[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2451-2464.]

Попередня     Головна     Наступна





Раднаргоспи, ради нар. госп-ва, держ. органи територіяльного управління й плянування пром-стю УССР і СССР, що існували 1918-31 і 1957-64. Перші місц. Р. на Україні були створені у січні 1918 Півд. Радою нар. госп-ва Донецько-Криворізького басейну для управління націоналізованими підприємствами під керівництвом Вищої Ради Нар. Госп-ва РСФСР. У період воєнного комунізму Р. були у постійному конфлікті з органами робітничого контролю. У. pp. НЕП Р. на місцях були ліквідовані, і замість них утворено галузеві трести, синдикати й об’єднання, але у межах УССР існувала Вища Рада Нар. Госп-ва України (після утворення СССР, Рада Нар. Госп-ва УССР — її очолював до 1931 В. Голубович, підпорядкована Вищій Раді Нар. Госп-ва СССР). У 1932 — 34 Вища Рада Нар. Госп-ва СССР, Рада Нар. Госп-ва УССР, трести й синдикати були ліквідовані і створено союзні й союзно-респ. галузеві нар. комісаріяти, а з 1946 — мін-ва.

У травні 1957, після ліквідації більшости мін-в, Р. відновлено як територіяльно-плянові органи управління екон.-адміністративних р-нів (див. Районування економічне). В УССР утворено 14 P., яким підпорядковано майже всі пром. підприємства (за винятком воєнних). Їх завданням було виконувати пляни, складені Держплянами СССР і УССР, складати пляни підприємств, наглядати за їх виконанням, розподіляти кадри й фондовану продукцію, керувати зв’язками між підприємствами. Р. виявили тенденцію до «містництва», тобто інтереси своїх р-нів ставити понад інтереси ін. р-нів і республік. 1960 створено респ. Укрраднаргосп, який очолював М. Соболь, а 1962 — Раду Нар. Госп-ва СССР; 1962 відбулася централізація й укрупнення P.; їх ч. на Україні скорочено до 7. Одночасно обмежено функції держплянів виключно перспективним плянуванням, а складання і виконання щорічних плянів передано РНГ УССР і СССР. З падінням Хрущова 1965 ліквідовано всі Р. й відновлено централізовану галузеву систему мін-в, подібну до часів Сталіна. Держпляни також відновили свої попередні функції, хоч значення територіяльного плянування й районування у розрізі респ. помітно послабло.

В. Голубничий


Радомишль (III — 10), м. на Київ. Поліссі, на правому березі р. Тетерева, р. ц. Житомирської обл.; 10 500 меш. (1970). Р. вперше згадується в літопису 1150 п. н. Мічеськ; у 1746-95 осідок київ. уніятських митр., з 1795 — пов. м. Волинської, 1797 — Київ. губ. 1897 р. 11 200 меш. (у т. ч. 1/3 жидів), 1926 — 12 900. Пром-сть: ліс, мебльова, харч., крохмалева, пивоварна, будів. матеріялів тощо.


Радомишльська стоянка, пізньопалеолітична стоянка з околицях м. Радомишля, розташована на плято підвищеного лівого берега р. Тетерева, досліджена 1957 і 1959 І. Шовкоплясом. Залишки п’ятьох житлових наметоподібних конічних споруд, розташованих півколом, та окремо сховище великих кісток мамута. Р. с. належить до оріньякської культури і свідчить про раннє заселення багнистого Київ. Полісся.


Радруж, с. на Любачівщині (тепер у Ряшівському воєводстві Поль. Нар. Респ.) з дерев’яною церквою св. Параскеви з першої пол. 17 в., що в ній зберігся один з найстаріших стінописів, сюжетно і композиційно поєднаний з іконостасом. Цінні ікони 15 в. (св. Микола) у Львівському Музеї Укр. Мис. тецтва.


«Радуга», літ.-мист. гром.-політ. місячник у Києві, орган Правління Спілки письм. України. Виходить рос. мовою і має не так літ.-мист. значення (бо містить твори другорядних рос. письм., що живуть на Україні і переклади з укр.), як політ.: одне з гол. його призначень — бути засобом русифікації. «Р.» мала низку попередників: 1927 — 32 — «Красное Слово» (Харків), 1933 — «Литстрой» (Харків), 1934 — 37 — «Советская литература» (Харків, з 1935 — Київ), 1951 — 63 — «Советская Украина», а з ч. З 1963 — під сучасною назвою.


Радуль (II — 11), с. м. т. на Чернігівському Поліссі, над Дніпром, Ріпкинського р-ну Чернігівської обл.; 2 700 меш. (1966).


Радченко Андрій (* 1900), фахівець з економіки праці та механізації сіль. госп-ва, родом з Сумщини. Проф. (з 1960), завідувач відділом економіки сіль. госп-ва Ін-ту Економіки АН УРСР. Праці про продуктивність праці та ефективність капіталовкладень у колгоспах і МТС.

[Радченко Андрій (1900, Охтирка — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Радченко Володимир (1916 — 69), літературознавець і критик родом з Київщини, співр. Ін-ту Літератури АН УРСР. Співавтор «Нарису історії укр. радянської літератури» (1954) та «Історії укр. літератури» (1956), автор монографії про О. Гаврилюка «Безсмертя борця» (1956).


Радченко Гліб (* 1914), маляр родом з Харкова, закінчив Харківський Художній Ін-т; з 1950 у Канаді; портрети, пейзажі («Дніпро на світанку», «Захід сонця», «Маки»), ікони.


Радченко Зінаїда (? — 1916), етнограф, дослідниця укр.-білор. нар. музики і фолкльору. Видавець-ред. зб. пісень «Гомельские народные песни белорусские и малорусские» (1888) та «Сборник малорусских и белорусских народных песен Могилевской губернии Гомельского уезда, Дятловичской волости» (1911).

[Радченко Зінаїда (1839 — 1916). — Виправлення. Т. 11.]


Радченко Клавдія (* 1930), оперова співачка-сопрано, родом з Білоцерківщини. Училася в Київ. Консерваторії, з 1957 солістка Київ. театру опери й балету. Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського і «Різдвяна ніч» М. Лисенка), Галя («Назар Стодоля» К. Данькевича), Дівчина («Тарас Шевченко» Ю. Майбороди), Тетяна, Ліза («Євгеній Онєґін», «Пікова дама» П. Чайковського), Чіо-Чіо-Сан в одноіменній опері Пуччіні та ін. гол. ролі у світовому репертуарі.

[Радченко Клавдія (* 1929, Біла Церква). — Виправлення. Т. 11.]


Радченко, Олександер (* 1894), композитор і дириґент, родом з Полтавщини, студіював у Одесі. З 1919 капельмайстер у Червоній Армії, з 1923 дириґент самодіяльних гуртків у Одесі, з 1930 зав. муз. частиною в театрі ім. М. Заньковецької у Запоріжжі й Львові (1944 — 64). Учитель і дириґент муз. шкіл Запоріжжя і Дніпропетровського. Твори для симфонічної оркестри: «Трагічна поема», «Увертюра-фантазія на укр. нар. теми», численні твори для духової оркестри, обробки нар. пісень, музика до драматичних вистав (бл. 500).

[Радченко Олександер (1894, Лохвиця — 1975, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Радченко Сергій (1880 — 1942), соцгігієніст родом з Конотопу на Чернігівщині, у 1907 закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту, з 1924 асистент, з 1929 — керівник катедри соц. гігієни Київ. Мед. Ін-ту. Праці присвячені історії земської медицини, питанням охорони здоров’я та санітарної освіти.


Радчук Федір (* 1902), актор характерного пляну родом з Волині. З 1921 у Київ. Театрі ім. Т. Шевченка, з 1923 у «Березолі», з 1935 у Харківському Держ. Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка. Кращі ролі: Яґо («Отелло» В. Шекспіра), Сантос («Урієль Акоста» К. Ґуцкова), Горіє де Сант Круа («Жакерія» за П. Меріме), Лизогуб і Бублик («Богдан Хмельницький» та «Платон Кречет» О. Корнійчука).

[Радчук Федір (1899, Окунин, Володимир-Волинський пов. — 1986, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Радянофільство, див. Совєтофільство.


«Радянська Жінка», гром.-політ. ілюстрований місячник, орган Укр. Респ. Ради Проф. Спілок і Спілки Письм. України, виходить у Києві з 1946. Поряд пропаґандивних ст. про участь і досягнення сов. жінок у госп., політ., наук. і культ. житті, містить поради щодо виховання дітей, охорони здоров’я, домашнього побуту, моди тощо. «Р. Ж.» «борються» за мир і демократію у світі, але не реаґує на визиск, безправ’я і переслідування вільної думки на Україні. В ж. співробітничають визначні сов. письменниці. Наклад «Р. Ж.» 1,7 млн примірників (1973).


«Радянська Культура», півтижневик, орган Мін-ва Культури УРСР та Респ. комітету профспілки працівників культури, що виходив у Києві в 1955 — 65 pp., замість газ. «Радянське Мистецтво». Газ. містила популярні інформації про різні ділянки мистецтва, кладучи гол. наголос на мист. самодіяльність; клюби тощо. З квітня 1965 виходить п. н. «Культура і Життя».


«Радянська Література», літ.-мист. місячник 1933 — 41, орган Спілки письм. України (перші два роки — оргкомітету цієї спілки), спочатку в Харкові, з 1934 — в Києві. «Р. Л.» була першим літ. журн., що постав по ліквідації літ. орг-цій і їх друкованих органів та мав призначення уніфікованого органу для утвердження ссц. реалізму. Його поява збігається з періодом репресій і розгрому укр. літератури. Керівну ролю в «Р. Л.» відогравали такі партійні літератори, як І. Микитенко, О. Корнійчук, а першим ред. був І. Кулик. З поч. війни 1941 журн. перестав виходити. Замість нього в Уфі розпочато вид. журн. «Українська література».


«Радянська Музика», орган Правління Спілки радянських композиторів України, виходив у Харкові 1933 — 34 (місячник) й у Києві 1936 — 41 pp. (двомісячник); ред. А Ольхівський і О. Білокопитов. Вийшли 54 чч. «Р. М.» була ідейно унапрямлювана Спілкою композиторів СССР. Велика частина ст. в «Р. М.» служила партійно-пропаґандивним цілям.


«Радянська Освіта», газ. для вчителів і працівників нар. освіти в Києві, з 1940 орган Наркомосвіти УРСР і ЦК Профспілки працівників початкової і сер. школи з 1960 орган мін-в — освіти УРСР. вищої і сер. спеціяльної освіти УРСР та Респ. комітету профспілки працівників освіти вищої школи і наук. установ УРСР. Виходить двічі на тиждень. «Р. О.» містить матеріяли з питань навчання і ком. виховання в учбових закладах УССР усіх типів.


«Радянська Освіта», гром.-пед. місячник, орган Нар. Комісаріяту Освіти УРСР і Укрбюра ЦК Робітників Освіти, виходив у Харкові з 1923, спершу за гол. ред. О. Шумського, пізніше М. Скрипника. «Р. О.» відогравала значну ролю в справах українізації школи. У 1931 об’єднана з ж. «За політех. освіту» в новий ж. «Політех. Школа» (1932 — 34).


«Радянська Україна», газ. у Києві, орган ЦК КПУ, Верховної Ради і Ради Мін. УРСР; виходить 6 разів на тиждень, наклад 520 000 (1971).

Заснована у Харкові 1919 п. н. «Коммунист» (рос. мовою), як орган ЦК КПУ і харківського губкому, українізована 16. VI. 1926 п. н. «Комуніст» («К.»), 1934 перенесена до Києва (у зв’язку з зміною столиці УРСР). Після ліквідації щоденника «Вісті ВУЦВК» «Р. У.» стала з 15. V. 1941 також органом Верховної Ради УРСР. Під час війни виходила у Вороніжі, Ворошиловграді, Саратові, Москві та Харкові; від 1944 у Києві. З 1. 2. 1943 виходить під теперішньою назвою.

Найбільшого значення і розквіту газ. досягла після українізації, коли поряд «Вістей ВУЦВК», «К.» був провідною політ. газ. УССР. В газ. друкувалися, крім власних журналістів, ст. політ. діячів УССР, а також провідних комуністів ін. респ. та закордону. У 1930 — 32 «К.» виходив щоденно (по 359 — 360 чч. на рік), досягши 450 000 накладу в 1932. У роки сталінського терору ред. і співр. «К.» були репресовані. Від січня 1938 в Києві почала виходити паралельна респ. газ. рос. мовою «Советская Украина» (тепер «Правда Украины»), накладом 345 000, при чому наклад «К.» становив бл. 360 000. По війні наклад «Р. У.» залишився стабільним (400-500 000 примірників): одночасно дві центр. політ. газ. в Москві — «Правда» та «Известия» досягають зростання накладів до 8 — 10 млн кожна, а кількість примірників, розповсюджуваних на Україні, значно перевищує весь наклад «Р. У.». Так, 1970 газ. «Правда» передавано на Україну фототелеграфом або друковано з матриць у Києві (750 000 примірників денно), Харкові (270 000), Донецькому (250 000), Дніпропетровському (210 000), Львові (160 000) і т. д.; «Известия» друкувалися у Києві (1 100 000), Харкові (300 000) та кількох обл. центрах. Київ. респ. газ., крім «Р. У.», яка друкується також у Львові, друкуються тільки в Києві і часто надходять у продаж з запізненням. Завдяки такій вид. і кольпортажній політиці парнії укр.- мовна преса стала меншостевою на Україні, а респ. газ., у тому ч. «Р. У.», є властиво реґіональним додатком до великих моск. газ. Останні перевищують київ. пресу розміром (як правило 6 стор. проти 4-сторінкових київ. газ.), тематикою і вищим інтелектуальним рівнем, зокрема ширшою закордонною інформацією («Р. У.» не має закордонних кореспондентів), проф. рівнем (здібніших укр. журналістів переводять на працю в Москву) і, врешті, тим, що вони раніше, ніж київ. газ., доходять до рук читача на Україні. У самій УССР комсомольська газ. «Молодь України» має вищий наклад (850 000).

У 1970 в ред. «Р. У.» працювало 95 журналістів, у тому ч. 60 т. зв. творчих співр. (з них 35 працювало у ред., а 25 були кореспондентами). Разом з «Правдою Украины» «Р. У.» належить до найбільших за ч. працівників загальнополіт. респ. газ. СССР (газ. «першої категорії»). Склад ред. «Р. У.» належить до союзної «номенклятури», встановлюється у кожному випадку відповідною ухвалою ЦК КПСС, а не ЦК КПУ. Якщо «Известия» призначені в основному міськ., зокрема інтеліґентському читачеві та працівникам держ. апарату, а «Правда» — чл. партії, «Р. У.» повинна б орієнтуватися на партійно-сов. апарат і на інтеліґенцію м. і с. в УССР; на ділі «Правда Украины» присвячує більше місця проблематиці пром-сти, міста, науки і техніки. «Специфікою «Р. У.» є виступи проти укр. «буржуазних націоналістів» і взагалі матеріяли ідеологічно-пропаґандивного типу. Літ. і мист. критика газ. відзначається консерватизмом та догматизмом навіть на тлі сов., особливо моск. преси.

[„Радянська Україна“. З 8.10.1991 перейменовано на „Демократичну Україну“. — Виправлення. Т. 11.]

Р. Ш.


«Радянська Україна», журн. Президії Верховної Ради УРСР, заснований 1921 в Харкові як «Бюллетень Всеукраинского Центрального Исполнительного Комитета и Советов Рабочих, Крестьянских и Красноармейских Депутатов». З 1924 українізований на «Бюлетень Всеукр. Центр. Виконавчого Комітету Рад» (тижневик), з 1925 п. н. «Радянська Україна» (двотижневик), з 1926 місячник, з 1936 виходив у Києві. Від 10 ч. 1938 мав підзаголовок: Журн. Президії Верховної Ради УРСР. Ліквідований після 4 ч. 1939. Відтоді УССР не має журн., присвяченого праці урядових установ, і на її. території поширюється всесоюзний ж. «Советы депутатов трудящихся», наклад понад 700 000 (1972).


«Радянська Школа», держ. учбово-пед. в-во УССР. Засноване 1930 в Харкові, воно увійшло до складу створеного тоді ж Держ. Вид. Об’єднання України (ДВОУ) і по ліквідації ДВОУ у 1934 помітно занепало, хоч і далі діяло як окреме респ. в-во із завданням видавати підручники і методичну літературу для вчителів. Згодом поширило діяльність на видавання мист. і наук.-популярної літератури для шкільних бібліотек, словників, журн. тощо. Підпорядковане Мін-ву Освіти УССР. Обсягом своєї книжкової продукції «Р. Ш.» є найбільше в-во УССР. За час з 1930 по 1959 «Р. Ш.» видала 4 916 назв кн. заг. накладом 589,3 млн примірників; 1961 — 899 кн. і брошур накладом 54 190 000 примірників, 1964 — 804 видань — 45 426 000 накладу, у 1966 — 611 і 42 239 000 накладу, у 1968 — 582 і 46 971 000 і 1970 — 526 і 45 221 000 примірників.


«Радянська Школа», наук.-пед. місячник, орган Мін-ва Освіти УРСР, виходить у Києві з 1945, як продовження «Ком. Освіти» (1931-41). Журн. призначений для учителів різних типів шкіл, містить ст. з питань орг-ції нар. освіти, педагогіки і психології, пед. освіти, практики навчально-виховної роботи в заг.-осв. школах усіх типів тощо. Гол. ред. О. Мазуркевич. з 1958 — М. Хлоп’ячий.


«Радянське Закарпаття», неперіодичний літ.-мист. альманах, виходив в Ужгороді 1947 — 57 pp. (1958 — 59 п. н. «Карпати») укр. і рос. мовами; кілька чч. вийшло угор. мовою. Містив також матеріяли з історії, етнографії і краєзнавства Закарпаття.


«Радянське Кіно», журн. гол. управління кіно-фото пром-сти при Раді Нар. Комісарів УРСР «Українфільм», з 1937 орган управління для справ мистецтв при Раді Нар. Комісарів УРСР, виходив у Києві 1935-38; ст. про визначних сов. і закордонних кінорежисерів, фільмову музику, дитячі фільми тощо. Вийшло 26 чч.


«Радянське Літературознавство», наук. журн. теорії, історії літератури і критики, орган Ін-ту Літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР і Спілки письм. України; виходить з 1957 в Києві, спочатку як двомісячник, з січня 1965 — місячник. Перший ред. (1957 — 61) — О. Білецький, згодом І. Дзеверін. Наслідком цієї зміни наук. рівень журн. помітно знизився. Назагал великий розділ теорії літератури обмежується полем фіктивного теоретизування навколо питань соц. реалізму. Познаки партійно-пропаґандивного характеру часто мають і ст. з історії літератури й критики, при майже повній відсутності як матеріялів про сучасні прямування світової літератури, так і про зв’язки укр. літератури з літературами Зах. і Сх. До зниження рівня «Р. Л.» спричинилося ще посилення репресій проти укр. культури з поч. 1960-их pp., наслідком чого зайшло звуження тематики, а низка авторів була позбавлена права друкуватися в ньому (І. Дзюба, І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Іванисенко та ін.). Врешті, на рівні «Р. Л.» позначається заг. занепад укр. літературознавства, спричинений вимиранням учених старої школи (С. Маслов, О. Білецький, П. Попов, Є. Ненадкевич та ін.), на місце яких приходять вихованці сов. школи, серед яких майже немає знавців старої укр. літератури, так що тематика «Р. Л.» дедалі більше звужується до дослідження літ. явищ 19 і 20 в., а типовими дослідниками стають фахівці з питань взаємозв’язків укр. літератури з рос. (Н. Крутікова) або теорії соц. реалізму (М. Шамота). Це помітне, зокрема, на поступовому заниканні на початках добре задуманого розділу — публікації і повідомлення.

[„Радянське Літературознавство“. З 1990 перейменовано на „Слово і Час“. — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


«Радянське Мистецтво», ілюстрований тижневик, орган Київ. Профради. виходив у Києві 1928 — 32. У ж. обговорювано перев. питання укр. театру і драматургії, діяльність клюбів тощо; ред. К. Кравченко; вийшло 98 чч.


«Радянське Мистецтво», тижневик Комітету в справах мистецтв при Раді Мін. УССР, утворений на базі реорганізованої в травні 1945 газ. «Література і Мистецтво» (на «Р. М.» і «Літ. газету»); виходив у Києві в 1945 — 54 pp. «Р. М.» було типово пропаґандистською газ. з притаманним на ті часи звеличенням Сталіна й партії. Ред. його були Ю. Костюк, О. Борщагівський та ін.


«Радянське Право», місячник (до 1963 двомісячник), єдиний правничий журн. на Україні, орган Мін-ва Юстиції, Верховного Суду і Прокуратури УРСР та Ін-ту держави і права АН УРСР, виходить з 1958 у Києві; гол. ред. В. Зайчук, з 1964 — Д. Панасюк. Крім заг.-політ. ст. «Р. П.» містить ст. з іст. і теорії сов. держави та права, суд.-слідчої та адвокатської практики, деякі тексти кодексів і законів УРСР, постанов Верховного Суду УРСР. правні консультації, хроніку, рецензії та бібліографію правничої літератури. У цілому журн. є інтерпретатором партійної лінії на відтинку права.

[„Радянське Право“. З 1992 перейменовано на „Право України“. — Виправлення. Т. 11.]


Радянське право, див. Право.


«Радянське Село», тижнева газ. для селян Правобережжя, заснована 20. 6. 1924 у Києві, як орган губкому КП(б)У. Перенесена 6. 11. 1925 до Харкова і реорганізована, після об’єднання з газ. «Сел. Правда» (1921 — 25), як всеукр. сел. газ., орган ЦК КП(б)У з періодичністю 3 рази на тиждень, накладом 165 000, згодом 600 000 (найбільш масова газ. УССР); ред. С. Пилипенко. Серед авторів «Р. С.» особливою популярністю користувався О. Вишня; в газ. писали також провідні діячі партії та уряду: Г. Петровський, В. Чубар, М. Скрипник та ін. 1. 1. 1933 «P. C.» перейменовано на «Колгоспне Село», а з 31. 12. 1934 ліквідовано. Відтоді до 1939 (див. «Сіль. Вісті») в УССР не було жадної центр. газ., призначеної для села.


«Радянський Книгар», орган Всеукр. Ради з’їздів в-в та книготорг. орг-цій, виходив 1929 — 32 pp. у Харкові, спочатку як двотижневик, з 1931 декадних з неперіодичними додатками: «Рекомендаційні списки», «Книжкові Новини», «Бюлетень на книжково-журнальну продукцію УССР» та ін.


«Радянський Кредит», місячник, ж. с.-г. кредиту УССР, виходив у Харкові 1925 — 28 pp., вид. Укрсельбанку; ред. В. Богуцький. По 6 ч. у 1928 «P. K.» був об’єднаний з ж. «Кооп. Село» (з 1922), і на цій базі постав двотижневик «Кооп. Громада» (1928 — 30).


«Радянський Львів», літ.-мист. і гром.-політ. ж. Львівської орг-ції Спілки сов. письм. України. Виходив з липня 1945 до лютого 1951. Продовженням «Р. Л.» став «Жовтень».


Радянський народ, див. Совєтський народ.


Радянський патріотизм, див. Совєтський народ.


«Радянський Письменник», книжкове в-во Спілки письм. України, засноване у Києві 1939. Випускає перші вид. творів чл. Спілки письм. України, серію творів укр. клясиків літератури «Бібліотека поета», новинки з чужоземних літератур укр. мовою та ін. У 1939 — 59 в в-ві «Р. П.» видано 1 278 назв заг. накладом 22 215 000 примірників і у 1963-66 — 469 назв заг. накладом 9 633 000.

[„Радянський Письменник“. З 1992 перейменовано на „Укр. Письменник“. — Виправлення. Т. 11.]


«Радянський Селянин», популярний ілюстрований двотижневик, вид. Наркомзему УРСР, виходив 1924-31 у Харкові (162 чч.), з 1926 з с.-г. календарем; ред. В. Рум’янцев.


«Радянський Селянин», призначена для селянства зах. обл. України газ., орган ЦК КП(б)У; виходила тричі на тиждень у Києві 1945 — 49 pp.


«Радянський Статистик», орган Центр. Статистичного Управління УРСР, виходив 1924 — 31 pp. у Харкові з різною періодичністю (тижневик, двотижневик і місячник); ред. М. Авдієнко.


«Радянський Театр», двомісячник Управління мистецтв Нар. Комісаріяту Освіти, виходив у Харкові з серпня 1929 до 1931 (16 чч.). «P. Т.» висвітлював питання теорії, іст., практики театру та інформував про театральне життя УССР, СССР і закордону. На стор. «P. T.» відбувся диспут (гол. з приводу вистав «Нар. Малахія» М. Куліша і «Диктатури» І. Микитенка у «Березолі») на тему мист. шукань у театрі, у якому взяли участь Л. Курбас («Треба перемінити окуляри», «На дискусійний стіл»), М. Скрипник («Театральний трикутник»), В. Сухино-Хоменко («Нотатки про театр»). Активним співр. «P. T.» був Я. Мамонтов.


Радянські партійні школи (Радпартшколи), див. Партійна освіта.


Раєвська-Іванова Марія (1840 — 1912), малярка і педагог, родом з Харківщини, студіювала в Дрездені; перша жінка в Рос. Імперії з званням мистця. Р.-І. відкрила 1869 в Харкові школу малювання, на базі якої постала 1896 Міська школа малювання, перетворена 1912 на Художнє училище. Р.-І. авторка підручника «Азбука рисования для семьи и школы» (1879). Твори Р.-І. (олії і акварелі) позначені впливом академізму: Автопортрет (1866), «Смерть селянина на Україні» (1868) та ін.

[Раєвська-Іванова Марія (* Гаврилівка — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Аркадій (1848 — 1916), ветер. лікар, нар. у Воронежі. З 1884 проф. і дир. Харківського Ветер. Ін-ту, засновник ветер.-бактеріологічної станції при ньому й курсів для удосконалення ветер. лікарів. Р. — реформатор вищої ветер. освіти на Україні й у Росії, ініціятор виготовлення вакцин проти інфекційних хвороб тварин, автор одних з перших підручників з ветеринарії в Рос. Імперії. Праці Р. поисвячені питанням ветер. епізоотології, мікробіології, патологічної анатомії та гістології.

[Раєвський Аркадій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Борис (* 1892), біофізик родом з Чигирина, до 1920 старший асистент Київ. Ун-ту, згодом на еміґрації. Доц. (з 1929) і довголітній проф. (з 1934) Франкфуртського Ун-ту, чл. біофізичного Ін-ту Макса Плянка у Франкфурті (1937 — 66 його дир.). Праці і винаходи з ділянок: радіології, радіобіології, біофізики високих частот і надзвуків, охорони проти іонізуючого опромінення.

[Раєвський Борис (1893 — 1974, Франкфурт-над-Майном). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Олександер (1872 — 1924), конструктор паротягів родом з Харкова; з 1900 — конструктор Харківського паровозобудів. зав., з 1910 у Петербурзі. Розробив проєкт паровоза серії «М» та брав участь у конструюванні ін. паровозів і першого в СССР тепловоза.

[Раєвський Олександер (1872 — 1924, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Олександер (* 1891), психолог родом з Києва; викладач (з 1917), проф. (з 1925) і зав. катедрою психології Київ. Ун-ту (з 1945 ) та співр. Н.-Д. Ін-ту Психології (1945 — 59). Автор підручника «Психологія» (1941); досліджував історію психології, зокрема її розвитку у Київ. Ун-ті, і психологію мови та залежність людської свідомости від конкретного середовища («Психология речи в советской психологической науке за 40 лет, 1917 — 57», 1958).

[Раєвський Олександер (1891 — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Олександер (* 1915), кліматолог родом з Вороніжчини; проф. Одеського Гідрометеорологічного Ін-ту: Понад 30 друкованих праць; синоптико-кліматологічне дослідження небезпечних явищ погоди на Україні.


Раєвський Петро (1847 — 86), рос.-укр. письм., син священика з України, автор поширеного на Україні й у Росії у другій пол. 19 в. у кільканадцяти вид. і в багатьох передруках зб. гуморесок «Сцены и рассказы из малорусского народного быта» (1871, 5 вид. 1886), «Эпизоды из жизни малоруссов» (1872) і «Новыя сцены из малорусского быта» (1883). Оп. Р. друкувалися укр. мовою в альманахах «Розвага», І. (1905), «Вечорниці» (1907) та ін.

[Раєвський Петро (* Бориспіль, Переяславський пов., Полтавська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Сергій (* 1905), мистецтвознавець; автор монографії «Життя і творчість художника Тараса Шевченка. 1814 — 1861» (1939), ред. вид. «Плякати А. Страхова» (1936), «М. В. Гоголь і укр. література XIX ст.» (1954); крім того, ст. з питань укр. мистецтва, зокрема шевченкознавства.

[Раєвський Сергій (* Фаївка, Новгород-Сіверський пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Раєвський Юрій (* 1909), інж.-будівельник, фахівець з питань зварних конструкцій; працює в Ін-ті Електрозварювання АН УРСР. Розробив індустріяльну методу будівництва нафторезервуарів з пласких металевих полотнищ, що згортувалися у рульони.

[Раєвський Юрій (Георгій) (1909, Київ — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ражба Яків (* 1904), скульптор-монументаліст родом з Кременчука; закінчив Харківський Художній Ін-т (учень Б. Кратка і Е. Блох). У 1930-их pp. працював перев. над скульптурними оздобами; співавтор (разом з А. Волькензоном, А. Дараганом і К. Бульдином) скульптурного фриза «Оборона Луганського» для зав. Жовтневої революції в Луганському (1935), барельєфів «З поля», «Вихідний день» (разом з А. Дараганом і К. Бульдином) для Роб. Театру в Дніпропетровському (1937) тощо; надгробки, скульптурні портрети; композиції «Тополя», «Лілея» (1957), «Мавка» (1960) зберігаються у музеях Києва. Р. працює також у мист. кераміці.

[Ражба Яків (1904 — 1986, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Райгородок, кол. м-ко, тепер с. на Придніпровській височині. Бердичівського р-ну Житомирської обл. У серпні 1919 р. бої І Корпусу Укр. Гал. Армії з большевиками.


Райгородок, кол. м-ко, тепер с. на сх. Поділлі, Немирівського р-ну Вінницької обл. 28. 10. 1919 останній наступ Укр. Гал. Армії на денікінську армію на відтинку Р.-Брацлав.


Райгородок (V — 18), с. м. т. в Донецькому басейні, Слов’янського р-ну Донецької обл., положене поблизу впадіння р. Казенного Торця у Дінець; 4 600 меш. (1966). Курорт; крейдяний кар’єр.


Райграси, група одно- і багаторічних злакових кормових трав. У культурі на Україні Р. займають площу бл. 2 000 га. Найпоширеніші: Р. високий (Arrhenatherum elatius M. et K.), P. пасовищний, або англ. (Lolium perenne L.), P. багатоукісний, або пажитниця багатоквіткова (Lolium multiflorum Lam.). P. вирощують на сіно, як пасовищні рослини, а також як трави для газонів.


Райдерево, скумпія, сумах (Cotinus coggygria Scop.-Rhus cotinus L.), кущ або деревце 2-5 м висоти, з родини сумахуватих. Росте на півд. Україні, в Криму й на Кавказі. Використовують у техніці й медицині (танін) та при полезахисних насадженнях.


Райковецьке городище, городище на підвищеному лівому березі р. Гнилоп’яті б. с. Райків Бердичівського р-ну, що являє собою залишки невеликого укріпленого города Київ. Руси 9 — першої пол. 13 вв., який 1240 знищили татари. Досліджене у 1929 — 35 і 1946 pp. Ін-том Археології АН УРСР (розкопи Ф. Мовчанівського, П. Курінного, В. Гончарова).

Оборонну систему города становив глибокий на 7 м рів та високий земляний вал з виходами на дітинець; він служив за приміщення для меш. та госп. складів; центр. частина городища була в заг. не забудована; на ній відкрито кілька напівземлянок, що служили для згону худоби, зберігання корму, виробу залізних та ювелірних предметів. Горно для плавки заліза та печі для випалювання глиняного посуду були поза валом города. При розкопах знайдено велику кількість решток хліборобського знаряддя, кісток свійських тварин, тис. побутових і госп. предметів, зброї і культових речей. У деяких приміщеннях знайдено цінні прикраси, залишки золотої та срібної парчі, мідяний позолочений посуд і т. д. Під руїнами житл. та госп. споруд збереглися кістяки загиблих людей.

Література: Гончаров В. Райковецьке городище. К. 1950.


Райнфус (Reinfuss) Роман (* 1910), поль. етнограф родом з Переворська, проф. Люблінського Ун-ту. Автор понад 30 ст. і праць з ділянки нар. культури лемків (найважливіша — «Łemkowie jak grupa etnograficzna», 1948), про лемківсько-бойківське пограниччя тощо.


Район, територіяльно-адміністративна одиниця, що була створена в УССР 1923 шляхом побільшення волостей. Тоді, замість давнього поділу на губ., пов. й волості, запроваджено поділ на округи, Р. і сільради (з 1932 на обл., Р. і сільради). Величина Р. була сер. між величиною пов. й волости. 1923 їх було в УССР 706 (замість 1989 волостей). Ч. і величина Р. постійно мінялася: 1925 — 666, 1930 — 383, 1938 — 500 (?), 1956 (разом з Зах. Україною і Кримом) — 786, 1961 — 604. У зв’язку з короткотривалою реорг-цією адміністративно-територіяльного поділу 1962 їх ч. зменшено до 251, але згодом знову збільшено до 394 у 1965 і 447 у 1966. Пізніше ч. Р. не зазнало більших змін: 1968 — 475, 1970 — 476. На Р. поділяються також м. з населенням понад 100 000; таких міськ. Р. в УССР було на 1970 — 90. Органом держ. влади в P. є районова рада, обирана населенням на 2 pp. Райрада визначає з своїх чл. виконавчий комітет, при якому існує адміністративний апарат з відділами й управліннями. Йому підлягають сіль., селищні та міські ради районового підпорядкування. Райвиконком та його апарат підпорядковані, з одного боку, раді, а з другого — вищим адміністративним органам. Розпорядження цих останніх є для районових органів обов’язковими. Райвиконком є не тільки виконавчим, але й розпорядчим органом з компетенціями у всіх справах, у яких компетентна рада. Тому значення та функції ради мінімальні: вона перетворилася на допоміжний орган адміністративного апарату. Виконком повинен скликати не менше шістьох разів на рік сесії ради та інформувати її про справи Р. Однак, він цих термінів часто не дотримує. Сесії тривають дуже коротко й тому не можуть глибше обмірковувати справи. Більше значення мають постійні комісії, що офіц. вважаються допоміжними органами виконкому, у працях комісій можуть брати участь також і не-депутати. Обсяг справ Р. вузький: місц., підпорядкованої P., пром-сти майже нема. Адміністративний апарат керує гол. чином сіль. госп-вом, кооперацією та суспільно-культ. справами (див. також Ради депутатів трудящих).

Справжнім органом місц. влади в Р. є райком КПУ, що керує радою та її адміністративним апаратом безпосередньо і через партійні групи. Він підпорядкований обл. комітетові партії (див. Область).

А. Б., В. К.


Районування економічне, територіяльний поділ цілости нар. госп-ва країни, бльоку чи світу на екон. збалянсовані частини, які відзначаються фіз.-геогр., іст., техн., соц.-демографічною і, в першу чергу, екон. вигідною спільністю і сталістю структури гол. комплексу внутр. і зовн. міжгалузевих зв’язків, внутр. кооперацією й інтеґрацією, зовн. спеціялізацією та порівняльним рівнем розвитку. Спонтанно Р. е. формується гол. ч. під впливом екон. факторів: максимально вигідної продуктивности при мінімальних коштах виробництва, транспорту, розподілу й споживання, але на нього також мають значний вплив і такі позаекон. фактори, як урядова політика, міжнар. стосунки, адміністративне право, нац.-культ. особливості населення тощо. Сучасна наука про Р. е. — реґіональна або просторова економія — є на межі політ. економії, екон. географії, теорії й практики зовн. торгівлі та матем. й статистичного моделювання рішень; вона аналізує ефективність територіяльного розміщення і переміщення виробництва і споживання, збалянсованість та пропорційність міжгалузево-міжрайонових зв’язків, ефективність орг-ції управління екон. р-нами та політики й плянування їх розвитку.

До 1917 р. Початки Р. е. України можна віднести до кін. 18 в., відколи в рос. і австр. імперіях робилися описи й проєкти Р. е. укр. земель з метою накладання податків, воєнно-стратегічні плянування тощо. Перший наук. стосунок до Р. е. мали екон.-геогр. студії Рос. Імперії — П. Семенова-Тян-Шанського (1880), Д. Менделєєва (1893), А. Ріхтера (1898) та ін., в яких виділялися природно-екон. р-ни України; рос. праці з с.-г. Р. кін. 19 в. (А. Фортунатова, О. Челінцева) та укр. праця про розподіл рос. держ. доходів і витрат М. Яснопольського, що започаткувала першу в світі школу територіяльної фінансової економетрії. Пром. Р. е. України розпочав вивчати С. Подолинський, а ґрунтовні праці написали у 1910-их pp. І. Фещенко-Чопівський, П. Фомін, згодом К. Воблий.

Індустріялізація останньої чверти 19 — поч. 20 в. спершу спеціялізувала півд. й центр. Україну на с.-г. машинобудуванні, Лісостеп — на цукровій пром-сті, а незабаром, відповідно — на вугільній, гірничій, металюрґійній, хем. та металообробній пром-сті, а всю Україну, крім того, — на харч. пром-сті. Далі розвинулося важке, зокрема — залізниче й корабельне машинобудуваня, будів. промсть, шкіряна тощо. Спеціялізація Степу на траринництві у першій пол. 19 в. створила тут окремий екон. р-н, який у другій пол. 19 в. змінився на зерновий, скерований на експорт до Зах. Европи. Тоді ж виділився й новий цукробуряковий с.-г. р-н у Лісостепу. Зах.-укр. землі під Австрією були окремим, сильно недорозвинутим аґрарним р-ном.

У праці «Розвиток капіталізму в Росії» (1899) В. Ленін висунув гіпотезу, що розвиток капіталізму об’єднує економіку Рос. Імперії в «єдиний всерос. ринок». «Спільний ринок» формально існував, бо не було внутр. митних кордонів, але на території імперії існував також ряд цілком окремих і відмінних екон. р-нів, обмін між якими ще не мав вирішального значення. Таким окремим р-ном була Україна, абож весь «Південь», включаючи Донщину, почасти Півн. Кавказ і Басарабію. Ін. р-ни: Польща, Прибалтицько-Петербурзький, Моск.-Центр., Уральський, Сер.-Азійський, Баку й Закавказький, невеликий Далеко-Сх., що інтеґрувався з Манджурією; Фінляндія мала окрему екон.-адміністративну автономію. Ці екон. р-ни постали в наслідок внутр. екон. інтеґрації, взаємного доповнення власних галузів виробництва та внутр, ринків споживання, місцезнаходження природних ресурсів та спеціялізації пром-сти на їх основі. Відносна недорозвинутість наземних шляхів сполучення, величезні віддалі й кошти міжрайонового транспорту та близькість і дешевизна водного транспорту теж сприяли формуванню цих р-нів, не зважаючи на те, що рос. уряд встановлював штучно знижені пільгові тарифи на далекі зал. перевозки. Вирішальну ролю відогравав і той фактор, що в окремих екон. р-нах імперії панував чужоземний капітал різної національности: франц.-бельг, на Україні та в Домбровському басейні Польщі; нім. — у Варшаві, Прибалтиці, Фінляндії й подекуди у Москві: англ. — в Баку і т. д. Рос. приватний капітал переважав тільки на Уралі, в Сибіру, Сер. Азії і подекуди в Москві, але й там втрачав позиції, зокрема в наслідок переможної конкуренції укр. територіяльних монополій. Харківська Рада з’їздів гірничопромисловців півдня Росії й ін. подібні орг-ції (напр., Цукровий синдикат) плянували економіку України, як окремий екон. р-н. Продукція екон. р-нів імперії у переважній частині споживалася на місці або вивозилася за кордон (напр., нафта Баку). Рос. Імперія була екон. інтеґрованою, як цілість, лише системою держ. фінансів та до деякої міри великими банками, центри яких були у Петербурзі, але які своєю чергою перебували під контролем зах.-евр. банків. Зах.-укр. землі були інтеґровані з Австрією та Чехією дещо тісніше, але і в їхній пром-сті панував закордонний капітал.

За сов. влади, у зв’язку з націоналізацією економіки та з запровадженням держ. плянування. Р. е. стало пов’язуватися з орг-цією й політикою централізованого управління нар. госп-вом. Розвинулася боротьба за встановлення монополії моск. уряду над усіма екон. р-нами СССР та за збереження чи й розширення автономії місц. влади республік й ін. адміністративно-територіяльних одиниць над економікою своїх місцевостей. У зв’язку з цим розроблено безліч проєктів і здійснено ряд реформ управління й плянування нар. госп-ва СССР, що заперечували одна одну. Спільною й характеристичною рисою цих проєктів і реформ було намагання поєднувати Р. е. з адміністративно-територіяльним поділом системи органів держ. управління й партійного керівництва. Часто це поєднування призводило до змішування понять і критеріїв ефективности Р. е. й адміністративного P. і коли переважало це останнє, Р. е. на практиці виходило штучним та призводило до великих втрат для усього нар. госп-ва як окремих р-нів, так і всього СССР.

Боротьба довкола Р. е. УССР розпочалася у 1920 — 21, коли за підтримкою деяких керівників РКП(б) (Г. Зінов’єва, Й. Сталіна, Ф. Артема, М. Калініна та ін.) ряд рос. урядових (Держплян) та наук. (Комісія по вивченню продуктивности сил АН СССР) установ і комісій виступали з проєктами (М. Владимирського. І. Александрова, Г. Кржижановського й ін.) поділити Україну на три або дві адміністративні частини, залишаючи УССР тільки пізд. зах. та відокремлюючи від неї усі пром. р-ни — Харківщину, Донбас, Придніпров’я й чорноморські порти, бо, мовляв, у них не переважав укр. пролетаріят. Це було відновлення концепції утворення Донецько-Криворізької, Одеської та ін. сов. республік 1918 — 19. Укр. нац. комуністи виступили проти цих проєктів, доводячи, що непролетарська, сел. УССР не зможе існувати. Вони висунули проєкт наближення сов. влади до населення — утворення кількадесятьох екон.-адміністративних округ та кількохсот р-нів що об’єднувалися б у єдиній централізованій УССР. Проти рішень уряду РСФСР. З сесія ВУЦВК УССР у жовтні 1922 оголосила цей проєкт основним принципом екон.-адміністративного Р. України. М. Полоз та ін. обстоювали його у Москві і рішенням 12 з’їзду РКП(б) він впродовж 1924 — 29 був поширений на весь СССР. Проте, у лютому 1924 від УССР відокремлено Сх. Донбас — Шахтинську і Таганрозьку округи, хоч це суперечило доцільному Р. е. У 1931 — 32 округи об’єднано в області, партійні органи яких відтоді почали підлягати не лише Києву, а й безпосередньо Москві. Ця централізація позначається й досі на управлінні й плянуванні місц. пром-стю, сіль. госп-вом та культурою.

Р. е. пром-сти й сіль. госп-ва на Україні, як і всього СССР, за НЕП в основному продовжувало складатися так само, як і перед 1917. До 1923 в УССР було створено 19 територіяльно-галузевих пром. трестів і ряд синдикатів й об’єднань, хоч конкуренцію їх проти трестів РСФСР обмежено. До кін. 1929 контроль над цими трестами здійснював сам уряд УССР з утворенням у 1932 — 34 централізованих галузевих союзних та об’єднаних союзно-респ. пром. наркоматів (з 1946 — мін-в), існуюче Р. е. було значно порушене, поперше, розподілом за списком і підпорядкуванням окремих підприємств різним органам держ. і партійної влади (почасти в Москві, почасти у Києві), а подруге, політикою пляновото переміщення ресурсів і прискореного розвитку одних екон. р-нів коштом занедбання та експлуатації ін.

Вже у першій п’ятирічці плян для всього СССР був складений в розрізі 24 екон. р-нів. у другій — 32, у третій — 19. Нар. госп-во УССР плянувалося як респ. цілість, але у ньому виділялися також спеціяльні пляни для Донбасу, Криворіжжя тощо. Почавши з 1930 й донині, т. зв. сх. р-ни СССР (Урал, Півн. РСФСР, Кузбас, Сибір, Казахстан — їх визначення мінялося) почали розвиватися штучно прискореними темпами гол. ч. коштом ресурсів України. Поскільки ці капітальні й людські ресурси на Україну не поверталися, не були позичкою й на них не сплачувано Україні % за втрачений продуктивний час, їх переміщення з України означало її екон. експлуатацію. За приблизними обрахунками (див. стор. 1 733, 2 129), за час 1923 — 40 і 1950 — 70 самих капіталів з України до ін. р-нів СССР перекинуто безпосередньо через держ. скарбницю СССР бл. 135 млрд карб. (у рублях «золотого змісту» 1961). Поскільки капітал, вкладений поза Україною, давав віддачу у сер. на 20 — 25% нижчу, ніж на Україні, на втраті цих ресурсів втрачала не лише Україна, а й нар. госп-во всього СССР. Вигоду здобували лише ті р-ни, у які вкладалися ці капітали. Зростання всього нар. госп-ва СССР, крім ін. причин, сповільнювалося через невраховування коштів загосподарення неосвоєних р-нів (інфраструктура), коштів транспорту та споживання продукції цих р-нів з ін. р-нах

Прискорений розвиток «сх р-нів» обґрунтовувано за Сталіна потребами оборони, а по гійні — фантастичними переоцінками їхніх природних багатств. Гол. теоретиками цієї політики Р. е. були керівники «Совета по изучению производительных сил СССР» (СОПС) АН і Держпляну СССР (С. Струмілін, Л. Володарський, А. Лавріщев, А. Коробов, С. Славін, В. Нємчінов, А. Вєдіщев; тепер — А. Пробст, В. Некрасов, С. Токарев, В. Васютін, В. Кістанов). Опозиційні погляди висловлювали Ю. П’ятаков, Я. Діманштейн, Я. Фейгін, Н. Колосовський, П. Алімпієв та ін., зокрема Держплян УССР та Рада для вивчення продуктивних сил УССР. Керівники КПСС і після Сталіна послідовно підтримували політику розвитку сх. р-нів. За весь час в них вкладено від 40 до 50% усіх капіталовкладень СССР.

Вже впродовж двох останніх передвоєнних п’ятирічок Р. е. СССР допасовано до воєнно-стратегічних плянів. У першому повоєнному десятиріччі в союзних плянах виділювано 13 основних р-нів (серед них Україна і Молдавія). Впродовж реформи 1957 — 64, коли керівництво пром-стю й будівництвом було децентралізоване за територіяльним принципом та створено т. зв. раднаргоспи, а панівною була воєнна стратегія рухливих наземних збройних сил, весь СССР поділено на 105 екон.-адміністративних р-нів (в УССР: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський, Чорноморський). Однак, у зв’язку з переозброєнням армії атомовою й ракетною зброєю та відповідною зміною воєнної стратегії, 1961 створено нову мережу з 17 (з 1963 — 18) т. зв. великих екон. р-нів. В основу цього сучасного Р. е. покладено два принципи: максимально можливу екон. самовистачальність і функціональність кожного р-ну на випадок війни та уможливлення дальшого переміщення ресурсів у сх. р-ни СССР на перспективу до 1980 (тепер — до 1990) у випадку миру. Кожний великий екон. р-н має плянову комісію і раду для координації, які є союзними органами. У плянуванні продукції та запасів підприємств і галузів союзної підлеглости ці органи великих екон. р-нів після 1965 мають, здається, навіть більше влади, ніж уряди і держпляни республік. Україну від 1961 поділено на три великі екон. р-ни: Донецько-Придніпровський, Півд.-Зах. та Південний; вони звуться офіц. р-нами СССР, не УССР. У Москві у 1970-их pp. з’явилися голоси, що пропонують ще більше обмежити значення республік (В. Кістанов) й перетворити великі р-ни на окремі автономні одиниці СССР. Натомість на Україні, як і в ін. республіках, керівники Держпляну (Ф. Хилюк, П. Розенко) вимагали комплексного плянування всього нар. госп-ва УССР та, зокрема, звітности союзних підприємств урядам республік.

Проте, не зважаючи на експлуатацію й на політику неекономного Р. е. СССР, зростаючий об’єм і рівень розвитку економіки України як цілости продовжує детермінувати специфічність її реґіонального положення в економіці СССР, Сх. Европи і світу. В наслідок розвитку економіки центр. Росії та сх. р-нів СССР, частка України в економіці СССР за повоєнний період зменшилася (див. стор. 2 360 — 61), але зменшилися й екон. зв’язки між Україною і Росією. Так, напр., вивіз металу з України до Росії — скоротився з 60% продукції України у 1940 до 24% у 1960 і 10% у 1970, вивіз вугілля з Донбасу — з 30% до 14% і 12%. Одночасно зросли відсотки споживання власної продукції на Україні, а також збільшилися зовн. зв’язки України з Білоруссю та Прибалтикою, з сх.-евр. країнами Ради Екон. Взаємодопомоги та за останній час — із Зах. Европою, Півн. Африкою, Японією. За останніми даними на 1965 Україна експортувала дещо менше 20% всієї продукції: до Росії — 35%, до Сх. Европи поза СССР — 32%, на Білорусь і Прибалтику (й частково далі на зах.) — 13%, на Кубань і Кавказ — 6%, до решти СССР — бл. 6%, до капіталістичних країн світу 8% (числа приблизні). Тобто як цілість, Україна була окремим, внутр.-інтеґрованим економічним р-ном, розташованим збалянсовано між СССР, Сх. Европою та Чорноморсько-середземноморським басейном. Таким р-ном Україна залишатиметься і в передбаченій перспективі.

Сучасне внутр. воєнно-стратегічне Р. е. УССР має лише агресивне цілеспрямування проти зах. та півд. сусідів СССР. Оборонного значення в умовах атомної війни воно не має жадного 3 погляду інтересів розвитку економіки України воно шкідливе, бо має тенденцію штучно ділити її цілість. Внутр. раціональне Р. е. повинно б складатися без жадних адміністративних перешкод, а держ. політика повинна б мати на меті створювання вигідних умов для вирівнювання екон. розвитку й життєвого стандарту в усіх частинах України згідно з оптимальною продуктивністю всіх наявних ресурсів, що призвело б до максимального зростання об’єму нац. доходу. Тепер різниця рівнів екон. розвитку р-нів України сягає пропорції 1 : 3 між найбіднішою Житомирською і найбагатшою Дніпропетровською обл. Зах. й вся Правобережна Україна залишаються від дорев. часів недорозвинутими, перенаселеними й бідними порівняно з рештою України. Усунення цієї нерівности потребувало б певного переміщення пром-сти на зах., що своєю чергою корисно гальмувало б зайву аґльомерацію індустрії й населення у великих м. Донецько-придніпровського р-ну, де вже створюються несприятливі екологічні умови для життя.

Література: Фомин П. Очерки экономического описання России. X. 1914; Фещенко-Чопівський І. Природні багатства України. 2 тт. К. 1919; Фомин П. Украина — экономическая характеристика. Х. 1923: Буценко А. К вопросу районирования Украины. Х. 1925; Воблий К. Екон. географія України. Х. 1927; Воблий К. (ред.). Нариси екон. географії Радянської України. 2 тт. К. 1945 — 52; АН УРСР. Ін-т економіки. Нариси розвитку нар. госп-ва УРСР. К. 1949; АН СССР. Библиография по вопросам размещения и районирования промышленности СССР 1901 — 1957. М. 1960 (1958 — 64). М. 1966; Колдомасов Ю. Экономические связи в народном хозяйстве СССР. М. 1963; Укрупнені екон. р-ни УРСР. Довідник. 2. 1965; СОПС при Госплане СССР. Общая методика разработки Генеральной схемы размещения производительных сил СССР на 1971 — 1980 гг. М. 1966; Вовко Д. Україна в міжнар. екон. зв’язках СРСР. К. 1966; АН УРСР. Ін-т економіки. Розвиток нар. госп-ва УРСР 1917 — 1967. 2 тт. К. 1967; Корецький Л., Паламарчук М. Географія пром-сти УРСР. К. 1967; Соколов П. Военно-экономические вопросы в курсе политэкономки. М. 1968; Экономические районы СССР. М. 1969; Гуржій І. Україна в системі всерос. ринку 60 — 90-их pp. XIX ст. К. 1968; Koropeckyj I. Industrial Location Policy in the USSR during the Postwar Period. Joint Economic Kommittee U. S Congress. Economic Performance and the Military Burden in the Soviet Union. Вашінґтон 1970; Koropeckyj I. Location Problems in Soviet Industry before World War II. The Case of the Ukraine. Чепел Гіл 1971; Ohloblyn O. A History of Ukrainian Industry. Мюнхен 1971: Holubnychy V. National Economy. Ukraine: A Concise Encyclopaedia. T. 2. Торонто 1971; Волобой П. Поповкін В. Проблеми територіяньної спеціялізації і комплексного розвитку нар. госп-ва УРСР. К. 1972; Bandera V. Melnyk Z. The Soviet Economv in Regional Perspective. Нью-Йорк 1973.

В. Голубничий


Районування фізико-географічне, територіяльний поділ землі на частини, які відрізняються комплексом природних властивостей, зумовлених їхнім положенням, історією розвитку та характером фізико-геогр. процесів. Р. ф.-г. можна здійснювати, беручи до уваги лише один компонент краєвиду (рельєф, ґрунт, клімат тощо), групу тісно зв’язаних між собою компонентів (геол.-геоморфологічних, ґрунтово-рослинних, гідро-кліматичних тощо) або всі важливіші фізико-геогр. компоненти. Межі фізико-геогр. р-нів є подекуди виразні, часто це широкі переходові смуги, у яких виступають одна поряд однієї прикмети сусідніх р-нів. Р. ф.-г. України утруднене тим, що, за винятком гір (частково й зах.-укр. земель), різниці рельєфу — невеликі; тому за основу Р. доцільно брати також водостоки, рід ґрунтів і рослинність.

Перші спроби Р. ф.-г. укр. земель пов’язані з Р. Евр. Росії (В. Докучаєв, Г. Танфільєв та ін.) або іст. Польщі (Е. Ромер й ін.)7 але вони були зовсім загальні. Докладніше є Р. ф.-г. УССР — Б. Лічкова («Естественные районы Украины», 1922; виділено 7 р-нів) і П. Тутковського («Природна районізація України», 1922; виділено 7 краєвидів). Кращим є поділ усіх укр. земель, здійснений С. Рудницьким («Фізична географія України», 1925), на 20 р-нів на підставі геоморфологічних критеріїв; цей поділ має значення дотепер.

З новіших Р. ф.-г. треба згадати Р. К. Воблого (у кн. «Економічна географія Радянської України», 1945), який виділив поліську, лісостеп. і степ. зони та гірську територію Карпат і Передкарпаття, а у зонах визначив 9 мікрор-нів. З Р. різних країв України цікавим є поділ Укр. Полісся на 4 р-ни і 28 підр-нів (у праці «Нариси про природу і сіл. госп-во Укр. Полісся», 1955). Р. ф.-г. набуло нового розмаху з 1957 у зв’язку з виконанням ухвали Мін-ва вищої і сер. спеціяльної освіти УССР про Р. для с.-г. цілей. Серед цих Р. треба згадати такі: схему аґрокліматичного Р. УРСР в «Атласі сіль. госп-ва Укр. РСР» (1958); поділ на 5 зон (ліс, лісостеп., степ., Карпати, Крим. гори) і на 25 р-нів. Цей поділ на 5 зон характеристичний і для ін. P., натомість відмінний є поділ зон на менші одиниці, виділені перев. на підставі геоморфологічних критеріїв. Так на карті в «Атласе Украинcкой ССР и Молдавской ССР» (1962) 5 зон поділено на 47 обл., а в їх межах виділено ще 28 підобластей. У «Геоморфології УРСР» П. Цися (1962) виділено 18 обл., а в їх межах 10 підобластей і 109 р-нів. З праць по окремих р-нах України цінною є праця К. Геренчука, П. Цися і М. Койнова «Природно-геогр. поділ Львівського і Подільського екон. р-нів» (1964). У кн. «Фізична географія Укр. РСР» (1969; автори А. Ланько, О. Маринич, М. Щербань) у межах 5 зон виділено 8 провінцій, а в межах провінцій — 50 обл. У кн. «Украина и Молдавия» (гол. ред. І. Герасимов, 1972) виділено 5 зон, 18 провінцій і 57 обл. Принципи і методика Р. у згаданих й ін. працях — різні, що і призвело до розбіжности схем P., зокрема, якщо мова про докладніший поділ. Р. ф.-г. в ЕУ представлене на карті в ЕУ 1 (стор. 59).

В. Кубійович


Райс (Rais) Еммануїл (* 1909), літ. критик, перекладач і есеїст (перев. в ділянці філософії й естетики) жид. роду. Нар. в Хотині (тепер Чернівецької обл. УССР); студіював право й літературу в Букарештському й Паризькому ун-тах (1934 — 40); у 1942 — 45 учасник франц. резистансу; живе в Парижі. Знавець багатьох мов і літератур, Р. є визнавцем єдиного роду літ. творчости — лірики. Від 1945 Р. опублікував велику кількість ст. і розвідок гол. з франц., рос. й укр. літератур. Зацікавлення Р. укр. поезією припадає на сер. 1950-их pp.; відтоді він опублікував низку ст. (гол. в «Укр. літ. газеті» й «Сучасності») про М. Драй-Хмару, В. Свідзінського. Е. Андієвську. про модерну поезію на еміґрації й в УССР (зокрема про шестидесятників); крім того, есеї філос.-естетичного й публіцистичного характеру: «Про стиль і відсутність стилю», «Правий і лівий умонастрій у літературі та мистецтві», «Естетика й етика», «Присмерк інтеліґенції» і багато ін. Франц. мовою за ред. і з передмовою Р. вийшла антологія нової укр. поезії «L’Ukraine, cette inconnue» (1967).

[Райс (Rais) Еммануїл (1909 — 1981, Париж). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Райське (V — 18), с. м. т. Донецької обл. підпорядковане Дружківській міськраді, над р. Казенним Торцем (притока Дінця); 2 000 меш. (1966). Видобуток вогнетривких глин.


Райфайзенки, райфайзенські спілки, хліборобські кредитові кооперативи системи Райфайзена (нім. економіст, 1818 — 88), які почали ширитися в Европі з пол. 19 в. Перша Р. на Україні виникла 1895 в с. Іванівцях Прилуцького пов. (Полтавщина). У 1915 на Центр. і Сх. землях було 2 401 Р. В Галичині Р. появилася з ініціятиви Д. Савчака, який опрацював для них статут; його заходами Гал. сойм ухвалив кредити на орг-цію Р. і створив для них 1899 орг. і контрольний орган-Патронат хліборобських спілок. Керівником стає поляк Ф. Стефчик (поляки називали поль. Р. «касами Стефчика»). 1910 під Патронатом діяло в усій Галичині 1 165 P., у тому ч. 351 укр., решта — поль. і мішані. Тоді під опікою Крайового Союзу Ревізійного на всіх 415 кооператив було 33 Р. На Буковині українці організували 168 P. з централею Сел. Каси у Чернівцях.

У 1920 — 30-их pp. РСУК в Галичині вів сильну акцію за творення самостійних укр. P.; 1938 їх було 563, всі були чл. РСУК і співпрацювали з Українбанками і Центробанком у Львові. Незначне ч. укр. Р. не належало до РСУК. Всі Р. перестали діяти після окупації укр. земель большевиками.

Див. також Патронат хліборобських спілок.

А. К.


Райхскомісаріят Україне (Reichskommissariat Ukraine), адміністративно-політ. одиниця, що охоплювала більшість окупованих німцями у 1941 — 44 pp. укр. земель, які були під цивільною владою. Р. У. був одним з 5 P., що мали бути створені на території СССР за пляном А. Розенберґа, якому 20. 4. 1941 Гітлер доручив підготувати плян політ. перебудови евр. частини СССР після їх окупації нім. військами. За пляном Розенберґа Р. У. мав становити незалежний від Росії край з укр. (бодай тимчасовим) урядом, але з забезпеченням нім. контролю у політ., військ. і екон. ділянках. Гітлер призначив Розенберґа мін. окупованих територій Сх. Европи 17. 7. 1941, однак не вважав за відповідне створити укр. уряд, а щоб послабити укр. прагнення до незалежности, він виділив з плянованого Р. У. Галичину (яку приєднано до т. зв. Ген. Губернії) та Півн. Буковину і т. зв. Трансністрію (їх передано Румунії), а гол. м. Р. У. став не Київ, а м. Рівне.

Р. У. проголошено 1. 9. 1941. Він охоплював Волинь. Полісся. Правобережжя і частину Полтавщини; при дальшому просуванні нім. військ 2. 9. 1942 була приєднана решта Полтавщини й Запор. обл. (решта Лівобережжя залишалася під військ. владою). Територія Р. У. охоплювала 339 275 км² з бл. 17 млн населення.

Хоч Р. У. мав бути залежний від нім. Мін-ва Сх., на практиці влада Р. У. була зосереджена у руках Еріха Коха. що його призначив Гітлер без порозуміння з Розенберґом райхскомісаром України. Кох був безоглядним адміністратором і впроваджував у життя нігілістичну концепцію Гітлера супроти слов’ян, що на Сх. всі питання найкраще вирішувати з позицій сили. Кох був лише формально підпорядкований Розенберґові; завдяки добрим зв’язкам з секретарем Гітлера М. Борманом Кох невтралізував більшість розпоряджень Розенберґа, з яким він не погоджувався. До видатніших осіб в Р. У. належали заступник і однодумець Коха Павль Дарґель і їхній опонент Альфред Фрауенфельд, генералкомісар Тавріди.

З-під влади мін-ва Сх., як і Р. У., була відокремлена низка ділянок: поліція була підпорядкована Г. Гімлерові, заготівля сировини та велика пром-сть Г. Ґерінґові, як уповноваженому чотирилітнього екон. пляну, мобілізація робочої сили на працю в Німеччині Ф. Завкелеві, осередки пропаґанди Й. Ґеббельсові, транспорт і зв’язок — відповідним мін-вам у Берліні.

Адміністративно Р. У. був поділений на «генеральбецірки» (з ген. комісарами на чолі, що їх призначив Гітлер), а останні на «крайзи» (ними завідували «ґебітскомісари», призначувані Розенберґом), що охоплювали по 4 р-ни. У більших м. були штадткомісаріяти, в осідках р-нів — станиці нім. поліції і т. зв. «ляндвіртшафтсфюрери» для нагляду над сіль. госп-вом. Місц. адміністрація складалася з районових управ, посадників міст і сіль. старост, яких затверджували і мали над ними нагляд «ґебітскомісари». Посадники більших м. були під зверхністю «штадткомісарів». Укр. допоміжна поліція вербувалася шефами р-нів і посадниками більших м.; вона підлягала нім. поліції і цивільній владі Р. У.

У Р. У. скасовано сов. кримінальне право і введено нім. У цивільних процесах мали бути застосовані нім. леґальні норми (не закони), однак користалися також звичаєвим правом і розпорядженнями нім. влади. В Р. У. існувало як нім., так і т. зв. «власнокрайове» судівництво. В осідках тен. комісарів діяли нім. суди, які були судами першої інстанції у кримінальних і цивільних справах, що до них були причасні нім. громадяни або німці, за походженням (т. зв. Volksdeutsche). У Рівному засідав нім. Верховний Суд (Deutsehes Obergericht). До кожного нім. суду був прикріплений т. зв. «спеціяльний суд», який складався з одного судді і двох засідателів (ці останні могли не мати правничої освіти), що розглядав гоя. справи, які «загрожували інтересам Райху» (напр., напад на представників нім. влади, вбивство «райхсдойчів» тощо — провини, за які за статутами грозила кара смерти). Так само, як у випадку нім. Верховного Суду, на вирок «спеціяльних судів» не було відклику. В обставинах безпосередньої загрози безпеки і порядку провини, «що загрожували інтересам Райху», могли судитися «наглими судами» (Standesgerichte). Їх покликав генералкомісар або його представники. Їх вирок після затвердження генералкомісаром був невідкличний.

Щойно (через зволікання Коха) на весні 1942 введено для ненім. населення власне «крайове судівництво» для цивільних і меншої ваги карних справ (важливіші розглядалися нім. судом). Численні справи вирішував «ґебітскомісар» адміністративним шляхом. Назагал незначне ч. трибуналів, приступних ненім. населенню Р. У., не давало достатньої юридичної опіки, особливо сіль. населенню. Зрештою, винищувальна політика Коха і Гімлера не в’язалася існуючими нормами в Р. У.

Не з’ясоване було право власности. Формально нім. влада, скасувавши сов. законодавство, відстоювала концепцію приватної власности на землю і критикувала колгоспну систему, однак в Р. У. вона була в основному залишена (на думку Коха і нім. Мін-ва прохарчування ця система була зручніша для експлуатації укр. селян на користь Німеччини). Тільки після нім. поразки під Сталінградом Розенберґ запропонував реприватизацію колгоспної землі (статут 3. 6. 1943), але вона була великою мірою бойкотована Кохом і обмежена завдяки активності партизанів та постійного відступу нім. військ, так що ледве бл. 10% землі, призначеної до розподілу, було фактично розділено селянам. Промисел і торгівля мали служити насамперед чотирилітньому екон. плянові, затверджуваному Ґерінґом. остаточне вирішення права власности пром. та торг. об’єктів мало бути ухвалене після війни. Доти вони вважалися в засаді націоналізованими. Пром. об’єкти передано під тимчасовий заряд різних нім. підприємців і фірм (т. зв. «тройгандфервальтунґ») та створено ряд монополістичних нім. торг. фірм, яким належала заготівля продуктів для потреб Німеччини і розподіл споживчих товарів для частини працюючого населення Р. У. Єдиним винятком була укр. кооп. орг-ція Вукопспілка, що її з практичних міркувань залишено в укр. руках, хоч понадрайонову орг. структуру її в кін. 1942 перетворено на нім. торг. інституцію.

Питання остаточних леґальних форм Р. У. та правного статусу його меш. Гітлер залишив неясними. Нац. почування українців у Р. У. мали бути підтримувані настільки, наскільки така політика ділила українців та росіян, усуваючи небезпеку спільного протинім. фронту. Це були гол. мотиви, напр., для введення в Р. У., поряд нім. урядової мови, укр. з виключенням рос.; карб., замість рубля тощо. Поза тим нацистська політика ослаблювала та сповільнювала ті потенціяльні чинники нац. свідомости, які могли стати важливим елементом у змаганнях до незалежности взагалі. Це виявлялося в обмеженні заг. освіти до чотирьох клясів нар. школи, скорочення вищих щаблів освіти до вузько спеціялізованих практичних фахів, придушення виявів культ. ініціятиви укр. населення (напр., «Просвіт», вид. руху), закриття наук. установ, бібліотек і музеїв та їх пограбування, обниження рівня преси (її видавали німці), театрів тощо. Ослаблення населення з біол. погляду велося виморенням з голоду, обмеженням санітарно-мед. обслуги, нелюдською поведінкою з вивезеними до Німеччини укр. робітниками (приблизно 1,5 млн) і сов. військовополоненими і масовими екзекуціями різних груп населення за фактичну чи уявну підтримку руху опору.

Фактично Р. У. являв собою колонію, яка входила до обсягу нім. «життєвого простору» і була позбавлена міжнар. і автономного статусу. У повоєнний час Р. У. мав бути з’єднаний з територією Третього Райху і більшість українців (непридатних до германізації) мали б бути виселені за Урал, щоб звільнити місце для нім. колоністів, у зв’язку з поразкою Німеччини на сх. фронті Р. У. ліквідований офіц. 10. 11. 1944.

Про політ., екон., культ. і рел. відносини в Р. У. докладніше див. в ЕУ 1, стор. 584-86.

Література: Форостівський Л. Київ під ворожими окупаціями. Буенос-Айрес 1952; Bräutigam O. Überblick über die Besetzten Ostgebiete während des zweiten Weltkrieges. Тюбінґен 1954; Herzog R. Grundzüge der deutschen Besatzungsverwaltung in den Ost- und Südeuropäischen Ländern während des zweiten Weltkrieges. Тюбінґен 1955; Moritz G. Gerichtsbarkeit in der von Deutschland besetzten Gebieten, 1939 — 1945. Тюбінґен 1955; Ilnytzkyj R. Deutschland und die Ukraine 1939 — 1945. 2 тт. Мюнхен 1955 — 1956; Kamenetsky I. Hitlers Occupation of Ukraine, 1941 — 1944. Мільвоке 1956; Kamenetsky I. Secret Nazi Plans for Eastern Europe. A study of Lebensraum Policies. Нью-Йорк 1961; Armstrong J. A. Ukrainian Nationalism. 2 вид. Нью-Йорк 1963.

І. Каменецький


Райсхрат (Reichsrat), Держ. Рада, парлямент в Австрії, див. Парлямент.

[Райсхрат (Reichsrat), м. б. Райхсрат.Виправлення. Т. 11.]


Райцин Єфраїм (1903 — 99), укр.-рос. письм. жид. походження, родом з Житомирщини. Зб. нарисів «Біробіджан» (1933), п’єси «Троє» (1942), «На безіменній висоті» (1943), «Кому всміхається доля» (1946), «Подруги» (1948), «Чому розлучаються двоє» (1964). Крім того, багато перекладів з жид. (Л. Квітка, П. Маркіша, І. Переца, М. Сфоріма, Шолом-Алейхема та ін.) і з рос. мов на укр.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.