[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2042-2051.]

Попередня     Головна     Наступна





Пецух Григорій (* 1923), скульптор родом з с. Фльоринки на Лемківщині. Закінчив Варшавську Академію Мистецтв; з 1956 проф. різьби у Ліцеї Мистецтв у Закопаному. П. працює перев. в дереві. Його фігуративні композиції примітивізовані, з елементами лемківської нар. різьби; символи й настрої в них виявлені лаконічно. П. автор кількох проєктів пам’ятників у Польщі.


Печатка, див. Сфрагістика.


Печений Степан (* 1930), нар. майстер-скульптор родом з с. Джулинки на Вінничині. Кращі твори: «Ланкова» (1952), «Богдан Хмельницький» (1954), «Молодий Шевченко» (1960) та ін. Працює також у мист. кераміці («Суд козака», «На межі» й ін.).


Печенівський Григорій (* 1929), поет і журналіст родом з Вороніжчини, по другій світовій війні на Україні, співр. львівської газ. «Вільна Україна». Зб. поезій «Весняними стежками» (1955), «Пахощі рідного краю» (1957), «В бурхливе життя» (1959), «Доля моя ясна» (1962), «Сіємо добро» (1964).


Печеніга-Углицький Павло (1892 — 1948), композитор, дириґент, контрабасист і педагог, родом з Харківщини. Закінчив муз. школу в Харкові, потім учився у Петербурзькій Консерваторії (у Ф. Якименка, О. Ґлазунова та ін.). У 1914 — 20 pp. вчив у консерваторіях Петербурґу, Ростова, Краснодару; з 1922 р. у Нью-Йорку (ЗДА). Твори: опери «Відьма» і «Вій» (не закінчена), кантата «Б’ють пороги», симфонічна поема «Україна», три струнні квартети, сольові пісні, хорові твори.

[Печеніга-Углицький Павло (* Печеніги, Вовчанський пов. — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Печеніги, назва племінного союзу, що очолював кочову державу на території півд. половини сучасної укр. території від кін. 9 в. до пол. 11. Батьківщина П. лежала поміж Аральським м. та сер. течією р. Сир-Дар’ї. Їх правляча верства (канґар) була осіла, іранського походження. У першій пол. 9 в. П., розбиті оґузами (торкали) переселилися в більшості на територію поміж pp. Урал-Ембою та Волгою і стали сусідами хозарів, з якими постійно воювали. У 80-их pp. 9 в. хозари й оґузи розбили П., що були змушені знову тікати; вони прорвалися через хозарську територію і несподівано у 889 р. напали на угрів, які кочували між Доном і Дніпром, і витиснули їх на зах. від Дніпра, а у 892 р. і з півд. Правобережжя України та оселилися на теперішній укр. території між Доном на сх. і Дунаєм на зах.

Держава П. Дніпром поділялася на два крила, які своєю чергою ділилися на чотири провінції, а ці — кожна на 5 округ. Базою для поділу на округи була спроможність даної території дати 10-тисячний відділ кінноти. Устрій держави П. на Україні можна окреслити як воєнну демократію. Усі важливіші справи вирішувала заг. рада. Обома крилами правили два найвищі начальники: начальник зах. — був ранґом вищий і мав імператорський титул — каган. Його ставка та місце зборів заг. ради були ймовірно на Пороссі.

Ч. П. можна обраховувати на 2 800 000 — 3 000 000 осіб, у 1048 p., коли їхня держава займала тільки 11 правобережних округ, — на 800 000. Як усі кочові імперії, держава П. не була етнічно однорідною. Правлячі верстви розмовляли іранською мовою; частина населення була мовно тюрками, визначну ролю відогравали ще гуно-болг. мовні елементи. П., прийшовши на укр. землю, були обізнані з деякими релігіями, особливо їхньою симпатією користувалося маніхейство. Христ. місія Брунона з Кверфурту (1007), якому допомагав Володимир В., не принесла великого успіху. Зате іслямські місіонери незабаром спричинилися до іслямізації великої частини П. (бл. 1010 p.).

Базою економіки П. була торгівля та скотарство. Їх гол. партнерами у 10 в. були: Русь (купувала у П. рогату худобу, овець та коней) та візант. Корсунь (Херсонес у Криму, у П. купував шкіри та віск). Крім того, П. були відомі як посередники у торгівлі з Азією й були ґарантами безпеки шляхів для міжнародного купецтва.

П. диспонували великою армією кінноти: 40 відділів по 10 000. П. володіли степ. тактикою швидких маневрів кінноти; вони ще особливо славилися мистецтвом боротися з таборів, тобто укріплень з возів.

Щоб затримати за собою ролю арбітра серед сусідів, П. входили в союз то з Візантією (914, 968, 972), то з Руссю (944), то з ін. державами, але завжди проти одного з кол. союзників. На Русі вони вперше з’явилися у 968 р. в часи болг. кампанії кн. Святослава. Коли ж він вирішив розташуватися в Болгарії, Візантія найняла П. проти Руси. У 972 р. печенізький каган Куря розбив на Дніпрових порогах військо Святослава, що поверталося з походу на Візантію, і вбив самого кн. Наскоки П. на Руську землю почалися за Володимира В. у 988 p., пізніші у 992 (на Переяслав), 994 (на Білгород), 996 р. (на Васильків). П. переходили на Правобережжі Стугну, а на Лівобережжі Трубеж, Остер і Сейм. Проти П. Володимир наймав їх одвічних ворогів торків-оґузів; будував (з 988) фортифікації по pp. Стугні, Десні, Острі, Трубежі та Сулі. Тоді вже почалося вербування торків як військ. осадників (пізніші «чорні клобуки»). Небезпека з боку П. минула для Руси у 1036 p., коли кн. Ярослав розбив їх дощенту під Києвом.

На поч. 1040-их pp. на П. почали натискати торки, змушені до міґрації натиском половців, і у 1050-их pp. П. втратили спершу все Лівобережжя, а пізніше і Правобережжя та були змушені перейти Дунай на візант. землі. Від печенізької небезпеки Візантію врятував несподіваний прихід половців, що у 1091 р. допомогли імператорові Олексієві Комненові цілковито розбити П. Після чергової поразки у 1122 р. П. зовсім зникають як самостійний елемент, розпорошившися у половецькому та болг. елементах. Ін. частина П. перейшла на службу до руських кн. (відділи служилих П. засвідчені для 1097 — 1169 pp.), a гол. на Угорщину, де вони зберегли свою автономію аж до пол. 14 в., поки не злилися з угорцями. Як спогад по П. на Україні залишилися топографічні назви: селище Печеніги Харківської обл. (тут археологи знайшли рештки печенізької стоянки, датованої 9 в., мабуть, центр держави П. 9 в.), села: Печенюги в Новгород-Сіверському та Печеники у Стародубському пов. (імовірно пов’язані з донецькими П.), с. м. т. Печеніжин на Пруті б. Коломиї (один з центрів правобічних П.).

Література: Голубовский П. Печенеги, Торки и половцы до нашествия татар. К. 1884; Васильевский В. Византия и Печенеги. Труды, т. І. П. 1908; Расовский Д. Печенеги, торки и берендеи на Руси и в Угрии; Seminarium Kondakovianum, т. 6. Прага 1933; Плетнева С. Печенеги, Торки и Половцы в южнорусских степях, Материалы и исследования по археологам СССР, ч. 62. М. — Л. 1958; Федоров-Давыдов Г. Кочевники Восточной Европы под властью золотоордынсхих ханов. М. 1996.

О. Пріцак


Печеніги (IV — 17), с. м. т. Чугуївського р-ну Харківської обл. над р. Дінцем; 8 200 меш. (1965). Харч. пром-сть. П. відомі з 1646 р. Поблизу П. розташоване Печенізьке водосховище.


Печеніжин (V — 5), с. м. т. Коломийського р-ну Івано-Франківської обл., положене на передгір’ях Карпат; 4 700 меш. (1965); мебльовий комбінат; нафтопереробна пром-сть. Деякий час (до 1920-их pp.) пов. м.


Печеніжський Микола (* 1925), письм.-драматург і журналіст родом з Харкова. Трагедія «Безсмертні» (1960), комедії «День народження», «На вулиці широкій» (1961) та ін.


Печенізьке водосховище, водосховище на р. Дінці, вище с. м. т. Печеніги; довж. — 80, ширина — 5 км, повний об’єм води 400 млн м³. П. в. постачає питну воду для Харкова та використовується для зрошення с.-г. угідь у прилеглих р-нах.


Печери, порожнини у поверхневих шарах земної кори, що виникли в наслідок розширення тріщин у породах гол. ч. під впливом вилуговування та розмивання гірських порід (вапняків, гіпсів, доломітів та ін.). На Україні П. поширені гол. там, де виступають карстові явища (див. Карст): у Крим. горах, на Поділлі й Покутті, в Кавказьких горах, а також у Карпатах. Крим. і подільські — це карстові П., перші у вапняках, другі у гіпсово-ангідридових відкладах. Найвідоміші серед Крим. — Червоні П. (Кизил-Коба) на зах. схилі Довгоруківської яйли: багатоповерхова система ґалерій протяжністю 11 250 м; у П. Кіїк-Коба, Чокурча та ін. виявлено палеолітичні стоянки. Найбільше подільських П. є у півд.-сх. частині гал. Поділля між Серетом і Збручем. Найбільші з них Кришталева б. с. Кривча (найдовша на Україні, протяжність ґалерій — 11,5 км), Млинівська, Вітрова. Див. також Печерні житла.


Печериця, шампіньйон (Agaricus-Psalliota), рід грибів з родини пластинкуватих. На Україні — 20 видів. Найпоширеніші: П. польова (A. campestris Fr.) і П. звичайна (A. hortensis); ростуть на полях, луках, городах, у садах. Культ. форму П. звичайної вирощують у ґрунті з органічним угноєнням і в приміщеннях з відповідною температурою й вогкістю.


Печерні житла, житла у природних печерах, були поширені у старшу кам’яну (палеолітичну) добу — на Україні в Криму (Кіїк-Коба, Вовча Ґрота, Чокурча, Шайтан-Коба, Старосілля), Іллінська стоянка (б. Одеси) та ін.

До П. ж. можна зарахувати житла монахів у природних або частіше штучних (у глині, скелі) печерах. Одним з перших печерників на Україні був Антоній Печерський (11 в.), який викопав для себе печеру у високому березі Дніпра. Поступово постали цілі підземні манастирі (Печерська Лавра у Києві, Страдче б. Львова та ін.).


Печерні міста, залишки населених пунктів, на території яких виявлено штучні печерні споруди. На Україні виникли у 5 — 7 вв. і перетворилися на м. в. 9 в.; значніші між ними: Ескі-Кермен, Мангуп, Чуфут-Кале, Інкерман (Каламіта) — всі в Криму, з 1938 р. оголошені археологічними заповідниками.


Печерська Лавра, див. Києво-Печерська Лавра.


Печіночниця (Hepatica Mill.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини жовтцюватих. На Україні один вид — П. звичайна (H. nobilis Gansault. = Anemone hepatica L.), росте по широколистяних і мішаних лісах, між чагарниками, по тінистих схилах берегів р. у зах. ліс. р-нах і в півн.-зах. частинах України. Усі частини рослини — отруйні.


Печора (Печера), с. на Поділлі Тульчинського р-ну Вінницької обл. над р. Богом; 1 700 меш. (1959), кліматичний курорт. Санаторій для хворих на кістково-суглобну туберкульозу.


Печук Ісаак (* 1891), вчений у галузі гірничої справи родом з Лятичева (сх. Поділля), проф. (з 1945), працює в Ін-ті Гірничої Справи АН УРСР (з 1960); праці з ділянки провітрювання шахт підземними вентиляторами, прогнози газоносности та ін.

[Печук Ісаак (1891 — 1970, Макіївка, Донецька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Пещанський Володимир (1873 — 1926), інж.-архітект, реставратор і мистецтвознавець, знавець староукр. ікони і мист. промислу, родом з Переяслава. Закінчив Петербурзький Інженерно-Архітектурний Ін-т, 1913 р. керував реставраційними роботами церкви Спаса на Берестові й Миколаївського (Військ.) собору в Києві, працював у Херсонському іст.-археологічному музеї; з 1920 р. у Львові, з 1922 реставратор у Нац. Музеї і в музеї НТШ. У 1922 р. влаштував виставку колекції ікон, килимів, вишивок і картин, яку пізніше подарував Нац. Музеєві. Праці: «Давні килими України» (1925), «Техніка мальовил Вірменського собору у Львові» («Стара Україна», чч. 7-10, 1925; разом з П. Холодним), «Дещо про укр. та великоруські ікони» (1926), «Скит Манявський і Богородчанський іконостас» (1926, разом з І. Свєнціцьким і М. Драганом) та ін.

[Пещанський Володимир († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Пєрацький (Pieracki) Броніслав (1895 — 1934), поль. військ. і політ. діяч. Як мін. без портфеля (1930 — 31) і мін. внутр. справ (з 1931) вів політику репресій щодо українців. Вбивство П. чл. ОУН Г. Мацейком (15. 6. 1934) було використане поль. урядом як претекст до створення концентраційного табору в Березі Картузькій.

[Пєрацький (Pieracki) Броніслав (* Горлиці — † Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Пєтніков Григорій (* 1894)), рос. поет і перекладач родом з Петербурґу, з дитячих літ жив на Україні, вчився у 1915 — 21 pp. у Моск. і Харківському ун-тах. У 1918 — 19 pp. був гол. Всеукр. літ. комітету Нар. Комісаріяту Освіти. Як діяч «Пролеткульту», у перші pp. по революції пропаґував ідею знищення всього мистецтва досов. часів. Переклади на рос. укр. нар. казок, творів Т. Шевченка, І. Франка.

[Пєтніков (Петников) Григорій (1894 — 1971, Старий Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Пєшкевич Сильвестр († 1716), прокуратор Київ. Кат. Митрополії і ЧСВВ у Римі (1701 — 06) та полоцький архиєп. (1709 — 19).


Пивоварна промисловість, броварство, галузь харч. пром-сти, що виробляє малоалькогольний напій — пиво. Пиво виготовляється з солоду зерна (звич. ячменю), хмелю, води і дріжджів.

На Україні пивоваріння відоме з княжої доби; воно мало домашній характер. З 15 в. право продукувати пиво поль. королі й В. лит. князі надавали містам, і тоді в них творилися цехи пивоварів. У 19 в. кустарний спосіб пивоварства перетворено на фабрично-заводський. Спершу це були невеликі зав.; 1895 р. їх було у 9 укр. губ. 186 з 1 417 робітниками, 1913 — 218 з продукцією 204 млн л пива. П. п. розміщена по всій Україні, але найбільше в центрах споживання — у більших м., гол. у Києві, Харкові і Львові. Після занепаду під час першої світової війни (у Рос. Імперії пивоварні зав. були закриті) й революції П. п. у кін. 1920-их pp. досягла довоєнного рівня. 1940 р. вона становила в УССР (у сучасних межах) 272 млн л. По другій світовій війні реконструйовано ряд. зав. і збудовано багато нових. Зростання продукції пива в УССР (у млн л): 1950 р. 267, 1960 — 522, 1965 — 674, 1966 — 756 (22% виробництва СССР); продукція на 1 меш. — 16,6 л (в усьому СССР — 14,7). За кількістю продукції перші місця посідають обл.: Донецька (132 млн л), Львівська (68), Харківська (58), Київська (57), Дніпропетровська (47). Гол., центри П. п.: Донецьке, Харків («Нова Баварія»), Київ (Київський ч. 2), Львів, Одеса, Дніпропетровське.


Пивоваров Григорій (1908 — 42), скульптор-реаліст родом з Лохвиці (Полтавщина), учився в Київ. Художньому Ін-ті, чл. ОММУ (1928 — 31). Працював у монументальній декоративній пластиці: барельєф «Арсенал» у Києві (1930), багатофігурні композиції «Соц. індустрія» і «Соц. сіль. госп-во» для павільйону УССР на Всесоюзній с.-г. виставці у Москві (1937) та ін.; портретні бюсти Т. Шевченка (1936), І. Франка (1939), О. Довженка (1940) та ін.

[Пивоваров Григорій († Керч, Крим). — Виправлення. Т. 11.]


Пиворізи, див. Мандрівні дяки.


Пижмо (Tanacetum L.), рід багаторічних рослин з родини кошичкоцвітих, з галузистим кореневищем і перисто- або двоперисторозсіченими листками. На Україні є 5 видів. Найпоширеніші: П. звич. (T. vulgare L. = Chrysanthemum tanacetum Vis.), росте по сухих луках, берегах річок, узліссях і як бур’ян б. доріг, на полях; П. кучеряве [T. millefolium (L.) Tzvel. = Ghrysanthemum millefoliatum L.] росте по степах, степ. схилах, по відслоненнях у Лісостепу, Степу. П. містить у собі етерову олію з туйоном, завдяки чому часто використовується для надання пиву пряного смаку й частково замінює хміль. Вживається в медицині як глистогінний засіб, а також при холециститах і гепатитах; має інсектицидну дію.


Пизюр Євген (* 1917), правник родом з Галичини, проф. політ. наук ун-ту в Сент Люїс, ЗДА (з 1961); у 1943 — 48 pp. студентський діяч. Праці: «Новий фраґмент сов. аґрарної політики» (1952), „The Doctrine of Anarchism of Michael A. Bakunin“ (1955; 1968), розвідки про доктрини Б. Кістяківського, М. Драгоманова, про Д. Чижевського, посталінську нац. політику в СССР тощо.

[Пизюр Євген (1917, Белзець, Рава-Руський пов. — 1980, Сент-Луїс, Міссурі). Гол. студентської орг-ції „Січ“у Відні (1943 — 44) і НОУС (1944). — Виправлення. Т. 11.]


Пикуличі, с. в Галичині на півд. від Перемишля; 1919 — 21 pp. поль. табір інтернованих цивільних українців (восени 1919 — 1 920 осіб) і пізніше вояків Армії УНР і Укр. Гал. Армії.


Пилинська Марія (* 1898), письм. родом з Кам’янця Подільського, дружина І. Дніпровського; перекладач на укр. мову рос. письм.: М. Ґорького, Б. Горбатова, І. Ільфай, Є. Петрова, О. Серафимовича, Д. Фурманова та ін. Спільно з І. Вирганом працює над укладанням рос.-укр. фразеологічного словника.

[Пилинська Марія (1898 — 1976, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипенко Борис (* 1885?), історик-етнограф і мистецтвознавець, родом з Чернігівщини. Співр. Чернігівського Іст. Музею у 1920-их pp. і Всеукр. Іст. Музею в Києві (1928-33); досліджував старе гутне скло і рудництво на Україні, вивчав іконографію гетьмана І. Мазепи. 1932 р. керував польовими дослідами Поліської іст.-екон. експедиції ВУАН і Всеукр. Іст. Музею (керівник — проф. О. Оглоблин) і склав звіт про ці досліди (в 2 тт.), який не був опублікований у зв’язку з арештом і засланням у 1933 р. Дальша доля П. невідома.

[Пилипенко Борис (бл. 1892 — 1937, Соловки). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипенко Катря (* 1890?), акторка на амплюа субреток, родом з Таганрогу. З 1910 р. в театрі «Руської Бесіди» у Львові, з 1915 — чл. Стрілецького Театру при Леґіоні УСС, з 1920 — в Театрі ім. І. Франка у Вінниці, згодом у Харкові.


Пилипенко Михайло (1888 — 1952), драматичний актор-комік родом з Черкащини. Учився в Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка; на сцені з 1919 р. у Театрі ім. Т. Шевченка у Києві, з 1921 р. у Київ. Театрі ім. І. Франка. Серед кращих ролей: Таратута («Майстрі часу» І. Кочерги), дядько Тарас («Мина Мазайло» М. Куліша), дяк Гаврило («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), Днище та Клюква («Сон літньої ночі» і «Багато галасу даремно» В. Шекспіра), Фельдкурат («Пригоди хороброго вояка Швейка» за Я. Ґашеком).

[Пилипенко Михайло (1888, Носачів — 1953, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипенко Наталія (* 1898), акторка родом з Чернігівщини. З 1917 на сцені Чернігівського театру у 1921 — 34 pp. у «Березолі» в Києві та Харкові. На еміґрації у Франції і (з 1956) в ЗДА.

[Пилипенко Наталія (1898 — 1973, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипенко Сергій (1891 — 1943), письм. і журналіст родом з Києва, 1917 — 18 pp. діяч УПСР, згодом КПУ; у першій пол. 1920-их pp. ред. низки газ., зокрема «Селянської Правди». Літ. творчість П. — зб. байок «Байківниця» (1922), «Байки» (1927), «Свині на дубі» (1932) має другорядне значення супроти його літ.-орг. праці як засновника літ. об’єднання «Плуг» і ред. його вид. та активного учасника літ. життя 1920-их pp., зокрема літ. дискусії 1925 — 27 pp. Крім того, П. був дир. (1926 — 33) Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР в Харкові. У 1933 р. заарештований, дальша його доля й обставини загибелі не відомі.

[Пилипенко Сергій (1891 — 1934). 23.2.1934 заарештований і 3.3. того ж р. розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]


Пилипів (Пилипівський) Іван (1859 — 1936), один з перших укр. поселенців у Канаді, куди прибув разом з В. Єлиняком 1891 р. з с. Небилова (Галичина). Мав ферму в околицях Стар в Альберті.

[Пилипів (Пилипівський) Іван († Норт Бенк, Альберта, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипчук Василь (1871 — ?), пасічник, гр.-кат. свящ.; підручники пасічництва.

[Пилипчук Василь (1871 — 1941, Любша, Жидачівський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Пилипчук Пилип (1869 — 1940), гром.-політ. діяч, інж. родом з Волині. Активний учасник укр. студентського і гром. життя у Петербурзі у 1900-их pp.; 1917 — 18 — доц. теоретичної механіки у Київ. Політехн. Ін-ті, 1919 р. начальник водяних шляхів Дніпра і його приток, згодом керуючий Мін-ва Шляхів в уряді В. Чехівського і пізніше С. Остапенка. З осени 1919 р. керівник офіц. місій уряду УНР для переговорів з поляками у Варшаві; залишившись там, був прем’єром уряду УНР на еміґрації (1921 — 22). 1922 — 25 — проф. Укр. (таємної) Політехніки у Львові; з 1927 у Луцькому міськ. інж., основоположник і гол. Т-ва ім. Лесі Українки. Помер у Холмі.


Пилющенко Микола, київ. ксилограф другої пол. 19 в., у 1870 — 80-их pp. працював у Києво-Печерській друкарні. Його роботи: «Воскресіння Христа» (1871), «Погреб Христа», «Народження Божої Магері», «Св. Варвара», «Вселенський собор», «Розп’яття», серія ксилографій з сюжетами з «Києво-Печерського Патерика», серія образків для заставок та ін.


Пилявці, Пилява, с. над р. Іквою на сх. Поділлі, Летичівського р-ну Хмельницької обл., де 11-14 (21-24). 9. 1648 відбулася третя по черзі (після Жовтих Вод і Корсуня) перемога Б. Хмельницького над поляками. У битві під П. взяли участь під проводом Хмельницького (ін. полководці І. Богун і М. Кривоніс) 100-тисячна коз.-сел. армія та невеликий кінний загін татар. Поль. військо (32 000 шляхетського ополчення, 8 000 нім. найманих солдатів і понад 100 000 озброєних шляхетських слуг) було очолене полководцями кн. Д. Заславським, М. Остророгом і О. Конєцпольським. Хмельницький застосував у бою мало практиковану в ті часи стратегію розтрощування; він кидав у центр ворога багато війська, наскоками тат. кінноти викликав дезорієнтацію, а коз. військо оточувало і рушничним боєм перемагало противника. Після цілковитого розгрому поль. війська були визволені Поділля й Волинь і армія Хмельницького рушила на Львів.


Пилькевич Олександер (1880 — 1922), військ. і політ. діяч, ген.-хорунжий Армії УНР; полк. царської армії, чл. Укр. Центр. Ради і Укр. Ген. Військ. Комітету, старшина для особливих доручень при Ген. Секретаріяті Військ. Справ УНР, командир окремого Кордонного Корпусу, інспектор культ.-осв. справ у війську. На еміґрації у Польщі засновник військ. ж. «Наша Зоря»; помер у таборі інтернованих вояків Армії УНР у Каліші.


Пильчиків (Пильчиков) Дмитро (1821 — 93), педагог і гром. діяч родом з Херсонщини, батько фізика Миколи П. Закінчивши Київ. Ун-т, працював у 1846 — 64 pp. учителем у Полтавському Кадетському Корпусі. Чл. Кирило — Методіївського Братства і приятель Т. Шевченка. Підтримував зв’язки з М. Драгомановим на еміґрації і гал. культ. та гром. діячами. Під час виїзду за кордон 1873 р. перебував у Львові й був одним з фундаторів Літ. (згодом Наук.) Т-ва ім. Шевченка.

[Пильчиків (Пильчиков) Дмитро (7.11.1821 — 17.10.1893, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Пильників Микола (1857 — 1908), фізик родом з Полтави, син Дмитра П. Закінчив Харківський Ун-т (1880), проф. Харківського (1889 — 94) і Новоросійського (Одеса, 1894 — 1902) ун-тів, Харківського Технологічного Ін-ту (з 1902). Праці П. стосуються геофізики, оптики, радіотехніки й рентґенографії; у 1880-их pp. досліджував Курську магнетну аномалію. Розробляв питання йонізації атмосфери і поляризації світла, розсіяного земною атмосферою, тощо; керував спорудженням досл. радіостанцій на херсонському маяку і в Харківському Технологічному Ін-ті.

[Пильчиків (Пильчиков) Микола († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Пименова Ніна (1888 — 1941), палеоботанік і геолог; з 1924 р. наук. співр. катедри геології (з 1926 — Ін-ту Геол. Наук) АН УРСР. Праці присвячені викопній фльорі пізньокрейдових, палеогенових і неогенових відкладів УССР. «Сарматська фльора Амвросіївки» та «Фльора третинних пісковиків Правобережжя УРСР».

[Пименова Ніна (* Пултуськ, Польща — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пимоненко Микола (1862 — 1912), мистець-маляр родом з Києва, син іконописця; учився в іконописній школі Києво-Печерської Лаври, у школі М. Мурашка (1876 — 82) і в Петербурзькій Академії Мистецтв (1882 — 84). З 1884 викладач у Київ. Рисувальній Школі, з 1900 — у Київ. Художньому Училищі, його співзасновник; з 1899 чл. Т-ва Передвижників. П. належав до найпопулярніших мистців на Україні. На його посмертній виставці у Петербурзькій Академії Мистецтв 1918 було експоновано 715 картин, у тому ч. 112 рисунків олівцем. Найтиповіші твори П.: «Весілля в Київ. губ.» (1891), «Свати» (1892), «Ворожіння» (1893), «Проводи рекрутів» (1893), «Ярмарок» (1898), «Жертва фанатизму» (1899), «Збирання сіна на Україні» (1907) та ін., численні з них були репродуковані й поширювані у листівках. П. продовжував реалістичні традиції укр. жанрового малярства з етногр.-фолкльорними елементами. У пізніших творах з 1900-их pp. помітний вплив імпресіонізму, його кольорит став яскравіший. Учнями П. були Ф. Красицький і О. Мурашко; П. мав наслідувачів не тільки в свій час, але й у добу соцреалістичного етнографізму. Численні праці П. зберігаються у музеях України, зокрема в київ.

[Пимоненко Микола (9.3.1862, Пріорка, передмістя Києва — 26.3.1912, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

С. Г.


Пина, р. на Поліссі, довж. — 88 км; бере початок з боліт і тече вздовж Дніпрово-Бузького каналу, нижче є його частиною. В р-ні м. Пинського зливається з р. Прип’яттю (іноді вважають П. її притокою), далі творить мережу відног і впадає, до р. Ясельди. Відреґульована греблями.


Пинська Конґреґація, собор Правос. Церкви в Речі Посполитій, який відбувся 15. 6. — 2. 7. 1791 у м. Пинському. Правос. єпархія, що існувала в кін. 18 в. на білор.-укр. землях в Речі Посполитій, підпорядковувалася церк. центрові в Росії, що давало Росії підставу, використовуючи утиски Правос. Церкви в Польщі, втручатися у її внутр. справи. Щоб це припинити, поль. сойм проголосив 1790 р. свободу віроісповідань, а для впорядкування становища Правос. Церкви було скликано собор у Пинському. Його постановами припинено зв’язки з рос. Синодом і відновлено церк. юрисдикцію константинопільського патріярха. Законодавчою владою Церкви оголошено собор, що його пляновано скликати кожних 4 pp., а виконавчою — консисторію при архиєпископі у Пинському; запроєктовано низку заходів упорядкування Церкви. Ці пляни не були здійснені, бо після розборів Польщі (1793 і 1795) й окупації білор.-укр. земель Росією Правос. Церкву в Речі Посполитій знову підпорядковано рос. Синодові у Петербурзі.

І. К.


Пинське (I — 7), м. на Поліссі, гол. м. Пинщини, положене при впадінні р. Пини в р. Прип’ять на сх. кінці сухого (Загороддя) і багнистого Полісся, на перехресті водних шляхів; м. обл. підпорядкування Берестейської обл. БССР; 62 000 меш. (1969). Околиці П. були заселені з неолітичної доби, з пізніших часів є сліди зарубинецької культури. П. — вперше згадане у літописі під 1097 р. як Пинеск, у княжу добу одне з гол. м. Турово-Пинського князівства; з кін. 12 в. центр Пинського князівства, на поч. 14 в. зайнятий Литвою, з 1569 входив до складу Речі Посполитої, 1581 дістав маґдебурзьке право. У 16 і першій пол. 17 в. П. було важливим торг., а також культ. (осідок правос., пізніше уніятського і римо-кат. владик, єзуїтської колеґії тощо) м.; згодом занепало і почало зростати з кін. 18 в. завдяки розбудові водних шляхів. У 1793 — 1917 pp. входило до складу Рос. Імперії; пов. м. Мєнської губ., важливий осередок транзитної торгівлі (гол. до 1870 р.) хлібом, салом і ліс. продуктами, пізніше — ліс. і деревообробної пром-сти. У 1920 — 39 pp. П. належало до Польщі; ч. меш.: 1897 р. — 28 000, 1931 — 31 700, перев. жидів. 1939 р. большевики зайняли П. і приєднали його до БССР, хоч населення околиць чисто укр. Нині П. має різноманітну пром-сть; фабрики: мебльова, взуттєва, трикотажна; зав.: судноремонтний, ливарно-мех., екскаваторно-ремонтний, будів. деталів, льоно-конопляний; фанерно-сірниковий комбінат; підприємства харч. пром-сти; річкова пристань. Краєзнавчий музей; архітектурні пам’ятки: барокковий костьол і колеґія єзуїтів (17 в.), катедра (16 — 18 вв.).


Пинчуки, територіяльна назва населення пинського Полісся, що нею визначувано інколи також усіх поліщуків, до яких П. належать за своїм етнічно-культ. характером. Разом з підляшанами П. мовно належать до зах.-поліської підгрупи півн.-укр. говірок.


Пинщина, іст.-геогр. країна, розташована над гор. течією Прип’яті, частина Полісся. У 10 — 12 вв. входила до складу Турово-Пинського князівства; після його поділу на дрібні уділи виникло окреме Пинське князівство. Положене між Гал.-Волинською і Лит. державами, воно спершу намагалося вести самостійну політику, але незабаром було змушене підпорядкуватися наказам Данила Романовича. На поч. 14 в. Пинське князівство зайняв В. кн. лит. Ґедимін; у пол. 15 в. П. якийсь час перебувала під владою київ. кн. Олельковичів; після Люблінської унії (1569) одночасно з Литвою вона входила до складу Речі Посполитої. Під час війни Хмельницького з Польщею пинська шляхта актом від 20. 6. 1657 приєднала П. до Укр. держави.


Пипін Олександер (1833 — 1904), визначний рос. історик літератури і фолкльорист культ.-іст. школи, д. чл. Петербурзької АН і НТШ. У багатьох працях П. є матеріяли до іст. укр. літератури й етнографії: «Очерк литературной истории старинных повестей и сказок русских» (1857); спільно з В. Спасовичем «История славянских литератур», І, II (1874 — 81), у якій П. належить нарис про укр. літературу; «История русской этнографии» І — IV (1890 — 92), третій том якої присвячений Україні; «История русской литературы», I — IV (1898 — 99). Крім того, ст. про рос. твори Т. Шевченка, відгуки на праці з іст. укр. літератури тощо. Заперечення П. самобутности укр. літератури в рецензії на історію укр. літератури О. Огоновського («Вестник Европы», 1880) викликало жваву полеміку (О. Огоновський, І. Нечуй-Левицький, К. Михальчук, М. Драгоманов, І. Франко та ін.). Про П. див. І. Франко «О. М. Пипін» у кн. І. Франко, «Твори» (т. 18, 1955).

[Пипін Олександер (* Саратов — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Пирій звичайний, пир, пирьок, харіюс (Thymallus thymallus L.), риба родини пирійових, довж. 25-35, іноді до 50 см, вага до 1,5 кг. На Україні поширений у Карпатах і сточищі Дунаю. Пром. риба.


Пирій (Agropyram Gartn.), рід багаторічних трав з родини злаків. На Україні — 17 видів; кормові трави, деякі види — бур’яни. Найпоширеніший П. повзучий, П. звич. [A. repetas (L.) P. В.], заввишки до 100 см, з довгим повзучим кореневищем, зеленими або сизуватими листками. Має кормове значення, росте по заплавинах річок, перелогах, дає добру отаву. На полях росте як бур’ян. Кореневище іноді використовують в медицині як обволікаючий, сечогінний та послаблюючий засіб і для виготовлення пілюль.


Пирогів Микола (1875 — 1961), волинський гром. і церк. діяч, лікар і педагог родом з Чернігова, внук хірурга Миколи П. З 1900-их pp. до 1944 жив у Ковелі (два рази — до 1915 р. і 1941 — 43 — голова міськ. управи), 1922 — 23 посол до варшавського сойму. У 1915 — 19 pp. в Києві (організатор і дир. 4 укр. гімназії). З 1944 на еміґрації у Зах. Німеччині й пізніше в Австралії.

[Пирогів Микола (1875 — 1961, Блектавн, Австралія). — Виправлення. Т. 11.]


Пирогів Микола, полк. Армії УНР, у 1919 р. командир пішого полку ім. С. Наливайка в Запор. Корпусі; у 1920 — командир куреня ім. С. Наливайка у 1 Запор. Стрілецькій Дивізії.


Пирогов Микола (1810 — 81), визначний рос. хірург, анатом і педагог та осв. діяч, родом з Москви. Проф. Дерптського Ун-ту (з 1836) і Петербурзької Мед.-Хірургічної Академії (1841 — 56), чл.-кор. Петербурзької АН (з 1847). П. обстоював ідею єдиної заг.-осв. школи, пропаґував систему шкіл-ступенів. Бувши куратором (попечителем) Одеської (1856 — 58) і Київ. (1858 — 61) шкільних округ, П. поширив мережу шкіл, добивався відкриття ун-ту в Одесі, сприяв орг-ції недільних шкіл у Київ. окрузі, дозволяючи на навчання в них укр. мови. За це й за ліберальну шкільну політику був звільнений з посади куратора. З 1866 р. жив перев. у своєму маєтку «Вишня» поблизу теперішнього с. Пирогове, б. Вінниці, де помер і похований; з 1947 р. його садибу перетворено на музей.


Пирятин (III — 13), м. на Придніпровській низовині над р. Удаєм, р. ц. Полтавської обл.; 16 100 меш. (1967). П. вперше згадується 1154 р. як м.-фортеця; за Гетьманщини входив до Кропивнянського, з 1658 р. до Лубенського полку; в 1781 — 1920 pp. пов. м. (з 1802 р. Полтавської губ.). Мебльова фабрика, харч. пром-сть.


Писанка (галунка), куряче яйце, покрите різнобарвним орнаментом або пофарбоване в один колір (крашанка), на Україні мала свої прототипи в «кам’янках» неолітичної, «дряпанках» чи «скробанках» бронзової та київських глиняних П. княжої доби. З останніми зустрічаються у тогочасних могилах і справжні П. з курячих яєць. Нині, крім П., розписаних за допомогою воску, і «дряпанок» (на крашанці видряпаний орнамент), збережених на Лемківщині й Поліссі, їх виготовляють також з глини-фаянсу й дерева. П. з уваги на своє символічне обрядове значення і на багатство орнаментальних композицій посідає одне з перших місць в укр. нар. побуті й мистецтві. Деякі орнаментальні мотиви П. («безконечники», «кривульки») є пережитками спірального орнаменту трипільської культури, інші («коники») зародилися на причорноморських грец. вазах, ще ін. пов’язані з культом сонця, в кіммерійському причорноморському мистецтві скитського періоду. В зах. обл. України й на Поділлі нині переважає геометричний, на Придніпров’ї й на Лівобережжі — рослинний орнамент. Дуже рідко (Пряшівщина) зображують в останній час людські постаті: в деяких р-нах — жінку-праматір, шановану в трипільські часи на Україні та на Сх. Середземномор’ї. П. — символ сонця, людської душі, дарують один одному з давніх-давен на Великдень на знак любови, дружби, радости, ділячися радісною вісткою: «Христос воскрес». З магічним наміром пасічник кладе П. з «безконечником» під перший вулик, щоб без кінця роїлися бджоли. П. з символічним значенням поширені у багатьох слов. та ін. народів (Італія).

Див. ще ЕУ 1, стор. 310-313 і Література на стор. 316 та Біняшевський Е. Укр. писанки. Альбом. К. 1968.

Я. Пастернак


Писаревський Петро (1820 — 71), поет родом з Харківщини, син Степана П.; автор поеми «Стецько», бурлескних віршів («Пан», «Панське слово» й ін.), байок («Цуценя», «Собака та злодій»), друкованих в альманахах «Сніп» (1841) О. Корсуна та «Ластôвка» (1841) Є. Гребінки.


Писаревський Степан (літ. псевд. Стецько Шереперя; 1780-і pp. — 1839), письм. родом з Харківщини, свящ. Автор оперети «Купала на Івана» (1840), згодом переробленої І. Озаркевичел п. н. «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого» (1849) з музикою до неї М. Вербицького; писав також байки і вірші, що стали нар. піснями («Де ти бродиш, моя доле?..», «За Немань іду... »).

[Писаревський Степан († Вовчанське, Слоб. Україна). — Виправлення. Т. 11.]


Писаренко Анастасія (1892 — 1941), скульптор-монументаліст, закінчила Київ. Художній Ін-т, в якому пізніше викладала (з 1927); погруддя В. Леніна на Привокзальній площі у Києві (1925), «Жнива» (1929), «Піонер-конструктор» (1935).

[Писаренко Анастасія (* Талалаївка, Черкащина). — Виправлення. Т. 11.]


Писаренко Леонид (* 1907), театральний декоратор Харківського, Київ. і Львівського театрів юного глядача, у яких оформлював вистави «Суворовці» І. Моторіна і Є. Рисса (1951), «Котигорошок» А. Шияна (1952) та ін.; у Київ. Театрі Опери і Балету — «Енеїду» М. Лисенка (1959), у Київ. Театрі ім. І. Франка «Марину» М. Зарудного (1964), «Де тирса шелестіла» А. Шияна й ін.

[Писаренко Леонид (1907, Знам’янка, Олександрійський пов., Херсонська губ. — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Писаренко Юрій (* 1910), вчений у галузі міцности в машинобудуванні, родом з Полтави, д. чл. АН УРСР; викладач (з 1944) і проф. (з 1950) Київ. Політехн. Ін-ту; наук. співр. (1939 — 51) Ін-ту Будів. Механіки, завідувач відділу в Ін-ті Металокераміки і Спецсплавів АН УРСР (1951 — 66), дир. Ін-ту Проблем Міцности АН УРСР (з 1966); гол. вчений секретар Президії АН УРСР (1962 — 66). П. автор понад 170 праць, монографій і підручників з ділянки нелінійної теорії мех. коливань з урахуванням енерґетичних втрат і міцности матеріялів та елементів конструкцій при високих температурах в умовах силового й теплового навантаження.

[Писаренко Юрій (Георгій). Помилково тут вміщена світлина Писаржевського Лева і, навпаки, під гаслом цього останнього світлина Писаренка Юрія. — Виправлення. Т. 11.]


Писаржевський Лев (1874 — 1938), видатний хемік родом з Кишинева, д. чл. АН УРСР (з 1925) і АН СССР (з 1930). Закінчив 1896 р. Новоросійський Ун-т (Одеса), згодом його доц.; проф. Юр’ївського (Тартуського) Ун-ту (1904 — 08), Київ. Політехн. Ін-ту (1908 — 11), Вищих Жін. Курсів у Петербурзі (1911 — 12), Гірничого та Хеміко-Техн. ін-тів у Катеринославі (1913 — 34); з 1927 р. — дир. створеного — за його ініціятивою Укр. Ін-ту Фізичної Хемії (тепер Ін-т Фіз. Хемії ім. Л. Писаржевського АН УРСР). П. автор понад 90 наук. праць, основні з них присвячені властивостям і будові перекисів та надкислот, впливові розчинника на хем. рівновагу та вільну енерґію хем. реакцій з погляду електронних уявлень. Своїми роботами П. поклав основи сучасної електронної теорії гетерогенної каталізи. «Электрон в химии растворов и в электрохимии» (1923, у співавторстві), «Избранные труды» (1936), «Электрон в химии» (1956).

[Писаржевський Лев († Дніпропетровське). Див. зауваження до Писаренко Юрій. — Виправлення. Т. 11.]


Писарка, смужка, бистрянка звич. (Alburnoides bipunctatus Bloch.), риба з родини коропових, довж. до 13 см, зрідка більша, поширена в р. Закарпаття. У Дністрі, Бозі, Дніпрі, Дінці та їх притоках розповсюджена A. bipunctatus rossicus Berg., на Кубані — A. bipunctatus rossicus natio kubanicus Berg. Малочисленна непром. риба.


Писемський Григорій (1862 — 1937), акушер-гінеколог родом з м. Пирятина на Полтавщині, Після закінчення мед. фак. Київ. Ун-ту працював ординатором у Києві; 1905 — 13 pp. доц. Київ., 1913 — 15 проф. Моск. ун-тів, 1921 — 30 — проф. Київ. Мед. Ін-ту, пізніше Київ. Ін-ту Удосконалення Лікарів та наук. керівник Київ. Ін-ту Охорони Материнства та Дитинства. П. автор понад 70 праць з питань гінекології, онкології, акушерства, орг-ції допомоги при пологах тощо. Організатор першої у Києві консультації для вагітних, гол. Укр. та Київ. наук. т-в акушерів та гінекологів.

[Писемський Григорій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Письменна Лариса (* 1914), письм. родом з Житомирщини. Друкується з 1931 р. По війні, з 1950-их pp., видала (перев. для дітей) низку зб. оп. і повістей, що прикметні лагідним гумором: «Томко з Богогола», «Оповідання» (1955), «Скарб Вовчої Криниці», «Золотогривий» (1957), «Павлик-Равлик» (1959), «Як Петрик на дні моря жив» (1960), «Злочин Надії Поліщук», «Голубий олень» (1961), «У нас у Наддніпрянському» (1962), «Бронза», «Богатир Жовте Око» (1963), «Неспокійні друзі» (1964), «Палац без стін», «Як у Чубасика сміх украли» (1965), «Цунамі» (1966), «Живі зустрічають світанок» (1969).

[Письменна Лариса (1914, Чоповичі, Радомиський пов., Київ. губ. — 1992, Київ). Роман „Батько“ (1978), зб. повістей та оп. „Ненаписаний портрет“ (1979), „Ліна“ (1983). Вибрані твори (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Письменне (V — 16), с. м. т. Васильківського р-ну Дніпропетровської обл., 2 000 меш. (1965).


Письменний Степан (* 1923), ґравер на лінолеумі, працює в Харкові; книжкова графіка, серія кольорових ліноґравюр «Донбас» (1957), «Рибалки Приозів’я», «Новобудови України» (1960) та ін.


Письменність, грамотність, вміння писати й читати понад визначений вік (у статистиці на укр. землях звич. від 9 pp.). Відрізняють повну і часткову (знання читати без уміння писати) П. На укр. землях ще на поч. 20 в. більшість населення була неписьменна. На це впливало занедбання шкільництва державами, до яких належали укр. землі (див. ЕУ 1, стор. 917 — 33), брак обов’язкового заг. кавчання (в Росії) або занедбання його (Австрія, Угорщина) і вузька мережа шкіл. Навчання дітей чужою мовою (Центр. і Сх. Землі, Закарпаття) та корогкий термін навчання були причиною рецидивів неписьменности серед частини випускників нар. шкіл. Позитивну ролю в поширенні П. відогравали осв. т-ва, зокрема Т-ва грамотности на Центр. і Сх. Землях і т-во «Просвіта» в Галичині.

На Укр. Центр. і Сх. Землях 1886 р. серед рекрутів на Правобережжі письменних було ледве 16%, на Лівобережжі — 26% (вплив поширення земських шкіл). За переписом 1897 р. відсоток письменних у віці 9 р. і вище становив серед усього населення укр. губерній 26%, серед українців тільки 23,6% (38,6% чоловіків, 12,4% жінок). Згодом, у зв’язку з розбудовою шкільної мережі, П. збільшилася і 1914 р. становила для всього населення приблизно 42%.

Наслідком переходу на укр. мову навчання в школах (1917), дальшого поширення шкільної мережі, введення обов’язкового шкільного навчання (1924) та заходів Лікнепу (Ліквідація неписьменности) у 1920 — 30-их pp. П. населення УССР у віці 9 pp. і вище зросла 1926 до 59,8% (78,4% чоловіків і 43% жінок). П. поодиноких вікових груп чоловіків і жінок в УССР видно з таблиці (на 100 осіб):

Вік

Чоловіки

Жінки

1897

1926

1897

1926

5-8

9-14

15-19

20-24

25-29

30-39

40-19

50-59

60 і вище

5,7

43,4

47,9

47,1

44,4

39,0

31,7

23,6

17,3

12,8

76,0

79,2

88,2

87,2

83,5

72,6

55,4

35,3

3,1

16,3

16,9

15,8

12,6

10,4

8,0

7,0

6,2

9,9

54,7

54,8

56,8

47,3

37,3

22,4

14,7

9,6

Разом

34,2

68,6

11,2

37,7

Міськ. населення

59,9

83,6

35,3

66,8

Сіль. населення

30,2

66,2

7,7

33,2

П. гол. нац. груп УССР у віці 5 pp. і вище видно з таблиці (1926):


Чоловіки

Жінки

Всього населення

Українці

Росіяни

Жиди

Поляки

68,6

66,5

76,5

84,1

60,0

37,7

32,5

51,2

74,2

45,7

На підставі сов. перепису 1939 р. П. осіб понад 9 pp. в УССР (у межах 1938 р.) піднеслася до 85,3%.

На Зах. Укр. Землях (Галичина й Буковина) П. українців була незначно вища, ніж на Центр. і Сх. Землях: 1900 р. 25% осіб віком понад 9 pp., 1910 — 43% (всього населення — 47%). 1921 р. П. всього населення Галичини становила 61%, 1931 р. — 70%. На Волині й Поліссі вона становила 1921 — 31% (1897 — ледве 10%), 1931 — 52%. П. всього населення на укр. землях у Польщі піднеслася з 50,5% у 1921 р. до 64,7% У 1931; міськ. з 75,1% до 85,0%, сіль. з 44,6% до 59,6%; чоловіків з 57,2% до 73,8%, жінок з 44,4% до 56,0%.

За сов. джерелами неписьменного населення тепер в СССР нема. За переписом 1959 р. 99,1% населення УССР у віці 9 — 49 pp. були грамотні.

В. Кубійович


Письмо, фіксований оптично на основі усної мови за допомогою умовних знаків — ліній або фігур-зображень — засіб зв’язку між людьми з метою передачі тих чи тих елементів мови; початки П. засвідчені археологічними пам’ятками з 35 — 30 вв. до Хр. П. поділяється на піктографічне або образне, ідеографічне (також ієрогліфічне) і фонетичне або звукове, що його поділяють на складове (силабічне) і літерно-звукове (альфабетичне). Кількість знаків в окремих графічних системах неоднакова: від десятків до кількох десятків тис; у звукових системах перев. від 20 до 30 знаків (в латинському П. 22 літери, в укр. — 33).

Початки виникнення П. у слов’ян на теперішніх укр. землях пов’язують з періодом формування племінного ладу: перша пол. 1 тисячоліття по Хр. Первісним слов. П. були, мабуть, згадувані у «Сказании о письменах» Чорноризцем Храбром «черти і різи» — графічні знаки, за допомогою яких слов’яни вимірювали час, рахували й віщували. Про писані якимись «русьскыми писмены» богослужбові кн. — Євангеліє і Псалтир, що їх знайшов на поч. 860-их pp. у Херсонесі Константин Філософ (св. Кирило), згадується в Паннонському житії Константина Філософа. Виникнення слов. системи П. дослідники зв’язують з місійною діяльністю св. Кирила й Методія, найстарішою з них, за гіпотезою П. Шафарика, прийнятою більшістю дослідників (В. Яґіч, В. Щепкін, з укр. І. Огієнко, Ю. Шевельов та ін.), була глаголиця, створена св. Кирилом. Згодом учнями св. Кирила й Методія була вироблена, на основі грец. П. і глаголиці, друга система слов. П. — кирилиця (деякі дослідники — А. Соболевський, Є. Карський, В. Істрін, Е. Гранстрем й ін. — вважають її первісною системою слов. П., старішою за глаголицю).

Прийнята серед сх. і частково півд. слов’ян кирилиця, поширившися, стала панівною і, переформована з поч. 18 в. на опрацьовану за Петра I на основі півуставу і за зразком зах. й укр. друкарських шрифтів (львівський курсивний шрифт) гражданку, розвинулася в сучасні укр., рос., білор., серб. та ін. системи П. Сучасна укр. система П. складається з 33 графічних знаків (літер) і відрізняється від рос. системи Ц. деякими літерами — ґ, є, і, ї. Свого теперішнього графічного вигляду укр. П. досягло шляхом багатовікового розвитку з уставного, півуставного і скорописного П. Дослідження розвитку П. й історії письмових систем і пам’яток становить предмет палеографії.

Р. М.


«Письмо до Громади», політ.-літ. газ., розрахована на сіль. читача, виходила у Львові в 1863 — 65 pp. (1863 неперіодично, згодом як тижневик) і 1867 — 68 pp. (двотижневик; 1867 як додаток до газ. «Слово»). При «П. до Г.» 1865 р. виходив додаток «Школа». «П. до Г.» друкувалося кирилицею, наближеною до нар. мовою; видавець і ред. С. Шехович.


«Письмо з Просвіти», популярний орган т-ва «Просвіта», виходив у Львові. 1877 — 79 pp. літ.-наук. місячник (ред. О. Партицький і А. Вахнянин); з 1893 р. двотижневик, присвячений справам теорії і практики просвітянської праці, п. н. «Читальня» (1893 — 94) і «Читальня-Письмо з Просвіти» (1894 — 96), ред. К. Паньківський; з 1907 р. знову виходив п. н. «П. з П», як місячник (1907 — 08) і двотижневик (1909 — 16 і 1921 — 22), ред. Я. Весоловський, Є. Озаркевич, Ю. Балицький; з 1923 р. п. н. «Народна Просвіта».


Пихтун, морська свиня, озівка, фоцена (Phocaena phocaena L.), ссавець з родини дельфінових; довж. тіла до 186 см, вага до 90 кг. Поширена у Чорному і гол. Озівському мм. В СССР промисел на П. заборонено.


Пишкін Борис (* 1893), вчений у галузі гідротехніки родом з Казані, чл.-кор. АН УРСР (з 1951). На Україні у 1937 — 41 pp. проф. Київ. Гідромеліоративного Ін-ту, з 1948 р. керівник відділу Ін-ту Гідрології і Гідротехніки АН УРСР і (з 1962) проф. Київ. Ун-ту. П. — автор понад 200 наук. праць; розробляє питання динаміки берегів морів і водосховищ.

[Пишкін Борис (1893 — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Пищуха, див. Підкоришник.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.