[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1868-1880.]

Попередня     Головна     Наступна

Ордалії, див. «Суди Божі».

Ордени й відзнаки УССР, упродовж 1921 — 32 pp. Президія ВУЦВК УССР мала право нагороджувати громадян УССР Орденом Трудового Червоного Прапора УССР, а також всесоюзними орденами й медалями. Від 1933 р. це право від уряду УССР відібрано, і своїх орденів та медалів УССР більше не має. Триступневий військ. орден — Орден Богдана Хмельницького (заснований у 1943 p.), як і всі ін. ордени і медалі в СССР, має право видавати тільки всесоюзний уряд у Москві. Уряд УССР має право нагороджувати лише почесними званнями, як, напр., Народний артист УРСР, почесними грамотами тощо. До почесного звання додається нагрудний знак, який однак ранґою нижчий за медалю. (Див. також Військ. відзнаки).

Орджонікідзе (VI — 15), м. обл. підпорядкування Дніпропетровської обл., одне з гол. міст Никопільського манґанового басейну, 33 600 меш. (1966). Видобуток манґанової руди, збагачувальні фабрики, зав. «Буддеталь». О. стало м. 1956 р. в наслідок об’єднання ряду робітничих селищ та с. Олександрівки.

Орджонікідзе (X — 25), до 1932 р. — Владикавказ, з 1944 до 1954 — Дзауджикау, м. у півн. передгір’ї Кавказу, столиця Півн.-Осетинської АССР, 212 000 меш. (1966); досить сильна укр. колонія (у 1926 р. 4 000, або 5,1% всього населення).

Орджонікідзе Григорій, псевд. Серґо (1886 — 1937), грузин, больш. діяч, друг і співр. Сталіна. До 1917 р. на партійній роботі на Кавказі та за кордоном, кілька разів арештований і засланий на Сибір. Під час першого больш. наступу на Україну, протягом січня-березня 1918 p., був особистим уповноваженим Леніна й Троцького з титулом «надзвичайного комісара р-ну України». По партійній лінії йому підлягав Нар. Секретаріят і Антонов-Овсієнко з військом. О. керував також вивозом харчів і вугілля до Росії, а при відступі з Донбасу — затопленням шахт. У 1919 р. брав участь в орг-ції розгрому Денікіна на Лівобережжі. У 1920 — 21 pp. час від часу приїздив з Москви у Донбас організувати відбудову пром-сти. Згодом керівний партійний діяч на Кавказі, де разом з Сталіном знищив грузинський нац. «ухил». Протягом 1926 — 30 pp. очолював Центр. Контрольну Комісію ВКП(б) та наркомат роб. — сел. інспекції і був відповідальний за проведення всіх «чисток» за цей період (зокрема виключення з партії троцькістів, звільнення з посад шумськістів-хвильовістів на Україні та ін.). Навесні 1930 р. уповноважений ЦК для колективізації й розкуркулення на Україні, Кубані й Півн. Кавказі. Як гол. Вищої Ради Нар. Госп-ва (1930) і нарком важкої пром-сти СССР (1932), керував індустріялізацією, зокрема електрифікацією Донбасу і Придніпров’я. В кін. 1936 р. розійшовся з Сталіном у питанні «чистки» кадрів, а в лютому 1937 p., уникаючи арешту, поповнив самогубство.

[Орджонікідзе Григорій, псевд. Серґо (* Ґореша, Грузія — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

В. Г.

Ординський вихід, данина й ін. повинності тат. ханам, сплачувані населенням України і Московії у 13 — 15 вв. Спочатку О. в. збирали тат. урядовці, баскаки, а згодом місц. кн. На укр. землях, які в сер. 14 в. підпали під владу В. Князівства Лит., сплачування О. в. припинилося.

Орел, назва двох родів хижих птахів родини яструбових — Aquila й Наliaëtos, розмах крил до 2,5 м, вага від 650 г до 6 кг; живляться дрібними ссавцями, птахами, плазунами, рибою іноді падлом. На Україні є 8 видів: О. беркут (A. chrysaëts L.), розмах крил до 2 м, гніздиться, майже виключно в Карпатах; О. степовий (A. rapax Temm.) — тільки в степу, рідкий; О. могильник (A. heliaca Sav.); підорлики — великий (A. clanga Pall.) і малий (A. pomarina Brehm.), — на Поліссі й у Лісостепу; О. карлик (A. pennata Gm.). До роду Haliaëtos належать: О. сіруватень або білохвіст (H. albicilla L.), на Поліссі, в Лісостепу й у Карпатах; О. довгохвіст (H. leucoryphus Pall.) у сх. Степу. О. тепер рідкісні птахи; як пам’ятки природи більшість їх нині під охороною закону.

Орелецький Василь (* 1895), правник родом з Буковини; з 1920 р. на еміґрації в Чехо-Словаччині, з 1945 у Німеччині. У 1920 — 30-их pp. активний у студентському русі, зокрема у міжнар. зв’язках, довголітній гол. ЦеСУС-у (1925 — 33); доц. (з 1939) і проф. міжнар. права УВУ, його ректор (1964 — 65 і 1966 — 68). Монографія «Теорія С. Пуфендорфа з міжнар. права» (1939); ст. на студентські теми та з міжнар. політики.

[Орелецький Василь (1895, Лужачи, Чернівецький пов. — 1976, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Орель, ліва притока Дніпра, довж. — 320 км, сточище — 9 800 км². Протікає Придніпровською низовиною; пересічна шир. річища 20 м, долини — 7 км, течія повільна; несудноплавна. Найбільші з приток: Багата, Берестова, Орчик (праві), та Орелька (ліва).

Орелька, ліва притока р. Орелі (басейн Дніпра), довж. — 95 км, сточище 805 км².

[Оренда. — Доповнення. Т. 11.]

Оренчук Василь (1890 — 1958), промисловець, політ. діяч і публіцист родом з Галичини; 1917 — 18 заступник дир. у Мін-ві закордонних справ у Києві. 1919 — 22 консул УНР у Мюнхені; політ. й екон. ст. укр. і чужими мовами.

[Оренчук Василь (* Стоянів, Радехівський пов. — † Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]

Оренштайн Яків (1875 — ?), жид. роду засновник і власник в-ва «Укр. Накладня» у Коломиї (з 1903) і Берліні (1919 — 32), що видавало універсальну бібліотеку п. н. «Заг. Бібліотека» (всього 230 тт.). ілюстровані твори укр. клясиків і сучасних письм., бібліотеку укр. й іноземних романів, муз. твори, шкільні підручники, атласи й геогр. мапи, кн. для дітей, суспільно-політ. твори тощо. З 1933 р. О. переїхав до Варшави, де мав книгарню; з кін. 1939 р. доля невідома.

Орест (справжнє прізвища Зеров) Михайло (1901 — 63). поет і перекладач родом з Зінькова на Полтавщині, брат Миколи Зерова. Закінчив Ін-т Нар. Освіти в Києві, де й жив до 1944 з пед. чи літ. праці, нічого тоді з поезії не друкуючи. По війні — на еміґрації в Авґсбурзі (Німеччина), засновник і керівник Ін-ту літератури в Мюнхені. Зб. поезій: «Луни літ» (1944;, «Душа і доля» (1946), «Держава слова» (1952), «Гість і господа» (1952), і посмертна «Пізні вруна» (1965). О. вважається продовжувачем на еміґрації київ. школи неоклясиків 20-их pp., хоч це звужує його значення, бо насправді він виходить поза межі неоклясичних канонів у різних напрямках. Його поезія становить досконалий взірець культури версифікації й літ. мови. Цими ж прикметами характеризується і його чимала перекладницька спадщина: «Вибрані поезії» С. Ґеорґе (1952), «Вибрані поезії» Р. М. Рільке, Г. Гофмансталя, М. Давтендая (1953), «Антологія нім. поезії» (1954), «Антологія франц. поезії» (1954), «Поезії» Леконт де Ліля (1956), «Море і мушля» (1959) і з прози «Сім нім. новель» (1962). О. видав також до того не публіковані або такі, що стали бібліографічною рідкістю, праці М. Зерова в кількох зб.: «Sonnetarium» (1948), «Catalepton» (1951), «Corollarium» 1958) та «Нове укр. письменство» (1960). Ред. зб. спогадів про М. Зерова, П. Филиповича і М. Драй-Хмару «Безсмертні» (1963).

[Орест (справжнє прізвище Зеров) Михайло († Авґсбурґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.

Орешкевич Федір (1882 — 1936), оперовий співак — драматичний тенор, родом з Чернігівщини; учився у Петербурзькій Консерваторії і в Італії. У 1906 — 18 pp. у Київ. опері, згодом учитель співу. Заголовні ролі в операх «Садко» (М. Римського-Корсакова), «Зіґфрід» (Р. Ваґнера), Іоан («Пророк» Д. Маєрбера) та ін.

[Орешкевич Федір (1872, Одеса — 1932, Київ), у 1906 — 13 і 1915 — 25 pp. у Київ. опері. — Виправлення. Т. 11.]

Орешкін Юрій (* 1906), металюрґ-доменщик родом з Дніпродзержинського, з 1954 р. дир. Дніпровського метал. зав. у Дніпродзержинському; впровадив ряд винаходів і удосконалень у метал. виробництві.

[Орєшкін Юрій (Георгій) (1906 — 1974, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]

Орженцький Роман (1863 — 1923), теоретик-економіст і статистик, родом з Житомира; закінчив Одеський Ун-т, де перебував до 1907 p., згодом у Ярославлі й Петербурзі, де 1918 став проф. ун-ту. У зв’язку з обранням у 1919 д. чл. УАН переїхав до Києва; у 1921 — 22 гол. III (соц.-екон.) Відділу УАН, перший гол. Т-ва Економістів у Києві; помер у Варшаві. В екон. науках О. спеціялізувався на теорії вартоСти й цін, був першим укр. матем. економістом (марджіналістом) та представником психологічної школи граничної корисности в політекономії (в чому наслідував австр. школу К. Менґера). Зокрема зважав за можливе кількісне вимірювання й порівняння почуттів споживачів; послідовно критикував трудову теорію вартости К. Маркса. У статистичних науках обґрунтував у той час нову методу вимірювання зведених ознак великокількісних явищ за допомогою відносних величин та ймовірностей. Досліджував рух ринкових цін у Києві в умовах грошової інфляції (Статистичний бюлетень Київ. бюра Центр. Статистичного Управління УРСР за 1922 p.). Гол. праці: «Полезность и цена» (1895), «Учение об экон. явлении, введение в теорию ценности» (1903), «Политическая экономия» (1909), «Сводные признаки» (1910), «Учебник математической статистики» (1914), «Элементарная теория статистических величин и вычислений» (1921).

В. Г.

Оржиця, права притока р. Сули (басейн Дніпра), довж. — 117 км, сточище — 2 190 км²; перепливає Придніпровську низовину; понад 7% площі сточища О. займають болота.

Оржиця (IV — 13), с. на Придніпровській низовині, р. ц. Полтавської обл.; 2 100 меш. (1966).

Оржів (III — 7), с. м. т. на Волині, р. ц. Рівенського р-ну, Рівенської обл.; 1 400 меш. (1965).

Орисики, нар. майстрі рельєфної і круглої різьби на дереві, до 1945 р. в с. Вільці та Балутянці б. Риманова на Лемківщині. Визначніші: Михайло О. (1885 — 1946) та Петро О. (* 1922) — з 1945 у Львові («Мисливець», «Орел на дереві», мініятюрні різьби — «Кізочки» й ін.).

Оришевський Ян († 1605), поль. шляхтич, один з організаторів укр. реєстрового козацтва, гетьман запор. (1580 — 91). У 1578 р. — помічник кн. М. Вишневецького у командуванні відділом реєстрового козацтва. В 1580 p., на чолі коз. відділу, брав участь у моск. війні, а в 1585 р. воював проти Криму. На доручення О. зладжено список реєстрових козаків 1581 р. — найважливіше джерело до студій етнічного складу ранньої козаччини. Був представником Запор. війська на конвокаційному соймі 1587 p.; 1600 p. посередничав у переговорах між поль. урядом і козаччиною.

[Оришевський (Оришовський) Ян (бл. 1535, Оришів Ляцький, Белзьке воєводство — 1605, імовірно Гайсин). — Виправлення. Т. 11.]

Орищин Микола, гал. письм., автор друкованих у «ЛНВ» з 1903 p. оп. і зб. оп. «Тяжка заповідь» (1912).

Орієнталістика, сходознавство, вивчення мов, історії та культури народів Сходу (Азії й Африки). Початково О. обмежувалася до практичного знання сх. мов та країн. Вже в княжу добу встановлялись близькі політ., династичні, торг. й воєнні взаємини з народами алтайськими (тюрки: хозари, торки, половці; гуно-болгари: гуни, печеніги, дунайські та волзькі болгари; монголи), іранськими (соґдійці-бродники-деремела, алани, яси), кавказькими (обези-грузини, касоги-черкеси), вірменами, жидами й ін. Руські купці прибували до Баґдаду, паломники відвідували Палестину (Данило ігумен). Вже у 11 в. у Києві діяла школа перекладачів з старожид. мови; у 14 в. звідти ж вийшла раціоналістична течія т. зв. жидівствуючих. Практичне знання мови потюрчених монголів («татар») і також османсько-тур. мали не тільки коз. дипломати, але й деякі з гетьманів (Б. Хмельницький); тур. мову знали укр. й вірменські купці; один з них Ю. Ф. Кульчицький був перекладачем цієї мови при Сх. Компанії у Відні. Араб. мову знав і подорожував по різних країнах Близького Сх. В. Григорович-Барський. Різні тюркські, монгольські та тунгузькі мови вивчали правос. митр. і єп. укр. походження в Сибіру 17 — 18 вв., як, напр., Федір (Філофей) Лещинський, Інокентій (Іван) Кульчицький, Інокентій Нерунович.

Початки наук. дослідження Сх. на Україні зв’язані з історією Харківського Колеґіюму та його великої сходознавчої бібліотеки. У Харкові була створена вже 1804 р. при ун-ті катедра О. (євреїстика з семітологією), що її очолював короткий час Й. Барендт († 1805). Згодом у 1829 — 32 pp. у Харківському Ун-ті працював арабіст й іраніст Б. Дорн (1805 — 81). Скасована 1855 p., після створення в Петербурзі центру О. Рос. Імперії, катедра О. у Харківському Ун-ті була відновлена 1870 р. як катедра індології та порівняльного мовознавства. Першим проф. був чех В. Шерцль (1843 — 96), автор виданої 1873 р. санскритської граматики. Його наступниками були: шотляндець Е. Діллон у 1874 — 89 pp., українець Д. Овсянико-Куликовський — до 1905 р. і після нього П. Ріттер, санскритолог, дослідник старих і нових літератур Індії.

Другим після Харкова осередком О. на Україні був Київ. Вченим орієнталістом був проф. Києво-Могилянської Академії С. Тодорський (1700 — 54), учень відомого нім. семітолога X. Б. Міхаеліса. В заснованій 1819 р. Київ. Духовній Академії гебраїстику викладали: А. Олесницький (1842 — 1904), М. Олесницький (1848 — 1905), В. Рибинський (1867 — ?). У Київ. Ун-ті існувала катедра санскриту та порівняльного мовознавства. Засновником київ. школи індологів був Ф. Кнауер (1849 — 1918), автор підручника санскриту та видавець ведійських ритуальних текстів. Його учнями були м. ін. О. Баранников (1890 — 1952), засновник філол. школи індології в СССР, дослідник новоіндійських мов та літератур, автор монографії про мову укр. циган, М. Калинович, керівник катедри заг. мовознавства в ВУАН з 1930 р.

Катедра санскриту та порівняльної філології діяла також в Одеському Ун-ті, у якому працювали м. ін. харківські орієнталісти В. Шерцль (у 1884 — 96 pp.) і Д. Овсянико-Куликовський. Чимало матеріялів до історії зв’язків України з Сх. опубліковано у «Записках» Одеського Т-ва Історії і Старожитностей (1844 — 1919).

У Львівському Ун-ті О. була представлена гебраїстикою в рамках теологічното фак. та порівняльним мовознавством (з кін. 19 а.). З 1903 р. там викладав укр. бібліст о. Т. Мишковський, пізніший проф. Гр.-Кат. Духовної Академії. У 1920 — 39 pp. Львівський Ун-т став центром поль. О. (катедри філології Близького і Далекого Сх., індології). Там працювали: алтаїст-монголіст В. Котвіч, іраніст Ю. Курилович, санскритист А. Ґавронський, індолог С. Стасяк. Львів був осідком Поль. Орієнталістичного Т-ва (1922 — 39), яке видавало свій ж. «Rocznik Orientalistyczny». У 1939-41 pp. у Львівському Ун-ті ім І. Франка катедру індології очолював С. Стасяк, доц. був тюрколог Є. Завалинський, викладачем індолог В. Шаян. Після переїзду Ю. Куриловича 1946 р. до Польщі, наук. О. у Львівському Ун-ті припинилася; тільки ведеться практичне навчання китайської мови та санскрипту (М. Кнорозов).

О. почала широко розвиватися на Україні у 1920 р. Розвиток О. у ВУАН зв’язаний з діяльністю А. Кримського, вихованця, згодом проф. Лазаревського Ін-ту Сх. Мов у Москві, автора ряду університетських підручників з семітології, араб., перської та тур. мов, історії та літератури і праць з історії корану й ісляму. Під керівництвом А. Кримського діяли: Кабінет Арабо-Іранської Філології та Тюркологічна Комісія при його ж Іст.-філол. Катедрі, Жид. Іст.-Археографічна Комісія — всі в рамках Іст.-Філол. Відділу ВУАН. Співр. цих установ були: Товфік Кезма (1882 — 1958), араб з походження, викладач араб. мови й автор елементарної граматики араб. мови (1928), П. Лозієв, Т. Грунін, автор першої граматики тур. мови укр. мовою і дослідник половецької мови укр. вірмен, І. Талант, В. Іваницький та ін. У 1931 — 32 pp. всі ці установи були ліквідовані (деякі співр. ув’язнені або заслані), А. Кримському заборонено друкувати написані ним монографії («Історія хозарів», «Історія новоараб. літератури» й ін.) і тільки з 1939 р. йому дозволено мати аспірантів з сходознавства (між ними були: тюрколог-ісляміст О. Пріцак, семітолог А. Робінзон, якутолог Г. Ерґіс).

Поза ВУАН орієнталістичні студії велися в ряді окремих установ. Заснований у Києві 1918 р. для підготови дипломатичних і торг. кадрів Укр. Держави Близькосхідній Ін-т (ректори Е. Сташевський, І. Бабат) був реорганізований 1920 р. в Ін-т Закордонних Зв’язків. У 1924 р. група його кол. студентів (Л. Величко, Л. Левитський, І. Фалькович й ін.) заснувала семінар вивчення Близького Сх., який на поч. 1925 р. злився з семінаром сходознавства при Київ. Ін-ті Нар. Госп-ва та з Київ. Домом Народів Сх. у київ. філіял Всерос. Наук. Асоціяції Сходознавства (ВНАС). У листопаді 1925 р. цей філіял ВНАС реорганізовано у самостійний Всеукр. Центр Наук. Сходознавства (ВУЦНС). Того ж року у Харкові створено за ініціятивою П. Ріттера, А. Ковалівського, поета й орієнталіста П. Тичини сходознавчу секцію Харківського Наук. Т-ва. У січні 1926 р. ця секція і київ. ВУЦНС об’єдналися у Всеукр. Наук. Асоціяцію Сходознавства (ВУНАС) з філіялами в Києві й Одесі. В 1929 ВУНАС мала 193 д. чл. (83 у Києві, 60 у Харкові, 50 в Одесі) та 158 чл.-прихильників. На гол. ВУНАС був обраний О. Шліхтер, на заступників — дослідник тур. права О. Гладстерн і дослідник тур. економіки Л. Величко; наук. секретарем — дослідник природних багатств Л. Левитський. У працю ВУНАС включилися численні укр. сходознавці на Україні і поза її межами, крім названих досі, видатніші: тюркологи — О. Самойлович (Ленінград), В. Дубровський; іраністи — М. Констянтинопільський, М. Левченко; з індологів — О. Баранников; з японологів — Ф. Пущенко. З ВУНАС співпрацювали економісти — В. Левитський та Є. Берлянд; історик античного світу В. Бузескул; історики Далекого Сх. — Б. Курц та І. Тригубов; історики зв’язків України з Сходом — В. Пархоменко, М. Горбань, Ф. Петрунь, О. Оглоблин; історики сх. мистецтва — В. Зуммер, О. Федоровський, Д. Гордіїв, Т. Івановська й ін.

У 1926 р. ВУНАС організувала держ. курси сходознавства з 3 відділами (перський, тур. та японський) у Харкові (дир. П. Ріттер) і 3 відділами (араб., перський і тур.) у Києві (дир. П. Лозієв). У 1930 р. ці курси були реорганізовані в Укр. Наук.-Досл. Ін-т Сходознавства (УНДІС) під керівництвом заступника наркома освіти УССР А. Полоцького.

У 1928 р. представники ВУНАС брали участь у XVII Міжнар. Конґресі Орієнталістів в Оксфорді, і у 1927 — 28 р. вона організувала два Всеукр. Сходознавчі з’їзди у Харкові з участю м. ін. вчених Туреччини й Персії. У 1928 р. делеґація ВУНАС відвідала Туреччину, і в 1929 р. за участю тодішнього декана Істамбулського Ун-ту М. Фуада Копрюлю були створені при цьому ж ун-ті та при ВУНАС комісії для вивчення укр.-тур. взаємин.

У 1933 р. ВУНАС та всі її установи були ліквідовані, гол. діячів укр. О. заарештовано або депортовано з України.

Були припинені видавані Асоціяцією спеціяльні сходознавчі журн.: «Бюлетень ВУНАС» (1926-28; 5 чч.) та «Східній Світ» (1927-31; 12 тт.). Підготовані ВУНАС до друку словники: азербайджансько-укр. (за ред. В. Дубровського), вірмено-укр. (за ред. П. Тичини), грузиноукр. (за ред. Г. Наморадзе) — після ліквідації ВУНАС у 1933 р. — не появилися. Тоді ж був знищений готовій до друку підручник османської палеографії В. Дубровського. О., як наука, перестала розвиватися на Україні.

Відсутність наук. осередків О. характеристична для стану науки в УССР і далі протягом 1945 — 67 pp. Крім лекторатів сх. мов, нема фактично катедри сходознавства в жадному з університетів УССР. Найвидатніший сучасний укр. орієнталіст А. Ковалівський, повернувшись у 1944 р. з заслання, очолює у Харківському Ун-ті тільки катедру історії сер. віків. Продовжуючи працювати в ділянці арабістики (нове доповнене вид. записки Ібн Фадлана, рос. мовою, 1956) та історії укр. О. («Антологія літератур Сходу», 1961), Ковалівський гуртує коло своєї катедри молодих орієнталістів. Під його керівництвом працюють: історик античного Сх. С. Авербух, історик Вірменії Г. Погосівна Пінгір’ян, знавець осетинської та вірменської мов В. ТичинаБерест, історики. Туреччини А. Алекберлі та Н. Рашба, дослідник археології Сер. Азії й Китаю Б. Шрамко, історик Китаю Б. Вєтров, історик Індії Ю. Литвиненко, індонезіолог В. Бадян, японолог Я. Побіленький та ін.

О., як наук. дисципліна, цілком занедбана в діяльності АН УРСР. Існування створеного у 1964 р. відділу зарубіжних країн Сх. в Ін-ті Історії АН УРСР було короткотривале. Над питаннями О. працюють тільки окремі науковці, як, напр., дослідник історії й культури укр. вірмен Я. Дашкевич в Ін-ті Суспільних Наук АН УРСР, тюрколог І. Черников.

У Київ. Ун-ті викладає І. Чирко, знавець китайської та японської літератур. На дипломатичній службі — знавець араб. літератури Ю. Кочубей.

Поза межами України, в ун-тах та інтах РСФСР й ін. сов. респ., працювало і працює чимало орієнталістів українців або укр. походження. Крім індолога О. Баранникова та тюрколога світової слави О. Самойловича (розстріляний 1938 p.), видатніші серед них: С. Руденко, д. чл. НТІН, ленінградський археолог (поховання скитів і гунів в Азії) й етнолог (монографія про башкирів), історик Китаю Л. Симонівська (працює в Москві з 1939 p.), історик китайської літератури М. Федоренко (тепер на дипломатичній службі), історик Японії П. Топеха, тюрколог В. Филоненко (працює у П’ятигорську), учень Кримського А. Станишевський (в Ташкенті) та ін.

У заснованому 1899 р. у Владивостоці Орієнтальному Ін-ті вчилося чимало українців і деякі з них продовжували наук.-літ. працю (сінолог Ф. Даниленко, японолог Б. Воблий й ін.). Після революції був створений Орієнтальний Ін-т у Харбіні, де працював також укр. сінолог Д. Варченко. Вихованець цього ін-ту сінолог і японолог В. Одинець викладав історію Сх. Европи у китайському ун-ті в столиці Манджурії Сінкінґу. Там же працював японолог А. Діброва. У Пекіні в 1935 — 46 pp. жив зах.-укр. письм. і японолог С. Левинський. У Харбіні 1936 р. був виданий зб. «Далекий Схід» з укр. перекладами з японської та китайської мов. Там же 1944 р. вийшов «Укр.-ніппонський словник» А. Діброви й В. Одинця.

На еміґрації в Европі О. була представлена працями Д. Дорошенка про укр.-тур.-крим. взаємини (1933, 1936; у співпраці з чес. орієнталістом Я. Ріпкою). У Варшавському Ун-ті працювали митр. Діонисій Валединський (біблійна та христ. археологія), І. Огієнко (переклад Біблії з старогебрейської мови). Після другої світової війни при УВАН в Авґсбурґу у 1946 — 51 pp. діяла Сходознавча Комісія, до складу якої входили: В. Державин (цікавився єгиптологією та африканістикою), В. Дубровський (історія Криму) — обидва кол. чл. ВУНАС, П. Курінний (археологія Сх.), О. Пріцак (тюркологія), М. Антонович (історія старовинного Сх.) й ін.

До 1945 р. у Берлінському Ун-ті працював тюрколог, знавець тат. мови М. Бриньовський (1916-54). У ЗДА, в Чікаґському Ун-ті з 1962 р. працює фахівець з нової араб. літератури Я. Стеткевлч, у Гарвардському Ун-ті з 1964 р. — алтаїст-тюрколог й історик Евразії О. Пріцак.

Допоміжне значення для розвитку укр. О. мали переклади з сх. літератур. З вірменської, грузинської, угорської мов перекладав поет П. Грабовський. Численні переклади з клясичних мов Близького Сх. дав А. Кримський (три зб. «Пальмове гілля», 1901, 1908, 1922). З старих та нових літератур індійського континенту перекладали П. Ріттер та О. Баранников. З санскриту — Г. Хоткевич. Широко розвинулася перекладацька діяльність з сх. мов у 1920-их pp. Тоді було зроблено багато перекладів з семітських, іранських, кавказьких, тюркських та далекосх. мов. Дещо з цих перекладів було надруковане, але багато не змогло появитися через репресії 1930-их pp. Перекладацька діяльність укр. письм. частково відновилася після смерти Сталіна. З другої пол. 1950-их pp. знову друкуються переклади з мов: осетинської, вірменської, жид., угор., тат., узбецької, киргизької, грузинської, китайської, японської. Найвидатнішими сучасними перекладачами є М. Лукаш, перекладач з 18 зах. і сх. мов, І. Чирко (з китайської та японської), М. Бажан (з грузинської). На еміґрації працюють над перекладами з сх. мов: Є. Завалинський (тур.), В. Шаян (санскрит та ін. індійські мови), Л. Ґолубнича (китайська).

Література: Крачковский И. Очерки по истории русской арабистики. М.-Л. 1950; Ковалівський А. Антологія літератур Сходу. Х. 1961; Східній Світ — Червоний Схід. Систематичний покажчик (за ред. А. Ковалівського). Х. 1964; Poppe N. Introduction to Altaic Linguistics. Вісбаден 1965; Фалькович И. К истории советского востоковедения на Украине. ж. Народы Азии и Африки, ч. 4. М. 1966.

О. Пріцак

Орілька, Орелька (V — 17), с. м. т. Лозівського р-ну Харківської обл.; 7 000 меш. (1965); харч. пром-сть.

Оріньякська культура, археологічна культура півд. та сх. Европи на поч. пізньої палеолітичної доби, 40 000 — 25 000 до Хр. (назва від місцевости — Aurignac у Франції), носіями якої були люди сучасного фізичного типу. На Україні стоянки цієї культури зрідка розкинені по всіх землях, більші скупчення у великому коліні Дніпра, над Десною, в гор. й сер. Подністров’ю і в басейні гор. Прута (дослідники: М. Рудинський, І. Шовхопляс, П. Борисковський, Ю. Полянський, Г. Бонч-Осмоловський й ін.).

Оріхів (VI — 16) м. в півд. Україні, положене над р. Конкою, р. ц. Запор. обл.; 14 200 меш. (1965). Мех. і плодоконсервний зав.; швейна фабрика й ін.

Оріхове озеро (II — 4), на півд.-зах. Поліссі між Бугом і гор. Прип’яттю; висота — 149 м, площа — 5,9 км², глибина до 3,2 м.

Оркан Владислав, псевд. Смречинського Францішка (Orkan, Smreczyński; 1875 — 1930), поль. письм. натураліст і модерніст, автор повістей і драм з життя поль. сіль. бідноти в Бескидах; у повісті «Kostka Napierski» зобразив поль. сел. повстання 1651 р. на Підгаллі у пов’язанні з Хмельниччиною. О. був у зв’язках з І. Франком, В. Стефаником, М. Яцковим, Б. Лепким та ін.; перекладав з укр. літератури. Написав передмови та сприяв вид. поль. антологій укр. прози (переклади С. Твердохліба «Młda Ukraina», 1908; оп. М. Яцкова «Wieczorne psoty», В. 1911 й ін.) та поезії («Antologia współczesnych poetów ukraińskich», 1911 і 1913). Твори О. частково перекладені на укр. мову (драма «Скапаний світ», Л. 1901, «Костка Наперський», Х. 1930).

[Оркан Владислав (* Поремба Велика, Польща — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]

Оркестра, колектив музик-інстументалістів під керівництвом дириґента; залежно від «інструментального складу — буває духова, смичкова, шумова, симфонічна, нар. інструментів тощо. Найдавніше відомі О. на Україні — двірські-кріпацькі з 17 в. за своїм складом були духові (зокрема рогові), струнні, мішані тощо. Духові О. заведено указом Петра I з 1711 р. у військ. піхотних полках; 1820 р. постала духова О. при маґістраті у Києві. Симфонічні О. існували з другої пол. 19 в. при оперових театрах і при філармонійних т-вах; з пол. 1920-их pp. їх створено при філармоніях у Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпропетровському та ін. Нар. О. — т. зв. «троїсті музики» (перев. скрипка, цимбали, бубон) в УССР замінили проф. О. нар. інструментів як однородні (самі бандури), так і різнородні; найвідоміші при Держ. Капелі Бандуристів УРСР, Нар. Хорі УРСР, Київ. радіостанції, Харківській філармонії, Київ. Держ. Консерваторії та самодіяльні О. нар. інструментів Миколаївська і Луганська.

Визначніші оркестрові дириґенти України — М. Вериківський, Н. Рахлін, М. Малько, О. Климів, А. Рибницький, М. Колесса, Л. Туркевич, Ю. Луців, С. Турчак, Я. Вощак та ін.

Орлай Іван (1770 — 1829), лікар, педагог і осв. діяч родом з Закарпаття; чл. численних наук. т-в у Росії й за кордоном. Учився в ун-тах у Львові й Пешті, з 1790 р. в Росії, де 1793 закінчив Мед.-хірургічне училище в Петербурзі і працював як медик (м. ін. у 1808 — 21 як учений секретар мед. колеґії). У 1821 — 26 pp. — дир. гімназії (з 1824 — ліцею) кн. Безбородька у Ніжені, 1826 — 29 очолював Рішельєвський ліцей в Одесі. Автор праць з медицини («Pharmacopoea costrensis Ruthenica»), історії, педагогіки, м. ін. «История о карпато-россах», ч. I і III, 1804, «О необходимости обучаться преимущественно отечественному языку и нечто об обучении языкам иностранным», кн. I, 1825, «Мнение о преобразовании училищ в России» й ін.

[Орлай Іван (* Паладь [тепер Комаринці] — † Одеса), „Pharmacopoea Castrensis Ruthenica“. — Виправлення. Т. 11.]

«Орли», Кат. Асоціяція Укр. Молоді (КАУМ), т-во для поглиблення христ. й нац. виховання, що діяло у 1933 — 39 pp. на терені львівської архидієцезії з централею у Львові. Воно взяло свій поч. від Кат. Акції Укр. Молоді, яка виникла у липні 1933 р. після свята Укр. Молодь Христові. Спершу її очолювали архиєпархіяльні ради КАУМ, створені митр. А. Шептицьким для чоловічої (гол. А. Мельник), а згодом і жін. (гол. К. Янович) молоді. Після затвердження цивільною владою статуту «О.» і конституційних зборів у квітні 1937 р. діяла Гол. Рада «О.» з гол. А. Мельником, а з кін. 1938 р. — В. Глібовицьким. Клітинами «О.» були місц. гуртки (бл. 450), окремі для чоловічої і жін. молоді, з 4 відділами (новаки, доріст, юнацтво, старші); ч. чл. бл. 30 000. Методика праці була наближена до пластової. Літні вишкільні табори «О.» відбувалися в Крилосі (1935), на Соколі б. Галича (1936 — 38), у Страдчі б. Янова й Михайлівцях б. Рогатина (1939). Завдяки таборові праці, створеному «О.» при співучасті т-в «Сокіл», Карп. Лещетарського Клюбу і Укр. Студентського Спортового Клюбу у 1938 р. було відкопано підвалини Успенського собору у Крилосі. Ідеологічному вихованню «О.» допомагав місячник «Укр. Юнацтво», а додаток до нього «Готовсь», офіц. вид. «О.», подавав матеріял для праці в гуртках.

М. Грушкевич

«Орлик», місячник культури і суспільного життя, виходив у таборі переміщених осіб у Берхтесґадені (Німеччина) у 1946 — 48 pp., всього 22 чч.; ред. Т. Лапичак.

«Орлик», репрезентативний танцювальний ансамбль ім. гетьмана Пилипа Орлика, організований у Манчестері (Великобрітанія) 1949 р. під опікою СУБ. До 1968 р. «О.» відбув бл. 960. виступів, у тому ч. бл. 720 на міжнар. фестивалях фолкльору у Великобрітанії та ін. країнах Зах. Европи, здобуваючи перев. перші й другі місця; «О.» також мав виступи (бл. 70) у телебаченні. У 1958 р. «О.» разом з Укр. Капелею Бандуристів ім. Т. Шевченка із ЗДА відбув турне по 9 евр. країнах. Ансамбль «О.» складається з 25 — 35 танцюристів і має оркестру нар. інструментів. У репертуарі «О.» 36 нар. танків. Організатор і мист. керівник весь час П. Дністровик-Лазорищак.

Орлик Григорій (5. 11. 1702 — 14. 11. 1759), старший син Пилипа О., франц. граф, польний маршал Франції, політик і дипломат, чл. таємної королівської ради, посередник між укр. гетьманом в екзилі, франц. урядом і поль. королем Станіславом Лєщинським. Нар. у Батурині, О. вийшов з батьками на еміґрацію, вчився у Швеції, служив як старшина спочатку у швед., потім у саксонській ґвардії, далі у Польщі, а згодом у франц. армії і був на дипломатичній службі. 1730 р. їздив із спеціяльною місією до Царгороду, де став дорадником франц. посольства у справах Сх. Европи і вів акцію на користь батька. 1732 і 1734 pp. франц. уряд посилав О. до крим. хана, щоб спонукати його до підтримки запорожців і гетьмана П. Орлика проти Москви. 1733 р. О., на доручення франц. уряду, їздив до Польщі, щоб допомогти С. Лєщинському повернутися на поль. престол. 1734 р. О. зробив конспіративну подорож на Гетьманщину, де вів переговори з опозиційними колами старшини. Особливу активність О. виявив під час рос.-тур. (1735 — 39) і рос.-швед. (1741) воєн. Він не раз звертався з меморіялами до франц. й швед. урядів, попереджаючи про небезпеку моск. експансії й доводячи, що тільки визволення України з-під рос. влади може стримати цю експансію й забезпечити політ. рівновагу в Европі. Зокрема він виступав з проєктом антимоск. коаліції, до якої мали б увійти Франція, Швеція, Пруссія, Польща, Туреччина й Крим, з участю укр. козацтва. О. став після смерти свого батька лідером укр. еміґрації. Але дальший розвиток подій перекреслив укр. пляни О. Як франц. ген. він брав участь у Семилітній війні і, важко поранений під час битви під Бергеном, помер.

Папери Григорія О. знайшов (і частково опублікував.) у франц. урядових архівах і у фамільному архіві графів Дентевілів (Dinteville), що з ними був споріднений. О. (одружений з графинею Оленою Дентевіль), І. Борщак у 1920-их pp.

[Орлик Григорій (Григор) (16.11.1702 — 14.11.1759, бл. Міндена, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Voyage du Chevalier de Bellerive au camp du Roi de Suède à Bender, Mémoires du Gay-Trouin. Амстердам 1730; Mémoires d’Argencon, 5 тт. Париж 1857 — 58; Beer A. Die polnische Königswahl im Jahr 1733. Zeitschrift für allgemeine Geschichte, Kultur, Literatur und Kunstgeschichte, т. I. Штутґарт 1885; Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція. ЗНТШ, т. 134 — 35, Л. 1924; Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик. Л. 1932; Spuler B. Europäische Diplomaten in Konstantinopol bis zum 1739, Jahrbücher f. Geschichte Osteuropas, V. 1936; Feldman J. Stanisław Leszczyński. Вроцлав — Познань 1948; Borschak E. Hryhor Orlyk, France’s Cossack general. Торонто 1956.

T. Мацьків

Орлик Пилип (11. 10. 1672 — 24. 5. 1742), екзильний гетьман України (1710 — 42), син Степана О. (вбитого під Хотином 1673) й Ірини з Малаховських, нащадок лит.-білор. шляхетського роду (герба Новина), можливо, старого чес. походження, нар. у с. Косуті, Ошмянського пов. на Віленщині. Високу освіту дістав у Києво-Могилянській Колеґії (до 1694 p.), 1698 p. був катедральним писарем київ. митрополії. Одруження (1698) з Ганною Герцик, дочкою полт. полк. П. Герцика, відкрило О. шлях до старшинської кар’єри. З 1700 р. він у Ген. Військ. Канцелярії, спочатку як старший військ. канцелярист (1702), потім як реєнт Ген. Військ. Канцелярії, нарешті з 1706 р. ген. писар і найближчий помічник гетьмана Мазепи, який надав О. великі маєтки у Чернігівському, Ніженському й Стародубському полках. Особливу діяльність О. виявив під час війни 1708-09 pp., зокрема допомагаючи гетьманові у спробах створити антимоск. коаліцію на Сх. Европи. Разом з Мазепою О. подався на еміґрацію, де після смерти Мазепи був обраний на гетьмана у Бендерах 5. 4. 1710 р. Він був гол. ред. Бендерської конституції і керував політикою екзильного уряду, що мала на меті визволення України з-під моск. влади. Спираючися на Запоріжжя й союз з Швецією (стверджений асекураційним дипломом Карла XII з 10. 5. 1710), О. намагався висунути укр. справу на міжнар. форум і організувати нову антимоск. коаліцію; він уклав союзний договір з Кримом 23. 1. 1711, вів переговори з Туреччиною (яка привілеєм 1712 р. визнала владу О., на Правобережжі й Запоріжжі), з донськими козаками (булавинцями) на Кубані, навіть з казанськими татарами та башкирами. Він провадив збройну боротьбу проти Москви на Правобережній Україні у 1711-14 pp., яка, після перших успіхів, закінчилася невдало, через хибну політику Туреччини й хижацьку поведінку Криму. 1714 р. О. з частиною ген. старшини виїхав до Швеції, а 1720 р. переїхав до Німеччини, якийсь час жив інкоґніто у Сілезії й Польщі, а з 1722 р. й до кін. життя перебував у володіннях Туреччини, де він був фактично інтернований (до 1734 р. у Салоніках, потім у Буджаку й нарешті у Молдавії). У цей період О. шукав підтримки також у різних евр. держав, зокрема Швеції, Польщі (й Саксонії), Англії (й Ганновері), Гольштайнії, Ватикані, а гол. у Франції (через свого сина Григорія О.). Разом з тим він намагався організувати власну військ. силу й підняти Запоріжжя проти Москви. Але всі ці заходи не мали успіху, з уваги на тодішню міжнар. коньюнктуру, несприятливу для України. О. помер у Ясах.

О. був відомий як письм. і поет (латинські вірші, панегірики — «Alcides Rossyjski» 1695 p. на честь Мазепи, й «Hippomenes Sarmacki» 1698 на пошану І. Обидовського), але гол. як автор блискучих політ. трактатів («Вивід прав України» 1712 p., «Маніфест до евр. урядів» 1712 p.), численних меморіялів в укр. справах до різних держав та їх провідних діячів, нарешті «Діяріюшу» (з 1720 до 1732 pp.), що зберігається у Франції й опублікований лише частково.

[Орлик Пилип (11.10.1672 — 26.5.1742). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Rawita-Gawroński F. Filip Orlik, nieuznany hetman kozacki. Studya i szkice historyczne, serya II. Л. 1900; Голійчук Ф. Филип Орлик у Галичині. Наук. зб., присвячений М. Грушевському. Л. 1906; Єнсен А. Орлик у Швеції. ЗНТШ, т. 92, Л. 1909; Борщак І. Orlikiana. Хліборобська Україна, IV, Відень 1922 — 23; Борщак І. Гетьман Пилип Орлик і Франція. ЗНТШ, т. 134 — 35, Л. 1924; Борщак І. Вивід прав України. Стара Україна, I — II, Л. 1925; Василенко Н. Конституция Филиппа Орлика. Ученые Записки Института Истории РАНИИОН, IV, М. 1929; Діярій гетьмана Пилипа Орлика, I, Праці Укр. Наук. Ін-ту у Варшаві, т. 17, В. 1936; Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Огляд його політ. діяльности. праці Укр. Наук. Ін-ту в Варшаві, т. 42, В. 1938; Крупницький В. Пилип Орлик і Сава Чалий. Праці Укр. Іст.-Філол. Т-ва, т. II, Прага, 1939; Крупницький Б. Гетьман Пилип Орлик (1672 — 1742). Його життя й доля. Мюнхен 1956 (там же й бібліографія); Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. ЗНТШ, т. 170, Нью-Йорк — Париж — Торонто 1960.

Т. Мацьків, Р. М.

Орлик Степан (1891 — ?), архиєп. УАПЦеркви, родом з Волині; закінчив Дух. Академію в Парижі, висвячений на єп. УАПЦ 1921 p., став архиєп. Житомирським і Бердичівським; заарештований 1928 і засланий на 10 pp. на Соловки. Після відбуття кари повернувся до Житомира, де був знову заарештований й осліп від знущань НКВД; дальша доля невідома.

[Орлик Степан (1891 — бл. 1939, Житомир). Помер у в’язниці. — Виправлення. Т. 11.]

Орлики (Aquilegia L.), рід довгорічних рослин з родини жовтцюватих. На Україні — 4 види, всі декоративні, деякі ростуть дико. Найпоширеніші: О. звичайні (A. vulgaris L.).

Орлівна Галина (* 1895), письм. і акторка, дружина К. Поліщука, у 1920 — 25 pp. перебувала разом з ним у різних м. Галичини й у Львові. Акторську діяльність почала 1918 р. в «Молодому театрі», пізніше, до 1925 p., виступала в гал. театрах. У Галичині вийшли зб. її оп. «Шляхом чуття» (1921), «Перед брамою» (1922). Повернувшись до УССР, видала у Харкові зб. повістей «Еміґранти» (1929), зб. оп. «Бабський бунт» (1930), «Жага» (1930) та низку окремих оп. У 1930-их pp. репресована, дальша доля невідома.

[Орлівна Галина (1895, Лубні, Полтавська губ. — 1955). 1931 заарештована, покарання відбувала в Казахстані, там і лишилася по реабілітації. Перед смертю переїхала до с. Голоби на Ковельщині, де й похована. — Виправлення. Т. 11.]

Орлівська (VI — 22), с. м. т. на півд. Донщині над р. Сал, Пролетарського р-ну Ростовської обл. За переписом з 1926 р. українці в Пролетарському р-ні становили 46,5% всього населення.

Орлов Єгор (1865 — 1944), хемік-технолог, д. чл. АН УРСР з 1929 p., проф. Харківського Технологічного Ін-ту (1911 — 31), дир. н.-д. Ін-ту вогнетривів у Харкові (1927 — 31), з 1931 р. у Москві. Автор бл. 130 праць у галузі кінетики хем. реакцій і каталізи та силікатів.

[Орлов Єгор (* Покров, тепер Нижегородська обл, Росія — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Орлов Михайло (1900 — 36), математик родом з Києва, чл.-кор. АН УРСР, у 1924 — 29 pp. працював у вузах Києва, 1929 — 34 pp. дир. Харківського Ін-ту Математики, 1934 — 36 pp. проф. Київ. Ун-ту та вчений секретар Ін-ту Математики АН УРСР. Основні праці О. присвячені розрахунку фігур рівноваги обертової рідкої маси, наближеним методом розв’язування інтеґральних рівнянь та зовн. балістиці.

[Орлов Михайло († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Орлов Олександер (1880 — 1954), астроном, чл.-кор. АН СССР (з 1927), д. чл. АН УРСР (з 1939); 1913 — 34 pp. дир. астрономічної обсерваторії і проф. ун-ту в Одесі, 1926 — 34 і 1938 — 51 pp. — дир. Полтавської ґравіметричної обсерваторії, 1944 — 48 та 1950 — 51 pp. — дир. Гол. астрономічної обсерваторії АН УРСР. Під керівництвом О. проведені значні ґравіметричні роботи на Україні; основні праці О. стосуються дослідження місяцево-соняшних припливних деформацій Землі, руху полюсів Землі, теоретичній астрономії, сейсмометрії та магнітометрії.

[Орлов Олександер (1880, Смоленськ, Росія — 1954, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Орлов Олександер (1899 — 1960), мінералог і геолог, проф. УВУ (до 1945), доц., згодом проф. чес. Кардового Ун-ту, д. чл. НТШ і Королівського Т-ва Наук у Празі; праці з петрографії Чехо-Словаччини.

Орловський Володимир (1842 — 1914), маляр-пейзажист родом з Києва. Учився в І. Сошенка в Києві, згодом, за допомогою Т. Шевченка, у Петербурзькій Академії Мистецтв, де здобув титул академіка (1874) і був її проф. (1878 — 86). У 1869 — 72 pp. О. відбув студійну подорож по Франції, Італії, Німеччині; з 1886 р. на Україні, співпрацював з Київ. Рисувальною Школою і був співорганізатором Київ. Художнього Училища. Початкові твори О. під впливом акад. школи, пізніше — більш природні композиційною побудовою, впевненим рисунком і тонким кольоритом («Сінокіс», «Жнива», «Відпочинок у степу», «На березі моря»). У 1900-их pp. О. майже цілком перейшов на зображення моря. О. — один з творців укр. пейзажу; його картини с в музеях України, Росії і в приватних зб. за кордоном. Помер в Італії.

Орловський Михайло (1873 — 1918), гром. діяч, лікар, санітарно-військ. інспектор, вбитий большевиками в Києві у лютому 1918 р.

Орловський Олексій (1821 — 56), вчений медик, нар. у м. Прилуках; після закінчення мед. фак. Моск. Ун-ту працював при ньому на катедрі порівняльної анатомії та фізіології. Праці О. присвячені вивченню нервової реґуляції серцево-судинної системи, трофічної функції нервової системи, питанням переливання крови й наркози.

Орловський Петро (1825 — 1913), історик Церкви, вихованець Київ. Духовної Академії, протоієрей Софійського собору у Києві, співр. «КСт.», «Трудов Киевской Духовной Академии», «Епархиальных Ведомостей», у яких опублікував низку розвідок і матеріялів з церк. історії України 17 — 18 вв.

[Орловський Петро († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Орляк (Pteridium Gled.), рід рослин з родини багатоніжкових порядку папоротей, довторічна папороть з довгим поземним кореневищем. На Україні найпоширеніший — О. звичайний [P. aquilinum (L.) Kuhn]. Його кореневище має зв’язуючі та протиглисні властивості, велику кількість крохмалю (40-45%) і сапоніни; вживається тільки в нар. медицині.

Орнамент, оздобний уклад ліній, форм і кольорів, що повторюються згідно з законами симетрії і ритму. За технікою О. буває заглиблений (ритий), плаский (мальований, рисований) або опуклий, за призначенням — символічний (магічний), прикладний (декоративний) або структурний (тісно пов’язаний з призначенням даного предмету): Залежно від матеріялу та техніки виконання О. є елементом малярства, графіки, різьби, архітектури і предметів прикладного мистецтва.

Укр. О., один з найстаріших і дуже багатий, оперує дрібними декоративними мотивами, перев. геометричними і рослинними, рідше тваринними й антропоморфними, фраґментами архітектури тощо. Найдавніші зразки геометричного О., мальовані вохрою на щелепах мамута, і перший відомий меандер у світі, виритий на мамутовій ікловині, походять з доби палеоліту, знайдені в Мізині на Чернігівщині. З доби неоліту відомі: спіральний О. на кераміці трипільської культури, часто з символічним значенням (безупинний рух, життя у явищах природи, сонце, хмари, дощ, вітер, сіяння і проростання збіжжя тощо), О. з тваринними мотивами (олень, пес) і О. з зображенням людини. О. скитський, іранського походження, виявляє в найдавніших зразках асирійсько-перські, пізніше сильні сибірські і грец. впливи. Він складався перев. з фантастично сплетених тваринних мотивів: оленів, ґрифів тощо. Починаючи з княжої доби, О. широко використовується в мозаїці, фресці, різьбі, архітектурі (див. кахлярство, майоліка), ювелірстві й прикрашуванні книг (див. графіка, заставка, ініціял, мініятюра).

Нар. О., гол. на тканинах, це — археологічне джерело до пізнання давніх, іноді ще поганських вірувань та примітивних рел. символів — складової частини живої духової культури народу. Тут часті символи сонця (ромби з гачками, дерево життя). З появою товарового виробництва ці мотиви виступають у різних фраґментах, їх комбінаціях та стилізаціях, втрачають свій первісний магічний зміст і мають виключно естетично-декоративне значення.

У дальшому розвиткові О. зазнає змін відповідно до зміни стилів. Найбільше традиційним залишився нар. О., зокрема в плетінці (з лози, соломи, рогози, лика, ниток, вовни), ткацтві (О. на полотні, рушниках, настільниках, ряднах, коцах, килимах), ганчарстві, різьбі (на дереві, кості, корі), у нар. малюванні (малювання писанок тощо), вибійці, ґравіруванні на залізі й ін. металах і т. п. Найбільш розповсюджений О. у вишивках (свитах, очіпках, каптурах, хустках, рушниках, фартухах і особливо сорочках).

До першої світової війни окремі р-ни України ще зберігали свої місц. орнаментальні форми. Пізніше індустріялізація і зростання м. послідовно витісняють нар. мистецтво з побуту, призводять до заникнення окремих форм О. або до фабричного поширення ін. за межі р-нів їх первісного виникнення. Нині нар. О. застосовується у текстильних виробах, у пром-сті мист. виробів (вишивкарство, килимарство, декоративне ткацтво, мист. кераміка, різьба), ахітектурі й поліграфії і рідше в побуті. Зразки старих форм нар. мистецтва краще збереглися на Зах. Укр. Землях.

Література: Косачева О. Укр. нар. орнамент. К. 1876; Білящевський М. Про укр. орнамент. ЗНТК. К. 1909; Макаренко М. Орнаментація укр. книжки XVI — XVII ст. у зб. Укр. книга XVI — XVII — XVIII ст., т. І. К. 1926; Щербаківський В. Основні елементи орнаментації укр. писанок. Зб. Праць Укр. Іст.-Філол. Т-ва в Празі. Прага 1926; Павлуцький Г. Історія укр. орнаменту. К. 1927; Січинський В. Укр. іст. орнамент. Прага 1943; Запаско Я. Орнаментальне оформлення укр. рукописної книги. К. 1960.

Р. M.

Орловський Ян, поет кін. 17 і поч. 18 вв., родом з Чернігова, співець укр. козацтва: «Niebieski Merkurjusz» (1686), «Muza roksolańska o tryumfalnej sławie i fortunie hetmana Mazepy» (1688), «Bogata drogich kamieni speza» (1693), «Bogaty wirydarz» (1705).

Оробко Василь (1882 — 1932), військ. діяч родом з Буковини, отаман Укр. Гал. Армії; комендант військ. округи в Чорткові, від червня до листопада 1919 комендант 14 Чортківської бриґади Укр. Гал. Армії, з кін. 1919 і на поч. 1920 командант її Збірної станиці в Одесі.

Оровецький Павло (* 1905), журналіст і письм. родом з Дніпропетровщини; з 1930 р. на редакційній роботі в провінційній пресі, у 1943 — 55 pp. в газ. «Колгоспне село». Кілька зб. нарисів, зб. оп. «Сьома зірка» (1959), повість «Серце солдата» (1958), романи «Друга зустріч» (1960) і «Глибока розвідка» (1964).

[Оровецький Павло (1905, Єлизаветівка — 1976, Київ). Романи „Береги життя“ (1971), „Партизанська повість“(1972), „Перерваний рейс“ (1975). — Виправлення. Т. 11.]

Орт (укр. вурт, урт, верт), 1/4 якогось предмета, в монетній справі — 1/4 будь-якого номіналу, частіше 1/4 таляра. На Україні були досить поширені в обігу поль. орти 1608 — 24 pp., 1650 — 68 (з перервами) та 1677 — 80, 1684. Першопочаткова вартість О. в Польщі = 10 грошів (таляр у той час = 40 грошам), бл. 20 pp. 17 в. = 16 грошам, а незабаром = 18 грошам при ціні таляра 90 грошів. У рос. валюті 17 в. О. = 12 копійкам.

Ортинський Іларіон (* 1907), інж.-гірник і геолог родом з Самбора; 1940 — 47 працював у тур. гірничо-геол. ін-ті в Анкарі, 1947 — 65 pp. — дир. експльорації в Альжірі (Сагара), де у 1949 р. відкрив нафтове поле у Месуді; з 1967 р. проф. геофізики в гірничій школі у Ов’єдо (Еспанія). Ст. з геології Півн. Сагари.

[Ортинський Іларіон (1907 — 1974, Ов’єдо, Еспанія). — Виправлення. Т. 11.]

Ортинський Любомир (1919 — 61), військ. і політ. діяч, журналіст, родом з Дрогобиччини; поручник 1 Укр. Дивізії «Галичина» і учасник бою під Бродами; чл. ЗП УГВР. На еміґрації у Німеччині гол. Гол. Управи Братства кол. вояків 1 УД УНА і ред. його ж. «Вісті». З 1956 р. у ЗДА — секретар дослідно-вид. об’єднання «Пролог», співр. «Сучасної України» й ін. еміґраційних газ. і журн.

[Ортинський Любомир (* Михайлевичі — † Гантер, Нью-Йорк Стейт). — Виправлення. Т. 11.]

Ортинський Сотер Степан (1866 — 1916), церк. і гром. діяч, нар. в Ортиничах (Самбірщина), василіянин, перший єп. для всіх гр.-католиків у ЗДА, талановитий проповідник; висвячений на свящ. 1891 p., працював як місіонер у Галичині, 1907 р. номінований папою Пієм X єп., спершу з обмеженою юрисдикцією, з 1913 р. унезалежнений від латинських єп., очолював самостійну екзархію. Розбудував рел., культ. і екон. життя амер. українців, заснував сиротинець у Філядельфії (1911), вечірні школи, т-во гр.-кат. дяковчителів і допомогову орг-цію «Провидіння» (1912), поширив у ЗДА заклади Сестер Василіянок з Галичини.

[Ортинський Сотер Степан († Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Ортографія, система прийнятих у літ. мові правил для передачі мови письмом (див Правопис).

Ортопедія, галузь медицини, яка опрацьовує питання розпізнавання, профілактики та лікування деформації й порушень функцій органів опору і руху людини (ураження кісток, суглобів, м’язів). Перший підручник О. в Росії написав укр. вчений Є. Мухін («Первые начала костоправной науки», 1806), відомим ортопедом був М. Пирогов, В. Шевкуненко, М. Трінклер. Перший ортопедичний ін-т у Росії був заснований у 1907 р. у Харкові (Медико-Мех. Ін-т, дир. К. Вегнер). З видатних хірургів, що працювали в ділянці О. та ортопедів України треба відзначити: М. Волковича, О. Кримова, К. Вегнера, М. Ситенка, М. Новаченка, С. Тимофієва, О. Єлецького, І. Фруміна, А. Фруміну, С. Тригубова, А. Козловського, Н. Кефера, Г. Зайченка, Г. Скосогоренка. На Україні працює 3 н.-д. ін-ти О. та травматології. (Київ, Донецьке, Харків), з 1926 р. у Харкові видається ж. «Ортопедия, травматология и протезирование», діє Укр. Наук. Т-во ортопедів та травматологів (767 чл.). При всіх мед. ін-тах існують катедри О. та травматології, ортопедична допомога подається спеціяльними лікувальними закладами.

В. П.

Орфєєв Серафим (* 1904) композитор і педагог; закінчив Одеський Муз.-драматичний Ін-т, з 1949 р. доц. Одеської Консерваторії, з 1951 її ректор. Камерні твори (чотири квартети), фортепіянові твори, соната для скрипки з фортепіяном, сольові пісні й хорові твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, М. Рильського, А. Малишка й ін., дитячий альбом, обробка нар. молд. і білор. пісень; музика до кінофільмів і театральних вистав.

[Орфєєв Серафим (1904 — 74). — Виправлення. Т. 11.]

Орчик, права притока Орелі (басейн Дніпра), довж. — 104 км, сточище — 1 465 км².

Орябець (Tetrastes bonasia L.), рябчик, цінний пром. птах родини тетеревових, довж. до 45 см, вага 300 — 500 г; нечисленний, осілий на Поліссі, звичайний у Карпатах.

Осавул, військ.-адміністративний урядовець у Коз.-Гетьманській державі 17 — 18 вв. на різних щаблях: ген. О. (їх було звич. два) був найближчим помічником гетьмана в керівництві військом, брав участь у цивільній адміністрації, зокрема в Ген. Військ. Канцелярії, і виконував різні важливі доручення гетьмана (адміністративні, суд., дипломатичні). Полкові О. (їх було по два в кожному полку) відали військ. справами (крім артилерії) свого полку, а в мирний час також брали участь у цивільній “адміністрації. Сотенні О. виконували ті ж обов’язки в сотні. Крім того, на Гетьманщині були О. з спеціяльними військ. функціями: О. Ген. Артилерії, помічник ген. обозного; О. у компанійських (охотницьких) полках і сотнях. На Запоріжжі до складу військ. старшини належав також військ. О.

Осадний корпус Січових Стрільців, операційне з’єднання повстанських військ формацій з метою захопити Київ, створене наказом Гол. Отамана Військ УНР з 3. 12. 1918. Гол. силою цього з’єднання була дивізія Січ. Стрільців під командуванням полк. Є. Коновальця, підсилена Дніпровською дивізією отамана Зеленого, Чорноморським Кошем, 2 Дніпровською дивізією отамана Данченка, 8 пішою дивізією з Умані й кількома меншими частинами. О. к. С. С. нараховував бл. 50 000 бійців і понад 40 гармат; його розформовано перед виходом Укр. Армії з Києва на поч. 1919 р.

Осадца Михайло (1836 — 65), мовознавець школи Міклошіча, педагог у Львові, автор середньошкільної« Граматики руського язика» [1 вид. 1863, 2 — 1865, 3 — 1876 за ред. Г. Онишкевича й О. Лепкого) із збереженням етимологічного правопису, але в оперті на нар. мову Галичини.

Осадча-Яната Наталія (* 1891), ботанік і фльорист, дочка Тихона О. і дружина О. Янати, д. чл. НТШ і УВАН. 1921 — 26 pp. працювала в Києві в Укр. Наук. Т-ві й в УАН, 1926 — 41 pp. — у Харкові в ін-тах: Прикладної ботаніки, Експериментальної медицини і в Укр. хем.-фармацевтичному. 1926 — 39 pp. обстежила на Україні бл. 150 сіл з метою вивчення лік. рослин, вживання їх в нар. медицині і виявлення нових лік. об’єктів. Був зібраний багатий матеріял, введено в сов. фармакопею препарати з нової лік. рослини Peganum harmala L. тощо. О.-Я. упорядник проєкту «Словника ботан. номенклятури» (К. 1928, УАН) і на основі матеріялів, зібраних під час експедиції, серії наук. ст. в галузі нар. медицини та монографії «Herbs Used in Ukrainian Folk Medicine» (1952).

[Осадча-Яната Наталія (1891 — 1982, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Осадчий Михайло (* 1936), журналіст, літературознавець, поет, викладач журналістики Львівського Ун-ту; заарештований КҐБ за звинуваченням в антисов пропаґанді (1965), засуджений сов. судом на заслання у табори суворого режиму в Мордовії. Зб. поезій «Місячне поле» (1965), вибір поезій у кн. В. Чорновола «Лихо з розуму» (1967).

[Осадчий Михайло (1936, Курмани, Недригайлівський р-н, Сумська обл. — 1994, Київ). Удруге заарештований 1972 і засуджений на 7 р. табору суворого режиму (Мордовія) та 3 р. заслання (Комі АССР). Автор автобіографічного нарису „Більмо“ (1971, переклади англ., франц., нім. мовами); зб. поезій „Quos ego“ (1979), „Скитський олтар“ (1990). — Виправлення. Т. 11.]

Осадчий Тихон (1866 — 1945), економіст, письм. і суспільно-політ. діяч родом з Звенигородщини (Київщина), 1890 — 97 pp. працював статистиком Херсонського і Симбірського земств, 1897 — 1904 pp. — секретар Сіль.-Госп. Т-ва у Києві, з 1904 р. вчителював на Київщині і Чернігівщині. Діяч с.-г. виробничої кооперації, організатор і постійний гол. С.-Г. Кредитового Союзу на Конотопщині. 1917 р. чл. Центр. Комітету Сел. Спілки й чл. Центр. Ради. 1918 p. — один з організаторів Всеукр. С.-Г. Кооп. Союзу «Централ» у Києві. Автор праць про сел. землеволодіння і землекористування, в яких зібрано великий фактичний матеріял, зокрема з питань диференціяції селянства, м. ін.: «Щербаковская волость Елизаветградского уезда Херсонской губернии» (1891), «Херсонское землевладение и херсонские землевладельцы», «Укр. селянство та його іст. доля» (1912). Белетристичні твори О. («Силы деревни», 1900; «На гранях XX в.», 1911 — 12, та ін.). присвячені діяльності народницької інтеліґенції.

Осадчук Богдан (псевд. Alexander Korab, Ю. Чорноморський, ОК; * 1920), журналіст і публіцист родом з Коломиї, на еміґрації в Німеччині; співр. укр. («Укр. Вісті»), нім. («Die Neue Zeitung» 1950 — 55, «Der Tagesspiegel») і швайцарської (експерт сх.-евр. проблем у «Die Neue Zürcher Zeitung») газ., викладач (з 1958) найновішої історії Сх. Европи в ун-ті Зах. Берліну. Крім численних ст. у пресі, кн.: «Die Entwicklung der Kommunistischen Parteien Ostmitteleuropas» (1962); співавтор зб. «Der Sowjetkommunismus-Dokumente» (1964).

Освєнцім (Oświęcim) Станислав (нар. по 1605 — † 1657), поль. мемуарист, дворянин короля Володислава IV; брав участь у численних походах на Україну. Залишив щоденник (діяріюш), записи якого збереглися за 1643 — 47 та 1650 — 51 (витяги опубліковано у «КСт.» за 1882), важливе джерело з історії України першої пол. 17 в.

Освєнцімський концентраційний табір, найбільший гітлерівський концентраційний табір, що існував з травня 1940 до січня 1945 р. в м. Освєнцімі (Oświęcim, по-нім. Ausschwitz), в півд.-зах. Польщі Через О. к. т. перейшло бл. 350 000 зареєстрованих в’язнів, крім цього, знищено в газових камерах бл. 1,5 млн (за деякими даними. 2,5 до 3,5 млн) осіб, спершу сов. військовополонених, з весни 1942 р. бл. 1,2 млн жидів, в тому ч. бл. 100 000 з Карп. України.

Всіх укр. в’язнів в О. к. т. було бл. 15 000, перев. робітників з Центр. і Сх. Земель (т. зв. Остарбайтери), засланих до О. к. т. за втечу з праці. Бл. 250 українців (в тому ч. 21 жінка) були політ. в’язні з Зах. України, майже виключно чл. або прихильники ОУН, заслані у 1942 — 43 pp. З цього ч. загинуло 10 осіб. м. ін. брати Василь і Олександер Бандери, замордовані поль. співв’язнями. Гол. причиною смертности в’язнів була дезинтерія, плямистий тиф, фізичні знущання, виснаження працею і голод. Після евакуації О. к. т. укр. політ. в’язнів переміщено до концентраційного табору в Мавтгавзені-Ебензее (Австрія), звідки їх 6. 5. 1945 звільнила амер. армія.

Попередня     Головна     Наступна