[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1966. — Т. 5. — С. 1841-1854.]

Попередня     Головна     Наступна





Олексишин Іван (* 1901), геолог; у 1929 — 39 pp. учитель гімназій у Тернополі й Львові, у 1939 — 41 pp. викладач ун-ту у Львові, 1942 — 44 Львівської Політехніки; з 1949 р. в ЗДА, з 1956 р. проф. геології в Бостонському Ун-ті, д. чл. НТШ. Праці з ділянки геології й палеонтології Поділля і Мерілянду: «Красові явища на Поділлі» (1938), «Verbreitung und Stratigraphie des Miozän in Nordpodolien und Südwolhynien» (1952), «Some new species of Miocene Mollusca from Maryland and Virginia». Пенсільванська АН, т. XXXIV (1960) й ін.

[Олексишин Іван (1901, Хренів, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — 1987, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Олексієво-Дружківка (V — 18), c. м. т. в Донбасі над p. Кривим Торцем, Дружківської міськради Донецької обл.; 8 200 меш. (1966), шамотний зав.


Олексієнко Олекса (1876 — 1942), актор, один з перших укр. кінорежисерів, родом з Харкова. З 1896 р. у трупі Д. Гайдамаки, з 1908 р. режисер у кіноконторі Д. Хаританова у Харкові, екранізував і знімався у водевілях: «Як вони женихалися» (1909, за М. Гоголем «Ніч під Різдво»), «Бувальщина» (1910, за А. Велисовським), «Москаль-Чарівник» (1910, за І. Котляревським), «Сватання на вечорницях» (1911, за В. Дмитренком), «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка» (1911, за М. Старицьким), «Любовні пригоди Гришки Распутіна» (1917) та ін. За сов. влади працював у мист. самодіяльності.


Олексіїв Михайло (1891 — 1952), педагог, гром. і політ. діяч; учасник визвольних змагань 1917 — 20 pp. (делеґат на першому і третьому Всеукр. Військ. З’їздах, учасник Зимового походу), у 1923 — 41 pp. педагог у Дніпропетровському, у 1941 — 43 pp. активний діяч у тому ж м. На еміґрації в Німеччині один з основоположників і гол. УНДС; помер у ЗДА.


Олексіївна, «Алексеевка» (III — 19), м. на півн. Слобожанщині, р. ц. Білгородської обл. РСФСР, 19 000 меш. (1959), харч. пром-сть. За переписом з 1926 р. українці становили в Олексіївському р-ні 64,5% всього населення.


Олексій, іконописець сер. 16 в.; «Успіння» (1549), «Богоматір»; обидві у Львівському Держ. Музеї Укр. Мистецтва.


Олексій Громадський (1882 — 1943), церк. правос. діяч, митр., родом з с. Докудова на Підляшші. 1908 закінчив Київ. Духовну Академію, у 1918 — 22 pp. ректор Крем’янецької Духовної Семінарії, 1922 р. висвячений на єп. луцького і того ж р. єп. гродненський і новогрудський (з 1928 архиєп.). З 1934 р. архиєп. кременецький і волинський; на цьому посту спричинився до відросійщення церкви на Волині. 1941 р. заарештований большевиками. Під час нім. окупації залишився в юрисдикції моск. патріярхії, яку визнав під больш. окупацією і був митр. Укр. Автономної Правос. Церкви. Згинув трагічно з рук партизанів, похований у Крем’янці. Автор богословсько-наук. творів і двох томів проповідей; меценат церк. видань.


Олексій Дородницин, світське ім’я Анемподист (1859 — 1920), правос. церк. діяч родом з Катеринослава, архиєп. володимирський, ректор Казанської Духовної Академії, проф. (1919) Кам’янецького Держ. Ун-ту, почесний гол. (1917 — 18) Всеукр. Правос. Церк. Ради. З друкованих праць найбільша «Южно-русский необаптизм, известный под именем штунды»; укр. мовою «Молитовник» (1917). Помер у Новоросійську.


Олексій Михайлович (1629 — 76), другий моск. цар (1645 — 76) з династії Романових. За О. М. держ. устрій Московщини набрав характеру абсолютної монархічної влади, а гол. опорою монархії стало військо. У зовн. політиці уряд О. М. продовжував опанування Москвою сусідніх країн і народів: на зах. й півд. — України, Білорусі й Литви, що втягло Москву у нову війну з Польщею (1654 — 67), яка закінчилася Андрусівським договором 1667 р. й т. зв. Вічним миром 1686 p., й з Туреччиною та Кримом у 1670-их pp. (закінчилася Бахчесарайським миром 1681 p.; на півн. зах. — Прибалтики, що спричинилося до невдалої війни з Швецією (1656 — 58). У наслідок цих воєн і Переяславського договору 1654 р. Москва здобула Лівобережну Україну (з Києвом) і частину Сх. Білорусі (Смоленщину), а крім того поширила свої володіння в Сибіру й на Кавказі й свій вплив у Грузії, але не спромоглася пробитися ні до Чорного м., ні до Балтики. Імперіялістична зовн. політика й погіршення соц.-екон. становища нар. мас викликали низку заколотів і повстань (у Москві, Пскові й Новгороді й особливо під проводом Степана Разіна 1670-71 pp. на Дону, яке поширилося на все Поволжя й півд. Московщину), що були з великими зусиллями й жорстокістю приборкані. За О. М. був складений кодекс законів Моск. держави («Соборное Уложение» 1649 p.), яким було остаточно закріпачено селянство й стверджено та поширено права дворянства й купецтва. Церк. реформа патріярха Никона (1666) викликала великий опір з боку прихильників старих обрядів («старообрядці») й спричинила розкол Моск. Церкви та жорстоку церк.-рел. боротьбу. За О. М. у Москві поширилися впливи евр. культури, здебільша за посередництвом укр. культ. діячів — вчених, літераторів, мистців тощо.

О. О.


Олексюк Мирослав (* 1925), філософ родом з Брідщини, працює в Ін-ті суспільних наук Львівського Ун-ту. Праці про суспільно-політ. й філос. погляди Лесі Українки і про розвиток філос. думки на Зах.-Укр. Землях.


Олелько (Олександер) Володимирович († 1455), внук Ольґерда, удільний кн. («государ-отчич») київ. (1440 — 1455). Одружений з дочкою моск. В. кн. Василія Дмитровича Анастасією, О. змагався за цілковиту автономію Київ. князівства, до складу якого тоді входила також Переяславщина і, можливо, Брацлавщина. О. відзначився у боротьбі з татарами й сприяв розвиткові укр. Правос. Церкви й культури. Його нащадки називалися Олельковичами, згодом кн. Слуцькими й кн. Пинськими.


Олельковичі, рід удільних кн. київських, який походив від Володимира Ольґердовича. Син його, кн. Олександер (Олелько), і внук, кн. Семен Олелькович († 1471), були останніми удільними кн. київськими. Від унука Володимира — кн. Михайла О. († 1481) походили кн. Слуцькі (споріднені з кн. Острозькими), рід яких згас на поч. 17 в.


Оленівка (УІ — 18), с. м. т. в півд.-зах. Донбасі Волновахського р-ну Донецької обл.; 7 200 меш. (1966); шлакобльочний зав.


Оленська-Петришин Аркадія (* 1934), малярка, нар. в Зах. Україні, з 1950 р. у ЗДА; студіювала в мист. школі Арт Стюдентс Ліґ і в Гантер Каледжі у Нью-Йорку; з 1955 р. учасниця групових виставок Т-ва молодих укр. мистців, річних виставок ОМУА, групи модерністів у Нью-Йорку, Чікаґо, Детройті; індивідуальні виставки у Нью-Йорку і Чікаґо (1966). Твори О.-П. є в зб. музеїв у Сан Антоніо в Тексасі й в Івансвіл, Індіяна. Проф. мистецтва в Гантер каледжі.

[Оленська-Петришин Аркадія (* Збараж, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Олень (Cervus), рід парнокопитих ссавців, родини оленів; мисливсько-пром. звірі (використовуються м’ясо, шкура, роги). На Україні поширений О. звичайний, або шляхетний (C. elaphus L.), довж. тіла до 220-250 см, хвоста до 16 см, висота в холці — 87-165 см, вага до 500 кг. Раніше зустрічався по всій Україні, тепер — в Карпатах, на Кавказі й у Криму та в кількох пунктах, де його випущено для розведення; в УССР полювання на О. звич. реґулюється ліцензіями. Тільки у заповіднику Асканія-Нова і в кількох р-нах Лісостепу акліматизовані: О. плямистий (C. nippon Temm, довж. тіла 160-180 см, висота в холці 85 — 118 см, вага до 148 кг) і ланя звичайна, данієль [Cervus (Dama) dama L.].


Оленьчук Михайло (* 1886), свящ., церк. і суспільний діяч у Канаді, куди прибув 1909 р. з Галичини; ген. вікарій єп. Н. Будки, у 1922 — 23 pp. адміністратор єпархії для кан. українців; ст. на рел. і суспільні теми.


Олесіюк (Олесевич) Тиміш (* 1895), гром. і політ. діяч, за фахом лікар, родом з Володавщини (Підляшшя). Був активним у студентському житті — у Варшаві, Харкові й Празі (гол. Союзу Укр. Студентів Еміґрантів у Польщі й співзасновник: ЦеСУС-у). Чл. Центр. Ради від укр. людности Холмщини та Підляшшя і секретар Холмського Губернського Виконавчого Комітету (1917 — 18), заступник губ. холмського комісара освіти (1918-19), з жовтня 1919 р. аташе Укр. дипломатичної місії у Варшаві та секретар на переговорах уряду УНР з Польщею. 1920 р. делеґат-обсерватор уряду УНР на поль.-сов. мирових переговорах у Ризі. У 1932 — 44 pp. лікар на Підляшші, згодом на еміґрації в Німеччині, чл. екзильного уряду УНР, співзасновник УНДС і перший його гол. З 1947 р. у ЗДА, 1950 співзасновник і чл. управи СУНД. Праці з демографії України («Статистичні таблиці укр. населення СССР», 1930; ст. у зб. «Укр. людність СССР», 1931 й ін.), про етнічні кордони України й розселення українців в Азії (у ж. «Табор»), на осв. і політ. теми (в місячнику «Нова Україна»); спогади (у ж. «Листи до приятелів»).

[Олесіюк (псевд. Олесевич) Тиміш (1895, Довголіська — 1978, Льос-Анджелес, Каліфорнія). — Виправлення. Т. 11.]


Олесницький Євген (5. 3. 1860 — 26. 10. 1917), визначний гал. гром.-політ. діяч, адвокат, економіст, публіцист і перекладач, д. чл. НТШ (з 1899); нар. в с. Говилові Великому Гусятинського пов. в родині свящ., закінчив гімназію в Тернополі, ун-т у Львові. До 1891 р. жив у Львові, пізніше в Стрию, де мав адвокатську канцелярію, 1909 — 14 pp. знов у Львові, згодом у Відні. Діяч народовецької, пізніше нац.-дем. партії — один з її засновників, посол до гал. сойму (1900 — 10) і тол. укр. сеймового клюбу, у 1907 — 17 pp. посол до віденського парляменту; підтримував жваві зв’язки з Наддніпрянщиною; 1885 — 90 pp. чл. ред. «Діла». Поборював завзято «Нову еру», переконуючи, що українці повинні вести переговори не з Бадені, а безпосередньо з центр. урядом, і спричинився до скорої її ліквідації. Відстоював політику на основі консолідації усіх укр. сил, яка була здійснена завдяки створенню нац. -дем. партії. Переконавшися, що українці не здобудуть у соймі здійснення навіть мінімальних вимог, 1905 р. розпочав боротьбу за зміну соймової виборчої ординації. У парляменті виступав звич. в бюджетових дебатах і висував засадничі постуляти укр. політики. У 1915 р. став чл. Заг. Укр. Ради і тісно співпрацював з К. Левицьким і М. Васильком.

Один з найкращих гал. адвокатів і промовців, оборонець у політ. процесах (напр., у справі т. зв. баденівських виборів, у процесі проти посла Т. Окуневського за образу гал. намісника К. Бадені). Організатор життя Стрийщини, яка стала передовим пов. у Галичині; зокрема засновник «Нар. Дому», філії «Просвіти», молочарських спілок, що їх об’єднав у Крайовий Молочарський Союз (згодом «Маслосоюз»), який став крайовою централею; 1909 р. організував Крайову госп. виставку в Стрию. По переїзді до Львова реорганізував т-во «Сіль. Господар» у сильну крайову госп. установу, заснував при ньому Крайовий Союз Госп.-Торг. Спілок, «Госп. Часопись», «Бібліотеку Сіль. Господаря»; працював при орг-ції таких екон. установ, як «Дністер» (був його дир.), Зем. Банку, Крайового Т-ва Кредитового (згодом Центробанку) тощо. О. був співзасновником «Часописі Правничої», видавцем «Русько-укр. бібліотеки» (1884 — 86), ред. гумористичних ж. «Нове Зеркало» (1885) і «Зеркало» (1886). Як чл. виділу «Руської Бесіди» і референт «Нар. Театру», О. поставив цей театр на високому рівні; перекладав п’єси для театру. 2 тт. спогадів «Сторінки з мого життя» (1935), щоденник від поч. війни 1914 р. аж до смерти, ст. на правничі теми.

[Олесницький Євген (* Великий Говилів, Теребовельський пов. — † Відень). — Виправлення. Т. 11.]

І. Сохоцький


Олесницький Юлій (1878 — ?) адвокат, брат Євгена, сусп.-політ. діяч Станиславівщини (довголітній гол. філії «Просвіта»); 1939 р. вивезений большевиками, помер на засланні.

[Олесницький Юлій (* Станиславів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Олесницький Ярослав (1875 — 1933), гром.-політ. діяч і дипломат, адвокат; 1919 радник Держ. Секретаріяту закордонних справ і один з делеґатів Укр. Нац. Ради ЗУНР для довершення акту соборности 22. 1. 1919 у Києві; у 1919 — 21 pp. перший радник, а згодом гол. дипломатичної місії УНР у Лондоні. З 1923 р. у Золочеві, з 1930 р. посол до поль. сойму (від УНДО); 1931 р. подав від Укр. Парляментарної Репрезентації в Польщі скаргу до Союзу Народів у Женеві в справі пацифікації. Ст. на правничі й політ. теми.

[Олесницький Ярослав († Золочів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Олесь (справжнє прізвище Кандиба) Олександер (1878 — 1944), один з видатніших укр. поетів 20 в. Нар. на хуторі Кандиби б. Білопілля на Сумщині, закінчив Харківський Ветеринарний Ін-т і працював у Харківському земстві ветер. лікарем, а з 1911 р. в Києві в ред. «ЛНВ» й у в-ві «Лан». У 1919 р. вийшов на еміґрацію, спочатку до Будапешту, потім до Відня, де у 1920 р. був ред. журн. «На переломі» й гол. Союзу укр. журналістів. З 1924 р. жив у Празі, де й помер.

Літ. діяльність почав з 1903 p., набувши популярности вже першою зб. «З журбою радість обнялась» (1907); близька до цієї сюжетами й настроями наступна зб. «Поезії» (1909). У поезіях обох зб. особиста лірика поєднується з гром. настроями — надії на нац. визволення й розчарування поразкою революції 1905 р. («Айстри»). Тими ж мотивами характеризується й дальша зб. «Твори» (1910) й «Поезії» (1917) з циклом про нац. революцію на Україні 1917 р. Зб. О., написані на еміґрації, перейняті тугою за батьківщиною: «Чужиною» (1919), «Поезії» (1931) та «Кому повім печаль мою» (1931). Окреме місце в творчості О. посідає зб. іст. поезій «Минуле України в піснях. Княжі часи» (1930). Ліричні за своїм характером і драматичні етюди й поеми О.: «По дорозі в казку» (1910), «Над Дніпром» (1911) та ін., зібрані в кн. «Драматичні етюди» (1914), а також «Хвесько-Андибер» (1917), «Трагедія серця» і останній твір — драматична поема «Ніч на полонині» (1943 — 44). Еміґраційній дійсності присвячена зб. сатиричних поезій О. (під псевд. В. Валентин) «Перезва» (1921), друга частина якої, як і сатиричні комедії «Ревізор з Кам’янця», «Влада за кордоном», «Народний суд», не появилися друком. У галузі дитячої літератури О. належить переклад «Казок» В. Гавфа (1911), «Арабських казок» (1917) та ориґінальні віршовані казки і п’єси: «Злидні» (1927), «Солом’яний бичок» (1927), «Микита Кожум’яка» (1929), «Мисливець Хрін та його пси» (1944), «Бабусина пригода» (1959) та ін. Відомий О. також як перекладач «Пісні про Гайявату» Г. Льонґфелло (1912), білор. поетів тощо.

Традиційна за формою (часто з наподобленням нар. пісні), поезія О. разом з тим характеризується добірною лексикою, чіткою виразністю й Граційністю ритму, майстерністю малюнків природи й тонкою передачею настрою. Ці якості, як і глибоко патріотичні мотиви та щирість вислову, забезпечили поезії О. велику популярність і поширення в антологіях, хрестоматіях, читанках, а багато його текстів композитори (М. Лисенко, Я. Степовий, К. Стеценко та ін.) використали в своїй муз. творчості. Творчість О. мала вплив на формування укр. поетів наступного покоління (П. Тичина). Повного вид. творів О. немає. В УССР він був популярний до поч. 1930-их pp., і тоді вийшли трьома вид. його «Вибрані твори» з передмовою П. Филиповича (1925, 1929 і 1930). Потім був понад 20 pp. під забороною, яку знято з другій пол. 1950-их pp., проте твори його інтерпретуються дуже тенденційно й видаються з великими обмеженнями: «Вибране» (1958) і «Поезії» (1964).

Б. Кравців


Олеськів Осип (1860 — 1903), гром.-суспільний діяч родом з Жовківщини, середньошкільний учитель; як член гол. Виділу Т-ва «Просвіта» виступав проти еміґраційної гарячки укр. селян до Бразілії, натомість 1895 р. поїхав до Канади, щоб перевірити можливості еміґрації до цієї країни і увійшов у контакт з кан. урядовими колами. Його опис Канади «О еміґрації» (1895), ст. в газ. і звіти дали почин до укр. еміґрації до Канади. О. працював у справах еміґрації до 1900 p.; пізніше переїхав до Сокаля, де був дир. учительської семінарії.

[Олеськів Осип (* Скварява Нова — † Сокаль, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Олесько (IV — 5), с. м. т. на узбіччях Вороняків, Брідського р-ну Львівської обл.; 3 000 меш. (1966); пам’ятки архітектури: костьол (15 в.), замок (14 — 17 вв.), манастир капуцинів (18 в., в стилі барокко). О. відоме з 1327 р.


Олешки, кол. (до 1928) назва м. Цюрупинського.


Олешківська Січ, передостання Запор. Січ, що існувала у 1711-34 pp., розташована в Олешках (тепер Цюрупинське) над Дніпром, на території Крим. ханства. Після зруйнування рос. військами 14. 5. 1709 Старої Січі запорожці оселилися над р. Кам’янкою. Вигнані звідти рос. урядом 1711 p., вони дістали дозвіл від крим. хана оселитися в Олешках. В наслідок домовлення між Росією і Туреччиною козаки були обмежені в правах, що й було причиною, після коз. повстання 1728 p., їхнього повороту на Запоріжжя, де вони заснували Нову (Покровську) Січ. Кошовими отаманами за часів О. С. були К. Гордієнко і І. Малашевич. Див. також Запоріжжя і Запор. Січ.


Олешшя, пристань і важливий торг. осередок у княжі часи, було положене над гирлом Дніпра, правдоподібно на місці теперішніх Олешків. На підставі літописних інформацій, що часто повторюються впродовж 11 — 13 вв., можна твердити, що О. було значним м. з численними колоніями чужоземних купців, які посередничали в торгівлі між Україною та середземноморськими країнами. Деяка частина меш. О. займалась рибальством. Є підстави думати, що О. протягом 10 в. було міжнар. м., яке підпадало сильним політ. впливам Візантії. Пізніше, у зв’язку з ослабленням Візантії, воно увійшло в коло політ. зацікавлень, а, може, навіть деякої залежности від київ. кн.


Олешшя, частина Причорноморської низовини, положена на лівобережжі нижнього Дніпра від Кахівки до Кінбурнської коси, яка виділяється значним поширенням піщаних і супіщаних ґрунтів (олешківські піски); назва від м. Олешок (тепер Цюрупинське). О. — кол. дельта Дніпра, збудована з алювіяльних наносів. Вона являє собою хвилясту рівнину висотою до 50 м, прорізану кількома безводними відногами. Заг. площа пісків, що складається з кількох великих островів, — 160 000 га; вони творять надми 8-15 м заввишки, серед яких трапляються солоні озера й болота. В минулому О. було вкрите лісами, пізніше піщаним степом. Надмірний випас овець у 19 в. спричинив розвіяння пісків і сильне поширення невжитків. Рослинний покрив О. бідний: невеликі чагарники, березові й дубові гаї. Намагання закріпити сипучі піски (гол. крим. сосною — понад 3 000 га) дало лише часткові наслідкиї Значно краще вдається культивування винограду (його розпочав 1889 р. швайцарець Ц. Жатон) і садівництво.


[Олива. — Доповнення. Т. 11.]


Оливна культура, маслина, оливкове дерево (Olea europaea L.), вічнозелене дерево висотою до 7 м або кущ з родини оливкових (маслинуватих), плоди якого дають олію високої харч. якости. О. вирощують гол. в середземноморських країнах, на Україні на півд. березі Криму.


Олизари, старий укр. шляхетський рід на Київщині (О.-Волчкевичі) й Волині (О.-Шиловичі), відомий з 15 в., який спольщився у кін. 16 в. Володіючи великими маєтками на Київщині (гол. осередок — м. Коростишів), О. (Адам і син його Людвик) у першій пол. 17 в. широко розвинули залізорудну пром-сть, а один з їх нащадків, Філіпп Неріуш О. підчаший Лит., завів на поч. 1780-их pp. б. с. Ґородська перший на Київщині доменний зав. Син його, граф Ґустав О. (1798 — 1865), київ. губ. маршал (1820 — 26), чл. київ. масонської льожі З’єднаних Слов’ян і Поль. Патріотичного Т-ва, поль. поет і автор спогадів («Pamiętniki», 1892), сприяв заведенню нім. колоністами суконної пром-сти у Коростишеві.


Олика (III — 6), с. м. т. на Зах. Волині Ківерцького р-ну Волинської обл.; 4 200 меш. (1965); архітектурні пам’ятки: костьол (1635 — 40, барокко), замок, закладений 1564 р. кн. Миколою (Чорним) Радзівілом (він же дав О. у 1567 р. маґдебурзьке право) і Стрітенська кам’яна церква з 1784 в урочищі Залісоче, унікальний шедевр волинської архітектури 18 в.


Олігоцен, див. Геологія України.


Олійна промисловість (олійницька, олійно-жирова), галузь харч. пром-сти з виробництва та переробки рослинних товщів. Виробляє олію, товщ, гліцерин, марґарину, мило, синтетичні жирні концентрати, жирні спирти тощо. Сировиною О. п. є олійні рослини, на Україні гол. соняшник, далі льон, коноплі й ін. О. п. поширена на Україні з давніх часів. В дорев. часи вона мала кустарний і доморобний характер. Побіч тис. дрібних підприємств 1913 р. було ледве 5 зав. з кількістю понад 50 робітників; продукція олії становила лише 29 600 т (6,3% Рос. Імперії), так що Україна довозила олію з Росії (1909 — 11 pp. — 28 000 т). За сов. влади проведено концентрацію О. п. у великих модернізованих підприємствах. Продукція УССР (в тис. т): 1940 — 158,7, 1950 — 181,5, 1960 — 449,2, 1966 — 907,2 (35% всього СССР). Розміщення О. п. відповідне до поширення олійних рослин, зокрема гол. сировини — соняшника. Вона розташована у великих м. півдня і півд. сх. УССР та на Кубані (Слов’янське, Дніпропетровське, Запоріжжя, Краснодар, Вінниця, Кіровоград, Полтава, Чернівці); виробництво марґарини розвинулося у Києві, Харкові, Донецькому, Одесі, Запоріжжі, Львові, Ужгороді та ін.


Олійник Борис (* 1935), журналіст і поет родом з Полтавщини; зб. поезій «Б’ють у крицю ковалі» (1962), «Двадцятий вал» (1964), «Вибір» (1965); нариси «За Північним Дінцем» (1959) та ін.


Олійник Микола (* 1923), письм. і журналіст родом з Київщини; у 1950 — 58 pp. співр. газ. «Радянська Волинь» і «Молодь України». Зб. оп. «Волинські оповідання» (1955), «Чуєш, брате мій» (1959), повісті «Леся» (1960), «Одержима» (1963), «Велика Глуша» (1965).


Олійник Михайло (1910 — 42), поет і журналіст родом з Одеси, співр. газ. «Червоний Гірник» і «Літ. Газета», ред. ж. «Кривбас». Зб. поезій на індустріяльні теми «З рудяних надр» (1932), «І так ростемо» (1934).


Олійник Олекса (* 1914), скульптор-реаліст родом з Дніпропетровщини; закінчив Київ. Художній Ін-т по клясі М. Лисенка і М. Гельмана. Тематичні композиції («О. Пушкін, Т. Шевченко і А. Міцкєвіч»), скульптурні портрети сов. діячів, пам’ятники (разом з М. Вронським): О. Петрусенко (у Києві), П. Мирному (в Полтаві), Т. Шевченкові (в Палермо, Канада, і в Донецькому).

[Олійник Олекса (Олексій) (1914, Іванівна — 1977, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Олійник Степан (* 1908), поет-гуморист і сатирик родом з Одещини, працював журналістом в Одесі й Києві (з 1939, у газ. «Вісті», «Радянська Освіта»). Перша зб. гумористичних поезій «Мої земляки» вийшла 1947 р. За зб. «Наші знайомі» (1948) О. дістав сталінську премію. Далі вийшла велика кількість зб. на злободенні теми; більші з них — «Вибране» (1956 і 1959). Тому що О. пише в дусі офіц. сов. критики (зокрема й проти «буржуазного націоналізму», зб. «Сер Макітра», 1952), йому створено в сов. літературі штучну популярність, яка далеко перевищує мист. вартість його творів.

[Олійник Степан (1908, Пасицели — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Олійниченко Галина (* 1928), оперова співачка, лірико-кольоратурне сопрано; закінчила Одеську Консерваторію (1953); солістка Одеської (1953-55) і Київської (1955-57) опер, з 1958 р. у Великому Театрі в Москві. Лавреатка (перша нагорода) Міжнар. конкурсу вокалістів у Тулюзі (1957), Ґастролювала у Зах. Европі й Китаї.

[Олійниченко Галина (* Градениці, Біляївський р-н, Одеська обл.). Партії: Віолетта („Травіята“ Верді), Джільда („Ріґолетто“ Верді), Марфа („Царева наречена“ Римського-Корсакова), Титанія („Сон літньої ночі“ Бріттена). У концертному репертуарі укр. романси й нар. пісні — Виправлення. Т. 11.]


Олійниченко Панас (1888 — 1961), фахівець у ділянці транспорту і політ.-гром. діяч; начальник Півд.-зах. залізниць УНР (1918-20), у 1930-их pp. (до 1943) проф. Дніпропетровського Транспортного Ін-ту. Під час другої світової війни гол. Обл. Ради Дніпропетровщини; з 1944 р. на еміґрації у Німеччині й Великобрітанії, діяч 34 ОУН, гол. Ліґи Укр. Політ. В’язнів, гол. Суду СУБ-у.


Олійничук Семен (1798 — 1852), антикріпосницький діяч з сел. роду на Вінниччині. Втік від поміщика й під чужим прізвищем учителював на Правобережній Україні й Білорусі (1834 — 39). За втечу від поміщика 1839 р. був заарештований і кілька pp. пробув в ув’язненні; тільки 1845 р. визволився із кріпацтва. 1847 р. від імени селян Острозького пов. на Волині написав листа до Миколи I з закликом перевести селян з панщини на чинш. За аґітацію проти кріпацтва О. був 1849 р. ув’язнений і помер у Шліссельбурзькій фортеці. О. автор незакінченого твору «Исторический рассказ природных или коренных жителей Малороссии Заднепровской, т. е. Киевской, Каменец-Подольской и Житомирско-Волынской губерний про свое житье-бытье», що містить гострий осуд кріпосництва.


Олійні рослини, група рослин різних ботан. родин, які використовують для одержання жирної олії (насіння або овочі О. р. мають 30 — 70% олії) для прохарчування і техн. цілей. Найдавніші О. р. на Україні — льон і коноплі, у 18 в. введено нові культури — соняшник і гірчицю, у 19 — рижій і ріпак, за останні десятиліття — рицину, арахіс, перилу й ін. Майже всі О. p., вирощувані на Україні, — однорічні рослини. Деякі з них вирощуються тільки на олію, ін. є рослинами комплексного використання.

Під О. р. (без комплексних) у 1966 р. було в УССР 1 985 000 га (на всіх укр. землях бл. 2,8 млн га) або 5,9% всієї посівної площі і 30,5% площі під О. р. в усьому СССР. Площа під О. р. швидко зростає; числа для УССР в тис. га такі: 1913 р. — 170, 1940 — 1 034, 1966 1 985. Основні О. р. на Україні (також на Кубані) вині (всі ч. в тис. га) соняшимк (1966 р. — 1 777 або 89% всіх О. p.; 1913 p. — лише 76, 1940 — 720), далі рицина (1966 р. — 93 або 4,7%), втратив значення льон олійний (кудряш; 1913 — 93,0, 1940 — 77,6 1966 — 19,6). Менше значення мають ріпак — озимий і ярий, або кольза (1940 р. — 91,2, 1966 — ледве 6,7), рижій (1966 — 5,6), гірчиця (0,5), арахіс, перила (судза), чуфа й ін.; лише недовгий час на Україні плекали кунжут і бавовну. Заг. річний збір всіх О. р. в УССР за 1961 — 65 pp. становить 24,5 млн (на всіх укр. землях 32,0) центнерів, тобто 43(57)% збору всього СССР. До О. р. належить також оливкове дерево (олива культурна); високий відсоток олії мають комплексні рослини: льон довгунець, коноплі, етеро-олійні (зокрема коляндра), махорка, мак, кукурудза та ін.

В. К.


Олімпій, Аліпій († 1114), іконописець і мозаїст, чернець Києво-Печерського манастиря; учився у Царгороді й Києві. О. виконав фрески й мозаїки для Успенської церкви у Києві. За найновішими дослідами (О. Антонова, Г. Логвин) О. приписують також мозаїки Михайлівського Золотоверхого манастиря й ікону Богоматері («Велика Панагія»), яку він виконав на доручення кн. Володимира Мономаха для Успенського собору в Ростові (нині в Третьяковській ґалерії у Москві). Г. Логвин вважає О. творцем укр. нац. стилю в іконописі. Життя і чуда О. описані у «Києво-Печерському Патерику» (1661), там таки і його портрет роботи монаха-ґравера Іллі.

[Олімпій (Алімпій, Аліпій) (бл. 1050 — 1114, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Олімпійські ігри, міжнар. спортивні змагання, які відбуваються (на зразок О. і. у стародавній Греції в м. Олімпії) з 1896 р. раз на 4 р. у різних країнах. Почавши з 1952 р. в О. і. бере участь також СССР, а в складі його команди чисельно представлені українці (у зах. країнах їх уважають за росіян). Вони здобули на XV Олімпіяді в Гельсінкі (1952) 24 медалі (в тому ч. 11 золотих, 11 срібних і 2 бронзові), на XVI (1956) у Мелборні — 29 (15, 4, 10), на XVII у Римі (1960) — 31 (16, 9, 6), на XVIII у Токіо (1964) — 30 (13, 9, 8), на XIX у Мехіко (1968) — 17 (8, 5, 4). За кількістю здобутих медалів і за неофіц. підрахунком Україна здобула на олімпіяді в Гельсінкі 4 місце (Росія — 7), у Мелборні — 3 (Росія — 2), у Римі — 3 (Росія — 2), в Токіо — 3 (Росія — 7), у Мехіко — 6 (Росія — 2).

Олімпійськими чемпіонами стали такі укр. спортсмени: у Гельсінкі — Б. Гуревич і Я. Пункин (боротьба), В. Чукарин, Д. Леонкин, М. Гороховська, Н. Вочарова, К. Калинчук, Г. Шамрай (з гімнастики): У Мелборні — В. Куць, герой XVI Олімпіяди (біг), І. Рибак (важка атлетика), В. Романенко (стрільба), Т. Тишкевич (штовх ядром), Л. Дирій-Латиніна, В. Чукарин, Б. Шахлін ґімнастика); у Римі — В. Голубничий (ходьба), В. Крепкіна (стрибок уздовж), Л. Лисенко-Шевцова (біг), В. Цибуленко (метання списом), І. Богдан (важка атлетика), Л. Дирій-Латиніна, П. Астахова, М. Миколаєва, Б. Шахлін (гімнастика); У Токіо — П. Астахова, Б. Шахлін, Л. Дирій-Латиніна (гімнастика). В. Брумель (стрибок увисочінь), Г. Крис (фехтування), Г. Прозуменщикова (плавання), О. Медвідь і О. Іваницький (боротьба), В. Попенченко (бокс), Л. Хведосюк (веслування), Л. Жаботинський (важка атлетика); у Мехіко — В. Голубничий (легка атлетика), Л. Жаботинський (важка атлетика), О. Медвідь і Б. Гуревич (боротьба), В. Манкин (парусний спорт), О. Шапоренко і В. Морозов (веслування на каное), Б. Лагутин (бокс).

За ініціятивою ж. «Смолоскип» було створено у 1956 р. Укр. Олімпійський Комітет (УОК) в Екзилі, який домагався окремої і самостійної участи України в О. і. (гол. В. Білинський і з 1967 р. Б. Шебунчак, ген. секретар — О. Зінкевич). УОК інформує чужинецькі олімпійські й спортивні орг-ції про національність сов. спортсменів, видає англ. мовою інформаційну літературу: брошура «Україна й XVI Олімпійські ігри» (1956), «Укр. Олімпійські чемпіони» (1968), бюлетень «За участь України в Олімпійських іграх», пропам’ятні О. марки.

О. Зінкевич


Оловейнікова Катерина (* 1904 — ?), співачка, ліричне сопрано, з 1928 р. солістка Харківської Опери; заарештована 1935 p., померла на засланні.

[Оловейнікова Катерина (* 1906), з 1927 солістка Харківської Опери. Заарештована 1937, покарання відбувала в Казахстані Реабілітована 1956, відтоді в Москві — Виправлення. Т. 11.]


Олянчин Домет (* 1891), історик родом з Брацлавського пов. (Сх. Поділля), проф. УВУ, д. чл. НТШ. Під час першої світової війни, як рос. полонений, брав участь у культ. праці Союзу Визволення України у таборах Фрайштадт і Зальцведель, а пізніше як синьожупанник у Білій на Підляшші. По війні на еміґрації у Німеччині, закінчив Берлінський Ун-т; тепер у Штутґарті. Автор джерельних праць з історії України, гол. 17 — 18 вв. — політ. («Укр.-бранденбурзькі політ. зносини в XVII ст.», ЗНТШ, т. 151, 1931; «Опис подорожі швед. посла на Україну 1656 — 57 pp.», ЗНТШ, т. 154, 1937 та ін.), екон. (про торг. зносини України 18 в. з Кеніґсбергом, Вроцлавом і Ляйпціґом, а також з Кримом в ЗНТШ, «Записках ЧСВВ», «Нашій Культурі» й ін.), культ. (монографія «Hryhorij Skovoroda, 1722 — 94», 1928; «Aus dem Kultur und Geistesleben der Ukraine», «Kyrios», 1936 — 37); огляди матеріялів до історії України в нім. архівах тощо.

[Олянчин Домет (1891, Війтівці — 1970, Штутґарт). — Виправлення. Т. 11.]


Оляф, син норв. конунґа Тріґвесона, король Норвегії (бл. 995), ввів у своїй державі християнство. О. був приятелем кн. Володимира В., двічі перебував на його дворі й міг вплинути на прийняття Володимиром християнства. Норв. саґа про О. має джерельну вартість для іст. України.

[Оляф (бл. 966 — 968 — 1000 або 1002). — Виправлення. Т. 11.]


Ольбрахт (Olbracht, псевд. Каміла Земана) Іван (1882 — 1952), чес. письм. і політ. діяч, ред. соц.-дем. («Право ліду») і ком. («Руде право», 1920 — 29) газ. Крім романів з чес. життя й описів подорожі по Росії (1920), твори з життя українців Закарпаття: нариси «Земля без імени» (1932), «Гори й століття» (1935), роман «Микола Шугай, розбійник» (1933, укр. переклад 1935).


Ольвіопіль, кол. заштатне м. Єлисаветтрадського пов. Херсонської губ., з 1919 р. об’єднане з ін. оселями в м. Первомайське.


Ольвія («щаслива»), найважливіша грец. колонія у Причорномор’ї, над лиманом Гіпаніса-Бога, заснована виходцями з Мілету 647 — 46 р. до Хр. Розкопами, що ведуться з 1911 р. (Б. Фармаковський, С. Дложевський, Л. Славін, Т. Кніпович, В. Гайдукевич, К. Гриневич), на її місці (тепер городище — іст. заповідник б. с. Парутиного Очаківського р-ну Миколаївської обл.), встановлено, що О. займала 33 га площі, поділялася на гор. й дол. частину, була обведена міцними мурами й оборонними вежами, мала прямолінійне плянування й була забудована критими черепицею кам’яними спорудами гром., житлового, госп. й виробничого призначення (деякі з мозаїчними подвір’ями). Майдани й центр. вулиці, вимощені кам’яними плитами, були прикрашені статуями богів і героїв, різьбленими в камені портретами заслужених громадян та мармуровими плитами з декретами управи міста-держави. В центрі гор. частини О. була гол. міська площа — аґора, на ній 7-кімнатний гром. будинок для культових обрядів і купецьких зібрань, стіни якого були вкриті розкрашеною штукатуркою; монументальний вівтар і кам’яні водоймища як частина великої гідротехн. споруди. За м. був некропіль-цвинтар площею бл. 500 га. Існували також еклезіястерій (будинок нар. зборів), гімназія (школа для юнацтва), театр і гіподром; у м. були водогони з глиняних труб. На півн. і півд. від О. існували десятки городищ і неукріплених селищ грец. переселенців і місц. населення. Населення О. займалося різними ремеслами, виноградарством, а гол. торгівлею збіжжям; мало власну монету; підтримувало зв’язки з Атенами, Корінтом, Самосом, Родосом, Пергамом, Олександрією й Малою Азією.

У 4 в. до Хр. почався занепад О. через напади скитів, сарматів й ін.; у 1 в. до Хр. О. зруйнували ґети; пізніше відбудована. У 2 в. по Хр. О. була під зверхністю Риму і ще у 251 р. мала рим. залогу, приміщену в новозбудованій цитаделі. У 3 в. її зруйнували ґоти, після чого в кін. 4 в., під натиском сусідніх племен О. перестала існувати.

Література: Славин Л. Древний город Ольвия. К. 1951; Ольвия и нижнєє Побужье в античную эпоху. М.-Л. 1956; Ольвия. Путеводитель по раскопкам и музею. К. 1959.

Я. Пастернак


Ольга (христ. ім’я Олена; † 969), В. княгиня київ. (945 — 57), жінка Ігоря, по смерті якого правила державою як реґентка від імени малолітнього сина Святослава. Перші роки її панування зв’язані з війною з деревлянами, під час якої вона помстилася за смерть Ігоря. Літописне оп. про цю війну переплетене леґендами. Такі ж леґенди пов’язані з хрищенням О., яка нібито охристилася в Царгороді, куди вона їздила в справах своєї держави 957 р. Докладніші дослідження виявляють, однак, що вона охристилася ще перед тим, можливо 955 р. в Києві. О. намагалася виховати свого сина Святослава в христ. релігії, але це їй не вдалося. Святослав залишився поганином. Проте христ. громада в Києві за О. значно поширилась, так що її внук, Володимир В., мав уже приготований ґрунт до хрищення своїх підданих. Як володарка великої держави, О. виявила надзвичайно високі прикмети. Вона поширила й зміцнила значення центр. влади київ. кн. Є підстави думати, що О. провела поділ своєї держави на адміністративні одиниці — погости визначила терени для мисливства й усталила порядок збирання данини та її розміри. У закордонній політиці О. слід відзначити її зв’язки з Візантією, які мали зокрема екон. основу, та її контакти з нім. цісарем Оттоном I (посольство 959 p.), що на її домагання послав до Києва єп. Адальберта організувати на Русі христ. ієрархію. Змагання О. у ширенні християнства оцінила Церква, визнавши її святою.

[Ольга (бл. 890 — 969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

М. Ждан


Ольгинка (VI — 18), с. м. т. в півн.-зах. Донбасі, Волновахського р-ну Донецької обл.; 5 800 меш. (1966); вапновий зав.


Ольги св. Об’єднання, див. Об’єднання Сестрицтв св. кн. Ольги.


Ольговичі, нащадки кн. Олега Святославича, відзначалися родинною солідарністю, що виявилась насамперед у їх змаганнях зберегти за собою їхню батьківщину — Чернігівщину та поширити своє панування на Київ.


Ольгопіль (V — 10), кол. пов. м. Подільської губ. (1912 р. понад 10 000 меш.), тепер с. Бершадського р-ну Вінницької обл.


Ольґерд († 1377), син Ґедиміна, В. кн. Лит. (1345 — 77). Разом зі своїм братом Кейстутом, кн. на Жмуді, О. об’єднав лит. землі і провадив боротьбу за поширення Лит. В. Князівства. У 1345 p., по здобутті Вільни, став лит. В. кн. Відтоді О. поступово приєднав більшість укр. земель. Спершу (бл. 1355) відібрав від татар Чернігівсько-Сіверські землі, в 1362 р. розбив тат. військо на Синіх Водах, приєднав до Лит. держави Київщину, а трохи згодом Поділля й Переяславщину. О. успішно воював за Волинь з поль. королем Казіміром В., якому залишилися тільки Белзька і Холмська землі. О. також приєднав Смоленське князівство і поширив свій вплив на Псков і Новгород. Кілька разів ходив походом на Москву (1368, 1370, 1372) і допомагав своєму братові Кейстутові в боротьбі з Тевтонським орденом.

О. спромігся об’єднати в Лит. В. Князівстві всі білор. і більшість укр. земель. Прихильним ставленням до укр. культури і Церкви з’єднав собі населення України, як також укр. кн. і магнатів, які брали участь у держ. адміністрації В. Лит. Князівства. На зайнятих укр. землях О. посадив своїх родичів, а в деяких місцях залишив укр. кн. з Рюрикового роду. За його володіння укр. (руська) мова стала офіц. мовою В. Лит. Князівства.

[Ольґерд (Альґірдас) (бл. 1296 — 1377). — Виправлення. Т. 11.]

Л. В.


Ольжич (справжнє прізвище Кандиба) Олег (1907 — 44), поет, археолог, публіцист і політ. діяч, син О. Олеся. Нар. в Житомирі, з 1924 р. на еміґрації у Празі, де закінчив Карлів Ун-т (1929) і працював в археологічному відділі чес. Нац. музею, відбуваючи одночасно подорожі по Зах. Укр. Землях і балканських країнах з метою вивчення археологічних матеріялів. У 1938 р. читав лекції в Гарвардському Ун-ті і брав участь в орг-ції Укр. Наук. Ін-ту в ЗДА, зб. праць якого пізніше видав у Празі: «Збірник УНІ в Америці» (1939). Праці з археології О. друкував в укр., чес., англ. та нім. вид. Окрема монографія — «Schipenitz — Kunst und Geräte eines neolithischen Dorfes» (1937).

Як поет, автор зб. «Рінь» (1935) і «Вежі» (1940) та посмертно виданої «Підзамча» (1946), перевиданих у зб. «Поезії» (1956), — О. посідає видатне місце в новій укр. поезії: його творчість широка діяпазоном тем і сюжетів (від передісторії до рев. подій сучасности), історіософічна змістом, стримана й ощадна в мист. засобах, досконала формою. Свої сатиричні поезії О. писав під псевд. К. Костянтин. Бувши співр. багатьох журн. і газ. («ЛНВ», «Вісник.», «Обрії», «Напередодні» у Львові, «Студентський Вісник» і «Прибоєм» у Празі та ін.), О. був організатором молодих літ. сил на еміґрації, гол. в Чехо-Словаччині (Прага й Закарпаття). Ставши з 1929 р. чл. ОУН, О. був активним публіцистом і керівним діячем цієї орг-ції, на доручення Проводу Укр. Націоналістів брав участь у подіях на Закарпатті 1938 — 39 pp.; у 1941 р. як керівник ОУН на окупованих німцями землях брав участь в орг-ції Укр. Нац. Ради в Києві. Під час пізнішого перебування у Львові керував підпільною діяльністю ОУН полк. Мельника, у травні 1944 р. заарештований німцями й ув’язнений у концентраційному таборі Саксенгавзен, де й загинув.

[Ольжич Олег (літ. псевд. Кандиби Олега) (8.7.1907 — 9.6.1944). Перевидання його творів: „Цитаделя духа“ (впорядник М. Неврлий, 1991), „Незнаному Воякові“ (впорядник Л. Череватенко, 1994). — Виправлення. Т. 11.]

О. Зінкевич


Ольхівка, р. в півн. Донбасі, права притока р. Луганки (притоки Дінця), довж. — 83 км, сточище — 314 км².


Ольхівський Андрій (1902 — 69), музикознавець і композитор, доц. Ленінградської Консерваторії, проф. та гол. катедри історії музики Київ. Консерваторії (з 1933); з 1945 р. на еміґрації проф. УВУ, з 1950 р. у ЗДА. «Нарис історії укр. музики» (1941; весь наклад знищений большевиками), «Music under the Soviets: the Agony of an Art» (1955); дві симфонії, музика до драматичної поеми Л. Українки «Оргія» та ін.

[Ольхівський (Ольховський) Андрій (1899, Гути, Богодухівський пов., Харківська губ. — 1969, Вашінґтон). — Виправлення. Т. 11.]


Ольхівський Борис (1908 — 44), журналіст і есеїст родом з Полісся, з 1931 р. у Варшаві; співред. ж. «Ми» й «Бібліотеки Укр. Державника», ред. «Трибуни Молодих» при паризькому ж., «Тризуб», співр. ж. «Назустріч», «Наші Дні» й ін. Автор кн. «Вільний нарід» (1937); ст., есеїв і рецензій, м. ін. багато про Полісся, Підляшшя й Холмщину («Вітер у нетрях», «На півн. землях» та ін.).


Ольхова Говтва, р. на Придніпровській низовині, ліва притока Говтви, притоки Псла; довж. — 76 км, сточище — 790 км². Ольховатка (V — 19), с. м. т. в Донбасі, підпорядковане Єнакіївській міськраді; 7 500 меш. (1965), кам’яновугільна пром-сть.


Ольховий Іларій (1896 — 1953), гал. кооператор (знавець кредитової кооперації), інспектор РСУК і дир. Центробанку (1937 — 44) у Львові; помер у ЗДА.


Ольшавський Михайло Мануїл, мукачівський гр.-кат. єп. 1743 — 67 родом з Ольшавиці (Пряшівщина), королівський таємний радник; почав боротьбу за унезалежнення своєї єпархії від угор. римо-кат. архиєп. Еґеру, організатор укр. шкільництва на Закарпатті, засновник богословської школи у Мукачеві (1744). О. автор полемічної брошури про з’єднання сх. і зах. церкви, виданої подвійним латинським і слов’янським текстом василіянами у Почаєві 1769 («Слово о святом между восточной и западной Церковію соєдиненіи»); видав «Начало писмен дЂтем к наставленію на латинськом языцЂ» (1746).

[Ольшавський Михайло Мануїл, м. б. Михайло (в чернецтві Мануїл) (бл. 1700 — 1767). — Виправлення. Т. 11.]


Ольшанецький Олександер (1887 — 1953), акушер-гінеколог родом з Одеси, проф. Київ. Мед. Ін-ту; праці присвячені питанням знеболювання пологів, туберкульозі жін. статевої сфери тощо.

[Ольшанецький Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ольшанський Михайло (1863 — 1911), драматичний актор і режисер родом зі Львова. На сцені з 1882 p.; у 1884 — 87 pp. у трупах О. Бачинського і поль. Л. Добжанського; з 1888 р. в театрі «Руської Бесіди» на характерних ролях — Гершко, Маюфес («Сто тисяч», «Хазяїн» І. Тобілевича), Вольф Зільберґлянц («Учитель» І. Франка) та ін. О. виконував також партії Ґаспара у «Корневільських дзвонах» (Р. Дланкетта) і Дземби у «Гальці» (Монющка).

[Ольшанський Михайло (1863 — 1908, Чернівці, Буковина), у 1892 — 94 у трупі О. Бачинського; у 1889 — 92, 1894 — 1900, 1905 — 08 в Театрі „Руської Бесіди“. — Виправлення. Т. 11.]


Ольшевська Галина (* 1898), драматична акторка, родом з Волині. З 1915 р. у трупі М. Рудикова, з 1920-их pp. у пересувних укр. театрах, у 1934-41 і з 1946 р. у Чернігівському Держ. Укр. Муз.-драматичному театрі ім. Т. Шевченка. О. виступає перев. в характерних ролях як у сов., так і в. побутовому репертуарі.

[Ольшевська Галина (1898, Будилівка, Радомиський пов. — 1972, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Ольшевський Володимир († 1933), військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР, полк. рос. армії. В Армії УНР з 1918 командир 9-ої бриґади в Третій Залізній стрілецькій дивізії, а в 1920 помічник командира тієї ж дивізії. Помер на еміґрації в Познані.

[Ольшевський Володимир (1880? — 1933). — Виправлення. Т. 11.]


Ольштинське воєводство, адміністративно-територіяльна одиниця в півн.-сх. Польщі, постала 1946 p., здебільша з території Сх. Пруссії, яка раніше належала до Німеччини; 21 000 км², 949 000 меш. (1964). В О. в. живе 50-60 000 українців (6% всього населення), що їх поль. влада 1947 р. виселила з тих зах.-укр. земель, які припали Польщі, і поселила в О. в. Українці живуть перев. в півн. частині О. в., гол. в пов.: Бартошиці (в м. Бартошиці є пед. ліцей з укр. мовою навчання), Бранєво, Кентжин (Kętrzyn), Моронґ (Morąg), Пусленк (Pusłęk), Венґожево (Węgorzewo).


Оман (Inula L.), рід довго-, рідше дворічних рослин з родини кошичкоцвітих. На Україні 10 видів; найпоширеніший — О. правдивий (I. helenium L.), до 1,5 м заввишки; росте на вогких місцях, його вживають у нар. медицині, як відхаркувальний та сечогінний засоби. Кореневища та коріння мають інулін та ін. полісахариди, етерову олію з складовою речовиною алантолактоном, що має бактерицидні та протиглисні властивості. Як рослину, багату на інулін, уживають в консервній та кондитерській пром-сті. В медицині вживають ще: О. заболоточник (I. britannica L.), і О. верболистий (I. salicina L.).


Омег (Oenanthe L.), рід довгорічних або однорічних рослин з родини окружкових. На Україні 4 види, з них найбільш поширений О. водяний [O. aquatiса (L.) Poir.]. Має отруйну речовину енантотоксин, що збуджуюче діє на нервову систему. Росте на болотах, по берегах річок, озер, звич. по всій Україні, крім Полинового степу.


Омела (Viscum L.), рід вічнозелених кущів з родини омелуватих, що паразитує на гілках різних дерев і кущів; дводомні або однодомні рослини. На Україні 3 види, з них частіше трапляється О. звичайна (V. album L.), поширена в Лісостепу. Листки й молоді гілки вживають в медицині при гіпертонії, а також з них виготовляють препарати проти епілепсії.


Омелюсік Микола (* 1889), військ. і гром. діяч, полк. Армії УНР, кадровий старшина рос. армії, родом з Полісся; інж.-мірник. В Укр. Армії у 1918 — 20 pp.; у 1918 р. командир гарматного дивізіону і 7 гарматної бриґади, у 1919 р. вартовий отаман Штабу Волинської групи. У 1943 — 44 pp. у штабі УПА-Північ — керівник оперативного відділу; написав з цього часу спогади. Екзильним урядом УНР підвищений до ранґи ген.-хорунжого. Живе у ЗДА.

[Омелюсік Микола (1889 — 1970, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Омелюх звичайний (Bombycilla garrulus L.), невеликий зимуючий птах ряду горобиних, іноді залітає на півд. до берегів Чорного і Озівського мм.; годується різними ягодами; любить ягоди омели, насіння якої поширює, переносячи його з дерева на дерево.


Омелянович-Павленко Іван (1881 — 1962), військ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР, брат Михайла О.-П.; полк. рос. армії, командир 8 гусарського полку, який він українізував у 1917 p.; 1918 p. командир Сердюцького кінного Лубенського полку і пізніше кошовий отаман Харківського Коз. Коша; в УГА командир групи «Наварія» під Львовом (грудень 1918 — лютий 1919); інспектор кінноти Армії УНР; організатор і командир Окремої Кінної Дивізії. На еміґрації у Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині й ЗДА; помер у Чікаґо.

[Омелянович-Павленко Іван (* Баку, Закавказький край). — Виправлення. Т. 11.]


Омелянович-Павленко Михайло (1878 — 1952), військ. діяч, ген.-полк. Армії УНР; учасник рос.-японської війни 1904 — 05 pp., під час першої світової війни командир ґвардійського полку рос. армії, начальник штабу корпусу до 1916 p., а потім начальник 2 Студентської школи прапорщиків армійської піхоти в Одесі; за Центр. Ради командир укр. бриґади в Катеринославі; за Гетьманату командир 3 Стрілецької дивізії в Полтаві й кошовий отаман Запор. Коз. Коша; з грудня 1918 до червня 1919 начальний вождь УГА, згодом командир Запор. Корпусу; командувач Армією УНР під час Зимового походу та в період союзу з Польщею (з грудня 1919 до листопада 1920). На еміґрації в Чехо-Словаччині (до 1945). Німеччині (у 1945 — 48 pp.; був мін. військ. справ в екзильному уряді УНР) і Франції; брав жваву участь у ветеранських орг-ціях. Помер і похований у Парижі. Автор праць: «Укр.-поль. війна 1918 — 1919 pp.» (1929), «Зимовий похід» (1934), «Переговори з Доброармією»; спогади «На Україні», ст. з ділянки військ. тактики.

[Омелянович-Павленко Михайло (8.12.1878, Тбілісі Грузія — 29.5.1952). Похований на цвинтарі Пер-Ляшез (Париж). — Виправлення. Т. 11.]


Омеляновський Михайло (* 1904), філософ родом з Києва, д. чл. АН УРСР (з 1948). Після закінчення Моск. Ун-ту працював у 1931 — 44 pp. у Вороніжі, в 1944 — 46 pp. в Ін-ті Філософії АН СССР, з 1946 р. — дир. Ін-ту Філософії АН УРСР. Праці в галузі філос. питань природознавства, зокрема фізики, автор монографій «Ленін і фізика XX ст.» (1947), «Філос. питання квантової механіки» (1956) та ін.

[Омеляновський Михайло (1904 — 1979, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Омелянський Василь (1867 — 1928), видатний мікробіолог родом з Полтави, закінчив університет і все життя працював у Петербурзі; д. чл. АН СССР. Наук. праці (понад 100) присвячені вивченню ролі мікробів в обігу речовин. Винайшов анаеробні бактерії, що розкладають целюльозу, відкрив метаноутворюючі бактерії, бактерії, що розкладають муравиний квас, перші та другі названі його ім’ям, вивчав процеси нітрифікації та азотофіксуючі організми. Написав перший у Росії підручник заг. мікробіології (1909).

[Омелянський Василь († Гагра, Абхазія). — Виправлення. Т. 11.]


Омельський Олександер (* 1906), піяніст і композитор родом з Буковини; з 1963 р. у Нью-Йорку; твори для фортепіяна, фортепіянове тріо, сольові пісні.


Омельченко Марія (1874 — 1946), гром. діячка і педагог; до 1919 р. на Кубані (у 1917 — 19 pp. брала участь у гром.-політ. житті, була чл. Кубанської Крайової Ради). З 1920 р. на еміґрації у Празі, гол. Укр. Жін. Союзу (1926 — 27), підтримувала зв’язки з півд.-слов. жін. орг-ціями. Автор кн. «Тома Ґ. Масарик» (1929), брошур «Шкільництво на Кубані», «Вибір фаху» (1925) й ін.


Омельченко Михайло, полк. білоцерківський (1704 — 09), родом з Правобережжя, свояк С. Палія, якого заступив на полковництві з наказу Мазепи. Хоч 1708 р. перейшов на бік Москви, був позбавлений уряду й жив, як бунчуковий товариш, на Лівобережжі (1726 p.).


Омельченко Петро (1894 — 1952), графік родом з Хоролу (Полтавщина); з 1920 р. на еміґрації у Варшаві, з 1923 у Празі, де закінчив Академію Мистецтв, з 1928 працював у Парижі в різній техніці графіки і ґравюри на склі. Виставляв з 1928 в паризькому сальоні Незалежних, в АНУМ у Львові й Берліні (1933): прикладна і книжкова графіка, композиції на теми з життя робітників і безпритульних. Роботи О. відзначаються декоративністю, чіткістю композиції, виразним рисунком і нац. характером. О. автор кн. «Про малярські фарби, матеріяли та техніки» (1930).

[Омельченко Петро († Вільжуїф бл. Парижу). — Виправлення. Т. 11.]


Омельченко Тиміш (1892 — 1955), гром. і військ. діяч, журналіст, підполк. Армії УНР, родом з Полтавщини. Активний в орг-ції укр. Дивізії Синьожупанників, згодом на різних постах в укр. армії. На еміґрації в Німеччині (гол. в Кілю Kiel); у 1937 — 45 pp. гол. Укр. Нац. Об’єднання (УНО) в Німеччині; з 1950 р. у Канаді.

[Омельченко Тиміш (1893, Вербки, Хорольський пов. — 1955, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Омельченко Федір (1865 — 1924), патоморфолог та мікробіолог родом з Кролівця (Чернігівщина), д. чл. Укр. Наук. Т-ва; викладач у Києві (з 1893), Варшаві й Петербурзі; з 1918 р. знову в Києві — організатор Біологічного Ін-ту АН УРСР, з 1922 проф. (деякий час ректор) Ветеринарно-Зоотехн. Ін-ту. Праці О. присвячені вивченню сперматогенези, цитології, патологічної анатомії, мікробіології. О. вивчав антропологічний тип українців, брав участь у складанні рос- укр. мед. словника.

[Омельченко Федір († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


ОММУ, Об’єднання Молодих Мистців України, постало 1929 р. з вихованців Київ. Художнього Ін-ту, спрямоване проти АХЧУ і АРМУ, пропаґувало рев. утилітарне мистецтво. Вперше виступило на 2 Всеукр. мист. виставці (Київ — Одеса — Донбас — Харків, 1929); серед чл.: С. Раєвський, О. Пащенко, С. Григор’єв, М. Попенко, Г. Пивоваров; ліквідоване разом з ін. укр. мист. об’єднаннями 1932 р.


Омськ, м. в Зах. Сибірі, положене над р. Іртишем, обл. центр РСФСР; 774 000 меш. (1967). О. заснований 1716 р. як фортеця, з 1782 — м., з 1839 р. осідок ген.-губернатора, після побудови сибірської зал. важливий торг. центр. Швидке зростання ч. меш. (у тис): 1897 р. — 37,5, 1926 — 161,7, 1939 — 288,9, 1959 — 581,1. Ґалузі пром-сти: машинобудів., хем., харч.; річковий порт, зал. вузол, 8 високих шкіл, 4 театри, 2 музеї.

В О. українці здавна творили свою колонію. За переписом 1926 р. їх було 6 700 (3,7% всіх меш.), 1959 — 31 000 (5,5%; у дійсності більше).


Омська область, обл. у складі РСФСР, положена у півд.-зах. Сибіру, в сточищі сер. Іртиша; 139 500 км², 1 823 000 меш. (1967), в тому ч. 932 000 міськ. (з них в Омську — 774 000), 891 000 сіль. Поверхня О. о. — хвиляста рівнина висотою 100-140 м, підсоння континентальне (пересічна температура січня бл. — 20° Ц., липня — бл. +20°, опадів 300-400 мм на рік). Півд. частина О. о. лежить у зоні чорноземних ґрунтів, степу і лісостепу і має хліборобський характер (пшениця, кукурудза, льон-довгунець, соняшник; тваринництво молочно-м’ясного напряму); півн. — в зоні попільнякових та болотяних ґрунтів і тайги. Пром-сть зосереджена гол. в Омську.

Українці живуть у півд., гол. в півд.-зах. частині О. о. За переписом з 1926 р. вони становили 162 000 або 19% всіх меш. (у дійсності більше), росіяни — 576 000 (67%), ін. (німці, казахи тощо) — 124 000 (14%). У півд.-зах. частині О. о. українці становили бл. 40% всіх меш., у низці р-нів понад 50% (в Павлоградському - 81,2%, Полтавському — 73,1%, Одеському — 63,4%, Таврійському — 58,4% тощо). За фальшивим сов. переписом з 1959 р. нац. склад людности О. о. мав би бути такий (в тис): українці 128,0 або 7,8% (у тому ч. укр. мови вживало лише 51%; в м. жило їх 38,2 або 5,4% всього міськ. населення, в с. — 89,8 або 9,6’%), росіяни — 1 273,7 (77,4%), казахи — 44,9 (2,7%), татари — 13,4 (0,8%). Докладніше див. Сер.-Азійський Степ. Край.


ОМУА, див. Об’єднання Мистців Українців в Америці.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.