[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2051-2071.]

Попередня     Головна     Наступна





Південна Україна, Степова Україна, найбільший (250 000 км²) іст.-геогр. край України між Чорним і Озівським м. на півд. і Лісостепом на півн., щойно з пол. 18 і поч. 19 вв. тривало заселений українцями і з’єднаний з рештою укр. етнічних земель. З кін. 18 в. до 1917 р. — під час приналежности П. У. до Рос. Імперії вона мала урядову назву Новоросії або Новоросійського краю.

Положення, границі. На історію П. У. та етнічний склад її населення вплинуло її положення на пограниччі континентального масиву Сх. Европи, Чорного м., що до нього пливуть всі більші ріки України, та азійських степів, продовженням яких є степи П. У. З Азії споконвіку приходили орди кочовиків і насувалися на П. У., відділяючи основний масив території України від м. Одночасно народи з-над Середземного м. намагалися поширити свої впливи на Півн. Чорномор’я, а народи, що заселювали глибину України, хотіли дійти до м. Ці три напрями експансії перехрещувалися на території П. У. і створювали конфлікти, які тривали цілі тисячоліття.

В античну добу на півн. Чорномор’ї виникли грец. колонії, згодом тут існували Боспорське і Понтійське царство, далі володіння Рим. і Візант. імперій. Від них у глибину материка простягалися впливи високорозвинених середземноморських культур. Вони спричинилися і до зростання Київ. Держави, яка у 10 в. доходила до берегів Чорного м. її зв’язки з Півднем були утруднені, коли П. У. у 10 — 12 вв. опанували орди печенігів і половців, і майже зовсім припинилися після опанування укр. земель татарами. Культ. впливи на Україну італ. міст на півн. побережжі Чорного м. (13 — 15 вв.) були незначні. Занепад Візантії й опанування П. У. (вона входила бл. ста pp. до В. Лит. Князівства) Туреччиною у кін. 15 в. перетворило П. У. майже на три ст. на степ азійського типу і відірвало її від життя України. Тоді у боротьбі з тат. і тур. навалою створилося укр. козацтво і — в глибині Степу — Запор. Січ. Щойно витиснення Туреччини з П. У. і опанування її в кін. 18 в. Рос. Імперією дозволило на постійне заселення П. У. українцями і з’єднання її з рештою України, яка тільки тоді здобула доступ до моря й гривку природну границю на півд. Разом з цим П. У. включилася у життя решти України, хоч ще довго виявляла особливості, що стосуються населення й економіки.

Межі Л. У., зокрема на півн. — невиразні. З геогр. погляду ними є широка переходова смуга між Степом і Лісостепом. З іст. погляду — це півд. кордони Київ., Лит. і Поль. держави, але вони, як і простори, постійно заселені укр. хліборобами, зазнавали змін: то пересувалися в Степ, то відходили в глибину Лісостепу. З кін. 18 в. півн. межу П. У. (Новоросії) становила півн. межа нових володінь Рос. Імперії, що збігалася з кол. кордонами Польщі з Туреччиною (між Дністром і Богом) і Запоріжжям (по Дніпро) та Гетьманщини з Запоріжжям (вздовж Дніпра і його притоки Орелі). Це одночасно півн. межі трьох губ.: Херсонської, Катеринославської і Таврійської. Крім них, до П. У. треба включити півд. частину Басарабії та зах. Донської обл., обидві заселені українцями, які згодом увійшли до складу УССР.

Від 1880 р. почалося екон. розчленування П. У. у зв’язку з виникненням пром-сти у Донецькому басейні й Придніпров’ї. Згодом цей розподіл наступив так сильно, що нині П. У. не становить уже цілости і поділяється на хліборобський степ (у складі Одеської, Миколаївської, Херсонської, Кримської і Кіровоградської обл.), Донецький басейн (Донецька і Луганська обл.) та Дніпровський пром. р-н (Дніпропетровська і Запор. обл.).

Природа. Для природи П. У. (за винятком півд. Криму) характеристичний одноманітний, рівнинний і перев. низовий краєвид, своєрідне степ. підсоння, рослинність і фавна. Всі ці прикмети на великих просторах П. У. зазнають деяких змін, зокрема на пограниччі з Лісостепом і на сх.

Найбільшу частину П. У. займає Причорноморська низовина і її продовження на півд. — Кримська низовина та на сх. вузька Приозівська низовина, що поширюється далі на сх. у розлогу Долішньо-Донську низовину. Причорноморська низовина (за тектонічною будовою частина Причорноморської западини) це акумуляційна рівнина висотою до 150 м, слабо розчленована долинами, ярами, балками і подами. Своєрідний краєвид являє собою положене на Лівобережжі дол. Дніпра — Олешшя та побережжя морів, до яких стрімко спадає низовина з прибережним краєвидом.

Півн.-зах. частину П. У. займають півд. відноги хвилястої Покутсько-Басарабської височини (до 230 м) — між Дунаєм і Дністром та сильно розчленованої Подільської височини з своєрідним плитовим краєвидом між Дністром і Богом. Значно більший простір займає півд. частина Придніпровської височини (до 240 м), Запор. гряди (до 200 м) і Приозівська височина (200-300 м), в основі яких залягають кристалічні породи; ці хвилясті рівнини глибоко розчленовані мальовничими долинами з характеристичним ґранітовим краєвидом. Півн.-сх. частину П. У. займають відноги Придніпровської низовини і Сер. височини, Донецька низовина і найвища частина П. У. — Донецький кряж (367 м); всі з ярово-балковим краєвидом. Півд. частину Криму займають Кримські гори (див. карту).

Клімат П. У. — відмінний від решти України, бо вона є перев. під впливом сх. вітрів. У зв’язку з цим клімат — помірковано континентальний і сухий. Пересічна температура року вагається між 7 і 10° Ц. Найхолодніші зими на півн. сх. (сер. січня — 7° Ц.), найтепліші — на півд. зах. (—2° Ц.); абсолютний мінімум від —42° до —28° Ц. Влітку температура майже однакова по всій П. У. (у липні +21 — 23° Ц.). Період без морозів збільшується з 150 днів на півн. сх. до 210 на півд. зах.; веґетаційний період з 200 до 230 днів. Річне ч. атмосферичних опадів найбільше на пограниччі з Лісостепом — 475 мм, найменше “над. м. (250 — 300 мм); вони сильно міняються у різні роки (200 — 800 мм). Найбільше опадів у травні, червні й липні; переважають зливи. Ч. днів з сніговим настилом (він нерівномірний) від 30 до 100 днів на рік. Сильні вітри, часто гураґани й суховії та чорні бурі. Довге й тепле літо уможливлює вирощування теплолюбних культур; часті посухи і суховії спричинюють сильне коливання врожаїв.

Річкова мережа на П. У. не є густою, але її перетинають могутні ріки: Дунай, Дністер, Бог з Інгулом, Дніпро з Інгульцем, Ореллю, Самарою й ін. та Дін; ряд невеликих рік пливе до Чорного (Когильник, Великий і Малий Куяльник, Тулігул й ін.) і Озівського (Салгир, Молочна, Обиточна, Берда, Калміюс, Міюс та ін.) морів; більшість з них впадає в оз. або лимани. Півн.-сх. частину П. У. перепливає Дінець з низкою приток. Менші річки П. У. влітку міліють, а то й зовсім висихають; між Дніпром і Молочною та на частині Крим. низовини їх взагалі немає.

Над узбережжям морів є численні оз., посталі звич. з лиманів або кол. морських заток, що втратили зв’язок з м.

Розміщення ґрунтів і рослинности на П. У. виявляють зональність, залежну від вологости; в півн. — найбільш вологій смузі поширені звич. середньогумусні, а далі малогумусні чорноземи (6-8% гумусу), в півд. Степу — півд. чорноземи (4-6% гумусу), які над м. переходять у темнокаштанові й каштанові (барнясті) ґрунти (2,5-3% гумусу) в поєднанні з солонцями. У долинах рік поширені алювіяльні торфово-лучні ґрунти, подекуди чорноземні на пісках.

Таку саму зональність виявляє рослинність: у півн. смузі — різнотравий (барвистий) типчиново-ковиловий степ. далі (в зоні півд. чорноземів і почасти темнокаштанових ґрунтів) посушливий типчиново-ковиловий степ, врешті в найсухішій смузі над м. полиново-злаковий степ, часто з рослинністю солончаків і солонців з островами піщаного степу. Степ повністю, за малими винятками полиново-злакового, розораний. Докладніше див. Степ (там також про тваринний світ П. У.).

П. У. (гол. Донецький басейн і Дніпровський пром. р-н) найбагатша частина України на корисні копалини. Тут скупчене майже все кам’яне вугілля (Донбас, балянсові запаси — 45 млрд т) і залізна руда (Криворіжжя — 23 млрд т, Керч) всієї України, вся манґанова руда (Никопільський манґанорудний басейн — пром. запаси бл. 2 млрд т); більшість кам’яної соли (в Артемівсько-Слов’янському басейні), руд кольорових металів (ртутні руди б. Микитівки в Донбасі, боксити), вогнетривів, флюсових матеріялів; багата поклади бурого вугілля, вапняків, мерґелів, гіпсу, каоліну, графіту, мармуру, всілякого роду будів. матеріяли.

В. Кубійович

Археологія. П. У. разом з Кримом та Кубанню була безперервно заселена вже з старішої палеолітичної доби (ашельська культура) кочовиками примітивного гейдельберзького, пізніше більш розвиненого неандертальського, вкінці оріньяцького антропологічного типу. З наступної, мезолітичної доби (8 000 — 5 000 до Хр.) вже відомі поховання людей у крим. печерах (Фатьма-Коба, Мурзак-Коба). У неоліті (5 000 — 1 800 до Хр.) відбулося розчленування населення України. Лісостепові племена перейшли на осілий, хліборобсько-скотарський спосіб життя і витворили високого рівня трипільську культуру, а згодом, у бронзову добу, просунулись у півд. напрямі аж до берегів Чорного м. Там вони залишили по собі сліди вже соціяльного поділу (багаті й бідні поховання), найраніші на Україні зразки кам’яного будівництва (Усатове) та сліди торг. зв’язків їхньої верхівки з Семигородом (мідь), Малою Азією (антимоніт), Прибалтикою (бурштин) і Єгиптом (фаянсові перли). П. У. тоді була зайнята також (впродовж III тисячоліття до Хр.) невеликими групами риболовів та мисливців з матріярхальним ладом, які ховали своїх померлих у ямах (ямна культура). З пол. цього періоду, під впливом трипільців, почалося у них мотичне хліборобство й скотарство та появилися привезені з півн. Кавказу перші бронзові вироби. Кераміка гостродонна, бідно орнаментована. Найціннішою пам’яткою того часу на Кубані, що була під впливом високих культур Месопотамії й Закавказзя, є багато виряджена Майкопська могила. Між Дніпром і Озівським м. ін. плем’я залишило по собі Маріюпільський могильник.

Бронзова доба (1 800 — 800 до Хр.) починається в П. У. з заселення причорноморських та півн.-кавказьких степів новими, праарійськими племенами, що прийшли бл. 1 200 до Хр. з сх.-середземноморського басейну. Разом з культурою бронзи вони принесли ткацтво, високорозвинене скотарство, плужне хліборобство і культ сонця. Жили патріярхальними родами у селищах з землянок або куренів понад річками й мали зв’язки з великими передньоазійськими цивілізаціями, з егейським світом, з півн. Кавказом, звідки весь час ішли бронзові вироби по всій степ. смузі, та з Закарпаттям (Семигород), бронзові вироби якого доходили на сх. аж до басейну р. Дінця. Зайнявши терени «ямників», вони перемішалися з ними, завели новий спосіб поховання мерців, на зах. лад — у нішах-катакомбах (катакомбова культура). Кінцевий етап цієї культури збігається з появрю на П. У. сх. племен знад Волги, які ховали своїх покійників у дерев’яних коморах-зрубах (зрубна культура), вкритих могильним насипом. Вони зайняли бл. 1 500 до Хр. все степ. Лівобережжя, переходячи на правий берег Дніпра.

З кін. бронзової доби (1 200 — 800 до Хр.) походять у лісостеп. частині України пам’ятки по нащадках трипільських племен з білогрудівською, пізніше чорноліською культурами. Степ. частину П. У., Кавказ та Кубань заселювали тоді перші іст. племена — кіммерійці, що жили там до приходу скитів. З того часу залишилося у степах багато могил, обведених камінням (кромлехи) з похованнями у кам’яних скринях.

Антична й рання доба. На переломі 7 — 6 вв. край між Дніпром і Озівським м. зайняли сх., іранські племена — скити, що від них грец. історики стали називати всю П. У. Скитією. Опанування скитами П. У. збігається з часом експансії греків у півн. Причорномор’ї, де вони заснували кільканадцять купецьких факторій та осад-емпорій, що перетворилися згодом у великі міста (Ольвія, Херсонес, Фанаґорія, Танаїс й ін.). Всі вони процвітали завдяки жвавій торгівлі пшеницею, в обмін за предмети розкоші для місц. верхівки, та били першу на Україні монету (Ольвія).

З грец. і місц. поселень обабіч Керчинської протоки було організоване бл. 480 р. до Хр. Боспорське царство, з столицею в Пантікапеї, яке у 1 в. до Хр. охоплювало майже весь Крим. піво., Озівське узбережжя, пониззя Дону і сер. течію р. Кубані й попало тоді у васальну залежність від Риму та було знищене гунами у 4 в.

Перебування греків на берегах Чорного й Озівського морів з торжками-оазами в континентальній «Скитії» мало велике значення для місц. населення, бо приєднало його до кола сх.-середземноморської античної цивілізації. Під впливом грец. культури скити стали переходили на осілий спосіб життя, і коли на поч. 3 в. до Хр. з Сх. прийшла нова іранська орда — сармати, вона підкорила собі більшу частину скитів, друга частина яких перейшла у степ. частину Криму й організувала там своє царство з столицею Неаполь Скитський. Сармати впродовж 500 pp. панували на П. У. та намагалися здобути грец. колонії, які почали бідніти, втративши контакт з хліборобським запіллям. Варваризація греків все збільшувалася, а культ. їх місія звелася до мінімуму. Остання хвиля сарматських племен — алани прийшли на П. У. у пол. 1 в. по Хр. і зайняли відразу Приозів’я і Передкарпаття.

У 1 в. до Хр. рим. леґіони зайняли грец. колонії в П. У., і тоді завдяки рим. підтримці настав широкий розквіт торгівлі та пром-сти, П. У. включилася у світовий ринок. У Пантікапеї виник важливий осередок виробів з золота у новому, поліхромному стилі для верхівки степ. племен.

На поч. 3 в. по Хр. з півн. Европи почали насуватися германські племена ґотів, які дійшли до берегів Чорного м., у 270 р. сплюндрували Ольвію, Тіру, Пантікапей та захопили Крим і Передкавказзя, проте їхнє панування на П. У. тривало короткий час. З 4 в., в наслідок великого переселення народів, яке сильно змінило етногр. карту Европи, і спричинило падіння Рим. Імперії, на П. У. почали появлятися нові тюрксько-монгольські племена, що йшли хвилями з Азії в Европу. Першою була велика орда гунів, яка в пол. 4 в. знищила майже всі причорноморські колонії та Скитську й Боспорську держави і зігнала з їхніх місць сарматів і ґотів. Частина останніх перейшла до Криму, який тоді на одне століття опанувала Візантія.

Після відходу гунів на зах., в Угорський низ, слідом за ними на П. У. прийшла на поч. 4 в. тюркська орда болгарів. Частина її (чорні болгари) спинилася на Приозів’ї й організувала там Велику Болгарію, решта перейшла степами в Добруджу і там оселилася.

У пол. 4 в. пройшла степами на зах. урало-алтайська орда аварів. Після них, на поч. 7 в. надійшла ще одна тюрксько-монгольська орда — хозари, яка підкорила надозівських болгар, зайняла частину Криму з Пантікапеєм і у пол. 8 в. організувала на Приозів’ї державу. Вкінці у 9 в. Візантія відновила своє панування в усьому Криму (найбільше місто — Херсонес).

На такому іст. тлі сх. ранньослов. племена, звані візант. істориками під збірною назвою актів, розвивали свою політ.-соц. орг-цію й культуру черняхівського типу. Вони були нащадками праіст. хліборобських автохтонних племен, носіїв генетично й етнічно споріднених культур: трипільської, білогрудівської, чорноліської та, вкінці, зарубинецької. Ця етногенеза антів засвідчена тяглістю заселення їхніх земель та розвитку культури, природно, з деякими часовими й льокальними варіянтами. Пам’ятки по антах залишилися на П. У. вздовж півд. течії Дніпра і Дністра, де найранішими прапредками сх. слов’ян були трипільські племена.

Наступниця союзу антських племен — Київ. (Руська) Держава зародилася в часи, коли всі укр. землі були зайняті літописними племенами. П. У. заселювали племена уличів і тиверців. До Криму слов’яни стали напливати сильніше з 4 в., де Херсонес був якийсь час посередником між Україною й Візантією.

Я. Пастернак, М. Аркас

Княжа доба. Перші київ. князі — Аскольд, Олег, Ігор, Ольга, (Святослав і Володимир, не тільки здобули доступ до Чорного м. і змусили Візантію до корисних для Руси торг. умов, але створили також сприятливі умови для укр. колонізації П. У. В кін. 9 в. на руїнах грец. колонії Гермонасси виник город Таматарха-Тмуторокань, що став осередком Тмутороканського князівства. На П. У. були також згадувані в «Повісті временних літ» городи: Олешшя над лиманом Дніпра, важливий торг. осередок; Пересічень правдоподібно між нижніми течіями рік Дністра і Прута; Руський порт (Русія) в гирлі Дону; над дол. Доном к. Білої Вежі було сіверянське поселення. Таким чином Київ. Держава, досягнувши Чорного м., дала, з одного боку, змогу проникнути на П. У. хліборобському населенню, з другого — забезпечила русько-візант. торгівлю й відкрила на Русь шлях впливам візант. культури.

Але кочові орди печенігів, які з поч. 10 в. займали П. У., перервали зв’язок Києва з чорноморськими володіннями і не тільки зупинили доплив укр. населення на П. У., але й частково його знищили. Для забезпечення перед наскоками печенігів кн. Володимир (згодом Ярослав Мудрий) збудував цілий ряд укріплених ліній на pp. Десні, Острі, Стугні, Трубежу й Росі. Разом з цим торг. зв’язки Києва з Візантією значно ослабилися. Щоправда, на поч. 11 в. печеніги ослабли під тиском орди торків і були дощенту розгромлені під Києвом військами кн. Ярослава у 1036 p., що уможливило посунення укр. колонізації на півд. (заселення Поросся), але вже у другій пол. 11 в. П. У. опанувала нова тюркська орда половців. Рештки укр. населення П. У. відходили поступово на північ, під охорону лісів та укріплених городів. Тільки зусиллями кн. Володимира Мономаха вдалося зупинити наскоки половців, а на поч. 13 в., після перемог кн. Романа Мстиславича, відсунути їх кочовища аж за Дін. Це знову відкрило перспективи укр. колонізації на П. У., тим більше, що під впливом вищої укр. культури частина половців змінила кочове життя на півосіле.

На південь від смуги постійних селищ були тільки окремі оселі. Ще далі на південь існували воєнно-пром. ватаги — бродників, берладників. Чимало укр. елементу залишилося над м. Так, напр., у Тмуторокані укр. князі-ізгої правили аж до кін. 11 в., населення Білої Вежі тільки 1117 р. подалося на півн., Олешшя у 1159 р. було місцем боротьби між ізгоями берладниками і київ. кн. Ростиславом Мстиславичем, у Криму жили руські купці, Вілгород і Малий Галич були пристанями Гал. Князівства і Гал.-Волинської держави.

13 — 17 вв. Незалежно від значних втрат під час великого тат. походу на Сх. Европу й Угорщину (1239 — 40), чимало укр. населення залишилося на П. У. і в півд. Лісостепу, що так само, як це було з болохівиями, для татар «сіяли пшеницю і просо» або виконували інші, призначені їм завдання. Посол франц. короля Рубрук зустрів (1254) чимало руських купців з Криму при дворі сина Батия — Сартака, також ціле руське с. над дол. Доном. Створена 1261 р. Золотою Ордою окрема єпархія в Сараї обслуговувала гол. руське населення.

У той час на берегах Чорного м. виникли численні італ. колонії (гол. ґенуезькі й венеційські): КафаТеодосія і Судак у Криму, Тана у гирлі Дону, Білгород — Монкастро у гирлі Дністра тощо, через які проникали на П. У. не тільки зах.-евр. товари, але й культ. впливи. Звич. італ. колонії, щоб зберегти свої позиції, платили Золотій Орді великі податки, стаючи таким чинам одним з гол. джерел її прибутків.

Проникнення укр. елементу на П. У. зміцнилося тоді, коли лит. кн. Витовт відібрав у кін. 14 в. від Золотої Орди П. У. та поширив володіння Литви аж до Чорного м. На П. У. виникли укріплені городи і митні станиці над дол. течіями рік: Дніпра (замок св. Івана), Дністра, Бога, порт у Хаджибеї та ін., поблизу яких оселювалося укр. хліборобське населення. Порівняно з княжими часами постійно заселена смуга простягалася на бл. 100 км на півд. (див. карту).

Укр. колонізація занепала після розвалу Золотої Орди. На її залишках створилося кілька окремих ханатів, між ними найближчий сусід України — Крим, або Перекопська Орда, яка 1475 р. стала васалем Туреччини. Разом з тим італ. колонії попали до турків і все Чорне м., підпавши під владу Туреччини, перестало бути для України вікном у світ. ґенуезька колонія Кафа стала тоді торг. центром, з якого укр. невільників відправляли в країни Близького Сх.

На чорноморському узбережжі турки заснували нові фортеці Аккерман (Білгород) та Очаків; тут під їх протекторатом поселилися буджацькі й очаківські татари. Крим. татари укріпили нижній Дніпро рядом замків.

У кін. 15 в. крим. хан Менґли Ґірей, союзник Москви, дощенту зруйнував П. У. Дальші тат. наїзди на П. У. перетворили її на «дикі поля», через які проходив лит., а з 1569 р. поль.-тур. кордон, що сягав глибоко в Степ, на Придніпров’ї — до Кизикермену і Тавані.

Виявом самооборони укр. людности було Козацтво, яке постало в кін. 15 в. Положена на дніпрових порогах Запор. Січ (бл. 1552) не тільки спиняла наскоки татар, але незабаром сама перейшла до протинаступу. Розвиток козацтва сприяв укр. колонізації, яка наново опанувала втрачені терени і у першій пол. 17 в. дійшла до лінії: Рашків — Умань — Звенигородка — Чигирин — Кременчук — Полтава — Охтирка.

Утворення Коз.-Гетьманської держави посилило на короткий час колонізацію півн. частин П. У. Але союз Хмельницького з Москвою (1654) спричинив нові наскоки татар. В часи Руїни безнастанні війни з поляками і тат. напади обмежили укр. колонізацію на півд., але вона не припинилася. Укр. людність заселювала т. зв. Вольності Війська Запор. Низового, а також т. зв. Ханську Україну, себто територію між Богом і Дністром, яка належала до Крим. ханства і мала у 17 — 18 вв. своє самоуправління («ханські гетьмани») під контролем тат.-тур. влади.

У кін. 17 в. сталися події, які мали вирішальний вплив на долю П. У. У 1671 р. автономне Військо донських козаків (див. Донщина), що було у приязних відносинах з Запоріжжям, підпало під владу Москви. На підставі т. зв. «вічного миру» (1686) між Польщею та Московщиною, остання дістала зверхність над Запоріжжям. Відтоді розпочався моск. наступ на тур.-тат. володіння на П. У. й півн. Чорномор’ї. Щоправда, перші моск.-укр. походи на Крим (1687 і 1689 pp.) не увінчалися успіхом, але сили Криму були підірвані, з чого знову скористалася укр. колонізація П. У., яка посилилася у 18 в.

У той час, коли укр. колонізація відповідно до військ.-політ. обставин посилювалася або послаблювалася, причорноморські степи були тереном кочування татар. Над берегом Озівського м. кочувала Ногайська Орда, між гирлами Дністра і Дунаю — т. зв. Буджацька Орда — обидві під тат.-тур. зверхністю. Самі ж крим. татари займали сер. частину Причорномор’я (Таврію) і Крим; на півдні Криму вони вели осіле життя, займаючися хліборобством і торгівлею, у степах випасали свої табуни й череди. Турки осіли здебільше у прибережних містах (Аккерман, Бендери, Ізмаїл, Очаків та ін.), що були одночасно військ.-адміністративними і торг. осередками.

М. Ждан

18 в. Після битви під Полтавою (1709) і Прутського договору між Росією й Туреччиною (1711) Запоріжжя перейшло під протекцію Крим. ханства і заснувало Січ б. Олешок. Але величезні запор. «вольності» не залишилися незайнятими: там далі жили селяни, що мали хутори та села. Ч. їх збільшували втікачі з Правобережної й Лівобережної України, які шукали життя «без панів». У півн. частинах «волькостей» оселялися козаки та посполиті з Миргородського і Полтавського полків, тому частина запор. земель опинилася під владою цих полків.

Після повороту запорожців під рос. протекцію 1734 р. вони заснували Нову Січ над р. Підпільною. Незабаром виникли конфлікти між ними і рос. урядом за юрисдикцію над зайшлою людністю на території Запоріжжя. Запорожці почали звільняти свої землі від самовільних поселенців або вимагали від них визнання влади Коша, проти чого був рос. уряд, який почав будувати на границі Запоріжжя — Новоархангельську і Новоросійську фортеці, недалеко від самої Січі. 1751 р. він оселив на заяор. вольностях чужинців: півн.-зах. територію, т. зв. Нову Сербію і півн.-сх. — т. зв. Слов’яносербію (1752) призначено було для поселення сербів, болгар та ін. «православних». Укр. населення обох провінцій мусіло або обслуговувати цих чужинців, або покинути свої оселі. Невдоволена цим укр. людність почала втікати на Правобережну Україну або на Запоріжжя. Рос. уряд, щоб затримати її, заснував 1753 р. Слобідський козачий полк, до якого приймали тільки українців; його поселено було в слободах на півд. від Нової Сербії, для чого було взято велику смугу запор. Вольностей. 1764 р. Нову Сербію та Слов’яносербію було ліквідовано і на цій території засновано Новорос. губ. Вона мала напіввійськ. характер і поділялася на провінції: Єлисаветтрадську та Катерининську й Бахмутський пов. Там були розташовані гусарські і пікінерські полки. Губ. центром був Кременчук. Щоб швидше заселити нову губернію, влада давала селянам далекосяжні полегшення. Селяни держ. слобід одержували по 2630 десятин на сел. двір, який був неподільний, і з нього платили податок. Панщина поміщицьких селян була порівнюючи мала — не більше двох днів на тиждень. Дідичам давали землі не більше, як на 48 сел. дворів, тобто 1 440 десятин, з умовою поселити належне ч. дворів упродовж 3 pp. Серед селян та військ. поселенців переважали українці — гол. втікачі з Правобережжя і з Гетьманщини, де збільшився гніт старшини, а також з Запоріжжя. Було небагато росіян, гол. старообрядців., що переселилися з Правобережної і Лівобережної України; з ін.: молдавани волохи, болгари, жиди. Поміщики були перев. українці, здебільща старшина кол. коз. полків.

Після рос.-тур. війни 1769-74 pp., яка закінчилася Кучук-Кайнарджійським миром (1774), Туреччина зреклася більшости своїх володінь на півн. побережжі Чорного і Озівського морів і протекторату над Крим. ханством. Рос. Імперія дістала трикутник між Дніпром та Богом і побережжя Озівського м. від Берди по Міюс; у 1783 р. вона заволоділа всім Крим. ханатом і Кубанню. Запоріжжя втратило своє значення бар’єра між Рос. Імперією та Кримом і вже 1775 р. було ліквідоване. Вищу старшину було заарештовано й заслано. Частина козаків еміґрувала до Туреччини і заснувала Задунайську Січ. Рядове козацтво було приписано до держ. поселень, старшина увійшла до складу місц. поміщиків. У зв’язку з цим настали й зміни в адміністративно-територіяльному поділі П. У.: 1775 р. частину Новорос. губ. (Бахмутську провінцію) включено до новоствореної Озівської губ. Ген.-губернатором обох губ. був призначений кн. Г. Потьомкін.

1783 р. було утворено з Новорос. і азовської губ. Катеринославське намісництво з центром у новозаснованому Катеринославі. До нього була приєднана територія Крим. ханства, як окрема Таврійська провінція. На чолі намісництва залишився з майже необмеженою владою кн. Потьомкін. Його 17-річне правління було важливою епохою в історії П. У. Хаотичну роздачу землі поміщикам, практиковану у попередні pp., Потьомкін замінив систематичною. Складено детальні мапи з зазначенням вільної землі, списки зайнятих земель і докладний перепис населення. Землі було поділено на три групи: поміщицьку, сел. (для вільних держ. селян) і міську. Щоб провести інтенсивніше залюднення краю, поміщикам давали наділи землі від 1 500 до 12 000 десятин, з обов’язком поселити впродовж 10 pp. на кожні 60 десятин один сел. двір. 1787 р. було роздано землю 2 143 дідичам, у тому ч. 57% маєтків мали до 1 000 десятин і тільки 3% понад 3 000 десятин. Поміщиками були перев. рос. старшини (68,2%) і цивільні службовці (13,4%) сер. рангів; українців серед них було 10,5%, чужинців 1%.

В кін. 18 в. найбільшими землевласниками на П. У. були: кн. О. Вяземський (52,2 тис. десятин, м. ін. територія кол. Запор. Січі), кн. Г. Потьомкін (42,2), графи Скавронські (39,1), графи Безбородьки (32,7), кн. Прозоровські (31,4), граф К. Розумовський (кол. гетьман, 28,5), ген. Леванідов (28,5), кк. Любомирські (28,4) та ін. Деякі з цих маєтків залишилися у володінні їх нащадків (або споріднених родів) аж до 1917 p.; ін. не раз зміняли своїх власників, гол. шляхом продажу-купівлі.

Заселити отримані землі було не легко, хоч селяни напливали до П. У., де їм пропонувалися корисні умови. Щоб притягнути селян-кріпаків, які втікали від своїх панів на П. У., ще 1774 р. Потьомкін наказав «втікачів не повертати». Здебільша це були втікачі з різних земель України; значно менше їх було з Росії. За даними з 1787 р. ч. селян було у держ. с. — 177 165, у поміщицьких — 150 608 вільних та 5 655 кріпаків. У той час чужинецька колонізація не відогравала ще на П. У. великої ролі. Так, 1784 р. на 351 507 сіль. мешканців Катеринославського намісництва на чужинців припадало тільки 12 466 (3,6% усіх), у тому ч. 5 804 греків і 4 060 вірменів, невелике ч. молдаван, болгарів, німців, шведів та ін. Велику вагу адміністрація П. У. приділяла будуванню міст. Доти ними були: Єлисаветград (тепер Кіровоград), Новомиргород, Бахмут; перетворено на міста: Кременчук, Крюків, Царичанку; засновано нові: Херсон (1778) на лимані Дніпра, гол. осередок морської торгівлі; Маріюпіль (нині Жданов) над гирлом Калміюса, заснований 1779 р. для греків, яких рос. уряд примусив вийти з Криму; Нахічевань (1782) у гирлі Дону для вірменів, що їх виведено з Криму; Катеринослав у 1783 p., що став гол. м. П. У.; Миколаїв — у гирлі Інгула (1787), де були нові корабельні майстерні; Одеса (1792) та ін.

Нова тур.-рос. війна 1788 — 91 pp. загальмувала на деякий час колонізацію П. У. У зв’язку з війною було організовано з кол. запорожців «військо вірних Чорноморських козаків» на чолі з кн. Потьомкіним, якому був наданий титул «великого гетмана казацких Екатеринославских и Черноморских войск» (1790). Чорноморське військо оселено було між Богом і Дністром (1791). Чорноморських козаків переведено на Тамань, а пізніше на Кубань.

Після смерти Потьомкіна (1791) Катеринославським намісником призначено кн. Платона Зубова. 1792 р. до намісництва приєднано територію між Богом і Дністром (кол. «Ханська Україна», на неї наплинуло незабаром чимало молдаван і болгарів), а з 1795 р. з частини Катеринославського намісництва утворено нове Вознесенське намісництво. 1797 р. у зв’язку з скасуванням намісництв більшість Катеринославського намісництва увійшла до складу нової Новорос. губ., яка мала 12 пов. і обіймала Таврійську обл.; губ. м. був Новоросійськ — кол. Катеринослав.

Указ Павла І з 12. 12. 1796 забороняв селянам П. У., міняти місце перебування, а селянам з ін. частин імперії переходити границі П. У. Дідичам дозволялося повертати своїх кріпаків з П. У.

Цим остаточно введено було кріпацтво на П. У. Відповіддю на це була масова втеча селян на Дон і далі на Кубань.

Якщо йдеться про економіку П. У., то до часу тривкого її заселення місц. ногайське і тат. населення вело кочове або напівкочове тваринництво — табунове конярство і вівчарство. Запорожці жили перев. з рибальства, ловецтва й екстенсивного тваринництва; по хуторах на території Запоріжжя вели сіль. госп-во. На цьому етапі колонізації рос. уряд використовував сили нових поселенців гол. на військ. службу, будову укріплень і міст і значно менше у сіль. госп-ві. У більших м. і портах постали держ. фабрики (суконні, канатні, ливарні зав., корабельні майстерні) перев. для потреб війська й фльоти; невеликі приватні підприємства переробляли продукти сіль. госп-ва та скотарства.

Н. Полонська-Василенко

Від кін. 18 в. до 1860-их pp. 1802 p. Новорос. губ. поділено на 3: Херсонську (до 1803 р. Миколаївську; міста Одеса, Миколаїв і Таганріг були виділені як окремі «градоначальства»), Катеринославську й Таврійську (Крим. піво. і три пов. на суходолі: Перекопський, Дніпровський, Мелітопільський); тоді ж устійнено сх. границю між Катеринославською губ. і Донською обл. В наслідок рос.-тур. війни 1806 — 12 pp. за Букарештським миром 1812 р. Росія дістала тур. Буджак і частину Молдавії між Прутом і Дністром, з яких 1818 р. створено Басарабську обл. (з 1873 р. — губ.; у 1856 — 78 pp. її півд.-зах. частина — Ізмаїльщина належала до Молдавії — Румунії). Такий адміністративно-територіяльний поділ П. У. існував з малими змінами аж до 1917 р. (1883 р. Таганрізька і Ростовська округи на сх. перейшли до Донської обл.). П. У. являла собою до 1874 р. і деякий час після 1879 р. і знову з 1905 — окреме Новорос. ген.-губернаторство (Новоросійський край), з осідком в Одесі.

Після тривалого опанування берегів Чорного м. Росією колонізація П. У. відбувалася спокійніше. У зв’язку з забороною зміни місця перебування селян і утруднення припливу селян з центр. губ., уряд звернув більшу, ніж доти, увагу на приплив чужинців, зокрема німців (маніфест Олександра І з 20. 2. 1804), яким дано чималі привілеї; їхнє поселювання на П. У. тривало всю першу пол. 19 в. (докладніше див. Німці на Україні). Другу за значенням групу становили болгари, які оселювалися на П. У. перев. у зв’язку з рос.-тур. війнами, зокрема у 1806 — 12 pp. І далі молдавани припливали на Буджак і на лівобережжя Дністра, значно менше — греки. У складі населення м. чимраз більшу ролю відогравали жиди (зокрема в Одесі); натомість намагання створити сіль. жид. колонії не дали позитивних наслідків.

Все ж таки основну масу поселенців далі становили укр., значно меншу рос. селяни. Здебільша вони поселювалися нелеґально. Серед еміґрантів більшість становили поміщицькі, меншість — держ. селяни. Попри поступове закріпачення селян, кріпаки становили лише 25% (1856). В заселенні П. У. деяку ролю відограли (1816 — 30 pp.) військ. поселення, на яких поселено кількадесят тис. українців, росіян і білорусів; далі Бузьке коз. військо (1803 — 17), що мало боронити держ. кордони Росії на Дністрі, зформоване спершу ще у 18 в. з молдаван, волохів і біглих укр. селян (1817 перетворене на військ. поселення), та Озівське коз. військо, поселене 1830 р. на узбережжі Озівського м. У першій пол. 19 в. далі тривав відплив мусулманської людности — татар і ногайців з Таврійської губ. По Крим. війні (1853 — 6) виеміґрували всі ногайці, які жили на півн. Приозів’ї, гол. в Бердянському пав.; про відплив татар див. Крим.

Загалом за два перші 10-ліття 19 в. приріст людности відбувався напол. завдяки природному приростові, напол. іміґрації, згодом гол. — природному приростові. 1851 р. людність трьох губ. нараховувала вже 2,3 млн меш., тобто за 50 pp. зросла на 155%.

Після тривкого опанування П. У. основне екон. значення мало сіль. госп-во з виразно тваринницьким напрямом. Степ розорювано повільно, панівною с. г. системою була переліжна. На Херсонщині в кін. 18 в. рілля становила ледве 10% всієї площі, 1856 р. вже 45%, але під засівами було лише 15%. Продукція зернового госп-ва (гол. пшениця й жито, менше ячмінь і просо) йшла на власні потреби, в незначній кількості на експорт. Велике значення мало табунове конярство, яке однак у пол. 19 в. зменшилося (ч. коней у трьох губ.: 1848 — 687 000, 1861 — 360 000), значно більше мало вівчарство — плекання тонкорунних мериносів (гол. у великих маєтках, інколи до 100 000 голів в одному), ч. яких постійно зростало (в млн): 1823 р. — 0,4, 1848 — 3,0, 1860 — 7,0. Вовна була важливим предметом експорту (річно в тис. т: 1831 — 1,4, 1840 — 3,0, 1856-60 — 7,7, 1861-65 — 10). На другому місці стояло степ. скотарство і свинарство, продукти яких вивозилися до Зах. Европи (морем) або до Петербурґу й ін. великих м. Рос. Імперії (гнали череди волів); плекання волів мало значення ще й тому, що вони найкраще були придатні на розорення важкої цілини. Молочне госп-во покривало потреби П. У. До розвитку сіль. госп-ва (і економіки П. У. взагалі) чимало спричинилася діяльність заснованого 1828 р. Т-ва сіль. госп-ва півд. Росії («Общества сельского хозяйства южной России») з осідком в Одесі.

Кількість пром. підприємств на П. У. значно зросла порівняно з кін. 18 в. (1825 р. у Катеринославській і Херсонській губ. було 125 фабрик і зав. — без гуралень, броварень та ін. дрібних підприємств харч. пром-сти, 1860 — 564; продукція зросла з 4,1 млн крб у 1851 р. до 9,4 млн у 1860); але розміри їх і співвідношення окремих галузів пром-сти не зазнало більших змін.

Пром-сть переробляла гол. місц. с.-г. сировину (млинарство, гуральництво, шкіряні зав.); в м. над морем (Одесі, Херсоні, Миколаєві, Севастополі) розвинулося суднобудівництво і корабельні майстерні; чавуноливарні зав. виникли в Одесі й Херсоні. На базі залізних руд у Донбасі постало кілька держ. метал. зав. (Луганський 1795, Петровський б. Єнакієва 1858, Лисичанський 1868).

Значно більше значення мала торгівля й морський транспорт, який обслуговував і глибину материка. Велике значення мав візницько-торг. промисел — чумацтво.

Як у 18, так і в 19 в. рос. уряд мав на П. У. чимало енерґійних адміністраторів та їх здібних співр. Ген.-губернаторами Новорос. краю (після кн. Г. Потьомкіна, кн. П. Зубова та ін. у 18 в.) у першій пол. 19 в. були: герцоґ А. Рішельє й кн. М. Воронцов. Серед їх помічників (також у 18 в.) особливо відзначилися: І. Сінельніков (засновник Катеринослава) й В. Каховський — правителі Катеринославського намісництва; І. Ганнібал (засновник Херсону), М. Фалєєв (засновник Миколаєва), О. Рібас (засновник Одеси), О. Льовшін (градоначальник Одеси) та ін.

В. Кубійович, О. Оглоблин

1860 — 1916 pp. У 1860 — 70-их pp. відбулися великі зміни в екон. і демографічних відносинах П. У. у зв’язку з скасуванням кріпацтва (1861), розбудовою залізниць у 1865 — 80 pp., які пов’язали укр. материк з морем, і поч. важкої пром-сти.

Будова залізниць уможливила вивіз укр. збіжжя до Зах. Европи, де саме збільшився на нього попит. Ціни на зерно збільшилися, одночасно зменшилися на вовну через конкуренцію дешевої арґентінської і австрал. Тому почалося швидке розорання степу, і 1914 р. рілля займала вже 75% всієї площі П. У.; засівна площа збільшилася з 7,6 млн га у 1889 — 93 pp. до 10,1 у 1909 — 12 pp. (на 41%). Щоб випродукувати якнайбільше зерна, переліжну систему скасовано, проте не введено трипілля, а перейдено до безпар’я: сіяно зерно по зерні, і то яре. 97% засівної площі займали зернові культури: пшениця яра — 4 330 (41,5%), озима — 1 200 (11,5%), ячмінь — 3 280 (31,2%), жито — 910 (8,7%), овес — 396 (3,8%), кукурудза — 355 (3,2%) — пересічні річні на 1909-12 pp. у тис. га. Гол. збіжжя мали товарне значення: майже пол. збору пшениці й понад пол. ячменю йшли на вивіз. Урожайність зернових була невисока (6 центнерів з 1 га на рік; за 1900-10 pp.), і вона була змінною з року на рік з кліматичних (часті посухи) причин. Заг. збір всіх зернових 6,3 млн т, в тому ч. пол. йшла на експорт. П. У. і Кубань були найважливішими краями експорту збіжжя з Росії. Однобічне зернове госп-во з перевагою ярового клина, безпар’я, не використання природного гною (він використовувався як паливо) призвели до виснаження чорнозему, поширення ерозії ґрунтів і наслідків суховіїв, а разом з цим — зменшення урожайности і експорту зернових. Також занепало тваринництво, бо для нього бракувало кормової бази. Зокрема зменшилося вівчарство (з 9 млн на поч. 1880-их pp. до 1,1 млн у 1914 p.), ч. великої рогатої худоби дещо збільшилося (але менше, ніж ч. населення), з тим, що різко впало ч. волів (вола замінив після розорання степів як тяглову силу — кінь), а збільшився відсоток корів; також збільшилося свинарство. Однак населення П. У. через невисоку густоту було краще забезпечене свійськими тваринами порівняно з рештою України й давало надвишки на експорт. В останні роки перед першою світовою війною на П. У. було видно деякі вияви інтенсифікації сіль. госп-ва: збільшення озимого клина, поширення просапних культур, особливо кукурудзи.

Землеволодіння на П. У. виявляло відміни порівняно з рештою України. Після реформи 1861 р. у великих власників (перев. лятифундії) залишилося 52% всього зем. фонду (на 9 укр. губ. — 46,6%). Через брак грошей у більшости поміщиків і при щораз вищих цінах на робочі руки, вони були змушені продавати або віддавати землю селянам в оренду. Серед сел. госп-в виросло госп-во фермерського типу, яке постало шляхом купівлі й оренди земель як поміщиків, так і малозем. селян, які не могли удержати свою землю під час неврожаїв. Через велику густоту населення поміщики і селяни-фермери широко користувалися с.-г. машинами і сезоновими робітниками, які напливали з ін. укр., рос. та білор. губ. по 200-250 000 щороку.

На поч. 20 в. на П. У. існували найбільші з усіх укр. земель лятифундії. Найбагатшими землевласниками були: Фальцфайни, родом з нім. колоністів (бл. 100 000 десятин), граф. О. Мордвінов (76 000), В. кн. Михайло Миколаєвич (75 000), П. Струков (73 000), Ю. Попов (61 000), графи Канкріни (60 000), графи Воронцови-Шувалови (59 000), графи Воронцови-Дашкови (52 000), кн. Трубецькі й кн. Волконські (по 25 000), графи Строганови і графи Мусіни-Пушкіни (по 21 000), кн. Долгорукови й кн. Щербатови (по 19 000), кн. Кочубеї (14 000) та ін.

Допоміжними галузями сіль. — госп-ва були городництво (мало товарне значення б. великих м. в. півд. Криму), що ним займалися болгари і греки, садівництво і виноградництво (гол. в півд. Басарабії, б. Одеси, на Олешші). Важливе значення мало рибальство як морське (зокрема на Озівському м.), так і в лиманах та в гирлах рік і в самих ріках, особливо на Дніпрі.

Потужний розвиток пром-сти П. У. почався з кін. 1870-их pp. разом із зростанням експлуатації донецького вугілля (1880 р. — 1,3 млн. т, 1913 — 23,5), залізної руди у Кривому Розі (1881 — 0,1, 1913 — 6,4 млн т) та манганової — у Никополі (з 1886 p.; 1913 — 276 000 т), будовою густої мережі залізниць, які пов’язали Донбас з морем і з Кривим Рогом (Катеринославська залізниця 1884). Розвиткові пром-сти сприяло вигідне геогр. положення родовищ вугілля і руди, недалеко розташованих одне від одного й від моря, та швидкий приплив чужинецького капіталу. За короткий час на території П. У. виникли два найпотужніші в Сх. Европі центри важкої пром-сти: Донецький басейн (кам’яновугільна, метал. й хем. пром-сть), Дніпровський пром. р-н з містами Катеринослав, Олександрівське, Кривий Ріг, Никопіль (залізо- і манґанорудна та метал. пром-сть, машинобудування); другорядне значення мали Маріюпіль і Керч. Значно збільшили своє значення надморські м.: Одеса, Миколаїв, Херсон, Севастопіль й ін., в яких розвинулася суднобудів., харч., машинобудів. (зокрема будування с.-г. машин) та ін. галузі пром-сти, що працювали на імпортованій сировині. Всі ці міста були також важливими осередками торгівлі й пристанями.

Скасування кріпацтва улегшило й збільшило приплив населення до П. У., його зміцнило ще зростання пром-сти у 1880-их pp. Але основою його зростання був природний приріст, який був найвищий на Україні (1890-1914 pp. 2% або й більше на рік). За перше 50-ліття 19 в. річний приріст населення становив 1,6%, за друге — 2,5%. П. У. (з Кримом) мала 1897 р. 6,3, 1914 — вже 9,6 млн меш. (річний приріст — 2,8%). До 1880 р. найбільше збільшувалося населення Херсонщини, згодом Донбасу й Придніпров’я. Міське населення зростало сильніше, ніж сіль.: у 1860-97 pp. на 144% (сіль. на 103%), 1897-1914 — 100 і 38%. Разом з цим збільшився відсоток міськ. населення з 16% у 1860 р. на 18,7% у 18.97 і 24,8% у 1914 р.

Етнічний склад населення П. У. був найбільш строкатий з усіх укр. земель. Наплив неукраїнців був найсильніший до 1820 p., але тривав і далі, зокрема жидів і — з 1880 р. росіян. Етнічний склад трьох губ: П. У. (без Криму) і Аккерманського пов. (Басарабія) за переписом 1897 р. був такий (у дужках відсотки за переписом 1926 p.; територія не зовсім та сама і тому ці числа не можна точно порівнювати):


у тис.

у %

українці

3,535

59,0 ( 68,2)

росіяни

1,196

20,0 ( 16,5)

жиди

372

6,2 ( 5,6)

німці

290

4,8 ( 2,9)

румуни

198

3,3 ( 3,2)

болгари

113

1,9 ( 1,0)

греки

57

0,9 ( 1,0)

інші

232

3,9 ( 1,6)

Разом

5,993

100,0 (100,0)

Найбільше неукраїнців на П. У. було на укр.-рос. та укр.-рум. етногр. пограниччі, далі в Донбасі, на Одещині й Приозів’ї; українці, становили найвищий відсоток у півн. смузі — на пограниччі давно заселених земель та на кол. Запоріжжі (див. карту). Пол. нац. меншостей становили росіяни (1897 р. 1,2 млн або 35% всіх росіян на укр. землях в Рос. Імперії), що почали оселюватися на П. У. з пол. 18 в. Це були: старообрядці й сектанти, які втікали від рел. переслідувань, селяни-втікачі й вільно поселені, переселені рос. поміщиками, які одержали землю на Україні; у містах — купці й чиновники та, зокрема з 1880-их pp., робітники (за переписом з 1897 р. 68% робітників у великій пром-сті в Катеринославській губ. були росіяни). Ближче див. Росіяни на Україні.

Жиди (372 000 або 22% всіх жидів на укр. землях у Росії) жили на 80% у містах, в яких становили 1/4 населення. В Одесі їх було 1897 р. — 142 000 (35% всього населення) — найбільше скупчення на всіх укр. землях.

Важливу етнічну групу на П. У. становили німці (290 000 або 57% всіх німців на підрос. Україні), які наплинули гол. на поч. 19 в. Найбільші їхні скупчення: півд. Басарабія, Одещина, Приозів’я, Придніпров’я. Ближче див. Німці на Україні.

Болгари (1897 — 113 000) і греки (57 000) жили на укр. землях майже виключно на П. У. Болгари поселилися у зв’язку з рос.-тур. війнами у 1760 — 1860-их pp., гол. у 1800 — 12 pp. Найбільше скупчення: Аккерманщина (становили в ній 21% населення), край між дол. Дністром і Богом та з 1860-их pp. Приозів’я. Греки були перев. переселені на Приозів’я у 1774 — 83 pp. з Криму й земель, які підлягали безпосередньо Туреччині. Ін. їхнім осередком була Одеса.

З ін. менших етнічних груп на П. У. треба згадати поляків (40 000 гол. в більших м., зокрема в Одесі, Катеринославі й Херсоні), татар (понад 20 000 як крим. на Маріюпільщині, так і надволзьких на Донбасі), вірменів (бл. 20 000, гол. у м. Криму й в Одесі, також в Григоріополі на Херсонщині), ґаґаузів (бл. 10 000; правос. тюркська група, що поселилася разом з болгарами на поч. 19 в. на Аккерманщині), білорусів (перев. кріпаки, спроваджені поміщиками, і селяни у військ. поселеннях) та ін.

Гол. культ. осередками на П. У. стали насамперед Одеса і Катеринослав, в яких також концентрувалося укр. гром. і культ. життя; далі Єлисаветград, Херсон й ін.

З 1917 р. Перша світова війна, а ще більше революція принесли занепад госп. життя на П. У. Припинилася торгівля з закордоном, а разом з цим занепали портові міста. 1917 р. П. У. увійшла до складу УНР у складі 3 губ., але без Криму. У 1918 — 20 pp. П. У. була тереном боїв між Армією УНР, большевиками, франц. десантом, військами Денікіна, а згодом Вранґеля та відділами Махна й ін. повстанців. УССР охопила, крім трьох губ., без Криму, який входив як Крим. АССР до складу РСФСР, зах. частину кол. Донської обл., але вже 1924 р. від неї відобрали Таганрозьку й Шахтинську округи. На заході Басарабію зайняли румуни.

1919 — 20 pp. важка пром-сть П. У. майже зовсім занепала. Засівна площа зазнала значного скорочення — у 1921 — 22 до пол., збір зернових 1921 (в рік посухи) до 1/4, наслідком чого був великий голод; кількість худоби впала до 2/3 стану на 1916 р. Разом з цим сильно зменшилося ч. населення міст, зокрема надморських (в Одесі навіть до пол.). Тільки з 1922 — 23 р. почалося поліпшення. У 1928 — 29 важка пром-сть П. У. досягла довоєнного рівня, сіль. госп-во приблизно 90%. Тоді ж населення П. У. приблизно досягло довоєнного стану (в Донбасі його перевищило).

Сіль. госп-во П. У. зазнало великих змін: не було зв’язків з зовн. ринком, впало поміщицьке і фермерське госп-во, збільшилася кількість сел. госп-в. Зменшено посіви ячменю й ярої пшениці, збільшено озиму, просапні (кукурудза), техн. (особливо соняшник), введено культуру бавовника, поширено пар. У тваринництві більше значення набуло молочне госп-во й свинарство. Розвиток пром-сти був однобічно звернений на важку пром-сть.

Нац. відносини П. У. зазнали у 1910 — 20-их pp. таких змін: збільшився відсоток українців, зменшився — німців, жидів і росіян. Укр. стан посідання найсильніше збільшився у хліборобському Степу, зменшився на Донбасі, до якого далі іміґрували росіяни (див. ЕУ 1 стор. 162).

Дальший розвиток екон. і демографічних відносин на П. У. подібний, як і в усій УССР. Колективізація і голод спричинили на кілька pp. занепад сіль. госп-ва і зменшення всього, зокрема сіль. населення; приспішена індустріялізація була скерована тоді також на ін. галузі (зокрема машинобудування); разом з нею зростала урбанізація. Екон. розчленування П. У. на пром. р-ни (Придніпров’я і Донбас) та решту, перев. хліборобську, було вже завершене.

Розвиток П. У. був знову затриманий другою світовою війною. Тоді змінилися кордони на зах.: до УССР 1940 р. було приєднано півд. частину Басарабії (до 1954 р. вона становила Ізмаїльську обл.), натомість з УССР вибула зах., румунами заселена частина Молд. АССР, що її було приєднано до новоствореної Молд. ССР. 1946 р. Крим. АССР перетворено на звич. обл., яку 1954 р. передано до складу УССР. Після частих змін в екон. районізації П. У. вона з 1962 р. входить до складу двох екон. р-нів СССР: Півд. (обл.: Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кримська) і Донецько-Придніпрянського (обл.: Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська, Кіровоградська, а також Харківська, Полтавська, Сумська; в наших статистичних зіставленнях Кіровоградську обл. включено до півд.-зах. Степу).

Людність П. У. на 1. 1. 1969 становила — 20,3 млн меш. (в кін. 18 в. — бл. 1 млн, у пол. 19 — 2,5 млн, 1897 — 6,7, 1926 — 11,4, 1959 — 17,2). Приріст населення П. У. значно вищий від решти України, і тому її частка у людності всієї УССР постійно зростає: з 23% у 1897 р. до 30% у 1926, 41% у 1959 і 43,5% у 1969 р. 71,9% меш. П. У. живе у містах і с. м. т. (1926 тільки 22,0%).

Розміщення людности нерівномірне; його густота найвища в обох пром. рнах, у р-ні Одеси і півд.-зах. Криму, а втім вона, як давніше, залежна від природних умов (якости ґрунтів і вологости) і не дуже різниться від стану на 1897 р. Розміщення людности на 1. 1. 1969 за 4 геогр.-екон. краями таке:

Край

Вся людність

Міська

Сільська

у тис.

на 1 км²

у тис.

у % всієї

у тис.

на 1 км²

Донецький басейн

7 773

146,1

6 783

87,3

990

18,7

Дніпровський пром. райок

5 087

86,0

3 738

73,7

1 349

22,8

Півд.-зах. Степ

5 720

51,6

2 984

52,2

2 736

24,6

Крим

1 727

64,0

1 121

65,0

606

22,5

Півд. Україна

20 307

81,0

14 626

71,9

5 681

22,6

Про нерівномірність розміщення людности П. У. свідчить те, що 11,8 млн (58%) її скупчена на невеликих просторах у потужних людських аґльомераціях. Найбільшою є Донецький басейн, де на просторі 23 000 км² живе понад 6 млн меш. У самому Донбасі (див. стор. 572-73 і карти) можна (виділити такі скупчення населення: Донецьке — Макіївка (1,7 млн меш., у тому ч. Донецьке — 866 000 і Макіївка — 416 000), Горлівка-Єнакієве (0,8 млн, у тому ч. Горлівка — 345 000), Кадіївка-Алчевське (0,7 млн, у тому ч. Кадіївка — 138 000), Константинівка-Краматорське (0,5 млн), Луганське (373 000), Лисичанське-Сіверськодонецьке (0,4 млн) та ін. Ін. міські аґльомерації П. У.: Дніпропетровське (1,4 млн, у тому ч. Дніпропетровське 859 000 і Дніпродзержинське — 231 000), Криворізький залізорудний басейн (0,8 млн, у тому ч. Кривий Ріг — 535 000) у півд.-зах. Криму (0,7 млн, у тому ч. Симферопіль — 237 000, Севастопіль — 222 000, Ялта — 57 000), Никопільський манґанорудний басейн (0,2 млн, у тому ч. Никопіль 119 000); міста (у тис): Одеса — 821, Запоріжжя — 633, Жданов — 404, Миколаїв — 318, Херсон — 254, Кіровоград — 183, Керч — 123, Мелітопіль — 127.

Дуже нерівномірно еволюціонує кількість населення, 3 1930-их pp. зростає тільки населення пром. р-нів і міст, населення сіл — за винятком Криму — зменшується. Подаємо людність П. У. на 17. 12. 1926, 15. 1. 1959 і 1. 1. 1969 pp. (у тис):

Рік

Вся

Міська

Сільська

1926

1959

1969

11 440

17 186

20 307

2 840

11 195

14 626

8 600

5 991

5 681

Зміни в складі населення у 4 геогр.-екон. краях у 1959 і 1969 р. порівняно з 1926 р. (1926 = 100) такі:

Край

Вся людність

Міська

Сільська

1959

1969

1959

1969

1959

1969

Донецький басейн

238

272

600

722

58

52

Дніпровський пром. район

145

174

515

704

62

58

Півд.-зах. Степ

102

115

195

287

77

91

Крим

169

243

237

338

113

160

Півд. Україна

150

178

394

515

73

66

П. У. завдячує приріст людности як природному приростові, так і припливові її з ін. обл. України, Росії та ін. сов. республік. За 4 pp. — з 1963 до 1966 населення П. У. зросло на 1 328 000, в тому ч. завдяки природному приростові — на 700 000 і балянсові переселень — на 628 000. За винятком Кіровоградської обл. в усіх ін. обл. іміґрація більша, ніж природний приріст; в Криму — на 260%, Дніпропетровському пром. р-ні на 118%, Донецькому басейні на 64% і в Півд.-зах. Степу на 45%.

Сучасне розміщення (густоту) всього населення видно з карти. Нац. склад населення всієї П. У. за переписом 1959 р. такий (в дужках стан з 1926 p.):

Національності

Все населення

Міське

Сільське

у 1 000

у %

у 1 000

у %

у 1 000

у %

українці

росіяни

жиди

білоруси

болгари

румуни

греки

поляки

татари

ґаґаузи

інші

10 869

5 070

341

197

197

145

93

39

38

23

174

63,1 ( 65,5)

29,8 ( 17,8)

2,0 ( 5,4)

1,1 ( 0,5)

1,1 ( 1,3)

0,9 ( 1,7)

0,5 ( 0,9)

0,2 ( 0,5)

0,2 ( 1,9)

0,1 ( 0,1)

1,0 ( 4,4)

6 226

4 185

332

150

42

33

46

38

37

2

104

55,7

37,3

3,0

1,3

0,4

0,3

0,4

0,3

0,3

 —

1,0

4 643

885

9

47

155

112

47

1

1

21

70

77,4

14,8

0,2

0,8

2,6

1,9

0,8

 —

 —

0,3

1,2

Разом

17 186

100,0 (100,0)

11 195

100,0

5 991

100,0

Як в усій Україні (див. Нац. склад людности укр. земель), так і на П. У. є ін. нац. склад людности міст і сіл. Як в минулому, П. У. має з усіх країв УССР найбільший відсоток неукраїнців, але порівняно з станом 1926 р. відбулися чималі пересунення у стані посідання окремих нац. меншостей. З П. У. зникли німці (1926 р. — 3% всього населення), які виїхали під час другої світової війни або були вивезеш большевиками, та крим. татари, що їх було вивезено 1946 р. (нині, перев. в Донбасі живуть татари з Надволжя), сильно зменшився відсоток жидів (1/3 їх живе в Одесі), дещо румунів (молдаван) і греків. Збільшився відсоток білорусів, які напливають до пром. осередків П. У., і насамперед росіян (з 17;8 на 29,8% або на 72%), що далі прибувають до Донбасу і пром. Придніпров’я. Разом з цим зменшився на 3,8 відсоток українців. Зміни стану посідання українців були нерівномірні: їхній відсоток збільшився в Криму і хліборобському Степу, зменшився в Донецькому басейні (див. табл. на 1 737 стор. і карту на 1 738). Докладніше розміщення українців за переписом 1959 р. (за р-нами) видно з карти.

Нар. госп-во. На економіку П. У. впливають природні умови — поширення багатих чорноземних ґрунтів, теплий, але відносно сухий клімат, вигідне гєогр. положення над морями, великі ріки, зокрема Дніпро з його каскадами і гідроелектростанціями, та насамперед наявність найбагатших у Сх. Европі родовищ корисних копалин, кам’яного вугілля, залізних і манґанових руд та ін. (див. стор. 2054).

До 1880-их pp., а навіть довше, П. У. являла собою з екон. погляду одне ціле — хліборобську країну з однобічним зерновим госп-вом і з невеликою пром-стю в надморських торг. містах, пізніше вона зазнала розчленування. Тепер П. У. поділяється на 3 екон. р-ни: пром. Донбас і Придніпров’я та хліборобсько-пром. півд.-зах.

Сіль. госп-во. У 1880-их pp. П. У. повністю було розорано, і відтоді розподіл на вгіддя не зазнав уже змін. Нині він такий:


у млн га

у %

Сіль.-госп. угіддя в тому ч.:

сади, ягідники, виноградники

рілля, городи

сіножаті, вигони, пасовища

Ліси й чагарники

Інші

19,6


0,5

15,8

3,3

1,1

0,8

91,2


2,3

73,6

15,3

5,1

3,7

Вся земельна площа

21,5

100,0

Гєогр. розміщення вгідь одноманітне, за винятком заліснених Крим. гір. Рілля становить менший від пересічного відсоток у Крим. степу, Олешші і Донецькому басейні; у цих частинах більше пасовищ та вигонів.

95% ріллі зайнято під посіви, решта — під пар. Посівна площа П. У. становить 45% посівної площі всієї УССР. Її структуру видно з табл.:

Рід, культур

у тис. га

у %

зернові

технічні

картопля та городно-баштанні

кормові

7 408

1 947

558

5 163

49,1

12,9

3,7

34,3

Вся посівна площа

15 076

100,0

Структура посівної площі П. У. зазнала великих змін: 1913 р. зернові займали аж 96%, тепер вона така, як і по всій Україні, з тим, що на П. У. значно менше картоплі.

Гол. зернові культури П. У. такі:


у тис га

у % всіх зернових

Питома вага в УССР

Пшениця озима

Ячмінь

Кукурудза

3 988

1 263

1 063

53,5

17,1

14,3

52,5

53,9

59,8

Другорядне значення мають просо, зернобобові (178 000 га), риж (17 200 га; на зрошувальних землях). Порівняно з дорев. часами зовсім втратили значення яра пшениця і жито, зменшилися посіви ячменю, зросла кукурудза. Урожайність зернових до революції була значно нижча від пересічної для всієї України, тепер вона приблизно така сама. У 1963 — 66 pp. сер. річний збір всіх зернових на П. У. був 14,8 млн т (50% збору в усій УССР), в тому ч. 6,3 млн (48%) озимої пшениці, 3,1 (51%) кукурудзи, 2,3 (58%) ячменю.

З техн. культур найбільше значення має соняшник (1 450 000 га або 3/4 всіх техн.; річний збір — 2,0 млн т), який становить 79% посівної площі соняшника в усій УССР. Цукровий буряк (236 000 га) є тільки в півн. Степу. Чимало техн. культур України вирощується завдяки її теплому підсонню виключно або майже виключно в П. У.: 95% всіх етеро-олійних (47 000 га, м. ін., колеандри, троянди), 100% рицини (86 100 га), 2/3 тютюну (зокрема всі кращі сорти — в Криму), півд. конопель, більшість льону-кудряшу та низки субтропічних (див. Крим, 1 181 стор.). У 1930-их pp. на П. У. була значно поширена культура бавовника (у 1940 — 246 000 га), яку по війні залишено зовсім.

Площа під городніми і баштанними культурами Займає на П. У. 224 000 га (1966) або пол. у всій УССР. Городніх культур найбільше в півд. Криму (великий експорт до центр. Росії і у великі скупчення людности П. У. — Донбас, Придніпров’я, Одеса тощо). Баштанні культури становлять понад 80% площі під баштанами в УССР; найбільше їх в околицях Херсону, Мелітополя та в Придніпров’ї.

Завдяки корисним кліматичним умовам П. У. — найважливіший укр. р-н садівництва і виноградництва. Сади займають на П. У. 538 000 га або 41% садів України. Найбільше садів, плоди яких ідуть на експорт, є у півд. Криму, Олешші, Мелітопільщині, далі в пром. Придніпров’ї та в Донбасі. Виноградники займають 298 000 га (93% в УССР); їх найбільше в Криму (десертні сорти), півд. Одещині, Олешші, сер. врожай 40 центнерів з 1 га. Площа під виноградниками (1913 р. тільки 44 000 га) і садами постійно зростає.

У тваринництві переважає молочно-м’ясне скотарство, розвинене також свинарство і вівчарство. Подаємо поголів’я (на 1.1. 1967; в дужках в усій УССР):


у тис.

на 100 га с.-г. угідь

Велика рогата худоба

в тому ч. корови

свині

вівці

8 111

3 203

6 509

5 264

41,6 (51,2)

16,4 (21,0)

28,0 (22,0)

33,4 (52,3)

Виробництво продуктів тваринництва видно з табл. (у тис. т):


Всього

на. 100 га с.-г. угідь

Мяса і сала всіх видів

у тому ч. свинини

молока

вовни

 919

450

6 448

15,7

47,3 (60,7 )

23,0 (31,1 )

303,0 (42,6 )

0,08 ( 0,05)

Щільність всіх тварин (за винятком овець) на П. У. менша, ніж в усій УССР. Їх питома вага в УССР така: великої рогатої худоби — 37% (корів — 35,7%), свиней — 36,5%, овець — 60%. Найбільше тваринництво розвинене у приміських р-нах. Провідне місце в заг. структурі належить рогатій худобі; переважає червона степ. молочно-м’ясна порода (також сіра укр.). Свинарство найбільше розвинене в півд. Криму і на Донбасі; переважає степ. біла порода (також велика біла). Вівчарство зосереджене у надморських степах, найбільше на Білгородщині (Аккерманщина), в Криму, Олешші й Бердянщині; поширені тонкорунні (асканська порода) і напівтонкорунні (цигейська, каракульська породи) вівці.

На території П. У. можна виділити кілька с.-г. зон: 1) зерново-олійну з виробництвом цукрових буряків і молочно-м’ясним тваринництвом. Зона охоплює півн. частину Степу; 3) зерново-олійну з молочно-м’ясним тваринництвом, птахівництвом і садівництвом (центр. частина Степу); з) зерново-олійну з розвиненим городництвом, баштанництвом 1 виноградництвом, молочно-м’ясним тваринництвом (півд. і крим. Степ); 4) виноградницько-садівничу з розвиненим тютюнництвом і городництвом, молочно-м’ясним тваринництвом і вівчарством (передгір’я Крим. гір і півд. Крим); 5) городничо-молочну в Донбасі і в пром. Придніпров’ї та навколо великих міст (див. також карту).

Промисловість. П. У. завдяки наявності найбільших у всій Сх. Европі корисних копалин, вигідному їх розміщенню, розбудові на їхній базі важкої пром-сти, а пізніше різних похідних, більш складних галузів, є найбільш пром. краєм України (і другим в СССР). П. У. постачає 185,2 млн т кам’яного вугілля (в Донбасі, 93% УССР; 31% всього СССР; 1968 p.), 8 млн т бурого вугілля (частина Дніпровського буровугільного басейну) 87,8 млн т залізної (в Криворіжжі й Керчі; 100% УССР і 55% СССР) і 4,8 млн т манганової (в Никопільському басейні; 100% продукції УССР і 56% СССР) руд, 36,7 млн т витопу чавуну (100% УССР і 49% СССР), 42,8 млн т сталі (100% УССР і 42% СССР), 30,6 млн т прокату (100% УССР і 43% СССР) все в Донбасі, Жданові й Придніпров’ї. На П. У. припадає вся кольорова металюрґія (зокрема алюмінійова у Запоріжжі), майже все важке машинобудування (Донбас, Придніпров’я, Кривий Ріг) і майже все суднобудування (в надморських містах), з ін. родів машинобудування — насамперед виробництво с.-г. машин. П. У. посідає перше місце на Україні по випуску продукції хем. пром-сти, зокрема коксохемії (100% УССР), виробництва сірчаної кислоти, соди, мінеральних добрив, фарб, синтетичних смол і пластмас (все в Донбасі, Придніпров’ї й Одесі). На П. У. припадає 2/3 виробництва електроенерґії (найбільші й найпотужніші електростанції має Донбас, Придніпров’я і Одеса). Чимале значення має пром-сть будів. матеріялів (Донбас, Придніпров’я, Крим, Одеса) зокрема цементна. У півд.-зах. частині П. У. має значення харч. і легка (зокрема текстильна) пром-сть.

Донбас є найважливішою вугільнометал. базою не тільки України, але й усього СССР. В основі її лежить кам’яновугільна пром-сть, на її базі і довізній з Кривого Рогу й Керчі залізній руді виросла потужна чорна металюрґія, на основі забезпечення металом розвинулося важке машиновиробництво, у зв’язку з вугільною й метал. пром-стю постала хем. пром-сть. Ін. важливі галузі пром-сти: заг. машинобудівництво, промсть будів. матеріялів. Всі галузі пром-сти Донбасу пов’язані тісними виробничими зв’язками, об’єднані густою мережею залізничих колій і потужною єдиною системою енерґопостачання. Докладніше див. Донецький басейн. У сусідстві саме Донбасу розвинувся важливий центр металюрґійної й важкої машинобудів. пром-сти — Жданов, що працює на базі донецького вугілля і керчинської руди.

Дніпровський пром. р-н (або Придніпров’я) є другим р-ном важкої пром-сти після Донбасу, з яким він тепер, після поширення меж Донбасу на зах. (зах. Донбас), зливається. Базою пром-сти є місц. і манґанові руди, донецьке вугілля, дешева електроенерґія Дніпрогесу, Кременчуцької і Дніпродзержинської гідроелектростанцій (крім цього є теплоелектростанції). Розвинена потужна чорна і кольорова (алюмінійовий зав. у Запоріжжі) металюрґія, важке і транспортне машинобудування, будування с.-г. машин, хем. пром-сть (зокрема коксохем., основна хемія, азотно-тукова, фарбова, смол і пластмас). Докладніше див. Дніпровський пром. р-н, а також Криворізький залізорудний басейн, Никопільський манґановий басейн.

Пояснення до Економічної карти Півд. України

A — D — Сіль.-госп. зони: A — зерново-олійна, цукровий буряк, молочно-м’ясне тваринництво; B — городничо-молочна; C — зерново-олійна, молочно-м’ясне тваринництво, птахівництво; D — зерново-олійна з городництвом, баштанництвом і виноградництвом, молочно-м’ясне тваринництво, вівчарство; E — виноградницько-садівнича з тютюнництвом, городництвом, молочно-м’ясним тваринництвом 1 вівчарством. F — Пром. р-ни: І — Донецький басейн; II — Придніпровський; III — Никопільський манґановорудний; IV — Криворізький залізорудний.

а — f — Галузі пром-сти (лише гол. центри): a — металюрґія; b — машинобудівництво; c — хемічна; d — будівельна; e — легка; f — харчова.

1 — 8 — Корисні копалини: 1 — кам’яне вугілля; 2 — буре вугілля; 3 — нафта; 4 — природний газ; 5 — залізна руда; 6 — манґанова руда; 7 — ртуть; 8 — кухонна сіль. 9 — Гідроелектростанції. 10 — Теплоелектростанції.


В решті П. У. (півд.-зах. Степ) пром-сть базується на місц. — гол. с.-г. і привізній сировині і тому сильніше розвинена в надморських містах. Провідними галузями є машинобудування і харч. пром-сть. У машинобудуванні найважливіші галузі — суднобудівна (Миколаїв) і судноремонтна (Одеса, Миколаїв, Херсон, Керч й ін.), с.-г. машинобудування (Одеса, Кіровоград, Херсон, Миколаїв, Бердянське й ін.), енерґетичне та електротехн. машинобудування й ін. Харч. пром-сть базується на місц. с.-г. сировині, рибних ресурсах і продуктах китобійпромислу; на неї припадає майже пол. всієї пром-сти П. У. Гол. галузі: рибна, плодоконсервна, м’ясопереробна, виноробна, олійна, тютюнова. З різноманітної легкої пром-сти (до 20% продукції УССР) чимале місце посідають текстильна (бавовняна — пол. укр. продукції, джутова, вовняна, трикотажна), швейна, взуттєва; гол. осередки: Одеса, Миколаїв, Херсон, Кіровоград. Паливна промсть розвинена на Кіровоградщині (видобуток бурого вугілля), залізорудна в Керчі (див. Керчинський залізорудний басейн), хем. в Одесі. Невелике значення має виробництво будів. матеріялів. Гол. пром. осередки П. У.: Одеса, Миколаїв, Херсон, Кіровоград, Симферопіль, Севастопіль, Керч, Первомайське, Бердянське. Див. також Крим.

На Крим. півд. березі і б. Одеси велике значення мають курорти.

В. Кубійович

Література: Скальковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. ч. I — II. О. 1836 — 38; Скальковский А. Опыт статистического описання Новороссийского края. ч. І — II. О. 1850 — 53; Клаус А. Наши колонии. П. 1869; Багалей Д. Колонизация Новороссийского края и первые шаги его по пути культуры. К. 1889 (укр. вид. Заселення Півд. України. X. 1920); Эварницкий Д. История запорожских казаков. I — III. П. 1892 — 97; Эварницкий Д. Вольности запорожских казаков. П. 1898; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. I — IX. Л. — К. 1898 — 1936. Передрук Нью-Йорк 1956 — 58; Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. М. 1909; Россия. Полное географическое описание нашего отечества под редакцией В. П. Семенова-Тянь-Шанского. т. XIV. Новороссия и Крым. П. 1910; Лебединцев А. Ханская Украина. О. 1913; Загоровский Е. Воєнная колонизация при Потемкине. О. 1913; Оглоблин А. Очерки истории украинской фабрики, предкапиталистическая фабрика. К. 1925; Слабченко М. Матеріяли до економічно-соціяльної історії України XIX ст. І — II. О. 1925 — 27; Загоровский Е. Экономическая политика Потемкина в Новороссии (1774 — 91). Ж. н.-д. катедр м. Одеси, ч. 2. О. 1926; Підгаєць С. Хлібний вивіз з Чорноморсько-Озівських портів до 60-их років XIX віку. К. 1929; Степова Україна. Екон.-геогр. нариси. Х. 1929; Загоровский Е. Деятельность П. А. Зубова по управленню Степной Украиной. Вісник Одеської Комісії Краєзнавства. Секція Соц.-Іст., ч. 4 — 5, О. 1929; Оглоблин О. Нариси з Історії капіталізму на Україні, т. І. К. — Х. 1931; Нариси екон. географії УРСР. АН УРСР, т. І — II. К. 1949, 1952; Polonska-Wasylenko N. The Settlement of the Southern Ukraine (1750 — 75). Нью-Йорк 1955; Голобуцкий В. Черноморское казачество. К. 1956; Хижняк А. Нижнее Приднепровье. М. 1956; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К. 1957; Нариси стародавньої історії Укр. РСР. АН УРСР. Ін-т Археології К. 1957; Матвієвський П. З іст. пром-сти Півд. України наприкін. XVIII ст. Наук. Записки Ін-ту Історії АН УРСР. К. 1957; Дружинина Е. Северное Причерноморье в 1775 — 1800 гг. M. 1959; Області Укр. РСР. (серія геогр. нарисів). К. 1959 — 61; Полонська-Василенко Н. Заселення Півд. України в пол. XVIII ст. (1734 — 1775), ч. 1-2. Мюнхен 1960; Пастернак Я. Археологія України. Торонто 1961; Екон. райони УРСР. К. 1965; Полонська-Василенко Н. Запоріжжя XVIII століття та його спадщина, I — II тт. Мюнхен 1965 — 67; Ланко М. Дніпропетровська область. К. 1967; Корецький Л., Паламарчук М. Географія пром-сти Укр. РСР. К. 1967; Економічна географія Укр. РСР (за ред. О. Короїда та А. Григор’єва). К. 1968. Див. також літературу до гасел Донецький басейн, Одеса.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.