[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1854-1868.]

Попередня     Головна     Наступна





Онацька Ніна (* 1895), гром. і жін. діячка, дружина Євгена О., родом з Київщини, з 1919 р. на еміґрації в Римі, з 1947 р. в Арґентіні; гол. Союзу Українок Арґентіни і чл. Гол. Ради Укр. Центр. Репрезентації (з 1948), заступниця гол. СФУЖО у Півд. Америці (1951 — 59), гол. Міжорг. Жін. Комітету (з 1961).

[Онацька Ніна (1895 — 1983, Буенос-Айрес). — Виправлення. Т. 11.]


Онацький Дометій (1865? — 1921), педагог і гром. діяч родом з Полтавщини, батько Євгена О., співр. пед. журн. «Світло» (під псевд. Збір, Збірок), «К. Ст.», кореспондент газ. «Рада» і «Киевские Отклики».


Онацький Євген (* 1894), син Домета, гром. діяч, журналіст і науковець, д. чл. НТШ (з 1947 p.), родом з Глухова. Чл. Укр. Центр. Ради від Чернігівщини і її секретар (до березня 1918). 1919 р. чл. делеґації УНР на Мирову конференцію у Парижі, пізніше у Римі — чл. укр. дипломатичної місії в Італії, потім її керівник. У 1929 — 43 pp. представник ОУН в Італії, у 1927 — 43 pp. гол. Укр. громади в Римі; кореспондент «Діла», «Нового Часу», «Свободи» та ін.; проф. Вищого Сх. Ін-ту в Неаполі (1936 — 10) і лектор Римського Ун-ту (1940 — 13); 1943 — 44 ув’язнений нім. нацистами. З 1947 р. у Буенос-Айресі один з засновників Спілки укр. науковців, мистців і літераторів (перший, потім почесний її гол.) та Укр. Центр. Репрезентації в Арґентіні (у 1954 — 60 гол., у 1960 — 63 pp. гол. її Гол. Ради), ред. і дир. (з 1947) тижневика «Наш Клич» та альманахів «Відродження» у Буенос-Айресі (до 1964) і ред. місячника «Дзвін».

Гол. праці: «Укр. теоретично-практична граматика для італійців» (1937), «Чарівно коло та ритуальне оголення» (1938), «Studi di Storia e di Cultura Ucraina» (1939), «Словник укр.-італ.» (1941), «Основи суспільного ладу» (1941 і 1949), «Сторінки з рим. щоденника», І і II тт. (1942 — 43), «Завзяття чи спокуса самовиправдання» (есеї; 1956), «Очима душі — голосом серця» (переспіви; 1956), «Укр. Мала Енциклопедія» (1957 — 67), «Записки укр. журналіста і дипломата за 1919 — 21 pp.». I — III тт. (1964, 1967), «Портрети в профіль» (есеї; 1965).

[Онацький Євген (13.1.1894 — 27.10.1979, Буенос-Айрес). — Виправлення. Т. 11.]


Онацький Микола (1878 — ?), гром. діяч, депутат від Полтавщини до I Держ. Думи в Росії, один з організаторів Укр. Громади цієї Думи.


Онацький Никанор (1875 — 1940), маляр (кольорист-реаліст) і поет родом з Сумщини. Закінчив Одеське художнє училище, з 1905 р. був учнем І. Рєпіна у Вищому художньому училищі при Петербурзькій Академії Мистецтв. З 1906 р. учитель малювання в гімназіях Лебедина і Сум, завідуючий Іст.-мист. музеєм у Сумах і краєзнавчим музеєм у Полтаві (з 1933); чл. АХЧУ. Виставляв з 1911 p.: пейзажі, натюрморти; картини «Місячна ніч», «На пасіці», «Хатина біля Тарасової гори» були репродуковані на поштових листівках. Поезії О. друкувалися в антології «Укр. Муза», зб. «З неволі», «Терновий вінок», газ. «Рідний Край» та ін. 1937 р. був репресований, помер на засланні.

[Онацький Никанор (* Хоменкове). — Виправлення. Т. 11.]


Ондава, права притока Бодроґа, довж. — 150 км; пливе в Низькому Бескиді й на Потиській низовині, в гор. течії — по зах. частині Закарпаття (Пряшівщині).


Ондатра, мускусний пацюк (Ondatra zibethica L.), гризун підродини полівкових, пристосований до напівводного життя; довж. тіла 25 — 35 см, хвоста — 20 — 27 см, вага бл. 1 кг. Як цінний хутровий звір О. успішно акліматизована з 1944 р. і нині поширена в більшості водойм. Заготівля хутра О. в УРСР досягає 50 000 шкурок на рік, найбільше О. в плавнях Півд. України.


Онишкевич Гнат (1847 — 83), мовознавець-славіст і клясичний філолог школи Міклошіча, з 1878 р. проф. укр. мови й літератури Чернівецького Ун-ту. видавець «Руської Бібліотеки» (3 тт. 1877 — 84), співред. разом з О. Лепким 3 вид. «Граматики руського язика» М. Осадци (1876); замітки до словотвору укр. прийменників.

[Онишкевич Гнат (* Угнів, Жовківська округа, Галичина — † Відень), з 1877 проф. укр. мови й літератури Чернівецького Ун-ту. — Виправлення. Т. 11.]


Онишкевич Зиновій (* 1929), маляр і графік родом з Галичини, студіював у мист. школі Арт Стюдентс Ліґ, Нац. Академії й в Ін-ті Пратт у Нью-Йорку. Виставляє з 1955 р. в Т-ві Молодих Укр. Мистців, ОМУА і з амер. акварелістами; індивідуальні виставки у Нью-Йорку (1959, 1963, 1966) і Вашінґтоні на Джорджтавні (1963). Акварелі, ілюстрації до амер. журн. «Harper’s» та ін.; портрети папи Павла VI, кардинала Й. Сліпого й ін.

[Онишкевич Зиновій (* Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Онишкевич Степан (1861 — 1945), гром.-політ. діяч, гр.-кат. свящ. в Рудеччині, діяч Нац.-Дем. Партії (її чл.-засновник, чл. Нар. Комітету), згодом УНДО, у 1907 — 18 pp. посол до австр. парляменту, 1918 — 19 чл. Нац. Ради ЗУНР; заслужений діяч т-ва «Сіль. Господар» (разом з Є. Олесницьким його реорганізатор) та ряду екон. установ у Галичині (т-в забезпечень «Дністер, «Карпатія» й ін.).


Онищук Антін (1885 — 193?), етнограф з Галичини, дослідник Гуцульщини й укр. ганчарства; до 1914 р. співр. етногр. Комісії НТШ у Львові, у 1920-их pp. Кабінету етнології ім. Ф. Вовка при ВУАН і Всеукр. іст. Музею в Києві; засланий 1934 р.

Онкологія, галузь медицини, що вивчає пухлини (П.) та їх лікування. В останні часи захворювання на П., зокрема на пістряк, у ряді країн стоять на першому місці серед причин смертности. У галузі О. Україна посідає одне з видатніших місць у світі. З дорев. укр. вчених, що вивчали П., слід відзначити: В. Високовича, В. Підвисоцького, О. Репрєва, А. Муратова (організатора Київ. Т-ва по боротьбі з злоякісними П.), М. Мельникова-Разведенкова.

Особливого розвитку О. набула після революції. Видатні вчені у галузі експериментальної О.: О. Кронтовський, Т. Шведкова-Роше, О. Тимофієвський, О. Смирнова-Замкова, М. Магат, Р. Кавецький, Н. Медведева; клінічної О. — Т. Яновський, В. Іванов, І. Іщенко, О. Мельников, І. Шевченко, М. Амосов, О. Арутюнов. В. Іванов запропонував клінічну клясифікацію пістряка шлунку та легенів, інші вищезгадані розробляли питання діягностики, хірургічного і комплексного лікування різноманітних П. Багато працювали у галузі О. також укр. вчені: П. Кучеренко, О. Черняхівський, О. Богомолець, М. Яцимирська-Кронтовська, Б. Хоминський, А. Даниленко, Л. Якименко, Г. Левчук, Г. Дядюша, Н. Туркевич, О. Носалевич, В. Бялик, Ю. Спасокукоцький, Г. Воронянський, Б. Мажбич, Б. Михайлівський, Л. Куниця, А. Руденко, Ю. Коваль. Над питаннями впливу нервової системи на розвиток П. працювали Ю. Вороний, І. Бондарчук, Г. Биховський, М. Лорин-Епштайн. На Україні видано ряд підручників та монографій з О.: «Злоякісні новотвори» за ред. П. Кучеренка і Г. Биховського, «Клініка злоякісних новоутворів» за ред. Н. Ліфшиця і О. Мельникова, «Загальна і спеціяльна онкологія» за ред. О. Мельникова та ін. В УССР працюють три н.-д. ін-ти онкологічного профіля, 390 онкологічних закладів, Укр. Наук. Т-во О. (810 чл.), є 7 723 ліжок для онкологічних хворих. У різних ін-тах України синтезовано та випробувано низку нових протипухлинних препаратів, широко використовуються масові профілактичні огляди населення та потужні терапевтичні модерні апарати для лікування онкологічних хворих.

В. Плющ


Ономастика, див. Називництво.


Онтаріо, найбагатша й найбільш заселена провінція Канади, утворена 1867 p., положена між В. Озерами на півд. і Гудзоновою затокою на півн.; площа 1 069 000 км², населення — 6 236 000 (1961).

Значно більша (півн.) частина О. розташована на кристалічному масиві Кан. щита на Гудзоновій низовині; вона має типовий льодовиковий краєвид, суворе підсоння, вкрита шпильковими лісами ті тундрою, ледве заселена. Півд. частина перев. низовинна, збудована з майже поземно уложених палеозойських шарів, вкритих льодовиковими відкладами; ґрунти урожайні, підсоння лагідне (температура січня — 6°Ц. і нижче, липня до 21°, ч. опадів до 750 мм). Найурожайніші й найгустіше заселені Онтарійський піво. і Лаврентійсько-Оттавська низовина на сх.

Населення О. швидко зростає (в тис): 1871 р. — 1 640, 1901 — 2 934, 1941 — 3 788, 1951 — 4 598;. 1961 р. — 6 236 (1/3 населення всієї Канади). 90% людности О. живе в півд.-сх. частині провінції, 77% — у містах. Ч. гол. етнічних груп за переписом 1961 р. таке (в тис; у дужках у % до всієї людности): бріт. походження — 3 712 (59,5), франц. — 648 (10,4), нім. — 401 (6,4), італ. — 274 (4,4), голл. — 191 (3,1), поль. — 150 (2,4), укр. — 128 (2,1).

З госп. погляду О. — найважливіша провінція Канади. Річна вартість пром. продукції сягає 11,6 млрд доларів (пол. пром-сти всієї Канади), ч. працюючих 660 000. Гол. роди пром-сти: металюрґія, машинобудівництво, транспортна (гол. автомобільна), харч., електро-техн., хем., деревообробна і паперова та текстильна; виріб електроенерґії 44 млрд квт тод. на рік. Вартість гірничої продукції (нікель, мідь, залізо, уран, кобальт, плятина, золото й ін.) — 986 млн долярів річно (1965). Гол. пром. центри: Торонто, Гамільтон, Віндзор, Лондон, Сарнія та ін. Вартість с.-г. продукції бл. 1 млрд долярів (бл. 1/3 всієї Канади), ліс. — бл. 150 млн долярів (1962). Інтенсивне сіль. госп-во плекається на півд.-сх:: пшениця, садівництво й виноградництво, городництво, тютюн.

Українці стали поселюватися в О. пізніше, ніж в зах. провінціях, за малими винятками щойно у 1900-их pp. (і то в м.). 1909 р. в О. були засновані перші укр.-кат. парафії, за переписом з 1911 р. в О. було 3 100 українців (а дійсності більше). Сильніший приплив укр. людности почався під час першої світової війни, коли чимало українців з Манітоби і Саскачевану переїхало на працю в пром-сті (гол. воєнній) до О. У 1920-их pp. чималий відсоток нових укр. іміґрантів поселився в О. як в м., так і по с. О., зокрема на фармах поблизу великих м. Врешті, більшість останньої укр. іміґрації до Канади по другій світовій війні оселилася в О. (бл. 30 000). За переписами населення ч. українців в О. таке:

Рік

в 1 000

в %

1911

3,1

0,1

1921

8,3

0,3

1931

24,4

0,8

1941

48,2

1,3

1951

93,6

2,0

1961

127,9

2,1

Із 127 900 осіб укр. походження 67% нар. в Канаді; 88,2% живе в м. (1951 — 81,2%), 42,3% працюючих зайняті в промсті, ледве 4,1% у сіль. госп-ві. Т. ч. суспільна структура українців в О. інша, ніж у зах. провінціях, і подібна до їх структури в ЗДА. Серед українців О. є багато з сер. і вищою освітою. Вони швидко заснували варстати праці, розбудували мережу гром. орг-цій і включилися в працю місц. самоврядування і суспільних орг-цій.

Найбільше українців живе у великих м. О. Їхнім найчисленнішим скупченням є Торонто, важливий осередок гром., рел., культ. й госп. життя у Канаді, в якому (разом з передмістями) живе 46 050 українців, або 2,6% населення м. і 36,6% всіх українців в О. Ін. скупчення: Гамільтон, (10 900 українців на 395 200 всіх меш.), Форт Вільям-Порт Артур (9 600 на 93 300), Судбури (4 900 на 110 700), Віндзор (5 500 на 193 400), Сен Кетеринс (3 800 на 84 500), Ошава (4 000 на 80 900), Оттава (3 000 на 429 700) й ін.

Тільки 70,2% осіб укр. походження О. подали укр. мову як свою рідну (в м. — 70,9% в с. 64,9%). Мовну асиміляцію, зокрема серед молоді, поглиблює розсіяння поміж чужим населенням. Разом з тим збільшується перехід українців від їх традиційних віровизнань до ін., як це видно з таблиці:

Релігія

1951

1961

1 000

%

1 000

%

укр.-кат.

30,2

33,3

36,6

28,6

гр.-правос.

22,7

25,2

27,5

21,5

римо-кат.

20,3

16,8

28,7

22,4

євангелики й ін.

20,4

24,7

35,2

27,5

Поділ на укр.-кат. і римо-кат. приблизний.

І. Тесля


Онут, місцевість над Дністром на Буковині, згадана в Іпатському літопису під 1213, де розповідається про походи кн. Данила Гал.; нині с. Заставнівського р-ну Чернівецької обл.


Онуфріївна (V — 14), с., р. ц. Кіровоградської обл. за 20 км на півд. від м. Кременчука; 3 400 меш. (1967); кінний зав.


Онуфрій, оп. чернігівський 12 в., в 1145 — 47 pp. керував справами Київ. Митрополії; прихильник самоуправи Київ. Митрополії; як представник Київ. собору, 1147 р. спричинився до вибору на митр. Клима Смолятича.


Онуфрія св. церква і манастир оо. Василіян у Львові, побудовані яа місці будов з 13 в. (згадка з 1292), кілька разів руйновані і відбудовувані — 1453 р. (на кошти міщанина С. Дропана), 1518 (кн. К. Острозьким), 1655, 1902. У 1693 — 98 pp. манастир (м.) обведено оборонними мурами з стрільницями, сліди яких зберігаються донині. До 1767 він був під опікою Успенського братства; 1633 при м. постало «молодше» братство, в 1591 — 1765 pp. при м. був шпиталь, а в 1608 — 16 pp. друкарня І. Федоровича. В 1630-их pp. жив тут ґравер Ілля. У 1815-20 pp. церква і м. були поширені і стали осідком оо. Василіян, що перейшли з м. при ц. св. Юра, та їх протоігуменату.

Нинішня конструкція церкви в стилі ренесансу складається з первісної т. зв. «великої церкви» (гол. нава з пол. 16 в.), з гарним кам’яним порталем з ренесансовими розетами і рустиками, «меншої церкви» (права нава) з 1702 p., лівої нави (копія правої) з 1902 p., пресвитерії і двох захристій (з 1820). Іконостас різьблений на взір краснопущанського з 17 в. з іконами М. Сосенка. В м. зберігалися бібліотека з цінними рукописами, василіянський архів та картинна ґалерія (гол. портрети владик, іст. осіб, ікони). На кол. цвинтарі м. (до 1820-их pp.) і в підземеллях церкви поховані друкар І. Федорович і його син Іван, визначні львівські міщани, молд. господар Томша († 1565), протоігумени чину — М. Гриневецький і А. Радкевич та ін.

о. М. В.


Опара Степан, гетьман Правобережної України (1665). Маловідомий сотник Медведівської сотні Чигиринського полку, О. за допомогою крим. війська в червні 1665 р. проголосив себе гетьманом. Але нездатний опанувати ситуацію й не маючи особистого авторитету й підтримки з боку старшини, О. втратив довір’я кримців, які вже у серпні того ж року заарештували його й видали новому гетьманові П. Дорошенкові, який передав його полякам. О. був ув’язнений у Марієнбурзькій фортеці і, за деякими відомостями, розстріляний.


Опатович Степан (1832 — 92), церк. письм., правос. свящ. у Петербурзі, автор популярних «Оповідань зі святого писання» укр. мовою.

[Опатович Степан (1831, Гориньград, Рівенський пов., Волинська губ. — 1892). Автор праць „Святыни Києва „ (1873), „Первые века христианства и распространение его на Руси“ (1873). — Виправлення. Т. 11.]


Опера, вокально-інструменталыний муз. твір до тексту лібретта, призначений для сценічното виконання з участю солістів, хору, оркестри і балету. Ранні О. укр. композиторів «Демофонт» М. Березовського і «Креонт», «Алкід» та «Квінт Фабій» Д. Бортнянського написані в стилі тогочасної італ. О.; вони й ставилися в Італії. Помітною була пов’язана з укр. побутом і з укр. нар. музикою О. «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського. Багата й різноманітна оперна творчість М. Лисенка («Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Ноктюрн», «Енеїда», дитячі О.). Ін. укр. О. кін. 19 і поч. 20 в.: «Мазепа», «Майська ніч» і «Облога Дубна» П. Сокольського, «Купальна іскра» Б. Підгорецького, «Катерина» М. Аркаса, «Купало» А. Вахнянина, «Роксоляна» Д. Січинського. У 1920-их pp. ставилися на сцені О. «Вибух» і «Дума чорноморська» Б. Яновського. Визначніші О. сучасних композиторів: «Золотий обруч» Б. Лятошинського, «Сотник» і «Наймичка» М. Вериківського, «Молода ґвардія» і «Украдене щастя» Ю. Мейтуса, «Богдан Хмельницький» і «Назар Стодоля» К. Данькевича, «Милана», «Арсенал» і «Тарас Шевченко» Ю. Майбороди, «Лісова пісня», «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Довбуш» А. Рудницького та ін.

Панівним у сучасних укр. композиторів є іст.-романтичний тип О. Не зважаючи на наявність видатних композиторів на Україні й на виконавчі можливості місц. оперових театрів, укр. О. майже не виходить поза межі льокального значення. Причиною цього є повна ізоляція від шляхів розвитку новітньої О. у світі, накинена владою обмеженість й застарілість муз. мови і, врешті, підпорядкування О. тенденційно-пропаґандивній меті.

В. В.


Оперета, одна з форм комічної опери з елементами розмовної мови. На Україні ранні спроби в цьому жанрі дали М. Лисенко («Енеїда»), Я. Лопатинський («Еней на мандрівці») і Я. Барнич («Шаріка», «Гуцулка Ксеня» і «Дівча з Маслосоюзу»). Натомість постав і набув широкої популярности своєрідний тип муз. комедії, т. зв. нар. О., клясичними зразками якої є «Наталка Полтавка» і «Чорноморці» М. Лисенка, та «Сватання на Гончарівці» К. Стеценка. Більшого поширення О. набула з кін. 1950-их pp. З сучасних композиторів у жанрі О. працюють О. Рябов («Сорочинський ярмарок», «Майська ніч», «Весілля в Малинівці», «Останній баль», «Червона калина» та ін.), О. Сандлер («Мій хлопчик», «Серце й доляри», «В степах України», «Келих гетьмана Богдана» та ін.), Я. Цегляр («Гість з Відня», «Бажаємо щастя»), А. Кос-Анатольський («Весняні грози»), Г. Фінарський («Пальмовий острів»), В. Гомоляка («Альонушка») й ін.


Опир, опириця, також упир, упириця, у зах. народів вампір, дух мерця, звич. самогубця, повішеного або втопленого, який, згідно з нар. віруванням, повертається вночі до живих і висисає кров із сплячих, гол. дітей. В укр. нар. віруваннях О. можуть бути й живі люди, спричинники посухи чи пошестей. Мертвих О. знешкоджувано, відкриваючи їх могили і пробиваючи тіло осиковим колом. Живих О. пробивано таким же колом і закопувано живцем або спалювано. Згадки про О. зустрічаються часто в літ. пам’ятках 13 — 17 вв. і в літ. творах доби романтизму.


Опізо, леґат папи Інокентія IV, який з доручення папи намагався організувати протитат. коаліцію середньоевр. володарів. У зв’язку з цими заходами, О. коронував кн. Данила Романовича у Дорогочині 1253 p., підвищуючи тим самим його держ.-правне значення.


Опілля, зах. частина Подільської височини, положена на зах. від гор. течії Золотої Липи, Коропця й гирла Стрипи. Висота 350-400 м, найвищі верхи — 470 м. На відміну від самого Поділля давніші геол. формації не виходять на О. на поверхню, натомість велику товщину становить крейдяна формація. В це крейдове підложжя врізуються ріки (до 120 м) не лише в глибину, як у подільських ярах, але й у ширину і перетворюють О. на інтенсивно розчленоване низькогір’я. О. перетинають ліві притоки Дністра — Зубра, Бібрка, Свирж, Гнила Липа, Нараївка, Золота Липа, Коропець і творять широкі заплавини. На межиріччях простягаються пласкі горбасті пасма.

О. має більш атмосферичних опадіє, ніж Поділля, що вплинуло на більше заліснення (1/4 усієї площі). Ліси (буково-дубово-грабові) вкривають вершки і круті схили, долини й пологі схили — рілля (понад 50% всієї площі). Густота населення на 1 км² — 75, у м. (важливіші: Бібрка, Перемишляни, Бережани, Рогатин, Ходорів, Підгайці, Монастириська) живе 20% усіх меш.


Опільський Юліян (1884 — 1937, літ. псевд. Юрія Рудницького), педагог і письм. родом з Тернополя. Вчився в ун-тах Львова і Ґрацу, з 1907 р. учителював у львівській укр. гімназії, пізніше (1917) був референтом шкільної крайової ради, редаґував журн. «Укр. Школа», шкільні підручники нім. мови тощо. Почавши літ. діяльність як поет, О. залишив велику кількість недрукованих ліричних поезій без значної літ. вартости. Більше значення має його проза з іст. минулого України: «Іду на вас» (1918), «В царстві золотої свободи» (1920), «Золотий лев» (1926), «Ідоли падуть» (1928) та ін. Крім того, О. автор низки повістей на теми з світової історії: «Танечниця з Пібасту» (1921), «Поцілунок Іштари» (1923), «Школяр з Мемфісу» (1927) та ін.

[Опільський Юліян († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Опір, права притока Стрия (басейн Дністра), довж. — 58 км, сточище — 840 км²; пливе у Високому Бескиді, має гірський характер.


Опішня (V — 15), с. м. т. Зіньківського р-ну Полтавської обл., положене над р. Ворсклою; 9 400 меш. (1966). За Гетьманщини О. була сотенним, за Рос. Імперії волосним м-ком. В О. з 17 — 18 вв. розвинене ткацтво, ганчарство і керамічний мист. промисел на базі місц. різнокольорових керамічних глин, який досяг найбільшого розквіту у другій пол. 19 в. З виробів славилися кахлі, іграшки (зокрема скульптурні нар. сатиричні статуетки) і посуд як щоденного, так і святкового вжитку. В сов. часи виробництво декоративної кераміки зосереджене в артілі (тепер фабрика) «Червоний керамік» (заснована 1922, з 1929 — «Художній керамік»). Фабрика мист. вишивки, сер. школа, в якій готують майстрів мист. пром-сти.


Оплата праці, див. Заробітна платня, Праця, Трудодень.


Оповідання, один з найпоширеніших жанрів мист. прози, який щодо розміру (умовно) стоїть між новелею й повістю: менше розміром супроти повісти, порівняно з новелею О. охоплює ширше коло життєвих явищ з більшою деталізацією характерів. У першій пол. 19 в. в укр. літературі на означення О. вживалося слово «повість» (від Г. Квітки); назва О. закріпилася від М. Вовчка («Народні оповідання», 1857). З кін. 19 в., коли паралельно з О. в укр. літературі поширилася новеля, а особливо з сер. 20 в., різниця між цими жанрами стала досить умовною, з заг. тенденцією О. меншого розміру називати новелями. Про різницю між ними див. літературу при Новеля, а також «Епіцентр думки і настрою» В. Фащенка («Жовтень», ч. 7, 1967).


Ополчення, військ. формація тимчасового характеру, створювана у надзвичайних обставинах, особливо під час війни, з широких мас населення. За княжої доби (9 — 14 вв.), крім княжого війська — дружини, під час ворожого наступу кн. скликали нар. О., т. зв. воїв з рядів міськ. людности і селян. Вони були організовані на територіяльній основі, і кожна земля творила відділ — тисячу на чолі з тисяцьким. Вої не мали однотипного озброєння; вони становили легкозбройну піхоту без більшого бойового значення. Подібно було організоване О. у В. Лит. Князівстві (до пол. 16 в.). У Речі Посполитій О. охоплювало насамперед шляхту («посполите рушення»). У Рос. Імперії й Австро-Угорщині після введення військ. служби за рекрутською системою, а пізніше заг. обов’язкової, О. формувалося тільки винятково для допомоги діючій армії й служби тилу. Зокрема під час наполеонівських воєн (в 1806 — 07 і в 1812 — 13 pp.) на Україні було утворено О. (т. зв. «земське військо» або «міліція»). У 1848 р. в Галичині було зформовано відділи О.: Нац. ґвардію, утворену з міськ. людности і Нар. самооборону. Ополченські частини діяли під час обох світових воєн: першої — в арміях Рос. Імперії і Австро-Угорщини; і другої — в СССР. В складі укр. армій О. не було.


Ополяни, назва півн.-зах. етногр. групи, яка заселює Опілля (зах. частина гал. Поділля). Мовно О. належать з невеликими, відхиленнями до наддністрянської (опільської) говірки, що її границі І. Зілинський визначає від Жовкви й Самбора на зах., Стрия і Калуша на півд., до р. Серету на сх.


Оппоків (Опоков) Євген (1869 — 1938), видатний гідролог (один з основоположників укр. гідрології), родом з Сквирського пов. (Київщина), д. чл. ВУАН (з 1929) і ВАСГНІЛ (з 1935). Закінчив Петербурзький Технологічний Ін-т (1892), з 1894 р. працював у зах. експедиції по осушенню Полісся; 1903 — 14 керував меліоративними роботами в Менській губ. З 1915 р. викладав у Київ. Політех. Ін-ті, з 1922 р. очолив організовану при ньому першу на Україні катедру гідрології, з 1926 р. Н.-д. ін-т водного госп-ва України; згинув у добу єжовщини. О. автор понад 400 праць і ст. з ділянки гідрології як заг., так і України. Основні праці присвячені дослідженню водности та стоку річок, нагромадженню і витратам вологи в річкових басейнах, використанню водних ресурсів, осушенню боліт; О. — автор високошкільних підручників. Одним з наслідків гідрологічних досліджень О. було уточнення ним рівняння водного балянсу, відоме як рівняння Пенка-Оппокова. Найважливіші твори: «Речные долины Полтавской губ.» (1901), «Режим речного стока в бассейне Верхнего Днепра и его составных частях в период 1876 — 1908 гг. ч. 1-2.» (1904 — 14), «Водные богатства Украины» (1925), «Сіль.-госп. гідротехніка» (1925), «Проблема Великого Дніпра» в кн. «Водне господарство України» (1932).

[Оппоків (Оппоков, Опоков) Євген (1.2.1869, Руде — 1.9.1938). Заарештований за доносом у листопаді 1937, помер в ув’язненні — Виправлення. Т. 11.]


Опришки, розбійницькі ватаги в Галичині, на Буковині й Закарпатті у 16 — першій пол. 19 в., які інколи набирали характеру стихійних соц. рухів проти кріпосницького визиску й утисків та здирств адміністрації. Виступи О. подібні до виступів гайдуків, які в той же час діяли на Балканах, у Валахії, Молдавії й на Угорщині і стали відомі з прикрашених нар. переказів і з романтичних сюжетів у світовій літературі.

О. складалися з бідних селян, пастухів, панських слуг, вбогих міщан тощо, згодом солдатів, що уникали військ. служби. Вони формували невеликі загони — ватаги з кількадесятьох людей на чолі з провідниками; нападали на панські маєтки і замки, на орендарів, купців, корчмарів, багатих селян і відібране майно забирали собі, а інколи роздавали бідним селянам. Нар. маси вважали їх за нар. героїв-месників, постачали їм зброю й харчі, переховували їх перед владою і панами, а під час більших рухів об’єднувалися з ними у справжні повстанчі загони (напр., у 1648 — 49 pp.). Діям О. сприяло геогр. положення на пограниччі трьох держав (Польщі, Угорщини й Молдавії) та природні (Карпатські гори) умови.

Перша згадка про О. датується 1529 p., але можливо, що О. вже діяли у 15 в. У діяльності О. виділяються три періоди. Перший охоплює 16 — 17 вв., коли О. діяли в окремих р-нах гал. Покуття (Коломийщина), Сяніччини, Перемищини та Поділля. Другий період — від кін. 17 в., коли посилилася панщина в Галичині, на Буковині й Закарпатті. Відомими ватажками були: Нестор (1683) і І. Пискливий (1703 — 12). Вершок руху О. припадав на 1738 — 59 pp., коли на чолі їх стояли: О. Довбуш, В. Баюрак, І. Бойчук, а дії О. охоплювали значну територію гал. Прикарпаття, Буковини й Закарпаття. Можливо, що О. мали інколи зв’язки з молд. і угор. гайдуками. Третій період (кін. 18 — перша пол. 19 в.), коли рух О. посилився через примусову рекрутчину та збільшення держ. податків. Проти О. австр. уряд посилав спеціяльні каральні військ. відділи. Зникнення О. у пол. 19 в. наступило в наслідок цих репресій та скасування панщини.

Чимало фолкльорних матеріялів про О. подано у працях та публікаціях Я. Головацького, В. Гнатюка, В. Шухевича та ін. Темі О. присвячені літ. твори М. Шашкевича, І. Вагилевича, Ю. Федьковича, М; Устияновича, М. Павлика, І. Франка, В. Ґжицького, поль. письм. Ю. Коженьовського й ін. та наук. праці К. Войціцького, А. Бєльовського, М. Косака, І. Дзержинського, А. Прохаски, В. Лозинського, Ю. Целевича, Б. Барвінського, І. Франка, І. Крип’якевича, Е. Дракохруст, В. Грабовецького й ін.

В Карпатах багато гір, полонин, річок названі іменами О., зокрема Довбуша.

Література: Целевич Ю. Опришки. Руська іст. бібліотека, т. XIX. Л. 1897; Крип’якевич І. З історії Гуцульщини. ЛНВ, т. 81, кн. 11 і 12. Л. 1923; Барвінський В. Юліян Целевич. Зб. Іст.-Філос. Секції НТШ, т. XV. Л. 1927; Дракохруст Е. галицкое Прикарпатье XVI века и движение опришков. Вопросы Истории, I. 1948; її ж. Опришки. Из истории крестьянства XVI — XIX веков. М. 1955; Грабовецький В. Антифеодальна боротьба карп. опришківства XV — XIX. ст. Л. 1986.

Р. М.


Оптація, право вибору громадянства, забезпечене міжнар. правом або внутр. законодавством, зокрема при переході території з однієї під другу залежність. О. пов’язана звич. з переселенцям оптанта в країну прибраного громадянства. Мирні договори та угоди про передачу території включають постанови про О. Так, Ризький договір (18. 3. 1921) і договори УССР з Литвою, Латвією й Естонією (1921) реґляментували режим О. осіб, що проживали в даних країнах на користь громадянства УССР, і навпаки, в наслідок чого відбувся деякий рух населення між Польщею, балтицькими державами й Україною.

Переселення й обмін населення між Німеччиною й СССР у 1939 — 40 pp. та Польщею й СССР у 1945 — 46 pp. не відповідали принципові добровільної О. Проте, під цю категорію входить угода між СССР і Чехо-Словаччиною з 10. 7. 1946 щодо права О. сов. громадян чесь. і словацької національностей на Україні (гол. на Волині) й Закарпатті, на користь Чехо-Словаччини, та чехо-словацьких громадян укр., рос. і білор. національности на користь СССР. У 1946 — 47 pp. бл. 10 000 українців у Чехо-Словаччині оптували сов. громадянство і переїхали до СССР. В кін. 1950-их pp., невдоволені з своєї ситуації, вони домоглися повернення до Чехо-Словаччини, але тільки у 1968 р. їм знову визнано чехо-словацьке громадянство (т. зв. реоптанти).

А. Б. і В. М.


ОПУС, див. Об’єднання Праці Українських Студентів.


Оранський-Война Пахомій, гр.-кат. єп. турівсько-пинський у 1637 — 53 pp., письм.-полеміст, автор відповіді на «Перспективу» К. Саковича п. н. «Zwierciadło albo zasłona naprzeciw uszczypliwej Perspektywie» (Вільна 1643).

[Оранський-Война Пахомій (? — 1653). — Виправлення. Т. 11.]


Оратів (IV — 10), кол. м-ко на Київщині, тепер с. Іллінецького р-ну Вінницької обл.; восени 1919 р. важкі бої 3 корпусу УГА й частини дійової Армії УНР з рос. добровольцями.


Ораторія, рід вокально-інструментальної муз. драми без сценічної дії, для концертового виконання хором, солістами й оркестрою. Перша відома О. на Україні (ї. Вітковського) була виконана 1805 р. на честь відкриття Харківського Ун-ту, друга (О. Срезневського з музикою О. Шумана) у Харкові 1814 р. на відзначення відступу військ Наполеона. З укр. композиторів у жанрі О. працювали: М. Вериківський («Дума про дівку-бранку Марусю попівну Богуславку», 1923, друга ред. 1954), М. Скорульський («Голос матері», 1943), Г. Жуковський («Клятва молоді світу», 1951), К. Данькевич («Жовтень», 1957) та ін.


Організаційне Бюро (Оргбюро) ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, найвищий партійний виконавчий орган больш. партії, існував у 1919 — 52 pp. До функцій О. Б. належала орг-ція партійного апарату, розподіл партійних кадрів, партійна освіта та пропаґанда й аґітація, номенклятура. О. Б. керувало призначеннями партійців на всі гол. посади в установах, нар. госп-ві, збройних силах тощо. Воно також керувало орг. роботою профспілок, комсомолу та ін. орг-цій. О. Б. в різний час складалося з 5-15 осіб, до нього входили чл. Політбюра та секретарі ЦК. Весь час чл. і керівником О. Б. ЦК ВКП(б) був Й. Сталін. До О. Б. ЦК ВКП(б) ніколи ніхто з українців не належав. 1952 р. функції О. Б. передано Секретаріятові ЦК КПСС та ЦК КПУ.


Організація Державного Відродження України (ОДВУ), політ. орг-ція українців у ЗДА, створена з ініціятиви полк. Є. Коновальця на ідеологічних основах УВО й ОУН з метою ширити ідеї укр. націоналізму й допомагати рев. боротьбі на рідних землях. Перші відділи ОДВУ постали у 1929 31 pp. в історії. Чікаґо, Клівленді, Філядельфії та ін. м. Перший гол. — Г. Герман, згодом О. Грановський (з 1962 р. почесний през.). В. Різник, Б. Гнатюк; секретар з 1964 р. Р. Клюфас. Після деякої перерви під час другої світової війни діяльність ОДВУ відновилася з 1946 p., орг-ція нараховувала 45 відділів і 7 делеґатур. З ОДВУ зв’язані як її братні орг-ції: Молоді Укр. Націоналісти (МУН), тепер Молодь Укр. Національности та жін. орг-ція Український Золотий Хрест. Пресові органи: «Вісник ОДВУ» (1932-34), «Націоналіст» (1935-37), «Україна» (1938 — 41) — всі у Нью-Йорку, «Самостійна Україна» (у Чікаґо, з 1948).


Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», див. Карпатська Січ.


Організація Об’єднаних НаційООН (The United Nations, Organisation des Nations Unies), заг. міжнар. орг-ція, до якої належать майже всі держави світу, за винятком ком. Китаю, поділених країн, невтральної Швайцарії і кількох малих державок. Кількість чл. ООН — 125 (1968), у час заснування (1945) — 50. Метою ООН є забезпечити міжнар. мир та безпеку, як також розвивати міжнар. співпрацю у різних ділянках. ООН стала по другій світовій війні переємницею Ліґи Націй. Осідком ООН є Нью-Йорк.

Україна у формі сов. державности — УССР була чл.-засновником ООН. Справа її членства, поряд з Білор. ССР, підносилася вже на підготовчій конференції в Дамбартон Овкс (1944) та на Ялтанській конференції (лютий 1945).У висліді узгіднення «трьох великих» кандидатура УССР була підтримана конференцією в Сан-Франсіско, і Україна взяла в ній участь та підписала Хартію ООН 25. 6. 1945. УССР ратифікувала її 22. 8., а 24. 10. 1945 вона увійшла в силу.

Формальними передумовами вступу УССР до ООН був її статус як держави згідно з сов. конституцією, а гол. вислід конституційних змін у лютому 1944, за якими відновлено право союзних республік входити в безпосередні зносини, укладати договори та обмінюватися дипломатичними представниками з ін. державами. Висуваючи справу окремого членства в міжнар. орг-ціях для України й ін. республік, Москва бажала демонструвати поступовість своєї нац. політики назовні, невтралізувати нац.-визвольний рух (Сталін заявив Рузвельтові: «Голос для України в ООН необхідний для збереження єдности СССР»), а гол. мала на меті забезпечити інституційні форми та засоби для успішного ведення своєї зовн. політики на укр. відтинку. Істотним похідним вислідом, а водночас і важливим вихідним наміром сов. керівництва було посилення сов. бльоку в міжнар. орг-ції додатковими голосами.

УССР в ООН. Вже на конференції в Сан-Франсіско керівника укр. сов. делеґації Д. Мануїльського обрано гол. 1-го Комітету 1-ої комісії, який працював над заг. вступною частиною проєкту Хартії; у 1946 його обрано гол. Політ. Комітету Ген. Асамблеї. Тоді ж УССР стала на три роки чл. Екон. і Соц. Ради, а в 1948 — 49 була чл. Ради Безпеки ООН. Чл. делеґації УССР працювали в таких комісіях Ген. Асамблеї: атомової енерґії, контролю озброєнь (у 1949 — гол. українець), бюджетовій, у підкомісії контролю виробництва атомової енерґії. Укр. делеґати працювали в комісіях Екон. і Соц. Ради: статистичній, народонаселення, прав людини; УССР була постійним чл. Европ. Екон. Комісії і цілого ряду її галузевих комітетів (з 1947) та чл. виконавчого бюра Фонду ООН для допомоги дітям.

У 1950 — 60-их pp. участь УССР у виборних органах ООН була мінімальна. Так само представники УССР не посідали впливових постів у Секретаріяті й ін. органах, як і в адміністративному апараті ООН. Правда, 1961 суддею Міжнар. Суду в Газі обрано на 9 pp. українця В. Корецького, але не як представника УССР, а від СССР, хоч Україна є чл. Суду.

УССР нормально платила свої внески до каси ООН у висоті 0,88-1,2% її бюджету в 1946 — 68, належачи т. ч. до сер. платників, та невисоку суму (1953 — 125 000 дол.) до спец, фонду техн. допомоги слаборозвиненим країнам — разом у 1960-их pp. понад 700 000 дол. річно.

Делеґати УССР на сесіях Ген. Асамблеї та ін. органів висловлювалися в різних питаннях, підтримуючи позиції СССР абож і виступаючи його речником: ком. повстання у Греції, індонезійське питання, місце ком. Китаю в ООН, палестинський конфлікт, колоніяльні питання, корейська війна та ін. На 13 сесії Ген. Асамблеї схвалено пропозицію УССР про проведення Міжнар. року охорони здоров’я і мед. досліджень, на 17 сесії УССР внесла проєкт резолюції щодо пошанування прав людини і основних свобод, на 20 сесії резолюцію про ліквідацію неписьменности. З 1964 УССР бере участь в Міжнар. конференціях ООН у справі торгівлі і розвитку. Одночасно УССР є чл. ряду спеціялізованих орг-цій ООН (див. Міжнародні організації), у системі яких вона підписала низку угод і конвенцій (див. Міжнародні договори). Не зважаючи на окреме членство УССР в ООН, на Україні немає окремої Асоціяції сприяння ООН; існує лише заг.-союзна орг-ція.

Делеґації УССР на сесіях Ген. Асамблеї очолювали здебільшого мін. закордонних справ УССР: Д. Мануїльський (1944 — 52), А. Барановський (1952 — 54), Л. Паламарчук (1954 — 66), Д. Білоколос (з 1966) або їх заступники; 1960 очолював її на 15 сесії перший секретар ЦК КПУ М. Підгорний, а в червні 1967 на надзвичайній сесії гол. уряду УССР В. Щербицький. У 1958 р. утворено окреме Постійне представництво УССР, акредитоване при ООН. Його голови: П. Удовиченко (до 1961), Л. Кизя (до 1965), С. Шевченко.

До 1955 р. УССР, поряд з СССР, БССР, Польщею і Чехо-Словаччиною, була одним з 5 чл. сов. бльоку, виконуючи в ООН функцію речника сов. позицій. Виступи її делеґатів та участь у голосуванні весь час визначалися волею представників СССР. У висліді участь УССР в ООН зміцнює становище СССР, проте, посередньо вона сприяє актуалізації укр. питання і визначенню України як певного поняття у міжнар. політиці.

З погляду міжнар. права участь УССР в ООН висуває низку теоретичних і практичних проблем зміненого статусу УССР, з яких деякі питання є спірними в публіцистиці й науці, напр., питання про суверенітет, міжнародноправну підметність, визнання тощо. Перев. погляди правників сходяться на тому, що факт приналежности УССР до ООН поважно зміцнив її статус у міжнар. праві: у висліді цього вона користується принаймні частковою підметністю, набула колективного визнання міжнар. спільнотою як держава. Це визнання, щоправда, є функційним (для цілей міжнар. орг-ції), і воно автоматично не включає обов’язку для окремих чл. цієї спільноти встановити прямі дипломатичні зв’язки (див. Міжнародно-правний статус України).

Література: Soviet Union at the San Francisco Conference. М. 1945; Голуб В. Україна в Об’єднаних Націях. Мюнхен 1953; Yakemtchouk R. L’Ukraine en Droit International. Лювен 1954; Markus W. La situacion de la Ucraina sovietica. en las actuales relaciones entre Orients y Occidente. «Politica Intemacional», ч. 26. Мадрід 1956; Borys J. Den Ukrainska Sovietrepubliken och Förenta Nationema. «Stasvetenska plig Tidskript för Politik, Statistik, Ekonomi», ч. 4. Стокгольм 1957; Українська P. C. P. у міжнар. відносинах зб. 1. K. 1959, зб. 2. К. 1966; Bilinsky Y. The Ukrainian SSR in International Affairs after World War II. «The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences», T. 9. Нью-Йорк 1961; Halajczuk B. The Soviet Ukraine as a subject of International Law. Там же.

В. Маркусь


Організація Оборони Лемківщини, суспільна орг-ція, заснована 1936 р. у Філядельфії на з’їзді представників Комітетів Допомоги Лемківщині, які діяли у ЗДА в 1933 p., з метою організувати лемків у ЗДА і в Канаді, вести культ.-осв. працю й допомагати лемкам на рідних землях. Організаторами О. О. Л. були М. Дудра та В. Карбовник, першим гол. — В. Левчик; органом був місячник «Лемківський Дзвін» (у Нью-Йорку). У 1937 — 39 pp. О. О. Л. нараховувала 53 відділи. З 1940 р. занепала і відновила свою діяльність 1958 р. у Йонкерсі (Н.-Дж.) з завданням — допомагати лемкам й усім українцям у Польщі, виселеним з рідних земель. Має 24 відділи з бл. 1 500 чл. у ЗДА і в Канаді, з 1958 р. видає раз на місяць газ. «Лемківські Вісті» (до 1963 р. у Нью-Йорку, з 1964 р. в Торонто) та «Лемківські Календарі». Гол. О. О. Л. з 1958 p.: Ю. Налисник, І. Сквіртнянський та Ю. Котляр.


Організація Оборони Чотирьох Свобід України (ООЧСУ), суспільно-політ. орг-ція українців у ЗДА, зближена ідеологічно до ЗЧ ОУН. Після створення перших 2 відділів 1946 р. в Ньюарку і Нью-Йорку, ООЧСУ оформилася правно у серпні 1947 р. з осідком у Нью-Йорку; засновник і перший гол. Є. Ляхович. У 1955 р. ООЧСУ нараховувала 29 відділів з 2 280 чл., в кін. 1967 — 48 відділів та 9 делеґатур з 8 400 чл. Крім суспільно-політ. місячника «Вісник» (з 1947), ООЧСУ видає інформаційну й іст. літературу про Україну укр. й англ. мовами, твори сучасних еміґраційних письм., влаштовує доповіді й курси. Гол. ООЧСУ з 1948 р. були: І. Білинський, І. Вовчук, М. Чировський, Є. Лозинський, І. Винник; секретар (з 1962) — В. Левенець. З 1966 р. при ООЧСУ діє Об’єднання Жіноцтва ООЧСУ (16 відділів, 1200 чл.; тол. У. Целевич).


Організація Українок Канади ім. О. Басараб, виникла з жін. гуртків при Укр. Стрілецькій Громаді (з 1928); у 1934 р. на першій крайовій конференції у Саскатуні створено центр. управу й прийнято теперішню назву. Відтоді ОУК є автономною орг-цією в системі Укр. Нац. Об’єднання. Осідком Центр. Управи були: Саскатун, Вінніпеґ, Торонто; гол. — А. Павличенко, М. Ґуляй, Є. Ситник, А. Тарновецька, О. Стебницька і С. Савчук (з 1956). Ділянки праці: орг., культ.-осв. (імпрези, курси самоосвіти й мистецтва), виховна (дитячі світлички, опіка над школами, літніми оселями тощо), харитативна (в рамках фонду Укр. Золотого Хреста), вид. (з 1951 р. ж. «Жіночий Світ», ряд дитячих вид., монографічні й етногр. праці, у зв’язку з 25-літтям ОУК альманах «На службі народу»). ОУК чл. Нац. Ради Жінок Канади й ін. кан. орг-цій, чл. і співзасновник КУК і СФУЖО.


Організація Українських Жінок Бразілії, постала у 1924 р. в Курітібі, як жін. секція при Укр. Союзі (з 1928 р. Хліборобсько-Освітній Союз — ХОС), у 1952 р. стала централею з 4 філіями. Має жін. стор. в часописі «Хлібороб», видала кн. «Укр. жіноцтво Бразілії» (ред. Н. Лиса), чл. СФУЖО. У 1967 р. провела конференцію укр. жін. орг-цій Півд. Америки. ОУЖ очолювали Я. Ящинська, О. Горачук, Р. Лапунька, І. Рибка.


Організація Українських Жінок Великобрітанії, постала 1948 р. як секція Союзу Українців у Брітанії. Тепер ОУЖ нараховує 31 гурток з 2 000 чл. Ділянки діяльности: культ.-осв. (зокрема постійна Музейна Виставка ім. Т. Шевченка у Лондоні й Лестері), виховна (співтворець укр. дошкілля і вишколу виховниць), харитативна, зв’язків (членство в Women’s Standing Committee]. З 1955 p. видає жін. стор. в «Укр. Думці», окремими випусками видала брошуру «Ukrainian Woman in Modern Age» (ред. Л. Поврозник) і перегляд праці за 15 pp. у кн. «Відродження на чужині» (ред. Г. Сесь). ОУЖ провела у 1963 р. Евр. Конференцію СФУЖО в Ноттінггемі. З 1964 р. гол. А. Остап’юк.


Організація Українських Націоналістів (ОУН), була формально утворена на І Конґресі укр. націоналістів у Відні 28. І. — 3. 2. 1929. Її створення розпочалося з об’єднання націоналістичних організацій — Групи Укр. Нац. Молоді у Празі, Леґії Укр. Націоналістів в Подєбрадах і Союзу Укр. Націоналістичної Молоді у Львові на конференції представників цих орг-цій у Берліні 3.-7. 11. 1927. Тоді вже було створено перший Провід Укр. Націоналістів (ПУН), на чолі з Є. Коновальцем. Проводові доручено було зформулювати ідеологічну базу, програму, структуру і плян дії ОУН. Після I Конґресу ОУН згадані три орг-ції і Укр. Військ. Орг-ція (УВО) увійшли до ОУН. Керівним органом ОУН став ПУН, обраний на І Конґресі з представників усіх укр. земель: гол. — Є. Коновалець, чл. — Д. Андрієвський, Ю. Вассиян, Д. Демчук, М. Капустянський, П. Кожевників, Л. Костарів, В. Мартинець, М. Сціборський, гол. суддя — Я. Дуб, гол. контрольний — Я. Моралевич. Осідком гол. ПУН були: 1929 — 36 pp. — Женева, 1936 — 40 — Рим, 1940 — 45 — Берлін, 1945 — 64 — Люксембурґ, пізніше — Париж. Утворення ОУН було реакцією на невдачу визвольних змагань 1914 — 20 pp. і виявом бажання продовжувати боротьбу за відновлення самостійної укр. держави. Єдиним успішним засобом для того ОУН вважала рев. методи боротьби проти окупантів України. На програму і характер політики ОУН мало великий вплив переконання, що за невдачу визвольних змагань відповідають укр. соц. партії і що демократія не виправдує себе в умовах боротьби народу за незалежність. Таке переконання в ОУН посилювала публіцистика Д. Донцова. Як передумову держ. усамостійнення ОУН ставила перевиховання укр. людини і духове відродження нації та її іст. традицій. ОУН розглядала себе не як партію, але як ідеологічно-політ. рух (див. Націоналізм). За своєю програмою ОУН була інтеґральною націоналістичною орг-цією. На час революції влада мала бути в руках диктатора, а після того гол. держави мав обрати законодавчий орган, зформований з представників різних суспільних верств і країв. ОУН відстоювала принцип трудової приватної власности на землю, удержавлення лісів, копалин, залізниць, була за приватну власність і вільну ініціятиву в промсті й торгівлі, за розбудову кооперації, за удержавлення тих видів пром-сти, що важливі для оборони держави.

У різні періоди існування ОУН її найвищим органом був Конґрес укр. націоналістів, або Великий Збір; на чолі ОУН стояв ПУН, або Провід ОУН, або Політ. Рада. Терени діяльности ОУН поділялися на краї, інспекторати, області, округи, надрайони, райони, станиці, на чолі яких стояли крайові екзекутиви, крайові проводи тощо. Найнижча орг. одиниця (звено) об’єднувала принаймні трьох чл. Паралельно з членською мережею ОУН діяло Юнацтво ОУН, до якого належала молодь у віці 15-18 pp. (на підставі Устрою ОУН з 1929 р. — до 21 pp.).

У 1930-их pp. ОУН стала найактивнішою укр. політ. силою на Зах. Україні, насамперед у Галичині та на еміґрації. В її лави вливалася насамперед студентська, а далі міська і сіль. молодь, а її зростанню сприяли традиції укр. збройної боротьби, гол. УСС, Укр. Гал. Армії та Січ. Стрільців, наголос на пряму акцію проти окупантів, її конспіративний характер. В ОУН панувала атмосфера фанатичного патріотизму, самовідречення, посвяти, готовости жертвувати своїм життям. На уяву молоді впливали такі постаті УВО і ОУН, як О. Басараб, Ю. Головінський, Д. Данилишин, В. Білас.

1929 — 39 pp. За час своєї діяльности у 1929 — 39 pp. ОУН провела ряд акцій, спрямованих проти поль. окупаційної влади: влітку 1930 р. масові підпали фільварків поль. землевласників (як протест проти політ. і екон. поневолення укр. селянства), у відповідь на що поль. поліція і військо провели т. зв. пацифікацію; у вересні 1933 р. т. зв. шкільну акцію, спрямовану проти польонізації укр. шкільництва; у жовтні 1933 р. чл. ОУН М. Лемик убив службовця консульства — СССР у Львові А. Майлова на знак протесту проти організованого на Україні большевиками голоду; у червні 1934 р. чл. ОУН Г. Мацейко вбив у Варшаві поль. мін. внутр. справ Б. Перацького, що був відповідальний за політику репресій проти українців. Одночасно ОУН вела боротьбу також з поляками, які оголошували себе прихильниками українців зах. земель, але за ціну визнання їх приналежности до поль. держави. До таких поляків належав Т. Голувко, якого бойовики ОУН вбили у 1931 р. ОУН була ініціятором або масово включалася у святкування іст. річниць, влаштовувала при таких нагодах демонстрації проти поль. влади; у другій пол. 1930-их pp. ініціювала або брала участь у сел. і робітничих страйках, організувала сипання символічних могил на честь поляглих, розбудовувала членську мережу, готувалася до повстанських дій на випадок війни. У 1934 — 36 pp. поль. поліція завдала серйозних ударів ОУН, але на місце заарештованих і засуджених або засланих до концентраційного табору в Березі Картузькій приходили нові кадри. У довоєнний період крайовими провідниками ОУН в зах. обл. були: Б. Кравців, Ю. Головінський, Б. Гнатевич, Б. Кордюк, С. Бандера, Л. Ребет, М. Тураш, В. Тимчій-Лопатинський.

На переломі 1938 — 39 р. чл. ОУН брали активну участь в організації гром. і політ. життя та у збройній обороні Карп. України. У боях з угор. військом у березні 1939 р. згинули провідні чл. ОУН, М. Колодзінський, З. Коссак, С. Гинилевич. На Буковині, в умовах рум. окупації до 1940 p., а далі у 1941 — 44 pp. ОУН була гол. рушієм укр. самостійницького руху. ОУН вела також боротьбу на Закарпатті у 1939 — 44 pp. проти угор. окупантів.

У 1929 — 39 pp. у Галичині й на Волині відбулися численні процеси проти чл. ОУН, у тому ч. за напад на поштовий віз під Бібркою (1931), проти учасників І Конґресу ОУН (1932), за вбивство Голувка (1932), проти В. Біласа і Д. Данилишина (1932), проти учасників шкільної акції (1934), за вбивство Б. Перацького (1935), проти чл. крайової екзекутиви (1936). У 1937 р. на Буковині відбулися два процеси проти керівників ОУН та проти журн. «Самостійність», що викривав румунізацію укр. життя. Ці процеси сприяли зростанню симпатій укр. загалу до ОУН і звертали увагу світу на укр. проблему.

До вибуху другої світової війни ОУН мала ряд пресових органів. Офіціозом ПУН був місячник «Розбудова Нації», що виходив у Празі. Нелеґально на ЗУЗ виходили «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН» і «Юнак», орган юнацтва ОУН. Неофіц. органами в Галичині були в різні періоди (їх звич. забороняла поль. влада): «Укр. Голос» у Перемишлі, «Наш Клич», «Наш Фронт», «Рідний Ґрунт», «Вісті», «Голос Нації», «Голос», літ. журн. «Дажбог», «Обрії» і «Напередодні» та студентські «Студентський Шлях» і «Студентський Вісник» у Львові; на Буковині: «Самостійність» і «Самостійна Думка», у Чехо-Словаччині «Національна Думка», пізніше «Пробоєм», у Франції тижневик «Укр. Слово», у Німеччині «Укр. Вісник», у ЗДА «Націоналіст» і «Тризуб» (англ. мовою), у Канаді «Новий Шлях», в Арґентіні «Наш Клич», у Бразілії «Хлібороб». Гол. органом націоналістичної думки був «Літ.-Наук. Вісник», пізніше «Вісник», ред. якого Д. Донцов не був однак з ОУН формально зв’язаний. З ініціятиви ОУН в різних країнах поселення укр. еміґрації постали впливові гром. орг-ції, напр., Укр. Нар. Союз у Франції, Укр. Нац. Об’єднання в Німеччині, Орг-ція Держ. Відродження України в ЗДА, Укр. Нац. Об’єднання в Канаді, «Молоді Укр. Націоналісти» в ЗДА і Канаді, «Відродження» в Арґентіні.

Філософія і програма ОУН та її тип діяльности були одночасно її слабістю і крили в собі початки пізніших криз. Гостра критика політ. партій періоду 1917 — 20 pp. не завжди спиралася на дослідженні фактів і призвела до конфлікту і розколу між батьками і дітьми. Велика частина політ. активного старшого і сер. покоління відштовхнулася від ОУН, вона не схвалювала і поборювала рев. методи боротьби або не була спроможна таку боротьбу вести. Таким чином керівництво ОУН в зах. обл. України опинилося в руках студентів. Результатом розриву з батьками був також розрив з їх політ. думанням і досвідом, обезцінювання значення леґальної політ. боротьби, екон. і наук. праці. Конспіративний характер ОУН посилював виключність і нетолерантність щодо інакше думаючих та гостру боротьбу проти них. Коли під час нім. окупації України були забиті деякі провідні чл. ОУН (О. Сеник, М. Сціборський, Я. Барановський, Р. Сушко та ін.), одне крило розколеної у 1940 р. ОУН приписувало відповідальність за це другому.

ОУН намагалася поширити свої впливи також в УССР. Жертвою цих намагань впав Є. Коновалець, який 1938 р. згинув в Роттердамі від бомби, що її передав йому аґент НКВД Валюх. Ролю гол. ПУН того ж року перебрав А. Мельник, якого затвердив II Великий Збір у серпні 1939 р. в Римі.

Живучи на еміґрації, діячі ПУН підтримували зв’язки з колами зах. світу та Японії. ПУН мав своїх постійних представників у Празі, Римі (Є. Онацький), Парижі (О. Бойків), Лондоні (Є. Ляхович), Берліні (Р. Ярий), Ковні (І. Рев’юк-Бартович), Заґребі (В. Войтанівський).

Провідними діячами ОУН у 1930-их pp. у Зах. Україні були С. Бандера, О. Бойдуник, Ю. Вассиян, Є. Врецьона, І. Габрусевич, Б. Гнатевич, Ю. Головінський, З. Книш, М. Колодзінський, Б. Кордюк, З. Коссак, Б. Кравців, М. Лебедь, С. Ленкавський, С. Охримович, З. Пеленський, Л. Ребет, Я. Стецько, Я. Старух, Р. Сушко, В. Тимчій, М. Тураш, о. Я. Чемеринський, Р. Шухевич, В. Яків, а на еміґрації Д. Андрієвський, Я. Барановський, О. Бойків, М. Капустянський, О. Ольжич-Кандиба, Є. Коновалець, В. Мартинець, А. Мельник, О. Онацький, М. Селешко, О. Сеник, В. Стахів, М. Сціборський, Р. Ярий.

1939 — 44 pp. У результаті нім.-поль. війни у 1939 р. і приєднання зах. обл. до УССР на теренах Лемківщини, Посяння і Підляшшя, що підпали під владу Німеччини, та на еміґрації опинилася основна частина провідних кадрів ОУН, які або вийшли з поль. в’язниць, або еміґрували на зах. Мережа ОУН, що залишалася на зах. землях у 1939 — 41 pp., була єдиною політ. силою, яка ставила організований опір большевикам. Наслідком цього були гострі репресії проти чл. ОУН; відбулися численні закриті процеси (найчисленніший — відомий як «Процес проти 59», відбувся у Львові в січні 1941 p.).

У 1940 р. стався розкол в ОУН на еміґрації на тлі тактичних, психологічних та персональних розбіжностей, що почали наростати вже у 1930-их pp. Провідні, але молоді віком чл. ОУН, гол. ті, які були суджені на Варшавському процесі за вбивство Пєрацького та у Львівському процесі крайової екзекутиви у 1936 р. і в наслідок війни опинилися на волі, уважали себе представниками рев. боротьби і закидали ПУН, що він відірвався від рев. дійсности на Україні. Вони твердили, що перебрання обов’язків гол. ПУН А. Мельником не було леґальне та виявляли своє недовір’я до чл. ПУН Я. Барановського. Між двома фракціями ОУН розгорнулася гостра боротьба. Темперамент і аґресивність критиків ПУН (С. Бандера, Є. Врецьона, І. Габрусевич, М. Климишин, М. Лебедь, С. Ленкавський, Д. Мирон, І. Мітрінґа, І. Равлик, Я. Старух, Я. Стецько, Р. Ярий та ін.) полонили уяву молодого членства ОУН, і це відразу запевнило більший успіх цій фракції, що її тоді почали називати «бандерівцями», у протилежність до більш поміркованих «мельниківців». 10. 2. 1940 бандерівці створили власний Рев. Провід ОУН, а в квітні 1941 р. відбули у Кракові II Великий Збір ОУН, який ухвалив «нелеґальність» II Конґресу Укр. Націоналістів у Римі, підтвердив основні програмові позиції І Конґресу Укр. Націоналістів 1929 p., вибрав провідником ОУН С. Бандеру, виключив А. Мельника і його співр. з ОУН і закликав їх припинити всяку дію від імени ОУН. Це саме зробив ПУН щодо бандерівців.

Напередодні нім.-сов. війни ОУН під проводом Бандери зформувала в порозумінні з нім. військ. колами два військ. відділи: «Нахтіґаль» (див. Доповнення), під проводом сотн. Р. Шухевича (брав у 1941 р. участь у боротьбі з большевиками, а пізніше був висланий на Білорусь для боротьби з больш. партизанами, в кін. 1942 р. роззброєний німцями) і «Ролянд», під командуванням сотн. Р. Ярого (був висланий літом 1941 р. до Румунії, але незабаром роззброєний німцями). З доручення обох ОУН бл. 200 чл. ОУН зголосилися добровільно як перекладачі нім. армії на сх.; більшість з них потім брала участь в підпільній боротьбі проти німців.

З вибухом нім.-сов. війни обидві фракції ОУН почали розбудовувати свої позиції в зах. обл. та вислали похідні групи своїх чл. і прихильників у центр. та сх. обл. ОУН під проводом Бандери 30. 6. 1941 проголосила у Львові створення укр. держави та утворила Укр. Держ. Правління («укр. влада») зах. обл. з Я. Стецьком на чолі, яке заявило готовість підпорядкуватися урядові незалежної України, що постане у Києві. За кілька днів пізніше німці заарештували Бандеру, згодом Стецька і перевезли їх до Берліну, а потім до концентраційного табору в Саксенгавзені де вони пробули до кін. вересня 1944 р. 15. 9. 1941 німці провели масові арешти чл. ОУН Бандери на Україні і на еміґрації; більшість їх тримали у в’язницях і концентраційних таборах до кін. війни, а багатьох знищили. Ті, що залишилися на волі, перейшли в підпілля; провід над ними перебрав М. Лебедь, який був другим заступником Бандери. У грудні 1941 р. німці заарештували, а далі розстріляли провідних діячів ОУН під проводом Мельника — О. Телігу, О. Чемеринського, І. Рогача, П. Олійника і ін., які під керівництвом О. Ольжича-Кандиби вели в Києві політ. і культ. роботу, м. ін. ініціювали створення Укр. Нац. Ради. Після арештів частина цієї фракції ОУН також перейшла в підпілля, хоч деякі її провідні діячі, в тому ч. і А. Мельник, який був конфінований у Берліні, жили леґально, доки в січні 1944 р. їх заарештувало ґестапо. Обидві частини ОУН розбудували свої клітини у всіх більших м. України та мали вплив на орг-цію гром. життя і настроювали населення в дусі укр. державности, при чому фракція Бандери відразу заявила своє протинім. становище в офіц. публікаціях (періодики «Ідея і Чин», «За самостійну Україну», «За Укр. Державу», «Бюлетень», «Вісті Укр. Інформаційної Служби», «Вільна Україна» й ін.) і вела організовану боротьбу проти німців.

Змагання за держ. незалежність, потреба захисту перед нім. терором і дії больш. партизанів на Україні створили конечність укр. збройної боротьби. З першою повстанською формацією «Поліська Січ», створеною 1941 p. T. Боровцем Бульбою, співпрацювала ОУН Мельника. Восени 1942 р. обидві ОУН зформували невеликі військ. відділи, які діяли на Волині й Поліссі проти німців і больш. партизанів. На весні 1943 р. ОУН Бандери розбудувала військ. частини п. н. Укр. Повстанська Армія (УПА). Ця УПА пізніше поширилася на Галичину, де вже на весні 1943 р. почали діяти організовані ОУН Бандери частини Укр. Нар. Самооборони (УНС), а восени абсорбувала Поліську Січ-УПА і військ. відділи ОУН Мельника. За весь час існування УПА, себто аж до поч. 1950-их pp., чл. фракції ОУН Бандери творили основні провідні кадри УПА, але в її рядах і також на провідних постах були люди різних переконань, і тому УПА мала загальнонар. характер.

Вже у 1942 р. через ідеологічно-програмові розходження від ОУН Бандери відійшла група під проводом І. Мітрінґи. Згодом, під впливом зустрічі з укр. сходом, в ОУН під керівництвом Бандери відбулися зміни програмового і орг. характеру, які знайшли завершення в Постановах III Великого Надзвичайного Збору ОУН, що відбувся на Україні 21-25. 8. 1943. У них сказано, що ОУН «бореться проти інтернаціоналістичних та фашистсько-націонал-соціялістичних програм та політ. концепцій» і «проти рос. комуно-большевізму», деклярувала свою боротьбу за свободу слова, друку, світогляду, рел. переконань» визнала права нац. меншостей на розвиток їхньої нац. по формі і змісту культури. Було ухвалено принцип колеґіяльности рішень, а на місце одноособового провідника уведено Бюро проводу ОУН, зформоване з трьох осіб. У травні 1943 р. зліквідовано пост урядуючого провідника, який до того часу посідав М. Лебедь, і вибрано Бюро Проводу з Р. Шухевичем, як гол. Вимоги боротьби за свободу слова, друку, релігії тощо внесла в свою програму ОУН під проводом Мельника на своєму III Великому Зборі, що відбувся у 1947 р. в Зах. Европі, але залишила корпоративно-становий принцип у проєкції держ. устрою.

Під час другої світової війни обидві фракції ОУН ініціювали утворення загальнополіт. об’єднань. Це випливало з бажання виступати не тільки від імени ОУН, але ширшої нар. репрезентації, а також з факту, що довоєнні укр. політ. партії зах. обл. ліквідувалися або діяльности не вели. Так, у червні 1941 р. з ініціятиви ОУН Бандери утворився в Кракові Укр. Нац. Комітет, а з ініціятиви ОУН Мельника у жовтні 1941 р. в Києві Укр. Нац. Рада і на весні 1944 р. у Львові — Всеукр. Нац. Рада. З ініціятиви Гол. Команди УПА і за згодою Проводу ОУН Бандери, у липні 1944 р. на Зах. Україні утворилась Укр. Гол. Визвольна Рада, як рев. центр боротьби, якому підпорядкувалась УПА.

Провідними чл. ОУН фракції Бандери під час нім. окупації України були: М. Арсенич, Я. Бусел, Р. Волошин, Ю. Гасин, Д. Грицай, І. Климів, Д. Клячківський, Р. Кравчук, В. Кук, М. Лебедь, О. Логуш, Д. Маївський, З. Могло, Д. Мирон, В. Охримович, М. Прокоп, Д. Ребет, В. Сидір, Я. Старух, М. Степаняк, Р. Шухевич, а в ОУН під проводом Мельника: О. Бойків, Ю. Бойко, О. Бойдуник, Я. Гайвас, О. Зибачинський, О. Ольжич-Кандиба, М. Капустянський, Д. Квітковський, Б. Кентржинський, З. Книш, Б. Коник, М. Кузьмик, В. Мартинець, Є. Мацях, П. Олійник, І. Рогач, Р. Сушко, О. Теліга, О. Чемеринський, О. Штуль, Я. Шумелда.

Після 1944 р. З поворотом большевиків на Україну. більшість провідних кадрів ОУН під проводом Мельника вийшли на еміґрацію, а ті, що залишилися на рідних землях, продовжували боротьбу. Провід другої ОУН, вибраний III Надзвичайним Великим Збором у більшості залишився на рідних землях, де далі боровся проти большевиків у спільному фронті з УПА аж до поч. 1950-их pp. ОУН видавала багато підпільної літератури, організувала самооборону населення зах. обл. проти вивозів, арештів, грабунку хліба, ширила ідею самостійности України. Большевики намагалися знищити ОУН і УПА засобами масових вивозів, арештів, облогами лісів, поширюванням інфекційних хвороб, закликами до капітуляції за ціну помилування (останній відомий був підписаний мін. внутр. справ УССР М. Ковальчуком і поширений на Україні з датою 30. 12. 1949). 5 березня 1950 р. згинув в бою з відділом НКВД Р. Шухевич; його наступник В. Кук, за больш. повідомленнями, попав живим в їх руки в пол. 1950-их pp. У боротьбі з ворогом згинули м. ін. чл. Проводу ОУН: Р. Волошин, Я. Бусел, Р. Клячківський, Д. Маївський, Д. Грицай, Ю. Гасин, М. Арсенич, П. Полтава, В. Сидір, О. Горновий, В. Охримович.

В результаті упадку Німеччини на зах. опинилося кількасот чл. обох ОУН, які у 1944 — 45 pp. вийшли на волю з нім. концентраційних таборів, в тому ч. зокрема Бандера, Бойдуник, Мельник, Стецько. Мельник знову очолив ПУН, а Бандера став у проводі створених у лютому 1946 р. Закордонних Частин ОУН (ЗЧ ОУН). Відразу після того почався в ЗЧ ОУН конфлікт за програмові і устроєві позиції ОУН. Бандера критично оцінив постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН у 1943 р. як невиправданий світоглядовий і програмовий поворот наліво. У свою чергу чл. ОУН, які брали участь у протинім. боротьбі на Україні, закидали Бандері і більшості діячів ОУН, що були ув’язнені в нім. концентраційних таборах, що вони не сприйняли програмових змін, санкціонованих згаданим збором, зберігають довоєнний світоглядовий догматизм і виключність, відкидають вимоги внутр.-орг. демократизації, розглядають УПА і УГВР як інструмент ОУН і т. п. Спір набрав відкритих форм на конференції ЗЧ ОУН у Міттенвальді (Німеччина), у серпні 1948 р. Бандера і його прихильники здобули більшість і довели до виключення з ЗЧ ОУН провідників опозиції та їх прихильників (І. Бутковський, о. І. Гриньох, М. Лебедь, З. Марцюк, В. Охримович, М. Прокоп, Д. Ребет, Л. Ребет, В. Стахів, Є. Стахів й ін.).

На переломі 1953 — 54 pp. в ЗЧ ОУН створився новий конфлікт на тлі програмових розходжень. Безпосередньою його причиною стало повідомлення про становище Проводу ОУН на Україні, згідно з яким останній підтвердив програмові постанови III Великого Надзвичайного Збору та доручив трьом особам, а саме С. Бандері, З. Матлі й Л. Ребетові зформувати нове керівництво ЗЧ ОУН. Бандера і нова опозиція прийняли повідомлення з України за автентичне і на його основі почали переговори про реорганізацію ЗЧ ОУН. Переговори в справі реорганізації ЗЧ ОУН не дали позитивних наслідків, і в лютому 1954 року стався новий розкол. Більшість чл. підтримала Бандеру, а меншість з З. Матлою і Л. Ребетом (звідти популярна назва «двійкарі»), утворили нову орг-цію спершу з тією самою назвою — ЗЧ ОУН, з кін. 1956 p. з новою — Орг-ції Укр. Націоналістів за кордоном (ОУНз); перший гол. — Л. Ребет, після його вбивства больш. агентом Б. Сташинським у 1957 р. — Р. Ільницький, а відтак Б. Кордюк, провідні чл.: Р. Борковський, А. Камінський, К. Кононенко, В. Маркусь, Б. Підгайний, Д. Ребет, І. Козак. Гол. ЗЧ ОУН був Бандера, після його вбивства Б. Сташинським у 1959 р. — С. Ленкавський, з 1968 р. Я. Стецько, який на IV Великому Зборі того ж р. був вибраний гол. ОУН. Провідні чл. після 1954 p.: І. Білинський, Г. Васькович, І. Вовчук, Р. Малащук, О. Тюшка, Л. Футала. Після смерти А. Мельника у 1964 р. гол. ПУН вибрано О. Штуля-Ждановича, провідні чл.: Д. Андрієвський, Я. Гайвас, З. Городинський, О. Грановський, О. Зінкевич, М. Капустянський, З. Книш, С. Кобилянський, Я. Маковецький, М. Плавюк, Ю. Пундик.

Всі три ОУН діють далі у всіх країнах поселення еміґрації. Найчисленнішими є ЗЧ ОУН. Під їх впливом є гром. орг-ції: Об’єднання Українців Франції, Союз Українців у Брітанії, Орг-ція Оборони Чотирьох Свобід у ЗДА, Ліґа Визволення України в Канаді, Спілка Укр. Молоді та ін.; газ.: «Шлях Перемоги», «Гомін України», ж. «Визвольний Шлях», англомовний ж. «Ukrainian Review». ЗЧ ОУН відограє керівну ролю в Антибольш. Бльоці Народів (АБН). Під впливом ОУН під проводом О. Штуля є Укр. Нац. Єдність у Франції, Орг-ція Держ. Відродження у ЗДА, Укр. Нац. Об’єднання в Канаді, «Відродження» в Арґентіні; газ.: «Укр. Слово» і «Новий Шлях», ж. «Самостійна Україна». Обидві ОУН мають чималі впливи в Укр. Конґресовому Комітеті Америки (УККА) і у Світовому Конґресі Вільних Українців. Особливістю ОУНз є її пов’язання з програмою III Великого Надзвичайного Збору ОУН 1943 р. та об’єднання частини інтелектуальних діячів, викладачів ун-тів і публіцистів; орган — місячник «Укр. Самостійник». ОУН під проводом Мельника-Штуля (з 1948) і ОУНз (з 1967) є чл. Укр. Нац. Ради. ОУНз ідейно-програмово пов’язана з Закордонним Представництвом Укр. Гол. Визвольної Ради (ЗП УГВР).

Література: Див. стор. 1 727 і Розбудова Нації 1928 — 34; Лебедь М. Укр. Повстанська Армія. Мюнхен 1946; Програма Орг-ції Укр. Націоналістів 30 серпня 1947 р. Накладом ОУН. 1947; Бандера С. В десяту річницю створення Рев. Проводу ОУН. Гомін України. Торонто 3, 10, 17 червня 1950; Кравців Б. Перші гасла і перші стріли. До іст. розвитку націоналістичного руху на ЗУЗ. Вісник ООЧСУ, Нью-Йорк, січень-лютий 1951; Мірчук П. Степан Бандера символ рев. безкомпромісовости. Нью-Йорк — Торонто 1961 Кричевський Р. ОУН в Україні, ОУНз і ЗЧ ОУН. Мюнхен 1962; Anders K. Mord auf Befehl. Der Fall Staschynskij. Мюнхен 1963; Камінський А. На новому етапі. Нью-Йорк 1965; Мірчук П. Нарис історії ОУН, т. І. Мюнхен — Лондон — Нью-Йорк 1968.

М. Прокоп


Організація Українських Соціялістів (ОУС), об’єднання прихильників дем. соціялізму в ЗДА, заснована 1950 р. з нових еміґрантів, ідейно споріднена з Укр. Соц. Партією; співпрацює з Укр. Вільною Громадою Америки та ін. орг-ціями й установами, що підтримують Держ. Центр УНР в екзилі. Бере участь у редаґуванні журн. «Вільна Україна». Діячі ОУС: С. Ріпецький, В. Лисий, І. Паливода, Я. Зозуля, В. Діберт, Г. Ничка, М. Галій, М. Кучер та ін.


Організація Української Молоді у Франції (ОУМуФ), заснована у 1956 p.; централя в Парижі, 10 філій; організує щорічно курси українознавства (50-120 учасників), видає ж. «Bulletin Franco-Ukrainien». Провідні діячі: Б. Камянецький, О. Репетило, К. Лазовінська, К. Гузар-Угрин, Т. Горішний.


Організація українців міста Львова, постала на поч. 1920-их pp. заходами С. Біляка з метою орг. оформлення всіх українців Львова та ширення нац. свідомости серед укр. робітництва; діяльність її полягала гол. у спільних виступах при виборах і нац. маніфестаціях. Пізніше її очолювали; І. Ліщинський, А. Березовський; довголітній заслужений секретар А. Добрянський. О. у. м. Л. була непартійна, хоч були намагання, зокрема під час «нормалізації», створити з неї прибудівку до УНДО.


Організація Хліборобів (Reichsnährstand), примусова станова орг-ція хліборобів в на:ціонал-соц. Німеччині. При О. Х. існували відділи для чужинецьких робітників, м. ін. у 1942 — 45 pp. для українців з Ген. Губ., яких вивезли на роботи в сіль. госп-ві. Укр. центр. відділ (осідок у Берліні) очолював А. Кішка. Відділ мав кількадесят опікунів (Betreuer) у різних місцевостях з завданням подавати укр. робітникам правну, а з 1944 р. й культ. допомогу (референт С. Никорович). Орган — тижневик «Земля». Можливості праці укр. відділу О. Х. були менші, ніж Нім. Фронту Праці, гол. через розпорошеність укр. с.-г. робітників.


Організований набір робітників в СССР і УССР, одна з форм забезпечення пром-сти, будівництва та транспорту робочою силою (ін. форми: пляновий набір підприємствами, добровільне переселення, переведення робітників до праці на ін. підприємства абож до ін. галузі, держ. розподіл випускників проф.-техн. училищ, організована праця випускників техн. ін-тів і вищих шкіл, гром. призови, комісії для справ неповнолітніх і органи соц. забезпечення для трудовлаштування інвалідів). О. н. р. відограє важливу ролю у перерозподілі трудових ресурсів в сер. кожної республіки, як також між окремими екон. р-нами СССР. Орг. структура: при Раді Мін. СССР і поодиноких 15 республік — Гол. Управління для О. н. р. і переселення, при облвиконкомах їх відділи, в більших м. і районних центрах уповноважені. Апарат О. н. р. і переселення стоїть у тісному зв’язку гол. з відділами трудових резервів при Госпляні СССР і в республіках. Ті, що наймаються на роботу по О. н. p., одержують після укладення трудового договору одноразову грошову допомогу, оплачений проїзд до місця праці, забезпечуються житловою площею та ґарантією на вивчення певної професії.

На сов. Україні О. н. р. відограс гол. ролю в переселенні робочих резервів в межах республіки. Щороку до пром-сти в Донецько-Придніпровську зону направляють 45-50 000 постійних робітників, а в колгоспи і радгоспи півд. р-нів 5-10 000 родин (перев. з зах. обл. України). У 1946 — 62 pp. було направлено в УССР на працю по О. н. р. понад 2,2 млн робітників, у тому ч. 810 000 поза межі України. У сіль. госп-во переселено в той час 277 000 родин, в тому ч. 88 000 поза межі респ. Не зважаючи на пропаґанду і адміністративний тиск (гол. в сталінські часи) О. н. р. не став бажаним знаряддям масового виселювання робочої сили з України у сх. р-ни СССР, і гол. джерелом поповнення робочих кадрів стає щораз більше набір, організований безпосередньо підприємствами. Починаючи з 1960 р. тривають заходи для поліпшення праці О. н. p., м. ін. перевага віддається вербуванню міськ. населення з досвідом на виробництві і професією. На Україні, напр., по О. н. р. направлено на роботу у 1960 р. 55,4% робітників з м. і 44,6 з с., а у 1962 р. відповідно 58,3% і 41,7%.

У зв’язку з кризою О. н. р. у 1967 р. організовано респ. держ. комітети для використання трудових резервів, орг. структура яких подібна до схеми О. н. р. Тепер в СССР готується реформа всієї системи О. н. р.

Б. Левицький


Оргіїв, Оргєєв (VI — 9), м. у Басарабії над р. Реутом, 14 400 меш. (1959), р. ц. Молд. ССР; в Оргіївському пов. в період між двома світовими війнами жило 2 500 українців.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.