв жниварки, соломорізки, молотарки, сівалки та ін. Тепер основна продукція: тракторні плуги понад 15 найменувань (плуги заг. призначення, чагарниково-болотні, виноградникові та ін.), а також культиватори-плоскорізи.


Одеський Історико-Археологічний Музей, Одеський державний археологічний музей, заснований 1825 р. як Одеський міськ. музей старожитностей, з 1858 р. зв’язаний з Одеським Т-вом історії й старовини. До музею, крім колекцій з ін. музеїв (Миколаївського, Оружейної палати), увійшли приватні колекції Д. Княжевича, Д. Стурдзи, М. Мурзакевича та ін. О. І. А. М. нараховує бл. 80 000 експонатів з історії Причорномор’я. Серед них пам’ятки трипільської культури (з урочища Олександрівки, могили в с. Усатове й ін.), античних міст (Ольвії, Пантікапєї, Тіри, Херсонесу), колекції з с. Березані та ін. ранньослов. поселень. Велика нумізматична зб. (50 000), зб. давньоєгипетських пам’яток та ін. О. І. A. M. веде археологічні розкопи, видає (неперіодично) наук. записки «Матеріяли з археології Півн. Причорномор’я» (з 1957).


Одеський Політехнічний Інститут, вищий учбовий заклад, створений 1918 р. в Одесі, спочатку як технікум, з 1933 р. — Індустріяльний Ін-т; сучасну назву дістав 1945 р. Фак. (1966 — 67): машинобудів., механічно-технологічний, хемічно-технологічний, електро-механічний, теплоенерґетичний, інженерно-фіз., автоматики та пром. електроніки, радіотехн., інженерно-екон., заг.-техн., заочний відділ; провадиться також вечірнє навчання. При Ін-ті є аспірантура.


Одеський Художній Музей (до революції — Міськ. Музей Красних Мистецтв, згодом Нар. Художній Музей, у 1945 — 50 pp. Одеська Обл. Картинна Ґалерія, пізніше до 1965 р. Одеська Держ. Картинна Ґалерія), заснований 1899 р. місц. мистцями з кіл Одеської Рисувальної Школи і Т-ва Півд.-Рос. Художників, зокрема заходами О. Павловського, К. Костанді, О. Попова, П. Нілуса, Б. Едуардса і Г. Ладиженського. У 1918 — 19 pp. до О. Х. М. увійшли приватні колекції О. Русова, М. Брайкевича та ін. Ґалерія має колекції творів укр. та рос. мистців від 18 в.: Г. Левицького, Д. Левицького, І. Крамського, І. Рєпіна, М. Ґе, В. Маковського, М. Ярошенка, Ґ. Світлицького, К. Крижицького, М. Пимоненка й ін.; одеських майстрів — К. Костанді, Г. Ладиженського, П. Нілуса, скульптора Б. Едуардса та ін.; у відділі сов. мистецтва — Й. Бокшая, М. Жука, М. Божія, Л. Мучника, С. Отрощенка, О. Шовкуненка й ін.


Одеські лимани, назва солоних лиманів поблизу Одеси: Куяльницького, Хаджибейського, Сухого й Тилігульського.


Одинадцята бриґада УГА, див. Стрийська бриґада.


Одинець Дмитро (* 1882), історик-правник, рос. політ. діяч (чл. партії нар. соціялістів), приват-доц. Петербурзького Ун-ту. З 1917 р. у Києві, де був товаришем ген. секретаря нац. справ (для справ рос. меншости) в кабінеті Винниченка (1917) і мін. великоруських справ у кабінеті Голубовича (1918). Згодом на еміґрації. Між працями: Přípojeni Ukrajiny k Moskevskému státu» (1926), «Княжое и земское право древней Руси» (1929).


Однодвірці, група держ. селян у Росії, що вийшла з дрібних «служилих людей», які у 16 — 17 вв. охороняли півд. і півн.-сх. кордони Московщини. Деякі з них мали кріпаків, але більшість О. були власниками лише одного двору. На Україні О. з’явилися у 18 в. як переселенці у п’яти укр. губ.: Харківській, Полтавській, Катеринославській, Херсонській і Таврійській. Їх нараховувалось 50 430 душ чоловічої статі (1835). У 1866 р. О. були зрівняні з селянами.


Одноосібник, селянин, що під час колективізації не вступив до колгоспу й зберіг на якийсь час своє приватне госп-во. Двори одноосібників (у % до всіх дворів) становили: 1935 р. — 9, 1939 — 3; на Зах. Україні 1950 — 9, в усій УССР у 1953 р. — 0,9, що становило 55 000 дворів; нині їх є значно менше. Землі в користуванні О. 1960 р. було лише 9 300 га, або 0,2% с.-г. угідь. О. оплачують податки, беруть участь у шляхових роботах, лісозаготівлях тощо.


Однорічні трави, див. Кормові трави.


Одорський Гедеон, архимандрит, церк.-осв. діяч Мазепинської доби, родом з білор. шляхти; проф. і ректор (1702 — 05) Київської Академії, пізніше архимандрит Батуринського Крупицького манастиря. Як прихильник і приятель Мазепи й Орлика, був засланий на Соловки 1712 p., а згодом був ректором семінарії в Архангельську (1715 — 16). Автор «Катехизиса».


Одрач (справжнє прізвище Шоломіцький) Федір (1912 — 64), письм. родом з Полісся; оп., повісті, нариси з поліського побуту: «В дорозі» (1954), «Щебетун» (1957), «Півстанок за селом» (1959) та ін. Помер на еміґрації в Канаді.


Одрехівський Василь (* 1921), нар. різьбар на дереві з с. Вільки (Лемківщина), син Павла О., з 1945 у Львові. Скульптури з лемківського життя («На ярмарок», «Лемко в дорозі», «Дроворуб», «Дівчина несе воду», «Дудар», «Мисливець» та ін.) і з сов. тематикою (портрети діячів ком. партії й ін.). О. співавтор з І. Кушніром барельєфної картини з повісти «Захар Беркут» і (разом з Е. Миськом і Я. Чайкою) пам’ятника І. Франкові в Дрогобичі (1966).


Одрехівський Іван (* 1923), нар. різьбар з с. Вільки (Лемківщина), син Павла О., майстер круглої різьби на дереві. З 1945 р. у Львові; «Рубач» (1949), «Свинарка», «Вівчарка» (1950), «Чабан» (1956) та ін.


Одрехівський Павло (* 1899), нар. майстер рельєфної різьби на дереві з с. Вільки (Лемківщина), з 1945 р. у Львові; декоративні тарілки, скриньки, палиці тощо.

[Одрехівський Павло (1899 — 1973, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Одрина Дмитро (1892 — 1919), лікар і гром.-політ. діяч родом з Білоцерківщини, діяч УПСР і співр. її вид., чл. Укр. Центр. Ради й Трудового Конґресу (заступник його гол.), заслужений в орг-ції мед. служби і санітарних частин на фронті, з 9. 6. 1919 мін. здоров’я й заступник гол. ради мін. УНР. Помер на тиф у Кам’янці Подільському.

[Одрина Дмитро (* Телешівка, Васильківський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Одуд (Upupa epops. L), гніздовий перелітний птах ряду одудоподібних, поширений по всій Україні; довж. тіла 29 — 32 ом, вага 68 — 72 г. Живиться комахами, перев. шкідниками сіль. госп-ва; тому корисний птах.


Одудько Тиміщ (* 1912), письм. і журналіст родом з Поділля, по 1945 ред. «Львовской Правды» і Львівського книжково-журнального в-ва «Каменяр». Зб. поезій «Зоря над землею» (1950), «Рідна сторона» (1953), «Співанки» (1958), «Шумлять діброви» (1962), «Зелений гомін» (1964), нариси, вірші для дітей та ін.

[Одудько Тиміш (1912, Хоровець, Із’яславський пов., Волинська губ. — 1982, Львів). Зб. поезій „Львівська зоря“ (1965), „Заграва“ (1968), „Колір боротьби“ (1978). — Виправлення. Т. 11.]


ОДУМ, див. Об’єднання Демократичної Української Молоді.


Одяг. Найдавніші зображення О. на Україні збереглися з побуту скито-сарматських племен. Чоловіки носили штани з тканин або хутра, каптани, гостроверхі шапки й чоботи. Жіночий О. складався з доколінної широкої сорочки, плаща з прорізними рукавами і з подібної до чоловічої шапки та завою поверх неї.

Розвиток О. в княжий і пізніші періоди історії України був дуже здиференційований (докладніше див. ЕУ 1, стор. 219 — 27). Складовими частинами О. за княжих часів були: сорочка, штани, свита, кожух, плащ (корзно, м’ятель, луда), шапка (клобук) онучі, панчохи й чоботи. На вбранні князів і бояр помітний вплив візант. тканин і прикрас.

У коз. добу шляхта вдягалась за панівною тоді в Европі модою ренесансу з деякими відмінами, що їх вимагав суворий клімат (довгі плащі й кожухи). Коз. старшина і козацтво пристосували це вбрання до військ. потреб (короткі жупани, шаравари, кереї). Міщанство до певної міри брало за зразок вбрання шляхти, користуючись також привозними тканинами. Зміни і в сел. вбранні відбувалися під впливом коз. О., особливо на території Гетьманщини.

У новіші часи шляхта перейняла евр. вбрання стилю барокко. Міщанство й селянство зберегли риси О., створені за козаччини. Та все ж помітні й у них зміни чи то у формі О. (керсетка, спідниця, чоловіча сорочка без збирок), чи в матеріялі (кожухи, криті сукном). З поширенням фабричних тканин у другій пол. 19 в. ще більше змінився матеріял нар. вбрання, хоч заг. його риси збереглися в малих м. і с. до першої світової війни.

Назагал можна поділити укр. нар. О. на п’ять округ. Сер. Подніпров“я з лівобережними і степ. р-нами мало за основу О. кол. Гетьманщини. Помітними прикметами його були — у жінок широкі рукави, плахти, керсетки, різнорідне верхнє вбрання (юпки, свити, кожушанки) і складний головний убір (очіпки). У чоловіків — різного крою сорочки (чумачки, стрілкові, з настьолами) і різнорідний плечовий О. (свита, чумарка, кобеняк, кожух).

У другій окрузі, що її становило Полісся, збереглися дуже давні риси О., встановлені ще за княжих часів. Були певні відмінності на право- і лівобережному Поліссі та на території Волині. Назагал для О. Полісся прикметні: у жінок вишивка з перевагою червоного кольору, ткані взористі спідниці (спідниця, літник, андарак) і білі намітки, як головний убір. У чоловіків — сорочка на випуск, білі або сірі свитки і повстяний йоломок чи сукняна сіра магерка як головний убір.

Для третьої з округ — Поділля, прикметні: у жінок — поліхромна вишивка, поясна одежа у формі чотирикутнього кусника тканини (горбатка) і свита з темного сукна. У чоловіків — різнорідне верхнє вбрання (манта-гунька, свитка, опанча, кожух).

Четверта округа, сер. Галичина з Волинню, мала багато давніх прикмет, але виявляла і сторонні впливи. Характерне для неї широке вживання полотна у верхньому О. жінок і чоловіків (полотнянка, кабат, лейбик). У жінок — вживання корсетів до стану та складні турбановидні завої на голові. У чоловіків — велика різноманітність верхнього О. (куртки, спенсери, каптани, опанчі, сукмани).

П’ята округа охоплює Карпати й Передкарпаття. Її можна поділити на чотири р-ни — Покуття з Буковиною, Гуцульщину, Бойківщину і Лемківщину. Буковина з Покуттям мала подібність у своїх заг. рисах з Поділлям, від якого різнили її хутряні безрукавки (киптарі) і тунікоподібні чоловічі сорочки. Гуцульщина відзначалася яскравим кольоритом і багатством прикрас. Тут було найкраще розвинене мосяжництво (зґарди, чепраки). На Бойківщині широко застосовувалося полотно, і то у формі вибійки. У жін. О. помітні прикраси у збирки (брижі) та рясування спідниць. Лемківщина користувалася переважно фабричними тканинами. Прикметні для неї — сукняний «лейбик» для чоловіків і жінок, рясування спідниць і накрохмалені білі завої для жінок (фацелик).

Після першої світової війни нар. О. почали витискати міські форми вбрання з уваги на дешевшу ціну й намагання с. — не відрізнятись від міськ. населення. Найперше нар. О. почав зникати у приміських околицях, а потім і в дальших р-нах. У 1930-их pp. на зах.-укр. землях можна було помітити певний поворот: міська і сіль. молодь прийняла для святочних нагод нар. стрій, притаманний для Полтавщини чи Київщини, що його спопуляризував укр. театр. Одночасно з цим серед зах.-укр. інтеліґенції почалось намагання вивчити й поширити стильний нар. О. у всіх його відмінах, як також використовувати його елементи для збагачення міськ. О. Подібна тенденція на Центр. і Сх. Укр. Землях виявилась у використовуванні в щоденному О. вишиваних чоловічих сорочок і жін. блюзок і згодом у стилізації міськ. О. під нар.

Тепер в УССР нар. О. майже цілком заник серед сіль. населення й використовується тільки в мист. -самодіяльності або на концертних естрадах чи на сцені. Подекуди, як, напр., у ліс. смузі Карпат, нар. О. зберігається як святковий (Ґуцульщина) або у старих людей «на смерть». Сіль. населення носить О. фабричного виробу й дешевшого ґатунку (ватянки, кирзові чоботи). Міський О. відрізняється матеріялом і вибагливішим та моднішим кроєм.

Продукція текстильної й одягової пром-сти виробляється на зразках, що їх опрацьовують будинки моделів у обл. м. УССР. Текстильних й одягових фабрик надто мало порівняно до кількости й потреб населення. Багато О. шиється ще на замовлення. Див. Швейна пром-сть. Ціна О. порівняно до заробітної платні населення значно вища, ніж у зах. євр. країнах.

Література: Див. ЕУ 1, стор. 228; Вовк Ф. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1927; Zelenin D. Russische (Ostslav.) Volkskunde. Берлін — Ляйпціґ 1927; Moszyński K. Kultura ludowa słowian. I. Kultura materialna. Кр. 1929; Маслова Г. Народная одежда русских, украинцев и белоруссов в XIX — начале XX в. В кн. Восточнославянский этнографический сборник. М. 1956; Кульчицька О. Нар. одяг зах. обл. УРСР. АН. К. 1959; Укр. Нар. Мистецтво. Вбрання. К. 1961; Воропай О. Звичаї нашого народу, т. II. Мюнхен 1966.

Л. Бурачинська










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.