[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2692-2704.]

Попередня     Головна     Наступна





Сак Людмила (* 1910), мистецтвознавець, нар. в Бейруті (Ліван). Закінчила Київ. Художній Ін-т (1930), з 1946 викладач у ньому і з 1966 — доц. мистецтвознавства. Праці з укр. та зах.-евр. мистецтва: «Про композицію в скульптурі» (1959), «Скульптура» (1960; обидві у співавторстві з М. Гельманом), «Сучасне образотворче мистецтво капіталістичних країн» (1961; у співавторстві з Л. Логвинською); кн. «Фламандський живопис XVII ст.» (1970), «Мистецтво скульптури» (1971); співр. «УРЕ» (1959 — 64) з питань зах.-евр. мистецтва, автор розділу «Укр. радянська скульптура 1934 — 41 pp.» в «Історії укр. мистецтва», т. 5 (1967) та ін.

[Сак Людмила (1910 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Саки (VIII — 14), м., положене в півн.-зах. частині Крим. низовини, на березі солоного Сакського оз., р. ц. Крим. обл., 25 800 меш. (1971). Хем. зав., харч. пром-сть; краєзнавчий музей., С. — грязьовий курорт. Основні лікувальні засоби — мулова мінеральна грязь, висококонцентрована хлориднонатрієво-магнієва ропа оз., мінеральне джерело (використовують при шлунково-кишкових захворюваннях). Показання: захворювання суглобів, нервової системи, гінекологічні захворювання. Сезон — цілий рік. С. виникли як курортне селище на поч. 19 в.


Сакович Ірина (* 1926), мистець-декоратор і мистецтвознавець родом з Слуцьку. Закінчила Моск. ін-т прикладного і декоративного мистецтва (1952), працює в галузі майоліки і порцеляни. Авторка розділів «Кераміка» і «Скло» в «Історії укр. мистецтва» (т. 6, 1968), «Творче використання нар. традицій у сучасному укр. художньому склі», «Нар. традиції в сучасній укр. художній кераміці» (у зб. «Укр. мистецтвознавство»; кн. 2, 3, 1968 — 69), кн. «Нар. керамічна скульптура Радянської України» (1970), ст. в ж. на мист. теми.


Сакович Касіян Каліст (1578 — 1647), церк. діяч і писым.-полеміст, нар. у священичій родині у Потиличі к. Рави, вчився у Замості, Любліні й у Краківській Академії та був виховником Адама Киселя. 1620 — 24, бувши ченцем, став ректором Київ. Братської школи; перейшовши до Любліна 1625, приступив до з’єднаної Церкви і став архимандритом у Дубному 1626 — 39, а наступного р. перейшов на латинський обряд і вступив до ченців-авґустиніянів у Кракові. С. був обдарований визначним письменницьким хистом. Перший твір з філософ. тематикою «Проблеми» видрукував поль. мовою у Кракові 1620, 1622 у Києві видав написані тодішньою книжною «руською» мовою «ВЂршЂ на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного....» за зразками силабічної бароккової поезії. З ін. його писань найважливіші: «Kalendarz stary... і responzy na zarzuty starokalendarzan» (1642) та «Epanorthosis albo Perspektywa...» (1642) з полемічним наставленням проти юліянського календаря і проти літургійних обрядів тодішньої правос. і уніятської Церкви, що не залишилися без відповіді з боку правос. — Петра Могили («Litos albo kamień...», 1644) і уніятів — Пахомія Войни-Оранського та Івана Дубовича.

[Сакович Касіян Каліст, м. б. Касіян (світське ім’я Каліст) (бл. 1578 — 1647, Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Саксаганський (псевд. Тобілевича) Панас (15. 5. 1859 — 17. 9. 1940), визначний актор, режисер і педагог школи М. Кропивницького, корифей укр. побутового театру, брат І. Карпенка-Карого, М. Садовської-Барілотті та М. Садовського, найбільш мист. обдарований з родини Тобілевичів. Нар. у с. Кам’яно-Костуватому на Херсонщині. Закінчив Єлисаветградське реальне училище (1877), сценічну діяльність розпочав у Єлисаветграді в аматорському гуртку під орудою М. Кропивницького, з 1883 на проф. сцені в трупі М. Старицького, з 1885 у М. Кропивницького, з 1888 у М. Садовського, в 1890 — 98 та 1905 — 09 очолював Т-во Укр. Акторів, що між 1898 — 1905 об’єднувало корифеїв побутового театру. Впродовж 1910 — 15 ґастролював у трупах Т. Колісниченка та ін. 1915 — 16 працював у Т-ві Укр. Акторів під орудою І. Мар’яненка, з 1916 — в Т-ві Укр. Артистів. У 1918 очолював Держ. Нар. Театр, який мав завдання ставити побутовий, іст.-побутовий і клясичний репертуар. Спорадично в складі новоствореного Театру ім. М. Заньковецької, з 1926 ґастролював у різних театрах; останній раз виступав на сцені 1935. Як акторові С. притаманна реалістично-психологічна метода роботи над ролею з чіткими зовн. деталями. Він мав передусім талант коміка, гол. з сатиричним забарвленням: Возний («Наталка Полтавка» І. Котляревського), Бонавентура, Пеньонжка, Тарабанов, Харко Ледачий («Сто тисяч», «Мартин Боруля», «Суєта», «Паливода XVIII ст.» І. Карпенка-Карого), Голохвостий («За двома зайцями» М. Старицького) та ін.; у вокальному репертуарі — Карась («Запорожець за Дунаєм»). Але з немалим успіхом С. виступав і в ін. амплюа: у героїчних і трагедійних ролях. У режисерській роботі С. відзначався надзвичайною докладністю, знав усі п’єси напам’ять, на проби приходив з готовим режисерським примірником, з сумлінним простудіюванням кожної ролі у єдності акторського ансамблю. Найбільш відомий виставами драм І. Карпенка-Карого. З світового репертуару поставив «Розбійників» Й. Шіллера (грав ролю Франца Моора), «Урієль Акоста» К. Ґуцкова (Держ. Нар. Театр, 1918) та «Отелло» В. Шекспіра (Театр ім. М. Заньковецької, 1926). С. — автор комедій: «Лицеміри» (1908) та «Шантрапа» (1914), спогадів «По шляху життя» (1935) і ряду ст. з майстерности актора. Він виховав ціле покоління акторів (Б. Романицький, В. Любарт, А. Ратмиров та ін.).

[Саксаганський (псевд. Тобілевича) Панас († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Саксаганський П. К. Статті і спогади про корифея укр. сцени. К. — X. 1938; Саксаганський П. До молодих режисерів. К. 1940; Рильський М. Панас Саксаганський, у Наук. Записках Ін-ту Мистецтвознавства, фолкльору та етнографії АН УРСР. К. 1947; Чаговець В. П. К. Саксаганський. К. 1951; Тобілевич Б. Панас Карпович Саксаганський. К. 1957; Стеценко Л. Панас Саксаганський. К. 1957; Мельничук-Лучко Л. Саксаганський — актор. Л. 1958; Укр. Драматичний Театр, т. I. К. 1967.

В. Ревуцький


Саксагань, р. в півд.-сх. частині Придніпровської височини, ліва притока Інгульця; довж. 144 км, сточище — 2 025 км², пересічна ширина річища 29 — 40 м. Використовується для водопостачання. При впадінні С. в Інгулець — м. Кривий Ріг.


Саксонський Лазар (* 1897), піяніст і композитор родом з Одеси. 1917 закінчив Одеську Консерваторію; муз. ред. і піяніст Одеського радіо (1920 — 41), концертмайстер філармонії і опери в Алма-Аті (1941 — 45), з 1945 — Одеської Філармонії і радіо. Твори: Варіяції для симфонічної оркестри, етюди й мініятюри для фортепіяна, Рапсодія на укр. теми для скрипки з фортепіяном, пісні.


Сакське озеро, Саки (VIII — 14), безвідпливове солоне оз. на Крим. низовині, за 20 км від Евпаторії; площа 7 — 10 км², глибина — 0,8 — 1,5 м, рівень на 1,1 м нижчий від Чорного м. С. о. утворилося з лиману, відділеного широким (до 800 м) пересипом від м. С. о. штучно поділено на два басейни: сх. — лікувальний та зах. — пром. Воно живиться морською водою через канал; не замерзає. Дно оз. вкрите грубим шаром мінерального мулу, що, як і ропа, має лікувальні властивості. В оз. відбувається природне осідання кухонної соли, зрідка — хлористого магнію і ґлявберової соли. Над оз. м. Саки.


Сал, р. на Долішньо-Донській низовині, ліва притока Дону. Утворюється від злиття р. Джурак-Салу і Кара-Салу, що беруть поч. на зах. схилах Єрґенів. Довж. 776 км, сточище — 21 100 км²; живлення перев. снігове. У гор. частині пересихає; використовується для зрошення.


Саладилов Петро, гром. діяч, рос. полк. ген. штабу, високий урядовець Мін-ва Внутр. Справ. Чл. укір. громади і управи заснованого 1898 Т-ва ім. Т. Г. Шевченка, співзасновник, разом з О. Лотоцьким і П. Стебницьким Укр. Клюбу «Громада» (1906) — усе у Петербурзі. Допоміг здобути дозвіл цензури на вид. укр. перекладу Євангелії і повного «Кобзаря».


Саламандра плямиста (Salamandra salamandra L.), хвостата земневодна тварина до 28 см довж., чорна з жовтими плямами. На Україні водиться в Карпатах.


Саламон Щасний (Счастный) В. (1834 — 1900), гр.-кат. свящ., публіцист. Зібрав і видав зб. «Коломыйки и шумки» (1864, передруковані 1878 Я. Головацьким у зб. «Народные песни Галицкой и Угорской Руси», І — IV); дописи у газ. «Слово», «Новый Проломъ», «Русская Рада».


Салата (Lactuca sativa L.), однорічна городня рослина з родини складноцвітих, плекана задля молодого листя, що споживають сирим як додаток до страв, рідше вареним. С. містить цукри (0,18 — 3,6%) каротин, вітаміни B1, B2, C, P, солі кальцію, заліза і фосфору. С. холодностійка, волого- і світлолюбна, скоростигла (45 — 60 днів) рослина; добре росте на урожайних ґрунтах. На Україні поширені перев. качанні сорти: Зелений круглий, Кам’яна головка жовта, Льодяна гора, Першотравневий, Кучерявець одеський.


Салгир, найбільша р. на Крим. піво.; довж. 232 км, сточище — 4 010 км². Утворюється від злиття р. Ангари і Кизил-Коби, що беруть поч. на півн. схилах Крим. гір, далі тече по Крим. низовині,; впадає в Сіваш. Живлення перев. снігове та ґрунтове. Влітку в дол. течії пересихає. В долині С. збудовано Салгирську зрошувальну систему. Над р. С. — м. Симферополь.


Салгирська зрошувальна система, система для зрошування земель степ. частини Криму. Розташована в долині р. Салгиру, поблизу Симферополя. Джерелом зрошення є Симферотільське водосховище (площа 3,2 — 3,6 км²), яке живиться водами р. Салгиру. С. з. с. в основному збудовано 1952 — 61. Заг. площа зрошення понад 8 000 га, заг. довж. всіх каналів — 140 км. Зрошувані землі використовуються під сади, виноградники, городину, картоплю, кормові культури тощо.


Салезіяни, чернече згромадженая під покровом св. Франціска Салезія (1567 — 1622), засноване 1859 у Туріні італ. свящ. св. Іваном Боско (1815 — 88) з метою христ. виховання і проф. вишколу молоді. Як одна з найактивніших нових чернечих кат. спільнот (24 000 у 1972), С. розвивають діяльність по всьому світу насамперед у різних школах, проф. ін-тах та виховних закладах.

Укр. вітку заснувала 1932 гол. управа Чину С., під впливом єп. М. Чарнецького; тоді прийнято на навчання до Туріну групу укр. учнів з Перемиської гімназії. По війні перші укр. С. (найстаріший о. С. Чміль) виїхали на душпастирську працю серед укр. еміґрації Півд. Америки, молодші очолили керівництво Укр. Малої Семінарії, заснованої 1952 у Люрі у Франції, 1955 перенесеної до Риму (теперішня назва — Укр. Папська Мала Семінарія; див. Мала Семінарія) з бл. 100 учнями. Укр. С. працюють тепер у душпастирствах у Буенос-Айресі й Алемі (Арґентіна), у Чікаґо (ЗДА) та Інґольштадті (Німеччина). Укр. С. «враховують до 20 свящ., 5 богословів і кілька звич. ченців. Владика чл. Чину С. — єп. Андрій Сапеляк в Арґентіні.


Саливон (псевд. Гр. Тисяченко) Григорій (* 1927), книгознавець, ст. на теми бібліографії і книгознавства в «Раді», «Книгарі», «Бібліологічних Вістях», «Червоному Шляху». Розвідка «Нар. філософ-учитель Г. С. Сковорода. Його життя та діла» (1922). Архів С. зберігається в бібліотеці АН УРСР.

[Саливон Григорій (псевд. Гр. Тисяченко) († 1927). — Виправлення. Т. 11.]


Саліковський Олександер (1866 — 1925), гром.-політ. діяч, журналіст, родом з Старого Потоку на Вінничині, з священичої родини. Співр., потім ред. рос. щоденника «Киевские Отклики» (1904 — 09), ред. щоденника «Приазовский Край» у Ростові (1913 — 15), співред. ж. «Украинская Жизнь» у Москві (1912, 1915 — 17). 1917 — гол. Укр. Ради у Москві, київ. губ. комісар, 1918 — 19 — ред. щоденника «Трибуна», посол УНР у Ризі, 1920 мін. внутр. справ УНР, 1921 — 22 ред. щоденника «Укр. Трибуна» у Варшаві, місячника — «Трибуна України» (1922 — 23) та тижневика «Укр. Оправа». Помер у Варшаві.


Саломея, дочка поль. кн. Лешка Білого і Гремислави, дочки кн. Інгвара Ярославича, за Спиською умовою 1214, віддана за Коломана (сина угор. короля Андрія II), який був короткий час королем Галичини.


Салтан Микола, політ. діяч, один з лідерів Укр. Партії Соціялістів-Революціонерів (УПСР), чл. Укр. Центр. Ради і Малої Ради 1917 — 18. По розбитті УПСР (4 з’їзд 13 — 18. 5. 1918) належав до центр. течії УПСР.


Салтівська культура (Салтівсько-Маяцька культура), культура 8 — 10. вв., що виникла у народів Хозарського каганату, які заселювали Півн. Причорномор’я (гол. Приозів’я і Подонь) під час переходу їх від кочового способу життя до осілого. С. к. загинула під ударами печенігів на поч. 10 в. Назву дістала від могильника (відкритий 1900) поблизу с. Верхнього Салтова (тепер Вовчанського р-ну Харківської обл.), де виявлено також залишки великого (понад 120 га) м. 8 — 10 в. з кам’яною цитаделею і посадом. З ін. городищі С. к. найвідоміше Маяцьке (Воронізька обл.). Пам’ятки С. к. (тепер відомо бл. 200): залишки стоянок, поселень, міст, могильників. При розкопах поселень С. к. виявлено залишки жител, госп. споруд, ремісничих майстерень тощо, а також численні зразки керамічного посуду, знарядь праці і виробів ремісників та скарби срібних монет і речей сх. і візант. походження. С. к. поділяють на два гол. варіянти: лісовий — аланський (див. Алани) і степовий — болгарський. Перший характеризується хліборобським типом поселень з напівземлянковими житлами, замками з білокам’яними стінами і катакомбним обрядом поховання (разом з померлими, в поховальні камери клали зброю, прикраси, посуд тощо); другий — тимчасовими стоянками з юртоподібними житлами та могильниками з похованнями у. вузьких ямах з значно біднішим інвентарем. Населення С. к. жило також у більших м. (Фанагорія, Саркел та ін.). С. к. мала місц. сармато-аланську основу з впливами сусідніх хліборобських народів (слов’ян, народів Візантії, Закавказзя). Культури, подібні С. к., і поодинокі пам’ятки відомі в р-нах поширення давніх болгар: у сх. Криму, на сер. Поволжі і дол. Дунаї.

Література: Мерперт Н. О генезе салтовской культуры. Краткие сообщения Ин-та истории материальной культуры. вып. Зб. М. 1951; Мерперт Н. К вопросу о древнейших болгарских племенах. Казань 1957; Артамонов М. История хазар. П. 1962; Березовець Д. Слов’яни й племена салтівської культури. Археологія, т. 19. К. 1965; Плетнева С. От кочевий к городам. Салтово-маяцкая культура. М. 1967.


Саля Еліо, італ. скульптор другої пол. 19 — поч. 20 в., майстер декоративної скульптури і портретист; з кін. 19 в. працював у Києві; на поч. 20 в. викладач Київ. мист. училища. Декор фасади та леви при сходах Держ. музею укр. образотворчого мистецтва (1897 — 1905), скульптури на новому костьолі (1898 — 99), химери на фасаді дому скульптора В. Городецького (1902), дракони на будинку Держ. банку (1902 — 05), декори караїмської кенаси (тепер кінотеатр «Зоря»); портрет дівчини (1903-05, мармур) та ін.

[Саля Еліо (1864, Мілян, Італія — 1920, Ґорла-Прекотто, Італія). — Виправлення. Т. 11.]


Сальвіні (Salvini) Люїджі (1911 — 59), італ. славіст, дослідник укр. літератури і культури, д. чл. НТШ (з 1956), викладач Вищого Ін-ту Сх. Студій у Неаполі, з 1949 — Папського Сх. Ін-ту в Римі і Барського Ун-ту. Перекладач творів укр. письм. (Г. Косинки, І. Липи, В. Стефаника, М. Хвильового, У. Самчука, М. Черемшини та ін.), які друкувалися в італ. літ. журн., автор двох антологій укр. письм. «Чотири шаблі» («Le quattro sciable», 1941, і «L’Altopiano dei Pastori», 1949); критичної студії «Портрет Миколи Гоголя» (1950) та ін.

[Сальвіні (Salvini) Люїджі (1911, Мілян — 1957, Рим), [автор антології] „Le quattro sciabole“. — Виправлення. Т. 11.]


Салькове (V — 10), с. м. т. Гайворонського р-ну Кіровоградської обл. над. р. Богом; 2 200 меш. (1966). Цукровий комбінат, млн.


Сальман Олександер (1914 — 71), театральний декоратор і графік, нар. у Петербурзі, учився у Вищому держ. художньо-техн. ін-ті в Ленінграді (1929 — 31); з 1939 працював на Україні, в операх Харкова, Одеси і Києва, у Київ. Муз. Комедії і з 1946 у Львівському театрі опери й балету (з 1961 — гол. декоратор). Оформлення вистав: «У неділю рано зілля копала» (за О. Кобилянською; 1956), «Тіні забутих предків» (В. Кирейка; 1960), «Лілея» (К. Данькевича; 1963 — 64), «Орися» (А. Кос-Анатольського; 1964). Ретроспективна виставка у Львові 1965.

[Сальман Олександер († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сальо Людвиг (1853 — 1915), педагог, клясичний філолог і математик, гімназійний учитель у Коломиї (з 1893) і у Львові (з 1905); гол. «Шкільної Помочі» (1894 — 98), активний чл. Учительської Громади (з 1908) і Крайового Шкільного Союзу (з 1911), в якому був керівником укр. приватного сер. шкільництва.


Сальськ (VII — 22), м. на Півн. Кавказі, р. ц. Ростовської обл., положений над р. Сер. Єгорликом, зал. вузол; 50 200 меш. (1970). Харч. пром-сть, зав. ковальсько-пресового устаткування, текстильно-ґалянтерійна, швейна фабрики, лісомебльовий комбінат. С. положений на мішаній укр.-рос. етногр. території, 1926 українці в С. становили 38,9% всього населення.


Сальський Володимир (1885 — 1940), військ. діяч, зі старої укр. родини на Волині, ген. штабу ген.-хорунжий Армії УНР; 1912 закінчив рос. академію Ген. Штабу, 1916 шеф оперативного відділу штабу XII рос. армії, з 1917 в Армії УНР на різних посадах, 1918 — начальник штабу Сердюцької Дивізії, 1919 комадувач Запор. Корпусу, пізніше Армії УНР, 1920 — 21 військ. мін. Помер на еміґрації у Варшаві.

[Сальський Володимир (1883, Остріг, Волинська губ. — 1940). — Виправлення. Т. 11.]


Самара, ліва притока Дніпра, довж. 311 км, сточище — 22 660 км². Бере поч. на зах. схилах Донецького кряжа, згодом тече Придніпровською низовиною. Ширина річища С. до впадіння р. Вовчої 15 — 40 м, нижче — до 40 — 80 м, найбільша — 300 м. Пригирлова ділянка С. затоплена водами водосховища — оз. ім. В. Леніна. Живлення перев. снігове; замерзає в грудні, скресає у березні. Найбільші притоки С: Вовча (323 км), Бик (101 км) та Тернівка (80 км). Використовується для водопостачання і для зрошення. У пониззі — судноплавна.


Самарський Миколаївський Манастир (Самарський Пустинно-Миколаївський Манастир), правос. чоловічий манастир, заснований у 1680-их pp. б. слободи Самарчук (Новоселиця; нині частина м. Новомосковського Дніпропетровської обл.) на території Самарської паланки Запор. Січі. С. М. М. підлягав безпосередньо Кошу Запор. Січі, від якого одержав значні зем. маєтності, на яких вів інтенсивне господарство і постачав Запоріжжю хліб та ін. продукти. При С. М. М. був шпиталь для хворих і старих козаків. Від 1775, по знищенні Січі, був приписаний до ставропігійського Києво-Межигірського манастиря, 1787 став знову самостійним, а з 1791 приписний до архиєрейського дому. С. М. М. мав два кам’яні церкви, що з них Миколаївська, побудована 1781, мала особливо шановану ікону Богородиці і багато церк. предметів Запор. доби. С. М. М. ліквідувала сов. влада.


Самбір (IV — 4), м. в Галичині, положене на Наддністрянській низовині, над р. Дністром, р. ц. Львівської обл., 30 200 меш. (1972). За переказами нинішнє м. С. постало на місці городища Погонич, куди переселилися меш. із спаленого татарами 124,1 м. Самбора. З того часу Погонич перейменовано на Самбір (також Новий С., Нове Місто), а кол. С. називано Старим С. (також Старе Місто). До 1349 С. входив до складу Гал.-Волинської. Держави, в 1387 — 1772 Польщі; 1390 дістав маґдебурзьке право, у 15 — 16 вв. був значним торг.-ремісничим осередком. У 17 — 18 в. більшість населення (зокрема українці на передмістях) вимерла на чуму, і на їх місце наплинули з зах. поляки. В 1780 — 1860 центр округи, згодом (до 1939) пов.; госп. характер — торг.-ремісничо-адміністративний. Ч. меш. (в тис): 1928 — 8,6, 1880 — 13,6, 1939 — 23,5 (у тому ч. українці становили 17%, поляки 54%, жиди 28,5%; відсотки на 1959; 74, 9, 2 і 15’% росіян). До 1939 діяла в С. низка укр. установ, м. ін. (з 1927) музейне т-во «Бойківщина».

Зараз у м. — цукровий, ремонтний, цегельний зав., швейна, мебльова фабрики, підприємства для обслуговування зал. транспорту, харч. комбінат. У С. збереглися залишки фортечних мурів 16 — 17 в. Пам’ятки архітектури: міська ратуша (1668) з великою в ренесансовому стилі вежею, кілька, домів з 16 в., мурована катедральна церква у візантійському стилі (1738, реставрована 1893 — 94) з чудотворною іконою Матері Божої (1944 вивезена на захід), костьол (1530-68, відбудований 1637) у романсько-ґотичному стилі, мисливський будинок Стефана Баторія (16 в.).


Симбірська (8) Бриґада УГА, належала до Третього Корпусу УГА, зформована у червні 1919 з частин Групи «Рудки», брала участь у всіх воєнних операціях цього корпусу. Командир — отаман (майор) Карл Гофман (розстріляний большевиками у квітні 1920 в Одесі), шеф штабу сотник Едвард Тавчер (помер на тиф у 1920); командир 8 гарматного полку (3 батерії) сотник Омелян Бранднер (помер на тиф 1920), всі три німці родом з Буковини. Куренями командували: поручник Антін Тарнавський, сотник Осип Станімір, сотник Данило Бізанц, поручник Микола Підгірний. Стан бойовий бриґади: бл. 2 000 осіб; у ЧУГА бригаду перейменовано на 8 гал. стрілецький полк під командуванням сотника Шмідта.


Самбірський Ілля, майстер мист. порцеляни кін. 18 — поч. 19 в., син ганчаря з Самбора на Львівщині, вчився на франц. зав. З 1790-их pp. працював майстром-модельником на Корецькій фабриці порцеляни. Столові та чайні сервізи, ажурні кошики, вази у стилі клясицизму.


Самбук Ростислав (* 1923), письм., нар. на Гомельщині, пізніше переїхав до Києва. По війні був журналістом і ред. в-ва «Радянський письм.». Крім нарисів, оп., ст. тощо, гол. в творчості С. — пригодницькі романи: «Ювелір з вулиці Капуцинів» (1966), «Крах чорних гномів» (1968), «Колекція професора Стаха» (1974) та ін.


Самбур Григорій (1903 — 65), ґрунтознавець родом з Чернігівщини, довголітній наук. співр. Укр. Н.-Д. Ін-ту Хліборобства. Праці (понад 120) з ґрунтознавства України, розроблення аґротехн. заходів, спрямованих на підвищення родючости ґрунтів (зокрема Півд. України).


«Самвидав» (рос. — «Самиздат»), видавані в СССР поза цензурою підпільні («захалявні») листівки, брошури, кн. й серійні вид. — один з виявів Руху опору. У «С.» появляються різними мовами (рос., укр., жид. і мовами окремих респ.): літ., філос. й суспільно-політ. твори, дослідження з мистецтвознавства, рел. (богослужбові) кн., підручники, передруки й переклади недозволених в СССР чужоземних творів, зокрема інформації про нерозв’язане нац. питання, вияви антисов. опору, протести громадян проти порушення законности і принципів прилюдности на процесах, про арешти, суди й позасудові репресії КҐБ, стенографічні записи допитів і суд. процесів, ревеляції про умови перебування в’язнів у в’язницях, виправно-трудових таборах і психіятричних лікарнях тощо.

Вид. «С.» реалізуються з допомогою різних техн. засобів: переписування, розмноження на шапірографі чи ручних ротаторах тощо. Вони передаються з рук до рук, через однодумців, знайомих, поштою, підкидуванням. «С.» поширений гол. серед проф. інтеліґенції, студентства, письм. і мистців; до ширших кіл вони доходять завдяки закордонним радіопересиланням.

Гол. завдання «С.» — інформація здійснюється шляхом негайно публікованих листівок і документів про такі чи ін. події, і серійних вид. таких, як заг.-сов. «Хроника текущих событий» (з квітня 1968) й обмежений укр. справами «Укр. Вісник» (з січня 1970; 8 випусків до 1974).

На Україні «С.» почав діяти із 1964: поезії Ліни Костенко, М. Вінграновського й ін. шестидесятників, вірші і щоденник В. Симоненка, виступи І. Дзюби. Найважливішим виявом укр. «С.» був трактат І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», опублікований у формі листа до ЦК КПУ у грудні 1965, зб. матеріялів В. Чорновола 1967 п. н. «Лихо з розуму» про арешти і суди 1965 — 66, згодом писання В. Мороза, Є. Сверстюка, М. Осадчого, твори В. Голобородька, І. Калинця, В. Стуса, М. Холодного й ін. У «С.» поширюються також передруки в укр. дорев., з зах.-укр. і еміґраційних вид., зокрема з історії й публіцистики (І. Франка, М. Грушевського).

Більшість з публікованих у «С.» писань й документів були одержані за кордоном й передруковані у в-вах «Сучасність» (з 1965), «Смолоскип» разом з Першою Укр. Друкарнею у Франції (з 1967, у тому ч. усі випуски «Укр. Вісника») та! ін. Деякі з них були також видавані англ. (праці Чорновола, Дзюби, Мороза та зб. документів), франц. (Чорновола і Осадчого) й ін мовами.

Б. К. і Р. М.


Самила Давид (* 1941), укр. маляр-абстракціоніст родом з Вінніпеґу (Канада); учився в Вінніпезькій Школі Мистецтв і в Університетському Коледжі в Лондоні (Англія). Індивідуальні виставки в кан. ун-тах, учасник Виставки-Турне Нац. Ґалерії Канади, Сьомого Інтернац. дворічника в Токіо та ін.; твори С. є у кан. публічних колекціях.


Самійленко Володимир, літ. псевд. Іваненко, В. Полтавець, В. Сивенький, Л. Сумний (1864 — 1925), поет, драматург і перекладач. Нар. у В. Сорочинцях на Полтавщині. Закінчивши 1885 Полтавську гімназію, вчився до 1890 на іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту. Належав разом з І. Липою, М. Міхновським та ін. до «Братства Тарасівців». Працював службовцем у Києві, Чернігові, Катеринодарі й Миргороді; з 1905 у Києві в ред. газ. «Громадська Думка», «Рада», «Шершень» і до 1917 нотар у м. Добрянці. За укр. державности служив у мін-вах освіти і фінансів, а в 1919 еміґрував у Галичину з урядам УНР. У 1924 повернувся до Києва, працював ред. у в-ві художньої літератури; помер у Боярці. Почав друкувати вірші у львівській «Зорі», з 1886 і пізніше друкував свої твори в альманахах «Складка», «Ватра», у ж. «Правда» і «ЛНВ». Перша зб. «З поезій Володимира Самійленка» вийшла в Києві 1890; друга з поезіями 1884 — 1906 «Україні» з передмовою І. Франка у Львові (1906). Незакінчена поема «Гея» друкована частково в «ЛНВ» (1922). У ліриці С. визначився як поет-ідеаліст й особливо як поет сатирик: (вірші з засудженням гурапатріотизму, самодержавства, продажництва, графоманства): «На печі», «Собаки», «Ельдорадо», «Горе поета» й ін. Автор драматичних творів «Маруся Чураївна» (1896), «У Гайхан-Бея» (1917), фраґменти п’єси «Драма без горілки» (1895) та ін. С. перекладав «Іліяду» Гомера, «Божественну комедію» Данте, п’єси Мольєра, Б. Трістана, Бомарше, А. Франса, вірші Беранже, Байрона та багатьох ін., досягаючи у перекладних працях високого мист. рівня. «Вибрані твори» С. з його автобіографією були видані в Києві 1926 і «Твори у двох тт.» (1958). Бібліографію творів С. і писань про нього див. «Укр. письменники» т. III, 1963.

М. К.


Самійленко Поліна (* 1888), акторка героїчного пляну родом з м. Василькова на Київщині. Починала в театрі М. Прохоровича (1911), навчалася в Муз.-Драматичній Школі ім. М. Лисенка в Києві (1915 — 17) і виступала в складі Молодого Театру (1916 — 19) на провідних ролях (заголовна роля в п’єсі «Йоля» Ю. Жулавського, Ельвіра в «Тартюфі» Мольєра, Марія у «Гріх» В. Винниченка та ін.). З 1920 у складі театру ім. І. Франка, потім у театрах Харкова, Кам’яная Подільського, Черкас, Проскурова, Одеси та ін.; у 1934 — 47 у театрі ім. І. Франка. Серед кращих ролей: Ярославна («Яблуневий полон» І. Дніпровського), Фанька («Республіка на колесах» Я. Мамонтова), Лавренсія («Овеча криниця» Льопе де Веґа), Йоанна («Свята Йоанна» Б. Шов) та ін. Авторка спогадів «Незабутні дні горінь» (1970).

[Самійленко Поліна (1891 — 1984, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Самовидця Літопис, визначний іст. твір, одне з важливіших джерел до історії України 17 в. С. Л. складається із вступу, який оповідає про стан України перед Хмельниччиною, і двох гол. частин: перша присвячена часам Хмельниччини й Руїни (до 1676 включно) й написана, правдоподібно, значно пізніше описуваних подій; і друга — доведена до 1702 включно, становить Літопис у стислому розумінні цього слова, написаний на Лівобережжі, найповніше (з уваги на льокальні новини) у Стародубі. С. Л. писаний доброю укр. мовою того часу, близькою до нар. Автор С. Л., документально не відомий, належав до коз. старшини й посідав якийсь час видатне становище в укр. уряді. Дослідники віддавна намагалися встановити його ім’я. Це стало можливе після праць В. Модзалевського про Р. Ракушку-Романовського. У 1920-их pp. низка авторів (В. Романовський, О. Оглоблин і особливо М. Петровський) незалежно один від одного, на підставі аналізи автобіографічного матеріялу в С. Л., прийшли до висновку (втім, вперше висловленого ще в 1846 істориком-аматором Д. Сердюковим), що автором С. Л. найправдоподібніше був Роман Ракушка-Романовський, ген. підскарбій за Брюховецького, а в останні десятиліття свого життя — свящ. у Стародубі. Ця думка була прийнята більшістю істориків (Д. Багалій, М. Грушевський, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич та ін. й зокрема новітня сов. історіографія), але деякі автори називали ін. кандидатів на авторство С. Л.: Іван Биховець, військ. канцелярист (Л. Окіншевич), Федір Кандиба, полк. корсунський (М. Андрусяк, М. Возняк) та ін. Ориґінал С. Л. не дійшов до нас. Збереглося кілька колій, зроблених у 18 в. або й пізніше. Найдавніші й найпевніші — це списки Г. Іскрицького (перша пол. 18 в.) й Козельського (друга пол. 18 в.), які й покладено в основу наук. публікації цього пам’ятника. Вперше, діставши його від П. Куліша (від нього й назва С. Л.), опублікував С. Л. О. Бодянський (1846); більш наук. підготоване вид. Київ. Археографічної Комісії за ред. і вступною ст. О. Левицького (1878), перевидане Ін-том історії АН УРСР (1971) і «Harvard Series in Ukrainian Studies» 1972).

О. Оглоблин


Самовизначення, принцип, згідно з яким кожна спільнота має невід’ємне право на вільне влаштування свого гром. і політ. життя і сама вирішує форму свого правління. Цей принцип посилається на природне право, і він став з 17 в. провідною ідеєю ліберальної політ.-держ. думки. Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, як також ідеологи амер. і франц. революції, висунули на чільне місце ідею С; її здійснювали конституційні акти багатьох країн у 19 — 20 вв.

Послідовно на цій основі підкреслюється нац. С., тобто право кожного народу на визволення й утворення власної самостійної держави або добровільне влаштування взаємин з ін. державами на основі федерації чи автономії. З цього принципу виникає також змагання чл. того самого народу до об’єднання в одній нац. державі (нім. і італ. рухи в 19 в.). Нац. С. стверджувалося як проґресивна концепція; на противагу до принципу леґітимности чи імперіяльної політики. У першій світовій війні держави Антанти частково висунули С. як програму послаблення Центр. держав. Амер. през. В. Вілсон вже у січні 1917 оголосив, що С. є однією з цілей війни, а згодом ще кілька разів підтвердив це, гол. у відомих 14 пунктах. Паризька мирова конференція 1919 непослідовно застосовувала принцип С. до деяких сер.-сх.-евр. народів, не визнаючи його для ін. В ім’я С. велася також ревізіоністична політика окремих народів, не задоволених з поверсальських порядків у часи Ліґи Націй. Ця орг-ція лише частково респектувала принцип С. У ряді спірних територій проведено плебісцити, що вирішували голосуванням долю певної території і населення, до якої держави воно має належати. Зокрема право на С. не було застосоване Мировою конференцією до укр. народу. ООН у своїй хартії лише заг. посилається на С. (ст. 1, 2), проте пізніше його стверджено щодо колоніяльних народів практично і теоретично (Деклярація про надання незалежности колоніяльним країнам і народам 14. 12. 1960).

Укр. нац. рух у 19 в. посилався на С. лише абстрактно («В своїй хаті, своя правда, і сила і воля...»), і щойно М. Драгоманов уточнив його як політ. програму самоуправління, автономії в складі реорганізованої федеративної Росії чи Австрії. Гасло самостійности як мети С. було поставлене лише в кін. 19 і на поч. 20 в. (І. Франко, М. Махновський, Ю. Бачинський). У держ.-політ. актах укр. революції 1917 — 18 сильно відчутна ідея С. тол. в універсалах («Хай укр. народ має право сам порядкувати своїм життям»; «Однині самі будемо творити своє життя»; «Твоєю силою, волею, словом стала на землі укр. вільна Укр. Нар. Республіка»). Низка конституційних актів, проклямаціїй, дипломатичних нот і заяв укр. урядів 1917 — 21 посилається на засаду С., у тому ч. і на закон про нац.-персональну автономію нац. меншостей (22. 1. 1918). Держ.-політ. встановлення ЗУНР, як і її об’єднання з УНР (3. 1. 1919), мотивовано як здійснення права укр. народу на С. У тому ж дусі укладено протести проти заперечення цього права українцям окремих земель.

Сов. уряд Росії з перших днів існування, посилаючись) на попередні заяви компартії і писання В. Леніна, пропаґандивно висунув гасло С. (Декларація орав народів Росії 15. 11. 1917), проголосивши «право народів Росії на вільне С. аж до відокремлення і утворення самостійної держави».

17. 12. 1917 рос. Совнарком в ноті до уряду УНР визнав С. України, але одночасно розпочав збройну війну проти укр. держави. Така політика виходила з ком. розуміння С. як права роб. кляси (у дійсності компартії) вирішувати, чи С. сприяє революційним цілим. На цій підставі в ком. державах здійснюється політика збереження великих екон.-політ. комплексів і «злиття націй». (Див. Національна політика КПСС).

Незалежно від цього, уряди Сов. Росії й УССР часто посилалися на С. (угода між РСФСР і УССР від 28. 12. 1920, Ризький договір, протестні ноти з приводу приєднання Галичини до Польщі і т. д.), як також принципом С. виправдувано приєднання зах.-укр. земель до УССР у 1939 — 15. Проте, конституції УССР (1919, 1929, 1936) не згадують прямо принципу нац. С.

У сов. конституційній теорії С. виступає у зв’язку з правам виходу союзних респ. з СССР (див. Сецесія). Данині не є вирішене питання, чи нац. С. є лише політ. принципом, чи також міжнар.-правним; більшість правників-позитивістів бере під сумнів останній висновок. Сов. міжнар. право наполягає на тому, що нац. С. є «міжнар.-правним відображенням нар. і нац. суверенітету».

Література: Дністрянський С. Самовизначення народів і зв’язок і спілка народів «Воля». Відень 1920; Borys J. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. A Study in the Communist Doctrine of the Self-determination of Nations. Стокгольм 1960; Феденко П. Марксистські і больш. теорії нац. питання. Мюнхен 1960.

В. Маркусь


Самовіли, самодіви, мітологічні постаті в нар. віруваннях півд. слов’ян, подібні до укр. русалок і маївок, відомі заг. п. н. «віли». В укр. літературі образ віли вивела Леся Українка в поемі «Віла-посестра».


Самоврядування, див. Доповнення.

[Самоврядування. — Доповнення. Т. 11.]


Самодіяльні народні театри, аматорські театри вищого ступеня, добирані на періодичних оглядах-конкурсах та олімпіядах із численних С. н. т., організованих в УССР по клюбних установах. С. н. т. мають постійні трупи і бувають драматичні, оперні, балетні, музкомедійні тощо. 1964 на 26 000 С. гуртків було 58 С. н. т. Звання С. н. т. присуджується мін-вом культури і радами профспілок республік. Культ.-осв. технікуми готують кадри керівників С. н. т.


Самодриґа Володимир (* 1899), архітект родом з Дніпропетровського; там таки закінчив інженерно-будів. ін-т (1929). Працював перев. у Дніпропетровському: будинки Облземвідділу (1935) й ун-ту (1936, спільно з О. Красносельським), школа на Жовтневій площі (1939), житлові будинки; лікарня і житлові будинки в Павлограді (1936 — 38) та ін.


Самойлович Анатолій (* 1906), фізик родом з Ростова-на-Дону. З 1962 очолює катедру теоретичної фізики Чернівецького Ун-ту. Теоретичні досліди з ділянки магнетних та кінетичних явищ у напівпровідниках. Понад 80 наук. праць.

[Самойлович Анатолій (1906 — 1981, Чернівці). — Виправлення. Т. 11.]


Самойлович Віктор (* 1911), архітект родом з Прилуки (Чернігівщина). Закінчив Київ. Інженерно-Будів. Ін-т (1940), з 1971 викладач у ньому. Працював над проєктуванням сіль. житлових будинків для Лісостепу та Півдня УССР (1951, 1956), серії типових проєктів житлових будинків (1958, 1959, 1962) та ін. Автор праць: «Житловий будинок колгоспника. Досвід будівництва в лісостеп. смузі Укр. РСР» (1951); «Житловий будинок колгоспника» (1956), «Укр. сел. житло та госп. будівлі XIX — поч. XX ст.» (у «Нарисах історії архітектури УРСР», 1957), «Нар. творчість е архітектурі нар. житла» (1961) та ін.


Самойлович (справжнє прізвище Сущинський) Данило (1744 — 1805), видатний вчений лікар, основоположник укр. епідеміології, відомий знавець чуми. Нар. в с. Янівці (тепер с. Іванівка) на Чернігівщині, закінчив Києво- Могилянську Академію та Мед.-хірурпічну школу при Петербурзькому Адміралтейському шпиталі (1765); гол. лікар Жін. венерологічної лікарні у Петербурзі та полковий лікар Копорського полку. Провадив боротьбу з чумою в Москві (1771). 1776 — 80 студіював у Страсбурзі й Лейдені, 1783 повернувся на Україну. 1784 — гол. лікар Катеринославського намісництва та Таврійської обл., з 1787 — керівник Богоявленського військ. шпиталю, з 1793 — гол. лікар всіх карантинів України, з 1801 — інспектор Чорноморської Лікарської Управи.

С. боровся понад 30 pp. в різних частинах України та у Москві з чумою і докладно вивчав цю хворобу. У своїх працях (1781 — 1803) С. довів, що зараження чумою відбувається при безпосередньому контакті з хворими або. зараженими предметами; розробив і вживав на практиці систему протичумних заходів (ізоляція хворих, дезинфекція тощо), доводив можливість запобіжних щеплень проти чуми, при чому зробив таке щеплення на собі. Намагався шляхом мікроскопічних дослідів знайти збудника чуми у гною з чумних бубонів. С. разом з ін. укр. вченими медиками (О. Шумлянським, С. Андрієвським, П. Шумлянським, М. Тереховськнм та ін.) опрацював методику, навчальні програми та пляни для мед. шкіл. С. був почесним чл. Рос. Мед. Колеґії і чл. багатьох закордонних академій наук і наук. т-в. Помер у м. Миколаєві. Вибрані праці С. видані 1949 — 52 у Москві: «Избранные произведения» (випуск 1 — 2); там же бібліографія праць С.

[Самойлович (справжнє прізвище Сушковський) Данило (1742 — 1804). — Виправлення. Т. 11.]

В. Плющ


Самойлович (Самуйлович) Захарія, київ. ґравер на міді кін. 17 — поч. 18 вв., школи О. Тарасевича. В 1691 — 1706 працював у Києві й Москві. Між 14 відомими його мідеритами — велика ґравюра присвячена І. Мазепі. «Поклоніння царів новонародженому» (з зображенням царів Петра й Івана Олексійовичів і коз. старшини), «Воскресіння Христове» (1691), філос. теза Георгія Терпиловського (1706, з зображенням Антонія і Теодосія Печерських), «Богоматір», «Св. Стефан», «Св. Катерина», «Св. Григорій В.», «Архистратиг Михаїл» та ін.


Самойлович Іван († 1690), гетьман України (1672 — 87), родом з м. Ходоркова на Сквирщині, син свящ. (див. Самойловичі), тому в народі й прозваний «Поповичем». Вчився в Києво-Могилянській Колеґії. Перейшовши з батьком на Лівобережжя, був красноколядинським (Прилуцького полку) сотенним писарем, потім сотником веприцьким (Гадяцького полку) і красноколядинським (1665). 1665 був охочекомонним полк. у Брюховецького, який не раз доручав йому дипломатичні (до Москви 1663) й військ. місії. За Многогрішного був полк. чернігівським (1668 — 69) і ген. суддею (1669 — 72). Після усунення Многогрішного був обраний на гетъмава. С. прагнув об’єднати під своїм реґіментом Лівобережну й Правобережну Україну й провадив боротьбу проти правобережного гетьмана П. Дорошенка. 1674 на старшинській раді представників 10 правобережних полків С. був визнаний гетьманом Правобережної України, але фактично міг стати ним лише після зречення П. Дорошенка (1676). С. порушував також питання про приєднання слобідських полків до Гетьманщини, але натрапив на рішучий опір Москви. У своїй зовн. політиці С. був противником моск.-поль., згоди коштом України. Натомість був прихильником порозуміння Москви з Кримом і Туреччиною. Але нова тур. навала (чигиринські походи 1677 — 78) і тотальне спустошення Правобережної України, що закінчилося «великим згоном» 1680 (примусове переселення людности на Лівобережжя) поклали край політ. плянам С., а «вічний мир» Москви з Польщею 1686, проти якого завзято виступав С., остаточно ствердив поділ Коз.-гетьманської держави й втягнув Гетьманщину в нову війну проти Туреччини й Криму (крим. походи 1687 і 1689).

У внутр. політиці С. був прихильником сильної авторитарної гетьманської влади. Як абсолютний «владітель Малоросійського Панства», С., мабуть, перший з гетьманш зформулював свій погляд на владу гетьмана, як ін-т монархічного типу. І він, і його сини не раз заявляли в офіц. документах, що гетьман є «зверхнійший владца й господар вітчизни» і що тільки «Найвищий Неба й Землі Справца отміною дочасного живота» може гетьманську «власть перемінити». С. хотів забезпечити спадковість гетьманської булави за, своїми синами, яким він надавав кращі полковницькі уряди й великі маєтки. За гетьманування С., значною мірою завдяки масовому переселенню людности з Правобережжя, відроджується госп-во Лівобережної України, відновлюється торгівля з Зах. Европою, поширюються торг. зносини з Москвою, чорноморсько-балканськими країнами, а також з Доном і Кавказом. Росте внутр. торг Гетьманщини (між північчю і півднем, між Гетьманщиною й Запоріжжям, Слобожанщиною і Правобережжям); розвиваються різні галузі пром-сти (млинарство, ґуральництво, гутництво, салітрарництво, рудництво, будництво тощо); відроджується занепале в умовах Руїни культ. життя. За ініціятивою й коштом С. і вищої старшини з’являються нові величні будови церков (Чернігів, Мгарський манастир тощо). Але поруч з тим завершується процес опанування Москвою укр. Церкви, яка в 1686 опинилася за допомогою самого С. під зверхністю моск. іпатріярха.

Самовладство й деспотизм С. викликали велику опозицію серед вищої коз. старшини, яка влаштувала змову проти старого і вже недужого гетьмана. Користаючи з невдачі крим. походу 1687, опозиція за допомогою моск. уряду обвинуватила С. не лише в самовладстві й різних урядових надуживаннях, а навіть і в таємних зносинах з крим. ханом й у військ. зраді. За наказом Москви, С. був позбавлений гетьманства (див. Коломацька рада) й засланий до Сибіру, де незабаром помер у Тобольську.

О. Оглоблин


Самойлович Микола (1890 — 1951), політ. і гром. діяч (чл. Укр. Центр. Ради, делеґат двох перших Всеукр. Військ. З’їздів у 1917) і співак-бас родом з Куп’янщини; з 1920 на еміґрації у Празі. Муз. освіту здобув у Києві, театральну в Празі, виступав у Празькій опері, театрі ім. Садовського на Закарпатті, концертував у Зах. Европі.


Самойловичі, гетьманський рід, який походить від Самуїла, свящ. м. Ходоркова на Сквирщині, а згодом пароха в м. Красному Колядині, Прилуцького полку. З кількох синів його, троє з яких були свящ. в Лебедині й Ромні, — Іван (див.), гетьман України. З його синів, Семен (бл. 1660 — 85), одружений з унукою гетьмана Івана Сулими, був полк. стародубським (1680 — 85) і наказним гетьманом (1679 — 80). Другий син, Григорій С. († 1687), зять гетьмана І. Брюховецького, був полк. чернігівським (1685 — 87) і наказним гетьманом (1687). Завзятий противник Москви, він був заарештований росіянами після Коломацького перевороту й страчений ними в Сєвську. Наймолодший гетьманич Яків С. († 1695), який заступив брата Семена на полковництві стародубському (1685-87), був заарештований разом з батьком і засланий до Єнисейську, а потім до Тобольську, де й помер. Небіж гетьмана, Михайло С., був полк. гадяцьким (1678 — 87) і дістав звання моск. стольника. За участь у змові проти гетьмана І. Мазепи був засланий 1692 до Тобольську.

О. О.


Самойловський Михайло (* 1909), гірничий інж. родом з Полтави; 1931 закінчив Дніпропетровський Гірничий Ін-т, з 1962 працює в Одеському Ін-ті Морської Фльоти; з 1960 — проф. Понад 45 друкованих праць з ділянки кріплення підземних споруд. Перший розробив ряд питань щодо кріплення шахт.


Самоквасов Дмитро (1843 — 1911), археолог та історик права родом з Новгородсіверщини; проф. рос. права Варшавського (з 1877) і Моск. (з 1894) ун-тів. Керівник моск. архіву Мін-ва Юстиції (з 1892). С. провадив розкопи археологічних пам’яток у Рос. Імперії, в тому ч. й на Україні, зокрема могил воїнів-дружинників б. Чернігова (серед них курган Чорну Могилу). Гол. праці: «Могилы русской земли» (1908), «Могильные древности Северянской Черниговщины» (1916).

[Самоквасов Дмитро (* маєток Молотеч — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Самокиша (Самокиш) Микола (1860 — 1944), визначний маляр-баталіст, майстер анімалістичного жанру і графік, нар. у Ніжені. Під час студій у Петербурзькій Академії Мистецтв (1879 — 85) належав до укр. гуртка мистців (С. Васильківський, П. Мартинович, О. Сластьон), що ставив собі за мету відтворити іст. події і нац. особливості з життя й побуту укр. народу. У 1886 — 89 С. студіював у Парижі. Повернувшися з-за кордону, намалював кілька картин для Тифліського воєнно-іст. музею («Баталія б. ріки Іорі 1800», «Оборона Наурської станиці 1774», «Бій під Авіляром»), якими здобув ім’я баталіста. 1890 за картину «Табун на водопої» здобув звання академіка. У 1894 — 1917 керував батальною майстернею Петербурзької Академії (з 1913 її проф. і д. чл.). Від 1919 С. жив у Криму. З 1938 керівник батально-іст. майстерень Харківського і Київ. художніх ін-тів. Помер у Симферополі. Як баталіст, С. двічі виїздив на театр воєнних дій: під час рос.-японської війни («Война 1904 — 05. Из дневника художника», 1905) і разом зі студентами 1915 на зах. і кавказький фронти («Великая война в образах и картинах», 1915), а також намалював кілька картин на теми громадянської війни: «Атака Будьоннівської кавалерії» (1923), «Перехід Червоної Армії через Сіваш» (1935) та ін.

С. ніколи не поривав контактів з Україною. В кін. 1890-их pp. і на поч. 20 в. часто приїздив на Україну, зокрема у Харків, і брав участь у виставках на Україні. З 1898 разом з С. Васильківським працював над альбомом, що мав бути продовженням Шевченкової «Живописной Украины» — «Из украинской старины», з текстом Д. Яворницького (1900). Другий альбом «Мотиви укр. орнамента» (1902) С. опрацював сам. На поч. 1900-их pp. C. брав участь у розписах Полтавського губ. земства. З 1911 С. кожного літа працював на Україні («Табун коней», 1914), з 1928 у Харкові, виконав давно задуманий цикл творів з укр. історії й коз. воєн: «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва 1648» (1929), «Бій під, Жовтими Водами», «Абордаж тур. галери запорожцями» (1930), «Бій Івана Богуна під Монастирищем 1653» (1931), «Бій під Царичанкою 1709», «Похід запорожців на Крим» (1934), «Руйнування Батурина Меньшиковим», «Кость Гордієнко нищить драгунів Кемпеля», «Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким» (1934), «Харківська кріпость XVIII в.» (1936), «Розгін демонстрації в Києві 1914 у соті роковини з дня нар. Т. Шевченка» і «Царські жандарми везуть Шевченка на заслання» (1938), «Голод у Криму 1921 — 22», «Полювання» та ін.

У спадщині С. лишилися численні графічні роботи, з яких значна частина на батальні сюжети, виконані акварелею, тушню і олівцем; С. виконав кілька тисяч книжкових ілюстрацій, стосуючи в них малярські засоби, зокрема ілюстрував і укр. кн.: оп. Марка Вовчка, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Думу про Джуру», «Тарас Бульба» М. Гоголя та ін. Ілюстрації С. були міщені у різних журн., найбільше в рос. «Нива» (1910, 1912, 1914 — 15, 1917), «Солнце России» (1914 — 16), в укр. «Мисливець та рибалка» (1928).

Для творів С. прикметна багатофігурність і динамічність композиції; його мист. спадщина (понад 10 000 малюнків і графіки) зберігається в музеях України, Росії й у приватних колекціонерів. Про С. створено фільм (1966).

Література: Бурачек М. Микола Самокиша. X. 1930; Самокиш М. Як я став художником. Довідка. Життьовий шлях майстра. К. 1937; Яценко В. М. С. Самокиш. Нарис про життя і творчість. К. 1954; Полканов А. Николай Семенович Самокиш. Симферополь 1960; Ткаченко В. Николай Семенович Самокиш. 1964.

С. Я.


Самокишин Роман (1877 — 1971), повстанський отаман, селянин родом з Печеніжина на Гуцульщині. 1915 — 17 у рос. полоні, організатор Вільного Козацтва на Катеринославщині й Херсонщині, з якого творив повстанські загони. Особливо відзначився у боях за Катеринослав з большевиками і махнівцями в січні 1919.


Самолівка (самоїлка), церк. всенар. спів у Галичині, здебільша одноголосий; в С. часто трапляються невідповідності між її мелодіями і змістом та наголосами церк. текстів.


«Самоосвіта», місячник, орган Центр. Комісії допомоги самоосвіті, Аґітпропвідділу ЦК ЛКСМУ, Відділу самоосвіти Укрполітосвіти, Культвідділу Всеукр. Ради Профспілок, виходив у Харкові 1926 — 33; відповідальний ред. А. Іванівський.


«Самоосвіта», нар. ун-т у Львові, заснований з допомогою Укр. Роб. Союзу в ЗДА; провадив кореспонденційні курси навчання, у 1930 — 39 виїдав популярну енциклопедію знання п. н. «Самоосвіта»: 12 книжечок щороку по 1½ аркушів друку, разом 117 книжечок з накладом бл. 10 000 примірників кожної і 24 книжечки красного письменства. «С.» мала понад 40 співр., її ред. були М. Стахів, К. Коберський, І. Лучишин, Є. Яворівський. Тематика «С»: наука суспільного виховання, всесвітня й укр. історія (зокрема 1917 — 20), політ.-суспільні науки, відомості з укр. літератури, з природничих, геогр. і екон. наук.


«Самоосвітник», місячник масової освіти націоналістичного напряму, виходив у Львові 1937 — 39 у в-ві «Дешева книжка»; ред. Р. Паладійчук.


«Самопоміч», популярний місячник, призначений для чл. кооператив, виходив при ж. «Економіст» у Львові 1909 — 14; ред. А. Жук.


«Самопоміч», заг. назва кредитових ощадностево-позичкових кооператив, організованих за ініціятивою Об’єднання Українців Америки «Самопоміч» у різних м. ЗДА, при більших її відділах. Всі вони працюють на підставі дозволу урядового федерального бюра для кредитових спілок, яка проводить щорічні контролі. Усіх кредитових кооператив «С.» у 1974 було 15, з понад 36 млн долярів ощадностей і 40 млн долярів балянсової суми на кін. 1972. Як й ін. укр. кооперативи у ЗДА (9 з балянсовою сумою 9 млн долярів), вони належать до ТУК — Т-ва Укр. Кооперації, з осідком у Чікаґо.


«Самопоміч», Об’єднання Українців Америки, суспільно-допомогова орг-ція, заснована 1947 у Нью-Йорку новоприбулими до ЗДА укр. іміґрантами. Має 22 відділи у різних м. ЗДА. Гол. централі «С.» були: П. Андрусів, В. Калина, Ю. Ревай, С. Спринський, тепер Є. Лозинський. З існуючих спершу при «С.» проф. секцій (інженерів, учителів, студентів) постали згодом окремі т-ва. За ініціятивою «С.» організувалися й розвинулися при більшості з її відділів п. н. «С.» — кредитові кооперативи. Органом «С.» з 1950 був ж. «Новий Світ», з 1959 п. н. — «Наш світ».


«Самостійна Думка», літ. і гром.-політ. місячник націоналістичного напряму, виходив у 1931 — 37 в Чернівцях за ред. С. Никоровича, при активній співпраці О. Ольжича. Крім бук. авторів, в «С. Д.» співпрацювали письм. і публіцисти: У. Самчук, М. Мухин, О. Грицай, В. Сімович, С. Смаль-Стоцький та ін. «С. Д.» — один з кращих літ. журн. свого часу, що спричинився до духового виховання буковинців. Як додаток до «С. Д.» виходили «Самостійна Думка Укр. Матері» та «Державно-Творча Трибуна України» (1931 — 32), редаґовані Сидонією Никорович.


«Самостійна Україна», орган Центр. Управи Орг-ції Держ. Відродження України (ОДВУ) та (з 1973) Ідеологічно Споріднених Націоналістичних Орг-цій (ІСНО), одночасно ОУН (група полк. А. Мельника). Виходить з 1948 (з перервою 1969 до. червня 1971) у Чікаго (деякий час у Вінніпезі, Нью-Йорку і Сент-Пол) як місячник, з 1974 — двомісячник; гол. ред. С. Коцюба, Т. Лапичак (1950 — 55), З. Книш (1956 — 57), С. Куропась (1958 — 59), В. Шемердяк (1960 — 63), М. Панасюк (1963 — 68 і 1971 — 72), Д. Квітковський (з 1973).


«Самостійність», націоналістичний тижневик, виходив 1934 — 37 у Чернівцях за ред. Д. Квітковського, накладом 7 000; мав великий вплив на молодь (від назви газ. націоналістів на Буковині звали «самостійниками»). Додаток — сатирично-гумористичний «Чортополох» (1936 — 37; ред. О. Масикевич). Накладом «С.» вийшли два календарі на 1936 і 1937 з багатим літ.-іст. матеріялом до історії Буковини.


Самотос Іван (* 1933), скульптор родом з с. Устя на Львівщині. Закінчив Львівський Ін-т прикладного і декоративного мистецтва (1959), учень І. Севери. Погруддя Г. Сковороди (кована мідь, 1969), Лесі Українки (гіпс, 1970), пам’ятник піонеру Котикові у Шепетівці (ґраніт, бронза, 1958; у співавторстві з А. Скибою), монумент «Перемога» у Стрию (1965 — 66) та ін.


Самсонов Григорій (* 1918), вчений у галузі хемії й технології неорганічних матеріялів, родом з м. Пушкін (Ленінградська обл.). По закінченні Моск. Ін-ту тонкої хем. технології (1940) працював на різних посадах у Росії, з 1956 на Україні в Ін-ті металокераміки і спеціяльних стопів АН УРСР, 1961 — 63 — гол. відділу техн. наук АН УРСР, з 1962 проф. Київ. Політехн. Ін-ту, з 1961 чл.-кор. АН УРСР. Понад 500 друкованих праць з ділянки теорії та технології порошкової металюрґії, тугоплавних твердих тіл (карбідів, боридів, нітридів і т. п.) та сполук і стопів перехідних і рідкісних металів.

[Самсонов Григорій (1918 — 1975, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Самуїл (у світі Неділка Самійло; † по 1769), ієромонах, іконописець і маляр-портретист другої пол. 18 в., учень Алімпія Галика в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври. Бл. 1754 працював у Хрестовоздвиженському манастирі в Полтаві, з 1762 призначений «малярським начальником» Софійського манастиря в Києві. Відомі портрети Нектарії (у світі Наталії; тепер у Чернігівському іст. музеї) і Дмитра (1769; в Київ. музеї укр. мистецтва) Долгоруких. Можливо, брав участь у розписах собору св. Софії в Києві.


Самуїл Миславський (світське ім’я Семен М.; 1731 — 96), визначний церк. діяч, вчений і проповідник, родом з Глухівщини. Вихованець Київ. Академії, згодом її проф. і ректор (1761 — 68). Був єп. білгородським, а потім епархіяльним архиєп. у Росії. У 1783 — 96 pp. — київ. митр. Боронив права і володіння київ. митрополії, після секуляризації церк. маєтків врятував від ліквідації кілька укр. манастирів, зокрема Києво-Братський манастир, а тим самим і Київ. Академію. Але під тиском рос. уряду й Синоду провадив русифікацію Академії, Лаврської друкарні і взагалі церк.-рел життя київ. митрополії. У 1770 — 80-их рр переглянув, доповнив і видав (у Кеніґсберзі, а потім у Ляйпціґу) 6 тт. догматичних творів Т. Прокоповича; залишив у рукопису «Краткое историческое описание Киево-Печерской Лавры» (опубліковане 1817). Був чл. Рос. Академії.


Самусь Анатолій (* 1930), скульптор-портретист і монументаліст родом з Харківщини. Учився; в Харківському Художньому Ін-ті (1961); меморіял на могилі молодоґвардійців у Краснодоні (1963 — 65, бронза-ґраніт), обеліск героям війни у Ворошиловграді (1965, ґраніт-сталь-алюміній) — обидва у співавторстві з П. Кізієвим і О. Редькіним.


Самусь Самійло, полк. богуславський (1688 — 1713), правобережний наказний гетьман (1692 — 1704), один а керівників антиполь. повстання під проводом С. Палія, родом з Переяславщини. 17. 10. 1702 С. розгромив поль. військо під Бердичевом, а в кін. жовтня, разом з брацлавським полк. Абазином, оволодів Немировом. В наслідок цього вся Брацлавщина й значна частина Поділля опинилися в руках повстанців. Обстоюючи приєднання Правобережжя до Гетьманщини, С. визнав зверхність гетьмана Мазепи. Контрнаступ переважаючих поль. сил і брак допомоги з боку Москви й Мазепи примусили С. відступити до Богуслава, а в січні 1704 зректися з наказного гетьманства, хоч він і далі залишався полк. богуславським під реґіментом Мазепи й продовжував боротьбу з поль. дідичами на Правобережжі. 1711 С., як і більшість правобережної козаччини, приєднався до гетьмана П. Орлика. Після відступу останнього С., разом з сином, що був полк. у Орлика, взяли в полон росіяни і, мабуть, заслали. Дальша доля невідома.

О. О.


Самутин Петро (* 1896), військ. діяч, сотник Армії УНР, дипломований майор поль. армії родом з Полтавщини; 1917 брав активну участь в українізації рос. 6 армійського корпусу, делеґат 2 і 3 Всеукр. військ. з’їздів, 1918 за гетьманату закінчив Інструкторську Школу Старшин, 1920 командир сотні 6 Січ. Стрілецької Дивізії, 1928 — 39 контрактовий старшина поль. армії, 1931 — 33 — Вища Школа Воєнна у Варшаві. На еміґрації уряд УНР надав йому ранґу генштабу ген.-хорунжого. Живе у ЗДА, діяльний у гром. і комбатантських орг-ціях.

[Самутин Петро (1897, Полтава — 1982, Балтімор, Меріленд). — Виправлення. Т. 11.]


Самчевський Осип (1799 — 1887), педагог, викладач Чернігівської Духовної Семінарії й інспектор Новгород-Сіверської Гімназії, автор цінних спогадів за 1810 — 86 «Воспоминания» («КСт.», тт. 43 — 46).

[Самчевський Осип (* Лісконоги, Новгородсіверщина). — Виправлення. Т. 11.]


Самчук Улас (* 1905), прозаїк, журналіст і публіцист. Нар. у сел. сім’ї в Дермані на Волині, вчився в гімназії у Крем’янці й, еміґрувавши з Польщі 1927, у Бреславському Ун-ті й УВУ в Празі. З 1925 почав друкувати оп. у ж. «Духовна Бесіда» у Варшаві, згодом в «ЛНВ» та ін. ж. (видані окремою зб. п. н. «Віднайдений рай», 1936). 1941 повернувся на Волинь, був ред. газ. «Волинь» до 1943, у 1944 — 48 жив у Німеччині, один з засновників і гол. літ. орг-ції МУР. По переїзді до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954). У літ. творчості С. був літописцем змагань укр. народу протягом сучасного йому півстоліття. У найвидатнішому творі С. — трилогії «Волинь» (I — III, 1932 — 37) виведений збірний образ укр. молодої людини кін. 1920-их — поч. 1930-их pp., що прагне знайти місце України у світі і шляхи її нац.-культ. і держ. становлення. Ідейним продовження «Волині» є повість «Кулак» (1932). У «Марії» (1934) відтворена, голодова трагедія укр. народу на центр. і сх. укр. землях 1932 — 33, у «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.

У повоєнний період творчости С. сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (I — II, 1946 — 47). У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена укр. людина і її роля в незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної і сучасної підсов. дійсности. Темами останніх кн. С. є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя укр. еміґрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням другої світової війни присвячені спогади С. «П’ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).

[Самчук Улас (20.2.1905 — 9.7.1987, Торонто). „Слідами піонерів. Епос укр. Америки“ (1979), „На коні вороному“ (1975), „Планета Ді-Пі“ (1979). — Виправлення. Т. 11.]

Б. К.


Самшит вічнозелений (Buxus sempervirens L.), вічнозелений кущ або деревце з родини самшитових, культивують у садках і парках на Україні, частіше в Криму. Довгорічна порода доживає до 400 — 500 pp.; листки тримаються 8 — 12 pp. С. в. використовують при обсадці доріжок для клюмб, заготівлі важкої та твердої деревини і для токарських виробів. З неї виготовляють графувальні дошки, духові муз. інструменти, лінійки та ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.