[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2936-2947.]

Попередня     Головна     Наступна





Совинський Василь (1853 — 1917), зоолог родом з Чугуєва; з 1877 працював у Київ. Ун-ті (з 1886 приват-доц., з 1916 — проф.). Праці С. присвячені гол. ч. вивченню ракоподібних.


Совінський (Sowiński) Леонард (1831 — 87), поль. письм. родом з Сх. Поділля, син поль. шляхтича і укр. селянки; закінчив іст.-філол. та мед. (1855) фак. Київ. Ун-ту, 1862 — 68 на засланні, пізніше у Варшаві. Автор драми «Na Ukrainie» (1873; про події під час січневого повстання), праць «Studja nad ukraińska literature dzisiejsza» (1860), «Taras Szewczenko» (1861) з додатком перекладу поеми «Гайдамаки»; переклав «Наймичку» й ін. твори Шевченка.

[Совінський (Sowiński) Леонард (* Березівка, Новоград-Волинський пов. — † Стетківці, Житомирський пов., Волинська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Совка сплюха, сплюшка (Otus scops L.), птах родини сови справлені. Довж. тіла бл. 20 см, вага — 80 г. На Україні перелітний гніздовий птах на півд. Лісостепу, в Степу, Карпатах і Криму; корисний (живиться шкідливими комахами).


Совнарком УССР, Раднарком, див. Рада Народних Комісарів.


Содник (Suaeda Forsk.), рід однорічних рослин з родини лободуватих. На Україні 6 видів. Найпоширеніші; С. простертий (S. prostrata Pall. = Schoberia maritima C. A. M.), на мокрих солончаках, а також як бур’ян, звич. е Півд. Україні. Трапляється у великій кількості і може бути використаний як поташ; С. високий (S. altissima Pall. = Schoberia alttssima C. A. M.), на солончаках та солонцях у приморській смузі, як бур’ян на полях та городах; С. солончаковий (S. salsa Pall. = Chenopodium salsum L.), у літоральній смузі.


Содова промисловість, галузь хем. пром-сти, яка виробляє кальциновану соду (Na2 CO3), кавстичну соду (Na OH), бікарбонат натрію (Na HCO3), хлористий амоній та ін. Продукти С. п. широко використовуються в нар. госп-ві: кальцинова сода в “скляній, хем., метал., а також як основна сполука для виробництва ін. содових продуктів; кавстична — у виробництві штучного волокна, алюмінію, мила, багатьох органічних продуктів; бікарбонат натрію — в медицині і харч. пром-сті. Основною сировиною для продукції С. п. є кухонна сіль, крейда і вапняки; на виробництво 1 т кальцинової соди витрачається 1,63 т кухонної соли, 1,6 т вапняку і 1,7 т умовного палива. Саме тому на Україні С. п. зосереджена на Донбасі, який має майже невичерпні запаси кухонної соли, вапняку і палива; одночасно 3/4 содового виробництва використовується на місці: у хем., скляній та ін. пром-сті.

На Україні перші содові зав. постали в Лисичанському (1890; теперішня назва — Донецький содовий зав. ім. Леніна) і в Слов’янському (1898; другий 1941). 1913 вони продукували 168 000 т содопродуктів (76% Рос. Імперії). У 1914 — 20 С. п. занепала і щойно 1927 досягла довоєнного рівня. 1940 на Україну припадало 80% продукції кальцинової й 45% кавстичної соди всього СССР. 1948 обидва зав. у Слов’янському об’єднано у Слов’янський содовий комбінат. Збільшення виробництва С. п. видно з табл. (у тис. т):

Продукція

1913

1940

1950

1960

1970

1974

Кальцинована сода

119

413

531

813

871

893

Кавстична сода

40

78

41

114

218

272

1966 розпочато будівництво нового великого содового зав. у Криму; має розвинутися виробництво кавстичної соди на зав. у Дніпродзержинському, Калуші і Первомайському. Покищо С. п. (зокрема кальцинованої соди) не розвивається, а її частка у продукції всього СССР сильно зменшилася: до 45% у 1960, 25% у 1970, 20% у 1974; відповідні відсотки для кавстичної соди; 16, 12, 13.

Р. М.


«Соединеніє», Гр-кат. «Соединеніе» у ЗДА (Greek Catholic Union of the U.S.A.), найбільша братсько-допомогова орг-ція закарп. українців у Америці, заснована 1892 у Вілкес-Беррі (Пенсільванія) як «Соединеніе Гр.-Кат. Руских Братств». Спершу до «С.» належали і гал. українці, але вже 1894 вони створили Руський (Укр.) Народний Союз. Органом «С.» був «Американскій Русскій ВЂстникъ» (гол. ред. Павло Жаткович ширив москвофільство). Тепер газ. «С.» «Greek Catholic Union Messenger» (ред. М. Роман) далі підтримує москвофільське наставлення між закарп. еміґрантами. Осідок «С» — у Мунгал (Пенсільванія). Ч. членів нині становить бл. 50 000 у трьох відділах: Гол., Молодіжному та Сокольському.

Література: Золото-юбилейна книга Соединенія. Мунгал 1942.


Сож, р. на Білорусі, ліва притока Дніпра; довж. 648 км, сточище — 41 400 км². У пониззі на відстані 20 км становить кордон між УССР і Білор. ССР.


Созанський Іван (1881 — 1911), історик родом з Самбірщини (Галичина), закінчив Львівський Ун-т. Праці з історії Галичини, серед ін.: «З минувшини м. Бродів», ЗНТІП, тт. 97, 98, 102 (1910 — 11); з історії укр. руху в Галичині у 19 в. («До історії участи гал. Русинів у слов’янськім Конґресі в Празі 1848», ЗНТІП. т. 72, 1906, «До історії відносин австр. бюрократії в Галичині до укр. нац.-політ. оуху 1849 — 50», там таки, т. 89, 1909 та ін.); про О. Духновича тощо.


Созонтів Симон (* 1898), гром.-політ. діяч у Франції, родом з Харківщини, за фахом інж.: сотн. Армії УНР: по закінченні Укр. Госп. Академії у Подєбралах (1927) перебуває у Франції, власник підприємства. Гол. Укр. Громадської Опіки. (1946 — 54), Укр. Центр.-Гром. Комітету (1948 — 69), Представництва Виконавчого Органу Укр. Нац. Ради у Франції (1948 — 541 і його гол. (1954 — 55); засновник Франко-Укр. в-ва «Громада»; чл. Митрополичої ради УАПЦ.

[Созонтів Симон (1898, Лагери, Зміївський пов. — 1980, Даммартен-сюр-Тіжо, Франція). — Виправлення. Т. 11.]


Сойка (Garrulus glandarius L.), птах родини воронових. Довж. тіла бл. 34 см, вага 147 — 196 г. На Україні — осілий птах Полісся, Лісостепу, Карпат і Криму; в час зимових мандрівок залітає і в степ. р-ни. С. живиться комахами, а також жолудями та ін. плодами деревних порід. Корисний птах.


Сойм, назва законодавчих органів держав і країв, до складу яких входили укр. землі: у В. Князівстві Лит. і Речі Посполитій, нижча палата парляменту в Польщі 1921 — 39, С. Карп. України 1939; в Австро-Угорщині існували крайові С. Галичини і Буковини.

С. (Вальний С.) у В. Князівстві Лит. як центр. установа представничого і станового характеру існував з кін. 15 в., але до його остаточного оформлення як представництва одного шляхетського стану дійшло 1564; його компетенції стикалися з компетенціями Панів-Ради та B. кн., при чому гол. функцією С. були справи законодавства й держ. податків (докладніше див. ЕУ 1, стор. 641).

Після Люблінської унії (1569) Вальний C. В. Князівства Лит. й існуючий уже з 14 в. С. Польщі об’єдналися у спільний С. всієї Речі Посполитої. Це був найвищий законодавчий орган, зформований з короля, Сенату і Палати послів (вона мала вирішальний вплив), обраних шляхтою на соймиках. Прийнятий в С. принцип одностайности, доведений з часом до права одного посла зірвати своєю незгодою (liberum veto) всю працю С., привів у 18 в. до паралічу поль. С. і держави. Звич. (ординарні) С. збиралися раз на 2 роки на зміну у Варшаві (двічі) і Ґродному (один раз). Крім них існували ще надзвичайні (екстраординарні) С.: конвокаційні (під час безкоролів’я), елекційні для вибору короля (в них брала участь вся шляхта) й коронаційні (у Кракові).

З введенням автономії в поодиноких краях Австрії 1861 діяли до 1918 крайові С. в Галичині й на Буковині; до їхньої діяльности належали справи освіти, сіль. госп-ва та ін., які їм передав віденський парлямент. Через куріяльні вибори, вплив укр. послів у крайових С. був обмежений (докладніше див. ЕУ 1, стор. 496 — 97).

За конституцією з 1921, назву С. в Польщі мала палата послів з дуже широкими правами. Вони були обмежені після т. зв. травневого перевороту 1926 Й. Пілсудського, а ще більше за конституцією з 1935 (одночасно вони збільшували компетенції Сенату). Про українців у варшавському С. див. ЕУ 1, стор. 560 і 563).

Р. М.


Сойм Карпатської України, законодавчий орган автономного Закарпаття у 1939, обраний 12. 2. 1939 у складі 32 чл. (29 українців і 3 від нац. меншостей) з єдиного списка Укр. Нац. Об’єднання. Окремий закарп. сойм мав бути уконституйований відразу після приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини, згідно з Сен-Жерменським договором, ген. статутом Підкарп. Руси 1919 та чехо-словацькою конституцією 1920. Але С. К. У. був створений щойно конституційним законом від 22. 11. 1938, що поширив автономію і визначав компетенції С. К. У. Він відбув тільки одну сесію в Хусті 15. 3. 1939, на якій затвердив проголошення державної суверенности К. У., доконане 14. 3. 1939 прем’єром о. А. Волошином, ухвалив конституційний закон, обрав през. держави (о. А. Волошин) та затвердив новий уряд (прем’єр Ю. Ревай). Гол. С. К. У. обрано А. Штефана, заступниками Ф. Ревая і С. Росоху. У зв’язку з угор. окупацією президія С. К. У. еміґрувала.

Література: Росоха С. Сойм Карп. України. Вінніпеґ 1949; Стерчо П. Карпато-укр. держава. Торонто 1965.

В. М.


Соймики, орган територіяльного станового самоврядування в Польщі (з кін. 14 в.), у В. Князівстві Лит. (з 1564) і Речі Посполитій 16 — 18 в. — з’їзди місц. шляхти пов., воєводств і земель. С. збиралися періодично і поділялися на передсоймові, що обирали послів на заг. сойм і ухвалювали для них інструкції; реляційні, на яких посли здавали звіти з своєї діяльности; каптурові, що скликалися під час безкоролівства; для вибору станових урядовців тощо. Існували також ген. С. цілих провінцій. У 17 — 18 вв., у зв’язку з ослабленням центр. влади, роля С. збільшилася.


Сокаль (III — 5), м. в півн. Галичині, положене на правому березі Бугу, р. ц. Львівської обл.; 17 600 меш. (1975). С. вперше згадується у документах 1411 як м. Белзького князівства. У 1424 дістав маґдебурзьке право; з 1462 С. — пов. м. Белзького воєводства Польщі, у 1772 — 1918 належав до Австрії; до 1939 пов. м. У лютому 1919 бої І корпусу Укр. Гал. Армії з поляками, влітку 1919 С. зайняло поль. військо. Екон. характер С. — торг. — адміністративно-пром. м. (серед ін. було поширене ганчарство); у 1930-их pp. існував музей «Сокальщина». Нині в С. є зав.: хем. волокна, залізобетонних виробів, 2 цегельні, панчішношкарпеткова фабрика, харч. комбінат; хем. проф.-техн. школа. Пам’ятки архітектури: костьол бернардинів (з 17 в.), церква св. Петра і Павла (18 в.), каплиця св. Миколая (15 в.). На території С. виявлено знахідки з доби мезоліту, неоліту й бронзи, ранньої і княжої, грец., кельтські та ін.


Сокальська (5) бриґада, створена у лютому 1919, належала до 1 корпусу Укр. Гал. Армії, стояла на протиполь. фронті на півн.-зах. від Крилова на Холмщині до Кристинополя. Командантами о бриґади були за чергою: сотн. О. Демчук, полк. Захаріїн, сотн. П. Петрик, сотн. В. Секунда і сотн. В. Коссар. С. б. мала три курені піхоти, гарматний полк. (командир сотн. А. Циганик), кінну сотню, саперну сотню та тилові й допомогові формації.


Сокальський Володимир (світське ім’я Василь; бл. 1725 — 90), син свящ. з Миргородщини, вихованець Київ. Академії. Ігумен Самарського Миколаївського манастиря і настоятель Січ. церкви (1762), останній архимандрит Запоріжжя (1774 — 75), згодом Батуринського Крупицького Миколаївського манастиря і чл, Новгород-Сіверської Духовної дикастерії.


Сокальський Володимир (1863 — 1919), композитор, піяніст і муз. критик, син Івана С. і племінник Петра С., нар. у Гайдельберзі (Німеччина), за фахом правник (суддя). Студіював у Харкові й учився гри на фортепіяні у Харківській Філії Рос. Муз. Т-ва. Виступав як піяніст і дириґент, писав муз. рецензії і ст. (псевд. «Дон Дієз»). Твори: дитяча опера «Ріпка» (1900), симфонія, побудована на мотивах укр. нар. пісень, менші твори для оркестри, елегія для віольончелі і фортепіяна, сольоспіви, фортепіянові твори.

[Сокальський Володимир (1863 — 1919, Севастопіль). — Виправлення. Т. 11.]


Сокальський Іван (1830 — 96), економіст і статистик родом з Харкова. Закінчив Харківський Ун-т (1850), з 1858 його проф. (катедра політ. економії і статистики, перший у Рос. Імперії читав курс історії екон. вчень). 1862 — 65 в наук. відрядженні в Зах. Европі, де вивчав госп. життя. Ред. щомісячного вид. Харківського губ. статистичного Комітету «Статистический Листок», організатор одноденних переписів у Харкові 1866, 1873 і 1879, дослідник кустарної пром-сти Харківщини. Гол. праця: «Реформа на очереди» (1895; присвячена питанням грошевого обігу, обстоював біметалізм).

[Сокальський Іван († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Сокальський Петро (1832 — 87), композитор і фолкльорист, брат Івана С., нар. у Харкові, у якому закінчив природничий фак. ун-ту, в 1862 — 63 учився в Петербурзькій Консерваторії, з 1858 в Одесі співр. і (1871 — 76) ред. газ. «Одесский Вестник», відновив діяльність Філармонічного т-ва, з 1864 організував і очолив хор, що згодом став базою Одеського муз. т-ва і муз. школи при ньому. Опери: «Мазепа» (1859), «Майська ніч» (1876; не закінчена), «Облога Дубна» (1884); фортепіянові твори, сольоспіви, серед ін. на слова Т. Шевченка, обробки нар. пісень. Цінна праця С: «Руська нар. музика, рос. і укр. в її будові мелодичній і ритмічній і відмінності її від основ сучасної гармонічної музики» (перше рос. вид. 1888, укр. переклад 1959); ст. і рецензії на муз. теми, залишив спогади.

[Сокальський Петро († Одеса), „Облога Дубна“ (1878). Література: Каришева Т. П. П. Сокальський. К. 1959, 2 вид., перероблене, 1978. — Виправлення. Т. 11.]

Література: Каришева Т. П. П. Сокальський. К. 1959.


«Сокальський кордон» (від м. Сокаля на гал.-волинській межі), умовний термін для визначення адміністративної межі між Галичиною й укр. півн.-зах. землями (Волинню і Холмщиною) за поль. окупації 1920 — 39. З метою розбити і послабити життя українців у Польщі, поль. влада не дозволяла на поширення діяльности укр. установ і орг-цій, які діяли в Галичині за «С. к.»: культ.-осв. («Просвіти» і «Рідної Школи» та ін.), суспільних (Союзу Українок й ін.), фізкультурних («Січі», «Лугу», «Сокола» та ін.), екон. (1934 відірвано понад 400 кооператив на півн.-зах. землях від їхньої централі у Львові — Ревізійного Союзу Укр. Кооператив) тощо. Конкордат Польщі з Апостольською Столицею 1925 обмежив діяльність Гр.-Кат. Церкви Галичини (на півн.-зах. землях її вірні підпорядковані були римо-кат. єп.; див. «Неоунія»). Діяльність укр. політ. партій з централями у Львові була на півн.-зах. землях утруднена, а нормалізація (1935) до них не стосувалася. Було також утруднене поширення за межі «С. к.» укр. книжки, зокрема преси, що появлялася в Галичині, і навіть обмін укр. людности.


Сокиринський Григорій (* 1900), маляр і графік родом з Вінничини, закінчив Київ. Художній Ін-т (1930, у Ф. Кричевського). Пейзажі Прикарпаття (1948), Грузії (1949), Криму (1951 — 60), Узбекістану (1964), «Будні Одеського порту» (1966), «Перед грозою» (1971).


Сокиринці (III — 13), с. Сріблянського р-ну Чернігівської обл.; бл. 2 000 (1914 — бл. 4 000) меш. С. були довгий час маєтком коз.-шляхетського роду Ґалаґанів, які створили тут парк (Сокиринський парк, С. п.). У перший період будівництва (з 1763) С. п. мав характер лісопарку — перев. вікової діброви; за другого (1825 — 35) був поширений до 80 га і перетворений за проєктом садівника Бістерфельда на краєвидний парк з галявинами, алеями, ставками, альтанками, мостами та ін. елементами малої архітектури. Композицію С. п. складає в основному гол. алея, палац та глибока перспектива пейзажу, що відкривається за палацом і завершується великим (10 га) ставом. Рослинність С. п. представлена в основному листяними (дуб, береза, берест, липа, плятан, граб, клен та ін.) й у незначній кількості шпильковими (модрина, ялина, сосна) деревами. Палац побудований 1829 архітектом П. Дубровським; простора двоповерхова будівля у стилі клясицизму, увінчана в центрі великою декоративною банею, прикрашена шестиколонними портиками.

Завдяки Ґалаґанам С. були невеличким культ. центром. З 1787 у С. існував ляльковий театр — вертеп, тут жив кобзар О. Вересай (його кімната-музей є у кол. палаці); з ініціятиви Г. Ґалаґана в С. постав 1871 один з перших на Україні кооперативів — сіль. ощадно-позичкове т-во. Тепер парк з палацом перебувають у користуванні с.-г. технікуму.


Сокирки (Consolida DC), рід однорічних рослин з глибокорозсіченими листками з родини жовтецюватих. На Україні 4 види. Найпоширеніші: С. польові (C. arvensis Opiz = Delphinium consolida L.), в посівах, при дорогах. Звич. по всій Україні, крім високогірських р-нів та Степу; С. волотисті [C. paniculate (Host.) Schur = Delphinium paniculatatum Host.], на степ. і кам’янистих схилах, а також як бур’ян у посівах або на засмічених місцях. На півдні Лісостепу зрідка, у Степу і в Криму звич.; С. аяксові [C. Aiacis (L.) Schur=Delphinium ajacis L.]. Розводиться по квітниках, а також зрідка трапляється як здичавіла.


Сокирко Володимир (* 1892), актор родом з с. Білгородки на сх. Поділлі. Сценічну діяльність почав 1910 в Одеському Театрі Мініятюр. У 1911 — 13 виступав у трупі Д. Гайдамаки. У 1922 — 30 актор Київ. Театру ім. І. Франка, з 1931 у харківських театрах — Революції й ім. Т. Шевченка (1941 — 43), з 1944 у Чернівецькому Муз.-драматичному Театрі ім. О. Кобилянської. Кращі ролі: Микола Задорожний («Украдене щастя» І. Франка), Івоніка («Земля» за О. Кобилянською), Лавро Мамай («Дума про Британку» Ю. Яновського), Отелло (в однойменній трагедії В. Шекспіра), Вересай («Сольо на флейті» І. Микитенка) та ін. Знімався у фільмах, серед ін. «Чорні дні» (Машиніст, 1930).

[Сокирко Володимир (1892, Білогородка, тепер Хмельницька обл. — 1983, Чернівці), у 1921 — 31 актор Театру ім. І. Франка; у 1944 — 76 у Чернівецькому Муз.-драматичному Театрі ім. О. Кобилянської. — Виправлення. Т. 11.]


Сокирний, Секуряни (V — 8), м. в півн.-зах. частині Басарабської височини, положене на укр.-рум. етнічній межі, до 1917 м-ко Хотинського пов., тепер р. ц. Чернівецької обл.; 11 000 мені. (1970), харч. пром-сть.


Сокіл (Falco), рід птахів родини соколиних. Довж. тіла до 60 см, вага до 2 кг і більше; живиться птахами, гризунами, комахами. Відомо бл. 30 — 40 видів, у тому ч. на Україні — 8, з них гніздові: С. балабан (F. cherrug Gray, повсюдний, крім Степу), боривітер звич. (F. tmnunculus L.), боривітер степ. (F. naumanni FL; на півд. і на Потиській низовині), кібчик (F. vespertinus L.; повсюдний, численний на півд. України), сапсан — С. мандрівний (Falco Peregrinus L.) рідкий осілий птах Полісся і Карпат (окремі пари гніздяться іноді в Лісостепу), підсоколик білозор (чеглик — F. subbuteo L., повсюдний, крім Степу); підсоколик малий або дербник (F. columbarius L.) — зимуючий. Кібчик і боривітри — корисні (знищують гризунів і комах), сапсан, білозор та ін. — шкідливі (знищують мисливських та співучих птахів).


«Сокіл», тіловиховне (руханкового профіля) т-во, яке відограло значну ролю у нац. відродженні слов. народів, зокрема чехів. Перший «С.» постав 1862 у Празі (засновник Мирослав Тирш), з метою поширення не тільки фізкультури (на зразок нім. «турнферайнів»), але й пробудження нац. свідомости чес. народу у 1930-их pp. чес. «С». нараховував 600 000 чл.). За прикладом чехів ін. слов. народи перебрали сокільську ідею, засновуючи свої нац. сокільські орг-ції; 1907 вони об’єдналися у Всеслов. сокільський союз, який відбував масові сокільські здвиги з участю «С.» слов. народів. По сов. окупації всі «С.» ліквідовано як реакційні буржуазно-нац. т-ва; те саме в сателітних державах і в Юґославії (деякі з них діють у діяспорі).

«С.» у 1894 — 1914 рр. Укр. «С.» постав 11. 2. 1894 у Львові (Поль. Т-во Руханкове «С.» у Львові — 1867; до нього належали і дехто з українців). Статут «С.» взорувався на чес. статуті «С», територією діяльности були Галичина й Буковина. Перший гол. Василь Нагірний (до 1900), справник — Володимир Лаврівський (обидва піонери сокільського руху). Метою «С.» було виховувати в укр. народі єдність, нар. силу і почуття чести шляхом плекання фізкультури, а разом з тим витривалість, рухливість, підприємність, розуміння праці в спільному гурті, дисципліну. За ініціятивою А. Будзиновського «С», поряд руханки і змагань, присвятив увагу пожежній справі (до 1932), мандрівництву, а також фехтуванню, «наколесництву» — вельосипедному спортові, з 1912 — вправам у стрілянні. Великі заслуги для розбудови «С.» поклав І. Боберський, з 1901 — керівник учительського гуртка «С», 1908 — 14 гол. «С». Тоді ж «С.» поширив свою діяльність на всю Галичину; по містах виникли перев. руханкові «С.» (перший засновано 1902 у Станиславові), по селах — руханково-пожежні філії (ін. назва «гнізда») п. н. «Січ» або «С.» (вибір назви залишався за засновниками філій). Зростання ч. «С.» і «Січей», об’єднаних у централі «Сокіл-Батько» (з 1909 назва централі у Львові), таке: 1902 — 6, 1903 — 70, 1905 — 243, 1907 — 373, 1910 — 601, 1914 — 974. Найгустішою було мережа у Львівському пов. і на Поділлі, рідка — на Покутті й Буковині (2 клітини), на яких насамперед була поширена орг-ція «Січ»; кількість чл. бл. 33 000. Додатком до тіловиховної діяльности «С.» було плекання співу, музики, аматорського театру тощо. З 1912 «С.-Б.» організував Стрілецькі сокільські курені (організатор С. Ґорук); тому і деколи назва — Руханково-стрілецьке т-во «Сокіл».

Так само, як друга тіловиховна орг-ція «Січ», «С.-Б.» влаштовував масові окружні (перший у Стрию 1906, в Тернополі 1910) і крайові (у Львові — 1911, 1914) здвиги. Здвиг 28. 6. 1914 (т. зв. Шевченківський) був масовою маніфестацією бл. 12 000 чл. «С», Укр. Січ. Союзу Пласту та спортових дружин; він відбувся на площі «С.-Б.» — «Укр. городі». 1912 укр. «С.» брав участь у Всеслов. сокільському здвизі у Празі (з нагоди 50-ліття чес. «С.»).

Важливіші діячі «С.» (крім уже згаданих) до 1914: К. Ґутковський, В. Шухевич, Ю. Вінцковський (гол. секції фотографічної і наколесників), Я. Вінцковський (псевд. Ярославенко, композитор сокільського гімну «Соколи, соколи, ставайте в ряди» та сокільських пісень), М. Волошин, Й. Доманик, Л. Лепкий, Р. Дигдалевич, Ціпановський та ін.

На Наддніпрянщині було кільканадцять клітин рос. «С.» (найбільша у Києві), до яких належали також деякі українці.

1915 — 39 pp. Працю «С.» унеможливила війна, пізніше утруднювала поль. влада (до 1921 працювала лише централя «С.-Б.»), вона не дозволила поширення «С.» на півн.-зах. землях і на Лемківщині, а нові закони про т-ва 1933 загальмували розвиток «С», врешті 1938 відібрала нібито «для військ. цілей» площу «С.-Б.» у Львові (найкраща укр. площа в Галичині). Це вплинуло на зменшення ч. «С.»: 1923 — 37, 1927 — 493, 1929 — 486, 1934 — 370, 1936 — 233 (з 23 000 чл.), 1939 до 300 з бл. 35 000 чл. (числа приблизні). З 1933 «С.» перетворився на триступневу орг-цію: «С.-Б.», пов. осередки і місц. гнізда. Тоді, крім руханки, більше уваги звертали на спорт. діяльність (відбиванка, кошівка, легкоатлетика, бокс та ін.), якою керувала спорт. секція (гол. О. Навроцький), що при ній гуртувалися і спорт. клюби Галичини, які створили 1925 Укр. Спорт. Союз. По його ліквідації (1937) польською владою «С.-Б.» знову став спорт. централею. 1923 він влаштував «Запор. ігрища», 1934 скликав III Крайовий здвиг. І далі він влаштував сокільські різні окружні здвиги і виступи, провадив інструкторські курси (перев. під проводом чл., які відбули вишкіл у чес. «С.» чи спорт. клюбах).

Діячі «С.» у 1920 — 30-их pp. (крім довоєнних): М. Заячківський (гол. 1922 — 33), М. Хронов’ят (гол. 1933 — 39), С. Гайдучок, М. Тріль, І. Мриц (гол. лещетарської секції), М. Галібей, Я. і Е. Благітки, Т. Білостоцький, Е. Жарський, А. Палій та ін.

Вид. діяльність «С.»: ж. «Вісти з Запорожа» (1910 — 14; ред. І. Боберський), «Сокільські Вісти» (1928 — 39); сокільські календарі (перші видані В. Лаврівським з 1894) та ряд книжечок (з 1935 вони виходили в «Сокільській Бібліотеці» (з ділянки спорту, руханки і посібники для праці в «С.» — В. Лаврівського, А. Будзиновського; І. Боберського, С. Гайдучка, М. Тріля, О. Верхоли, Е. Жарського, Я. Благітки, Т. і П. Франків, Д. Навроцької, Д. Сіяк, К. Суховерської, І. Мрица та ін.

«С.» на еміґрації розвинув діяльність гол. в Чехо-Словаччині. Починаючи з 1922, постав ряд сокільських орг-цій у Подєбрадах, Празі, Пршібрамі, Ржевніцах, Ліберці та ін. Вони творили Союз Укр. Сокільства за кордоном (об’єднував бл. 500 чл.). Укр. «С.» в Чехо-Словаччині брав участь у чес. сокільських здвигах (інколи і репрезентував крайовий «С»), підтримував зв’язки з «С.-Б.» і І. Боберським, який жив у Канаді і (з 1932) в Юґославії. По нім. окупації Чехо-Словаччини укр. «С.» перестав там існувати. У ін. країнах укр. поселення укр. «С.» досяг деякого розвитку в Арґентіні (централя в Буенос-Айресі з кількома філіями); в Юґославії українці належали до юґославського «С.» (до 1940). Не мав успіху укр. «С.» ні в Канаді, ні в ЗДА, хоч там діяли досить сильні чес. і поль. «С.» (діяв однак «С.» закарп. русинів).

Література: ж. Сокільські Вісти. Л. 1928 — 39; Календарі Сокола-Батька.

Е. Жарський і Р. М.


Сокіл Василь (* 1905), письм. і журналіст, родом з с. Гусарки Запор. обл. Зб. оп.: «Щаблі» (1932), «Всерйоз і жартома» (1967); повісті: «Надри» (1932), «Потоки сил» (1933); п’єси «Марія» (1947), «Червона калина» (1954); лібретта опер «Павло Корчаґін» (1962), «Комуніст» (1967) та ін.


Сокіл Іван (1893 — 1919), військ. діяч, організатор Вільного Козацтва на Білоцерківщині, його командир на Київщині. У вересні 1919 з Армією УНР у запіллі рос. Добровольчої Армії, убитий в бою в Цибулеві.


Сокіл (Рудницька) Марія (* 1902), оперова співачка-сопрано, родом з Запоріжжя, дружина Антона Р. Закінчила Муз. Консерваторію у Дніпропетровському; солістка оперових театрів Харкова (з 1927) і Києва (з 1930). 1932 — 37 виступала в оперових театрах і як солістка симфонічних концертів у Львові, Варшаві, Празі, Відні, Берліні та ін. м.; 1937 — 38 концертувала в ЗДА і Канаді. Від 1958 викладач Філядельфійської Муз. Консерваторії Кращі партії: Маргарита («Фавст» Ш. Ґуно), Тетяна («Євгеній Онєґін» П. Чайковського), Дездемона («Отелло» Дж. Верді), Ельза («Льоенґрін» Р. Ваґнера), Марильця («Тарас Бульба» М. Лисенка), Мімі («Богема» Дж. Пуччіні).

[Сокіл (Рудницька) Марія (* Жеребець, Олександрівський пов., Катеринославська губ.). — Виправлення. Т. 11.]


Сокільники (IV — 4), підльвівське с. Пустомитівського р-ну Львівської обл. 1918 — 19 бої Укр. Гал. Армії з поль. військом.


«Сокільські Вісти», місячник, орган Укр. Сокільства, вид. т-ва «Сокіл-Батько» у Львові, виходив 1928 — 39; редаґувала колеґія, до складу якої серед ін. входили С. Гайдучок і І. Мриц.


Сокович Євген (1864 — 1946), інж. шляхів, політ. діяч (прихильник есерів), мін. шляхів в уряді В. Голубовича (січень-квітень 1918), пізніше укр. консул у Льозанні, з 1922 доц. меліорації Укр. Госп. Академії в Подєбрадах; праці з зал. інженерської справи. Помер у Потсдамі (Німеччина).


Соколов Борис (* 1897), селекціонер родом з Харкова, д. чл. Всесоюзної Акад. С.-Г. Наук (з 1956) і кол. Укр. Акад. С.-Г. Наук (1956 — 62). З 1930 працював у Всесоюзному Н.-Д. Ін-ті кукурудзи. Використав явище гетерозису в рослин для одержання високоврожайних гібрідів кукурудзи.

[Соколов Борис (1897 — 1984, Дніпропетровське). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Віктор (* 1919), поет родом з Кіровоградщини. Зб. «Весна» (1949), «Роботящими руками» (1955), «Тобі» (1958), «Тривоги серця» (1965), «Сейсмічна станція душі» (1972), роман у віршах «Моє серце в Донбасі» (1960), поема-репортаж «Вогні в тайзі» (1974) тощо.

[Соколов Віктор (* Табурище, Олександрійський пов., Херсонська губ.). Зб. поезій „Спадок“ (1977), „Чекання“ (1984). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Іван (1823 — 1918), маляр і графік родом з Астрахані; закінчив Петербурзьку Академію Мистецтв (1855), акад. (з 1857) і проф. (з 1864). С. був знайомий з Т. Шевченком, часто відвідував Україну, останні роки жив у Харкові, де й помер. Картини з життя укр. села: «Кобзар», «Укр. весілля», «Прощання косаря», «Українська ніч», «Перезва» (1857), «З базару» (1859), «Дівчата ворожать у ніч під Івана Купала», «Проводи рекрутів» (1860); 17 офортів, виґравірованих Л. Жемчужніковим за малюнками С. для альбома «Живописная Украина». Твори С. зберігаються в музеях Києва.

[Соколов Іван (1823 — 1910). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Микола (1856 — 1907), рос. геолог родом з Петербурґу, чл.-кор. АН у Петербурзі (з 1905), старший геолог Геол. Комітету (з 1905). Основні праці стосуються палеонтології і стратиграфії палеогенових та неогенових відкладів України. С. висвітлив походження лиманів Півд. України, описав Никопільське родовище манґану.

[Соколов Микола († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Теодосій (1870 — 1941), акушергінеколог родом з Білгорода. Закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту (1897), потім працював у Київ. Бактеріологічному Ін-ті, з 1901 — співробітник Київського Ун-ту, з 1921 — проф. Київ. Мед. Ін-ту. Праці С. присвячені питанням боротьби з гострими крововтратами у жінок, септичним абортам, міомам уразу. С. був одним з перших організаторів рододопомоги й охорони материнства та дитинства в УССР.

[Соколов Теодосій (* Кагул, Басарабська губ. — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Юрій (1889 — 1941), фолкльорист і літературознавець родом з Ніжена. По закінченні Моск. Ун-ту викладав (1911 — 25) у гімназіях і вузах Москви, був дир. Бібліотеки Держ. Іст. Музею і проф. Моск. Ун-ту. З 1939 д. чл. АН УРСР, одночасно дир. Ін-ту Фолкльору АН УРСР. Праці з рос. фолкльору. У кн. «В. Т. Наріжний» (1915) досліджував рос.-укр. літ. зв’язки.

[Соколов Юрій (1889 — 1941, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Соколов Юрій (1896 — 1971), механік і математик родом з Кубані, чл.-кор. АН УРСР (з 1939). По закінченні Київ. Ун-ту (1921) постійно працював в АН УРСР, з 1934 завідував відділом механіки, згодом теорії диференціяльних рівнянь; одночасно — проф. кількох вузів Києва. Автор понад 100 наук. праць (у тому ч. 5 монографій); основні праці присвячені питанням небесної механіки (теорія «співударів» у клясичній і узагальненій задачі небесних тіл), гідромеханіки (теорія фільтрації ґрунтових вод) та теорії диференціяльних й інтеґральних рівнянь (ввів нову приблизну методу «осереднення функціональних поправок»).

[Соколов Юрій (1896, станиця Лабінська — 1971, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовська Катерина (уроджена Северинівна; 1840 — 83), нар. у священичій родині на хуторі Пасиківці (у Вовчанському пов. на Харківщині). Вчителювала у нар. школі, яку, разом з своїм чоловіком, заснувала у с. Гусинцях б. Куп’янки. Драматичні твори, поеми з життя села («На хуторі», «Не так малось, та так сталось»), ліричні вірші. Окремо вийшли: «Зірка» (1871), «Поезії» (1931).

[Соколовська Катерина (* хутір Паськівка). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовська Маруся (1894 — 1919), повстанський отаман, за фахом учителька. З березня 1919 в повстанському загоні на Радомищині, який очолювали брати С. — Омелько, згодом Дмитро, після їхньої загибелі — С. М. (з червня). Загін нараховував 300 кіннотників і 700 піхотинців. У серпні 1919 співдіяв з командуванням І Гал. корпусу. У вересні загін був розбитий і інтернований полком угорців (у складі 58 сов. дивізії), які важко поранену С. замучили до смерти.

[Соколовська Маруся (Марія) (1894, Радомиський пов., Київ. губ. — 1919 [за ін. даними 1921], бл. Базару). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовський Володимир (* 1916), вчений ветеринар, нар. у Нимбурку б. Праги (Чехо-Словаччина); вчився у високих школах Львова, Берліну й Відня; на еміґрації в Німеччині і (з 1951) у ЗДА. С. — хірург для малих тварин, автор бл. 30 наук. праць, серед ін.: «Vademecum für Tierärzte» (1949), «H. Schebitz und H. Wilkens: Atlas der Röntgenanatomie vom Hund und Pferd» (1967), «Canine Surgery. Second Archibald Edition» (1974), «M. Joseph Bojrab. Current Techniques in Small Animal Surgery» (1975). Вперше описав абож відкрив: «Zur Anatomie der Nebennieren beim Schweim» (1944), «Cricopharyngeal Achalasia in the Dog» (1967), «Achalasia and Paralysis of the Canine esophagus» (1972), «Congenital Postcaval Hiatal Hernia in a Dog» (1976). С. — секретар Світової асоціяції фахівців від малих тварин і чл. екзекутиви Світового об’єднання ветер. лікарів та д. чл. НТШ (з 1953), лавреат нагороди Йосифа Баєра Високої ветер. школи у Відні (1968); співр. фахових ж.


Соколовський (Sokołowski) Маріян (1839 — 1911), поль. мистецтвознавець, проф. Краківського Ун-ту (з 1882), чл. Поль. АН. Досліди з історії архітектури і малярства, серед ін. «Badania archeologiczne na Rusi galicyjskiej» (1883), «O malarstwie ruskiem» (1885), «Bizantyńska і ruska średniowieczna kultura» (1888), «Sztuka cerkiewna» (1889).

[Соколовський (Sokołowski) Маріян (* Чижев Ломжинський, Польща — † Краків). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовський Олександер (1896 — 1938), письм. родом з м. Конотопу (Чернігівщина). 1915 — 17 — на засланні; у сер. 1930-их pp. репресований, посмертно реабілітований. Романи С. «Перші хоробрі» (1928), «Нова зброя» (1932), «Роковані на смерть» (1933) і повість «Бунтарі» (1934) присвячені діяльності рев. орг-ції «Народна Воля». Іст. роман «Богун» (1931; перевиданий у Мюнхені 1957, в УССР — 1964). Твори. В 2-х тт. 1971.

[Соколовський Олександер (1895 — 1938). Заарештований 29.10.1937 і розстріляний 22.8.1938. Після посмертної реабілітації перевидано: романи „Роковані на смерть“ (1960), „Богун“ (1964), „Твори“ (I — II, 1971). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовський Олексій (1884 — 1959), видатний аґроґрунтознавець, д. чл. АН УРСР (з 1929), кол. Всеукр. Академії С.-Г. Наук (з 1926, її перший през.), Всесоюзної Академії С.-Г. Наук (з 1935) і кол. Укр. Академії С.-Г. Наук (з 1956), родом з с. Великої Бурімки (тепер Черкаської обл.) з священичої родини. 1908 закінчив Київ. Ун-т, 1910 — Моск. С.-Г. Ін-т, з 1911 працював у лябораторіях рос. ґрунтознавців і аґрохеміків Д. Прянишникова і В. Вільямса; з 1922 — проф. Моск. Межевого Ін-ту, з 1924 — Харківського С.-Г. Ін-ту (з 1944 його дир.); одночасно з 1924 очолював катедру ґрунтознавства, з 1945 — лябораторію ґрунтознавства АН УРСР, з 1956 — дир. створеного на її базі Н.-Д. Ін-ту Ґрунтознавства (тепер Укр. Н.-Д. Ін-т Ґрунтознавства і аґрохемії ім. О. Соколовського). У сер. 1930-их pp. був заарештований і перебував на засланні.

Праці С. (понад 140) присвячені вивченню фіз.-хем. властивостей ґрунту, впливу обмінних катіонів на механічні й водні властивості ґрунту, окультурення підзолистих і солонцюватих ґрунтів, ролі кальцію у збагаченні ґрунтів на гумус і фіксації в ґрунті мінеральних кольоїдів та гумусу тощо. С. створив новий напрям у вивченні кольоїдів ґрунту, зробив цінний вклад у розвиток теорії про ґрунтовий кольоїдний комплекс, умови структуро-утворення й аґрономічне значення структури ґрунту тощо. Він є основоположником кольоїдно-хем. технології ґрунтів, запропонував методу осолонцювання ґрунту для боротьби з фільтрацією води у зрошувальних каналах, ставках тощо. С. автор підручника з с.-г. ґрунтознавства, який вийшов кількома вид. укр. і рос. мовами («Курс сільсько-господарського ґрунтознавства», 1951) та підготував багатьох ґрунтознавців. 1971 видано у Києві «Избранные труды» С.

[Соколовський Олексій († Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Соколовський Юрій († 1922), земський діяч родом з Полтави; зав. аґрономічного відділу Полтавської Губ. Земської Управи, один з творців Спілки Півд. Земств у справі переселення до Сибіру; чл. рос. конституційно-дем. партії. За Укр. Держави 1918 мін. харч. справ у першому кабінеті Ф. Лизогуба; в кінці 1918, разом з В. Прокоповичем і К. Мацієвичем, їздив з дипломатичною місією Директорії до Румунії й Сербії. Помер на еміґрації, у Беоґраді.


Соколюк Зіновій (* 1926), проф. права в УВУ (з 1961) родом з Белзу (Галичина), з 1948 у Німеччині. Ст. з адміністративного і держ. права та на совєтознавчі теми в укр. пресі.


Соколянський Іван (1889 — 1960), вчений педагог у галузі дефектології, досліджував питання сурдо- і тифлопедагогіки, родом з станиці Донської на Кубані, з коз. родини. 1908 — 13 вчився в Петербурзькому Психоневрологічному Ін-ті, 1913 — 19 — учитель Олександрівської (тепер Запор.) школи-хутора глухонімих; 1920 — 23 — доц. сурдопедагогіки і психології Київ., з 1923 — доц., а з 1926 — проф. Харківського ін-тів нар. освіти. 1925 організував у Харкові школу-клініку для сліпоглухонімих. С. один з організаторів Н.-Д. Ін-ту Педагогіки (з 1926 — його дир.), з 1929 — дир. Н.-Д. Ін-ту Дефектології УРСР. 1934 заарештований, пізніше реабілітований; з 1939 у Москві, працював у Н.-Д. Ін-ті Дефектології як старший наук. співр. і дир. спеціяльної школи для глухонімих. С. розробив ориґінальну методу навчання сліпоглухих дітей; автор низки наук. праць та ряду винаходів з сурдо- і тифлотехніки (у т. ч. читальної машини для сліпих і глухих).

[Соколянський Іван († Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Соленик Карпо (1811 — 51), визначний актор-комік, нар. у м. Лепелі (Білорусь); вчився у Віленському Ун-ті. З 1831 на Україні, працював у Харкові суфлером у трупі І. Штейна, з 1832 як актор. З 1835 з трупою Л. Млотковського ґастролював по м. України. Двічі відмовився від пропозиції перейти на рос. імператорську сцену й залишився на Україні, виступаючи перев. у Харкові й Одесі. С. грав з успіхом у світовому (в п’єсах В. Шекспіра, Ф. Шіллера, в комедіях Ж.-Б. Мольєра) і рос. (Хлестаков, Бобчинський, Осип у «Ревізорі» М. Гоголя) репертуарі, проте вершиною акторської майстерности, що принесла йому славу, були ролі в укр. п’єсах. Він не мав суперників у ролях Стецька, Потапа, Шельменка («Сватання на Гончарівці», «Бой-жінка», «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка), Виборного, Возного і особливо чумака Чупруна («Наталка-Полтавка», «Москаль-Чарівник» І. Котляревського), в яких в оцінці глядачів (у тому ч. й Т. Шевченка) був кращий за М. Щепкіна. Гострий комізм С. часто поєднував з патетикою, підіймаючи деякі водевільні образи до драматичного звучання (Руперт у «Шила в мішку не затаїш» М. Некрасова), а здібністю імпровізувати нерідко здобував успіх у п’єсах другорядних авторів. С. помер на сухоти у Харкові, там і похований.

Література: Кисіль О. Укр. актор Карпо Соленик (1811 — 51). Життя і творчість. X. 1928; Дібровенко М. Карпо Соленик. Життя й діяльність. К. 1951; Грін А. Карпо Трохимович Соленик. К. 1963.

В. Р.


Соллогуб Всеволод (* 1912), геофізик родом з с. Кудрина (тепер Володимирської обл.), чл.-кор. АН УРСР (з 1967). Праці з питань теоретичної й практичної геофізики.

[Соллогуб Всеволод (1912 — 88). — Виправлення. Т. 11.]


Солнцев Володимир (1892 — 1973), лікар-терапевт родом з Києва. По закінченні Київ. Ун-ту (1917), працював у клініці внутр. хвороб Київ. Мед. Ін-ту, з 1928 — доц. Київ. Мед. Ін-ту, з 1937 — проф., з 1939 керував відділом функціональної діягностики в Укр. Ін-ті Клінічної Медицини. З 1943 на еміґрації в Німеччині. Понад 50 праць укр., рос., нім. та англ. мовами з різних питань внутр. медицини, бальнеології, геріятрії.

[Солнцев Володимир († Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Солнцева Юлія (* 1901), кіноакторка і режисер, родом з Москви, дружина О. Довженка. Закінчила Моск. Ін-т Театрального Мистецтва (1922), з 1923 знімалася в кіні. З 1926 на Україні в ВУФКУ виступала у фільмах «Джіммі Гіґґінс» і «Буря» (1928), «Дві жінки» (1929), «Земля» (1930). У 1930 — 56 працювала з О. Довженком як співрежисер його фільмів («Буковина — земля українська», «Битва за нашу радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні»). За сценаріями О. Довженка поставила фільми: «Поема про море» (1958), «Повість полум’яних літ» (1960) і «Зачарована Десна» (1965).

[Солнцева Юлія (1901 — 1989, Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Соловей Дмитро (1888 — 1966), історик, економіст і статистик, педагог і публіцист, родом з Полтавщини, д.-чл. УВАН у ЗДА; вчився на іст.-філол. фак. Харківського Ун-ту. З кін. 1917 брав активну участь в укр гром.-пол. житті Полтави, 1922 — 25 працював у полтавській кооперації та губ. статистичному бюрі, з 1925 в Харкові, де дістав посаду керівника одного з відділів у Центр. Статистичному Управлінні України (ЦСУ). 1926 — 34 — аспірант, згодом наук. співр. н.-д. катедри (пізніше Н.-Д. Ін-ту) історії укр. культури ім. акад. Д. Багалія; потім працював на пед. роботі. З 1944 на еміґрації — в Німеччині й ЗДА.

Праці С., крім питань статистики, присвячені були у 1920 — 30-их pp. проблемам екон. історії України 19 в., пізніше політ. історії УССР. Головніші: «Заг. іст. огляд вівчарства Полтавщини» («Наук. Записки Катедри іст. укр. культури», ч. 6, 1927), «Нові статистичні відомості про людність Харкова в 40-их pp. XIX ст.» (ЗІФВ УАН, XVII, 1928), «З юних днів І. Срезневського» («Україна», I — II, 1930), «Опис Старобільського пов. на Харківщині 1838» («Іст.-Геогр. Збірник» УАН, т. 4, 1931); «Голгота України» (1953), «Україна в системі сов. колоніялізму» (1959), «Укр. наука в колоніяльних путах» (1963), «Розгром Полтави» (1974).

[Соловей Дмитро („Срібне, Прилуцький пов. — † Сент Пол, Міннесота). — Виправлення. Т. 11.]

О. О.


Соловей Оксана (* 1919), перекладачка родом з Полтави, дочка Дмитра С. (див.); на еміґрації в Німеччині й ЗДА, за фахом інж. Переклади, друковані в журн., англ., франц., нім. і рос. мов; окремо «пісня про Гаявату» Г. Льонґфелло (1965), «Справедливі» А. Камю (1968), «Море мовчить» Веркора (1970) й ін.


Соловейко (Luscinia), рід дрібних птахів ряду горобинних. Довж. — 144 — 170 мм, вага — 13,4 — 26 г. На Україні — 3 види: С. зах. (L. megarhynchos Brehm.), гніздиться в Криму, нечисленний у Прикарпатті, рідкий в зах. обл. поліської і лісостеп. зони; С. сх. (L. luscinia L.), повсюдний; синьошийка або варакушка (L. sveсіса L.), повсюдний гніздовий птах, крім Карпат, Криму й Степу. С. живляться комахами, їхніми личинками та дрібними безхребетними, корисні. Перелітні птахи, прилітають у квітні-травні, відлітають у серпні-вересні. Самці чудово співають.


Соловецькі острови, Соловки, група островів у півд.-зах. частині Білого м. (Архангельської обл. РСФСР); заг. площа 347 км². Клімат С. о. холодний, вогкий; вони вкриті перев. лісами, на них багато оз. і боліт. С. відомі за царських часів як місце заслання; за сов. влади як перший концентраційний табір. Серед в’язнів на С. було чимало українців, більшість яких там і загинула.

За Царської Імперії центром ув’язнення був Соловецький манастир (С. м.) св, Зосими й Саватія, заснований у 1420 — 30-их pp., а в кін. 16 в. перетворений на сильну фортецю. Відтоді С. м. був також місцем заслання противникіз рос. царизму й офіц. православія. В’язнів приміщувано перев. у вогких і позбавлених світла підземних келіях.

Українців почали засилати у С. м. з поч. 18 в. Одними з перших в’язнів (1708 — 12) були спільники В. Кочубея й І. Іскри, які доносили на гетьмана І. Мазепу — полтавський свящ. І. Святайло з сином і чернець Никанор. Почавши з 1709, сюди заслано співр. та прихильників гетьмана І. Мазепи: ген. осавула Д. Максимовича, сердюцького полк. Я. Покотила й ін., згодом (1712) архимандрита Гедеона Одорського, лохвицького протоієрея Івана Рогачевського та ін.

За часів Катерини II найвизначнішим в’язнем С. м. був останній кошовий отаман Запор. Січі Петро Калнишевський, який пробув в С. м. 25 pp. (1776 — 1301; 16 pp. у камінному мішку і 9 pp. в окремій камері), там і похований 26. 7. 1803.

Серед укр. в’язнів 19 в. відомий кол. чл. Кирило-Методіївського Братства Ю. Андрузький, якого заслано (1850 — 54) за написання «Конституції республіки».

По революції С. м. ліквідовано і перетворено на перший в СССР концентраційний табір, куди засилали політв’язнів, гол. засуджених за різними пунктами 58 ст. Карного Кодексу («контр-революція», терор, шпигунство, диверсія, збройне повстання). Згідно з декретом «Про табори примусової праці» (15. 4. 1919), на С. о. створено 1920 спеціяльну систему таборів, яку названо «Соловецкий лагерь особого назначения» (СЛОН). З поширенням системи таборів і на ін. осередки суходолу навколо Білого м. змінено назву на «Управление Северных Лагерей Особого Назначения» (УСЛОН), центром якого став Попів о. На поч. 1930-их pp. в’язнів С. о. використовувано при будові Біломорсько-Балтійського канала та створено там Белбалтлаг з. центром на Медвежій горі. За Єжова С. табір перетворено (1937) на «Соловецкую тюрьму особого назначения Главного управлення государственной безопасности СССР» з закритими ізоляторами. В кін. 1938 в’язнів вивезено з С. о. до ін. таборів, а С. перетворено на воєнно-морську базу.

Кількість в’язнів (крім чоловіків, на С. засилали і жінок), їхній соц. склад та в’язничний режим у різні періоди мінялися. За НЕП (1921 — 27) таборовий режим був менше суворий, умови праці порівняно легші. Кількість укр. в’язнів була невелика: це — учасники визвольних змагань, діячі УНР, вояки та отамани повстанських загонів, духовенство тощо.

Значно погіршилися умови на С. від часу першої п’ятирічки (1927 — 32), коли на каторгу заслано тисячі українців, обвинувачених у приналежності до СВУ, Укр. Нац. Центру, УВО. Тоді заслано на С. чимало визначних укр. культ. діячів. Серед в’язнів С. були засуджені на процесі СВУ: акад. М. Слабченко, проф. А. Барбар, проф. Й. Гермайзе, М. Павлушков; політ. діячі УНР: проф. В. Чехівський, П. Христюк, І. Петренко, В. Юрченко; письм. К. Поліщук та ін.

За другої п’ятирічки (1932 — 37) на С. ув’язнено було низку партійних і держ. діячів УССР, письм., науковців, мистців. Серед визначніших в’язнів того часу політ. діячі: О. Шумський, М. Полоз, М. Любченко, С. Семко; вчені: акад. С. Рудницький, акад. М. Яворський, О. Яната, М. Новицький, І. Шаля; письм. і мистці: М. Зеров, П. Филипович, О. Слісаренко, М. Куліш, Л. Курбас, Є. Плужник, Ґ. Шкурупій, М. Вороний, Г. Епік, М. Ірчан, А. Крушельницький, М. Семенко, В. Мисик та ін. Особливо погіршало становище в’язнів за «єжовщини» (1937 — 38). 25. 6. 1937 концтабір перетворено на тюрму, а 1938 в’язнів вивезено з С. до ін. таборів (майже всіх їх доля невідома, правдоподібно, вони загинули). В’язні С. важко працювали на лісозаготівлях, прокладали залізницю в лісах, на будівництві Біломорсько-Балтицького канала, на якому загинуло бл. 100 000 в’язнів, рідше в сіль. госп-ві. Биттям, карцером, голодом винищувано більшість каторжан С.

Про в’язницю і каторгу на С. складено багато віршів, пісень, анекдот. У 1920 — 30-их pp. C. були заг. відомими і на Зах.; тому, щоб змінити світову опінію, совєти створили фільм «Соловки», у якому в ідилічний спосіб представили умови життя в цьому концтаборі. Перебування українців на каторзі в С. м. за царату досліджували Петро Єфименко (старший), за новітніх часів Г. Фруменков; за сов. періоду Л. Чикаленко. Спогади про С. написали В. Юрченко (псевд.), С. Підгайний.

Література: Ефименко П. Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии 1708 — 1802 гг. ж. КСт., ч. IX. К. 1882; Колчин М. Ссыльные и заточенные в острог Соловецкого монастыря я XVI — XIX вв. М. 1908; Клингер А. Советская каторга. Архив русской революции, т. XIX. Берлін 1928; Юрченко В. Зі соловецького пекла на волю (записки втікача). Л. 1931; його ж Пекло на землі. Л. 1931; Чикаленко Л. Соловецька каторга (документи). В. 1931; Костюк Г. Укр. письм. та вчені в більш. тюрмах і таборах, газ. Краківські Вісті за 14. 11. 1943 і наступні чч.; Підгайний С. Укр. інтеліґенція на Соловках. Спогади 1933 — 41. Новий Ульм 1947; його ж Недостріляні, ч. I — II. Новий Ульм 1949; Фруменков Г. Узники Соловецкого монастыря. Политическая ссылка в Соловецкий монастырь в XVIII — XIX. Архангельськ 1965; Солженицын А. Архипелаг ГУЛаг, т. 2 (III — IV). Париж 1974; Heller M. Swiat obozów koncentracyjnych a literatura sowiecka.-Instytut literacki. Париж 1974.

А. Жуковський


Соловій Віктор, у чернецтві Варлаам (1891 — 1966), гром.-політ. і церк. діяч, архиєп. УАПЦ родом з Чернігівщини; закінчив Чернігівську Духовну Семінарію і 1914 Варшавський Ун-т (право), 1918 — секретар Ген. Суду України, пізніше артилерійський старшина у корпусі Січ. Стрільців, 1920 — керівник правничого відділу канцелярії гол. отамана С. Петлюри, згодом на еміґрації у Польщі. Під час другої світової війни на Підляшші й Холмщині, по війні чл. Виконавчого Органу УНРади; з 1951 — гол. Об’єднання Українців у Австралії, з 1954 — свящ. УАПЦ у Сіднеї, з 1958 — єп., з 1965 — архиєп.

[Соловій Віктор, у чернецтві Варлаам (* Кириївка, Сосницький пов. — † Сідней). — Виправлення. Т. 11.]


Соловій Володимир (1891 — 1958), гром.-політ. діяч родом з сх. Лемківщини, 1930 кандидат УНДО на посла до поль. сойму з Сяніцької округи. На поч. війни виїхав до Парижу і (1940) Лондону, отримавши повноваження від прем’єра УНР в екзилі О. Шульгина відстоювати перед зах. союзниками укр. інтереси. У Лондоні був єдиним «крайовим» українцем по альянтському боці; меморандуми про укр. і білор. землі під Польщею тощо. Помер у Монтреалі (Канада).


Соловій Мелетій (* 1916), свящ., василіянин, родом з Бучаччини (Галичина), студіював у Празі, Відні та Римі; з 1950 у Канаді, у 1954 — 63 ред. ж. «Світло» в Торонто, тепер проф. Кат. Ун-ту ім. св. Павла в Оттаві. Праці й ст. з історії церкви, літургії («Божественна Літургія», 1964 й ін.), богословської літератури христ. Сходу тощо.

[Соловій Мелетій (1918, Переволока — 1984, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Соловій Юрій (* 1912), маляр родом зі Львова, де закінчив мист.-пром. школу (1944). Згодом у Німеччині і ЗДА (живе у Рутерфорді). Понад 20 виставок: у групі укр. мистців у Нац. Баварській Ґалерії (1947) і Ґалерії Ґюнтер Франке (1971) у Мюнхені, в Музеї у Нюрнберзі (1950), в ун-тах Чікаґо (1960) і Нью-Йорку (1972), в ґалеріях Торонто і Нью-Йорку. Творчість С. позначена спершу впливами неокубізму, у 1950 — 60-их pp. — нью-йоркської експресіоністичної школи. Твори С. багаті на рел. тематику. Останнім часом він експериментує у нових незвичайних матеріялах скульптури і малярства (пластик, пір’я тощо). Характеристичні твори С: «Материнство» (1947), «Астральне» (1948), «Розп’яття» (1950, 1969), «І 000 голів» (1971) у мініятюрних і сер. формах.

[Соловій Юрій (*1921). — Виправлення. Т. 11.]


Соловйов Михайло (* 1886), епідеміолог, д. чл. Академії Мед. Наук СССР’(з 1945), родом з м. Єльця нині Липецької обл. 1911 закінчив мед. фак. Моск. Ун-ту; 1914 — 25 працював у Одесі (1920 — 25 — співр. Одеського Ун-ту та Мед. Ін-ту). 1925 — 31 у Харківському Ін-ті мікробіології та епідеміології, з 1930 — проф. Харківського Мед. Ін-ту. Праці С. (понад 70) присвячені різним питанням епідеміології, імунітету, профілактики інфекційних хвороб (зокрема холери, малярії, дитячих та кішкових інфекцій), серед ін. монографії і підручники: «Віспа і віспощеплення» (1932), «Епідеміологія дифтерії» (1932), «Харч. інфекції та інтоксикації» (1935), «Посібник з епідеміології» (1936), «Епідеміологія кору» (1938).

[Соловйов Михайло (1886 — 1980, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Соловйов Сергій (1820 — 79), рос. історик, з 1847 проф. Моск. Ун-ту, з 1872 акад. Рос. АН. Автор капітальної «Истории России с древнейших времен» до 1770-их pp. (29 тт., 1851 — 79; нове вид. в 15 км., 1959 — 66) і низки монографічних праць. У питаннях історії України С. продовжував традиційну великодержавницьку лінію рос. історіографії. Його праці, присвячені історії України, торкаються тільки коз. доби: «Очерк истории Малороссии до подчинения ее царю Алексею Михайловичу» (1848 — 49), «Малороссийское казачество до Богдана Хмельницкого» (1859). Чимало документального матеріялу до історії України 17 — 18 в. подано в його «Истории России», при чому іноді об’єктивізм дослідника бере верх над традиційними концепціями рос. історика.

[Соловйов Сергій (* Москва — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]


Солов’яненко Анатолій (* 1938), оперовий співак, лірикодраматичний тенор, родом з Донецького, студіював у Міляні; з 1962 у Київ. Театрі Опери та Балету, з 1965 — соліст. Кращі партії: Андрій («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Фавст (в однойменній опері Ш. Ґуно), Альфред («Травіята» Дж. Верді), Надір («Шукачі перлин» Ж. Бізе), Рудольф («Богема» Дж. Пуччіні) та ін.

[Солов’яненко Анатолій (*1932). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.