[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1970. — Т. 6. — С. 2146-2161.]

Попередня     Головна     Наступна





«Подкарпатска Русь» (у 1936 «Підкарпатська Русь»), краєзнавчий і пед. місячник, вид. Пед. Т-ва Підкарп. Руси, виходив в Ужгороді у 1924-36 pp.; гол. ред. П. Яцко; активні співр.: В. Гаджеґа, М. Лелекач, І. Пачькевич, А. Волошин.


«Подкарпатське Общество Наук», наук. і осв. т-во на Закарпатті у 1941 — 44 pp., засноване і підтримуване угор. владою. Складалося з 3 секцій: наук., літ.-мовознавчої та мист.-етногр. Гол.: А. Годинка, о. О. Ільницький. Дир. — І. Гарайда. «П. О. Н.» мало бл. 30 чл., у тому ч. кількох угорців, яких приймали в порозумінні з угор. владою. Вид.: місячник «Руська Молодеж», двотижневик «Литературна Неділя» і наук. квартальник «Зоря — Hajnal» (двома мовами). Крім цього, «П. О. Н.» випускало літ., перекладні, дитячі, популярні та наук. кн. у різних серіях. За 4 pp. існування «П. О. Н» видало понад 50 кн., крім періодики.

Хоч підтримуване угор. владою у противагу до місц. русофільства і з метою витворити місц. «руську» культуру й мову, «П. О. Н.» поступово переходило на народовецьку мовно-культ. платформу. У його вид. співпрацювали всі закарп. письм. укр. напряму. Вид. друкувалися досить штучним етимологічним правописом «Граматики руського язика» І. Гарайди, схваленої урядом також для шкіл.

В. М.


Подолинський Андрій (1806 — 86), рос. поет, батько Сергія П., родом з Києва, жив на Україні, епігон романтичної школи.

[Подолинський Андрій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Подолинський Василь (1815 — 76), гром. діяч, свящ. з Лемківщини. 1846 р. написав брошуру «Głos przestrogi», у якій критично оцінив прополь., пророс., германофільську й льокальну австро-гал. орієнтації гал. українців та обґрунтовував ідею соборної укр. держави. Брошура П. мала вплив на політику Гол. Руської Ради у Львові та на її соборно-укр. декларацію 1848 р.

[Подолинський Василь (* Білич, Симбірська округа, Галичина — † Манів, Ліський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Подолинський Михайло (1844 — 94), гал. гром. діяч, журналіст, літ. критик, перекладач і педагог родом з Долинщини, син Василя. За студентських часів один і засновників і гол. (1868 — 69) т-ва «Січ» у Відні; згодом учителював у гімназіях у Львові та Бродах. Співр. газ.: «Правда», «Діло», «Зоря»; переклади з рос., франц. й італ. мов; ст. на пед., мовні літ. і мист. теми; подорожні записки.


Подолинський Сергій (31. 11. 1850 — 12. 7. 1891), політ.-гром. діяч, економіст і соціолог, за фахом — лікар; син Андрія, нар. у маєтку батьків — с. Ярославці, на Черкащині; один з перших популяризаторів соціялізму й марксизму на Україні. У 1867 — 71 pp. студент природничого фак. Київ. Ун-ту; тоді зблизився з М. Драгомановим і М. Зібером і захопився ліберальними поглядами. 1871 р. виїхав за кордон для продовження мед. студій; жив у Парижі, Лондоні, Цюріху, Відні, Бреславі. 1872 р. зійшовся в Парижі з провідним рос. народником П. Лавровим, з яким кілька pp. співпрацював в еміґраційному органі рос. революціонерів «Вперед», репрезентуючи укр. соціялізм. Того ж р. П. познайомився в Лондоні з К. Марксом та Ф. Енґельсом, з якими пізніше листувався. Належав до лівого крила «громадівців», у Відні зблизився з т-вом укр. студентів «Січ» і з допомогою О. Терлецького 1875 р. організував вид. соц. літератури укр. мовою. Тоді ж вийшли його популярні праці й перерібки: «Про хліборобство» (1874), «Парова машина» (1875), «Про багатство та бідність» (1876), «Про Правду», «Правдиве слово хлібороба до своїх земляків», які розповсюджувалися в Галичині (де спричинили м. ін. соц. судовий процес І. Франка і товаришів, 1877 — 78) і на Наддніпрянщині. 1876 р. П. закінчив мед. освіту докторатом у Бреславі. Потім недовгий час перебував у Ярославці, де організував нар. лікарню; у Києві почав організовувати Молоду Громаду з більш рев. настановою, ніж культурницької Старої Київ. Громади, але мусів еміґрувати. 1877 р. оселився в Монпельє у Франції, де працював як лікар. До того часу належать його праці «Життя і здоров’я людей на Україні» (1879) та «Ремесла і фабрики на Україні» (1880). У 1878 — 81 pp. разом з М. Драгомановим і М. Павликом видавав ж. «Громада». Одночасно вийшло кілька праць П. й у чужих вид.: «Слово», «La revue socialiste», «Reforme», «Die Neue Zeit» та ін. 1881 p. психічно захворів, був перевезений на лікування до Парижу, потім у безнадійному стані — до Києва, де помер і похований.

Під впливом рос. народників та К. Маркса П. розвивав власний світогляд, застосовуючи їх теорії до укр. дійсности, яку уважно вивчав. Висновки теорій К. Маркса, пристосованих до відносин індустріяльного робітництва, П. переносив до пояснювання соц.-екон. відносин і потреб укр. селянства. Ідеалом нового суспільного ладу вважав громадівство, соціялізацію землі й фабрик — передачу їх громадам безпосередніх виробників, селян і робітників.

[Подолинський Сергій (31.7.1850 — 12.7.1891, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Мицюк О. Укр. економіст Сергій Подолинський. ж. Кооп. Республіка. Л. 1931; Корнійчук Л. і Мешко І. Екон. погляди С. А. Подолинського. АН УРСР. К. 1958; Пашук А. Соціологічні та суспільно-політ. погляди С. А. Подолинського. Л. 1965.

І. Витанович


Подоляк Борис, див. Костюк Григорій.


Подоляночка, хороводний дівочий танок-гра з циклу веснянок, муз. розмір 4/4; дівчина П. мімікою та жестами ілюструє текст пісні, яку співають учасники гри, ходячи навколо неї. П. виводиться між Благовіщенням і Великоднем під церквою. Мелодію П. використовували у своїх композиціях Л. Ревуцький, А. Кос-Анатольський та ін.


Подонь, іноді вживана назва на заселену українцями частину Вороніжчини чи півн.-сх. частину Слобожанщини, положену в сточищі р. Дону; гол. м. Острогозьке. За проєктом Укр. Центр. Ради (січень 1918) адміністративного поділу України на землі, однією з них мала бути П. Докладніше див. Слобожанщина.


Подорожник (Plantago L.), рід однорічних, дво- або багаторічних рослин з родини подорожникуватих. Ростуть на луках, у степах, на забур’янених місцях і пісках. На Україні — 18 видів. Найпоширеніші: П. великий (P. major L.), П. сер. (P. media L.), П. ланцетуватий (P. lanceolate L.), П. індійський (P. indica L. = P. arenaria W. et K.). Листки П. великого мають слиз, глікозид аукубін (ринантин), гіркі й чинбарні речовини, цитринову кислоту, каротин, вітаміни C, K. Листки П. великого, П. сер. й П. ланцетуватого застосовують у медицині як ранозагоюючий і відхаркувальний засіб. В останні часи насіння П. використовують (завдяки слизу) як легкі послаблюючі та обволікуючі засоби.


Подорожник сніговий, пуночка (Plectrophenax nivalis L.), птах ряду горобцеподібних; довж. тіла 14,5 — 19,6 см, вага 29-50 г. На Україні — зимовий птах, живиться перев. насінням трав’яних рослин. Корисний.


Подубинський Василь (* 1895), гром.-політ. діяч Сяніччини (Галичина), селянин; чл. ЦК УНДО. Тепер у ЗДА.


Подушко Зиновій (* 1887), маляр-пейзажист родом з Донеччини, закінчив Київ. Художнє Училище і Петербурзьку Академію Мистецтв (у майстерні Я. Ціонґлінського). З 1919 р. живе в Польщі (у м. Лодзі). Твори: «Вітряк», «У степу», «Гайдамаки вечеряють», «Захід сонця», «Лани збіжжя», «Оранка», «Старий млин» та ін.

[Подушко Зиновій (1887, Очеретин, Ізюмський пов., Харківська губ. — 1963, Лодзь, Польща), „Вечір у степу“. — Виправлення. Т. 11.]


Подушне, прямий податок від особи, «душі» населення; існувало вже за тат. панування, а згодом і в лит.-поль. добу (знане також як «поголовщина» — дань «за голову»). У Росії П. — основний безпосередній податок. На Україні введене у другій пол. 18 в. (1783 р. на Лівобережжі, 1795 — на Правобережжі). П. платили всі чоловіки, крім дворян, духовенства та держ. службовців. 1863 р. від П. звільнено міщан і ремісників, наслідком чого П. стало виключно сел. податком; 1887 р. його повністю скасовано.


Поема, спільна назва для віршованих епічних та ліро-епічних творів більшого розміру. Клясичними зразками (серед великої кількости ін. з античної доби й давнього Сходу) епопеї є «Іліяда» й «Одіссея» Гомера та «Енеїда» епічна П. Верґілія. Багате на різні жанри П. евр. середньовіччя й доба клясицизму. В укр. літературі 17 — 18 вв. з’являються перші зразки П. іст. (О. Бучинський-Ясколд), рел. (С. Мокрієвич, І. Максимович), дидактичної (С. Климовський, І. Горленко). Доч. нової доби в укр. літературі датується появою перших частин бурлескної П. І. Котляревського «Енеїда» (1798). Високої досконалости й жанрової різноманітности досягла П. в творчості Т. Шевченка: героїчні П. «Гайдамаки», «Гамалія», «Тарас Трясило», символічні «Катерина», «Неофіти», сатирична «Сон», реалістично-побутова «Наймичка», філос.-рел. «Марія» та ін. В епігонів І. Котляревського й Т. Шевченка помітний лише один новий жанр: пародійна П. («Жабомишодраківка» К. Думитрашка).

У І. Франка, крім названих різновидів П. (символічна — «Мойсей», напр.), з’являються нові: лицарсько-куртуазійна «Поема про сорочку», з тваринного епосу «Лис-Микита» тощо. Майстром П. була Леся Українка («Роберт Брюс», «Ізольда Білорука»), Т. зв. «рев. П.» пожовтневого періоду, за малими винятками («Червона зима» В. Сосюри, низка П. Л. Первомайського), не має великої вартости. Стилеве відродження клясичної П. репрезентує М. Рильський («Марина», «Чумаки», «Мандрівка в молодість»). Високого мист. рівня досягають іст.-філос. П. М. Бажана («Розмова сердець», «Гофманова ніч», «Смерть Гамлета», «Сліпці» та ін.). Молода поезія 1960-их pp. представлена досконалими зразками модерної П. («Зоряний інтеґрал», «Чайка на крижині» Ліни, Костенко, «Ніж у сонці», «Смерть Шевченка» І. Драча й ін.). Жанр П. набув великого поширення в укр. поезії за кордонами УССР у творчості О. Ольжича («Городок», «Незнаному воякові»), Ю. Клена (епопея «Попіл імперії»), М. Ореста («Повстання мертвих»), О. Веретенченка («Чорна долина»), Е. Андієвської («Перетинки», «Базар на межі сну») та ін.


Поетика, полісемантичний термін, що вживається в трьох основних значеннях: 1) теорія літератури взагалі (як складова частина літературознавства), до якої входять метрика (з фонікою і строфікою), стилістика з ейдологією, вчення про роди, види й жанри літ. творів; 2) у вужчому значенні — частина теорії літератури, що досліджує втілення естетичного світогляду письм. у творі і в цьому стикається з тією частиною естетики, що стосується мистецтва слова; 3) П. з означенням (літ. течії, автора, окремого твору) — означає сукупність поетикальних особливостей, притаманних окремій добі, літ. школі, одному авторові чи творові. Основоположником П. вважається Арістотель. На Україні початки її можна датувати «Ізборником Святослава» (1073), в якому є розділ «о образіх». За сер. доби курс П. входив до програми колеґій і Київ. Могилянської Академії. З П. 17 в. варто згадати просодію з «Граматики» М. Смотрицького, теорію проповіді І. Ґалятовського (1665), прикладну поетику І. Величковського (1691). У 18 в. видатними авторами П. (латинською мовою, а пізніше й тодішньою шкільною) були Т. Прокопович («De arte poëtica libri tres», 1705 — 06), Г. Кониський, M. Довгалевський та ін. Дослідження П. 17 — 18 вв. розпочав М. Петров, але найбільше праць присвятив їм В. Рєзанов, з новішого часу короткий нарис з оглядом історії досліджень П. належить Г. Сивоконеві: «Давні укр. поетики» (1960). З другої пол. 18 в. укр. П. були усунені й замінені офіц. прийнятою П. М. Ломоносова. На 19 в. припадає занепад досліджень у галузі П., які поволі оживають з другої пол. цього в.: праці М. Драгоманова з порівняльної П., О. Потебні тощо. Значне відродження цих студій починається з 1920-их pp.: «Теорія поезії» С. Гаєвського (1921), «Наука віршування» Б. Якубського (1922), «Поетика» Д. Загула (1923), «Як будується оповідання» М. Йогансена (1928), «Природа новелі» (1928) і зб. «Теорія літератури» (I — II, 1931 — 32) Г. Майфета; праці з окремих питань П. М. Зерова, П. Филлиповича тощо. У Галичині на поч. 1920-их pp. появилися праці В. Домбровського «Укр. стилістика і ритміка» (1923) та «Укр. поетика», низка праць Ф. Колеси, «Між ідеєю і формою» (1932) М. Рудницького та ін.

Від 1940-их pp. на еміґрації появилися підручникового характеру: «Укр. вірш» С. Гординського (1947), «Нариси з теорії літератури» І. Кошелівця (1954), праці митр. Іларіона з П. Біблії, ст. В. Державина про П. укр. клясицизму, «Строфіка» І. Качуровського (1967) тощо.

Щойно з 1960-их pp. почалося пожвавлення досліджень з П. в УССР: кн. В. Ковалевського «Ритмічні засоби укр. літ. вірша» (1960) та «Рима» (1965), підручник П. Волинського «Основи теорії літератури» (1962), «Короткий словник літературознавчих термінів» В. Лесина й О. Пулинця (1961, друге вид. 1965), «Словник літературознавчих термінів І. Франка» С. Пінчука й Є. Регушевського. (1966) та ін.

І. Качуровський


Пожарна Балка, с. Полтавського р-ну Полтавської обл., поблизу якого виявлено поселення ранньоскитського часу (кін. 7 — поч. 5 вв. до Хр.) з попелищами-зольниками. Було досліджуване 1949 р. При розкопах виявлено численні уламки глиняного посуду, кістки перев. свійських тварин, кістяні проколки, уламки залізних ножів тощо.


Пожарський Петро (1878 — ?), кооп. діяч, теоретик й історик укр. кооп. руху, родом з Київщини. Співр. «Слова» (1908 — 09), ред. ж. «Наша кооперація» (1913 — 14), гол. ради Київ. Союзбанку; 1917 — 18 pp. чл. Центр. Ради, один з організаторів і співр. укр. верховної кооп. орг-ції Центр. Укр. Кооп. Комітету в Києві та централі с.-г. кооперації «Централь»; у 1920-их pp. проф. Кооп. Ін-ту у Києві; репресований і засланий у зв’язку з процесом СВУ. Гол. праця: «Нариси з історії укр. кооперації» (1919).

[Пожарський Петро (* Гвоздів). — Виправлення. Т. 11.]


Пожарський Сергій (* 1900), графік, учився в Укр. Держ. Академії Мистецтв у В. Кричевського і М. Бойчука у Києві. Працював перев. в Росії у галузі книжкової графіки; його праці виставлялися у Львові на виставці «Сучасна укр. графіка» (1932) АНУМ; обкладинки, екслібриси, ілюстрації. П. стилем близький до школи Ю. Нарбута. Тепер живе і працює у Москві.

[Пожарський Сергій (1900 — 1970, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Пожиле, грошова оплата у 15 — на поч. 17 вв. в Росії, яку селянин сплачував при переході до ін. пана; існувало лише на укр. землях, які належали тоді до Моск. держави (Чернігово-Сіверщина).


Позашкільна освіта, культ.-осв. робота серед дорослих і молоді, здійснювана поза школою приватними і гром. або держ. закладами. З другої пол. 19 в. П. о. на Центр. і Сх. Укр. Землях обмежувалася ширенням освіти серед дорослого, зокрема сел. і роб. населення, окремими особами чи й гром. установами в Недільних школах, згодом у школах, організованих земствами, Народних бібліотеках і читальнях, Народних читаннях, Товариствах грамотности, Укр. Клюбах, «Просвітах» (у 1906 — 12 і за укр. державності 1917 — 20) тощо. На Зах.-Укр. Землях П. о. провадили гром, установи: у Галичині — «Галицько-Руська Матиця», «Просвіта», «Общество ім. М. Качковського», «Скала» й ін.; на Буковині — «Руська Бесіда»; на Закарпатті — «Общество св. Василія В.», «Общество ім. О. Духновича», «Просвіта»; на Волині — «Просвіта»; на Холмщині й Підляшші — «Рідна Хата». В ділянці П. о. працювали також жін., студентські й молодіжні орг-ції. (Докладніше про П. о. на Зах.-Укр. Землях див. ЕУ 1, стор. 923-24, 930-34, 947-52). Поминаючи адміністративні обмеження в ширенні П. о. на Центр. і Сх. Укр. Землях під Росією, зміст, програми й методи П. о. були вільно встановлювані укр. гром. орг-ціями і пед. діячами.

На Центр. і Сх. Укр. Землях під сов. владою, після короткого періоду розвитку П. о. за укр. державности (3 142 бібліотеки, 4 322 «Просвіти» та нар. будинки, 5 620 хат-читалень і сельбудів у червні 1921) була введена, керована й контрольована держ. і партійними органами система П. о., зміст, програми й методика праці якої були вироблені ком. партією і зведені майже виключно до політосвіти. Навіть ліквідація неписьменности, запроваджена з 1923 р. під гаслом «Геть неписьменність», була здійснювана з метою ком. перевиховання мас. Стосуючи гол. чином засоби ком. аґітації і пропаґанди, П. о. перебрала й їх завдання. Після ліквідації «Просвіт» і нар. будинків ролю осередків П. о. по містах відограють клюби, будинки або палаци культури, по селах — клюби, сельбуди, хати-читальні, по підприємствах, у колгоспах, радгоспах і в установах — «червоні кутки» тощо. Усіх клюбних установ в УССР на 1967 р. було 25 625, у тому ч. у віданні мін-ва культури 17 701, колгоспів 4 138 і профспілкових орг-цій 3 156. Важливим засобом ширення П. о. є кіно, театр, зокрема радіо і телебачення, як також музеї та масові бібліотеки, що їх було в УССР у 1967 р. 26 747; у тому ч. у віданні мін-ва культури 18 069, профспілкових орг-цій 6 611 і колгоспів 692. З 1947 провідною установою П. о. стало добровільне, але у складі всесоюзного і підлегле директивам ком. партії Т-во для поширення політ. і наук. знань, перейменоване 1963 на Т-во «Знання» УРСР. У відділах цього т-ва, як також у керованих ним Ун-тах культури і в усіх клюбах та ін. закладах П. о. навчання ведеться здебільша укр. мовою, але по містах дуже часто рос.

Для ком. виховання й контрольованого дозвілля молоді діють під керівництвом комсомолу дитячі заклади: палаци і будинки піонерів, клюби, станції юних техніків, натуралістів, екскурсійно-туристичні бази, літні дитячі табори тощо. Виховна робота з дітьми і молоддю ведеться у дитячих бібліотеках, театрах, спортивних школах і гуртках. При деяких закладах П. о. дорослих існують також окремі секції для дітей і молоді.

Поза Україною завдання П. о. серед українців здійснюють: у Польщі — Укр. Суспільно-Культ. Товариство, на Пряшівщині — Культ. Спілка Укр. Трудящих (КСУТ), у Юґославії — до 1940 «Просвіта», тепер культ.-осв. т-ва. В Ін. країнах укр. діяспори працюють у цій ділянці «Просвіти» й ін. культ. установи (зокрема в країнах Півн. Америки й Канади), Союзи Українок, а також молодіжні орг-ції: Пласт, СУМ, МУН, ОДУМ та ін.

І. Бакало


«Поздравленіє Русиновъ на Новий год 1850» і «П. Р. на год 1851 (та 1852) от Литературного Заведенія Пряшовского», 3 альманахи, видані заходами О. Духновича (друковані в Перемишлі, Відні й Будапешті). Крім календарної частини, містять літ. твори та популярні ст. для нар. читання О. Духновича, І. Вислоцького, М. Нодя, О. Павловича, О. Поповича, І. Ріпая та ін.


Позен Леонид (1849 — 1921), скульптор родом з Полтавщини; чл. Т-ва Передвижників (з 1891) і д. чл. Петербурзької Академії Мистецтв (з 1894). Автор численних групових скульптур і творів малої форми — фігуринок, перев. на іст. і побутові геми («Кобзар», «Скит», «Запорожець на розвідці», «Оранка на Україні», «Жебрак», «Переселенці» та ін.); пам’ятників І. Котляревському (1903; з плоскорізьбами на теми його творів) та М. Гоголеві в Полтаві і портретних бюстів (М. Ярошенка, Ф. Стравінського та ін.). Творчість П. характеризують типові для його доби риси реалізму з нахилом до натуралізму, народництва, фолкльоризму, романтизму і сантименталізму. Деякі жанрові елементи П. наслідували скульптори соцреалісти на Україні а на еміґрації більш змодернізовано (експресіоністично) працював у його стилі Б. Мухин. П. присвячена монографія П. Владича «Леонид Володимирович Позен» (1961).

[Позен Леонид (* Оболонь, Хорольський пов. — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]


Позики державні, П., які держава бере від ін. держав (зовн. П.), банків чи своїх громадян (внутр. П.) у формі продажу облігацій. Сума таких П. становить держ. борг, сплата відсотків з якого лягає тягарем на населення у формі підвищення податків. У царській Росії внутр. П. розпочалися з 1860-их, а зовн. з 1870-их pp. Сума П. д. зростала так:

Роки

Млрд карб.

у т. ч. зовн. П.

1876

1895

1913

1916

3,9

5,8

8,8

43,9

27%

30%

48%

27%

Крім того, в 1914 р. за кордоном було бл. 422 млн карб. облігацій міст, у тому ч. й укр. (Одеса, Київ, Кременчук та ін.). Закордонним кредитором Росії спочатку була Німеччина, а далі — Франція, у якої у 1913 р. зосередилося бл. 80% рос. закордонних боргів. Заставою для більшости закордонних П. служили залізниці, зокрема й ті, що пролягали на укр. території. Під час першої світової війни гол. кредитором Росії стала Англія. У 1917 р. весь закордонний борг розподілявся так: Англія — 42%, Франція — 41%, Америка бл. 5%. Рос. уряд платив за ці П. по 4,5 — 6,5% річно, а заг. сума держ. боргу імперії (відсотки й конверсії) складала в 1913 — 14 pp. бл. 21% держ. бюджету, що лягало величезним тягарем на населення. В Австро-Угорській Імперії також існували закордонні П. й П. міст (у тому ч. й зах.-укр.), але розміри заборгованости не були такі великі, як у Росії.

У січні 1918 р. сов. уряд скасував усі зовн. і внутр. П. Поза рядом ін. причин, цей факт примусив Англію і Францію з великим застереженням поставитись і до самостійности України. Правних підстав покласти царські борги на Україну не було, і тому Антанта воліла мати «єдину-неділиму» Росію. Також з цієї причини і на фінансово-екон. конференцію в Ґенуї 1922 р. Антанта запросила об’єднану делеґацію сов. республік на чолі з РСФСР.

Внутр. П. в СССР розпочалися з 1922 р. За конституціями 1919 й 1929 pp. УССР мала право закладати власні зовн. і внутр. П., але з дозволу уряду СССР. Після 1937 р. це право УССР втратила. За НЕП П. були короткотривалі — 2-8 pp., з високими відсотками (6-12 й до 20 на рік). За п’ятирічок терміни П. зросли спочатку до 10, а далі й до 20 pp.; нові П. випускалися щороку. Відсотки на них були знижені з 10 до 4 і навіть 2 і виплачувалися перев. у формі виграшів на облігації. Від поч. 1930-их pp. П. стали фактично примусовими: кожен працюючий зобов’язаний був щороку передплачувати П. пересічно на місячну платню і сплачував її протягом року у формі автоматичних вирахувань з платні до нової П. Ощадкаси купували облігації під фіктивною формою закладу, але тільки за 1/3 їх вартости.

Держ. борг, нагромаджений на території УССР, У 1932 р. становив 1,23 млрд карб. (23,1% від усього СССР) і 3,78 млрд карб. у 1936 р. (відповідно 18,3%). На поч. 1957 р. сума держ. боргу СССР досягала 260 млрд карб., з чого бл. 19% припадало на Україну. Тягар заборгованости досягав таких розмірів, що дальший випуск обліґацій припинено, а на держ. борг оголошено мораторіюм: виплати відсотків і повернення П. відстрочено до 1977 p., від якого протягом 20 pp. борг обіцяно погасити рівними сумами. Ця форма ліквідації заборгованости держави населенню майже рівнозначна з її банкрутством і можлива лише в сов. системі.

Після 1957 р. в СССР існує тільки один вид П.: 3-відсоткова виграшна П., облігації якої банки продають і купують вільно й за повну вартість. Сума цього боргу в 1964 р. перевищила 1 млрд карб., з чого бл. 19% припадало на Україну.

Література: Бутми Г. Капиталы и долги. П. 1898; Pasvolsky L., Moulton H. G. Russian debts and reconstruction. Нью-Йорк 1924; Michon G. L’Alliance franco-russe. Париж 1927; Управління Нар. Госп. Обліку УРСР. Соціялістична Україна. Статистичний зб. К. 1937; Государственные займы и сберегательные кассы СССР. Сборник законодательных материалов. М. 1938; Государственные займы СССР. М. 1956; Экономическое положение России накануне Вел. окт. соц. революции. Документы и материалы. М. 1957; Финансово-кредитный словарь, т. I. М. 1961.

В. Голубничий


Позичанюк Йосип (1911 — 45), письм.-новеліст, рев. діяч (псевд. Шугай), родом з Вінничини, організатор відділів УПА на Центр. Укр. Землях, учасник В. Збору УГВР у червні 1944, чл. УГВР. Автор кільканадцятьох новель і мініятюр з підсов. і повстанського життя, друкованих у підпільних й еміґраційних вид. («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений шум» та ін.). Загинув у лютому 1945 в бою з загоном МҐБ на Дрогобиччині.

[Позичанюк Йосип (1911, Дашів, Липовецький пов., Київ. губ. — 1944), загинув 21.12.1944 в бою з загоном МҐБ у Юшківцях бл. Жидачева (Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Познанська Марія (* 1917), письм. родом з Київщини. Писати вірші й друкуватися почала в білоцерківській газ. перед другою світовою війною. Перша кн. поезій для дітей «Мій квітник» вийшла 1946 р. Наступні зб. поезій для дітей перев. дошкільного віку: «Буду піонером» (1948), «Де сонце і квіти», «На рідній землі», «У колгоспі „Перемога“» (1950), «Тьотя Паша» (1951), «Маленьким друзям» (1953), «Асканія-Нова», «Валя Котик», «Кольори» (1954), «Про чудо-ліс, що на полі зріс» (1956), «Дуровська залізниця», «У нашому садочку» (1956), «Про білий халат і наших малят» (1959), «Ми зростаєм, наче квіти» (1960), «Що я знаю про метро» (1961), «В нас поки ще земні турботи» (1963), «Любій малечі про цікаві речі» (1963).

[Познанська Марія (* Петрашівка [тепер Гайворон], Таращанський пов.). Зб. віршів і поем „Про золоті руки“ (1966), „Сонячна сопілка“ (1970), „Фортеця над Дніпром“ (1977), „Жоржини цвітуть“ (1987). — Виправлення. Т. 11.]


Познанський Борис (1841 — 1906), гром. діяч та етнограф родом з м. Стародуба на Чернігівщині. Під час навчання в Київ. Ун-ті (1859 — 61) належав до гуртка «хлопоманів», згодом був чл. Старої Громади. Працював на Київщині й у Катеринославі, де був заарештований і засланий до Острогозьку на Вороніжчині (1865), з забороною повернутися на Україну. Провадив етногр. досліди серед українців на Вороніжчині й на Півн. Кавказі, співр. «Основи», «КСт», «Зорі», «Вестника Европы» та ін.; автор праці «Одежда малороссов» (1905), спогадів («Украинская Жизнь», 1913).


Познань, воєводське м. у зах. Польщі, 434 000 меш. (1964). З 1920-их pp. у П. існує невелика укр. колонія; у 1920 — 30-их pp. у П. перебувало бл. 300 українців-еміґрантів з Центр. і Сх. Земель (мали філію Укр. Центр. Комітету в Варшаві), студентів (бл. 100, мали свої орг-ції) і «заточенців» з Галичини; у 1940 — 45 pp. у П. діяла філія Укр. Нац. Об’єднання в Німеччині, тепер — гурток Укр. Суспільно-Культ. Т-ва у Польщі і парафія Правос. Церкви.


Показанщина, податок на Гетьманщині на алькогольні напої; його визначували від ч. казанів.


Поклон (покон), оплата на Русі-Україні, яку населення сплачувало кн. або його відпоручникові на утримання під час перебування в певній оселі, місті чи волості. Зокрема був відомий П. вирний, що його громада сплачувала натурою («корм») або грошима княжому вирникові (див. Вира). Розмір П. вже встановлювала «Руська Правда».


Поклонський Константин, білор. правос. шляхтич з Могилівщини, очолював білор. козаччину у 1650-их pp. Жив на Україні й був добре знайомий з Б. Хмельницьким й І. Виговським. Мавши на меті створити білор. держ. орг-цію під зверхністю моск. царя (аналогічну до Гетьманської України), воював 1654 р. проти поль.-лит. війська, спочатку разом з І. Золотаренком, а потім за допомогою Москви, від якої дістав титул білор. полк. Втративши укр. підтримку й обурений з моск. насильств над білор. населенням, перейшов 1655 p., за згодою вищого правос. білор. духовенства, на бік Литви і воював разом з військом В. Князівства Лит. проти Москви.


Покора, давній інститут укр. карного права, за яким винуватець міг упокоритися перед покривдженим чи представником роду, щоб уникнути суд. кари або помсти (див. Месть). П. відома у всіх слов. народів, а також і на Україні, гол. в Галичині; зокрема в її пізнійшій формі церк. покути.


Покотилівка (IV — 17), с. м. т. Харківського р-ну Харківської обл., положене за 8 км на півд. від Харкова; 9 700 меш. (1966). Більшість населення працює на підприємствах Харкова; с.-г технікум.


Покотило Михайло (* 1906), актор-комік родом з Полтавщини. Учився у Київ. і Харківському муз.-драматичних ін-тах, з 1933 р. у Червонозаводському Театрі, з 1934 — у Театрі ім. Т. Шевченка, з 1961 у Київ. Театрі ім. Франка. Кращі ролі: Карпо Сидорович («Не називаючи прізвищ» В. Минка), Дяк Гаврило («Богдан Хмельницький» О. Корнійчука), Таран («Фараони» О. Коломийця), Шельменко-денщик (в одноіменній комедії Г. Квітки-Основ’яненка). Знімається також у фільмах, м. ін. у «Педагогічній поемі» А. Макаренка (завгосп колонії).

[Покотило Михайло (1906, Боршна, Прилуцький пов. — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Покрова, Богородичне свято Укр. Правос. й Кат. Церкви, 1 (14) жовтня, назване так від «покрова» на основі переказу про видіння св. Андрія у храмі Влахерненському в Константинополі, як св. Богородиця простягнула свій омофор над народом. Святкування св. Покрови поширилося на Україні вже з 11 в. й утвердилося будуванням багатьох церков та в зображеннях і в окремій богослужбі. Святу П. козацтво визнала своєю захисницею і на Запор. Січі збудувало церкву її імени. Культ П. дуже поширений в укр. іконографії, зокрема в працях укр. ґраверів 17 — 18 вв. та в побожних піснях («Богогласник») і храмах на її честь.

У зв’язку з осіннім весільним сезоном, який починається з святом П. і кінчається перед Пилипівкою, П. виступає у нар. примівках, як опікунка дівчат, які бажають вийти заміж («Свята Покровонько, покрий мені головоньку!»). З цим осіннім святом пов’язані також численні нар. приказки — прогнози погоди, зокрема про ге, яка буде зима — «гнила» чи «тверда».


Покровське, кол. назва м. Енґельс.


Покровське (VI — 17), с. м. т. над р. Вовчею, р. ц. Дніпропетровської обл.; 8 500 меш. (1965), засноване 1765 р. Зав.: продовольчих товарів, сироварня.


Покровський Андрій, рос. і укр. адмірал, 1918 p., за режиму гетьмана П. Скоропадського, командувач чорноморських портів і фльоти; у кабінеті С. Гербеля морський мін.


Покровський Василь (1839 — 77), лікар-терапевт нар. бл. м. Калуги. З 1867 р. проф. Київ. Ун-ту, один з реформаторів мед. освіти в ньому. П. перший визначив поворотний тиф як самостійне захворювання; написав низку праць про діяння окису вуглецю на організм, вивчав діягностику та перебіг інфекційних хвороб, захворювання нирок тощо. У 1877 р. очолював боротьбу з тифозними епідеміями у Києві, під час яких і помер на тиф.


Покровський Йосип (1868 — 1920), правник родом з Глухівщини, фахівець з ділянки рим. і цивільного права. У 1896 — 1902 pp. проф. Київ., 1902 — 17 — Петербурзького і з 1918 р. Моск. ун-тів.

[Покровський Йосип († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Покровський Микола (* 1901), дириґент родом з Тульчина (Поділля); учень і помічник М. Леонтовича. У 1925 р. закінчив Муз.-Драматичний Ін-т ім. М. Лисенка в Києві; у 1924 — 26 pp. завідував муз. частиною театру «Березіль». З 1926 р. дириґент оперових театрів: Одеського (1926 — 33), Харківського (1934 — 40) і евакуйованого Харківського (1941 — 44), гол. дириґент та мист. керівник Львівського (1940 — 41) і знову Одеського (з 1944). З укр. композиторів П. поставив опери «Дума Чорноморська» (Б. Яновського, 1929), «Кармелюк» (В. Костенка, 1930), «Богдан Хмельницький» (К. Данькевича, 1951), «Броненосець Потьомкін» (О. Чишка, 1956) та ін. З 1947 р. П. викладач Одеської Консерваторії.

[Покровський Микола (1901 — 1985, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Покровський Олексій (1868 — 1928), історик античного світу, проф. Київ. Ун-ту (до 1920), згодом Ніженського Ін-ту Нар. Освіти, співр. УАН. Гол. праці: «К вопросу об основном характере древнеэллинского государства» (1905), «О хронологии афинской истории VI ст. до Р. X.» (1915), «Геродот та Арістей» (1927), «Як ідеалізовано скитів у грец. та рим. письменстві» (1927) та ін.


[Покутники. — Доповнення. Т. 11.]


«Покутське Слово», тижневик, присвячений політ., гром. і просвітнім справам Покуття, виходив у Коломиї з 7. 3. 1912 до 1913; ред. Е. Кульчицький.


«Покутське Слово», політ., культ.-просвітній і госп. двотижневик Покуття, виходив у Коломиї 1926 — 27 pp.


«Покутський Вісник», інформаційна газ., виходила за часів ЗУНР у Коломиї 1918 — 19 pp., двічі й тричі на тиждень.


Покутсько-басарабська височина, найбільше на зах. висунена частина смуги укр. височин, положена між р. Прутом і Станиславівською котловиною на зах., Дністром (межа з Подільською височиною) на сх. та Причорноморською низовиною на півдні. П.-б. в. лежить на півд.-зах. окраїнах Укр. кристалічного масиву. Старі палеозойські й мезозойські шари виступають на П.-б. в. лише в яру Дністра, уся решта П.-б. в. збудована з сер.-міоценських шарів — покутських глеїв, гіпсів, різних вапняків, вкритих шарами молодшого міоцену (піски, вапняки, глини), які на півд. ще прикриті пліоценовими пісками й глинами. Усю П.-б. в. вкриває до 30 м грубий лесовий настил. Висота П.-б. в. є найчастіше 300 — 400 м. Це хвиляста рівнина з плитовим краєвидом, розчленована долинами річок і балками, так що інколи має характер низькогір’я. П.-б. в. звич. поділяється в напрямі з півн. на півд. на Покутську височину, Бердо-Городище, Хотинсько-Сороцький діл, Білецький степ, Подністров’я й Кодри. Тільки півн. й півн.-сх. частина П.-б. в. заселена українцями, решта — румунами. За давнім поділом частина П.-б. в. входила до складу Галичини, Буковини і Басарабії, за сучасним — до Івано-Франківської і Чернівецької обл. та Молд. ССР.

Покутська височина являє собою мало розчленовану майже рівнину (300-350 м) з карстовими явищами (докладніше див. Покуття). Півн. Буковину займає низькогір’я Бердо-Городище, вкрите буковими лісами, яке доходить до висоти 516 м (найвищий пункт П.-б. в. і навіть всієї сх.-евр. рівнини). Його продовженням є Хотинсько-Сороцький діл (інколи Бердо-Городище й Хотинсько-Сороцький діл називають Хотинською або Хотинсько-Садгородською височиною), що становить вододіл між Дністром і Прутом і обнижується з 460 м б. Хотина до 300 м на півд.-сх. Вузька смуга над Дністром має такий самий краєвид, що і його частина по лівому подільському боці (див. Поділля). Далі на півд. простягається Білецька рівнина (Білецький степ), положена на висоті 150 — 200 м, центр. Басарабська височина з найвищою точкою в заліснених Кодрах (530 м, характер низькогір’я) та півд. частина П.-б. в., яка поступово переходить у Причорноморську низовину, заселені, за винятком невеликих укр. островів, румунами. Див. карту на стор. 2132.

Півн., укр. частина П.-б. в. має ще такі прикмети: грунти мало- і опідзолені чорноземи, на крайньому зах. і в групі Бердо-Городище — сірі, світло-сірі й темно-сірі опідзолені. Клімат помірковано-континентальний, з сер. річною температурою від 7 до 8° Ц., січня від — 4,8 до —5,8° Ц., липня +18,2 до + 19,8° Ц., ч. днів з температурою понад 15° Ц. від 96 до 120, ч. атмосферичних опадів 480 — 640 мм на рік; рослинність належить до смуги зах. лісостепу й середньоевр. лісів, ліси становлять тепер тільки 7%.

Про людність і екон. відносини див.: Покуття, Буковина, Басарабія.

В. Кубійович


Покутсько-буковинські або покутські говірки, говірки між Дністром, Бистрицею Надвірнянською й Серетом, споріднені зокрема з гуцульськими й наддністрянськими, менше з подільськими (зокрема в Хотинщині). До їх особливостей належать: 1) поява ’е (без наголосу ’и, ’і) з ’а (пор’éдок, мíс’іц’), у, з ненаголошеного о (субí, ўбíд), к’, ґ’ з т’, д’ (ґ’íўка, жик’é — життя), сер. l (сеló), корональної вимови пом’якшених с’, з’, ц’, дз’ та ствердіння — с’, й ц’ в окремих суфіксах (дес — десь, йек’éс — якесь, бlи́ск’ий, пáнцк’ий — панський, пálец, моlоди́ца, -и́цу, -и́ц), збереження м’яких ш’, ж’, ч’, р’ (ш’ч’о, ж’éба, вер’х, пи́сар’); 2) збереження енклітичних форм особових займенників (давальний однини: ми, ти, си, му, йі, знахідний однинини: мі/мн’е, к’і, си, го, йі); 3) збереження окремих архаїчних закінчень у деклінації м’якого типу (на кони́, в пólи, на земlи́, земléў, конéви, на л’ýдех); форми йігó, до нéго, цéго, йімý, д нéму, цéму); дієслівні форми типу: печи́, мочи́, хóґ’у, л’ýбйу, він си фаlи́’т — він хвалиться, ўни́ хóґ’и — вони ходять, вíберіт — виберіть; ходиўйем/-сми, -йес, ходи́lисмо, -сте; му/бýду ходи́ти; 5) наголосові особливості (к’і зробléн’і ч’óботи), 6) конструкції типу два моlоди́х хlóпц’і, двох хlóпц’іў пішló; 7) лексичні окремішності, в тому ч. й румунізми зокрема в східній, бук. частині П. г. Експансія давніх покутських фонетичних рис (’е з ’а) у 14 — 16 вв. на Зах. Поділля спричинилася, разом з надсянською експансією, до виділення наддністрянських говірок. П. г. досліджували І. Верхратський, Ю. Карпенко, І. Колісник, М. Леонова, К. Лук’янюк, В. Прокопенко, О. Савченко, К. Кисілевський. Покутські діялектизми виступають у мові творів В. Стефаника й М. Черемшини.

О. Горбач


Покутсько-Буковивські Карпати, назва, яку інколи уживають на означення Гуцульського Бескиду.


Покуття, геогр.-іст. край, положений між Передкарпаттям на півдні (межа р. Прут) і Поділлям (межа р. Дністер) на півн. (тому тепер П. називають також Пруто-Дністровським межиріччям), Станиславівською улоговиною на зах. і Кіцманським зниженням та р. Совицею на сх. Довж. — до 100 км, ширина — 25 — 40 км; площа бл. 3 000 км², населення бл. 400 000. Населення, яке вживає покутську говірку (див. Покутсько-буковинські говірки), займає також сусідню частину Передкарпаття, а деколи й нині П. називають всю півд.-сх. частину Галичини — кол. кут між Угорщиною на півд. зах. і Молдавією на сх. Інколи п. н. П. розуміють навіть і сусідню частину Буковини.

Природа. П. являє собою півн.-зах. частину розлогої Покутсько-Басарабської височини. В тектонічному відношенні П. — це півд.-зах. крило Укр. кристалічного масиву, де старі палеозійські поземно уложені шари западають глибоко під грубе вкриття шарів міоцену (перев. маловідпорні мерґелі, вапняки, глеї та гіпси), вкриті грубими шарами лесу.

В кін. третинного періоду — в пліоцені П. являло собою знижену пласку рівнину, по якій протікала р. Дністер з численними меандрами, а здовж Передкарпаття — Прут. У кін. пліоцену і на поч. плейстоцену Покутська височина зазнала піднесення, що призвело до глибокого врізання Дністра і розчленування Прутсько-Дністровського межиріччя. Тоді виникла також Станиславівська улоговина, а річка Бистриця, що раніше впадала до Прута, повернулася на півн. до Дністра.

П. нині являє собою лагідно-хвилясту рівнину, з досить одноманітним краєвидом з заг. нахилом у півд.-сх. напрямі з абсолютними висотами 300—350 м. Назагал зах. П. більш розчленоване, ніж сх.; взагалі ж на П. можна вирізнити кілька піднесень (Товмацько-Бистрицьке, Гостинсько-Хотимірське, Коршівсько-Гвоздецьке й ін.) та знижень (Товмацько-Городенське й ін.). З поширенням гіпсів пов’язані карстові, явища (найбільше їх у р-ні Товмацько-Городенського зниження) — лійкуваті заглиблення (вертепи), провалля, печери (найкраща в Локитках б. Товмача), карстові оз., заниклі річки, на поверхні мальовничі гіпсові скелі.

Відмінний краєвид становить Придністров’я, що тягнеться здовж правого берега Дністра вузькою смугою на 10 — 15 км, глибоко розчленоване, з типовим подільським краєвидом, на півдні здовж Прута простягається довга улоговина — Коломийсько — Чернівецька (алювіяльно-терасова долина). Ґрунти П. перев. опідзолені чорноземи (до 4% гумусу), на зах. П. також сірі, світло-сірі й темно-сірі опідзолені ґрунти (1 — 3% гумусу). Клімат помірковано-континентальний, з сер. річною температурою від 6,9 до 7,6° Ц., січня —4,8 до —5,10, липня від +18,2 до 18,8° Ц., ч. днів з температурою понад 15° Ц. від 96 до 110. Ч. атмосферичних опадів 550 — 640 мм на рік, залежно від висоти місцевости.

Покутська височина характеризується радіяльною будовою річкової сітки, яка розходиться на півн. до Дністра (короткі річки), на півд. до Прута і і на зах. до Бистриці. Вона слабо розвинена у зв’язку з карстовими явищами; річки короткі й маловодні, перев. Досить глибоко врізані.

Рослинність П. належить до смуги широколистяних середньоевр. лісів і лісостепу. З первісної рослинности залишилося мало. Ліси становлять тепер на зах. П. бл. 10%, на сх. — 7%. З лісів поширені — грабові, дубові й надрічкові заплавні. З залишків степ. рослин нині зустрічаються: полин, тирса, чортополох, шавлія та ін.

М. Кова,люк

Історія. У княжі часи П. було малозаселеною частиною Гал. князівства (відомі м. Снятин з 1158 і Коломия з 1240). Назву П. вперше згадано 1395 р. в одній з молд. грамот та у поль. літописця 15 в. Я. Длуґоша. З другої пол. 14 в. П. перебувало у складі Польщі. Після заснування Молдавії (у пол. 14 в.) П. було довгий час тереном боротьби між нею і Польщею. У 1388 р. молд. воєвода Петро Мушат за позику 3 000 золотих поль. королеві Володиславові Ягайлові одержав П. в адміністрування (до 1436 p.). Війни з Польщею за П. розпочав молд. воєвода Стефан В. (1457 — 1504), що двічі нападав на П. (1498 і 1502 pp.) і зайняв його аж по Бистрицю. Син Стефана В. Богдан III (1504-17) спершу відмовився від П., потім 1509 р. знову його зайняв, але вже 1510 р. втратив. Претенсії на П. відновив молд. воєвода Петро Рареш, двічі нападав на нього 1531 і 1535 pp., але був переможений поль. гетьманом Я. Тарновським під Обертином (1531), і втретє в 1535 р. Останню спробу молд. воєвод захопити П. зробив 1572 р. Іван Жорстокий (Івоня).

Ці молд.-поль. війни спричинили багато лиха місц. населенню, чимало було захоплено у полон та оселено у Молдавії, також і на Буковині, де зміцнився наслідком цього укр. елемент.

Разом з ін. укр. зах. землями П. залишилося під Польщею до 1772 p., коли воно перейшло під панування Австрії (1772-1918). Тоді (17-19 вв.) на П. діяли укр. опришки. Між двома світовими війнами (1919-39) П. було окуповане Польщею, а пізніше большевиками.

А. Ж.

Населення. П. належить, як і Передкарпаття, до найгустіше заселених, а то й перенаселених частин України. На 1 км² живе приблизно 130 всього і бл. 100 (найвища густота на Україні) сіль. населення. Найгустіше заселене півд. П., зокрема долина Прута (див. карту на 970 стор.). Міське населення становить бл. 1/4 всього населення. Більші міста розташовані на півд. межі властивого П. над Прутом: Коломия (37 000 меш.; гол. м. П. і його адміністративний і культ. осередок), Снятин (6 400), Заболотів (4 400). На Покутській височині положені кол. пов. м.: Городенка (9 100) і Товмач (5 500) та с. м. т.: Обертин (4 100), Гвіздець (1 400), Отинія (3 500).

У кін. 18 в., крім українців, які становили бл. 90% населення, на П. жили жиди і невелике ч. поляків та вірменів, що зазнавали польонізації. Згодом наплинуло більше поляків (зокрема у 1920 — 30-их pp.) і невелике ч. німців (Коломия й околиці). 1939 р. українці становили на П. 74% всього населення, поляки 9%, латинники 7%, жиди 9%, ін. 1%. Тепер українці становлять бл. 97% населення, росіяни до 2%, поляки до 1%, жиди ледве 0,2%.

Нар. госп-во П. має і тепер с.-г. характер. Бл. 76% площі займає рілля, 9% сіножаті й пасовища, 9% — ліс, 6% — ін. Розподіл посівної площі в % приблизно такий: пшениця — 25, кукурудза — 20, жито — 5, ячмінь — 3, овес — 3, просо і гречка — 2 (разом збіжжеві — 58%), картопля — 15, техн. 14 (в тому ч. цукрові — 10), кормові — 13. У сх. напрямі збільшується площа кукурудзи, цукрового буряка й посівів тютюну. Тваринництво має м’ясно-молочний напрям.

Пром-сть не відограє значної ролі. Корисних копалин мало (фосфорити, гіпс, вапняки). Гол. галузь пром-сти — харч., зокрема цукрова. Крім Коломиї (харч. і машинобудів. пром-сть), пром. значення має Городенка (цукроварня).

В. К.

Література: Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny. тт. 1 — 4. Кр. 1882 — 89; Кордуба М. Молд.-поль. границя на Покутті до смерти Стефана Великого. Наук. зб. в честь М Грушевському. Л. 1906; Czyzewski J., Koczwara M., Zglinioka A. Pokucie. Л. 1931; Квітковський Д. Бриндзан Т., Жуковський А. Буковина, її минуле і сучасне. Париж 1956; Койнов М. Природа Станиславівської обл. л. 1960; Геренчук К., Койнов М., Цись П. Природно-геогр. поділ Львівського та Подільського екон. р-нів. Л. 1964.


Покутяни, територіяльна назва людноности Покуття. П. антропологічним типом наближаються до гуцулів і частково до населення Поділля. Нар. мистецтво П. відзначається багатством мотивів і кольориту, зокрема у кераміці й вишивках. Для нар. усної словесности П. характеристичні пісні й перекази про опришків, що діяли також на Покутті. Про мову П. див. Покутсько-буковинські говірки.


Полевий Генадій (* 1927), ґравер, працює у Харкові; ліноґравюри «Село Велика Багачка», «Криниця Т. Г. Шевченка» (1961), «За мир, проти безумства» (серія ліноґравюр проти термоядерної війни; 1961) та ін.

[Полевий (Полевой) Генадій (* Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Полевська Зоя (* 1925), віольончелістка родом з Харкова, дочка Людмили і Миколи П.; закінчила Харківську Консерваторію в клясі своєї матері Л. Тимошенко-П., пізніше вчилася у Віденській Муз. Академії, з успіхом виступала як солістка симфонічних концертів у Австрії (під дириґуванням В. Фуртвенґлера), в Італії (з оркестрою «La Scala» та ін.) і з самостійними концертами в Австрії, Італії, Канаді й ЗДА, зокрема в Карнеґі Гол у Нью-Йорку.


Полевська Людмила (* 1893), уроджена Тимошенко, віольончелістка-концертантка і педагог родом з Харкова, дружина Миколи П. Закінчила Харківське Музичне Училище, згодом Муз.-Драматичне Училище Моск. Філармонічного Т-ва в клясі А. Брандукова з золотою медалею. Солістка численних концертів, чл. Укр. Держ. Тріо (з 1926). З 1921 р. викладач, у 1928-41 pp. проф. Харківської Консерваторії (до 1934 Муз.-Драматичного Ін-ту); з 1952 р. викладач в Укр. Муз. Ін-ті в Нью-Йорку.

[Полевська Людмила (1893 — 1975, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Полевський Микола (1894 — 1969), піяніст-концертант і педагог, нар. в м. Горі Тбіліської губ., закінчив Муз.-Драматичне Училище Моск. Філармонічного Т-ва (учень А. Корещенка). У 1919 — 41 pp. проф. Харківської Консерваторії (до 1934 р. Муз.-Драматичного Ін-ту), 1943 — 45 викладав у Віденській Консерваторії Музики і Драматичного Мистецтва. П. був чл. Укр. Держ. Тріо (з 1926). З 1952 р. вчив в Укр. Муз. Ін-ті в Нью-Йорку. Виховав численних піяністів і муз. педагогів.

[Полевський Микола († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Полезахисні лісові смуги, штучні лісові насадження, що їх створюють у вигляді смуг різної ширини для захисту посівів від суховіїв, поліпшення водного режиму ґрунтів і запобігання його ерозії. На полях, захищених П. л. с., врожаї підвищуються і стають сталішими. На Україні П. л. с. насаджують перев. в Степу і Лісостепу, почавши від поч. 20 в.; за сов. часів, гол. у 1938 — 39 pp. і з 1948 — 52 pp. П. л. с. займають в УССР понад 300 000 га. Як гол. породи для П. л. с. використовують на Україні дуб черешковий, а далі липу, клен, ясень, горіх волоський, сосну звич., акацію білу, граб, дику яблуню та ін., а для створення швидкоростучих П. л. с. — тополю і березу.


Полейовський Матвій, скульптор другої пол. 18 в., визначний представник рококо; скульптури в костьолі Францісканів у Перемишлі (1760 — 66), фігуральні скульптури гол. вівтаря в латинській катедрі у Львові (1766 — 70), різьби при філярах і у вівтарі костьолу Павлінів у Володаві (бл. 1776), різьбарські й будів. роботи в манастирі у Почаєві (1790 — 94) та ін.

[Полейовський Матвій (бл. 1720 — бл. 1800). — Виправлення. Т. 11.]


Полейовський Петро († 1780), архітект, брат Матвія П., представник рококо; працював у Львові (перебудова латинської катедри 1765 — 76), Почаєві (будова Успенського собору 1771 — 83) й у Польщі.

[Полейовський Петро (? — бл. 1780). — Виправлення. Т. 11.]


Полемічна література, літ.-публіцистична творчість церк.-рел. і нац.-політ. змісту 16 — 17 вв. Виникнувши на зах.-укр. і білор. землях в умовах віроісповідної боротьби, П. л. розвинулася особливо у зв’язку з Берестейською унією 1596 р. Твори П. л. писані українцями, білорусинами й поляками, появлялися друком тогочасною укр.-білор. (винятково ц.-слов.) або поль. мовами, інколи двома мовами для різних читачів, або були поширювані у відписах.

Полеміку з правос. розпочали поль. єзуїти: П. Скарга — твором „О jedności kośoioła Bożego pod jednym pasterzem“ (1577, 2 вид. 1590) та Б. Гербест полемічною брошурою „Wiary kościoła rzymskiego wywody“ (1586). Обидва вказували у своїх творах на недоліки Правос. Церкви: неосвіченість духовенства, помилкові уявлення про таїнства в Сх. Церкві, тяжке становище правос., дораджуючи, як лік проти них, поєднання з Римом. Правос. відповіли писаннями: «Ключ царства небесного» (1587) Г. Смотрицького та «О єдиной истинной православной вЂрЂ» (1588) В. Суразького, виданими в Острозі, з обороною соборности Сх. Церкви, її вчення про походження св. Духа й ін. її догм і одночасно з критикою кат. вчення про чистилище, авторитету рим. пап, нового Григоріянського календаря. Водночас з Острозькими полемістами вже з 1588 р. включився в полемічну боротьбу з католиками І. Вишенський, автор опублікованого анонімно в острозькій «Книжиці» 1598 р. звернення «Писаніе къ утекшимъ отъ православноЂи вЂры епископомъ». Активним правос. полемістом був також С. Зизаній-Тустановський, автор виданого 1595 р. у Вільні «Малого Катехізису» й ін. полемічних творів. Значний вплив на розвиток П. л. мали листи і послання противника унії кн. К. Острозького. Провідним уніятським полемістом був Іпатій Потій, автор теологічних і полемічних писань, зокрема полемічного твору «Антирризис», виданого у Вільні укр. мовою 1599 та поль. 1600 р.

Опубліковані після уніятського і правос. соборів у Бересті — трактат П. Скарги „Synod brzeski і jego obrona“ (1596), перекладений і виданий І. Потієм укр. мовою 1597 p., як також твори І. Потія стали приводом до дальшої активізації полемічної боротьби між правос. й уніятами. Правос. виступили у відповідь з низкою полемічних творів, важливіші з яких: видана в Кракові брошура „Ekthesis...“ (1597) про діяння правос. собору в Бересті, кн. «Апокрисис» (1597 — 98) Христофора Філалета, «Отпис на лист... Ипатия» (1598) Клирика Острозького, анонімний памфлет «Пересторога» (бл. 1606), богословсько-полемічний виклад «Палінодія» З. Копистенського, що був написаний у 1620 — 22 pp., памфлет „Antidoitum“ А. Мужиловського та ін. Видатну ролю в полеміці з католиками (уніятами) відогравав початково М. Смотрицький, автор «Треносу» (1610) й ін. полемічних трактатів. З боку уніятів активну участь у полеміці з правос. брали після берестейських соборів: Лев Кревза-Ржевуський, Й. Веліямін Рутський, А. Селява й особливо після його переходу на унію — М. Смотрицький, автор виданих у 1623 — 29 pp. у Львові кількох трактатів проти православних. По короткій перерві полемічна боротьба загострилася з поч. 1640-их pp. у зв’язку з появою писань К. Саковича, зокрема його трактату „Perspectiwa“ (1642), що на нього дали відповідь правос. колективним твором „Lithos albo Kamień... “, гол. автором й ініціятором якого вважають митр. Петра Могилу.

Наприкін. 16 в. виявом полемічної боротьби з протестантами був Супрасльський збірник 1578 р. п. н. «Описаніе проти люторов», в якому обґрунтовувано (проти вчення протестантів) шанування ікон, моління за померлих тощо. Згодом правос. користувалися у своїх писаннях проти католицизму інколи працями прот. авторів. З поч. 18 в. полеміку проти протестантів розпочав С. Яворський, уже з позицій рос. православія.

У другій пол. 17 в. П. л. (правос. й уніятська) набирає все більше теологічного характеру — суперечок за такі чи такі догми й богословські питання. Гострішим полемічним спрямуванням визначаються твори віленського єзуїта Павла Бойми „Stara wiara...“ (1668) й уніята Теофіла Рутки — „Goliat swoim mieczem porażony... “ (1689), проти яких виступили від правос.: Л. Баранович з трактатом „Nowa miara starej wiary...“ (1676), І. Ґізель, І. Ґалятовський. Останній був також ініціятором полеміки з юдейством й іслямом: твори „Łabędź“ (1679) та „Alkoran Machometów“ (1783).

Не зважаючи на темперамент і завзяття полемістів, гостроту вислову, включно з лайкою і знеславлюванням, пристосовування до своїх потреб текстів і фактів, П. л. дала низку цінних літ. творів, важливих також для історії церк. і політ. життя даного періоду, створивши водночас окрему добу в історії укр. літератури.

Література: Памятники полемической литературы в Западной Руси, тт. I — III. п. 1878 — 1903 (в серії: Русская Историческая Библиотека, тт. 4, 7, 19); Петров Н. Западнорусские полемические сочинения XVI века. У: Труды Киевской Духовной Академии, чч. 2 — 4. К. 1894; Студинський К. Пам’ятки полемічного письменства кін. XVI 1 поч. XVII в., т. І. Л. 1906; Возняк М. Іст. укр. літератури, т. II. Л. 1921; Грушевський М. Іст. укр. літератури, т. V. К. 1926 — 27; Чижевський Д. Іст. укр. літератури. Нью-Йорк 1956; Загайко П. Укр. письменники полемісти кін. XVI — поч. XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. К. 1957; Іст. укр. літератури, т. І. К. 1967.

І. Коровицький, Б. Кравців


Полетика Андрій Андрійович (бл. 1741 — бл. 1798), гром. діяч, брат Григорія. З 1758 р. військ. канцелярист; 1767 — бунчуковий товариш. 1784 р. обраний роменським (вдруге у 1797 — 98 pp.) пов. маршалком; у 1785 — 88 pp. — чернігівський губ. маршалок. Автор цікавого «Дневника пребывания Екатерины II в Киеве в 1787 г.». Послідовно обстоював дворянські права для якнайбільшої кількости коз.-шляхетських родів.

[Полетика Андрій (бл. 1739 — 41? — бл. 1798). — Виправлення. Т. 11.]


Полетика Василь (1765 — 1845), історик і гром. діяч, син Григорія Андрійовича. По закінченні Віленського Ун-ту, служив до 1790 р. в рос. армії. Був кілька разів маршалком шляхетства Роменського лов. (1802, 1805-12); дбав про школи та освіту. Автор праці: «Опыт рассуждений о первоначальных делах мира, древнем Египте, об ассирианах, мидянах и персах» (П., 1788) та кількох дрібніших, опублікованих у різних вид. того часу. Цікаве листування П. з Андріяном Чепою та Василем Чарнишем, вміщене у «К. Ст.» за січень 1893 р. Збирав матеріяли до історії України й мав її написати. На думку деяких дослідників (О. Лазаревський, В Горленко, Л. Майков, І. Борщак та ін.), він був разом з батьком (або й сам) автором «Історії Русів».

[Полетика Василь (* Петербурґ — † Коровинці, Романський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Полетика Григорій Андрійович (к. 1724 — 84), політ. і культ. діяч та письм. 18 в. родом з Роменщини. Після закінчення Київ. Акад. у 1745 р. був перекладачем латинської й нім. мов в АН у Петербурзі, а потім — у Синоді; у 1764 — 73 pp. гол. інспектор Морського Кадетського Корпусу. 1767 р. обраний депутатам від шляхетства Лубенського полку до «Комиссии о сочинении проекта Нового Уложения». В працях: «Сборник прав и привилегий малороссийского шляхетства», «Записка, как Малая Россия во время владения польского розделена была и о образе ее управления», «Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России» («Укр. Археографічний Зб.», ВУАН, К. 1926, т. 1), «Возражение на наставление Малороссийской Коллегии господину депутату Д. Наталину» («Чтения Московского Общества истории и древностей Российских», М. 1851, т. 3); «Мнение на читанный в 1768 г. в Комиссии „Проект прав благородных“» («Сборник Русского Исторического Общества», т. 36) і «Историческое известие...» («Укр. Археографічний Зб.», ВУАН, К. 1926, т. 1), обстоював принципи автономного устрою Гетьманщини й права укр. шляхетства. З 1773 р. П. оселився у с. Юдинові, Погарського пав. Помер у Петербурзі.

Крім згаданих вище, П. належать праці: «О начале, возобновлении и распространении учения и училищ в России и о нынешнем оных состоянии», «Записка о начале Киевской Академии» («Чтения в Историческом Обществе Нестора Летописца», т. XI); «Словарь на шести языках: на российском, греческом, латинском, французском, немецком и английском» (П., 1763) та кілька перекладів грец. філософів. На думку деяких дослідників, зокрема О. Лазаревського та декого з сучасних сов. істориків, П. був автором «Історії Русів».

[Полетика Григорій Андрійович (1725, Ромен [Ромни], Лубенський полк — 1784). — Виправлення. Т. 11.]

В. Омельченко


Полетика Григорій Іванович (бл. 1735 — 98), історик і дипломат, двоюрідний брат Григорія П., вихованець Київ. й Моск. академій і Петербурзького Акад. Ун-ту; з 1755 р. перекладач Колеґії Закордонних Справ; секретар рос. посольства при Римському імператорському дворі (з 1762) і радник рос. посольства у Відні (з 1770). Автор перекладів з латинської мови та ст. про запор. козаків, надрукованої 1788 р. у „Wiener Taschenkalender zum Nutzen und Vergnügen“. 1777 p. одержав від цісаря Йосифа II права австр. дворянства.


Полетика Іван (1726 — 83), медик, брат Григорія А. Вчився в Київ. Академії, а потім у Кільському (з 1746) й Лейденському (з 1752) ун-тах, де 1754 р. здобув ступінь д-ра медицини за дисертацію про спадкові хвороби («De morbis haereditariis»). 1755 p. був обраний проф. Мед. Академії в Кілі. З 1756 р. викладач Мед.-Хірургічної школи при Петербурзькому Сухопутному Шпиталі, пізніше був переведений на посаду дивізійного лікаря. З 1763 р. очолював Васильківський карантин б. Києва, а також працював у Києві, де особливо відзначився під час чумної епідемії у 1770-их pp.

[Полетика Іван (* Ромен [Ромни], Лубенський полк — † Васильків, Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Полетика Михайло (1768 — 1824), син Івана, секретар імператриці Марії Федорівни, автор філософічного трактату: «Essais philosophiques sur l’homme, ses principaux rapports et sa destinée, fondés sur l'expérience et la raison, suivis d’observations sur le beau» (видано без прізвища автора в Галле 1818; друге вид. П. 1822).


Полетика Петро (1778 — 1849), дипломат і культ. діяч першої пол. 19 в., син Івана П. З 1798 р. служив у Колеґії Закордонних Справ у Петербурзі, з 1802 р. був при різних рос. дипломатичних місіях, у 1817 — 22 pp. — надзвичайний посланник і повноважний мін. у ЗДА. Після того був сенатором і виконував різні доручення Мін-ва Закордонних Справ. Автор праці «A Sketch of the Internal Condition of the United States and Their Political Relations with Europe» (Балтімор, 1826) і спогадів, опублікованих у «Русском Архиве», т. 3 (1885).

[Полетика Петро (* Васильків бл. Києва — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Полетики, коз.-старшинський рід на Лівобережній Україні (можливо, правобережного походження), відомий з 17 в. Іван П., козак Лубенської сотні (1649); Павло П. (1709), значковий товариш Полтавського полку; син Павла, Андрій П. (бл. 1692 — 1773), війт роменський (1727 — 29), значковий товариш Лубенського полку, бунчуковий товариш (1749). З його синів особливо відомі: Андрій (див.), Григорій (див.), Іван (див.). У 18-19 вв. П. дали низку визначних політ. і культ. діячів, зокрема сина Григорія — Василя (див.), синів Івана Андрійовича — Михайла (див.) і Петра (див.), двоюрідного брата Григорія — Григорія (див.). З цього ж роду походив Володимир П. (* 1886), земський діяч на Полтавщині, маршалок Миргородського пов., який був у 1918 — 19 pp. першим секретарем укр. посольства у Відні.

В. О.


Поливанів Яр, с. Кельменецького р-ну Чернівецької обл., де Т. Пассек досліджувала (1949 — 51) єдине досі відоме укріплене трипільське поселення (2500 — 1700 pp. до Хр.) з залишками з каменю, кісток, рогу й глини, кістками свійських і диких тварин та мідяними виробами, що доводять його зв’язки з Семигородом (Т. Пассек «Трипольское поселение „Поливанов Яр“», 1951).


Поливанова Галина (* 1929), співачка, ліричне сопрано; закінчила Одеську Консерваторію, з 1953 р. солістка Одеського Держ. Акад. Театру Опери та Балету. Лавреатка Всесоюзного конкурсу клясичного співу (1957). Партії Мікаелі («Кармен» Ж. Бізе), Марії («Мазепа» П. Чайковського) та ін.

[Поливанова Галина (* Красне Село, тепер у складі Петербурґу), 1953 — 66 солістка Одеського Театру Опери та Балету. — Виправлення. Т. 11.]


Полин (Artemisia L.), рід зіллястих багаторічних, рідше дворічних і однорічних рослин або півкущів з родини кошичкоцвітих. На Україні 23 види; П. гіркий (A. absinthium L.), росте як бур’ян (на смітниках, полях, при шляхах) по всій Україні, має глікозиди, абсентин і анабсентин, етерову олію, туйол, туйон, азулен, чинбарні речовини, вітамін C, білок, смоли. В медицині використовують перев. листя та квітучі верхівки рослин для збудження апетиту і посилення діяльности органів травлення; П. звичайний, чорнобиль (A. vulgaris L.), по берегах річок, на вогких луках, як бур’ян по городах, садках. У Полиновому Степу ростуть: П. кримський (полинок, євшан; A. taurica Willd; також по всьому узбережжю Крим. піво.), П. несправжньо-запашний (A. pseudofragrans Klok); П. бошняківський [полинок; A. Boschniakiana (Bess.) DC] та ін. Деякі П. зустрічаються дико й у культурі: П. естрагон (A. dracunculus L.) культ. форма якого має 0,54% етерової олії (на суху вагу), листки та стебла вживають при соленні огірків як прянощі; П. однорічний (A. annua L.) росте дико й у культурі, як ароматична рослина, та ін.


Полиняк-Лисогір Марія (* 1915), співачка, ліричне сопрано, нар. у ЗДА, дружина Йосипа Л. Солістка театру Сіті Сентер Опера в Нью-Йорку; виступає в концертах, виконує партії в укр. операх («Катерина» М. Аркаса, «Відьма» П. Печеніги-Углицького та ін.).


Полівка Їржі (Polívka Jiří; 1858 — 1933), видатний чес. філолог і фолкльорист, проф. Празького Ун-ту, акад. Чес. й ін. АН, ВУАН (з 1924), д. чл. НТШ. П. автор низки праць з історії і діялектології слав. мов (у тому ч. й діялектології Спішу); як дослідник слов. фолкльору в дусі порівняльно-іст. школи О. Веселовського, широко використовував й укр. матеріяли (зокрема в огляді дослідів сх.-слов’янських казок «Slovanské pohádky» I, 1932), також при дослідах апокрифів і давніх повістей. П. друкувався у «ЗНТШ», у вид. ВУАН; у нім., чесь. і поль. наук. ж. давав огляди укр. праць з етнографії й історії давньої літератури; підтримував наук. зв’язки з І. Франком і В. Гнатюком.

[Полівка Їржі (Polívka Jiři) (* Еннс, Австрія — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Полівкові, норицеві (Arvicolidae), родина ссавців ряду гризунів (за ін. системами — підродина родини хом’якових або родини мишачих), дрібні мишоподібні тварини з короткими ногами і хвостом та маленькими вухами; живляться рослинною їжею, серед них чимало шкідників с.-г. культур; населяють найрізноманітніші місця. На Україні 11 видів, з них найнебезпечнішими шкідниками є: нориця — Н. (полівка) звичайна сіра (Microtus arvalis Pall.) поширена по всій Україні; у Степу розповсюджена Н. гуртова (Microtus socialis Pall.); Н. ліс. руда (Clethrionomys glareolus Schreb.) поширена у ліс. і лісостеп. смутах та в Карпатах; у сх. Степу — Н. степ. (строката степ., Lagurus lagurus Pall.); на Зах. Україні — Н. підземна (Microtus subterraneus de Selys — Long.), у субальпійській зоні та на зах. Кавказі — Н. снігова (Microtus nivalis Mart.). До водного й напівводного способу життя пристосована Н. водяна (Arvicola terrestris L.), поширена по всій Україні, перев. над берегами водойм.


Поліграфічна промисловість, галузь пром-сти групи «Б», що виготовляє продукцію друку: книжки, періодику, мапи, плякати, формуляри, печатки тощо. До цієї пром-сти належать друкарні, типографії, книжкові фабрики, але не в-ва. Перша друкарня на Україні була заснована у Львові 1573 р. (див. Друкарство). У 1921 р. нараховувалося 1 042 друкарні, у більшості дрібні. У 1946 р. до — 658, 1963 — 604. П. п. зосереджена гол. ч. у Києві (бл. 65% всієї продукції України), далі йдуть Донецьке, Харків, Одеса, Львів. Продукція П. п. в УССР була така (кн. й журн. — млн друкованих аркушів-відбиток; газ. — млн примірників річного накладу):

Роки

Книжки

Журнали

Газети

1913

50,1

8,4

?

1925

169,0

37,6

174,0

1930

515,9

80,4

455,4

1935

372,9

33,6

853,6

1940

379,2

43,4

1 373,6

1945

91,2

8,0

410,3

1950

714,2

28,0

871,4

1955

800,9

71,3

1 078,7

1960

1 048,5

131,0

1 600,7

1965

1 072,3

295,5

2 063,5

У 1968 р. в УССР було видано: книжок — 7 615 назв (у тому ч. укр. мовою 2 944) накладом 126 475 000 примірників (у тому ч. укр. мовою 96 202). На душу населення у 1968 р. в УССР друкувалося: книжок 2,7, журн. 3,0, газ. 64,6; числа для Рос. СФСР: 8,4, 14,7, 159,3; для всього СССР: 5,8, 9,7, 112,2.

Коливання в продукції П. п. (див. діяграму) віддзеркалюють також і політ. події, особливо у 1930-их pp.

Не зважаючи на зростання продукції, П. п. на Україні є дуже відсталою. Так, за ч. друкованих аркушів-відбиток у 1940 р. в УССР друкувалося лише 13,3% кн. і 4,2% журн. СССР, а у 1966 — ледве 8,3% і 3,6%. Друк газ. в УССР за річним накладом у 1940 р. становив 18,2% від всього СССР, а у 1966 — тільки 9,5% (частка населення УССР в СССР 19,6%). Особливо укр. П. п. відстає порівняно з Росією, де сконцентрована сов. П. п. Так, у 1940 р. на душу населення України друкувалося тільки 39% кн. і 74% газ. порівняно з тим, що друкувалося в Росії, а у 1967 — ледве 33% і 57%. Продукція рос. П. п. заливає укр. ринок і сильно сприяє русифікації. Підприємства П. п. на Україні менші розміром і відсталі техн. Офсетним та глибоким друком друкується менше, ніж 10% продукції. Наклади кн. і жур. також здебільша малі, а вживання стереотипного устаткування оплачується тільки при накладах понад 25 000.

Література: Поліграфія і вид. справа, міжвідомчий респ. наук.-техн. зб. Л. 1964 и далі; АН УРСР. Ін-т Мистецтвознавства, фолкльору та Етнографії. Книги і друкарство на Україні. К. 1964; Книжкова Палата УРСР. Преса Укр. РСР 1917 — 1966, статистичний зб. X. 1967; Всесоюзная Книжная Палата. Печать СССР в 1967 г. Статистические материалы. М. 1988.

В. Голубничий


Полікарп, письм. 13 в., чернець Києво-Печерської Лаври. Його твори (1222 — 23) поклали основу Києво-Печерського Патерика: оп. про деяких печерських подвижників.


Полікарп Сікорський (світське ім’я Петро; 20. 6. 1875 — 22. 10. 1953), митр. УАПЦ. Син овящ. з с. Зеленьки на Київщині, закінчив Київ. Духовну Семінарію (1898) та юридичний фак. Київ. Ун-ту (1906 — 10, як вільний слухач). У 1908 — 18 pp. працював у Київ. Духовній Консисторії. У роки укр. державності був начальником госп. відділу М-ва ісповідань (1918 — 19) і віцедир. Департаменту заг. справ (1919 — 21). З урядом УНР переїхав до Польщі й оселився в Крем’янці; 1922 р. прийняв чернечий постриг і був намісником Дерманського манастиря, архимандритом Мелецького, настоятелем Загаєцького, намісником манастиря у Вільні та настоятелем Жировицького. 22. 4. 1932 хиротонізований на єп. луцького, вікарія Волинської єпархії. Жадних адміністративних функцій у той час не виконував, бо навіть візитації сіл, в яких він промовляв укр. мовою, поль. владою були припинені. Єп. П. працював над перекладом на укр. мову богослужбових книг.

З приходом большевиків був усунений з луцької катедри і на його місце приїхав з Ленінграду архиєп. Миколай Ярушевич. Єп. П. дістав призначення до Володимира, але, не визнавши моск. патріярха і не поїхавши до Москви (єдиний з єп. Волині), залишився у Луцькому (правив у Чеснохресній церкві). За нім. окупації 11. 8. 1941 піднесений митр. Діонисієм у сан архиєп. (з титулом луцького і ковельського) з дорученням керувати церк. життям зах. частини Волині. 24. 12. 1941 митр. Діонисій призначив його тимчасовим адміністратором (екзархом) Правос. Автокефальної Церкви на Україні. Хиротонією єп. УАПЦ, доконаною разом з митр. Олександром Пинським, відновив ієрархію УАПЦ. У травні 1942 р. Собор єп. УАПЦ в Києві надав йому титул митр. У січні 1944 р. після зайняття Волині большевиками виїхав до Польщі; пізніше на Словаччину й до Німеччини та очолював УАПЦ на еміґрації. 1950 р. переїхав до Франції; помер і похоронений у Парижі.

У першій частині «Енциклопедії Українознавства» (стор. 618, 8 — 3 рядки знизу) надруковано: «в часи першої сов. окупації Зах. України під пресією окупаційної рос. влади волинські єп. Олексій та Полікарп признали над собою зверхність моск. патріярха». Та інформація про єп. Полікарпа була помилкова.

[Полікарп Сікорський (світське ім’я Петро) († Ольне-су-Буа бл. Парижу; похований на цвинтарі Пер-Ляшез у Парижі). — Виправлення. Т. 11.]


Полікарпов-Орлов Федір († 1731), рос. філолог, перекладач і керівник (з 1709) моск. синодальної типографії, учитель у Слов’яно-гр.-латинській академії, приятель Д. Тупталенка; з доручення Петра I перевидав «Славенскую грамматику» М. Смотрицького (1721) за її першим вид. 1619 p., допускаючи в ц.-слов. мові й рос. форми, введені у вид. 1648 p.; склав ц.-слов.-грец.-лат. словник («Лексиконъ треязычный...», 1704), користуючися м. ін. таким самим рукописним словником Є. Славинецького.


Поліклініка, лікувально-профілактичний заклад, призначений для спеціялізованої мед. допомоги прихожим хворим та для лікування їх вдома. П. поділяються на дитячі і для дорослих, відкриті (для всього населення) та закриті (для спеціяльних прошарків населення). До складу кожної П. мусять входити лікарі з усіх мед. фахів. На Україні П. організаційно здебільше об’єднані з лікарнями. У 1966 р. на Україні було 9 014 амбуляторно-поліклінічних установ (див. також Охорона здоров’я).


Поліметалеві руди, руди, які містять кілька металів, звич. оливо і цинк з домішкою срібла. На Україні П. р. відомі в Донбасі й на Закарпатті.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.