[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1830-1841.]
Попередня
Головна
Наступна
Ожешко (Orzeszkowa) Еліза (1842 — 1910), поль. письм. позитивістичного напряму, пропаґаторка емансипаційних ідей, родом з Гродненщини; оп. й повісті з життя селян і поль. шляхти, маломістечкового жидівства Зах: Білорусії, міськ. ремісництва й інтеліґенції Варшави. У прозі з життя півн.-зах. Полісся й Підляшшя («Niziny», 1884, «Dziurdziowie», 1885, «Cham», 1889) поставила проблеми й суміжного укр. зах.-поліського села. Листувалася з І. Франком, твори якого (як і М. Вовчка та М. Старицького) перекладала на поль. мову. Укр. переклади творів О.: «Вибрані твори», 1950, «Оповідання й повісті», 1956.
[Ожешко (Orzeszkowa) Еліза (* Мільковщизна — † Городно, Білорусь). — Виправлення. Т. 11.]
Ожика, мохнатка (Luzula DC), довгорічні рослини з родини ситникуватих, подібні до злаків. На Україні 10 видів; найпоширеніші: О. бліда [L. Pallescens (Wahlb.) Bess.] і О. багатоквіткова [L. multiflora (Ehrh) Lejeune]. Ростуть по вогких луках і лісах.
Ожина, кущ або півкущ, підрід (Eubatus) роду Rubus з родини розоцвітих, поширений у лісах, чагарниках і на полях. На Україні — 21 вид, з них найпоширеніша О. сива або сиза (R. caesius L.) з сивувато-чорними плодами, які містять до 8% цукрів і до 1,4% кислот, вітаміни A і C; їх споживають свіжими, сушеними і консервованими та використовують при виробленні соків, конфітур, вина тощо.
Озаринці, с. Могилів-Подільського р-ну Вінницької обл.; тут виявлено трипільське поселення 4 — 3 вв. до Хр. з залишками жител, керамікою, лупаковими сокирами, скульптурним зображенням людської голови й глиняною фігуркою тварини (М. Рудинський, 1927).
Озаркевич Євген (1861 — 1916), гром. діяч, лікар, родом з Снятинщини (Галичина), син Івана, д. чл. НТШ (з 1899); під час мед. студій у Відні діяч студентського т-ва «Січ»; працював лікарем у Боснії, Стрию, Рожнітові й Львові (з 1897). Засновник і дир. «Народної лічниці», перший гол. Укр. Лікарського Т-ва (з 1910) й ред. його ж. «Здоровлє»; організатор укр. міщанства в Стрию і Львові, діяч т-ва «Просвіта». Наук. (з ділянки гігієни, курортології, укр. мед. термінології) і популярні праці; ред. «Лікарського Збірника», що його видавало НТШ.
[Озаркевич Євген (* Белелуя — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]
Озаркевич Іван (1794 — 1854), гром. діяч і письм., укр.-кат., свящ. ініціятор укр. театру в Галичині, співр. «Зорі Галицької». 1848 р. влаштував у Коломиї і згодом у Львові першу укр. театральну виставу п. н. «Дівка на відданню, або На милування нема силування», що була переробкою «Наталки Полтавки» І. Котляревського (дію О. переніс на покутський ґрунт і використав покутський фолкльор), та видав її того ж року друком (латинкою) у Чернівцях. У вла сних переробках ставив у 1848 — 50 pp. «Жовнір — Чарівник» (з «Москаль-Чарівник» І. Котляревського), «Сватання, або Жених навіжений» (з «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка) та ін. О. переклав на укр. мову «Басні Езопа» (1852) й ін., видав зб. власних віршів «Стихотворенія».
[Озаркевич Іван (1795, Белелуя, Снятинщина — 1854, Коломия, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Озаркевич Іван (1826 — 1903), гром. діяч, свящ., син Івана; батько Наталії Кобринської, посол до гал. сойму 1867 — 76 і до австр. парляменту 1873 — 91; поміркований народовець (поборював «Нову Еру»); 1893 р. очолив 220-членну депутацію гал. українців до австр. цісаря із скаргою на гал. адміністрацію. Проповіді, вірші.
[Озаркевич Іван (1826, Белелуя, Снятинщина — 1903, Болехів, Долинський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
[Озеленення. — Доповнення. Т. 11.]
Озера, природні заглибини на суходолі різного походження, виповнені водою; живляться дощовими, річковими або підземними водами. О. бувають стічні й без стоку, прісні й солоні. На території укр. земель є бл. 4 000 О.; в тому ч. в УССР понад 3 000, а їхня площа перевищує 2 000 км² або бл. 3½% всієї площі. Переважають невеликі О.: в УССР лише 30 О. мають площу понад 10 км², 13 — понад 30 км².
Найбільше є заплавних О., які виникли в наслідок переміщення русел і приток — т. зв. «стариці». Вони мілкі, часто заболочені, прісноводні й багаті на рибу; під час високого стану води вони з’єднуються з ріками. Заплавних О. найбільше у заплавах великих рік — Дніпра, Кубані, Прип’яті, Десни, а також Дністра, Дінця, Орелі, Самари та ін. Після будови каскаду водосховищ на Дніпрі їх ч. значно зменшилося. До заплавних О. можна зарахувати солоне О. Манич-Гудило (300 км²) та ін. Маничські О.
Чимало О. є на зах. Поліссі. Вони поділені на кілька груп: на півн.-зах. Поліссі, зокрема у сточищі Ясельди: Вигонівське (площа — 26,5 км², найбільша глибина — 2,7 м), Чорне (17,2 км², 2,2 м), Спорівське (13,2 км², 2,1 м), Погость і ряд менших; над гор. Прип’яттю: Турське (13 км², 2,6 м), Оріхівське, Луківське, Волянське, Біле, Любязьке, Нобель й ін.; між гор Прип’яттю й Бугом: Свитязь (27,5 км². 58 м), Пулемецьке (16,3 км², 19 м), Пісочне та ін.; невеликі О. між р. Турією й Стиром та в р-ні Володави на Підляшші. Більшість з них — це мілкі, забагнені О., посталі часто в місцях, де позем ґрунтових вод виступає на поверхню (напр., Вигонівське, Турське); деякі глибокі, їхня вода чиста, вони живляться водою з крейдового підложжя (Свитязь, Пулемецьке й ін.) і таким чином належать до карстових О.
Найбільші О. розміщені на узбережжі Чорного й Озівського морів (їх площа становить бл. 95% площі всіх О. а УССР). Деякі з них це кол. мілкі морські затоки (ляґунові О.), інші — замкнені лимани рік; ті й ті відрізані від м. вузькими піщаними косами й пересипами. Приморські О. є чималих розмірів, але мілкі, відзначаються значним засоленням і мають значення для соляної й хем. пром-сти та для лікування. Більші приморські О.: у плавнях Дунаю — Кагул (92 — 103 км², найбільша глибина — 7 м), Ялпух (220 км², 6 м), Катлабух (63 км²), Китай (55 км²) й ін.; між гирлом Дунаю і Дністра: Сасик (210 км², 2,5 м), Шагани (70 км²), Алібей (72 км²), Бурнас (20 км²), Будакський лиман (29 км²); у плавнях Дністра — Кучурганський (20 км²) і Дністровий (360 км², 12 м) лимани; між Дністром і Бозьким лиманом — Хаджибейський (70 км², 2,5 м), Куяльницький (56 — 61 км², 3 м) і Тилігульський (80 км², 19 м) лимани; на півн. узбережжі Озівського м. — Молочне (165 км², 9 м) і Бердянські О.; на Кубані — Ханське, Гіркий і Солодкий лимани й багато О. у плавнях Кубані (Кирпильський, Понурський і Курчанський лимани та ін.); в Криму — Перекопські, Донузлав (47 км², 25 м), Сасик (75 км², 1,5 м), Сакське (7 км², 1,5 м) й ін.
Поза Зах. Поліссям і приморською смугою, за винятком заплавних, — О. мало. У р-нах наявности карсту є карстові О., посталі в наслідок вимивання крейди (на півд.-зах. Поліссі), гіпсу (Поділля й Покуття), вапняку (Крим. гори) і навіть соли (на Донбасі бл. м. Слов’янського). З карстовими О. споріднені тимчасові О., які часто виповняють на весні поди.
Малочисленні О. в Карпатах різного походження: тектонічного, польодовикового (в р-нах кол. тірського зледеніння, зокрема в Чорногорі), вулканічного (напр., Морське Око у Вигорляті) тощо; всі вони невеликі (найбільше Синьовирське у Ґорґанах, 7 га площі, глибина до 20), прісноводні. Такого самого походження є й О. в Кавказьких горах.
Крім природних О., на Україні багато штучних ставів та водоймищ (зокрема на Дніпрі). Їхня площа значно більша від природних — в УССР понад 7 000 км². Найбільше — Кременчуцьке водоймище.
Література: Тутковский П. Послетретичные озера в северной полосе Волынской губернии. Труды Общества исследователей Волыни, т. 10. Житомир 1912; Буксер Е. Солоні озера та лимани України. К. 1928; Соляные озера Крыма. М.-Л. 1936; Заморий П. Сиваш, ч. I. К. 1937; Дунай и придунайские водоемы в пределах СССР. Труды Института гидробиологии АН СССР, ч. 36, М. 1961.
Р. М.
Озерний Михайло (* 1929), учитель сер. школи і гром. діяч на Тернопільщині; 1965 р. заарештований КҐБ за обвинуваченням в антисов. націоналістичній пропаґанді, засуджений сов. судом на заслання у табори суворого режиму в Мордовії.
Озеро імени В. І. Леніна, водоймище, постале на Дніпрі після побудови 1932 р. Дніпровської Гідроелектростанції (Дніпрогесу ім. В. Леніна). Поверхня — 320 км², шир. — 2-2,5 км, довж. — 170 км, об’єм — бл. 3,3 км³.
Озерський Юрій (* бл. 1896 — ?), дійсне прізвище Зебницький, пед. і політ. діяч, боротьбіст, на відповідальних посадах у Нар. Комісаріяті Освіти, викладач ІНО; ст. на актуальні пед. теми (зокрема про політосвіту); ліквідований після усунення М. Скрипника.
[Озерський Юрій (бл. 1886 — після 1933). — Виправлення. Т. 11.]
Озів, Азов (VI — 20), м. обл. підпорядкування, Ростовської обл. РСФСР. порт на Дону за 8 км від його гирла, 54 000 меш. (1966). Заснований на місці грец. колонії Танаїс, О. у 10 — 11 вв. входив до складу Тмутороканського князівства Київ. держави, з другої пол. 11 в. був під зверхністю половців, які дали йому назву Азак. У 13 — 14 вв. генуезька колонія Тана, з 1471 р. під пануванням турків, які перетворили О. на фортецю. У 1637 — 42 pp. зайнятий тимчасово донськими і запор. козаками; з кін. 17 в. за О. воювала з Туреччиною Росія, яка опанувала його остаточно 1774 р. У 1775 — 82 pp. — центр Озівської губернії, пізніше військ. фортеця; у 19 в. втратив стратегічне і екон. (на користь Ростова) значення і був посадом Ростовського пов. Донської обл. (1897 — 17 000 меш.). З 1920 р. знову м., 1926 р. — 17 500 меш. в тому ч. 7 400 українців (в р-ні українці становили 83,6%), 1939 р. — 25 000. Тепер зав. ковальсько-пресового устаткування, автоматики, будів. матеріялів, велика фабрика панчіх, судноверф рибальської фльота, харч. пром-сть.
Озіво-Сівашське заповідно-мисливське господарство, розташоване в р-ні Озівського м. і Сівашу, площа 6 850 га; охоплює піщаний о. Бирючий і лесові о. Куюк-Тук, Чирюк й ін.; організоване 1937 р. на базі заповідника, заснованого 1927 р. Степ. рослинність (бл. 240 видів); на о. Бирючий акліматизовані ланя і фазан, реакліматизовані — олень і сайгак. Завдання госп-ва таке саме, як і Чорноморського заповідника, — охорона степ. і приморської рослинности, зокрема водоплавних птахів під час їхнього перельоту та на зимівлях.
«Озівсталь» («Азовсталь» ім. Серго Орджонікідзе), один з найпотужніших в УССР і СССР зав. чорної металюрґії у м. Жданові; працює на руді Керчинського залізорудного басейну і вугіллі Донбасу. Будівництво розпочато 1930 р. (більшість машин та устаткування було імпортовано з ЗДА; також зав. будували амер. інженери), перша домна стала до ладу у 1933 p., перша мартенівська піч — у 1935. В 1941 р. зав. мав 4 доменні й 6 мартенівських печей. У 1945 р. відбудовано першу домну та розпочато заг. реконструкцію зав. У липні 1948 став до ладу великий блюмінг та рейковий і балочний цех, за розмірами найбільші в УССР і з числа найбільших в СССР. Таким чином зав. дістав закінчений метал. цикл. У грудні 1949 р. цілком закінчено його відбудову. У жовтні 1953 введено в дію новий великорозмірний вальцювальний цех. У 1959 р. на зав. було 6 доменних і 12 мартенівських печей. У 1961 мартенівський цех реконструйовано й далі поширено, однак сталі на зав. й далі не вистачає, а якість продукції невисока, бо в металі багато фосфору (його мають значну кількість руди Керчинського родовища). З 1958 р. зав. застосовує спеціяльно офлюсований аґльомерат коричневої руди Комиш-Бурунського комбінату, який доставляється морем у гарячому стані. Кінцевою продукцією зав. є різного роду рейки, палі, стояки, швелери, балки, конструкції для будівель, мостів тощо.
Озівська губернія, адміністративно-територіяльна одиниця, утворена царським урядом 1708 р. з територій Центр.-Чорноморської зони, Обл. Війська Донського і частини Слобідської України. У 1711 p., у зв’язку з передачею за Прутським мирним договором Озова Туреччині, центром О. г. став Вороніж. У 1725 р. О. г. перейменована на Воронізьку, 1775 знову була утворена О. г. з Озівської і Бахмутської провінцій; 1783 О. г. ліквідовано й включено до Катеринославського намісництва.
Озівське, Азовське, до 1944 — Колай (VIII — 15), с. м. т. Джанкойського р-ну Кримської обл.; 4 300 меш. (1966).
Озівське козацьке військо, військ. формація, створена рос. урядом з нащадків запорожців, які після зруйнування Січі (1775) переселилися на тур. територію у Добруджу, створивши Задунайську Січ. Під час рос.-тур. війни (1828-29) бл. З 500 задунайських козаків на чолі з кошовим отаманом Й. Гладким перейшли на рос. бік і боролися у окремому Дунайському коз. полку проти турків. Після війни рос. уряд поселив їх на узбережжі Озівського м. між Бердянським і Ногайським і у 1831 р. переіменував на О. к. в. До нього пізніше приєднано й ін. частини. Наказним отаманом О. к. в. був Й. Гладкий, що підлягав новоросійському ген.-губернаторові. Основним завданням О. к. в. була охорона узбережжя Озівського м. за допомогою озброєної фльотілії з малих суден. У 1850-их pp. рос. уряд примусово почав переселяти козаків на Кубань і Півн. Кавказ, в наслідок чого вибухло повстання, яке було придушене. О. к. в. остаточно було ліквідоване у 1865 p., a 6 065 козаків переведено у сел. стан.
Озівське море (латинське Palus Maeotis, грец. Μαιω̃τις, також Меотське болото, Меотичне м., староруське Суразьке м.), мілке відгалуження Чорного м., сполучене з ним Керчинською протокою; покриває частину тектонічної Причорноморської западини між Донецьким кряжем і Приозівською височиною на півн. та крим. і кавказьким передгір’ям на півдні. О. м. положене між укр. материком на півн., Крим. піво. на зах. й Кубанню на сх.; на півн. сх. до нього прилягає Донщина. Великі p., що впадають до О. м. — Дон і Кубань, улегшують його (а цим самим і Чорного та Середземного м.) сполучення з глибиною континенту. О. м. тепер лежить у межах УССР і РСФСР.
Природа О. м. Площа О. м. — 38 000 км², сер. об’єм води 300 км³, сер. глибина — 9 м, найбільша (проти Керчинської протоки) 14,5 м; дно м. рівне, вкрите піском та ракушняком. Горизонтальне розчленування О. м. невелике. З заток найбільша — Таганрозька, що врізається глибоко у суходіл і творить лиман р. Дону; ін. невеликі відкриті затоки: Арабатська, Обиточна, Бердянська, Темрюцька; на зах. мілкий солоноводний Сіваш (Гниле м.), відокремлений від м. довгою й вузькою Арабатською косою. Характерна риса О. м. — наявність піщано-ракушнякових кіс (див. Коси): Федотова, Обиточна, Бердянська, Білосарайська, Крива, Єйська, Довга й ін. Береги О. м. — низовинні й назагал одноманітні. Високе і досить стрімке півд. узбережжя О. м. від Керчинської протоки до Арабатської коси, круто спадає до м. півн. берег, найнижчий — півд.-сх. берег, частину якого становить (бл. 100 км) низовинна дельта р. Кубані.
До О. м. впадає, крім Дону й Кубані, низка малих p.: Обиточна, Берда, Кальміюс, Міюс, Єя та ін. Деякі р. творять лимани: Сиваш, Утлюцький, Міюський, Єйський, Бейсузький, Ахтирський й ін.; деякі з них відділені від м. пересипами і перетворилися на озера: Молочне, Ханське, лиман Довгий та ін. Островів на О. м. мало; всі вони прибережні, низькі й невеликі: Бирючий, Черепаха, Довгий, Піщані острови й ін.
Гідрологічний режим О. м. визначає його внутр. положення, мілководність, великий приплив річкових вод, обмін водою з більш солоними Чорним м. і Сівашем та розподіл вітрів над м. Стік прісних вод у О. м. становить пересічно 40,7 км? на рік (з них Дон дає — 28,5 км’, Кубань — 11,0 км’), річний об’єм атмосферних опадів — 15,5 км’, витрата води на випарування — 31 км³. З О. м. у Чорне м. щороку витікає 66,2 км³ води, а надходить — 41 км³.
Клімат О. м. континентальний, сер. річна температура повітря 9-11°Ц., у липні 23,5-24,5°Ц., у січні від 0 до —6°Ц., ч. опадів 220-500 мм на рік. В наслідок мілководности й невеликих розмірів О. м. відбувається швидке переміщення водних має аж до дна, тому й різниця температури води й засолення на поверхні і в глибині — невеликі. Пересічна річна температура води поверхні 11 — 12°Ц., у найтепліші місяці — 25-30°, зимою — нижче 0°. Взимку О. м. замерзає на 2 (Керчинська протока) — 4 (Таганріг) місяці. Сер. солоність 11-13‰; у півн.-сх. частині, що опріснюється водами Дону, ледве 2-3‰, у півд. і зах. частині, куди припливає більш солона вода з Чорного м. і Сівашу (засолення 60‰) підноситься до 17,5‰. Прозорість води О. м. невелика.
Рівень О. м. зазнає значних коливань, залежно від. вітру й припливу води з рік. Іноді вітри з суходолу відганяють воду від берега й обнижують сильно його рівень. Поверхневі течії води у О. м. коло берега нестійкі й залежні від напряму вітру. У сер. частині О. м. спостерігається заг. колова течія, спрямована проти стрілки годинника. Хвилювання міняється залежно від сили вітру; сер. величина хвиль: довж. — 16 м, висота — 1,2 м.
Завдяки доброму нагріванню води О. м. влітку і наявності органічних і мінеральних речовин, що їх приносять ріки, органічне життя в О. м. сильно розвинене. Воно багате на планктон (до 100, навіть 200 гр на 1 м³) та бентос. Правда, фавна О. м. відносно бідна на число видів (до 350), але багата кількістю: заг. продуктивність 80 кг риби з 1 га (найвища з усіх морів СССР). У О. м. 79 видів риб, перев. середземноморських, 21% припадає на прісноводні. Найбільше пром. значення мають тюлька, хамса, судак, лящ, осетер, тараня, оселедці, бички, севрюга, білуга, камбала, короп та ін. Після другої світової війни рибне багатство О. м. зменшилося через надмірний і хижацький видобуток, зокрема судака і осетрових (див. також Рибальство).
Іст. минуле. О. м. відограло ролю вже в античну добу, коли над ним постали грец. колонії як над Керчинською протокою (Пантікапей, Фанагорія — обидві засновані у 6 в. до Хр., й ін.), які панували над входом до О. м., так і Танаїс у гирлі Дону (у 7 в. до Хр.). Ці м. входили до складу Боспорського царства, що з часом оволоділо й ін. м. над О. м.; у 1-3 вв. по Хр. вони були залежні від Риму. Грец. м. вели торгівлю з народами, які заселяли глибину суходолу (скити, меоти, згодом сармати та ін.) і постачали для Греції й пізніше Італії збіжжя й рибу. Приозівські античні м. впали під час наскоків гунів у 4 в.
У добу великого переселення народів з 3 до 9 в. по Хр., коли із сх. на зах. чорноморськими степами пересувались орди гунів, аварів, болгарів й ін., а з півн. зах. мандрували ґоти, приозівські античні міста були зруйновані. З слов. племен на Приозів’я перші прийшли анти (4 — 7 вв.), згодом укр. плем’я сіверян. Деякий час (8 — 10) над О. м. перехрещувалися впливи трьох держав: Візантії, що володіла м. ін. містами над Керчинською протокою, Хазарського каганату й Київ. держави. У 10 — 12 вв. на сх. Приозів’ї існувало Тмутороканське князівство, частина Київ. держави. У 12 в. Тмутороканське князівство зайняли половці, які поклали край укр. колонізації на Приозів’ї. У 13 — 15 вв. чималим торг. центром над О. м. була ґенуезька колонія Тана. У 13 в. Приозів’я опанували монголи і приєднали його до Золотої Орди. Під час розпаду Золотої Орди (пол. 15 в.) Приозів’я перейшло під владу Кримського ханства, що невдовзі стало васалем Туреччини, яка відтоді володіла О. м. 300 pp. У 17 в. запор. і донські козаки робили походи на О. м. Один з шляхів запорожців на Чорне м. йшов через О. м.: Дніпро — Самара — Вовчі Води — Кальміюс — О. м. — Керчинська протока (1615 р. напад на Трапезунд і Константинопіль). Форпостом тур. володінь був Озів, перетворений турками ще з кін. 15 в. на міцну фортецю. Тимчасово (1696 — 1711) дістала доступ до О. м. Московщина, яка була тоді зверхником донських козаків. Остаточно Росія опанувала півн. узбережжя О. м. у 1739 р. Тоді ж до О. м. дійшло й Запоріжжя (див. ЕУ 2, карту на 748 стор.). Після Кучук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р., із 1783 р. після ліквідації Крим. ханства все узбережжя О. м. належало до Рос. Імперії.
Після того, як Рос. Імперія опанувала О. м., дійшло по століттях перерви до другого заселення його побережжя українцями: спершу півн. Приозів’я, з 1792 Кубані у зв’язку з поселенням на сх. Приозів’ї чорноморських козаків, врешті — тільки частково — в Криму. Таким чином О. м. стало до деякої міри внутр. укр. м. Ближче див. гасла: Донщина, Крим, Кубань, Південна Україна.
Транспорт на О. м. в новіші часи набрав більшого значення у 19 в. у зв’язку з заселенням і розоренням прилеглих до нього степів. Зокрема у другій пол. 19 в. після будови залізниць, що пов’язали О. м. з глибиною суходолу, з озівських портів почали вивозити масово збіжжя — 1913 р. на них припадало 1/3 експорту збіжжя морями всієї Рос. Імперії. Ще до 1917 р. порти Маріюпіль і Таганріг, завдяки своїй невеликій (100 км) відстані від Донецького басейну, стали його портами; вони вивозили вугілля і метал.
Нині вантажообіг О. м. охоплює гол. кам’яне вугілля (з Донбасу), зал. руду (з Керчі), будів. матеріяли, метали, рибу, зерно, ліс, сіль тощо. Існує чималий пасажирський рух. Значення О. м. зросло після будови каналу Волга-Дон (безпосереднє плавання до Дону, Волги, Каспійського м., Москви тощо). Гол. порти: Ростов, Жданов (кол. Маріюпіль), Таганріг; менші: Бердянське, Єйськ, Генічеське тощо. До гол. портів ведуть канали, які уможливлюють в’їзд великих кораблів. Завдяки праці льодоломів порти доступні весь рік.
Узбережжя О. м. має чимале значення для лікування й відпочинку завдяки сухому, теплому літу і вигідним піщаним пляжам. Деякі з численних курортів є одночасно грязьолікувальними: Бердянське, Єйськ й ін.
[Озівське (Азовське) море. — Виправлення. Т. 11.]
Література: Книпович Н. Гидрологические исследования в Азовском море. М. 1932; Великурова Н., Старов Д. Гидрометеорологическая характеристика Азовского моря. М.-Л. 1947; Зенкевич Л. Фауна и биологическая продуктивность моря. т. 2, М. 1947; Истошин Ю. Океанография. М. 1956; Зенкевич В. Берега Черного и Азовского морей. М. 1958; Миллер М. Дон и приазовье в древности. I — III, Мюнхен 1953 — 61. Геология побережья и дна Черного и Азовского морей в пределах УССР, выпуск 1. К. 1967.
Р. М.
Озівсько-Донський банк, найвпливовіший в укр. економіці приватний банк перед революцією, заснований 1871 р. в Татанрозі як комерційний акційний банк; після 1903 р. його правління перебувало в Петербурзі. За розмірами фінансування й кредитування пром-сти посідав третє місце в Рос. Імперії й перше на Україні. Контролював 94 підприємства метал., вугільної, нафтової, цементної, цукрової й скляної пром-сти та страхових і залізничих компаній, маючи в них від 8 до 43 відсотків акцій; заг. сума його власности на 1. 1. 1917 становила 562 млн крб. О.-Д. б. був тісно зв’язаний з монополіями «Продамет» і «Продвугілля» на Україні, допоміг «Продаметові» у 1910 — 13 pp. зруйнувати в конкуренції рос. синдикат «Кровля» на Уралі. Кредитними операціями фінансував закордонну торгівлю укр. хлібом і цукром. У свою чергу акційний капітал О.-Д. б., що становив 60 млн крб, на 16% контролювався франц. й на 13% нім. банками. Націоналізований сов. владою 14(27). 12. 1917.
В. Г.
Озокерит (земний віск, гірський віск), гірська порода з групи нафтових бітумів чорного, бурого, зеленого або жовтого кольору; витворюється з парафінової нафти. Використовується як електро- й водоізолятор, у лакофарбовій пром-сті для виготовлення мастил, лаків та ін., у парфумерії і фармацевтичній пром-сті. О. — рідкісна гірська порода; за запасами О., його видобутком і переробкою Україна посідає перше місце у світі.
Родовища О. на Україні зосереджуються на Передкарпатті (Борислав, Трускавець; Дзвиняче і Старуня у Богородчанському р-ні. Долина й ін.). О. видобувають у Бориславі й значно менше у Дзвинячому. О. залягає у міоценських сільних глеях. О. почали розробляти у Бориславі на поч. 1860-их pp. Збільшення попиту на О. сприяло швидкому розвиткові його видобутку. 1865 р. було видобуто з 2 420 неглибоких шахт 4 500 т О.; у 1874 р. (період найбільшого розквіту озокеритової пром-сти) було вже 12 000 шахт (у тому ч. 4 000 діючих) з продукцією 19 650 т — майже все у Бориславі. Видобували О. примітивними і хижацькими способами без додержання правил охорони надр і техніки безпеки (жахливі умови праці представлені у творах І. Франка та С. Ковалева). Пізніше, після вичерпання О., видобуваного примітивним способом з неглибоких шахт, продукція його швидким темпом спадала: 1883 р. — 12 300 т, 1890 — 6 170, 1900 — 1 727, 1913 — 1 350, 1937 — 484 т. Після 1945 р. видобуток О. зріс і становить 800 — 1 000 т на рік.
Ойстрах Давид (* 1908), світової слави скрипаль-віртуоз жид. роду, нар. в Одесі; закінчив Одеський Муз.-Драматичний Ін-т (1926, у П. Столярського). Здобув перші премії на Всесоюзному конкурсі скрипалів у Харкові (1930), на Міжнар. конкурсі скрипалів ім. Е. Ізаї у Брюсселі (1937). З 1934 р. доц., з 1939 — проф. Моск. Консерваторії; серед його учнів В. Климов, О. Криса, О. Пархоменко.
[Ойстрах Давид (1908 — 1974, Амстердам, Голляндія; похований у Москві). — Виправлення. Т. 11.]
«ОКА», в-во популярних книжок у Коломиї у 1921 — 39 pp. під керівництвом Осипа Кузьми.
Окіншевич Лев (* 1898), історик укр. права, учень М. Василенка; 1921 — 33 pp. наук. співр. ВУАН і кілька pp. секретар Комісії для вивчення історії зах.-руського та укр. права, 1933 р. короткий час проф. Ніженського Ін-ту Нар. Освіти, 1945-49 pp. проф. УВУ (кілька pp. декан правничого фак.), з 1954 р. співр. Конґресової Бібліотеки у Вашінґтоні. Автор праць укр., білор. та англ. мовами. З укр. праць важливіші: «Центр. установи України-Гетьманщини 17 — 18 вв.» (I, 1929, II, 1930) та «Значне військ. товариство в Україні-Гетьманщині 17 — 18 вв.» (ЗНТШ, т. 157, 1948); університетські підручники: «Лекції з іст. укр. права» (1947) і «Огляд історії філософії права» (1948).
[Окіншевич Лев (1898, Петербурґ — 1980, Гілкрест Гайтс, Меріленд, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]
Око, кол. тур. одиниця ваги, прийнята в країнах Близького Сх. і на Балканах (від 1248 до 1283 p.), як також в деяких обл. півд.-зах. України, де О. дорівнювало 3 фунтам і було одночасно мірою рідини (бл. 2 до 3 кварт або від 1 до 1½ літра).
«Око», ілюстрований тижневий журн., виходив 1918 р. у Києві (в-во Київ-Берлін), спочатку рос. і укр. мовами, з 7 ч. — 2 окремими паралельними вид.; ред. Ф. Лінденів.
Окольський (Okolski) Симон (1580 — 1653), поль. геральдик й історик, домініканець. Як капелян, брав участь у походах поль. війська проти козаків 1637 — 38 pp. і описав їх у двох діяріюшах (виданих 1638 і 1639 pp.; перевидано 1858 p.), які є важливим джерелом до іст. козаччини. Діяріюші (в рос. перекладі) опублікувала К. Мельник у кн. «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси», випуск 2, К. 1896.
[Окольський (Okolski) Симон (* Кам’янець Подільський — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]
О’Коннор-Вілінська Валерія (1867 — 1930), письм. і жін. діячка родом з Кременчуччини; чл. Центр. Ради, з 1919 р. на еміґрації у Відні, згодом у Чехо-Словаччині. У співпраці з О. Олесем і Л. Старицькою — Черняхів ською написала п’єси: «Сніговий баль» та «Візит» (1910); окремо імпресіоністичні дами: «Інститутка» (1911), «Сторінка минулого» (1912); дитячі п’єси; повість «Скарб» (1924), уривки з роману-хроніки «На еміґрації» («Автомобіль», «Крамничка»), спогади «Лисенки й Старицькі» (1936), переклади франц. клясиків. Друкувалася у «Сяйві», «ЛНВ», «Новій Україні» та ін.
[О’Коннор-Вілінська Валерія (* Миколаївка — † Подєбради, Чехо-Словаччина), [написала] окремо імпресіоністичні драми. — Виправлення. Т. 11.]
Окрема кінна дивізія Армії УНР, найбільше оперативне з’єднання кінноти АУНР, зформоване на весні 1920 р. Командир дивізії — ген.-хорунжий І. Омелянович-Павленко, помічник командира полк. М. Єлчанінов, начальник штабу дивізії — підполк. П. Силенко-Кравець, а пізніше полк. А. Силін. Дивізія складалася з 2 бриґад по 2 полки, кінногарматного дивізіону (командир полк. О. Алмазов), запасного кінного полку, відділу техн. зв’язку та дивізійних служб. Команди бриґад: 1 — полк. К. Смовський (полки: 1 кінний Лубенський ім. М. Залізняка — командир підполк. А. Голуб, 2 кінний Запорізький — командир підполк. Д. Жупінас), 2 — підполк. М. Любимець (полки: 3 кінний Синій — командир підполк. П. Забарило, 4 кінний ім. кошового І. Сірка — командир підполк. Р. Корчунів). Участь у важливіших боях: Дунаївці, Теребовля, Сидорів, Нижнів, Бурштин, Бар; у листопаді 1920 р. у завзятих ар’єрґардних боях під час відступу армії до Збруча. Стан дивізії: бл. 3 000 кіннотників.
Окремий загін Січових Стрільців, див. Січові Стрільці.
Окремий Запорізький загін, див. Запорізький корпус.
Округа, адміністративно-територіяльна одиниця, яка існувала на укр. землях в СССР у 1923 — 32 pp. Див. Адміністративно-територіяльний поділ укр. земель. Адміністративні О. існували на території Закарп. обл. 1946-52 pp. Див. також Військові округи.
Окружна Військова Команда, військ. установа запілля ЗО УНР, яка мала за обов’язок вести облік військ.-зобов’язаних, провадити мобілізацію на підставі розпорядку Держ. Секретаріяту Військ. Справ, що йому безпосередньо підлягала, вишколювати мобілізованих і формувати похідні формації (курені й сотні); О. В. К. мала, крім того, охороняти держ. і військ. майно, берегти гром. лад і спокій, боротися з шпигунством. О. В. К. охоплювала 4-5 пов. ЗО УНР. Галичина була поділена на 13 окружних команд — Львів, Бережани, Рава Руська, Сокаль, Тернопіль, Золочів, Чортків, Коломия, Станиславів, Перемишль, Самбір, Стрий і Дрогобич. О. В. К. проіснувала до червня 1919.
Окружні Військові Комітети, виникли стихійно з військ. і цивільних осіб по розпаді Австрії, й мали метою організувати населення до праці при розбудові укр. держави. Ці комітети перестали існувати після створення Окружних Військ. Команд. О. В. К. постали в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станиславові, Коломиї, Чорткові, Тернополі, Золочеві, Раві Руській і Чернівцях.
Оксенович-Старушич Ігнатій († 1651), богослов, правос. церк. діяч 17 в. намісник Києво-Печерської Лаври (1640), проф. і ректор Київ. Колеґії й ігумен Києво-Братського манастиря (1641); один з представників Укр. Церкви на Соборі в Ясах 1642. Останні роки був ігуменом Києво-Видубецького манастиря. Автор «Казання погребового» (з віршами) кн. Іллі Святополк-Четвертинському 1641 р.
[Оксенович-Старушич Ігнатій (? — 1651, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Оксіюк Йосиф, архиєп. УАПЦ, див. Йосиф Оксіюк.
Оксіюк Петро (1896 — 1960), ботанік і ембріолог рослин родом з Підляшшя. довголітній співр. Ін-ту Ботаніки УАН, проф. високих шкіл у Києві (м. ін. Укр. Академії С.-Г. Наук); праці з ембріології цукрового буряка, про діятомові водорості тощо.
Оксютинці, с. над р. Сулою, Ровенського р-ну Сумської обл.; тут виявлено великий скито-сарматський могильник з різноманітним вирядом, прикметним для культури й побуту скитів у пол. 1 тисячоліття до Хр. (досліджували: Н. Бранденбург Е. Зноско-Боровський, С. Мазаракі, 1885, Д. Самоквасов та В. Хвойка, 1900). В одній великій могилі багате поховання: похоронний віз, чимало зброї, кінські прикраси.
[Оксютинці, с. над р. Сулою, Роменського р-ну. — Виправлення. Т. 11.]
Октоїх, див. Богослужбові книги.
Октябрське див. Жовтневе.
Октябрське (Жовтневе, V — 14), с. м. т. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, Кіровоградської обл., підпорядковане Олександрійській міськ. раді, 14 300 меш. (1966); Байдаківський вугільний розріз, брикетна фабрика, шахта, ТЕЦ.
Окуневська-Морачевська Софія (1865 — 1926), лікарка родом з Буковини, закінчила мед. фак. у Цюріху (1894); була першою лікаркою в Австро-Угорщині ; практикувала в Цюріху й Франтішкових Лазнях (Чехія). Приятелювала з О. Кобилянською.
[Окуневська-Морачевська Софія (* Сторожинець — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]
Окуневський Теофіл (1858 — 1937), адвокат, нар. в Радівцях (Буковина), гром.-політ. діяч Коломийщини й Городенщини співзасновник Укр. Радикальної Партії, з 1899 р. чл. Укр. Нац.-Дем. Партії; посол до австр. парляменту у 1897 — 1900 і 1907 — 18 pp. та до гал. сойму (1889 — 1900 і 1913 — 14); за ЗУНР чл. Укр. Нац. Ради і комісар Городенщини. Оборонець у політ. процесах, зокрема у процесі М. Січинського перед Найвищим Судом у Відні. Помер у Городенці. Листування О. з М. Драгомановим видав М. Павлик («Переписка М. Драгоманова з д-ром Т. Окуневським», 1905).
[Окуневський Теофіл (* Яворів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Окуневський Ярослав (1860 — 1929), брат Теофіла, гром. діяч і письм. родом з Буковини, лікар-адмірал австр. воєнно-морської фльоти, за ЗУНР творець і керівник Укр. Санітарної Місії у Відні; після визвольних змагань був лікарем у Городенці (Галичина). Автор спогадів у «Ділі»: «Чорногора і Чорногорці» (1885) і окремо «Листи з чужини» (ч. І — 1898,ч. 2.- 1902) й ін.
[Окуневський Ярослав (* Радівці — † Городенка, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]
Окунь, окунь звичайний (Perca fluviatilis L.), пром. риба родини окуневих, довж. до 30 — 50 см, вага до 2, іноді до 4 кг; поширена у прісних водах України майже повсюдно.
Олдрідж Айра-Фредерік (бл. 1807 — 67), визначний актор-трагік, негр з Балтімору (ЗДА); виступав у багатьох театрах Европи, в тому ч. і в Росії (1858 — 67) й на Україні (Київ, Харків, Одеса, Житомир). Приятелював з М. Щепкіном і з Т. Шевченком, з яким познайомився у Петербурзі 1858 p., тоді ж Шевченко намалював його портрет. Кращі ролі О. — Отелло, Макбет, король Лір, Річард III (в одноіменних п’єсах), Шейлок («Венеційський купець») у шекспірівських п’єсах.
[Олдрідж (Aldridge) Айра-Фредерік (1804, імовірно Нью-Йорк — 1867, Лодзь, Польща). — Виправлення. Т. 11.]
Олеандр (Nerium oleander L.), вічнозелений, дуже розталужений кущ до 4 м заввишки з родини барвінкуватих; отруйний. Вирощують як декоративну рослину (на Україні в півд. Криму). Кора та листки мають кілька глюкозидів, один з них (олеандрин) вживають у медицині як високоактивний серцевий засіб.
Олевське, Одеське (II — 8), с. м. т. на Волинському Поліссі над р. Убортю, р. ц. Житомирської обл., 10 200 меш. (1966); порцеляновий зав., мебльова фабрика, харч. пром-сть, лісозав.
Олег I Віщий († 912?), кн. Києва. За літописними відомостями О. на чолі дружини зайняв бл. 882 р. Київ, «матір городів руських», що став столицею великої держави. До складу цієї держави увійшли укр. племена: поляни, деревляни, сіверяни, уличі тиверці й дуліби; крім того, до неї належали ще радимичі, кривичі й ільменські слов’яни. Щоб запевнити своїй державі вільну торгівлю з півд. країнами, О. зробив переможний похід на Візантію (907) і змусив її до заключення корисного для Руси договору. Цей договір з 911 р. не тільки подає багато відомостей про русько-візант. відносини, але також являє собою важливе джерело до іст. руського права. Походи О. на хозар — як можна думати на підставі не зовсім ясних літописних відомостей — були менш удалі. Пам’ять про О. збереглась впродовж довгих років в усній традиції народу, який бачив у ньому володаря, наділеного надприродними прикметами (Віщий).
[Олег I Віщий (? — 912 [за ін. даними 922]). — Виправлення. Т. 11.]
М. Ждан
Олег Святославич, син Святослава Хороброго, ще за життя батька одержав Деревлянську землю зі столицею в Овручі. У процесі збирання укр. земель в одну цілість його брат Ярополк вийшов проти нього війною. У бою б. Овруча О. згинув (977), і Деревлянську землю зв’язано міцніше з Києвом.
Олег Святославич († 1115), внук Ярослава Мудрого, після смерти батька правив недовгий час Володимиром Волинським (1076). Вигнаний звідти, втік до Тмуторокані, звідки пробував здобути свою батьківщину — Чернігів. За допомогою половців йому вдалося на якийсь час заволодіти зруйнованим половцями Черніговом (1094). Прогнаний незабаром з Чернігова, погодився прибути на Любецький з’їзд укр. кн., на якому пляновано полагодити всі спірні справи між князями. На підставі його рішень О. одержав Новгород-Сіверський. Зв’язаний попередніми договорами з половцями, О., попри заклики Володимира Мономаха, не брав участи у походах на половців. Нар. традиція, віддзеркалена з «Слові о полку Ігореві», таврує союз О. з половцями, називаючи його Гореславичем. Нащадки О. (Ольговичі) змагалися з Мономаховичами за панування у Києві.
[Олег Святославич (бл. 1050 — 1115, Новгород-Сіверський). — Виправлення. Т. 11.]
Олег Ярославич, син кн. Ярослава Осмомисла і його нешлюбної жінки Настасі. Перед смертю батько († 1187) віддав йому Галич, але бояри прогнали його звідти і посадили на гал. княжому столі Володимира, сина Осмомисла і його законної жінки Ольги. О. утік до Польщі і з допомогою Казіміра Справедливого вдруге засів на гал. престолі, але незабаром помер, отруєний боярами.
[Олег Ярославич (? — 1188, Галич). — Виправлення. Т. 11.]
Олександер (1461 — 1506), син Казіміра IV Яґеллончика, лит. В. кн. (1492 — 1506) і поль. король (1501 — 06), одружений з моск. княжною Оленою, дочкою В. кн. Івана III. Часи його володіння позначилися моск. наступом на укр. землі В. Лит. Князівства. У 1490 — 1500 pp. в. наслідок моск. походів Чернігівщина опинилася під зверхністю Москви. У 1499 р. затверджено нову лит.-поль. умову, на основі якої лит.-поль. унія мала бути союзом двох рівнорядних держав. За О. чималий вплив мали укр. маґнати на чолі з кн. М. Глинським, приятелем О. По смерті О. вплив укр. вельмож на держ. справи Лит. В. Князівства зменшився.
Олександер I (1777 — 1825), рос. імператор (1801 — 25), син і наступник Павла I. У перший період свого царювання О. I, почасти під впливом своїх друзів і співр., серед яких було чимало українців (В. Кочубей, М. Сперанський, В. Каразин та ін.), провів низку ліберальних реформ (створення м-в і Комітету міністрів 1802 p.; дозвіл не-дворянам купувати незалюднені землі 1801 p., указ про «вільних хліборобів» 1803 р. тощо). Але низка важких воєн (гол. з Францією, особливо т. зв. Вітчизняна війна 1812 р. і закордонні походи 1813 — 14 pp.), пов’язаних з активною участю Росії в міжнар. політиці (Віденський Конґрес 1814 — 15 рр.), й рос. підтримка евр. реакції після наполеонівської доби, з одного боку, й наростанням ліберально-рев. руху в імперії й поза межами її, з другого, — скерували О. І на шлях реакції (м. ін. утворення т. зв. військ. поселень, зокрема на Україні, заборона масонських орг-цій 1822 p., реакція в царині культури та освіти тощо). Політика О. І щодо нерос. народів імперії йшла традиційним шляхом рос. імперіялізму й централізму. Ліквідація Малоросійської губ. й поділ кол. Гетьманщини на дві окремі губ.: Чернігівську й Полтавську (хоч під владою спільного малоросійського військ. губернатора), скасування виборности дворянських судових та адміністративних посад (1802), посилення русифікації шкільництва (зокрема перетворення старої Київ. Академії на духовну школу), введення військ. поселень, політика щодо Правобережної України, яку рос. уряд вважав за «край поль.» і тому екон. й адміністративно пов’язав з Царством Поль. (об’єднаним з імперією персональною унією), — все це йшло по лінії дальшого обмеження автономних прав і особливостей України. Навіть деякі корисні для України заходи (як дозвіл зах.-евр. транзитного торгу, відкриття порто-франко в Одесі, заснування Харківського Ун-ту й ліцеїв у Ніжені й Одесі, повернення маґдебурзького права м. Києву тощо) не могли усунути тієї шкоди, що її заподіяла Україні політика О. І., а підневільна участь України у війнах та завоюваннях Росії важким тягарем лягала на укр. населення й госп.-во. Наслідком природної реакції на політику рос. централізму за О. І. на Україні зростала нац. свідомість, зміцнювався нац. рух, який виявлявся у діяльності як окремих патріотів («Історія Русів»), так і цілих гром.-культ. осередків (масонські льожі та ін.), а навіть нелеґальних політ. орг-цій (Малоросійське Таємне Т-во тощо). В умовах поширення сел. заколотів і повстань у військ. поселеннях і зростання ліберально-рев. руху (декабризм, поль. нац.-визвольний рух) створювалася заг. атмосфера великого політ. й ідеологічного напруження, наслідки чого виявилися відразу після смерти О. I.
О. Оглоблин
Олександер II (1818 — 81), рос. імператор (1855 — 81), син Миколи I. Царювання О. II почалося в умовах невдалої Кримської війни, кризи кріпацької системи, загострення соц. суперечностей і зростання сел. рухів. Це скерувало внутр. політику О. II на шлях важливих реформ: сел. (1861), земської й судової (1864), міськ. самоврядування (1870), військ. (1874) тощо. Зовн. політика О. II, оперта на союзі з Німеччиною (Пруссією), продовжувала агресивну політику Миколи I на Близькому Сх. (війна з Туреччиною 1877 — 78 pp.), на Кавказі (остаточне підкорення Кавказу 1864) і в. Сер. Азії. Придушивши поль. повстання 1863 p., уряд О. II вів гостру боротьбу проти поль. елементу й кат. Церкви на Правобережній Україні, Білорусі й Литві й ліквідував уніятську Церкву на Холмщині та Підляшші (1875). На Україні за О. II загострилася політика русифікації й поборювання укр. нац. руху та культури. Валуївський циркуляр 1863 р. (див. Валуєв П.) проголосив, що укр. мови «не было, нет и быть не может», а Емський указ 1876 р. взагалі заборонив розвиток укр. культури. Зростання рев. руху, зокрема на Україні, викликало урядові репресії, що в свою чергу, посилило терористичну акцію революціонерів. Під тиском цього уряд О. II підготував деякі реформи держ. устрою, зокрема проєкти конституційного характеру, що викликало певні надії і в укр. ліберальних колах. Але вбивство О. II народовольцями у Петербурзі поклало край цим спробам і надіям.
О. О.
Олександер III (1845 — 94), рос. імператор (1881 — 94), син Олександра II. Вважав своїм гол. завданням збереження й зміцнення самодерж. влади монарха над усіма ділянками життя єдиної Рос. Імперії, керованої централістичною бюрократією. Змушений на поч. 1880-их pp., під тиском трагічних обставин (вбивство О. II), до деяких другорядних поступок на користь селянства (скасування подушного податку, зменшення викупних сплат тощо), О. III незабаром став на шлях обмеження ліберальних реформ 1860 — 70-их pp. (зокрема судової, земської й міської, а також у царині нар. освіти й університетської системи). Був введений інститут земських начальників з великою владою над селянством, для підтримки поміщицького землеволодіння, було утворено Дворянський Земельний Банк. Зовн. політика О. III, уникаючи гострих конфліктів і воєн, мала на меті забезпечити політ. позиції Рос. Імперії в Европі (союз з Францією), зокрема на Балканах (Болгарія), у Сер. Азії й на Далекому Сх. Вірний заповітові Олександра II, О. III продовжував його антиукр. політику, на засадах Емського указу 1876 р.
О. О.
Олександер Грушевський, кол. назва м. Шахти.
Олександер Добрий († 1432), молд. господар (з 1400); мирним шляхом зміцнив новопосталу державу, заснував незалежну митрополію у Сучаві (1401), школи у Радівцях і Сучаві, уклав торг. умови з львівськими купцями (грамота з 8. 10. 1408). Його спроби захопити Покуття у 1431 р. не вдалися.
Олександер Іноземцев (1889 — 1948), єп. (з 1922), згодом архиєп. пинський і поліський, митр. За походженням росіянин з Сибіру, прислужився УАПЦ при висвяченні єпископату у 1942 р. Перший гол. Собору Єп. УАПЦ. Помер на еміґрації у Мюнхені.
Олександер Коріятович († по 1378), унук В. кн. лит. Ґедиміна, кн. подільський; відзначився у боротьбі з татарами, був союзником поль. короля Казіміра III.
Олександер Новицький (* 1905), правос. єп. УПЦеркви в ЗДА, родом з Волині. Закінчив богословський фак. Варшавського Ун-ту, 1934 — 40 — свящ. на Волині, потім чл. Консисторії Правос. Церкви в Ген. Губ., духовник Вільного Козацтва і Дивізії «Галичина»; з 1950 свящ. в Канаді і в ЗДА, хіротонізований 1965 p., — осідок у Чікаґо.
[Олександер Новицький (1905 — 1970, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]
Олександер Червінський (1886 — ?), єп. УАПЦ з 1925 p., спершу в Черкасах, пізніше у Вінниці, заарештований 1932 p., дальша доля невідома.
Олександренко (Александренко) Василь (1861 — 1909), правник, родом з Чернігівщини, проф. міжнар. права Варшавського Ун-ту; дослідник іст. держ. установ Англії й дипломатичної іст. Росії 18 — 19 вв.; матеріяли, зібрані ним у закордонних архівах про діяльність мазепинців на еміґрації («Сборник Киевской Комиссии для разбора древних актов»), опубліковані 1916 р.
Олександринка (VI — 18), с. м. т. в півд.-зах. Донбасі, Волновахського р-ну Донецької обл.; 3 800 меш. (1966).
Олександрів Борис (* 1921), поет і журналіст на еміґрації, чл. редколеґії ж. «Літаври» в Зальцбурзі (1947), з 1948 р. в Канаді, ред. ж. «Молода Україна» (з 1952). Зб. поезій «Мої дні» (1946), «Любов до ближнього» (1961), «Туга за сонцем» (1967), ст. про сов. літературу в періодичній пресі; гуморески (псевд. Свирид Ломачка).
[Олександрів Борис (1921, Ружин, Сквирський пов., Київ. губ. — 1979, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]
Олександрів Куявський (Aleksandrów Kujawski), м. в Польщі Бидґоського воєводства, 8 700 меш. (1961). Від листопада 1920 до кін. 1921 в О. К. був табір інтернованих вояків Армії УНР (4 і 6 Стрілецькі дивізії, частини Запасових Військ та 4 Відділ Могилівської Кордонної Бриґади). У таборі ведено інтенсивну культ.-осв. роботу (школи, курси, хори, театр, часописи й журн.: «Зірниця», «Нове Життя» та ін.). З 1921 р. при 6 дивізії діяло Братство св. Покрови (до 200 чл.), яке випустило церк. служебник і ряд вид. для задоволення рел. потреб вояків. У кін. 1921 р. 4 і 6 Стрілецькі дивізії переведено з О. К. до Щипюрна, а ін. частини до Ланцута.
Олександрівна (VI — 18), с. м. т. в півд.-зах. Донбасі Мар’їнського р-ну Донецької обл.; 5 600 меш. (1965); кам’яновугільні шахти.
Олександрівка (V — 17; кол. Бахметьєве), с. у верхів’ях р. Самари, р. ц. Донецької обл.; 2 200 меш. (1966).
Олександрівка (V — 14), с. м. т. в півд.-сх. частині Придніпровської височини над р. Тясмином, р. ц. Кіровоградської обл., 12 400 меш. (1965); цукрокомбінат, промкомбінат, іст.-краєзнавчий музей.
Олександрівка, урочище б. с. Кирилівки Колимського р-ну Одеської обл., де А. Єсипенко у 1950-их pp. досліджував трипільське поселення поч. III тисячоліття до Хр. і виявив залишки хат з кількома приміщеннями, багато уламків глиняного посуду з мальованим і жолобкованим орнаментом, бл. 100 глиняних, на кріселках сидячих жін. фігурок культового призначення та крем’яні і кам’яні приладдя.
Олександрівське, до 1921 р. назва м. Запоріжжя.
Олександрівське (V — 20; до 1961 — селище Олександрівка), м. в Донбасі над р. Луганкою, підпорядковане Луганській міській раді; 13 800 меш. (1966), електроапаратний зав.
Олександрівський буровугільний район, найважливіший р-н Дніпровського буровугільного басейну (див. Буре вугілля) і всієї УССР, розташований у верхній течії р. Інгульця побіч м. Олександрії. Потужність вугільних шарів (вони пов’язані з бучацькою світою палеогену) досягає 25 м. залягання неглибоке (40 — 45 м), що дозволяє його розробляти відкритим способом. Якість вугілля досить висока, зольність невелика. Воно брикетується у двох брикетних фабриках. Поч. експлуатації 1915 р.
Олександрія (V — 14), м. обл. підпорядкування, р. ц. Кіровоградської обл., положене в півд.-сх. частині Придніпровської височини над р. Інгульцем, осередок Дніпровського буровугільного басейну; 42 000 меш. (1965).
О. заснована 1754 р. п. н. шанець Беча як опорний пункт проти татар і турків. 1784 р. дістав назву О. і став пов. м. Катеринославського намісництва, з 1806 р. — пов. м. Херсонської губ. Довгий час О. мала с.-г.-торг. характер; населення зростало повільно (у тис): 1897 — 14, 1926 — 18,7, 1939 — 19,5, швидше — тільки у 1950-их pp., у зв’язку з розвитком буровугільної пром-сти (1959 — 35,2). Крім шахт і брикетних фабрик, тут є зав.: рудоремонтний, електромех., гірського воску авторемонтний та ін.; пром-сть харч. і будів. матеріялів, ТЕЦ. Технікуми: індустріяльний, зооветеринарний; училища: культ.-осе., мед., пед.
Олександрія, с. Куп’янського р-ну Харківської обл., де Д. Телегін (1956 — 57) виявив двошарову стоянку ранньої ямної культури III тисячоліття до Хр. У нижньому шарі вогнище, крем’яні знаряддя (ножі, описи) і гостродонна кераміка з ямковим, гребінчастим і шнуровим орнаментом; у верхньому шарі вже вироби з міді (вістря списа, шила). Побіч погребище з витягненими і скорченими кістяками, присипаними червоною вохрою, б. них крем’яні ножі й уламки кераміки.
Олександрія, романи про життя Олександра Македонського, що належить до найпопулярніших у світовій літературі. На Україні з 11 в. відомий переклад грец. роману (т. зв. «псевдо-Калістена»); у 13 в. переклад був опрацьований у христ. дусі. У 15 — 16 в. прийшов ще новий текст серб. походження з посиленням романтичних елементів. Ще пізніше прийшла хорватська переробка італ. О., яка не була розповсюджена. О. мала значний вплив на описи військ. подій у староукр. літературі, а почасти й на нар. епос. Тексти у вид. В. Істрина («Александрия русских хронографов», 1894), і С. Гаєвського («Александрія в давній укр. літературі», 1929).
«Олександрія», дендрологічний парк ботанічного саду АН УРСР, розташований в зах. частині м. Білої Церкви, на лівому мальовничому березі р. Росі; площа 200 га. Роботи по створенню парку розпочаті в кін. 18 в. власницею Білої Церкви Олександрою Браницькою за пляном садівника Мюффо, пізніше О. Янса, на базі природної діброви в т. зв. ляндшафтному стилі, закінчені у 1850 р. У 1918-20 і 1941-43 pp. частково знищений, 1946 р. переданий як заповідник у відання АН УРСР, яка відновила більшість парку. В «О.» вдало поєднані паркові пейзажі з архітектурними спорудами (палац Браницьких й ін.); рослинність охоплює понад 500 видів. «О.» є також базою для н.-д. роботи (гол. вивчення та введення цінних рослин). Ін-т гідробіології АН УРСР веде в «О.» роботу по селекції та акліматизації цінних риб.
Олександрович (Александрович) Митрофан (1837 — 81), письм., історик і гром. діяч старого коз.-старшинського роду на Чернігівщині, гол. Остерської земської управи. Автор укр. оп. і кореспонденції в «Основі» 1861 p., підписаних «Митро Олелькович» (видані окремою кн., з передмовою І. Франка, у Львові, 1895 p.: «Укр. писання Митра Олельковича»), розвідки «Андрусовский договор и П. Дорошенко» («Вестник Западной России», 1867) і монографії «Остерский уезд. Историческое описание», випуск І (К. 1881).
[Олександрович (Александрович) Митрофан (бл. 1840, Калита, Чернігівська губ. — 1881). — Виправлення. Т. 11.]
Олександрович Тихон († 1746), письм. і педагог, 1743 р. префект і проф. піїтики й реторики Київ. Академії; підручники поетики, реторики та філософії (за Арістотелем) латинською мовою.
Олександропільська могила, див. Лугова могила.