[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2083-2098.]

Попередня     Головна     Наступна





Підляські говірки, найзахідніша група укр. півн. або поліських говірок, що на півдні переходять у холмські говірки (нині лише у формі небагатьох острівців), а на сх. від Бугу й р. Лісної — в зах.-поліські говірки. Територія П. г. зазнала впродовж останніх ста pp. дошкульних втрат, зокрема на півд. Підляшші, й перетворилася в окремі мовні острівці (разом з латинницькими селами к. Білої) серед поль. оточення. Сильний польонізаційний вплив створив уздовж мовної межі низку мішаних укр.-поль. говірок, що поступово польщаться. Такі мішані говірки б. Сім’ятич і Більська перейняли поль. мазуракання, себто сичну вимову шелесних (кáзе, сýсит, хóце, садзáйе), перехід т’, д’ в ц’, дз’ (недз’íел’а), форми без л’ після губних перед давніми йотованими голосними (купйý, кýпйат). На півн. від р. Нарви деякі типові риси укр. мови (твердість приголосних перед *е, *і) поступаються перед білор. — палятальністю й спорадичним дзєканням, (тéмно, веснá, серп // óс’ен’, н’е хóчу, кос’іц’і), ін. ж утримуються (дифтонги, з о, е, Ђ, м’якість ц’:с’íено, міед — мéду, прив’уоз, вдовéц’, п’йáтн’іц’а). На території цієї смуги лежить м. Заблудів. Уздовж Бугу помітний вплив півд.-волинських говірок. Під поль. впливом не розвинулася твердість зубних приголосних перед *е, *і у зах. і півн.-зах. смузі П. г. (пóл’е, говори́л’і, зобáчит’і, дас’í на зах. і с’éлам’і), що деякі білор. мовознавці (Я. Станкевіч) невірно пояснюють як «білоруськість» П. г. Під наголосом виступають на зах. й півн. П. г. дифтонги уо, уе, уи, уü, üи, іе, з *ō, *ē, *ě (гнуой, зам’йуол, с’іено, йачм’іен’), упрошувані в ü üе на півд. сх. (гнüй, собйé), в ненаголошених позиціях у, и/і (пудрусл’і, йáашчурка; пóпил, жüнци). На місці ’а з появляється на зах. не під наголосом е, і (паметáйу, колóдз’із’а). Ненаголошені о, е вимовляються підвищено як у, и (пуруби́у). Групи ки, ґи, хи, ги вимовляються підвищено як к’і, ґ’і, г’і, х’і (колоск’í, х’íтри), а наголошені групи ча, жа, ша, р’а як ч’йа... к. Білої (ш’йáпка) або ч’е на півд. (ч’ес). Спорадично е переходить в ’о (вíег’ор, бирóза, украд’óни). Перед назвучними о-, і- появляється приставний г- (гóрут, гíний). М’яке р’ отверділо (ви́радиў), група ст’ вимовляється як с’ц’ (шерс’ц’, с’ц’іени), вживають форми типу с’м’іет’т’е, наси́ен’е, йáчниско. В деклінації форми типу кон’óм, кóн’ум, на кóн’ух, земл’óйу, на мулудóму кун’óви (на зах. — óві), тел’áт’а, -т’ови, -т’ом, мóрови, ноч’íей, збіг закінчень твердого і м’якого типів накоріннонаголошених жін., чоловічих і сер. іменників у деяких відмінках (нóгі:зéмл’і, зýби:кóни, на корóви, в нéби), двоїна (типу 2 укн’í, стин’í, пóл’í, два кон’íе). У прикметників форми молоди́, -áйа, -ýйу, -óйе, -и́йі (або лише короткі форми в накоріннонаголошених: жи́тни, -на, -не, -ни), а під їх впливом і нáша/-айа, -у/-уйу, -е/-ойе. У займенниках форми вíете, тон, тáйа, тéйе, ти́йі, всен’, післяприйменникові форми 3-ої особи без н- (в йóго, на йüй, з йíми), вплив закінчень м’якого типу у присвійних і вказівних (мéйі, тéйі, мéйу, тéйу — в Вільшині поширений і на прикметники: малéйі, -éйу), форми могó/мойóго. У коньюґації форми типу напечи́ — закінчення інфінітива -іе (ітíе, печи́е) на півн. зах. над Бугом є, може, слідом ятвязького субстрату — хóдит / будýт’, питáйец’ц’а, жн’íем, ід’íете, пýойд’ум, бýд’омо (б. Білої), бýду / мáйу ночовáт’і, купи́вем, -ес’, купи́л’іс’мо (над Бугом: -іхмо, -іс’те), сирáджони; на півд. зах. частка -ся вживається окремо від дієслова. В лексиці П. г. появляються, крім низки польонізмів, також незнані деінде, етимологічно тотожні з поль. вирази (кня́жич «місяць», дівоснýби «сватання»). П. г. досліджували: М. Янчук, І. Бессараба, І. Полівка, П. Расторгуєв, І. Зілинський, В. Курашкєвіч, Я. Тарнацький, М. Лесів, Г. Вінокур.

О. Горбач


Підляшани. Півд. Підляшшя до 1946 р. заселювала людність, що побутом, одягом, мовою, антропологічними прикметами та виразним відчуттям своєї племінної окремішности творила три відмінні групи: бужан, хмаків і власне П., що осіли на точно окреслених територіях.

Бужани (Б.; їх ще називали луговиками, гимелями, поліхами) заселювали широку смугу по лівому березі p. Бугу (див. карту). Б. — високі на зріст, довгоголові, світловолосі, блакитноокі, нордійського типу, з привітним характером. Вони люблять гарний одяг, музику, співи, танки. Як і всі П., так і Б. гостинні та етикетно чемні, міцно дотримуються рел. обрядів, але не мають рел. нетерпимости. Б., як і хмаки, були вже на поч. 20 в. на високому рівні письменности і мали чимало інтеліґенції.

Б. своїм одягом різко відрізнялися від решти П. До першої світової війни вони носили майже весь одяг саморобний та самотканий. Жінки — взимку тяжкі спідниці «пигулі», влітку легші на «партяній» льняній основі, виткані у широкі смуги, з добором кольорів у веселих тонах, цілком відмінних від тонів, що їх уживають поляки для своїх «пасяків». Жін. сорочки з стоячим чи відкладним комаром, іноді прикрашеним вузенькою вишивкою. Рукави жін. сорочки оздоблені широкими «поликами», густо тканими перев. у червоні та чорні смужки, такі ж прикраси робилися і коло зап’ясть. Голову жінки прикривали кольоровим квітчастим шовковим чепцем з позліткою по краях та клином, що вистає над чолом. Підрізане під час весілля жін. волосся, виставало над вухами. Поверх чіпця жінки покривали голову хусткою, у свята «шальонівкою». Дівчата ходили з волоссям заплетеним у коси, прикрашені кольоровими стьожками «биндами». Дівчата і молодиці влітку носили корсетки до пояса, перев. чорного або синього кольору, рясно обшиті різнокольоровими ґудзиками та блискітками і ґальонами вздовж швів на спині; на шиї — різнокольорові «пацьорки» зі скла та коралі. У холоднішу пору жінки і чоловіки вдягали щільно облягаючі «кабати», обшиті рясно на грудях синіми шнурами з великими синіми кутасами. Взимку всі носили довгі, нижче колін «сукмани» з чорного чи брунатного домашнього виробу овечого сукна, також багато оздоблені синіми шнурами на грудях, кишенях та на кінцях рукавів, де інколи були нашиті з тонкого синього матеріялу «закавраші». У сильні морози під чоловічу «сукману» вдягали баранячий кожух з широким коміром. На голові влітку чоловіки носили доморобні солом’яні капелюхи з широкими крисами, а взимку чорну овечу стіжкувату шапку. Сорочку з грубого домашнього полотна чоловіки вдягали в свята запущену в портяні сині ногавиці, а в робочий час носили її поверх білих полотняних ногавиць і підперезувалися вузькою «папружкою».

Мова Б. — поліського типу, себто з дифтонгами на місці праслов’янських о, є у закритих складах, після падіння глухих: єра ъ і еря ь, однак з перевагою в прибузьких с. монофтонга і. Ін. прикмети: вимова старого ять — Ђ як монофтонга і; цілковите злиття праслов. окремих звуків ы (латинське y), як рыба, та и (латинське i), як ходити (ходіті), в одному звукові ы значно твердішому, ніж літ. и (цей звук у прибузьких с. звучить майже як е); праслов. малий юс Ѧ, а також а, я після ж, ч, ш, щ вимовляються, як і всіма ін. П., під наголосом як дифтонг іе. Форми майбутнього недоконаного часу творяться за допомогою не лише допоміжного «буду», але й му, леш, ме, мемо, мете, муть. Ненаголошене о вимовляється як у, а ненаголошене е як и, напр., «нимá чугó седíте над тилíетком весь чíес у шіéпці».

Хмаки (X.) заселювали півд.-зах. Підляшшя (більшість Володавщини). Х. їх називали ін. П. і поляки тому, що вони, у складних формах минулого часу вживали замість -сьмо, -хмо, напр., не булисьмо, але «булихмо». Х. називали себе самі іноді поляками, бо жили на відкритих полях, а не в лісах, чи болотах. Це також здорове, гарне, темнорусяве, ініціятивне і життєрадісне плем’я. Укр. нац. свідомість Х., пробуджена перед першою світовою війною і закріплена евакуацією до Росії, повністю виявилася під Польщею («Рідні хати», нелеґальний Сельроб та КПЗУ) і під час другої світової війни (культ., церк. і кооп. рух).

Одяг Х. цілком відмінний від одягу Б. Він приваблює доцільною простотою і архаїчністю слов. стилю. Літній одяг у жінок і чоловіків виключно полотняний. Жін. сорочки прикрашені тканими «поликами» вгорі, внизу та у зап’ястях рукавів з негустим узором, подібним до вишивки та відмінним від кольорів Б. Спідниця полотняна, біла, фартух з широкою лиштвою витканою смугастим, хмацьким узором. На голові, під хусткою замужні жінки не носили чіпця, а «кимбалку» з кольоровою вузенькою краєчкою навкруги. Чоловіки влітку носили довгі (під коліна) сорочки, без прикрас, хібащо з вузенькою вишивкою на комірі, підперезані широкою крайкою. В холодну пору жінки носили домоткані вовняні спідниці — «бурки», однокольорові (помаранчові, чорні, сині, бурячкові, зелені чи натурального кольору), позбирані у дрібненькі фалдочки «в сто голок», а потім намочені квасом і запечені в печі, щоб фалдочки міцно трималися. Внизу всі вони мали широку, виткану лиштву кольорів крайки, перев. жовтогарячої. Взимку жінки і чоловіки носили суконні по коліна «куртяхи», шиті до стану, обшиті на грудях, коло кишень, на рукавах і на швах на спині жовтими або жовтогарячими шнурами. Рукави з червоними «закаврашами». «Куртяхи» запиналися на гаплики або у чоловіків на великі мідяні ґудзики.

Мова X., крім згаданого вже «хмо», в еволюції дифтонгів на місці закритих о, е займає посередню позицію з перевагою звука у, ніколи не доходячи до і. Ять — Ђ всюди вимовляється як дифтонг іе з перевагою і. Старий малий юс — Ѧ, а також а, е після ж, ч, ш, щ під наголосом всюди вимовляються як іе з перевагою і. Старі ы і и (латинське i) злилися в сер. и, такому, як в укр. літ. мові, за винятком випадків після звуку л, напр.: «ходилі».

Властиві підляшани (вл. П.; іноді називали себе з поль. підлясяками або унітами) займали півн.-зах. частину Підляшшя. Вони дуже відрізнялися як зовн. виглядом, так і прикметами свого характеру від Б. і X. Вл. П. не мали замилування до будь-яких кольорових прикрас одягу. Жін. одяг мав міськ. характер з блюзками з крамного матеріялу та саморобними, дуже довгими спідницями — «кратувками». Тому що під час весілля не було звичаю обрізати коси, заміжні жінки не носили ні чепців, ні «кимбалок», а лише хустки. Дівчата і молодиці не носили корсетки. У жінок і чоловіків «кабати» чи «сукмани» заміняє міськ. крою «куртка» з сірого доморобного сукна, довж. до колін, обшита по краях чорною тасьмою; взимку носили кожухи, що їх масово виготовляли межиріцькі жиди. Чоловіки взимку носили «мегерки» — круглі невисокі шапки, зваляні з білої овечої вовни, влітку — кашкет з чорного або синього сукна з козирком — т. зв. «кашперик». Вл. П. зовн. виглядом цілком подібні до сусідніх мазурів.

Духовий образ вл. П. характеризується назагал внутр. замкненістю; вони перев. непривітні, стримані. Рідко можна почути веселий сміх чи жарти. Однак, нар. словесність, особливо жін. пісні до 1905 р. були дуже численні й гарні. Примусового введення рос. урядом моск. православія, замість унії, вл. П. назагал не прийняли і в більшості стали «упорствующими». Після переходу з 1905 р. на римо-католиків під тиском поль. кліру, що заборонив усі вияви «руського духу» на вл. Підляшші замовкла укр. пісня, а частково й укр. мова.

Мова вл. П. відзначалася крайньою архаїчністю і м’якістю та співучістю від дуже широкого вживання дифтонгів: о, е у новопосталих закритих складах під наголосом дає дифтонг уó з перевагою звука о; старе ять — Ђ під наголосом дає дифтонг іе з перевагою звука е; старий малий юс — Ѧ та а, я під наголосом після ж, ч, ш, щ дають дифтонг іе з перевагою звука е; старі праслов. єри — ы і иже — и (латинське i) не зливаються як в сер. укр. и, а вимовляються по-давньому відмінно то твердо, то м’яко (рыба, ходіті). «Добре жіті в місті, — є що піті і що іесті, але нема, де сіесті». «Сыны помыліся мылом, одягнулі шіепку і лыком звязалі тюотчине теліе»; на пограниччі з поляками (Межиріче) праслов. сполучення «єр плюс л» — ъл між приголосними не дає, як у решті укр. говірок, сполучення ов, а — ол (вóлк, тóлстий, пуйшóл, запытáл).

Т. Олесіюк


Підляшшя. Положення, границі. П. — іст.-геогр. край, положений обабіч сер. Бугу на півн. зах. України, між Холмщиною на півдні й р. Нарвою (пограниччя з Білоруссю) на півн., Мазовією (Польща) на зах. і Волинню та Поліссям на сх.

Як геогр. одиниця (Підляська низовина) П. є частиною смуги півн. низів, положеною дещо вище порівняно з сусідніми Мазовецькою й Поліською низовинами, і тому вона є помостом між півн. (Білор.) і півд. (Волинсько-холмською) височинами. Геогр. межі Підляської низовини є, за винятком півдня, невиразні та не збігаються з межами іст. П., які, в свою чергу, зазнавали великих змін.

Назва П. (її виводять від поль. «las» країна під лісом, або від «лях» — країна побіч ляхів) виникла щойно на поч. 16 в. у зв’язку з утворенням у 1520 р. Підляського воєводства, яке доходило далеко на північ — аж до джерел р. Бобра. У 19 в. назву П. мала звич. та його частина, яка лежала на півд. від Бугу у межах Поль. королівства; півн. П. (пов. Нільське) входило до складу Гродненської губ. Часто поширювано на півд. П. назву Холмщина (Холмська Русь), тому що воно входило до складу Холмської єпархії, а з 1912 р. і Холмської губ. Територія півд. П. (у межах кол. Холмської губ.: пов. Біла, Володавський і Костянтинівський) обіймала 5 350 км²; півн., заселеного українцями, П. — 2 700 км².

Периферичне положення П. було причиною його слабого зв’язку з рештою укр. земель та скорше пасивної нац. свідомости укр. населення, зокрема на півн., де нац. відмінності українців і білорусів не були виразно диференційовані. Близьке положення П. до центр. Польщі (Мазовії й Варшави) улегшувало поль. експансію на П. Завдяки своєму положенню між багнистим Поліссям і Пруссією П. становило собою поміст, який пов’язував Польщу з Литвою, Білоруссю (шлях Варшава — Вільна) і Московщиною.

Природа. Геол. підложжя становить на П. біла крейда (вона виступає на поверхню лише в долині Бугу б. Мельника та б. Володави), вкрита де-не-де тонкими покладами палеогену та всюди грубими шарами льодовикових, а частково й алювіяльних відкладів. Для краєвиду П. характеристичні одноманітні рівнини (Більська, Дорогичинська, Селецько-Янівська), що сягають навіть понад 200 м, відокремлені одна від однієї широкими долинами рік, вкритими алювіяльними відкладами й забагненими, якими часто спливали води талого льодовика. Найвищі місця П. це рештки кінцевих морен; їхня півн. смуга простягається від Сельців через Мельник — Високе Лит., півд. — від Любартова до Володави. Півд.-сх. П. на зах. від Володави з своїми багнами (найбільше Коров’яче), торфовищами, пісками, з численними малими оз. має вже поліський краєвид («Володавське Полісся»). Найбільш різноманітний рельєф виявляє поперечна долина Бугу, яка глибоко (до 80 м) врізується між високими рівнинами П. Ґрунти П. мало родючі: попільнякові-суглинкові й попільнякові-піщані; подекуди — багнища. Ріки П. належать до сточища Висли: Буг з притоками: лівими — Володавкою й Крною, правими — Мухавцем, Лісною, Нурцем і Нарвою, на півд. зах. Вепр з притокою Тисьменицею.

Клімат П. переходовий між континентальним і океанічним. Зима м’яка (у січні — 3,5 до — 4,5°Ц.), літо відносно холодне (у липні +18 до 18,5°Ц.), весна й осінь довгі; число днів з морозом (60 — 80 на рік) і з сніговим настилом (80-100) менше, ніж на ін. землях України; ч. атмосферичних опадів 500 — 600 мм на рік. Рослинність П. належить до півн. ліс. смуги, хоч півд.-зах. П. межує вже з смугою сер.-евр. лісів. На П. проходять межі ряду дерев: сх. межа — буку, ялини й модрини (на лінії Вепру) та грабу, півд.-зах. смереки. Великі ліс. масиви залишилися на півн. сх. — Біловезька Пуща.

В. Кубійович

Праісторія й рання доба. Найраніші сліди заселення П. походять з кінцевої фази палеоліту (10 000 — 8 000 до Хр.) і мезоліту (8 000 — 5 000 до Хр.). У неоліті (5 000 — 1 800 до Хр.) П. творило разом з Холмщиною й частиною Полісся — зах. частину півн. обл. України, заселену носіями т. зв. гребінцево-наколюваної кераміки; одночасно П. (околиці Дорогичина) творило півн. периферію території, зайнятої носіями надбузької культури, прапредками деревлян. У бронзову добу (1 800 — 800 до Хр.) на П. з зах. прийшла інвазія носіїв лужицької культури, а в кін. залізної доби (200 — 1 до Хр.) — венедів. Дещо пізніше тілопальні поховання свідчать про прихід слов’ян з Придніпров’я на П. вже в часи бл. до Хр. На поч. 3 в. здогадно через П. перейшли готи з Помор’я в Подніпров’я, у 4 в. є перші сліди торг. зв’язків П. з Київщиною.

У 9 — 10 вв. П. було заселене в основному деревлянами; на півночі (за Нарвою) дреговичами, на півдні, мабуть, дулібами. Вже тоді через П. проходив важливий торг. шлях з Польщі й балтицьких країн на Україну й Близький Сх. (знайдений у Дорогичині скарб араб. монет й тис. купецьких пльомб, якими були позначені імпортовані з Києва товари).

Я. Пастернак

Історія до кін. 18 в. П. увійшло до складу Київ. держави в 10 в. (вже 983 р. Володимир В. ходив через П. на ягвягів); воно становило тоді зах. частину Берестейської землі, з якої у 12 в. відділилася Дорогичинська земля. На поч. 11 в. П. увійшло до складу Волинського князівства, у 1088 — 1157 pp. тимчасово належало до Турово-Пинського. 1238 p. кн. Данило Романович приєднав Дорогичинську землю до Гал. князівства. Далі аж до 1340 р. П. входило до складу Гал.-Волинської держави. Кордон між Київ. державою (Волинським князівством) і Польщею (Мазовецьким князівством) проходив без змін на зах. від Суражу — Брянську, Дорогичина — Межиріча — Воїня. Мазовецькі кн. намагалися заволодіти Дорогичинською землею, але це їм вдалося лише на недовгий час (у 1230-их pp.). У другій пол. 13 і на поч. 14 в. Дорогичинська і Берестейська землі відогравали у Гал.-Волинській державі досить велике значення, бо лежали далеко від тат. наскоків і були у жвавих торг. зв’язках з Мазовією і нім. хрестоносними лицарями (шлях Торунь — Дорогичин — Львів). Вони були пляцдармом у походах Данила Романовича проти ятвягів у його (і його наслідників) союзі з мазовецькими кн. і нім. хрестоносними лицарями. У Дорогичині відбулася коронація Данила Романовича (1253). У той час і пізніше П. належало до найгустіше заселених земель України.

З послабленням Гал.-Волинської держави у 1320 р. Берестейщину зайняв В. лит. кн. Ґедимін, а після її упадку все П. захопив кн. Кейстут, який передав його своєму синові кн. Витовтові. У пограничних поль.-лит. війнах Дорогочинська земля на короткий час підлягала мазовецьким кн. (1391-92, 1440-43). Незалежно від того, що П. належало до Лит.-Руської держави, поль. впливи, завдяки безпосередньому сусідству з Мазовією, були тут дуже великі. Вже з другої пол. 14 в. до П. почали напливати поль. колоністи, гол. дрібна шляхта, наслідком чого зникли великі ліс. пущі на укр.-поль. пограниччі. Вже у 15 в. багаті укр. боярські роди на П. спольщилися, а дрібношляхетська верства втратила своє значення. 1501 р. на Більській землі (півн. П.) введено поль. право для поль. шляхти, але вже у 1516 р. це право поширилося на Дорогочинську землю, як обов’язкове для всієї шляхти. Привілей В. кн. Жигмонта 1516 р. надавав право бути обраним до земських і городських судів тільки місц. кат. «зємянам». Урядовою мовою, замість руської, прийнятої на укр. землях В. Князівства Лит., стала латинська.

У 1520 р. П. оформлено в окреме воєводство з центром у Дорогичині; воно складалося з Дорогичинської, Більської та Берестейської земель. 1566 р. Берестейську землю об’єднано з Турово-Пинською у нове Берестейсько-Лит. воєводство, а зменшене Підляське воєводство поділено на землі Дорогичинську, Мельницьку та Більську, і за таким поділом його приєднано до Польщі після Люблінської унії 1569 р. (див. карту). У 15 — 16 вв. П., зокрема Дорогичин, мало чимале торг. значення, бо тут схрещувалися два важливі шляхи: Краків-Вільна й Варшава — Вільна.

Після 1569 р. поль. наступ посилився ще більше, зокрема на «руську віру» та на правос. духовенство, яке було тут провідною силою українства. Він не зменшився, коли холмська єпархія перейшла 1596 р. на унію.

Загони Б. Хмельницького захопили 1648 р. на короткий час півд. П.; з Кричева на П. походив полк. Б. Хмельницького М. Кричевський. 1657 р. на П. побували козаки з корпусу полк. А. Ждановича, який з наказу Б. Хмельницького брав участь у поході на Польщу у складі швед.-укр.-семигородської коаліції.

19 — 20 в.в. Після розбору Польщі 1795 р. півд. П. (по Буг) припало Австрії, півн. — Пруссії, а Берестейщина — Росії. Під час наполеонівських воєн 1807 р. півн. П. приділено до Росії, а півд. — до Варшавського князівства, а з 1815 р. до Поль. Королівства. Таким чином П. було поділене на дві частини: півн., яка входила безпосередньо до Росії, з 1842 р. до Гродненської губ. (пов. Більське, Берестейщина) і півд. (саме П., яка входила разом з Холмщиною до складу Королівства Польського, а пізніше — Варшавського ген.-губернаторства. Обидві частини П. жили зовсім відмінним життям.

Доля півд. П. була спільна з Холмщиною (одна назва для обох: Холмська Русь, Забужна Русь, Холмщина). Воно разом з Холмщиною зазнавало всебічного поль. натиску, зокрема на уніятську церкву, яка тут існувала аж до 1874 р. Холмська єпархія, що до неї входило і півд. П., 1829 р. була відокремлена з юрисдикції гал. митр. і підпала далекосяжній латинізації, а духовенство — польонізації. Процес мовної польонізації українців на пограниччі з поляками постійно зростав. Наступ польонізації був посилений примусовим скасуванням у 1874 р. унії рос. урядом та введенням православія. Більшість уніятів на П. залишилася вірною католицизмові («упорствующие»), а після видання царського толерантного указу від 17. 4. 1905 перейшла на римо-кат. (унія була далі заборонена) і підпала цілком поль. впливам, хоч ще частково користувалася укр. мовою і зберігала укр. звичаї. У 1905 — 08 pp. правос. на П. втратили 58% своїх вірних (на Холмщині тільки 22%), майже всіх на пограниччі з поль. територією. Таким чином, на П. виникла група «калакутів» — римо-католиків з укр. мовою. П. входило в той час до складу Селецької (Сідлецької) губ., створеної 1867 р. з півн. частини Люблінської губ., до якої 1844 р. приєднано кол. Підляське воєводство. Для обмеження поль. впливу 1912 р. з цієї частини Холмщини й П., де укр. населення становило більшість, створено Холмську губ. На кін. 19 в. припадає поч. нац. відродження П., яке розпочалося гол. серед молодих учителів.

Нових чималих втрат українці П. зазнали під час першої світової війни, коли 1915 р. рос. армія евакуювала їх перед відступом (понад 80%). Для тих, що опинилися під нім. окупацією, Союз Визволення України організував на поч. 1917 р. ряд укр. шкіл, в яких навчали військовополонені-українці з 1 Запор. полку ім. Т. Шевченка (Синьожупанники), переходовий табір якого був у м. Білій. Тут же було створено центр. укр. установу П. — Укр. Громаду та Шкільну Раду для орг-ції шкіл, а у червні 1917 р. почав виходити перший укр. часопис на П. «Рідне Слово». Ця культ.-осв. праця продовжувалася з весни 1918 р. під проводом О. Скорописа-Йолтуховського та К. Дмитріюка (також на Берестейщині й Пинщині) і за Укр. Держави.

За Берестейським миром 1918 р. вся Холмська губ. мала належати до УНР (півн. П. залишилося за межами УНР), але вже в кін. 1918 р. П. окупували поляки. Тільки частина евакуйованих українців повернулася назад до П. у 1918 — 23 pp. (див. далі). П. тоді опинилося у межах Люблінського (Більський, Костянтинівський, Володавський, Радзинський пов.) і Білостоцького (пов. Більське) воєводств; Берестейщина входила до Поліського воєводства. Попри гостру антиукр. політику Польщі, на П. у 1920-их pp. велася активна політ. і культ. праця (успіхи під час виборів до поль. сойму і сенату у 1922 p., праця культ.-осв. т-ва «Рідна Хата» тощо), але у 1930-их pp. все укр. леґальне життя припинилося (див. ЕУ 1, стор. 562).

Воно відновилося під час нім. окупації 1939 — 44 pp., коли П. входило до Ген. Губернії (діяльність укр. допомогових комітетів, шкільництво, культ.-осв. праця, кооперація, відродження церк. життя). Осередками укр. життя були м. Біла й Володава.

Півн. П. (пов. Більське) не зазнало назагал ні у 19, ні у 20 вв. нац. змін і рел. боротьби. Укр. і білор. населення перейшло тут у 1830-их pp. без великого опору з унії на православіє і не зазнало польонізації; зате не було тут виявів укр. організованого життя. Тільки під час нім. окупації у 1941 — 44 pp. (півн. П. входило тоді безпосередньо до складу Райху), філія Укр. Нац. Об’єднання у Більську провадила деяку культ.-осв. роботу.

Влітку 1944 р. П. зайняли сов. війська, але воно залишилося в складі Польщі (Люблінське, Варшавське і Білостоцьке воєводства). Укр. населення виселено до СССР, а тих, що залишилися, — в більшості до півн. і зах. Польщі — на кол. нім. землі.

Докладніше про історію П. у 19 — 20 вв. див. гасла Холмщина, Холмська єпархія, Холмська губ.

В. Верига, В. Кубійович

Людність. На 1 км² на П. 1931 р. припадало — 46 меш. (1964 — 45). Густота розміщення його залежна від природних умов — родів ґрунтів: найвища на півд. зах., на пограниччі з Холмщиною, найнижча — на території Біловезької пущі і Володавського Полісся. У м. жило 15% — 1931; 1964 — 20% населення; вони здебільше невеликі і мали торг.-ремісничий характер; більше значення мали пов. м. Міста на півд. П. (у дужках ч. меш. на 1931 і 1964 pp. у тис): Володава (8,6; 6,2), Біла (17,5; 22,6; деревообробна пром-сть), Межиріче (17,0; 12,1; кушнірство), Парчів (10,0; 6,3) і менші — Вишничі, Славятичі, Янів, Костянтинів, Тереспіль; на півн. П.: Більське (7,0; 12,2), Мельник, Дорогичин, Семятичі, на білор. пограниччі — Заблудів і Наров. Осередком сх. П. можна вважати Берестя, положене на пограниччі П. і Полісся.

В наслідок, представлених вище процесів, укр. стан посідання зазнав на півд. П. катастрофічного зменшення. Подаємо зміни ч. правос. у 5 пов. П.:

Повіт

Рік

Правос.

у тис.

у %

Біло-Підляський

1905

1908

1921

1931

69,9

27,7

12,0

18,2

57,0

23,2

14,2

15,6

Володавський

1905

1908

1921

1931

71,4

46,5

22,5

30,6

58,0

37,5

26,8

27,0

Радзинський та частини Сідлецького і Соколівського

1905

1908

1921

1931

52,2

6,1

2,9

3,1

32,0

3,6

1,4

1.4

Віроісповідна структура всього населення цієї території зазнала таких змін (у тис., в дужках у %; приблизні числа):

Рік

Римо-кат.

Правос. і гр.-кат.

Жиди

Інші

1905

1908

1921

1931

140 (34,3)

256 (62,5)

232 (72,5)

280 (71,9)

194 (47,5)

79 (19,3)

37 (11,6)

52 (13,3)

69 (16,8)

69 (16,8)

48 (15,0)

54 (13,8)

6 (1,4)

6 (1,4)

3 (0,9)

4 (1,0)

Разом з цим територія, на якій здавен-давна більшість становила укр. правос. чи уніятська людність, пересунулася з лінії Пугачів-Парчів-Межиріче-Дорогичин на бл. 20-30 км на сх. Лише у вузькій смузі над Бугом до 1945 р. українці становили більшість, далі на зах. простягалася мішана смуга з перевагою поляків і калакутів, врешті, у третій, найбільш на зах. висуненій, — українці являли собою тільки дрібні острови. 1931 р. етнічні відносини були на півд. П. (без зах. окраїн) приблизно такі (у тис, у дужках у %): українці 49 (20,4), калакути 70 (29,2), поляки 84 (35,0), жиди 33 (13,7), ін. 4 (1,7).

На півн. П. віроісповідні і нац. відносини не зазнали до 1945 р. змін, і в укр. частині пов. Більське українці становили 70,9% всього населення (1931), поляки — 21,5%, жиди — 6,5%. За укр.-білор. границю вважається звичайно мовна межа над р. Нарвою; у дійсності смуга на північ від неї — це смуга переходових говірок. Див. також Підляшани.

Нар. госп-во. П. було до війни (й є перев. нині) суто рільничим краєм, в якому з сіль. госп-ва жило бл. 80% всього населення. Пром-сть виступала вже за межами укр.-етногр. території (текстильна у Білоетоці), малі м. мали ремісничо-торг. характер.

Старі лісні пущі залишилися тільки на півн. сх. (Біловезька пуща); взагалі ліси на П. творять невеликі острови. Більше невжитків і сіножатей зустрічаємо на півд. сх. (Володавське Полісся), все ін. займає рілля, на яку припадає 47% всієї землі (на ліси 23%, сіножаті й пасовища — 21%, ін. землі — 9%). Гол. культури (у % до всієї засівної площі): жито (42%), картопля (17%), овес (14%), кормові (12%), пшениця (7%), ячмінь (4’%). П. мало невеликі надвишки рослинництва, більші свинарства і молочних продуктів.

Література: Батюшков П. Холмская Русь. П. 1887; Каретников С. Холмская губерния. лубні 1913; Кордуба М. Півн.-зах. Україна. Відень 1917; Tarnacki J. Studia porównawcze nad geografią wyrazów (Polesie — Mazowsze). В. 1939. Кордуба М. Історія Холмщини й Підляшшя. Кр. 1941; Храпливий Є. Госп-во Холмщини і Підляшшя. Кр. 1944; Пастернак Є. Нарис історії Холмщини й Підляшшя; новіші часи. Вінніпеґ 1968. Див. також Холмщина.

В. Кубійович


Підмаренник (Galium L.), рід багаторічних, рідше однорічних рослин з розгалуженим стеблом з родини маренуватих. На Україні 51 вид. Найпоширеніші: П. справжній, медівник (G. verum L.), росте по всій Україні, фарбувальна, медоносна рослина, вживають у гомеопатії; П. чіпкий, липчиця (G. aparine L.) росте як бур’ян по садибах і городах, рідше на полях по всій Україні, частіше в півн. р-нах, використовується як лікарська рослина в гомеопатії і «тібетській» медицині.


Підмет, гол. чл. двоскладового речення, пов’язаний граматично з присудком, виражує носія активної чи пасивної ознаки, висловленої присудком (Учень читає книжку. Книжка читана учнем). Ним є звич. номінатив, а в складному П. також словосполучення номінатива з орудним відмінком (Батько з сином ідуть), сполучення числівника з ім’ям (Два хлопці пішли; зах.-укр. Двох хлопців пішло. З десять нас було) та субстантивовані слова, словосполучення чи й речення (Набридло вже оте твоє «Мені ніколи»!).


Підмогильний Валеріян (1901 — 41), письм. і перекладач, нар. в с. Чаплях на Катеринославщині, в сел. родині. Закінчивши 1918 р. реальну школу в Катеринославі, вчителював і вчився в Київ. Ун-ті, з 1921 р. працював у в-вах, згодом у ред. ж. «Життя й Революція». Почав друкуватися в катеринославському ж. «Січ» 1919 р. і брав участь в альманахові «Вир Революції» (1921). Був чл. літ. орг-цій «Ланка», згодом «Марс». Автор зб. оп.: «Твори» (I, 1920), «В епідемічному бараці» (Прага, 1922). «Військовий літун» (1924), «Проблема хліба» (1927) та повісти «Остап Шапгала» (1922) — усе про роки революції, голоду й рев. злиднів. Найвидатнішим твором П. був роман «Місто» (1928), що в ньому на тлі розвитку НЕП-у показане завоювання зрусифікованого і здеґенерованого міста молодим укр. селюком. Останній твір П. «Невеличка драма» — про людину «доби соц. реконструкції», друкувався в ж. «Життя й Революція» (1930), окремо виданий у Парижі (1956). Імпресіоністичноліричні ранні твори П. пройняті песимізмом і скептицизмом, були засуджені режимовою критикою і деякі визначені як «романтика махновщини» (А. Хвиля). Гострої критики зазнав і зазнає досі реалістичний роман «Місто». Звільнений з ред. праці 1930 р. і заарештований у 1934 p., П. перебував у сов. тюрмах і концентраційних таборах до масової фіз. ліквідації в’язнів у 1941 p., коли був розстріляний разом з рядом ін. укр. письм. У розвиткові укр. літератури. 1920-их pp. велику ролю відіграла перекладницька праця П., зокрема переклади з франц. (О. Бальзака, Д. Дідро, Ґ. Мопасана, Стендаля, А. Франса).

[Підмогильний Валеріян (2.2.1901 — 1937, Соловки). Заарештований 8.12.1934 і засуджений на 10 р. ув’язнення в концтаборах. Покарання відбував на Соловках. 3.11.1937 розстріляний. — Виправлення. Т. 11.]

Б. К.


«Підойма», орг-ція для захисту інтересів укр. селян, власників нафтових теренів у Галичині і т. зв. удідів брутто, що давали їм право одержувати з видобутку даної копальні означену уділом кількість нафти й газів без обов’язку спричинятися до коштів видобутку; осідок «П». — Дрогобич. Заснована «П.» 1917 p.; фактична діяльність почалася з 1923 p., коли поль. уряд визнав «П.» офіц. представником укр. бруттовців, встановивши ціни на нафту, яку уряд закуповував для держ. нафтоперегінного зав. «Польмін» у Дрогобичі. За 1923 — 39 pp. укр. бруттовці одержали за свої уділи бл. 10 млн долярів, а «П.» 1% цієї суми. Свої прибутки «П.» давала на укр. культ.-осв. цілі та фінансувала нові свердловини. Дир. «П.» були: В. Ільницький, М. Терлецький (згодом Р. Савойка і С. Сасик), гол. надзірної ради — В. Пацлавський (пізніше П. Ільків).


Підоплічко Іван (* 1905), зоолог, палеонтолог і археолог, чл.-кор. АН УРСР (з 1961) родом з Черкащини. З 1939 р. — доц., 1952 — 59 — проф. Київ. Ун-ту, організатор і зав. відділом палеозоології Ін-ту Зоології АН УРСР (з 1935), одночасно старший наук. співр. Ін-ту Археології АН УРСР (1934 — 47); у 1957 — 67 pp. заступник гол. ред. «Укр. Радянської Енциклопедії», з 1965 р. дир. Ін-ту Зоології АН УРСР. Праці (бл. 350) присвячені вивченню сучасної і викопної фавни, боротьбі з шкідливими гризунами, охороні природи, палеогеографії, іст. фавни і первісної людини (перев. на території України). П. створив теорію антиґляціялізму (1939) і розробив колагенову методу дослідження геол. віку кісток антропогенової системи; здійснив понад 85 зоологічних, палеонтологічних і археологічних експедицій. П. — один з організаторів і гол. ред. колеґії вид. «Фавна України», ред. зб. «Матеріяли з антропології України» й ін. вид.; у 1955 — 64 pp. гол. Комісії по охороні природи АН УРСР. Основні праці: «Шкідливі гризуни Правобережного Лісостепу» (1930), «Дослідження палеоліту в УРСР» (в кн. «Палеоліт і неоліт України», т. 1. 1947), «Заг. характеристика ссавців» (в кн. «Фавна України», т. 1. 1956), «Матеріяли до вивчення минулих фавн УРСР» (вип. 1-2. 1938-56), «Охорона природи на Україні» (1958), «Позднепалеотические жилища из костей мамонта на Украине» (1969).

[Підоплічко Іван (1905, Козацьке, Звенигородський пов., Київ. губ. — 1975, Київ). Д. чл. АН УРСР (з 1967). — Виправлення. Т. 11.]


Підоплічко Микола (* 1904), ботанік-міколог, чл.-кор. АН УРСР (з 1957), родом з Черкащини; з 1935 р. зав. відділом мікології Ін-ту Мікробіології АН УРСР ім. Д. Заболотного, з 1960 — гол. Укр. Мікробіологічного Т-ва. Понад 100 праць, присвячених гол. систематиці й фльорі грибів, зокрема грибів — збудників різних захворювань культ. рослин, мікотоксикозів людини і с.-г. тварин, грибів — продуцентів антибіотиків. П. — співавтор антибіотичного препарату мікроциду. «Визначник грибів, шкідників культ. рослин» (1938), «Грибная флора грубых кормов» (1953), «Фермент глюкозооксидаза и его применение» (1964, співавтор).

[Підоплічко Микола (1904, Козацьке, Звенигородський пов., Київ. губ. — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Підорлик, див. Орел.


Підпалий Володимир (* 1936), поет родом з Полтавщини. У 1962 р. закінчив філол. фак. Київ. Ун-ту. Зб. поезій: «Зелена гілка» (1964), «Повесіння», «Тридцяте літо», «В дорогу — за ластівками» (1968).

[Підпалий Володимир (1936, Лазірки, Оржицький р-н — 1973, Київ). Зб. „Сині троянди „(1979), „Поезії“ (1986). — Виправлення. Т. 11.]


Підпільна, права притока Дніпра; у 1734 — 75 pp. тут була Нова Січ Запор.


Підпомічники, категорія коз. населення на Гетьманщині у 18 в., яке не виконувало військ. служби через брак засобів; П. виконували допоміжні служби для коз. війська (постачання, обробка землі виборних козаків, що перебували в поході тощо). Стан П. був затверджений гетьманським урядом 1735 р. За ревізією 1763 — 64 pp. у 9 лівобережних полках було бл. 180 000 козаків П. Після введення кріпацтва царським урядом П. були зрівняні з держ. селянами.


Підпоручник, 1 або 2 старшинський ступінь. Див. Ранґи військові.


Підріз (Подрез) Аполінарій (1852 — 1900), хірург і уролог родом з Харківщини; приват-доц. (з 1884) і проф. (з 1887) Харківського Ун-ту. Понад 50 праць з питань воєнно-польової хірургії, урології, кістково-суглобної туберкульози, хірургії серця, лікування гонореї. П. перший у світі зробив спробу видалення чужородного тіла з пораненого серця і перший на Україні та в Росії здійснив операцію видалення коси; автор першого ориґінального посібника з урології рос. мовою.

[Підріз (Подрез) Аполінарій (* Куп’янський пов. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Підрядність (пор. Гіпотакса), граматичний зв’язок поміж граматично залежними словами (прикметником і іменником: чорна година, іменником й іменником: нога стола, дієсловом й іменником тощо) і реченнями (Працює через те, що мусить), при чому один з чл. підрядного сполучення завжди граматично підпорядковує (пишу листа), а другий залежний, що служить його поясненням, є керований або узгоджуваний. Підрядний зв’язок існує поміж побічним і гол. реченням (Поки сонце зійде, роса очі виїсть) і виражується відповідними сполучниками речень й інтонацією. Розвинена П. в підрядному реченні при наявності або можливості відповідника (вказівного слова) в головному характеризує особливо наук. й публіцистичну прозу, де йдеться про вислів логічноскладних зв’язків.


Підскарбій, високий держ. урядовець у В. Лит. Князівстві та Польщі у 16 — 18 вв., що завідував держ. скарбницею (мін-вом фінансів). Також називався великим або земським П. Прибутками В. кн. або короля завідували надворні П. В Коз. державі існував уряд Ген. підскарбія.


Підсніжник (Galanthus L.), рід невисоких багаторічних рослин з цибулинами з родини амарилькуватих. На Україні — 2 види: П. звич. (G. nivalis L.), росте у листяних лісах, перев. на Правобережжі і на луках в Карпатах; П. складчастий (G. plicatuis M. B.), росте по лісах в Криму.


Підсоколик білозор, кібець, чеглик (Falco subbuteo L.), хижий птах з родини соколиних; довж. до 35 см, вага до 250 г. На Україні гніздиться по всій території, крім степ. р-нів, найчастіше у Лісостепу. Живиться дрібними птахами і комахами.


Підсудки, чл. земських судів у 14 — 18 вв. у В. Лит. Князівстві у Польщі та на Гетьманщині; П. обирали у пов., а на Гетьманщині у полках з кандидатів, що їх висувала шляхта або коз. старшина; вибір затверджував монарх або гетьман.


Підсусідки, категорія бідних селян у 17 — 18 вв. на Україні, які, не мавши власного госп-ва, жили в чужих дворах, «у сусідах»; за це вони відробляли власникам госп-в, гол. старшині, козакам, манастирям тощо. На Гетьманщині 1732 р. 7% коз. посполитих дворів мали П. Після введення кріпацтва більшість П. стали кріпаками.


Підсуха Олександер (* 1918), поет родом з Київщини; друкується з 1939 р. Автор кільканадцятьох зб. віршів, між ними: «Солдати миру» (1948), «Героїка» (1951), «В передчутті весни» (1960), «Іду на клич» (1965), поем «Веселки над Поліссям» (1957), «Загули бори» (1960), роман у віршах «Поліська трилогія» (1962), зб. оп. «Віч-на-віч» (1962), кількох кн. для дітей. У публіцистичних в основному віршах і поемах П. прославляє партизанські подвиги, будівництво комунізму. Політ.-аґітаційні також його подорожні вірші у зб. «Канадський зошит» (1966).

[Підсуха Олександер (1918, Ніжиловичі, Радомиський пов. — 1990). Зб. поезій „Краплини“ (1966), „Літа й думи“ (1974), „Чекання зустрічі“ (1980), „Гарячий цвіт осені“ (1985), зб. п’єс „Жарти жартами...“ (1968), „Кому кують зозулі(1971), „Переступи межу“ (1987). Вибрані твори у 2 тт. (1978). — Виправлення. Т. 11.]


Підуст (Chondrostoma nasus natio borysthenicum Berg.), риба з родини коропових, поширена в Дністрі, Возі, Дніпрі та його більших притоках; довж. до 50 см, вага до 1,2 кг. У річках тримається на перекатах, вирах та порогах; малочисленна, пром. В Дунаї та його притоках поширений Ch. nasus L., у Кубані та в її сточищі кубанський П. (Ch. colchicum kubanicum L.).


Пізнак Михайло (* 1906), гром. діяч у ЗДА, адвокат. Довголітній керівний чл. гол. уряду Укр. Нар. Союзу, Укр. Конґресового Комітету Америки й ін. укр. установ у ЗДА; секретар Пан-Амер. Конференції.

[Пізнак Михайло (1906 — 87). — Виправлення. Т. 11.]


Пізньоцвіт (Colchicum L.), рід багаторічних рослин з родини лілеюватих. На Україні 4 види; деякі з них цвітуть на весні, ін. пізно восени, тому останні мають назву П. осінній (C. autumnale L.). П. має алькальоїди колхамін (застосовують для лікування пістряка шкіри) і колхіцин (використовують як лікувальний засіб проти подагри, ревматизму, невралгії, а також уживають в рослинництві для одержання поліплоїдних форм). Деякі види вирощують як декоративні рослини.


Піїтика, назва поетики на Україні 17 — 18 вв.


Пій II (1405 — 64), з роду Еней Сільвій Піккольоміні, папа (з 1458). 1458 р. відновив київ. митрополію, призначивши в порозумінні з царгородським патріярхом Григорієм Мамме і кардиналом Ісидором митр. Григорія Болгарина.


Пій IX (1792 — 1878), з роду Іван Мастаї Ферретті, папа (з 1846). Підвищив до кардинальської гідности гал. митр. М. Левицького (1856), утворив окрему папську установу для сх. обрядів (1862), затвердив т. зв. конкордію міжобрядових відносин у Галичині між українцями і поляками (1863) і львівську та перемиську капітули (1864), проголосив св. Йосафата Кунцевича (1867), виступав на оборону Гр.-Кат. Церкви на Холмщині під час її ліквідації царським урядом.

[Пій IX (* Сеніґаллія, Італія — † Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Пій X (1835 — 1914), з роду Йосиф Сарто, папа (з 1903), св. Призначив окремих єпископів для гр.-кат. вірних у ЗДА (1907) і Канаді (1912), наділив великими повноваженнями митр. А. Шептицького на укр.-білор. простір з’єднаної з Римом київ. митрополії, ліквідованої царським урядом 1839 р.

[Пій X (* Рієзе, Італія — † Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Пій XI (1857 — 1939), з роду Ахілле Ратті, папа (з 1922). Як апостольський візитатор і нунцій у Польщі (1918 — 21), обороняв Гр.-Кат. Церкву від поль. утисків після окупації Галичини (1919); унормував її правне становище в конкордаті 1925 р. з поль. урядом та забезпечив її стан посідання у Чехо-Словаччині, Румунії, ЗДА, Канаді й Бразілії. Збудував Колеґію св. Йосафата в Римі (1931), дозволив на перенесення гол. заряду Чину ов. Василія В. до Риму й поширення його на Угорщині та в Румунії (1931); виявив прихильність до новоствореної Карп. України (1938 — 39), іменувавши для неї апостольським адміністратором єп. Діонісія Нарадія.

[Пій XI (* Дезіо, Італія — † Рим). — Виправлення. Т. 11.]


Пій XII, уроджений Євген Пачеллі (1876 — 1958), папа (з 1939), видав енцикліку до всієї Кат. Церкви у 350-ліття Берестейської унії (1946) з протестом проти сов; переслідування Укр.-Кат. Церкви; взяв під захист укр. скитальців та вояків Дивізії «Галичина», оборонивши їх від примусового вивозу до СССР (1945 — 48). Утворив дві митрополії для українців-католиків у Канаді (1956) і ЗДА (1958) та екзархати в Англії (1957), Бразілії й Австралії (1958).

[Пій XII (* Рим — † Кастель-Ґандольфо). — Виправлення. Т. 11.]


Пікінерські полки, військовопоселенські полки на Півд. Україні, зформовані рос. урядом після утворення Новоросійської губ. (1764 — 83). Пікінери (П.) були озброєні рушницями і списами-піками (звідси їх назва). П. п. рекрутувалися гол. з козаків Полтавського і Миргородського полків, з яких утворено було 1764 р. Донецький і Дніпровський, та частково з серб. переселенців (Єлисаветградський і Луганський П. п.). 1776 р. з кол. запорожців створено ще Полтавський і Херсонський П. п. При перетворенні у П. п. козаки втратили свої попередні привілеї, були зобов’язані відбувати військову службу, платити податки тощо. Проти цих утисків П. п. марно скаржилися до Законодавчої Комісії в Москві (1767) через свого депутата, який за це зазнав арешту. Особливо погіршало становище П. під час рос.-тур. війни (1768), в наслідок чого та під впливом Коліївщини вибухло 1769 р. повстання Дніпровського і Донецького П. п. Повсталі П. з’єдналися з запор. козаками і спільно чинили опір рос. каральним загонам. Після придушення повстання (1770) його керівників (Якова Головатого й ін.) було тяжко покарано і тих, що залишилися живими заслано на каторжні роботи на Сибір; 1783 р. П. п. було ліквідовано й перетворено на 3 легко-кінні полки.


Пікуй, вершок у півн.-зах. частині Полонинського Бескиду (1 405 м).


Пілсудський (Piłsudski) Юзеф (1867 — 1935), поль. військ. і політ. діяч родом з Віленщини (нащадок спольщеної лит. шляхти), начальник Поль. держави (1918 — 22) і її перший маршал, після травневого перевороту (1926) фактичний диктатор Польщі.

Замолоду П. був пов’язаний з соціялістичним рухом, а згодом став одним з керівників Поль. Партії Соціялістичної (ППС), був ред. її органу „Robotnik“ та брав активну участь у збройній терористичній боротьбі з царським урядом за незалежність Польщі. За молодих pp. мав деякий зв’язок з Україною та українцями: студіював медицину у Харкові, багато pp. діяв у Галичині (жив перев. у Кракові), звідки керував рухом ППС на поль. землях під Росією і не раз бував у Львові. 1910 р. організував військ. частини „Strzelca“, a 1914 р. став співтворцем Поль. Леґіонів, які воювали по нім. й австр. боці проти Росії, але 1917 р. був ув’язнений німцями, коли почав виступати проти їх політики. Після звільнення у листопаді 1918 р. став гол. організатором поль. держави.

П. був прихильником ідеї розчленування Рос. Імперії й співпраці народів, поневолених Росією, але його концепція «федералізму» не знайшла підтримки серед поль. громадянства, хоч вона фактично закріплювала панівне становище на Сх. Европи за Польщею. Після приходу до влади активно підтримував територіяльні прагнення Польщі щодо Зах. України (м. ін. висилка армії ген. Ю. Галлера на гал. фронт). Перед загрозою з боку сов. Росії наладнав співпрацю з Урядом УНР (Варшавський договір; квітень 1920). Після відступу поль.-укр. військ з України і Білорусії (червень 1920) був гол. організатором контрнаступу і перемоги над сов. армією, в чому важливу ролю відогравала Армія УНР, але підписання Польщею Ризького миру (1921) було однозначне з розподілом України між Росією і Польщею та поклало кінець мріям П. про політ. перебудову Сх. Европи.

Замах С. Федака на П. у Львові (25. 9. 1921) був виявом розчарування укр. громадянства політикою П. і його прихильників. Відхід П. від влади (1922 — 26) загострив внутр. ситуацію у Польщі, але українці поставилися скептично до травневого “перевороту П. Вже перші pp. післятравневого режиму (т. зв. «санації») підтвердили цю настанову. Хоч деякі найближчі співр. П. були ознайомлені з укр. проблематикою, його уряд в основному сприяв польонізаційній й антиукр. політиці місц. адміністрації на Зах. Україні. Ситуація загострилася у зв’язку з т. зв. «пацифікацією», схваленою П., та проведеними ним арештами укр. парляментаристів й ін. політ. діячів. Виступи укр. підпілля і репресії поль. влади не припинялися, а відмова поль. мін. закордонних справ Й. Бека від договору про охорону нац. меншостей (13. 9. 1934), проголошена за особистою ініціятивою П., поставила під знак питання майбутнє укр. людности у Польщі. Смерть П. українці сприйняли як подію, яка значно захитала внутр. і міжнар. становище Поль. держави.

[Пілсудський (Piłsudski) Юзеф († Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Piłsudski J. Pisma zbiorowe. 10 тт. В. 1837 — 38; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917 — 1921. 2 вид. 3 тт. Мюнхен 1950 — 51; Shandruk P. Anns of Valor. Нью-Йорк 1959; Lewandowski J. Federalizm: Litwa і Białoruś w polityce obozu belwederskiego. XI. 1918 — IV. 1920. B. 1962; Pobóg-Malinowski W. Jozef Piłsudski 1867 — 1914. Лондон 1964; Rothschild J. Pilsudski’s coup d’etat. Нью-Йорк 1966; Dziewanowski M. K. Joseph Pilsudski: European Federalist. Стемфорд 1969; Wandycz P. S. Soviet-Polish Relations 1917 — 1921. Кембрідж 1969.

Б. Будурович


Пільгер Федір (1761 — 1828), нім. вчений у галузі ветеринарії родом з м. Вецляру (Німеччина); у 1806 переїхав на Україну й очолив катедру ветеринарії у Харківському Ун-ті. Праці про застосування порівняльної методи у вивченні хвороб людей і тварин, капітальна праця «Systematisches Handbuch der theoretisch-praktisch Veterinärwissenschaft (1801 — 03). П. заснував у 1817 p. перший ветер. ж. у Росії та на Україні «Украинский Домовод».

[Пільгер Федір († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Пільгук Іван (* 1899), літературознавець і педагог родом з Полтавщини, з 1935 р. викладач іст. укр. літератури у високих школах Харкова й Києва (з 1959 р. проф.). П. автор багатьох праць з іст. укр. літератури 19 в. — про творчість Т. Шевченка («Т. Шевченко — основоположник нової укр. літератури», 1954), І. Котляревського, С. Руданського («Степан Руданський», 1956), М. Кропивницького; «Письменники Зах. України» (1965). Крім того, П. автор шкільних підручників з укр. літератури, праць з методики викладання укр. літератури і біографічних повістей «Грозовий ранок» про І. Котляревського (1968) і «Повій вітре» про С. Руданського (1969).

[Пільгук Іван (1899, Решетилівка — 1984, Київ). Праці „Григорій Сковорода“ (1971), „Іван Карпенко-Карий“ (1976), „Марія Заньковецька“ (1978), „Сонячні розсипи“ (1982). — Виправлення. Т. 11.]


Пінзель Йоган, визначний скульптор другої пол. 18 в., представник пізнього рококо. Монументальні скульптури св. Лева, Атанасія і Юрія на фасаді катедри св! Юра у Львові (1759 — 61), дерев’яні фігури у бічних вівтарях костьолу в Монастириськах, кам’яні фігури на фасаді ратуші у Бучачі, постаті й барельєфи у церкві св. Покрови в Бучачі і в костьолі та в церкві у Городовиці (б. Львова). П. створив кілька варіянтів «Розп’яття» — найцікавіше з львівського костьолу св. Мартина. Твори П. відзначаються експресією і динамічною формою.


Пінія, італ. сосна (Pinus pinea L.), дерево з родини соснуватих до 20 — 25 м заввишки, росте на Середземномор’ї, де її культивують як горіхоплідне та декоративне дерево. На Україні розводять у парках Півд. Криму і на кавказькому побережжі.


Пінот-Рудакевич Ярослав (* 1910), драматичний актор на характерних ролях родом з Золочівщини (Галичина); у 1931 — 33 pp. у трупах Й. Стадника, П. Карабіневича, Я. Стадника, з 1933 р. У театрах під режисурою В. Блавацького («Заграва», ім. І. Котляревського, ім. Лесі Українки, у Львівському Оперному Театрі та на еміґрації); тепер у ЗДА. Кращі ролі: Юда («Ґолґота» Г. Лужницького), Хілон-Хілонід («Камо грядеши» за Г. Сєнкєвічем), Калеб («Цвіркун у запічку» за Ч. Діккенсом). Прочанин («На полі крови» Лесі Українки), Райнгольд («Ріка» М. Гальбе) та ін.

[Пінот-Рудакевич Ярослав (* Закомаря). — Виправлення. Т. 11.]


«Піонерія», дитячий місячник (до 1932 — двотижневик), орган ЦК ЛКСМУ та Респ. Ради Всесоюзної піонерської орг-ції ім. В. І. Леніна, виходив у 1923 — 41 у Харкові (до 1931 п. н. «Червоні квіти»). Відновлений 1950 р. ж. «П.» виходить у Києві укр. і рос. мовами.


Піонерська організація, масова дитяча ком. орг-ція, яка об’єднує дітей і підлітків від 10 до 15 pp. В УССР П. о. є складовою частиною Всесоюзної П. о. ім. Леніна і має ту саму орг. будову. Діяльністю П. о. керує з доручення партії комсомол. Основною орг. формою П. о. є дружина, яка поділяється на загони, а ці останні на ланки по 10 — 12 осіб. Загонами і дружинами керують вожаті, призначувані з-поміж комсомольців або старших піонерів. Всі первинні П. о. р-ну або м. складають районову або міську, обл. — обласну й респ. — респ. П. о. У 1967 р. П. о. в УССР нараховувала 3,9 млн дітей.

П. о. виникла з розрізнених дитячих труп, які поставали в pp. воєнного комунізму при всіляких, керованих компартією орг-ціях під назвами: «Юні комуністи», «Червоні квіти», «Квіти комунізму», «Юні спартаківці» тощо. Тоді ж у більших м. України на базі ліквідованих скавтських загонів творилися дитячі й юнацькі орг-ції п. н. «Юкскавти» або «Юки» (юні комуністи). Їх діяльність була відірвана від політики і тому вже 1920 р. постановою 3 З’їзду Рос. Ком. Спілки Молоді їх ліквідовано, а 19. 5. 1922 дитячі ком. групи об’єднано в одну всесоюзну дитячу орг-цію; на Україні п. н. «Юний Спартак», з газ. тієї ж назви. Керівництво новою орг-цією з завданням залучати дітей до участи у відбудові зруйнованого госп-ва, в атеїстичній пропаґанді, в боротьбі з безпритульністю та ін. суспільно-політ. заходах було покладено на ЦК КСМУ. У липні 1922 ЦК КСМУ схвалив статут нової дитячої орг-ції і в січні 1923 р. при ньому створено Центр. бюро дитячого ком. руху (при губ. комітетах — губ. бюра). 1924 р. групи юних спартаківців перейменовано на дитячі ком. групи юних піонерів ім. В. Леніна і встановлено для них єдину загонову структуру. Дерший Всеукр. зліт юних піонерів відбувся в Харкові 1929 p.; тоді П. о. на Україні нараховувала 550 000 чл. Після квітневої 1932 р. постанови ЦК ВКП(б), яка засуджувала намагання злити П. о. з школою, посилено боротьбу П. о. за якість навчання і дисципліну в школі й поставлено завдання притягати дітей до активнішої участи в індустріялізації країни і колективізації сіль. госп-ва. У 1930-40-і pp. піонерів виховувано в дусі співпраці з поліційними органами — ловлення «шпигунів», куркулів, навіть доносити на батьків.

2 респ. зліт піонерів (1947) зобов’язав членство до дальшої боротьби за здобування знань і до посиленої участи у повоєнній відбудові нар. госп-ва; 3 зліт (1957) звернув увагу на підготову дітей до вступу в піонери у групах жовтенят (див. Доповнення), що добираються з учнів перших двох кляс початкової школи. Рішення XXII з’їзду КПСС, зокрема про «зміцнення зв’язку школи з життям», використано для активізації участи піонерів у с.-г. й пром. виробництві. Більше уваги присвячується тепер також позашкільним дитячим закладам: палацам і будинкам піонерів, станціям юних техніків, натуралістів, краєзнавців, піонерським таборам. Для членства П. о. видаються газ. «Зірка» та «Юный ленинец» і ж. «Піонерія», для дітей молодшого віку ж. «Барвінок» і «Малятко»; у 1925 — 42 pp. у Києві для вожатих виходив ж. «Піонервожатий» (до 1934 р. п. н. «Дитячий Рух»).

Література: Нудлін В. Сторінки піонерського літопису. К. 1958; Ваккер Д. Піонерія України. К. 1962; Ясницький І. Розвиток нар. освіти на Україні 1921 — 1932. К. 1965; Нар. освіта і пед. наука в Укр. РСР. К. 1967.

І. Бакало


Піонтек Люціяна (1899 — 1937), письм. родом з Лубень, жид. походження, дружина І. Кулика; у 1923 — 27 pp. жила в Канаді. Поезії й оп. друкувала в ж. «Гарт», «Червоний Шлях» та ін. У пол. 1930-их pp. репресована.

[Піонтек Люціяна. 5.8.1937 заарештована і 25.9. того ж р. розстріляна. — Виправлення. Т. 11.]


Піп Іван (V — 5), один з найвищих верхів у групі Чорногорії в Укр. Карпатах (у її півд.-сх. частині); висота — 2 022 м.


Піп Іван Мармароський (V — 5), один з найвищих верхів у Гуцульських Альпах (Укр. Карпати), висота — 1 940 м.; збудований з ґнайсу, має форму могутньої піраміди. П. І. М. становить собою частину Чорногорського заповідника (площа бл. 1 000 га).


Пірадов Володимир (1892 — 1954), дириґент і муз. педагог, з походження вірменин. Закінчив Тбіліську Консерваторію і з 1914 р. дириґував у багатьох оперових театрах; у 1935 — 41 pp. дириґент, з 1950 р. гол. дириґент Київ. Держ. Акад. Театру Опери та Балету ім. Т. Шевченка і проф. Київ. Консерваторії, у 1944 — 47 pp. — Харківської опери. Остання дириґентська праця П. — «Богдан Хмельницький» К. Данькевича.

[Пірадов Володимир (* Варшава — † Київ), остання дириґентська праця „Богдан Хмельницький“ (1951). — Виправлення. Т. 11.]


Пірникоза, норець (Colymbus, синонім Podiceps), птах з родини гагарових. Водні птахи, гніздяться на заболочених місцях, водоймищах тощо; довж. тіла до 60 см, вага до 1,2 кг; живляться гол. рибою (тому шкідливі) і водними безхребетними. Пром. значення невелике. На Україні поширені такі види: П. велика (C. cristatus L.) по всій Україні (в Степу гніздовий зимовий); П. сірощока (C. griseigena Bodd.); П. рогата (C. auritus L.), рідка на півн. Україні; П. чорношия (P. nigricollis Brhm.) — по всій Україні; П. мала (P. ruficollis Pall.), рідка, частіше на Зах. Поліссі.


Пісецький Олександер (1869 — ?), гал. гром. і політ. діяч, активний чл. Укр. Нац.-Дем. Партії (згодом УНДО); організатор укр. міщанства, творець укр. проф. орг-цій поштових службовців; 1918 р. держ. секретар пошт ЗУНР.


Піскар, пічкур, коблик (Gobio), рід риб родини коропових; довж. до 20 см, з видовженим, веретеноподібним тілом; поширені по річках, а також оз. та ставках. На Україні відомі 4 види: П. дунайський довговусий (G. uranoscopus Agassiz) — на Закарпатті; П. білоперий (G. albipinmatas Lukash) — у Дніпрі (до порогів); П. дністровський довговусий (G. Kessleri Dyb.) — у Тисі й Дністрі, й П. звичайний (G. gobio Linne) — по всій Україні. Живляться П. донними безхребетними.


Пісківка (III — 11), с. м. т. на Київ. Поліссі, Бородянського р-ну Київ. обл.; 7 100 меш. (1965). Склотарний і хлібний зав., деревообробний і ліс. комбінати.


Пісковик, гірська порода, що складається з піску, зцементованого глиною, вапном та ін. Залежно від величини зерен піску (від 0,1 до 1-2 мм) П. поділяються на грубо-, сер.- і дрібнозернисті, за мінеральним складом на кварцові, аркозові, глаувакові й ін. П. використовують у будівництві як абразивний, вогнетривкий і кислототривкий матеріял. П. широко розповсюджений у світі. На Україні П. виступають майже скрізь і мало не в усіх геол. формаціях — найбільше в Карпатах, де являють собою основну складову частину флішових відкладів (ямненські, маґурські, іноцерамові та ін. П.), на Донбасі, Поділлі, Волині, Дніпровсько-донецькій западині тощо. Кращі за якістю П. поширені серед силюрських відкладів Придністров’я, кам’яновугільних Донбасу, палеогенових Придніпровської низовини, у сх. частині Придніпровської височини (Обухівський, Канівський, Чигиринський та ін. р-ни), на Тернопільщині (теребовельський П.), на Волині. Велике екон. значення мають крем’янисті П. в зах. Донбасі (Лозівське і Ясинуватське родовища), що їх використовують для виробництва динасу у вогнетривкій пром-сті.


Піскунов Фортунат, лексикограф і етнограф, уклав за латинською абеткою укр.-рос. словник «Словниця укр. (або югово-руської) мови» (1873), що містить бл. 8 000 виразів, узятих з етногр. матеріялів, у тому ч. архаїзми, вузькі діялектизми, перекручені етранжизми (калістратор «реґістратор») та власні неологізми (гніта «друк»), 2 вид. «Словникъ живоі народнеі пісьменноі і актовоі мови руських югівщанъ Россійськоі і Австрійсько-Венgерськоі цесаріі» (1882), бл. 15 000 виразів, поширене іст. архаїзмами, взятими гол. з «Словаря малороссийских идиомов» М. Закревського (у кн. 3 «СтаросвЂтского бандуриста», 1861).


«Післанець Правди», двомісячник, орган Місійно-Біблійного Т-ва — Об’єднання Євангельсько-Баптиських Церков у ЗДА. В 1927 — 39 pp. виходив у Галичині (Рава Руська, Львів); ред. В. Перетятко. З 1947 у ЗДА (Честер); ред.-видавець Л. Жабко-Потапович.


Пісня, ліричний здебільша за своїм змістом твір нар. усної словесности або й відомого автора-поета в легкій ритмічній формі, що його текст поєднується з певною вокальною мелодією, створеною анонімним автором (див. Нар. музика) або проф. музикою-композитором. Побудова П. перев. строфічна: на мелодію першої строфи співаються всі дальші строфи; після кожної або після кількох строф слідує інколи окремий приспів (рефрен). П. може виконуватися індивідуально (на один голос) абож колективно (хор), у супроводі муз. інструменту чи оркестри або й без нього.

П. — одна з найдавніших і найбільш поширених форм нар. творчости. Вона зароджувалася в процесі виконуваної ритмічно людської праці, у зв’язку з обрядовими діями або просто для вислову почувань: любови, радости, горя. Є різні жанри П. — обрядові, іст., побутові, проф. тощо (див. Hop. усна словесність). Окремий жанр становлять церк. П. (гімни, канти тощо).

Багато літ. П., поширившися серед народу, сприймаються як нар. П. Так нар. П. стало чимало поезій Т. Шевченка, І. Франка, вірші І. Котляревського, В. Забіли, М. Петренка, С. Писаревського й ін.

Сольова П. з фортепіяном на тексти поетів, особливо Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Олеся, улюблений жанр у творчості укр. композиторів М. Лисенка, Д. Січинського, К. Стеценка, Я. Степового, С. Людкевича, В. Косенка, Г. Майбороди та ін.


Піснячевський Віктор (1883 — 1933), гром. діяч, журналіст і лікар, родом з Поділля. Бувши студентом Військ.-Мед. Академії у Петербурзі, брав участь в орг-ції укр. парляментарної фракції у першій Держ. Думі (1906), ініціятор і співред. її органу «Рідна справа — Думські Віїсті» (1907; всіх 12 чч.) і кореспондент київ. «Ради» (під псевд. А. Горленко); 1908 р. укр. делеґат на 2 конґресі Слов. Молоді у Празі. 1917 р. мав в Одесі свій щоденник «Одеський Листок», у 1918 р. редаґував укр. щоденник рос. мовою «Молодая Украина». На еміґрації у Відні видавець і ред. тижневика «Воля» (1919 — 21), у якому виступав проти совєтофільства, підтримував закордонний центр УНР, але одночасно гостро критикував деякі його дії. З 1923 р. лікар у Братіславі (Словаччина), де й помер. Кількадесят наук. розвідок з різних ділянок медицини.


Піснячевський Дмитро (1898 — 1966), економіст, кооператор і гром. діяч родом з сх. Поділля; з 1920 р. на еміґрації у Польщі, Чехо-Словаччині й Франції (з 1927), де був до 1939 представником РСУК. Ст. з ділянки економіки, зокрема фінансових і кооп. питань в укр. («Кооп. Республіка», «Тризуб» та ін.), франц. і чес. журн.; окрема кн. «Від капіталізму до кооператизму» (1945).

[Піснячевський Дмитро († Париж; похований у Сарселі). — Виправлення. Т. 11.]


Пісок, одна з найпоширеніших гірських порід поверхневих горизонтів земної кори, що утворюється в наслідок руйнування різних гірських порід; пухка, розміри зерен 0,1 до 2 мм; за мінералогічним складом найчастіші кварцові, главконітові, аркозові, сходисті й ін. П. широко використовується у будівництві й пром-сті будів. матеріялів; деякі сорти П. у скляній (чисті кварцові П.), силікатній і метал. (т. зв. формувальні П.) пром-сті.

На Україні П. поширений по всій території і серед різних геол. формацій, зокрема на Поліссі (флювіогляціяльного походження), уздовж Дніпра, Дінця та ін. річок, на узбережжі Чорного й Озівського м. Високосортні П. розповсюджені в Донбасі (родовище Часів Яр й ін.).


Пісоцький Анатоль, див. Річицький Андрій.


Пісочин (IV — 17), с. м. т. Харківського р-ну Харківської обл. на р. Уді за 12 км на зах. від Харкова; 12 400 меш. (1966). Фабрики: мебльова, ґумових іграшок, зав. госп. металовиробів.


Пісочник, сивка (Charadrius), рід птахів ряду куликоподібних, дрібного і сер. розміру (вага 30-200 г). Більші з них є об’єктом полювання. На Україні 8 видів — перелітних, тільки деякі гніздяться: П. малий (Ch. dubius Scop.) — по всій Україні на піщаних і кам’янистих мілинах річок, оз., рідше на морському узбережжі; П. морський (Ch. alexandrinus L.) — над узбережжями Чорного і Озівського мм. та приморських солоних оз. (прилітає з поч. квітня, а відлітає на поч. жовтня) й ін.


Пістинь, с. б. підніжжя Гуцульського Бескиду, Косівського р-ну Івано-Франківської обл.; один з осередків виробництва і збуту нар. кераміки на Покутті.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.