[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2500-2513.]

Попередня     Головна     Наступна





Рибак Ігор (* 1934), лікар-спортсмен — важкоатлет, здобув золоту медалю на Олімпійських іграх у Мелборні 1956 з важкої атлетики у легкій вазі (устійнив олімпійський рекорд у тризмагу 377,5 кг); чемпіон Европи 1956 у півсер. вазі.

[Рибак Ігор (* Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Рибак Микола (1890 — 1973), політ. і екон. діяч родом з Підгаєччини, адвокат у Глинянах, з 1928 у Перемишлі; чл. Надзірної Ради «Маслосоюзу», гол. пов. комітету УНДО в Перемишлі; на еміґрації в Німеччині й (з 1949) у ЗДА.

[Рибак Натан (1913, Іванівка, Єлисаветградський пов., Херсонська губ. — 1978, Київ). Романи „Час сподівань і звершень“ (1960), „Солдати без мундирів“ (1966). — Виправлення. Т. 11.]


Рибак Натан (* 1913), укр. письм. жид. походження, родом з Черкащини, друкується з 1930. Видав кілька зб. поезій: «Країна роботи» (1932), «Похід колон» (1933), «Робочий день» (1934), але спеціялізувався гол. на прозі, видавши кілька зб. героїко-рев. оп. і новель: «Дорогами змагань» (1931), «Історія одного кулемета» (1933), «Мужність» (1934), «Останній маршал» (1935), потім перейшов до жанру великої прози. Найбільш відомі його іст. романи («Дніпро», 1939, «Зброя з нами», «Переяславська Рада», 1948 — 53 й ін.) та твори іст.-біографічного жанру (зб. «Іст. новелі», 1938; роман «Помилка Оноре де Бальзака», 1940). Темам сучасности присвячені романи «Час сподівань і звершень» (1960) і «Солдати без мундирів» (1966). Неґативно позначається на творчості Р. (особливо на таких політ. актуальних, як «Переяславська Рада») соц. замовлення й припасування до соц.-реалістичної методи. Повне вид.: «Твори в 5 томах» (1964). (1964).


Рибаков Борис (* 1908), рос. археолог і історик родом з Москви, проф. Моск. Ун-ту, д. чл. АН СССР, автор численних праць з археології та історії Київ. Руси. Головніші праці: «Радзімічы» (1932), «Анты и Киевская Русь» (1939), «Ремесло древней Руси» (1948), «Древности Чернигова» (1949), «Древняя Русь. Сказання, Былины. Летописи» (1963), «Первые века русской истории» (1964), «„Слово о полку Игореве“ и его современники» (1971), «Русские летописцы и автор „Слова о полку Игореве“» (1972). Р. провадив археолог. досліди на, Україні (Чернігів, Любеч, Вітачев та ін.).


Рибаков Іван, історик, викладач Полтавського Ін-ту Нар. Освіти у 1920-их pp., згодом працював у Ленінграді, де брав участь у Т-ві дослідників укр. історії, письменства та мови. Автор ст. з історії України (гол. першої пол. 19 в.), зокрема: «1825 рік на Україні» («Україна», 1925), «До історії Малорос. Таємного Т-ва» (там же), «Совісний суд на Україні» («Наук. зб. Ленінградського Т-ва дослідників укр. історії, письменства та мови», I, 1928), «До характеристики доби кризи «ancien régime» на Україні» (там же, II, 1929), «Українці-народники 1870-80-их pp. на Карійській каторзі та на засланні в Сибіру» («Україна», 1929) та ін.


Рибалко Павло (1894 — 1948), сов. військ. діяч, українець з роду, маршал панцерних військ; у другій світовій війні командувач танкового корпусу і армії, з 1947 — панцерних і механізованих військ.

[Рибалко Павло (* Малий Істороп, Лебединський пов., Харківська губ. — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Рибалочка, блакитна, водомороз (Alcedo attis attis L.), птах ряду ракшоподібних, довж. тіла 15 — 20 см, вага 25 — 40 г.; населяє узбережжя водойм, гніздиться у норах по схилах круч та в дуплах дерев. Живиться дрібною рибою і комахами; шкідливий для рибного госп-ва.


Рибальський спорт, ловіння риби спортивними снастями (вудками, спінінґами тощо), вид активного відпочинку, що має віддавна прихильників. До 1917 по більших м. України існували різні рибальські т-ва спортсво-товариського характеру. Тепер в УССР любителі Р. с. об’єднані у районові відділи-секції Укр. т-ва мисливців і рибалок (на 1. 1. 1962 — 400 з 250 000 чл.). Р. с. у всьому СССР керує Всесоюзна федерація спортового рибальства у Москві.


Рибальченко Всеволод (* 1904), композитор і педагог родом з Харкова, закінчив Харківський Муз. — Драматичний Ін-т у клясі С. Богатирьова; з 1944 працює в Києві. Опери «Перекоп» і «Гайдамаки» (обидві у співавторстві з Ю. Мейтусом і М. Тіцем); для симфонічної оркестри сюїта на основі укр. нар. пісень, друга сюїта «Молодіжна», поема, «Весела увертюра», численні сольоспіви на слова Т. Шевченка, М. Лермонтова, В. Маяковського, М. Рильського, В. Сосюри та ін.

[Рибальченко Всеволод (1904 — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Рибальченко Михайло (* 1909), маляр, закінчив Харківський Художній Ін-т; у 1930-их pp. пропаґандивні плякати, картини на рев. теми («Білі в місті», «Після відступу», 1937); пано «Збирання яблук» (разом з О. Любимським) на Всесоюзній госп. виставці в павільйоні УРСР у Москві (1939); картини на воєнні теми («На світанку», 1957) та ін.

[Рибальченко Михайло (* Луганське). — Виправлення. Т. 11.]


Рибачек Михайло (1874 — 1926), педагог, математик, гімназійний учитель у Коломиї (1898 — 1907), згодом львівської Філії Акад. гімназії (у 1917 — 19 її дир.); розвідки і рецензії з ділянки математики.

[Рибачек Михайло (* Оріхівець, Скалатський пов., Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Рибачук Ада (* 1931), маляр і графік родом з Києва, закінчила Київ. Художній Ін-т; у 1955 — 58 — ілюстрації до дитячих вид. (перев, ліноґравюри) та картини з Півночі («Погоня», «Ліпк, син Севка», «Елалау. Велика стоянка»); з 1960-их pp. працює перев. у монументальному декоративному мистецтві. Разом з В. Мельниченком декорувала комплекс київ. автодвірця (1961), палац піонерів і школярів у Києві (1965) та ін., використовуючи мотиви укр. нар. мистецтва.


Рибець (сирть, Vimba), рід риб родини коропових. Довж. 25-30 см, іноді до 50 см, вага 300-800 г, іноді до 3 кг. У роді один вид, представлений кількома підвидами. Типова форма — P. (V. vimba), поширена у басейнах Півн. і Балтицького морів. У басейнах Чорного й Озівського м. живуть підвиди: Р. озово-чорноморський (V. v. carinata), P. малий (V. v. tenella), P. дніпровий (V. v. v. infranatio borysthenica-Velykochatjko), P. лобач (V. v. v. natio bergi Velykochatjko) — прохідні чи напівпрохідні види, що для розмноження заходять у річки; ікру відкладають у квітні-липні. Живляться донними безхребетними. Мають важливе пром. значення.


Рибинський Володимир (1867 — ?), історик, проф. Київ. Духовної Академії, співр. ВУАН (з 1920), чл. Гебраїстичної Іст. Археографічної Комісії; праці з історії жидів на Лівобережній Україні та ін.

[Рибинський Володимир (* Козловський пов., Тамбовська губ., Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Рибка, нар. танок у колі парами, зверненими одна до однієї обличчям. Муз. такт 2/4. Кроки: починають зірницею, дівчата йдуть по променях кола, акцентована хода, тинок, плетінка. Раніше танок ілюстрував пісню. Слова і мелодію Р. записав В. Верховинець у с. Шпичинці на Київщині.


Рибне господарство, галузь нар. госп-ва, до якої належить добування, переробка, відтворення і збільшення запасів риби та ін. водяних організмів у природних і штучних водоймах. Р. г. дає цінні харч., кормові, лікарські й техн. продукти. У сучасній термінології в УССР Р. г. поділяється на рибальство (P.), що має завданням ловити рибу і добувати морського звіра, та рибництво — збереження і поліпшення рибних запасів у природних водоймах і розведення риби у штучних. Р. може бути пром. або аматорське (див. Рибальський спорт). Пром. Р. ділиться на океанічне, морське, прибережне і на внутр. водоймах (річках, оз., ставках, водоймищах).

На Україні Р. г. було відоме від палеоліту. В античну добу з України у великій кількості вивозили рибу до Греції з Ольвії та ін. грец. колоній, за середньовіччя — до Візантії. На Запор. Січі Р. г. було одним з основних промислів запорожців. Про рибне багатство України згадують Подорожні М. Литвин (1550). Ґ. Боплян (1630 — 47), Ґ. Ржончинський (1721) та ін. У 19 в. надмірний і хижацький вилов риби зменшив рибне багатство України, хоч уведено контроль над виловом риби й засновано риборозплідники (у Рос. Імперії охоронні заходи застосовано вперше у 1771, але перші «Правила рыболовства» видано щойно 1878; у Польщі рибальські справи нормувала «Ustawa rybacka» з 1932). Тому щорічний вилов риби у ріках Центр. і Сх. Укр. Земель за час з 1900 до 1914 зменшився приблизно на пол. — зокрема вилови цінних і рідкісних риб, а деякі види їх загинули. 1913 вилов риби, здобич морських звірів і морепродуктів на території сучасної УССР становили 37 100 т, або 3,7% всього СССР (190 млн т). 80% видобутку риби в УССР припадало на моря, 20% — на річки. Після зменшення вилову риби і морського звіра в 1916 — 23 він став збільшуватися і досяг 1940 139 100 т (див. також таблицю). У 1930-их pp. здійснено колективізацію Р. г.

Вилов риби, здобич морського звіра, китів і морепродуктів

Роки

СССР

УССР

тис. т

тис. т

у % до СССР

1913

1928

1932

1940

1945

1950

1955

1960

1965

1970

1 051

840

1 333

1 404

1 125

1 755

2 737

3 541

5 774

7 900

37,1

44,7

126,4

139,1

59,8

190,3

246,1

535,8

589,4

891,1

3,5

5,3

9,5

9,9

5,4

10,8

6,6

15,2

10,2

9,9

Після повторного занепаду Р. г. у 1941 — 44 (1945 видобуто лише 59 800 т риби) воно швидко зростає завдяки вдосконаленню метод вилову риби і добування морського звіра, модернізації рибопром. фльоти і поповненню її найновішими типами суден (риболовними травлерами різних видів, плавучими базами тощо), введенню розшукової гідроакустичної апаратури, збільшенню й якісному поліпшенню рибоводних і меліоративних заходів (зокрема у внутр. водоймах, серед ін. поліпшення видового складу пром. риб, забезпечення процесу розмноження риб тощо), розбудові рибних пристаней і рибної пром-сти. Чимале значення мало поширення Р. трохи далі від берега на відкриту частину Чорного м. (Чорне море дуже бідне на рибу), значно більше на світові океани (від 1958) і добування китів у водах Антарктики та їх переробку.

Розвиткові Р. г. на Україні, зокрема у внутр. водоймах, допомагають н.-д ін-ти: Укр. н.-д ін-т рибного госп-ва у Києві, створений 1930, Київ. відділ Всесоюзного Ін-ту для проєктування рибогосп. споруд, Озово-Чорноморський н.-д ін-т морського рибного госп-ва і океанографії в Керчі, Ін-т біології півд. морів АН УРСР у Севастополі (з 1963), Озівський н.-д. ін-т рибного госп-ва в Ростові на Дону, Ін-т гідробіології АН УРСР (створений 1932 на базі Київ.-Дніпровської біологічної станції) та ін. Ці установи вивчають санітарний стан річок, питання ставкового Р. г., гідробіол. режим водосховищ, гирлові ділянки річок і лимани; приділяють увагу розселенню та акліматизації різних риб і безхребетних у внутр. водах тощо.

Океанічне і морське Р. в СССР і УССР належить держ. підприємствам, які мають велику пром. фльогу, рибопереробні, судноремонтні верфі та ін. Добування риби у прибережних смугах морів і у внутр. водоймах належить в основному риболовецьким колгоспам (подекуди радгоспам), які діють за статутом рибальської артілі з 1939. На Україні їх було на 1970 — 109, гол. на узбережжях морів, на Дніпрі й Дунаї і його водосховищах. Рибальські колгоспи добувають щороку бл. 1,5 млн кг риби (20 — 25% вилову в УССР); вони об’єднані у рибоколгоспспілки.

Р. г. у всьому СССР відає Мін-во Р. г. в Москві, якому підпорядковане Мін-во Р. г. в УССР. Заг. керівництво Р. г. у ставках та водоймах України здійснює створене при Раді Мін. УССР Гол. управління Р. г. внутр. водойм Укр. РСР. Вилов риби, добування морського звіра, китів і морепродуктів в УССР за місцями вилову у 1969 такий:

Місце вилову

1 000 т

%

Світовий океан

419,0

61,7

Озівське і Чорне м.

139,5

20,6

Внутрішні води

119,9

17,7

у тому ч.:

річки


67,6


10,0

озера

2,3

0,3

ставки

30,0

4,5

водойми

20,0

2,9

Разом

678,4

100,0

Води України мають бл. 200 (за ін. даними — 180) видів риб: 110 у річках, 180 — у морі (бл. 90 видів живуть і в прибережних частинах Озівського та Чорного морів, і в ріках, що впадають у ці моря). Переважна більшість видів риб є пром.; кілька десятків не мають пром. значення з уваги на свою нечисленність, малий розмір чи отруйність; серед пром. ледве бл. 10% має більше значення, і на них припадає більшість улову.

Риби внутр. водойм України трапляються такі, що постійно живуть у річках, оз. чи ставах, такі, що обмежені у своєму поширенні окремими річками, такі, що живуть одночасно і в річках і в лиманах; прохідні (осетри, білуга, оселедець та ін.), що частину життя проводять у морі, частину — в річках, ще ін., що живуть в опріснених, прилеглих до гирла рік ділянках м. і входять у річки для нересту та зимівлі. Рибою, яка живе у річці, але на нерест іде у море, є вугор. Р. на внутр. водах вже не має добрих умов розвитку, бо води України все більше стають занечищені, а для їх очистки вкладається замало коштів. Ряд видів риб винищено, на що вплинув також її хижацький вилов.

Річкове Р. г. мало на Україні до поч. 19 в. найбільше значення. Серед рік України основне рибогосп. значення мають Дніпро (з його приток — гол. Прип’ять і Десна), дол. Дунай, менше Дністер, Бог, Дінець і Кубань. У сточищі Дніпра налічується 66 видів риб (у пригирловій частині); основними пром. видами є: лящ, судак, короп, лин, щука, сом, окунь. Багатий на рибу дол. Дунай — 71 вид, серед них більше пром. значення мають: білуга, осетер, севрюга, чечуга (стерлядь), сом, лин, короп, щука і оселедець, що заходять з моря. Кубань має 52 види риб (у тому ч. лише кілька з них мають проїм. значення).

Чимало риб має Бог, зокрема у пригирловій частині (70 видів; у сер. — бл. 30), серед них найголовніші: короп, лящ, плітка, червоноперка, окунь, карась. Іхтіофавна Дністра нараховує 57 видів (у верхів’ї переважають марена, підуст, головець та ін. види, що живуть у текучій воді; у нижній — плітка, червоноперка, окунь, бичок, чехоня, лящ та ін.); Дінець — 44 види (лящ, підуст, в’язь, щука й ін.). Деяку ролю у відтворенні рибних запасів великих річок відограють їхні притоки.

Крім риб, властивих фавні України, у деяких річках трапляються риби, завезені з ін. країн (голубий окунь, сомик, ґамбузія). За останні роки ведуться досліди над акліматизацією сигів; з далекого сх. завезено для акліматизації білого і чорного амура, амурського сазана, білого та пістряного товстолобика.

Озерне госп-во зосереджене перев. на Поліссі й у заплаві нижньої течії Дунаю. На Поліссі є 268 озер заг. площею 16 000 га; у них є 32 види риб, у тому ч.: лящ, плітка, червоноперка, щука, окунь, лин, карась, йорж, карликовий сом; пром. рибопродуктивність окремих озер є від 7,5 до 40 кг/га. Вод,на площа основного фонду наддунайських озер є бл. 45 000 га з рибопродуктивністю від 21 до 73 кг/га; цінніші види: сазан, лящ, судак, щука, менше цінні: окунь, червоноперка, бички, тюльки, верховодка та ін.

Найінтенсивнішою формою Р. г. є ставкове. Ставковий фонд УССР (бл. 22 000 ставків) становить лише бл. 170 000 га водної площі, з них зариблено бл. 75 000 га; щорічний вилов риби у них — бл. 30 000 т. Пересічна рибопродуктивність держ. ставків (1970) — 720 кг/га. Основним об’єктом тепловодного ставкового P. г. є короп, холодноводного — пструг (гол. у горах).

У ставковому Р. г. розгорнена племінна робота, спрямована на поліпшення спадкових якостей і підвищення продуктивности риби. На Україні виведено дві породи коропа — укр. лускатий і укр. рамчастий, які на 20% продуктивніші, ніж безпородний дзеркальний короп. Ведуться також і пром. схрещування коропів різних порід та коропа з амурським сазаном, заведено теж китайського коропа. У наслідок інтенсифікації ставкового Р. г. площа рибоводних ставків і вилови риби у них повільно зростають. Для штучного риборозведення існує 8 форельних рибоводних зав. у Карпатах та 1 у Криму, 2 форельні ферми у Волинській та Тернопільській обл., товарне госп-во «Свалява» в Карпатах, осетровий зав. на нижньому Дніпрі, нерестово-вирощувальні госп-ва на Кахівському і Кременчуцькому водоймищах.

У зв’язку з спорудженням Дніпровського каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі Р. погіршало. У великих водосховищах, організовано Р. г. нового типу, відмінне від річкового. Причиною цього є те, що гребля б. Дніпропетровського (а згодом й ін.) обмежила вільний доступ прохідним рибам, а риби, які не люблять стоячих вод перейшли на півн. Основними об’єктами промислу в дніпровських водосховищах є лящ, судак, сазан і сом. 1969 з водосховищ Дніпра видобуто 172 600 т риби (площа водосховищ 5 282 км²), або 33 кг з 1 га. Найбільшу рибопродуктивність (бл. 40 кг) мають Кахівське і Кременчуцьке водосховища. Добування риби здійснюють рибоколгоспи кількох рибокомбінатів. На водосховищах створено кілька госп-в, у яких вирощують мальків цінних видів риб для зариблення ріки і водоймищ. Велику увагу приділяють меліорації водойм. Деяке значення для Р. г. мають також водосховища питної води, іриґаційні та ін.

Морське Р. охоплює чорноморський та озівський р-ни. Найбільше значення має озівський р-н; його рибне багатство відзначається чималою поживою (органогенні речовини, акумульовані Доном і Кубанню), наявністю місць, придатних для відкладання ікри (гирла Дону й Кубані) і прохідними й півпрохідними рибами. Гол. місця вилову — гирла Дону й Кубані та Керчинська протока; взимку провадять підльодові вилови у Таганрізькій затоці. Пром. продуктивність Озівського м. дуже велика — до 80 кг/га. В Озійському м. зустрічається бл. 80 видів і підвидів; найбільше пром. значення мають: тюлька, хамса, бички, судак, лящ, тараня, сазан, осетер, севрюга, оселедці, кефаль, анчоус й ін. Пересічний річний вилов риби в усьому Озівському м. (тобто в УССР і в Рос. СФСР) у 1960-их pp. був 170 000 т (у 1893 — 89 000, 1910 — 34 000, 1930 114 000).

За останній час він сильно зменшується через занечищення м. і надмірний вилов. На базі рибних ресурсів Озівського м. у межах УССР працюють Генічезський, Ждановський і Керчинський рибокомбінати та Мисівський і Аршинцівський рибозав.

Чорне м. у своїй продуктивності обмежене недостачею мілин та чималою глибиною, наповненою сірководнем (з глибини 150 — 200 м). На відміну від Озівського м. у Чорному основну масу виловлюваної риби дають морські види.

У прилеглих до Чорного м. водоймах та у пониззях Дністра й Дунаю розвинуто промисел прісноводного рака (1969 — 455,5 т).

Тепер найбільше значення має океанічне Р. (80% вилову риби і морського звіра), хоч воно почало розвиватися щойно з 1958. Йому приступні всі невтральні води морів і океанів, але основними р-нами Р. і китобійного промислу є Антарктида. У зв’язку з надмірною інтенсифікацією вилову і значним його зменшенням, освоюються (в Індійському океані й б. берегів Антарктиди) нові р-ни і об’єкти риболовлі. Рибопром. фльота (1966 — 50 океанічних суден, 1960 — 3) працює у тісній взаємодії з фльотилією розшукових суден наук.-пром. розвідки, а також обслуговуючою фльотою, до складу якої входять 25 великих рефрижераторних і приймально-транспортових суден УССР. У океанічному Р. в улові риби переважають такі види, як ставрида, сардинела, сардини, скумбрія, мерлуза, хейк, нототенія, тунець тощо. Дедалі більшого розвитку набуває промисел креветок, лянґусгів, кальмарів, а також нерибних морепродуктів (напр., водоростів).

1946 організовано китобійну антарктичну фльотилію «Слава» (28 715 т), 1959 — також фльотилію «Радянська Україна» (43 800 т), що базуються в одеському порту. Нині вони становлять китобійну антарктичну фльотилію «Радянська Україна», до якої належить китобаза «Радянська Україна» і 20 китобійних суден. Вона оперує на півд. від 40° півд. шир. навколо Антарктики і належить до більших фльотилій світу. За останні pp. зменшується вилов китів.

Рибна пром-сть і рибоконсервне виробництво зосереджене на узбережжі Чорного і Озівського морів і над Дніпром. Гол. його центри: Одеса, Керч, Севастополь, Очаків, Білгород-Дністровський, Жданов, Бердянське, Вилкове, Генічеське, Ялта, Запоріжжя, Дніпропетровське, Черкаси, Ізмаїл, Кілія.

На поч. 1971 в УССР діяло 181 риболовне, рибообробне і рибопереробне підприємство. Найбільші з них: Керчинське управління антарктичного P., Севастопільське управління тралової фльоти, управління антарктичної китобійної і риболовної фльоти в Одесі, Ждановський рибоконсервний комбінат, Керчинський рибоконсервний зав. Бердянський, Севастопільський та ін. рибоконсервні комбінати. Хоч вилов риби і морського звіра досяг 1970 р. 891 100 т, продукти рибної пром-сти не покривають попиту населення, і Україна примушена довозити рибу з ін. р-нів СССР.

Споживання риби й рибопродуктів на душу населення в УССР було: 1960 — 9,7 кг, 1965 — 12,5 кг, 1969 — 16,9 кг (в СССР відповідно — 9,9, 12,6, 15,8 кг). Пропорція риби до м’яса становить 1 : 2,8.

Література: Наук. праці Укр. н.-д. ін-ту рибного госп-ва (17 випусків). К.; Короткий Й. Риби і рибний промисел на природних водоймах малого рибальства УРСР. К. — Х. 1951; Марченко О., Короткий І. Визначник прісноводних риб УРСР. К. 1954; Борисов П., Богданов А. Сырьевая база рыбной промышленности СССР. М. 1955; Slastenenko E. Karadeniz havzasi baliklari — The Fishes of the Black Sea Basin. Істамбул 1955 — 56; Амброз A. Рыбы Днепра, Южного Буга и Днепровско-Бугского лимана. К. 1956; Жарський Е. Річкове рибне госп-во гор. Дністра. Нью-Йорк 1958; Мурін Д. Питання економіки і орг-ції рибного госп-ва. К. 1960; Галусин П., Карпенко І., Кубарський І. Рибництво — важливе джерело продовольчих ресурсів, Л. 1965; Просяний В., Соловей А., Шпет Г. Рибництво. К. 1966; Сысоев Н. Экономика рыбной промышленности СССР. М. 1966. Томашевська С. Рибна пром-сть Півд. екон. р-ну. Розміщення продуктивних сил Укр. РСР, респ. міжвідомчий зб., випуск 9. К. 1970.

Е. Жарський


Рибниця (VI — 10), м. респ. підпорядкування у Молд. ССР, положене на Поділлі на лівому березі Дністра, на укр.-рум. етнічному пограниччі; 32 000 меш. (1971). До революції 1917 м-ко Балтського пов. Подільської губ. 1926 — 9 400 меш.: 33,8% українців, 38,0% жидів, 16,0% румунів (молдаван); у р-ні українці становили 48,3%, румуни — 35,7%, 3,8% — росіяни. Річкова пристань, харч. (цукроварня, спиртовий і маслоробний зав.) і будів. (цементний і залізобудів. виробів та конструкцій зав.) пром-сть.


Рибчин Іван (1892 — 1970), педагог та соціолог родом з Товмаччини (Галичина), д. чл. НТШ (з 1962), учитель гімназії та довголітній гол. Філії Т-ва «Учительська Громада» у Станиславові. На еміґрації в Австрії, доц. соціології та іст. сх. слов’ян в ун-ті в Ґраці (з 1949). З 1950 в Австралії, гол. НТШ у Австралії (з 1961). «Геопсихічні реакції і вдача українця» (1966), «Динаміка укр. козацтва» (Наук. Записки Укр. Техн.-Госп. Ін-ту, 1970), ст. з ділянки соціопсихології та соц. філософії.

[Рибчин Іван (* Братишів — † Сідней). — Виправлення. Т. 11.]


Рибчинський Євген, актор на характерних ролях у театрі М. Садовського в Києві (1909 — 16) і у Театрі ім. Т. Шевченка: Дяк («Різдвяна ніч» М. Лисенка), Лісовик («Зачароване коло» Л. Ридля), Генерал, Гайдамака («Суєта», «Сава Чалий», І. Карпенка-Карого), Авраам («Прислужники» М. Кропивницького) та ін.


Рига (Riga), столиця Латвії, тепер Латвійської ССР, м. засноване 1201, один з найбільших портів на Балтицькому м., 733 000 меш. (1970), у тому ч., починаючи з 19 в., також українці (25 300 у 1970). В 1919-21 осідок посольства УНР під проводом В. Кедровського, консуляту УНР під керівництвом В. Конашевського і у 1920 делеґації ЗУНР під проводом К. Левицького. У жовтні 1920 в Р. був укладений договір про перемир’я між Польщею, з одного боку, і РСФСР та УССР, з другого, і 18. 3. 1921 підписано Ризький мир. У 1933 в Р. було засноване Латисько-Укр. Товариство. Латисько-укр. взаємини виявляються м. ін. вид, у Р. перекладів укр. клясики і сучасної літератури, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, В. Стефаника, М. Рильського і багатьох ін. Р. пов’язана газопроводом з Дашавою в УССР.


Ридз-Сміґли Едвард (1886 — 1941), поль. військ. і політ. діяч, ген., один з найближчих співр. Ю. Пілсудського; 1918 мін. війни, у травні 1920 командир армії, яка зайняла Київ. З 1921 — інспектор армії, по смерті Пілсудського 1935 — ген. інспектор поль. збройних сил і фактичний диктатор Польщі, з 1936 маршал. Начальний вождь поль. армії у війні з Німеччиною 1939; після поразки поль. військ інтернований у Румунії, але 1941 нелеґально повернувся до Варшави, де й помер. Як уродженець Бережан (Галичина) і абсольвент тамошньої гімназії мав чимало особистих зв’язків з українцями, але до нац. прагнень українців у межах поль. держави ставився неприхильно і до деякої міри відповідальний за протиукр. політику поль. уряду в другій пол. 1930-их pp.

[Ридз-Сміґли Едвард (* Бережани, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Риж посівний (Oryza sativa L.), однорічна культура родини злакових, одна з найдавніших і найпоширеніших продовольчих культур світу. Розповсюджена гол. у тропіках і субтропіках півд.-сх. Азії, де становить основний продукт харчування. Культура Р. вимагає багато тепла і вологости; вегетаційний період скороспілих сортів 85 — 110 днів. Здебільша Р. вирощують при постійному суцільному затопленні поля впродовж усього вегетаційного періоду. Світове виробництво зерна Р. 1968 становило 280,5 млн т. (пшениці — 337,0 млн т).

На Україні й на Кубані сіяти риж почали 1930. Посівна площа Р. в УССР на 1971 становила 32 000 га (1940 — 2 000, 1965 — 12 000) або 2,0% площі всіх зернових, сер. урожайність за 1966 — 70-ті pp. — 5 т з 1 га, сер. заг. збір — 160 000 т. Досіви рижу зосереджені гол. на малопродуктивних, штучно зрошуваних солонцевих ґрунтах Півн. Причорномор’я та на території Присівашшя й засолених заплавних землях дол. Дунаю і Бога. На Кубані посівна площа Р. має приблизно 140 000 га (заг. збір 470 000 т), гол. в дельті р. Кубані і на півн. від неї. Посівна площа Р. у всьому СССР — 0,3 млн га, заг. збір — 1,1 млн т. На Україні відомі на 1971 сорти: Дубовський 129, Донський 63, Краснодарський 424, Кубань 3.


Рижевський Василь (1886 — 1965), інж. будівельник, мірник і промисловець, родом з Струсова (Галичина), сотник і техн. референт Начальної Команди Укр. Гал. Армії; власник будів. фірми, співвласник шляхово-будів. підприємства Кінель-Р., фабрики картонових виробів «Декоро» у Львові та ін., один з піонерів укр. пром-сти в Галичині, кількакратний гол. Укр. Техн. Т-ва у Львові. На еміґрації в Німеччині й (з 1950) у ЗДА; гол. і почесний чл. Т-ва Укр. Інж. Америки; помер у Маямі (Фльоріда).


Рижій (Camelina Crantz), рід однорічних рослин з жовтими пелюстками з родини хрестоцвітих, стебло 30 — 100 см заввишки. На Україні 6 видів, з них у культурі найпоширеніший Р. посівний ярий [С. glabrata (DC.) Fritsch. ex Zinger = C. sativa var. glabrata [DC.)], рідше P. озимий [C. pilosa (DC.) Zinger = C. sativa subsp. pilosa N. Zinger]. Насіння P. містить 25 — 46% олії, яку використовують гол. у техніці (для змащування різних частин), виготовлення оліфи, лаку, для миловаріння, рідше — харчування. На Україні посівна площа Р. займає 5 — 6 000 га (3% всіх олійних рослин), гол. у півн. частині лівобережного Лісостепу.


Рижський Іван (1759 — 1811), рос. літературознавець і філософ, перший ректор Харківського Ун-ту (у 1805 — 06 і 1808 — 11 pp.). Автор праць: «Умословие, или Умственная философия» (1790), «Опыт риторики» (П. 1796, 2 і 4 вид. у X. 1805 і 1822), «Введение в круг словесности» (Х. 1806), «Наука стихотворства» (1811). У філос. працях Р. позначився вплив франц. енциклопедистів.

[Рижський Іван (* Рига, Латвія — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Ризи, богослужбовий одяг (облачення) священнослужителів, найчастіше з золотої або срібної парчі, в укр. церквах також з полотна, прикрашений вишивкою. Старовинні укр. P., прикрашені орнаментом та виготовлені з рідкісних тканин, мають високу мист. й іст. вартість, тому конфіскуючи P., світська влада СССР часто розпродує їх за кордоном (1970 р. до ЗДА продано колекцію старовинних Р. з кол. Києво-Печерської Лаври).

Різним ступеням священства при богослужбах належать окремі Р. (звич. з назвами грец. походження), і вищий чин облачається у Р. нижчого з додатком своїх. Дияконське облачення: «стихар» — довгий одяг з рукавами, та «орар» — довга широка стяжка через плечі. Свящ. облачення: стихар з легкої тканини, що зветься «підризник», «єпітрахиль», тобто дияконський орар, складений удвоє, що охоплює шию і спереду спускається униз, пояс, нарукавники («поручі»), «фелон», або «риза», без рукавів, прикрашений хрестами, набедреник (відзначення). Єпископське облачення таке, як у свящ., лише замість «фелояа» єп. має «саккос» і на нього накладає ще «омофор», що покриває плечі, і «полицю» (її носять також відзначені заслужені свящ.). Поодинокі Р. вбираються з відповідними молитовками, що вплинули на витворення їхньої символіки (стихар — чисте сумління, пояс — духова сила і т. д.). Р. укр. правос. і кат. духовенства незначно відрізняються формою, особливо дияконський стихар («далматика»), фелон та омофор. Приміщення в церкві, де переховуються Р. і священний посуд, є б. вівтаря і зветься «ризниця».

Ризою також зветься накладена на ікони позолочена або посріблена фольга, іноді з шляхетного металу та з дорогоцінним камінням (що спричинило масове нищення образів в СССР під час відбирання церк. цінностей).

І. К-ий


«Ризниця», торг. спілка з обмеженою порукою для виробу й продажу церк. речей у Самборі, заснована 1893 р. заходами о. Т. Ріпецького (він і перший гол. дир. «P.») і о. Ф. Рабія. Централя «Р.» побудувала у Самборі будинок, у якому містилися робітня, маґазини і крамниця. «Р.» мала філії у Львові, Перемишлі та Станиславові. Була чл. засновником Крайового Союзу Кредитового у 1898 р. у Львові. 1939 ліквідована большевиками.


Ризький мир, договір, підписаний у Ризі 18. 3. 1921 представниками РСФСР і УССР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив поль.-сов. збройний конфлікт 1919 — 1920 pp., санкціонував поділ укр. і білор. земель між Польщею і Сов. Росією та фактично анулював Варшавський договір. Р. м. був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мєнську, а згодом (від 21. 9. 1920) у Ризі. Поль. делеґацію очолював Я. Домбський, сов. — К. Данішевський (Мєнськ) і А. Йоффе (Рига); УССР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ. Поль.-сов. переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол УНР у Латвії В. Кедровський, представник уряду УНР С. Шелухин та делеґація ЗУНР під проводом К. Левицького. Наслідком переговорів 12. 10. 1920 був підписаний прелімінар мирового договору та досягнено порозуміння в справі перемир’я, яке вступило в силу 18. 10. 1920. Договір складався з 26 ст. і включав ряд додаткових протоколів і умов, які реґулювали різні екон.-правні питання. Він уточнював держ, кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого, який залишав за Польщею приблизно 180 000 км² на сх. від «Керзонової лінії». Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов’язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутр. справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території орг-цій, які «присвоюють собі ролю уряду другої сторони або частини її території». РСФСР і УССР забезпечували за поляками на своїй території повну рел. і культ. свободу, а Польща ґарантувала ті самі права своїм меш. рос., укр. і білор. національности. Окремі ст. Р. м. реґулювали питання громадянства та репатріяції. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РСФСР і УССР зобов’язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культ. та мист. скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн золотих карб. як винагороду за «активну участь» поль. земель у госп. житті кол. Рос. Імперії. Р. м. формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Менську 30. 4. 1921 і був дійсний до 17. 9. 1939, коли його односторонньо анулював сов. уряд у зв’язку з окупацією Зах. України і Зах. Білорусі Червоною армією.

Б. Будурович


Риков Валеріян (1874 — 1942), архітект, нар. у Тбілісі; закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв. Викладач Київ. Політехн. Ін-ту (1904 — 10), співорганізатор і проф. Архітектурного Ін-ту (1918 — 23), викладач Київ. Художнього Ін-ту (1920-і pp.) і там же завідувач катедрою архітектурного проєктування (1934 — 41); чл. АРМУ. Численні житлові і гром. будинки в Києві, серед них «Нар. авдиторії» (1909; тепер «Діпроцивільпромбуд»), лікарні «Громади сестер-жалібниць Червоного Хреста» (1913; нині Клінічний Ін-т ім. М. Стражеска), кінофабрики (1927 — 30; тепер Кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка).


Рилеєв Кіндрат (1795 — 1826), рос. поет і революціонер-декабрист, один із дуже нечисленних рос. прихильників ідеї нац. визволення України. Син дрібного поміщика, нар. в Петербурзькій губ., виховувався у кадетському корпусі. З 1814 був у рос. діючій армії в Зах. Европі. Перебування у Німеччині, Швайцарії, Франції запліднило його ідеями лібералізму, що переросли в рос. демократизм з плянами знищення монархії й царської фамілії. На 1817 — 20 припадає перебування Р. на Слобідській Україні. У 1820 переселився до Петербурґу і служив спочатку в кримінальному суді, з 1823 в «Рос.-Амер. Торг. Компанії». У політ. житті активізувався з 1823, вступивши до Півн. Т-ва декабристів, що готувало держ. переворот у Росії, і став одним з його керівників. Наслідком невдалого повстання декабристів (14. 12. 1825) був заарештований і 13. 7. 1826 згинув на шибениці.

Як поет, Р. був романтиком. У його «Думах» відчувається спочатку рос. націоналізм, який незабаром заміняється ідеєю боротьби проти моск. деспотизму («Марфа Посадниця»), возвеличенням укр. козацтва, що під проводом Хмельницького веде боротьбу проти поневолення (дума «Богдан Хмельницький»).

Інтерес до України у Р. диктувався мотивами естетичними й політ. Р. вивчав укр. фолкльор, був знайомий з представниками укр. школи в рос. літературі М. Маркевичем і О. Сомовим, з укр. етнографом кн. М. Церетелевим. Його симпатії до України визначилися і його переконанням, що укр. народові залишилася чужою рабська психіка, породжувана рос. кріпацтвом («Про Острогозьке»). Всупереч заг.-прийнятій за його часів іст. схемі М. Карамзіна, у Р. знаходимо натяки на органічний зв’язок коз. Києва з Києвом старокнязівським (уривок «Київ» з фраґментів поеми «Наливайко») — наслідок впливів «Історії Русів». У тонах байронізму написана поема «Войнаровський», в якій Войнаровського, засланого на Сибір, показано в авреолі носія укр. нац. ідеалів, а натяками піднесено гетьмана І. Мазепу на п’єдесталь героїзму. Хоч поему й скалічила цензура скороченнями і коментарями, твір викликав ентузіязм серед українців (лист М. Маркевича від імени укр. суспільства до автора, відгук у харківському «Украинском Журнале»), а серед росіян — шовіністичне обурення. Саме на противагу Р. О. Пушкін написав поему «Полтава». Збереглися уривки поеми Р. «Мазепа», настроєво сильні, перейняті патосом боротьби проти рос. поневолення України.

Погляди Р. шанував Шевченко, що спричинилося до його ідеалізації декабристського руху, в істоті централістичного.

Р. багатократно перекладало на укр. мову (П. Грабовський, П. Мирний, О. Кониський, П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, А. Малишко, М. Терещенко, та ін.). Один з кращих перекладів «Войнаровського» належить О. Коваленкові (1916).

[Рилеєв Кіндрат (* Батово бл. Ґатчіни — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Бойко


Рилло Максиміліян (1715 — 93), церк. діяч родом з Віленщини, василіянин, 1748 — 56 ігумен холмського манастиря; як холмський єп. (1759 — 84) був. також діяльний на Правобережній Україні (1763 — 66 і 1773 — 74, аж до ув’язнення окупаційними рос. військами у Бердичеві), 1780 — 84 адміністратор, пізніше єп. перемиської епархії. Заснував духовні семінарії у Холмі й Перемишлі, дбав про заснування катедральних капітул і піднесення духовенства, виклопотав від австр. цісаря Леопольда II декрет про зрівняння гр.-кат. обряду з латинським та розпочав заходи за відновлення гал. митрополії (1790). Залишив праці з історії укр.-кат. Церкви і цінний щоденник (від 1742), зокрема для історії укр.-кат. Церкви 18 в.

[Рилло Максиміліян (1715 — 1794). — Виправлення. Т. 11.]


Рильськ (II — 15), м. на Слобожанщині над р. Сеймом, положене на укр.-рос. етнічному пограниччі, р. ц. Курської обл. РСФСР; 16 400 меш. (1970). Р. стародавнє м. — існувало, мабуть, уже у 9 в. як один з осередків сіверян, у літописі згадується вперше 1152 як м. Новгород-Сіверського Князівства, 12 — 13 в. гол. м. удільного князівства і 14 — 15 в. входило до складу В. Лит. Князівства, з 16 в. до Моск. держави і являло собою важливий стратегічний пункт; часто руйнований татарами. З 1797 до 1920-их pp. пов. м. Курської губ. 1926 У Рильському пов. українці становили 20,9% всього населення (вони жили у півд. частині пов.).


Рильський Максим (19. 3. 1895 — 24. 7. 1964), один з найвидатніших укр. поетів 20 в., перекладач, наук. і куль.-гром. діяч, д. чл. АН УРСР (з 1943), АН СССР (з 1958), з 1944 до кін. життя дир. Ін-ту мистецтвознавства, фолкльору та етнографії АН УРСР; нар. у Києві. Син Т. Рильського, одруженого з селянкою с. Романівки Сквирського пов., в якому с. Р. почасти прожив дитячі pp., почасти в Києві, в родині М. Лисенка, де в колі видатних діячів культури формувалася укр. свідомість Р. Закінчив гімназію в Києві, потім учився на мед., а далі на іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту. У 1919 — 29 учителював по сіль. школах, а пізніше у Києві, згодом цілковито віддався літ. праці.

P. почав писати рано (перший вірш надрукований 1907) і в 1910 видав першу юнацьку зб., позбавлену самостійного мист. значення, «На білих островах». Але першою вже зрілою, що заповідала появу видатного поета, була зб. «Під осінніми зорями» (1918, перевидана у понад пал. скороченому вигляді 1926). У всій поетичній силі талант Р. розвинувся У 1920-их pp., коли з невеликими перервами появляється ряд таких зб., як «Синя далечінь» (1922), «Поеми» (1925), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Гомін і відгомін», «Де сходяться дороги» (1929). Лірика Р. виросла як на вершинних на той час досягненнях укр., так і на широкому ознайомленні з світовою поезією, зокрема франц. (гол. творчістю «парнасців»); почасти на ранніх поезіях Р. слідні впливи рос. поетів (О. Блок, І. Анненський і О. Пушкін); широко використовував Р. і мотиви й образи античної мітології. Це останнє й висока культура поетичної форми зблизили Р. з гуртом неоклясиків, хоч філос.-контемплятивна лірика, з багатством інтимних настроїв, мотивів природи і єднання людини з нею далеко не вміщалася у рамки вузько окреслюваного неоклясицизму.

Як і решта неоклясиків, Р. безпосередньо своєю творчістю не реаґував на бурхливі події нац.-держ. будівництва 1917 — 21 і протягом 1920-их pp. цілковито ізолювався від сов. дійсности, лише подеколи в одвертій формі (напр., у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи поемі «Сашко») у нього проривалося обурення проти ідейно-політ. і літ. атмосфери, що панувала тоді на сов. Україні. Така постава Р. викликала гострі напади офіц. критики, що врешті закінчилося короткотривалим арештом у 1931, наслідком якого Р. деклярував цілковиту перебудову і в зб. «Знак терезів» (1932) проголосив активне сприйняття сов. дійсности, завдяки чому він єдиний з неоклясиків урятувався від знищення в pp. сталінського терору і був зарахований до ч. офіц. сов. поетів, хоч, на відміну від ін., проголошуючи хвалу компартії (до чл. якої був записаний у 1943) і особливо Сталінові, назавжди зберіг увагу до досконалої чіткости вислову й форм віршування.

Відтоді Р. видав понад 30 кн. поезій і поем. Гол. з них до війни: «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938), «Збір винограду» (1940); за війни й перебування на евакуації в Уфі: «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір», «Світла зброя» (1942), «Жага» (1943), «Неопалима купина», «Мандрівка в молодість» (1944); по війні: «Чаша дружби» (1946), «Вірність» (1947), «Під зорями Кремля» (1953), «На оновленій землі» (1956), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та багато ін:

Часто самі назви цих творів свідчать, що це було радше віршування, ніж поезія. Але зате усе своє творче життя Р. плідно працював як перекладач. У цій царині йому належить одне з найпочесніших місць в укр. літературі. У низці перекладів з поль. взірцевим прикладом перекладницької майстерности є його переклад «Пана Тадеуша» А. Міцкєвіча. Такі ж досконалі його численні переклади з франц.: від клясиків 17 в. аж до поезій П. Верлена, зокрема: «Ернані» В. Гюґо, «Сірано де Бержерак» Е. Ростана, «Орлеанська Діва» Вольтера та ін. З анг. Р. перекладав В. Шекспіра («Король Лір» і «Дванадцята ніч»); з рос. О. Пушкіна («Євгеній Онєґін») та ін.

З поч. десталінізації P., як і більшість поетів старшого покоління, на відновлення своєї творчости не спромігся, і його поезія цього часу так само лишається на рівні вправного віршування. Зате як гром. діяч і публіцист Р. вельми багато спричинився до гуманізації гром. і культ. життя, яка на короткий час викликала літ. відродження поч. 1960-их pp. У поточних ст., що зібрані в таких кн., як «Вечірні розмови» і «Про мистецтво» (1962) P., хоч обережно й тактовно, але й наполегливо боронив позиції укр. культури проти натиску рос. шовінізму.

Р. не був новатором в укр. поезії, гол. його заслуга полягає в доведенні до вершинної досконалости вірша в клясичних строфах і формах, особливо в розвитку укр. сонета; так само він більше, між будь-хто ін. з його сучасників, спричинився до вироблення укр. літ. мови.

Поза окремими зб. вийшло кілька його зібраних творів: «Поезії» (I — III, 1946), «Поезії» (I — III, 1949), «Твори» (I — III, 1956) і «Твори» (I — X, 1960 — 62).

[Рильський Максим († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Зеров М. До джерел. К. 1926 (2 вид. 1943); Новиченко Л. Повість про поета. К. 1941; Крижанівський С. Максим Рильський. К. 1960; Малишко А. Слово про поета. К. 1960; Білецький О. Творчість Максима Рильського. Вступна ст. в Рильський, Твори в десяти томах. т. І. К. 1960; Шаховський С. Лірика і лірики. К. 1960; Незабутній Максим Рильський. Спогади. К. 1968; Скокан К. Рильський. Бібліографічний покажчик. 1907 — 65. К. 1970.

Р. М.


Рильський Тадей (1841 — 1902), гром. і культ. діяч, нар. у с. Романівці Сквирського пов. (Київщина) у поль. шляхетській родині. Під час студій у Київ. Ун-ті заприязнився з В. Антоновичем і став активним чл. старої Київ. Громади. У своєму маєтку створив школу і в ній учителював. Ст. у журн. «Основа» (під. псевд. Максим Чорний), «КСт.», «Записках НТШ», поль. газ. «Głos», тощо на екон., соц. теми, з етнографії й фолкльору укр. народу. Серед ін.: «Рассказ современника о приключениях с ним во время „Колиивщины“» («КСт.», 1887), «К изученію украинского народного мировоззрения» («КСт.», 1888, 1890, 1903), «О херсонских заработках» (1904) тощо. Гол. екон. праця Р. — «Студії над основами розкладу багатства», написана в дусі т. зв. «австр. школи» у політ. економії, опублікована в «ЗНТШ».

[Рильський Тадей (2.1.1841, Ставище, Таращанський пов., Київ. губ. — 8.10.1902, Романівка, Сквирський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Рим, метрополія старовинного світу (за переказом, з 753 до Хр.), від пол. 1 в. гол. осередок зах. християнства, з 1870 — столиця Італії; 3,4 млн меш. (1970). Як осідок пап, Р. має титул Апостольської Столиці (Апостольського Престола), хоч тепер ця назва стосується до осідку папів Ватикану, що охоплює базиліку св. Петра, папські палаци й низку установ на просторі 0,44 км² та екстериторіяльні об’єкти поза Ватиканом. Вільне Ватиканське М. з суверенними правами існує на підставі лятеранського пакту з Італією 1929. У Ватикані діють найвищі установи Кат. Церкви, у тому ч. Конґреґація для Сх. Церкви. Ватикан утримує дипломатичні зв’язки з ін. державами (тепер з 73) на підставі т. зв. конкордатів.

За найдавнішою традицією, Р. пов’язаний з Україною вже ім’ям одното з перших наступників св. Петра, св. папи Климента († 101), засланого цісарем Траяном на вигнання до Криму, де його мощі знаходилися у Херсонесі, а 861 були віднайдені св. Кирилом Солунським і 868 перенесені до Р. Щойно по охрищенні кн. Володимира В. відомі безпосередні зв’язки України з P.: папські посольства Івана XV 988 і 991 та. Сильвестра II 1000 до Володимира В. і його посольства до Р. 991 і 1001. До зв’язків Володимира В. з Р. належить також перебування у Києві Бруно з Кверфурту, який з Р. бл. 1006 поїхав у місійну подорож до печенігів і прийнятий був у кн. Володимира. В. кн. Із’яслав Ярославич 1075 вислав сина Ярополка до папи Григорія VII, який наділив Із’яслава королівською короною. Посол папи Інокентія IV до тат. орди Пляно Карпіні під час подорожі до Монголії через Україну розпочав зв’язки Данила і Василька Романовичів з P., які завершилися коронацією Данила 1253 папським леґатом Опізо. У 14 в. у Р. жив і помер київ. митр. кардинал Ісидор (1454 — 63) і з Р. вислав на Україну 1458 свого наступника митр. Григорія II. 1483 у Р. вийшов перший друкований твір укр. автора «Judicium prenosticon...», Юрія Дрогобича з посвятою папі Сікстові IV.

Нова доба укр. взаємин з Р. розпочалася унійним актом київ. митрополії з Апостольською Столицею 23. 12. 1595, підписаним посланцями укр.-білор. єпископату І. Потієм і К. Терлецьким (див. Берестейська унія). Про тісні зв’язки укр.-білор. Кат. Церкви з Р. свідчать серед ін. часті поїздки до Р. київ.-гал. митр. та єп.: Й. Рутського, Р. Корсака, М. Терлецького, Я. Суші й ін. та теперішнім перебуванням у Р. верховного архиєп. кардинала Й. Сліпого і архиєп. І. Бучка. Постійну репрезентацію Укр. Кат. Церкви у Р. становили прокуратори (апокризарії) київ. митрополитів і василіянського чину від 1626, що жили при храмі св. Сергія і Вакха (1639 — 1880) з чудотворним образом Матері Божої Жировицької. Властивим студійним осередком для українців була спершу Грец. Колеґія св. Атанасія, заснована Григорієм XIII 1573 для виховання гр.-католицьких богословів, де найперше побували І. Мороховський (1596 — 1603) і Й. Рутський (1599 — 1603) та далі 150 укр.-білор. василіян до 1820-их pp. Крім них, понад 50 ін. василіянських богословів і кілька світських виховувалися у інтернаціональній Колеґії Конґреґації Пропаґанди Віри, що піклувалася Укр. Кат. Церквою від ерекції 1622 аж до часу створення окремої Конґреґації Сх. Церкви 1917. Від 1845 світські богослови з гал. епархій виховувалися у Грец. Колеґії, що звалася Греко-Руською до 1897, коли Лев XIII заснував окрему Укр. Колеґію (див. стор. 1 078) при дотеперішній василіянській церкві св. Сергія і Вакха. Коли 1932 Пій XI збудував Укр. Папську Семінарію у екстериторіяльній ватиканській зоні на Джанікольо для 50 богословів з усіх гр.-кат. епархій, Гол. Василіянська Курія купила попередній будинок, розбудувавши його на студійний дім чернечого доросту. 1960 вона перенеслася до нового осідку в Авентіні, а її кол. дім набув верховний архиєп. кардинал Й. Сліпий іна приміщення для укр. кат. парафії та музею-ґалерії укр. мистецтва.

Крім цих давніших установ, до яких також належить вілла Укр. Папської Семінарії у Кастельґандольфо за Римом (літня резиденція папи) ім. її фундатора митр. А. Шептицького (1929), у Р. за повоєнний час постали нові: Гол. маманастир СС Служебниць (1947) і Василіянок (1953) та укр. папська Мала семінарія, збудована 1959 й утримувана Сх. Конґреґацією для укр. молоді під проводом оо. Салезіян, манастир Студійського Уставу «Студіон» (1964) за Р. у Рокка ді Папа, храм св. Софії й комплекс Укр. Кат. Ун-ту ім. св. Климентія папи, засновані кардиналом Й. Сліпим (1964 — 69).

Ватіканські архіви й рукописні колекції зберігають багато документів і пам’яток з минулого України: папські листи в укр. справах, почавши від листів Григорія VII до київ. кн. Із’яслава, та в обороні його до поль. короля Болеслава II Сміливого з 17 і 20. 4. 1075 (перші збережені пам’ятки дипломатичних зв’язків України з евр. Зах.); багате листування папських посланців і нунціїв у Польщі та ін. державах, що дбали про Інформацію Апостольської Столиці про церк.-політ. події на укр. землях; архіви Конґреґації Пропаґанди і Сх. Церкви, що від 17 в. є у прямій реляції з укр.-білор. Кат. Церквою; Грец. Колеґії (із зб. портретів київ. митр. 17 — 18 вв.) й чернечих чинів, що працювали на укр. землях (єзуїтів, театинів й ін.); цінний архів василіянських прокураторів 17 — 19 вв. (22 тт.) був перед першою світовою війною перевезений до Нац. Музею у Львові. У Р. також вийшли перші публікації за кордоном з укр. церк. історіографії; біографії св. Й. Кунцевича А. Джерардія (1643) і Я. Суші (1665), що також у Р. видав життя М. Смотрицького (1666), та перший іст. нарис укр. церкви І. Кульчинського (1733 — 34). Джерельні вид. рим. документів з укр. історії розпочали у 19 в. А. Тайнер й ін. чужинецькі, гол. поль. й рос. дослідники; згодом після скромних спроб НТШ (М. Кордуба, С. Томашівський і ін.) взявся до їх докладнішої колекції митр. А. Шептицький за допомогою К. Королевського, Г. Бенедетті та ін. Систематичне вид, рим. документів 1952 почали «Записки ЧСВВ» у окремій серії «Римські документи до історії Укр. Кат. Церкви» трудом протоархимандрита А. Великого (досі 50 з намічених 90 — 100 тт.). Рим. архіви та мист. зб. вивчали В. і Д. Антоновичі, М. Грушевський, О. Сушко, В. Щербаківський і багато молодших дослідників укр. церк. історії: М. Войнар, І. Прашко, Д. Блажейовський, А. Пекар, О. Баран й ін. З 1964 заходами Укр. Кат. Ун-ту видано «Іст. документи України» із згаданої колекції митр. А. Шептицького (12 тт.) й ін. джерела. З пол. 1960-их pp. в Р. має осідок Укр. Богословське Т-во, яке видає річники «Богословія». 1962 тут засновано Укр. Пресове Бюро, що видає «Вісті з Риму». Дослідницьку працю уможливлюють багаті зб. з укр. іст. тематикою у бібліотеках: Ватиканській, Папського Сх. Ін-ту й Укр. Папської Семінарії (вона отримала книжкову спадщину митр. Й. Сембратовича), Укр. Кат. Ун-ту й ін. У базиліці св. Петра (з 1963) є мощі св. Йосафата Кунцевича, у церкві св. Сергія і Вакха опочиває митр. Р. Корсак († 1640), а в крипті собору св. Софії (з 1973) митр. Й. Сембратович († 1900).

P. був місцем нарад укр. кат. єпископату в 1929, 1932, 1955, під час другого Ватиканського Собору (під проводом верховного архиєп. Й. Сліпого) і згодом. Офіціозом Верховного архиєп. є «Благовісник». З 1946 в Р. дає Апостольська Візитатура для українців у Зах. Европі, під проводом архиєп. І. Бучка, з 1972 монс. М. Марусина.

До Р. з його багатством античних пам’яток та христ. святощів і мист. скарбів, високими школами (ун-т Сапієнца, Академія Мистецтв св. Луки й ін.) прибували паломники й мандрівники та студенти з усіх укр. земель, у тому ч. також правос.: М. Корнякт зі Львова, Т. Прокопович (1698 — 1701), Йосиф Курцевич-Коріятович (1615), Г. Скибінський у кін. 17 в. і В. Григорович-Барський з Києва (1724), що залишив цінні рим. спогади, ченці з Манявського Скиту у 1720-их pp., гетьман К. Розумовський, М. Гоголь (1837 — 39) й ін. Р. відомий і в укр. літературі, напр., у оп. і переробках з «Ґеста Романорум», про різних осіб — від цісаря до коваля «В том же м. Римі», чи у «Повісті про сімох мудреців» (16 в.), «О Понціані цесару римском». У Р. також студіювало чимало укр. мистців 17 — 20 вв., почавши від Юрія Шимоновича-Сімігінівського, придворного маляра короля Я. Собеського, що перший між учнями Рим. Академії св. Луки з України і Польщі здобув першу нагороду, згодом: О. Білянський (1766), І. Мартос (учень Канови), В. Береза, Р. Гадзевич, В. Орлов, І. Шаповаленко, А. Мокрицький, С. Васильківський і багато сучасних мистців. Під час свого навчання і виступів в Італії, гол. у Міляні, у Р. перебували деякий час визначні укр. музики і співаки: М. Березовський, Д. Бортнянський, С. Гулак-Артемовський, О. Мишуга, С. Крушельницька й ін.

У 1919 — 20 у Р. мали осідок дипломатичні місії УНР і ЗУНР до італ. уряду (див. Італія) та дипломатична місія УНР до Ватикану під проводом графа М. Тишкевича (його наступником був о. Ф. Бонн), що її прийняв у червні 1919 кардинал П. Ґаспарі, держ. секретар Ватикану. Між двома світовими війнами у Р. працювали укр. політ. діячі: Є. Коновалець, Є. Онацький; тут навчалися або доповнювали студії малярі: І. Курах, С. Мако, Р. Лісовський, Г. Мазепа та ін.; 1938 була влаштована виставка укр. графіки (374 твори, 41 автор). 1940 при держ. ун-ті був створений лекторат укр. мови (лектор Є. Онацький). З 1945 діяла невелика Укр. Громада (гол. до 1947 Є. Онацький, згодом В. Федорончук). Контакт з італ. політ. колами підтримувала гол. ОУН. Після 1945 у Р. опинилася чимала група втікачів. Ними і військ. полоненими І Дивізії Укр. Нац. Армії, що були приміщені у Ріміні, опікувався Укр. Допомоговий Комітет під керівництвом архиєп. І. Бучка. Укр. справу популяризувало серед італійців Т-во італ.-укр. приязні у Р. і ж. «Ucraina» (1954 — 56), частково «Інтернаціонал Свободи», «Середземноморська Академія» й ін. (див. стор. 905). Постійні укр. радіопересилання передають Ватиканська (від грудня 1939 — з перервою 1944-47 — під проводом Василіян) і італ. закордонна радіослужба (з 1951). Попри нечисленну укр. колонію у P., він є одним з найважливіших укр. осередків у діяспорі.

Література: Шмурло Е. Россия и Италия, IV. П. 1927; Гординський Я. Україна й Італія. Огляд взаємин до 1914 р. Зб. Заходознавства, вид. ВУАН, II. К. 1930; Ковалів С. Вічне Місто. Жовква 1937; Хомин П. Місто Рим. Торонто 1964; Онацький Є. Записки 1919 — 21, 3 тт. 1964 — 67 та ін. його мемуари про італ.-укр. взаємини у наступні pp. (до 1943) й численні рим. спогади й описи В. Терлецького, К. Селецького, М. Грушевського, О. Назарука, М. Островерхи тощо.

о. М. Ваврик


Риманів (IV — 2), м. у Низькому Бескиді, на пограниччі сх. Лемківщини, тепер у Сяніцькому пов. (Ряшівського воєводства) в Польщі; 3 300 меш. (1965). Курорт (мін. джерела хлористо-содово-йодні).


Римляни на Україні. Після розбитя Понтійського царства, яке володіло також Боспорським царством, та по смерті його останнього володаря Мітрідата VI († 63 до Хр.), його син Фарнак, залишивши за собою Боспорське царство, піддався Р. Коли ж його протирим. повстання закінчилося поразкою, Р. у 48 р. до Хр. захопили все півн. побережжя Чорного м. з грец. містами-колоніями (Фанагорія, Пантікапей, Херсонес, Ольвія та ін.). Цю залежність від Риму часто переривали напади кочовиків; вона закріпилася після завоювання Р. даків (створення провінції Дакії) за цісаря Траяна (98 — 117), який зміцнив рим. залоги у чорноморських м. та будував фортифікації (напр., Траянові вали). Край рим. пануванню на півн. Причорномор’ї поклала велика мандрівка ґотів в кін. III в. по Хр.

За часів рим. панування у м. півн. Чорномор’я розвинулася жвава торгівля хліборобськими продуктами України та ремісничими виробами Риму (знаряддя, ювелірні та текстильні вироби, кераміка тощо); тут поселилося чимало рим. купців, багато з них їздили на землі України поза сферу політ. впливів Риму. Скарби з рим. монетами, що їх відкрито у понад 1 000 місцевостях України, доводять, що срібні денарії були у 2 — 5 вв. гол. монетою в обігу на Україні. Археологічні знахідки багатьох залишків рим. побутових предметів і предметів розкоші (також — культу, напр., статуї богині Ізіди) свідчать, що Р. були чималим стимулом у розвитку матеріяльної культури населення України, а почасти й сприймання чужого рел. культу.


Римлянин (Paolo Dominici Romanus) Павло († 1618), львівський архітект, італієць з походження, нар. у Римі. Вперше згадується в цехових кн. Львова 1585 p. P. був гол. будівничим Успенської (Волоської) церкви (1591-98), костьолів Бернардинів (1600-30) і Бенедиктинів, каплиці Кампіянів та ін. будов у Львові. Будовам Р. притаманні риси італ. Відродження в поєднанні з місц. традиціями.

[Римлянин (Paolo Dominici Romanus) Павло († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


«Римські діяння», популярна на Зах. за середньовіччя зб. оп. й анекдот, складена латинською мовою п. н. «Gesta Romanorum», правдоподібно, в 13 в. для повчального читання та використання у проповідях. Перекладена скорочено (39 з усіх майже 200 латинських оп.) на поль. мову, була надрукована 1566 р. п. н. «Historye Rzymskie» і перевидана у 17 і 18 в. У перекладі на укр.-білор. мову з поль. вийшла 1669 р. Окремі оп. з неї рукописно були поширені на Україні. Приклади з «Р. д.» були використовувані укр. проповідниками 17 — 18 в. (також з латинських чи поль. вид.).


Римша Андрій, укр. письм. і перекладач кін. 16 в., родом з Білорусі, вчився в Острозькій школі. Автор «Хронології» — віршованого пояснення назв місяців ц.-слов., гебрейською й укр. мовами, виданої 1581 р. в Острозі, «Которогося месеца што за старых веков дЂело короткое описаніе», перше друковане вид. віршованого твору, епіграм й од на герби Л. Сапіги (у «Статуті», 1588), Ф. Скумина (в «Апостолі», Вільна 1591) й ін. та розповіді про воєнні дії кн. К. Радзівіла (1585). Перекладав з лат. мови.

[Римша Андрій (бл. 1550, П’янчина бл. Новогрудка — після 1595). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.