[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2836-2849.]

Попередня     Головна     Наступна





Сільсько-господарське машинобудування, галузь машинобудування, що виробляє різні машини та устаткування для сіль. госп-ва. С.-г. м. почалося на Україні у 1840-их pp. (1842 поміщик Д. Кандиба збудував зав. С.-г. м. на хуторі Дмитрівці в Чернігівській губ.), значного зростання досягло в 1870-их pp. і зокрема в кін. 19 в. С.-г. м. до 1914 було провідною галуззю машинобудування, на що впливав попит на с.-г. машини через брак робочих рук в с.-г. Степу, а також наявність сировини (її достачали метал. центри) і палива. 1912 на Україні нараховувалося 138 сер. і більших зав. С.-г. м., які виробляли бл. 40% всього машинобудування на Україні і бл. 60% всього С.-г. м. Росії; їхня валова продукція — 28,5 млн карб., кількість робітників бл. 17 000. С.-г. м. зосереджувалося в Харкові, Одесі, Єлисаветграді, а також у Білій Церкві, Олександрівському, Бердянському та ін.; їх власниками були перев. закордонні капіталісти. І все ж С.-г. м. не покривало попиту країни, понад 40% с.-г. машин завозилося з-за кордону (гол. з Німеччини). Після занепаду впродовж 1917 — 21 укр. С.-г. м. почало зростати і 1925 досягнуло довоєнного рівня, а 1937 зросло у 3,4 рази порівняно з 1913 (50% продукції всього СССР). На зростання С.-г. м. України та на випуск нових типів с.-г. машин вплинула гол. механізація сіль. госп-ва і збільшення попиту радгоспів і колгоспів (напр., питома вага тракторних с.-г. машин зросла з 3% 1927 — 28 до 82% 1932 — порівняно з кінними). Тому що зростання С.-г. м. є меншим, ніж зростання ін. галузів машинобудування, частка С.-г. м. порівняно з усім машинобудуванням зменшилася.

Після занепаду 1941 — 44 С.-г. м. досягнуло 1948 довоєнного рівня і далі швидко зростало, хоч слабше, ніж в ін. частинах СССР; за 1940 — 73 продукція УССР збільшилася майже в 15 разів, але їх частка зменшилася до 23% продукції СССР. Натомість асортимент С.-г. м. на Україні збільшувався; напр., лише у другій пол. 1960-их pp. створено 133 нові типи машин. Найважливіші вироби С.-г. м. (у тис. штук; у дужках % України від СССР):


1940

1965

1974

Плуги тракторні

19,8 (51,6)

72,0 (43,5)

126,2 (58,0)

Сівалки тракторні

11,0 (51,5)

78,9 (30,2)

89,9 (50,5)

Жатки рядкові

 —

26,3 (27,0)

69,2 (83,0)

Комбайни бурякозбиральні

 —

11,0 (62,8)

15,9 (100,0)

Кормодробарки

 —

6,2 (34,6)

23,2 (72,6)

Автонапувалки для великої худоби

 —

135,2 (35,4)

716,2 (13,5)

1973 вартість продукції С.-г. м., включаючи виробництво запасних частин, становила 1 020 млн карб. у цінах 1967. Тепер найбільші підприємства С.-г. м. є в Одесі (засноване 1854), Кіровограді («Червона зірка», 1874), Харкові («Серп і молот», 1875), Львові («Львівсільмашин», з 1945), Оріхові («Орсільмашин», з 1929); у Херсоні виробляються (з 1909) бурякові комбайни (виробництво зернових комбайнів у Дніпропетровському припинено й перенесено до Ростова на Дону). Див. також карту на 1 502 стор.

На Кубані С.-г. м. розвинене гол. у Краснодарі, а також в Армавірі і Туапсе.


Сільсько-Господарський Науковий Комітет України, осередок с.-г. науки на Україні у 1920-их pp. С.-Г. Н. К. У. постав 1918 у Києві на базі с.-г. відділу Мін-ва Зем. Справ УНР. Фактичний його розвиток почався з 1922, коли С.-Г. Н. К. У. став центр. установою в рамках Наркомзему УССР, яка закладала й об’єднувала досліди з різних ділянок с.-г. наук. а також вела деяку практичну й осв. роботу з обсягу аґрономії. Тоді його централя була перенесена до Харкова, але й далі частину праці ведено у Києві (зокрема вил.). Працею Комітету керувала Президія (перший гол. С. Веселовський. наук. секретар Олександер Яната) і Наук. Рада. Наук. праця велася в секціях, (рільництва, ґрунтознавства, ботан., тваринництва, меліорації, метеорологічній, економіки сіль. госп-ва, охорони природи та ін.), спеціяльних комісіях тощо. С.-Г. Н. К. У. мав низку філій (крім Київ. — Вінницьку, Полтавську й ін.), ініціював створення ряду дослідних аґрономічних станцій, надморських станцій перелітних птахів тощо; з його підтримкою постали нові наук. установи (Укр. Ін-т Прикладної Ботаніки, Укр. Ін-т Захисту Рослин, Укр. Ін-т Тваринництва), і вели теоретичну роботу з ділянки сіль. госп-ва деякі ін-ти ВУАН та поодинокі учені. Зокрема велику працю провела Секція Ґрунтознавства, якою керував Г. Махів (вона видала серед ін. першу синтетичну «Мапу ґрунтів України» і 10 тт. «Матеріялів дослідження ґрунтів України») та ботан., що під керівництвом О. Янати випустила серед ін. «Ботан.-геогр. районування України» (1925) і почала вид. «Фльори України». С.-Г. Н. К. У. видавав низку ж.: «Бюлетень С.-Г. Н. К. У.» (у Києві, у 1921), «Вісник с.-г. науки» (місячник; 1922 — 24, 1927 — 29), «Труди с.-г. ботаніки» (2 тт. і 6 випусків, 1926 — 29), «Аґроном» (орган Київ. філії, 1923 — 26), «Вісник пасічництва» (місячник у Києві, 1926 — 27), «Бюлетень боротьби з шкідниками с.-г. рослин» (у Києві, 1923 — 24) та ін. С.-Г. Н. К. У. об’єднував майже всіх дослідників сіль. госп-ва і споріднених наук України. Серед них, крім вищеподаних, слід згадати: аґрономів Олександра і Олексія Филиповських, ґрунтознавців В. Крокоса і О. Соколовського, геологів В. Різниченка, П. Тутковського і Ф. Полонського, ботаніка Є. Вотчала, ентомолога І. Щоголева, зоолога М. Шарлеманя, метеорологів і кліматологів М. Данилевського, В. Огієвського, Б. Срезневського; гідролога Є. Оппокова (керівник Меліораційної Секції) й ін.

1928 большевики ліквідували С.-Г. Н. К. У. як нібито «націоналістичну» установу; його інституції і працівників (чимало з них згодом репресовано) частково перебрала заснована 1926 Всеукр. Академія С.-Г. Наук. Відтоді в СССР існування С.-Г. Н. К. У. замовчується.

Р. М.


Сільсько-господарські виставки, див. Виставки і Виставка передового досвіду в народному госп-ві Укр. РСР (Доповнення).


Сільсько-господарські науково-дослідні установи, установи, у яких провадяться наук. дослідження з різних питань сіль. госп-ва; до них належать дослідні поля, дослідні станції й ін-ти спеціяльного призначення. С.-г. н.-д. у. почали виникати у 18 в. Перші с.-г. дослідні станції постали в Зах. Европі у 1830 — 40-их pp.

На Україні у 1881 — 86 було кілька дослідних полів (їх організувало Харківське Т-во Сіль. Госп-ва при допомозі А. Зайкевича), але першим постійно діючим полем було щойно Полтавське (засноване 1884), а далі Харківське й Деребчинське (обидва з 1888). Згодом виникли дослідні станції: Плотянська в маєтку кн. Трубецького на Поділлі (1893), Іванівська в маєтку Харитоненка на Харківщині (1897) і на базі дослідного поля з 1884 — Полтавська (1910), а також Херсонська, Одеська, Харківська, Сумська, Носівська, Уманська, Смілянська, Миронівська, Немерчанська та ін. Для дослідження аґрономічних питань більших с.-г. р-нів виникли мережі дослідних полів — найвідоміша Всерос. Т-ва Цукрозаводчиків, яка діяла у 1900 — 18 у складі 32 дослідних полів (у тому ч. 24 на Україні) з центром у Києві під керівництвом С. Франфурта, О. Душечкіна й ін. Мережі дослідних полів закладали губ. т-ва сіль. госп-ва: Київ., Харківське, Подільське, Херсонське та ін. Пізніше Департамент Хліборобства у Петербурзі організував добре устатковані обл. дослідні станції — Київ., Харківську і Катеринославську (в решті Рос. Імперії їх було лише 2). кожна з яких охоплювала своєю мережею великий р-н дослідних полів. До цього треба додати значну кількість селекційних станцій заг. або спеціяльного напряму (див. Селекція). Н.-д. роботу ведено також при високих (і деяких сер.) школах (див. С.-г. освіта). Разом у 9 укр. губ. було понад 100 н.-д. у., у тому ч. бл. 20 дослідних станцій та понад 40 дослідних полів (приблизно пол. всіх у Рос. Імперії).

По занепаді С.-г. н.-д. у. під час революції їхня діяльність була відновлена і поширена у 1920-их pp. Н.-д. станції працювали тоді за єдиною програмою, і число їх збільшено. Створено низку спеціяльних ін-тів: н.-д. ін-т цукрового буряка (Київ), нових луб’яних культур (Глухів). зернових культур (Дніпропетровське) та ін. Працю С.-г. н.-д. у. координував і стимулював С.-Г. Наук. Комітет України, а по його ліквідації Всеукр. Академія С.-Г. Наук. Під час колективізації, як також і переслідування укр. учених, дійшло до часткового занепаду С.-г. н.-д. у., а Всеукр. Академію С.-Г. Наук ліквідовано (частину її функцій перебрала Всесоюзна Академія С-Г. Наук ім. Леніна).

Вдруге С.-г. н.-д. у. занепали у 1941 — 45. Сучасна структура їх відповідає такій схемі: майже в кожній обл. УССР комплексну працю з питань с.-г. виробництва ведуть 20 обл. держ. с.-г. дослідні станції. Теоретичні питання й аґрономічні проблеми, що виходять за межі окремих обл., розробляють н.-д. ін-ти: Землеробства Укр. Н.-д Ін-т (б. Києва). Землеробства і Тваринництва зах. р-нів УРСР (Львів). Тваринництва Лісостепу і Полісся УРСР (Харків), Степ. р-нів УРСР ім М. Іванова (Асканія Нова). Окремі ділянки сіль. госп-ва вивчають галузеві н.-д. ін-ти і дослідні станції. Деякі з них мають всесоюзне значення і є всесоюзного підпорядкування: Н.-д. ін-ти Виноробства і Виноградарства (Ялта), Етероолійних культур (Симфепопіль). Зрошувального землеробства (Херсон), Кукурудзи (Дніпропетровське, Луб’яних культур (Глухів), Селекційно-генетичний (Одеса), Цукрового буряка (Київ). Респ. н.-д. ін-ти: Виноградства і Виноробства (Одеса), Ґрунтознавства ім. О. Соколовського (Харків), Захисту рослин (Київі), Економіки й орг-ції сіль. госп-ва (Київ), Механізації й електрифікації сіль. госп-ва (Київ), Овочівництва і Баштанництва (Харків), Садівництва (Київ), Свинарства (Полтава) й ін. Н.-д. ін-ти мають здебільша власні дослідні мережі. Всього в УССР у 1975 діяло 151 С.-г. н.-д. у. (у тому ч. 11 н.-д. ін-тів з 11 100 наук. працівників, з різним маштабом діяльности (ін-ти, дослідні та ветер. станції, дослідні поля, опорні та сортовипробувальні пункти, аґрохем. лябораторії тощо). Про їх зростання, з одночасно щораз більшу підпорядкованість заг. сов. установам свідчить таблиця (а — кількість, б — в них наук. працівників):


1967

1975


а

б

а

б

Мін-ва сіль. госп-ва УССР

Ін. мін-ва і відомства в УССР

Мін-ва сіль. госп-ва СССР

Всесоюзна Академія С. Г. Наук

80

31

31

17

3 211

779

3 818

539

28

28

28

67

1 285

1 152

5 295

3 371

Укр. Академія С.-Г. Наук. яка керувала роботою більшости С.-г. н.-д. у., існувала лише у 1956 — 62.

На зах.-укр. землях С.-г. н.-д. у. до поч. 1950 р. майже не було. Невеликі дослідні поля і станції існували при деяких с.-г. школах (зокрема в Дублянах). До 1914 їх закладали також Гал. Крайовий Виділ і Т-во «Просвіта»; у період між двома світовими війнами — Львівська Хліборобська Палата (у с. Зарваниці і Шутроминцях), т-во «Сіль. Господар», «Маслосоюз» (досліди над свійськими тваринами), укр. поміщики — А. Терпеляк, М. Луцький, М. Малицький.

О. Архімович і Р. М.


Сільсько-господарські товариства, т-ва, мета яких розвивати й удосконалювати сіль. госп-во і його окремі ділянки, організувати н.-д. роботу, видавати фахові праці й журн., ширити с.-г. освіту, допомагати своїм чл. у раціоналізації госп-ва (при допомозі с.-г. станцій, виставок, преси, а також посередництва в купівлі с.-г. машин, постачанню насіння, збуту с.-г. продуктів тощо). С.-г. т. існують в Европі з другої пол. 18 в. За перше С.-г. т. в Рос. Імперії можна вважати Імператорське Вільне Економічне Т-во, засноване 1765 у Петербурзі; воно, як й Імператорське Моск. т-во сіль госп-ва (з 1819), своєю діяльністю охоплювало також Центр. і Сх. Укр. Землі.

Першим С.-г. т. на Україні можна вважати Харківське Філотехн. Т-во (1811 — 18), засноване В. Каразином, яке серед ін. підкреслювало потребу введення на Україні нових метод у сіль. госп-ві. Справжнім першим С.-г. т. було Т-во сіль. госп-ва Півд. Росії, засноване 1828 в Одесі, яке діяло на території Херсонської, Катеринославської, Таврійської й Басарабської губ. Пізніше постало Полтавське т-во сіль. госп-ва (з 1855) та т-ва сіль. госп-ва і с.-г. пром-сти: Харківське (з 1868) і Київ.; меншу ролю відогравали Кубанське, Катеринославське. Чернігівське й ін. Своєю діяльністю С.-г. т. охоплювали губернії, деякі — лише окремі пов. У сер. 1890-их pp. на Україні було бл. 20 С.-г. т. (разом з філіями). Хоч С.-г. т. доти були насамперед орг-ціями помішиків, вони чимало спричинилися до розвитку сіль. госп-ва.

Ч. С.-г. т. збільшилося після закону 1898, на підставі якого дозвіл на заснування С.-г. т. затверджував губернатор (доти мін. хліборобства), ще більше по революції 1905 і Столипінській аґрарній реформі. 1900 на Україні було бл. 100 С.-г. т., 1905 — 513, 1915 — 1 020 (у Рос. Імперії — 4 700); більшість з них мали льокальний характер. Майже всі ці сіль.-госп. «общества» (дехто з укр. авторів, напр., С. Бородаєвський, називають їх спілками) носили характер с.-г. кооператив (див. ЕУ 1, стор. 1 114 і 1 116 та ЕУ 2, Кооперація). Здебільша вони виникали з ініціятиви діячів укр. кооперації і земств; на відміну від С.-г. т. попереднього типу, вони обслуговували гол. потреби сел. маси С.-г. т., які не мали кооп. форм, занепали в роки першої світової війни, а згодом були ліквідовані сов. владою. Натомість с.-г. кооперація сильно розвивалася у 1917 — 19 і (після занепаду під час воєнного комунізму) за НЕП-у.

На зах.-укр. землях, у Галичині, найдавнішим С.-г. т. було засноване 1829 Гал. Т-во Госп. у Львові, що мало обслуговувати як укр., так і поль. селян, але на ділі підпало під вплив поль. дідичів. Ролю С.-г. т. виконувала недовгий час Гал.-Руська Матиця, значно довше (до 1909) т-во «Просвіта» у Львові. Короткий час діяло «Общество господарсько-промислове» (з 1882) у Станиславові, завданням якого було піднесення добробуту селян. Справжнім С.-г. т. було з 1900-их рр. т-во «Сіль. Господар», яке з сер. 1920-их pp. набрало характеру станового т-ва укр. селян. Але й далі у ділянці с.-г. працювала також укр. кооперація (зокрема Маслосоюз), а до 1921 і гал. Патронат Хліборобських Спілок.

На Буковині ролю С.-г. т. виконувало гром.-культ. осв. т-во «Руська Бесіда» і централя укр. коперації «Сел. Каса»; на Закарпатті — т-во «Просвіта».

Р. М.


«Сім братів», група з 7 могил з похованнями синдської верхівки (5 — 4 вв. до Хр.), розташована поблизу гирла р. Кубані, на зах. від Семибратного городища. Досліджувана В. Тізенгавзеном у 1875 — 78. У непограбованих могилах відкрито поховання у кам’яних коморах з зброєю і різним інвентарем: роги-ритони, вази, чарки, золоті прикраси, як також кістяки коней в багато оздобленій збруї.


Сімеїз (IX — 15), с. м. т. Крим. обл., підпорядковане Ялтинській міськ. Раді, положене на півд. схилах Крим. гір, на березі Чорного м.; 6 800 меш. (1966). Кліматичний курорт; санаторії для лікування активних форм туберкульози легень, сезон — цілий рік. Винарний зав., Сімеїзький відділ Крим. астрофізичної обсерваторії АН СССР (у 1908 — 41 — відділ Пулковської Астрономічної Обсерваторії б. Ленінграду).


Сімейкине (V — 20), с. м. т. Краснодонського р-ну Ворошиловградської обл.; 4 200 меш. (1967). Підприємства для обслуговування зал. транспорту, птахофабрика. Засноване 1910 — 14.


Сіменович Володимир (1859 — 1932), гром. діяч у ЗДА, лікар, родом з Бучача, брат О. Кисілевської. Прибувши 1887 до ЗДА, був ред. тижневика «Америка» в Шенандоа, організатором кооп. крамниць у Пенсільванії, активним діячем Укр. Нар. Союзу. З 1892 у Чікаґо, де закінчив мед. студії; 1912 — 14 — гол. Просвітної Комісії Укр. Нар. Союзу, 1930 — 32 гол. ред. тижневика «Україна» в Чікаґо, на стор. якого опубліковано наслідки проведеної ним 1930 статистики українців у цьому м.

[Сіменович Володимир (1858, Фільварки, Бучацький пов., Галичина — 1932, Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Сіменович-Сіменс Мирослав (1885 — 1967), укр. гром. і політ. діяч у ЗДА (з 1907) родом з Чернівців; по закінченні мед. студій в ун-ті Льойолі (1913) деякий час лікар-майор в армії ЗДА, 1920 чл. Місії уряду ЗУНР у Лондоні, 1927 — 40 — гол. отаман гетьманських «Січей» Америки і Канади, 1952 — 59 очолював гетьманський рух у ЗДА; організатор і гол. Укр. Виставочного Комітету Світової Виставки в Чікаґо (1933 — 34), активний діяч, гол. і почесний чл. низки укр. установ у ЗДА, серед ін. засновник-фундатор Укр. Архіву-Музею в Чікаґо.

[Сіменович-Сіменс Мирослав († Чікаґо). — Виправлення. Т. 11.]


Сімінський, Костянтин, див. Симінський Костянтин.


Сімович Василь (9. 3. 1880 — 13. 3. 1944), визначний укр. мовознавець, філолог і культ. діяч, д. чл. НТШ (з 1923), нар. у с. Гадинківцях Гусятинського пов. (Галичина). По закінченні ун-ту в Чернівцях (1904; учень С. Смаль-Стоцького) викладав там у вчительській семінарії; 1902 — 03 — співред. вид. РУП, що друкувалися в Чернівцях (ж. «Гасло», «Селянин» та ін.) та ред. «Буковини» (1902 — 03). 1914 — 18 — співр. Союзу Визволення України і організатор культ. праці в таборах для укр. воєннополонених, яку продовжував від укр. урядової місії (1919 ред. газ. «Шлях»). З мовних курсів для полонених виросла його «Практична граматика укр. мови» (1918), що в другому вид. (1920) ввібрала елементи наук. граматики. 1920 — 23 в Берліні — був ред. в «Укр. накладні» Я. Оренштайна. 1923 — 33 — проф. Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. Драгоманова у Празі (1926 — 30 його ректор); це і участь у праці чес.-рос. Празького лінґвістичногр гуртка дали С. змогу зосередитися на наук. діяльності: скрипти з староболг. мови і «Хрестоматія старо-укр. літератури»; ст. з іст. морфології (походження займенника що, історія іменників чоловічого роду на -о, морфологія прикметника), фонології (перехід е в о) й історії укр. мовознавства і правопису (про граматику Лучкая, правописні системи Драгоманова, абеткові проєкти Їречка). З 1933 у Львові, де працює у т-ві «Просвіта» як ред. її наук.-популярних вид., серед ін. ж. «Життя і Знання», в якому містить мовні ст. пуристичного характеру; бере участь у ред. «Укр. Заг. Енциклопедії» (ред. відділу «Україна»), ж. «Назустріч», «Сьогочасне й Минуле». творів Т. Шевченка, І. Франка. 1939 — 41 — проф. Львівського Ун-ту, 1941 — 44 ред. «Укр. Видавництва». Праці львівського періоду присвячені проблемам сучасної й іст. фонології й морфології (укр. ненаголошене е, гармонія складів у парадигмі, лябіялізація л), історії правопису, а також практичним проблемам мовної норми. С. був першим найвизначнішим укр. фонологом празького напряму, але сполучав ідеї структуралізму з гумбольдтіянсько-потебніянським підходом до мови як вияву духовости нації (особливо виразно в ст. «Рідна мова й інтелектуальний розвиток дитини», 1934). С. видав з коментарем твори Т. Шевченка («Кобзар» з поясненнями, Ляйпціґ, 1921), І. Франка (вид. творів у в-ві Оренштайна), Лесі Українки («Листування Лесі Українки з О. Маковеєм», Л. 1938). Часткова бібліографія праць С. є в брошурі П. Ковалева «Василь Сімович», Вінніпеґ, 1953.

[Сімович Василь († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Ю. Ш.


Сімович Михайло (1869 — 1953), церк. і пед. діяч Буковини, родом з с. Гадинківців (Галичина), брат Василя С.; гр.-кат. свящ. і катехит сер. шкіл у Чернівцях; 1930 — 40 і 1941 — 43 ген. вікарій для греко-католиків Буковини і Мармарощини; по окупації Буковини совєтами — у Блажі (Семигород).


Сімович (уроджена Бойко) Оксана (* 1914), скрипаль і педагог родом з Тернополя; вчилася в консерваторіях у Варшаві й Відні; концертувала на Україні, в Зах. Европі й Америці; учителька гри на скрипці в Укр. Муз. Ін-ті у Філядельфії.

[Сімович (уроджена Бойко) Оксана (1914 — 1986, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Сімович Роман (* 19011, композитор родом з Снятина. Закінчив Празьку Консерваторію в клясі композиції О. Шіна та в клясі фортепіяна і школу вищої майстерности В. Новака. У 1936 — 39 викладач Ін-ту ім. М. Лисенка в Дрогобичі і Станиславові, у 1939 — 42 муз. школи там же. З 1951 доц., з 1963 проф. Львівської Консерваторії. Твори: балет «Сопілка Довбуша» (1948, лібретто О. Ґериновича), 6 симфоній: «Гуцульська» (1945), «Лемківська» (1947), «Весняна» (1951), «Героїчна» (1954), «Гірська» (1955), шоста (1965); симфонічні поеми «Максим Кривоніс», «Довбуш», «Пам’яті Івана Франка», симфонічні увертюри, сюїти; струнний квартет, два тріо; твори для фортепіяна: 2 сонати, сонатина З сюїти, варіяції, рондо, фантазія; твори для скрипки і віольончелі з фортепіяном, варіяції для арфи, твори для мішаного хору з оркестрою і без супроводу.

[Сімович Роман (1901 — 1984, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сімпсон (Simpson) Джордж Вільфрід (1894 — 1969), історик у Канаді родом з Четсворду (Онтаріо), д. чл. НТШ (з 1948) й УВАН, викладач (з 1922) і проф. (1928 — 57) ун-ту в Саскатуні (з 1940 гол. департаменту історії), перший дир. Саскатунського іст. архіву, один з організаторів курсу славістики і навчання укр. мови (з 1943); почесний чл. укр. студентського т-ва «Альфа-Омега», почесний д-р УВУ. С. добрий знавець історії України, прихильно наставлений до укр. питання, був захисником українців у Канаді; ред. англ. перекладу «Історії України» Д. Дорошенка, автор інформаційних ст. і брошур про Україну (серед ін. «The names ,Rus’ „Rusia“, „Ukraine“ and their background», 1951), про М. Грушевського та ін.

[Сімпсон (Simpson) Джордж Вільфрід (1893 — 1969, Саскатун). — Виправлення. Т. 11.]


Сім’янців Валентин (* 1899), скульптор родом з Харківщини, за фахом інж.-гідротехнік; на еміґрації в Чехо-Словаччині, Німеччині і (з 1949) у ЗДА. Портрети, плякети, композиції. Автор спогадів: «Спогади Богданівця» (1963), «Студентські часи» (1973), «Роки козакування 1917 — 23» (1975).

[Сім’янців (Сім’янцев) Валентин (1899, Великий Бурлук, Вовчанський пов. — ?). — Виправлення. Т. 11.]


Сінґалевич Володимир (1880 — 1945), гром. і політ. (Нац.-дем. партії) діяч, з нім. роду Шіллінґів, за фахом суддя; посол з Перемишлянщини до австр. парляменту (1911 — 18) і до гал. сойму (1913 — 14); заступник гол. Бойової Управи УСС у Відні (від вересня 1914), чл. Укр. Нац. Ради ЗУНР і її представник у Відні (1919 — 23), одночасно (з 1920) уповноважений уряду Диктатора ЗУНР для фінансів, згодом і внутр. справ, 1930 — 39 начальний дир. Зем. Банку у Львові. Помер на еміґрації в Австрії.

[Сінґалевич Володимир (* Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Сінкевич Діонісій († по 1732), ґравер на дереві кін. 17 — поч. 18 в., родом з Розділля (Галичина); ігумен Крехівського (1690 — 1700) і Святоюрського (у Львові) манастирів. С. автор великого деревориту з зображенням архітектурного ансамблю «Крехівський манастир» (1699), цінного для вивчення історії дерев’яного будівництва; ілюстрації у «Акафістах» (1699), «Тріоді Цвітній» (1701) і ориґінальні орнаментально-сюжетні заставки в «Ірмологіоні» (1700). На роботах С. помітний вплив зах.-евр. майстрів.


Сінкевич Іван Хризостом (* 1814 — ?), пропаґатор хорового співу в Галичині й на Буковині, родом з с. Війська на Перемищині. Вийшов з перемиської муз. школи; організував церк. хори у Чернівцях (з 1833) й у Львові (з 1835) при Духовній Семінарії, з останнім виконував твори Д. Бортнянського. Скомпонував на 4 голоси «Прийдіте поклонітеся» і «Хресту Твоєму поклоняємся». Його спогади «Начало нотного пЂнія въ Галицкой Руси» друковані в ж. «БесЂда» (1888, ч. 1 — 6).


Сінклер Володимир (1879 — 1945), військ. діяч, швед. походження, ген.-майор рос. ген. штабу, ген. штабу УНР ген.-поручник, влітку 1918 перший отаман-квартирмайстер гол. управління ген. штабу, 1919 начальник штабу Дійової Армії УНР, у березні 1920 — лютому 1921 начальник ген. штабу, потім чл. Вищої Військ. Ради. На еміґрації в Польщі; розстріляний большевиками у м. Сосновці (Шлезьк).

[Сінклер Володимир (* Новий Маргелян, Ферганська обл., Туркестан — † Київ). Помер у в’язниці. — Виправлення. Т. 11.]


Сіножаті, сінокоси, с.-г. угіддя, рослинність яких систематично використовують на сіно, один з основних видів кормової бази. Рослинність С. складається з різних видів багаторічних трав. Розрізняють С. заплавні (їх заливають весняні води річок), суходільні і заболочені (їх найбільше на Поліссі); серед двох перших виділяють природні (не поліпшені) та поліпшені С. На Україні С. займають 2,4 млн га (на всіх укр. землях бл. 3,5) або 4% заг. зем. площі і 5,6% с.-г. угідь. Площа С. до 1914 весь час скорочувалася через поширення ріллі (за 1901 — 13 у 9 укр. губ. з 3,3 до 2,5 млн га). Тепер найбільший відсоток С. становлять на Поліссі, Львівщині і в Карпатах та на Передкарпатті — бл. 10% заг. зем. площі, в Лісостепу бл. 5, в Степу — 0,7%. Врожайність сіна на природних С. 8 — 12 центнерів з 1 га, на поліпшених — доходить до 30 — 50.


Сінява (Sieniawa; III — 3), м. Ярославського пов. Ряшівського воєводства у Польщі, 1 200 меш. (1965), положене на укр.-поль. етногр. пограниччі (до 1947). С. заснована у другій пол. 17 в., деякий час — резиденція Сєнявських. Пам’ятки архітектури з 18 в. у барокковому стилі: церква, кол. домініканський манастир, замок (перебудований 1879 — 81); ратуша 18 в., залишки фортифікацій 17 в.


«Сіонъ Рускій» (з 1872 — «Рускій Сіонъ», 7880 — 82 — «Галицкій Сіонъ»), укр. кат. двотижневик, орган Львівської архиепархії; виходив у Львові 1871 — 85 з ініціятиви і за гол. ред. о. С. Сембратовича (до 1879; при співред. оо. Ю. Пелеша, Й. Мільницького. К. Сарницького, О. Торонського та ін.), згодом: Й. Мільницького, О. Бачинського, І. Бартошевського. В «С. Р.» мішено ст. з богословія, церк. історії і права, біблійних наук, а також проповіді і ст. на різні теми. «С. Р.» видавався етимологічним правописом, нар. мовою з деякими церк.-слов’янізмами.


«Сіонъ, Церковь, Школа», двотижневий популярний додаток до урядового «ВЂстника для Русиновъ Австрійской Державы», виходив у Відні 1858 — 59; містив церк. поучення, оп., вірші й ст. на культ.-осв. і актуальні теми; видавець і ред. В. Зборовський. Вийшли 53 чч.


Сіра Дивізія, див. Сірожупанники.


Сіра куріпка, див. Куріпка сіра.


Сіра сова, неясить (Strix aluco L.), птах родини сови справжні. Довж. 41 — 66 см, вага — 450 — 1200 г. Корисний птах (знищує мишовидних гризунів). На Україні звич. осілий птах Полісся, Лісостепу, Криму й Карпат. У степ. зоні — рідкий. На Україні виступають ще: сова довгохвоста (S. uralensis Pall.) — гніздовий птах Карпат, та сова бородата (S. nebulosa Forst.), поширена в тайговій зоні Европи й Азії, рідко залітає до півн.-зах. України.


Сіра українська худоба, порода великої рогатої худоби м’ясо-молочного (колись і робочого) напряму; різновид сірої степової породи півд.-сх. Европи. До 1920-их pp. поширена в Лісостепу й Степу, тепер збереглася лише в окремих госп-вах Черкаської. Полтавської, Харківської і Дніпропетровської обл.


Сірет, див. Серет.


Сірецька Олена (1880 — 1972), гром. діячка на Буковині, активна в чернівецькій Жін. Громаді, довголітня гол. харитативного т-ва «Мироносиці». Померла в Румунії.


Сірецький Богдан (1907 — 41), студентський і гром. діяч на Буковині, син Олени С.; гімназійний учитель. Організатор і кошовий Пласту на Буковині (1930-і pp.), діяч акад. т-ва «Чорноморе» в Чернівцях: учасник Похідних груп ОУН, розстріляний німцями у Миколаєві.


Сірий Ю., див. Тищенко Юрій.


Сірий Клин, див. Середньо-Азійський Степовий край.


Сірка (S.), хем. елемент VI групи періодичної системи Д. Менделєєва, атомова вага 32,064; неметал; жовта кристалічна субстанція. Виступає в природі у самородному стані та у вигляді сульфідів важких металів (піриту та ін.). С. застосовують гол. у хем. пром-сті для виробництва сірчаної кислоти, синтетичного волокна, сірчистих барвників, димного пороху, у ґумовій пром-сті, також у сіль. госп-ві, фармації тощо.

На Україні родовища самородної С. вперше відкрито 1887 на Керчинському піво. (Чокур-Кояцьке родовище), його експлуатацію розпочато 1928 (у 1930-их pp. річний видобуток 600 — 700 т), припинено 1941 через майже повне вичерпання сировини. У 1950-их pp. випадково відкрито Передкарп. сірконосний басейн, найбагатший в СССР, один з багатших у світі. У межах УССР (він залягає також на території Польщі й Румунії) басейн простягається до 300 км завдовжки і 40 — 50 км завширшки. Поклади С. залягають у шарах міоцену на глибині від 20 — 30 до 300 — 500 м; більшість їх можна добувати відкритим способом. Існує бл. 20 родовищ С: найбільші з них: Роздольське (на його базі з 1958 працює потужний гірничо-хем. комбінат), Немирівське, Язівське (на його базі діє Яворівський гірничо-хем. комбінат), Любенське, Сороківське, Гуменецьке, Жидачівське, Подорожнянське, Товмацьке. Вміст С. у сірчаній руді коливається від 14 до 27%. На Роздольському комбінаті застосовується автоклавовий витоп С., на Яворівському — підземний.

Видобуток С. в УССР не лише цілком покриває попит країни, але 70% його йде поза її межі, здебільша в ін. респ. СССР (гол. в Росію і Прибалтику), а також до Чехо-Словаччини, Угорщини, Австрії, Бельгії, Сх. Німеччини. При видобутку і продукції укр. С. важливим є також супутнє виробництво вапняносірчистої муки (1 млн т на рік).

С. Процюк


Сірко Іван († 1680), кошовий отаман Війська Запорізького Низового, визначний військ. діяч Запоріжжя, родом з слободи Мерефи, Харківського полку. Брав участь у війнах Б. Хмельницького з Польщею, але найбільше й успішно воював проти татар і турків. У 1660 — 70-их pp. кілька разів був кошовим отаманом. Як політик, часто міняв орієнтацію. Виступав проти І. Виговського, Ю. Хмельницького (якого колись підтримував проти Виговського) й П. Тетері, яким закидав їх прополь. політику; у цей період С. ще не був противником Москви. Після Андрусівського договору 1667 зайняв виразно антимоск. (й разом з тим антиполь.) позицію. Не зважаючи на свою ворожість до тур.-тат. світу, довший час підтримував гетьмана П. Дорошенка, з яким потім розійшовся. Мав великі зв’язки і впливи на Лівобережній і Слобідській Україні, на якій посідав маєток; якийсь час був полк. (титулярним) ніженським (від Дорошенка) і харківським. 1672 претендував на гетьманську булаву, що посварило його з новим гетьманом І. Самойловичем і моск. урядом, який заслав його до Тобольську (мабуть, гол. за підтримку Дорошенка й зв’язки з С. Разіном). По поверненні з моск. неволі (1673) до кін. життя лишився противником Москви і Самойловича, обстоюючи насамперед автономні інтереси Запоріжжя й в ім’я їх встановлюючи зв’язки то з Польщею, то навіть з Туреччиною і Кримом. За боротьбу проти турків і татар — герой нар. переказів і дум. Похований б. Чортомлицької Січі (тепер с. Капулівка, Никопільського р-ну Дніпропетровської обл.).

[Сірко Іван (між 1605 і 1610 — 1680, Грушівка [тепер Іллінка], тепер Томаківський р-н, Дніпропетровська обл.). — Виправлення. Т. 11.]

О. Оглоблин


Сірожупанники, заг.-прийнята назва (від сірого кольору уніформи) військ. формації, утвореної після укладення Берестейського миру з укр. полонених рос. армії в Австрії, гол. в таборах у Фрайштадті (козаки) і Йозефшталті (старшини). Формуванням і вишколом С., що відбувався з березня 1918 у м. Володимирі-Волинському, керувала австр. військ. місія з капітаном ген. штабу Кватерніком на чолі (його адьютант, сотн. УСС Іван Коссак). Зформована дивізія дістала назву: Перша стрілецько-коз. дивізія; вона складалася з 4 піших полків (разом у полку 13 сотень), 1 гарматного дивізіону, 1 кінної й 1 інженерної сотні та з допомогових формацій. Бойовий стан на 1. 7. 1918 — 140 старшин і 6 000 козаків; командувач підполк. І. Перлик (начальник штабу — сотн. О. Пилипенко). 28. 8 була передана австр. Гол. командуванням Укр. Державі і після паради у Києві 1. 9. 1918 (перед гетьманом П. Скоропадським) розташована на півн. Чернігівщині у р-ні Конотопу. У жовтні демобілізована до величини кадрів (бл. 1 200 осіб, у тому ч. 250 старшин); під час повстання проти гетьмана перейшла на бік Директорії і тимчасово збільшилася до 6 000 вояків (командир отаман Палій, пізніше підполк. Абаза). З грудня у боях з большевиками на Чернігівщині проти т. зв. Першої радянської укр. дивізії. Тому, що мобілізовані С. проти неї не хотіли битися, проведено було часткову демобілізацію, після якої Сіра дивізія (нова назва формації С.; командир ген. А. Пузицький) нараховувала 2 500 козаків і старшин. З сер. січня до сер. березня 1919 на протибольш. фронті на півн. Правобережжі (бої у р-ні Коростеня, Овруча, Житомира й Бердичева, у яких С. зазнали важких втрат). З квітня на протиполь. фронті (ним командував ген. О. Осецький) розвинулася в корпус у складі двох дивізій (командир ген. Мартинюк). У сер. травня розбита поляками, попала в більшості до них у полон. Рештки С. пробилися в околиці Ленівців, утворивши нову 4 Сіру Стрілецьку дивізію (до 700 багнетів, командир полк. П. Ганжа) у складі Волинської групи; її залишки (4 Сіра бриґада) воювали до листопада 1920 (у складі 2 Волинської дивізії).

Література: Ст. і розвідки в зб. За Державність: Прохода В. Записки до історії Сірих. I, 1929; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень, II. 1930; його ж Боротьба за доступ до Києва, V, VII. 1936; Дубрівний П. Сірожупанники. Х. 1964; Мандзенко Й. Сірожупанники. Табор полонених укр. старшин у Йозефштадті, XI. 1966; Бутович М. Формування Сірої дивізії у Володимирі Волинському, XI. 1966.

Л. Шанковський


Сірополко Степан (1872 — 1959), видатний педагог і бібліолог, родом з Прилуки (Полтавщина). По закінченні Моск. Ун-ту працівник нар. освіти у Моск. губ., активний в укр. громаді в Москві, співр. ж. «Украинская Жизнь». З 1917 на Україні: керівник нар. шкільництва у Києві, дорадник у справах освіти при Ген. Секретаріяті, деякий час товариш мін. нар. освіти; один з творців нового укр. шкільництва і співр. П. Холодного в опрацюванні пляну «єдиної школи». На еміґрації в Польщі, згодом у Празі: проф. Укр. Високого Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова (1925 — 32) і Укр. Техн.-Госп. Ін-ту в Подєбрадах, організатор і гол. Укр. Т-ва Прихильників Книги та ред. його органу «Книголюб», організатор і гол. Укр. Пед. Т-ва в Празі, довголітній гол. Союзу Укр. Журналістів і Письм. на чужині, чл. Укр. Іст.-Філол. Т-ва; почесний чл. т-ва «Просвіта» у Львові. Праці і ст., гол. на пед. теми у фахових і заг. укр. та чужинецьких журн. Окремо вийшли: «Взірцевий каталог шкільної і нар. бібліотеки» (1918), «Нар. бібліотеки» (1919), «Завдання школи» (1919), «Короткий курс бібліотекарства» (1924), «Школознавство» (1926), «Нар. освіта на Сов. Україні» (1934), «Історія освіти на Україні» (1937) та ін.

[Сірополко Степан († Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Сірчанокислотна промисловість, одна з основних галузів хем. пром-сти, яка виробляє сірчану кислоту (С. к.; H2SO4. Значення С. к. дуже велике: вона застосовується у виробництві мінеральних добрив (в УССР 2/3 всієї продукції С. к.), соляної і азотової кислоти, барвників, штучного волокна, вибухових речовин, очищення нафтопродуктів; у метал., харч., целюльозно-паперовій, текстильній, шкіряній пром-сті тощо. Основна сировина для С. п.: сірчані колчедани, самородна сірка, сірчані сполуки, що містяться у пром. та попутних газах. Тому що транспортування С. к. на велику віддаль нерентабельне, виробництво її розміщено у р-нах її споживання (особливо в місцях виробництва мінеральних добрив) і видобутку сірки.

До революції С. п. була на Україні слабо розвинена; працювали лише З зав.: Костянтинівський (з 1897) і менші: Одеський і Вінницький. 1913 Україна виробляла 45 000 т С. к. (вся Рос. Імперія — 145 000 т) перев. на імпортному колчедані. Під час перших п’ятирічок ґрунтовно реконструйовано діючі вже зав. і створено нові. Зростання виробництва С. к. в моногідраті (тис. т; у дужках у % до СССР) таке:

Рік

СССР

УССР

1928

211

72 (34)

1932

552

186 (34)

1940

1 587

407 (26)

1945

781

72 ( 9)

1950

2 125

395 (19)

1960

5 398

1 311 (24)

1970

12 059

2 223 (18)

1974

16 700

3 974 (24)

До 1920-их pp. основною сировиною С. п. в УССР був уральський колчедан, пізніше також сірчані гази кольорової металюрґії та коксової пром-сти; нині гол. природна сірка і уральський сірчаний колчедан. Виробництво С. п. донині зосереджується гол. у місцях її споживання, тобто на підприємствах для виробництва мінеральних добрив (1970 — 70% продукції). Тепер найбільші підприємства, що виробляють С. к., це хем. комбінати: Сумський (з 1954), Вінницький (з 1912) і Горлівський (з 1933), Костянтинівський хем. зав., Одеський суперфосфатний, Кримський зав. двоокису титану; ін. — в дніпродзержинському та на коксохем. зав. Донбасу і Придніпров’я. У перспективі постануть нові осередки С. п. у Передкарп. сірконосному басейні — в Роздольському та Яворівському гірничо-пром. комбінатах, а також на Рівенському зав. азотних добрив.

С. Процюк


Сітницький Іван (1881 — 1947), педагог-математик, сотник УГА, 1919 комендант старшинської однорічної школи артилерії у Станиславові. Шкільні посібники геометрії, хемії і фізики (переклади); логаритми. Працював і помер у Львові.


Сітницкий Микола (1884 — 1934), педагог, учитель нім. і укр. мов в семінарії у Заліщиках, у 1924 — 32 — в жін. гімназії Ін-ту для дівчат у Перемишлі (деякий час її дир.). За ЗУНР комендант радіостанції УГА.


Сіхульський Казімір (1879 — 1942), визначний поль. маляр і графік, нар. у Львові; 1920 — 30 проф. школи мист. промислу у Львові, 1930 — 39 — Краківської Академії Мистецтв. У своїй творчості широко використовував гал. мотиви, зокрема у нього багата гуцульська тематика («Похід з полонин», «Гуцульське весілля», «Баба з півнем», портрети гуцулів), нар. мотиви в рел. картинах («Гуцульська Мадонна»), символічні вітражі і мозаїки.

[Сіхульський Казімір († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сіцінський (Січинський) Юхим (1859 — 1937), історик, археолог і культ.-гром. діяч Поділля, правос. свящ., чл. Іст. Т-ва Нестора Літописця (з 1896), д. чл. НТШ (з 1899) і Укр. наук. Т-ва в Києві (з 1906), нар. у с. Мазниках на Поділлі у священичій родині. 1885 закінчив Київ. Духовну Академію, з 1899 — у Кам’янці Подільському — протоієрей Катедрального собору, учитель релігії (до 1918), викладач Держ. Укр. Ун-ту (1918 — 20) й Ін-ту Нар. Освіти (1920 — 26); засновник і дир. іст.-археологічного музею з його бібліотекою (1890 — 1922), ред. ж. «Подольские Епархиальные Ведомости», гол. Подільського Церк. Іст.-археологічного Т-ва (1903 — 21) і ред. його «Трудов...» (випуск VI, VIII — XII; 1893 — 1917). С. активний чл. Старої Укр. Громади на Поділлі (з 1901), співзасновник «Просвіти» (1905), організатор наук. життя на Поділлі. У 1920-их pp. чл. Всеукр. Археол. Комісії і співр. Іст. Секції УАН.

Численні праці С. стосуються історії, археології і мистецтва (зокрема архітектури) Поділля. Важливіші з них: «Бакота — древняя столица Понизья» (1889); «Исторические сведения о приходах и церквах Подольской епархии» («Труды Подольского Епархиального Историко-статистического Комитета», 7 тт. 1895 — 1911); «Материалы для истории монастырей Подольской епархии» (у «Трудах...», випуск 5, 1891); «Город Каменец Подольский. Историческое описание» (1895); «Археологическая карта Подольской губернии» (1901), «Исчезающий тип деревянных церквей Подолии» (1904); «Роспись церков в южнорусском стиле» (1907); «Начерки з історії Поділля» («Записки Кам’янець-Подільського Держ. Укр. Ун-ту», 1920); «Нариси з історії Поділля», ч. 1 — 2, (1927); «Оборонні замки Зах. Поділлю XIV — XVII ст.» (1928) та ін.

[Сіцінський (Січинський) Юхим († Кам’янець Подільський). — Виправлення. Т. 11.]


«Січ», назва укр. студентських орг-цій, що діяли у другій пол. 19 і першій пол. 20 в. у Львові, Чернівцях, Відні й Граці. Найстаршою поміж ними була «С.» у Львові (1861 — 63). Створена з об’єднання студентських т-в «Союз» (з 1875) і «Молода Україна» (з 1900) «С.» У Чернівцях проіснувала від 1902 до 1923, зосереджуючися гол. на культ.-осв. діяльності серед українців Буковини; видавала «Бібліотеку», неперіодично брошури українознавства та гумористичну газ. «Січове Слово» (1904). Засноване 1895 студентське земляцтво «Русь» у Граці 1910 було перейменоване на Укр. Студентське Т-во «С.» — Ґрац; воно об’єднувало після 1918 бл. 50, по 1945 — бл. 200 студентів й активно діяло до кін. 1940-их pp.; орган — ж. «Студентський Прапор» (1947 — 48). Найтривалішою і найактивнішою була заснована 1868 «С.» у Відні (див. «Січ» віденська).


«Січ», руханково-протипожежне т-во, фіз.-культ. орг-ція, поширена в Галичині 1900 — 30, а також на Буковині, Закарпатті та на еміґрації. Перша «С.» була заснована К. Трильовським («січовий батько») в с. Завале Снятинського пов. 5. 5. 1900, згодом постали «С.» у Коломийському і Городенському пов., а далі в ін. пов. Галичини й Буковини. Орг. надбудовою «С.» були пов. «С», а з 1908 централя, заснована у Станиславові: Гол. Січ. Комітет (гол. К. Трильовський, заступник І. Саандуляк-Лукини, секретар І. Чупрей, скарбник М. Лагодинський), перейменований 1912 у Львові на Укр. Січ. Союз (ген. о гаман К. Трильовський, гол. осавул Я. Весоловський, гол. писар М. Балицький, гол. скарбник С. Винників, гол. обозний Д. Катамай, гол. четар Ф. Калинович). Крім названих, активними організаторами «С.» були: А. Кузьмич, Ю. Соломійчук-Юзенчук, П. Шекерик-Доників, А. Чайковський, Р. Ставничий, Л. Лепкий, Р. Дашкевич, Г. Ничка, В. Гуркевич, В. Лисий, В. Бемко, Д. Вітовський, С. Ріпецький, М. Угрин-Безгрішний, О. Демчук, М. Хробак, О. Семенюк та багато ін. — здебільша діячі Радикальної партії. Кількість «С.» збільшувалася постійно; у 1913 їх було понад 900 з бл. 80 000 чл. («січовиків»). Чл. «С.» мали дотримуватися своєї нар. ноші; їхньою відзнакою була малинова стрічка («лента»), ношена через плече з написом «Січ» в....» З 1910 у с., в яких уже не носили нар. одягу, як і в міськ. «С», був обов’язковий відповідний однострій з січ. стрічкою. Кожний січовик носив топірець. Сіль. і пов. «С.» мали свої прапори.

Зовн. виявом діяльности «С.» були з’їзди «С.» (січ. свята як пов., так і крайові) — перший у Коломиї 1902. більші: у Станиславові (1911) і в Снятині (1912) і найбільший, т. зв. Шевченківський здвиг — 28. 6. 1914 у Львові з участю бл. 12 000 чл. «С», «Сокола», т-в УСС, Пласту та спортових дружин. У січ. святах брали участь також представники чес., хорв. і словінських руханкових т-в. Після того, як Трильовський заснував т-во Укр. Січ. Стрільців, у березні 1913, при Укр. Січ. Союзі була організована під керівництвом Д. Катамая стрілецька секція для підготови молоді у військ. справі, оформлена пізніше в окремі Т-ва Укр. Січ. Стрільців, яких було в 1914 — 94. Польові вправи цих т-в відбувалися за виданим 1914 підручником О. Демчука й О. Семенюка п. н. «Правильник піхотинця». З чл. т-в УСС, «Січей», «Соколів» та добровольців, що зголосилися, був зформований у серпні 1914 Леґіон Укр. Січ. Стрільців.

Популяризації й поширенню січ. руху сприяли видавані й редаґовані К. Трильовським й І. Чупреєм співаники, календарі («Отаман», «Запорожець»; до 1914 — 11 річників), періодичні вид.: місячники «Зоря», «Хлопська правда», як також офіц. орган «С.» — «Січ. Вісти» у Львові.

По воєнній перерві діяльність «С.» відновилася на поч. 1920-их pp. у багатьох місцевостях Галичини. Дальше їх існування було припинене поль. владою 1924 (остання «С.» проіснувала у с. Горбачах к. Львова до 1930). Їхню діяльність, уже тільки в руханково-спортових ділянках, продовжували орг-ції т-ва «Луг».

Наголошення зв’язку «С.» з ыст. традиціями (Запор. Січ), спільні вправи і свята в нар. одягах чи одностроях під січ. прапорами, як зовн. ознакою нац. окремішности від поль. оточення, — все це чимало спричинилося до поширення нац. свідомости й політ. життя укр. сел. мас у Галичині й на Буковині.

На Буковині першу «С.» заснували 1903 в Кіцмані С. Яричевський і О. Попович. Січ. централею (з 1904) став Союз «С.» на Буковині з осідком у Чернівцях і 112 т-вами (1914); гол. Союзу були Є. Пігуляк, Т. Галіті, Р. Сірецький. Активними в орг-ції «С.» були, крім названих, І. Попович, Г. Гордий, Ю. Лисан, Л. Ясінчук, Д. Руснак та ін. Великий з’їзд «С.» («Січ. Свято» всієї Буковини) відбувся у Чернівцях влітку 1908. За рум. окупації діяльність «С.» була заборонена.

На Центр. Укр. Землях статут «С.» був затверджений укр. урядом у Києві 1918. У лютому 1919 у Вінниці К. Трильовський й О. Андрієвський заснували Січ. Комітет; восени 1919 заходами П. Шекерика-Доникового й А. Шміґельського постала «С.» у Кам’янці Подільському (кошовий П. Богацький). В наслідок сов. окупації «С.» завмерли. На Закарпатті заходами К. Трильовського був заснований 1920 Січ. Комітет в Ужгороді, а заходами братів Клемпушів «С.» в Ясіні. Січ. рух у 1938 — 39 став зародком Карп. Січі.

У ЗДА і Канаді січ. рух почався з заснування в липні 1915 руханково-стрілецького т-ва 1 Відділу Укр. Січ. Стрільців у Нью-Йорку. 1916 постала централя «С.» — Січ. Орг-ція Українців у ЗДА (отаман П. Задорецький), яка 1920 об’єднувала бл. 60 відділів «С.» з бл. 3 000 чл. Амер. «С», крім руханкових, відбували й військ. вправи, розвинули різні ділянки спорту, видавали підручники з руханки, заснували торг. підприємство «Січ. Базар» з в-вом і книгарнею. Органом їх були «Січ. Вісті» (1918 — 23). З розвитком політ.-партійного життя частина амер. «С.» об’єдналася в Гетьманській «С.», деякі створили Чорноморську «С.», ще ін. залишилися самостійними. У Канаді під керівництвом В. Босого існувала Орг-ція Січ. Стрільців (перейменована пізніше на Січ. орг-цію;, пов язана спершу з Січ. Орг-цією Українців у ЗДА, а з 1924 з Гетьманською «С»; орган — «Кан. Січ».

У Зах. Европі перша «С.» була заснована укр. робітниками в Гамбурзі 1912. 1921 К. Трильовський організував рос. руханкове т-во «С.» у Відні, згодом Закордонний Комітет Січ. з кол. чл. гал. «С.». У Чехо-Словаччині «С.» були засновані в Подєбрадах (1926), Празі (1927) і пізніше в ін. містах. «С.» брали участь у Міжнар. роб. олімпіядах у Празі (1927) й Відні (1931). Їх централею був Укр. Січ. Союз, що входив до соц. спортового Інтернаціоналу (під керівництвом ген. В. Петрова).

Пам’ятна кн. «С.» п. н. «Гей, там на горі Січ іде...» була видана за ред. П. Трильовського в Едмонтоні (1965).

Е. Жарський, П. Трильовський


«Січ», двотижневик, орган укр. т-ва «Січ», гетьманського напряму, виходив у Чікаґо з липня 1924 до травня 1934 як продовження «Січ. Вістей»; ред. О. Назарук, з 1928 — М. Бодрук. У 1934 «С.» замінив «Наш Стяг».


«Січ», віденська, одна з найстарших укр. студентських орг-цій, заснована 9. 1. 1868 у Відні. Засновниками й першими гол. «С.» в. були А. Вахнянин і Ю. Целевич; у наступні pp. т-во очолювали М. Подолинський, І. Пулюй, І. Горбачевський, Я. Окуневський, І. Куровець, М. Кордуба, В. Старосольський, Р. Перфецький, З. Кузеля, О. Бачинський, Р. Залозецький, Д. Равич, Б. Лончина та ін. Кількість чл. «С.» в. мінялася залежно від політ. подій: 1868 — 27, 1880 — бл. 38, 1890 — 40, 1898 — 30, 1901 — 02 — понад 70, 1915 — 16 — бл. 200, 1922 — 327, на поч. 1930-их pp. — 46, 1941 — понад 100, 1943 — понад 200; чимало чл. «С.» в. стали пізніше відомими ученими і суспільно-політ. діячами. «С.» в., як перше укр. студентське т-во народовецького напряму, відограло видатну ролю в історії укр. нац. відродження під Австрією. У 1870-их pp. «C.» в. брала активну участь у поширенні ідей М. Драгоманова, а за головування О. Терлецького — соціялістичного руху, за що й була тимчасово розв’язана (1877); згодом «С.» в. відстоювала майже завжди заг.-укр. політ. позиції. З ініціятиви «С.» в., як проф. студентської орг-ції, 1881 у Коломиї відбулося перше заг. віче гал. і бук. студентства. У 1901 — 02 «С.» в. активно підтримала сецесійний рух крайового студентства (див. Сецесія). З поч. 1900-их pp. «C.» в. діяльно включилася у боротьбу за укр. ун-т у Львові; 1913 організувала Стрілецьку Дружину для підготовки у військ. справі, у 1914 — 18 допомагала в акціях Союзу Визволення України, й Бойової Управи УСС; 1917 проголосила ухвалену заг. зборами резолюцію з вимогою об’єднання всіх укр. земель в одну укр. державу, в наслідок чого знову була тимчасово розпущена. На поч. 1930-их pp. «C.» в. розгорнула широку протестаційну акцію проти поль. погромів і пацифікації у Сх. Галичині. З кіл «С.» в. вийшла ідея створення централі укр. студентських орг-цій, що нею став заснований 1922 ЦеСУС. «С.» в. вела, крім праці в ділянці самоосвіти, також культ.-осв. роботу серед українців у Відні і під час воєнних подій харитативну працю серед поранених вояків українців і депортованих з укр. земель робітників.

«С.» в. розгорнула невелику вид. діяльність у 1870-их pp. (популярні книжечки для народу) і у 1920 — 24 (ж. «Молоде Життя», ж. Драгоманівської Громади при «С.» в. «Наш Світ», гумористичний ж. «Єретик»); заходами «С.» в. були видані для відзначення річниць т-ва окремі альманахи п. н. «Січ» (1898 і 1908) та «Над синім Дунаєм» (1932). Упродовж свого існування «С.» в. провела велику працю для ознайомлення чужинців з Україною і помноження її прихильників. «С.» в. проіснувала до 1947 (1941 її перетворено на філію Націоналістичної Орг-ції Укр. Студентства — НОУС, але назву «С.» збережено), коли після сов. окупації Відня був вивезений на Сибір останній гол. С. Наклович і майже всі чл. т-ва покинули Відень.

Література: Січ, альманах в пам’ять 30-их роковин основання т-ва Січ у Відні, за ред. М. Кордуби, С. Яричевського і Р. Сембратовича. Л. 1898; Січ, альманах в пам’ять 40-их роковин основання т-ва Січ у Відні, за ред. З. Кузелі і М. Чайковського. Л. 1908; Над синім Дунаєм, ювілейний зб. Укр. Акад. Т-ва Січ у Відні, за ред. О. Грицая і Т. Марітчака. Відень 1932.

З. Кохановський


Січ Запорізька, див. Запорізька Січ.


Січеслав, назва Катеринослава (Дніпропетровського) у 1918.


Січинський Володимир (1894 — 1962), архітект, графік і мистецтвознавець, д. чл. НТШ (з 1930), нар. у Кам’янці Подільському, син Юхима С. (Сіцінського); студіював в Ін-ті цивільних інженерів у Петербурзі (1912 — 17) та Празькому Ун-ті (1923 — 26). У 1920 — 23 у Львові, 1923 — 45 у Празі (лектор і доц. Укр. Пед. Ін-ту, з 1940 — проф. УВУ), пізніше в Німеччині і (з 1949) у Нью-Йорку. С.-архітект шукав органічного зв’язку між новими засобами будівництва й укр. стилями минулого, особливо княжої доби і барокко. За його проєктами побудовані церкви: мурована в Михайлівцях (1933 — 34; наближена до старих, чернігівських храмів; див. стор. 1 561), дерев’яна в с. Комарниках (1937) — обидві на Пряшівщині, у Виппені б. Нью-Йорку (1949), в Порто-Уніон у Бразілії (1951), правос. собор у Монтреалі (Канада; кін. 1950-их pp.) та ін. С. творець низки ориґінальних намогильних пам’ятників, у яких використовував нар. форми багатораменних хрестів; як графік оформив понад 70 власних і чужих видань.

С. систематично вивчав і опрацьовував різні ділянки укр. мистецтва та мист. промислу. Важливіші праці з архітектури: «Дерев’яні церкви і дзвіниці Гал. України 16 — 19 ст.», «Архітектура в стародруках», «Архітектура старокнязівської доби X — XII ст.» (всі 1925), «Архітектура катедри св. Юра у Львові» (1935), «Monumenta Architecturae Ukrainae» (1940), «Пам’ятки укр. архітектури» (1952), «Історія укр. мистецтва. Архітектура» (1 — 2; 1956); з графіки: «Історія укр. ґраверства XVI — XVIII ст » (1937), «Друкарські і укр. видавничі знаки XVI — XVIII ст.» (1938), монографії: «Олександер Антоній Тарасевич» (1934), «Григорій Левицький» (1936), «Шевченко-ґравер» (1937), «Юрій Нарбут» (1943); з укр. мист. промислу: «Нариси з історії укр. пром-сти» (1936), «Укр. ужиткове мистецтво» (1944); альбоми: «Укр. орнаменти історичні» (1943) і «Укр. орнаменти нар.» (1943, 1946); популярні праці: «Вступ до укр. краєзнавства» (1937), «Чужинці про Україну» (1938, 1942, 1946) тощо; монографічні розвідки про укр. міста. Численні ст. про укр. архітектів, графіків, малярів і мистецтвознавців (укр., чес., поль., нім. та ін. мовами).

[Січинський Володимир (24.6.1894 — 25.6.1962, Патерсон, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Кейван І. Володимир Січинський. Торонто 1957.

С. Гординський


Січинський Денис (1865 — 1909), композитор і хоровий дириґент, перший проф. музика Галичини, родом з Чортківщини; учився у Львівській Консерваторії. Працював у Львові, Коломиї, Станиславові, Перемишлі як організатор і дириґент співацьких т-в «Боян». 1902 заснував у Станиславові першу муз. школу, організував сіль. хори. С. — один з ініціяторів Союзу Співочих і Муз. Т-в Галичини (1903). Твори: опера «Роксоляна» (1908), кантати «Дніпро реве» (1892), «Лічу в неволі» (1902, слова Т. Шевченка), «Дума про Нечая» (для голосу з фортепіяном). Хори і сольоспіви на слова Т. Шевченка, І. Франка та, ін., зб. обробок нар. пісень, пісні для дітей; фортепіянові мініятюри. Про С. див. монографію С. Павлишин «Д. В. Січинський» (1956).

[Січинський Денис (* Клювинці, Гусятинський пов., Галичина — † Станиславів). — Виправлення. Т. 11.]


Січинський Микола (1850 — 94), гром. діяч, укр. кат. свящ., посол до гал. сойму (з 1883), один з діячів «Нової ери».


Січинський Мирослав (* 1887), гром. і політ. діяч, виконавець атентату на графа А. Потоцького у квітні 1908; родом з с. Чернихівців на Збаражчині, син. свящ. Миколи С., вчився у Віденському й Львівському ун-тах. По заміні смертної кари на 20 pp. ув’язнення втік (при допомозі Д. Вітовського й М. Цеглинського) 1911 з в’язниці у Станиславові до Норвегії, перебував у Швеції й Відні і 1914 переїхав до ЗДА. Був ініціятором Укр. Федерації Соц. Партії й гол. ред. її органу «Робітник» (1914 — 17), керівним діячем Федерації Українців у ЗДА, ред. її вид. і часопису «Укр. Газета» (1919); співзасновник орг-ції Оборона України та ред. її органу «Укр. Громада»; у 1930 — их pp. керівний чл. Укр. Робітничого Союзу. Автор брошури «Нар. справа в Америці» (1919) й виданої М. Шаповалом кн. «Зі споминів Мирослава Січинського» (1928). 1940 перейшов на совєтофільські позиції й брав участь у діяльності «проґресистських» орг-цій. Живе в Детройті (ЗДА).

[Січинський Мирослав (1887 [за АЕУ 1886] — 1979, Вестленд, Мічіґан). — Виправлення. Т. 11.]


Січинський Теодосій, церк. маляр і різьбар на зламі 17 і 18 в., ігумен василіянського манастиря в с. Виспі б. Бібрки; іконостас у церкві Краснопущанського манастиря.


Січинський Юхим, див. Сіцінський Юхим.


Січкарів Лука (1741 — 1809), вчений лінґвіст (знав 7 мов), письм. і перекладач, з козацького роду Ніженського полку; вчився в Київ. Академії і Петербурзькому Акад. Ун-ті, учень М. Ломоносова. З 1762 — викладач у кадетських корпусах у Петербурзі, у 1780-их pp. — у штаті кн. Потьомкіна на Півд. Україні, керівник секретної експедиції; 1792 — 98 — прокурор Святішого Синоду; чл. Вольно-Екон. Т-ва. Автор численних перекладів; видавець ж. «Смесь» (1769), у якому ставилися гострі соц.-політ. проблеми того часу. Складав опис Катеринославського намісництва (1792 — 93). Помер у Москві.


Січова Рада, найвищий орган влади на Запоріжжі, який вирішував справи законодавства, управління і суду, участи війська у війні й укладання миру; обирав і скликав кошову старшину з кошовим отаманом на чолі. С. Р. мала також деякі госп. функції, розподіляючи поміж січ. куренями зем. і рибальські дільниці для спільного господарювання. Бувши органом типу прямого народоправства, С. Р. зберігала права кожного січ. козака на участь в її зборах. Ці збори відбувалися неперіодично на центр. січ. майдані. В ухвалі переважала більшість присутніх, визначена на око, без підрахунку голосів. За останнього часу існування Запоріжжя С. Р. втратила своє значення на користь кошової старшини.


«Січові Вісти», спортово-інформативний місячник, орган Укр. Січ. Союзу (див. «Січ»), виходив у Львові 1912 — 14 (як додаток до «Гром. Голосу»; ред. Д. Катамай) і 1922 — 24 (ред. Р. Дашкевич).


«Січові Вісті», двотижневик, орган укр. т-ва «Січ» в Америці; виходив 1918 — 23 у Нью-Йорку (з 1920 — ред. С. Мусійчук), з 1924 у Чікаґо п. н. «Січ».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.