[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2643-2652.]
Попередня
Головна
Наступна
Русава, р. на Подільській височині, ліва притока Дністра; довж. 78 км, сточище — 991 км². Перев. ширина річища 5-8 м.
Русалії, весняне свято, зв’язане з поминанням померлих, що його визначали у рим. календарях як rosalia, dies rosae. Звідти ж воно прищепилося у слов. й ін. народів півд.-сх. Европи. У Київ. Русі Р. злилися з подібними місц. святкуваннями, особливо поминальними, «бісовськими ігрищами», які супроводилися піснями, танцями, грою на бубнах, сопілках і гуслях. Традиція Р. збереглася в укр. нар. святкуваннях Русального тижня, починаючи від Троїцької — Клечальної неділі та Русалчиного або Мавського Великодня, що припадав у четвер Зеленого тижня (див. ЕУ 1, стор. 236). Р. відбувалися на Україні в супроводі різних обрядових дій: переодягання однієї з дівчат за русалку, вбирання вінків, оперізування перевеслом з трави чи збіжжя, походу з танцями, співання русалыних пісень тощо. Подекуди «Русальний тиждень» завершувався «проводами русалок» — прошанням русалок або «русальними розіграми», тобто закінченням гуляння і забав русалок.
«Русалка», літ.-наук. тижневик народовецької студентської громади у Львові, виходив від 1. 1. до 2. 4. 1866 замість «Мети». Крім продовження розпочатих у «Меті» праць [«Критичний огляд укр. (руської) драматичної літератури» О. Кониського], друкувалися ст. з природознавства і мовознавства І. Верхратського, О. Партацького, твори С. Воробкевича, Ф. Заревича, В. Ільницького, К. Климковича, О. Левицького і переклади. Гол. ред. С. Шехович.
«Русалка», двотижневик для жінок, виходив у Львові 1868 — 70; видавець і ред. С. Шехович; вийшли 24 чч.
«Русалка Дністровая», гал.-укр. альманах, виданий у Будапешті (1837) заходами Руської Трійці, замість приготованого 1834, але забороненого віденською цензурою (на основі опінії церк. влади у Львові) зб. «Зоря». Із 1 000 надрукованих примірників «Р. Д.» 800 сконфіскувала львівська поліція. У «Р. Д.» були вміщені «Пісні народні», записи з різних укр. земель; «Складаня» — ориґінальні твори М. Шашкевича, Я. Головацького й І. Вагилевича; «Переводи» — переклади цих же авторів з серб. нар. поезії та «Короледворського рукопису»; «Старина» — тексти нар. пісень з старих рукописів; бібліографічний огляд рукописних кн. у бібліотеці манастиря св. Онуфрія у Львові й ін. У передмові до «Р. Д.», підкреслена краса укр. нар. мови та нар. словесности і поданий список важливіших наддніпрянських літ. і фолкльорних вид. того часу. У вступній ст. до нар. пісень І. Вагилевич писав про славне минуле укр. народу, як «одного з гол. поколінь слов’янських». Своїм поворотом до нар. мови й уведеним її упорядниками правописом «Р. Д.» мала великий вплив на укр. нац. відродження і на розвиток укр. літератури в Галичині. «Р. Д.» була передрукована 1910 в Тернополі й офсетом у Києві (1950, з вступною ст. О. Білецького) та у Філядельфії (1961).
Б. К.
Русалки, мітологічні істоти, відомі гол. ч. з нар. вірувань України й Білоруси і майже невідомі в Росії та серед зах. і півд. слов’ян. Згідно з цими віруваннями, Р. ставали утоплені дівчата, також і ті, що були заручені і померли перед шлюбом, або й діти, що народилися мертвими або повмирали нехрищеними — т. зв. страдчата чи потерчата. Р. уявляли, як гарних дівчат, голих і з розпущеним волоссям або у сорочках, чи у дівочому прозорому вбранні у вінках з осоки та зілля. Взимку вони мали перебувати у ріках і в потоках, а вийшовши з них на весні, гуляли полями й лісами — до дня Петра і Павла. Особливо небезпечними були Р. у «Русальний Тиждень», коли вони приваблювали до себе перехожих, зокрема дівчат і парубків, та залоскотували їх до смерти. Щоб Р. не чинили шкоди людям і в полі, селяни влаштовували після «Русального великодня», у четвер Зеленого тижня, «проводи русалок» з окремими піснями й обрядами. Розрізняли Р. водяних, польових і ліс; останніх на Гуцульщині й Поліссі називали мавками. Р. відповідають грец. німфам, і їх культ відомий на укр. землях ще з 6 в. по Хр. Назву Р. виводять звич. від латинського визначення весняного свята «розалія» (грец. русалія). Останнім часом все більше утверджується слововивід П. Шафарика — від праслов. назви ріки — руса. Нар. вірування про Р. були улюбленими темами й сюжетами укр. літератури, особливо доби романтизму, як також у музиці й в образотворчому мистецтві. З України вони прищепилися в поль. й рос. літературі.
Б. К.
Русальні пісні, окремий рід укр. нар. обрядової пісенности з частими згадками про русалок, зустрічі з ними і їх «проводи», подекуди з мотивами веснянок: про ворожіння з голосу зозулі, звивання вінків, про милих і нелюбів тощо. Р. п. співали впродовж Русального тижня. У Р. п. помітні сліди культу русалок і «приносів» на полі, влаштовузаних для приєднання душ померлих.
Русальський Володимир (справжнє прізвище і ім’я Гевеленко Іван; 1911 — 57), журналіст і прозаїк родом з Уманщини; до 1941 ред. співр. обл. і центр. газет у Києві й ін. м. По війні на еміґрації в Австралії, де й помер. Зб. новель і оп. «Місячні ночі» (1945), «Соняшні дзвони» (1946), «Сміх Іскаріота» (1947), «Після облоги міста» (1951).
[Русальський Володимир († Аделяїда). — Виправлення. Т. 11.]
Русанов Юрій (* 1904), хірург, родом з півн. Слобожанщини; проф. (з 1965) Тернопільського Мед. Ін-ту. Праці перев. з галузі відновлюваних процесів після пошкоджень та операцій.
[Русизми. — Доповнення. Т. 11.]
Русин, назва, похідна від Русь, на визначення людини, приналежної до Руси, руського роду, засвідчена вже в договорах Олега з греками 911 (7 разів) та Ігоря 945 (6 разів) і згодом у Київ. Русі, Гал.-Волинській та Лит.-Руській державі, вживана у множині для людей руського народу (у тогочасному латинському перекладі Rutheni або Ruteni; у поль. назовництві 16 — 17 вв. rusini, rusacy). З кін. 16 в. і зокрема в Коз. державі, назву Р. заміняють на Центр. і Сх. Землях назви українець, українці (від Україна) або похідні від вживаного в 17 — 18 вв. терміну Малоросія (див. Мала Русь) назви малоросіянин, малорус, малорос. На укр. землях у межах Австро-Угорщини (Галичина. Буковина, Закарпаття) назва Р. утрималася до першої світової війни, на Закарпатті до 1944, на Пряшівщині і в укр. поселеннях у Юґославії та серед закарп. еміґрації у ЗДА тримається донині, також у звучанні руснак або у подвоєній формі русин-українець. У. «Слові о полку Ігореві» засвідчена у множині синонімна до Р. назва русичі.
«Русинъ» («Rusin»), тижневик для еміґрантів з Закарпаття в Америці, орган «Собранія Гр.-Кат. Церк. Братств»; виходив 1910 — 16 pp. у Філядельфії їй (з 1911) у Пітсбурґу укр.-словацьким жарґоном; з 1917 замість «Р.» виходить «Просвіта».
«Русинъ», напівофіц. орган губернатора Г. Жатковича, виходив двічі на тиждень в Ужгороді 1920 — 21 pp. нар. мовою, етимологічним правописом; ред. о. Т. Жаткович, А. Штефан.
[„Русинъ“, напівофіц. орган..., [виходив] 1920 — 22 pp. — Виправлення. Т. 11.]
«Русинъ», проурядовий щоденник на Закарпатті народовецького напрямку, підтримуваний чес. віцегубернатором П. Еренфельдом; виходив в Ужгороді (1923) місц. говіркою. Гол. ред. Ф. Тіхи (чех), співред. В. Ґренджа-Донський, А. Штефан, В. Шуба, А. Ворон.
Русинов Юхим (* 1905), композитор і дириґент родом з Одеси; закінчив Одеську Консерваторію (1936), дириґент оперних театрів у Дніпропетровському (1936 — 41), Красноярську (1941 — 44), Харкові (1944 — 45), Одесі (з 1945). Валети: «Три мушкетери», «Олеся», «По синьому морю», «Дюіймовочка»; твори для симфонічної оркестри: Вальс, Польонез, Еспанський танець, 4 циганські танці; для скрипки з фортепіяном: Ададжо і варіяції, сольоспіви та ін.
[Русинов Юхим (1905 — 1969, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]
Русифікація, сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення рос. нац.-політ. переваги на Україні й ін. країнах Сх. Европи, за допомогою переходу чи переведення осіб нерос. національности на рос. мову і рос. культуру й їх дальшої асиміляції. Р. зумовлена офіц. політикою рос. режимів — колись царського, а тепер сов., та обставинами, що в них перебували чи перебувають в наслідок своєї приналежности до рос. чи сов. імперії нерос. народи.
Р. здійснюється з допомогою різноманітної системи заходів, гол. таких, як навчання в рос. за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в рос. середовищі (армії, в рос. установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політ., й культ. індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх нац. групи чи середовища і від їх нац. мови й культури, позбавлення їх етнічної та нац. свідомости, накидання рос. мови як мови зв’язку й порозуміння та як т. :зв. другої мови нерос. народів.
Швидка політ. експансія Моск. (пізніше Рос.) Імперії була і є пов’язана з Р. автохтонів Сх. Европи і півн. та сер. Азії. У цьому процесі зникають малі народи і племена, а чималий їх відсоток (зокрема розпорошених) користується рос. мовою (за сов. переписом 1970 5,4% не росіян вважало рос. мову за свою рідну, а 17,3% вільно нею володіло).
Рос. Імперія притягала у свої столиці і адміністративні, пром. чи культ. центри і русифікувала найздібніші елементи ін. національностей. Це торкається також численних учених і фахівців, що прибували на працю з Зах. Европи. Захоплені політ. могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини і Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, навіть Польщі, Галичини (див. Москвофільство).
Поступова Р. України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації укр. автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709. У 1720 заборонено друкувати книжки укр. мовою, а укр. вид. ц.-слов. мовою наказано звірювати з рос. вид., «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 т. зв. Правлінню гетьманського уряду (очоленого кн. Шаховським) наказано було в таємній інструкції (див. Росія й Україна, стор. 2 604) провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних подруж. Р. України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства і зруйнування Запор. Січі. Другій Малорос. Колеґії (під проводом П. Рум’янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму Р. України, встановлюючи рос. мову як обов’язкову в школах, як вдову друкованих кн. тощо. На рос. мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. У другій пол. 18 в. введено рос. мову в діловодство укр. консисторій та зобов’язано свящ. виголошувати проповіді ц.-слов. мовою з рос. вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 про дозвіл друкувати для укр. населення букварі укр. мовою Священний Синод відхилив. Політика Р. поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після придушення поль. повстання 1830-31, також на Правобережній Україні.
Р. України посилилася у другій пол. 19 в.: Валуєвський циркуляр 1863 та Емський указ 1876 загальмували до революції 1905 укр. літ. процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження укр. мови й літератури, а під час першої світової війни укр. друк на Україні був цілком заборонений. Одночасно рос. культура й література, яка досягла великого розквіту у 19 — 20 вв., особливо впливали на духовість укр. й ін. народів, що перебували під політ. чи культ. впливами Росії. Не зважаючи на офіц. заходи й заборони, до 1917 Р. мала вплив майже виключно на міста і пром. центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки укр. суспільства (інтеліґенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом укр. нац. стихії і не втрачала зв’язку з укр. традиціями, мовою й культурою. Гол. маса населення укр. земель під Росією — селяни (вони становили 95% всього укр. населення), залишилася укр. і на неї не мали значного впливу ні школа, ні церква, тільки подекуди військ. служба.
Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням укр. державности була перервана окупацією України сов. військом у 1919 — 20. Встановлення сов. влади відновило панівне становище росіян на Україні, що виявилося зокрема у пануванні рос. мови. Рос. мовою було ведено діловодство партійних і держ. установ; нею ж друкувалася більшість офіц. органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919 — 23 за мовою була перев. рос. Розпочата на підставі постанови XII З’їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Нар. Комісарів УССР від 27. 7. 1923 українізація шкільно-виховних і культ.-осв. установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УССР від 1. 8. 1923 на держ. апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіц. проти будь-яких «спроб утворити для рос. культури на Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19. 4. 1927, вирішив «визнати за рос. мовою особливе значення». У наступні pp., зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з’їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932 — 33 українізацію замінив гострий протиукр і одночасно русифікаційний курс. Культ., держ. або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з гол. ініціяторів українізаційного руху, нарком освіти УССР у 1927 — 33 М. Скрипник — поповнив самогубство. Була припинена українізація (незначна) на Кубані та на ін. укр. територіях в РСФСР, і посилалася Р. українців поза межами УССР
Порівняно з Р. царського часу теперішня сов. Р. охоплює всю укр. територію — адміністративну й етнічну, всі укр. прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміґрації, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім укр. населенням знизився з 95 до 52%) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Р. здійснюється з допомогою численного держ. й партійного апарату і млн поселених на Україні росіян, при активному сприянні також Рос. Правос. Церкви.
P., особливо посилена у 1940 — 50-их pp. (зокрема на приєднаних до УССР зах. укр. землях), викликала з поч. 1960-их pp. рух опору, що охопив певні кола укр. інтеліґенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести укр. мовою навчання в усіх вищих і сер. спеціяльних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перейти на укр. діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УССР, ун-тів і в-в укр. мовою, а також укр. кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УССР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм Р.» (І. Дзюба). Рос. мовою ведуться тепер усі справи партійного, держ. і гром. життя, всі галузі госп. життя та їхнє діловодство, вища, сер. техн. і проф. освіта. У Києві та ін. більших м. України школи з укр. мовою навчання нечисленні, і в них навчається яких 20% дітей. Такий же стан у культ.-осв. роботі. Одним з гол. чинників Р. залишається й надалі сов. армія.
Особливу увагу в процесі Р. звернено на нар. освіту. Якщо йдеться про заг.-осв. (початкові й сер.) школи, то в УССР ч. учнів у школах з рос. і укр. мовою навчання змінилося у 1951 — 62 pp. так:
Роки |
Укр. школи у тис. |
у% |
Рос. школи у тис. |
у% |
1951-52 1955-56 1961-62 |
5 551 3 846 4 170 |
81,3 72,8 64,5 |
1 207 1 392 2 000 |
17,7 26,3 30,9 |
Отже, за 10 pp. відсоток учнів в укр. школах зменшився на 16,9, у рос. школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8% всього населення, росіяни — 16,9). Дані за останні 12 pp. не опубліковані. Зокрема Р. зазнавали укр. учні по більших м. УССР, бо більшість їх вчилася у рос. школах. Кількість учнів укр. і рос. шкіл у деяких м., згідно з статистикою Мін-ва Освіти УССР (за даними І. Коляски), у 1958 — 59 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):
Міста |
Укр. школи у тис. |
у% |
Рос. школи у тис. |
у% |
Київ Харків Одеса Дніпропетровське Донецьке Ворошиловград Івано-Франківське |
22,5 9,9 4,7 11,1 0,9 1,5 2,7 |
26,8 (66) 4,1 (49) 8,1 (40) 17,4 (58) 1,2 (38) 6,5(44) 39,4 (66) |
61,2 68,8 53,0 52,3 76,3 21,7 4,1 |
73,1 95,1 91,9 82,6 98,8 93,5 60,6 |
Майже цілковито зрусифіковано проф.-техн. школи і сер. спеціяльні навчальні заклади, за винятком культ.-осв. і пед. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В ун-тах Дніпропетровського, Одеси, Харкова й Донецького виклади відбуваються рос. мовою, за винятком катедр укр. мови й літератури; в ін. ун-тах (Київ., Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) укр. мови дотримується частина викладачів на фак. суспільних наук. Всі інші вузи УССР: політехн., пром., мед., торг., с.-г. та екон. цілком зрусифіковані, за винятком деяких у зах. обл. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та заг. кількість науковців в УССР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СССР в 1972 — 73 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 укр. науковців в СССР у 1960 тільки 63,6% працювали на Україні, решта 36,4% поза її межами. До того ж, з 22 523 науковців на Україні у 1860 тільки 48.3% становили українці, решта росіяни й ін. національності.
Р. в УССР унаочнюють також числа про наук. вид. продукцію. З усіх 472, назв наук. записок, праць, збірників й ін. серійних вид., опублікованих у 1966 — 67, 386 (81,8%) були надруковані рос. і лише 80 (17,0%) укр. мовою. З усіх 1 512 назв видань, які появилися у в-ві АН УССР 1968, 1 211 (80,1%) були надруковані рос. і 276 (16,6%) укр. мовою; укр. мова переважала тільки у вид. Секції суспільних наук: 146 укр. і 92 рос. мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх 3 секціях АН УССР були друковані виключно рос. мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у вид. АН УССР, виявилося й у книжковій продукції університетських в-в УССР.
Перевагу рос. видань виявляє також заг. вид. продукція в УССР. Кількість виданих в УССР книжок і брошур укр. мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, рос. — з 4 416 до 4 403; журн. укр. мовою збільшилося з 51 у 1961 до 63 в 1973, рос. мовою з 26 до 41. Серійних вид. в УССР було 1973 131 укр. і 269 рос. мовою, газ. — 802 укр. і 427 рос. (див. Преса). Тому що в УССР масово кольпортується і навіть передруковується рос. преса, видавана у Москві, газ. й журн. (рос. мовою поширені значно більше, ніж укр.
Р. УССР і дискримінація її супроти РСФСР наявна також в ін. ділянках культури. Кількість укр. книжок у масових бібліотеках УССР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20% (в усіх переважали рос. кн.), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РСФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УССР рос. мовою, або з рос., передаваних з РСФСР. Пам’ятки укр. історії їй культури нищаться або відсуваються на задній плян, натомість плекаються й популяризуються рос. Р. Укр. мови здійснюється шляхом зближення літ. мови й наук. та техн. термінології й лексики з рос. (див. Рос.-укр. мовні зв’язки).
Панівна в сучасній сов. політиці настанова, що тільки за допомогою рос. мови сов. громадяни можуть користатися з скарбів не лише рос., але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх нерос. мов в СССР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.
Р. в УССР, зумовлена колоніяльною політикою Росії й СССР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількости росіян на Україні, зокрема з 1945 (див. Нац. склад людности укр. земель і Росіяни на Україні). Одночасно збільшується й мовна Р. українців і нац. меншостей. У 1926 рос. мову за свою рідну визнало в УССР 4,5% усіх українців (5,2% всіх неросіян), у 1959 — 6,5% (7,7%), 1970 — 8,5% (11,1%). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 мля (11,9% всього населення УССР) у 1926 до 10,2 млн (24,4%) у 1959 і 13,3 млн (31,6%) у 1970.
Поширення рос. мови видно також з даних про другу мову, яка не є) рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн меш. УССР назвало рос. мову як таку другу мову (укр. мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Тепер поширення обох гол. мов в УССР таке: укр. мозою (як рідною і другою) володіє 37,1 млн осіб (79% всього населення), рос. мовою — 26,8 млн (57%).
Поширення рос. мови зокрема характеристичне для міськ. населення УССР, серед якого росіяни становили 30,2% (українці 63,5%). Рос. мову вважало за рідну 45,1% (укр. 53,1%), а крім того, добре володіло рос. мовою 32,6% (укр. — 9,8%); тобто рос. мови не знало тільки 7,4% міськ. населення, укр. — 30,6%.
Найбільше мовно зрусифіковані ті обл. й р-ни, у яких росіяни становлять великий відсоток. Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3% всього населення, а рос. мову вважають за рідну 82,3% всього населення, (у тому ч. 41,0% українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0%, 68,5% і 26,5%); Дніпровський пром. р-н (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська обл. (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).
Значно сильніше Р. зазнали ті частини СССР, які відокремлено від укр. етнічної території та приєднано до РСФСР: Півн. Слобожанщина (півд. частини теперішніх обл. — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської обл.) та зах. Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км² з (1926) 5 093 000 населення, у тому ч. 3 357 000 українців (66,0% усіх). Ці землі — це єдина в СССР велика суцільна нерос. територія, яку включено безпосередньо до РСФСР, навіть без прав автономної респ. чи автономної обл.; на ній українці не мають жадних нац. прав: нема укр. шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив укр. друкованого слова з УССР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9% всього населення (за мовою ледве 2%). Докладніші числа українців є лише для цілих обл.: Бєлгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна ч. українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2%), 1970 — 534 (3,9%); ч. осіб, які подали укр. мову, як свою рідну: 1926 — 3 040 (26,2%), 1959 — 183 (1,5%), 1970 — 180 (1,3%).
Цілковитої P., згідно з переписами, зазнали українці на мішаному укр.-рос. Сх. Передкавказзі — 163 400 км² з (1926) 3 500 000 меш., у тому ч. 1 170 000 українців (33,4%); 1970 — лише 50 000 українців або 2,3%. На Надволжі й на Уралі ч. українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540 000 у 1970.
На території Азійської частини СССР, що до неї укр. людність постійно іміґрувала, українці зазнали таких змін (у тис): 1926 — 2138, 1959 — 2 209, 1970 — 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, ч. осіб укр. походження в Азії становить 8 — 9 млн.
Можна припускати, що Р. українців в СССР за межами УССР не пішла так далеко, як подають переписи, але безперечно вона значно посунена, і великі простори кол. етнічних укр. земель тепер мають рос. більшість населення.
Одною з важливих метод Р. є примусове чи добровільне переселення українців на суто рос. землі, на далеку Північ (докладніше див. Росія) і до нерос. респ. й переміщуваная тамтешньої людности на Україну. Напр., 1970 у надбалтицьких респ. (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УССР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть порозуміватися з своїм оточенням лише за допомогою рос. мови, і цим сприяють дальшому поширенню Р.
Позбавлені укр. шкіл, преси, книжкових вид., театру, радіо й телебачення укр. мовою, українці поза межами УССР все численніше русифікуються, приймаючи рос. мову як свою рідну чи як мову порозуміння.
Опоненти або противники Р. і навіть її критики зазнають адміністративних і суд. репресій: звільнення з праці, ув’язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.
Гол. метою P. є створення єдиного т. зв. «совєтського народу» з рос. мовою й культурою. Ініціяторами й пропаґаторами Р. в УССР стають також партійні й сов. діячі укр. роду, що, керуючись мотивами кар’єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу (І. Кравцев, В. Маланчук, І. Білодід, А. Скаба та ін.).
Література: (Вовк Ф.) Порабощаемый народ. Л. 1895; Михайленко (Лозинський) М. Росія й Україна. Відень 1915, Савченко Ф. Заборона українства. К. 1930 (передрук, Мюнхен 1970); Соловей Д. Винищення українства — основна мета Росії у війні 1914 р. Вінніпеґ 1963; Дзюба І. Інтернаціоналізм чи русифікація? Мюнхен 1968; Від українізації до русифікації. Інформаційний бюлетень ЗП УГВР, ч. I. Нью-Йорк 1970; Колиска І. Освіта в Радянській Україні. Дослідження дискримінації і русифікації. Торонто 1970; Кубійович В. Нац. склад населення УРСР за переписом 1970. ж. Сучасність, ч. 9. Мюнхен 1971; Кошелівець І. Микола Скрипник. Мюнхен 1972; Кравців Б. Проґресування русифікації в Укр. РСР. ж. Сучасність, ч. 10. Мюнхен 1972; Итоги всесоюзной переписи населення 1970 г. т. IV. Национальный состав... М. 1973; Hunczak T. (ed.) Russian Imperialism from Ivan the Great to the Revolution. Нью-Брунсвік 1974; Silver B. Social Mobilization and the Russificalion of the Soviet Nationalities. American Political Science Review, LXVIII March 1974; Етноцид українців в СССР. Укр. Вісник ч. 7 — 8. Париж — Балтимора — Торонто 1975.
Б. Кравців, В. Кубійович
«Руска Рада», популярний двотижневик, згодом тижневик, виходив у Чернівцях 1898 — 1908 заходами С. Смаль-Стоцького; видання Т-ва Руська Рада, ред. І. Созанський.
«Руска Хата», бук. альманах на 1877; уклав Данило Млака (С. Воробкевич) у Чернівцях, друковано у Львові. В. «Р. Х.» взяли участь: С. і Г. Воробкевичі, Ю. Федькович, К. Устиянович, Ганна Барвінок, П. Куліш (ст. про Гал. Русь під час коз. воєн) та ін.
«Руска Хата», «ілюстрована чесопись літератури, штуки і сучасного життя». Літ. ж., орган т. зв. «модерністів», виходив двічі на місяць у Львові в 1905 (чч. 124) і 1906 (ч. 1). Видавець і ред. Д. Сембратович і Я. Небиловець. У «Р. X.» співпрацювали молодомузці В. Бирчак, П. Карманський, Б. Лепкий, О. Луцький, В. Пачовський, О. Шпитко, М. Яцків; з ін. В. Будзиновський, О. Коваленко, М. Павлик (опублікував листування М. Драгоманова з Н. Кобринською). У 10 — 18 чч. був надрукований есей М. Міхновського «Spirillum patricianum ukrainophilicum».
Руска Школа, укр. пед. т-во на Буковині. Див. Українська Школа.
«Руска Школа», пед. журн., вид. Т-ва Руска Школа, виходив у Чернівцях 1888 та 1891; ред. С. Смаль-Стоцький.
Руске Народне Просвитне Дружство (звич. назва «Просвіта»), просвітнє т-во бачвансько-срімських русинів, засноване 2. 7. 1919 у Новому Саді заходами свящ., учителів та селян після угор. окупації і переходу Бачки до складу Юґославії, що дозволила на укр. гром. працю. Серед діячів Р. Н. П. Д. були свящ.: Ю. Біндас, М. Мудри, єп. Д. Нараді, о. Г. Костельник; учителі: М. Поливка, М. Няраді, О. Фа; студенти: І. Крайцар, М. Винай, О. Костельник та ін. Р. Н. П. Д. мало філії (1941 — 14) у всіх майже місцевостях Бачки і Сріму, у яких жили українці, з читальнями, хорами, театральними гуртками тощо. Жвава була вид. діяльність: «Руски Календар» (1921 — 41), газ.-тижневик «Руски Новини» (1924 — 41), «Рідне Слово» (1931 — 41), «Думка» (1936 — 41), і місячник для дітей «Наша Заградка» (1936 — 41), понад 100 кн. популярного змісту. З 1936 Р. Н. П. Д. мало власну друкарню в Руському Керестурі; підтримувало жваві зв’язки з т-вами «Просвіта» у Львові та Ужгороді.
Під угорською окупацією Бачки 1941 Р. Н. П. Д. було заборонене, а після її повернення до Юґославії (1944) не відновлене. Його ролю у деякій мірі продовжував «Одбор за культ.-просвітну роботу Русінох» :при Союзі культ.-осв. т-в Автономної Обл. Войводіни (1952 ліквідований).
«Руске Слово», тижневик, що виходить у Бачці (з 1945 в Руському Карестурі, з 1967 — у Новому Саді) бачвансько-срімським діялектом, з сторінкою укр. літ. мовою; має місячний додаток «Литературне Слово». «Р. С.» орган Соц. Союзу роб. народу Войводіни. Ред.: С. Чакан, Е. Джуня, Л. Такач, Ю. Варґа, Ю. Латяк і М. Москаль.
«Руский Амвон», проповідницький журн. для укр. кат. свящ. у Галичині, виходив 1896 — 1905 у Львові.
«Руский Селянин», популярна політ.-осв. і госп. газ., виходила у Львові 1903 — 06 pp., спершу два, пізніше три рази на місяць; ред. Ж. Гольоб і В. Дем’янчук.
«Руски Новини», тижневик для бачвансько-срімських українців у Юґославії, вид. Руского Народного Просвитного Дружства. Видавався бачванською говіркою 1924 — 41 у Новому Саді (ред. о. Ю. Павич), Пишкоревцях і Руському Керестурі (ред. о. М. Фірак), наклад 2 000 примірників.
«Рускій Сіонъ», також «Галицкій Сіонъ», див. «Сіонъ Рускій».
«Руслан», христ.-суспільний щоденник, консервативного народовецького напряму, орган заснованого О. Барвінським і А. Вахнянином 1896 Кат. Русько-Нар. Союзу, що був перейменований у 1911 на Христ.-Суспільну Партію. Виходив у Львові у 1897 — 1914 під керівництвом О. Барвінського. Ред. «Р.» були Т. Барановський (1897), С. Кульчицький (1897 — 98), Л. Лопатинський (1898 — 1907), С. Ґорук (1907 — 14), В. Барвінський (1914). У «Р.» співпрацювали визначні зах.-укр. літ. і гром. діячі, серед них: У. Кравченко, А. Крушельницький, Б. Лепкий, О. Маковей, К. Студинський. В. Щурат, а з підрос. України: О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький.
Руслиця (Elatine L.), рід водяних дрібних однорічних рослин, з родини руслицюватих. На Україні — 3 види, що ростуть по мілких озерах, стоячих водоймищах, на болотах та в подах тощо; Р. — водяний перець (E. hydropiper L. = E. Schkuhriana Hayne); P. кільчаста (E. alsinastrum L.) — здебільша по ріках Дніпру та Дінцю, зрідка по Дністру; Р. угор. (E. Hungarica Moeszi), дрібна рослина (лише на півд. в подах).
Руснак Василь (* 1899), студентський і гром.-політ. діяч Буковини, адвокат у Чернівцях, лідер соц.-дем. партії на Буковині у 1920-их і 30-их pp. Тепер живе в Румунії. Співавтор рум.-укр. і укр.-рум. словників (Букарешт, 1963 і 1964).
[Руснак Василь (1899, Неполоківці, Кіцманський пов., Буковина — 1981, Букарешт). — Виправлення. Т. 11.]
Руснак Денис (1901 — 52), співак-тенор, брат Ореста Р. (див.). Закінчив муз. школу в Чернівцях і згодом там дириґував хорами та виступав з власними концертами, виконуючи сольоспіви М. Лисенка, Д. Січинського, Я. Степового й ін. З 1936 жив в Америці.
Руснак Орест (1895 — 1960), оперовий співак-тенор, родом з с. Дубівець на Буковині. 1923 закінчив Празьку Консерваторію в клясі Е. Фукса, пізніше студіював у Міляні. З 1924 соліст оперних театрів у Кеніґсберзі, Хемніці, Ґраці і кілька років у Мюнхені (під псевд. Ґерлях; ґастролював у Берліні, Ляйпціґу, Відні і на Україні (у Харківській опері, 1928); з концертами об’їздив низку міст УССР і Зах. України. Гол. партії: Каварадоссі і Рудольфо («Тоска» і «Богема» Дж. Пуччіні), Арнольд («Вільгельм Телль» Дж.-А. Россіні), Манріко («Трубадур» Дж. Верді), Ліонель («Марта» Ф. Фльотова) та ін. Р. визначний виконавець пісень М. Лисенка та ін. укр. композиторів. Див. монографію І. М. Новосівського «Орест Руснак — життєвий шлях оперного співака». Нью-Йорк 1971.
[Руснак Орест († Мюнхен), 1924 закінчив Празьку Консерваторію; у 1929 — 30 виступав в УССР (Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Миколаїв, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]
Русов Михайло (1876 — 1909), політ. діяч, син Олександра і Софії Р. (див.), драгоманівець і прихильник еволюційного соціялізму. Активний діяч укр.-студентської громади в Харкова (1897 — 1900), ініціятор і один з засновників РУП, діяч УСДРП; співр. закордонних журн. РУП «Гасло» і «Селянин». Ст. на політ. теми, з етнографії, географії та археології.
[Русов Михайло (* Олешня, Городнянський пов., Чернігівська губ. — † Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Русов Олександер (7. 2. 1847 — 8. 10. 1915), визначний земський статистик, етнограф, фолкльорист і гром. діяч рос. походження. Нар. в Києві. Під час навчання в Київ. Ун-ті був чл. Старої Громади, до якої його ввів М. Драгоманов. По закінченні іст.-філос. фак. (1868) кілька pp. був учителем гімназії в Києві; після відкриття Півд.-зах. відділу Геогр. Т-ва став його активним чл.; 1874 Р. брав участь у підготовці перепису населення Києва. Кілька разів виїздив на студії за кордон; під час перебування з Празі 1875 — 76 видрукував перше повніше вид. Шевченкового «Кобзаря» (2 тт.), з якого рос. цензура пропустила тільки перший том. Разом з П. Черемиським, В. Варзаром і О. Шликевичем організував земську статистику на Чернігівщині, яка дала поч. т. зв. Чернігівській земській статистиці і залишила глибокий слід в історії статистичної думки. 1878 — 80 Р. працював у Ніженському пов. земстві, 1882 — 92 очолював оціночно-статистичну роботу в Херсонській і Харківській губ.; 1893 — 98 розробив екон. балянс Чернігівської губ.; 1899-1902 — завідував Статистичним бюром Полтавської губ.; провадив описи пов. і міст, організував подвірний перепис Полтавської губ. Після примусового виселення з Полтави 1902 переїхав до Петербурґу, де працював у страховому т-ві «Надежда». 1909 повернувся на Україну і викладав статистику в Київ. Комерційному Ін-ті; помер у Саратові, куди був евакуйований під час першої світової війни Комерційний Ін-т.
P. — автор бл. 40 наук. праць і численних ст., серед них в «КСт.» і «Украинской Жизни». З екон. статистичних праць Р. найважливіші: «Русские тракты в конце 17 и начале 18 веков» (1876), «Нежинский уезд» (1879), «Харьков по переписи 1893 г.» (1893), «Описание Черниговской губернии» (2 тт.; 1898 — 99), «Днепр в конце 18 в.», «Статистика украинского населення Европейской России» (в кн. «Украинской народ в его прошлом и настоящем», 1914); праці про Херсонський пав., про нар. освіту в Херсонській губ., про Воздвиженський ярмарок у Чернігові та ін. З укр. фолкльористики Р. написав розвідку про Вересая («Остап Вересай и исполняемые им думы и пеони» (1874), торбаністів (1892), колядки (1907) й ін. Р. написав також працю про діяльність М. Лисенка («КСт.», 1903). Своєю геогр.-експедиційною методою статистичних дослідів Р. створив школу дослідників; він спричинився до орг-ції кооперації і гром. аґрономії.
Русов Юрій (1895 — 1962), біолот й іхтіолог родом з Харкова, син Олександра й Софії (див.); д. чл. НТШ. Вищу освіту здобув у Києві й Відні, з 1920-их pp. лектор, згодом доц. укр. вищих шкіл у Чехо-Словаччині, 1930 — 41 дир. Секції Рибальства у Нац. Зоотехн. Ін-ті в Букарешті; з 1947 наук. співр. ун-ту в Монтреалі і співр. його Досл. Станції у Нац. Парку Монт-Тамблан. Бл. 30 наук. праць і ст. з галузі іхтіології, у тому ч.: «Опис колекції риб з р-ну Кам’янця Подільського» (1929), «Рибальство в дельті Дунаю» (1929) та ін. «Душа народу і дух нації» (1948); ст. на філос.-літ. теми в укр. періодичних вид.
[Русов Юрій (1895 — 1961, бл. Монтреалю, Канада). — Виправлення. Т. 11.]
Русова (уроджена Ліндфорс) Софія (18. 2. 1856 — 5. 2. 1940), педагог і гром. діячка, одна з піонерок укр. жін. руху, дружина Олександра P., нар. в садибі Олешні на Чернігівщині у фраяц.-швед. родині. З 9 років жила у Києві, де закінчила гімназію і увійшла в укр. патріотичне середовище Лисенків-Старицьких. З 1871, разом з сестрою Марією, вела в Києві перший дитячий садок і позашкільну освіту для дорослих. 1874 — 76 у Петербурзі була діяльна в укр. земляцтві, допомагала чоловікові в. підготові повного «Кобзаря» Т. Шевченка для вид. у Празі 1876. Згодом на хуторі б. Борони працювала як повитуха й вела культ.-осв. роботу. З 1879 вчителювала в Олешні. Ув’язнена 1881 за зв’язки з рос. рев. колами і відтоді постійно перебувала під поліційним наглядом. Часто переслідувана, міняла місце перебування, проте всюди включалася у гром. роботу (в Київ. Громаді, Одеській Укр. Громаді, Харківському Обществі Грамотности, була гол. Нац. Комітету Учителів та ін.), влаштовувала прилюдні нар. читання, організувала таємні школи. З 1909 Р. — викладач і проф. на Вищих Жін. Курсах А. Жекуліної та у Фребелівському Пед. Ін-ті в Києві; співзасновниця і співр. пед. ж. «Світло» (1910 — 14), 1917 — чл. Укр. Центр. Ради, в Мін-ві Освіти (за гетьманату) очолювала департамент дошкільної та позашкільної освіти, активна у дерусифікації шкіл, у влаштовуванні курсів українознавства, підготові укр. шкільних підручників і в укладанні пляну й програми єдиної діяльної (трудової) школи, яка мала мати нац. характер і базуватися на теорії Кершенштайнера (держ.-гром. виховання). 1920 Р. — лектор педагогіки Кам’янець — Подільського Ун-ту і гол. Укр. Нац. Жін. Ради (до 1938). З 1922 на еміґрації, з 1923 у Празі, проф. педагогіки Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова.
Р. співр. численних наук. і популярних журн. — укр. і рос., автор праць гол. з пед. питань (зокрема дошкільного виховання), але також з літ. і мистецтва. Важливіші праці: «Дошкільне виховання», «Перша читанка для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл», «Методика колективного читання» (всі 1918 — 19), «Єдина діяльна (трудова) школа» (1923), «Теорія і практика дошкільного виховання» (1924), «Дидактика» (1930), «Сучасні течії в новій педагогіці» (1932), «Роля жінки в дошкільному вихованні» (1934), «Дещо про дефективних дітей» (1935), «Моральні завдання сучасної школи» (1938) підручники з географії і франц. мови; спогади («Мої спомини», 1939), «Наші визначні жінки» (1934; друге вид. 1945). Р. дала огляд укр. літератури в «Истории России в 19 в.» (т. 4, 1908), зокрема огляд творчости Г. Квітки-Основ’яненка, досліджувала драматичну творчість С. Черкасенка, О. Олеся та ін., музику М. Лисенка та дитячу літературу.
[Русова (уроджена Ліндфорс) Софія († Прага). — Виправлення. Т. 11.]
Література: Дорошенко Н. Софія Русова як педагог, у ж. Шлях виховання і навчання. Л. 1936; Лукачова О. Софія Русова, у ж. Наша Школа. Ужгород 1936; Ярема Я. Софія Федорівна Ліндфорс-Русова, у ж. Промінь, ч. 11 — 12. Вінніпеґ 1970.
Л. Бурачинська
«Русска Правда», популярний місячник, виходив у Відні 1888 — 92 (з 1889 двотижневик), видаваний москвофільськими бук. діячами; видавець і ред. Г. Купчанко, пізніше К. Козаркевич (1891 — 92). Вийшло 68 чч.; у 1893 «Р. П.» замінила «Православная Буковина».
«Русская Беседа», рос. ж., орган слов’янофілів, виходив у Москві 1856 — 60. З укр. письм. в «Р. Б.» друкувалися рос. мовою П. Куліш («Чорна Рада. Хроніка 1663 року», 1857), Марко Вовчок (оп. з рос. нар. побуту, 1858) і Т. Шевченко (в ориґіналі або в перекладах).
«Русская Беседа», журн. у Петербурзі, видаваний 1895 — 96 для підтримки москвофільського руху в Галичині. У 1894 виходив п. н. «Галицко-Русский Вестник». У «Р. Б.» співробітничали І. Гушалевич, Ю. Яворський та ін.
«Русская Воля», популярний політ.-осв. і екон. двотижневик, виходив 1906 — 11 у Тернополі, Перемишлі (1908 — 09) і Золочеві (1910); видавці Т. Процик і М. Матвійков; ред. А. Стельмах, М. Різничок, М. Крупа.
«Русская Земля», москвофільський тижневик, орган філії чес. нац.-соц. партії на Закарпатті, виходив в Ужгороді 1919 — 38 pp.; ред. Д. Вислоцький, В. Ничай (1919 — 20), А. Гагатко, І. Цурканович (1922 — 23 і з 1925), Д. Симулик та ін.
Русская Народная Партія, перша суто політ. орг-ція гал. москвофілів, постала 1900 з ініціятиви Руської Ради. Вона мала підтримку з боку намісника і поль. партій (зокрема при виборах до парляменту і сойму) проти зростаючого укр. нар. руху. В Р. Н. П. виявилися відразу два напрями: старо- і новокурсники (старорусини і русофіли), що 1909 довели Р. Н. П. до остаточного розколу на дві групи. Див. Москвофільство.
Русская Рада у Львові, див. Руська Рада.
«Русская Рада», популярний політ. двотижневик, москвофільського напряму. Виходив у Коломиї 1871 — 1912 у в-ві М. Білоуса; ред. І. Наумович (до 1880). Спершу друкувався кирилицею, з 1875 гражданкою, мовою, зближеною до нар.
«Русская Школа», пед. місячник, орган Союза Русских Учителей у Словаччині, виходив у Пряшеві 1926 — 31 «язичієм»; гол. ред. І. Тендер, з 1930 І. Пєщак.
Русский Ревізіонный Союз, централя москвофільських кооператив у Галичині, заснована 1908, об’єднувала у 1914 — 106, а у 1939 — бл. 250 кооператив (відповідні числа для укр. кооператив: РОУК — 909 і 3 455).
Русский Союз, рос. політ. орг-ція на Україні, яка постала в Києві у травні 1918 і об’єднувала різні рос. партії й групи, включаючи кадетів, нар. соціялістів, есерів і меншовиків. Офіц. метою Р. С. була оборона рос. шкільництва і культури та сприяння їх розвиткові, але насправді він домагався повернення панівного становища рос. мови й культури на Україні, а в дальшому повалення укр. державности й відбудови Росії в її дорев. кордонах.
«Русскій ВЂстникъ», закарп. русофільський і опозиційний до чехо-слов. уряду тижневик, орган Автономного Земледільського Союзу, фінансований угор. колами з Будапешту, виходив в Ужгороді 1928 — 38 «язичієм» з деяким наближенням до рос. мови; гол. ред. А. Бродій, відповідальний ред. І. Шпак; припинений 31. 10. 1938 владою Карп. України.
«Русскій Голосъ», русофільський тижневик, виходив у Едмонтоні (Канада) 1913 — 16; вид. «Русского Издательского Общества»; друкувався рос. та укр. мовами (етимологічним правописом); ред. В. Гладик, В. Черняк (з 1914).
«Русскій Голос», тижневик правого крила гал. москвофілів, виходив рос. мовою у Львові 1922 — 39; пропаґував єдність з Росією, співпрацю з рос. меншістю у Польщі і рос. білоеміґрантами.
Русскій Исполнительный Комітет, політ. орг-ція гал. москвофілів, заснована у Львові в грудні 1918. Відновив щоденник «Прикарпатская Русь» (виходив до 1920), співпрацював з укр. Міжпартійною Радою, не брав участи у виборах до поль. сойму 1922. У 1923 Р. И. К. розколовся: ліве крило заснувало совєтофільську партію «Народна Воля», консервативне крило — «Галицко-русскую Народную Організацію» з орієнтацією на підтримку поль. уряду, який віддав їм давні нар. установи Народний Дім у Львові і Ставропігійський Інститут з їхнім великим майном. І ця орг-ція 1929 поділилася на дві незначні — праву, більш угодову Русскую Аграрную Партію (РАП) і Русскую Селянскую Організацію. Вони об’єдналися знову у 1931.
«Русскій Народъ», русофільська газ. у Вінніпеґу (Канада), виходила 1914 — 19 — спочатку тижневик, 1918 — 19 неперіодично; друкувалася «язичієм», ред. В. Гладик, з 1916 Р. Саміло.
«Русскій Народный Голосъ», русофільський орган т. зв. Русского бльоку, фінансований чес. колами, виходив в Ужгороді 1934 — 38 спочатку як щоденник, пізніше два і три рази на тиждень, мовою, наближеною до рос.; відповідальний ред. Й. Камінський, Е. Недзєльський та ін.
Русскій Народный Совет, орг-ція гал. і бук. москвофілів, які евакуювалися на сх. з відступом рос. армії 1915, у Києві і Ростові над Доном. Гол. В. Дудикевич.
«Русское Слово», популярний тижневик гал. москвофілів, виходив у Львові 1890 — 1914. У 1900-их pp. опанований Русскою Народною Партією, після її розколу 1909 — старорусинами. Ред. І. Пелех.
«Русское Слово», церк.-нар. тижневик на Пряшівщині, виходив у Пряшеві 1924 — 38 язичієм; видавець І. Кізак; гол. ред. С. Ґойдич і І. Дюлай, з 1937 — Є. Гомичков. «Р. С.» відстоювало права місц. населення проти словакізації.
Рустицький Йосип (1839 — 1912), хірург, закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1861), з 1876 його доц., з 1893 — проф. Казанського, а з 1897 — Київ. ун-тів. Праці Р. (у нім. і рос. фахових журн.) присвячені вивченню поранень рогівки (1870), нагноювальних процесів у кістках, злоякісних пухлин (зокрема, пухлин твердої мозкової оболонки), питання іст. хірургії тощо.