[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2489-2500.]

Попередня     Головна     Наступна





Реман (Rehman) Антоній (1840 — 1917), поль. географ і геоботанік, проф. географії Львівського Ун-ту (з 1882), серед ін. дослідник рослинности Карпат, Поділля й Криму. Праця P. «Ziemie dawnej Polski i sasiednich Krajów Słowiańskich...» (2 тт., 1895 — 1904), зокрема І т. — «Karpaty», мала довгий час значення для пізнання географії України.

[Реман (Rehman) Антоній (* Краків — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Рембалович Іван (1891 — 1944), військ. діяч, підполк. Армії УНР, делеґат 1, 2 і 3 Всеукр. військ. з’їздів у 1917, начальник зв’язку Запор. корпусу і 1 Запор. стрілецької дивізії у 1918 — 20, учасник 1 і 2 Зимових походів; поляг під Бродами як старшина Дивізії «Галичина».


Ремез (Remiz pendulinus pendulinus L.), птах ряду горобцеподібних; довж. тіла 10-12 см, вага 7-11 г. На Україні Р. гніздовий птах усієї території, рідкий; селиться б. водойм; живиться комахами, корисний. Гніздо Р. вважається за чудодійний лік, а тому пов’язане з різними забобонами.


Ремез Євген (* 1896), математик, чл.-кор. АН УРСР 1939), родом з м. Мстиславля (БССР). У 1928 — 55 pp. викладав у Пед. Ін-ті (проф. з 1933) й ін. високих школах у Києві; з 1934 р. працює в Ін-ті Математики АН УРСР, чл. редколеґії «Укр. Матем. Журналу». Основні праці Р. стосуються конструктивної теорії функцій та наближеної аналізи. Він уперше створив заг. обчислювальні методи чебишовського наближення функцій. Автор понад 100 праць.

[Ремез Євген (1896 — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ремез Олекса, актор у театрі «Руська Бесіда у 1906 — 09 у Львові, в 1910 — 12 pp. помічник режисера (Г. Хоткевича, згодом Л. Курбаса) і адміністратор «Гуцульського театру», організованого в с. Красноїлі, з яким у 1911 — 12 pp. відбув два турне по Галичині та Буковині.

[Ремез Олекса († 1961, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Ремесло, дрібне виробництво за допомогою примітивного знаряддя, для задоволення широких побутових потреб, госп. (давніше й військ.) виряду, різного роду будівництва та частин його устаткування. З завмиранням натурального госп-ва Р. відокремилося від хатнього виробництва (для власних потреб і для сусідів) і, щораз більше спеціялізоване, зосередилося гол. у м. і м-ках у вигляді дрібних підприємств. Вироби виконувалися на замовлення, рідше на ринок. У ремісничих підприємствах майже нема поділу праці, хіба часткова допомога чл. родини чи підмайстрів (челядників) і учнів-практикантів. Ремісник є власником майстерні і засобів виробництва, він сам (чи разом з вишколеним підмайстром) є самостійним виробником того чи ін. предмета, здатним виконати його від поч. до кін. P. e його основним зайняттям і джерелом прожитку. З поступам техніки P., крім хисту й хатнього досвіду, вимагало щораз докладнішого й спеціялізованого навчання. У добу найбільшого свого розквіту ремісники творили окрему, досить замкнену соц. групу міщанського стану, характеристичну своїм побутом і гром. значенням, з особливими правами й обов’язками, визначеними цеховою орг-цією. Цим Р. відрізняється від кустарної пром-сти, яка перев. буває лише додатковим зайняттям (напр., у вільний від с.-г. робіт час). Р. відмінне від мануфактури, в якій є більший поділ праці, госп. ініціятива і засоби виробництва не належать виробникам; крім того, наявні відповідні техн. прилади і двигуни (вода, вітер тощо). Але в індустріяльну добу у ремісничому виробництві застосовуються, крім основної ручної праці (чи ручних або ножних машин), також досконаліші (напр., електричні) прилади.

Р. було розвинене на Україні від найдавніших часів, але довгий час не було відірване від ін. родів праці. Р. стояло високо в античних м. Півн. Чорномор’я. У ранню добу, з поч. 1 тисячоліття почалося відокремлення Р. від сіль. госп-ва; тоді ж можна говорити про дві основні галузі P.: залізоробне і ганчарське виробництво. За княжої доби міськ. Р. відрізнялося від сіль. складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. У великих м. існувало вже бл. 60 ремісничих фахів: спеціялізовані галузі металюрґії, ковальство, виробництво зброї, ганчарство, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону і вовни, кости і каменю, виріб скла, додатків до харчування (напої) та ін. Зокрема високо стояли вироби прикрас: одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилися іконописці й ювеліри. За соц. станом ремісники Київ. Руси поділялися на сіль. вільних ремісників, холопів (рабів) на князівських, боярських або манастирських дворах і найчисленнішу групу вільних міськ. ремісників. Вони здебільша оселялися в одному р-ні чи вулиці м., по них і досі залишилися назви (Мечники, Кожум’яки, Ганчарі тощо). Для захисту своїх інтересів міськ. ремісники об’єднувалися у т-вах, які можна вважати зародками пізніших цехів; здебільша вони мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Ремісники деяких фахів (напр., ювелірства) Київ. доби вдосконалювалися гол. на грец. зразках. До м. Гал.-Волинської держави кн. Романовичі запрошували майстрів із зах.: Німеччини, Чехії, Польщі, надаючи їм особливі привілеї. Поруч з тим чимало виробів спроваджувано з ін. країн, гол. з Близького Сх. і Візантії.

Тат. навала призвела до занепаду P.: деякі галузі його цілком занепали, ін. зазнали погіршення техніки й якости виробів, послабли зв’язки міськ. ремісників з ринком. Найскоріше Р. відновилося у Гал.-Волинській державі, де у другій пол. 14 в. — першій пол. 15 постала цехова орг-ція (див. Цехи) в системі Маґдебурзького права. Вона швидко поширилася, і з кін. 16 — поч. 17 в. ремісники були об’єднані у цехи вже майже в усіх більших м, України. Вони мали завданням реґляментувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сіль. ремісників, які переселялися до міст. Цехи гуртували кравців, шевців, кушнірів, постригачів, угнарів (гарбарів), сідельників, ковалів, слюсарів, ливарів, теслів, бондарів, токарів, різників, пивоварів, пекарів, цегельників, каменярів, з новіших Р. — рукавичників, поясників, юхтинників, сап’яників, шабельників, рушничників, годинникарів, друкарів, ґраверів і т. д. Найбільшим ремісничим центром був Львів, у якому вже у другій пол. 15 в. було понад 50 ремісничих професій, а у першій пол. 17 в. — 133 ремісничі фахи; цехів наприкін. 16 в. було 27, у першій пол. 17 в. — 33, у яких працювало бл. 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстрі, 1 учень). На другому місці був Київ (у 16 в. — 20 P.); менші осередки: Луцьке, Кам’янець Подільський, Перемишль, Ярослав. За соц. структурою ремісники належали до сер. групи міщанства (майстрі і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстрі, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Українців серед цехових ремісників на Зах. Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами. У Львові, напр., хоч українці працювали у бл. 50 галузях P., вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів (див. також стор. 1 408). Часто управи м. забороняли українцям ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями (напр., на «Руській вулиці» чи на передмістях). Для захисту своїх прав укр. ремісники разом з ін. прошарками укр. міщанства гуртувалися у братствах. Взагалі права ремісників були обмежені у м., які не мали маґдебурзького права.

З другої пол. 17 в. Р. на Зах. Україні й на Правобережжі зменшилося у зв’язку з заг. занепадом міст (див. стор. 1 591) і міщанства, поширенням не цехового Р. (у Львові партачі становили з сер. 17 в. бл. 40% заг. кількости ремісників), поселенням при старостинських замках, панських дворах у м. і на передмістях підданих сіль. ремісників, конкуренцією жид. Р. та виробів P., спроваджуваних з Зах. Краще розвивалося Р. у Києві й на Лівобережжі, зокрема у м.: Полтаві, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Стародубі, Ніжені та ін. Воно поширювалося також серед козацтва та по селах.

На укр. землях у Рос. Імперії заг.-імперський закон, що стосувався цехів, поширено на Лівобережжя (1785) і Правобережжя (1840). За законом з 1852, у м. і м-ках існували ремісничі управи. Ремісник, який не мав звання майстра і не записався до цеху, не мав права керувати ремісничим закладом, тримати робітників та виставляти вивіску. Кількість ремісників у 9 укр. губ., об’єднаних у цехи, становила за даними на 1858 — 77 000, у тому ч. 32 500 майстрів, 28 400 робітників і 16 800 учнів. За ін. даними ч. всіх ремісників у м. становило бл. 100 000. За австр. переписом 1773 в усій, тобто і зах. (поль.) Галичині жило 44 000 ремісників, у тому ч. ткачів 17 900, ковалів 2 800, кушнірів 1 800, шевців 5 500, кравців 2 800, бондарів 1 400, ганчарів 1 200, колодіїв 1 000; ремісників-жидів було 16 000. 1837 в Галичині нараховували 45 000 ремісників, які платили прибутковий податок.

У першій пол. 19 в. тиск фіскальної політики відчуло Р. на Центр. і Сх. Землях і в Галичині. Ще неґативніше на Р. вплинули у другій пол. 19 в. розвиток фабричної пром-сти і капіталізму, побудова залізниць, що полегшило привіз фабричного краму (перев. з позаукр. земель), втрата значення ремісничих цехів (з 1900 рос. уряд почав вживати заходів до скасування решток цехового устрою), низька освіта ремісників та лихварство. Особливо кризовими були для Р. 1870 — 90-і pp. Значна частина міськ. P., не витримуючи конкуренції фабрично-зав. продукції, відмирала; краще розвивалася кустарна пром-сть. На допомогу ремісникам і зокрема кустарям прийшли деякі урядові аґентства (1888 засновано урядовий Кустарний комітет) і особливо земства. Їх заходами створювалася інструкторська допомога, постачалися деякі види сировини з держ. підприємств, відкривалися кустарно-ремісничі учбові майстерні та організовувалися місц. і міжнар. виставки кустарних виробів, на яких були широко представлені вибори з України (кролевецькі тканини й ін.). Гол. Управління Землевпорядження і Хліборобства посередничало у купівлі ремісничих і кустарних виробів замовцями — військ. і морськими відомствами, постачало кустарям безкоштовно і в кредит зразки верстатів, двигунів та ін. знаряддя, видавало мист. альбоми зразків кустарного виробництва тощо. Деяке значення мала спроба орг-ції кустарних кооператив (1913 у 6 укр. губ. Рос. Імперії — 18).

У Галичині й на Буковині Р. не мало особливої допомоги з боку уряду. Ремісничі палати у Львові й Чернівцях (при крайових виділах) вели статистику P., влаштовували ремісничі виставки, опікувалися (у Львові) ремісничим Пром. Музеєм тощо. Допомогу укр. ремісникам давали міщанські братства у Львові (з 1872) і згодом в ін. м. Галичини та засноване 1881 В. Нагірним ремісниче т-во «Зоря», яке зокрема опікувалося ремісничою молоддю, що прибувала з сіл до м. Таку мету мали також будів. комбінат, заснований у Львові І. Левинським, та жін. кравецька спілка «Труд». Зростання укр. Р. у м. Зах. України (менше Центр. і Сх. Земель) утруднювало опанування Р. неукр. елементом, а також те, що діти заможніших укр. ремісників лише рідко залишалися працювати у фахах батьків.

Перед першою світовою війною у 9 укр. губ. Рос. Імперії ремісників і кустарів було 700 000, у тому ч. кустарів 358 000, самостійних ремісників (за матеріялами Мін-ва Торгівлі і Пром-сти) 57 000, необлікованих кустарів і ремісників 105 000, кустарів харч.-смакової пром-сти 135 000, учасників різних нетоварових промислів 45 000. Кустарі жили перев. у с., ремісники — у м. У Галичині (всій) на поч. 20 в. було бл. 85 000 дрібних ремісничих підприємств, які давали працю бл. 130 000 осіб. Попри часткове зменшення Р. на Україні на переломі 19-20 в., Р. і кустарна пром-сть до 1914 були основним джерелом задоволення потреб широких споживачів виробами легкої й харч. пром-сти. У Р. і кустарній пром-сті працювало більше осіб, ніж у великій цензовій.

На поч. 1920-их pp. значення Р. на Центр. і Сх. Землях у зв’язку з занепадом фабричної пром-сти на деякий час збільшилося. Ч. ремісників і кустарів в УССР зросло до 820 000 (1928), у тому ч. 179 000 в кустарно-пром. кооперації; тоді ж у цензовій пром-сті працювало 620 000 осіб; натомість вартість продукції нецензової (ремісничої і кустарної) пром-сти становила лише 15% всієї пром-сти. Згодом суцільна націоналізація й розвиток фабричної пром-сти спричинили занепад P.; його і кустарну пром-сть об’єднано майже повністю у пром. кооперацію, і самостійних ремісників і кустарів нараховувалося у 1939 ледве 57 700. На Зах.-Укр. Землях до часу їх приєднання до УССР відносини залишилися ті самі, що й до війни 1914. На укр. землях у Польщі ч. ремісників було таке саме, як до війни (понад 90 000).

Після ліквідації пром. кооперації у 1960 Р. і кустарну пром-сть передано до системи держ. місц. пром-сти. Попри поширення з 1966 місц, пром-сти на нові асортименти продукції, кустарне і ремісниче виробництво, хоч і не реґляментовані урядово, — не зникли. Вироби цих промислів не тільки використовуються у госп-вах продуцентів, але йдуть на ринок (зокрема — сіль.) і все ще широко обслуговують потреби місц. населення у житловому будівництві, кравецтві, шевстві. тощо. Хоч в офіц. статистичних даних ч. ремісників і кустарів не подається, але воно має бути чимале.

Література: Подолинський С. Ремесла і хвабрики на Україні. Женева 1880; Грушевський М. Історія України-Руси, т. VI. К. — Л. 1907; Charewiczowa L. Lwowskie organizacje zawodowe za czasów Polski przedrozbiorowej. Л. 1929; Держплян УСРР. Нариси передвоєнного та сучасного стану кустарно-ремісничоі пром-сти України. X. 1929; Січинський В. Нариси з історії пром-сти. Л. 1938; Крип’якевич І. Боротьба нецехових ремісників проти цехів у Львові (1590 — 1960 pp.), у кн. З історії зах.-укр. земель, випуск 1, 4. Л. 1957; Нариси стародавньої історії Укр. РСР. К. 1957; Нестеренко О. Розвиток пром-сти на Україні, І. К. 1959; Компан О. Міста України в другій пол. XVII ст. К., 1963; Моргун О. Нариси історії пром. кооперації України. Мюнхен 1966; Голобуцький В. Екон. історія Укр. РСР. Дожовтневий період. К. 1970.

І. Витанович


Ремесло Василь (* 1907), селекціонер родом з Полтавщини, д. чл. Всесоюзної Академії С.-Г. Наук ім. Леніна (з 1964). З 1948 працює на Миронівській селекційно-дослідній станції (з 1964 — дир.). Вивів високоврожайні стійкої на морози і на посуху сорти озимої пшениці Миронівська 264 і Миронівська 808.

[Ремесло Василь (1907, Теплівка, Пирятинський пов. — 1983, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ремісничі училища, нижчі проф. школи в УССР і СССР системи проф.-техн. освіти, які підготовляли кваліфікованих робітників у різних ділянках пром-сти, транспорту і зв’язку. Створені у жовтні 1940 за постановою Президії Верховної Ради СССР «Про держ. трудові резерви». Термін навчання 2 — 3 pp.; навчання теоретичне і практичне. За «Законом про зміцнення зв’язку школи з життям» Р. у. 1958 — 64 перетворено на проф.-техн. училища.


Ремонтне (VII — 24), с. у півд. сх. частині Дол.-Донської низовини, р. ц. Ростовської обл. РСФСР. Р. лежить на сх. пограниччі укр. мішаної етнічної території; 1926 р. у Ремонтнинському р-ні українці становили 86,8% населення.


Ренесанс, Відродження, рух у літературі, науці, мистецтві у 14 — 16 вв., започаткований в Італії і заснований у значній мірі на імітації античних традицій. З Р. пов’язане поняття «нових часів», що усучаснили духову структуру людини тодішньої зах. і сер. Европи та поширили її інтелектуальні горизонти.

У мистецтві Р. — назва стилю, що прийшов на зміну ґотиці. На Україні на поч. 16 — пол. 17 в., за доби розвитку міст і зростання міщанського стану. Пам’ятки Р. характеристичні насамперед для зах. обл. України, зокрема для Львова, до якого приїздили кваліфаковані майстрі з мист. центрів Італії (Кастіліо Петро, Італьчик Петро, Красовський Петро, Римлянин Павло й ін.) і Німеччини (Пфістер Йоганн, Горст Гайнріх, Шольц Гануш та ін.). Елементи Р. помітні в перебудові (у Кам’янці Подільському, Меджибожі — 1545) і будові замків (Синявських у Бережанах — 1534 — 55, С. Конєцпольського у Підгірцях та ін.). Свідоцтвом раннього P. e кам’яниця Орсеттіх у Ярославі (1570), синагога в Сатанові (1532) й ін. Львів після пожежі 1527, яка знищила будови візант. і ґотичної доби, відбудувався у стилі P.: «Чорна кам’яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, манастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595), синагога Золотої Рози (Р. у поєднанні з готикою, 1582), каплиці Боїмів і Кампіянів — поч. 17 в., костьол Бернардинів (Р. з манеризмом, 1600-30). Зразком пізнього P., що переходить у барокко, є Іллінська (Богданова) церква в Суботові (1653). Деякі елементи Р. мали також перебудовані церкви старокняжої доби в Києві, Чернігові та ін. Поряд з мурованим будівництвом і з певною аналогією до нього розвинулося дерев’яне церк. будівництво (церква св. Духа в Потеличі, св. Юра і Воздвиженська в Дрогобичі, собор Благовіщення в Ковелі, Крехівський манастир й ін.). Прикладом містобудування доби Р. за принципами реґулярного пляну можуть бути Жовква (будівничий А. Прихильний) і Броди (архітект Дель’Аква, інж. Боплян).

У скульптурі Р. дав спроби реалізму у лежачих або напівлежачих постатях на саркофагах (К. Рамультової у Дрогобичі, О. Ванька-Лагодовського в Уневі 1573, кн. К. Острозького у Києві 1579, дітей Даниловичів у Жиравці 1580 та ін.), у рельєфах на кам’яних плитах і погруддях. Декоративна різьба почала розвиватися у Львові. Нім.-нідерляндські й італ. каменярі-різьбарі застосували форми Р. в оздобленні фасад, обрамлень вікон і входів та інтер’єрів («Чорна кам’яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Р. є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Р. збагатилася дерев’яна різьба — вівтарна й іконостасна (у церкві св. П’ятниць у Львові, св. Духа в Рогатині, у Молчанському і Спасо-Преображенському соборах у Путивлі й ін.). В іконах Р. відбився тільки спорадично, але його сліди ще помітні на поч. 18 в. (Богородчанський іконостас 1705). Зате Р. спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініятюрі (Пересопницьке євангеліє — 1550 — 51), а також у друкарстві.

У декоративно-ужитковому мистецтві впливи Р. позначилися у декорі золотарських виробів — посуду, предметів церк. призначення (оправа євангелія т. зв. Горностаєвого — 1542), зброї (церемоніяльний меч львівських війтів), ювелірних прикрас тощо. Також відомий стиль Р. у мебльовому мистецтві, кераміці, гаптуванні й вишиванні шовком, у яких в орнаментиці мотиви візант. трилисника замінено акантом, гранатом, лілеями, часто поряд місц. фльори.

С. Гординський

Для доби Р. як на Зах., так і у слов. країнах, зокрема на Україні, характеристичний синкретизм — сполучення теоретичних думок з галузі філософії, теології, політики і конкретних наук з гарною літ. формою (поетичною або реторичною).

У літературі й науці, поруч з тенденцією відродити культуру античности (так, як її тоді розуміли), йшли намагання культивувати людську індивідуальність, що мусить бути звільнена від авторитетів традиції, переживати й думати незалежно від них. При сильних ще традиціях середньовіччя в 16 в., знання латинської мови, яка в навчанні стала поруч грец., спричинилося до знайомства з новою латинською літературою, яка гол. завдяки діяльності гуманістів-чужинців (Конрад Цельтес, Каллімах та ін.) почала розповсюджуватися в Польщі й Литві та на Зах. Укр. Землях, у Львові, де якийсь час перебував Каллімах, прибулий з Константинополя. У Польщі видатним представником Р. 15 — 16 в. були учені і письм. укр. роду: Лука із Руси, автор вид. у Кракові 1522 підручника епістолографії, Павло Русин із Кросна (кін. 15 — поч. 16 вв.), Станислав Ожеховський (Оріховій Роксолян) з Оріхович б. Перемишля (1513 — 66), Шимон Шимонович зі Львова (1557 — 1629) та ін. На Україні засвідчене знайомство з поетикою P., вплив граматичних творів розпочався на укр. словниках і граматиках 16 в., у творах укр. письм., а ще більше на поч. 17 в. зустрічаються згадки про авторів Р. (Еразма Роттердамського, Джордано Бруно, Кардана та ін.). Латинськими працями користувалися й укр. полемісти 16 в., іноді згадки про авторів Р. трапляються й у 18 в. (у Ґ. Сковороди). В Острозькій академії навчання включало знайомство з вченими Р. З красного письменства відомий укр. переклад однієї новелі з «Декамерона» Боккаччо і новий переклад «Олександрії» та кілька дрібних оп. Літ. творчість І. Вишенського стилістично була вже переходовим явищем до барокко.

Література: Чижевський Д. Ренесанс та Реформація, у Історії укр. літератури. Нью-Йорк 1956; Голенищев-Кутузов И. Н. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). М. 1963; Голенищев-Кутузов И. Н. Итальянское Возрождение и славянские литературы XV — XVI веков. М. 1963; Січинський В. Історія укр. мистецтва. І. Архітектура. Нью-Йорк 1956; Мистецтво XIV — першої пол. XVII ст. в Історії укр. мистецтва в 6 тт., т. II. К. 1967; Овсійчук В. Ансамбль Руської вулиці. Л. 1972; Рудольф Н., Лесина Н. Каплиця Боїмів. Л. 1972; Свєшнікова І. Будинок Корнякта. Л. 1972. Див. ще ЕУ 1, т. 2 і 3, стор. 749, 820, 824, 833, 839.

Д. Чижевський


Рені (VIII — 9), м. у півд. Басарабії обл. підпорядкування Одеської обл., положене на лівому березі Дунаю, за 3 км від гирла Пругу; зал. вузол, морський торг. порт; 19 600 меш. (1970) — за нац. складом: українці, росіяни, молдавани. Підприємства для обслуговування залізничого транспорту, харч. пром-сть.


Рентґенологія, наука про рентґенівські проміння (Р. п.), у вужчому значенні — галузь медицини, що вивчає дію Р. п. на людський організм та застосування їх для розпізнавання і лікування різних хвороб. До революції 1917 Р. на Україні була розвинена слабо. На поч. 1920-их pp. на Україні були засновані рентґенівські ін-ти у Києві, Одесі та Харкові й перші в СССР катедри Р. при мед. ін-тах у цих м. 1920 у Харкові засновано Укр. Рентґенологічну Академію. Піонерами Р. на Україні були С. Григор’їв, А. Штерман, Г. Хармандарян. М. Ісаченко, Ю. Тесленко, Ф. Богатирчук та ін.; питання Р. опрацьовували також: В. Роше, О. Кронтовський, М. Магат, О. Репрєв, І. Міщенко, С. Нікітін, О. Тимофієвський, О. Смірнова-Замкова, Т. Шведкова-Роше, П. Бережанський, Г. Биховський, В. Іванов, А. Пипко, А. Богаєвський, Г. Бурлаченко, В. Бобрецька, М. Шор та ін. Я. Шик написав підручник «Медична рентґенологія».

Тепер на Україні є два н.-д. ін-ти Р. та радіології (Київ, Одеса), 20 катедр Р. при мед. ін-тах та ін-тах для удосконалення лікарів, 6 754 рентґенівських кабінетів (у 1956 р. було 2 603, з них на с. — 497), 4 100 рентґенологів та понад 3 000 рентґенотехніків і рентґеноляборантів. Видавалися такі ж. з P.: «Рентгеновский Вестник» (1907 — 1909, у Одесі); «Известия Киевской рентгеновской Комиссии» (1915 — 17), «Експериментальна та клінічна рентґенологія» (1931). Рентґенівські ін-ти видають не періодично наук. зб. Укр. Т-во рентґенологів та радіологів об’єднує 1 855 осіб. Рентґенівські ін-ти, катедри рентґенології та 390 онкологічних закладів з 7 723 ліжками ведуть значну роботу по боротьбі з пістряком та ін. злоякісними пухлинами. Упродовж 1964 р. було профілактично оглянуто бл. 14 млн осіб.

Література: Ручковский Б. Из истории отечественной онкологии. Очерки истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. К. 1954; Покровський С. та ін. Розвиток рентґенології і радіології в УРСР. В кн Досягнення охорони здоров’я в УРСР. К. 1958.

В. Плющ


Рентґено-радіологічний та онкологічний Київський Науково-Дослідний Інститут, заснований 1920 р. Ю. Тесленком, є у віданні Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР. Має відділи: рентґено-діягностичний, рентґено-терапевтичний, фізико-техн., телегама-радіологічний, експериментальної радіології та онкології, 8 лябораторій і клініку з 4 відділами. Вивчає етіологію та патогенезу злоякісних пухлин, профілактику, діягностику та лікування їх, передпістрякові захворювання, керує орг-цією боротьби з злоякісними пухлинами та здійснює керівництво рентґенівськими установами в УССР. Ін-т опрацював багато питань рентґенології і радіобіології, методики діягностики та комплексного лікування злоякісних пухлин, сконструював ряд ориґінальних рентґенівських апаратів.


Репатріяція, повернення на батьківщину військовополонених, втікачів чи примусово вивезених під час воєнних дій та ін. категорій громадян, що довший час перебували поза батьківщиною. Особливого політ. змісту термін Р. набув у стосунку до повернення політ. еміґрантів до країн їх походження.

У 1918 — 19 репатріювалися спонтанно та через укр. консульства українці з Росії на Україну, а зах. українці, вивезені насильно в глиб Росії чи як полонені, до Зах. України. У 1920 — 21 уряд УССР уклав з сусідніми державами ряд угод про Р. громадян УССР. У всіх випадках ішлося про добровільну P., хоч представники ССР намагалися вести аґітацію за Р. гол. у таборах інтернованих вояків Армії УНР у Польщі з обіцянкою помилування і повернення гром. прав. Те саме робили поль. представники у таборах інтернованих вояків УГА у Чехо-Словаччині. Деяка частина укр. втікачів і вояків повернулася до УССР або до Польщі.

Р. українців стала гостро актуальною після другої світової війни, в наслідок якої 2 — 3 млн українців опинилися на території кол. нім. Райху та ін. зах. країн (див. Еміґрація). Згідно з міжальянтськими угодами (Потсдам та ін.) всі чужинці мали репатріюватися до своїх країн. В результаті заходів представництв політ. еміґрантів з Сх. Европи та під тиском світової гром. опінії застосовано принципі добровільности щодо Р. людей з підком. країн, за винятком воєнних злочинців, яких видавали країні, що висувала право юрисдикції над ними. Сов. та ін. сх.-евр. уряди створили цілу мережу репатріяційних комісій з військ. та розвідочним персоналом. Вони довільно інтерпретували угоди про добровільність Р. та т. зв. військ. злочини. Доходило до трагічних випадків насильного вивезення, у тому ч. і до самогубств переміщених осіб з Німеччини й Австрії, особливо кол. чл. військ. частин нім. армії (власовці, Укр. Визвольне Військо та ін.), напр., у Кемптені, Дахав. У 1946 — 49 сов. представники в ООН часто домагалися примусової Р. усіх громадян ком. країн. Р. закінчилася, поза індивідуальними випадками, у 1947 — 48. Частково репатріювалася у повоєнні pp. і міжвоєнна заробітчанська еміґрація з Франції і з Арґентіни.

Р. іноді називають також обмін населення в наслідок зміни кордонів, напр., поль.-сов. та чехо-словацько-сов. у 1945 — 46. Цей обмін (у випадку українців у Польщі більш примусовий, ніж добровільний) охопив бл. півмлн українців, які переїхали до УССР. У 1950-их pp. частина українців Пряшівщини (6-8 000), що виїхали по війні до УССР, домоглися поновної Р. до Чехо-Словаччини, як і окремим українцям з теперішньої поль. території вдалося залишити СССР під різними претекстами.

В. М.


Репрєв Олександер (1853 — 1930), видатний патофізіолог, один з засновників ендокринології на Україні, нар. б. м. Суздаля, у 1891 — 95 pp. проф. Томського, 1895 — 1924 pp. — Харківського ун-тів, одночасно проф. Харківського Ветер. Ін-ту та Вищих Жін. Курсів. З 1924 співр. низки н.-д. установ Харкова. Праці Р. присвячені питанням обміну речовин, дослідженню залоз внутр. секреції, радіобіології, онкології тощо; він — автор капітального підручника «Основы общей и экспериментальной патологии» (Х. 1911).


Репта Василь (чернече ім’я Володимир; 1841 — 1926), рум. церк. і пед. діяч укр. роду на Буковині, проф. теології Чернівецького Ун-ту (з 1875), єп. Радівців (1898 — 1902), митр. Буковини (1902 — 25); виступав проти зрівняння в правах українців (на церк. полі) на Буковині.

[Репта Василь (* Банилів над Черемошем, Буковина — † Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


«Република», щоденник, офіціоз уряду ЗО УНР, виходив у Станиславові від 2. 2. до 25. 5. 1919; вийшло 94 чч.; ред. І. Кревецький, співр. В. Дорошенко, М. Струтинський, М. Федюшка.


Реп’яшок пряморогий (Ceratocephalus orthoceras DC. = Ranunculus orthoceras Benth.), однорічна зілляста рослина з родини жовтецюватих. Росте по степах, Схилах, досить часто у лісостеп. і степ. частинах України, у півд. частині Полісся і рідше в Криму. У нар. медицині з давніх часів свіжі квітки вживали при нашкірних хворобах — екземах, ранах; вживання свіжого зілля дуже поширене при малярії (як зовн. засіб).


Реріх Микола (1874 — 1947), рос. маляр, закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв (учень А. Куїнджі), з 1909 акад.; працював також на Україні в галузі монументального мистецтва; з 1920 перебував у ЗДА та Індії. 1903-06 за ескізами Р. виконано дві мозаїки («Покрова») для церкви у с. Пархомівці на Київщині, 1910 мозаїки для Троїцького собору Почаївської Лаври.


Республіканський полк, відомий як 1 Укр. Респ. піхотний полк, був зформований у 1917 з українців 5 рос. армійського корпусу сотн. П. Болбочаном; боровся проти большевиків під час їх наступу на Київ за Центр. Ради. Рештки полку (бл. 200) у лютому 1918 увійшли до складу 2 піхотного куреня Окремого Запор. загону, а згодом до 2 Запор. піхотного полку, яким командував полк. Болбочан у Запор. корпусі.


«Республіканські Вісті», тижневик, виходив 1919 — 20 у Вінниці й Кам’янці Подільському.


Реут, р. на Басарабській височині, права притока Дністра, довж. — 286 км, сточище — 7 760 км², пересічна шир. річища 30 м, долини — 7 км. Живлення перев. снігове. Замерзає в грудні, скресає у березні. Використовується для зрошення.


Рефлексивні дієслова, дієслова з постфіксом -ся, первісно формою знахідного відмінка зворотного займенника, що почала зростатися з своїм дієсловом ще в староукр. добу, оформлюючи подекуди нові значення відповідних дієслів. Р. д. можуть мати такі значення: власне-зворотне (одягатися), взаємно-зворотне (обійматися), заг.-зворотне (вибиратися, схилятися), посередньо-зворогне (пакуватися), активно-безоб’єктне (собака кусається), пасивно-якісне (дріт гнеться) і (звичайно з недоконаними дієсловами), власне пасивне (часом з орудним суб’єкта дії: Навіки прокленетесь своїми синами). Р. д. виключають уживання прямого об’єкта в знахідному відмінку, за винятком нечасто вживаних безособових конструкцій типу: книжку читається. З неперехідними дієсловами вияву зовн. ознаки (зеленіти — зеленітися), зокрема ж у сполуці з префіксами роз-, з-, па-, до-, ви-, -ся надає значення повноти, вичерпаности й інтенсивности дії чи стану (роз-, на-, до-, ви-говоритися — говорити). З Р. д. творяться певні типи безособових речень (смеркається, йому не спиться). Деякі дієслова, близькі до заг.-зворотних, уживаються лише у зворотній формі (боятися, каятися). Постфікс -ся, крім своєї гол. функції змінювати стан дієслова (зокрема виключаючи можливість перехідности), інколи модифікує лексичне значення дієслова (роздатися — роздати). Значення властивої зворотности може підкреслюватися додатковим зворотним займенником сам, сам себе, самому собі, з самим собою, один одного. В активно-безоб’єктному й пасивному значеннях постфікс -ся, поширеніший у сх.-укр. говірках; у півд.-зах. говірках, де -ся вживається як частка і перед дієсловом (як ся маєш?) ся більш зберігає іст. зв’язки з займенником; у покутсько-гуцульських говірках -ся звучить -си, мабуть, енклітична форма давального відмінка зворотного займенника си (знана з півд.-зах. говірок), сконтамінована з ся.

О. Г.


Реформатський Сергій (1860 — 1934), хемік-органік рос. роду, чл.-кор. АН СССР (з 1928). Проф. Київ. Ун-ту (1891 — 1934) і Політехн. Ін-ту (1898 — 1907), гол. Київ. Фіз.-Хем. Т-ва (1910 — 16 і 1920 — 33). Розробив методу синтези β-оксикислот дією цинку та суміш альдегідів чи кетонів або складних етерів з етерами а-галогенозаміщених кислот (реакція P., 1890). Автор понад 50 наук. праць та підручника «Начальный курс ортанической химии» (1893, 17 вид. 1930).

[Реформатський Сергій (* Борисоглєбськ, тепер Івановська обл., Росія — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Реформація, церк.-рел. і політ.-соц. течії, що почалися при кін. 14 в. і тривали кілька вв. у Зах. Европі (звідки поширилися й на Україну), пробудивши нац. свідомість і розвиток культури окремих народів та витворивши низку прот. церков. Р. була спрямована однаково проти догм і устрою, як і проти екон. і політ. становища Кат. Церкви (секуляризація церк. земель тощо). На відміну від понаднац. характеру Кат. Церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Р. вводили живі мови у церкві, а тим самим і в літературу багатьох народів, зміцнюючи їхню нац. свідомість і культ. розвиток. Р. охопила різні соц. верстви і цілі держави, а також спричинила між ними гострі зудари, що виявилися у довготривалих війнах.

На Україну Р. проникла спочатку в незначній мірі у 15 в. з Чехії, через студентів з України, на яких впливали наука Яна Гуса і гуситські війни, а також через гуситських еміґрантів у Польщі й Литві, де в 16 в. реформаційні течії дуже поширилися серед маґнатів і шляхти. Чимала кількість магнатів і шляхти (Радзівіли, Воловичі, Кишки, Любинецькі, Морштини, Фірлеї, Сапіги, Гойські, Ходкевичі, Сенюти, Холонеівські, Чапличі, Войнаровські, Немиричі та ін.) були захоплені ідеями Р. Реформаційні рухи особливо сильно почали проникати на Україну після Люблінської унії 1569, проте вони не охопили усього обширу укр. земель і всіх прошарків населення. Однак, поруч з ін. чинниками, Р. певною мірою активізувала правос. шляхту, міщанство, козацтво й духовенство, що для них загрожена кат. наступом, особливо після церк унії 1596, «руська» віра набрала ознак нац. ідентичности. Провідник правос. опозиції до унії, кн. Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Чималий відгук Р. мала у церк.-культ. ділянці. Чес. переклади св. Письма були знані на Укр. Землях у 15 в., з’явилися перекладені на тогочасну літ. укр.-білор. мову такі твори, як «Новий Заповіт» В. Негалевського (1581), Євангеліє В. Тяпинського у кін. 16 в., Пересопницьке Євангеліє (1556 — 61), базовані перев. на прот. текстах. Ці переклади вживано не тільки для приватного читання, але й при богослужбах («Тріодіон», 1664). Одночасно ширилася проповідь живою мовою, а у рел. полеміці тією ж мовою брали участь не тільки католики й православні, але й протестанти. Таким чином, під впливом P., поряд з традиційною на Україні ц.-слов. та з новопоширюваною серед вищих верств поль., почала вживатися книжна укр.-білор. мова, як мова письменства. Особливо характерні були публікації католиків руською мовою (як «Катехизм или наука всім православним христіяном...», 1585) та двомовні паралельні публікації окремих творів, — укр.-білор. і поль. мовами.

У осв. ділянці визначилася низка реформаційних шкіл, що іноді перевищували своїм рівнем кат., і в них охоче вчилася укр.-білор. молодь (напр., соцініянські й аріянські школи на Волині).

Р. посилила традиційну рису укр. церкви — її соборноправність, що особливо виявилося у діяльності церк. братств (16-17 вв.). Братчики практикували читання св. Письма, не тільки на сходинах, але і вдома, стежили за поведінкою своїх чл., мали нагляд над церк. справами, контролювали діяльність свящ. і єп., аж до виступів проти декого з них, як «ворога істини» (Статут Львівського Братства, 1588). Єп. не погоджувалися з такими широкими повноваженнями світського елементу, і їхній перехід на унію з Римом був у деякій мірі спричинений реформаційними впливами у правос. громадах.

У царині соц.-політ. Р. на Україні позначилася також зростанням нац. свідомости й політ. активности Козаччини, яка, переймаючи у першій пол. 17 в. провід укр.-нац. життям, ставила щораз більший опір поль. пануванню на Україні й активно підтримувала Правос. Церкву проти наступу католицизму. Шукаючи союзників проти Польщі, Козаччина, у своїй зовн. політиці, почала орієнтуватися також на допомогу прот. держав (Швеція, Трансільванія, Бранденбурґ).

Але вплив і успіхи Р. на Україні не були тривалими. Щільно пов’язана з прот. рел. течіями, Р. опинилася між двох протилежних сил — кат. Польщею й правос. Україною, ворожих між собою, але й ворожих до протестантизму. Успішна боротьба Кат. Церкви (особливо ордену єзуїтів) і поль. уряду проти протестантизму й неґативне ставлення Правос. Церкви до «люторів», зокрема до поширеного в шляхетських колах Правобережжя антитринітаризму та ін. радикальних прот. течій, позбавили Р. певної соц. бази, а перемога укр. нац. визвольної революції у сер. 17 в. відкривала на Україні шлях ін. культ.-політ. течіям та впливам (барокко).

Література: Bulowski J. Dzieje reformacji w Polsce. I — III, 1883 — 86; Грушевський М. Культ.-нац. рух на Україні в XVI — XVII віці. К. 1912; Koch H. Ukraine und Protestantismus Ostdeutsche Wissenschaft. Мюнхен 1954.

І. Коровицький


Речення значеннєве, граматичне і інтонаційне ціле, що виражає якусь думку в відношенні її до дійсности (предикативність, створена категоріями модальности, часу й особи) одним словом чи сполукою слів. В укр. мові основою типового Р. є підмет у його зв’язку з присудком (Учень читає, т. зв. непоширене P.), навколо яких згуртовуються у поширеному Р. його другорядні члени — означення й прикладки в групі підмета та додатки і обставини в групі присудка (Білявий учень-шестиклясник уважно читає при столі книжку). На вираз синтаксичних і значеннєвих стосунків слова Р. перебувають поміж собою у зовн.-формальних зв’язках підрядности (за традицією шкільної граматики, т. зв. погодження, — узгодження, керування, прилягання й тяжіння) або сурядности (поміж однорідними членами P.: Учні й студенти читають і вчаться). Окремі слова й словосполучення можуть інтонаційно до певної міри виділюватися зі складу Р. як його супровідні та постпозитивні уточнювальні члени (звертання, відокремлені члени Р. — прикметниковий, дієприкметниковий і дієприслівниковий звороти, вставні і вставлені та модальні слова). Внутр. відношення поміж членами Р. підрядного зв’язку поділяють на: апозитивні (між іменником і прикладкою), предикативні (між підметам і присудком), об’єктивні (між присудком і додатком), атрибутивні (між іменником і його означенням) та обставинні (між присудком тощо і обставинами). Де граматичний центр Р. складений з одного гол. члена P., співвідносного з підметом чи присудком, там Р. одночленне — безприсудкове чи безпідметове: номінативне або називне (Ніч), безособове (Світає. Його шкода. Бути бурі. Ліс вітром повалило), узагальнено-особове (Всієї роботи не переробиш) чи неозначено-особове (Просять не курити). Як еквіваленти Р. можуть виступати однослівні й кількаслівні вислови, модальні слова й частки, що функціонують як Р. на тлі певного контексту або обставови ( — Невже? — Егеж. — Ого!). Вони, як і неповні та недокінчені Р. та приєднувальні конструкції, характеризують зокрема діялогічну й розмовну мову, як також побудовані на ній (або на оповіді персонажа) жанри красного письменства. Два й більше Р. можуть поєднуватися зв’язком сурядности (паратакси) в складно-сурядні Р. (Наступила хмара, і став дощ накрапати), а зв’язком підрядности (гіпотакси) в складно-підрядні Р. В разі значеннево-інтонаційного протиставлення двох таких багаточленних частин постає період. З погляду модальности Р. поділяють на розповідні (стверджувальні й заперечні: заг.-заперечні й частково-заперечні: Учень не читає книжки. Учень читає не книжку), питальні, спонукальні, умовні й допустові, а з погляду інтонації на розповідні, питальні й вигукові.

О. Горбач


Речмедін Валентин (* 1916), письм. і журналіст родом з Вінничини. Під час другої світової війни працював у ред. «Радянської України», по війні заступник ред, «Літ. газети», довголітній ред. газ. «Культура і Життя», чл. ред. ж. «Вітчизна». Працює перев. в прозі: повість «На верховині» (1951). роман «Коли закипала кров» (1953), зб. оп. «Вітер з берегів юности», «Відчинив у світ я двері» (1960), романи «Весняні грози» (1961), «Романтична історія» (1962), «Ходімо зі мною, сину!» (1965), іст. повість «Дівчина в терновому вінку» (1967).

[Речмедін Валентин (1916, Андрушівка — 1986, Київ). Повісті „Народження Афродіти(1974), „За весною весна“ (1979), „Навперейми долі“ (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Решетар Іван (* 1924), історик і знавець сов. проблем, нар. в Міннеаполісі (ЗДА), викладав політ. науки у різних амер. ун-тах, звич. проф. (з 1962) в ун-ті Вашінґтона в Сієтлі. (ЗДА); д. чл. УВАН. Праці з історії України, зокрема найновішої: “The Ukrainian Revolution, 1917 — 20“; A Study in Nationalism (1952); “Lenin on the Ukraine“, The Annals of the Ukrainian Academy of Arts and Sciences in the U.S.A., T. IX (1961) та ін.; та СССР: “A Concise History of the Communist Party of the Soviet Union“ (1960), “Breve Historia del Partido Comunista de la Union Sovietica“ (1963), “The Soviet Polity, Government and Politics in the U.S.S.R.“ (1971).


Решетилівка, c. м. т., р. ц. Полтавської обл., положена над р. Говтвою (притока Псла); 10 100 меш. (1966). Відома з 1638 р. Один з осередків укр. нар. ткацтва, килимарства і вишивкарства та кушнірства, що розвинулися гол. в 19 в. У 1905 р. в Р. була утворена ткацька майстерня, 1922 перетворена на артіль, що з неї 1960 постала фабрика мист. виробів з школою майстрів. Виробництво декоративних тканин: доріжок, скатертин, килимів, вишиваних рушників, сорочок, прикметних своєю декоративністю і яскравістю барв. Решетилівські вироби експонуються на міжнар. виставках й експортуються гол. до сателітних країн. З переходом на фабричне виробництво якість цих виробів занепала: на зміну первісній органічності нар. мистецтва прийшов штамп, подекуди зумовлений пропаґандивними вимогами кіч.

Решетилівські статті 1709, 14 пунктів петиції, що її подав гетьман І. Скоропадський цареві Петрові І у м. Решетилівці 17. 7. 1709. Вони торкалися докладнішого визначення «прав і вольностей» України-Гетьманщини, які, були «ген.» стверджені царем у маніфесті 1. 11. 1708, а також низки практичних питань, пов’язаних з тодішніми подіями та обставинами. Відповідь на Р. с. Петро I дав в указі з 31. 7. 1709 у Києві, повторюючи попередні запевнення про збереження автономного устрою Гетьманщини, з додатком, що «статьи... обстоятельные против прежнего дадуnся впредь». Це питання укр. уряд порушував знову в 1710, але й тоді, й пізніше (за Скоропадського) воно не було розв’язане, бо Петро I, маючи пляни дальшого обмеження автономії Гетьманщини, не хотів зв’язувати собі руки конкретними зобов’язаннями та обіцянками.

О. О.


Решетило Степан Семен (1889 — 1950), церк. діяч, василіянин, талановитий проповідник і організатор масових нар. місій на Закарпатті 1923 — 28, перший настоятель поверненого василіянського манастиря у Варшаві 1929-30, протоігумен василіянської гал. провінції 1931 — 35, секретар єп. Д. Нарадія за державности Карп. України 1938 — 39; помер у Давсоні б. Пітсбурґу і похований у Чікаґо (ЗДА).

[Решетило Степан Семен (* Угнів, Сокольський пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Рєдін Єгор (1863 — 1908), історик мистецтва і археолог, проф. Харківського Ун-ту, зав. Музею мистецтва і старовини, чл. Харківського Іст.-Філол. Т-ва. Серед праць P.: «Древние памятники искусства Києва. Софийский собор. Исследования древней мозаической и фресковой живописи» (разом з Д. Айналовим, 1889), «Каталог выставки XII археологического съезда в Харкове. Отдел церковных древностей» (1902), «Материалы к изучению церковных древностей Украины» (1905).

[Рєдін Єгор (* Старше, Дмитрієвський пов., Курська губ. — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Рєзанов Володимир (1867 — 1936), історик літератури родом, з Курщини. Закінчив Ніженський Іст.-Філол. Ін-т (1890) і з 1899 був проф. у ньому, за сов. часу проф. Ніженського Ін-ту Нар. Освіти, а потім Пед. Ін-ту. Чл.-кор. АН СССР (з 1923) і співр. УАН. 1934 усунений від викладання за «несприйняття» марксистської методології. Р. належить бл. 70 праць з історії рос., світової й укр. літератури. Гол. значення мають багаті джерельним матеріялом праці, присвячені історії евр. рел. драми і на їх основі укр. шкільної драми: «Экскурс в область иезуитского театра» (1910), «Из истории русской драмы» (1910), «Школьные драмы польско-литовских иезуитских коллегий» (1916), фундаментальне дослідження з текстами й великим наук. апаратом «Драма українська: Старовинний театр український», тт. I, III, IV, V, VI (1925 — 29, у ЗІФВ УАН); з іст. поетики — «До історії літ. стилів: Поетика ренесансу на терені України і Росії» (1931). Крім того, низка розвідок про Т. Шевченка, Л. Українку тощо. Велика рукописна спадщина Р. лишилася не опублікована.

[Рєзанов Володимир (* Любаче, Обоянський пов. — † Ніжен, Чернігівська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Рєзниченко Абрам (1916), графік родом з Кременчука; з 1933 р. працював ілюстратором «Комуніста» та різних журн., малював пропаґандивні й сатиричні плякати; з другої пол. 1930-их pp. активний у книжковій графіці. Ілюстрації до творів М. Островського («Як гартувалася сталь», 1936 — 37 і 1949), О. Гончара («Земля гуде», 1950), Ю. Збанацького, В. Бичка та ін.

[Рєзниченко Абрам (1916 — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рєзніков Петро (1904 — 68), журналіст і письм. родом з Донеччини, довголітній співр. провінційних газ., з 1959 р. — відповідальний секретар Херсонської філії СПУ. Романи «Прорив» (1931), «Селяни» (1950 — 57), повісті «Хто винен» (1931) і «Над Дніпровською сагою» (1958); переклади з рос.


Рєка Валентина (* 1946), співачка меццо-сопрано, солістка Київ. Держ. Театру Опери й Балету, лавреатка міжнар. конкурсу оперових співаків у Софії (Болгарія).


Рєпін Ілля (1844 — 1930), визначний маляр-реаліст, нар. у Чугуєві на Харківщині; хлопцем учився у місц. іконописній майстерні, з 1863 у Петербурзькій малювальній школі, у 1864 — 71 — у Петербурзькій Академії Мистецтв (учень І. Кримського), яку закінчив з золотою медалею і відбув студійну подорож до Італії і Франції; з 1893 акад., проф. Петербурзької Академії (до 1907); чл. т-ва Передвижників (з 1878) і мист. групи «Мир искусства» (з 1890). Р. залишив багату й різноманітну мист. спадщину; його ранні розписи церков на Україні знищені під час війни;.численні жанрові, побутові картини, портрети і твори на іст. теми зберігаються в музеях Росії, України та у приватних зб. Найвідоміші твори: «Бурлаки на Волзі» (1870 — 73), «Іван Грозний і син його Іван» (1881 — 85), «Царівна Софія» (1879), «Засідання Держ. Ради» (1901 — 03); на укр. теми: «Запорожці пишуть листа тур. султанові» (1880 — 91) — один варіянт у Москві, другий — у Харківському Держ. Музеї Образотворчого Мистецтва; «Вечерниці» (1881), «Гайдамака» (1902), «Чорноморська вольниця» (1903), «Гопак» (1930; не закінчений); численні портрети діячів рос. культури, з укр. серед ін.: С. Любицької, М. Мурашка (1877), М. Костомарова, В. Тарноівського (1880; «Гетьман») і С. Тарновської, Т. Шевченка (1888), Д. Багалія (1906); чотири ескізи проєкту пам’ятника Шевченкові у Києві (на конкурс 1910 — 14); ілюстрації до творів М. Гоголя «Тарас Бульба» і «Сорочинський ярмарок» (1872 — 82), кн. Д. Яворницького «Запоріжжя в залишках старовини і переказах народу» (1887), рисунки з пам’яток укр. архітектури, укр. нар. типів тощо.

Р. типовий реаліст, який проте не копіював природи, а перевтілював її мотиви своїм розмашним, часто майже експресіоністичним малярством. Майстерно охоплював людську постать у русі, її типаж і вираз, а його соковиті і звучні барви надавали творові ефектної пластичности. На деяких творах Р. помітний вплив імпресіонізму й символізму. Залежно від того, де і над якою тематикою Р. працював, періоди його творчости можна визначити укр. чи рос. У творчості він продукт укр.-рос. культ. симбіози. Проте з Україною Р. був зв’язаний не тільки походженням, але й чуттєво. Він був закоханий в укр. природу, людину, фолкльор та висував проблему укр. стилю в мистецтві. До друзів Р. належали укр. діячі: М. Кропивницький, М. Мурашко, Д. Яворницький, Є. Чикаленко й багато ін.; між учнями були М. Пимоненко, О. Мурашко, І. Макушенко, Ф. Красицький, С. Прохоров, І. Шульга, Ф. Чуприненко та ін. Р. як педагог і критик написав кн. «Далекое близкое» (1953). Після революції Р. не бажав жити під совєтами й залишився у своєму маєтку «Пенати» у Куоккала (Фінляндія), де й помер. 1982 «Пенати» відбудовано й відкрито як «Музей-усадьба И. Е. Репина».

[Рєпін Ілля (5.8.1844 — 29.9.1930, Куоккала, Фінляндія). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Москвинов В. Репин на Харковщине. Х. 1959; Репин и Украина. К. 1962; Бєлічко Ю. Україна в творчості І. Ю. Рєпіна. К. 1963.

С. Гординський


Рєпнін (нар. кн. Волконський) Микола (1778 — 1845) кн., нащадок чернігівських Рюриковичів, рос. держ. і військ. Діяч, ген.-губернатор Саксонії (1813 — 14) і Лівобережної України (1816-34), чл. Держ. Ради. Одружений з унукою гетьмана К. Розумовського, р. як гол. адміністратор Лівобережжя, послідовно обстоював місц. укр. інтереси перед рос. урядом, співчував укр. автономістичному рухові й був зв’язаний з його діячами, боронив козаків і селян від поміщицьких надуживань, склав 1830 — 31 проєкт відновлення коз. полків, цікавився історією України й допомагав Д. Бантиш-Каменському у написанні «Истории Малой России». Ця політика P., близько спорідненого з декабристами, і його популярність на Україні викликали підозріння Миколи I, стурбованого ще поль. повстанням 1830 — 31 й змовою грузинських автономістів 1832. Р. був усунутий з посади ген.-губернатора й виїхав за кордон. Останні pp. жив у своєму маєтку — Яготині, де у 1843 — 44 бував Шевченко, до якого Р. і його родина (зокрема дочка Р. — княжна Варвара) ставилися дуже прихильно й дружньо.

[Рєпнін (нар. кн. Волконський) Микола († Яготин, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Рєпніна Варвара (1808 — 91), дочка «малорос.» ген.-губернатора кн. Миколи Рєпніна-Волконського і княгині Варвари з Розумовських. Дитинство провела в Полтаві. Була знайома з М. Гоголем і написала про нього спогади. Під час перебування Т. Шевченка в Яготині в 1843 р. закохалася в поета; історію своїх взаємин з Шевченком насвітлила в просторому листі до свого вихователя Ш. Ейнара та в безіменній повісті, що являють собою важливі документи до психологічної характеристики Шевченка та його біографії. Шевченко присвятив княжні. Р. поему «Тризна». Під час заслання поета Р. клопоталася про полегшення його долі і листувалася з ним, поки їй це не було заборонене урядом. Пізніші її спогади в «Русском Архиве» про Шевченка позначені меншою достовірністю, хоч і перейняті пошаною до нього.

[Рєпніна Варвара (* Москва — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Ржевуський (Rzewuski) Вацлав, «Емір Золота Борода» (1785 — 1831), поль. магнат на сх. Поділлі, подорожник; після авантурницької подорожі на Близький Сх. завів у своєму дворі в Саврані романтичний бедуїнсько-кочовий стиль життя з двірськими козаками й торбаністами (він же герой пісні «Ревуха»), чим зміцнив козакофільсько-балагульську моду серед шляхетської молоді. Включившися у поль. повстання 1830 — 31, загинув після битви з рос. військом під Дашевом.


Ржевуський (Rzewuski) Генрик (1791 — 1866), поль. магнат родом з Волині, письм. і публіцист консервативного напряму, звеличував у нарисах розповідною манерою часи Польщі 18 в., у тому ч. й на Правобережжі («Pamiętniki Imć pana Seweryna Soplicy, cześnika Parnawskiego», 1839), разом з барокково-витівничими постатями козаків (так само в іст. повістях, напр., «Zaporozec», 1854).


Ржегорж (Řehoř) Франтішек (1857 — 99), чес. етнограф; дослідник укр. нар. побуту і фолкльору в Галичині, де жив у 1877 — 90 pp.; прихильник укр. відродження, почесний чл. «Просвіти» (1895). Автор бл. 120 праць і ст., друкованих у чес. зб., журн. і газ., про нар. звичаї укр. населення Галичини, зокрема лемків, бойків і гуцулів, про нар. календар, медицину, демонологію, природознавство, як також понад 160 українознавчих гасел і ст. для «Ottův naúčný slovník», опрацьованих з допомогою укр. учених. Зустрічався і листувався з багатьма укр. науковцями і письм., у тому ч. з І. Франком, М. Павликом, В. Шухевичем, О. Кобилянською, Є. Ярошинською. Із зібраних Р. етногр. колекцій був створений окремий укр. відділ у Празькому Пром. Музеї (кол. ім. Напрстка), включений потім до етногр. відділу Нац. Музею у Празі, де зберігається також українознавча бібліотека Р. Подарована ним Львівській «Просвіті» бібліотека зберігається тепер у фондах Наук. Бібліотеки у Львові.

[Ржегорж (Řehoř) Франтішек (* Стежери, Чехія — † Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Ржепецька Олена, уроджена Покровська (1885 — 1948), письм. родом з Житомира. Її оп. друкувалися під псевд. Нічий у «ЛНВ» («Вічна весняна казка», «Скарга», «Останній день Білецького» й ін.) й у львівському календарі «Дніпро» (1934; «На берегах Гориня»); зб. оп. «Вічне полум’я» (1936). Померла у Львові.


Ржепецький Антін, гром. і політ. діяч, нащадок давнього шляхетського роду, до революції 1917 — дир. банку і радний Київ. міської думи, під час першої світової війни керував акцією т. зв. «Татьянинского Комитету» для допомоги біженцям. Як мін. фінансів за гетьманської влади (травень-грудень 1918) спричинився до розбудови укр. грошової системи і до зміцнення укр. валюти, захищав укр. екон. інтереси в переговорах з Німеччиною і відстоював права України на Крим, але одночасно виступав проти українізації держ. адміністрації і належав до прихильників федерації України з Росією. Після упадку гетьманату заарештований Директорією, але згодом звільнений.


Ржепецький Борис (* 1895), гром. і політ. діяч, економіст родом з Волині. У 1917 заступник губ. комісара Волині, 1918 делеґат УПСР до Центр. Повстанського Комітету під головуванням К. Коржа, засновник і ред. газ. «Селянська Думка» у Бердичеві. У жовтні 1919 чл. Дипломатичної Місії УНР, очоленої А. Лівицьким, до Варшави. Після ризького договору залишився у Варшаві, працював економістом у «Centralnym Związku Polskiego Przemyslu...» і співр. журн. «Przegląd Gospodarczy». Від 1950 у ЗДА, довголітній гол. Літ.-Мист. Клюбу в Нью-Йорку.

[Ржепецький Борис (1895, Лаврів, Луцький пов. — 1976, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Ржищів (IV — 11), с. м. т. Кагарлицького р-ну, Київ. обл., положене на Придніпровській височині, на правому високому березі Дніпра, пристань; 7 700 меш. (1966). Через значну відстань від зал. не розвивається (1926 — 7 500 меш.). Радіяторний зав., 2 цегельні, харч. пром-сть. Технікуми: гідромеліорації і с.-г. будівництва.


Ржищівський Преображенський манастир, б. с. м. т. Ржищева (Київщина; над Дніпром. Відомий з 1649 p., спочатку чоловічий (у 18 в. до 1794 уніятський), з 1852 — жін. Зліквідований сов. владою.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.