[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2031-2042.]

Попередня     Головна     Наступна





Петр Вячеслав (1848 — 1923), чес. клясичний філолог, викладав у Росії і на Україні у Києві; був проф. Ніженського Іст.-Філол. Ін-ту і Кам’янець-Подільського Ун-ту, «О мелодическом складе арийской песни. Историко-справный опыт» (1899); «О составах, строях и ладах в древнегреческой музыке» (1901), «Речь и пение. Лингвистико-музыкальное исследование» (1906) та ін.


Петражицький-Кулага Іван († 1632), гетьман реєстрових козаків (1631 — 32), який вів мирну політику супроти Польщі, намагаючися здобути привілеї для козаків. Домагався від поль. сойму, щоб козаків було допущено до вибору короля Володислава IV (1632), ставав в обороні Правос. Церкви; перешкоджав морським походам запорожців проти Туреччини. На коз. раді у Масловому Ставі (вересень 1632) П.-К. був позбавлений гетьманства, а пізніше страчений у Каневі.


Петраківська Юлія (* 1900), педагог, методист дошкільного виховання родом з Києва; праці з дошкільної педагогіки.

[Петраківська Юлія (1900 — 1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Петрановський Ярема, військ. діяч і дипломат, шляхетського роду з Поділля, уманський полковий суддя за Б. Хмельницького, посол гетьмана Виговського до Туреччини, полк. лисянський, згодом чигиринський (1672) і ген. суддя у гетьмана Дорошенка, його посол до Польщі.


Петрахнович (Мороховський) Микола, львівський маляр 17 в.; учень, співр. і спадкоємець маляра Ф. Сеньковича, сеньйор львівського малярського цеху (з 1666). Намалював образ Пречистої Богоматері при вході до Успенської церкви у Львові та іконостас для цієї ж церкви (1637), який за одними дослідниками не зберігся, за ін. (М. Драган, М. Ґембарович) нині у церкві в Грибовичах В. б. Львова; сім сцен «страстей» і шість ангелів (1664), що не збереглися. П. також приписують натрунний портрет Варвари Лянґишівни (бл. 1635).

[Петрахнович (Мороховський) Микола (бл. 1600 — після 1666, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Петрашевич Галина (* 1903), скульптор-реаліст родом з Уманщини; вчилася в Уманській мист. декоративній студії та Київ. Художньому Ін-ті (1925 — 30). Опрацьовує перев. жін. мотиви. В її мист. дорібку понад 300 скульптурних праць, м. ін. «Дівчина з колоссям», «Еспанська жінка», (1938), «Знедолена» (1938), «Колгоспна ланка» (1952), «Сестри» (1954), «Дитино моя» (1957), «Чайка» (1964), портретні скульптури Т. Шевченка, Лесі Українки, сов. діячів культури, автопортрет та ін. П. виконувала також скульптури малої форми — моделі для порцелянового зав. у Городниці.


[Петрашевський-Буташевич Михайло. — Доповнення. Т. 11.]


Петрашів Павло (1738 — 72), маляр-іконописець, портретист і пейзажист, родом з с. Рибців на Полтавщині, з коз. родини. З відомих праць П. — іконостаси для Успенської церкви у Кременчуці (1767) і для військ. собору в Лохвиці (1770; збудований на кошти П. Калнишевського); на замовлення родини полк. В. Кочубея у Диканьці — ікони і, мабуть, портрети ген. судді В. Кочубея і полк. В. Кочубея з дружиною Марфою (1768), на замовлення ген. Ісакова у Кременчуці — пейзажі (1768), ікона «Покрова» з зображенням козаків і духовенства (1772). Твори П. композиційною розв’язкою близькі до нар. картин; зберігаються у мист. музеях у Дніпропетровському і Сумах та у краєзнавчих — у Полтаві, Сумах і Черкасах.

[Петрашів Павло, м. б. Петро. — Виправлення. Т. 11.]


Петренко Андрій (1881 — 1957), гром. діяч родом з Полтавщини, чл. Дипломатичної місії УНР у Грузії, з поч. 1920-их pp. у Львові, де працював у Централі Т-ва «Просвіта» і був одним з дир. в-ва «Хортиця», у 1939 — 43 pp. адміністративний дир. Оперного Театру; помер у Львові незабаром після повороту з больш. заслання.


Петренко Микола (* 1925), поет і журналіст родом з Полтавщини. Зб. поезій «Дні юности» (1957), «Серцем палаючим» (1959), «Весняний засів» (1961), «Суворі береги» (1963), «Гранітні віхи» (1964), кн. для дітей «Марічка-невеличка» (1963).


Петренко Михайло (1817 — ?), поет-романтик родом з м. Слов’янського на Харківщині; після закінчення Харківського Ун-ту (1841) служив у різних відомствах. Автор 19 ліричних віршів, друкованих у альманахах «Сніп» О. Корсуна (1841), «Молодик» І. Бецького (1843) і «Южно-Русский Сборник» А. Метлинського (1848), що з них деякі стали нар. піснями («Дивлюсь я на небо...», «Туди мої очі...», «Минулися мої ходи...»). Драма «Панська любов» не збереглася. Окремо видана кн.: Забіла Віктор, Петренко Михайло. Поезії. К. 1960.


Петренко Назар (1893 — ?), політ. діяч; 1918 р. чл. ЦК УПСР (центристів), чл. Повстанського Соціял-Рев. Комітету проти большевиків, пізніше Центр. Укр. Повстанського Комітету в Кам’янці Подільському для боротьби проти Денікіна при Центрі УНР. У 1921 р. засуджений больш. судом у процесі проти В. Голубовича й ін. чл. ЦК УПСР; дальша доля невідома.


Петренко Павло (* 1903), літературознавець, наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР; читав історію укр. літератури у високих школах Харкова. Після другої світової війни на еміґрації в Німеччині, пізніше у ЗДА. Автор кн.: «Марксівська метода в літературознавстві» (1928), «Григорій Квітка» (1931), «І. Котляревський» (1931), «Творча путь М. Вовчка» (1932), «Один з останніх могікан» (1968) та ін.; один з авторів редаґованого О. Білецьким «Заг. курсу історії укр. літератури». Серед розвідок, публікованих у журн. та наук. зб., «Укр. ваганти» (1947), ст. про Т. Шевченка та М. Євшана.

[Петренко Павло (1903 — 82). — Виправлення. Т. 11.]


Петренко Юрій (* 1928), поет родом з Київщини; з 1953 р. ред. у Держлітвидаві УССР, пізніше у в-ві «Радянський письм.». Поезії в літ. ж. і окремо зб.: «Журавлі» (1957), «День починається» (1961), «Ритми серця» (1964); переклади з рос., білор. та ін. слов. мов.

[Петренко Юрій (1928, Барахти, Васильківський р-н — 1990, Київ). Зб. поезій „Рубіж“ (1970), „Синій вітер“ (1976), „Рівнодення“ (1978), кн. для дітей „Колисанки для Оксанки“ (1970). — Виправлення. Т. 11.]


Петренко-Критченко Павло (1866 — 1944), хемік-органік, чл.-кор. АН СССР (з 1932) родом з Херсону; після закінчення Новоросійського Ун-ту працював у ньому до кін. життя (проф. з 1903). Автор понад 85 праць, з них основні присвячені гетероциклічним сполукам, впливові кількости і обсягів замішуючих радикалів на реакційну здатність кетонів, впливові замісників на реакційну здатність органічних сполук.


Петридеси, брати Іван та Йосип, нар. майстрі-скульптори Закарпаття другої пол. 19 в.; жанрові скульптури малих форм у теракоті: «Швець», «Дівчина», «Старий», «Лобур», «Ужгородці»; групові композиції «Правда і неправда», «Нещастя» тощо. П. брали участь у виставках Т-ва Приятелів Штук Красних у Кракові у 1880 — 90-их pp.


Петрик, див. Іваненко Петро.


Петрик Петро (* 1886), військ. і гром.-осв. діяч. Сотн. Укр. Гал. Армії, організатор і командир 5 Сокальської Бриґади; довголітній керівник орг.-осв. відділу при Гол. виділі «Просвіти» у Львові та гол. філії «Просвіти» м. Львова. Тепер у ЗДА.


Петриків (I — 9), м. над Прип’яттю на Поліссі, р. ц. Гомельської обл. БССР; 6 300 меш. (1959). Пристань, цегельня, суднобудів. майстерні.


Петриківка (V — 15), с. м. т. на Придніпровській низовині Царичанського р-ну Дніпропетровської обл.; 9 700 меш. (1965). Фабрика «Дружба» (виробляє вишивані речі, перев. на подарунки), музей декоративного мистецтва. П. — давній центр петриківського розпису. П. заснована 1772 р.


Петриківський розпис, поширений у побуті с. м. т. Петриківки у вигляді стінопису, що заміняв килими та прикраси речей хатнього вжитку. П. р. базується на орнаменті, перев. рослинному, як його застосовувано в побуті запорожців, у прикрасах їх житла, посуду, зброї. Основні види орнаментальних композицій П. p.: горщики на квіти, букети, гілочки, окремі квіти та смуги фриза («бігунчики»); традиційні кольори: зелений, червоний, синій, жовтий. Настінні розписи виконувалися охрою, крейдою, сажею, кольоровими глинами і саморобними рослинними фарбами, розведеними на яєчному жовтку, молоці, вишневому клеї. Замість пензля користувалися пальцем, саморобними щіточками з котячої шерсти та паличками з оситнягу. Петрівчани також вирізували малюнки з кольорового паперу (напр., для прикраси комина), що були прототипом «мальовок» (орнамент, мальований на папері).

З 19 в. Петриківка стала центром поширення стінопису, мала своїх півпрофесійних майстрів; «мальовки» продавалися на базарах. З 1936 р. у Петриківці існує школа декоративного малювання. Її випускники застосовують П. р. у стінописі, мист. пром-сті, у книжковій графіці. Відомі майстрі: Т. Пата, Н. Білокінь, О. Пилипенко, Г. Ісаєва, В. Клименко, Г. і В. Павленко, В. Кучеренко, М. Тимченко, М. Шишацька, Ф. Панко та ін. Деякі з них застосовують в орнаменті нові елементи, зокрема з мотивами сов. емблематики й тим порушують традиційну композиційну схему.


Петрицький Анатоль (31. 1. 1895 — 6. 3. 1964), визначний маляр, Графік і один з основоположників укр. театрального декоративного мистецтва, родом з Києва. З 1912 р. учився у Київ. Художньому Училищі, з 1915 — у В. Кричевського, у 1922 — 24 pp. у Вищій Художньо-Техн. Майстерні (ВХУТЕМАС) у Москві; проф. Харківського (1931 — 33) і Київ. (1946 — 50) художніх ін-тів. У театрально-декоративному мистецтві дебютував у 1915 p., розмалювавши стіни й завіси театру-балагану для п’єс у стилі бурсацьких інтермедій у Києві. У 1916 оформляв театральні вистави у Ромні; у 1917 — 22 — декоратор численних київ. театрів («Гротеск», «Дім Інтермедій», «Молодий Театр» — 1917 — 19, оперовий ім. К. Лібкнехта, І Держ. Драматичний Театр ім. Т. Шевченка, рос. театр Соловцова), 1922 — 24 — моск. («Кривий Джіммі», оперовий Зиміна, драматичний кол. Корша), 1925 — 30 харківських (Театр ім. І. Франка, Театр Революції, Театр Опери й Балету). У 1942 — 43 pp. П. працював у Театрі Опери й Балету в Алма-Аті, був на фронті й після війни повернувся до Театру Опери і Балету в Києві (1945 — 59, з перервами), а з 1957 р. оформлював вистави Укр. Держ. Ансамблю Танцю УРСР (П. Вірського).

П., як декоратор, прихильник театральної умовности. На декоративному панно він відтворював сюжети з античної історії в поєднанні з укр. лубком, персонажі «комедії дель арте» — на тлі укр. орнаменту; в «Царі Едіпі» Софокла («Молодий Театр») вжив обсягові декорації, у виставі «Вертеп» стилізував персонажі нар. лялькового театру; у «Тартюфі» Мольєра (Театр ім. Т. Шевченка) та «Вії» О. Вишні (за М. Гоголем; у Театрі ім. І. Франка) поєднував пласкі ширми, завіси та падуги з стилізованими костюмами. У 1930-их pp. працював перев. в опері, дотримуючися принципу «кольорової партитури у виставі». Оформляв опери й балети у Києві, Харкові, Одесі й Москві («Тарас Бульба» М. Лисенка, «Сорочинський ярмарок» М. Мусорґського, «Князь Ігор» О. Бородіна, «Перекоп» Ю. Мейтуса — В. Рибальченка — М. Тіца, «Лілея» К. Данькевича та ін.). У драмі кращі оформлення вистав: «Дон Карльос» Й.-Ф. Шіллера та «Богдан Хмельницький» О. Корнійчука в Театрі ім. І. Франка і в опері. На кін. 1930-их pp. під тиском єдиного стилю соцреалізму перейшов до реально-психологічного зображення людської постаті, замість узагальненої її живописно-ритмічної побудови. Проте і в найбільш офіційних виставах п’єс О. Корнійчука («Макар Діброва» 1949, «Калиновий гай» 1950) спромігся зберегти нац. кольорит. Останнє визначніше оформлення — балет В. Гомоляки «Чорне золото», (1960).

Малярські твори П. почав експонувати з 1913 р. у Новгороді Сіверському і (з 1914) у Т-ві Київ. Мистців. У 1913 — 20 pp. мали успіх серія картин «Цирк», картини «Жнива» (не збережені), далі «Інваліди», які виставлялися на Б’єннале у Венеції 1927. Відомі ще натюрморти, квіти і пейзажі (гол. як елементи театральних декорацій). П. двічі втратив, через пожежі, увесь свій мист. дорібок — 1918 р. у Києві й 1924 — в Москві. З 150 портретів, які П. виконав 1928 — 33 pp. для проєктованого у Харкові Літ. Музею, залишилося ледве 10 акварельних, решта за наказом партії 1933 — 39 була знищена. Така сама доля зустріла і його монументальні малярські роботи 1920 — 30-их pp. (стінні розписи: «Дума про Самійла Кішку», «Дума про Марусю Богуславку», «Громадянська війна», «Больш. будівництво») та 30 дощок проєкту внутр. оформлення укр. павільйону на Всесоюзній Сіль.-Госп. Виставці у Москві (1937). Ідейно П. найближче стояв до ОСМУ.

У графіці П. дав цілу гаму стилів — від барокко (обкладинка «ЛНВ», 1919) до футуризму (ж. «Мистецтво», 1919). У 1920-30-их pp. оформлював і ілюстрував 5 журн. (серед ін. «Літ. Ярмарок») і понад 30 кн. Рисами кубізму і експресіонізму позначені ілюстрації у «Завойовниках» Ю. Яновського (1932) і зб. творів С. Голованівського (1932). У 1927 — 29 pp. П. був мист. ред. «Червоного Перцю».

П. належить до найвизначніших укр. мистців. Він добре опанував малярські принципи Сезанна — будувати картини лінією, площиною і кольором. П. по-новому підійшов до укр. історії й етнографії, нац. мотиви в його мистецтві звучать свіжо, як нововідкриття. Його модернізм досконало й органічно поєднується з укр. нар. мистецтвом, яке у своїй основі також антиреалістичне. Монографію про П., роскішно видану в-вом «Рух» (1931), знищено. Вийшов тільки альбом «Театральні строї» з текстом В. Хмурого (1929), П. Цибенка «А. Г. Петрицький» (1951), «Анатоль Петрицький. Каталог виставки» (1967) і «Анатоль Петрицький», альбом, текст монографії І. Врони (1968).

[Петрицький Анатоль (12.2. [н. cm.] 1895 — 6.3.1964, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

В. Ревуцький і С. Гординський


Петрицький Михайло (1865 — 1921), гром. діяч, педагог; видавець і ред. газ. «Гайдамаки», організатор укр. життя в Копичинецькому пов., 1907 — 18 посол до австр. парляменту від Нац.-Дем. Партії. Старшина Укр. Гал. Армії; помер, замучений большевиками у Харкові.

[Петрицький Михайло (* Копичинці, Гусятинщина, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Петрицький Петро (1855 — 1919), суспільний діяч, гр.-кат. свящ.; організатор Рогатинщини, відстоював права укр. мови, один з організаторів першого гал. аґрарного страйку 1902. Помер у поль. тюрмі.


Петришин Володимир (* 1929), математик родом із Львова, з 1950 р. У ЗДА. У 1961 — 64 pp. наук. співр. Курантського Матем. Ін-ту при Нью-Йоркському Ун-ті, у 1964 — 68 pp. доц., згодом надзвичайний проф. Чікаґського Ун-ту, з 1968 — проф. Ратґерського Ун-ту в Нью-Джерсі; д. чл. НТШ і ряду амер. наук. т-в. Понад 40 праць з ділянки математики. Розробив теорію ітеративних і проєктних метод для вирішення К-позитивних оперативних рівнянь у просторах Гільберта; довів нову теорему нерухомої точки для П-компактних операторів; увів нові ітеративні методи для вирахування нерухомих точок нелінійних операторів і властивих чисел та функцій несиметричних ліній операторів; запровадив у матем. літературу нове поняття т. зв. А-властивого оператора; разом з Ф. Е. Бровдером розробив топологічну теорію ступеня для А-властивих операторів.

[Петришин Володимир (* Ляшки Муровані, Львівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]


Петришин (псевд. Любомир Селянський) Іван (1850 — 1913), нар. учитель у Галичині, письм.-популяризатор. Ред. ж. «Прапор» (1908 — 12), співр. гумористичних і політ. журн. і газ.: «Комар», «Зеркало», «Хлопська Правда», «Зоря», календарів «Запорожець». Автор популярних кн.: «У 50-у річницю знесення панщини і відродження Гал. Руси» (1898), «Гостинець з. Америки, або Наука про се, як у світі жити» (1906), іст. оп. «Ясне сонічко Руси-України» (1911), «Орлеанська Дівчина» (1912) та ін.


Петрів Всеволод (1883 — 1948), військ. і гром.-політ. діяч родом з Києва, військ. письм. і педагог, ген.-хорунжий Армії УНР, д. чл. НТШ. Полк. ген. штабу рос. армії, у 1917 р. начальник штабу туркестанської дивізії; після революції зорганізував з українців тієї дивізії Гайдамацький кінний полк ім. К. Гордієнка, на чолі якого брав участь у боях з большевиками у Києві (січень 1918) та у крим. поході Запор. корпусу (березень — квітень). У 1919 — 20 pp. начальник Спільної Юнацької Школи, командир Півн. дивізії, командувач Волинської групи, військ. мін. (у кабінеті І. Мазепи з серпня 1918), інспектор піхоти та вкінці начальник Ген. Штабу. На еміґрації у Польщі, з 1923 р. у Празі (лектор Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова, чл. Укр. Іст.-Філол. Т-ва тощо). З 1945 р. в Німеччині. Наук. праці: «Схема разведки» (1911), «Нарід та військо» (1926) й ін. Численні ст. у військ. і заг. журн. та газ. («Літопис Червоної Калини», «Табор», «За Державність», «ЛНВ», «Діло» й ін.) перев. на теми історії формування війська на Україні 1917 — 20 pp., співр. «Укр. Заг. Енциклопедії» у Львові (Армія УНР). «Спомини з часів укр. революції 1917 — 21» (4 частини, 1927-29). Помер в Авґсбурзі.


Петрів Денис (1889 — 1944), учитель, пізніше управитель нар. школи ім. М. Шашкевича у Львові, діяч Т-ва Взаємна Поміч Укр. Вчительства. Праці і ст. з методики і дидактики навчання в нар. школах, гол. з природознавства і географії, співр. пед. журн.


Петрів Іванна (* 1892), уроджена Мурська, дружина Дениса П., педагог і гром. діячка, учителька нар. шкіл (1918 — 44 у Львові); на еміґрації в Німеччині, Бельгії і (з 1954 р.) в Канаді. Співавторка (з своїм чоловіком) методичних підручників і зразкових лекцій з природознавства, авторка методичних мовних вправ, співр. пед., дитячих і заг. характеру журн. і газ.; «Діти говорять» (методика мовних вправ, 1934), «Як учити неграмотних» (1934), «Буквар» (1935) та ін.

[Петрів Іванна (1892, Львів — 1971, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Петрів батіг, Петрові батоги, цикорій дикий (Cichorium intybus L.), багаторічна зілляста рослина з родини кошичкоцвітих. Росте по всій Україні звич. як бур’ян на полях, узбіччях доріг, засмічених місцях тощо. Містить гірку речовину, цукор й інулін. Коріння П. б. уживають як гірку речовину для збудження діяльности органів травлення і як сурогат кави. Прикореневі листки як салату. Цикорій городній (C. endiviva L.) вирощують на городах, використовують як салату.


Петрів хрест (Lathraea L.), рід паразитних багаторічних рослин. На Україні росте один вид — П. х. лускатий (L. squamaria L.), з родини ранникуватих; раніше його включали до родини вовчкуватих (заразихових). Паразитує гол. чином на коріннях ліщини і буках. Росте у тінистих листяних лісах у ліс. і лісостеп. р-нах.


Петрівка (V — 20; кол. Караєчник, пізніше — Петропавлівка), с. м. т. на Донецькій низовині Станично-Луганського р-ну Луганської обл., положене над р. Євсугом; 7 200 меш. (1966).


Петрівка (VI — 11), с. м. т. на Причорноморській низовині Комінтернівського р-ну Одеської обл.; 4 000 меш. (1965).


Петрівське, с. Охтирського р-ну Сумської обл.; тут досліджували (1958) слов. городище роменського типу (9 — 10 вв.) та одночасний курганний могильник б. нього. Культурний шар 11 — 12 вв. на городищі вказує, що воно було пристановищем для навколишнього населення в часи небезпеки.


Петрівське (V — 19), м. Луганської обл. підпорядковане Краснолуцькій міськраді; 22 000 меш. (1966); харч. пром-сть, зав.: залізобетонних виробів, щебінковий.


Петрівський Михайло (* 1897), кан. письм. родом з Галичини, у Канаді з 1912 p.; літ. працю почав з 1917 оп. в кан. і амер. пресі. Комедія «Канадійський жених» (1918), новелі «Магічне місто» (1927), «Тайна срібного острова» (1935) й ін.; писав також англ. мовою й друкувався в англ. пресі.

[Петрівський Михайло (1897, Рожубовичі, Перемиський пов. — 1982, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]


Петрівський графітоносний район, група родовищ графіту в Кіровоградській обл. поблизу с. м. т. Петрового, к. гирла балки Власівської і дол. Інгульця. У геол. будові р-ну беруть участь різні докембрійські комплекси порід, зібрані у дві антиклінальні складки півн.-зах. простягання, розділені Бабенково-Водянською синкліналлю. Пром. скупчення графіту зосереджені гол. ч. у графітобіотитових ґнайсах нижньої частини метаморфічної світи. Вміст графіту у пром. шарах становить 5 — 15% і подекуди більше. Заг. геол. запаси графіту 18 млн т.


Петрійчук О., див. Мох Микола.

[Петрійчук Орест. — Доповнення. Т. 11.]


Петріна Роман (* 1903), хореограф-педагог у ділянці сценічного нар. танцю, родом із Стрия. У 1942 — 44 pp. провадив курси укр. нар. танцю у Стрию, пізніше в Німеччині, з 1950 у ЗДА, влаштовує курси у Нью-Йорку і околиці.


Петро, митр. київ. і всієї Руси 1306 — 26, родом з Волині або Галичини. Ставши з ігумена Ратненського манастиря номінатом на митрополію Галицьку 1305, був поставтений Київ. митр., переселився на Московщину і переніс митрополію з Києва на півн., остаточно 1322 р. до Москви. Сприяв моск. кн. у зміцненні моск. князівства. Канонізований 1340 р.

[Петро, митр. київ. і всієї Руси 1308 — 26. — Виправлення. Т. 11.]


Петро I (1672 — 1725), рос. цар (з 1682), з 1721 імператор, син царя Олексія Михайловича. За малолітством П. I й старшого брата його, царя Івана V, реґенство було в руках їх сестри, царівни Софії Олексіївни (до 1689), а після смерти Івана (1696) П. I став єдиним самодержцем. П. I провадив широку й агресивну зовн. політику. Росія, за активною участю укр. війська, продовжувала, як учасник антитур. Священної Ліґи (Австрія, Польща, Венеція, Ватикан), розпочату ще за правління Софії війну з Кримом і Туреччиною (Крим. походи 1687 і 1689, Озівські й Дніпровські походи 1690-их pp.), що завершилася захопленням півн. узбережжя Озівського м. й ліквідацією тур.-тат. фортець на дол. Дніпрі (Карловицька угода 1698 — 99 і Константинопільський мир 1700). 1700 р. П. I, у спілці з Данією й поль. королем Авґустом II, курфюрстом Саксонії, розпочав велику Півн. війну проти Швеції, в якій змушена була взяти участь й Україна. Війна, що тривала з перемінним успіхом (Нарвська поразка росіян 1700, Полтавська перемога П. I 1709), закінчилася Ніштадтським миром 1721, який закріпив за Росією кол. швед. володіння на сх. Балтиці — Інґерманляндію (з новою столицею Росії — Санкт-Петербурґом), Естляндію, Ліфляндію, частину Фінляндії і забезпечив Росії вигідне стратегічне становище в Курляндії. Невдала війна з Туреччиною 1710 — 11 (поразка Росії на р. Пруті), що закінчилася Прутським миром 1711, який позбавляв Росію її завоювань над Озівським м., на деякий час зупинила дальшу рос. експансію на Південь. Зате успішна війна з Іраном 1722 — 23 pp. зміцнила рос. позиції на Закавказзі. Ці війни важким тягарем лягли на людність, особливо на Україні.

У царині внутр. політики П. I здійснив низку важливих реформ, що мали на меті шляхом техн. і культ. европеїзації Московщини розбудувати могутню імперію й створити міцний ґрунт для дальшого розвитку рос. абсолютизму та імперіялізму. У 1697 — 98 pp. П. I побував за кордоном (у Німеччині, Голляндії, Англії), де знайомився з різними сторонами евр. життя, техніки й культури. Повернувшися до Москви, П. I жорстоко придушував численні вияви опозиції (стрілецький бунт у Москві тощо) й соц. та нац. невдоволення в різних частинах держави (повстання в Башкирії 1703 — 06, в Астрахані 1705 — 06, Булавинське повстання на Дону 1707 — 08 тощо). За П. I була організована військ. система, наслідком чого була утворена велика реґулярна армія, військ. фльота тощо. Великі зміни введено в адміністративний устрій держави: утворено Сенат, як вищу адміністративно-суд. установу (1711), колеґії, замість старих моск. «приказів» (1718 — 22), нові суд., фінансові й контрольні органи; запроваджено поділ на губернії (1708); реорганізовано вище церк. управління (ліквідація патріярхату й утворення Синоду у 1721). У царині соц.-екон. П. I, замість старих «вотчин» і «поместій», створив єдину систему поміщицького землеволодіння з обов’язковою службою дворянства, запровадив нову систему податків, зокрема т. зв. «подушний податок», вживав усіх заходів, іноді дуже суворих, для розвитку торгівлі й пром-сти (зокрема метал., суднобудів., текстильної тощо) під доглядом і контролем держави (система торг.-пром. монополій тощо). Для роботи на фабриках і зав. приписувано до них велику кількість селян. На будову каналів (зокрема Ладозького) було зігнано десятки тис. робітників з різних кінців держави, зокрема з України. П. I дбав про поширення освіти, заг. і гол. техн., друку книжок (зокрема т. зв. «гражданским шрифтом»); запровадив (1700) Юліянський календар. За П. I почала виходити перша в Росії газ. «Ведомости» (1702) і силами евр. учених у Петербурзі була заснована Академія Наук (1724).

Політика П. I на Україні до 1708 була продовженням традиційної моск. політики, яка поступово обмежувала суверенні права України. Після переходу України на бік Швеції в 1708, особливо після швед.-укр. поразки під Полтавою 1709, рос. уряд запровадив на Україні режим терору (руйнація Батурина 1708) й військ. окупації та політику брутального втручання у всі ділянки укр. життя. Влада гетьмана була дуже обмежена,а після смерти гетьмана І. Скоропадського (1722) П. I не дозволив обрати його наступника. Контроль, а значною мірою й керування Гетьманщиною, перейшли у руки Малоросійської колеґії (1722). Опозиція з боку укр. уряду на чолі з наказним гетьманом П. Полуботком (1722 — 24) викликала нові рос. репресії: Полуботок і вища старшина були депортовані до Петербурґу й ув’язнені в Петропавлівській фортеці, де Полуботок і помер (1724). В укр. іст. традиції, яку яскраво виявив Т. Шевченко («Сон», «Великий Льох», «Іржавець» тощо) збереглася пам’ять про П. I як гнобителя України.

[Петро I (* Москва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Петро II (1715 — 30), рос. імператор (1727 — 30), внук Петра I, син страченого з наказу батька царевича Олексія. За малолітством П. II фактичним реґентом імперії став кн. О. Меншиков. Маючи великі маєтки й торг. інтереси на Україні, Меншиков сприяв тому, що рос. уряд скасував податки, накладені на Гетьманщину Малорос. колеґією, яку незабаром було ліквідовано, а керування укр. справами перенесено з Сенату до Колеґії Закордонних Справ. З уваги на тодішню міжнар. ситуацію, рос. уряд був змушений дозволити вибори нового гетьмана, яким став, під впливом Меншикова, миргородський полк. Данило Апостол.

[Петро II (* Петербурґ — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Петро III Федорович (1728 — 62), рос. імператор (1761 — 62), внук Петра I, син його дочки Анни й герцоґа Гольштайнського Карла Фрідріха, давнього приятеля родини Орликів і оборонця укр. інтересів у Петербурзі. Продовжуючи цю традицію, П. III і як престолонаслідник, і бувши вже імператором, оточував себе українцями (А. Гудович, якого П. III хотів зробити гетьманом; Василь Ханенко; С. Карнович та ін.), які сподівалися від нього нових поступок на користь своєї батьківщини. У внутр. політиці П. III скасував Таємну Канцелярію, видав указ, що звільнив дворянство від обов’язкової служби, наказав секуляризувати манастирські маєтки тощо. У зовн. політиці П. III орієнтувався на Пруссію, припинив Семилітню з нею війну й уклав союзний договір, готуючися до нової війни — за гольштайнські інтереси — з Данією. Це, поряд з ін. причинами, викликало опозицію з боку двірських кіл, вищого дворянства й духовенства, яку очолила дружина П. III — Катерина II, що зробила (у червні 1762) держ. переворот і оголосила себе імператрицею. П. III був заарештований і незабаром убитий.

[Петро III Федорович (* Кіль, Гольштайн-Ґотторп — † Ропша бл. Петербурґу). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Петро з Пряшева, маляр 15 — 16 в.; виконав образи з життя Богородиці і св. Миколая для вівтаря церкви у Пряшеві (1497 — 1506).


Петро і Павло, апостоли Христа, померлі мученицькою смертю у Римі 67 p., св. христ. Церкви. Для відзначення їхньої пам’яті у христ. календарі встановлене їх спільне свято 29 червня ст. ст. (12 липня н. ст.), дуже популярне серед укр. й ін. народів, попереджене постом — Петрівкою. У христ. іконографії і в нар.-христ. мітології Петро зображується як воротар неба, з ключами в руках, Павло звичайно з мечем, інколи з книжкою. В укр. нар. колядках, віршах, апокрифах, леґендах П. і П. виступають як плугатарі, охоронці поля і врожаю, супровідники Господа Бога в його мандрівках по світу. В нар. обрядовості свято П. і П., як і піст, що його попереджує, пов’язувалося з деякими зближеними до купальських іграми і звичаями (гойдання на гойдалках і в колисках, пускання клечальних вінків на воду, співання петрівчаних пісень, запусти), як також з влаштовуваним хлопцями-пастухами частуванням («петрик», «петрикування»).


Петро Італієць (Petrus Italus), львівський архітект пол. 16 в., італ. походження, з Люґано (Швайцарія). Відомі будови П. І. у Львові: Успенська церква (1547 — 59) і житловий будинок при вулиці Вірменській та костьол у Бистричу. На будовах П. І. помітний вплив італ. ренесансу.


Петро Могила, див. Могила Петро.


Петро Ромоданов, єп. УАПЦ з 1923 р. Працював на Лохвиччині, у Дніпропетровському і в Харкові; 1926 — 27 pp. гол. Президії Всеукр. Правос. Церк. Ради, згодом відійшов від праці в УАПЦ. Дальша доля невідома.


Петров Артем (1779 — 1849), лікар, вчений у галузі ветеринарії родом з Полтавщини; з 1809 р. проф., з 1837 — заслужений проф. і академік Ветер. відділу Моск. Мед.-Хірургічної Академії. Праці про цингу, утримання та розведення коней, парувальну хворобу, ветер. хірургію.

[Петров Артем (* Хомутець, Гадяцький пов. — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Петров Віктор (літ. псевд. В. Домонтович, Віктор Бер; 1894 — 1969), письм., літературознавець, етнограф й археолог, родом з Катеринослава; д. чл. НТШ. Закінчив Холмську гімназію (1913) і Київ. Ун-т (1918). У 1920-их pp. співр., з 1927 керівник Етногр. Комісії ВУАН, 1925 — 29 співред. (разом з А. Лободою) «Етнографічного Вісника»; з 1934 р. співр. Ін-ту Історії Матеріяльної Культури, 1941 дир. Ін-ту Укр. Фолкльору, 1944 — 45 співр. Укр. Наук. Ін-ту у Берліні. На еміґрації у Зах. Німеччині; з 1945 р. проф. УВУ і Богословської Академії у Мюнхені, співр. в-ва «Укр. Трибуна», чл. ред. колеґії ж. «Арка». З 1949 р. в СССР; працював в Ін-ті Іст. Матеріяльної Культури АН СССР у Москві, з 1956 — старший співр. Ін-ту Археології АН УРСР у Києві, завідувач його наук. архіву. П. автор біографічних романів «Аліна і Костомаров» (1929), «Романи Куліша» (1930) і виданих під псевд. В. Домонтович романів й оп. «Дівчина з ведмедиком» (1928), «Доктор Серафікус» (1947), «Без ґрунту» (1948), як також багатьох оп., друкованих у періодичних вид. З літературознавчих праць П. важливіші: дисертація «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки» (т. I, 1929), «Провідні етапи сучасного шевченкознавства» (1946), огляд «Укр. інтеліґенція — жертва больш. терору» (1955; виданий з рукописів П. на еміґрації). У ділянці етнографії П. автор кількадесятьох ст. і праць, між ними: «Місце фолкльору у краєзнавстві» (1927), «Вогнезрубне хліборобство та хліборобський культ вогню» (1930), «З студій про передклясове суспільство» (1933). Як археолог П. розкопував пізньотрипільські й ранньослов. поселення, досліджував антську культуру «полів поховань» і скитські пам’ятки, опублікував щоденник розкопів В. Хвойки у Зарубинцях; автор праць «Походження укр. народу» (1947), «Зарубинецький могильник» (1957), «Іст. географія та проблеми слов. етногенезу на матеріялах гідронімії» (1966), «Скіфи. Мова і етнос» (1968), «Подсечное земледелие» (1968) та ін.

[Петров Віктор (22.10.1894 — 8.6.1969, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Б. К. і Я. П.


Петров Йосип (1806 — 78), видатний оперовий співак-бас родом з Єлисаветграду; у 1820-их pp. виступав на Україні в провінційних трупах Д. Жураховського, згодом у М. Штейна в різноманітному репертуарі, з 1830 р. у Петербурзькому оперовому театрі. П. був першим виконавцем ряду гол. партій опер Ґлінки («Іван Сусанін», «Руслан і Людмила»), Даргомижського («Русалка» і «Камінний гість») та Мусорґського («Борис Ґодунов»). Основоположник рос. вокальної школи.

[Петров Йосип (1807 — 1878, Петербурґ), [виступав] у І. Штейна. — Виправлення. Т. 11.]


Петров Микола (1840 — 1921), історик укр. літератури й науки, етнограф, рос. походження, родом з Костромської губ., чл. Укр. Наук. Т-ва у Києві (з 1907), д. чл. НТШ (з 1911), чл.-кор. Петроградської АН (з 1916), д. чл. УАН (з 1918). Закінчивши Київ. Духовну Академію (18’65), викладав у Волинській Духовній Семінарії і (з 1870) у Київ. Духовній Академії, проф. якої став 1876 р. і був організатором і дир. її Церк.-археологічного музею. Одна з перших праць П. «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской Академии» (1866 — 68) стосується шкільних піїтик 17 — 18 вв. У «Очерках из истории украинской литературы XVII — XVIII веков» (1880, 2 вид. 1911) поданий опис і виклад старовинної укр. шкільної драми. В «Очерках по истории украинской литературы XIX века» (1884) П., розглядаючи укр. літературу як «самодостатню галузь», дав еклектичну спробу виявлення в ній рос. впливів, що ґрунтовно заперечив М. Дашкевич. П. також автор праць про творчість Г. Сковороди, О. Кониського, О. Лобисевича, І. Котляревського, В. і М. Гоголя й ін. У своїх багатих на фактичний матеріял літературознавчих дослідженнях П. дотримувався порівняльно-іст. методи. Кількістю зібраного матеріялу цінні також «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии» (тг. 1-5, 1904-08) й опубліковані П. описи рукописних колекцій Церк.-Археологічного Т-ва при Київ. Духовній Академії (1874 — 77) та рукописних фондів ін. київ. бібліотек (3 тт., 1892 — 1904). Низка праць Ц. присвячена дослідженням з археології, музейництва, образотворчого мистецтва: «Историко-топографические очерки древнего Києва» (1897), «Черниговское зодчество XI — XII вв.» (1915), альбом визначних пам’яток Києва та ін. В етногр. працях П. писав про укр. нар. елемент у ранніх творах М. Гоголя (1902), про укр. іст. пісні, леґенди, про сліди впливу рос. билин на укр. нар. усну словесність, про укр. нар. свята, театр (вертеп, інтермедії) тощо. Окрему групу праць П. становлять монографії «Холмская Русь» (1887), «Волынь» (1888), «Подолія» (1891), «Бессарабия» (1894). Життєпис П. надрукований у ЗІФВ УАН, 1919, кн. І.

[Петров Микола (12.4.1840, Вознесенське — 20.6.1921, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Р. М.


Петров Микола (1875 — 1940), вчений у галузі фотографії. Викладав у Київ. Політехн. Ін-ті (1905 — 20), проф. Київ. Фотографічного (1920 — 24), Художнього (1924 — 30) ін-тів, Ін-ту Кінематографії (з 1930) тощо; праці з теоретичної і мист. фотографії. П. розробив і удосконалив деякі процеси мист. друку, виховав ряд укр. працівників кіна і фотографії (Д. Демуцький, С. Шиманський, П. Новицький та ін.).

[Петров Микола (1875, Єлець, Орловщина, Росія — 1940, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Петров Олексій (1859 — 1932), історик і славіст, проф. Вищих Жін. Курсів (з 1887), пізніше Петербурзького Ун-ту, д. чл. НТШ (з 1925); по першій світовій війні на еміґрації у Празі. Автор праць з іст. і етнографії Закарпаття. Важливіші: «Заметки по этнографии и статистике Угорской Руси» («Журнал Министерства Народного Просвещения», 1892), «Материалы для истории Угорской Руси» (I — III тт. 1905 — 14, VIII т. 1923), «Канонические визитации 1750 — 67 в вармедях Землинской, Шариской и Абауйской» (Наук. зб. «Просветы», 1924), (Národopisná mapa Uher. z r. 1773 podle současných úředních údajů» (1924), «Древнейшая церковно-славянская грамота о Карпаторусской территории 1404. К основанию Грушевского монастыря в Мармарощине» (Sb. filol. České Ak. Věd a Umění, 1925), «Karpatoruské pomístní názvy z poloviny XIX a počátku XX st.» (1929), «Древнейшие грамоты по истории карпаторусской Церкви и иерархии» (1930) та ін.

[Петров Олексій (* Петербурґ — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Петрова Євгенія (* 1903), акторка родом з Києва. З 1923 р. у театрі «Березіль», з 1933 у Харківському Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка, у 1952 — 59 pp. у Київ. Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. І. Франка. Кращі ролі: Джен («Марія Тюдор» В. Гюґо), Марися («Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого), Варвара («Гроза» О. Островського), Зося («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука) та ін.

[Петрова Євгенія (1903 — 1989, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Петрове (V — 14), с. в півн. частині Причорноморської низовини над р. Інгульцем; 5 500 меш. (1965). Зав.: цегельно-черепичний, маслоробний. Засноване у 18 в. Поблизу П. розташований Петрівський графітоносний р-н.


Петрович (псевд. Сеника) Василь (1880 — 1914), актор родом з Жидачівщини (Галичина), з 1897 р. в театрі «Руської Бесіди»; кращі ролі: де Сільва (в «Урієль Акоста» К. Ґуцкова), Вільгельм Тель (в одноім. п’єсі Й. Шіллера), Гнат («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Микола («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Гриць («Ой, не ходи, Грицю...» М. Старицького), Леопольд («Жидівка» Ж. Галеві) та ін.

[Петрович (псевд. Сеника) Василь (* Іванівці — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Петрович Тимофій, київ. ґравер першої пол. 17 в.; ксилографічні ґравюрні ілюстрації до вид. «БесЂд» Івана Золотоустого (1623 і 1624) в дусі мистецтва епохи Ренесансу.


Петровське (VIII — 23), с. на Сх. Передкавказзі над. р. Калаусом, р. ц. Ставропольського краю РСФСР. За переписом 1926 р. українці становили в Петровському р-ні 40,8% всього населення.


Петровський Григорій (1878 — 1958), сов. партійний і держ. діяч родом з Харкова. Був робітником на зав. у Катеринославі, Харкові, Миколаєві, на Донбасі й у Маріюполі; 1895 р. приєднався до рев. руху, 1897 став чл. Катеринославського Союзу боротьби за визволення роб. кляси, організував соціял-дем. роб. гуртки. 1912 р. був обраний депутатом до 4 Держ. Думи від Катеринославської губ. (по роб. курії) і очолив больш. фракцію в Думі, де м. ін. виголосив 2. 6. 1913 промову, написану В. Леніном, проти нац. гноблення на Україні та в ін. країнах Рос. Імперії; у листопаді 1914 був заарештований і засланий до Сх. Сибіру. З червня 1917 у Петрограді, де брав активну участь у підготовці жовтневої революції; на короткий час був посланий Леніном на Україну для організації робітництва й боротьби проти Центр. Ради. 3 листопада 1917 р. нар. комісар внутр. справ РСФСР, був співорганізатором ВЧК; як чл. рос. делеґації підписав 3. 3. 1918 р. Берестейський мир з німцями. У березні 1919 р. на III Всеукр. З’їзді Рад П. обрано гол. ВУЦВК і на цьому посту, з яким були пов’язані з 1922 обов’язки заступника гол. ЦВК СССР, П. перебував до 1938 p., виконуючи репрезентативно-пропаґандивні обов’язки «всеукр. старости». П. належав до тих керівних діячів КП(б)У, які відкинули лінію укр. комунізму, схвалену Гомельською нарадою (листопад 1919) під керівництвом Ю. Лапчинського, а при створенні СССР 1922 р. виступав проти групи О. Шумського, яка вимагала конфедерації, а не федерації респ. 1921 — 33 П. керував комітетами незаможних селян (комнезамами). На його честь м. Катеринослав 1926 р. було перейменоване на Дніпропетровське.

П., виконуючи в першу чергу репрезентативні функції, належав до тих керівних діячів УССР, які не мали вирішального політ. впливу, хоч у 1920-их pp. і він відстоював інтереси УССР перед московським централізмом (бюджетні справи, шкільництво тощо), і тому після розгрому політбюра ЦК КП(б)У в 1937 — 38 pp. (до якого постійно належав і П.) його забрано з України до Москви, а його старшого сина, командира моск. «Пролетарської Дивізії» розстріляно. З 1939 р. П. був заступником дир. Музею Революції СССР. По смерті Сталіна П. реабілітовано, і він час від часу виступав як «старий большевик» і «соратник Леніна».

[Петровський Григорій († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Петровський Микола (1894 — 1951), історик родом з Чернігівщини, закінчив Ніженський Іст.-Філол. Ін-т (1919), у 1924 — 33 pp. проф. Ніженського Ін-ту Нар. Освіти і ред. його «Записок» (I — XII), а по війні — Київ. Ун-ту, чл.-кор. АН УРСР (з 1945). Автор численних джерельних праць з історії України та історіографії 17 в. Головніші: «Нариси з іст. України, т. І. Досліди над Літописом Самовидця» (1930); «Визвольна війна укр. народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії. 1648 — 1654 pp.» (1940). Низка розвідок, присвячених добі «Руїни»: «Псевдо-діяріюш Самійла Зорки» (ЗІФВ УАН, XVII, 1928), «Укр. діячі XVII ст. Тиміш Цюцюра» (ЗІФВ УАН, XXIV, 1929), «До біографії Івана Богуна» («Записки Ніженського Ін-ту Нар. Освіти», X, 1930) та ін. Численні публікації П. у 1940-их pp., написані в дусі сов. іст. пропаґанди, здебільша не мають наук. значення. П. був чл. делеґації УССР на Асамблеї ООН (Сан-Франсіско, 1945, Лондон 1946) і на Паризькій мировій конференції 1946 р.

[Петровський Микола (26.11.1894, Кудрівка, Сосницький пов. — 20.7.1951, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Петровський Юрій (1901 — 57), фармаколог і терапевт родом з Полтавщини; 1932 — 41 pp. — проф. Дніпропетровського Мед. Ін-ту, з 1945 — Львівського Мед. Ін-ту. Праці присвячені питанням клінічної фармакотерапії, вивченню фізіології та патології печінки; монографії: «Клиническая фармакология» (1956), «Основы лекарственной терапии» (1956).

[Петровський Юрій (Георгій) (* Великі Сорочинці, Миргородський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Петроград, див. Петербурґ.


Петропавлівка (V — 17), с. м. т., р. ц. Дніпропетровської обл. на р. Бику; 10 200 меш. (1966). Зав.: маслоробний, продтоварів, по обробці прядива.


Петропавлівка, с. на Півн. Слобожанщині, р. ц. Воронізької обл. РСФСР. За переписом 1926 р. українці становили у Петропавлівській волості 87,2% всього населення.


Петропавловськ, м. над р. Іртишем, центр Півн.-Казахстанської обл. Казахської ССР; 162 000 меш. (1966). Машинобудів., метал., легка і харч. пром-сть; пед. ін-т, драматичний театр, краєзнавчий музей, телецентр. За переписом 1926 р. українці становили у П. — 6% (в пов. 23,8%, росіяни — 47%, казахи — 22%), 1959 — 6% (у дійсності більше).


Петрос (V — 5), один з найвищих верхів у групі Чорногорії в Укр. Карпатах, в її зах. частині (2 020 м).


Петрук Микала (1879 — 1920), селянин з Покуття, діяч і один з піонерів Укр. Радикальної Партії на Покутті, організатор кооп. і січового руху.


Петрункевичі, старшинський рід на Чернігівщині, який походить від Опанаса Петровича, наказного сотн. сосницького (1724) і значкового товариша Чернігівського полку (1740). До цього роду належали Іван П. (1843 — 1928), чернігівський земський діяч у 1860 — 70 pp., згодом рос. політ. діяч, лідер партії кадетів, чл. I Держ. Думи (1906) і брат його Михайло П. (1845 — 1912), чл. I Держ. Думи, рос. гром. діяч і промисловець. Син Івана П. — Олександер П. (1875 — 1964), визначний зоолог-арахнологіст, проф. Єйльського Ун-ту (ЗДА) у 1910 — 44 pp., автор понад 100 монографій.


Петрунь Федір (* 1894), історик і географ родом з Поділля, викладач Одеського Ін-ту Нар. Освіти, автор праць з іст. географії й картографії України, зокрема: «Східня межа В. Князівства Литовського в 30-их pp. XV ст.» (1928), «Качибей на старих картах» (1928), «Мапа шляхів України першої пол. XIX ст.» (1928), «Ханські ярлики на укр. землі» (1928), «Старовинні шляхи Одещини» (1929) та ін. На поч. 1930-их pp. репресований.


Петрусенко (справжнє прізвище Бородавкіна) Оксана (1900 — 40), видатна співачка, лірико-драматичне сопрано, родом з Харківщини. З 1916 р. виступала на сцені пересувних театральних труп, зокрема Херсонського муз.-драматичного театру І. Сагатовського, В. Красенка, П. Саксаганського, перев. у побутовому репертуарі. Згодом в оперових театрах Казані (1927 — 29), Самари (1929 — 32), Свердловська (1932 — 33); з 1934 р. солістка Київ. Держ. Акад. Театру Опери й Балету ім. Т. Шевченка. Найкращі вокально-сценічні образи П.: Наталка («Наталка Полтавка» М. Лисенка), Одарка («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Купава («Снігуронька» М. Римського-Корсакова), Ярославна («Кн. Ігор» О. Бородіна), Наташа («Русалка» О. Даргомижського) та ін. П. відома також як виконавець укр. нар. пісень.

[Петрусенко (справжнє прізвище Бородавкіна) Оксана (* Балаклія, Куп’янський пов. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Петрушевич Антін (1821 — 1913), гр.-кат. свящ., церк. і політ. діяч, історик, археолог, філолог та етнограф, син Степана; з 1861 крилошанин митрополичого капітулу. 1848 співзасновник Гол. Руської Ради і «Гал.-Руської Матиці», визначний чл. «Собору Руських Учених», ред. тодішніх укр. вид.; у ст. «Słów kilka napisanych w obronie narodowości ruskiej» доводив відрубність укр. народу від поль. і рос. У 1861 — 77 pp. посол до гал. сойму, де обстоював права укр. мови, 1873 — 78 — посол до австр. парляменту. У старші pp. перейшов до москвофільського табору, писав «язичієм», яке називав праруською мовою. П. відзначився як збирач джерельних матеріялів до іст. зах.-укр. земель. Бл. 200 друкованих праць з іст. Галичини й укр. Церкви; визначніша «Сводная Галицко-Руская Летопись 1600 — 1800» у 6 тт. (1874 — 91). З ін. джерельних праць П. треба згадати публікації грамот Льва Даниловича («Галицкий Исторический Сборник», II, 1854), документів до іст. Галичини, зокрема Львівського Успенського Братства («Науковий Сборник Галицко-Русской Матицы», 1867 — 68, «Временник Института Ставропигийского», 1869 — 83, й окремі відбитки п. н. «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси», 1868 і 1877, і «Акты, относящиеся к истории Львовского Ставропигиального Братства», 1879 й ін. вид.) та монографічні студії з іст. Церкви в Галичині й на Буковині. П. був піонером укр. археології у Галичині (ст. про збручанського Святовита, льокалізацію княжого Галича на терені та початки християнства на Русі). У рукописі етимологічний словник усіх слав. мов. порівняно з індоевр.

[Петрушевич Антін (Антоній) (* Добряни, Стрийський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Петрушевич Євген (3. 6. 1863 — 29. 8. 1940), син о. Омеляна, адвокат, визначний гал. політ. діяч, активний чл. Нац.-Дем. Партії і довголітній чл. її управи (Нар. Комітету), през. ЗУНР (30 УНР). Нар. у Буську, сер. освіту й ун-т закінчив у Львові, за студентських часів гол. Акад. Братства. З 1896 адвокат у Сокалі, з 1910 у Сколім; організатор обох пов., 1907 — 18 посол до австр. парляменту (з округи Сокаль-Радехів-Броди), 1910 — 14 — до гал. сойму, заступник гол. Укр. Соймового клюбу у Львові, а від 1910 Укр. Парляментарної Репрезентації у Відні. Був противником опортунізму у гал. політиці і прихильником рішучої боротьби в соймі й парляменті, щоб змусити уряд взяти до уваги укр. домагання. Наслідком цієї боротьби було схвалення у гал. соймі на. поч. 1914 р. деяких змін крайового статуту і нової кориснішої для українців виборчої ордина. ції до сойму. 1915 чл. і заступник гол. Заг. Укр. Ради, але не брав участи в її діяльності, не погоджуючися з надто льояльною і довірливою до австр. уряду тактикою її проводу, 1917 став гол. Укр. Парляментарної Репрезентації і речником змагань гал. українців до нац. самовизначення. У Відні П. доклав усіх зусиль, щоб ще перед закінченням війни був створений з укр. земель Австрії окремий коронний край з укр. адміністрацією. Коли ці домагання не мали успіху, скликав для вирішення долі укр. земель Австро-Угорщини на 18. 10. 1918 до Львова Укр. Конституанту, що перетворилася на очолену ним Укр. Нац. Раду, яка проголосила створення на укр. землях Австро-Угорщини незалежної держави — ЗУНР, про що П. вже 26. 10. 1918 повідомив през. Вілсона. 3. 1. 1919 Укр. Нац. Рада переобрала в Станиславові П. своїм гол. Як гол. Укр. Нац. Ради він виявив себе людиною, що вміла втримати мир між громадянством і втягнути усі прошарки народу до держ. будівництва. Після об’єднання ЗУНР з УНР П. став шостим чл. Директорії УНР. 9. 6. 1919 Нац. Рада і Держ. Секретаріят іменували його уповноваженим Диктатором. З його ім’ям пов’язані Чортківська офензива, перехід УГА за Збруч і здобуття Києва Армією УГА й УНР.

За кам’янець-подільського періоду (див. ЕУ 1, стор. 521) сильніше виявилися наявні й перед тим непорозуміння між урядом С. Петлюри та П. Вони стосувалися укр. внутр. і зовн. політики, а тим самим також і питання про окремий гал. уряд і армію.

Після держ. катастрофи у листопаді 1919 П. оселився у Відні, де створив уряд диктатора, який при підтримці краю боровся на міжнар. арені за успішне вирішення гал. справи (див. ЕУ 1, стор. 535). Після рішення Ради Амбасадорів з 14. 3. 1923 про приєднання Галичини до Польщі П. ліквідував свій уряд і виїхав до Берліну, щоб вести далі дипломатично-пропаґандивну працю в міжнар. колах на користь Галичини. Коли ж укр. політ. партії в Галичині вирішили не підпорядковуватися більше закордонному проводові, П. продовжував цю акцію перед міжнар. колами вже персонально. Деякий час він мав надію, що від уряду УССР можна сподіватися підтримки у боротьбі проти поляків, але невдовзі її втратив. Не зрікаючися своїх поглядів, П. провів останні роки життя в скрутних матеріяльних обставинах у Берліні, де й помер, похований на цвинтарі римо-кат. катедри св. Ядвіґи.

[Петрушевич Євген (* Бузьк, Кам’янка-Струмилівський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Левицький К. Укр. політики: ч. II. Л. 1937; Цегельський Л. Пам’яті Євгена Петрушевича, у газ. «Америка», чч. 128 — 134. Філядельфія 1940; Сохоцький І. Будівничі новітньої укр. державности в Галичині. Нью-Йорк 1961; Максимчук І. Нарис історії роду Петрушевичів. Чікаґо 1967.

І. Сохоцький


Петрушевич Іван (1875 — 1950), кооп. і гром. діяч, нар; в Єзуполі (Станиславівщина) у священичій родині. Під час студій в Англії ознайомився з англ. кооперацією і по поверненні до Галичини став піонером і організатором кооператив рочдельського типу та спричинився до реорганізації «Нар. Торговлі» у Львові на союзну орг-цію споживчих кооператив. Співр. місячника «Економіст», ст. на укр. теми у лондонському ж. „East European Review“, співр. «ЛНВ» і Укр.-Руської Вид. Спілки, де вмістив ряд перекладів франц., англ. і амер. письм. 1913 р. виїхав до Канади, де був деякий час ред. «Канадійського Русина». 1919 р. делеґат кан. українців на Мирову Конференцію у Парижі, один з секретарів місії УНР, 1920 — 23 pp. секретар дипломатичної місії ЗУНР у Лондоні; з пол. 1920-их pp. жив у Каліфорнії. Автор повісти „The Flying Submarine“ (під псевд. E. Van Pedroe-Savidge) і кіносценаріїв для Голлівуду. 1945 р. співр. делеґації амер. і кан. українців на перші збори Орг-ції Об’єднаних Націй в Сан-Франсіско.

[Петрушевич Іван († Сан-Матео, Каліфорнія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Петрушевич Лев (1880? — 1940), син Степана, прокурор, чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР; старший юрист-консультант Мін-ва Внутр. Справ УНР у Кам’янці Подільському, шеф Президіяльної Канцелярії Диктатора ЗУНР у Відні. Після повернення до Галичини адвокат і синдик т-ва «Дністер» у Львові.


Петрушевич Михайло (1803 — 76), гр.-кат. свящ. родом з Стрийщини, син Степана; помолог, збирав нар. назви рослин, опрацював етимологічний «Рускій словар», в якому подані ц.-слов. слова з перекладом на грец., латинську й нім. мови (вийшов тільки перший зошит, 80 стор., 1865 у Коломиї).


Петрушевич Михайло (1869 — 95), гр.-кат. свящ. і письм. з Калущини. Поезії й оп. в «Зорі» («Паламар», «Душа», «Вибори», «Градобур»).


Петрушевич Роман (1872 — ?), брат Євгена, суддя у Камінці Струміловій, організатор пов. і за укр. влади пов. комісар, сотник-інтендант Першого корпусу УГА; 1940 р. ув’язнений большевиками, загинув без вісти.


Петрушевич Степан (1772 — 1860), гром. діяч і письм., гр.-кат. свящ., батько Антона; інспектор нар. шкіл у Стрийській окрузі; брав визначну участь в укр. нац. відродженні. П. автор поезій і драматичної п’єси: «Муж старий — жінка молода». Збирав нар. байки, анекдоти, повістки, приповідки, частину яких надрукував 1857 р. в часописі „Przyjaciel domowy“, решта збереглась у рукописах.


Петрушевич Степан (1855 — 1920), гр.-кат. свящ., політ. і екон. організатор Радехівщини, брат Євгена, чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР, польовий духовник УГА. Помер від тифу в чотирикутнику смерти.


Петрушка, П. кучерява (Pelroselinum crispum (Mill.) Nym. = P. sativum Hoffm.), дворічна городня рослина з родини окружкових. Корені та листки П. вживають як прянощі для приправи супів тощо. Плоди П. містять етерову олію з апіолем і піненом. Листки багаті на каротин і вітамін С. Плоди, листки та корені використовують для лікування, гол. ч. як сечогінний засіб.


Петюх Антін (справжнє прізвище Митяй; 1884 — 1920?), сліпий бандурист родом з с. Медвина на Київщині; гри на бандурі вчився у Києві в Кучеренка-Кучугури. З 1919 р. у протибольш. повстанні на Канівщині, загинув у сутичці повстанців з большевиками на Звенигородщині. В репертуарі П. перев. коз. думи, іст. та жартівливі пісні.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.