[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2716-2735.]

Попередня     Головна     Наступна





Сбитнев Іван († 1856), педагог родом з Новгородсіверщини, вихованець Харківського Ун-ту. Був викладачем матем. наук у гімназіях на Кубані, в Чернігові (з 1818; інспектор у 1840 — 43), Новгороді-Сіверському (1825). Після поль. повстання 1830 — 31 запроваджував рос. школи на Волині й Поділлі. Автор ст. про Новгород-Сіверський в «Украинском Журнале» (1825, ч. VIII; там подав першу вістку про «Історію Русів»), «Отечественных Записках» (1828, ч. 34) та ін., а також «Записок», опублікованих у «КСт.» (1884, чч. 2-5).


«Сборник Харьковского Историко-Филологического Общества», при Харківському Ун-ті — неперіодичний зб. праць і матеріялів до укр. літератури, етнографії й історії Слобожанщини, Запоріжжя і Лівобережжя, появлявся у 1886 — 1914 (21 т.) за ред. Д. Багалія, у тому ч. 8 т. (1896) присвячений Г. Сковороді, а 18 т. (1909) виданий на пошану М. Сумцова.


Свалява (V — 3), м., положене у внутр.-карп. долині над р. Ляторицею, р. ц. Закарп. обл., 13 800 меш. (1970); існує з 12 в. При розкопах виявлена старовинна оселя з поч. 1 тисячоліття до Хр., венедське поховання із зброєю. У 16-18 вв. С. входила до складу Мукачівсько — Чинадіївської домінії. 8. 12. 1918 Свалявська нар. рада висловилася за приєднання до України. У 19 в. деревообробна пром-сть, невеликий склотарний зав., з поч. 20 в. — лісохем. зав. Тепер є лісокомбінат, деревообробна і мебльова фабрики та зав. мінеральних вод. Політехнікум, краєзнавчий музей. Дерев’яна церква св. Миколая (1759) у присілку Бистриці.


Сварник Іван (* 1921), літ. критик і поет-сатирик родом з Хмельниччини. Зб. байок та гуморесок «На чисту воду» (1962), «Персональний барліг» (1966), «Байки» (1971). З 1962 — гол. ред. львівського в-ва «Каменяр».

[Сварник Іван (1921, Лисогірка — 1989, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сварог, постать сх.-слов. мітології, за здогадами деяких дослідників (Ф. Буслаєв, М. Грушевський, Ф. Корш), гол. єдиний бог слов. племен, згадуваний візант. письм. 6 в. Прокопієм. С. був персоніфікацією неба-грому, сонця й вогню. За своїм значенням і первісними функціями С. відповідав зах.-слов. Святовитові, богові сонця, пізніше достатку й війни. С. вперше згадується у «Хроніці» Малали (12 в.), у якій він утотожнений з грец. богом вогню Гефестом. У тій же хроніці Геліос визначений як «син Сварогов єже єсть Даждь-бог». Ні в пантеоні богів ранньої доби Київ. Руси, ні в «Повісті временних літ» С. не згадується.


Сварожич, зах.- і сх.-слов. бог вогню і війни, згаданий у збереженому з 14 в. списку «Слова Христолюбця» у реченні, що люди «огневи ся молят, зовуще его Сварожичем». Згідно з згадкою в «Хроніці» Малали, С. мав би бути поруч Даждь-бога другим сином Сварога. Можливо, С. був одним з ранньослов. трьох богів: Сварог — бог неба-грому, Дажбог — бог сонця, Сварожич — бог вогню.


Сватове (V — 19), м. на Донецькій низовині, положене над р. Красною, р. ц. Ворошиловградської обл.; 23 000 меш. (1970). Харч. пром-сть, авторемонтний зав., підприємства для обслуговування зал. транспорту. С. засноване у 1660-их pp. укр. козаками-переселенцями (як поселення Сватова Лучка), 1938 перетворене на м.


Свашенко Семен (1904 — 69), актор театру і кіна школи Л. Курбаса і О. Довженка, родом з с. Деркачів на Сумщині. Учився в Київ. Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка в клясі Л. Курбаса (1922 — 24), згодом у театрі-студії «Березіль» (1924 — 28), на сцені якого почав акторську діяльність. З 1924 С. знімався на Одеській кінофабриці ВУФКУ (з 1929 — Україн-фільм) у фільмах: Л. Курбаса (Прапорщик — «Арсенальці», 1925), О. Довженка (Тиміш — «Звенигора», 1928 і «Арсенал», 1929; Василь — «Земля», 1930), І. Кавалерідзе (Солдат — «Перекоп», 1930; Куркуль — «Штурмові ночі», 1931), Б. Тягна (Марко Гуща — «Фата Морґана», 1931) та ін.; в 1940 на Київ. Кіностудії (Федір — «Кубанці»)., У 1945 — 56 С. — актор Театру-студії кіноактора. З 1957 працює на кіностудії «Мосфільм»; тут знімався у фільмах «Тихий Дон» (1957), «Баляда про солдата» (1959), «Війна й мир» (1960) та ін.

[Свашенко Семен († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Свекла Олександра (1902 — 66), письм. родом з м-ка Волоцегулово Балтського пав.; друкувалася з 1924, чл. літ. орг-ції «Плуг». Кн. оп. і повістей «Над Дністром» (1926; з життя молдаван), «Подарунок і подяка» (1927), «Надломлені серцем», «Петря Слимак» (1930). У 1930-их pp. репресована. Померла в Прилуці.

[Свекла Олександра (* Валегоцулове [тепер Долинське], Ананьївський пов., Херсонська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Свердловське (V — 20), м. в Донецькому басейні, р. ц. Ворошиловградської обл. 68 400 меш. (1971). Кам’яновугільні шахти, зав.: рудоремонтний і залізобетонних виробів, харч. пром-сть; мед. училище. С. постало 1938 в результаті об’єднання кількох осель.


Сверстюк Євген (* 1928), літературознавець і педагог, діяч укр. руху опору 1960 — 70-их pp., родом з Волині. Закінчив Львівський Ун-т й аспірантуру при Київ. Ун-ті, був співр. Н.-Д. Ін-ту Педагогіки в Києві, з якого звільнений 1965 за виступи проти дискримінації укр. культури. Згодом працював як відповідальний секретар «Укр. Ботан. Журн.», з якого також звільнений у грудні 1971 за промову на похороні Д. Зерова. Переслідуваний протягом pp. за участь у «Самвидаві» і протести проти арештів і незаконних судів, С. у січні 1972 був заарештований і в березні 1973 засуджений на 12 pp. позбавлення волі (7 pp. концтаборів суворого режиму і 5 pp. заслання). Низка літ.-крит. есеїв С., публіцистично актуалізованих у пов’язанні з проблемами сучасности, об’єднані спільною ідеєю боротьби за суверенність укр. культури від І. Котляревського до наших днів. Деякі з них появилися (гол. у першій пол. 1960-их pp.) в ж.: «Вітчизна», «Дніпро», «Жовтень», «Дукля» (есей про М. Зерова «Гострої розпуки гострий біль»), газ. «Літ. Україна»; ін. (з кін. 1960-их pp.) у «Самвидаві» («Котляревський сміється», «Остання сльоза» — про Т. Шевченка, «В. Симоненко — ідея», «Слідами казки про Іванову молодість» та ін.), передруковані за кордоном (гол. у зб. «Широке море України», 1972, «Панорама найновішої літератури в УРСР», 1974). Окремою кн. вийшов есей «Собор у риштованні» (1970), в якій подана бібліографія ст. С.

[Сверстюк Євген (13.12.1928, Сільце, Горохівський пов.), був співр. Н.-Д. Ін-ту Психології Д-р УВУ (1992), през. укр. ПЕН-центру. Серед творів: „Вибране“ (1979), „Блудні сини України“ (1993). Ред. газ. „Наша Віра“. — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Свеса, Свіса (II — 14), с. м. т. Янпільського р-ну Сумської обл., над р. Свісою (сточище Дніпра); 7 800 меш. (1970). Зав.: помповий (випускає складну хем. апаратуру), дубильних екстрактів (єдине підприємство на Україні). С. відома з 1670-их pp.


Свєнціцька Віра (* 1913), мистецтвознавець родом зі Львова, дочка Іларіона С., закінчила Львівський Ун-т, співр. Нац. Музею (тепер Львівський Держ. Музей Укр. Мистецтва) у Львові; 1947 — 56 — на засланні. Праці і ст. з питань укр. образотворчого мистецтва: «Різьблені ручні хрести XVII — XX ст.» (1939), «Іван Руткович і становлення реалізму в укр. малярстві XVII ст.» (1966), «Живопис XIV — XVI століть» (у 2 т. «Історії укр. мистецтва», 1967), «Словник жовківських майстрів живопису і різьби» (у зб. «Укр. Мистецтвознавство», кн. 1, 1967).

[Свєнціцька Віра (1913 — 1991, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Свєнціцький Іларіон (7. 4. 1876 — 18. 9. 1956), філолог, музеєзнавець і мистецтвознавець, нар. у Буську (Галичина), по закінченні Львівського Ун-ту (1899) продовжував студії у Петербурзі й Відні, доц. (1913 — 14 і 1933 — 39) і проф. [1921 — 25 (таємного) та з 1939] Львівського Ун-ту, з 1945 — керівник відділу мовознавства Ін-ту Суспільних Наук АН УРСР, д. чл. НТШ (з 1914), організатор і довголітній дир. Нац. Музею (1905 — 39), згодом Львівського Держ. Музею Укр. Мистецтва (до 1952).

С. як філолог вивчав мову окремих рукописних пам’яток (дипломатика старокиїв. договорів з греками, Бучацьке євангеліє 13 в., Лаврашівське євангеліє поч. 14 в., Новосадський апостол 14 в., Гал.-Волинський літопис), дав «Нариси з історії укр. мови XI — XVIII ст.» (1920) з даними про сер. добу в історії укр. літ. мови, описав фонетичні особливості бойківської говірки с. Бітлі, склав граматики укр. мови для поляків (1922) та рос. мови! для українців (1902) і для поляків (1915, 1931). Досліджував історію відродження Закарпаття («Материалы по истории возрождения Карпатской Руси», 2 тт., 1905 — 09) і зв’язки українців з Ф. Міклошічем. 1957 вийшли його «Нариси з історії болг. літератури», а нариси сербохорв. літератури й обох літ. мов залишилися в рукописі. С. склав також нариси з історії рос. літератури 19 — 20 вв. (1902 — 05), вивчав окремих укр. письм.: «Винниченко, спроба літ. характеристики» (1920), «Шевченко в світлі критики й дійсности» (1922), «Суспільне тло творчости І. Франка 1856 — 1916 pp.» (1930) та білор. літературу. З ділянки бібліографії дав «Опис рукописів Нар. дому з колекції А. С. Петрушевича», т. 1 — 3 (1906 — 11), «Опис кириличних рукописів Нац. Музею. Пергамінові рукописи XII — XV ст.» (1933) та ін. При всьому знанні давніх джерел С. не раз робив хибкі висновки (напр., «Слово о полку Ігореві» уважав твором 15 в., Лаврашівське євангеліє характеризував як білор. рукопис та ін.).

С. був першим гал. фаховим музеєзнавцем: під його керівництвом Нац. Музей став верстатом наук.-студійної праці. Мистецтвознавчі дослідження С. зосередив насамперед на вивченні орнаментики рукописної книги: «Прикраси рукописів Гал. України XVI в.» (1922 — 23), ґравюри: «Початки книгопечатання на землях України» (1924) та гал. іконопису: «Іконопись Гал. України XV — XVI ст.» (1928), «Ікони Гал. України XV — XVI вв.» (1929, і досі ілюстративно найповніше вид. з цієї ділянки). С. є автором праці «Розвиток укр. мистецтва в Зах. Україні» (1944). Як історик мистецтва С. належав до т. зв. «старої школи», що гол. натиск клала на опис мист. творів; зібрав і упорядкував великий музейний матеріял. С. був також ентузіястом нового мистецтва 1 з 1931 влаштовував у музеї ґалерію укр. модерних картин. Як етнограф вивчав виникнення укр. колядок і щедрівок («Різдво Христове в поході віків», 1933) та похоронні голосіння. Перелік праць С. у ж. «Питання слов. мовознавства», кн. 5 (1958).

[Свєнціцький Іларіон (* Бузьк, Кам’янка-Струмилівський пов. — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

О. Г. і С. Г.


Свєнціцький Павлин (псевд.: Павло Свій, Павлин Стахурський, Д. Лозовський та ін.; 1841 — 76), укр.-поль. письм. та гром. діяч, вар. в с. Варшиці на Київщині у незаможній поль. шляхетській родині. Вчився у Київ. Ун-ті, після невдачі поль. повстання 1863 переїхав до Львова і працював як актор в укр. театрі, згодом як педагог (учителював в укр. акад. гімназії) і публіцист. Автор повістей і оп. з укр. життя «Колись було» (докінчене поль. мовою 1866), «Степові оп.» (1871) та ін., драматичних творів «Катерина» (1866, за одноіменною поемою Т. Шевченка), «Святослав Ігоревич» (1876) й ін., зб. «Байки» та ліричних поезій. Перекладав багато п’єс з поль. (зокрема Й. Коженьовського) й ін. мов. на укр., а також ряд творів Т. Шевченка і Ю. Федьковича поль. мовою; автор кількох лінґвістичних праць. Видавав ж. «Sioło» (1866 — 67). С. обстоював окремішність укр. народу перед поляками і росіянами, поборював москвофільство.

[Свєнціцький Павлин († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Свєчніков Анатолій (1908 — 62), композитор родом з Києва. Закінчив Київ. Муз.-драм. Ін-т ім. М. Лисенка (1932), викладач Київ. Держ. Консерваторії (1945 — 56). Твори: балет «Маруся Богуславка», симфонічні поеми «Щорс» і «Кармелюк»; «Сюїта на теми народів Сходу», «Урочиста увертюра» і «Укр. сюїта», цикл пісень для мішаного хору з фортепіяном, гуцульські нар. пісні для голосу з фортепіяном. Сольоспіви, масові пісні, твори для фортепіяна, музика для кінофільмів («Партизанська іскра», «Пед. поема», «Іванна»), п’єс («Лісова пісня») та ін.

[Свєчніков (Свєчников) Анатолій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Свєчніков Василь (* 1891), інж.-металюрґ родом з Вятської губ., д. чл. АН УРСР (з 1939); закінчив Петроградський Політехн. Ін-т, працював на метал. зав. на Уралі і в Дніпропетровському; 1931 — 41 — проф. Дніпропетровського Метал. Ін-ту, 1944 — 62 — Київ. Політехн. Ін-ту, у якому завідував катедрою; 1940 — 53 (з перервою) працював в Ін-ті Чорної Металюрґії АН УРСР, з 1953 завідує відділом металознавства Ін-ту Металофізики АН УРСР. Автор понад 150 друкованих праць з ділянок технології метал. виробництва та фіз. властивостей сталі. Під його керівництвом розроблено галузь металюрґії — фіз.-хем. аналізу тугоплавких і хем. активних металів.

[Свєчніков (Свєчников) Василь (1891, Козьмодем’янське — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Свида Василь (* 1913), скульптор-різьбар родом з Закарпаття, закінчив мист.-пром. школу для обробки дерева в Ясині (1934), згодом працював у майстерні церк. мистецтва в Брні. З 1945 на Закарпатті. Виконав серію барельєфів — «Пори року» (1947), «Мати з дитиною», «До школи» (1949); багатофігурних композицій — «На половину» (1955), «Весілля» (1964); горельєфів — «Опришки» (1955) і «Закарпаття» (1959 — 61), серію статуеток у техніці майоліки чи теракоти: «Поцілунок», «Сім’я» (1955), «Танець-увиванець» (1956), «Збирання яблук» (1964) та ін. Праці С. зберігаються у музеях України.

[Свида Василь (1913, Пацканове — 1989, Ужгород). — Виправлення. Т. 11.]


Свидина [Thelycrania (Dumort) Fourr.], рід дерев або кущів з родини деренуватих. На Україні росте 3 види: С. кривавочервона [T. sanguinea (L.) Fourr. = Cornus sanguinea L.)], має плоди синьочорні, росте в лісах, по чагарниках, у більшій частині України, крім Криму. В її плодах міститься до 45% олії, яку вживають для миловарення; декоративний кущ використовують для живоплоту, деревину на токарні й столярні вироби; С. біла [T. alba (L.) Pojark = Cornus alba L. p. p. = C. sibirica Lodd.] і C. паросткова [T. stolonifera (Michx.) Pojark = Cornus stolonifera Michx.] — обидві вирощують як декоративні.


Свидівець, найбільша гірська група в Полонинському Бескиді між р. Тересвою на зах. і Чорною Тисою на сх. Від гол. хребта — на висоті 1 400 — 1 883 м (Близниця) відгалужуються бічні хребти — короткі у півн. і довгі (т. зв. плайки) у півд. напрямах. Широкі лагідні хребти, рештки кол. пенеплени, являють, собою різкий контраст з вузькими, глибоко (до 1 200 м) врізаними долинами. На півн. узбіччях гол. хребта поширені польодовикові котли, інколи виповнені озерами. Півд. узбіччя С. вкриті буковими (до 1 300 м), півн. — смерековими (до 1 450 — 1 550 м) лісами та жерепом, вище простягаються просторі полонини, на яких розвинене буйне пастуше життя. Близниця являє собою заповідник (1 500 га). Постійно заселені долини Тиси (серед ін. м. Рахів) і Тересви (м. ін. с. м. т. Усть-Чорна) і півд. узбіччя (Косівська Поляна та ін.). С. — район туризму.


Свидник (IV — 2), м-ко на Пряшівщині, положене у Низькому Бескиді над гор. Ондавою, 2 000 меш. (1961). Швейна фабрика, гімназія, с.-г. школа, Свидницький Музей укр. культури. В околиці С. на Дуклянському перевалі споруджено найбільший в Чехо-Словаччині пам’ятник сов. і чехо-словацьким бійцям, поляглим у 1944 — 45. У С. відбуваються щорічні Свята пісні і танцю українців Чехо-Словаччини. Свидницька округа нараховувала 1961 102 с. з 35 500 меш., з яких 83 укр. з 23 300 меш.


Свидницький Анатоль (1834 — 71), письм., гром. діяч і фолкльорист, нар. в с. Маньківцях Гайсинського пов. на Поділлі, в родині свящ. Учився у Кам’янець-Подільській духовній семінарії (з 1851) і, не закінчивши її, вступив (1856) до Київ. Ун-ту, що його теж через матеріяльні труднощі не закінчив. Згодом учитель у Миргороді (1860 — 62), акцизний чиновник у Козельці (1862 — 68) і архівар Київ. Ун-ту (1868 — 71). Помер у Києві.

С. почав гром. працю як чл. таємного Харківсько-Київ. студентського т-ва, яке ставило своїм завданням боротьбу з царським режимом, ширило заборонену літературу, домагалося заснування недільних шкіл тощо. На ті часи припадає низка поезій-пісень С., спрямованих проти самодержавства й :нац. гніту, що з них за його життя була надрукована лише «Горлиця» (1860), ін. опублікував щойно 1901 І. Франко в ЛНВ: «Коли хочеш нам добра», «Україно, мати наша», «В полі доля стояла», «Вже більш літ двісті», остання, написана під впливом Т. Шевченка, дійшла до нашого часу як популярна нар. пісня; у ній С. засуджує діяльність Б. Хмельницького і Переяславську угоду 1654.

З низки етногр. ст., написаних С. у 1860 — 62, надрукована лише «Великдень у подолян» і ст. проти сваволі царської адміністрації «Из Миргорода» (обидві в «Основі», 1861). По закритті «Основи», коли не було жадного укр. ж., С. опублікував (рос. мовою) ряд наривів й оп. у газ. «Киевлянин».

Гол. твір С. роман «Люборацькі». Це хроніка (значною мірою автобіографічна) занепаду священичого роду Люборацьких у трьох поколіннях, на реалістично відтвореному тлі панування поль. панів на Поділлі, утисків царського режиму і ворожого українству офіц. православія. Широке тематичне полотно твору дало підставу І. Франкові назвати його першим реалістичним романом на побутовому тлі. Як змістом, так і мист. формою «Люборацькі» — посередня ланка між прозою Г. Квітки-Основ’яненка, М. Вовчка й ін. і пізнішою реалістично-побутовою епічною прозою І. Нечуя-Левицького і П. Мирного. Але на сучасну йому літературу роман впливу не мав, бо його опублікував щойно 15 pp. по смерті автора І. Франко в «Зорі» (1886). По цьому роман багато разів перевидавано до і за сов. часу.

Найновіше вид. творив С. «Твори» (1958). Докладна бібліографія вид. творів С. і літератури про нього в «Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник» (т. III, 1963).

І. Кошелівець


Свидницький Український Музей (офіц. назва: Музей укр. культури в Свиднику), краєзнавчий музей і н.-д. установа на Пряшівщині; заснований 1956 з осідком у Пряшеві, пізніше у Красному Броді і остаточно в м-ку Свиднику. С. У. М. має відділи історії, культури і письменства, мистецтва (гол. ікони), етнографії (матеріяльна культура), фолкльору та бібліотеку. Дир. І. Чабиняк. Музей видає «Наук. збірники» (гол. ред. М. Мушинка, до 1972 вийшло 6 тт. у 8 кн.) та ін. матеріяли, організує тематичні виставки і провадить експедиції для записування фолкльору й ін. дослідів.


Свидригайло, Швитригайло († 1452), В. кн. лит. (1430 — 32), син Ольґерда Ґедиминовича, брат Володислава Яґайла. Володів Витебським уділом, 1400 одержав Поділля (як лан, пов’язаний з Польщею), але залишив його і воював з В. кн. Витовтом і Яґайлом (за допомогою Нім. хрестоносних лицарів, Москви і Молдавії). 1420 дійшов з ними до згоди і одержав Новгород-Сіверський і Брянський уділи. По смерті Витовта (1430), підтриманий укр. і білор. магнатами, яким обіцяв керівне становище у В. Князівстві Лит., а також лит. вельможами, що хотіли позбутися залежности від Польщі, був іменований Яґайлом — В. кн. лит. 1432 почав війну з Польщею за володіння Поділлям. Тоді прихильники Польщі й Яґайла підняли на Литві повстання проти С., і В. кн. лит. став Жигмонт Кейстутович; щоб відтягнути від С. укр. і білор. бояр, Яґайло і Жигмонт зрівняли в правах правос. з католиками (1432). Це ослабило сили С., який продовжував боротьбу за великокняжий престол, але зазнав великої поразки над р. Святою (б. Вількомира на Литві) 1435. Якийсь час С. зберігав владу на укр. землях В. Князівства Лит. з титулом В. кн., але після 1438 володів тільки Волинню й Сх. Поділлям. Помер у Луцькому.

[Свидригайло, Швитригайло (бл. 1370 — 1452). — Виправлення. Т. 11.]


Свинарство, галузь тваринництва — розведення свиней для одержання м’яса і сала, а також шкіри і щетини. Завдяки багатоплідності, скоростиглості, великій забійній вазі при порівняно незначній витрата кормів на одиницю продукції, свинина відограє гол. ролю в заг. виробництві м’яса (в УССР 1970 — 46%). Вона майже вдвічі поживніша за яловичину і баранину. Завдяки цим прикметам значення С. постійно зростає, зокрема з пол. 19 в. — з збільшенням попиту на м’ясні продукти швидко зростаючого населення міст. Зростання кількости свиней у світі (у млн): 1938-39 — 296, 1965-66 — 588.

На укр. землях С. відоме з неоліту (зокрема у носіїв трипільської культури). За княжої доби і згодом С. мало напівдикий характер: влітку свиней випасали у лісах, перев. букових і дубових, взимку тримали їх у примітивних приміщеннях; ці форми збереглися подекуди (напр., у Карпатах) і в 19 в. (в степах пасли свиней і в 20 в.). У другій пол. 19 і на поч. 20 в. С. відогравало чимраз більше значення у сіль. госп-ві України, зокрема для малозем. селян, бо свиней було легко вигодувати і збути; підставою корму свиней була картопля і відпадки сіль. госп-ва та їжі. Питома вага свиней у заг. поголів’ї всіх свійських тварин постійно зростала, також і абсолютне ч. (у 9 укр. губ., у тис): 1883 — 3 017, 1900 — 3 386, 1912 — 4 208, 1916 — 4 891. Найбільше значення С. мало на Полтавщині й Чернігівщині, з яких частину свиней вивозили за кордон, зокрема до Німеччини; м’ясо і сало йшли перев. на внутр. ринок. Свині у селянських госп-вах були здебільша, низькопродуктивні, розводили тільки місц. породи.

Поголів’я свиней впало на поч. 1920-их pp. до пол. стану 1916, але вже 1928 в УССР було (у нинішніх кордонах) 8,6 млн свиней (1916 — 6,5), а на всіх укр. землях — бл. 11 млн (п’яте місце у світі). У наслідок колективізації кількість свиней зменшилася в УССР (у кордонах 1938) з 7,0 млн у 1929 до 4,5 у 1930 і 2,0 у 1933, пізніше швидко зросла до 7,7 у 1938. В результаті другої світової війни поголів’я свиней втретє сильно впало: з 9 186 у 1940 (для УССР у теперішніх межах) до 2 889 тис. у 1946; 1952 досягло довоєнного стану і далі постійно зростає (у тис): 1955 — 9 026, 1960 — 16 452, 1965 — 19 777, 1970 — 20 289, 1972 — 21 397, 1974 — 20 177 (28,8% всього поголів’я в СССР). Ще швидше зросло виробництво свинини (у забійній вазі, тис. т): 1940 — 568, 1960 — 955, 1970 — 1 331, 1972 — 1 538 (30% виробництва всього СССР). Кількість свиней на Кубані (Краснодарський край) — 3 166 000 (1973; 1941 794 000).

На розвиток С. впливає поліпшення порід свиней (питома вага порідних свиней у заг. поголов’ї свиней зросла з 39% У 1940 до 99% у 1955). Тепер на основні породи свиней припадає: понад 80% на велику білу, понад 10% на степ. балу, 5% — на миргородську. С. звертає нині більшу увагу на м’ясний і м’ясосальний напрям (у держ. заготівлях частка м’ясних кондицій свиней становить бл. 80%). УССР виявляє деяку надвишку продуктів С. (ще більшу — Краснодарський край). Кількість свиней за категоріями госп-в зазнала 1940 — 73 також змін (на 100 свиней у всіх категоріях):

Рід госп-в

1940

1961

1973

держ.

40,8

74,0

77,6

у тому ч.:

колгоспи


31,5


55,1


60,0

радгоспи

5,8

12,4

12,6

приватні підсобні

59,2

26,0

22,4

Кількість свиней, які є власністю колгоспників і приватників зменшується і в абсолютних числах: з 3 403 у 1966 до 3 005 тис. у 1973.

Сучасне С. йде в напрямі підвищення концентрації й спеціялізації на базі комплексної механізації. 1971 в УССР у С. спеціялізувалося 326 колгоспів та 72 радгоспи; деякі з них продукують 25 — 30 000 центнерів свинини. В перспективі є дальший розвиток С. на пром. основі (свинофабрики).

Кількість свиней на 100 га ріллі розмащена нерівномірно: у Степу — 40 — 50 голів, у Лісостепу — 60, на Поліссі — 70 (докладніше див. карту). Рівень рентабельности С. найбільший у Лісостепу.

Н.-д. роботу в галузі С. на Україні провадять Полтавський Н.-Д. Ін-т, С. (з 1926; видає наук. праці), Н.-Д, Ін-т Тваринництва Лісостепу й Полісся УРСР (Харківська обл.), Укр. Н.-Д. Ін-т Тваринництва степ. р-нів ім. М. Іванова «Асканія-Нова», Н.-Д. Ін-т Землеробства і Тваринництва зах. р-нів УРСР (Львівська обл.) і відповідні катедри с.-г. вузів.

Література: Очеретько Ф. Породи свиней. К. 1954; Свинарство. К. 1966; Волкопялев Б. Свинарство. П. 1968; Смислов А., Картусь М. Економіка свинарства. К. 1971; Погребняк П., Почерняев Ф. Организация племенного дела на Украине. ж. Свиноводство, ч. 3. 1971.

В. Кубійович і Р. М.


Свиня дика, дикий кабан (Sus scrofa attila Thom.), паристокопитий ссавець роду свинячих, один з родоначальників свійських порід свиней. Тіло кремезне, довж. до 2 м, вкрите обрідною щетиною, висота в холці до 1,1 м, вага до 300 кг, морда видовжена, у самців вистаючі ікла; нічна всеїдна тварина. С. д. населяють вологі ліси і чагарники: тримаються невеликими групами. Мисливський звір, цінний задля м’яса, шкіри, щетини та іклів. На Україні поширений у Карпатах (до 1 800 м), у ліс. і лісостеп. смутах.


Свиня морська, пихтун (Phocaena phocaena L.), найдрібніший вид дельфінів з ряду китоподібних; довж. тіла до 1,8 м, спинна, частина тіла чорна, черево — біле. Тримаються невеликими зграями, живляться донними рибами. Цінні пром. звірі. На Україні — гол. в Озівському, інколи, під час міґрації, і в Чорному м.


Свиня свійська (Sus scrofa domestica), паристокопита тварина роду свинячих, освоєна за часів неоліту; походить від евр і азійських диких свиней (див. Свиня дика). С. с. дає м’ясо і сало, а також шкіру і щетину; вона виявляє високу плодючість і швидко росте. В УССР найпоширенішими є породи С.: велика біла, укр. степ. біла, миргородська, укр. степ. ряба, ландрас, довговуха біла; у деяких р-нах — півн.-кавказька. Див. також Свинарство.


Свиренко Дмитро (1338 — 1944), ботанік і гідробіолог родом з Харківщини, чл.-кор. АН УРСР (з 1934), працював у Дніпропетровському (1920 — 23; 1927 — 41) і Одеському (1923 — 27) ун-тах; 1941 — 44 — в Оренбурзькому пед. і с.-г. ін-тах. Праці з питань систематики нижчих рослин; провадив комплексні гідробіол. дослідження оз. ім. В. Леніна та різних водойм степ. р-нів України.

[Свиренко Дмитро (* Мерчик, Валківський пов. — † Оренбурґ, Росія). — Виправлення. Т. 11.]


Свириденко Володимир (* 1942), маляр, представник фігуративного експресіонізму, родом з Слов’янського на Донеччині. Студіював у Кент Стейт Ун-ті (ЗДА) і в Парижі; навчає в мист. школах Клівленду. Численні виставки (Нью-Йорк, Детройт, Акрон й ін.). Картини з укр. тематикою — «Козак Іван», «Козак у синьому» та ін.


Свириденко Павло (1897 — 1971), зоолог родом з Путивля, д. чл. АН УРСР (з 1948); після закінчення Моск. Ун-ту працював (1916 — 30) на Закавказзі й у Ростові на Дону, з 1930 — у Москві. У 1947 — 54 — зав. відділом екології Ін-ту Зоології АН УРСР у Києві. Праці С. присвячені систематиці, зоогеографії і екології рідних шкідливих і корисних груп тварин, розробці засобів боротьби з шкідниками сіль. госп-ва (гризунами і комахами) та засобів охорони корисних ссавців і птахів. С. — один з ініціяторів застосування авіяції в боротьбі з шкідниками лісу і сіль. госп-ва. Понад 180 наук. праць.

[Свириденко Павло (1893 — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Свистільники (IV — 5), с. Рогатинського р-ну Івано-Франківської обл., положене над р. Золотою Липою; у липні 1919 бій II бриґади Укр. Гал. Армії з 5 поль. дивізією.


Свистун Василь (1893 — 1964), гром.-політ. діяч у Канаді, публіцист, адвокат, родом з Скалатщини (Галичина); з 1912 — в Канаді. Організатор Ін-ту ім. П. Могили в Саскатуні і його ректор (1916 — 21), один з ініціяторів і лідерів руху за створення Укр. Гр.-Правос. Церкви в Канаді і співзасновник Союзу Українців Самостійників; з 1938 один з засновників Укр. Нац. Об’єднання, і співучасник формування КУК. 1945 перейшов до Т-ва Об’єднаних Укр. Канадців і очолював Т-во Культ. зв’язку з УРСР.

[Свистун Василь (* Сороцько, Теребовельський пов. — † Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Свистун Пилип (1844 — 1919), письм. і педагог, гімназійний учитель, москвофіл, у 1902 — 14 — дир. бібліотеки Нар. Дому в Львові й ред. його органу «ВЂстникъ Народного Дома», гол. Общества ім. Качковського і ред. його вид.; розвідки з іст. Галичини («Прикарпатская Русь подъ владЂніемъ Австріи», т. І — II. Л. 1896 — 97), праця про Шевченка «ЧЂмъ есть для насъ Шевченко» (1885). Помер у Ростові н. Доном.

[Свистун Пилип (1844, Тоболів, Золочівщина, Галичина — 1916). — Виправлення. Т. 11.]


Свитязьке озеро (II — 4), оз. на півн.-зах. Волині, положене у межиріччі Прип’яті та Бугу; довж. 7,5 км, шир. 2 — 4 км, площа — 27,5 км², глибина до 58 м. С. о. виникло в карстовому зниженні рельєфу. Береги низькі, мало розчленовані, вода прісна, дуже прозора; живлення гол. за рахунок підземних вод. Багате на рибу.


Свідерська культура, археологічна культура кін. палеоліту та мезоліту, названа так вад стоянки Свідри Велькє б. Варшави; поширена гол. у Польщі й Литві. Залишки С. к., знайдені в стоянках на берегах річок, перев. на піщаних надмах (крем’яні ножі, скребки, різаки, сокири та наконечники стріл), свідчать про те, що населення займалося мисливством і рибальством. На Україні пам’ятки С. к. відомі гол. б. с. Смячі, поблизу Новгорода-Сіверського (відкриті 1926 М. Рудинським; див. Смячівські стоянки).


Свідерський Венедикт, іконописець другої пол. 18 в., предтеча романтизму, родом з Правобережжя; з 1760-их pp. жив і працював у Харкові. Численні Мадонни, зокрема намісна ікона Покрови у церкві в Ромні, вівтарна ікона «Сон Якова» (наближена до жанрової картини) і страсний цикл у медальйонах у церкві с. Межиріччя (Сумщина).


Свідзінський Володимир (1885 — 1941), поет-символіст, майстер мініятюрної ліричної форми, перекладач. Нар. в с. Маянів на Вінниччині в родині свящ. Закінчивши духовну семінарію в Кам’янці Подільському і Київ. Комерційний Ін-т, працював у земстві, після першої світової війни — у Подільській Нар. Управі, з 1925 — в Держ. В-ві України. Загинув заарештований під час евакуації Харкова восени 1941 (за одними свідченнями — спалений живцем разом з ін. в’язнями у Салтові б. Харкова, за сов. даними — від нім. бомби). Перша зб. С. «Ліричні поезії» була видана 1922, пінніше «Вересень» (1927) і «Поезії» (1940, за ред. Ю. Яновського). Збережена О. Веретенченком зб. С. «Медобір» (вірші 1927 — 36 й опубліковані в УССР 1937 — 40) видана у Мюнхені 1975. У перших зб. С. схилявся до символізму, у двох останніх — помітні елементи сюрреалізму у поєднанні з доброю клясичною формою. У творчості С. був далекий від актуальної йому сучасности, що й зумовило неґативне ставлення офіц. сов. критики до нього, яка закидала йому перебування «поза часом і простором» і відчуженість його творчости, світовідчування і світогляду від сов. доби. Важливе місце у творчості С. посідають казки за нар. чи екзотичними мотивами, а також переклади з античних літератур (Гесіод, Езоп, Овідій, Арістофан) та з франц., нім., поль. і рос. поезії.

Б. К.


Свідки Єгови, див. Секти.


«Свідок Правди», баптистський двотижневик у Торонто (Канада), виходив з 1909 до 1925; гол. ред. І. Колесников (до 1918) і М. Андров. При газ., видавалися рел. книжечки.


«Свідома Сила», газ., див. «Робітниче Слово».


Свіж, ліва опільська притока Дністра; довж. 69 км, сточище — 477 км².


Свістель Франц (1887 — 1966), адвокат, гал. гром.-політ. діяч Перемишлянщини (гол. пов. Комітету УНДО), з 1937 У Львові (деякий час ген. секретар УН ДО); з 1949 у Сіракюзах (ЗДА), де й помер.

[Свістель Франц (* Бучач, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Світ Іван (* 1897), укр. гром. діяч на Далекому Сх., журналіст і дослідник укр. життя в Азії, родом з Харківщини; з 1918 на Зеленому Клині, в Манджурії й Китаї, з 1951 у ЗДА. Ред. тижневика «Манджурський Вісник» (1932 — 37) і ін., співр. низки газ., серед ін. «Діла» (1932 — 37), «Свободи» (з 1953). Ст. і кн. укр., рос. і японською мовами, м. ін. «Украинский Дальний Восток», «Укр.-японські взаємини» (1973), «Японська література та переклади з неї», подорожні описи, праці про Агапія Гончаренка, укр. духовних осіб в Азії тощо.

[Світ Іван (1897 — 1989, Сіатл, стейт Вашінґтон), „Укр.-японські взаємини 1903 — 45“ (1973) — Виправлення. Т. 11.]


«СвЂтъ», суспільний і літ. тижневик, вид. Общества св. Василія Великого, в Ужгорода (1867 — 71; 1871 — 72 п. н. «Новый СвЂтъ»), русофільського напряму, друкувався «язичієм». Ред. Ю. Ігнатко, К. Сабов, В. Кимак та В. Ґебей.


«Світ» («Сьвіт»), ілюстрований літ.-політ. наук. місячник, виходив у Львові 1881 — 82 (21 чч.). Видавець і ред. І. Белей, фактичний ред. І. Франка. «С.» пропаґував соц. ідеї, ставився критично до тодішньої народовецької політики і поборював москвофільство. У журн. співпрацювали також: М. Драгоманов, О. Терлецький, О. Кониський, Ф. Вовк, М. Лисенко, І. Нечуй-Левицький та ін. У «С.» був друкований початок повісти І. Франка «Борислав сміється», дебютував Б. Грінченко.


«СвЂтъ», двотижнева русофільська газ. для правос. русинів у ЗДА, Канаді й Бразілії (1897 — 99), згодом — орган «русских» Правос. Братств в Америці (1900) і правос. т-в взаємодопомоги в ЗДА (1901 — 10). Виходив з квітня 1897 до 1914 — в Олд-Форджі, Бріджпорті, Філядельфії та ін. м., з 1901 — у Нью-Йорку. Видавець і ред. о. Г. Грушка, з 1901 — В. Туркевич.


«Світ» («Сьвіт»), літ.-наук. двотижневик, виходив у Львові 1906 — 07, спочатку орган гал. модерністів з «Молодої Музи», з 1907 «ілюстрований часопис для руських родин», близький до поміркованих кіл з радикальної партії. Видавці і ред.: В. Бирчак, В. Будзиновський, М. Яцків; до ред. комітету входили ще П. Карманський і О. Луцький. В «С.» співпрацювали: О. Маковей, О. Кобилянська, В. Щурат; з Центр.-Сх. Земель: М. Старицький, Л. Старицька-Черняхівська, І. Карпенко-Карий, О. Пчілка, П. Капельгородський та ін.


«Світ», ілюстрований двотижневик, з 1927 місячник, орган правого крила УС ДП, виходив у Львові 1925 — 29 у в-ві «Друкар», фірмував С. Микитка; гол. ред. І. Квасниця.


«Світ Дитини», ілюстрований місячник (до 1925 двотижневик) для дітей, виходив у Львові 1919 — 39 (у 1923 — 25 як додаток до ж. «Молода Україна»), видавець і ред. М. Таранько. «С. Д.» гуртував навколо себе кращих педагогів, дитячих письм. й ілюстраторів Зах. України. Наклад — 4 — 5 000. У в-ві «С. Д.» виходила «Дитяча Бібліотека», спершу неперіодично, з 1934 щомісячними книжечками укр. авторів і перекладів світової дитячої клясики (на 1939 — бл. 230 кн). «С. Д.» виконував важливу пед. і нац.-виховну ролю на Зах. Укр. Землях і за океаном.


«Світ Молоді», ілюстрований місячник лівого спрямування, орган Секції Молоді т-ва Укр. Роб. Фармерський Дім у Канаді, виходив у Вінніпезі з березня 1927 до 1930, а п. н. «Бойова Молодь» 1930 — 32; ред. М. Ірчан і М. Лерантович.


«Світ Молоді», місячник для укр. дівчат, виходив у Коломиї 1934 — 39, спочатку як додаток до ж. «Жіноча Доля», з 1936 — окремо; ред. І. Вільде.


Світальський Микола (1884 — 1937), геолог родом з Сумщини, д. чл. АН УРСР (з 1930; з 1935 — її віцепрез.). Після закінчення Петербурзького Гірничого Ін-ту провадив геол. досліди у Сх. Сибіру, пізніше працював у Геол. Комітеті та Петроградському Гірничому Ін-ті (проф.). З 1926 С. помічник дир. Геол. Комітету, а з 1935 — дир. Ін-ту Геол. Наук АН УРСР і одночасно проф. Київ. Ун-ту. С. вивчав Криворізький залізорудний басейн (1921 — 26), досліджував проблеми рудопроявів Нагольного Кряжа (Донецький басейн) та нафтоносности Дніпровсько-Донецької западини. Гол. праці: «Железнорудное месторождениє Кривого Рога и генезис его руд» («Известия Геологического Комитета» за 1924, т. 43, ч. 1); «Клясифікація вивержених гірських порід за ознакою насичення» («Геол. Журн.», 1935, т. 1, випуски 3 — 4); «Соляна тектоніка Півн.-укр. мульди і можливість знаходження в ній нафти» («Вісті АН УРСР», 1936, ч. 5-6). Був репресований 1937 й помер у в’язниці.


Світлицький Григорій (1872 — 1948), маляр родом з Києва; учився в Київ. Рисувальній Школі М. Мурашка (1889 — 98) і в Петербурзькій Академії Художеств (1893 — 1901;. учень І. Репіна і М. Кузнецова). З 1918 у Києві чл. АХЧУ, з 1929 Укр. Мист. Об’єднання. Виставляв у Т-ві Акварелістів (з 1908) і Т-ві ім. А. Куїнджі (з 1916). Його твори часто пов’язані з музикою («Мелодія» — 1900, «Ноктюрн» — 1914, «Місячна соната»). С. майстер світлових контрастів («Місячна ніч на Україні», «Зійшов місяць», «Листя шелестить»). У 1918 — 20 pp. С. працював перев. в техніці графіки; ілюстрував книжки, виконував, портрети, плякати; згодом перейшов до актуальної тематики («Колгосп у цвіту», 1935). С. притаманний малюнок дрібними роздільними мазками, наближений до франц. пуантелістів. Твори С. зберігаються у музеях Києва, Харкова, Одеси і Сум.

[Світлицький Григорій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Бутник-Сіверський Б. Григорій Петрович Світлицький. К. 1958.


Світлична Ганна (* 1939), поетка з Дніпропетровщини; зб. поезій «Стежки неходжені весняні» (1961), «Золоте перевесло» (1963), «Сонячні причали» (1966), «Дозрівання» (1969), «Кольори» (1970), «Літозбір. Вибране» (1973), «Границі серця» (1974).


Світлична Надія (* 1923), сестра Івана, дружина Д. Шумука, заарештована 1972 і засуджена на 4 pp. таборів примусової праці за «антисов. пропаґанду».

[Світлична Надія (* 1936, Половинкине, Старобільський р-н, Луганська обл.), скреслити: дружина Д. Шумука Звільнена 1976, повернулася до Києва, де знов була переслідувана. 1978 виїхала до ЗДА, де брала участь у роботі Закордонного Представництва Укр. Гельсінської Групи й видавала „Вісник репресій в Україні“ (1980 — 85). — Виправлення. Т. 11.]


Світличний Єфрем (* 1901), маляр і графік родом з Харківщини; закінчив Харківський Худогкній Ін-т (1929), в якому пізніше викладав (1941 — 63). Працює в ділянці станкового малярства: жанрові картини з сов. життя: «Збирання сіна», «Відпочинок у колгоспному таборі» (1934), «На колгоспних ланах» (1947), «Вечір у полі» (1960); твори на іст.-літ. теми: «Жандарми не пускають на могилу Шевченка» (1939); автолітографії: «Франко читає свою поему „Мойсей“ М. Коцюбинському» (1956); воєнні плякати.

[Світличний Єфрем (1901, Жихар — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Світличний Іван (* 1929), мовознавець і літ. критик, діяч укр. руху опору 1960 — 70-их pp., родом з Луганщини. 1962 закінчив фак. укр. літератури й мови Харківського Ун-ту і працював у словниковому відділі Ін-ту Мовознавства АН УРСР. За критику русофільської лінії ін-ту і виступи про ти арештів і незаконних судів над діячами укр. культури та за ширеняя самвидавної літератури С. звільнено з праці і влітку 1965 заарештовано. По 8 місяцях ув’язнення С. вийшов на волю, але не міг працювати за фахом, і в січні 1972 був заарештований удруге, а в березні 1973 засуджений «за антисов. аґітацію і пропаґанду» на 12 pp. позбавлення волі (7 pp. концтаборів суворого режиму і 5 pp. заслання). Літ.-крит. ст. С. присвячені гол. творчості літ. покоління 60-их pp. і критиці слабостей офіц. соцреалістичної літератури («Боги і наволоч», у ж. «Вітчизна», ч. 12 за 1961). С. писав також полемічно-крит. ст. на мовознавчі теми: «Гармонія і альґебра» (в ж. «Дніпро», ч. 3 за 1965) та ін. В останні pp. перекладав з франц. (більшість поезій у з:б. П.-Ж. Беранже «Пісні», 1970).

[Світличний Іван (20.9.1929, Половинкине — 25.10.1992, Київ), у 9 p., м. б.: Ін-ту Мовознавства АН УРСР. Перед першим арештом працював у ж. „Радянське літературознавствота був молодшим наук. співр. Ін-ту Літератури АН УРСР. Перекладав поезії з чес. (В. Незвал, Ф. Галас), словацької (М. Руфус), франц. (Ж. де Ляфонтен, Ш. Бодлер) мов, а також „Слово о полку Ігоревім“. Зб. власних поезій С. „Серце для куль і для рим“ опубліковано 1991. — Виправлення. Т. 11.]

І. К.


Світличний Костянтин (* 1922), письм. родом з Донбасу. Автор зб. гумористичних та сатиричних оп. «Реп’яхи» (1957), «З висоти супутника» (1958), «Я і Каміла» (1961), «Стережись автомобіля» (1962), «Нерентабельна любов» (1965), «Гумористичні оп.» (1973) та повістей «Чиє ти, небо» (1960), «Між солов’ями» (1963), «Серенада під териконами» (1970).


«Світло» («Świtło»), популярний двотижневик для народу, виходив у Коломиї 1881 — 82; друкувався латинкою; видавець і ред. М. Кореневич.


«Світло», єдиний до 1917 пед.-осв. місячник на Центр. і Сх. Землях, виходив у Києві 1910 — 14 у в-ві «Укр. Учитель» (всіх 36 чч.); ред. Г. Шерстюк, з 1911 — В. Прокопович. Ж. «С.» містив пед.-методичні ст., порушував справи дошкільного виховання, шкільної і позашкільної освіти, боронив права укр. школи, мови та культури, гуртував учителів і діячів культури та підготував низку діячів нар. освіти. Співр. «С.» були майже всі укр. педагоги і низка культ. діячів (X. Алчевська, Є. Вировий, Н. Григоріїв, В. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, В. Прокопович, С. Русова, Ю. Сірий, С. Сірополко, Я. Чепіга, С. Шелухин, Г. Шерстюк й ін.) та низка письм., пов’язаних зі школою (С. Васильченко, Л. Пахаревський, П. Тичина, А. Тесленко й ін.). «С.» весь час назнавало утисків рос. влади. Традиції «С.» продовжувала «Вільна Укр. Школа» (1917 — 19).


«СвЂтло», місячник для дітей, виходив в Ужгороді 1913 — 14 і 1916, мовою, зближеною до нар.; ред. о. Т. Скиба, ЧСВВ.


«Світло», пед. місячник нац. і суспільного виховання, орган т-ва «Учительська Громада», виходив у Львові 1921 — 22; ред. М. Галущинський.


«Світло», тижневик, неофіц. орган КПЗУ, виходив у Львові 1925 — 28 за ред. В. Бобинського (до квітня 1927), потім І. Квасниці й ін. (всього 140 чч.). «С.» пропаґувало орієнтацію на сов. Україну та її досягнення і поборювало укр. націоналом. У другій пол. 1927 і на поч. 1928 було під впливом самостійницьких кіл в УСДП. У вересні 1928 закрите поль. владою.


«Світло», осв.-госп. місячник, видаваний 1933 — 38 (з перервами) філією т-ва «Просвіта» у Мукачеві; ред. П. Петричка, Л. Романюк, В. Куриленко.


«Світло», совєтофільська газ., виходила в Буенос-Айресі (Арґентіна) 1935 — 43 і 1946 — 49; припинена арґентінським урядом. Їй на зміну з 1949 виходить тижневик «Звання».


«Світло», укр.-кат. церк.-рел. популярний ілюстрований місячник (до 1955 двотижневик), вид. оо. Василіян у Канаді, виходить з 1937 у Мондері (Альберта), з 1949 у Торонто; ред. оо. М. Романович (1938 — 43), А. Трух (1943 — 46), І. Назарко (1946 — 48), В. Дрібненький (1948 — 53), М. Соловій (1953 — 63), О. Купранець (з 1964).


«Світло й Тінь», місячник Укр. Фотографічного Т-ва, виходив у Львові 1933 — 39; ред. Д. Фіґоль, Ю. Дорош, Я. Савка, С. Щурат і О. Мох.


Світловідське (IV — 14), м. обл. підпорядкування, р. ц. Кіровоградської обл., пристань на березі Кременчуцького водоймища, 34 000 меш. (1970). Основою С. було м-ко Крилів, засноване поляками 1615 при «падінні р. Тясмину до Дніпра і укріплене завдяки його стратегічному положенню на переході через обидві ріки. Часті бої козаків, поляків і татар; 1625 битва коз. війська під проводом М. Жмайла з поляками, 1662 — Юрія Хмельницького з росіянами. У 19 в. заштатне м-ко Олександрівського пов. Херсонської губ.; 1822 перейменоване на Новогеоргіївське; 1897 — 11 600, 1926 — 5100 меш. У зв’язку з будівництвом Кременчуцького ГЕС (1954 — 60) затоплене і перенесене на ін. місце та об’єднане разом з селищем гідробудівників і з с. Табрищем в одне: м., 1962 дістало назву Кремгес, а 1969 — С. Виробниче об’єднання — Дніпровський комбінат підприємств будів. індустрії (2 зав. залізобетонних конструкцій тощо), зав. керамічних виробів, мебльова фабрика; харч. пром-сть. Заг.-техн. фак. Полтавського ін-ту інженерів с.-г. будівництва.


Світлоград, м. в Ставропільському краю, 31 000 меш. (1970). Сучасна назва кол. с. Петровське.


Світова Антикомуністична Ліґа (скор. англ. мовою — ВАКЛ), постала 1967 в Тайпеї (Формоза). Чл. ВАКЛ є антиком. орг-ції з понад 60 країн (до неї не входить рос. «Народный Трудовой Союз»), серед ін. укр.: АБН і Ліґа Визволення України (у конференціях ВАКЛ беруть також участь українці як представники Евр. Ради Свободи і Амер. Ради для Світової Свободи). ВАКЛ відстоює право на самостійність всіх народів (м. ін. ухвалює резолюції в обороні прав укр. народу та укр. політ. в’язнів). Постійними делеґатами ВАКЛ є Я. Стецько, Л. Добрянський, Слава Стецько. У створеній 1968 при ВАКЛ Світовій Антиком. Лізі Молоді беруть участь представники СУМ.


«Світова Зірниця», тижневик (у 1913 двотижневик) для селян, виходив у Могилеві Подільському (1906 — 07), у с. Пеньківці (1908 — 11), у Києві (1912 — 13 а 1917) та у Кам’янці Подільському (1920); видавець і ред. Й. Волошиновський. «С. З.» багато уваги приділяла с.-г. і кооп. справам. 1906 виходила ярижкою.


Світова Федерація Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), постала 1948 на Світовому Конґресі Укр. Жіноцтва у Філядельфії з метою згуртувати укр. жіноцтво у своїх орг-ціях, координувати їх працю, репрезентувати їх перед своїм громадянством і чужинецьким світом і вести працю в обороні укр. народу. Чл.-засновниками було 10 орг-цій: Союз Українок Америки, Укр. Золотий Хрест у ЗДА, Орг-ція Українок Канади ім. О. Басараб, Ліґа Укр. Кат. Жінок Канади, Об’єднання Укр. Жінок Німеччини, Союз Українок Франції, Орг-ція Укр. Жінок Великобрітанії, Об’єднання Українок Бельгії, Союз Українок Арґентини, Орг-ція Укр. Жінок Бразілії; згодом ще увійшли: Союз Українок Австралії, Об’єднання Жінок Ліґи Визволення України (Канада) й Об’єднання Укр. Жінок Венесуелі, Укр. Жін. Союз Австрії, Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України в Америці, Жін. Т-во ім. Олени Теліги (Англія), Об’єднання Укр. Правос. Сестрицтв у Америці, Об’єднання Жінок «Просвіти», Орг-ція Жінок «Відродження» (обидві в Арґентіні).

СФУЖО було ініціятором різних акцій (відзначення річниць жін. руху, поглиблення виховної праці, творення музейних зб., усучаснення суспільної опіки, нав’язання міжнар. зв’язків тощо), з чото виникли: Літ. конкурс фундації Марусі Бек, виховні семінари для батьків, гуртки книголюбів, допомотові акції «Мати й Дитина», Фонд П’ятисот. СФУЖО відновило зв’язок з Міжнар. Жін. Союзом і Міжнар. Жін. Радою, які визнали для СФУЖО статус заприязненої орг-ції, стало членом у Світовому Рухові Матерів (Париж) і міжнар. секції Ген. Федерації Жін. Клюбів у ЗДА, вносило петиції і меморандуми до різних міжнар. орг-цій в обороні укр. культури, жінок-в’язнів, роз’єднаних родин, проти переслідування церков і непосильної фіз. праці жінки. Управа СФУЖО з 1949 має свою стор. у ж. «Наше Життя» («СФУЖО»), з 1975 — у ж. «Жін. Світ»; з 1963 видає бюлетень «Українка у світі» (ред. І. Пеленська-Винницька), 1957 вийшла коротка історія жін. руху «На громадський шлях» І. Павликовської.

Гол. СФУЖО: О. Кисілевська (1948 — 56), О. Залізняк (1957 — 69), О. Лотоцька (1969 — 71), С. Савчук (з 1972).

На першому Світовому Конґресі Вільних Українців гол. СФУЖО увійшла до Секретаріяту СКВУ, на другому (1973) обрана заступником гол.


Світова Федерація Українців — кол. Політв’язнів і Репресованих Совєтським Режимом, централя двох орг-цій: Дем. Об’єднання бувших Репресованих Українців Сов. Режимом (ДОБРУС, див. Доповнення) і Союзу Українців — Жертв Рос. Ком. Терору (СУЖЕРО) в Канаді з метою координувати їх діяльність, збирати документи, інформації і свідчення осіб про сов. режим на Україні (серед ін. про колективізацію, масові розстріли, напр., у Вінниці, голод 1932 — 33 тощо), інформувати про них українців і чужинців. Зусиллям С. Ф. У. видано т. зв. «Білу книгу» («The Black Deeds of the Kremlin — A White Book») 1-2 тт. 1952, 1955. Гол. Світової федерації: С. Підгайний (до 1955), А. Гудовський, А. Білоцерківський (з 1972); осідок Нью-Йорк і (з 1972) Монтреаль.


Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), об’єднання укр. гром. орг-цій у діяспорі, постале 1967 в Нью-Йорку з метою допомоги укр. народові у його змаганнях за волю і держ. незалежність та координації діяльности своїх членів. Чл. СКВУ є крайові гром. надбудови — УККА (ЗДА), КУК (Канада), Координаційний Осередок Укр. Гром. Центр. Установ (Европа), Союз Укр. Орг-цій Австралії, Укр. Центр. Репрезентація Арґентіни і Координаційний Комітет Укр. Орг-цій Бразілії. У праці Конґресу СКВУ і його Секретаріяту беруть активну участь представники Укр. Церков (Правос, Кат., Прот.), світового об’єднання жінок (СФУЖО) та молодіжних і студентських (ЦЕСУС) орг-цій. У III Конґресі СКВУ в Нью-Йорку (16-19. 11. 1967) взяли участь 1 003, у II — в Торонто (1-4. 11. 1973) — 1047 делеґатів з усіх країн укр. діяспори. Президія СКВУ перебувала за чергою у Канаді (1967 — 69, през. — о. В. Кушнір, ген. секретар М. Плавюк), ЗДА (1970 — 71; Й. Лисогір, І. Білинський) і в Европі (1972 — 73; А. Мельник, С. Фостун). Зараз през. II СКВУ є о. В. Кушнір, діловий осідок Президії є в Торонто (М. Плавюк — заступник през., Ю. Шимко — ген. секретар, Ю. Даревич — інформаційний секретар, Ф. Мартинюк — скарбник).

Президія СКВУ організує низку рад (Виховно-Осв., Укр. Суспільної Служби) та комісій (Оборони Прав Людини, очолену сенатором П. Юзиком, Культури та ін.) для координації діяльности укр. спільноти в діяспорі. 1974 СКВУ провів у вільному світі акцію оборони укр. діячів культури (В. Мороз, Л. Плющ, Н. Строката та ін.), ув’язнених сов. владою.

[Світовий Конґрес Вільних Українців (СКВУ), през. — о. В. Кушнір (1967 — 78), М. Плавюк [Плав’юк] (1978 — 81), В. Базарко (1981 — 83), П. Саварин (1983 — 88), Ю. Шимко (1988 — 93), Д. Ціпивник (з кін. 1993). У листопаді 1993 перейменовано на Світовий Конґрес Українців (СКУ). — Виправлення. Т. 11.]


[Світові війни. — Доповнення. Т. 11.]


Світославський Сергій (1857 — 1931), маляр-пейзажист, нар. у Києві; учився в Моск. училищі живопису, скульптури та архітектури (1875 — 83); експонент (з 1884) і чл. (1891 — 1900) Т-ва Передвижників, з 1884 жив у Києві. С. майстер поетичного пейзажу З тонким кольоритом. Гол. твори в цьому жанрі: «Дніпровські пороги» (1887), «Вулиця пов. міста» (1895), «Миргород» (1902), «Весна на хуторі», «Воли на ниві» (1891), «Вечір у степу», «Зима» (1905), «На річці» (1909). З подорожів по Сер. Азії кін. 19 в. пейзажі: «Отара в горах», «Кораблі пустині» (1900) та ін., С. співробітничав також у ж. «Шершень» (1906). Багато його творів зберігаються у Київ. Музеї Укр. Мистецтва і в Третьяковській ґалерії.

[Світославський Сергій († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Попова С. І. Светославський (1955).


Свіча, права притока Дністра, довж. 107 км, сточище — 1 493 км²; пливе у Ґорґанах, де має гірський характер, далі — на Передкарпатті. Притоки: Мізунька, Сукіль.


Свічка Леонтій (Левко Назаренко; † 1699), лубенський полковий осавул (1665, 1679, 1682 — 88) і суддя (1672), пирятинський городовий отаман (1677), полк. лубенський (1688 — 99); учасник Крим. (1687 і 1689) і Озівського (1696) походів.


«Свобода», одна з найстаріших укр. газ. у діяспорі, спершу двотижневик, з 1894 — тижневик, з 1915 — три рази на тиждень, з 1921 — щоденник у ЗДА; ініціятор створення Руського, згодом Укр. Нар. Союзу, спочатку неофіц. і з 1908 його офіц. орган. Виходила з 15. 9. 1893 до червня 1895 у Джерсі-Сіті, пізніше у Шамокіні, Мт. Кармелі, Оліфанті, Скрентоні, з 1903 у Нью-Йорку, а з 1911 знову в Джерсі-Сіті. Ред. «С.» були о. Г. Грушка (до 1895), о. Н. Дмитрів і о. І. Констанкевич (до 1897), о. С. Макар (до 1900), о. І. Ардан (до 1907), А. Цурковський (до 1909 і 1911), О. Стеткевич (1910 і 1912 — 19), В. Лотоцький (до 1926), О. Рев’юк (до 1933), Л. Мишуга (до 1955), тепер А; Драган. З 1920-их pp. співред. «С.» були серед ін.: В. Кедровський, Є. Ляхович, С. Демидчук; з 1950-их pp. І. Коровицький, Л. Луців, І. Кедрин-Рудницький, В. Давиденко, Б. Кравців, М. Сосновський. У «С.» співпрацювали укр. діячі, письм. і журналісти, поміж ними І. Франко, М. Павлик, В. Гнатюк, М. Лозинський, Б. Лепкий, В. Будзиновський та багато ін. До 1903 «С.» виходила етимологічним, пізніше фонетичним правописом. Наклад 19 000 (1973). З 1933 як додаток до «С.» виходить англомовний «Укр. Тижневик» — «Ukrainian Weekly», у 1952 — 53 виходив літ. додаток «О — недільне вид. При «С.» появляються також неперіодично додатки еміґраційних молодіжних, культ. і гром. орг-цій. 1896 — 1906 «С.» видала серію популярних книжечок (45 назв), у 1914 — 16 — просвітніх листків («Вид. „Просвіти“ Укр. Нар. Союзу», 24 назви), згодом кількадесят брошур і кн. поза серіями; з 1915 (разом з Укр. Нар. Союзом) — низку англомовних вид. про Україну (їх авторами серед ін. були: М. Грушевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, Ю. Вернадський, В. Г. Чемберлен, Л. Мишуга, К. А. Меннінґ, А. Драган), у 1963 — 71 англомовну «Енциклопедію Українознавства» (у 2 тт., вид. НТШ, за ред. В. Кубійовича). У 1914 — 18 у в-ві «С.» виходив ж. для дітей «Цвітка», з 1954 — ж. «Веселка»; 1927 — 33 ж. для молоді «Juvenile Magazine».

«С.» від самого поч. стояла виразно на укр. нац. позиціях, поборювала москвофільство, широко насвітлювала і насвітлює укр. життя на еміґрації і на Україні; воїна відограла видатну ролю в. поширенні нац. свідомости серед укр. іміґрантів у ЗДА і в їх орг-ції, була гол. ініціятором створення центр. укр. репрезентації, почавши від Амер. Руської Нар. Ради у 1914 до Укр. Конґресового Комітету Америки у 1940, подеколи була їх трибуною чи й органом, підтримувала акції на допомогу Україні і в обороні переслідуваних там окупаційними режимами українців. Аж до виникнення укр. преси в Канаді і в Бразілії «С.» обслуговувала й ці країни (постійні інформації: «Канадійська Русь» з 1896 і «Вісті з Бразілії», 1897). «С.» і її календарі є цінним (часто єдиним) джерелом для історії укр. поселення в Півн. і Півд. Америці.

Література: Ювілейний Альманах «Свободи» 1893 — 1953. Джерсі-Сіті 1953; Свобода 1893 — 1963. Альманах на 1963 рік. Джерсі-Сіті 1963.

Б. Кравців


«Свобода», політ., просвітній і госп. часопис для селян народовецького напрямку, з 1899 орган Нац.-Дем. Партії, з 1925 — УНДО. Виходив як тижневик у Львові 1897 — 1918 (1915 у Відні), 1919 у Станіславові і з 1922 до 1939 у Львові, спершу етимологічним правописом, з 1900 — фонетичним. Ред.: В. Король, В. Охримович, Є. Левицький (1902), В. Будзиновський (1903 — 06), Л. Цегельський (1907 — 08), В. Бачинський (1909 — 13), М. Заячківський (1913 — 14), С. Барам (1914 — 18), М. Струтинський і О. Кузьма (з 1922).


«Свобода», культ.-політ. тижневик в Ужгороді 1922 — 38, продовження «Науки», спочатку непартійна, з 1925 — орган Христ. Нар. Партії Підкарп. Руси; гол. ред. о. А. Волошин. 1938 «С.» перетворилася на заг.-укр. щоденник «Нова Свобода».


Свобода Йосиф († бл. 1885), графік і маляр, чех з походження. З 1838 жив у Львові й працював у літографічних закладах. Численні літографовані портрети, іст. сцени, почасти з укр. тематикою («Козаки з Чигирина в Істамбулі», «Сава Чалий — Козак з Запоріжжя», «Настя Лісовська, дружина Сулеймана II»), пейзажі, ілюстрації до кн. і журн., виконані у традиціях академізму.


Свобода Людвік (* 1895), чехо-словацький військ. і політ. діяч, ген.; у 1943 організував в СССР чехо-словацьке військ. з’єднання для боротьби з німцями. Чехо-словацька бриґада (згодом армійський корпус) під командуванням С. у чималій кількості складалася з закарп. українців, утікачів у 1940 — 41 до СССР (5-8 000). Брав участь у боях проти німців на Україні. У 1945 — 50 на керівних постах в уряді Чехо-Словаччини, з 1968 — през. держави. Військ. спогади: «От Бузулука до Праги» (1963).

[Свобода Людвік (1895, Грознетін, Чехія — 1979, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Свята церковні, дні, визначені церквою для богослужбового шанування події з життя Христа, Богородиці й святих. Найбільші С. звуться також празниками — від ц.-слов. слова «празник» (день, вільний від праці), коли вірні зобов’язані утримуватися, як і у неділі, від робіт. На кожне свято Церква має особливу службу, «чинопослідовання», описане у богослужбовій кн. — Типіконі. Найбільші С. укр. Церков це — Воскресіння Христове (Великдень) і група дванадцятьох С: Різдво Христове (25. 12), Водохрища — Йордан (6. 1.), Стрітення (2. 2.), Благовіщення (25.3.), Вхід Господень в Єрусалим — Квітна неділя, Вознесіння (40 днів по Великодню), Зелені Свята — Неділя Св. Тройці, Преображення — Спас (6. 8), Успіння Богородиці (15. 8.), Різдва Богородиці (8. 9.), Воздвиження Чесного Хреста (14. 9), Введення Богородиці у храм (21. 11). Воскресіння Христове, тобто неділя Пасхи не має окресленої дати, а з року на рік пересувається, щоб випала на першу неділю по повні місяця після або в день весняного рівнодення, і за нею ідуть ін. «рухомі» С. (крім того, в Укр. К’ат. Церкві — Свято Пресв. Євхаристії у другу неділю по Зелених Святах). До великих С. у поодиноких церквах належить ще храмове С., на пошану св. чи події, яким присвячений храм (церква) і в Укр. Кат. Церкві також С. Непорочного Зачаття Діви Марії (9. 12.). Святкуються також С., пов’язані з місц. св. чи іст. подіями (кн. Володимира, 15. 7.; Покрови, 1, 10. та ін.). На Україні С. обходять за юліянським (старим) календарем, укр. еміґрація частково за новим, григоріянським.

З церк. С. деколи збігаються вар, С., як святкування зимового циклу з Різдвом-Водохрищами, а весняного — з Великоднем (див. Нар. календар, а також Нар. звичаї і обряди).

о. М. Ваврик, І. Коровицький


Свят-Вечір, Святий Вечір, див. Різдво (також ЕУ 1, стор. 230).


Святе Письмо, або Священне Писання, зб. книг, що творять Біблію (грец. «бібліа» — книги), рел. (іст.-повчального) змісту, на яких, як богонадхнених, опирається жид. та христ. віронаука. С. П. поділяється на єврейський Старий Заповіт з передхрист. часів — 47 кн. (у т. зв. Олександрійському списку — каноні — грец. перекладу Сімдесятьох з 3 — 2 ст. до Хр.) і Новий Заповіт — 27 кн., написаних апостолами про життя й навчання Ісуса Христа впродовж другої пол. 1 в. До того ч. старо- і новозаповітних книг зараховуються також т. зв. второканонічні кн. (16), богонадхнення яких ставилося під сумнів у деякі часи і так залишається й дотепер у прот. та частково й у Правос. Церкві.

С. П., написане старожид. (єврейською), арамейською й грец. мовами, було частково перекладене на староц.-слов. мову в 9 — 10 вв., звич. для літургійного вжитку, й у такому виді разом з християнством дісталося з. Болгарії на Русь-Україну. Тому, почавши від Остромирового Євангелія 1056 — 57, найдавніші книги С. П., збережені з княжої доби, це богослужбові євангельські й апостольські та старозаповітні читання. При переписуванні ці тексти, як і повні переклади св. книг, що згодом також появилися на укр. землях, набирали прикмет укр. мови. Але повний текст С. П. появився на Україні щойно з монументальним вид. першої друкованої 1581 ц.-слов. Острозької Біблії за текстом Олександрійської 70-ох, а подекуди латинської Вульґати. Тоді під впливом реформації появилися вже переклади окремих частин С. П. на живу мову, як Пересопницьке Євангеліє 1556 — 61, Крехівський Апостол 1560 тощо, «для ліпшого вирозумленя люду християнського посполитого». Однак з підпорядкуванням укр. земель Росії такі переклади були заборонені, і в Правос. Церкві на Україні вживалося тільки С. П. ц.-слов. мовою з рос. вимовою. Щойно у 19 в. відновилися спроби перекласти С. П. на укр. мову, розпочаті М. Шашкевичем у Галичині 1842 (Євангеліє Івана і Матея 1-5) і П. Морачевським на сх. Україні (4 Євангелія і Діяння) 1862. Тому що Синод рос. Церкви відкинув цю Євангелію і взагалі був проти друку укр. С. Д., наступні переклади появилися поза межами Росії: 1869 у Львові 5 Мойсеєвих кн. у перекладі П. Куліша, 1871 у Відні Новий Заповіт (праця Куліша та І. Пулюя) і 1903 у Відні Біблія перекладу Куліша, Пулюя та І. Нечуя-Левицького, накладом Бріт. Біблійного Т-ва. Проте второканонічні кн. Старого Заповіту не увійшли до неї, як і до перекладу Біблії з грец. тексту І. Огієнка 1962, що його тепер уживають Укр. Правос. і Прот. Церкви. Повне укр. С. П., опрацьоване на підставі перекладу о. І. Хоменка біблійною комісією Василіянського Чину 1956 — 62 за ориґінальними єврейськими, арамійськими та грец. текстами, вийшло у рим. василіянському в-ві 1963. Тепер на укр. землях С. П. укр. мовою цілком заборонене як ком. владою, так і панівною рос. Правос. Церквою, що не визнає укр. мови як богослужбової і вимагає його читання у церквах ц.-слов. мовою з рос. вимовою.

Література: Житецкий П. О переводах євангелія на малорусский язык. П. 1906; Haluščynśkyj T. De ucrainis S. Scripturae versionibus. Богословія. Л. 1925, стор. 218 — 25, 309 — 19.

о. М. Ваврик, І. Коровицький


Святий Хрест (Święty Krzyż), тюрма суворого режиму (з 1884; кол. бенедиктинський манастир), положена на Лисій горі в Свєнтокжиських горах у Польщі (Кєлєцьке воєводство). Під час поль. окупації Зах. України у С. X. перебували також укр. політ. в’язні: у 1936 — 39 серед ін., чл. ОУН, засуджені у Варшавському процесі 1935 за вбивство мін. Б. Пєрацького (С. Бандера, М. Лебедь, М. Климишин, Я. Карпинець, Є. Качмарський).


Святі, особи, що визначилися найвищими чеснотами христ. побожности і за життя чи по смерті були звич. прославлені чудами. Церк. канонізація надає С. культу, якого не зазнають) ін. угодники з обмеженим шануванням.

Разом з християнством укр. Церква перебрала з Візантії її С. і до них почала додавати у своїх церк. календарях (місяцесловах) також деяких латинських, зокрема зах.-слов. С. (св. Вячеслав й ін.) і не визнаних в Царгороді св. Кирила і Методія та їх учнів. Одночасно сприяла розвиткові культу власних С., навіть затримуючи їхні первісні імена поряд хресних (св. Ольга — Олена, св. Володимир — Василь, св. Борис і Гліб — Роман і Давид). Першими С. на Україні були проголошені кн. Борис і Гліб (1019), натомість освячення пам’яті Ольги і Володимира правдоподібно було щойно стверджене відомою похвалою митр. Іларіона У 1037 — 50, хоч їхнє святкування засвідчене значно пізніше. Прославлення Теодосія Печерського († 1074) наступило понад 30 pp. після смерти, 1108 заходами В. кн. Святополка Із’яславича. Ін. києво-печерських подвижників, що в числі 118 спочивають у печерах і в більшості відомі тільки з імен, спільно канонізував митр. П. Могила 1643 і наказав скласти їм церк. богослужбу на 28. 8. і 28. 9. Тому між найдавнішими укр. С. найчисленніші ченці є — «преподобні», «затворники», «постники» і «безмездники», що лікували хворих без винагороди (Агапіт, Дам’ян Печерський). Зате «юродиві Христа ради», як Ісакій Печерський, що своєю дивною поведінкою (викликали осуд одних і подив ін., були рідкісним явищем на давній Україні порівняно з Московщиною. Ін. численна група староукр. С. це ієрархи, «святителі», почавши від Стефана, єп. Володимира-Волинського († 1094) та Кирила Турівського († 1189). Між С. з мирян визначаються «благовірні» князі й княгині, як Михайло Всеволодович, кн. чернігівський, замучений 1246 з боярином Теодором у татарській орді, і Єфросинія Полоцька († 1173).

Укр. С. з княжих часів з деякими пізнішими, як віленські мученики Іван, Антін та Євстафій (14. 4.) з 1352 увійшли в Святці як правос., так і з’єднаної з Римом укр. Церкви (з деякими відхиленнями впродовж 17 — 19 в.). Від Берестейської унії вони почали різнитися ін. процедурою канонізації (див. стор. 950), але продовжують той самий спосіб прилюдного культу С.: їм встановлені святочні дні в церк. році (див. Свята церковні) й правляться тоді окремі богослужби, на їх честь служаться молебні й акафісти, і до місць, де опочивають їхні мощі чи є присвячені їм храми й манастирі, відбуваються прощі. В СССР влада ліквідує прилюдний культ С., нищить їх ікони і статуї тощо, утруднює звичай давати імена С. новонародженим.

Література: Туптало Дмитро (Димитрій, митр. ростовський, св.). Книга житій святыхъ на дванадесят мЂсяцей..., 4 кн. К. 1764; Часослов. Рим 1950, 821 — 1248 — церк. календар (Місяцеслов) Укр. Кат. Церкви; Федотов Г. Святые древней Руси (X — XVII ст.) Нью-Йорк 1959; Martinov J, Annus Ecclesiasticus Graeco-Slavicus. Брюссель 1963.

о. В. Ваврик, І. Коровицький


Святіший Правительствуючий Синод (Святейший Правительствующий Синод), найвищий орган правління Правос. Церкви у Рос. Імперії, заснований 1721, після скасування патріярхату царем Петром I, з метою підпорядкувати її світській владі. Першим правильником С.

П. С. був «Духовний реґлямент», що його опрацював Т. Прокопович. С. П. С. складався з представників вищої ієрархії (постійним чл. його був митр. київ.), яких іменував цар; діяльність С. П. С. контролювалася світською владою, її представником у С. П. С. з 1722 був оберпрокурор у ранзі мін., який очолював С. П. С. і був вершителем церк. справ. 1764 від С. П. С. відібрано госп. справи і залишено суто церк., духовне шкільництво та духовне судівництво. С. П. С. постійно обмежував залишки самобутности Київ. митрополії, він виступав проти вживання укр. мови у церк. шкільництві (1860, 1912). По відновленні патріярхату у 1917 С. П. С. перестав існувати.


Святловський Володимир (1871 — 1927), історик-економіст і рос. політ. діяч укр. роду: викладач Петербурзького Ун-ту (1902 — 24). Праці з історії госп-ва, екон. думки і проф. руху; важливіші: «К истории политической экономии и статистики в России» (1906), «Примитивно-торговое государство, как форма быта» (про Київ. Русь, 1914), «История экономических идей в России», т. І (1923), «История профессионального движения в России» (1925, II вид.).

[Святловський Володимир (1869, Москва — 1927). — Виправлення. Т. 11.]


Святловський Євген (1854 — ?), лікар, засновник журн. «Земский Врач», діяв У Чернігові, пізніше в Полтаві, дир. губ. земської лікарні в Полтаві.


Святовит (Свантевіт, Свєнтовіт), ім’я гол. божества зах.-слов. племени ранів, що його 4-гранна і з 4 обличчями статуя з рогом тура в руці і з мечем збоку стояла у його святині в Арконі на о. Руяні (Рюґен). Культ С. як бога війни, сонця й вогню проіснував серед ранів до завойовання Руяну данцями 1168. За здогадом Нідерле, С. був місц. формою заг.-слов. Сварога і був спершу богом сонця, згодом війни. З С. дослідники ідентифікували початково т. зв. Збруцького ідола, 4-гранну й 4-лику статую, знайдену 1848 у Збручі (див. Мітологія).


Святогірський Успенський манастир на Харківщині (нині на території м. Слов’яногірського Донецької обл.), положений на високому крейдяному правому березі Дінця (т. зв. Святі гори). Заснований 1624 (ченці там оселювалися вже у 15 в.), деякий час був прикорідонною (з Кримом) фортецею. Мав цегельні, млини, різні майстерні, крамниці, був відомий чудовими краєвидами — і притягав багато прочан. Перед першою світовою війною мав бл. 600 ченців. Поступово знищений і ліквідований сов. владою.


Святогорівка (V — 18), с. м. т. в півн.-зах. Донбасі Добропільського р-ну Донецької обл.; 2 600 меш. (1970). Утворене 1966.


Святомиколаївський манастир, манастир оо. Василіян на Чернечій горі б. Мукачева — культ.-рел. осередок Закарпаття (правдоподібно з кін. 11 в.). Під кін. 14 в. кн. Федір Коріятович († 1415) щедро прикрасив манастир і побудував дерев’яну церкву. З 1491 С. м. став осідком закари. владик, що об’єднали все Закарпаття у т. зв. Мукачівській епархії; вони одночасно були архимандритами і гол. настоятелями закарп. вітки Василіян. Звідси також поширилося з’єднання закарп. українців з Римом у другій пол. 17 в. Манастирська школа відограла важливу ролю у культ.-рел. житті Закарпаття. З перенесенням єпископської резиденції до Мукачева (1751) С. м. став осідком гол. настоятеля Василіян на Закарпатті та важливим відпустовим центром. Теперішній камінний манастир побудований між 1766 — 72, а велична камінна церква у 1798 — 1804. При С. м. збереглася цінна бібліотека (понад 6 000 рідкісних кн. і рукописів) та архів. У 1920-их pp. С. м. став центром оновлення закарп. вітки Василіян. 1947 С. м. був примусово ліквідований большевиками і переданий під управу правос. черниць. Бібліотеку й архів перевезено до університетської держ. бібліотеки в Ужгорода та до обл. архіву Закарпаття.

о. А. П.


Свято Пісні і Танцю українського населення Чехо-Словаччини, щорічні фестивалі, організовані Культ. Союзом (Спілкою) укр. трудящих; перше відбулося 1954 у Межилаборцях, наступні — у Свиднику. В сер. на кожному Святі бере участь 30 — 50 самодіяльних колективів (1 500 — 2 500 учасників) та 20-30 000 глядачів. Крім гуртків самодіяльности з Пряшівщини, запрошуються мист. колективи з Польщі, Юґославії, Закарп. обл. УССР. Програма поділена на 3 частини (естради): молодіжна, укр. фолкльору Пряшівщини («З нар. отуденки») та естрада дружби. На останній виступають закордонні ансамблі й ансамблі ін. національностей Чехо-Словаччини (чес., словацькі, угор., поль.).

Література: Народ співає. Упорядник зб. Ю. Бача. Пряшів 1966.


Святополк I (980 — 1019), син кн. Володимира В., зять поль. короля Болеслава Хороброго, спершу князював у Турові, звідки був усунений за змову проти батька. По смерті Володимира С. захопив Київ (1015) і наказав убити своїх братів Бориса, Гліба та Святослава, за що літописець називає його Окаянним. Проти плянів С. об’єднати всю спадщину батька виступив його брат, новгородський кн. Ярослав Мудрий. С. зв’язався з печенігами, але, розбитий військами Ярослава б. Любеча 1016, втік до Польщі. За допомогою поль. військ С. вигнав Ярослава; з (Києва і знову засів на княжому престолі 1018, але того ж самого року Яросла вигнав його з Києва. Розбитий над р. Альтою, С. загинув, тікаючи на зах.

[Святополк I (978 — 1019). — Виправлення. Т. 11.]


Святополк II Із’яславич (1050 — 1113), внук Ярослава Мудрого, полоцький, пізніше новгородський, згодом турівський, врешті київ. В. кн. На час панування С. припадає особливе посилення половецьких нападів на Україну (хан Боняк, в союзі з яким були чернігівські кн. Святославичі). С. одружився з половчанкою, дочкою Тугорхана, але це не припинило половецьких нападів, під час яких знищено передмістя Києва (1096). Половецька загроза та княжі усобиці призвели до скликання княжих з’їздів (Любецький 1097, Витичівський 1100, Золотчанський 1101 і Долобський 1103), що на них був також і С. Разом з Володимиром Мономахом С. брав участь у переможних боях з половцями (1110 і 1111), в яких здобуто половецькі міста Шарукань і Сугрів. Осліплення кн. Василька Теребовельського Давидом Ігоровичем за згодою С. викликало війну, у якій С. захопив Давидову волость — Волинь.


Святополк-Четвертинський кн. Гедеон, світське ім’я Григорій († 1690), правос. митр. київ., з роду Рюриковичів, 1659 — єп. луцький і Острозький. Уникаючи церк.-рел. переслідувань а боку поль. уряду, 1684 опинився в Батурині, де був прихильно зустрінутий гетьманом І. Самойловичем, з яким пізніше був посвоячений (небіж Гедеона кн. Юрій Четвертинський одружився з дочкою кол. гетьмана — Анастасією). 1685 С.-Ч. став митр. київ. і визнав зверхність моск. патріярха. З падінням Самойловича становище С.-Ч. захиталося, і йому 1688 заборонено титулуватися митр. «всея Руси».


Святополк-Четвертинські (частіше Четвертинські), укр. княжий рід, що походив від турово-пинських або волинських (удільних) Рюриковичів, відомий з кін. 14 в. (кн. Олександер Ч., 1388). У 15 — 16 в. відокремилися 2 лінії роду С.-Ч.: на Старій Четвертні й на Новій Четвертні. У 16 в. С.-Ч. володіли великими маєтками на Україні (Волинь, Брацлавщина) й на Білорусі. Згодом деякі їх галузі покатоличилися, але більшість і перед тим, і пізніше залишалася правоc. й ревними оборонцями прав Правос. Церкви, а дехто був високим її достойникам. С.-Ч. заснували чоловічий і жін. манастирі й друкарню у Старій Четвертні й манастир у Новій Четвертні. Видатніші С.-Ч. з лінії на Старій Четвертні: кн. Григорій Остапович († 1651), підкоморій луцький (1647), який брав участь у різних церк. справах, зокрема у виборах митр. Петра Могили (1632) й Сильвестра Косова (1647). Внук його — Григорій (у чернецтві Гедеон) був єп. луцьким і митр. київ. (див.). Двоюрідний брат Григорія-Гедеона, Сергій (у чернецтві Сильвестр) був єп. могилівським і білор. (1705 — 27). Брат Григорія-Гедеона, Андрій С.-Ч. був ротмістром коз. корогви В. Князівства Руського (1660). Сини Андрія — Юрій і Януш С.-Ч. зв’язали свою долю з Гетьманщиною. Юрій Андрійович († між 1717 і 1722), зять кал. гетьмана І. Самойловича й моск. стольник, належав до противників гетьмана І. Мазепи, хоч дістав від нього маєтки на Гетьманщині. Завдяки шлюбам своїх дочок він поріднився з Миклашевськими, Скоропадськими й Кондратьєвими (сумський старшинський рід). Брат його Януш († 1728), полк. рос. служби, був одружений з Анною Василівною Кочубей, дочкою ген. судді, яка у першому подружжі була за небожем Мазепи — Іваном Обидовським, полк. ніженським. З лінії на Старій Четвертні походив і Антін-Стаянслав, каштелян перемиський (1790), який був радником Торговицької конфедерації й був забитий поль. повстанцями у Варшаві 1794. Від нього пішла галузь кн. С.-Ч., що володіла у 19 в. маєтками на Білорусі й Україні (Харківщина).

Визначнішими представниками лінії С.-Ч. на Новій Четвертні були: кн. Степан С.-Ч. (нар. бл. 1575 — † бл. 1659), підкоморій брацлавський, учасник відновлення правоc. ієрархії 1620, один з чільних репрезентантів укр. правос. шляхти, що визнала зверхність Війська Запор. Але його син — кн. Ілля († 1641), ротмістр війська, кварцяного, воював у 1620 — 30-их pp. проти коз. повстанців; другий син — Микола († 1659), свояк гетьмана І. Виговського, був каштеляном менським. Протягом 18 в. кн. С.-Ч. з цієї лінії обіймали уряди каштелянів і підкоморіїв на Україні й Білорусі. Зокрема кн. Олександер, підкоморій брацлавський († 1769), був видатним діячем Барської конфедерації. Ця галузь кн. С.-Ч., покатоличена ще у кін. 17 — на поч. 18 в., володіла великими маєтками на Волині й Поділлі до 20 в.

О. Оглоблин


Святослав I Ігорович (Хоробрий, † 972), В. кн. київ. (з 964). Під час неповноліття С. Київ. державою правила як реґентка його мати княгиня Ольга. В походах на Сх. (964 — 66) С. розбив хозарів, переміг надволзьких болгарів та підкорив вятичів, ясів й касогів і тим самим відкрив руським купцям шлях на береги Каспійського м. На пропозицію візант. імператора Никифора Фоки, С. пішов походом на балканських болгарів (967) і здобув велику частину Болгарії з важливим торг. осередком Переяславцем. Коли ж його експансія на Балканах стала загрожувати Візантії, вона намовила печенігів до нападів на Київ. На заклик матері С. повернувся до Києва і розбив печенігів. По смерті матері (969) він зміцнив свою владу на Русі, поставивши своїх синів намісниками: в Києві — Ярополка, в деревлянській землі — Олега, у Новгороді — Володимира. 969 С. пішов вдруге на Балкани з метою знищити візант. державу, у якій правив тоді імператор Іоан Цимісхій. Але невеликі сили С. і брак допомоги з Києва змусили його до почесного миру з Візантією (971) та відступу з Балканів. По дорозі до Києва на С. на дніпровських порогах напали підмовлені греками печеніги; його дружину розбито, сам він загинув. Літопис похвальними словами змальовує героїчну постать С. та його дружнє ставлення до дружини й підкреслює, що, йдучи походом на ворогів, він попереджав їх словами: «Іду на ви».

[Святослав I Ігоревич (942? — 972). — Виправлення. Т. 11.]

М. Ждан


Святослав II (1027 — 76), син Ярослава Мудрого, чернігівський, з 1073. київ. В. кн. Разом з своїми братами Всеволодом, кн. переяславським, та Із’яславом, В. кн. київ., розбив торкав (1060) і полоцького кн. Всеслава (1067); 1068 зазнав поразки від половців, але того ж року розбив значні їх відділи над р. Снов. За допомогою Всеволода усунув Із’яслава з великокняжого стола і зайняв Київ. Меценат науки; його заходами, складено два «Изборники Святослава» (1073 і 1076), що мали великий вплив на дальший розвиток повчальної літератури на Русі.


Святослав III († 1194), син Всеволода Ольговича, з чернігівської лінії Рюриковичів, переходив з волості на волость (Волинь, Турово-Пинщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина), з 1181 — В. кн. київ. Щоб припинити напади половців (хани Боняк і Кончак), С. створив проти них коаліцію укр. кн.; 1184 руська військо дійшло до р. Орель, де розбило половців, забравши хана Кобяка в неволю. Але зусилля С. цілковито ліквідувати половецьку загрозу не вдалися, гол. через нескоординовані виступи окремих кн. (похід Ігоря Святославича, кн. новгород-сіверського, 1185); завдяки пізнішим заходам С. половецька небезпека зменшилася.

[Святослав III (1126, Чернігів — 1194, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Святослав (Святоша, 1080 — 1142), кн. луцький, син Давида Святославича. Прогнаний Давидом Ігоровичем з Луцького, втік до батька у Чернігів. 1106 вступив до Києво-Печерського манастиря, прийнявши чернече ім’я Миколи. За 36 pp. чернецтва і схими спорудив церкву над манастирською брамою та шпиталь, зібрав багато книжок, які подарував Києво-Печерському манастиреві, мирив своїх розсварених братів. Тіло (мощі) С., визнаного св., зберігається в Антонієвій печері Печерського манастиря (Лаври).


Святошине, передмістя м. Києва, положене у ліс. шпильково-листяному масиві на піщаних грунтах, 10 км на зах. від центру Києва. З 1870-их pp. відома відпочинкова і лікувальна місцевість; тепер — численні санаторії.


Святоюрський манастир оо. Василіян у Кристонополі (тепер Червоноград), заснований белзьким воєводою Салезієм Потоцьким 1763 для василіян, що мали провадити місц. та сусідні парафії і нар. місії в його володіннях. Велика церква у псевдоклясичному стилі славилася чудотворною іконою Богоматері; цінна бібліотека зберігала до кін. 19 в. старовинні пергаменові церк. кн. з сусіднього ще княжого манастирка у Городищі Василіянському над Бугом (Городиський Апостол 12 в., званий також Кристинопільським, Бучацьке Євангеліє 12 — 13 в., Городиський пом’яник 1484 тощо). Перейшовши 1888 під провід обновлених Василіян, манастир став осідком чернечих студій. Ліквідований у 1946 поль. владою, лишається у руїнах.

[Святоюрський манастир оо. Василіян у Кристонополі, ліквідований у 1946 сов. владою. — Виправлення. Т. 11.]


«Святоюрський» процес, суд. процес над 39 комуністами, у тому ч. вад 26 учасниками конференції представників Ком. Партії Польщі і Ком. Партії Сх. Галичини (КПСГ), яка відбувалася конспіративно 30. 10. 1921 в одному з будинків собору св. Юра у Львові (у приміщенні нар. школи ім. Б. Грінченка). «С.» п. відбувався (з 22. 11. 1922 до 11. 1. 1923) перед лавою суддів присяжних [прокуратор — А. Ґюртлер (Guertler), гол. трибуналу — К. Ляйдлер (Laidler)j. Серед підсудних — 22 українці, 10 жидів, 6 поляків; гол. обвинуваченим був ком. посол до поль. сойму з Варшави С. Круліковський. Підсудних судили за ст. 58 і 65 австр. карного кодексу, тобто за держ. зраду і за намагання відірвати Сх. Галичину і приєднати її до СССР з допомогою пропаґанди ком. ідей і підривних протидерж. дій. Їх боронили 9 адвокатів, між ними Л. Ганкевич і Є. Давидяк. Обвинувачені використали процес для пропаґанди ком. ідей і прихильности до СССР і сов. ладу. Засуджено 10 осіб, у тому ч. С. Круліковського і О. Крілика-Василькова (по 3 рр. ув’язнення). Стенографічні звідомлення з «С.» п. опубліковані у Львові 1923, п. н. «Proces komunistów we Lwowie (Sprawa Świętojurska)», перевидані у Варшаві 1958.

В. К.


«Святоюрці», неофіц. назва провідного у нац. відродженні Галичини пол. 19 в. суспільно-політ. середовища протиполь. напрямку, згуртованого навколо «Святоюрської гори» у Львові, де у травнії 1848 була заснована Головна Руська Рада. Об’єднавши гол. консервативні кола, перев. з-поміж гал. духовенства, і деклярувавши цілковиту льояльність до австр. держави, «С.» домагалися виділення Галичини з Буковиною і Закарпаттям в окремий коронний край, боролися за права укр. мови у школах та в адміністрації і за піднесення освіти і прав духовенства, вбачаючи в церк. орг-ції єдину оборону проти поль. наступу. Провідними «С.» були перемиський єп. (пізніше львівський митр.) Г. Яхимович, крилошанин М. Куземський, митр. С. Литвинович. Дід впливом «С.» були спершу гал. культ.-осв. установи: Ставропігійський Ін-т, Галицько-Руська Матиця і Народний Дім та пресові органи «Зоря Галицкая» і на поч. «Слово». По смерті митр. Г. Яхимовича (1863) «С.» розкололися на дві групи: клерикальну (очолену Ю. Лаврівським), яка шукала порозуміння з поляками, і москвофільську (керовану Б. Дідицьким), яка проголосила 1866 нац. єдність гал. українців з рос. народом. На противагу «С.» виник народовецький рух, див. Народовці.

Б. К.


Святці, список святих, упорядкований за місяцями (грец. минологіон, ц.-слов. — місяцеслов) та днями року, коли згадується їхня пам’ять. С. містяться у церк. книгах (каноник, требник, молитвослов тощо) для богослужбового вжитку і звич. у щорічних календарях для вжитку вірних.


Священик, назва сану служителя, поставленого єпископським рукоположенням (висвятою) на виконування священних таїнств, відправляння церк. богослужб та рел. обслуговування вірних. Звич. С. називають «отець», «пан-отець» (зах.-укр.), «батюшка» (сх.-укр.), «ієрей» (урочисто — ц.-слов.) і «піп» (нар., що тепер набрало зневажливого відтінку). С.-ченцем зветься ієромонах. Соц.-правне і матеріяльне становище С. мінялося в окремі часи історії України. Становище С. упосліджене в СССР, де духовенство фактично позбавлене громадянських прав і переслідуване. С. — термін, що найчастіше вживається в Правос. Церкві. В СССР С. називають «служителем культу». Див. Духовенство.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.