[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2464-2473.]

Попередня     Головна     Наступна





Рак Антін (1876 — 1958), родом з Сухорова Ярославського пов. (Галичина), суддя апеляційного суду в Львові, гром. діяч у Любачеві, Винниках, Стрию й у Львові, засланий на Сибір (1915 — 20); гол. Т-ва прихильників мистецтва у Львові (1930-39), співр. ж. «Життя і Право»; з 1944 жив і помер у Відні.


Рак Людмила (* 1909), мовознавець, співробітниця Ін-ту Мовознавства АН УРСР, праці про говірку с. Кодні на Житомирщині, зі стилістики укр. дум, співавторка шкільного правописного словника (1936) та рос.-укр. словника с.-г. термінології (1963).


Рак Софія (1882 — 1963), уроджена Скобельська, родом з Жукова Любачівського пов. (Галичина), дружина Антона P., гром.-суспільна діячка, гол. т-в «Сирітський Захист» у Стрию (1924 — 27) і «Укр. Захоронка» у Львові (1928 — 39). Померла у Відні.


Рак Ярослав (* 1908), спортовий, пластовий і політ. діяч; правник. Нар. у Винниках б. Львова, син Антона і Софії Р. Діяч Укр. Спорт. Союзу в Львові у 1930-их pp. і гол. Укр. Студентського Спорт. Клюбу, Чл. ОУН, один з підсудних у Варшавському процесі за вбивство мін. Б. Пєрацького (1934). 1939 — 40 керівник відділу молоді УЦК у Кракові; 1941 — 44 в’язень нім. концентраційного табору в Освєнцімі; 1945 — 48 — керівник відділу молоді ЦПУЕ в Німеччині; 1945 — 53 чл. Гол. Пластової Старшини і з 1970 гол. Координаційної Виховно-Осв. Ради при Укр. Конґресовому Комітеті Америки.

[Рак Ярослав (1908 — 1989, Мейплвуд, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Раки річкові, безхребетні тварини ряду десятиногих ракоподібних, довж. тіла звич. 6-15 см, іноді — до 80 см. На Україні зустрічається три види: Р. р. широкопалий (Astacus astacua L.), поширений у деяких невеличких річках і оз. правобережної заплави Дністра, Пруту й Тетерева; Р. р. товстопалий (A. pachypus L.) у Дніпровсько-Бузькому лимані: Р. р. вузькопалий (A. leptodactylus Eschz.) у всіх прісноводних та солонуватоводних водоймах. Найбільше пром. значення в УССР має вузькопалий Р. р.


Раковецький (Rakowiecki) Іґнаци Бенедикт (1782 — 1839), поль. історик родом з Бердичева; автор праць про право і звичаї давніх слов’ян. Переклад на поль. мову «Руської Правди» («Prawda Ruska») І — II, В. 1820 — 28.

[Раковецький (Rakowiecki) Іґнаци Бенедикт (1783 — 1839, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]


Раковецький Теодор, ґравер на міді й дереві та маляр 1760 — 80-их pp., працював у Бердичеві й у Холмі. Автор багатьох ґравюр для вид. другої пол. 18 в. (зокрема у вид. «Ozdoba у obrona ukraińskich krajów przecudowna w Berdyczowskim obrazie Marya... ukoronowana», 1767).


Раковський Іван (1815 — 85), закарп. гр.-кат. свящ. і гром. діяч русофільської орієнтації. 1856 — 58 редаґував «Церковную газету», пізніше «Церковный вЂстникъ для русиновъ Австрійской державы». Був одним із засновників, Общества св. Василія Великого в Ужгороді, на чолі якого стояв у 1866 — 71. Видав підручники аритметики, географії та рос. мови. Співпрацював у газ.: «СвЂтъ», «Новый свЂтъ», «Карпатъ», писав також до «Зорі Галицької» й ін. гал. вид.

[Раковський Іван (1815, Ставне, Закарпаття — 1885, Іза, Закарпаття). — Виправлення. Т. 11.]


Раковський Іван (1874 — 1949), антрополог і зоолог, педагог, гром. діяч; нар. у священичій родині у Чагрові (Рогатинщина). Під час студій у Львівському Ун-ті брав жваву участь у студентському житті й був першим гол. Акад. Громади, по закінченні ун-ту (1896) учителював у гімназіях в Коломиї й Львові (до 1928). У 1904-06 під керівництвом Ф. Вовка провадив антропологічні поміри в Карпатах і продовжував їх на Поділлі. У 1912 — 14 антропологічні студії поглибив у Петербурзі (у Ф. Вовка) і в Парижі. У 1914 — 17 працював у Відні у Forschungsinstitut für Osten und Orient, у 1921 — 25 один з організаторів і проф. зоології й антропології у Львівському (таємному) Ун-ті. Д. (з 1903) і почесний чл. НТШ, з 1934 його гол. Понад 20 наук. праць з ділянки зоології (зокрема безхребетних) і антропологи (найважливіші — «Расовість слов’ян», 1919, «Погляди Хведора Вовка на расовість укр. народу», «Погляд на антропологічні відносини укр. народу» — разом з С. Руденком, 1925). Популярно-наук. праці та шкільні підручники з природознавства, «Новий світогляд сьогочасної науки» (1947). Р. поглибив теорію Вовка щодо расової будови України з тим, що разом з Руденком, замість досить одноманітного динарського типу Вовка, висунув теорію суміші найменш шістьох гол. евр. типів не відкидаючи при тому переважної кількости динарського на всій території України. Р. був гол. ред. «Укр. Заг. Енциклопедії» (1930 — 35); діяльний у т-вах: «Рідна Школа», «Просвіта», «Відродження» (його перший гол.) та ін. Помер на еміґрації у Ньюарку (ЗДА).

[Раковський Іван (24.8.1874, Протеси, Жидачівський пов., Галичина — 1.3.1949). — Виправлення. Т. 11.]


Раковський Йосиф (1870 — 1944), свящ. і педагог-аґроном, один з піонерів гром. аґрономії в Галичині; учитель природознавства й сіль. госп-ва в учительських семінаріях у Сокалі, Заліщиках і Станиславові; з 1932 у Львові. Організатор гуртків (кружків) і філій Т-ва «Сіль. Господар» (серед ін. довголітній гол. філії у Станиславові), співорганізатор Просвітньо-Економічного Конґресу 1909. Ст. в екон. журн., кілька популярних брошур з ділянки сіль. госп-ва тощо.

[Раковський Йосиф († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Раковський Роман (* 1899), кооператор родом з Сокаля (Галичина), син Йосифа P.; 1924 — 44 pp. ревізор й інспектор та референт виробничої кооперації при Ревізійному Союзі Укр. Кооператив у Львові, 1932 — 39 pp. гол. дир. кооп. фабрики «Суспільний Промисл» у Львові. На еміґрації в Німеччині й в ЗДА; з 1951 дир. укр. федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч» у Нью-Йорку. Ст. на екон. і кооп. теми.


Раковський (псавд. Христев, Інсаров та ін.) Христіян (1873 — 1941), больш. політ. діяч, болг. роду, рум. підданий; походив з поміщицької родини з Півд. Добруджі. У 1890 еміґрував до Швайцарії, де увійшов у зв’язки з рос. соц.-дем. рухом, потім студіював у Франції, брав участь у студентському рев. русі; у 1904 заснував соц. партію Румунії, а в 1914 — Об’єднану соц. партію Балкан. Заарештований у 1915 й ув’язнений у Ясах, Р. у травні 1917 був звільнений рос. солдатами і відтоді став діячем больш. партії, шість років працював на Україні. На поч. 1918 очолював ВЧК в Одесі й Севастополі, був чл. сов. делеґації на мирових переговорах у Бересті Лит., у травні-червні був гол. Мирової Делеґації РСФСР з Укр. державою; 25. 1. 1919 був призначений гол. Радяаркому і наркомом зовн. справ УССР. Одночасно в Комінтерні заступав Балкани. Спочатку поставився вороже до укр. мови й укр. націю називав «вигадкою інтеліґентів», але з 1920 почав поступово міняти погляди на нац. питання: у 1922 критикував Й. Сталіна, що тоді був наркомом національностей РСФСР, за втручання у внутр. і зовн. справи УССР, а в грудні того ж p., при створенні СССР, відстоював конфедерацію, з залишенням права за нац. республіками на самостійні дипломатичні зв’язки й зовн. торгівлю; на XII з’їзді РКП(б) (1923) критикував Й. Сталіна за рос. шовінізм і централізм. Наслідком цього був у сер. 1923 усунений з посади гол. Раднаркому УССР і призначений амбасадором спочатку до Англії, а потім до Франції, звідки 1927 був видалений за підривну рев. діяльність. Ще з поч. 1920-их pp. пристав до троцькістів, за що в 1928 був виключений з партії і засланий. Після покаянного листа Й. Сталінові 1934 повернувся з заслання і був призначений гол. делеґації Червоного хреста в Японії. У 1936 був знову заарештований і на третьому моск. процесі (1938) засуджений на 20 pp. концтаборів, у яких і помер.

[Раковський (псевд. Христев, Інсаров та ін.) Христіян (* Ґрадец, Болгарія — † Орел). Розстріляний 11.9.1941. — Виправлення. Т. 11.]

В. Голубничий


Раковський-Білярський Петро (1817 — 67), рос. мовознавець (з Пензенщини), студіював у Казані й Москві (учень М. Поґодіна й В. Ундольського), з 1865 проф. слов. філології в Одеському Ун-ті. Праці з історії ц.-слов. мови («Судьбы церковного языка», 1847 — 59), про мову сер.-болг. перекладу хроніки Манасії, Реймського євангелія (яке відносив до 14 в.), житія св. Бориса й Гліба, рецензії в «Журнале Министерства народного просвещения», рос. переклад Гумбольдтового «Вступу до заг. мовознавства» (1859).


Ракоці (Ràkóczi) Юрій I (1593 — 1648), кн. Семигороду (з 1630), один з провідників протигабсбурзької коаліції у Тридцятилітній війні. 1648, по смерті Володислава IV, висунув свою кандидатуру на поль. корону і нав’язав за посередництвом Ю. Немирича дипломатичні зв’язки з В. Хмельницьким. Хмельницький вислав до Семигороду посольство на чолі з І. Виговським, яке прибуло туди вже по смерті Р.


Ракоці (Ràkóczi) Юрій II (1615 — 60), кн. семигородський (1648), син Юрія I Р., продовжував політику батька й зносини з Б. Хмельницьким, але 1652, у зв’язку з походом Хмельницького на Молдавію, зірвав їх і уклав воєнний договір з Валахією та Польщею проти Молдавії. 1654 відновив дружні стосунки з Україною, і 1656 був створений військ. союз Семигороду, України і Швеції проти Польщі. 1657 P., за допомогою укр. і швед. військ. вдалося захопити значну частину Польщі, включно з Краковом і Варшавою, але він виявився Нездібним полководцем та політиком. Б. Хмельницький змушений був відкликати полк. А. Ждановича з коз. військом на Україну, і P., зданий на власні сили, був оточений поль. військом і 23. 7. 1657 змушений капітулювати під Чорним Островом на Поділлі.

[Ракоці (Rákóczi) Юрій II (1621 — 60). — Виправлення. Т. 11.]


Ракушка-Романовський Роман (1622/23 — 1703), держ. і церк. діяч другої пол. 17 в., родом з Правобережжя. Нар. у Ніжені й 1649 був записаний там до коз. реєстру. У 1654 — 55 був «ревізором скарбу військового» і «дозорцею скарбу військ. в полку Ніженському»; ніженський сотн. (1658 — 63) і полковий суддя (1659), ген. підскарбій за гетьмана І. Брюховецького (1663 — 68), організатор фінансів і держ. госп-ва Гетьманщини. В наслідок конфлікту з гетьманом Д. Многогрішним переселився на Правобережжя, де став свящ. і протопопом у Брацлаві (1668 — 75). Після руїни Правобережжя 1676 оселився в Стародубі, де був до кін. життя свящ. Миколаївської церкви. На думку більшости дослідників (М. Грушевський, Д. Дорошенко, О. Оглоблин, М. Петровський, В. Романовський та ін.), Р.-Р. є автор «Самовидця Літопису».

[Ракушка-Романовський Роман (1622 — 1703). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Модзалевський В. Перший військ. підскарбій Роман Ракушка. ЗІФВ ВУАН, I, II — III. К. 1919 — 1923; Петровський М. Нариси з історії України 17 — поч. 18 ст., т. І. (Досліди над Літописом Самовидця) Х. 1930.

О. О.


Ракша, сиворакша (Coracias garrulus L.), рід птахів ряду ракшоподібних, вага 130 — 180 г. Дзьоб прямий, сильний, темнобурий, ноги міцні, забарвлення яскраве. На Україні повсюдний гніздовий птах; прилітають на місця гніздування у квітні. На півночі живуть у лісах, садах, на півд. у глинястих балках, на стрімких берегах річок. Починаючи з серпня і протягом вересня відлітають усі. Живляться перев. шкідливими комахами; корисні птахи.


Ральстон (Ralston) Вільям (1829 — 89), англ. письм. і історик, дослідник укр. і рос. фолкльору. Автор монографії про слов. мітологію і нар. побут та звичаї сх.-слов. народів п. н. «The Songs of the Russian People» (2 вид. Лондон 1872) і ст. про зб. укр. іст. пісень В. Антоновича і М. Драгоманова та чумацьких пісень І. Рудченка, друкованих в англ. періодичних ж., перекладач рос. й укр. нар. казок на англ. мову («Russian Folktales», 1878).

[Ральстон (Ralston) Вільям (1828, Лондон — 1889, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]


Рамбо (Rambeau) Альфред (1842 — 1905), франц. історик і політик, автор праць з історії франц.-рос. взаємин. Брав участь у 3 Археологічному з’їзді в Києві (1874) і надрукував у «Revue des Deux Mondes» ст. про цей з’їзд (1874). а також «Україна і її іст. пісні» (1875). У кн. «La Russie épique» (1876) опублікував 10 переспівів з укр. нар. дум.


Ранґи військові, ранґи різних ступенів, що надаються зверхньою військ. владою військовослужбовцям, відповідно до їхньої кваліфікації і фахової підготовки. Той, хто має будь-яку ранґу, є уповноважений до виконування командних функцій над ін. військ. особами, у точно визначеному обсязі. У теперішньому війську Р. в. поділяються на кляси: рядові, підстаршини, молодші й булавні старшини, генерали і адмірали. У сер. існує бл. 20 військ. ступенів, що їх відмітні знаки носять на плечах або на комірі, на рукавах, а також на шапках і шоломах.

Під час укр. державности 1917 — 21 у січні 1918 заведено вперше за Центр. Ради військ. ранґи, що покривалися точно з виконуваними обов’язками: козак, ройовий, чотовий, бунчужний, півсотенний, сотник, курінний, полковник, отаман бриґади, отаман дивізії, корпусу, армії. Означення службових ступенів — на правому рукаві вище ліктя галунові стрічки (шеврони). У липні 1918 під час гетьманату введено нові службові ступені, з відзнаками на плечах: рядовий, гуртковий, ройовий, чотовий, бунчужний, хорунжий, значковий, сотник, військ. старшина, полк., ген.-хорунжий, ген.-значковий, ген.-бунчужний.

Остаточно у березні 1920 були установлені в Армії УНР одностайні військ. ступені, означувані на комірі: рядові — (1) козак, (2) муштровий козак; підстаршини — (3) гуртковий, (4) ройовий, (5) чотовий, (6) бунчужний; кандидат на старшину — (7) підхорунжий; молодша старшина — (8) хорунжий, (9) поручник, (10) сотник; булавна старшина — (11) підполковник, (12) полковник; генерали — (13) ген.-хорунжий, (14) ген.-поручник, (15) ген.-полк., (16) гол. отаман (див. табл.). За гетьманату у липні 1918 усталено старшинські ранґи у військ. фльоті: (1) корабельний ґардемарин, (2) мічман, (3) ляйтенант, (4) старший ляйтенант, (5) капітан 2 ранґи, (6) капітан 1 ранґи, (7) контрадмірал, (8) віцеадмірал, (9) адмірал. (Див. табл.).

Вже з самого поч. орг-ції Укр. Гал. Армії — у листопаді-грудні 1918 була впроваджена номенклатура укр. військ. ступенів, як також укр. військ. термінології, розвинутої у 1914 — 18 в Леґіоні УСС, у якому укр. мова була службовою. Розпорядком Держ. Секретаріяту Військ. Оправ ЗО УНР 30 квітня 1919 устійнено Р. в. та їх відзнаки у всій УГА: рядовики — (1) стрілець, (2) старший стрілець; підстаршини — (3) вістун, (4) десятник, (5) старший десятник, (6) булавний старший десятник; кандидат на старшину — (7) підхорунжий; молодша старшина — (8) хорунжий, (9) чотар, (10) поручник, (11) сотник; булавна старшина: (12) отаман, (13) підполк., (14) полк.; генерали — (15) ген-чотар, (16) ген.-поручник, (17) ген.-сотник. (Див. табл.). В УГА існувала ще тимчасова найвища підстаршинсыка ранґа — бунчужного або заступника старшини відповідно до австр. ранґи «оффіцірсштельфертретер». Вони виконували обов’язки молодшої старшини і їх підвищувано до ранґи хорунжого або чотаря, не іменуючи вже нових.

Про Р. в. У княжому і коз. війську див. гасла: Військ. старшина, Ген. старшина, Десятський, Коз. старшина, Сотський, Старшина коз. артилерії, Тисяцький.

З. Стефанів


Ранґові маєтності, зем. володіння на Гетьманщині, які надавалися коз. старшині гетьманом у тимчасове володіння, «на ранґ», тобто на уряд як винагорода за службу і на покриття, пов’язаних з нею видатків. Систему Р. м. запроваджено за Б. Хмельницького. Р. м. походили з зем. фонду, що створився на Гетьманщині у наслідок конфіскації маєтків поль. землевласників і Кат. Церкви. Для доповнення фонду Р. м. використовувалися військ. або вільні землі. Окрему групу Р. м. складали великі зем. володіння (волості), які надавалися (чи стверджувалися) царем гетьманам «на булаву» (розміри цих володінь були неоднакові). Р. м. відала Ген. Військ. Канцелярія. Їх розмір на кожний уряд не був чітко визначений аж до 1732.

Державці Р. м. намагалися перетворити їх на свою повну й спадкову власність, але це вдавалося тільки у деяких випадках, здебільша представникам вищої старшини, у наслідок дарувань від царя, закріплених царськими «жалуваними грамотами».

У 18 в. цей процес ішов швидким темпом, і по ліквідації автономії Гетьманщини у 1780-их pp. більша частина Р. м. стала приватною власністю коз. старшини та її нащадків — лівобережно-укр. дворянства.

Ін. правний характер мали маєтності, які надавалися коз. старшині Гетьманом, а іноді й полк. «до ласки військ.». Але, не зважаючи на це обмеження, більшість цих умовно тимчасових володінь протягом 18 в. стала також приватною власністю.


«Ранґові посполиті», селянство ранґових маєтностей на Гетьманщині у 17 — 18 вв. «Р. п.» були зобов’язані відбувати «послушенство» державцям рангових маєтностей. Обсяг цих робіт, порівняно незначних у 17 в., у 18 в. наблизився до панщини. Після скасування автономії Лівобережної України «Р. п.» здебільша стали кріпаками овласнених маєтностей. Частина з них перейшла до категорії держ. селян.


Ранник (Scrophularia L.), рід зіллястих або напівчагарникових рослин з супротивними листками з родини ранникуватих. На Україні — 12 видів. Найпоширеніші: Р. шишкуватий (S. nodosa L.), довгорічна рослина з м’ясистим бульбистим кореневищем, стебло 40 — 125 см заввишки, медоносна. Росте по лісах і на луках на півн. України, на півд. зрідка. Р. крилатий (S. alata Gilib.-S. aquatica Ledeb.), багаторічна рослина, стебло до 120 см заввишки. Росте на болотах, луках у ліс. та лісостеп. смугах, у степ. р-нах і в горах Криму рідко. Р. мають велику кількість сапонінів, отруйних для великої рогатої худоби та коней. У нар. медицині вживають для лікування ран; у нар. ветеринарії лікують хворих свиней.


«Ранок», в-во в Києві, засноване 1908 О. Коваленком і І. Самоненком та ін. У 1906 — 08 видало накладом бл. 40 000 примірників 18 брошур і кн., перев. соц.-політ. та белетристичного характеру.


«Ранок», рел.-нар. газ., спочатку орган Незалежної Грец. Церкви в Канаді, з 1912 Пресвітеріянської, виходила 1905 — 20 у Вінніпезі як місячник, тижневик (1907) і двотижневик. Поряд рел., заг. гром. тематика і літ. твори. Видавець і ред. І. Бодруґ, з 1911 ред. І. Ґлова. З 1920 виходить п. н. «Канадійський Ранок».


«Ранок», тижневик, орган Хабаровської Укр. Ради, виходив як продовження газ. «Хвиля України», у Хабаровську на Зеленому Клині з серпня 1917 до 1918; «Р.» заступила «Нова Україна».


«Ранок», тижневик, орган укр. консервативно-державницької думки, виходив у Гайденав (Німеччина) 1948 — 54 pp.; видавець і ред. І. Марченко.


«Ранок», гром.-політ. і літ.-мист. місячник, орган ЦК ЛКСМУ, виходить у Києві з липня 1965, як продовження ж. «Зміна». Чимало місця «Р.» приділяє літ.-мист. творам, гол. молодших авторів, з уже виробленим ім’ям, зокрема Г. Тютюнника, В. Шевчука, І. Дзюби, Є. Гуцала, І. Драча, І. Калинця, М. Вінграновського, М. Сингаївського, Є. Сверстюка, Р. Третьякова, В. Діденка, В. Коломійця, В. Коротича та ін., але поступово ці прізвища зникають. В ж. є розділи: «Доброго ранку» (для дебютантів у літературі), «Мист. ранки» молодих мистців, спортові репортажі, побутові поради, гумор тощо.


Рапай-Маркіш Ольга (* 1929), скульптор, нар. у Харкові. Закінчила Київ. Художній Ін-т (1956); працює в галузі порцелянової пластики. Серія статуеток «Цирк», фігурки в нар. вбранні різних обл. України; з кін. 1960-их ;рр. перев. монументальна декоративна скульптура (фантастичні звірі й птахи), архітектурна кераміка (пано, рельєфи, антропоморфні вази) — в теракоті, майоліці, шамоті.


Рапсодія, пісня чи вірш, виконувані в античній Греції мандрівними співаками — рапсодами, тепер жанр інструментального твору вільної форми, перев. на основі нар. тем. В укр. музиці відомі: дві Р. для фортепіяна М. Лисенка, оркестрові Р. — «Стрілецька» (тепер п. н. «Гал. P.») С. Людкевича, «Укр. Р.» В. Барвінського, «Лемківська Р.» (1935) і «Закарп. Р.» (1945) М. Вериківського, «Гуцульська Р.» (1948) Ю. Майбороди, «Укр. Карпатська Р.» (1960) Л. Колодуба. Р. на укр. теми написав також С. Ляпунов (1907).


Раси й расові формації України. Раса (Р.) визначає в антропології групу людей з основною сукупністю спадкових прикмет, які відрізняють її від ін. клясифікаційної і приналежної до того самого роду одиниці. Поняття Р. є біол. особливістю, і тому його не треба змішувати з народом і його мовою, релігією, культурою й іст. та екон. умовами, в яких він живе. Оточення впливає виключно на зовн. вигляд індивіда й обмежується тільки його життям. Взаємні схрещування Р. витворюють типи, що являють собою посередню форму між двома і більше Р. та у пізніших спадкових процесах повертаються в заг. до батьківського виду або устабілізовуються. Тепер немає вже чистих P., бо неможлива їх ізоляція, а тому Р. посідають звич. тільки перевагу прикмет первісної Р. Поодинокі Р. заселюють більші геогр. простори, де вони творять смуги з означеною расовою формацією, до складу якої входить кілька Р. тієї самої відміни, як надрядного клясифікаційного поняття, і тільки їх відсотковою кількістю одна формація різниться від ін. — сусідньої. Тому при расових висновках вихідною точкою у дослідах є популяція, тобто расова спільнота на даній території при безперервному втримуванні взаємного схрещування.

До расових властивостей належать не тільки тілесні, але й душевні різниці, які важко схопити, бо вони узалежнені від індивідуального хисту і родинного оточення, від освіти і ступеня культури, від характеру і переживань, від особистої і нац. долі. Але як кількісне взаємовідношення різних Р. таки якоюсь мірою відрізняє народи один від одного, так і душевні властивості визначають також їх нац. культуру, як іст. одиниці.

Серед дослідників Р. і р. ф. Европи визначилися Жан Денікер (1926) і Ян Чекановський (1930). Денікер виділив у Европі 6 засадничих Р. і 4 мішані; Чекановський звів їх на генетичній основі до 4 засадничих (нордійська, середземноморська, арменоїдна і ляпоноїдна) і їх 6 мішаних типів (динарський, альпійський, субляпоноїдний, півя.-зах., субнордійський і літоральний). До дослідників Р. ф. У. й антропологічного складу укр. народу (дати в дужках подають рік вид. їхніх основних творів) належать: І. Коперницький (1861), П. Чубинський (1877), В. Емме (1886), В. Дібольд (1886), Д. Анучин (1889), Ю. Талько-Гринцевіч (1892), Е. Чепурковський (1912), Х. Вовк (1916) і його учні (І. Ра ковський, С. Руденко, 1925 та ін.), Я. Чекановський (1930) і його учні (Ф. Вокронь, Р. Єндик, Я. Мидлярський та ін.), А. Носов (1927) і його учень М. Ткач, Л. Ніколаєв (1926) і його учні, В. Бунак (1948), В. Дяченко (1965), Г. Зіневич (1968), С. Круц (1968, 1972). Наслідки антропологічних досліджень в УССР публікуються, почавши з 1960, в серії «Матеріяли з антропології України» (випуски IVI до 1972), що їх видає Ін-т Мистецтвознавства, Фолкльору та Етнографії АН УРСР за ред. І. Підоплічка. В. Дяченко, автор праці «Антропологічний склад укр. народу» (1965) розрізняє 4 антропологічні типи на Україні: 1) Центр. укр. тип — на Лівобережній і Слобідській Україні, на центр. Київщині, на Поділлі й Волині; 2) карп. тип — у Карпатах, 3) поліський тип — на Підляшші й зах. Доліссі та 4) дніпровський тип — обабіч Дніпра, від Кременчука вниз. З зах.-евр. антропологів питаннями антропології України цікавилися також Ж. Денікер (1908 і 1926), Г. Пех (1925), Г. Ґюнтер (1929), Е. Айкштедт (1934), Л. Чіпріяні (1936).

Найдавніші сліди людини на території сучасної України виявлено в Криму з кістками неандертальського виду. Останні стадії цієї доби виявляють кроманьонський і негроїдний види, які в той час заселювали і зах. Европу. В енеоліті і на поч. бронзової доби маємо населення т. зв. трипільської культури з середньоморською й арменоїдною P., що заселюють Балкани, Грецію, Малу Азію й острови Егейського м., витворивши расовий субстрат, вирішальний для пізніших доіст. і протоіст. міґрацій. Населення шнурової кераміки є перев. нордійське, а значно пізніше — саки (скити, сармати й алани) визначаються нордійськими, субнордійськими і середземноморськими елементами (може, навіть монголоїдними). На півн. окраїнах доходить у ранню добу до мішанини з угро-фінами, з найчисленнішою серед них палеоазійською P., що затрималася довгий час у поліських болотах. Про якісь більші расові впливи тюркських та монгольських племен на Україну трудно говорити, бо серед населення півд. України тільки винятково зустрічається монгольська пляма, скісний виріз очей і рівне чорне волосся. З ранньоіст. й іст. доби маємо числанні краніологічні матеріяли, які подають такі расові склади для поодиноких місцевостей України (у %; їх правдоподібно треба уважати за характеристичні і для суміжного простору):


нордійська

середземноморська

арменоїдна

ляпоноїдна

 палеоазійська

Салтовське 6 в.

24,4

36,3

23,9

15,4

 —

Дреговичі 9 — 13 вв.

22,9

36,1

5,3

20,9

15,5

Київ 6 в.

30,0

24,2

18,6

24,2

3,0

Крилос 7 — 15 вв.

33,3

20,6

28,4

17,7

 —

Львів (Козаки) 17 в.

34,2

21,0

17,4

27,4

 —

Формацію з Салтовського над Дінцем треба вважати за типову для тодішньої степ. України з залишками сакійських племен, дреговичів за окраїну на півн.-зах. землях при поєднанні з фінськими племенами, гол. палеоазійська Р. яких сягала частково аж по Київ. Вражає великий відсоток ляпоноїдної Р. серед козаків, що впали під час наступу на Львів 1648. Краніоскопійною методою вдалося виділити серед цієї Р. дві відмінні своєю різьбою форми черепів і тому певно, що у спільній могилі поховані й поляглі татари, які тим самим і підвищили відсоток ляпоноїдів.

У сучасній расовій будові укр. народу виразно визначуються расові формації.

1. Нордійсько-субнордійська: Підляшшя, Полісся, Волинь, Житомирщина у напрямі до півд. Київщини на Дніпропетровське і півн.-зах. Полтавщину; у півн.-зах. частині цієї смуги позначуються також динарські й альпійські елементи, а на півд. Київщині — альпійські. До цієї смуги треба додати расові острови півн.-сх. і зах. частини Івано-Франківської обл. та околиці над сер. течією Прута.

2. Динарська (за Раковським — ядранська): Закарпаття, Підкарпаття, зах. і центр. Галичина, Холмщина, округи над сер. течією Дністра, Поділля аж до центр. і півн. Київщини. У сх. частині Гуцульщини обабіч хребта Карпат аж до півд. Буковини позначається виразно арменоїдна P., а на зах. і півд. Закарпатті, на сх. Поділлі і на Київщині — альпійська.

3. Альпійсько-ляпоноїдна: Харківщина, центр. і півн. Полтавщина, Сумщина і сх. Чернігівщина.

4. Субляпоноїдна: Донбас і півд.-сх. та півд. степ. обл. з альпійською домішкою. Ця смуга вимагає ще окремих дослідів через невеликий антропометричний матеріял і також через різниці з нашою клясифікаційною системою. Щоправда, зустрічаємо тут умовно низький гол. показник — сер. зріст і найширші показники носа порівняно з усією популяцією, але одночасно і довгі обличчя, а це суперечить характеристиці субляпоноїдного типу.

5. Середземноморська: обл. між Прутом і Дністром аж до Заліщик з динарською домішкою.

Порівнюючи виділені Р. ф. з-перед 25 pp., бачимо різниці насамперед у першій смузі, де зазначуємо тепер субнордійський тип і у виділенні окремої середземноморської.

Виділені расові смуги на укр. території є наслідком доіст. й іст. процесів, почавши від носіїв трипільської культури з середземноморською й арменоїдною расами, сакійських кочовиків з їх останньою аланською хвилею, що у Салтовському позначилася перевагою середземноморської P., а на сучасній степ. Україні — перевагою правдоподібно субляпоноїдного типу аж по слов., перев. нордійську і ляпоноїдну міґрацію, що остаточно надала їй етнічного і культ. характеру на поданих вище субстратах.

Література: Вовк Ф. Студії з укр. етнографії та антропології. Прага 1926; Николаев Л. Национальные и социальные различия в размерах головы и в некоторых соматоскопических признаках у населення Харковского округа. Х. 1926; Раковський І. та Руденко С. Погляди на антропологічні відносини в укр. народі. Л. 1926; Czepurkowski E. Analiza głównych typów ludu rosyjskiego, białoruskiego, ukraińskiego, litewsko-łotyskiego i polskiego za pomocą metody geograficznej. Pracy i materjały Komisji antropologicznej. Кр. 1926; Deniker J. Les races et les peuples de la terre. Париж 1926; Günther H. F. K. Rassenkunde Europas. Мюнхен 1929; Czeka nowski J. Wstęp do antropologji Polski. Л. 1930; Klimek S. Terytorja antropologiczne. Prace geogr. Л. 1932; Єндик P. Вступ до расової будови України. Мюнхен 1949; Eickstedt E. Rassenkunde u. Rassengeschichte der Menschheit. Штутґарт 1954; Дяченко В. Антропологічний склад укр. народу. К. 1965; Зіневич Г., Круц С. Антропологічна характеристика давнього населення території України. К. 1968; Круц С. Население территории Украины эпохи меди-бронзы. К. 1972.

Р. Єндик


Раставецький (Rastawiecki) Едвард (1805 — 74), поль. дослідник мистецтва і колекціонер; у працях P. «Słownik malarzów polskich...» (I — III, 1850 — 57) і «Słownik rytowników polskich ...» (1886) багато матеріялів про укр. мистців.


Расторгуєв Павло (1881 — 1959), білор. мовознавець-діялектолог; праці з укр.-білор. монної межі на півн. Чернігівщині, опрацювання діялектологічних матеріялів Моск. Діялектологічної Комісії, про поль. впливи у говірках Підляшшя та ін.

[Расторгуєв Павло (* Стародуб, Чернігівська губ. — † Новозибків, Брянська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Растреллі (Rastrelli) Вартоломей (1700 — 71), архітект італ. походження, нар. у Парижі, з 1716 в Росії, з 1730 придворний архітект, найвизначніший представник пізнього барокко в Рос. Імперії. Важливіші будови: палаци у Петербурзі (Зимовий, Воронцових, Строґанових), у Петергофі і в Царському Селі, Смольний манастир. На Україні за проєктом Р. збудовано в Києві Андріївський собор (1747 — 53) з ознаками стилю рококо та царський палац (1752 — 55).

[Растреллі (Rastrelli) Вартоломей († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Рата, ліва притока Бугу (сточище Висли) ; довж. 76 км, сточище — 1790 км², ширина річища до 30 м. Бере початок на Розточчі й протікає по заболоченій Надбужанській котловині.


РАТАУ, див. Радіотелеграфічне Аґентство України.


Ратмиров (псевд. Тимківського) Андрій (1884 — 1967), актор героїчного пляну і режисер, родом з Єлисаветграду. З 1904 на сцені театрів Одеси, Чернігова, Вінниці, Кіровограду; з 1943 режисер Київ. Держ. Укр. Драматичного Театру; у 1949 — 59 актор і режисер Закарп. Обл. Муз.-драматичного Театру. Гол. ролі P.: Карл Моор («Розбійники» Ф. Шіллера), Незнамов («Без вини винні» О. Островського), Забелін («Кремлівські куранти» М. Поґодіна), Платон («Платон Кречет» О. Корнійчука) та ін.

[Ратмиров (псевд. Тимківського) Андрій († Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Ратмирова Олена (1869 — 1927), співачка — меццо-сопрано і драматична акторка побутового театру, нар. у Новохоперську (Вороніжчина). У 1884 — 92 pp. у трупах М. Кропивницького, 1894 — 98 — Г. Деркача, далі мала власну трупу, з 1900-их pp. у О. Суслова та ін. Перша виконавиця ролі Катерини в одноіменній опері М. Аркаса; Наталка («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Олена («Глитай, абож павук» М. Кропивницького), Стеха («Назар Стодоля» Т. Шевченка), Гощинська («Блакитна Троянда» Лесі Українки) та ін.

[Ратмирова Олена († Новочеркаськ, Ростовська обл, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Ратне (II — 8), с. м; т. на Волинському Поліссі, над р. Прип’яттю, р. ц. Волинської обл.; 5 100 меш. (1970); харч., ліс. та лісохем. пром-сть. Р. вперше згадується у 13 в., 1440 дістало маґдебурзьке право; за Речі Посполитої осідок негородового староства. У складі Рос. Імперії м-ко Ковельського лов. і значний торг. осередок.


Ратуша, ратуш, з нім. раттауз, термін, уживаний у двох значеннях: 1) назва органу міського самоврядування в укр. містах 14 — 18 вв., які не мали маґдебурзького права. Такі міста називалися ратушними, на відміну від маґістратських, що мали маґдебурґію, значної ширші адміністративно-суд. та госп. права й краще розбудований апарат самоуправи. Ратушні м. звич. мали тільки війта й 1 — 2 бурмістрів, які фактичнр залежали від місц. держ. (чи старостинської) адміністрації (на Гетьманщині — від коз.) або від дідичів.

2) Будинок — осідок міської самоуправи у м. зах. і сер. Европи, а за тим і на Україні (також маґістрат, міська дума) P., побудована звич. на гол. площі, була одним з найважливіших гром. (як правило, пишно збудованих і оздоблених) будинків м. В укр. м., що були під Польщею, перші Р. постали у 14 в. (напр., Львів). Найстаріші Р. збереглися у Бардієві (15 — 16 вв.), Старому Самборі (1668), Бучачі (1751), Кам’янці Подільському (1754). З P., побудованих у 19 в., кращі у Харкові, Полтаві, Львові, Чернівцях.

Див. ще гасла: Маґдебурзьке право, Місто, Міське самоврядування.

[Ратуша, у підписі під ґравюрою, м. б.: Ратуша в Кам’янці Подільському (18 ст.). — Виправлення. Т. 11.]


Рафалівка (II — 7), с. м. т. на Волинському Поліссі, Володимирецького р-ну Рівенської обл.; 3 100 меш. (1966). Лісопильня, мебльова фабрика.


Рафалович Артем (1816 — 51), лікар і мандрівник родом з Поділля. У 1838 закінчив мед. фак. Берлінського Ун-ту, з 1839 — лікар та викладач Рішельєвського Ліцею в Одесі. У 1846 — 48 pp. подорожував по країнах Півн. Африки та Півд.-Зах. Азії, де провадив досліди з етнографії, мед. географії, епідеміології. Зібрані ним цінні колекції переховуються в Одеському Історико-Археологічному Музеї. Р. працював також над питаннями боротьби з чумою, курортології та санітарної статистики.

[Рафалович Артем († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Рафалович (Raffalovich) Джордж (1880 — 1958), англ. публіцист. Відвідував Галичину, прихильно ставився до українців, був секретарем заснованого у Лондоні в 1913 — 14 Укр. Комітету — The Ukraine Committee. Автор виданої 1914 у Лондона (під псевд. Bedwin Sands) праці «The Ukraine» і багатьох інформаційних ст. про укр. справу, друкованих у 1913 — 16 в англ. періодичних вид. Переклав і видав англ. мовою працю М. Грушевського «Укр. справа в її іст. розвитку» (1915), упорядник і ред. зб. «The Russians in Galicia» Edited by Bedwin Sands, 1916.

[Рафалович (Raffalovich) Джордж (* Канн, Франція — † Новий Орлеан, Луїзіяна, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Рафальський (псевд. Лозинського) Гнат (1868 — 1933), актор-комік у трупі М. Кропивницького (1893 — 1902) та ін. Останні роки працював у Харківській Музкомедії. Кращі ролі: дяк («Царицині черевички» Г. Ашкаренка), писар Зачепа («Запорізький клад» К. Ванченка-Писанецького), Лопуцьковський («Шельменко-Денщик» Г. Квітки-Основ’яненка) та у численних водевілях.

[Рафальський (псевд. Лозинського) Гнат († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Рафес Мойсей (1883 — 1942), жид. політ. діяч, родом з Білорусі, діяч жид. соц. партії «Бунд» на Україні. 1917 — чл. Малої Ради, ген. секретар держ. контролю, чл. крайового комітету для охорони революції на Україні; підтримував 3 універсал, ставився критично до закону про нац.-персональну автономію, гостро виступав проти Берестейського миру. В кін. 1919 став комуністом і був одним з керівників жид. секції при ЦК РКП(б) і ВКП(б), але незабаром був усунений від партійної роботи і працював як публіцист, а згодом в сов. кінематографії. Автор кн.: «Два года революции на Украине. Эволюция и раскол Бунда» (1920) та ін.

[Рафес Мойсей (* Мєнськ). — Виправлення. Т. 11.]


Рахів (V — 5), м. на Гуцульщині, над р. Тисою, р. ц. Закарп. обл.; 12 900 меш. (1971). Картонна, мебльова фабрики, ліс. комбінат, харч. пром-сть; краєзнавчий музей, туристична база. Р. відомий з 15 в.


Рахкавка звичайна (також райка, деревна жабка, деревна кракавка; Hyla arborea L.), безхвоста амфібія з родини рахкавок до 5 см. довж. Поширена по всій Україні, але найчисленнішою є на Поліссі та в Лісостепу, а також у лісистих р-нах Криму. В степ. зоні зустрічається по заплавах та плавнях рік, а також у степ. байрачних лісах.


Рахлін Натан (* 1905), дириґент, нар. в Сновську (Чернігівщина) в родині музики; вчився у Київ. Консерваторії і Муз.-Драматичному Ін-ті ім. Лисенка. Дириґент симфонічних оркестр Харкова і Києва, 1937 — 41 і 1945 — 62 pp. гол. дириґент Держ. Симфонічної Оркестри УССР, 1941 — 45 гол. дириґент Держ. Симфонічної Оркестри СССР; проф. Київ. Консерваторії (з 1947). Чимало творів укр. композиторів були виконані вперше під дириґентурою Р.: третя симфонія Б. Лятошинського, «Героїчна увертюра» В. Косенка, твори В. Гомоляки, Ю. Майбороди, Л. Колодуба та ін.

[Рахлін Натан (1906 — 1979, Казань, Росія; похований у Києві). — Виправлення. Т. 11.]


Рахманівка (VI — 14); до 1958 — Олександродар, с. м. т. Дніпропетровської обл., підпорядковане Криворізькій міськраді, положене над р. Інгульцем; 5 300 меш. (1966). Видобуток залізної руди, 2 вапняні зав. Р. заснована на поч. 19 в.


Рахманінов Іван (1826 — 97), вчений у ділянці механіки, з походження росіянин. З 1857 проф. прикладної математики Київ. Ун-ту (з 1881 — його ректор). Автор праць з заг. питань механіки, проблем аналітичної механіки, гідравліки, теорії пружности, геометрії поверхень.

[Рахманінов Іван (* Казінка, тепер Липецька обл. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рахманінов Сергій (1873 — 1943), видатний рос. композитор і піяніст, виступав на Україні з концертами, брав участь в орг-ції й відкритті Київ. Консерваторії (1913). Серед його творів є три сольоспіви на слова Т. Шевченка у рос. перекладі («Дума», «Полюбила я на печаль свою» і «Я опять одинок»).

[Рахманінов Сергій (* Онєґ, Новгородська губ. — † Беверлі-Гілс, Каліфорнія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Рахманний (справжнє прізвище — Олійник) Роман (* 1919), публіцист і радіокоментатор, нар. у Львові. За другої світової війни співр. підпільних вид. УПА й УГВР; на еміґрації в Німеччині керівник Укр. пресової служби (1946 — 48), співвидавець газ. «Час» й «Укр. Трибуна». З 1949 в Канаді: гол. ред. «Гомону України» (1949 — 51), чл. ред. журн. «Сучасність» (з 1964) і «Нові дні» (з 1970), співр. численних укр. періодичних вид. за кордоном; ст. в голл., норв., франц., англ. і амер. пресі. Окремі вид.: «УПА в Зах. Европі» (1948), «Кров і чорнило» (1960), «На 50-ій паралелі» (1969), «Не словом єдиним» (1971) та ін.

[Рахманний (справжнє прізвище Олійник) Роман (* 1918). — Виправлення. Т. 11.]


Рації й порції, податок натурою (харчі для людей, паша для коней), який мусіла давати укр. людність моск. війську, що було поставлене на Україні після Полтавської битви (1709).


Рачинський Андрій (бл. 1729 — після 1798), композитор, з шляхетського роду на Підляшші. Освіту здобув у Львові, де протягом 3 літ був дириґентом єпископської капелі. З 1753 — придворний капельмайстер гетьмана К. Розумовського. Сотн. новгородсіверський (1763 — 81), бунчуковий товариш (1780), гол. II департаменту Новгородсіверської Верховної «Расправы» (1781 — 96). Автор церк. творів (концертів), приділяв увагу й укр. нар. музиці. Р. завдячує поч. славнозвісна нотна бібліотека Розумовських (згодом у Держ. Публічній Бібліотеці УРСР у Києві).

[Рачинський Андрій (1724, Великі Мости, Сокольський пов., Галичина — 1794, Новгород-Сіверський). — Виправлення. Т. 11.]


Рачинський Гаврило (1777 — 1843), син Андрія, музика (скрипаль-віртуоз) і композитор, родом з Новгорода-Сіверського. Вихованець Київ. Академії (1789 — 95), де був учнем А. Веделя, й Моск. Університетської Гімназії, де згодом був (до 1805) вчителем вищої муз. кляси. Після того оселився в Новгороді-Сіверському, де й жив до кін. життя. Відомий як скрипаль-виконавець і композитор. У своїх програмах виконував, крім творів зах.-евр. композиторів, свої варіяції на укр., рос. і поль. нар. пісні. Відома його пісня «Віють вітри, віють буйні». Один з його синів був автором ще однієї укр. «Енеїди», багатої на етногр. матеріял (описи сватання й весілля) й написаної доброю укр. мовою.


Рашевський Іван (1849 — 1921), маляр і скульптор родом з Чугуєва; учився у мистця Л. Лагоріо у Петербурзі. Відомі картини P.: «По Десні» (1889), «Десна», «Ставок у саду» (1892); портретна скульптура музиканта Длуського (1889) та ін. Багато творів Р. загинули під час війни 1941 — 45 pp., деякі зберігаються у Київ. Держ. Музеї Укр. Мистецтва і у чернігівських музеях.

[Рашевський Іван († Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]


Раштат (Rastatt), м. в Бадені (Німеччина), 24 000 меш. (1964); 1915 — 18 табір укр. полонених з рос. армії, серед яких заходами Союзу Визволення України, велася просвітня й освідомна робота. У Р. організувалися перші відділи синьожупанників; виходив ж. «Розсвіт». На цвинтарі Р. пам’ятник померлим укр. полоненим (проєкт М. Паращука).


[Раштівці. — Доповнення. Т. 11.]


Рдесник (Potamogeton L.), рід багаторічних водяних рослин з родини рдесникуватих, з повзучим на дні кореневищем і довгим та тонким стеблом. На Україні — 17 видів. Найголовніші: Р. гребінчастий (P. pectinatus L., = P. marinus Шестериков) — у річках і озерах, також у лиманах і морських затоках, по всій Україні; Р. кучерявий (P. crispus L.); P. плавучий (P. natans L.). Обидва останні в озерах, ставках, старицях, рідше в річках, зрідка на півд. Степу. Зарості Р. — місця нересту та нагулу риб. Листки мають багато вапна і тому іноді їх використовують для угноєння. Водоплавні птахи їдять деякі види Р.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.