[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2643-2652.]

Попередня     Головна     Наступна





Русава, р. на Подільській височині, ліва притока Дністра; довж. 78 км, сточище — 991 км². Перев. ширина річища 5-8 м.


Русалії, весняне свято, зв’язане з поминанням померлих, що його визначали у рим. календарях як rosalia, dies rosae. Звідти ж воно прищепилося у слов. й ін. народів півд.-сх. Европи. У Київ. Русі Р. злилися з подібними місц. святкуваннями, особливо поминальними, «бісовськими ігрищами», які супроводилися піснями, танцями, грою на бубнах, сопілках і гуслях. Традиція Р. збереглася в укр. нар. святкуваннях Русального тижня, починаючи від Троїцької — Клечальної неділі та Русалчиного або Мавського Великодня, що припадав у четвер Зеленого тижня (див. ЕУ 1, стор. 236). Р. відбувалися на Україні в супроводі різних обрядових дій: переодягання однієї з дівчат за русалку, вбирання вінків, оперізування перевеслом з трави чи збіжжя, походу з танцями, співання русалыних пісень тощо. Подекуди «Русальний тиждень» завершувався «проводами русалок» — прошанням русалок або «русальними розіграми», тобто закінченням гуляння і забав русалок.


«Русалка», літ.-наук. тижневик народовецької студентської громади у Львові, виходив від 1. 1. до 2. 4. 1866 замість «Мети». Крім продовження розпочатих у «Меті» праць [«Критичний огляд укр. (руської) драматичної літератури» О. Кониського], друкувалися ст. з природознавства і мовознавства І. Верхратського, О. Партацького, твори С. Воробкевича, Ф. Заревича, В. Ільницького, К. Климковича, О. Левицького і переклади. Гол. ред. С. Шехович.


«Русалка», двотижневик для жінок, виходив у Львові 1868 — 70; видавець і ред. С. Шехович; вийшли 24 чч.


«Русалка Дністровая», гал.-укр. альманах, виданий у Будапешті (1837) заходами Руської Трійці, замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою (на основі опінії церк. влади у Львові) зб. «Зоря». Із 1 000 надрукованих примірників «Р. Д.» 800 сконфіскувала львівська поліція. У «Р. Д.» були вміщені «Пісні народні», записи з різних укр. земель; «Складаня» — ориґінальні твори М. Шашкевича, Я. Головацького й І. Вагилевича; «Переводи» — переклади цих же авторів з серб. нар. поезії та «Короледворського рукопису»; «Старина» — тексти нар. пісень з старих рукописів; бібліографічний огляд рукописних кн. у бібліотеці манастиря св. Онуфрія у Львові й ін. У передмові до «Р. Д.», підкреслена краса укр. нар. мови та нар. словесности і поданий список важливіших наддніпрянських літ. і фолкльорних вид. того часу. У вступній ст. до нар. пісень І. Вагилевич писав про славне минуле укр. народу, як «одного з гол. поколінь слов’янських». Своїм поворотом до нар. мови й уведеним її упорядниками правописом «Р. Д.» мала великий вплив на укр. нац. відродження і на розвиток укр. літератури в Галичині. «Р. Д.» була передрукована 1910 в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною ст. О. Білецького) та у Філядельфії (1961).

Б. К.


Русалки, мітологічні істоти, відомі гол. ч. з нар. вірувань України й Білоруси і майже невідомі в Росії та серед зах. і півд. слов’ян. Згідно з цими віруваннями, Р. ставали утоплені дівчата, також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрищеними — т. зв. страдчата чи потерчата. Р. уявляли, як гарних дівчат, голих і з розпущеним волоссям або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля. Взимку вони мали перебувати у ріках і в потоках, а вийшовши з них на весні, гуляли полями й лісами — до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були Р. у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерти. Щоб Р. не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами. Розрізняли Р. водяних, польових і ліс; останніх на Гуцульщині й Поліссі називали мавками. Р. відповідають грец. німфам, і їх культ відомий на укр. землях ще з 6 в. по Хр. Назву Р. виводять звич. від латинського визначення весняного свята «розалія» (грец. русалія). Останнім часом все більше утверджується слововивід П. Шафарика — від праслов. назви ріки — руса. Нар. вірування про Р. були улюбленими темами й сюжетами укр. літератури, особливо доби романтизму, як також у музиці й в образотворчому мистецтві. З України вони прищепилися в поль. й рос. літературі.

Б. К.


Русальні пісні, окремий рід укр. нар. обрядової пісенности з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів тощо. Р. п. співали впродовж Русального тижня. У Р. п. помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовузаних для приєднання душ померлих.


Русальський Володимир (справжнє прізвище і ім’я Гевеленко Іван; 1911 — 57), журналіст і прозаїк родом з Уманщини; до 1941 ред. співр. обл. і центр. газет у Києві й ін. м. По війні на еміґрації в Австралії, де й помер. Зб. новель і оп. «Місячні ночі» (1945), «Соняшні дзвони» (1946), «Сміх Іскаріота» (1947), «Після облоги міста» (1951).

[Русальський Володимир († Аделяїда). — Виправлення. Т. 11.]


Русанов Юрій (* 1904), хірург, родом з півн. Слобожанщини; проф. (з 1965) Тернопільського Мед. Ін-ту. Праці перев. з галузі відновлюваних процесів після пошкоджень та операцій.


[Русизми. — Доповнення. Т. 11.]


Русин, назва, похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Руси, руського роду, засвідчена вже в договорах Олега з греками 911 (7 разів) та Ігоря 945 (6 разів) і згодом у Київ. Русі, Гал.-Волинській та Лит.-Руській державі, вживана у множині для людей руського народу (у тогочасному латинському перекладі Rutheni або Ruteni; у поль. назовництві 16 — 17 вв. rusini, rusacy). З кін. 16 в. і зокрема в Коз. державі, назву Р. заміняють на Центр. і Сх. Землях назви українець, українці (від Україна) або похідні від вживаного в 17 — 18 вв. терміну Малоросія (див. Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос. На укр. землях у межах Австро-Угорщини (Галичина. Буковина, Закарпаття) назва Р. утрималася до першої світової війни, на Закарпатті до 1944, на Пряшівщині і в укр. поселеннях у Юґославії та серед закарп. еміґрації у ЗДА тримається донині, також у звучанні руснак або у подвоєній формі русин-українець. У. «Слові о полку Ігореві» засвідчена у множині синонімна до Р. назва русичі.


«Русинъ» («Rusin»), тижневик для еміґрантів з Закарпаття в Америці, орган «Собранія Гр.-Кат. Церк. Братств»; виходив 1910 — 16 pp. у Філядельфії їй (з 1911) у Пітсбурґу укр.-словацьким жарґоном; з 1917 замість «Р.» виходить «Просвіта».


«Русинъ», напівофіц. орган губернатора Г. Жатковича, виходив двічі на тиждень в Ужгороді 1920 — 21 pp. нар. мовою, етимологічним правописом; ред. о. Т. Жаткович, А. Штефан.

[„Русинъ“, напівофіц. орган..., [виходив] 1920 — 22 pp. — Виправлення. Т. 11.]


«Русинъ», проурядовий щоденник на Закарпатті народовецького напрямку, підтримуваний чес. віцегубернатором П. Еренфельдом; виходив в Ужгороді (1923) місц. говіркою. Гол. ред. Ф. Тіхи (чех), співред. В. Ґренджа-Донський, А. Штефан, В. Шуба, А. Ворон.


Русинов Юхим (* 1905), композитор і дириґент родом з Одеси; закінчив Одеську Консерваторію (1936), дириґент оперних театрів у Дніпропетровському (1936 — 41), Красноярську (1941 — 44), Харкові (1944 — 45), Одесі (з 1945). Валети: «Три мушкетери», «Олеся», «По синьому морю», «Дюіймовочка»; твори для симфонічної оркестри: Вальс, Польонез, Еспанський танець, 4 циганські танці; для скрипки з фортепіяном: Ададжо і варіяції, сольоспіви та ін.

[Русинов Юхим (1905 — 1969, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]


Русифікація, сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення рос. нац.-політ. переваги на Україні й ін. країнах Сх. Европи, за допомогою переходу чи переведення осіб нерос. національности на рос. мову і рос. культуру й їх дальшої асиміляції. Р. зумовлена офіц. політикою рос. режимів — колись царського, а тепер сов., та обставинами, що в них перебували чи перебувають в наслідок своєї приналежности до рос. чи сов. імперії нерос. народи.

Р. здійснюється з допомогою різноманітної системи заходів, гол. таких, як навчання в рос. за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в рос. середовищі (армії, в рос. установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політ., й культ. індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх нац. групи чи середовища і від їх нац. мови й культури, позбавлення їх етнічної та нац. свідомости, накидання рос. мови як мови зв’язку й порозуміння та як т. :зв. другої мови нерос. народів.

Швидка політ. експансія Моск. (пізніше Рос.) Імперії була і є пов’язана з Р. автохтонів Сх. Европи і півн. та сер. Азії. У цьому процесі зникають малі народи і племена, а чималий їх відсоток (зокрема розпорошених) користується рос. мовою (за сов. переписом 1970 5,4% не росіян вважало рос. мову за свою рідну, а 17,3% вільно нею володіло).

Рос. Імперія притягала у свої столиці і адміністративні, пром. чи культ. центри і русифікувала найздібніші елементи ін. національностей. Це торкається також численних учених і фахівців, що прибували на працю з Зах. Европи. Захоплені політ. могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини і Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, навіть Польщі, Галичини (див. Москвофільство).

Поступова Р. України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації укр. автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709. У 1720 заборонено друкувати книжки укр. мовою, а укр. вид. ц.-слов. мовою наказано звірювати з рос. вид., «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 т. зв. Правлінню гетьманського уряду (очоленого кн. Шаховським) наказано було в таємній інструкції (див. Росія й Україна, стор. 2 604) провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних подруж. Р. України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства і зруйнування Запор. Січі. Другій Малорос. Колеґії (під проводом П. Рум’янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму Р. України, встановлюючи рос. мову як обов’язкову в школах, як вдову друкованих кн. тощо. На рос. мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. У другій пол. 18 в. введено рос. мову в діловодство укр. консисторій та зобов’язано свящ. виголошувати проповіді ц.-слов. мовою з рос. вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 про дозвіл друкувати для укр. населення букварі укр. мовою Священний Синод відхилив. Політика Р. поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після придушення поль. повстання 1830-31, також на Правобережній Україні.

Р. України посилилася у другій пол. 19 в.: Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 загальмували до революції 1905 укр. літ. процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження укр. мови й літератури, а під час першої світової війни укр. друк на Україні був цілком заборонений. Одночасно рос. культура й література, яка досягла великого розквіту у 19 — 20 вв., особливо впливали на духовість укр. й ін. народів, що перебували під політ. чи культ. впливами Росії. Не зважаючи на офіц. заходи й заборони, до 1917 Р. мала вплив майже виключно на міста і пром. центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки укр. суспільства (інтеліґенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом укр. нац. стихії і не втрачала зв’язку з укр. традиціями, мовою й культурою. Гол. маса населення укр. земель під Росією — селяни (вони становили 95% всього укр. населення), залишилася укр. і на неї не мали значного впливу ні школа, ні церква, тільки подекуди військ. служба.

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням укр. державности була перервана окупацією України сов. військом у 1919 — 20. Встановлення сов. влади відновило панівне становище росіян на Україні, що виявилося зокрема у пануванні рос. мови. Рос. мовою було ведено діловодство партійних і держ. установ; нею ж друкувалася більшість офіц. органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919 — 23 за мовою була перев. рос. Розпочата на підставі постанови XII З’їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Нар. Комісарів УССР від 27. 7. 1923 українізація шкільно-виховних і культ.-осв. установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УССР від 1. 8. 1923 на держ. апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіц. проти будь-яких «спроб утворити для рос. культури на Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19. 4. 1927, вирішив «визнати за рос. мовою особливе значення». У наступні pp., зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з’їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932 — 33 українізацію замінив гострий протиукр і одночасно русифікаційний курс. Культ., держ. або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з гол. ініціяторів українізаційного руху, нарком освіти УССР у 1927 — 33 М. Скрипник — поповнив самогубство. Була припинена українізація (незначна) на Кубані та на ін. укр. територіях в РСФСР, і посилалася Р. українців поза межами УССР

Порівняно з Р. царського часу теперішня сов. Р. охоплює всю укр. територію — адміністративну й етнічну, всі укр. прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміґрації, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім укр. населенням знизився з 95 до 52%) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Р. здійснюється з допомогою численного держ. й партійного апарату і млн поселених на Україні росіян, при активному сприянні також Рос. Правос. Церкви.

P., особливо посилена у 1940 — 50-их pp. (зокрема на приєднаних до УССР зах. укр. землях), викликала з поч. 1960-их pp. рух опору, що охопив певні кола укр. інтеліґенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести укр. мовою навчання в усіх вищих і сер. спеціяльних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перейти на укр. діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УССР, ун-тів і в-в укр. мовою, а також укр. кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УССР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм Р.» (І. Дзюба). Рос. мовою ведуться тепер усі справи партійного, держ. і гром. життя, всі галузі госп. життя та їхнє діловодство, вища, сер. техн. і проф. освіта. У Києві та ін. більших м. України школи з укр. мовою навчання нечисленні, і в них навчається яких 20% дітей. Такий же стан у культ.-осв. роботі. Одним з гол. чинників Р. залишається й надалі сов. армія.

Особливу увагу в процесі Р. звернено на нар. освіту. Якщо йдеться про заг.-осв. (початкові й сер.) школи, то в УССР ч. учнів у школах з рос. і укр. мовою навчання змінилося у 1951 — 62 pp. так:

Роки

Укр. школи

у тис.


у%

Рос. школи

у тис.


у%

1951-52

1955-56

1961-62

5 551

3 846

4 170

81,3

72,8

64,5

1 207

1 392

2 000

17,7

26,3

30,9

Отже, за 10 pp. відсоток учнів в укр. школах зменшився на 16,9, у рос. школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8% всього населення, росіяни — 16,9). Дані за останні 12 pp. не опубліковані. Зокрема Р. зазнавали укр. учні по більших м. УССР, бо більшість їх вчилася у рос. школах. Кількість учнів укр. і рос. шкіл у деяких м., згідно з статистикою Мін-ва Освіти УССР (за даними І. Коляски), у 1958 — 59 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Міста

Укр. школи

у тис.


у%

Рос. школи

у тис.


у%

Київ

Харків

Одеса

Дніпропетровське

Донецьке

Ворошиловград

Івано-Франківське

22,5

9,9

4,7

11,1

0,9

1,5

2,7

26,8 (66)

 4,1 (49)

 8,1 (40)

17,4 (58)

 1,2 (38)

 6,5(44)

39,4 (66)

61,2

68,8

53,0

52,3

76,3

21,7

4,1

 73,1

 95,1

 91,9

 82,6

 98,8

 93,5

 60,6

Майже цілковито зрусифіковано проф.-техн. школи і сер. спеціяльні навчальні заклади, за винятком культ.-осв. і пед. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В ун-тах Дніпропетровського, Одеси, Харкова й Донецького виклади відбуваються рос. мовою, за винятком катедр укр. мови й літератури; в ін. ун-тах (Київ., Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) укр. мови дотримується частина викладачів на фак. суспільних наук. Всі інші вузи УССР: політехн., пром., мед., торг., с.-г. та екон. цілком зрусифіковані, за винятком деяких у зах. обл. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та заг. кількість науковців в УССР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СССР в 1972 — 73 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 укр. науковців в СССР у 1960 тільки 63,6% працювали на Україні, решта 36,4% поза її межами. До того ж, з 22 523 науковців на Україні у 1860 тільки 48.3% становили українці, решта росіяни й ін. національності.

Р. в УССР унаочнюють також числа про наук. вид. продукцію. З усіх 472, назв наук. записок, праць, збірників й ін. серійних вид., опублікованих у 1966 — 67, 386 (81,8%) були надруковані рос. і лише 80 (17,0%) укр. мовою. З усіх 1 512 назв видань, які появилися у в-ві АН УССР 1968, 1 211 (80,1%) були надруковані рос. і 276 (16,6%) укр. мовою; укр. мова переважала тільки у вид. Секції суспільних наук: 146 укр. і 92 рос. мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх 3 секціях АН УССР були друковані виключно рос. мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у вид. АН УССР, виявилося й у книжковій продукції університетських в-в УССР.

Перевагу рос. видань виявляє також заг. вид. продукція в УССР. Кількість виданих в УССР книжок і брошур укр. мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, рос. — з 4 416 до 4 403; журн. укр. мовою збільшилося з 51 у 1961 до 63 в 1973, рос. мовою з 26 до 41. Серійних вид. в УССР було 1973 131 укр. і 269 рос. мовою, газ. — 802 укр. і 427 рос. (див. Преса). Тому що в УССР масово кольпортується і навіть передруковується рос. преса, видавана у Москві, газ. й журн. (рос. мовою поширені значно більше, ніж укр.

Р. УССР і дискримінація її супроти РСФСР наявна також в ін. ділянках культури. Кількість укр. книжок у масових бібліотеках УССР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20% (в усіх переважали рос. кн.), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РСФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УССР рос. мовою, або з рос., передаваних з РСФСР. Пам’ятки укр. історії їй культури нищаться або відсуваються на задній плян, натомість плекаються й популяризуються рос. Р. Укр. мови здійснюється шляхом зближення літ. мови й наук. та техн. термінології й лексики з рос. (див. Рос.-укр. мовні зв’язки).

Панівна в сучасній сов. політиці настанова, що тільки за допомогою рос. мови сов. громадяни можуть користатися з скарбів не лише рос., але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх нерос. мов в СССР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.

Р. в УССР, зумовлена колоніяльною політикою Росії й СССР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількости росіян на Україні, зокрема з 1945 (див. Нац. склад людности укр. земель і Росіяни на Україні). Одночасно збільшується й мовна Р. українців і нац. меншостей. У 1926 рос. мову за свою рідну визнало в УССР 4,5% усіх українців (5,2% всіх неросіян), у 1959 — 6,5% (7,7%), 1970 — 8,5% (11,1%). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 мля (11,9% всього населення УССР) у 1926 до 10,2 млн (24,4%) у 1959 і 13,3 млн (31,6%) у 1970.

Поширення рос. мови видно також з даних про другу мову, яка не є) рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн меш. УССР назвало рос. мову як таку другу мову (укр. мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Тепер поширення обох гол. мов в УССР таке: укр. мозою (як рідною і другою) володіє 37,1 млн осіб (79% всього населення), рос. мовою — 26,8 млн (57%).

Поширення рос. мови зокрема характеристичне для міськ. населення УССР, серед якого росіяни становили 30,2% (українці 63,5%). Рос. мову вважало за рідну 45,1% (укр. 53,1%), а крім того, добре володіло рос. мовою 32,6% (укр. — 9,8%); тобто рос. мови не знало тільки 7,4% міськ. населення, укр. — 30,6%.

Найбільше мовно зрусифіковані ті обл. й р-ни, у яких росіяни становлять великий відсоток. Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3% всього населення, а рос. мову вважають за рідну 82,3% всього населення, (у тому ч. 41,0% українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0%, 68,5% і 26,5%); Дніпровський пром. р-н (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська обл. (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше Р. зазнали ті частини СССР, які відокремлено від укр. етнічної території та приєднано до РСФСР: Півн. Слобожанщина (півд. частини теперішніх обл. — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської обл.) та зах. Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км² з (1926) 5 093 000 населення, у тому ч. 3 357 000 українців (66,0% усіх). Ці землі — це єдина в СССР велика суцільна нерос. територія, яку включено безпосередньо до РСФСР, навіть без прав автономної респ. чи автономної обл.; на ній українці не мають жадних нац. прав: нема укр. шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив укр. друкованого слова з УССР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9% всього населення (за мовою ледве 2%). Докладніші числа українців є лише для цілих обл.: Бєлгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна ч. українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2%), 1970 — 534 (3,9%); ч. осіб, які подали укр. мову, як свою рідну: 1926 — 3 040 (26,2%), 1959 — 183 (1,5%), 1970 — 180 (1,3%).

Цілковитої P., згідно з переписами, зазнали українці на мішаному укр.-рос. Сх. Передкавказзі — 163 400 км² з (1926) 3 500 000 меш., у тому ч. 1 170 000 українців (33,4%); 1970 — лише 50 000 українців або 2,3%. На Надволжі й на Уралі ч. українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540 000 у 1970.

На території Азійської частини СССР, що до неї укр. людність постійно іміґрувала, українці зазнали таких змін (у тис): 1926 — 2138, 1959 — 2 209, 1970 — 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, ч. осіб укр. походження в Азії становить 8 — 9 млн.

Можна припускати, що Р. українців в СССР за межами УССР не пішла так далеко, як подають переписи, але безперечно вона значно посунена, і великі простори кол. етнічних укр. земель тепер мають рос. більшість населення.

Одною з важливих метод Р. є примусове чи добровільне переселення українців на суто рос. землі, на далеку Північ (докладніше див. Росія) і до нерос. респ. й переміщуваная тамтешньої людности на Україну. Напр., 1970 у надбалтицьких респ. (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УССР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть порозуміватися з своїм оточенням лише за допомогою рос. мови, і цим сприяють дальшому поширенню Р.

Позбавлені укр. шкіл, преси, книжкових вид., театру, радіо й телебачення укр. мовою, українці поза межами УССР все численніше русифікуються, приймаючи рос. мову як свою рідну чи як мову порозуміння.

Опоненти або противники Р. і навіть її критики зазнають адміністративних і суд. репресій: звільнення з праці, ув’язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.

Гол. метою P. є створення єдиного т. зв. «совєтського народу» з рос. мовою й культурою. Ініціяторами й пропаґаторами Р. в УССР стають також партійні й сов. діячі укр. роду, що, керуючись мотивами кар’єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу (І. Кравцев, В. Маланчук, І. Білодід, А. Скаба та ін.).

Література: (Вовк Ф.) Порабощаемый народ. Л. 1895; Михайленко (Лозинський) М. Росія й Україна. Відень 1915, Савченко Ф. Заборона українства. К. 1930 (передрук, Мюнхен 1970); Соловей Д. Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 р. Вінніпеґ 1963; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968; Від українізації до русифікації. Інформаційний бюлетень ЗП УГВР, ч. I. Нью-Йорк 1970; Колиска І. Освіта в Радянській Україні. Дослідження дискримінації і русифікації. Торонто 1970; Кубійович В. Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. ж. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971; Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972; Кравців Б. Проґресування русифікації в Укр. РСР. ж. Сучасність, ч. 10. Мюнхен 1972; Итоги всесоюзной переписи населення 1970 г. т. IV. Национальный состав... М. 1973; Hunczak T. (ed.) Russian Imperialism from Ivan the Great to the Revolution. Нью-Брунсвік 1974; Silver B. Social Mobilization and the Russificalion of the Soviet Nationalities. American Political Science Review, LXVIII March 1974; Етноцид українців в СССР. Укр. Вісник ч. 7 — 8. Париж — Балтимора — Торонто 1975.

Б. Кравців, В. Кубійович


«Руска Рада», популярний двотижневик, згодом тижневик, виходив у Чернівцях 1898 — 1908 заходами С. Смаль-Стоцького; видання Т-ва Руська Рада, ред. І. Созанський.


«Руска Хата», бук. альманах на 1877; уклав Данило Млака (С. Воробкевич) у Чернівцях, друковано у Львові. В. «Р. Х.» взяли участь: С. і Г. Воробкевичі, Ю. Федькович, К. Устиянович, Ганна Барвінок, П. Куліш (ст. про Гал. Русь під час коз. воєн) та ін.


«Руска Хата», «ілюстрована чесопись літератури, штуки і сучасного життя». Літ. ж., орган т. зв. «модерністів», виходив двічі на місяць у Львові в 1905 (чч. 124) і 1906 (ч. 1). Видавець і ред. Д. Сембратович і Я. Небиловець. У «Р. X.» співпрацювали молодомузці В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, О. Шпитко, М. Яцків; з ін. В. Будзиновський, О. Коваленко, М. Павлик (опублікував листування М. Драгоманова з Н. Кобринською). У 10 — 18 чч. був надрукований есей М. Міхновського «Spirillum patricianum ukrainophilicum».


Руска Школа, укр. пед. т-во на Буковині. Див. Українська Школа.


«Руска Школа», пед. журн., вид. Т-ва Руска Школа, виходив у Чернівцях 1888 та 1891; ред. С. Смаль-Стоцький.


Руске Народне Просвитне Дружство (звич. назва «Просвіта»), просвітнє т-во бачвансько-срімських русинів, засноване 2. 7. 1919 у Новому Саді заходами свящ., учителів та селян після угор. окупації і переходу Бачки до складу Юґославії, що дозволила на укр. гром. працю. Серед діячів Р. Н. П. Д. були свящ.: Ю. Біндас, М. Мудри, єп. Д. Нараді, о. Г. Костельник; учителі: М. Поливка, М. Няраді, О. Фа; студенти: І. Крайцар, М. Винай, О. Костельник та ін. Р. Н. П. Д. мало філії (1941 — 14) у всіх майже місцевостях Бачки і Сріму, у яких жили українці, з читальнями, хорами, театральними гуртками тощо. Жвава була вид. діяльність: «Руски Календар» (1921 — 41), газ.-тижневик «Руски Новини» (1924 — 41), «Рідне Слово» (1931 — 41), «Думка» (1936 — 41), і місячник для дітей «Наша Заградка» (1936 — 41), понад 100 кн. популярного змісту. З 1936 Р. Н. П. Д. мало власну друкарню в Руському Керестурі; підтримувало жваві зв’язки з т-вами «Просвіта» у Львові та Ужгороді.

Під угорською окупацією Бачки 1941 Р. Н. П. Д. було заборонене, а після її повернення до Юґославії (1944) не відновлене. Його ролю у деякій мірі продовжував «Одбор за культ.-просвітну роботу Русінох» :при Союзі культ.-осв. т-в Автономної Обл. Войводіни (1952 ліквідований).


«Руске Слово», тижневик, що виходить у Бачці (з 1945 в Руському Карестурі, з 1967 — у Новому Саді) бачвансько-срімським діялектом, з сторінкою укр. літ. мовою; має місячний додаток «Литературне Слово». «Р. С.» орган Соц. Союзу роб. народу Войводіни. Ред.: С. Чакан, Е. Джуня, Л. Такач, Ю. Варґа, Ю. Латяк і М. Москаль.


«Руский Амвон», проповідницький журн. для укр. кат. свящ. у Галичині, виходив 1896 — 1905 у Львові.


«Руский Селянин», популярна політ.-осв. і госп. газ., виходила у Львові 1903 — 06 pp., спершу два, пізніше три рази на місяць; ред. Ж. Гольоб і В. Дем’янчук.


«Руски Новини», тижневик для бачвансько-срімських українців у Юґославії, вид. Руского Народного Просвитного Дружства. Видавався бачванською говіркою 1924 — 41 у Новому Саді (ред. о. Ю. Павич), Пишкоревцях і Руському Керестурі (ред. о. М. Фірак), наклад 2 000 примірників.


«Рускій Сіонъ», також «Галицкій Сіонъ», див. «Сіонъ Рускій».


«Руслан», христ.-суспільний щоденник, консервативного народовецького напряму, орган заснованого О. Барвінським і А. Вахнянином 1896 Кат. Русько-Нар. Союзу, що був перейменований у 1911 на Христ.-Суспільну Партію. Виходив у Львові у 1897 — 1914 під керівництвом О. Барвінського. Ред. «Р.» були Т. Барановський (1897), С. Кульчицький (1897 — 98), Л. Лопатинський (1898 — 1907), С. Ґорук (1907 — 14), В. Барвінський (1914). У «Р.» співпрацювали визначні зах.-укр. літ. і гром. діячі, серед них: У. Кравченко, А. Крушельницький, Б. Лепкий, О. Маковей, К. Студинський. В. Щурат, а з підрос. України: О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький.


Руслиця (Elatine L.), рід водяних дрібних однорічних рослин, з родини руслицюватих. На Україні — 3 види, що ростуть по мілких озерах, стоячих водоймищах, на болотах та в подах тощо; Р. — водяний перець (E. hydropiper L. = E. Schkuhriana Hayne); P. кільчаста (E. alsinastrum L.) — здебільша по ріках Дніпру та Дінцю, зрідка по Дністру; Р. угор. (E. Hungarica Moeszi), дрібна рослина (лише на півд. в подах).


Руснак Василь (* 1899), студентський і гром.-політ. діяч Буковини, адвокат у Чернівцях, лідер соц.-дем. партії на Буковині у 1920-их і 30-их pp. Тепер живе в Румунії. Співавтор рум.-укр. і укр.-рум. словників (Букарешт, 1963 і 1964).

[Руснак Василь (1899, Неполоківці, Кіцманський пов., Буковина — 1981, Букарешт). — Виправлення. Т. 11.]


Руснак Денис (1901 — 52), співак-тенор, брат Ореста Р. (див.). Закінчив муз. школу в Чернівцях і згодом там дириґував хорами та виступав з власними концертами, виконуючи сольоспіви М. Лисенка, Д. Січинського, Я. Степового й ін. З 1936 жив в Америці.


Руснак Орест (1895 — 1960), оперовий співак-тенор, родом з с. Дубівець на Буковині. 1923 закінчив Празьку Консерваторію в клясі Е. Фукса, пізніше студіював у Міляні. З 1924 соліст оперних театрів у Кеніґсберзі, Хемніці, Ґраці і кілька років у Мюнхені (під псевд. Ґерлях; ґастролював у Берліні, Ляйпціґу, Відні і на Україні (у Харківській опері, 1928); з концертами об’їздив низку міст УССР і Зах. України. Гол. партії: Каварадоссі і Рудольфо («Тоска» і «Богема» Дж. Пуччіні), Арнольд («Вільгельм Телль» Дж.-А. Россіні), Манріко («Трубадур» Дж. Верді), Ліонель («Марта» Ф. Фльотова) та ін. Р. визначний виконавець пісень М. Лисенка та ін. укр. композиторів. Див. монографію І. М. Новосівського «Орест Руснак — життєвий шлях оперного співака». Нью-Йорк 1971.

[Руснак Орест († Мюнхен), 1924 закінчив Празьку Консерваторію; у 1929 — 30 виступав в УССР (Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Миколаїв, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Русов Михайло (1876 — 1909), політ. діяч, син Олександра і Софії Р. (див.), драгоманівець і прихильник еволюційного соціялізму. Активний діяч укр.-студентської громади в Харкова (1897 — 1900), ініціятор і один з засновників РУП, діяч УСДРП; співр. закордонних журн. РУП «Гасло» і «Селянин». Ст. на політ. теми, з етнографії, географії та археології.

[Русов Михайло (* Олешня, Городнянський пов., Чернігівська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Русов Олександер (7. 2. 1847 — 8. 10. 1915), визначний земський статистик, етнограф, фолкльорист і гром. діяч рос. походження. Нар. в Києві. Під час навчання в Київ. Ун-ті був чл. Старої Громади, до якої його ввів М. Драгоманов. По закінченні іст.-філос. фак. (1868) кілька pp. був учителем гімназії в Києві; після відкриття Півд.-зах. відділу Геогр. Т-ва став його активним чл.; 1874 Р. брав участь у підготовці перепису населення Києва. Кілька разів виїздив на студії за кордон; під час перебування з Празі 1875 — 76 видрукував перше повніше вид. Шевченкового «Кобзаря» (2 тт.), з якого рос. цензура пропустила тільки перший том. Разом з П. Черемиським, В. Варзаром і О. Шликевичем організував земську статистику на Чернігівщині, яка дала поч. т. зв. Чернігівській земській статистиці і залишила глибокий слід в історії статистичної думки. 1878 — 80 Р. працював у Ніженському пов. земстві, 1882 — 92 очолював оціночно-статистичну роботу в Херсонській і Харківській губ.; 1893 — 98 розробив екон. балянс Чернігівської губ.; 1899-1902 — завідував Статистичним бюром Полтавської губ.; провадив описи пов. і міст, організував подвірний перепис Полтавської губ. Після примусового виселення з Полтави 1902 переїхав до Петербурґу, де працював у страховому т-ві «Надежда». 1909 повернувся на Україну і викладав статистику в Київ. Комерційному Ін-ті; помер у Саратові, куди був евакуйований під час першої світової війни Комерційний Ін-т.

P. — автор бл. 40 наук. праць і численних ст., серед них в «КСт.» і «Украинской Жизни». З екон. статистичних праць Р. найважливіші: «Русские тракты в конце 17 и начале 18 веков» (1876), «Нежинский уезд» (1879), «Харьков по переписи 1893 г.» (1893), «Описание Черниговской губернии» (2 тт.; 1898 — 99), «Днепр в конце 18 в.», «Статистика украинского населення Европейской России» (в кн. «Украинской народ в его прошлом и настоящем», 1914); праці про Херсонський пав., про нар. освіту в Херсонській губ., про Воздвиженський ярмарок у Чернігові та ін. З укр. фолкльористики Р. написав розвідку про Вересая («Остап Вересай и исполняемые им думы и пеони» (1874), торбаністів (1892), колядки (1907) й ін. Р. написав також працю про діяльність М. Лисенка («КСт.», 1903). Своєю геогр.-експедиційною методою статистичних дослідів Р. створив школу дослідників; він спричинився до орг-ції кооперації і гром. аґрономії.


Русов Юрій (1895 — 1962), біолот й іхтіолог родом з Харкова, син Олександра й Софії (див.); д. чл. НТШ. Вищу освіту здобув у Києві й Відні, з 1920-их pp. лектор, згодом доц. укр. вищих шкіл у Чехо-Словаччині, 1930 — 41 дир. Секції Рибальства у Нац. Зоотехн. Ін-ті в Букарешті; з 1947 наук. співр. ун-ту в Монтреалі і співр. його Досл. Станції у Нац. Парку Монт-Тамблан. Бл. 30 наук. праць і ст. з галузі іхтіології, у тому ч.: «Опис колекції риб з р-ну Кам’янця Подільського» (1929), «Рибальство в дельті Дунаю» (1929) та ін. «Душа народу і дух нації» (1948); ст. на філос.-літ. теми в укр. періодичних вид.

[Русов Юрій (1895 — 1961, бл. Монтреалю, Канада). — Виправлення. Т. 11.]


Русова (уроджена Ліндфорс) Софія (18. 2. 1856 — 5. 2. 1940), педагог і гром. діячка, одна з піонерок укр. жін. руху, дружина Олександра P., нар. в садибі Олешні на Чернігівщині у фраяц.-швед. родині. З 9 років жила у Києві, де закінчила гімназію і увійшла в укр. патріотичне середовище Лисенків-Старицьких. З 1871, разом з сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. 1874 — 76 у Петербурзі була діяльна в укр. земляцтві, допомагала чоловікові в. підготові повного «Кобзаря» Т. Шевченка для вид. у Празі 1876. Згодом на хуторі б. Борони працювала як повитуха й вела культ.-осв. роботу. З 1879 вчителювала в Олешні. Ув’язнена 1881 за зв’язки з рос. рев. колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, міняла місце перебування, проте всюди включалася у гром. роботу (в Київ. Громаді, Одеській Укр. Громаді, Харківському Обществі Грамотности, була гол. Нац. Комітету Учителів та ін.), влаштовувала прилюдні нар. читання, організувала таємні школи. З 1909 Р. — викладач і проф. на Вищих Жін. Курсах А. Жекуліної та у Фребелівському Пед. Ін-ті в Києві; співзасновниця і співр. пед. ж. «Світло» (1910 — 14), 1917 — чл. Укр. Центр. Ради, в Мін-ві Освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготові укр. шкільних підручників і в укладанні пляну й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати нац. характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (держ.-гром. виховання). 1920 Р. — лектор педагогіки Кам’янець — Подільського Ун-ту і гол. Укр. Нац. Жін. Ради (до 1938). З 1922 на еміґрації, з 1923 у Празі, проф. педагогіки Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова.

Р. співр. численних наук. і популярних журн. — укр. і рос., автор праць гол. з пед. питань (зокрема дошкільного виховання), але також з літ. і мистецтва. Важливіші праці: «Дошкільне виховання», «Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл», «Методика колективного читання» (всі 1918 — 19), «Єдина діяльна (трудова) школа» (1923), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Дидактика» (1930), «Сучасні течії в новій педагогіці» (1932), «Роля жінки в дошкільному вихованні» (1934), «Дещо про дефективних дітей» (1935), «Моральні завдання сучасної школи» (1938) підручники з географії і франц. мови; спогади («Мої спомини», 1939), «Наші визначні жінки» (1934; друге вид. 1945). Р. дала огляд укр. літератури в «Истории России в 19 в.» (т. 4, 1908), зокрема огляд творчости Г. Квітки-Основ’яненка, досліджувала драматичну творчість С. Черкасенка, О. Олеся та ін., музику М. Лисенка та дитячу літературу.

[Русова (уроджена Ліндфорс) Софія († Прага). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Дорошенко Н. Софія Русова як педагог, у ж. Шлях виховання і навчання. Л. 1936; Лукачова О. Софія Русова, у ж. Наша Школа. Ужгород 1936; Ярема Я. Софія Федорівна Ліндфорс-Русова, у ж. Промінь, ч. 11 — 12. Вінніпеґ 1970.

Л. Бурачинська


«Русска Правда», популярний місячник, виходив у Відні 1888 — 92 (з 1889 двотижневик), видаваний москвофільськими бук. діячами; видавець і ред. Г. Купчанко, пізніше К. Козаркевич (1891 — 92). Вийшло 68 чч.; у 1893 «Р. П.» замінила «Православная Буковина».


«Русская Беседа», рос. ж., орган слов’янофілів, виходив у Москві 1856 — 60. З укр. письм. в «Р. Б.» друкувалися рос. мовою П. Куліш («Чорна Рада. Хроніка 1663 року», 1857), Марко Вовчок (оп. з рос. нар. побуту, 1858) і Т. Шевченко (в ориґіналі або в перекладах).


«Русская Беседа», журн. у Петербурзі, видаваний 1895 — 96 для підтримки москвофільського руху в Галичині. У 1894 виходив п. н. «Галицко-Русский Вестник». У «Р. Б.» співробітничали І. Гушалевич, Ю. Яворський та ін.


«Русская Воля», популярний політ.-осв. і екон. двотижневик, виходив 1906 — 11 у Тернополі, Перемишлі (1908 — 09) і Золочеві (1910); видавці Т. Процик і М. Матвійков; ред. А. Стельмах, М. Різничок, М. Крупа.


«Русская Земля», москвофільський тижневик, орган філії чес. нац.-соц. партії на Закарпатті, виходив в Ужгороді 1919 — 38 pp.; ред. Д. Вислоцький, В. Ничай (1919 — 20), А. Гагатко, І. Цурканович (1922 — 23 і з 1925), Д. Симулик та ін.


Русская Народная Партія, перша суто політ. орг-ція гал. москвофілів, постала 1900 з ініціятиви Руської Ради. Вона мала підтримку з боку намісника і поль. партій (зокрема при виборах до парляменту і сойму) проти зростаючого укр. нар. руху. В Р. Н. П. виявилися відразу два напрями: старо- і новокурсники (старорусини і русофіли), що 1909 довели Р. Н. П. до остаточного розколу на дві групи. Див. Москвофільство.


Русская Рада у Львові, див. Руська Рада.


«Русская Рада», популярний політ. двотижневик, москвофільського напряму. Виходив у Коломиї 1871 — 1912 у в-ві М. Білоуса; ред. І. Наумович (до 1880). Спершу друкувався кирилицею, з 1875 гражданкою, мовою, зближеною до нар.


«Русская Школа», пед. місячник, орган Союза Русских Учителей у Словаччині, виходив у Пряшеві 1926 — 31 «язичієм»; гол. ред. І. Тендер, з 1930 І. Пєщак.


Русский Ревізіонный Союз, централя москвофільських кооператив у Галичині, заснована 1908, об’єднувала у 1914 — 106, а у 1939 — бл. 250 кооператив (відповідні числа для укр. кооператив: РОУК — 909 і 3 455).


Русский Союз, рос. політ. орг-ція на Україні, яка постала в Києві у травні 1918 і об’єднувала різні рос. партії й групи, включаючи кадетів, нар. соціялістів, есерів і меншовиків. Офіц. метою Р. С. була оборона рос. шкільництва і культури та сприяння їх розвиткові, але насправді він домагався повернення панівного становища рос. мови й культури на Україні, а в дальшому повалення укр. державности й відбудови Росії в її дорев. кордонах.


«Русскій ВЂстникъ», закарп. русофільський і опозиційний до чехо-слов. уряду тижневик, орган Автономного Земледільського Союзу, фінансований угор. колами з Будапешту, виходив в Ужгороді 1928 — 38 «язичієм» з деяким наближенням до рос. мови; гол. ред. А. Бродій, відповідальний ред. І. Шпак; припинений 31. 10. 1938 владою Карп. України.


«Русскій Голосъ», русофільський тижневик, виходив у Едмонтоні (Канада) 1913 — 16; вид. «Русского Издательского Общества»; друкувався рос. та укр. мовами (етимологічним правописом); ред. В. Гладик, В. Черняк (з 1914).


«Русскій Голос», тижневик правого крила гал. москвофілів, виходив рос. мовою у Львові 1922 — 39; пропаґував єдність з Росією, співпрацю з рос. меншістю у Польщі і рос. білоеміґрантами.


Русскій Исполнительный Комітет, політ. орг-ція гал. москвофілів, заснована у Львові в грудні 1918. Відновив щоденник «Прикарпатская Русь» (виходив до 1920), співпрацював з укр. Міжпартійною Радою, не брав участи у виборах до поль. сойму 1922. У 1923 Р. И. К. розколовся: ліве крило заснувало совєтофільську партію «Народна Воля», консервативне крило — «Галицко-русскую Народную Організацію» з орієнтацією на підтримку поль. уряду, який віддав їм давні нар. установи Народний Дім у Львові і Ставропігійський Інститут з їхнім великим майном. І ця орг-ція 1929 поділилася на дві незначні — праву, більш угодову Русскую Аграрную Партію (РАП) і Русскую Селянскую Організацію. Вони об’єдналися знову у 1931.


«Русскій Народъ», русофільська газ. у Вінніпеґу (Канада), виходила 1914 — 19 — спочатку тижневик, 1918 — 19 неперіодично; друкувалася «язичієм», ред. В. Гладик, з 1916 Р. Саміло.


«Русскій Народный Голосъ», русофільський орган т. зв. Русского бльоку, фінансований чес. колами, виходив в Ужгороді 1934 — 38 спочатку як щоденник, пізніше два і три рази на тиждень, мовою, наближеною до рос.; відповідальний ред. Й. Камінський, Е. Недзєльський та ін.


Русскій Народный Совет, орг-ція гал. і бук. москвофілів, які евакуювалися на сх. з відступом рос. армії 1915, у Києві і Ростові над Доном. Гол. В. Дудикевич.


«Русское Слово», популярний тижневик гал. москвофілів, виходив у Львові 1890 — 1914. У 1900-их pp. опанований Русскою Народною Партією, після її розколу 1909 — старорусинами. Ред. І. Пелех.


«Русское Слово», церк.-нар. тижневик на Пряшівщині, виходив у Пряшеві 1924 — 38 язичієм; видавець І. Кізак; гол. ред. С. Ґойдич і І. Дюлай, з 1937 — Є. Гомичков. «Р. С.» відстоювало права місц. населення проти словакізації.


Рустицький Йосип (1839 — 1912), хірург, закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1861), з 1876 його доц., з 1893 — проф. Казанського, а з 1897 — Київ. ун-тів. Праці Р. (у нім. і рос. фахових журн.) присвячені вивченню поранень рогівки (1870), нагноювальних процесів у кістках, злоякісних пухлин (зокрема, пухлин твердої мозкової оболонки), питання іст. хірургії тощо.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.