[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 2947-2959.]

Попередня     Головна     Наступна





Сологуб Андрій (* 1922), скульптор і маляр родом з Чернігівщини; учився в Зальцбурзі (Австрія) в майстерні скульптора Ф. Ємця і в Держ. мист.-пром. школі та в Паризькій Академії Мистецтв; живе у Франції. Бюсти і мала скульптура; портрети, натюрморти, пейзажі, численні акварелі; графіка, іконопис (іконостас у церкві св. Симона в Парижі та ін. і малі ікони). Індивідуальні виставки в Парижі і Торонто (Канада); виставляє у паризьких сальонах. Видав зб. рисунків (1974).

[Сологуб Андрій (* Конотіп). — Виправлення. Т. 11.]


Сологуб Василь (* 1928), письм. родом з Дніпропетровщини. Зб. віршів «Студентські літа» (1957), «Трудне щастя» (1961), «Я уже підріс» (для дітей, 1958); нариси й оп. «Стежка виводить на шлях» (1959), «В краплині відбилося сонце» (1962), роман «Чесність», повість-бувальщина і оп. «Полинове причастя» (1972).

[Сологуб Василь (* Прядівка, тепер Царичанський р-н), „У краплині відбилося сонце“ (1960). — Виправлення. Т. 11.]


Сологуб Виталій (* 1926), сов. партійний діяч, 1964 — 71 — другий секретар Донецького Обл. Комітету, з 1971 — чл. Президії Верховної Ради УРСР і ЦК КПУ, кандидат у чл. Політбюра ЦК КПУ та гол. Укр. респ. ради профспілок. З 1973 — чл. Політбюра ЦК КПУ.

[Сологуб Виталій (Віталій) (* Краматорське, Донецька обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Сологуб Федір (справжнє прізвище Тєтєрніков; 1863 — 1927), рос. поет, прозаїк, драматург, теоретик мистецтва і перекладач, один з гол. представників рос. символізму. В останні роки життя переклав на рос. мову «Кобзар» Т. Шевченка.


Солодка, солодець (Glycyrrhiza L.), рід багаторічних зіллястих рослин з родини стручкових. На Україні — 3 види: С. гола (G. glabra L.), росте на солончакуватих місцях, приморських схилах на півд. України. Рослину використовують у медицині (як відхаркувальний та легкий послаблюючий засіб, у виготовленні пілюль для поліпшення смаку), в харч. пром-сті: для підсолоджування пива, лімонади, квасу; екстракт кореня для кулінарних і кондитерських виробів, а також як піноутворювач у вогнегасниках тощо; С. щетиниста (G. echinata L.), на солончакуватих луках, по чагарниках, у заплавах річок, подах — на півдні Лісостепу, в Степу і в Криму; С. шорстка (G. hirsuta Pall.), зрідка на солончакуватих місцях в приморських частинах Степу.


Солодовник Сергій (* 1915), маляр і графік родом з Полтавщини; закінчив Харківський Художній Ін-т (1947; учень М. Самокиші). Серії фронтових малюнків (1942 — 44), побутова картина «Подруги» (1947); портрети: Г. Бондаренка, «Автопортрет», О. Лєснікової, І. Багмута, М. Самокиші та ін.; серії партійних діячів і «героїв».


Солокія, ліва притока Бугу; протікає через Розточчя і Надбужанську котловину; довж. — 71 км, сточище (воно значною мірою заболочене) — 939 км². На С. лежать м. Белз і Червоноград.


Соломарський Олександер (* 1897), актор і режисер родом з Єйську (Кубань); учився у Києві. З 1923 в рос. театрах Києва, Одеси, Новосибірська й Алма-Ати. Актор і гол. режисер рос. театрів Юного глядача — (1925 — 37) Київ., Донецького і Саратовського та (1953 — 61) укр. у Києві. Укр. постави: «Платон Кречет» О. Корнійчука, «Казка про Чугайстра» П. Воронька.

[Соломарський Олександер (1897 — 1980, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Соломон Іван (* 1910), гром. і політ. діяч у Канаді; нар. в Зорі (Манітоба), адвокат у Вінніпезі. Діяч в укр. орг-ціях (серед ін. 1941 — 49 през. Союзу Укр. Самостійників) і в Укр. Гр.-Правос. Церкві; 1941 — 57 посол до Манітобської леґіслятури (з 1953 заступник спікера), 1957 — 70 — суддя окружного, з 1970 апеляційного, суду (Квінс Бенч).

[Соломон Іван (1910 — 1985, Вінніпеґ). — Виправлення. Т. 11.]


Соломченко Олексій (* 1920), мистецтвознавець родом з Київщини. Праці присвячені гол. нар. мистецтву Гуцульщини: «Гуцульське нар. мистецтво і його майстри» (1959), «Нар. таланти Прикарпаття» (1967), ст. в ж. «Нар. творчість та етнографія».


Солона, р. на Причорноморській низовині, ліва притока Базавлуку; довж. 56 км, сточище 684 км².


Солона, р. — права притока р. Вовчої; протікає по території Донецької височини і Придніпровської низовини. Довж. 79 км, сточище — 946 км².


Солоне (V — 15), с. м. т. Дніпропетровської обл., р. ц.; 3 700 меш. (1966). Засноване на поч. 18 в.


Солонець (Salicornia L.), однорічні рослини з родини лободуватих. На Україні росте один вид: С. зіллястий (S. herbacea L.), на мокрих солончаках та по морському побережжі, у Лісостепу (на півд. сх.), в Степу і в Криму. Містить поташ. Порошок з сухої рослини має інсектицидні властивості.


Солонина Костянтин († 1696), полк. київ. (1669 — 78, 1687 — 88). Посол гетьмана Д. Многогрішного до Москви й на з’їзд моск.-поль. послів у Мигновичах 1671 і Самойловича до Москви (1676). Чл. укр. делеґації на чолі з гетьманом Мазепою до Москви 1689. За участь у старшинській опозиції проти Мазепи був позбавлений уряду (1689) і відтоді політ. ролі не грав. Від його небожа Сергія С. (бл. 1660 — бл. 1737) пішов рід С., сотн. остерських (1709 — 76).


Солоницівка (IV — 17), с. м. т. Деркачівс:»кого р-ну Харківської обл. над р. Удою; 6 500 меш. (1965), частина яких працює з сусідньому Харкові. Мебльова фабрика, зав. силікатної цегли.


Солоні Гори (Slanské vrchy), вулканічні гори в півд. частині Пряшівщини між Кошицько-Пряшівською улоговиною на зах. і Потиською низовиною на сх., найвищий верх Шімонка (1 092 м). У центр. частині С. Г. — укр. етнічний острів (с. Банське, Бачків та ін.).


Солотвина, Солотвин (V — 5), с. м. т. Богородчанського р-ну Івано-Франківської обл., положене в передгір’ях Ґорґанів, над р. Бистрицею Солотвинською; 5 000 меш. (1966); лісокомбінат. Відома з 12 в.; у минулому (гол. у 18 в.) видобуток соли (солеварні).


Солотвина (VI — 4; кол. Акнаслатина, Слатинські Доли), с. м. т. Тячівського р-ну Закарп. обл., положене в Мармароській котловині на правому березі Тиси, 8 400 меш. (1975) — українці, румуни й угорці. Заснована у 13 в.; видобуток соли ще., з рим. часів, систематичний — з другої пол. 18 в. За Австро-Угорщини Солотвинська соляна рудня складалася з 8 шахт, пізніше діяли три. Запаси соли — 30 млн т, річний видобуток 1970 — 451 000 (10% продукції УССР; 1960 — 326 000) т; гол. продукція: сіль кухонна у пакунках, сіль йодова, сіль-лизунець, сіль у брикетах. В околицях С. городище з 2 — 1 в. до Хр.


«Солоха», одна з найбагатших скитських т. зв. царських могил 4 в. до Хр., положена на півд. зах. від с. Великої Знам’янки на Мелітопільщині Запор. обл., відкрита й досліджена М. Веселовським. Під насипом 18 м заввишки виявлено два поховання. У центр., пограбованому, були знайдені кістки покійника, амфора, бронзові вістря до стріл, золоті бляшки, голка тощо. У пізнішому впускному похованні виявлений кістяк царя з золотими оздобами на шиї і руках і б. нього бронзовий шолом греко-скитської роботи, бронзова булава, шедевр золотарського мистецтва — золотий гребінь, срібний посуд грец. роботи тощо. У бічних нішах цієї другої комори знайдено кістяки слуг і б. них вістря до списів і стріл, меч і сагайдак з стрілами, оздоблений платівкою з сценою бою, 3 боку входової ями виявлені кістяки п’ятьох царських коней у збруї, оздобленій золотом, сріблом і бронзою, і б. них конюх з залізним мечем. В окремих нішах містилися казани з кістками, амфори, черпаки тощо. Речі з «С.» зберігаються в Ермітажі (Ленінград). Докладний опис «С.» і знайдених у ній речей у кн. Я. Пастернака «Археологія України» (1961, стор. 322 — 24).


Солоха, одна з рідких назв для відьми, засвідчена в укр. пам’ятках 17 в.


Солтановський Автоном (1826 — 86), педагог родом з сх. Поділля, автор «Записок» (друкованих у «КСт.» за 1892-93-94), що охоплюють час з 1846 до 1867 і являють собою цінне джерело до історії Правобережжя 19 в., зокрема щодо стану сер. шкільництва.


Солтис (з нім. Schultheiss, латинської Scultetus), на зах.-укр. землях, які з 14 в. підпали під владу Польщі, особа, що її призначував февдал начальником села, заснованого на нім. праві. С. був заступником пана щодо поселенців, гол. сіль. самоуправи і суду; до 16 в. посада С. була спадкова.

У с. Зах. України, яка входила 1923 — 39 до складу Польщі, С. був керівником адміністрації і територіяльного самоврядування на території сіль. громади.


Солуха Кость (1869 — 1922), гром. і культ. діяч та меценат на Сх. Поділлі; за фахом лікар. Гол. «Просвіти», один з засновників ун-ту в Кам’янці Подільському.


Солютрейська культура, археологічна культура ловецьких племен початкової пори молодшого палеоліту (19 — 16 тисячоліття до Хр.), назва якої походить від печерної стоянки Солютре (Solutré) у Франції. Деякі дослідники вважають С. к. характеристичною лише для Зах. Европи (зокрема Франції), ін. думають, що її стоянки поширені майже по всій Европі, і включають до неї також поодинокі стоянки на Україні (Молодове та ін.).


Соляна промисловість, галузь харч. про-сти, що має своїм завданням видобувати й переробляти кухонну сіль (К. с.); на Україні один з найдавніших і довгий час найважливіших промислів. К. с., хлорид натрію (хлористий натрій: Na Cl) — кристалічна субстанція з питомою вагою 2,16, що добре розчиняється у воді і має солоний смак. Її видобувають з надр землі (кам’яна С., яку видобувають безпосередньо з шахт; виварна, що її одержують з підземних розсолів або штучних солоних розчинів, якщо вона занечищена, і виробляють на солеварнях), з дна соляних озер (самоосадна С.) і з морської води (осадова С.). Кам’яна С. (галіт, ледянка) це мінерал з кляси хлоридів, безбарвна і прозора, інколи забарвлена домішками; твердість 2. Вона утворилася гол. ч. шляхом хем. осадження у замкнутих водоймах (оз., морських затоках) за час різних геол. періодів (найчастіше за пермського і третинного). Серед усіх природних мінеральних солей К. с. найпоширеніша.

К. с. необхідна приправа до їжі людини і як така відома від найдавніших часів, також як предмет торгівлі. Вона широко використовується у харч. пром-сті (як консервуюча речовина) і для годівлі свійських тварин, у новітні часи також у хем. пром-сті (як сировина для одержання соди, соляної кислоти, сульфату натрію та ін. сполук), для очищування товщів і масел, у медицині тощо. Разом з тим постійно зростає попит на К. с. і її видобуток.

На Україні К. с. виступає у всіх формах як кам’яна, виварна, самоосадна і осадова. Її запаси практично невичерпні: на 1969 для УССР — 10,2 млрд т (по категоріях A + B + C1). Родовища К. с. зосереджені на Донбасі, у Дніпровсько-донецькій западині (в гор.-девонській і нижньо-пермській формаціях; мало досліджені і ще не експлуатуються), на Передкарпатті, Закарпатті та в оз. і лиманах Чорного і Озівського морів.

Найбагатші соленосні родовища на Донбасі пов’язані з нижньо-пєрмськими відкладами, поширеними у межах Бахмутської (гол. родовища: Артемівське — балянсові запаси 5,4 млрд т; Слов’янське — 3,3 млрд т) та Калміюсько-Торецької улоговин. Потужність соляних шарів 19220 м, глибина залягання від 124 до 1 110 м. Поклади С. дуже чисті (вміст Na Cl 6298%). На Передкарпатті міоценова соленосна смуга простягається на довж. 230 км (від Ляцька б. Перемишля на півн. зах. до Буковини на півд. сх.), ширині до 10 км; потужність шарів від 0,2 до 50 — 70 м, глибина залягання від 14 до 170 м; бл. 200 солепроявів. С. п. на Передкарпатті найдавніша і багато віків найважливіша на Україні, хоч запаси С. невеликі. С. добувають майже виключно у виварному виді; тепер її видобуток незначний (розробляють Дрогобицьке, Болехівське і Долинське родовища). На Закарпатті С. виступає у міоценовій смузі до 300 км довж. від Пряшева на півн. зах. до рум. Мармарощини на півд. сх.; на укр. етнічній території бл. 30 солепроявів, з них використано Солотвинський над Тисою (балянсові запаси 367 млн т). Солоні оз. і лимани над Чорним і Озівським морями мають невичерпні запаси С., зокрема в Криму (групи: Евпаторійська, Сівашська і Керчинська), нині експлуатують лише 3 родовища: Сіваші, сх., Генічеське та оз. Сасик-Сіваш.

С. п. до кін. 18 в. Сліди С. п. і торгівлі С. сягають античної і ранньої доби; грец. м. над Чорним м. експортували до Греції С. з Криму і чорноморських лиманів, видобуток С. на Мармарощині сягав, мабуть, рим. часів. За княжої доби (перші, за «Києво-Печерським Патериком», відомості з 1096) найбільше значення мав видобуток виварної С. на гал. Передкарпатті; її експортували на Наддніпрянщину (сюди припливала також С. з Причорномор’я попри труднощі, що їх часто робили кочовики; див. також «Соляний шлях») і до Польщі. Про значення С. п. на Гал. Русі свідчить факт, що м. Галич дістало назву від кореня «гал» (сіль).

Техніка С. п. стояла на досить високому рівні. Соляну ропу витягали відрами з неглибоких шахт при допомозі керату, що його тягнули коні і виварювали її у казанах, уміщених у вежах. Виварену С. формували в грудки конусної форми, т. зв. «головажні» (пізніша назва «товпки», «топки»): деякий час вони були замінником грошей.

Після опанування Галичини Польщею С. п. стала перев. власністю корони, зокрема більші соляні «жупи» (деякі з них орендовано, деякі роздавалися поль. світським і духовним особам). С. п. була джерелом чималих прибутків. З 16 в. великі жупи набирають мануфактурного типу. С. п. зазнала концентрації, а техн. оснащеність підвищувалася. У 18 в. виробництво гал. К. с. наближалося у деякі pp. до 1 млн центнерів. Вона покривала попит укр. населення і експортувалася до Польщі й Литви.

Менше значення мав видобуток чорноморської, зокрема крим. (сіль «кримка») С., з 16 в. один з основних запор. промислів. Хоч видобуток С. був майже безкоштовний (гол. кошти ішли на транспорт), але до 1774 (Кучук-Кайнарджійський мировий договір) він був під тур. і тат. контролем і зазнавав часто обмежень, а то й перерв.

Чимале значення, особливо у 17 — 18 вв., мало видобування (виварювання) С. на Слобожанщині (Донеччині) в околицях Тору, Бахмуту й (пізніше) Співаківки. Соляні промисли на Торських і суміжних Маяцьких оз. («Солені озера», 1571) документально відомі з 1619; спершу пов’язана з ними колонізація мала добичницький, згодом масовий і постійний характер, зокрема під час Хмельниччини. У другій пол. 17 в. соляні промисловці («соляники», «торяники») осідали тут на довший час і утворювалися сталі поселення; за описом 1683, у «Соленому городі» — Торі (пізніше Слов’янське) «русских людей» (здебільша військ.) було 50, а «черкасів» (себто українців) — 151. Поряд з приватними соляними варницями появилися (з 1660-их pp.) казенні. Розвиткові С. п. сприяла коз. адміністрація Слобожанщини (зокрема Ізюмського полку), але чималої шкоди завдавали часті тат. наскоки й здирства моск. урядовців. Ще у другій пол. 17 в. укр. промисловці завели соляні варниці над р. Бахмутом (1703 їх було вже 29). Але 1715 рос. уряд націоналізував бахмутські й торські соляні зав. (разом з співаківськими) й перетворив їх на казенні підприємства (іноді з участю приватних промисловців), з урядовою адміністрацією, під гол. доглядом «Соляного Правління» у Петербурзі, з робітництвом з приписних держ. селян; у першій пол. 18 в. вони продукували щороку 500 — 600 000 пудів С., яка вивозилася до Гетьманщини, півд. р-нів Росії, а навіть до Правобережної України. У другій пол. 18 в. продукція бахмутських і торських зав. почала спадати (з 350 000 пудів на рік у 1750 — 57 до 40 000 у 1775 — 78), і 1782 вони були ліквідовані, через конкуренцію крим., рос. (астраханської) й донської С., непродуктивність кріпацької праці казенної мануфактури й недостачу палива (в наслідок винищення лісів).

Від кін. 18 в. до 1917. З переходом Галичини під австр. панування, С. п. на Передкарпатті занепала через введення соляної монополії і конкуренції з С. п. в ін. частинах Австр. держави; разом з тим більшість жуп закрито. Продукція гал. С. на поч. 20 п. становила бл. 50 000 т на рік. Гол. солеварні: Ляцьке, Дрогобич, Стебник, Болехів, Долина, Калуш, Делятин, Ланчин, Косів. Таку саму продукцію виявляла єдина на Закарпатті копальня кам’яної С. в Солотвині.

Натомість значно збільшилася С. п. на Наддніпрянщині. Це була довгий час самоосадна С. у Причорномор’ї як на зах. (т. зв. Одеська), так і в Таврійській губ. (гол. на Крим. піво.), т. зв. кримська. До 1861 продукцію С. вела сама держава, згодом її виорендовували. Видобуток С. мав значні коливання з року на рік (у сер. 19 в. з 1,5 до 3 млн центнерів на рік), але разом з тим постійно зростав. Для її вивозу треба було великого ч. підвод (1845 — 120 000, при яких було до 300 000 голів робочої худоби; див. також чумаки); транспорт С. ішов і Дніпром. У 1869 — 80 добувано щороку 1,6 млн центнерів крим. С. (40% продукції всієї Рос. Імперії), 1881 — 87 — 2,7 млн; видобуток одеської С. був незначний. Зміну в С. п. спричинило виявлення у Бахмуті великих покладів кам’яної С. і її видобуток з кін. 1870-их pp. Продукція К. с. на Донбасі (разом з виварною С. в Слов’янську) перевищила у 1890-их pp. видобуток крим. (хоч і він далі збільшувався). С. п. на Донбасі була здебільше в руках чужинецьких синдикатів. 1910 продукція С. у 1 000 т була така: крим. — 297, донецької — 555 (у тому ч. 443 кам’яної і 112 виварювальної), одеської — 11. На території сучасної УССР 1913 випродукувано бл. 1 млн т К. с., тобто пол. продукції всієї Рос. Імперії і 6% світової.

З 1918. У 1920 — 30-их pp. продукція К. с. на гал. Передкарпатті далі зменшувалася (у 1930-их pp. 38 000 т річно), гол. через конкуренцію дешевшої К. с. в ін. обл. Польщі, натомість збільшилася на Закарпатті в Солотвині (до 200 000 т), яка в більшості покривала попит Чехо-Словаччини. Розвиток С. п. в УССР, зокрема у 1930-их pp., ішов у напрямі концентрації виробництва на найбільших підприємствах і модернізації техніки. І далі виявляється тенденція переходу від виварювання* С. до копальної продукції (1913 — 75%, 1940 — 81%). 1940 видобуток К. с. збільшився до 2,1 млн т (разом з Закарпаттям), у тому ч.: артемівської — бл. 1,4 млн т, закарп. — 200 000 т, самоосадної понад 200 000 т, гал. — 40 000 т. Подібні тенденції існують і по 1945. Після воєнного занепаду продукція К. с. піднеслася в УССР 1950 до 1,8, 1960 — 3,1, 1970 — 5,1 млн т (41% всесоюзної і 8% світової). Про концентрацію С. п. свідчить, що 3,8 млн т (74,5%) продукції К. с. припадає на Артемівське (Бахмутське) родовище, 450 000 т (8,6%) на Солотвинське, а лише 45 000 т на самоосадну С. К. с. видобувають і переробляють 16 підприємств тресту «Головсіль» Мін-ва Харч. пром-сти УРСР, у тому ч. 6 соляних шахт (серед них 3 Артемівського рудоуправління, 1 Солотвинського солерудника), 4 солезав. (Слов’янський на Донбасі та Долинський, Дрогобицький і Болехівський на Передкарпатті) та 4 солепромисли над Чорним і Озівським морями. Питання С. п. в СССР досліджує Всесоюзний н.-д. Ін-т Соляної Пром-сти (Артемівське, Донецька обл.).

Література: Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае. Опыт статистического описання Новороссийского края. ч. II. О. 1853; Оглоблин О. Архів Бахмутських і Торських соляних заводів (XVIII. в.), ж. Архівна Справа, кн. 9 — 10. Х. 1929; Osuchowski W. Gospodarka solna na Rusi Halickiej od XVI do XVIII w. Л. 1930; Гак Д. Харч. пром-сть України. К. 1960; Ісаєвич Я. Солеварна пром-сть Підкарпаття в епоху февдалізму. Нариси з історії техніки, випуск 7. К. 1961; Дзенс-Литовский А. Основные типы соляных месторождений СССР. Труды Всесоюзного научно-исследовательного института соляной промышленности, випуск 4. 1962; Кунцевич Ф. З історії соляних синдикатів Криму і Донбасу. Питання історії народів СССР, випуск 11. Х. 1971.

В. Кубійович, О. Оглоблин


Соляний шлях, торг. шлях (згадуваний літописом під 1170), яким привозили сіль з Криму на Україну. Він ішов з Київщини здовж лівого берега Дніпра аж до гирла Ворскла, де переходив на правий берег і, прямуючи на півд., оминав велике коліно Дніпра, щоб б. гирла р. Конки, на Кам’янському перевозі, знов перейти на лівий берег. Звідси прямував на Перекоп і далі на Крим. Крім цього шляху, привозили сіль на Україну з чорноморських лиманів також ін. шляхами; врешті, варену, топчасту сіль привозили з Галичини (Калуш, Стрий).


Сом Микола (* 1935), поет родом з Київщини. Зб. поезій «Йду на побачення» (1957), «Святий хліб» (1961), «Вишиванка» (1964), «Дума над вогнем» (1968), «Стежка до океану» (1973) та ін.

[Сом Микола (* Требухів, Броварський р-н). Зб. поезій „Б’ю чолом“ (1978), „Мрія“ (1980), „Хроніка воєнного дитинства“ (1985). Автор багатьох пісень. — Виправлення. Т. 11.]


Сом звичайний (Silurus glanis L.), риба ряду коропоподібних, поширена в басейні Чорного м. Довж. тіла до 5 м, вага до 300 кг, має велике пром. значення. У водоймах зах. обл. України та Білоруси акліматизований карликовий сомик (Ictalurus amiurus nebulosus le Sucur) — довж. тіла до 30 см, вага до 0,5 кг.


Сомко (по чоловікові Макаренко) Надія (* 1916), малярка, родом з Конотопу; вчилася у Харківському і Київ. художніх ін-тах (1934 — 41). З 1944 на еміґрації — в Італії, Арґентіні і (з 1960) у ЗДА. Реалістичні батальні і жанрові картини з минулого України; працює також у церк. мистецтві.


Сомко Яким († 1663), наказний гетьман Лівобережної України (1660 — 63) з переяславського міщанського роду, шваґер Б. Хмельницького (сестра С. — Анна була першою дружиною Б. Х.). Сотн. переяславського полку (1654), посланець Б. Хмельницького до Москви (1654), наказний полк. переяславський (1658). Після Слободищенської угоди Юрія Хмельницького з Польщею (1660), до якої С. поставився неґативно, був обраний полк. переяславським і наказним гетьманом Лівобережжя (Переяславська рада 1660;. Але С. був невдоволений також з моск. політики на Україні, бо він прагнув зберегти цілість і самостійність коз. держави під своєю булавою. Це викликало недовір’я й ворожість Москви до С. й опозицію до нього з боку частини лівобережної старшини на чолі з В. Золотаренком, а також з боку Запоріжжя (на чолі з кошовим «гетьманом» І. Брюховецьким), як проти представника інтересів заможної старшини. Противники С. обвинувачували його в таємних зносинах з Ю. Хмельницьким, згодом з П. Тетерею, а також з Польщею й Кримом. З цього скористалася Москва, яка не затвердила ухвали Козелецької старшинської ради 1662 про обрання С. на гетьмана України й на Чорній раді в Ніжені (червень 1663) підтримала кандидатуру Брюховецького, який і був обраний гетьманом. С. був ув’язнений і через 3 місяці страчений у Борзні.

О. О.


Сомов Орест (1793 — 1833), рос. письм., літ. критик і журналіст, укр. роду з м. Вовчі (Харківщина); закінчив Харківський Ун-т; з 1818 у Петербурзі. Співр. «Литературной Газеты», «Украинского Вестника» та ін. Автор романтичних повістей і оп. (під псевд. Порфирий Байский), побудованих на матеріялі укр. нар. казок і переказів: «Юродивый», «Гайдамак» (1825 — 30), «Русалка» (1829), «Оборотень», «Ночлег гайдамаков», «Сватовство» (1831), «Недобрый глаз», «Киевские ведьмы» (1833) та ін.

[Сомов Орест († Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]


Сонант, приголосний звук з групи сонорних (м, н, р, л), що сам або в сполученні з вокальним елементом утворював осередок складу в індоевр. і праслов. мові. В староукр. мові С. р і л заступлені сполученнями півкоротких голосних ь, ъ, з сонорними р, л (староукр. вълкъ ,вовк’, пълкъ ,полк’, вьрхъ ,верх’, търгъ ,торг’). Окремі слов. мови (напр., словацька) зберігають С. р, л в різній мірі й досі. Про тенденцію укр. мови усувати нові С., виниклі у висліді заникання півкоротких голосних ъ, ь (староукр. огнь ,вогонь’, вЂтръ ,вітер’), див. Склад.


Соната, муз. твір циклічної форми (звич. 3 або 4 частини) для одного або двох інструментів. Перші С. укр. композиторів: скрипкова С. — М. Березовського, фортепіянові С. — Д. Бортнянського; за новіших часів: М. Лисенка, В. Косенка, Б. Лятошинського, М. Тіца, Р. Сімовича, Ю. Щуровського, В. Сєчкіна та ін.


Соневицький Ігор (* 1926), композитор, музикознавець і дириґент, родом з гал. Поділля, син Михайла С. Учився у Вищому Муз. Ін-ті ім. Лисенка у Львові, Муз. Академії у Відні і Держ. Муз. Академії у Мюнхені; з 1950 у ЗДА викладач Укр. Муз. Ін-ту в Нью-Йорку (1959 — 60 його дир.), дириґент хору «Думка». Твори для фортепіяна: Варіяції, Триптих, Мініятюри, зб. інструктивних п’єс («Зима», «Весна», «Літо»), фортепіяновий концерт, сольоспіви, хорові твори на слова Т. Шевченка, І. Франка, В. Симоненка та ін.; музика для театру (до драми Лесі Українки «Лісова пісня» та ін.), обробки нар. пісень. Праці: «Артем Ведель і його муз. спадщина» (1966), «Композиторська спадщина Нестора Нижанківського» (1973), ст. і рецензії в пресі.

[Соневицький Ігор (* Гадинківці, Копичинецький пов., Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Соневицький Леонид (1922 — 66), історик родом з Чорткова (Галичина), син Михайла С. (див.), вчився в ун-тах у Львові, Відні, Мюнхені (УВУ) і Нью-Йорку (Колюмбійський Ун-т). Праці з історії Укр. Церкви («Укр. єпископат Перемиської і Холмської епархій в XV — XVI ст.», 1955) і дипломатичної історії 20 в. (серед ін. «Bukovina in the diplomatic negotiations of 1914», «The Annals», УВАН, 1959).

[Соневицький Леонид († Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Соневицький Михайло (1892 — 1975), клясичний філолог родом з с. Гадинківців Гусятинського пов. (Галичина), д. чл. НТШ (з 1954), проф. Укр. Кат. Ун-ту в Римі. Закінчив Віденський Ун-т, потім викладач укр. гімназій у Галичині, Гр.-Кат. Богословської Академії (1934 — 44) і Львівського Ун-ту (1939 — 41); з 1944 на еміґрації в Німеччині і (з 1950) у ЗДА, де й помер (у Нью-Йорку). Автор праць про мову Ціцерона й Новаціяна, «Франкові переклади з античних літератур» (ЗНТШ, т. 161), «Історія грецької літератури. І. Рання доба» (1970) та популярних ст. про вплив античної культури на сучасність; оп. для молоді на античні грец. теми «Пригоди Одіссея» (1918), «Мирмідонський лицар» (1936), «Гомін давноминулих днів» (1938) тощо.


Сонет (від італ. sonetto), форма «ліроепічної мініятюри окремої схеми» (М. Зеров): чотирнадцятирядковий вірш (звич. 5-стопового ямбу), що складається з двох частин — 1) два чотирирядки (катрени) і 2) два трирядки (терцети) з усталеною схемою римування: а б б а, а б б а або (рідше) перехресного а б а б, а б а б — в катренах; дещо вільнішого в терцетах: в г в, в г в; в г ґ, в г ґ; в г ґ, ґ г в й ін. (у М. Зерова — в в г, ґ г ґ). Припускають, що зародкові поч. С. губляться в поезії провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими С. вважають Ф. да Барберіні й А. да Темпо, остаточної форми йому надав, встановив ч. рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 — 74). Здавна в Італії існують і різні видозміни С: подвійний з 20 або 22 рядків, С. з кодою (хвостом — на один або кілька рядків) тощо.

Попри ніби закам’янілу тісну форму, С. містить у собі достатньо сприятливих для вислову почуття й думки даних: зручний для версифікації й читання розмір — в італійців т. зв. ендекасилаба (одинадцятискладник), якому в укр. поезії відповідає 5-стоповий ямб з чергуванням чоловічих і жін. закінчень; а гол. — поділ на дві частини: як строфа й антистрофа, заспів і висновок, подоба драми — з наростанням «конфлікту чуття» (І. Франко) в катренах і розв’язкою в терцетах. Зрештою, навіть трудно перерахувати всі можливі варіянти протиставлення катренів терцетам (у М. Зерова, напр., ще типовий елегійно-ліричний паралелізм). Завдяки цим властивостям С. за доби Ренесансу поширився в усій евр. поезії й міцно утримався до останнього часу.

В укр. поезії С. відомий з 1830 (вірш Сапфо і сонети А. Міцкєвіча в переспіві О. Шпигоцького). Далі він зустрічається в поезії Л. Боровиковського, М. Шашкевича, Ю. Федьковича, У. Кравченко, С. Чарнецького. Особливого поширення набирає він на кін. 19 — поч. 20 в. Видатну ролю в розробці С. відограв І. Франко: «Сонети» (1882), цикли «Вільні сонети», «Тюремні сонети» тощо. С. писали Леся Українка і М. Чернявський («Донецькі сонети», 1898). Найвищого розвитку досягає С. у творчості неоклясиків М. Зерова (його «Sonnetarium», виданий 1948 за кордоном, містить 85 ориґінальних і 28 перекладних С.), М. Рильського й ін. З поч. 30-их pp. майстерні зразки С. маємо в гал. поезії (цикл Б. І. Антонича «Зриви й крила» та ін.), натомість в УССР під тиском репресій С. разом з усією літературою зазнає занепаду і дещо оживає щойно з сер. 50-их рр.

В укр. поезії на еміґрації С. набув значного поширення і в багатьох випадках високої майстерности. Серед ін. зустрічається він у творчості Ю. Клена, М. Ореста, Б. Кравцева, С. Гординського, Я. Славутича, О. Тарнавського, І. Качуровського, Е. Андієвської й ін.

Утвір, що позначається відхиленнями від канонічної форми С., має назву сонетоїда (типові зразки у зб. М. Зерова «Catalepton», Філядельфія, 1951). Складна композиція, що твориться з 14 С. (в яких перший рядок кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього С.) і завершується п’ятнадцятим (маґістралом), укладеним послідовно з перших рядків усіх попередніх С. — називається вінком сонетів. Він зустрічається у багатьох укр. поетів аж до найновішого часу. (Б. Грінченко, М. Жук, В. Бобинський, А. Ведмицький, Л. Мосендз, Б. Кравців, О. Тарнавський).

Література: Чапля В. Сонет в укр. поезії. О. 1930; Зеров М. Sonnetarium (передмова В. Державина). Берхтесґаден 1948; Vossler K. Die Dichtungsformen der Romanen. Штутґарт 1951; Кошелівець І. Нариси з теорії літератури, випуск І. Мюнхен 1954; Качуровський І. Строфіка. Мюнхен 1967; Мороз О. Етюд про сонет. К. 1973.

І. Кошелівець


«Сонечко», ілюстрований двотижневик для дітей, виходив у Рівному (Волинь) 1935 — 37, у в-ві Т-ва «Укр. Школа»; ред. А. Вівчарук.


Сон-зілля, див. Переліска.


Сонцецвіт, сонянка (Helianthemum Adans), рід півкущів або зіллястих рослин з родини чистуватих. На Україні — 13 видів. Найпоширеніші: С. звич. [H. nummularium (L.) Mill. = Cistus nummularium L. = H. chamaecistus, Mill. p. p.], росте на крейдяних та вапнякових відслоненнях, по узліссях, на схилах гір та по степ. схилах. Перев. в півн. частині України, рідше на Правобережжі; С. жорстковолосистий [H. hirsutum (Thill.) Merat.].


«Сонцецвіт», літ.-мист. альманах, випуск 1, виданий 1922 групою письм. і мистців еміґрантів з Центр. і Сх. Земель у Тарнові (Польща), з графічними працями П. Ковжуна і П. Холодного молодшого, з символістичними здебільша поезіями Ю. Липи, Н. Лівицької, М. Обідного, П. Тенянка, Є. Іваненка й ін.


Соняшник (Helianthus L.), рід рослин родини кошичкоцвітих; охоплює бл. 110 видів. На Україні поширений С. однорічний (H. annuus L.), основна олійна культура України. Висота стебла здебільша 120 — 150 см, іноді 2 — 2,5 м, листки великі, овально-серцевидні; суцвіття — багатоквітковий кошик, коренева система сильйо розвинена. Вміст олії в насінні становить 47 — 52%, а в ядрі 66 — 67% С. теплолюбна і посухостійка рослина (її коріння дістають вологу з нижчих шарів ґрунту); для вирощування С. найпридатніші супіщані та суглинкові чорноземи.

С. завезений 1619 еспанцями до Европи з Півн. Америки, де він був дикоростучою рослиною; на Україні появився у сер. 18 в. Спершу його розводили як декоративну рослину, згодом також заради зерна, яке використовували як ласощі. Тепер соняшникова олія на Україні є найкращим харч. продуктом як у непереробленому, так і переробленому (марґарина) виді. Її використовують для техн. потреб (при виготовленні мила, лаків, фарб, лінолеуму тощо). Макуха С. — поживний корм для худоби. Стебло використовують для виробництва паперу і поташу. Кормові сорти С. вирощують на зелений корм і силос. С. — цінна культура у плодозміні. Медонос. Є й декоративні форми С.

На Україні буйний розвиток культури С. почався з поч. 20 в.; площа під С. у 9 укр. губерніях (у тис. га): 1881 — 9,9, 1911 — 33,5, 1913 — 76 (44% усіх олійних і 19% всіх техн.), гол. у півн.-сх. і центр. частині Степу. Значно більші були посіви С. на Кубані (1816 — 318) і Донщині, з яких Україна імпортувала соняшникову олію. Частка 9 укр. губ. у засівній площі С. Рос. Імперії — 7%. У 1920-их pp. площа С. в УССР зросла порівняно з 1913 у п’ятнадцятеро (на це вплинуло гол. те, що С. став невіддмінною частиною плодозміни) — до 1,2 млн га або 56% площі під всіма техн. культурами, а питома вага в посівній площі С. у всьому СССР збільшилася до 32%. Після колективізації площа під С. в УССР зменшилася до 720 000 га; на всіх укр. землях вона становила бл. 1,5 млн га, більше ніж пол. засівів С. у всьому СССР; через надмірне поширення С. його врожайність зменшилася з 7,5 центнерів до першої світової війни до 5,5 центнерів у 1930-их pp. Після 1945 площа С. деякий час не зазнавала змін (у тис. га: 1945 — 920, 1950 — 893, 1955 — 935), згодом знову збільшилася (1960 — 1 505, 1965 — 1 777, 1970 — 1 710, 1974 — 1 719), і тепер її можна вважати усталеною. Вона займає 42% площі під всіма техн. культурами (після цукрового буряка — 43’/»), 93% всієї площі, що її відводять під олійні культури, і 37% посівів С. у всьому СССР та 19% світової. Площа під С. на всіх землях — разом з Кубанню (Краснодарський край; 370 000 га) і укр. Слобожанщиною в РСФСР займає бл. 2,5 млн. га — перше місце у світі. Валовий збір С. (1; в тис. т) та його урожайність у центнерах з 1 га (2) зазнавали в УССР за останні роки таких змін:


1940

1946-50

1951-55

1956-60

1961-65

1968-70

1971-74

1.

946

610

892

1431

2 287

2 830

2 793

2.

13,1

6,4

10,1

11,9

13,8

16,4

16,2

Т. ч., валовий збір С. в УССР становить 44 — 45%. заг. сов. і 25% світового; урожайність С. в УССР вища, ніж в усьому СССР (15,5).

Посіви С. концентруються в Центр. і Півн. Степу, менше у Лісостепу; його немає на Поліссі (докладніше див. карту).

На Україні висівають такі сорти С.: ВНИИ МК 1646, ВНИИ МК 6540, Армавірський 3497, Передовик, Маяк і Зеленка 368.

Література: Лещенко А. Олійні та ефіроолійні культури, К. 1956; Вольф В. Соняшник на Україні. К. 1965; Тахтаров М., Титаренко Ф. Економіка виробництва соняшника. К. 1970; Олійні та ефіроолійні культури. К. 1970.

Р. М.


Сопілка, нар. духовий муз. інструмент, на Україні відомий з княжих часів. Див. ЕУ 1, стор. 281.


Сопілка Мирослава (справжнє прізвище Мисько-Пастушенко Юлія; 1897 — 1937?), поетка родом з Львівщини. Почала друкуватися з 1928 у ж. «Вікна». У 1930 переїхала на Сов. Україну, була чл. літ. орг-ції «Зах. Україна». Кн. поезій «Роботящим рукам» (1931). Виступала і як прозаїк, залишивши велику повість «Затишне місто Забобонники». Заарештована на поч. 1930-их pp., померла на засланні; посмертно реабілітована. 1973 вийшла зб. вибраних творів С. «До сонця».

[Сопілка Мирослава (справжнє прізвище Мисько-Пастушенко Юлія) (1897, Винники — 1937, Київ). Заарештована 1937 і розстріляна 28.11. того ж р. Посмертно вийшла зб. поезій „До сонця. Вибране“ (1973). — Виправлення. Т. 11.]


Сопільник Петро (* 1922), мистець-монументаліст і майстер декоративного мистецтва, родом з с. Соколового на Дніпропетровщині. Закінчив Ін-т живопису, скульптури й архітектури ім. І. Рєпіна Академії Мистецтв СРСР (1961). Декоративні пано: «Гуцульське весілля» (1963, мозаїка соломою), «Київ. леґенда» (1965, теразит, сґрафіто) в готелі «Київ»; рельєфи «Данко» (1968, кована бронза) і рельєфний портрет В. Стефаника (1971, кована мідь) — обидва в Івано-Франківському Пед. Ін-ті. Декоративні тарілки, ювілейна ваза пам’яті Ю. Федьковича (1956) та ін.


Сопуляк Михайло (* 1908), церк. і суспільний діяч, укр.-кат. свящ., митрат родом з Долинщини (Галичина). Богословські студії у Львові й Інсбруку; 1940 — 45 — керівник відділу Суспільної Опіки УЦК, пізніше проф. укр. духовної Семінарії у Гіршберґу (Німеччина) і Кулемборґу (Голляндія), з 1949 у Едмонтоні (Канада): канцлер епархії, керівник і співред. в-ва «Укр. Вісті».


Сорго (Sorghum Pers.), рід одно- і багаторічних рослин родини злаків, який охоплює до 50 дикоростучих і культ. видів, поширених перев. у тропічних і субтропічних країнах. На Україні — 5 видів, з них у культурі 4, поширені в Степу і на Кубані. Найважливіше — С. звич. (або тур. просо; S. vulgare Pers.), зерно якого використовують для споживання, на фураж та для переробки на мелясу, крохмаль і спирт; важливіші сорти: Укр. 107, Кубанське червоне 1677, Генічеське 1, Гібрид-Степовий 5.


Сорока (Pica pica L.), птах родини воронових. Довж. тіла 45 — 50 см, вага 150250 г. На Україні звичайний осілий птах на всій території. Живиться перев. комахами, іноді рослинною їжею. Корисний птах.


Сорока Михайло (1911 — 71), політ. діяч, за фахом архітект, родом з Тернопільщини; з 1930 брав участь у діяльності ОУН, за що був ув’язнений поляками. 1940 заарештований і засуджений (разом з дружиною К. Зарицькою) за приналежність до ОУН на 8 pp. ув’язнення. Повернувся до Львова у 1948, а рік пізніше заарештований удруге і засланий до таборів за полярним колом, де перебував до 1950; 1950 — 52 на засланні у Красноярському краю; 1952 засуджений на 25 pp. ув’язнення за протест проти сталінської сваволі в концтаборах Воркути та ніби за участь у підпільній орг-ції укр. політ. в’язнів, що визнавала програму самостійної України. Перебував у таборах Тайшету, а згодом у таборі ч. 17 у Мордовії, де й помер 16. 6. 1971. Всього перебував в ув’язненні 31 рік (з них 3 роки на засланні).

[Сорока Михайло (* Кошляки, Збаразький пов., Галичина ). — Виправлення. Т. 11.]


Сорока Олександер (1900 — 63), хоровий дириґент родом з с. Хлипківки (кол. Київ. губ.); учився в Муз.-Драматичному Ін-ті ім. М. Лисенка в Києві. З 1930 працював викладачем у пед. ін-тах і диригував аматорськими хорами. З 1935 дириґент, 1937 — 40 гол. дириґент і з 1940 мист. керівник капелі «ДУМКА». 1940 — 46 мист. керівник капелі «Трембіта».

[Сорока Олександер (1900, Хлипнівка — 1963, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Сорока Олександер (1901 — 41), поет і перекладач родом з Полтавщини (псевд. Муляр, Копиця, Крокіс, Вакар, Тимко, Гаркуша, Акорос); ред. в-ва «Радянська Школа». Зб. поезій «Кимак» (1929), «На рейках» (1931), «Життя в русі» (1936). «Горно» (1941), посмертні вид. «Вибране» (1959; 1966).

[Сорока Олександер (1901, Баришівка, Переяславський пов. — 1941). Заарештований 19.7.1941 за обвинуваченням в „участі в контррев. укр. націоналістичній орг-ції“. В акті конвою зазначено: „12.10.1941 під час етапу з тюрми м. Харкова в тюрму м. Іркутську при спробі втечі він був убитий“. — Виправлення. Т. 11.]


Сорока Петро (* 1891), актор і режисер гал. театрів. З 1914 у театрі «Бесіди» у Львові, з 1921 мав власну трупу. 1939 — 41 у Театрі ім. Лесі Українки та Львівському Оперному Театрі (1941 — 44), у якому виступав в опереті і ставив серед ін. «Жайворонка» Ф. Легара.

[Сорока Петро (1891, Львів — 1948, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Сороки (V — 9), м. положене на правому березі Дністра в Молд. ССР, на укр.-рум. етнічному пограниччі, 29 500 меш. (1975). Харч. пром-сть, зав.: електропобутових приладів, металовиробів, швейна фабрика. Б. С. досліджено останки поселення з доби мезоліту і раннього неоліту (Бого-Дністровська культура).


Сорокін Олександер (* 1909), мистець-кераміст родом з Одеси; закінчив Одеський Художній Ін-т (учень М. Жука, О. Шовкуненка, Е. Діндо). Працює на Київ. експериментальному кераміко-мист. зав. Переосмислюючи традиційні форми ганчарних виробів, С. створює ориґінальний порцеляновий посуд (столові, чайні та кавові сервіси), оздоблений рослинним і геометричним орнаментом.


Сороко Юрій (1912 — 68), гром. діяч, лікар родом з Радивилова (Волинь); гол. Укр. Студентської Громади в Парижі (у 1930-их pp.), ген. секретар Укр. Нар. Союзу у Франції. З 1950 в ЗДА.


Сорокопуд (Lanius), рід птахів ряду горобиних. Довжина тіла 18 — 35 см, вага 25 — 100 г. На Україні — 4 види: С. терновий (жулан) (L. collurio L.) і С. чорнолобий (L. minor Gm.) — зустрічаються повсюдно; С. сірий (L. exubitor L.). — рідкісний гніздовий птах Полісся (взимку зустрічається по всій Україні); С. рудоголовий (L. senator L.) — рідкісний залітний птах. С. живляться комахами та ін. безхребетними, також мишовидними гризунами. Корисні.


Сорохтей Осип (1890 — 1941), маляр, графік і карикатурист, нар. у с. Баранчичах Самбірського пов. (Галичина). Студіював у Краківській Академії Мистецтв (1911 — 14 і 1919 — 20), пізніше учитель рисування у гімназіях Станиславова (1920 — 26 і з 1929) і Снятина (1926 — 29); учасник визвольних змагань у лавах УСС. С. працював гол. у техніці рисунку й акварелі, рідше олії. Повні експресії графічні портрети (Т. Шевченка, І. Котляревського, Є. Гребінки, М. Менцінського, автопортрети та ін.), прикарп. пейзажі, побутові картини, рел. композиції (серія страстей Христових), натюрморти, численні карикатури стрільців і старшин УСС, учителів, церк., культ. і гром. діячів (єп. Г. Хомишина, І. Франка, М. Черемшини, М. Руданського, О. Новаківського, С. Крушельницької, С. Людкевича, В. Барвінського, І. Боберського та ін.), ілюстрації до кн. «Життя й пригоди Цяпки Скоропада» А. Тото-Долото (1926). Учасник виставок ГДУМ, АНУМ, УСС у Львові; 2 міжнар. виставки дереворитів у Варшаві (1931); посмертні ретроспективні виставки творів С. у Станиславові (1942) і Львові (1970).

[Сорохтей Осип († Станиславів, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]


Сорочинський Лев (1895 — 1963), співак і дириґент родом з Гайсина на Поділлі; 1917 чл. Укр. Нац. Хору в Києві, з 1918 — чл. Укр. Респ. Капелі, з 1921 в Укр. Нац. Хорі (помічник О. Кошиця); з 1926 дириґент укр. хорів у ЗДА і Канаді.

[Сорочинський Лев († Олифант, Пенсільванія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Сорочинський Петро, кошовий отаман Запоріжжя (1701 — 02, 1706 — 07, 1709), представник старшої, консервативнішої частини козацтва, у 1709 прихильник крим. орієнтації й противник поль.-швед., яку репрезентував тоді К. Гордієнко. Хоч моск. уряд сподівався від С. зміни антимоск. політики Запоріжжя й розриву запор.-швед. союзу, але С. не був прихильником Москви і на весні 1709 навіть поїхав до Криму, щоб дістати там допомогу проти моск. навали. Того ж року кошовим отаманом знову став Гордієнко, який і вивів козаків на еміґрацію. Дальша доля С. невідома.


Сорочинці, кол. назва с. Великі Сорочинці.


Сосенко Ксенофонт (1861 — 1941), етнолог, свящ., нар. у с. Межигірці б. Галича (душпастирював у різних селах Галичини). Автор праць: «Про містику гагілок» (у ж. «Поступ», 1922), «Праджерело укр. рел. світогляду» (1923) та «Культ.-іст. постать староукр. свят Різдва і Щедрого Вечора» (1928). У своїх дослідженнях пов’язував укр. рел. обряди, звичаї, символи, назви й узори з староіранськими.

[Сосенко Ксенофонт († Конюхи, Козівський р-н, Тернопільська обл.). — Виправлення. Т. 11.]


Сосенко Модест (1875 — 1920), маляр, нар. у с. Порогах Надвірнянського пов. (Галичина); студіював у Краківській Школі Мистецтв (1896 — 1900), Мюнхенській Академії (1901 — 02) і в Нац. Школі Мистецтв у Парижі (1902 — 05); з 1908 жив у Львові. Подорбжував по Італії й Україні (1908 — 13), Єгипті й Палестині (1914). Портрети (Атанасія Шептицького, В. Шухевича, «Портрет дівчини» 1912, «Автопортрет» 1915), побутові картини («Хлопець обідає», «Розмова», «Діти на плоті» 1913, «Трембітарі» 1914, етюди нар. танців), пейзажі (Парижу, Карпат, Півд. Далмації, «Рання весна на селі» 1903, «Будуа в сонці» 1918), монументальні декоративні розписи Муз. Ін-ту ім. М. Лисенка у Львові (виконані гол. за мотивами полтавських гаптів та з зображеннями нар. музикантів), поліхромії церков (у Підберізцях б. Львова, Печеніжині, Рикові, Більчі Золотому, Золочеві, Товмачі, Славську; проєкт поліхромії Волоської церкви у Львові). У своїх творах, особливо рел., С. намагався синтезувати старі візант. основи малярства з сучасними мист. досягненнями і був новатором у цій ділянці. С. автор зб. «Прикраси гал. рукописів XVI — XVII вв. Ставропігійського Музею» (1923). Твори С. зберігаються у Львівському Держ. Музеї Укр. Мистецтва (бл. 100), Коломийському Держ. Музеї Нар. Мистецтва «Гуцульщина» і в приватних колекціях.

[Сосенко Модест († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Свенціцький І. Модест Сосенко. Прага 1927; Модест Сосенко 1875 — 1920. Каталог меморіяльної виставки. Л. 1960.


Сосенко Петро (* 1900 — ?), правник родом з Галичини, син Ксенофонта С. (див), співр. Комісії звичаєвого права та історії укр. права при ВУАН; 1933 засланий, дальша доля невідома. Праці: «Основні питання сучасного соц. радянського устрою» (1924), «Правно-іст. розвиток людських імен та назв і значіння метрикальних книг для історії права» («Праці Комісії для виучування історії зах.-руського та укр. права», випуск VI, 1929) та «Каптурові суди на Україні» (там же, випуск VII, 1930, у світ не вийшов).

[Сосенко Петро (* Дуліби). — Виправлення. Т. 11.]


Сосна [Pinus (Tourn) L.], рід шпилькових дерев, родини соснових; понад 100 видів, поширених перев. у поміркованій смузі Півн. півкулі. На Україні — 17 видів, з них у культурі 11. Найпоширеніша С. звич. (P. silveatris L.), до 40 м заввишки; плодоношення з 10 — 30 pp., у замкненому лісостані — з 40 — 60; вік 300 — 400, іноді й більше pp.; порівняно з іншими шпильковими швидко росте. С. звич. — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів; росте передусім на пісках, болотах, скелях тощо. На Україні С. займає бл. 2,5 млн га або 34% всієї ліс. площі (перше місце перед дубом і смерекою). С. поширена насамперед на Поліссі (також на Малому Поліссі, Надбужанській і Надсянській котловинах), де є гол. ліс. породою (бл. 60% ліс. площі), на кращих ґрунтах при участі дуба (субори), на глибоких пісках без домішки ін. порід (сухі бори), на забагнених з домішкою берези й вільхи. Менше значення С. має в Лісостепу (понад 20% ліс. площі), найбільше — на Лівобережному (понад 30%); вона поширена гол. на піщаних борових терасах на лівих берегах рік — частково штучно насаджена. В Степу С. зустрічається винятково (напр., на Олешківських пісках), рідко у Карпатах і на Передкарпатті. С. має на Україні з усіх дерев найбільше значення. Її легку і м’яку деревину використовують у будівництві і як паливо, з неї виробляють шпали, меблі, телеграфічні стовпи; з живиці — терпентину і кольофонію, з молодої хвої — вітаміни C і етерові олії. С. використовують в садово-паркових насадженнях, для закріплення пісків та у полезахисних смугах.

У Крим. горах поширена С. крим. (P. Pallasiana Lamb.), С. Станкевича [P. Stankeviczi (Suk.) Fom.] й ін. У Карпатах, крім звич. С., ростуть С. кедрова (кедрина), або евр. (P. cembra L.), рідка, лише інколи становить невеликі суцільні деревостани (напр., у резерваті на горі Яйце у Ґорґанах), та С. — жереп (P. mughus Scop.) — обидві у смузі гор. границі лісу. Як декоративні вирощують С. італ. або пінію (P. pinea L.), С. Веймутову (P. strabus L.) та ін.


[Сосна-кедрина. — Доповнення. Т. 11.]


Сосниця (II — 13), с. м. т. на Чернігівщині над р. Убіддю (притока Десни), 7 200 меш. (1970). Вперше згадується 1234, у 1648 — 1781 сотенне м-ко Чернігівського полку,

1782 — 1923 — пов. м. (з 1802 Чернігівської губ.), тепер р. ц. Чернігівської обл. Через віддалення від зал. шляху не розвивається (1860 — 7 100 меш.). Харч. пром-сть. Музеї: краєзнавчий, літ.-мемуарний О. Довженка.


Соснівка (III — 5), с. м. т. Львівської обл., підпорядковане Червоноградській міськ. раді, положене над р. Бугом; 11 200 меш. (1975); видобуток вугілля. Заснована 1955 у зв’язку з будівництвом кам’яновугільних шахт.


Соснове (кол. Людвипіль; III — 7), с. м. т. Березнівського р-ну Рівенської обл., положене на Волинському Поліссі над р. Случчю; 5 000 меш. (1965). У сусідньому с. Губкові руїни замка (з 16 в.).


Сосновий шовкопряд, сосновий коконопряд (Dendrolimus ріпі L.), метелик родини коконопрядових поширений в Европі (крім Англії) та в Азії. Розмах крил 6-8 см. Є й на Україні. Гусінь С. ш. живиться хвоєю гол. ч. сосни звичайної. Небезпечний шкідник лісу.


Сосновський Михайло (1919 — 75), журналіст, публіцист й суспільно-політ. діяч, родом з Тернополя (Галичина). З 1944 у Німеччині; студентський діяч, ред. ж. «Самостійник» 1946), співр. «Студентського Вісника» і газ. «Час» (1946 — 48). З 1948 у Канаді: діяч Ліґи Визволення України (1949 — 70; чл. її Гол. управи в Торонто і керівник її Пресового Бюра) і гол. ред. газ. «Гомін України» (1948 — 54), парляментарний кореспондент і чл. Кан. Нац. Пресового Бюра в Оттаві (1966 — 68), чл. Президії КУК (1966 — 69), діяч Світового Конґресу Вільних Українців (1969 — 71 — екзекутивний дир.). З 1972 у ЗДА; ред. газ. «Свобода» й її акредитований кореспондент при Об’єднаних Націях. Крім численних публіцистичних ст. і розвідок, С. автор кн.: «Україна на міжнар. арені 1945 — 65» (1966), «Дмитро Донцов — політ. портрет» (1974), «Нарис історії укр. політ. думки» (1976).

[Сосновський Михайло (* Гаї, Тернопільський пов. — † Джерзі-Сіті, Нью-Джерзі, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]


Сосюра Володимир (1898 — 1965), видатний укр. поет сов. доби, нар. на ст. Дебальцеве (Донбас). Закінчив сіль. і вчився в аґрономічній школі, з дитячих літ працював на шахтах і виробнях Донбасу; брав участь у громадянській війні, спершу в армії УНР, про перебування в якій надрукував у ж. «Червоний Шлях» (1925, 1 — 2) спогади «З минулого»; пізніше в Червоній армії. По закінченні громадянської війни вчився в Ком. Ун-ті в Харкові (1922 — 23) і на робфаці при Харківському Ін-ті Нар. Освіти (1923 — 25); належав до літ. орг-цій «Плуг», «Гарт», ВАПЛІТЕ, ВУСПП. Перший вірш (рос. мовою) надрукував 1917. В архівах збереглися не друковані вірші С. (укр. мовою), писані за його перебування в Армії УНР, але перша зб. «Поезії» вийшла 1921, а раптову славу принесла йому рев.-романтична поема «Червона зима» (1922), визнана за найвидатніший зразок поетичного епосу громадянської війни на Україні. Цій темі С. присвятив і багато ін. творів пізніше, в яких органічно поєднується інтимне з гром. і заг.-людським: зб. «Місто» (1924), «Сніги» (1925), «Золоті шуліки» (1927) і низка ін. Уже в перших зб. С. виявив себе найсильнішим ліриком в українській поезії своєї доби. Його співучі й повні незглибної ліричної стихії поезії вражають задушевністю, рев. запалом і пристрастю інтимних почувань. Основні джерела, якими живилася лірика С. (нар. творчість, Т. Шевченко і пізніші лірики), перетопилися в його поезії на. ориґінальний стиль, позначений клясичною простотою вірша, співучістю і романтичним піднесенням. Починаючи вже з раннього періоду творчости в поезії С. знайшли відображення і суперечності його доби: типова для укр. інтеліґента 20-их pp. неможливість поєднати відданість больш. революції з почуттям нац. обов’язку: поема про внутр. роздвоєння («комунар і націоналіст») «Два Володьки» (1930), відразу по виході заборонена зб. «Серце» (1931). Попри заборони, у творчості С. того часу потужно пробивається мотив укр. патріотизму (недрукована поема «Махно», відома лише в уривках «Мазепа», 1930). На поч. 30-их pp. це призвело С. до конфлікту з ком. партією, чл. якої він був з 1920. На тлі голодової смерти мільйонів укр. селян, і репресій та розстрілів діячів укр. культури за постишевщини це довело С. до межі психічного розладу. Попри ці несприятливі обставини, у 1930-их pp. C, поруч з будівничого тематикою (типовий «Дніпрельстан» ще з 1926), майже єдиний на Україні культивував інтимну, любовну лірику: «Червоні троянди» (1932), «Нові поезії» (1937), «Люблю» (1939), «Журавлі прилетіли» (1940) та ін. 1942 — 44 С. воєнний кореспондент. З того часу зб.: «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942), поема «Олег кошовий» (1943) та ін. З повоєнних зб. визначніші: «Зелений світ» (1949), «Солов’їні далі» (1956), «Так ніхто не кохав» (1960). Помітне місце в творчості С. посідають також ширші епічні полотна: поеми «1871» (1923), «Залізниця», (1924). віршований роман «Тарас Трясило» (1926).

У 1948 С. відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією, але в 1951 він знову зазнав гострих нападів критики, приводом до чого була ст. в газ. «Правда», яка обвинувачувала С. у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», написану 1944 р. За таких обставин, не зважаючи на велику продуктивність (понад 40 зб. поезій), творчі досягнення С. були значно нижчі від його можливостей.

Збірні вид. творів С: «Поезії в 3 томах» (1929 — 30), «Твори в 3 томах» (1957 — 58), «Твори в 10 томах» (1970 — 72).

[Сосюра Володимир (6.1.1898 — 8.1.1965, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Доленґо О. Творчість В. Сосюри. Х. 1931; Стебун І. Володимир Сосюра. К. 1948; зб. Володимиру Сосюрі. К. 1958; Бурляй Ю. Володимир Сосюра. Життя і творчість. К. 1959; Кудін О. В. Сосюра. К. 1959; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Мюнхен 1959; Укр. письменники. Біо-бібліографічний словник, т. V. К. 1965; Радченко Ю. В. Сосюра, літ.-критичний нарис. К. 1967.

М. К.


Сосюра Людмила (* 1934), кіноакторка різноманітних амплюа, дочка Володимира С. Закінчила Київ. Ін-т Театрального Мистецтва ім. І. Карпенка-Карого; знімається з 1954, з 1956 у Київ. Студії ім. О. Довженка. Ролі: Марійка («Максим Перепелиця»), Мотря («Далеке й близьке»), Одарка («Перший хлопець»), Дуся («Солдатка»), Хоменко («Шлях до серця»), Ганна («Два роки над прірвою»), Стюардеса («Тридев’яте царство») та ін. У телебаченні — С. Галечко («Мир хатам, війна палацам»), слідчий міліції («Ідуть жінки») та ін.










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.