[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2892-2904.]

Попередня     Головна     Наступна





Слова Григорія Богослова (Назіянзина), 13 проповідей одного з візант. отців Церкви, єп. константинопільського (379 — 81) автора віршів, проповідей та листів. С. Г. Б. були перекладені (можливо, у Києві) з грец. ориґіналу на церк.-с. мову укр. редакції і збереглися у рукописі 11 в. Цікаві мовою, змістом та згадками про слов. звичаї (присяга з дереном на голові). Твори Г. Б. мали вплив на місц. (зокрема Кирила Турівського) проповідників.


Словаки, народ, який становить основне населення Словаччини і, разом з чехами, Чехо-Словаччини. Словацька мова, поряд з близькою їй чес., являє собою чес.-словацьку мовну групу зах.-слов. мов. Назва С. зустрічається з 15 в., словацька національність витворилася остаточно у 18 — 19 вв.; словацька літ. мова — в сер. 19 в. Кількість С. на світі (1970) бл. 5 млн, у тому ч. 3,9 на Словаччині і 0,2 в Чехії; в ін. країнах у тис: ЗДА — бл. 450, Угорщина — бл. 100, Юґославія — бл. 90, Канада — 40, Румунія — 25, Польща — 20.

В УССР, за переписом 1970, живе 10 200 С., у тому ч. 9 600 в Закарп. обл. (6 900 у м., 2 700 в с), здебільша в м. Ужгороді. Лише пол. з них користується словацькою мовою, решта — укр. або угор.


«Slovanský přehled», чес. літ. і наук.-популярний міс, присвячений питанням слов. взаємопізнання, заснований 1898 А. Черним (він же його ред. до 1931). «С. п.» від поч. позитивно ставився до укр. питання: містив переклади з укр. літератури (з Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, Б. Трінченка, Б. Лепкого, О. Вишні, І. Микитенка, О. Корнійчука, Л. Первомайського та ін.), українознавчі статті укр. (І. Франка, В. Гнатюка, С. Єфремова, О. Грушевського, Б. Лепкого, М. Євшана, І. Брика, Г. Бочковського, Д. Дорошенка, О. Мицюка, Є. Вирового, A. Животка, О. Зілинського, М. Неврлі, М. Мольнара та ін.) і чехо-словацьких ї. Полівки, Ф. Ржегоржа, Л. Куби, А. Черного, Й. Пати, Ч. Зібрта, А. Фрінта, В. Славіка, Я. Махала, Р. Харвата, А. Гартля, Ю. Доланського, В. Жідліцького, B. Гостічки та ін.) славістів, матеріяли про чехословацько-укр. зв’язки, інформації про укр. культ.-гром. життя тощо. Нині «С. п.» двомісячник, що його видає Ін-т історії евр. соц. країн Чес. АН у Празі.


Словацький (Słowacki) Юліюш (1809 — 49), визначний поль. поет і драматург, нар. у Крем’янці (Волинь), де провів дитячі й юнацькі роки; вчився у Віленському Ун-ті (1825 — 29), потім жив у Варшаві, а з 1831 на еміґрації (у Франції, Швайцарії, Італії). Помер у Парижі, його тіло перевезене 1927 до Кракова і поховане у Вавелі. Гол. твори: поеми «Jan Bielecki» (1830), «Lambro» (1833); драми «Maria Stuart» (1830), «Kordian» (1834), «Balladyna» (1839). «Mazepa» (1839), «Lilla Weneda» (1840), «Sen srebrny Salomei» (1835), «Horsztyński» (1835), «Fantazy» (1841); епічні поеми: «Anhelli» (1838), «Ojciec zadżumionych» (1839), «W. Szwajcaru» (1839), «Beniowski» (1841), «Król Duch» (не докінчена; 1847); лірика. В частині своїх творів С. відтворює чимало подій з історії України (драми: «Срібний сон Саломеї», «Беньовський» та «Ксьондз Марек» з доби Коліївщини і Барської конфедерації; «Ян Казімір» — дійшла в уривках, з часів Хмельниччини), змальовує пейзаж Волині і Поділля та м. Крем’янця, використовує укр. фолкльор («Фантази», «Баллядина», «Лілля Венеда») і укр. мовні елементи («Duma ukraińska», «Zmija»); події в драмі «Мазепа» (заголовний герой не має нічого спільного з гетьманом Мазепою) відбуваються в одному з подільських замків.

Твори С. перекладали на укр. мову О. Пчілка (1910 видала книжечку про С. з зразками його творів), І. Верхратський, М. Старицький, В. Щурат; за новіших часів М. Зеров («Мазепа», при чому римований вірш замінив білим, «Баллядина»), М. Рильський, М. Бажан, М. Зісман, Б. Тен та ін. Див. Словацький Ю. «Вибрані твори» в 2 тт. (за ред. М. Рильського, 1959).


Словацько-українські мовні зв’язки, досліджені розмірно мало. Тереном зіткнень стало Зах. Закарпаття (Пряшівщина), у тому ч. зокрема (півд.) лемківські й суміжні укр. карп. та сх.-словацькі говірки як і місц. варіянти літ. мов. Теперішні сх.-словацькі говірки виявляють низку давніх лехітських рис і є (сх.-земплинські говірки) під укр. впливом. У висліді їх експансії на лемківсько-сер.-закарп. території виникли в Снинщині т. зв. сотацькі, а на зах. від Ужґороду мішані укр.-словацькі говірки. До найдавніших спільних зах.-укр. півд.-поль.-словацьких рис належить закінчення -ох у місц. множини чоловічо-сер. іменників наддністрянських (у пальцьох, зах.-карп. у л’ісох, поль. 16 в. w ogrodoch, словацьке o chłapoch, поширене в сх.-словацькій і на родовий множини) та -ме у першій особі множини (даме — дамо, словацьке dáme). Слідом ранніх укр.-словацьких стиків є форми cerieslo, рефлекс о < ъ у сх.-словацьких та може сер.-словацьких (ґемерських) говірках (moch, voš, piesok — пісок). На говірки сх.-словацьких гр.-католиків впливав і укр. варіянт ц.-слов. мови. Сильнішим і тривкішим виявився словацький (як і поль.) вплив на лемківські говірки, в наслідок чого тут: 1) відсутня лябілізація *CelC > *ColC > ColcC у слові пелевник — повітка (полова), 2) сонорні р, л, у слабких позиціях груп * Cr(l)ъ(ь)C довше зберігали сонантний характер після зникнення слабких ъ’ъ, і тому голосний ы появився тут перед ними, а не після них, як у ін. укр. говірках (кырвавый — кривавий, гырміти — гриміти, сыўза — сльоза, быўха — блоха), 3) паляталізація s, z має дорсальний характер, n перед g, k реалізується як ŋ, у дієсловах 4 кляси після губних l’ заступлена на j (robju); 4) появилися стягнені дієслівні закінчення типу тримам, -аш, ат, -аме, -ате — тримаю, спорадичні форми з ча < че (часати, чало, чапігы), синтаксичні й аспектові особливості (напр., позачасове значення теперішнього часу перфективних дієслів: Квочка выл’агне кур’йата — Квочка висиджує курчат), 5) в лексику увійшов потік словакізмів, що стосуються у півд.-лемківських говірках всіх ділянок (братранець — кузен, пец — піч, брадло — скирта, драга — шлях, бланар — скляр, л’адник — вика, бодак — штик, ріхлик — поспішний потяг, — також семантичні й калькові утворення: пас’іка — зруб, порос’ачка — льоха, угір — переліг, крім лексичних паралель, напр., ребрина — драбина, лишка — лисиця), у півн.-лемківські, бойківські й зах.-сер.-закарп. вони проникли в меншій мірі. Угризли й германізми, як і европеїзми, теж проникали почасти через словацьке. У зв’язку з словакізацією українців у 19 — 20 вв. (див. Пряшівщина і Словаччина) у місц. варіянт літ. мови проникло багато словакізмів синтаксичних і фразеологічних, у тому ч. зокрема калькового характеру. До проблем С.-у. м. з. висловлювалися зокрема: О. Брок, В. Гнатюк, С. Томашівський, С. Цамбел, О. Петров, Ф. Пастрнек, З. Штібер, О. Галяґа, В. Латта, М. Онишкевич, Й. Дзендзелівський й ін.

Література: Онишкевич М. Словацько-укр. мовні зв’язки. Питання слов’янознавства. Л. 1962; Дзендзелівський Й. Укр.-західньослов’янські лексичні паралелі. К. 1969; Горбач О. Півд.-лемківська говірка й діялектний словник с. Красний Брід б. Меджилаборець (Пряшівщина). Мюнхен 1973 (там і бібліографія).

О. Горбач


Словаччина (Slovensko), країна в півд.-зах. частині Карпат, у сточищі сер. Дунаю, між Польщею на півн. і Угорщиною на півд., Чехією (Моравією) на зах. і Україною (Закарпаттям) на сх. Територія С. охоплює частину Зах. і окрайки Сх. Карпат та Сер.-Дунайської і Потиської низовин, що від них простягаються у півн. напрямі широкі долини Вагу, Грону, Горнаду та ін. рік; вони і середгірські котловини густо заселені, натомість гірські масиви — слабо, а іноді майже безлюдні. Завдяки поперечним долинам і низьким перевалам через С. проходять важливі шляхи з Польщі до Угорщини; натомість повздовжні долини і шляхи (зокрема Ваг-Попрад-Горнад) об’єднують зах., сер. і сх. C. в цілість. Переходове геогр. положення і невеликі розміри словацької етнічної території (бл. 40 000 км²) спричинили те, що вона не становила окремої держави і входила до складу Угорщини або була об’єднана з Чехією (чому сприяло споріднення словаків з чехами). Назву С., країни заселеної словаками, почали вживати на поч. 19 в. Нині С. становить собою соц. респ. (Slovenská Socialistická Republika) у складі федеративної Чехословацької Соц. Республіки; площа — 49 000 км², 4 581 000 меш. (1970), у тому ч. 3 920 000 словаків, 558 000 угорців, 48 000 чехів, 42 000 (у дійсності 130 — 145 000) українців. Столиця С. Братіслава (291 000 меш.; 1970).

Історія. На поч. нової ери С., заселену доти кельтами, опанували германські квади, у другій пол. 2 в. півд.-зах. її частину — римляни, у 5 — 6 вв. С. заселили слов’яни.

У 9 в. на території зах. і сер. С. виникло Нітрянське князівство з Прівіном на чолі (тоді почалася християнізація С.), з 870 до поч. 10 в. С. була разом з Моравією ядром Великоморавської держави, після її упадку — об’єктом боротьби Чехії, Польщі й Угорщини, яка остаточно опанувала С. у другій пол. 11 в. У складі Угорщини С. не являла собою окремої адміністративно-територіяльної одиниці, але була поділена, як уся Угорщина, на комітати. Поступово С. зазнавала зугорщення: в її півд. частині селилися угорці, вищі прошарки населення угорщилися; разом з тим ослабли зв’язки з Чехією, від якої С. була відокремлена держ. кордоном. У 12 — 13 вв. на С. виникли сильні нім. острови, які були осередками гірництва і торгівлі. 1526 С. разом з Угорщиною, увійшла до складу монархії Габcбурґів і з 1540 понад 150 pp. була тереном воєн з турками.

У другій пол. 18 в. під впливом чехів почалося словацьке нац. відродження; з 1840-их pp., завдяки Л. Штурові, витворилася словацька літ. мова (доти нею була чес). Деякі пільги для словацького руху (зокрема з 1848) були скасовані по перебудові Габсбурзької монархії на дуалістичну Австро-Угорщину; так як на укр. Закарпатті, на С. поширено політику угорщення. Зубожілі словацькі селяни масово еміґрували за океан, гол. до ЗДА. Тут словацькі еміґраційні діячі уклали в Пітсбурзі договір (30. 5. 1918) з чес., що їх очолював Т. Масарик, про створення чехо-словацької держави на федеративних основах. По розпаді Австро-Угорщини, на підставі договору з зах. альянтами, чес. військо зайняло на поч. 1919 С. На підставі мирового трактата з Угорщиною в Тріяноні (4. 6. 1920) до складу С. увійшла також частина угор. етнічної території; зах. частину укр. Закарпаття підпорядковано адміністративному управлінню С. У новопосталій Чехо-Словаччині чехи не здійснили договору у справі автономії С., натомість висунуто концепцію однорідного чехо-словацького народу і мови, що стало джерелом чехо-словацького конфлікту. Сепаратистичні тенденції репрезентувала гол. Словацька Нар. Партія з Андрейом Глінкою на чолі. Восени 1938 на С. введено широку автономію, але в результаті Віденського арбітражу (2. 11. 1938) півд. С. припала Угорщині. С. 14. 3. 1939 проголосила держ. незалежність у союзі з Німеччиною; авторитарна влада була в руках Словацької Нар. Партії з през. Йосифом Тіссо на чолі. С. брала участь як союзник у війні Німеччини з Польщею й СССР. У серпні 1944 в сер. С., при допомозі сов. війська, вибухло повстання проти уряду Тіссо, але його придушило нім. військо. На весні 1945 всю С. опанувало сов. військо і вона (у межах до 1938) стала знову складовою частиною Чехо-Словаччини, але вже з деякою автономією. З жовтня 1968 С. стала соц. респ. і становить разом з Чес. Соц. Респ. — спільну Чехо-Словацьку державу.

Словацько-укр. зв’язки мають давні традиції. Українці і словаки межують між собою на довж. бл. 200 км на території Пряшівщини (див. карти на стор. 2 392 і 2 396). Обидва народи мали подібну соц. структуру, побут, мову і нар. творчість, врешті, їх єднала до 1918 спільна недоля угор. поневолення. Попри це, їхні взаємини були скорше принагідні й обмежені Закарпаттям та, в малій мірі, Галичиною.

Через С. здавна проходили важливі торг. шляхи, які зв’язували Україну з Зах. та Півд. Европою. Уже з середньовіччя на Україну їздили словацькі мандрівні торгівці і ремісники. Значна частина провідного духовенства Закарпаття, з якого пізніше виходили єп. чи проф. богословських шкіл, вчилася у 18. в. у Трнавській богословській семінарії. У Трнаві були надруковані і перші кн. для закарп. українців: «Катехизис» (1698), «Буквар» (1699) та «Краткоє припадков моральних собраніє» (1727).

Цікавий опис своєї подорожі на Україну зробив словак Даниїл Крман, який у 1708 — 09 на доручення семигородського кн. відвідав тут швед. короля Карла XII та зустрічався з І. Мазепою. Під час своїх подорожів на С. побував Г. Сковорода.

Першими словацькими вченими, що почали глибше цікавитися Україною, були Ян Коллар (1793 — 1852) і Павел Шафарик (1795 — 1861); вони утримували безпосередні зв’язки з укр. діячами і мали позитивний вплив на розвиток нац. відродження на Україні. Шафарик одним з перших в Европі виступив на захист самобутности укр. народу, його мови і культури. У 40-их pp. 19 в. укр. нар. поезію почав інтенсивно вивчати Л. Штур. Найвизначнішим представником укр.-словацьких взаємин 19 в. був Богуш Носак-Незабудов (1818 — 77); йому належить і перший переклад з укр. мови, опублікований у пресі («Дума про втечу трьох братів з Озова», 1848). Чималу увагу закарп. українцям приділяли також Й. Гурбан, А. Радлінський, П. Келлнер та ін. На Слов’янському Конґресі у Празі словаки підтримали гал. і закарп. українців. 1850 у Пряшеві виникла перша укр. (руська) літ. спілка, чл. якої були і 4 словаки. Із закарп. українців найбільший внесок у словацьку культуру зробив А. Добрянський, один з засновників і перших чл. словацького культ.-осв. т-ва «Матиці словацької» (1863). 1876 у ж. «Друг» І. Франко вмістив свій переклад вірша словацького письм. С. Халупки; у кін. 19 в. в гал. пресі появилося кілька віршів словацьких клясиків у перекладі П. Грабовського.

У кін. 19 в. інтерес словаків до українців зменшився, бо тогочасна словацька інтеліґенція стояла на русофільських позиціях. З поч. 20 в. чех Ф. Вотруба переклав словацькою мовою уривки з творів І. Франка (1914 видав їх окремою кн.), В. Стефаника, Б. Лепкого, Лесі Українки, Б. Грінченка та опублікував кілька ст. про укр. мову й літературу. Творчість Т. Шевченка стала відомою на С. у 1911 — 14 завдяки перекладам і ст. Юрая Славіка (псевд. Нересницький), Івана Лаха та Светозара Ваянського. У Галичині тоді появилося кілька ст. про гром. справи С: В. Гнатюка, І. Франка та С. Томашівського. Одночасно на Пряшівщині погіршилися укр.-словацькі взаємини, бо динаміка словацького нац. відродження виявила чималу експансію щодо слабших українців. У наслідок її деякі укр. елементи, перебуваючи під угор. тиском, воліли словакізацію, ніж втрату слов’янського характеру; це й спричинило словакізацію низки укр. сіл.

Словацький тиск на українців на С. збільшився з 1919, коли до С. включено частину укр. Закарпаття, положену на зах. від р. Уж. Словакізація українців була в програмі Словацької Нар. Партії, лідери якої відмовилися від співпраці з укр. політиками Закарпаття (але співпрацювали з угрофілом А. Бродієм), які тому увійшли в зв’язки з чес. політ. партіями, що ставилися позитивно або невтрально до укр. питання. Культ. словацько-укр. взаємини тоді були мінімальні. Деякі зв’язки існували між С. і Закарп. Україною (у Братіславі діяв Клюб друзів Закарпаття, що видавав ж. «Podkarpatská Revue», вийшло кілька кн. про Закарпаття, переклади творів закарп. письм.), зате ін. укр. землі та їх культура залишалися невідомими для словаків. У той час і Україна не виявляла зацікавлення С.

За Словацької Нар. Респ. (1939 — 44), словацький уряд не толерував виявів укр. нац. руху, а през. Тіссо заявив 1942, що укр.-русинського питання вже нема. На політику словакізації частина укр. населення реаґувала симпатією до СССР і підтримкою партизанського руху, що в ньому брали участь чимало українців. Під час сов.-нім. війни на Україні були реґулярні частини словацької армії (дві дивізії), які, однак, у безпосередніх боях участи не брали. Багато словаків було разом з закарп. українцями у Чехо-словацькому армійському корпусі ген. Л. Свободи, який 1944 у рамках сов. армії брав участь у боях на Україні. 1944 — на поч. 1945 на зах. С. була розташована укр. дивізія «Галичина»; територією С. 1945 — 46 проходили частини УПА. Осередком укр. політ. еміґрації під час другої світової війни була Братіслава, де 1939 тимчасово перебувала евакуйована з Закарпаття Укр. Торг. Академія.

Доля українців на С. значно покращала по 1945, серед ін. і тому, що в компартії Чехо-Словаччини і Словаччини чималу ролю відогравали укр. комуністи. Правда, укр. меншість на С. не здобула територіяльної автономії, але здобула деяку культ. Зокрема радикальний поворот почався у ділянці культ. взаємин — популяризації укр. культури на С. і словацької на Україні. Від 1947 до 1969 на С. видано понад 100 кн. з укр. літератури у перекладах Ю. Кокавця, М. Крна, П. та М. Лічко, І. Руснака, Р. Скукалка та ряду ін. При Словацькій Академії Наук та Братіславському Ун-ті працює низка фахівців з укр. культури (М. Мольнар, М. Неврлі, П. Гапак, Ф. Ґондор, Д. Гараксим, Й. Грозієнчік та ін.), які видали десятки монографій (про творчість Т. Шевченка, І. Франка, з укр. історії тощо). Другим центром словацької україністики є Пряшів — філос. (катедра укр. мови і літератури та досл. кабінет україністики) і пед. (катедра укр. мови і літератури) фак. ун-ту ім. Шафарика. Досить добре відома на С. й укр. драматургія. На проф. сценах С. були поставлені п’єси і опери І. Котляревського, С. Гулака-Артемовського, Т. Шевченка, І. Франка, Г. Цеглинського, М. Старицького, Ю. Мейтуса, О. Корнійчука, Л. Дмитерка, В. Собка. Ряд з них транслювалися через радіо і телевізію. Велику ролю у справі популяризації укр. культури на С. відограли ґастролі хору ім Верьовки, балету Вірського, Київ. Капелі Бандуристів, Закарп. Нар. Хору, Київ. Театру ім. Франка, а також щорічні турне по С. Піддуклянського Укр. Нар. Ансамблю та Укр. Нар. Театру з Пряшева. На С. влаштовано кілька виставок укр. книжок й образотворчого мистецтва. До взаємного пізнання спричинилися т. зв. «Дні укр. культури на С.» і «Дні словацької культури на Україні», а також Свято пісні і танцю укр. населення Чехо-Словаччини. Зміцненню словацько-укр. літ. зв’язків сприяє Філія укр. письм. Спілки словацьких письм., Словацьке Пед. В-во, Відділ укр. літератури у Пряшеві (видав понад 250 укр. публікацій).

В наслідок утотожнювання словацької культури з чес. значно відстає справа популяризації словацької культури на Україні. Із 152 кн. чес. і словацьких авторів, виданих на Україні до 1968, є лише 8 словацьких (перший переклад 1951). Щоб заповнити прогалину, відділ укр. літератури Словацького пед. в-ва у Пряшеві у 1959 — 62 видав 15 перекладів з словацького красного письменства, а Культ. Спілка Укр. Трудящих — 6 словацьких п’єс у перекладі на укр. мову; ж. «Дукля» систематично містить переклади з сучасної словацької літератури. Однак, жадне з цих вид. не доходить на Україну, тому далі видання перекладів було припинене. 1964 у Києві видано антологію «Словацька поезія» з зразками поетичних творів 51 словацького автора у перекладах М. Рильського, Г. Кучера, Б. Тена, А. Малишка, В. Житника, В. Лучука, І. Драча, Д. Павличка, І. Світличного, В. Симоненка та ін.

Попри поглиблення словацько-укр. культ. взаємин, словаки ведуть систематичну словакізацію укр. Пряшівщини — політ., культ. (ліквідація укр. шкіл) чи рел. (1968 призначено адміністратором Пряшівської епархії словака). Нац. ненависть до українців виявилася гол. за Дубчека (1968 — 69), коли серед словаків лунав заклик, щоб усіх українців Пряшівщини вивезти до УССР. Див. ще Пряшівщина.

Укр.-словацька боротьба триває і в діяспорі, гол. у ЗДА; спроба словакізації виходнів з Пряшівщини під гаслом, що на Пряшівщині більше українців нема і всі гр.-католики є словаками. Для небагатьох закарп. гр.-кат. громад у Канаді Рим призначив єп. -адміністратором словака.

Поза межами Пряшівщини невеликі укр. колонії існують в кількох містах С., гол. у Кошицях (до цього важливого пром. центру іміґрують укр. селяни з Пряшівщини) і Братіславі.

Література: див. Пряшівщина і Шевчук С. Сучасні укр.-словацькі літ. зв’язки 1945 — 60. К. 1963; Мольнар М. Словаки і українці, причинки до словацько-укр. літ., взаємин. Братіслава — Пряшів 1965; Розмова Сторіч. Збірна праця за ред. І. Мацинського. Братіслава-Пряшів 1965; Жовтень і укр. культура. Зб. Культ. Спілки Укр. Трудящих. Пряшів 1968; Пажур С. Антифашистський рух на Сх. Словаччині. Пряшів. 1975; Гапак С. Образотворче мистецтво українців Чехо-Словаччини. Пряшів 1975; ст. в журн. Дружно вперед і Дукля.

Р. М.


Словечансько-Овруцький кряж, див. Овруцький кряж.


Словечна, Славечна, р. на Поліссі, права притока Прип’яті; довж. 138 км, сточище — 2 670 км². Перев. шир. долини до 2,5 км, річища 4 — 15 м. У пониззі використовується для лісосплаву.


Словництво (також лексикографія), словникарське кодифікування лексики якоїсь мови в цілому, зокрема її літ. різновиду (також лексики окремих авторів), чи в частинах обл. (діялектні словники), чи ділянкових (термінологічні словники), в діяхронному перекрої (іст. словники з простеженням розвитку форм і значень включених слів), з розглядом походження слів (етимологічні словники з розкриттям найдавнішої форми й значення та споріднености з їх лексемами в ін. мовах), з поданням сучасної правописно-наголосової норми слів (правописні й ортоепічні словники), їх уживання у стійких словосполученнях і фразеологізмах (фразеологічні словники) і стилістичного цінування (стилістичні словники); значення слів можуть подаватися тією самою мовою (тлумачні й енциклопедичні словники) або якимись ін. мовами (перекладні, двой кількамовні з поданням еквівалентів з ін. мов).

Початки С. на Україні сягають 16 в.: (укладання рукописних «альфавитів» і «азбуковників» (на лад середньовічних латинських маммотректів), себто тлумачень біблізмів, грецизмів і незрозумілих церковнослов’янізмів з Біблії й церк.-рел. літератури; з них виникли перші друковані словники «Лексис...» Л. Зизанія (1596) і «Лексикон славеноросский...» П. Беринди (1627, 1653). Укр. мову тлумачень замінила у 18 в. поль. мова («Лексиконъ сирЂчъ словесникъ славенскій... », Супрасль 1722; передруки в Почаєві, 1751, 1756, 1804, рукописні переробки Зарудницького, 1745, 1747; «Приручный словарь славенопольскій...» Й. Левицького, 1830). Укр. глоси попали і в чужі поліглотні рукописи (оксфордський «Гептаглот», поч. 17 в.); у Росії склали тоді ж рукописний словничок (виданий І. Огієнком, 1951). З запровадженням навчання латинської мови в Києво-Могилянській Колеґії з’явилися спроби Єпифанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського скласти латинсько-ц.-слов. і слов.-латинський словник на базі поль.-латинського словника Ґ. Кнапського й поль. частини поліглотного словника А. Калепіно та рукописного латинсько-слов. словника з 1724 І. Максимовича. У Москві Єпифаній Славинецький склав для потреб школи на підставі гр.-латинського словника І. Мосхопула (1552 і 1663) рукописний гр.-слов.-латинський словник, що ліг в основу надрукованого Ф. Полікарповим-Орловим «Лексикона треязычного. ...» (1704). Нові словникарські праці почалися додаваними до ін. текстів укр.-рос. диференційними словничками менше зрозумілих виразів (при «Енеїді» І. Котляревського, «Граматиці...» О. Павловського, при етногр. та іст. матеріялах тощо), як також такими ж самостійними рукописними (О. Чавловського. А. Метлинського, П. Білецького-Носенка на 20 000 слів 1830 — 40-их pp. й ін.) і. друкованими (І. Войцеховського, 1823). Від 1850-их pp. почали появлятися друком укр.-рос. словники чи їх частини: О. Афанасьєва-Чужбинського (1855), К. Шейковського (1861, 1884), М. Закревського (1861), Ф. Піскунова (1873, 1882), В. Дубровського (1909), як і рос.-укр.: М. Левченка (1874), Є. Тимченка (1897 — 99) і найбільший М. Комарова — М. Уманця й А. Спілки (1893 — 98). У Галичині й на Буковині складено для потреб школи словники укр.-нім.: Є. Желеховського й С. Недільського (1886 — 89), О. Поповича (1904), В. Калиновича (1931) й ін.; нім.-укр.: О. Партацького (1867), О. Поповича (1911), В. Кміцикевича (1912, на нього взорувався й І. Шаровольський, 1929), Я. Яреми (1941); укр.-латинський і латинсько-укр. Ю. Кобилянського (1907, 1912), гр.-укр. І. Огоновського (1900) й укр.-поль.: Й. Танчаковського (1910), І. Свєнціцького (1922), Є. Грицака й К. Кисілевського (1931), а на Закарпатті укр.-угор. та угор.-укр.: О. Митрака (1881), Л. Чопея (1883), Е. Бокшая й ін. (1928), у Вінніпезі укр.-англ. і англ.-укр. словничок Я. Крета (1912). Найважливіша й найкраще впорядкована зб. укр. літ. і нар. лексичного матеріялу, що відограла вирішальну ролю в стабілізації лексики укр. літ. мови і досі не втратила свого значення, — чотиритомовий словник Б. Грінченка (див ЕУ 2, стор. 440 — 41). Дещо пізніше почалася праця, зокрема в НТШ, й над термінологічними словниками: правничо-адміністративні нім.-укр. І. Головацького й ін. (1851), К. Левицького (1893, 1920), І. Зацерковного (1902), природничі й мед.: І. Гавришкевича (1852), І. Верхратського (1864 — 79, 1908), В. Левицького (1896 фіз., 1902 матем., 1905 хем.), С. Рудницького (1908 — 13 — геогр.), Є. Лукасевича (1927 — анатомічний), М. Мельника (1922) й у Кракові С. Маковецького (1936 — ботан.), і а муз. З. Лиська (1933). Словникарську працю продовжувано по першій світовій війні в Чехо-Словаччині: чес.-укр. Н. Коваленко-Королевої (1920), Щербини (1925); термінологічні: матем. М. Чайковського (1924), мед. М. Галина (1926), рос.-укр. с.-г. та нім.-укр. лісотехн. (1927 — 31) Є. Чикаленка в Подєбрадах; у Берліні словники: нім.-укр. та укр.-нім. військ. (1938) і літунський (1939) І. Ільницького-Занковича, нім.-укр. Г. Наконечної (1938), укр.-нім. З. Кузелі й Я. Рудницького (1938); в Римі укр.-італ. словник Є. Онацького (1941). По другій світовій війні укр. еміґрація видала словники: англ.-укр. і укр.-англ. І. Верб’яного й В. Лева (1947 — 48), укр.-англ. Я. Крета і К. Андрусишина (1955), морський В. Степанковського (1953) й хем. А. Вільшенка (1962).

У центр. і сх. Україні з постанням укр. державности словникарські зусилля зосередилися на складанні рос.-укр. практичних словників (вони виходили й на провінції, охоплюючи зокрема ділову лексику) та опрацьовуванні наук. термінології (див. Термінологія). Таку працю вели у 1918 — 30 різні термінологічні комісії й їх секції, спершу Укр. Наук. Т-ва в Києві, згодом об’єднані в Ін-т Укр. Наук. Мови при ВУАН, склавши 20 тт. (із заплянованих 34) укр.-рос. (також з нім. та франц. чи латинськими відповідниками) словників у серії «Матеріяли до укр. термінології та номенклятури» з різних ділянок матем.-техн.-природничих і суспільних наук. У 1931 — 33 цю працю продовжував Н.-д. Ін-т Мовознавства АН УРСР, видавши 5 термінологічних словників: гірничий П. Василенка й І. Шелудька (1931), астрономічний Ф. Калиновича й Г. Холодного (1931), транспортний В. Фаворського (1932), фіз. (1932), ботан. В. Вовчанецького й Я. Лепченка (1932); 4 «практичні»: рос.-укр. мед. В. Крамаревського й ін. (1931), сіль.-госп. П. Сабалдиря (1931), виробничий І. Шелудька (1931), біол. С. Паночіні (1931). Поза тим появилося бл. 50 рос.-укр. мед., правничих, військ. та ін. спеціяльних словників. З початком у 1933 цькувальної кампанії проти дотогочасних термінологічних праць, як «буржуазно-націоналістичного шкідництва», видано у 1934 — 36 5 термінологічних бюлетенів (мед., матем., ботан., фіз. та виробничий) з зрусифікованою наук. термінологією, яку в дальшому пропаґували 10 рос.-укр. шкільних термінологічних словників (1933 — 35), і заг. рос.-укр. словники С. Василевського й ін. (1937), М. Калиновича (1948) й ін. Та сама русифікаційна настанова притаманна й 22 випущеним у 1959 — 75 з доручення створеної 1957 р. Словникової Комісії АН УРСР під головуванням Й. Штокала рос.-укр. термінологічним словникам: геол. С. Головащука й І. Соколовського (1959), гірничий О. Ковшулі й ін. (1959), хем. Є. Некряча й ін. (1959), гідротехн. Г. Шевця й ін. (1960), матем. Ф. Гудименка й ін. (1960), електрорадіотехн. Ю. Величка й ін. (1961), машинознавства й заг. машинобудування В. Хільчевського й В. Шашлова (1959), фіз. В. Гейченка й ін. (1959), мед. Г. Казьєра й ін. (1960), техн. М. Матійка й ін. (1961), теплотехн. й газотехн. І. Шелудька й ін. (1962), ботан. Д. Афанасьєва й ін. (1962), сіль.-госп. А. Білоштана й ін. (1963), фізіологічний Б. Єсипенка й ін. (1963), ветер. Я. Яреми й ін. (1964), зварювальний А. Потап’євського (1964), соц.-екон. С. Воробйова й Т. Молодіда (1966), метал. В. Чехранова й В. Мелешка (1970), анатомічний М. Нетлюха (1972), мінералогічний Є. Лазаренка і О. Винар (1975), мед. М. Кніповича й ін. (1948).

Серед кількох десятків укладених після 1917 р. двомовних словників важливіші укр.-рос. склали Д. Яворницький (1920, літери А — К) та О. Ізюмов (1930); рос.-укр.: С. Іваницький з Ф. Шумлянським (1918), П. й П. Терпило (1918), Г. Сабалдир (1926) та ін. За плян доповнити словник Б. Грінченка свіжим літ.-мовним укр. матеріялом (згідно з рішенням ред. «КСт.» укр. матеріял там закінчився на авторах з-перед 1870) взялися С. Єфремов, А. Ніковський та ін.; у 1925 — 28 перевидано частину на літери А — Н, але задуму не докінчено через арешт редакторів. Виготовлюваний Комісією для складання словника живої укр. мови рос.-укр. словник за ред. А. Кримського, С. Єфремова й ін. теж не був докінчений (у 1924 — 33 надруковано літери А — П) у зв’язку з репресіями й русифікаційним курсом; у виданій частині, особливо на літери З — П цей словник належить до найкращих здобутків укр. лексикографії; не був завершений зросійщений рос.-укр. словник за ред. А. Хвилі (т. 1, А — Ж, 1937). Офіц.-нормативний характер (з виключенням «архаїзмів», «діялектизмів» і «вигаданих слів») мають укр.-рос. словник в 6 тт. (на 100 000 слів, 1953 — 63) за ред. І. Кириченка й ін., скорочена його ж версія за ред. В. Ільїна (1964), рос.-укр. словник у 3 тт. за ред. С. Головащука та ін. (1968), тлумачний «Словник укр. мови» в 11 тт. за ред. П. Горецького, А. Бурячка й ін. (1970 — 75 6 тт.: А — П).

Низку правописних і ортоепічних словників складено зокрема після 1917: К. Кисілевський (1934), Г. Голоскевич (1914 і 1930, передруки Нью-Йорк 1952 і 1962), О. Ізюмов (1931, 60 000 слів, перередаґований О. Панейком (1941), Г. Сабалдир (1930, 25 000 слів), Д. Леві з Г. Левченком і Л. Рак (1936), П. Горецький з І. Кириченком (1947), І. Кириченко (для школи на 22 000 слів, у 1948 — 65 — 10 вид.; на 50 000 слів 1955 і 1961), М. Стефанцев (для початкової школи 1958 — 61 4 вид.), С. Головащук й ін. (на 114 000 слів, 1975), М. Погрібний («Словник наголосів укр. мови», 1959, 1964, 50 000 слів), І. Вихованець й ін. («Укр. літ. вимова і наголос», 1973, 50 000 слів.

Фразеологічні словники складали: В. Підмогильний та ін. («Фразеологія ділової мови», 1926 і 1927), В. Коптілов («1 000 крилатих виразів укр. мови», 1964; 1974 спільно з А. Коваль), Н. Батюк («Фразеологічний словник», 1966), Г. Удовиченко «Словник укр. ідіом», 1968, бл. 2 200), І. Вирган з М. Пилинською («Рос.-укр. фразеологічний словник», у ж. «Прапор», 1959 — 71) та І. Олійник з М. Сидоренком («Укр.-рос. і рос.-укр. фразеологічний словник», 1971); стилістичний — І. Огієнко «Укр. стилістичний словник» (1924); синонімічні: А. Багмет («Матеріали до синонімічного словника укр. мови» у ж. «Вітчизна», 1959 — 62, перерваний) та П. Деркач (1960), див. Синоніми.

Словники й словопоказники мови окремих авторів складали: Т. Шевченка — Нестор Літописець, псевд. Н. Малечі (1916, 7 000 слів до «Поезій»), І. Огієнко (1961, бл. 2 600), В. Ващенко з П. Петровою (1951, бл. 7 000), він же з ін. («Словник мови Шевченка», 2 тт. 1964, 10 116 слів); до «Енеїди» І. Котляревського — В. Ващенко й ін. (1955, показник 7 000 слів); з деяких драматичних творів Л. Українки — М. Бойко (1961), оп. А. Тесленка — А. Сизько (1970).

Інверсійний словник укр. мови склали: В. Ніньовський («Укр. зворотний словник», Мюнхен — Едмонтон 1969, бл. 60 000 слів на підставі словників Б. Грінченка, Г. Голоскевича, І. Бойкова й М. Погрібного) та С. Бевзенко й ін. (971, 1 випуск, бл. 15 000 слів, розрахований у цілому на 120 000, на підставі 6-томового «Укр.-рос. словника»).

Брак заг. говіркового словника лише незадовільно надолужують опубліковані диференційні словники окремих говірок: поліських — П. Лисенка (1961, 1974), Ф. Климчука (1968), М. Никончука (1968), О. Горбача (1973); сумських — І. Приймака (1957), С. Дорошенко (1961); полтавських — М. Кривчанської (1954), В. Матвєєвої (1960), В. Ващенка (1960); наддніпрянських — Н. Тарасенка (1961), В. Шадури (1961); черкаських — П. Лисенка (1955), Л. Паламарчука (1958), В. Сича (1959); зах. степ. — В. Карпової (1951), Й. Дзендзелівського (1955), А. Москаленка (1958), А. Берлізова (1959), І. Колісника (1961), О. Горбача (1967); волинських — О. Горбача (1973); подільських — О. Мельничука (1952); наддністрянських — Я. Янува (1926), Г. Шила (1957), Д. Бандрівського (1961), О. Горбача (1965); надсянських — І. Верхратського (1900), М. Пшеп’юрської-Овчаренко (1938); лемківських — І. Верхратського (1902), О. Горбача (1973); сер.-закарп. — І. Верхратського (1899), Й. Дзендзелівського (1955); покутських — Ю. Карпенка (1958), В. Прокопенка (1961); арґотичних і сленґових — О. Горбача (1963 — 65, див. Арґо); багаті зб. Я. Янува (гуцульські), І. Панькевича й М. Грицака (закарп.) та М. Онишкевича (бойківські) досі не опубліковані.

За браком іст. словника для київ. доби і досі актуальні «Материалы для словаря древнерусского языка» І. Срезневського (1893 — 1912, 1956, 1958), для сер. доби не закінчений через арешт автора Є. Тимченка «Іст. словник укр. язика» (2 тт., А — Ж, 1930 — 32); розпочаті після 1945 праці над словником актової мови 14 — 15 в., за ред. Л. Гумецької, затрималися в друку (надруковано лише «Пробний зошит» 1964, за ред. Генсьорського й ін.). Етимологічний словник склав Я. Рудницький по-англ. (1962 — 76, А — Є). Етимологічні й енциклопедичні тлумачення здебільша включені в словники іншомовних слів: В. Доманицького (1906, 1 500 слів), З. Кузелі й М. Чайковського (1910, 12 000 слів), З. Пиптенка (1918), І. Бойка й ін. (1932, 1955), Р. Бориса й С. Скорбута (1937), А. Орла (3 тт., 1963 — 66), О. Мельничука (1974, 24 000 слів), як і переклади рос. словника І. Льохіна й Ф. Петрова (1951, 1955, 20 000 слів).

Вийшла низка спеціяльних енциклопедично-тлумачних словників: муз. С. Павлюченка (1965), Ю. Юрцевича (1971); лінґвістичні Є. Кротевича й Н. Родзевич (1957); літературознавчих термінів В. Лесина й О. Пулинця (1961, 1965, 1971), та літературознавчих термінів у І. Франка: С. Пінчука й Є. Регушевського (1966), журналістично-друкарський Д. Григораша («Журналістика у термінах і виразах» 1974); філос. (переклад рос. М. Розенталя й П. Юдіна, 1952; за ред. В. Шинкарука, 1973), формальної логіки (укр.-рос. і рос.-укр.) Д. Кирика (1963); політ. Я. Білика (1925); нумізматичний В. Зварича (1972), матем. А. Бугая (1964), геол. В. Вишилкова (1962). Появилися енциклопедичні словники: «Укр. Заг. Енциклопедія» за ред. І. Раковського (3 тт. Л. 1930 — 35), «Колгоспна Виробнича Енциклопедія» за ред. М. Співака (1950, 1956), «Енциклопедія Українознавства», словникова частина за ред. В. Кубійовича (досі 7 тт. з 1955, Париж — Нью-Йорк), «Укр. Радянська Енциклопедія» (17 тт. 1956 — 65) і «Укр. Енциклопедичний Словник» (3 тт. 1966 — 68) — обидві за ред. М. Бажана; «Радянська Енциклопедія Історії України» (відповідальний ред. А. Скаба; 4 тт. 1969 — 72), «Енциклопедія Нар. Госп-ва УРСР» (відповідальний ред. С. Ямпольський; 4 тт. 1969 — 72), «Укр. С.-Г. Енциклопедія» (відповідальний ред. В. Пересипкін; 3 тт. 1970 — 72), «Енциклопедія Кібернетики» (відповідальний ред. В. Глушков; 2 тт. 1973).

Двомовні словники, складені за відповідними рос. зразками: нім.-укр. І. Шаровольського (1948), В. Лещинської й ін. (1959); фразеологічний Л. Осовецької й ін. (1964), франц.-укр. О. Андрієвської й Л. Яворовської (1955); укр.-франц. тих самих авторів (1963), англ.-укр. М. Подвезька (1955), шкільний (1952), укр.-англ. його ж (1952) та фразеологічний К. Баранцева (1969). Ін. двомовні словники: в Ужгороді — укр.-угор. Л. Катона (1963) та угор.-укр. О. Рот й ін. (1961), у Братіславі укр.-словацький І. Попель з М. Бучинською (1960), у Букарешті рум.-укр. (1963) та укр.-рум. (1964) Ю. Кокотайла у співр. з ін., у Варшаві укр.-поль. (1957) С. Грабеця з П. Зволінським, у Львові поль.-укр. Л. Гумецької й ін. (3 тт., 1958 — 60).

З ономастичних словників заслуговують на увагу: «Словарь древнерусских личных собственных имен» М. Тупікова (1903), «Staroruskie imiennictwo osobowe» Т. Скуліни (з 1973), «Укр.-рос. і рос.-укр. словник власних імен людей» С. Левченка й ін. (1954, 1961, 1967), «Довідник укр. прізвищ» Ю. Редька (1969), «Словник укр. псевд. і криптонімів 16 — 20 ст.» О. Дея (1969); географії й топоніміки: «Каталог річок України» Г. Шевця й ін. (1957), «Укр.-рос. словник геогр. назв УРСР» В. Нежнипапи (1964).

Література: Григорович О. Список словників 1918 — 33. Торонто 1957; Москаленко А. Нарис історії укр. лексикографії. К. 1961; Горецький П. Історія укр. лексикографії. К. 1963; Див. ще ЕУ 1, стор. 324 — 27, Термінологія, Фразеологія, Україністика, Славістика на Україні.

О. Горбач


«Слово», ораторський жанр церк.-рел. й повчального змісту в Київ. Русі («Слово о законі і благодаті» митр. Іларіона з першої пол. 11 в.; вісім «Слів» Кирила Турівського з другої пол. 12 в. та ін.), а також церк.-ораторська проза 17. в. (напр., великий зб. церк. проповідей Л. Барановича «Труби словес проповідних», 1674). У Київ. Русі «С.» мало значення також поетичного сказання — поетичної повісти; найвизначніший зразок: «Слово о Полку Ігореві» (12 в.).

У значенні сказання «С.» вживається і в сучасній поезії («Слово про рідну матір» М. Рильського). Іноді «С.» вживається в значенні урочистого виступу з приводу якоїсь важливої події чи нагоди.


«Слово», гром.-політ. і літ. газ., орган москвофілів, виходило у Львові 1861 — 87 (до 1872 двічі, згодом тричі на тиждень), з численними додатками («Галичанинъ», «Письмо до Громады» й ін.), друкувалося «язичієм»; ред. Б. Дідицький, з 1871 В. Площанський. Спочатку «С.» (воно тоді появлялося за матеріяльною допомогою М. Качковського і митр. Г. Яхимовича) друкувалося мовою, зближеною до нар., і містило твори укр. письм., але незабаром перейшло на позиції москвофільства, ворожі до укр. руху, і виявляло чимраз більше симпатій до Росії, друкувало твори рос. письменників; з 1876 було субвенціоноване рос. урядом. Відплив передплатників і часті конфіскації газ. призвели до закриття «С». В «С.» друкувалися праці (гол. іст.) A. Петрушевича, Я. Головацького, А. Добрянського, спогади Б. Дідицького. Багатий інформаційний матеріял у «С.» становить цінне джерело для вивчення історії Галичини другої пол. 19 в., зокрема москвофільського руху.


«Слово», тижневик, орган УСДРП, виходило у Києві з 11. 5. 1907 до 1909 (105 чч.). «С.» редаґувала колеґія: М. Порш, B. Садовський, С. Петлюра, Я. Міхура; фірмувала О. Королева, з осени 1907 — C. Петлюра. Спершу «С.» дбало насамперед за політ. і соц. виховання укр. робітників і селян, поступово почало приділяти більше уваги укр. нац. життю. Наклад «С.» бл. 1 000 примірників. Активні співр.: А. Жук, Г. Коваленко, Д. Донцов, А. Ільченко; письм.: С. Черкасенко, Г. Чупринка, Дніпрова Чайка, П. Тенянко та ін.


«Слово», орган УСДРП, перше ч. появилося 25. 10. 1915 у Харкові, у в-ві «Дзвін»; ред. В. Винниченко та Ю. Тищенко; співр. С. Петлюра, В. Садовський. Друге ч. конфісковано й вид. припинено.


«Слово», тижневик, орган Харківського комітету Укр. Соц.-Дем. Роб. Партії, виходив у Харкові 1918 як продовження «Робітника»; ред. О. Бойко.


«Слово», щоденник, виходив у Кам’янці Подільському 1920; ред. Котляренко, співр. П. Богацький і Н. Григоріїв.


«Слово», приватне вид. т-во (на паях) у Києві 1922 — 26. Об’єднувало письм., кооператорів і робітників київ. друкарень; чл. правління: Г. Голоскевич, П. Филипович і С. Титаренко. «С.» видавало перев. твори неоклясиків; важливіші вид.: М. Рильського («Синя далечінь», «Крізь бурю й сніг»), Г. Косинки («На золотих богів»), Т. Осьмачки («Круча»), П. Филиповича («Земля і вітер», «Простір»), М. Зерова («Камена», «Нове укр. письменство», «До джерел»), М. Драй-Хмари («Проростень»), А. Міцкєвіча («Пан Тадеуш» у перекладі М. Рильського) та ін. Вид. «С.» відзначалися дбайливим мист. оформленням.


«Слово», слов’янознавчий піврічник Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові (1936 — 39) за ред. К. Чеховича; містив серед ін. матеріяли з історії й діялектів укр. мови (К. Чеховича, Є. Грицака й ін.). Вийшло 6 чч.


«Слово», тижневик, одна з перших укр. газ. після другої світової війни, виходила в Реґенсбурзі 1945 — 46; ред. С. Довгаль.


«Слово», двомісячник, орган Укр. Незалежної Реформованої Церкви в Канаді, виходить у Торонто з 1950; засноване пасторами П. Кратом і С. Бодруґом.


«Слово Боже», популярний рел. місячник, виходив у Львові 1879 — 81 як додаток до газ. «Наука»; видавець І. Наумович, ред. О. Щербань.


«Слово Доброго Пастиря», в-во оо. Василіян у ЗДА, видавало в 1950 — 62 у Нью-Йорку тієї ж назви місячні, з 1953 — двомісячні серії популярних рел.-осв. книжечок; ред. оо. В. Ґавліч (1950 — 51), С. Сабол (1951 — 53), М. Ваврик (1953 — 54), В. Ваврик (1954 — 61), М. Соловій (1962).


Словозміна (також флексія), системне творення різних форм того самого слова відповідно до його синтаксичних пов’язань з ін. словами в реченні й словосполученні без зміни його лексичного значення за допомогою: 1) закінченневих змінних морфем-афіксів і постфіксів (стол-а, -и, -ів; стой-у, -іш,-тиму; ми-ти-ся); 2) зміни основи слова т. зв. внутр. флексією (стіл: стол-а; стій: стойу), див. Чергування звуків; 3) зміни наголосу слова (рук: рýк-и), у деяких випадках у тій самій функції, що і суфікс (за-сúп-а-ти: за-сип-á-ти = за-сúпува-ти); 4) зміни суфікса (гарн-ий: гарн-іш-ий) чи й префікса (най-гарніший; пис-а-ти: на-пис-а-ти), себто тут типового засобу словотвору; 5) сполучення флексійної форми слова з прийменником (на стол-і, на стол-ах) чи з деякими ін. словами, що тоді виконують службову функцію формотворної морфеми (читати: буду читати; гарн-ий: більш гарний, т. зв. аналітичні форми). С. застосовується при відмінюванні іменника, прикметника, займенника й числівника за відмінами, а в них відмінками, числами й (у прикметникових словах) родами та дієслова за відмінами, способами, часами, особами, числами, родами (в минулому часі й умовному способі), видами й станами, включаючи т. зв. невідмінні форми — інфінітив і дієприслівник. Фонетичні й граматичні процеси поглиблюють або зносять різниці між окремими формами С. (пор. поширення внутр. флексії в нових закритих складах); протиставлення окремих граматичних категорій можуть невтралізуватися (пор. число при іменниках із значенням ґатунку: Собако має — Собаки мають розвинений нюх), при дієсловах (Пили — Пилося горілку), час (Утомився вороненький, іде, спотикнеться), спосіб (Піди, принеси води — А ти пішов би й приніс би води; Піти, принести води!), стаючи ознаками стилю. Впродовж іст. доби окремі категорії зазнали ґрунтовних змін: заникли форми двоїни й розрізнювання родів у множині, зменшилося число відмінкових аломорф (закінчень), безприйменниковий місц. (однини) був замінений прийменниковим, заникла іменна відміна прикметника й енклітичні форми особових займенників, наступило далекосяжне вирівняння м’якого типу відмін до твердого, заникла система минулих часів (аористу, імперфекту, що змінилися формами первісного перфекту, який втратив допоміжне дієслово) як і форми супіну та активних дієприкметників. Зате розвинулися: категорія живих істот та осіб (бачу вояка, вояків, коня, коней, корів, але: бачу стіл, столи) і поодиноких предметів у чоловічому роді іменників (бере ножа — ніж, але: бере пісок) та система видів (робити: з-робити, робив — зробив, — недоконаного й доконаного, що почасти замінила систему часів) і релятивно-часових дієприслівників з видовим розрізненням (пишучи, діялектне писавши — при одночасности дії з присудком гол. речення, написавши — на ознаку попередньої дії), нова синтетична (флексійна) форма майбутнього часу (пис-а-ти-му, -меш) як і нова форма способів наказового (вір, -мо, -те) та умовного (я писав би, ми писали б). С. сучасної укр. мови досліджували Д. Гринчишин, І. Кучеренко, М. Леонова, А. Матвієнко, І. Матвіяс, В. Русанівський, Е. Сасинович, Ю. Шевельов й ін., а в діяхронному перекрої: С. Бевзенко («Іст. морфологія укр. мови, написи із словозміни та словотвору», 1961), С. Самійленко («Нариси з іст. морфології укр. мови», 1 — 2, 1964 — 70), В. Русанівський («Значення і взаємозв’язок граматичних категорій виду і часу в укр. мові 16 — 17 ст.», 1959), І. Керницький («Система словозміни в укр. мові, на матеріялах пам’яток 16 ст.», 1967), І. Огієнко, П. Ковалів, М. Жовтобрюх, В. Дем’янчук, Л. Булаховський, А. Генсьорський, Г. Ільїнський, Л. Самійленко, В. Сімович, І. Слинько, М. Сулима, С. Смаль-Стоцький, М. Равлюк, І. Шаровольський, В. Ярошенко та ін. Див. ще зб. «Укр. діялектна морфологія», 1969.

О. Горбач


Словозрости, об’єднання двох або більше слів в одну нову лексично-наголосову одиницю, що з формально-граматичного й семантичного погляду стає окремим словом (сóнтрава, потóйбік, Святвéчір). Продуктивним засобом нар.-мовного іменникового словотвору є С. з формою наказового способу дієслів у першій частині (перекотúполе, попсýймайстер, скачúборозда ’землемір’), часто із знецінювально-емоційним забарвленням і напівреченневим характером сполуки обох лексем (напр., приший-кобилі-хвíст). Вони виникли із словоскладень типу Мстислав (первісну основу іменника мьсть, *мьсти- інтерпретовано як наказовий спосіб дієслова мьстити ’мститися’).


«Слово Істини», літ.-наук. місячник духової культури й рідної мови, вид. Гр.-Правос. Церкви в Канаді, виходив у Вінніпезі 1947 — 51 за ред. митр. Іларіона.


«Слово Народа», нар.-осв. двотижневик, виходив у Пряшеві 1931 — 32; ред. І. Невицька. Перше періодичне вид. укр. літ. мовою на Пряшівщині.


«Слово на сторожі», орган Т-ва плекання рідної мови, виходить з 1964 у Вінніпезі річними зошитами за ред. Я. Рудницького; містить ст. з культури укр. мови (гол. в Канаді й ЗДА) Я. Рудницького, П. Ковалева, В. Чапленка, Б. Білаша та ін.


«Слово», Об’єднання укр. письменників на еміґрації, засноване 26. 6. 1954 в Нью-Йорку, як продовжувач творчо-орг. та ідейних настанов свого евр. попередника МУРу; об’єднує письм. усієї діяспори. До чл. основоположників «С.» належали: В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк. П. Голубенко, Г. Журба, І. Керницький, Г. Костюк, І. Кошелівець, Б. Кравців. Ю. Лавріненко, В. Лесич, Л. Лиман, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, В. Міяковський. Т. Осьмачка, М. Понеділок, Б. Рубчак, У. Самчук, М. Струтинська, О. Тарнавський, Ю. Тарнавський, Ю. Шерех, М. Шлемкевич. «С.» періодично відбуває заг. з’їзди; досі відбулося 5 (1958, 1964, 1968, 1970, 1975). У з’їздах беруть участь делеґати від крайових письменницьких груп і філій ЗДА, Канади, Англії, Арґентіни, Бразілії, Австралії, Німеччини, Франції. Гол. «С.» від установчих зборів до 1975 був Г. Костюк, далі О. Тарнавський. Від 1962, як неперіодичний орган «С.», виходить під цією ж назвою зб. літератури, мистецтва, критики (досі 5 ч.: 1962, 1964, 1968, 1970, 1975). Австралійська філія видає літ. зб. «Нові Обрії» (досі 5; ред. Д. Нитченко). Під фірмою «С.» видано кількадесят кн.: романів, оп., поезій, драм, критичних есеїв, документальних зб. і монографій. При «С.» діє заснований 1964 Літ.-допомоговий фонд та 2 комісії: біо-бібліографічної й архівної документації та охорони й публікації спадщини померлих письм. На 1976 «С.» нараховує 186 чл.


«Слово о збуреню пекла», великодня драма 17 в. з Галичини. За джерело драми послужило апокрифічне «Никодимове євангеліє», на матеріялах якого написано чимало евр. середньовічних пасійних містерій. Зміст драми: Христос руйнує пекло і визволяє звідти душі праведників. Дійові особи наділено ін. дивідуальними рисами і суто людськими почуттями. Віршовим складом нагадує подекуди коз. думи, а дотепністю живих розмов — нар. сцени у різдвяних драмах.


«Слово о князьях», або «Слово похвальне на перенесення мощів св. Бориса і Гліба», проповідь невідомого чернігівського єп. кін. 12 в. (можливо 1175), як натяк на ворожнечу між чернігівським кн. Святославом Всеволодрвичем і кн. новгород-сіверським Олегом Святославичем. На прикладах кн. Бориса і Гліба та миролюбного кн. чернігівського Давида Ігоревича проповідник доводить потребу мирного співжиття князів, щоб вони не накликали на Русь половців, а піклувалися про добро своєї країни. Талановита пам’ятка літератури 12 в., нагадує «Слово о полку Ігореві»; за своєю формою — типова урочиста промова-проповідь на честь святих.


«Слово про закон і благодать». Слово «О законі... і о благодаті... і похвала кагану нашему Владимиру» — визначний твір красномовства Київ. Руси. Написане між 1037 — 1050, правдоподібно свящ. (пізніше митр.) Іларіоном, це «С.» стверджує самостійність київ. держави і церкви, заперечує повноваження Візантії щодо Києва. «С.» підкреслює протилежність «закону» (давньої іудейської релігії) і «благодаті» (нової — христ.). «Закон» — це холод, морок і рабство, а «благодать» — тепло, осяяність і свобода. Так, колись і «земля наша» була порожня і висохла, аж доки «від краю до краю» не напоїло її євангельське джерело. Хрищення Києва — наслідок божеського піклування про Русь, це вияв, що Русь не є гірша від ін. (Візантії) країн. Центр. частину «С.» становить похвала кн. Володимирові і його предкам, бо не у невідомій країні панують вони, але у Руській, знаній і чутній у всіх чотирьох кінцях світу. Сам Володимир, з потустороннього світу, піклується своєю землею, щоб її оминули «війни і полон, голод і усяка скорбота». Твір закінчується молитвою «від усієї нашої землі», у якій є і прохання, щоб чужинці її не перемогли. Автор «С.» не тільки представник політ. прямувань тогочасної Руси, але й талановитий письм.-промовець, що дав твір стрункої композиції, пишноти стилістичного оформлення та ритмічности вислову. «С.» було призначене для «вибраних» слухачів. Це не перешкодило популярності «С», що його часто переписували і використовували, напр., у хвалі Володимиру Васильковичу у Волинському літописі. Ним користався у другій пол. 13 в. серб. письм. чернець Доментіян, пишучи про Симеона і Саву Сербських.

Література: Горский А. Памятники духовной литературы... М. 1844; Müller L. Des Metropoliten Ilarion Lobrede auf Vladimir den heiligen und Glaubensbekentnis. Вісбаден 1962; Розов Н. Синодальный список сочинений Илариона... у ж. Slavia, ч. 2. Прага 1963.

І. Коровицький


«Слово про Ігорів похід» («Слово о полку Ігореві, Ігоря сина Святославля, внука Ольгова»), героїчна поема кін. 12 в., поетичний твір невідомого автора княжої доби.

Історія твору. Ориґінал твору відкрив граф. А. Мусін-Пушкін, відкупивши його в архимандрита Спасо-Ярославського манастиря Йоіля 1791, і видав друком у Петербурзі 1800, при співпраці знавців палеографії М. Малиновського і М. Бантиша-Каменського. Сам рукопис і більшість друкованих примірників «С.» згоріли під час моск. пожежі 1812. Брак ориґінального списка викликав уже на поч. 19 в. появу т. зв. скептиків, які вважали «С.» пізнішим фальсифікатом (О. Сенковський, М. Каченовський, І. Давидов, І. Бєліков й ін.). До новіших скептиків належали франц. славісти Л. Леже і А. Мазон, (який автором «С.» уважав Бантиша-Каменського, пізніше Йоіля), останнім часом А. Зімін у Росії та ін. Переважає думка про безпідставність усіх закидів зфальшування, до цього чимало спричинилися різні знахідки. Ще 1818 К. Калайдович знайшов у псковському Апостолі 1307 приписку запозичену з «С.», 1829 Р. Тимковський видав список «Задонщина», що була наслідуванням або, як писав М. Сперанський, пляґіятом «С».

Вже ранні дослідники відкрили зв’язок «С.» з укр. нар. поезією, особливо М. Максимович. У 19 в. над «С.» працювало багато дослідників: з росіян М. Тіхонов, П. Вяземський, В. Міллер, О. Веселовський, Е. Барсов; з українців, крім М. Максимовича, О. Потебня, О. Огоновський, П. Житецький. Широко поставлене дослідження «С.» у 20 в., існує понад 700 поважних праць про «С.» різними мовами, у тому ч. праці укр. дослідників В. Перетца, М. Грунського, на еміґрації Д. Чижевського, О. Пріцака й ін. З другої пол. 1930-их pp. наук. вивчення «С.» в УССР припинене й обмежене тільки рос.-мовними дослідженнями в заряді АН СССР.

Через відомі політ. умови перед у дослідах над «С.» вели рос. вчені. Зваживши, що мова, якою написано «С», в основі староруська літ., поему зараховують до своєї літератури українці, білоруси і росіяни. Проте ніхто з поважних учених не заперечує, що поема постала на Україні і що багато її мовних і поетичних засобів мають яскраво укр. характер. У 1920-их pp. M. Скрипник домагався визнати приналежність «С.» лише до укр. літератури.

Іст. основа і зміст поеми. Темою «С.» є невдалий похід новгородсіверського кн. Ігоря Святославича на половців на весні 1185. Цю іст. подію поет відтворив в епічно-ліричному пляні, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над заг. До іст. оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в 11 в. прославляв князів, і зв’язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохрист. світом божеств та обіцяє співати в його стилі й об’єднати давню й теперішню славу. Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «С.» з’ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, і потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

Мова і поетика. Мова, якою написано «С.», це тогочасна літ. мова русичів, подібна до мови літописів, але з помітно більшими впливами нар. Більшість дослідників припускають, що автор «С.» був або киянин або чернігівець, ін. (Орлов, Юґов) доводять, що він мусів бути галичанин («карпаторус»). Є припущення, що копія поеми 16 в., відкрита М. Пушкіном, була вже значно окнижнена переписувачами, які підтягали транскрипцію поеми під панівний тоді болг. правопис. До того ж вона могла бути не з старого списка, а з ін. копій, які й витворили т. зв. «темні місця» поеми. Мовний скарб поеми порівняно невеликий, дещо понад 900 слів. Побіч слів, прикметних тільки укр. мові, в «С.» є архаїзми, збережені в укр. говірках, є також впливи ін. мов.

Особливо багаті епітети «С.», порівняння й метафори, метонімії й гіперболі. Автор персоніфікує природу, робить її живою істотою, яка або співчуває, або шкодить людині. Досконалість поетичних образів доводить, що, побіч літописів, мусіла існувати й багата нар. і дружинна поезія із складною і високорозвиненою поетикою.

Справа ритміки «С.» — одна з найбільш оспорюваних. Спроби відтворити його ритмічну структуру якимось правильним віршем не мали успіху: теорія сканд. вірша Р. Абіхта (1901), ритм 4/4 Ф. Кориш (1909), теорія візант.-церк. канонів В. Бірчака (1910). теорія «летючих ударів» Є. Сіверса (1926), вплив старогебрейського вірша, добачуваний митр. Іларіоном (1949). М. Максимович зв’язував ритміку «С.» з пізнішими думами, П. Житецький підкреслив речитативний характер «С.», за яким кожний вірш-речення, незалежно від кількости складів, творить цілість з своїми власними ударами. Ф. Колесса зв’язав ритм «С.» з голосіннями, що стояли й в основі дум. Цей тип вірша має дуже широкий діяпазон вислову, в нього можна було вплітати різні ритми, відповідно до теми, настрою і поетичної традиції. Опис бою кн. Всеволода — зразок дружинної бойової пісні, але її ритміка зовсім покривається з деякими весільними й обжинковими піснями, що є доказом тісного зв’язку дружинної поезії з нар.

Переклади і переспіви «С.» існують багатьма мовами світу, а найбільше укр. і рос. Укр. віршовані і прозові переклади «С.» дали: І. Вагилевич (бл. 1836, друкований 1884), Б. Дідицький (язичієм, 1849), М. Максимович (1857), С. Руданський (1860, друкований 1896), Ю. Федькович (1866, 1902), І. Франка (1873, 1952), О. Огоновський (1876), П. Мирний (1883, 1896), О. Партицький (1884), М. Чернявський (1894), І. Стешенко (1899, 1967), К. Зіньківський (1907, 1967), В. Щурат (1907, 1912), М. Грушевський (1923), П. Коструба (1928), М. Грунський (1931), М. Матвіїв-Мельник (1936), С. Гординський (1936, друга ред. 1950), Н. Забіла (1938), В. Свідзінський (1938), М. Рильський (1939), І. Огієнко (1949), М. Аркас (1951), Л. Махновець (1953), О. Коваленко (1954), М. Кравчук (1968). Переклади і переспіви окремих фраґментів «С», зокрема «Плачу Ярославни», дали М. Шашкевич (1833), Т. Шевченко (1860), В. Мова (Лиманський, 1893), Б. Лепкий (1915) і багато ін. укр. поетів.

Перший рос. віршований переклад «С.» дав І. Сєряков (1803), після нього «С.» перекладали: В. Капніст (1809), В. Жуковський (1817 — 19), М. Делярю (1839), Л. Мей (1850), М. Гербель (1854), А Майков (1869), Е. Барсов (1887), К. Бальмонт (1929), С. Шервінський (1934), Г. Шторм (1934), І. Новіков (1938), В. Стеллецький (1938), М. Заболоцький (1946), А. Юґов (1950), С. Ботвіннік (1957), М. Риленков (1962). Білор. мовою переклав «С.» Я. Купала (1919 прозою, 1921 віршем).

Поль. мовою «С.» перекладали: Ц. Ґодебський (1821), С. Красінський (1856), Б. Лепкий (1899), Ю. Тувім (1927, 1944); чес: В. Танка (1821), Ф. Кубка (1946) й ін.; серб.: І. Хаджевич (1842), І. Шанкович й ін.; словінською М. Плетершник (1865); болг. Р. Жинзифов (1863), Л. Стоянов (1954). Перший нім. переклад дав А. Коцебу вже 1800, далі «С.» перекладали: Й. Ріхтер (1803), Ф. Боденштедт (1861), Р. М. Рільке (1904), Н. Маєр (1933); англ. перекладали: Л. Вінер (1902), Л. Маґнус (1915), Ч. Кросс (1948), В. М. Набоков (1950), В. Кірконнелл і К. Андрусишин (1963) й ін.; франц.: Н. Бляншер і Екстейн (1823), Ф. де Берґон (1878), Н. Кульман і М. Бегаґель (1937). А. Ґреґуар (1945); італ.: Д. Чамполі (1911) і Е. Ґатто (1928); есп.: Я. і Р. Майкелі (1949); данського: Т. Лянґе (1888); угор.: С. Рідль (1858) і Г. Стрипський; жид. (гебрейською і їдіш): С. Мендельсон (1875), Д. Гофштейн й І. Фефер (1938). Є переклади «С.» також абхазькою, башкирською, вірменською, грузинською, казахською, карельською, тат., узбецькою й ін. мовами.

Іст. п’єсу на тему «С.» п. н. «О полку Ігоревім» написав Г. Хоткевич (1926). Для театральної інсценізації «С.» опрацював Г. Лужницький. Сюжети «С.» використані в опері О. Бородіна «Князь Ігор», у композиції М. Лисенка «Плач Ярославни». В образотворчому мистецтві відомі твори на теми «С.» Ю. Нарбута, П. Холодного (старшого), О. Кульчицької, В. Васнецова, В. Фаворського, П. Андрусова, Я. Гніздовського й ін.; у театрі — А. Петрицького, у скульптурі — А. Павлося, Б. Мухина, у вітражі — Л. Молодожанина.

Бібліографія: Дмитриев Л. Слово о полку Игореве. Библиография изданий, переводов и исследований. М.-П. 1938 — 54: Слово о полку Игореве. Библиография изданий. переводов и исследований. Составила В. Адрианова-Перетц М. — П. 1940; Слово — о полку Игореве. Библиографический указатель. Составили О. Давидова, Е. Поплавская. И. Романченко. М. 1940, Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник. Т. І. К. 1960; Словарь-справочник Слова о полку Игореве. М. — П. 1965 — 73.

Видання: Слово о полку Игореве, под редакцией В. Адриановой-Перетц. М. — П. 1950; Слово о плъку Игоре†в укр. художніх перекладах і переспівах XIX — XX ст. (то вид. підготував С. Маслов). К. 1953; Слово о полку Ігоревім (вступна ст. М. Гудзія). К. 1955; Слово о полку Игореве. М. 1961, друге вид. 1967.

Література: Максимович М. Песнь о полку Игореве. К. 1837. Огоновський О. Слово о полку Ігореві. Л. 1876; Барсов Е. Слово о полку Игореве как художественный памятник Киевской дружинной Руси. I — II. М. 1887 — 89; Потебня А. Слово о полку Игореве, текст и примечания. друге вид. Х. 1914; Грушевський М. Історія укр. літератури, II — III. Л. 1923; Перетц В. Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальної України-Руси XII в. К. 1926; Ржига В. Гармонія мови Слова о полку Ігореві, ж. Україна, 4. К. 1926; Грунський М. Слово о полку Ігоревім. X. 1931; Орлов А. Слово о полку Игореве, (текст і переклад) вид. АН СССР, П. 1938 і 1946; Mazon A. Le Slovo d’Igor. I — VI, Revue des Etudes Slaves XVIII — XIX, XXI. Париж 1938 — 39 (ч. I — IV окремо 1940), 1944; La Geste du Prince Igor... sous la direction d’Henri Gregoire, de Roman Jakobson et de Marc Szeftcl. Нью-Йорк 1948; Лихачев Д. Слово о полку Игореве. М. — П. 1950; Чижевський Д. Історія укр. літератури, УВАН. Нью-Йорк 1956; Махновець Л. Слово о полку Ігореві та його поетичні переклади і переспіви. К. 1957; Дмитриев Л. История первого издания Слова о полку Игореве. М. — П. 1960; Гординський С. Слово о полку Ігореві і укр. нар. поезія. УВАН. Вінніпеґ 1963; Зимин А. Спорные вопросы текстологии Задонщины. Русская литература, ч. 1. М. 1967; Адрианова-Перетц В. Слово о полку Игореве и памятники русской литературы XI — XIII веков. П. 1968; Pritsak O. The Igor’s Tale as a Historical Document. Annales of the Ukr. Academy of Arts and Sciences in the U. S. Нью-Йорк 1969 — 72; Рыбаков Б. «Слово о полку Игореве» и его современники. М., 1971.

С. Гординський










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.