[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2473-2488.]

Попередня     Головна     Наступна





Реабілітація, заходи для поновлення доброго імени жертв сталінського терору як після їх смерти, так і за життя. Відразу по смерті Сталіна (1953) для цієї мети створено партійну комісію, підпорядковану Президії ЦК КПСС. Вона мала право переглядати матеріяли з архівів органів безпеки й ін. джерел та збирати і впорядковувати ін. додатки. Перші пропозиції Р. скеровувано після схвалення ЦК КПСС до компетентних судів. У таємній промові на XX з’їзді партії (1956) М. Хрущов звітував, що Військ. Колеґія Верховного суду СССР за час від 1954 реабілітувала 7 679 осіб. Є три роди P.: повна (прізвища реабілітованих появляються у всіх довідниках та політ. літературі без будь-яких застережень, їхні кн., ст. й ін. праці можуть виходити), Р. з натяком «зробив деякі помилки» (напр., Скрипник; до цієї групи належать перев. зліквідовані держ. і партійні діячі з різних нац. республік та ті, що тільки на поч. співпрацювали з опозицією) і т. зв. гражданська (гром.) Р. (стосується лише анулювання причини арешту, гол. обвинувачень, зфальшованих сталінським терористичним апаратом, у шпигунстві, зраді, шкідництві тощо, але без політ. P.). P. не підпадають керівники і співр. великих політ. опозицій 1920 і 1930-их pp.: троцькістів, бухарінців, нац. ухилів тощо. Після упадку Хрущова Р. фактично припинено: час від часу виходять біографії ліквідованих, але без даних про причину смерти.

На Україні реабілітовано, починаючи з 1956, більшість репресованих за час «культу особи» укр. письменників, мистців та деяких учених (із ліквідованих істориків, літературознавців, економістів і соціологів реабілітовано лише одиниці). Були реабілітовані також деякі: провідні ком. партійні й військ. діячі, ліквідовані у 1930-их pp., між ними: В. Затонський, П. Любченко, В. Чубар, С. Косіор, Е. Квірінґ, П. Постишев, Ю. Коцюбинський, В. Примаков, П. Дибенко, Н. Демченко, І. Клименко, К. Сухомлін, М. Хатаєвич, В. Чернявський, Й. Якір та ін. Щойно у 1963 реабілітовано ліквідовані кадри Ком. Партії Зах. України, між ними: О. Васильків, Р. Туринський, М. Заячківський (Косар) та Г. Іваненко (Бараба).

Нереабілітованими залишилися: О. Шумський, В. Шахрай, М. Полоз, А. Річицький, М. Волобуєв, М. Хвильовий й ін. Р. провадилася на вимогу впливовіших партійних і культ. діячів з підкресленням, що реабілітовані були жертвами порушень законности в період «культу особи» Сталіна. За останній час цей факт у довідках про реабілітованих ком. діячів промовчується. Р. не підпадають всі ті, що відстоювали відкрито політ. незалежність України чи й окремішність укр. комунізму.

Б. Левицький


Реалізм, стиль і метода у мистецтві й літературі, а також філос. доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання. Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 в. У мистецтві й літературі Р. прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без. ідеалізації. Проте поняття Р. дуже широке, реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й мистці, які з фотографічною точністю копіюють природу. До популярности Р. спричинилася заг. приступність і зрозумілість його мист. засобів, тому його тенденції в укр. мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний і досі.

У мистецтві, найстаріша укр. ікона і стінопис були фактично творами P., лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції; все це було зумовлене вимогами обрядовими. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 в., спочатку в портреті, а згодом і в рел. мистецтві. Зах. барокко в 17 в. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мист. форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення Р. і натуралізмом.

У старому укр. мистецтві Р. рідко виступав у чистому виді, як це було, напр., у Голляндії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як барокко, рококо, ампір, клясицизм. У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 в. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму і тієї клясицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям укр. сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє укр. мистецтво з новим. Фактично добою Р. в укр. мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців. Частина мистців культивувала т. зв. «ідейний P.», як М. Ґе, М. Ярошенко, М. Пимоненко; ін., як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етногр.-побутові теми, ще ін. — І. Ренін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об’єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв’язку з реальним світом.

Характерно, що укр. нар. мистецтво не приймало Р. як такого, а завжди) намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На сов. Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільша залишено.

В літературі укр. Р. почався з пол. 19 в., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію іст. постатей. «Нар. оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фолкльором. Далі Р. використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та пром.-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом Р. була «об’єктивна проза» 80 — 90-их pp. — І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соц. і нац. тем, поширенням тематики з сел. верста на робітничі й нову інтеліґенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філос. зрушень, і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну Р. прийшли ін. напрямки, але Р. фактично ніколи не здавав позицій і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

На сов. Україні Р. — стиль майже обов’язковий і виступає там у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають Р. як основну мету і завершення творчости, тоді як антиреалісти приймають Р. як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

С. Гординський


Реальна освіта, система заг. сер. освіти, що має практичне спрямування, і дає більш широкі, порівняно з клясичною, знання з природничих, фізико-матем. наук, нових мов, креслення, малювання. Виникнення Р. о. в Рос. Імперії припадає на поч. 18 в., а поширення на 19 і 20 вв. З 1864 в Рос. Імперії (і на Україні), поряд шкіл клясичної освіти, засновувалися реальні 8-річні гімназії, які давали заг. підготовку до вступу у вищі спеціяльні навчальні заклади. За статутом 1872 їх перетворено на реальні училища.


Реальне училище, сер. учбовий заклад у Рос. Імперії, у тому ч. і на Україні, з семирічним курсом навчання (у тому ч. 1 рік на додатковому відділі для підготовки до вступу у вищі навчальні заклади). На відміну від гімназій у Р. Уне вивчалися клясичні мови; гол. увага приділялася вивченню математики, фізики, природознавства та креслення. Випускники Р. у. мали вступ до високих техн. і с.-г. шкіл, а з поч. 20 в. також на фізико-матем. і мед. фак. ун-тів. 1920 з наказу уряду УССР Р. у. перетворено на єдині трудові школи. У Галичині й на Буковині існували реальні гімназії з 8-річним і реальні школи з 7-річним курсом навчання. 1906 на Україні було 44 Р. у., у зах. обл. бл. 20 реальних шкіл і гімназій.


Ребет Дарія (* 1913), уроджена Цісик, дружина Лева P., родом з Кіцманя (Буковина), політ. і гром. діячка, публіцистка, за фахом правник. Виховниця юнацтва ОУН, чл. Крайової Екзекутиви ОУН на Зах. Україні у 1934 — 38 pp., чл. Проводу ОУН під час нім. окупації України, співзасновниця УГВР, чл. її Президії і Президії Закордонного Представництва УГВР; на еміґрації — в Мюнхені. Від 1954 чл. Політ. Ради фракції ЗЧ ОУН, від 1956 — Політ. Ради ОУН за кордоном. Чл. ред. колеґії і співр. газ. «Сучасна Україна», журн. «Сучасність» та «Укр. Самостійник». Ст. на політ. і гром. теми.

[Ребет Дарія (1913 — 1992, Мюнхен). — Виправлення. Т. 11.]


Ребет Лев (1912 — 57), політ. діяч, публіцист і правник, родом з Стрия. В’язень поль. тюрем за приналежність до ОУН, у 1934 — 38 провідник Крайової Екзекутиви ОУН у Зах. Україні. На еміґрації виступив під час конфлікту в ОУН у 1940 по боці фракції Бандери, 1941 заступник гол. Укр. Держ. Правління у Львові, очоленого Я. Стецьком; згодом в’язень у нім. концентраційному таборі в Освєнцімі (до 1944); з 1945 в Мюнхені. Після розриву опозиції в ЗЧ ОУН з Бандерою у лютому 1954 очолював до 1956 другу фракцію ЗЧ ОУН, а після зміни її назви на ОУН за кордоном — гол. її Політ. Ради; з 1950 чл. Закордонного Представництва УГВР і гол. його Ради Референтів. 12. 10. 1957 згинув у Мюнхені від руки больш. аґента Б. Сташинського. Р. на еміґрації був співр. газ. «Укр. Трибуна», «Час» та «Сучасна Україна», ред. тижневика, а потім місячника «Укр. Самостійник». З 1952 доц., з 1954 проф. держ. права УВУ, автор наук. та публіцистичних праць з галузі політики, соціології, права, серед ін. «Формування укр. нації» (1951) і «Теорія нації» (1956).


Ребро Петро (* 1932), журналіст і поет родом з Запоріжчини. У 1950-их pp. працював у обл. газ. Запоріжжя, з 1959 старшим ред. Запор. книжково-газетного в-ва. Як поет друкується з 1955. Низка зб. ліричних і сатиричних поезій, а також книжок для дітей; п’єси, документальна повість «Грім під Запоріжжям» (1969).

[Ребро Петро (* Білоцерківка, Куйбишевський р-н). Зб. поезій „Криця“ (1975), „Із веселого ковша“ (1983), кн. для дітей „Кирпата Оксана“ (1964), „Весела вдача“ (1973), „Ключі від веселки“ (1982). — Виправлення. Т. 11.]


Ревай Федір (1888 — 1945), закарп. політ. і осв. діяч, брат Юліяна (див.); чл. гол. виділу «Просвіти» в Ужгороді, 1928 — 35 посол до крайового представництва Підкарп. Руси від соціял-дем. партії, з якої його виключили чехи 1937 за укр. «націоналізм»; співвидавець газ. «Нова Свобода» (1938 — 39). Під час автономної Капр. України (1938 — 39) гол. Укр. Нац. Об’єднання, посол до сойму Карп. України, дир. держ. друкарні у Хусті; репресований угор. владою у 1939 — 44. У 1945 заарештований і вивезений аґентами «Смерш», загинув у сов. тюрмі.


Ревай Юліян (* 1899), визначний політ. і сов. діяч Закарпаття, родом з с. Мирча; педагог; 1922 — 35 працював у Рефераті мін-ва шкільництва та освіти при крайовому цивільному управлінні Підкарп. Руси, співзасновник, згодом гол. Учительської Громади, секретар Пед. Т-ва Підкар. Руси, крайовий звітодавець Пласту на Закарпатті. Р. був автором і упорядником ряду підручників для нар. шкіл, ред. ж. «Учитель» (1924 — 35), видавець суспільно-госп. ж. «До Перемоги» (1935 — 38). P. був активний у закарп. філії чехо-словацької соц.-дем. партії, від якої був вибраний до празького парляменту (1935 — 39). Як посол і перший заступник гол. Центр. Укр. Ради був іменований чл. автономного карпато-укр. уряду в жовтні 1938; у парляменті був співавтором закону про автономний устрій Карп. України. Р. один з основоположників Укр. Нац. Об’єднання; чл. уряду (мін. торгівлі, транспорту, праці), 14. 3. 1939 мін. закордонних справ, а пізніше і гол. уряду Карп. України. Разом з ін. чл. уряду Р. робив заходи у Відні, Берліні й Братіславі за припинення угор. репресій проти укр. діячів та за допомогу втікачам з Карп. України. У 1945 був заарештований сов. органами у Празі, звідки вдалося йому втекти до амер зони Німеччини, де був активний як чл. гол. управи ЦПУЕН. З 1948 у ЗДА гол. допомогового об’єднання «Самопоміч» та дир. канцелярії УККА (1949 — 57), гол. федеральної кредитової кооперативи «Самопоміч» (з 1954), гол. Карп. Дослідного Центру і дир. Укр. Ін-ту Америки у Нью-Йорку.

[Ревай Юліян (1899 — 1979, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Ревакович (Rewakowicz) Генрик (1837 — 1907), поль. дем. і нар. (з 1907 гол. партії Stronnictwo Ludowe) діяч і публіцист у Галичині укр. роду, довголітній (1884 — 1907) гол. ред. щоденника «Kurjer Lwowski», що у ньому в 1887 — 97 pp. співпрацював І. Франко.

[Ревакович (Rewakowicz) Генрик (* Сокольники бл. Тарнобжеґу, Польща — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ревакович Тит (1846 — 1919), суддя, гром. діяч, чл.-засновник НТШ, правний дорадник т-ва «Просвіта» у Львові і його почесний чл., організатор і гол. філії «Просвіта» м. Львова з 1914, гол. Товариства опіки для еміґрантів ім. св. Рафаїла, співред. «Зорі» (1888); праці про О. Федьковича, Л. Кобилицю (ЗНТШ, т. CXXVI — CXXVII, 1918) та ін., ст. в пресі.

[Ревакович Тит († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Ревенко Андрій (* 1933), статистик, фахівець з порівняння статистичних метод, вживаних в СССР і на Зах.; співр. Ін-ту Економіки АН УРСР. Кілька pp. працював у Статистичному Бюрі Орг-ції Об’єднаних Націй у Нью-Йорку, був представником України на ряді міжнар. статистичних конференцій. Кн. «Сопоставление показателей промышленного производства СССР и США» (1966), «Промышленная статистика США» (1971) та ін.


Ревізійний Союз Українських Кооператив (РСУК), провідна установа орг.-ідейного об’єднання зах.-укр. кооперації у Галичині, згодом на укр. землях під Польщею з осідком у Львові. Заснований 1904 під назвою Крайового Союзу Ревізійного (КСР) для встановленої законом періодичної перевірки діяльности об’єднаних кооператив усіх видів і ступенів на території Галичини. Тому що КСР перебрав від Крайового Союзу Кредитового (заснованого 1898) справи орг-ції кооп. спілок усіх видів, він поширив також свої завдання: дбати про розвиток об’єднаних кооператив, засновувати нові та розбудовувати їх госп. об’єднання, поліпшувати їх діловодство та поглиблювати й поширювати кооп. ідеї серед укр. громадянства. Між щорічними зборами делеґатів об’єднаних кооператив (найвищого органу КСР) його статутову і гром. відповідальність репрезентувала Рада, обирана з 12 чл. Поточні справи полагоджував Виділ (від 1912 т. зв. Постійний Виконавчий Комітет) і призначуваний ним дир. канцелярії КСР. Гол. Ради КСР у 1904 — 14 pp. був К. Левицький, його заступником і керівником Виділу та гол. ідеологом кооп. руху К. Паньківський, який до 1908 редаґував також місячний журн. КСР «Економіст» (пізніше — А. Жук, що був ред. популярного місячника КСР «Самопоміч»). Дир. канцелярії і старшим ревізором до 1914 був О. Саєвич, першими сталими ревізорами: Б. Дуткевич, О. Скрентович, М. Павлюк, а відтак І. Филипович, П. Ґлодзінський, І. Стернюк, В. Ольховий. КСР у 1914 об’єднував 609 кооператив; 1912 на 557 кооператив було 339 (60,9’%) кредитових.

Після воєнного знищення й відбудови та пожвавлення кооп. руху від 1921 (на підставі поль. кооп. закону 1920) спільними зусиллями гол. гром. орг-цій та їх виконавчого органу Крайового Комітету Кооператив поширився обсяг діяльности КСР і вага його провідної ролі у кооп. будівництві. Ч. кооператив збільшилося, діяльність КСР поглибилася. 1928 відбулася реорганізація КСР; він прийняв назву Ревізійного Союзу Укр. Кооператив; новий статут нормував поділ праці поодиноких органів РСУК: заг. зборів, Ради та її президії і тричленної дирекції, Заг. збори делеґатів об’єднаних кооператив — найвищий орган РСУК («кооп. парлямент») заслухували і схвалювали звідомлення виконавчих органів, накреслювали нові напрями праці й обирали Раду РСУК. Рада стежила за виконанням статутових постанов об’єднаних кооператив і постанов Заг. зборів, приймала поревізійні звідомлення та передавала поревізійні доручення до різних клітин кооп. орг-ції. Постійно від імени Ради діяла її Президія у складі гол., двох заступників, секретаря й скарбника. Вона схвалювала правила діловодства для дирекції та підтверджувала її пропозиції у персональних справах працівників РСУК, вирішувала приналежність кооператив до відповідних фахових союзних об’єднань, визначала щорічний вписовий внесок для чл.-кооператив, скликала кооп. з’їзди і конференції, полагоджувала непорозуміння між союзними кооперативами чи їхніми органами та ін. Всі важливі рішення в РСУК ухвалювали спільно президія Ради і дирекція. Довголітнім (1922 — 44) гол. ради та її президії був Ю. Павликовський. Рада і її президія були дорадчим органом тричленної дирекції, обираної заг. зборами і колеґіяльно відповідальної. Чл. дирекції очолювали три гол. відділи РСУК: фінансово-адміністративний, ревізійний і орг.

Фінансово-адміністративний відділ під керівництвом І. Филиповича (після смерти 1943 — його заступив Р. Левицький) полагоджував справи внутр. господарювання РСУК, виконання бюджету, адміністрацію вид. РСУК, в-во друків і ділових кн. для кооператив; при ньому була бібліотека. Ревізійний відділ під керівництвом (1929 — 44) М. Капусти (його заступник І. Грабар, згодом Т. Мисак) відповідав за періодичну, законом приписану перевірку кооператив (не менше як раз на два роки). У 1938 у ревізійному відділі працювало 53 особи, у тому ч. 50 ревізорів (1943 — 73). До 1934 ревізорів призначувала Рада РСУК; згодом новий поль. кооп. закон вимагав додатково спеціяльного іспиту ревізорів й підтвердження їх Держ. Кооп. Радою. Ревізори мали перев. вищу екон. освіту. Крім перевірки кооператив, вони вели орг.-інструкторську та ідеологічну кооп. роботу у своїх р-нах, брали активну участь у інструкторських і орг. колеґіях округ, викладали на кооп. курсах.

З розвитком кооп. будівництва при Ревізійному Відділі РСУК утворені були спеціяльні групи ревізорів для окремих секторів кооператив під керівництвом досвідчених інспекторів. Кредитові кооперативи очолював І. Ольховий, молочарські — О. Зибенко, міські споживчі — Д. Квасниця, сіль.-госп. для заг. закупу й збуту — І. Грабар, а різні ін. — З. Петрів і І. Стернюк.

Найбільше був розбудований орг. відділ, очолюваний у 1929 — 39 О. Луцьким (він же і гол. дир. РСУК), у 1941 — 44 І. Грабарем. У ньому зосереджувалися заснування нових кооператив, творення округових і пов. союзів і крайових госп. централь, координація їх співпраці, правне оформлення й захист, збільшення кооп. членства, підвищення фахового знання керівництв кооператив тощо. Вибрані інспектори ревізійного відділу творили центр. орг. колеґію і були відповідальними референтами окремих секторів кооп. орг-ції; вони підтримували зв’язки з орг. відділами при госп. централях, окружних і пов. союзах і українбанках. При їх участі відбувалися конференції територіяльних орг. колеґій, у яких брали участь представники всіх секторів і ступенів кооператив даної округи, часто також з участю представників ін. місц. гром. орг-цій. До складу орг. відділу входили реферати: кооп. пропаґанди (референт З. Пеленський), зв’язку з Укр. жін. кооп. ґільдією при Союзі Українок, яка була й чл. Міжнар. кооп. ґільдії (референт І. Гладка), кооп. вишколу і шкільництва, кооп. в-ва (місячники «Кооп. Республіка», ред. К. Коберський, «Кооп. Родина», ред. Р. Купчинський, тижневик «Госп.-Кооп. Часопис», ред. В. Софронів-Левицький, та кооп. книжкові вид.). При РСУК працювало статистичне бюро під проводом А. Жука та правний відділ під керівництвом М. Корчинського, по його смерті (1937) — Д. Бречки.

РСУК намагався охопити орг. діяльністю всі укр. землі, які перебували 1920-39 у межах Польщі. Вже 1921 РСУК нав’язав співпрацю з бюром Волинської Кооперації у Крем’янці, 1927 створив у Луцькому інспекторат з обсягом діяльности на півн.-зах. землі (гол. працівники: Л. Кобилянський, А. Лобачевський, М. Стефанівський та ін.), але новий поль. кооп. закон 1934 обмежив діяльність РСУК лише трьома сх. гал. воєводствами (тоді від РСУК відпало 430 кооператив). 1939 РСУК об’єднував 3 455 кооператив, у тому ч. 2 360 (69%) с.-г. кооператив для заг. закупу і збуту з 27 їх пов. і окрутовими союзами та крайовою централею Центросоюз; 143 районові молочарні з централею Маслосоюз; 115 більших кредитових кооператив Українбанків і 573 сіль. каси райфайзенського типу й ін., об’єднаних у централю Центробанк; 194 споживчі кооперативи міськ. типу, об’єднані у «Народній Торгівлі», яка мала також у Галичині 18 філій і 27 складів. Решта кооператив припадала на виробничі, видавничі, будів., здоров’я (у Ременові, Боднарові, Цеблові), жін. з централею Укр. Народне Мистецтво.

Під час першої окупації Галичини большевиками, влада ліквідувала РСУК. За нім. окупації (1941 — 44) РСУК відновлено, однак його діяльність була обмежена (див. стор. 1 129); йому згодом були підпорядковані ревізійні відділи у Любліні (дир. М. Мельничук) та Кракові (дир. І. Фостаківський). Разом у 1944 було об’єднаних Патронатом РСУК 4 624 кооперативи з їх пов., окружними і центр. госп. надбудовами. Друга сов. окупація Галичини принесла з собою остаточну ліквідацію РСУК.

За час своєї діяльности РСУК був чл. Міжнар. Кооп. Союзу, а його делеґати брали активну участь у міжнар. кооп. конґресах.

Докладніша про історію й працю КСР і РСУК див. ЕУ 1, 1118-24 стор. і Кооперація (стор. 1127 — 29; також там і докладніші статистичні дані), про пресу, що її видавав РСУК — стор. 1123 — 24.

Література: Жук А. Укр. кооперація в Галичині. К. — Л. 1913; «Кооп. Республіка» (1928 — 38 pp.); Витанович І. Історія укр. кооп. руху. Нью-Йорк 1964.

І. Витанович


Ревізії, переписи населення в Рос. Імперії, яке повинно було платити подушний податок і відбувати військ. службу. Р. почали впроваджувати на поч. 18 в., коли подвірне оподаткування змінилося подушним. Крім того, Р. обліковувалась більшість населення, що не платила податків (духівництво, відставні солдати з їхніми родинами й ін.) і жіноцтво (у 6 P.), отже Р. охоплювали бл. 95% населення. Р. були проведені 1719, 1744, 1763, 1782, 1795, 1811, 1815, 1833, 1850 1857; на Україні (крім Слобожанщини, де Р. провадилися й раніше) — з 1782. Кожна Р. тривала кілька pp. Всі особи, в процесі Р. внесені до т. зв. «ревізьких казок» (вони відмічали стан, вік за попередною і поточною P., народження, смерть, продаж, а у 18 в. також національність), називалися «ревізькими душами». Р. — цінне джерело пізнання чисельности, розміщення та складу населення України.


[Ревізіонізм. — Доповнення. Т. 11.]


Ревінь (Rheum L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини гречкуватих, з довгим міцним корінням і простими дуже великими листками, стебло до 2 м заввишки. Деякі види Р. з давніх часів культивують як городні, лікарські й декоративні рослини. На Україні найбільше вирощують: Р. хвилястий (R. undulatum L.) і Р. чорноморський (R. rhaponticum L.). На їжу використовують молоді соковиті хвостики прикореневих листків: з них виготовляють компоти, киселі, конфітури, соки, цукати та ін. Коріння й кореневища Р. тангутського (R. palmatum L. var, tanguticum Maxim.) уживають в медицині як послабляючий і зв’язуючий засіб.


Ревкоми, рев. комітети, місц. і ширші територіяльні центри рев. боротьби за повалення існуючої влади; утворені рос. компартією спочатку з метою здійснення больш. перевороту в Росії, згодом і на Україні. Влітку 1918 виникли укр. боротьбістські військ.-рев. комітети для боротьби з гетьманатом, а потім з Директорією. У вересні Всеукр.-військ. рев. комітет ЦК КП(б)У, створений на території Росії, розпочав формування червоних укр. військ. частин. У листопаді 1918 передав владу Тимчасовому Роб.-сел. урядові України.

Після усунення большевиків вдруге з України для підготовки нового наступу сов. військ і революціонізування сел. мас проти Денікіна 11. 12. 1919 постав Всеукр. Рев. Комітет, що складався з укр. большевиків та боротьбістів.

1919 існував також антибольш. Всеукр. Рев. Комітет з метою координувати повстанські дії проти рос. больш. влади на Україні.


Ревна, р. у півн. частині Придніпровської низовини, ліва притока Снові (сточище Дніпра); довж. — 81 км, сточище — 1 660 км², ширина річища 5 — 40 м.


Рево Михайло (1889 — 1962), мікробіолог, д. чл. Укр. Академії С.-Г. Наук, нар. у м. Кролівці на Чернігівщині; з 1925 — проф. Київ., потім Казанського і Харківського ветер. ін-тів. Р. автор праць з питань мікробіології, вірусології та імунітету. Дослідження Р. по вивченню антигенної структури окремих збудників інфекційних захворювань с.-г. тварин, нових методів діягностики та профілактики є цінним вкладом у науку; автор підручників: «Основи мікробіології» (Х. 1929), «Курс спеціяльної мікробіології», (Х.-К. 1931) та «Ветеринарная микробиология» (М. 1958).


«Революция и Национальности», місячник Ради національностей ЦВК СССР, виходив у Москві 1930 — 37. Важливе джерело для вивчення нац. політики в СССР за той період; багато матеріялів стосується України. «Р. и Н.» замінив, ж. «Жизнь национальностей», що виходив у Москві 1921 — 24.


Революційна Українська Партія, див. РУП.


«Революційне Право», правничий ж., орган Наркомату Юстиції УРСР, постав на базі об’єднаних ж. «Вісника Радянської Юстиції» та «Червоного Права»; виходив неперіодично у Харкові (1931 — 36) і в Києві (1937 — 41) як двотижневий орган Наркомату Юстиції, Верховного Суду та Прокуратури УРСР. Ж. обговорював питання сов. права, суд., прокураторсько-слідчої та адвокатської практики. Вийшло 173 чч.


Революційні трибунали (ревтрибунали), спец. суд. органи, створені больш. владою після перевороту в Росії, а згодом на ін. зайнятих територіях. На Україні Р. т. впроваджено декретом харківського сов. уряду з 4. 1. 1918. На поч. 1919 — органи місц. больш. ревкомів. 15. 4. 1919 утворено Верховний Р. т. при ВУЦВК для розгляду особливо важливих справ. У грудні 1922 у зв’язку з заг, суд. реформою в УССР Р. т. скасовано. Р. т. розправлялися з ворогами сов. системи (за «контррев. злочини») позаправними методами. Критерієм правосуддя була рев. доцільність, а суддями і виконавцями брутальні чекісти. Р. т. вславилися терором проти політ. та клясових противників. Див. також Військові суди, ВЧК, Терор.


Ревуха, р. на Придніпровській височині, ліва притока Ятрані (сточите Бога); довж. — 53 км, сточище — 439 км², пересічна шир. річища 5 м.


Ревуцький Аврам (1889 — 1946), жид. журналіст і політ. діяч, нар. в Смілі, студіював у Одесі й Відні, писав жид. (їдіш) і рос. мовами, працював у ред. газ. «Одесский Листок». Належав до жид. соціял-демократів сіоністичного напряму (Поалей-Ціон). За Центр. Ради був товаришем мін. жид. справ, у грудні 1919 став мін. жид. справ УНР. Після упадку укр. державности перебував у зах. Европі, Палестині й ЗДА. Автор праці «Ін ді швере Тут“ фун Украініє» (1924) та ін.

[Ревуцький Аврам († Йонкерс, Нью-Йорк Стейт, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Ревуцький Валеріян (* 1911), театрознавець, педагог і театральний критик, нар. у с. Іржавець (Чернігівщина), син Дмитра P.; закінчив Моск. Театральний Ін-т (1941) і Торонтський Ун-т. У 1942 — 43 мист. керівник театру-студії «Ґроно» у Києві, 1941 — 42 викладач іст. укр. театру в Києві (Муз.-Драматична Консерваторія), 1943 — 14 у Львові (Театральна Студія при Ін-ті Нар. Творчости). Від 1960 проф. Департаменту слов. студій при Ун-ті Бріт. Колюмбії (Ванкувер). Кн. «П’ять великих акторів» (1955), розвідки і ст. з іст. театру і драми в укр., рос. та англ. журн.


Ревуцький Дмитро (1881 — 1941), музикознавець, фолкльорист і муз. діяч, родом з с. Іржавця на Чернігівщині, брат Левка P.; закінчив іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту (1906). У 1918 — 32 pp. проф. Київ. Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка, співр. Етногр. Комісії АН УРСР (з 1923), згодом переслідуваний сов. владою й звільнений з праці; 1938 поновлений як старший наук. співр. Ін-ту Фолкльору АН УРСР й як викладач Київ. Театрального Ін-ту. Забитий разом з дружиною у Києві в грудні 1941 під час нім. окупації. Р. значно спричинився до піднесення й поширення муз. культури на Україні, як організатор численних концертів, виконавець нар. пісень і дум, перекладач текстів творів різних евр. композиторів, вчитель-викладач муз. і з музикою пов’язаних дисциплін і ред. численних нотних вид. (твори світових композиторів, вокальні твори Бетговена, «Гал. пісні» в обробці Левка P., «Дуети М. Лисенка», «Коз. та іст. пісні», три зб. укр. нар. пісень п. н. «Золоті ключі» та ін.). Р. переклав для Київ. Оперного театру лібретта опер: «Викрадення з Сералю» Моцарта, «Пророк» Маєрбера, «Фавст» Ґуно, «Паяци» Леонкавалльо, «Руслан і Людмила» Ґлінки, «Алеко» Рахманінова. Р. автор бл. 60 наук. праць, м. ін. «Укр. думи та пісні історичні» (1919), «Андріяшіяда» — опера-сатира М. Лисенка (1930), «Гулак-Артемовський і його комічна опера «Запорожець за Дунаєм» (1936), «Лисенко — хоровий дириґент» (1937), «Шевченко і нар. пісня» (1939), «Автобіографії М. Лисенка» (1940), «Живе слово» — підручник мист. читання (1923).

В. Витвицький


Ревуцький Левко (* 20. 2. 1889), визначний композитор, педагог і муз.-гром. діяч, чл. АН УРСР, брат Дмитра P., родом з с. Іржавця на Чернігівщині. З 1903 був учнем М. Лисенка, спершу в приватній муз. школі М. Тутковського в Києві, згодом у Муз.-Драматичній Школі М. Лисенка. З 1907 студіював право в Київ. Ун-ті. З того часу походять його перші твори для фортепіяна: соната, прелюдії, вальси і концерт для фортепіяна з оркестрою. У 1913 — 16 вчився композиції у Київ. Консерваторії в клясі Р. Ґлієра. У 1918 — 24 перебував у Прилуці. Там написав кантату «Хустина» (за Шевченком) для хору, солістів і фортепіяна, пізніше в оркестровій ред. (1944). З 1924 у Києві викладач Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка, з 1934 — Київ. Консерваторії. Під час другої світової війни Р. був керівником катедри історії й теорії музики Ташкентської Консерваторії. Р. виховав цілу ґенерацію нинішніх укр. композиторів: М. Дремлюга, В. Гомоляка, О. Андреєва, Г. Жуковський, Ю. і П. Майбороди, В. Кирейко, А. Филипенко, С. Жданов, А. Коломиєць, О. Зноско-Боровський, Л. Левитова, В. Рождественський, Л. Грабовський та ін. Гостро скритикований за фортепіяновий концерт (2, 1934), Р. дуже обмежив свою композиторську творчість, зосередившися майже виключно на професорській діяльності та ред. раніше написаних творів.

Р. автор творів великих муз. форм: соната для фортепіяна, дві симфонії (друга на теми укр. нар. пісень 1926, у новій ред. 1940, один з найкращих творів P.), два концерти для фортепіяна. Ці твори написані з тонким знанням виконавчого апарату, одні з перших в укр. муз. літературі. Також у творах менших форм (фортепіянові прелюдії, твори для скрипки й віольончелі з фортепіяном) Р. дуже ориґінальний свіжістю муз. мови й техн. прийомами. Серед вокальних творів відзначається кантата «Хустина», як і прекрасні обробки нар. пісень для голосу з фортепіяном, в яких особливо цікаві фортепіянові партії, трактовані наскрізь самостійно (окремі зб. «Гал. пісні», «Сонечко», «Коз. та іст. пісні»). Ін. вокальні твори: 4 квартети, твори для хору з фортепіяном («Про Кармелюка», «Три пісні») та ін. Муз. мова Р. значною мірою новаторська, частково романтична, співзвучна музиці поч. 20 в. Разом з Лятошинським Р. найбільш відповідальний за розвиток укр. муз. культури за останні 50 pp. P. був ред. повного вид. творів М. Лисенка і співред. опери Лисенка «Тарас Бульба», фортепіянового концерту В. Косенка.

[Ревуцький Левко (Лев) (20.2.1889 — 30.3.1977, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Кисельов Г. Л. М. Ревуцький. К. 1949; Шеффер Т. Л. М. Ревуцький. К. 1958; Бялик М. Л. Н. Ревуцкий. М. 1963; Клин В. Л. Ревуцький. Композитор-піяніст. К. 1973.

Д. Рудницький


«Revue des Études Slaves» (RÉS), журн. слов’янських студій, вид. Ін-ту Слов’янознавства Паризького Ун-ту, що виходить у Парижі з 1921. Крім ст. і нотаток RÉS містить хроніку публікацій слов’янських народів. У 1921 — 69 появилося 48 тт. RÉS за ред. А. Мейе, П. Бойє, А. Мазона, А. Ваяна (найдовше редаґував А. Мазон).

Україністика RÉS представлена ст. О. Курило, І. Борщака, Ю. Шевельова, М. Шеррер. Хроніку україністики опрацьовували: А. Мазон, А. Мартель, Б. Унбеґаун, І. Борщак, М. Шеррер.


«Ревю „Прометей“» («La Revue de Prométhée»), двомісячник франц. мовою, присвячений вивченню питань нерос. народів Сх. Европи, Центр. і Півн. Азії, окупованих СССР («прометейські» народи), виходив у Парижі в 1938 — 40, у деякій мірі як продовження ж. «Прометей»; ред. О. Шульгин, чл. ред. М. Ковальський. «Р. П.», крім ст. на політ. теми, заторкував іст. та культ: проблематику і присвячував багато місця Україні. Вийшло 9 чч.


«Ревю Украініен» («La Revue Ukrainienne»), ілюстрований укр. інформаційний місячник франц. мовою, орган СВУ, виходив у Льозанні (Швайцарія) 1915 — 17; ред. А. Зеліб, згодом Є. Бачинський при співпраці А. Жука.


Рев’юк Омелян (1887 — 1972), амер.-укр. гром. діяч, нар. у с. Перерослі, Надвірнянського пов. (Галичина); з 1912 у ЗДА. Один з засновників Федерації Українців у Злучених Державах (1915), гол. Об’єднання Укр. Організацій в Америці (з 1927); співред. (з 1920) і гол. ред. (1926 — 33) щоденника «Свобода». Автор брошур: «Польща йде! Та не одна, а дві!» (1917), «Ukraine and the Ukrainians» (1920), ст. з історії укр. іміґрації в ЗДА, упорядник зб. «Polish Atrocities in Ukraine» (1931) тощо.

[Рев’юк Омелян († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Реґенсбурґ (Regensburg), м. в Баварії, 125 000 меш. (1961), важливий зал. вузол і річковий порт на гор. Дунаї. Торг. зв’язки з княжою Руссю з кін. 11 в. У 1945 — 49 укр. табір переміщених осіб в оселі Ґанґгофер-Зідлюнґ з бл. 7 000 меш. (гол. табору: Кліш, Артимович); парафії обох укр. церков, УТГІ, гімназія й ін. школи; тижневик «Слово», театр В. Блавацького, кооперативе «Укр. Мистецтво».


Редедя, кн. касогів (черкесів), який у війні з Мстиславом Володимировичем у 1022, щоб не винищувати військ, запропонував закінчити конфлікт двобоєм, у якому Р. загинув; ця подія знайшла відгомін у «Слові о полку Ігореві».


Редемптористи, монаший чин Найсвятішого Ізбавителя (Спасителя; ЧНІ), заснований 1732 учителем Церкви Альфонсом Ліґорієм у Неаполі для проповідницьких місій і духовних вправ, поширений з кін. 18 в. поза Італією у різних країнах Европи, тепер по всьому світу (1973: 36 провінцій, 41 віцепровінція і місія з 7475 чл., 671 дім, 27 ієрархів, 1 кардинал, 4 апостольські префектури).

Укр. вітка Р. постала заходами митр. А. Шептицького, який 1911 поселив Р. з Бельгії, які прийняли гр.-кат. обряд, в Уневі б. Перемишлян, а потім у Збоїськах б. Львова (гімназія з інтернатом, новіціят). Найбільший центр укр. Р. мали у Голоску В. б. Львова (дім філосбогословських студій), місійні доми існували у Станиславові, Ковелі на Волині (резиденція єп. М. Чарнецького), у Львові (осідок протоігумена) і в Тернополі. Разом гал. віцепровінція нараховувала на 1946 96 чл. На Закарпатті Р. мали доми у Михайлівцях й у Хусті (24 чл.). Ч. Р. на Україні тепер невідоме.

У Канаді перший дім Р. засновано в Йорктоні заходами о. Ахілла Деляре (1913), згодом у Айтуні, Роблині (з гімназією), Торонто, Медововейлі (дім філос.-богословських студій), Вінніпезі (осідок протоігуменату). У Йорктоні Р. видають кн. рел. змісту та місячник «Голос Спасителя» (укр. і англ. мовами) і богословський квартальник «Логос». У ЗДА існують доми Р. у Ньюарку й Вашінґтоні. Кан.-Амер. Провінція укр. Р. нараховує тепер понад 50 чл.-отців і братів.

Визначними піонерами укр. вітки Р. є: А. Деляре, письм. Й. Схрейверс, Й. Девохт; місіонерами: Г. Шишкевич, С. Бахталовський, В. Породько (†), З. Ковалик (замордований большевиками у Львові 1941). Владики чл. чину P.: єп. Микола Чарнецький (†), митр. Максим Германюк у Вінніпезі, єп. Володимир Маланчук у Франції, єп. Василь Величковський у Львові (від 1972 у Вінніпезі, єп. Луцький, †) та єп.-помічник у Торонто — Михайло Руснак (для словаків гр.-католиків).

єп. В. Маланчук


Реденс Стах (Станислав), поль. большевик, чекіст; друг Ф. Дзержинського чоловік сестри жінки Сталіна Алілуєвої, з кін. 1920-их pp. до лютого 1933 був начальником ДПУ України; відповідальний за терор на Україні в той час, зокрема проти кол. петлюрівців і УАПЦ, за розкуркулювання і поч. голоду. Пізніше начальник НКВД у Москві, згодом працював у Грузії, в Казахстані; розстріляний Берією у 1938, за М. Хрущова реабілітований.


Редиска (Raphanus sativus var. radicula Pers.), однорічна коренеплідна городня рослина з родини хрестоцвітих. В їжу вживають коренеплоди, які містять вуглеводи, білкові речовини, мінеральні солі, вітаміни (C, B1, B2, PP) тощо. На Україні поширенії сорти: Рубін, Червона з білим кінчиком, Льодяна бурулька та ін.


Редька (Raphanus sativus var. hybernus L.), дворічна коренеплідна городня рослина з родини хрестоцвітих. В їжу використовують коріння (містять товщі, вуглеводи, білкові речовини, вітаміни C, P) з гострим смаком, що пожвавлює травлення; споживають сирою.


Редькин Петро (1808 — 91), філософ права і педагог, геґельянець, видатний представник лібералізму, нар. у м. Ромні; вчився в Ніженській Гімназії (згодом ліцей), потім в ун-тах у Москві, Дерпті та Берліні. Проф. енциклопедії права Моск. (1835 — 48) та Петербурзького (1863 — 78; у 1873 — 76 — його ректор) ун-тів, чл. Держ. Ради. Автор праць про філософію Геґеля («Обозрение Гегелевой логики» 1841 й ін.) та цінної історії філософії права (лише античної доби) «Из лекций по истории философии права в связи с историей философии вообще» (I — VII, 1889 — 91). Пед. ст. Р. були перевидані у 1958 («Избранные педагогические сочинения», М.).

[Редькин (Редькін) Петро († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Реєстрові козаки, частина укр. козацтва, прийнята на воєнну службу поль.-лит. владою і записана в окремий список — реєстр, звідки й назва Р. к. Спроби орг-ції Р. к. сягають 1524, у якому В. кн. лит. і король поль. Жиґмонт I доручив Семенові Полозовичу і Криштофові Кмитичу організувати коз. відділ на держ. службу. Через брак фінансів цей проєкт не реалізовано. Подібна доля зустріла пропозицію черкаського старости О. Дашковича у 1533, а також заходи Жиґмонта І 1541. Коли укр. старости намагалися організувати коз. відділи гол. для протитат. боротьби, поль. королі вважали, що створення урядових коз. формацій допоможе контролювати коз. рухи й стримувати протитат. акції козаччини. Військо P. к. було створене універсалом короля Жиґмонта-Авґуста II 2. 6. 1572, коли було доручено коронному гетьманові Ю. Язловецькому найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Відтоді зустрічаємо назву Р. к. на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлеґальне становище. Р. к. звільнено від юрисдикції льокальних урядів і піддано владі «коз. старшого» (перший «старший» — шляхтич Ян Бадовський). За Стефана Баторія реєстр збільшено до 600 козаків і коз. старшим призначено черкеського старосту М. Вишневецького. Р. к. одержали додаткові привілеї: звільнення від податків, право землеволодіння, самоуправління з назначеною старшиною; вони мали свій прапор, літаври й ін. інсіґнії. Р. к. одержували платню грішми й одягом; їм передано на власність м-ко Трахтемирів з Зарубським манастирем для розміщення арсеналу і військ. шпиталю. Р. к. дістали офіц. назву Запор. або Низового війська, чим уряд хотів підкреслити, що справжнє Запор. військо — Запор. Січ юридично для нього не існує. Р. к. були зобов’язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом поль. уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання укр. козацтва виявилися марними. Консолідаційний процес козаччини під кін. 16 в. концентрувався навколо двох різних осередків: Запор. Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного рев. козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні коз. кола. Після коз. повстань на Україні у 1580-их pp. уряд видав 25. 6. 1590 новий універсал в справі орг-ції Р. к. і збільшив їх ч. до 1 000; їм передано фортецю в Кременчуці. Під час воєн уряд Речі Посполитої підносив на деякий час реєстр (напр., у час війни з Москвою до 10 000 у 1618, до 20 000 У 1620). Згодом, 1625 ч. Р. к. установлено на 6 000 і їм надано право вибору гетьмана, якого мав затвердити король. За Переяславською угодою 1630 ч. Р. к. Збільшено до 8 000; після придушення коз. повстань, до яких приєдналися Р. к., їх ч. зменшено до 6 і 5 000 і відібрано їм право вибору власної старшини і суду. Під час вибуху повстання Б. Хмельницького 1648 більшість Р. к. перейшла на його сторону і спричинилася до поразок Польщі. Заходи поль. уряду обмежити шляхом договорів ч. Р. к. до 40 000 (Зборівський договір 1649) і 20 000 (Білоцерківська угода 1651) не мали успіху. Хмельницький збільшив реєстр на 50 000, а 1654 він нараховував 60 000. По 1660 назва Р. к. вийшла з ужитку.

Література: Яковлів А. З історії реєстрації укр. козаків. Україна, т. І. 1907; Крип’якевич І. Козаччина і Баторієві вільности. Жерела... т. VIII. Л. 1908; Голобуцкий В. Запорожское казачество. К. 1957; Винар Л. Початки укр. реєстрового козацтва. Укр. Історик, ч. 2 — 3. 1964.

Л. Винар


Рез, рези, в Київ. Русі процент від позичених грошей. «Руська Правда» згадує 3 роди P.: місячні, третні (стягувалися по третинах року; дорівнювали 50%) і річні. Розмір Р. був великий і діяльність резоїмців спричинила заворушення в Києві (1113) та обмеження кн. Володимиром Мономахом резоїмства.


Резана, 1/20 гривні. Див. Гривня А.


Резеда красильна, резеда жовтенька (Reseda luteola L.), дворічна рослина до 125 см висоти, з родини резедуватих. На Україні росте на полях, при дорогах (дуже рідко в півд.-зах. частині), в Криму й на Кавказі. Містить жовту речовину, яку використовували на фарбування.


Резервати, невеликі за площею ділянки, на яких ростуть види рослин, що перебувають під спеціяльною охороною держави. Докладніше ч. Р. на Україні невідоме, в Укр. Карпатах їх є бл. 90 (у тому ч. 52 ліс, 17 фльористичних, 11 гірської сосни — жарану і зеленої вільхи). Іноді Р. називають заповідниками. Див. також Охорона природи.


Резник Борис (* 1929), педіятр родом з Одещини, з 1956 асистент, з 1966 — проф. Донецького Мед. Ін-ту; праці присвячені питанням гострих дитячих інфекцій, гематології, імунітету та ін.

[Резник (Резник) Борис (* Холодна Балка). — Виправлення. Т. 11.]


Рей Міколай (1505 — 68), видатний поль. шляхетський письм.-мораліст і рел. полеміст кальвіністського табору, нар. у Журавні над Дністром; у прозі дав ідеальний образ шляхтича-хуторянина («Zwierciadlo... Żywot człowieka poczciwego», 1567), спопуляризував жанр мініятюрних анекдотичних та моралізаторських віршів («Zwierzyniec...» 1562), наслідуваних і авторами укр. барокко; мав вплив на укр. повчальну літературу 16 — 17 вв., зокрема його гомілетичний виклад Нового заповіту («Postylla...», 1556).

[Рей Міколай (1505 — 1569, Рейовець, Холмщина). — Виправлення. Т. 11.]


Реймське Євангеліє, ц.-слов. пергаменовий рукопис, складений з двох частин: 1) кириличних євангельських читань, бракує 19 початкових листів (16 листів), сх. слов. редакції, мабуть, з 11 — 12 вв., набутий цісарем Карлом IV десь в Угорщині й подарований Емауському слов. манастиреві в Празі, заснованому 1347; 2) хорватсько-глаголичної частини (31 лист) з євангельськими й апостоловими читаннями й пареміями на свята за рим. обрядом, списаної з хорватського ориґіналу 1395 чехом, ченцем Емауського манастиря для кат.-слов. богослужб. Кінцевий глаголичний запис, мовляв, першу (кириличну) частину написав св. Прокіп Чеський, не відповідає дійсності. Цілий кодекс, занесений, мабуть, гуситами (манастир опалено 1421) до Царгороду, був куплений кардиналом Карлом Льотрінґським, що пожертвував його соборові в Реймсі (Франція), де він зберігається від 1574. Навколо багато оправленого рукопису (оправу пограбовано 1793) виникли леґенди, ніби на нього присягали при коронаціях франц. королі, а кириличний текст відчитав уперше цар Петро I (1717) чи рос. посол (1728). З уваги на ці леґенди кириличну частину Р. Є. друковано тричі факсимільно: «Sylvestre de Sacy, Evangéliaire slave...», Париж 1843, 1 вид. (передрук Ганки в Празі 1846), 1852, 2 вид. (виправлення помилок подав Лось ASPh 9 кн. 1886) — на кошти царя Миколи I, та Leger L. L’Evangéliaire slavon de Reims...», Реймс-Прага 1899. Мову P. Є. вивчали: Раковський-Білярський П. (1847, що кириличну частину визначив як рум. копію 14 в. з сер.-болг. ориґіналу) й О. Соболевський («Русский Филологический Вестник», ч. 18, 1887, що уважав її сх.-слов. відписом 11 — 12 вв.).

О. Горбач


Рейнарович Лев (* 1914), співак-баритон родом з Перемишлянщини (Галичина); закінчив Муз. Ін-т ім. М. Лисенка у Львові, з 1941 соліст Львівського Оперного Театру, з 1946 — Укр. Оперного Ансамблю під керівництвом Б. П’юрка у Німеччині. Виступав у Нью-Йорку та ія. м. у концертах та по телебаченню. Виконавець партій Скарпіо («Тоска»). Ескамільйо («Кармен»), Карась («Запорожець за Дунаєм»), Генріх I («Анна Ярославна», А. Рудницького) та ін.

[Рейнарович Лев (1914, Княжпіль, Добромильський пов. — 1987, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Рейнбот Віктор, юрист і політ. діяч, до 1917 службовець рос. мін-ва юстиції і гол. округового суду у Петербурзі, після гетьманського перевороту на Україні, спершу товариш мін., з 24. 10. 1918 — тимчасово керуючий мін-вом внутр. справ, а по проголошенні федерації з Росією — мін. юстиції (в кабінеті С. Гербеля). Заарештований Директорією, був вивезений до Одеси і там звільнений.


Рейпольський Іван (1789 — 1863), лікар — патолог і терапевт; у 1810 закінчив Харківський Колеґіюм, у 1814 — Моск. Медико-Хірургічну Академію, потім працював військ. лікарем, з 1823 — викладач, з 1830 — проф. ботаніки, патології та терапії Харківського Ун-ту. Р. працював над питаннями холери, отруєнь, зокрема оливом. У 1823 видав у Харкові посібник з ветеринарії.

[Рейпольський Іван († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Рейхель Михайло (1880 — 1955), правник, сов. держ. діяч; спершу меншовик, згодом перейшов до большевиків; у 1920 — нарком праці УССР, 1921-26 гол. малого совнаркому і одночасно з 1922 — заступник наркома юстиції і ген. прокурора УССР. З 1926 у Москві і на сов. дипломатичній службі. З 1938 — викладач держ. і цивільного права. Автор кн. «Советское семейное право» (1942) і багатьох ст. у правничих журн.

[Рейхель Михайло (1880 — 1956). — Виправлення. Т. 11.]


Рекановський Петро, актор і антрепренер першої пол. 19 в., родом з Галичини, грав у трупах Штейна і Ленкавського (1823); у 1840 — 43 ґастролював у Києві з поль.-укр. трупою, в 1844 — 51 мав свою трупу в Києві. Краща роля Виборний («Наталка Полтавка» І. Котляревського); переробив з нім. оперу «Das Donauweibchen» п. н. «Українка, або Заклятий замок» (1823).

[Рекановський Петро (бл. 1800 — після 1865, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Реквієм, первісно заупокійна меса, багатоголосий циклічний хоровий твір на мелодії з Григоріянського хоралу; з 18 в. хорово-оркестровий жалібний твір. З укр. композиторів Р. для хору, солістів, струнної оркестри і органу написав М. Колачевський.


Реклінський Василь, маляр поч. 18 в.; шостиповерховий іконостас у Миколаївському соборі в Ніжені (1734), знищений у 1930-их pp.


Реклінський Іван, ґравер на дереві кін. 17 — поч. 18 в.; між 1694 — 1724 pp. працював у Києві; серед ін. його робіт: рамка до кн. А. Радивиловського «ВЂнецъ Христовъ...» (1688), там само ґравюра «Христос і книжники»; у «Псалтирі» (1690) «Потоплення фараона в морі»; рамка до «Служебника» (1692) з зображенням Успіння, Лаври і 5 святих; в «Акафістах» (1693) Богородиця з архангелами Михаїлом і Гавриїлом, Христос з Богородицею й І. Предтечею; у «Псалтирі» (1708) цар Давид.


Реклю (Reclus), Жан-Жак-Елізе (1830 — 1905), визначний франц. географ, автор монументального твору реґіональної географії світу («Nouvelle géographie universelle») 20 тт. (1876 — 94). У 5 т. Р. представив Україну як самостійну геогр. одиницю, користуючися серед ія. творами українців, зокрема М. Драгоманова, з яким Р. був у приязних стосунках.

[Реклю (Reclus) Жан-Жак-Елізе (* Сент-Фуа-ля-Ґранд, Франція — † Тернговт, Бельгія). — Виправлення. Т. 11.]


Рекрутські та солдатські пісні, див. Лірично-побутові пісні.


Релігійний фонд, фонд утворений в Австро-Угорщині цісарем Йосифом II 1782 з скасованих ним церк. і манастирських маєтків, що служив на покриття видатків поодиноких рел. груп: для дотацій епархіям, катедральним капітулам, для видавання і допомоги кліру. Р. ф. був під зарядом окремої цісарської ради, яка розподіляла фонди. На зах.-укр. землях Р. ф. існував у Галичині, на Буковині (великі зем. маєтки, що ними відала Правос. Митрополича Консисторія у Чернівцях) і Закарпатті. По розвалі Австро-Угорщини Р. ф. (здебільша посілості) був поділений між державами (Австрія, Угорщина, Польща, Чехо-Словаччина, Румунія і Юґославія) і унормований їхніми конкордатами чи «модус-вівенді» з Апостольською Столицею.


«Релігійно-Науковий Вісник», правос. ж. вид. Братства св. Покрови, виходив 1921 — 23 pp. у таборах інтернованих вояків УНР в Олександрові Куявському і Щипюрні (Польща), спершу неперіодично, у 1923 — двомісячник; ред. о. П. Білонь.


Релігійно-церковна преса, періодичні й серійні вид. різних віровизнань, на Україні (правос, кат. і євангельського), присвячені духовно-церк. справам, для духовенства і мирян. Ідейно близькі до Р.-ц. п. суспільно-політ. і літ.-наук. газ. та журн., видавані політ. партіями або суспільно-гром. орг-ціями того чи ін. віровизнання.

Правос. Р. — ц. п. Видавана Рос. Правос. Церквою впродовж 19 і поч. 20 в. на Центр. і Сх. Землях Р.-ц. п. була в тих умовах рос. за мовою й ідеологією. Офіц. органами Рос. Правос. Церкви були «Епархіальныя ВЂдомости», які виходили з 1860-их pp. при кожній єпископській катедрі: «Херсонскія Епархіальныя ВЂдомости» (в Одесі з 1860), Кіевскія Епархіальныя ВЂдомости» (з 1861), «Черниговскія...» (з 1861), «Подольскія...» (у Кам’янці Подільському з 1862), «Полтавскія... (з 1863), з 1867 «Харьковскія...», «Таврическія ...» (у Симферополі), «Волынскія...» (в Житомирі), з 1872 «Екатиринославскія...» і з 1877 «Холмско-Варшавскій Епархіальный ВЂстникъ». Крім офіц. повідомлень і інформацій, у цих вид. друкувалися проповіді, ст. на богословські й рел. теми, як також інколи матеріяли з місц. історії й етнографії. Наук. ж. були «Труды Кіевской Духовной Академіи» (з 1860). Недовготривалими були заг.-рел. часописи «Духовный ВЂстникъ» та «Духовный Дневникъ» (обидва в Харкові, у 1860-их pp.). Допоміжну ролю виконували, зокрема у складанні проповідей священиками, київ. місячник «ПроповЂдническій Листокъ» та тижневик Київ. Духовної Семінарії «Руководство для сельскихъ пастырей» (з 1860). Політ.-рел. часописом був «Почаевскій Листокъ» (з 1887), орган чорносотенного «Союза Русского Народа». Укр. мовою друкувався частково ж. Свято-Богородицького Братства в Холмі «Холмская Русь» (з 1912).

З відновленням укр. державности у 1917 — 18 почали появлятися здебільша короткотривалі рел.-церк. журн. у різних м. України. Мін-во віросповідань УНР видавало офіціоз «Віра та Держава» (1918) і «Слово» (з жовтня 1918). У Києві виходив «Київ. Правос. Вісник» (під рос. впливом), у Житомирі — «Світець» (ред. Ніканор Абрамович), у Запоріжжі «Церк. Вісник». «Волынскія Епархіальныя ВЂдомости» замінила з 1917 «Православна Волинь». З постанням УАПЦ Всеукр. Правос. Церк. Рада видавала у Харкові ж. «Церква і життя» (1924 — 34?). Органом митр. Пимена був двомісячник «Укр. Правос. Благовісник» (1925-32?), органом Всеукр. Правос. Автокефальної Церкви — «Церк. Вісті» (1927). З розгромом УАПЦ була припинена її Р.-ц. п.

З 1931 правос. епархії й парафії на Центр. і Сх. Укр. Землях, і з 1945 також на Зах, Укр. Землях обслуговує видаваний у Москві «Журнал Московской Патриархии». З 1946 виходить укр. мовою (з перервою листопад 1962 — липень 1968) у Львові і з 1971 в Києві як орган екзарха Рос. Правос. Церкви для України, місячник «Православний Вісник» (у 1946 — 48 п. н. «Єпархіяльний Вісник», призначений для Львівської епархії). Ці журн. появляються невеликими накладами. Значно численніша назвами й накладами є видавана в УССР, як й у всьому СССР, антирел. преса, призначена для боротьби з релігією. У 1925 — 35 Спілка войовничих безвірників України видавала великим накладом ж. «Безвірник». 1960 — 64 виходив ж. «Войовничий атеїст», що його продовженням став з 1965 ж. «Людина і світ». Широко розповсюджується на Україні також росмовна антирел. преса, 1921 — 41 «Безбожник» і «Антирелигиозник» (1926 — 41), з 1960 ж. «Наука и религия».

Вільніше розвивалася правос. Р.-Ц. п. на укр. землях під Польщею, зокрема на Волині й у Варшаві — осідку правос. митрополії. У Крем’янці продовжував появлятися у 1921 — 22, вже укр. мовою, перенесений з Житомира орган Волинського Епархіяльного Управління п. н. «Правос. Волинь». За підтримкою правос. митрополії у Варшаві виходив двотижневик «Духовна Бесіда» (1924 — 25), перейменований 1926 на ж. «Наша Бесіда». Там же виходив двотижневик «Духовний Сіяч» (1927 — 29), перенесений 1928 до Крем’янця, де за ред. І. Власовського появлялися згодом ж. «За Соборність» (1932 — 35) та «Церква і Нарід» (1935 — 38). Нар.-церк. часописом був «Шлях», що його видавало в Луцькому Т-во ім. П. Могили. У Володимирі Волинському А. Річинський видавав неперіодично ж. «На Варті» (1925 — 26) та «Рідна Церква» (1927). Наук. правос. ж. був видаваний Правос. Богословським Відділом у Варшаві «Еліпс» (1926 — 39), друкований частксво укр. мовою. Там же правос. митрополія видавала ж. для дітей «Дитина» (1937 — 39). У таборах інтернованих укр. вояків в Олександрові Куявському і в Щипйорні Братство св. Покрови видавало за ред. о. П. Білона «Рел. Наук. Вісник» (1921 — 23) з додатком «Проповідницький Листок».

На Буковині рел. тематику включали москвофільські за спрямуванням газ. у Чернівцях «Православная Буковина» (1893-1904 і 1913), «Православна Русь» (1909-10) та рум.-укр. «Кандела» (1874 — 1914).

На Закарпатті правос. Р.-ц. п. репрезентували русофільські за спрямуванням «Русский Православний Вестник» (1921 — 22 і, 1935) в Ужгороді, «Церковная Правда» (1925 — ?), орган Епархіяльного Управління Карпатської Правос. Церкви в Мукачеві-Хусті, «Православная Карпагская Русь» (1928 — 30), перейменована на «Православная Русь» (1931 — 39), орган правос. руху Карп. і Пряшівської Руси та «Православный Карпаторусскій ВЂстникъ» (1935 — 38) в Ужгороді, орган Правос. Мукачівсько-Пряшівської епархії.

На Пряшвщині (Чехо-Словаччина) виходили 1924-38 «Русское Слово» (з 1936 урядова епархіяльна газ.), «Свет Православия» (з 1958 укр. мовою п. н. «Голос Православія») і з 1957 — «Заповіт св. Кирила і Мефодія» як орган Правос. Церкви в Чехо-Словаччині.

На еміґрації у ЗДА виходять: неперіодично «Укр. Правос. Вісник» (з 1928; до 1967 п. н. «Укр. Вісник»), орган Укр. Гр.-Правос. Церкви в Америці; місячник «Укр. Православне Слово» (з 1950, що є продовженням видаваного у 1920 — 50 в Чікаґо й у Філядельфії ж. «Дніпро») в Бавнд-Бруку, орган Укр. Правос. Церкви в ЗДА з окремим англомовним вид. «The Ukrainian Orthodox Word» (з 1967), місячник «Правос. Українець» (з 1952) в Чікаґо, орган Укр. Правос. Церк. Ради (соборноправної); квартальник «Життя і Церква» (1956 — 67) — орган УАПЦ в екзилі; перенесений з Німеччини до Чікаґо 1971 двомісячник «Церква і Життя» (з 1957) — орган Укр. Правос. Братства ім. митр. В. Липківського та квартальник Братства св. Тройці в Чікаґо «Голос Правос. Братства» (1963-69). Крім того, більшість існуючих у ЗДА парафій і церк. громад видають недільні бюлетені, частково англ. мовою.

У Канаді — Р.-ц. п. для правос, розпочали русофільські газ. «Православіє» (1907 — 08) у Віннпеґу, «Православный Русинъ (з 1911, 1912-13) у Мондері і «Канадійская Православная Русь» (1916 — 17) у Вінніпеґу. Першим укр. правос. часописом став двотижневик «Вісник» (з 1924; до 1928 виходив як місячник п. н. «Правос. Вісник») — орган Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді. Виданнями цієї ж Церкви були редаґовані митр. Іларіоном літ.-наук. ж. «Слово Істини» (1947 — 51), «Наша Культура» (1951 — 53) та «Віра й Культура» (1954 — 67) — усі у Вінніпеґу. Тут же 1949 — 51 виходив місячник «Церква і Нарід». Появляються також бюлетені окремих правос. установ, шкіл і парафій.

В Арґентіні Братство св. Покрови УАПЦ видає в Буенос-Айресі неперіодично ж. «Дзвін» (з 1950). У Бразілії — виходила неперіодично «Укр. Правос. Нива» (1953 — 68) — орган Ген. Церк. Управління УАПЦ в Курітібі. В Европі — в Англії виходить квартальник «Відомості Ген. Церк. Управління УАПЦ у Великобрітанії» (1950); в Німеччині видавалися у Мюнхені для вірних УАПЦ двотижневик «Церк. Вісник» (1945 — 46), місячник «Богословський Вісник» (1948-49) за ред. митр. Ніканора Абрамовича і (з 1952) — квартальник «Рідна Церква». В Австралії й Новій Зеляндії Консисторія УАПЦ для цих країн видає квартальники «Праця й Життя» (з 1966) та «Укр. Правос. Інформаційна Служба» (з 1962) у Мелборні.

І. Коровицький

Кат. преса. На Зах. Укр. Землях Р.-ц. п. була розпочата додатком до газ. «Зоря Галицька» п. н. «Поученія Церковныя», що появлявся у 1853-54. Першим самостійним рел. часописом була видавана Обществом св. Стефана в Будапешті, здебільша для Закарпаття, «Церковная Газета...» (1856 — 58), що її продовженням був «Церковный ВЂстникъ для Русиновъ Австрійской Державы» (1858), обидва закриті австр. владою за русофільські тенденції. Такого ж напряму був і двотижневий додаток до «ВЂстника для Русиновъ Австрійской Державы» п. н. «Сіонъ. Церковь. Школа» (1858 — 59).

Нац. укр. напрям у Р.-ц. п. починається видаваним у Львові у 1871-85 з ініціятиви і за ред. о. С. Сембратовича двотижневиком «Сіонъ Рускій», з 1872 «Рускій Сіонъ», у 1880 — 82 — «Галицкій Сіонъ» з численними співр. з-поміж священства і професури Львівського Ун-ту, який, крім церк. розпорядків, проповідей та богословських праць, містив також ст. на актуальні церк. і політ. теми. Суспільно-політ., літ. і екон. органами клерикального угруповання народовців були двотижневик «Друг Народа» (1896) І. Левицького, «Русь» (1885 — 87) і «Миръ» (1885 — 87) та церк. газ. «Душпастыръ» (1887 — 98) — усі у Львові. Того ж типу був видаваний для русько-кат. духовенства у Перемишлі місячник «Прапоръ» (1897 — 1900), а у Львові церк.-суспільний орган — двотижневик (1904 — 14) і місячник (1916 — 39) «Нива». З наук. богословських ж. того часу важливіші квартальники — проповідницький двотижневик «Богословскій Альманах» (1857) оо. І. Бобикевича і М. Котлярчука у Станиславові, «Богословскій ВЂстникъ» (1900 — 03) та москвофільський «Церковний Востокъ» (1911 — 14) — обидва у Львові. Богослови духовної семінарії у Львові видавали квартальних «Всхід» (1904 — 05) і «Кат. Всхід» (1906 — 07), згодом неперіодичні альманахи.

Офіц. органами церк. влади були видавані спочатку «язичієм» й етимологічним правописом: «ПобЂжное письмо Епіскопскои Руско-Перемышскои Консисторіи» (з 1871), пізніше «Вісник Перемиської Єпархії» (1889 — 1918) і 1919 — 39 «Перемиські Єпархіяльні Відомості»; «Вісник Станиславівської Єпархії» (1886 — 1939) та «Львівські Архієпархіяльні Відомості» (1889 — 1944).

У другій пол. 19 в. широко розповсюдилася популярна Р.-ц. п., у т. ч.: місячний додаток п. н. «Слово Боже» (1879 — 82) до газ. І. Наумовича «Наука» у Львові, «Кирил і Методій» (1886; ред. о. К. Селецький) в Ярославі; «письмо церк.-народне» — «Посланникъ» (1889 — 11) у Бережанах — Перемишлі, місячник «Книжечки місійні» (1890 — 1911) й особливо вид. накладом до 50 000 і поширений в Галичині й на еміґрації місячник «Місіонар» (1897 — 1944), а для дітей «Малий Місіонарчик» (1903 — 14 і 1920).

Ідейно близькими до кат. Р.-ц. п. були суспільно-політ. щоденник «Руслан» (1897 — 1914, орган Кат. Руського Нар. Союзу і з 1911 — Христ.-Суспільної Партії) та двотижневик «Основа» (1906 — 14) — христ. часопис для народу.

Між двома світовими війнами під Польщею далі виходили «Місіонар» і «Нива» та постала низка нових кат. журн., зокрема для молоді, між ними: «Наш Приятель» (1922 — 39) для дітей і юнацтва, «Поступ» (1921 — 31) — для студіюючої молоді, «Укр. Юнацтво» (1933 — 39) та «Лицарство Пресв. Богородиці» (1935 — 39); світське апостольство пропаґував квартальник «Кат. Акція» (1934 — 39). Кат. літературу й мистецтво репрезентував ж. «Дзвони» (1931 — 39), богословську науку — квартальних «Богословія» (1923 — 42) і неперіодично «Записки Чина св. Василія Великого» (1924 — 41). Професура духовних семінарій Станиславова і Перемишля видавала квартальних «Добрий Пастир» (1930 — 39). У Львові виходив місячник «Сівач» (1936 — 39), присвячений питанням проповідництва й катехизису.

Суспільно-політ. кат. органами різної політ. орієнтації були газ.: «Нова Зоря» (1925 — 39) і «Мета» у Львові, «Бескид» (1926 — 33) й «Укр. Бескид» (1934 — 39) у Перемишлі; популярними кат. газ; були тижневики «Правда» (1927 — 39) та «Христос Наша Сила» (1934 — 39) обидва у Львові.

Після окупації Зах. Укр. Земель сов. військами й приєднання їх до складу УССР, уся кат. Р.-ц. п. була зліквідована.

На Закарпатті кат. Р.-ц. п. розпочала згадана вже видавана у Будапешті «Церковная Газета» (1856 — 58). Видавані Обществом св. Василія Великого в Ужгороді тижневики «СвЂтъ» (1867 — 71), «Новый СвЂтъ» (1871 — 72), Карпатъ» (1873 — 86) й угор. мовою «Görok Katholikus Szemle» (1899 — 1918) були літ.-суспільними часописами і такого ж типу були півмісячники «Листокъ» (1885 — 1903) та редаґована священиками народовецька «духовна й поучительна газ. для угроруського народа» — «Наука» (1897 — 1914, 1918 — 22). Для дітей оо. Василіяни видавали ж. «СвЂтло» (1913 — 14 і 1926). Між двома світовими війнами офіц. органом Мукачівської і Пряшівської епархій був «Душпастыръ» (1923 — 38), а органом Общества Найсв. Серця І. Христа — місячник «Да прійдеть Царствіе Твоє» (1928 — 38). «Духовною газ. для підкарп. русинів» був видаваний оо. Василіянами «Благовісник» (1921 — 44) в Ужгороді (1939, у Хусті) і (1946 — 48) в Пряшеві. П. н. «БлаговЂстник» виходить у Пряшеві з 1968 епархіяльний місячник для гр.-католиків у Чехо-Словаччині.

Офіц. органом для українців-католиків у Юґославії є «Вісник Крижевецької Епархії».

На еміґрації — у ЗДА предвісниками кат. Р.-ц. п. були двотижневики «Америка» (1886 — 90) в Шенандоа о. І. Волянського і В. Сіменовича та «Церк. наука» (1903) у Джавнстайні. Початком справжньої кат. Р.-ц. п. були: місячник «Душпастир» (1908 — 14) у Нью-Йорку, популярний рел. місячник «Місіонар» (з 1917), тижневик «Кат. Провід» (1927 — 33) о. Є. Теодоровича у Філядельфії та орган Карпаторуської Церкви «Небесна Цариця» (1926 — 56) у Пітсбурґу. Офіціозом для духовенства були «Епархіяльні Відомості». «Америка» (з 1912), орган Союзу Українців Католиків «Провидіння» є суспільно-політ. газ. Видаваний укр. і англ. мовами у Філядельфії тижневик «Шлях» (з 1946) є органом Філядельфійської митрополії, а «Нова Зоря» (з 1965) — епархії в Чікаґо. У Стемфорді виходив церк.-осв. місячник «Ковчег» (1946 — 56), у Нью-Йорку місячні серії книжечок «Слово Доброго Пастиря» (1950 — 61) вид. оо. Василіян.

В Канаді — перший укр. кат. часопис був започаткований 1911 заходами оо. Василіян і Редемптористів спершу у в-ві латинської архиепархії «Канадійський Русин», в 1919 — 33 п. н. «Канадійський Українець», уже як офіц. орган укр. кат. Церкви в Канаді. З 1923 у в-ві оо. Редемптористів у Йорктоні виходить рел. місячник «Голос Спасителя» і з 1937 — у в-ві оо. Василіян у Мондері і в 1949 у Торонто — місячник «Світло». Органами трьох кат. дієцезій у Канаді є суспільно-політ. тижневики «Укр. Вісті» (з 1929, до 1931 «Зах. Вісті») в Едмонтоні, «Наша Мета» (з 1949) у Торонто та «Поступ» (з 1959) з англомовною частиною у Вінніпеґу. Тут виходить ж. для дітей «Наш Приятель» (з 1949). Журн. богословської думки є квартальних оо. Редемптористів «Логос» у Йорктоні. Крім названих, у ЗДА і Канаді виходить ще кількадесят періодичних і неперіодичних пресових вид. — бюлетенів кат. установ, шкіл і парафій укр. й англ. мовами.

У Півд. Америці, в Бразілії у в-ві оо. Василіян виходять: популярний місячник «Місіонар» (з 1911, від 1935 п. н. «Укр. Місіонар у Бразілії») та інформативно-просвітній тижневик «Праця» (з 1912). В Арґентіні появляється місячник «Життя» (з 1948). В Австралії виходить часопис «Церква і Життя» (з 1960; і з 1968 в Укр. в-ві «Просвіта» як суспільно-гром. двотижневик). В Европі, у Франції виходив ж. «Вісник Укр. Гр.-Кат. Церкви у Франції» (1940, 1945 — 52) і з 1948 — популярний квартальних «Слідами Малої Святої». У Німеччині, після другої світової війни, виходив рел.-суспільний тижневик «Христ. Шлях» (1946 — 47) у Міттенвальді і там же рел. ж. «Христос наша сила» (1948 — 49). З 1949 у Мюнхені появляється рел.-суспільно-кат. тижневик «Христ. Голос», орган Апостольської Візитатури і з 1959 — Екзархату для українців-католиків у Німеччині. В. Мурович видавав неперіодично газ. «Укр. Христ. Вісті» (1966 — 68). У Бельгії з 1947 виходить популярний рел. двомісячник «Голос Христа Чоловіколюбця». У Великобрітанії органом Апостольського Екзархату є квартальник «Наша Церква» (з 1954). В Італії, в Римі, 1949 оо. Василіяни відновили «Записки ЧСВВ» у трьох серіях, і з 1963 Верховний архиєп. Й. Сліпий відновив орган Укр. Богословського Т-ва «Богословія». Там же виходять «Благовісник Верховного Архиєписопа» (з 1965) та бюлетень Укр. Пресового Бюра «Вісті з Риму» і також (з 1954) «Alma Mater» неперіодичний ж. питомців Укр. Папської Колеґії.

Р. М.

Євангельська Р.-ц. п. Між двома світовими війнами органами Укр. Євангельської Реформованої Церкви були місячники: «Віра і Наука» (1925 — 39, Станиславів, Коломия), «Укр. Реформація» (1928 — 32, Л., Коломия), «Сіяч» (1932 — 33, Коломия). Укр. Євангельсько-Лютеранська Церква видавала місячник «Стяг» (1932 — 39), «Новий світ» (для молоді) і «Прозри» (з 1931) — усі у Станиславові. Місійно-Бібілійне Об’єднання Євангельсько-Баптистських Церков видавало місячник «Післанець Правди» (1927 — 39, Рава-Руська, Л.). На Центр. і Сх. Землях у Харкова виходив місячник «Баптист Украины» (1924 — 28) рос. і частково укр. мовами. П’ятидесятники у Крем’янці на Волині видавали місячники «Будівничий Церкви Божої». (1935 — 39) і «Євангельський Голос» (1936-39). З 1945 євангельських християн-баптистів на Україні обслуговує видаваний у Москві рос. мовою двомісячник «Братокий Вестник».

На еміґрації, у ЗДА першим органом Укр. Пресвітерської Церкви був тижневик «Союз» (1908-21, Нью-Йорк, Пітсбурґ). У 1947 відновлено ж. «Післанець Правди», як орган Місійного і Біблійного Об’єднання Євангельсько-Баптистських Церков у ЗДА. Крім того, у 1970 — 71 у ЗДА виходило ще вісім часописів і листків різних євангельських деномінацій. У Канаді найстарішим євангельським часописом є «Євангельський Ранок» (заснований 1905 п. н. «Ранок.), у 1920 — 61 виходив п. н. «Канадійський Ранок», тепер орган Укр. Євангельського Об’єднання в Півн. Америці, що об’єднує перев. укр. реформованих (пресвітерських) християн. Крім того, виходив двомісячник п’ятидесятників «Євангелист» (1958 — 71). Виходять преовітерський місячник «Євангельська Правда» (з 1939) в Торонто, і баптистський «Християнський Вісник» (з 1943) у Вінніпеґу. В Торонто виходить квартальник П’ятидесятницьких Церков «Євангельський Голос» (з 1968). У 1970 — 73 «появлялися в Канаді ще 5 ін. євангельські журн. В Арґентіні виходив квартальник п’ятидесятників «Євангельський Голос» (1958 — 61) і видається квартальник Першої Укр. Євангельсько-Баптистської Церкви в Буенос-Айресі «Євангельська Зірка» (з 1953) р додатком «Євангельське Проміння» для молоді. В Австралії органом Об’єднання Євангельсько-Баптистських Церков був квартальник «Добра Новина» (1966 — 70). У Великобрітанії виходив квартальник «Християнин», з 1952 — «Вісник Спасіння»; в Німеччині — «Дорога Правди» (1946 — 49), «Голос Правди» (1954 — 60) і з 1963 появляється квартальник Півн. Місії для Сх. «Нове Життя».

В. Боровський

Література: Левицький І. Галицькоруская Бібліографія XIX ст., т. I — II (1801 — 86). Л. 1888 — 95; Левицький І. Укр. бібліографія Австро-Угорщини, т. I — III (1887 — 93). Л. 1909 — 11; Ігнатієнко В. Бібліографія укр. преси, 1816 — 1916. К. 1926 (2 вид. Стейт Каледж, Па, 1968); Кревецький І. Укр. кат. преса. Іст.-бібліографічний огляд в 75-ліття її існування, у газ. Канадійський Українець, ч. 45 — 46. Вінніпеґ 1929; Животко А. Преса Карп. України Прага 1940; Животко А. Історія укр. преси. Реґенсбурґ 1946; Дорошенко В. Укр. євангельська преса, у газ. Канадійський Ранок, за 1. 7. 1952; Вайда М. Укр. кат. преса в ЗДА, в газ. Америка за 25. 2. 1953; Мох О. Нарис історії укр. кат. преси. Торонто 1959; Дорошенко В. Укр. кат. преса в Канаді, в газ. Наша Мета за 14. 7. — 5. 6. 1962; Дорошенко В. Реєстр укр. періодичних вид. у вільному світі за 1961 — 62. Нью-Йорк 1963; Фединський О. Бібліографічний покажчик укр. преси поза межами України за 1966, 1967, 1968 — 69, 1970 — 71 pp. Клівленд 1967 — 1972; Марунчак М. Історія преси, літератури, друку піонерської доби (2 вид.). Вінніпеґ 1969; Летопись периодических изданий СССР. 1966 — 70 гг. ч. І. Журналы. М. 1972.


Рельєф, скульптурна композиція виконана на площині і пов’язана з тлом. Відповідно до висоти розрізняють високий Р. (горельєф) і низький (барельєф або плоскорізьба). Р. буває й поліхромований; перев. застосовується в архітектурній декорації і в мист. промислі.

На Україні Р. відомий з палеоліту. З 1 в. до Хр. цікаві Р. з зображенням скитських царів з Неаполю Скитського. Техніка Р. була поширена у Херсонесі, Ольвії та ін. м. Криму (Гераклеві подвиги та ін.). З 1 тисячоліття по Хр. походить унікальний Р. на скелі з с. Буші (Вінничина). Заборона у христ. Київ. державі круглої скульптури («кумиротворення») сприяло розвиткові Р. Збережені шиферні Р. з київ. храмів: Михайлівського Золотоверхого («Святі їздці»), Печерського манастиря (Р. з Гераклом і Кібелою) і Ірининської церкви (фраґмент Р. з воїном) усі з 11 в., з Борисоглібського собору в Чернігові (собако-птаха) та Успенського в Галичі (Р. — фриз у романському стилі) з 12 в. Були поширені кам’яні, металеві й дерев’яні іконки, нерідко з Р. зображенням св. воїнів (11 — 14 вв.) і великі кам’яні ікони — барельєфи св. Юрій з Маріюполя 14 — 15 в., Оранта та Антоній і Теодосій Печорські у Лаврській дзвіниці з 1470). Визначні пам’ятки орнаментального й фігурального Р. доби ренесансу, ампіру, клясицизму збереглися перев. у Львові в декорації житлових будинків і церк. будівель роботи гол. нім. майстрів. Високої майстерности в добу барокко досягла високорельєфна і барельєфна різьба іконостасів та архітектурних деталів дерев’яних будинків, палаців, меблів тощо. У декоративно-рельєфній пластиці при оздобленні манастирів, церков, палаців у кін. 18 поч. 19 в. працювали нар. мистці у Києві, Полтаві, Ніжені, Миргороді, Переяславі, Глухові, але їх творчість недостатньо досліджена. Р.-плякети на постументах монументів дали І. Мартос (яа пам’ятнику Рішельє в Одесі), В. Демут-Малиновський і П. Клодт (барельєф на постументі Володимира В. у Києві), Л. Позен (барельєфи на пам’ятнику І. Котляревському в Полтаві) та ін. Низку Р. для будинків Києва на поч. 20 в. виконав Ф. Балавенський і його учні. У 1930-их pp. в оздобній скульптурі працювали К. Бульдин, А. Дараган (Р.-фриз «Оборона Луганського», 1935), Я. Ражба (барельєф для Роб. театру у Дніпропетровському, горельєф «З поля») та ін.

У 1945 — 70 декоративними Р. прикрашено бл. 100 будинків у Києві, Горлівці, Донецькому, Кадіївці, Кіровограді, Новій Кахівці та ін., роботи перев. молодих мистців, станції метрополітену в Києві — «Вокзальна» (карбування на бронзі О. Мизіна) і «Арсенальна» (Р. у мармурі І. Макогона, А. Німенка), декоративно оформлено концертну залю в Запоріжжі, палац піонерів у Києві (В. Бородай), стели з Р. обабіч монументу І. Франка у Львові та на постументах численних монументів Леніна, сов. «знатних» людей та іст. подій. У Р. працюють також нар. майстрі: П. Берна з Жмеринки («Енеїда», 1948), В. Свида («Опришки»), І. Варна (Р.-стела «Олекса Довбуш», 1960) з Закарпаття, лемківська майстрі: В. Одрехівський (Р.-портрети), А. Фіґель (барельєф «Гуралі»), І. і В. Кіщаки та ін. На еміґрації Р.-стели поряд пам’ятників Т. Шевченкові у Вашінґтоні (ЗДА) і в Буенос-Айресі (Арґентіна) створив Л. Молодожанин, а у Вінніпезі — А. Дараган. Р.-зображення укр. іст. портретів на медальйонах (64) виконав В. Масютин.

С. Гординський










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.