[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2704-2716.]
Попередня
Головна
Наступна
Санаторія, лікувально-профілактичний заклад для лікування та оздоровлення з допомогою природних факторів (клімат, мінеральні води, лікувальні грязі, морські купання, сонцелікування тощо) у сполученні в дієтотерапією, фізіотерапією, медикаментозним лікуванням та ін. заходами. Існують С. заг. типу і спеціялізовані — відповідно до певних груп захворювань.
До 1917 на Україні була лише 21 приватна С., гол. на берегах Чорного м. та у ліс. місцевостях; досить розповсюджене було лікування та відпочинок у дачних місцевостях та приватних пансіонах. Сов. уряд націоналізував С. і приватні відпочинкові місцевості й розбудував досить велику мережу С. На 1. 1. 1971 на Україні було 451 С. цілодобового перебування на 107 400 ліжок; 1966 — 67 було 47 шкіл-С. Керівництво С. здійснюють з 1960 центр., респ. й територіяльні ради профспілок через управління курортами; є також С. деяких відомств, орг-цій, підприємств, але більшість С. залишалась у руках держави (у 1961 з 2 077 С. лише 406 було у віданні профспілок). Більшість С. використовується для лікування хворих на туберкульозу (бл. 45% всіх ліжок), бл. 20% всіх ліжок є в кардіологічних С., бл. 10% в С. для нервово хворих. С. користуються перев. упривілейовані прошарки населення за скерованням профспілок (безкоштовно або з оплатою 30%), але існують і платні С. для заможніших та чужинців. До С. півд. берега Криму і Одеського курортного р-ну (більшість з них є заг.-союзного значення) скеровують для лікування багато хворих з-поза України.
Найголовніші С: кліматичні — приморські півд. берега Криму (Алушка, Алушта, Гурзуф, Кореїз, Лівадія, Массандра, Місхор, Ореанда, Сімеїз, Теодосія, Ялта та ін.) — перев. для туберкульозно хворих і кліматично-приморські Одеського р-ну (Аркадія, Лермонтовський курорт, Чорноморка, Затока, Великий та Малий фонтани й ін.) — здебільша для серцево-судинних хворих; лісові: Боярка, Ворзель, Пуща-Водиця, Соснівка, Ірпінь, Конча Заспа, Святошине, Гадяч, Качанівка, Лещенівка, Святогорське та ін.; гірські: Ворохта, Косів, Татарів, Яремче й ін. (парев. для хворих на туберкульозу); бальнеологічні: Моршин, Трускавець, Синяк, Черче, Шкло, В. Любінь, Березівські Мінеральні води, Бердянське, Слов’янське, Миргород та ін.; грязьові: Евпаторія, Саки, Бердянське, Гопри, Кирилівка, Куяльницький і Хаджибейський лимани, Слов’янське та ін. Див. також: Курорти, Мінеральні води, Охорона здоров’я на Україні 1945 — 66 pp.
Література: Див. Курорти. Морозовський Н., Плющ В. Туберкулезные санатории УССР. Руководство по санаторному лечению туберкулеза, т. 1 — 2. М. — Л. 1938; Самойлов А. Санатории и дома отдыха. М. 1948; Караєв Р. Г., Ларичев Л. С. Курорты Украины. К. 1959; Курорты СССР. М. 1962.
В. Плющ
Санґушки, лит.-укр. княжий рід, що з 15 в. мав великі маєтності на Волині, а також на Поділлі й Брацлавщині і посідав рінні держ. уряди у В. Князівстві Лит. та Речі Посполитій. С. були правос, але згодом перейшли на унію або католицизм. Видатніші представники С. Олександер († бл. 1491, староста володимирський) і Михайло († бл. 1511) — родоначальники двох ліній: Коширської (згасла 1653) і Ковельської; Андрій, син Олександра, староста володимирський і маршалок волинський у 15 в.; Андрій, внук Олександра, староста луцький у 16 в.; Федір († 1547), староста вінницький і брацлавський, згодом володимирський, маршалок волинський, боровся проти татар; Дмитро, староста черкаський (бл. 1530 — 54), брав участь у битвах з татарами; Роман (1537 — 71), внук Олександра, брат Дмитра, гетьман польний лит. (з 1567), відомий подвигами проти татар і Москви, противник лит.-поль. унії, яку, однак, мусів підписати на Люблінському соймі (1569); Адам Олександер, воєвода волинський, у 1636 робив заходи для з’єднання Укр. Правос. Церкви з Кат. і був посередником між папою Урбаном VIII і митр. П. Могилою; Евстафій (1768 — 1844), великий дідич і промисловець (суканні фабрики та ін. підприємства на Волині й Київщині); Роман Станислав (1800 — 81), син Евстафія, поль. політ. діяч, за участь у повстанні 1830 — 31 засланий на Сибір, пізніше повернувся до Славути, власник численних пром. (підприємств (зокрема цукроварень); його небіж — Евстафій (1842 — 1903), гал, політ. діяч консервативного напряму, маршалок гал. сойму (1885 — 95), намісник Галичини (1895 — 98). Матеріяли багатого родинного архіву С. частково видано в «Archiwum Książąt Lubartowiczów Sanguszków w Sławucie» (тт. I — VI, Л. 1887 — 1910).
А. Ж.
Сандгі, назва взята з індійської граматики (’сполучення’), для явищ асиміляції (уподібнення) приголосних щодо їх дзвінкости-глухости на межі морфем (внутр. С: с-хопити // з-гадати, бородьба // сватати; пишеться боротьба) та слів у реченні (зовн. С: ліз був ’ліс б.’) як однієї з познак морфемного і слівного членування мовотексту. В укр. мові глухі приголосні стають дзвінкими перед наступними дзвінкими (крім в, й, ж, н, л, р), а дзвінкі не глухнуть перед глухими — роз-пестити, хліб сухий (крім півд.-зах. говірок, де: рос-пестити, хліп сухий; а в зах.-карп. говірках стають дзвінкими тут на півд.-поль. і словацький лад глухі також перед голосними і перед в, й, м, н, л, р: були-зме, брад рідний ’брат р.’). Звідси частотність комбінаторних фонемних варіянтів на межі морфем і слів в укр. мові порівняно з поль. чи рос. менша, а цільність (компактність) морфем і слів більша.
Сандлер Оскар (* 1910), композитор родом з Києва. Закінчив Київ. Консерваторію у клясі Г. Таранова (дириґування) і В. Косенка (композиція). Автор муз. комедій («На світанку», 1964; «Четверо з вулиці Жанни», 1966), опер («В степах України», 1954), музики до фільмів, пісень.
[Сандлер Оскар (1910 — 1981, Київ). Балет „Серце дівоче“ (1961), оперета „Каштани Києва“ (1972). — Виправлення. Т. 11.]
Сандомир (Судомир, Sandomierz), старовинне м. в півд.-сх. Польщі над р. Вислою; 15 000 меш. (1965). Серед численних пам’яток архітектури ґотична катедра (бл. 1360 — 82), стіни запрестольної апсиди якої розписані візант.-укр. фресками. Розпис виконали, на замовлення поль. короля Владислава Яґайла, на поч. 15 в. (або в кін. 14) укр. майстрі гал. школи. Гол. картина — Успення Пресв. Богородиці — займає цілу планицю, ін. композиції зображують сцени з життя Ісуса Христа. Стінопис відкритий 1887; при невдалій реставрації (1932 — 34) фрески втратили свій первісний кольорит і чіткі стилістичні ознаки.
Сандрацьке поселення, поселення пізнього етапу трипільської культури в урочищі Пагурок у с. Сандраках Хмільницького р-ну Вінницької обл. При розкопах (1949 — 50) знайдено залишки наземного житла, великої печі госп. призначення та госп. ями, знаряддя праці та побуту з каменю і кістки, ліпний, здебільшого орнаментований, посуд, уламки глиняних жіночих статуеток і фігурок биків, кістки свійських і диких тварин тощо. Над пізньотрипільським шаром виявлено знахідки часів пізньої бронзи та 17 — 18 вв. Поблизу С. п., в урочищі Кам’яний Яр, знайдено сліди поселення сер. етапу трипільської культури, а в урочищі Куток — залишки поселення 8 в.
Сандул Ганна (* 1914), вчена в галузі фізики кристалів родом з Росії (Курська обл.). Від 1945 викладає у Львівському Політехн. Ін-ті. Досліди з ділянки кристалізації напівпровідників; понад 70 наук. праць.
Сандул-Стурдза Яків, лікар родом з Чернігівщини. Сер. освіту здобув у Чернігівському Колеґіюмі, мед. — при госпітальних школах у Москві й Петербурзі (1779), потім працював як військ. лікар. 1799 був призначений інспектором Лікарської Управи Слобідської України. Вивчав проказу на Півд. України та в Криму.
[Сандул-Стурдза Яків, м. б. Сандул-Струдза Яків (1756, Козацьке — після 1810). — Виправлення. Т. 11.]
Сандуляк (також С.-Лукинів, С.-Лукич) Іван (1848 — 1926), гром.-політ. діяч, селянин з Карлова Снятинського пов. (Галичина), радикал, посол до гал. сойму 1908 — 13. Описав своє село в газ. «Батьківщина».
Санітарія, сукупність практичних заходів, спрямованих на оздоровлення оточення людини: С. впроваджує у життя вимоги та норми, що їх обґрунтовує гігієна (див. Доповнення). Відповідно до галузі діяльности, С. поділяють на пром., сіль., житлову, комунальну, харч., військ. та шкільну; до С. належить також сан. охорона атмосферного повітря, водоймищ, сан. охорона кордонів, сан. законодавство і сан. статистика. У практичному житті сан. заходи дуже часто поєднуються з протиепідемічними. У міжнар. маштабі, для боротьби з гострими інфекційними захворюваннями та запровадженням деяких ін. сан. заходів, діють міжнар. двосторонні або багатосторонні конвенції (перша 1851). 1951 був ухвалений Міжнар. Сан. Реґлямент, який встановив міжнар. сан. правила замість діючих доти міжнар. сан. конвенцій.
Початки С. на Україні існували ще в давні часи. Людність дбала про гігієну житлових будинків, одягу, тіла; проти інфекційних! хвороб запроваджували карантини, трупи померлих від заразливих хвороб швидко ховали, гроби заливали дьогтем, смолою або вапном; їхній одяг і хатні речі спалювали.
У 17 в. з’явилися перші законодавчі акти щодо боротьби з інфекційними хворобами та запровадження деяких сан. заходів. З 1775 справи С. в Рос. Імперії і на Центр. і Сх. укр. Землях належали до компетенції приказної медицини, а з 1797. також лікарських управ. У «Врачебному уставі» 1857 були вже розпорядження про заходи боротьби з інфекційними хворобами і епізоотіями, про нагляд над харч. продуктами, охорону кордонів тощо. Деякі вимоги сан. характеру були також в пром., будів., с.-г. й ін. статутах. Досить значну працю сан.-епідеміологічного характеру здійснювано земською медициною через губ. сан. бюра і сан. лікарів (спершу губ., потім і пов.).
У розвитку сан. напрямку в земській і міськ. медицині деяку ролю відогравали мед. т-ва (Київ., Одеське, Волинське, Кам’янець-Подільське, Харківське, Херсонське). Назагал С. на Центр., і Сх. Землях стояла, як і в усій Рос. Імперії, незадовільно і відставала від країн Зах. Европи.
В УНР і Укр. Державі сан. заходи здійснювалися Департаментом Охорони Здоров’я, і пізніше Мін-вом Охорони Здоров’я та Опіки, губ. та земськими управами, Укр. Червоним Хрестом й ін. гром. орг-ціями; в ЗУНР — Комісаріятом і Радою охорони здоров’я. Сан.-мед. заходи у війську УНР та ЗУНР провадились сан.-мед. службою армій.
На Зах. Україні (в Галичині й на Буковині) справами С. як і всієї охорони здоров’я до 1918 відав департамент Мін-ва Внутр. Справ у Відні (з 1917 — Мін-во Здоров’я, яке очолював І. Горбачевський) та відділи Крайових Виділів Галичини та Буковини і пов. лікарі. С. стояла на низькому рівні, хоч дещо краще, ніж на Центр. і Сх, Землях. Порівняно з Австрією С. в Польщі стояла вище, але й далі була незадовільно організована. Чимало для піднесення стану С. і гігієни спричинилися укр. т-ва: «Просвіта», т-во «Відродження», Укр. Лікарське Т-во, і Укр. Гігієнічне Т-во.
В УССР і в СССР у цілому впровадження сан. заходів у життя і сан. контроль здійснюють держ. сан. органи. 1931 створено Сан. Держ. Інспекцію УРСР, яку 1933 виділено в окрему службу, у 1954 її включено до складу Сан.-Епідеміологічного Управління Мін-ва Охорони Здоров’я УРСР. В обл. м. і р-нах санепідемічні заходи і контроль над ними ведуть обл., міські та районові сан. лікарі, а часткової і всі мед. установи, крім того існують ще відомчі сан. служби. Деякі сан. заходи провадять представники громадськости — сан. уповноважені і сан. дружини. В УССР сан. законодавство досить добре розвинене і реґляментує запровадження широких оздоровчих та сан.-протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання хворобам, на зниження, особливо проф. і інфекційних захворювань, на дотримання сан. норм при плянуванні сіл і міст, на впровадження оздоровчих заходів на підприємствах, в установах, школах тощо, реґулює випуск, зберігання, транспортування і продаж харч. продуктів, видає розпорядження про нагляд над різними установами комунального госп-ва, як лазні, перукарні тощо. У 1972 на Україні працювало 8 370 лікарів сан.-протиепідемічного профіля.
Питання С. опрацьовуються на мед. фак. ун-тів і мед. ін-тів та у низці н.-д. ін-тів мікробіології та епідеміології, комунальної гігієни, харчування, фізіології й гігієни праці, сан. техніки й у наук. т-вах гігієністів, епідеміологів, мікробіологів, істориків медицини. З укр. вчених у галузі С. слід відзначити П. Баранника, І. Барченка, Л. Громашевського, В. Деркача, П. Діятроптова, С. Ігумнова, Д. Калюжного, О. Корчак-Чепурківського, В. Левицького, О. Марзєєва, В. Мартинюка, Л. Медвідя, В. Навроцького, В. Підгаєцького, М. Предтеченського, С. Ручковського, І. Савченка, І. Скворцова, В. Субботіна, С. Томиліна, Г. Шахбазяна, Є. Яковенка.
Див. також: Земська медицина, Медицина, Охорона здоров’я на Україні, Сан. освіта, Гігієна (Доповнення).
Література: Игумнов С. Очерки развития земской медицины в губерниях, вошедших в состав УССР, в Бессарабии и в Крыму. К. 1940; Справочник санитарного врача. М. 1950; Шульц Г. Санитарная и противоэпидемическая работа в СССР. Мюнхен 1951; Бычков И. Правовые основы деятельности санитарных органов. М. 1954; Ігумнов С. Нарис розвитку земської медицини на Україні. Матеріяли до іст. розвитку охорони здоров’я на Україні. К. 1957; Габарович P., Шахбазян Г. Гігієна. К. 1958; Организация здравоохранения в СССР. т. 1 — 2. М. 1958; Осінчук Р. Стан здоров’я населення Зах. Укр. Земель після прилучення до Австрії. Лікарський Вісник, ч. 3 (26) Чікаґо 1962; Карпов Л. Земская санитарная организация в России. П. 1964; Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти. Мюнхен 1970; Матеріяли до історії укр. медицини. Зб., ред. В. Плющ. Нью-Йорк — Мюнхен 1975.
В. Плющ
Санітарна освіта, система поширення сан.-гігієнічних та мед. знань і навичок з метою оздоровлення праці й побуту, збереження здоров’я, працездатности та довголіття людини.
На Україні у пам’ятках старовинної укр. літератури: «Ізборники Святослава», «Фізіолог», «Пчола» й ін. зустрічаємо гігієнічні та мед. поради; у 16 — 17 в. їх подавали широко розповсюджені різні «лечебники», «зельники», «вертогради». У 18 і на поч. 19 в. ширили в народі мед. знання укр. вчені-медики: Д. Самойлович, К. Ягельський, О. Шафонський, М. Гамалія, Ф. Барсук-Мойсєєв, Н. Максимович-Амбодик, Є. Мухін та ін. Популярні підручники з медицини написали С. Венечанський (про лікування венеричних хвороб), Я. Саполович і Й. Каменецький (підручник для свящ. і семінаристів), І. Кашинський, Ф. Лоевський, О. Масловський; П. Богданович містив ст. у ж. «Новый Санкт-Петербургский Вестник».
У Рос Імперії у 19 — 20 вв. видавалися наук.-популярні мед. журн.: «Друг здравия», «Популярная медицина», «Здоровье», «Вегетарианский Вестник», «Вегетарианское Обозрение», «Здоровая Жизнь» та ін., у яких брали участь українці. Чималу працю у С. о. провадили установи земської медицини, Т-во лікарів ім. М. Пирогова, при якому в 1894 було створено «Комиссию по распространению гигиенических знаний в народе», яка видавала наук. популярні брошури (також укр. авторів — О. Яковенка, О. Тарасенка й ін.). Їх видавало укр. мовою Благодійне Т-во видання загальнокорисних і дешевих книг у Петербурзі (1898 — 1917). У Києві з 1886 провадили систематичні нар. мед. читання. Наук.-популярні мед. праці у другій пол. 19 в. писали С. Ніс «Про хвороби і як ім запобігати» і С. Подолинський «Життя і здоров’я людей на Україні» (1879). У 1913 — 14 в Полтаві виходив перший на Центр. і Сх. Землях журн. укр. мовою, що містив ст. на мед. теми, «Життя і Знання».
В УНР і Укр. Державі С. о. здійснювали Мін-во Нар. Здоров’я й Опіки та Укр. Черзоний Хрест, в ЗУНР — Комісаріят і Рада Охорони Нар. Здоров’я.
На Зах. Україні працю в ділянці С. о. провадили, крім крайових виділів Галичини й Буковини (до 1918), заг.-осв. т-во «Просвіта», а згодом укр. фахові т-ва: антиалькогольне та антинікотинне т-во «Відродження» (з 1907), Укр. Лікарське Т-во (з 1910), Укр. Крайове Т-во Охорони Матерей і Дітей, і Укр. Гігієнічне Т-во (з 1929), всі з осідком у Львові. Вони мали свої філії, випустили кількадесят популярних книжечок з ділянки охорони здоров’я і гігієни та видавали журн. («Здоровлє», «Відродження», «Нар. Здоровля»), влаштовували доповіді, виставки тощо.
В УССР С. о. ведуть, крім органів Мін-ва Охорони Здоров’я, Укр. Червоний Хрест, т-во «Знання», культ.-осв. заклади, профспілки, спортивні т-ва, ун-ти здоров’я (Київ, Харків, Одеса та ін. м.) тощо. С. о. є складовою частиною навчання у заг.-осв. школах. Робітники харч. пром-сти, гром. харчування, торг. мережі й комунального госп-ва зобов’язані засвоїти сан.-техн. мінімум. Для робітників пром. підприємств введено навчання основ пром. санітарії і гігієни праці. У сіль. місцевостях є гром. школи здоров’я. Систематичну С. о. серед населення провадять лікувально-профілактичні заклади. При Мін-ві Охорони Здоров’я УССР, в обл. та районних центрах працюють ради С. о. На 1. 1. 1962 в УССР було. 65 спеціяльних будинків С. о., при сан.-епідеміологічних станціях та великих лікарнях є інструктори С. о. При Укр. Н.-Д. Ін-ті комунальної гігієни; існує методично-наук. сектор С. о. На мед. теми видається популярна література, читаються лекції, мед. знання поширюються за допомогою преси, кіно, телебачення. У 1920 — 30-их pp. видавалися популярні мед. журн. укр. мовою: «Шлях до здоров’я» (1925 — 41), «Червоний Хрест» (1929 — 41), «Юнацький Червоний Хрест», «Психогігієну в маси» (1933 — 34). За останні роки вид. сан.-осв. літератури укр. мовою майже цілком припинилося.
На еміґрації працю з С. о. провадив з 1945 у Зах. Німеччині й Австрії Укр. Червоний Хрест, тепер Укр. Мед.-Харитативна Служба з осідком у Мюнхені, деяку роботу веде Укр. Лікарське Т-во Півн. Америки.
Література: Осипов Е., Куркин П., Попов И. Русская земская медицина. М. 1899; Досягнення охорони здоров’я в УРСР. К. 1958; Соколов І., Трахман Я. Орг-ція і методика сан.-осв. роботи. К. 1958; Очерки по истории советского санитарного просвещения. М. 1960; Карпов П. Земская санитарная организация в России. Л. 1964; Очерки истории русской общественной медицины, М. 1965; Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти. Мюнхен 1970; Матеріяли до історії укр. медицини. Зб., ред. В. Плющ. Нью-Йорк — Мюнхен 1975.
В. Плющ
Санітарно-епідеміологічні станції в УССР, установи санітарно-епідемюлогічної (сан.-еп.) служби, які провадять сан.-протиеп. роботу в р-нах, м., обл, респ., на водному і зал. транспорті тощо та контролюють здійснення заходів, спрямованих на поліпшення умов праці, побуту, сан. стану осель, підприємств, установ. С. е. с. мають право ставити вимоги щодо проведення сан. оздоровчих заходів усім установам та підприємствам свого р-ну, накладати на них у випадку порушення ними сан.-гігієнічних норм грошові штрафи і навіть припиняти їх діяльність. Гол. завдання С. е. с. є боротьба з епідеміями, а далі вивчення стану здоров’я людности, руху захворювань та смертности (зокрема від інфекційних і проф. хвороб). Першу С. е. с. на Україні засновано 1927 в Донбасі. У 1966 в УССР було 814 сан.-еп. закладів (станції в м. і відділи при районових лікарнях).
Див. також гасла: Охорона здоров’я, Пастерівські станції, Санітарія.
В. П.
Санітарно-Харитативна Служба, див. Укр. Медико-Харитативна Служба.
Саноцька Христина (* 1932), мистецтвознавець, співр. «Історії укр. мистецтва», розділ «Живопис Зах. земель України» (т. 4, ч. 2, 1970) у співавторстві з І. Катрушенко і Я. Нановським.
Сан Павльо (São Paulo), гол. м. півд.-браз. стейту Сан Павльо, найбільший пром. осередок і важливий культ. центр Бразілії і Півд. Америки; бл. 6 млн меш. (1970). Ч. українців у м. і стейті С. П. — до 10 000, перев. з останньої іміґрації (1947-50); укр.-кат. і укр. правос. парафії, діє кілька укр. т-в.
Санта Катаріна (Santa Catarina), півд. стейт Бразілії, 96 000 км², 2,9 млн меш. Бл. 700 укр. родин перев. в півн. частині стейту; укр. скупчення: Ірасема й околиці, Нова Галичина та ін.
Сантименталізм, мист. напрям в евр. літературі другої пол. 18 в. Виник як реакція проти просвітницького раціоналізму і літ. традицій клясицизму. Письм.-сантименталісти надавали переваги людським почуттям, захоплювалися природою і виводили як героїв простих людей. Початки С. пов’язані з творчістю англ. письм. першої пол. 18 в. С. Річардсона, Дж. Томпсона, Т. Ґрея й ін. С. вплинув на виникнення нових жанрів прози, а також на посилення уваги до елегії, ідилії, байки в поезії.
В укр. літературі деякі впливи й елементи. С. наявні в п’єсах І. Котляревського («Наталка Полтавка»), в байках Є. Гребінки і зокрема в сантиментальних своїми сюжетами й мотивами повістях й оп. Г. Квітки-Основ’яненка. Наявність С. і впливів рос. С. у творчості І. Котляревського заперечували І. Стешенко, С. Єфремов, Г. Житецький та ін., не виключаючи багатьох виявів С. у психологічному розумінні (чутливости) у творчості укр. письм. 19 і 20 вв. Причетність до С. Г. Квітки-Основ’яненка, зокрема наявність сантиментальних книжних і нар.-поетичних впливів у таких його творах, як «Маруся», «Щира любов», «Сердешна Оксана», стверджували М. Зеров, А. Шамрай, О. Дорошкевич. Д. Чижевський заперечує взагалі потребу вирізняти С. як окремий напрям в укр. літературі.
Впливи й елементи С. помітні й на розвитку мелодрами в укр. драматургії 19 і подекуди також 20 вв., напр., у мелодрамах І. Гушалевича («Підгіряни», 1869), С. Воробкевича («Гнат Приблуда», 1875, «Убога Марта», 1878), Л. Манька («Нещасне кохання»), О. Суходольського («Помста або загублена доля») та в ін., інколи дуже спримітизованих п’єсах цього жанру. Мелодраматизм зустрічається і в деяких творах і постановках М. Старицького й М. Кропивницького.
Б. К.
Сан-Франсіско, м. на зах. побережжі ЗДА, у стейті Каліфорнія, порт, осередок індустрії й торгівлі, осідок багатьох досл. ін-тів і Каліфорнійського та Стенфордського ун-тів, 716 000 меш. (1970), приблизно 3 000 українців. Осідок Конференції Об’єднаних Націй 1945, на якій до складу ОН увійшли УССР і БССР. Поблизу С.-Ф. 1809 була заснована укріплена рос. колонія форт Росс, між населенням якої були укр. поселенці з Сибіру, згодом з Аляски. З 1867 у С.-Ф. поселився А. Гончаренко; поблизу С.-Ф. він заснував поселення «Україна», де він і помер 1916. Осередком укр. життя у 1913 — 30 pp. була «Просвіта» (перший гол. Г. Денис); тепер діє низка укр. орг-цій. Існують укр., кат. парафія Непорочного Зачаття (з 1957) і правос. — св. Михаїла.
Сапеляк Андрій (* 1919), кат. єп. родом з Ринкової Волі Ярославського пов. (Галичина), закінчив богословські й правничі студії в Туріні (Італія), свячений на свящ. 1949, проф., згодом ректор укр. Малої Семінарії в Люрі й у Римі. 1960 призначений єп., 1968 — апостольським екзархом для українців-католиків в Арґентіні з осідком у Буенос-Айресі; розбудував мережу укр.-кат. парафій і церков та шкіл українознавства. Єп. С. — чл. Соборової Комісії для сх. Церков Вселенського Ватиканського II собору, Постійного синоду Укр.-Кат. Церкви з 1971 та консультор Комісії для кодифікації сх. канонічного права.
Сапєгин Андрій (1883 — 1946), ботанік і селекціонер нар. у Вознесенському (Миколаївщина), д. чл. АН УРСР (з 1929; віцепрез. 1939 — 45). Після закінчення Новоросійського Ун-ту його доц. (з 1910) і проф. (1917 — 22). Один з організаторів Одеської селекційної станції (тепер Всесоюзний Селекційно-Генетичний Ін-т) і Одеського С.-Г. Ін-ту, в яких працював у 1912 — 33, 1933 — 44 на керівних посадах в Ін-ті Генетики АН СССР, з 1944 — дир. Ін-ту Ботаніки АН УРСР. Понад 80 наук. праць з питань фльористики, цитології, генетики, селекції с.-г. рослин. Розробив теорію органогенези, застосував методу варіяційної статистики для визначення точности дослідів, вивів ряд відомих ґатунків озимої пшениці (Кооператорка, Земка, Степнячка), ґатунок ярої пшениці, Одеська 4, ячмінь 32 та ін.
[Сапєгин (Сапєгін) Андрій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Сапєжко Кирило (1857 — 1928), хірург. 1884 закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту, 1889 — 1901 — викладач у ньому, 1902 — 19 — проф. ун-ту в Одесі, з 1919 на еміґрації в Кишиневі (Басарабія). Праці присвячені хірургічному лікуванню пістряка, виразки шлунку, питанням пересадки слизової оболонки та ін. Запропонував власну методу операції пупкової кили.
[Сапєжко Кирило († Кишинів). — Виправлення. Т. 11.]
Сапіги (Сопіги, Сапєги), білор.-лит. маґнатський рід (з 1700 — князі Рим. Імперії), який у 16 — 18 в,в. займав високі держ.-військ. посади у В. Князівстві Лит. і в Речі Посполитій і володів великими зем. маєтностями (м. ін. на Підляшші), після Радзівілів найбагатший і найвиливовіший на Литві рід. В історії України відіграли ролю: Іван (бл. 1450 — 1517), писар, згодом маршалок В. Князівства Лит., воєвода витебський (1511 — 14) і підляський (з 1514), засновник м. Кодень (1511), перший з С., що перейшов на католицизм (1514); Лев (1557 — 1633), канцлер лит. (з 1589), воєвода віленський (1623 — 33) і В. лит. гетьман (з 1625), керівник роботи над третім Литовським Статутом; Андрій (бл. 1560 — 1621) займав різні військ. пости в Литві й недовгий час (1605 — 09) був воєводою київ.; Лев Казімір (1609 — 56), підканцлер лит. (з 1645), власник маєтків на Чорнобильщині, учасник боротьби проти Б. Хмельницького (м. ін. стримав наступ козаків на Литву 1649); Ян Павло (бл. 1610 — 65), гетьман В. лит., брав участь у битвах проти козаків, москвинів і шведів; Лев (1803 — 78), спершу на рос. службі, через участь у повстанні (1830 — 31) мусів еміґрувати до Галичини, де став політ. (м. ін. маршал гал. крайового сейму в 1861 — 75) і екон. діячем, домагався скасування панщини в Галичині; Адам (1828 — 1903), гал.-поль. діяч, у 1860-их pp. домагався автономії Галичини.
Сапіцький Віктор (1889 — 1942), правник і кооператор родом з Київщини. За УНР дир. Кредитової Канцелярії мін-ва фінансів; з 1922 лектор Укр. Гості. Академії в Подєбрадах і в УТГІ; ст. з ділянки економії й кооперації.
[Сапіцький Віктор († Подєбради, Чехо-Словаччина). — Виправлення. Т. 11.]
Сапожніков Леонид (* 1906), вчений у галузі технології палива родом з Павлограду (тепер Дніпропетровська обл.); 1930 закінчив Дніпропетровський Гірничий Ін-т, з 1935 його проф.; з 1946 чл.-кор. АН СССР. 1937 — 61 завідував лябораторією в Ін-ті Горючих Копалин АН УРСР, з 1962 — працює в Держпляні СССР. Праці з ділянки дослідження та клясифікації вугілля й коксування.
Саполович Яків (1766 — 1830), хірург родом з Чернігівщини, навчався в Києво-Могилянській Академії та шпитальних школах у Кронштадті й Петербурзі; з 1790 — проф. хірургії Петербурзького мед.-хірургічного училища, потім Мед.-Хірургічної Академії та її почесний чл. 1796 — 1829 — дир. Петербурзького мед.-інструментального зав., 1795 — 1804 — чл. Мед. Колеґії. Низка праць з хірургії, разом з Й. Каменецьким видав популярний мед. підручник (1803), запропонував ряд власних хірургічних інструментів. Помер під час епідемії холери, у боротьбі з якою брав участь.
[Саполович Яків (1760, Срібне — 1830, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]
Сапрун Северин (1897 — 1950), укр.-кат. свящ., учитель музики в сер. школах і дириґент хорів, родом з Дрогобиччини. Муз. освіту здобув у Відні й Львові (Держ. Консерваторія і Муз. Ін-т ім. Лисенка). Засновник і дир. Філії Муз. Ін-ту ім. Лисенка в Дрогобичі й дириґент тамошнього мішаного хору «Баян». Видавець і ред. муз. місячника «Боян» (1929 — 30). 1942 — 44 — дир. Ін-ту Нар. Творчости при УЦК у Львові та організатор конкурсу хорів Галичини (1942). З 1944 на еміґрації в Австрії, з 1946 — у Парижі.
[Сапрун Северин († Париж). — Виправлення. Т. 11.]
Сапсан, сокіл мандрівний (Falco peregrinus Tunst.), птах родини соколиних; довж. тіла до 50 см, вага до 1 300 г, розмах крил до 117 см. Поширений на всіх материках, крім Антарктиди і Півд. Америки. На Україні — три підвиди: руський, кавказький і тундровий соколи; перші два рідкісні гніздові птахи, останній зустрічається на перельотах.
Сарамаґа Богдан (1905 — 75), дириґент хорів родом з Тернополя. По закінченні Львівської Муз. Консерваторії дириґент театрів: «Бесіди» у Львові (з 1925), ім. І. Тобілевича в Станиславові (з 1940) та ін.; 1939 — 41 гол. дириґент, згодом до 1944 дир. та муз. керівник укр. театру в Тернополі. На еміґрації концертмейстер у кім. театрі «Schwäbische Landesbühne»; з 1950 учитель музики у Детройті (ЗДА).
[Сарамаґа Богдан († Детройт). — Виправлення. Т. 11.]
Сарана, спільна назва шкідливих видів комах підряду сараноподібних; при масовому розмноженні знищує посіви с.-г. культур на великих площах. На Україні найнебезпечнішими видами були С. перелітна (Locusta migratoria L.) і прус італ. (Calliptamus italicus L.). Перелітна С. розмножувалась у плавнях Дунаю, Дністра, Дніпра та деяких ін. рік і робила перельоти на півн. до 58 — 62° півн. широти. На Україні значення С. як шкідника зведено до мінімуму.
Сарата, р. в зах. частині Причорноморської низовини, впадає в оз. Сасик; довж. 119 км, сточище — 1250 км². Використовується для зрошення.
Сарата (VII — 10), с. м. т. в півд. частині Причорноморської низовини над р. Саратою, р. ц. Одеської обл.; 5 400 меш. (1968). Харч. пром-сть; ливарно-мех. зав. О. важливий пункт винарства. Заснована 1822.
Саратовська область, обл. в РСФСР, положена обабіч дол. Волги, 100 200 км², 2 454 000 меш. (1970), у тому ч. 65% у м. За переписом 1970 в С. о. жило 106 700 українців (4,3’%і всього населення), у тому ч. 44 500 подало укр. мову як свою рідну, крім того 14 300 нею вільно володіло. Фактичне ч. українців було більше. За переписом 1926 їх було 237 000 (7% всього населення), у тому ч. 80% подало укр. мову як свою рідну (ч. приблизні). Докладніше див. Надволжя (Доповнення).
Сарган (Belone belone L.), риба родини сарганових; довж. до 90 см, вага до 1 кг. На Україні поширена у Чорному і Озівському морях. Об’єкт промислу.
Сардак Григорій (* 1916), хірург родом 3 м. Великого Токмака Запор. обл., 1940 закінчив Донецький Мед. Ін-т, з 1965 — проф. Вінницького Мед. Ін-ту. Бл. 50 друкованих праць з хірургії органів черевної порожнини, з питань реконструктивних операцій на стравоході, трахеї та бронхах, з кардіохірургії тощо.
Сарделька, див. Тюлька.
Сардини (Sardina), пром. назва групи видів морських зграйних риб родини оселедцевих, довж. до 35 см, вага 50 — 110 г; бл. 18 видів. Мають велике пром. значення. На Україні (у Чорному м.) — 2 види: С. атлантична (Sardina pilchardus Walb.) і Sardinella aurita.
Сарич, ріг в півд.-зах. частині Крим. піво.; крайня півд. точка УССР.
Саркел, див. Біла Вежа.
Сармати, іраномовні кочові племена, споріднені з скитами, відомі в 7 — 4 вв. до Хр. під назвою савромати, згодом, з 3 в. до Хр., після витіснення скитів на Крим і розселення в степах від Тоболу до Дунаю, під заг. назвою С. До складу їх племінних союзів входили м. ін. язиги, аорси, роксоляни, сираки й алани. Утвердивши своє панування над Півн. Кавказом та в надчорноморських степах і перебравши гегемонію від скитів, С. з 179 р. до Хр. почали виступати як союзники понтійських царів, з кін. 2 в. до Хр. помагали скитам у війні з військами понтійського царя Мітридата VI, у 1 в. по Хр. воювали з Римом і з того часу для Півн. Причорномор’я прищепилася назва Сарматія. Поступово з кочового способу життя С. перейшли до осілого: проникли до півн.-чорноморських грец. колоній, поселилися в м. Боспорського царства, стали хліборобами й подекуди асимілювалися, зокрема на лісостеповому Правобережжі, з місц. населенням. Політ. могутність С. була зламана з наступом сх. ґотів і в 3-4 вв. по Хр. — гунів. Частина їх перейшла з гунами на Захід (деякі аж до Еспанії і в Півн. Африку), а ті, що залишилися, розпливлися серед слов’ян й ін. народів.
Притаманні для ранньої — савроматської — стадії історії й культури С. елементи матріярхату поступово заникли з розвитком організованости С., з посиленням ролі вождів-полководців у проводі племінних союзів і з введенням нової воєнної тактики, нових форм зброї та кінської збруї. У рел. віруваннях С. панівним був культ меча. Характеристичним з цього погляду було й сарматське мистецтво з його металевими оздобами для військ. виряду і збруї, ювелірними виробами у «звіриному стилі», з зображеннями войовників, боротьби й полювання.
Військ. вмілість і хоробрість С., удосконалення військ. справи і, воєнної техніки спричинилися до того, що поль. хроністи й коз. літописці називали С. поляків й укр. козаків, а Сарматією називали Україну, Польщу й ін. землі Сх. Европи.
Література: Harmatta J. Sludies on the History of the Sarmatians. Будапешт 1950; Вопросы скифо-сарматской археологии. М. 1954; Нариси стародавньої історії Укр. РСР. К. 1959; Пастернак Я. Археологія України. Торонто 1961; Археологія Укр. РСР, т. 2. К. 1971; Хазанов А. М. Очерки военного дела сарматов. М. 1971.
Б. К.
Сарматія, назва, вживана античними й середньовічними авторами для Сх. і Центр. Европи. К. Птоломей (бл. 90 — бл. 168 по Хр.) розрізняв С. Евр. — між Доном і Вислою, з Сарматським (Балтицьким) океаном на півн. і Сарматськими горами (Карпатами) та Чорним м. на півд., та С. Азійську — від Дону та Озівського м. на сх. На геогр. картах Сх. Европи (М. Вальдземюллера 1513, Б. Ваповського 1526 та ін.), у хроніках і в описах поль. (Я. Длуґош, Матвій з Мехова) й італ. (О. Ґваньїні) та ін. істориків, як також у писаннях гуманістів 16 — 17 вв. назва С. була прийнята для визначення України й Польщі. Від античних сарматів виводили себе поль. маґнати і шляхта, з чого й виникла ідеологія сарматизму 17 — 18 вв. — вищости поль. народу й нетолерантности до ін. Сарматським народом називав козаків С. Величко. Кін. С. титулували Ю. Хмельницького.
Сарна звичайна, дика коза, козуля (Capreolus capreolus L.), ссавець з родини оленевих; довж. тіла до 150 см, хвоста — 2-3 см, висота в холці до 100 см, вага до 60 кг. Поширена в лісах і лісостепах Европи й частини Азії. На Україні — в Карпатах, на Поліссі, в Лісостепу, в крим. і кавказьких горах. С. — об’єкт мисливства.
Сарни (II — 7), м. на зах. Волині, над р. Случчю, р. ц. Рівенської обл. і зал. вузол, 15 000 меш. (1966). Маслоробний, овочесушильний зав., мебльова фабрика; н.-д. станція для освоєння боліт. С. виникли наприкін. 19 в. як зал. станція збудованої 1885 зал. Лунінець-Рівне. До 1920 С. — селище Рівенського пов. Волинської губ.
Сарницький Климент Кароль (1832 — 1909), укр.-кат. церк. діяч, василіянин, 1867 суплент, згодом проф. біблійних наук Львівського Ун-ту (4 рази декан богословського фак. і двічі ректор: 1880 — 81 і 1889 — 90). Від 1867 ігумен львівського манастиря св. Онуфрія і протоігуменський дорадник; як протоігумен гал. василіян (з 1878), за дорученням папи Льва XIII розпочав під проводом чл. єзуїтського ордену реформу Чину (1882 — 1904); 1902 дістав титул архимандрита. Співред. (1871) церк. ж. «Руский Сіон», співр. «Werzer-Welte, Kirchenlexikon». C. — автор поль. граматики єврейської мови для студентів (1899 — 1901, 1906), пояснень псальмів та ін. богослужбових біблійних пісень (1888, 1903) й ін. духовних кн. та перекладів.
Сарсель (Sarcelles), м. в департаменті Валь д’Уаз у Франції, 17 км на півн. від Парижу; 55 400 меш. (1971). З 1951 О є осідком Наук. Т-ва ім. Шевченка в Европі (власний будинок, бібліотека з 20 000 тт.) і редакція Енциклопедії Українознавства. В наук. осередку НТШ мають також приміщення Комісія, Допомоги Укр. Студентству, Делеґатура УВУ і централя, Укр. Христ. Руху; 1951 — 56 діяв Ін-т Заочного Навчання. В С. появляються неперіодичні вид. НТШ: «Вісті із Cap селю», «Вісті НТШ в Европі» та ін.
Сартана, кол. назва с. м. т. Приморського.
Сасик (Кундук; VIII — 10), лиманове оз. на півн.-зах. узбережжі Чорного м., між гирлами Дунаю й Дністра; площа 210 км², глибина до 2,5 м., рівень С. на 0,3 — 0,5 м нижчий від рівня м. Від м. відокремлюється вузьким (до 0,5 км) піщаним пересипом, сполучається з ним протокою. Живиться перев. морською водою.
Сасик (Сасик-Сіваш; VIII — 14), солоне оз. на Крим. низовині поблизу м. Евпаторії, площа 71 — 75 км², глибина до 1,5 м, рівень на 0,6 нижчий від рівня Чорного м.; від м. відділене пересипом завширшки 0,9 — 1,7 км. Живлення оз. відбувається за рахунок підземних джерел та фільтрації морської води через пересип. Влітку площа значно зменшується, солоність води збільшується.
Сасів (IV — 5), с. Золочівського р-ну, Львівської обл., положене над гор. Бугом; 1971 — 700 меш. (1935 — 3 200); кол. м-ко, засноване 1615. Дерев’яна церква св. Миколи з 1731; цінний іконостас (з 1681), виконаний майстрами жовківської школи, нижній ярус роботи І. Рутковича; датована ікона «Перенесення мощів св. Миколи» (1685) з донаторським написом.
Саскатун, м. в Канаді (провінція Саскачеван), над р. Півд. Саскачеваном, засноване 1883; 126 600 меш. (1971), у тому ч. 14 400 українців (1947 — 2 400, 1961 9 100); гол. госп. і культ. осередок провінції. Українці почали селитися у С. в кін. 19 в. С. є осідком укр. кат. і укр. гр.-правос. епархій (див.), укр. евангельсько-баптистської церкви (з 1929), 3 укр.-кат. і 2 укр. правос. парафії, Укр. Місійного і Біблійного Т-ва (з 1945) і його щотижневого радіомовлення «Година Божого Слова», численних укр. установ, серед ін. — виховних ін-тів для студіюючої молоді: Кат. Ін-ту ім. митр. А. Шептицького і правос. Ін-ту ім. П. Могили, 2 музеї. У Саскачеванському Ун-ті працює 35 проф. і викладачів укр. походження; славістичний відділ включає українознавчі предмети.
Саскатунська укр. гр.-православна епархія, одна з 4 епархій Гр.-Правос. Церкви у Канаді, охоплює провінцію Саскачеван і має осідок у м. Саскатуні; С. у. г.-п. е. утворилася 1963 і нараховує бл. 25 000 вірних, 90 церк. громад, які обслуговують 13 свящ.; Більшість парафій збірні, охоплюють від 2 до 10 громад. Бл. 40 громад мають укр. недільні школи; у Саскатуні діє Ін-т ім. П. Могили.
Саскатунська українсько католицька епархія, в Канаді з осідком у Саскатуні, охоплює провінцію Саскачеван; постала у 1951 як екзархат (перший єп. Андрей Роборецький), з 1956 епархія: бл. 35 000 вірних, 41 свящ. (29 епархіяльних і 12 чернечі), які обслуговують 24 парафії, 121 дочірню церкву і 23 місійні станиці. У С. у.-к. е. працюють ченці Редемптористи (гол. осідок в Йорктоні), Сестри Служебниці, Сестри св. Йосифа (ведуть ризницю і дім для старих у Саскатуні) та Брати Христ. Шкіл (ведуть колеґію для хлопців у Йорктоні). У межах епархії діють різні орг-ції Кат. Акції з бл. 3 000 чл. У Саскатуні існує Епархіяльний музей нар. мистецтва (бл. 2 000 експонатів) і Ін-т ім. митр. А. Шептицького для університетської молоді; при парохіях діють рідні школи і курси для молоді (зокрема під час літніх вакацій). Для юнацтва існують три виховно-відпочинкові оселі.
Б. Казимира
Саскачеван, провінція в центр. частині Канади (див., карти на 933 і 936 стор.), площа 651 700 км², 926 000 меш. (1971), у тому ч. 492 000 міськ.; гол. місто Ріджайна.
Поверхня С. має рівнинний характер. Півн. частина лежить в обл. Кан. Кристалічного щита, поломаного розколинами, зеродованого плейстоценським льодовиком, з багатьма озерами, ріками й багнами, з суворим кліматом, частково вкрита лісами і лісотундрою; природні багатства: ліс, хутряні звірі, родовища міді, цинку, золота, срібла, урану й ін.; населення нечисленне. Півд. частина С. — це степ. і лісостеп. височина (400 — 800 м), збудована з палеозойських і мезозойських пісковиків і вапняків, вкритих грубими шарами льодовикових відкладів; чорноземні й попільнякові ґрунти, родовища бурого вугілля, земного газу, нафти та ін. Клімат різко континентальний (сер. температури: січня від — 12 до —18° Ц., липня +19° Ц.; 340 — 400 мм атмосферичних опадів на рік, часті посухи).
Основна галузь госп-ва — сіль.; вартість річної продукції у 1966 — 70 914 млн дол. Заг. річний збір гол. культур (у млн т): 11,3 пшениці, 2,2 ячменю, 1,4 вівса; ч. свійських тварин (у тис. голів): 2 208 рогатої худоби (у тому ч. 115 молочних корів), 985 свиней, 126 овець, 65 коней. Типовою госп. одиницею є ферма з пересічною площею бл. 300 га (1961), вона постійно зростає коштом ліквідації менших. Вартість гірничої продукції — 393 млн дол. (1970), у тому ч. 201 млн дол. нафти, 1,16 — поташу. Велика пром-сть слабо розвинена (гол. галузі: переробка с.-г. і гірничої сировини).
Колонізація С. розпочалася в сер. 19 в. Зростання меш. (у тис): 1901 — 91, 1911 — 492, 1921 — 727, 1931 — 922; пізніше почався спад меш. через еміґрацію до ін., пром. провінцій та до ЗДА: 1941 — 896, 1951 — 832, 1961 — 925, 1971 — 926. Кількість гол. етнічних груп за переписом 1971 (у тис, у дужках у % до всієї людности): бріт. походження 390 (42), нім. 180 (19), укр. 86 (9), сканд. 59 (6), франц. 56 (6), індійців 40 (4).
Українці оселювалися в С. від 1896. Зміни їхнього ч. (у 1 000) і % порівняно до всієї людности (у дужках): 1911 — 22,3 (4,5), 1921 — 28,1 (3,7), 1931 — 63,4 (6,9), 1941 — 79,8 (8,9), 1951 — 78,4 (9,4), 1961 — 78,9 (8,5). Щораз більше українців живе у м., (у %): 1921 — 10,0, 1931 — 16,4, 1951 — 20,5, 1961 — 39,2, 1971 — 62,4. Понад пол. укр. людности живе у півд.-сх. частині С., у якій розташовані м.: Йорктон, Канора, Кемсак, Мельвіл; у десятьох сіль. громадах українці творять абсолютну більшість, у ін. — найчисленнішу етнічну групу. Укр. мова, укр. назви місцевостей, укр. побут, церкви в укр. стилі, значне число українців у муніципальних сіль. і міськ. установах підкреслюють укр. характер цієї частини С.
Найбільші укр. скупчення: Саскатун (14 400 українців або 11,4% всіх меш.), Ріджайна (8 600 або 6,2%) і Йорктон (4 000 або 29,2%) — вони є й осередками укр. рел. і культ. життя; менші — розмістилися в околицях Саскатуну: Принс Альберт, Норд Батлфорд та ін.
Укр. міськ. населення це перев. робітники, власники дрібних підприємств, службовці, професіонали, кол. фермери, які після ліквідації власного сіль. госп-ва переселилися в м.
Завдяки масовому переселенню українці С. з-поміж усіх провінцій Канади зберегли найбільший відсоток вживання рідної мови (57,4%, в усій Канаді — 48,9%). З рел. погляду 35,8% належить до укр. кат. (1931 — 52,3%), 24,0% (31,9) до укр. гр.-правос, 13,9% (1,9) до З’єднаної Церкви, 12,5% (9,4) до римо-кат., 13,8% (4,5) до ін. євангельських церков; м. Саскатун є осідком епархій двох перших церков (див. Саскатунська епархія).
Українці беруть участь у гром. і політ. житті С. Вони добре репрезентовані у гром. самоуправі, шкільництві, госп. установах, у провінційному парляменті й уряді. З 1970 губернатором С. є українець Степан Воробець, з 1950-их pp. одним з мін. провінційного уряду є українець (першим був Олекса Кузяк; тепер Іван Ковальчук).
І. Тесля
Сатана, диявол, себто ворог, спокусник, наклепник, злий дух, — слова грец. і біблійного походження, що мають у слов. мовах приблизний відповідник «чорт». Найбільше С. любить спокушати побожних подвижників: «Києво-Печерський Патерик» описує такі спокуси ченців; навіть Теодосієві Печерському († 1074) з’являвся С., «як пес черен». Однак він не надіто могутній і боїться хреста, свяченої води та заклять.
Середньовічні переклади й ориґінальні укр. твори зберегли оп. про активність С. і злих духів, які «людьми обладають і в них уселяють і гонять їх і... мордують». Апокрифи, згадуючи про С., виявляють дуалістичні погляди, які через. Болгарію (богомильство) дісталися до Києва. Так, у Початковому літописі (1071) є твердження волхвів про те, що «диявол створив людину, а Бог у неї вклав душу, тому по смерті людини тіло йде у землю, а душа до Бога», у Требнику є моління від злих духів, і у чині Хрищення вимагається відректися від С. і прилучитися до Христа. С. також часто зображувано у рел. малярстві, найбільше в картинах Страшного Суду, де чорти знущаються над грішниками.
Сатанів (IV — 7), с. м. т. Городоцького р-ну Хмельницької обл., положене на Поділлі, над р. Збручем; 2 800 меш. (1970). С. вперше згадується 1404, 1443 одержав статус м-ка, 1641 — маґдебурзьке право; у 17 — 18 вв. був одним з важливіших торг. м. Поділля. 15 — 18 вв. — фортеця; часті бої з татарами і турками. З 1797 — м-ко Проскурівського пов. Подільської губ. С. мав характер торг.-с.-г. У ньому існував Василіянський манастир з курсами філософії і богословія. У С. — цукроварня (1899), плодоконсервний зав. Пам’ятки архітектури — руїни замка 15 — 16 в., сліди оборонних міських мурів і брама з 1724, збережені залишки валів «Траяна», жид., божниця з 1514.
Сатановський Арсеній, ієромонах, перекладач, текстолог. Закінчивши Київ. Академію був ієромонахом Києво-Братського манастиря. Від 1649 у Москві, куди його вислано для виправляння церк.-богословських кн. Переклав з латинської мови: «Оград царици, или поученія нікоего учителя имянем Мефрета, сопрано от 220 творцов греческих і латинских», також частину космографії Блеу: «Позорище всея вселенныя, или Атлас новий».
[Сатановський Арсеній, м. б. Корецький-Сатановський Арсеній (?, Сатанів, Поділля — після 1653). — Виправлення. Т. 11.]
Сатира, гостра критика окремих осіб, людських груп чи суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і неґативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й політ. життя, суперечних з загальнообов’язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби С. — гіперболи, гротеск, пародія, іронія в різних літ. жанрах — поезії, прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві С. притаманні гумористично-сатиричний рисунок, карикатура.
На Україні С. відома з найдавніших часів у нар. творчості, у літературі розвинулася з 16 — 17 вв., зокрема в творчості І. Вишенського й ін. творах полемічної літератури. Сатиричне забарвлення мали деякі твори вертепного і шкільно-театрального репертуару, зокрема популярні в 17 — 18 вв. інтермедії. Зразками суспільно-політ. С. 18 в. були сатирична коляда «1764 года декабря 23 дня к. Р.» невідомого автора, «пасквільні стихи» ченця Києво-Печерської Лаври Ієремії, «Плач киевских монахов» (1786), «Прибавок к плачу киевских монахов» (1792), приписуваний І. Некрашевичеві діялог «Замисл на попа» та ін. Його діялоги й гумористичні листи, акростих закарп. свящ. І. Пастелія «Пастырю душевный...», «Доказательства Хама Данилея Кукси» (друга пол. 18 в.) проти дворян-багатіїв, «Сатира на слобожан» (приблизно 1765 — 85), вірші на п’яниць і пияцтво тощо. Сатиричними за спрямуванням були деякі вірші й байки Г. Сковороди й особливо «Енеїда» (1798) І. Котляревського з висміюванням тогочасних суспільних вад.
Гостро сатиричний характер мала поема Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля»...), як також окремі частини його поем «Єретик», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Неофіти», його насліду вання пророкам та окремі вірші: «П. С.», «Юродивий», «Я не нездужаю нівроку...», «Во Іудеї во дні они...», «Молитва», «Гімн чернечий», «Саул». Сатиричними подекуди за своїм змістом були байки і приказки попередників і послідовників Шевченка: Л. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського й особливо «Співомовки» С. Руданського. Із літ. творчости другої пол. 19 в. до С. можна зарахувати оп. «Баба Параска та Баба Палажка» І. Нечуя-Левицького, «Лови» П. Мирного, «Сміх» і «Коні не винні» М. Коцюбинського, деякі оп. С. Васильченка, Л. Мартовича, драму «Мартин Боруля» І. Тобілевича, деякі комедії М. Кропивницького, М. Старицького й ін. Видатним сатириком був І. Франко (оп. «Свинська конституція», поема «Лис Микита», вірші «Сідоглавому», «Хлібороб», «О. Люнатикові», «Страшний суд» та багато он.). Провідними сатириками поч. 20 в. були: В. Самійленко (вірші) «На печі», «Новий лад», «Патріота Іван» й ін.), О. Олесь (зб. «Перезва», 1921), О. Маковей (зб. «Прижмуреним оком», 1923). По революції 1917 традиції народницької С 19 в. продовжували репресовані у 1930-их pp. за свою творчість: Ю. Вухналь, Ю. Ґедзь, B. Чечвянський. Особливе місце в розвитку укр. С. посідає О. Вишня («Усмішки», I — IV, 1928). Гостро сатирична була публіцистична творчість М. Хвильового, спрямована проти просвітянства, культ. назадництва й неуцтва (памфлети у зб. «Камо грядеши» і «Думки проти течії») й полемічні ст. М. Зерова. Політ. тенденційна в дусі партійних настанов є C. сучасних гумористів і байкарів в УССР: Д. Білоуса, С. Воскрекасенка, П. Ключини, О. Ковіньки, Є. Кравченка, А. Косматенка, В. Лагоди, Ф. Маківчука, С. Олійника, П. Сліпчука та ін. Тенденційно-пасквільні були сатиричні твори О. Гаврилюка, Я. Галана, Ю. Мельничука, С. Тудора. До сатиричних належать деякі вірші П. Тичини із зб. «Партія веде» (1934). Гострою С. на підсов. дійсність є твори репресованих у 1960 — 70-их pp. укр. письм.: «Репортаж із заповідника ім. Берії» В. Мороза, «Більмо» М. Осадчого, «Вертеп» Г. Чубая, тюремні вірші С. Караванського.
На зах.-укр. землях між двома світовими війнами С. була представлена фейлетонами Т. Горобця (С. Чарнецького) і Р. Купчинського.
Сучасну укр. еміґраційну С. репрезентують: Е. Козак («Гриць Зозуля», 1972), І. Керницький, М. Понеділок («Вітаміни», 1957, «Соборний борщ», 1960, «Рятуйте мою душу», 1973), Б. Нижанківський-Бабай («Вірші іронічні, сатиричні і комічні», 1959), З. Когут («Культурні арабески», 1969).
З гумористично-сатиричних журн. (див. Гумористична преса) виходять тепер: «Перець» у Києві, «Лис-Микита» в Детройті (ЗДА) і «Мітла» в Буенос-Айресі (Арґентіна).
Література: Возняк М. Початки укр. комедії. Л. 1919 (2 вид. Нью-Йорк, 1955); Маківчук Ф. (упорядник) Сатира і гумор. К. 1955; Івакін Ю. Сатира Шевченка. К. 1959; Мінчин В. Деякі питання теорії комічного. К. 1959; Дзеверин И. Проблема сатиры в революционно-демократической эстетике. К. 1962; Нестор З. Гумор і сатира в творчості С. Васильченка. К. 1962; Мінчин Б. Сатира на службі комунізму. К. 1964; Гончарук М. Укр. сатира періоду революції 1905 — 1907 років. К. 1966; Історія укр. літератури, т. I — VIII. К. 1967 — 71; Білецький О. (упорядник) Хрестоматія давньої укр. літератури. (2 вид. 1952), 3 вид. К. 1967.
Б. Кравців
Сату Маре, Сукмар (Satu Mare, Szatmár), м. в півн.-зах. Румунії, на рум.-угор. етнічному пограниччі; 31 000 меш. У 19 в. в пов. С. М. жили українці греко-католики; ще в 1930-их pp. було 10 гр.-кат. парохій з ц.-слов. богослужбовою мовою (тепер зрумунізовані або зугорщені).
Сафлор, крокіс (Carthamus L.), рід однорічних, рідше дворічних або багаторічних рослин з родини кошикоцвітих. На Україні в культурі: С. фарбувальний (C. tinctorius L.), фарбувальна рослина, з квіток якої добувають фарбу — картамін, що її вживають для фарбування тканин і харч. продуктів. Насіння містить 15 — 37% напіввисихаючої олії, яку використовують в їжу, для виготовлення маргарини, оліфи, лінолеуму, вощанки.
Сафонович Теодосій (17 в.), письм., історик, церк, діяч. Викладав у Києво-Братській Колеґії, у 1655 — 72 — ігумен Михайлівського Золотоверхого манастиря. Писав літ. мовою 17 в., черпаючи також з живої мови. Автор кількох праць, зокрема твору «Кройника зъ лЂтописцовъ стародавныхъ, ... », яку закінчнив 1672. Твір С. є нарисом історії України з ідеєю соборности всіх укр. земель і з’ясуванням іст. шляху, який привів до панування коз. стану на Україні. «Кройника» дійшла до нас лише у кількох списках і є в першій частині (до кін. 13 в.) переробленням Іпатського літопису, у другій зб. оп., гол. за поль. іст. хроніками (зокрема М. Стрийковського). Хронікою С. користувалися часто укр. літописці кін. 17 — 18 вв., зокрема автор «Синопсиса». Вид. «Кройники» С., що його розпочала перед першою світовою війною Київ. Археографічна Комісія, за ред. С. Голубева, не було завершене.
[Сафонович Теодосій (? — 1676, Київ). — Виправлення. Т. 11.]
Саф’ян Матвій (* 1910), металюрґ родом з Чернігова; у 1936 закінчив Дніпропетровський Метал. Ін-т, з 1944 викладач цього ін-ту, з 1963 — проф.; понад 50 друкованих праць з металообробки.
Сахалін, о. б. сх. берегів Азії, на Далекому Сх. СССР; омивається Охотським і Японським морями; 76 400 км². Разом з Курільськими островами складає Сахалінську обл. (87 100 км²). С. — перев. гористий, клімат — помірковано холодний, мусоновий (температура липня: 12 — 15° Ц., січня: —10 — 20° Ц., 400 — 750 мм атмосферичних опадів), 60% площі займають ліси. 1855 — 75 С. частково належав росіянам, частково — японцям; пізніше лише Рос. Імперії, з пол. 19 в. — місце заслань і каторги; з 1905 півд. частина відійшла до Японії; з 1945 увесь С. належить СССР і відтоді інтенсивно колонізований: 1926 — 11 000 меш. (лише на півн. С.), 1959 (разом з дуже рідко заселеними Курільськими О.), 649 000, 1970 — 615 000 (у тому ч. 78% у м.); гол. центр — Южно-Сахалінськ. За переписом 1970 українці становили 38 000 (6,3% всього населення), серед яких 11 100 подало укр. мову як свою рідну, а крім того, 6 900 нею вільна володіло. Основні галузі пром-сти: рибна, нафтова, газова, вугільна, целюльозно-паперова.
Сахаров Андрій (* 1921), визначний рос. фізик родом з Москви, д. чл. АН СССР (з 1953), співтворець водневої бомби, керівний діяч руху опору в СССР. Напередодні 23 з’їзду КПСС (1966) С. разом з ін. ученими, в листі до Л. Брежнєва перестерігав перед відродженням сталінізму в СССР; 1968 опублікував у «Самвидаві» есей «Про проґрес, мирне співробітництво та інтелектуальну свободу», в якому вимагав лібералізації в СССР і критикував «українофобію» за Сталіна (есей був поширений у світі багатьма мовами); 1970, разом з фізиком В. Турчином та істориком Р. Мєдвєдєвим вислав меморіял до Л. Брежнєва, О. Косигіна та М. Підгорного з пропозицією демократизувати СССР. Одночасно С. виступав в обороні політ. в’язнів, протестував проти політ. репресій тощо. 1970, разом з О. Твердохлєбовим і В. Чалідзе створив і очолив у Москві Комітет Прав Людини. З 1972 Сахаров і Комітет Прав Людини неодноразово заступалися перед владою за ув’язнених діячів укр. культури, зокрема за В. Мороза, В. Чорновола, Л. Плюща, Ніну Строкату-Караванську та ін.
[Сахаров Андрій (1921 — 1989, Москва). 1975 одержав Нобелівську премію миру. — Виправлення. Т. 11.]
Сахненко Данило (1879 — 1929), кінооператор і режисер, один з піонерів укр. кіноматографії у Катеринославі; 1908 знімав хроніко-документальні фільми для франц. фірми «Пате», 1911 екранізував спектаклі театру М. Садовського, 1912 — іст. фільм «Запор. Січ», «Любов Андрія» (за «Тарасам Бульбою» М. Гоголя) та ін., 1913 — «Мазепу» (за поемою О. Пушкіна «Полтава»), 1914 — п’єсу М. Старицького «Богдан Хмельницький»; з 1921 працював у Катеринославській філії Кінокомітету, з 1925 — в центр. лабораторії ВУФКУ, в організації якої брав участь.
[Сахненко Данило (1875, Катеринослав — 1930, Харків). — Виправлення. Т. 11.]
Сахнівські поселення, стародавні поселення різних часів, залишки яких досліджено на поч. 20 в. і 1949 поблизу с. Сахнівки Корсунь-Шевченківського р-ну Черкаської обл. Знайдено поселення зарубинецької культури і три ранньослов. поселення 7 — 8 в. (залишки жител, численні знаряддя праці, посуд, прикраси та ін.), а також залишки укріпленого двора — князівського замка, що був зруйнований під час тат. навали, і скарб коштовностей Київ. Руси.
Сахнович Лев (* 1932), фізико-математик родом з Луганського, з 1964 — проф. Одеського Електротехн. Ін-ту Зв’язку; низка друкованих праць з різних ділянок матем. фізики.
Сахновська Олена (1902 — 58), визначний графік, нар. у Києві; тут училася в ксилографічній майстерні С. Налепинської-Бойчук (1921 — 24) і в Київ. Художньому Ін-ті в І. Плещинського (1927 — 29); з 1925 чл. АРМУ. В умовах переслідування укр. мистців на поч. 1930-их pp. виїхала до Москви (1934), де й померла.
С. працювала в галузі станкової і книжкової графіки, до 1936 в деревориті, з 1937 в техніці літографії. Її перші більші дереворити: «Слухають радіо», «Читають газету», «Повернення з фронту» (всі 1927) ще під впливом школи Налепинської, але в них уже відчутна творча індивідуальність С. У серії «Жінка в революції» (1930 — 32) С. застосувала прийоми різночасности подій. У моск. період створений дереворит «Тарас Шевченко» на тлі героїв його, творів (1934), серія «Донбас» (1934 — 35) та ін. З літографій відомі її пейзажні цикли «Ґорьківські місця на Україні» (1939 — 41), «Київ. 1944» (1944), «Старий Львів» (1946), «Підмосков’я» (1946), «Нова Москва» (1947), малюнки для дитячих іграшок (1948 — 57) та ін.
У книжковій графіці С. створила власну стильову манеру, базовану на традиції укр. книжкової графіки 16 — 18 в. С. ілюструвала твори М. Гоголя — «Ніч проти Різдва» (1928), «Вій», у гротесковому пляні «Ревізора» (1929) та ін. У дереворитах до «Лісової пісні» Лесі Українки (1930) пластично зображена єдність людини з природою. З сов. письм. С. ілюструвала твори П. Панча, О. Копиленка, І. Микитенка (1934) та ін. С. майстер екслібрисів у дереворитах і офортах (див. С. Сильванський «Олена Сахновська. Книжковий знак», 1934). Твори С. експонувалися на виставках сучасної укр. графіки у Львові 1932, укр. графіки в Берліні 1983, Римі і Неаполі 1934, на виставках у Києві й Харкові.
Сахновський Костянтин (* 1879), учений у галузі залізобетонних конструкцій зі старшинсько-коз. роду на Полтавщині; з 1918 викладав у Ленінграді, з 1936 — проф. Ленінградського Ін-ту цивільної повітряної фльоти; д. чл. Акад. Будівництва і Архітектури СССР, ряд друкованих праць з ділянок теорії й розрахунку залізобетонних конструкцій.
Сахновський-Оникевич Паїсій († 1626), церк. діяч, архимандрит мєнський (як такий підписав акт Берестейської унії з Римом 1596), пізніше кобринський (1602) і номінований єп. у Пинському (1603); боронив права з’єднаної Церкви проти тамошніх правос. Був також першим настоятелем новоствореного манастиря у Битені (1607) та розпочав його пом’яник з цінними даними про перших василіян за уставами митр. Й. Рутського.
Сахновщина (IV — 16) с. м. т., р. ц. Харківської обл., 9 300 меш. (1967). Харч. пром-сть, зав. шлакобльоків. С. заснована на поч. 1890-их pp. як хутір, під час будівництва зал. Костянтиноград — Лозова перетворилася на зал. селище.
Сахно-Устимович Микола (1863 — 1918), інж.-технолог, землевласник на Полтавщині, перший отаман (голова) Ради Міністрів за гетьманату (29-30. 4. 1,918), чл. монархістської Укр. Нар. Громади, підписав разом з гетьманом П. Скоропадським «Закони про тимчасовий держ. устрій України». Відмовився зформувати гетьманський уряд в наслідок заяви УПСФ не брати в ньому участи. Забитий повстанцями, що виступили проти гетьмана.
Сацюк Олекса (1909 — 60), письм. родом з Волині, за фахом правник. З кін. 1930-их pp. був адвокатом у Дубному, з 1944 на еміґрації в Австрії, Арґентіні і ЗДА (з 1958). Автор зб. оп. «Колоски» (1947), повістей «Смертоносці» (1947), «Златжолудь», п’єс «Скрипка на камені» (1952), «У царстві Оха» (1963).
[Сацюк Олекса († Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]
Саченко Григорій (1905 — 39), поет родом з Полтавщини; друкуватися почав з 1926, належав до літ. орг-ції «Плуг». Зб. поезій «Зустрічний ентузіязм» (1931).
[Саченко Григорій (1905, Хаєнки, Борзенський пов., Чернігівська губ. ?). Заарештований 3.11.1936 і засуджений на 8 р. тюремного ув’язнення з наступною поразкою в правах на 5 р. Покарання відбував на Дал. Сході. Дата і обставини загибелі невідомі (за УРЕ помер 16.1.1939). — Виправлення. Т. 11.]