[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1976. — Т. 8. — С. 3088-3100.]

Попередня     Головна     Наступна

Субботін Віктор (1844 — 98), гігієніст родом з Прилуки на Чернігівщині. 1867 закінчив мед. фак. Київ. Ун-ту, у 1872 — 93 його проф. С. був засновником першої на Україні самостійної катедри гігієни, активним співр. Т-ва київ. лікарів, одним з засновників Рос. Т-ва Охорони Нар. Здоров’я (1887), брав діяльну участь у боротьбі з епідеміями холери та тифів у Києві. Праці і ст. (перев. в нім. наук. ж.) С. присвячені питанням фізіології, гігієни харчування, комунальної гігієни, епідеміології, орг-ції охорони здоров’я. С. — автор посібників з гігієни (1882 — 83)

[Субботін Віктор († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Субботін Серафим (1906 — 76), геофізик родом з Казані, там таки закінчив ун-т (1931); д. чл. АН УРСР (з 1961; з 1963 чл. її Президії). З 1931 працював (за винятком воєнних pp.) на Україні: в Укр. Геол. Управлінні (по 1940), Ін-ті Геол. Наук АН УРСР (1944 — 50), Ін-ті Геології корисних копалин, з 1961 незмінний дир. Ін-ту Геофізики АН УРСР, з 1963 гол. Відділу наук про Землю і Космос АН УРСР, одночасно у 1945 — 60 викладав у Львівському Ун-ті. Наук. праці С. присвячені питанням прикладної і теоретичної геофізики. Він розробив основні положення нової теорії рушійних сил тектонічних процесів, обґрунтував взаємозв’язок глибинних процесів мантії та земної кори, розробив схеми формування структур земної кори, що має велике наук. і практичне значення для прогнозів глибинних родовищ корисних копалин. Праці С. щодо узагальнення геофіз. даних України лягли в основу сучасних уявлень про глибинну будову України. Важливіші праці: «Глубинное строение Советских Карпат» (1955), «Глубинная структура территории Украинской ССР по данным геофизических исследований» (в кн. «Геологические результаты прикладной геохимии и геофизики», 1960), «Причини тектонічних рухів та механізм формування основних геоструктурних елементів земної кори» (в «Геол. Журналі» (т. 20, 1960), «Процессы в верхней мантии Земли и связь з ними строения земной коры» (1964).

[Субботін Серафим († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Суб’єкт, див. Підмет, термін, уживаний звич. в логіці (разом з предикатом — це чл. судження) і зрідка в граматиці (див. ще Присудок).

Суботів (IV — 13), с. Чигиринського р-ну Черкаської обл., положене на правому березі р. Тясмину за 7 км від Чигирина; 1 700 меш. (1970). З поч. 17 в. належав чигиринському підстарості Михайлові Хмельницькому, а після його загибелі (1620) його синові Богданові Хмельницькому, який по 1648 збудував у С. палац-фортецю, що стала однією з його резиденцій (1664 — зруйнована поляками). У С. збереглася Іллінська церква-усипальниця (збудована 1653), у якій поховано Б. Хмельницького і його сина Тимоша (з 1953 в ній міститься меморіяльний музей Б. Хмельницького). У С. — стародавнє Суботівське городище.

Суботівське городище, багатошарове городище кін. бронзового і раннього залізного віку в с. Суботові Чигиринського р-ну. Поселення виникло в 9 в. до нашої ери за часів чорноліської культури. У культ. шарі цього часу відкрито залишки великих прямокутних землянок з вогнищами та дерев’яними стінами; у пізнішому — залишки напівземлянок, численні предмети з бронзи, кістки та каменю, а також перші на цій території вироби з заліза. На С. г. розкопано, крім того, культ. шар зарубинецької культури, з залишками жител і госп. ям, залізними серпами, ножами та шилами, античного і місц. посуду тощо.

Суботін Стоян (1921 — 77), проф. слов. літератур Беоґрадського Ун-ту (Юґославія), польоніст. Ст. про Т. Шевченка, Лесю Українку, про серб.-укр. літ. зв’язки; короткий нарис історії укр. літератури; інформації про розвиток україністики. С. переклав роман Ю. Яновського «Вершники» («Konjanici», 1965).

[Суботін Стоян (* Яково, Срем, Сербія — † Беоґрад). — Виправлення. Т. 11.]

Суботники, див. Секти.

Субстантивація, семантично-синтаксичний перехід прикметника й дієприкметника (зрідка й ін. частин мови, напр., дорога в нікуди) в іменник, при чому даний прикметник уживається вже лише у функції іменника (повна С. — кошовий, хорунжий, ланкова, подушне — первісно це атрибути до іменників, які тут давно забулися), або поруч можливе ще й прикметникове вживання (гайовий, минуле, невідома). При контекстовій С. атрибутовий характер даного прикметника ще повнотою відчутний (Крайній лави побіг першим). С. широко вживається зокрема в наук. термінології. С. досліджували Д. Гринчишин, Й. Дзендзелівський, М. Леонова й ін.

Субутай, один з найславніших вождів Чінґісхана Темучіна. Разом з полководцем Джебе, перейшовши Кавказ, брав участь у поході на Кіпчак, який закінчився розгромом союзного укр. і половецького війська над р. Калкою 1223. У поході хана Батия на Сх. і Сер. Европу С. був одним з кращих полководців. Брав участь у здобутті Києва у 1240 і в битві над р. Шайо на Угорщині у 1241.

Суверенітет, повнота влади, незалежність держави від ін. держав чи міжнар. об’єднань, що виявляється у праві вільно вирішувати свої внутр. і зовн. справи без стороннього втручання. С. — основний принцип міжнар. правовідносин та істотна ознака модерної держави в міжнар. праві. Джерелом і носієм суверенних (с.) прав може бути абсолютний монарх чи диктатор, а в дем. країнах — народ (т. зв. нар. С.); у тоталітарних державах с. права здійснює керівна партія. Васалітет, протекторат чи вхід однієї держави у тісні об’єднання з ін. призводять до обмеження С. чи його повної втрати.

Укр. коз. держава 17 — 18 вв., що існувала вже за часів, коли доктрина С. була відома (зформульована у Франції в 16 в. Ж. Боденом), користувалася лише частковим С. Нові держави в 19 — 20 вв. здобули С., посилаючися на право самовизначення. Укр. Центр. Рада, діючи суверенно, проголосила III Універсалом Укр. Нар. Республіку (20. 11. 1917), а згодом IV Універсалом 22. 1. 1918 її повний С. («Однині УНР стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною с. державою укр. народу»). Згідно з цим повнота с. влади мала належати укр. народові. Односторонньо проголошений С. створив для укр. держави правоздатність вступати в міжнар. взаємини, в наслідок яких С. України був визнаний рядом ін. держав: Центр. державами під час Берестейського миру, Сов. Росією (гол. акт визнання в Берестейському договорі 3. 3. 1918 та в рос.-укр. угоді про перемир’я 12. 6. 1918), а згодом Польщею у Варшавському договорі.

Також держ. органи УССР посилалися на С., починаючи з Деклярації прав народів Росії 15. 11. 1917, що проголошувала «рівність і суверенність народів Росії» та їх право на самовизначення, аж до т. зв. союзного договору між УССР і РСФСР 28. 12. 1920. Договори УССР з Польщею, балтицькими країнами та ін. у 1920 — 22 виходять з цього ж принципу. У дійсності УССР користувалася лише номінальним С., бувши під контролем Сов. Росії і функційним знаряддям її політики. З формального боку вона продовжувала окреме існування як держава і с. фікція: повнота влади була в руках ін. надрядної держави (РСФСР) та її керівної сили — рос. ком. партії.

Деклярація і договір про утворення СССР далі підкреслюють С. союзних республік, проте він є ще більшою фікцією, як це було до 1923; зміст прерогатив влади, які залишилися у віданні республік, мінімальний, а всі зовн.-політ. справи, які робили УССР хоч частково суб’єктом міжнар. права, перебрав СССР. Єдиним атрибутом республік, що міг би теоретично підтримувати тезу про потенційність С., є право сецесії, зафіксоване у всіх пізніших конституційних актах СССР і республік. Сов. правники підтверджують наявність С. республік ще такими доказами: їх «добровільний» вхід до СССР та неможливість змінити територію республіки без її згоди, а з 1. 2. 1944 частково відновлені зовн. компетенції: право укладати міжнар. договори й угоди та обмінюватися дипломатичними й консульськими представниками з чужоземними державами уважається сов. доктриною найважливішими с. правами УССР. В наслідок останніх конституційних змін, республіки, а зокрема УССР і Білор. ССР, набули часткову міжнар.-правну підметність, але не С., бо СССР і далі встановлює заг. порядок у взаємовідносинах союзних республік з чужоземними державами.

Факт членства УССР та Білор. ССР, поряд з СССР, в ООН та ін. міжнар. орг-ціях, які в принципі кваліфікують їх як с. держави, спонукує декого визнавати за УССР статус квазі- або відносно с. держави. Укр. міжнар. правник Р. Якемчук твердить, що С. УССР виявляється більше назовні (зовнішньоправний С.), ніж у самому СССР. Більшість укр. і неукр. правників вважають, що деякі формальні атрибути С. УССР надають їй міжнародноправну підметність (Б. Галайчук, В. Маркусь, В. Голубничий, П. де-Вішер, Ч. Фенвік, Дж. Кунц, А. фон Федросс). Хартія ООН вносить у міжнар. взаємини принцип с. рівности держав-членів (артикул 1, параграф 2), який є скорше морально-правною максимою, ніж нормою позитивного права.

Сов. доктрина С. складна й діялектична. Назовні держ. С. уважається твердим і непорушним принципом міжнар. взаємин і включає невтручання у внутр. справи, рівність, територіяльну непорушність і т. д. СССР та країн сов. бльоку. З другого боку, антиколоніялізм і нац.-визвольні рухи інтерпретуються як вияв т. зв. нар. С. Обмеження держ. прероґатив союзних республік сов. автори вияснюють як спільне здійснювання с. прав Союзом і республіками. Тут С. виступає як «єдине ціле», а єдність обох С. (Союзу і республік) випливає з політ., екон. та ідеологічної природи сов. держави, і тому між ними не може бути суперечностей. Теорія «єдности С.» замінює донедавна ще обстоювану доктрину «подвійного С». У стосунку до ін. соц. держав, чл. сов. бльоку, СССР зформулював модифіковану версію «єдности С», а саме — солідарности і взаємодопомоги у здійснюванні с. прав супроти зовн. держав. Сам же СССР залишає собі право втручання у справи країн бльоку, якщо засадничі спільні інтереси партнерів загрожені. Це т. зв. доктрина обмеженого С., висловлена Л. Брежнєвим після 1968, яка леґалізувала сов. інтервенцію в Чехо-Словаччині.

Т. ч. С. тепер став відносним поняттям і політ. використовується рос. великодерж. імперіялізмом. До цього чимало спричиняється сов. теорія і практика. Див. також Міжнародно-правний статус України, там і література.

В. Маркусь

Суворов Георгій (* 1919), математик родом з Саратова, чл.-кор. АН УРСР (з 1969); на Україні з 1965. Основні праці стосуються теорії функцій (метрогеометричні властивості пласких і просторових відображень).

[Суворов Георгій (1919 — 1984, Донецьке). — Виправлення. Т. 11.]

Суворове (VIII — 9; до 1940 — Шикирли-Китай), с. м. т. Ізмаїльського р-ну Одеської обл. над оз. Котлобухом, 6 400 меш. (1970). Харч. пром-сть. Засноване 1815 болг. переселенцями.

Суворовські військові училища, в СССР спеціяльні учбові заклади типу інтернату, що готують вихованців до вступу у військ. учбові заклади. З 1969 до С. в. у. приймають юнаків, що закінчили 8 клясів сер. школи, час навчання 2 р. Перші С. в. у. створено 1943; 1973 їх було в СССР — 8, у тому ч. 1 в УССР (у Києві).

Сугдей, див. Судак, м.

«Суд і Розправа», визначна пам’ятка права України 18 в., складена бунчуковим товаришем Ф. Чуйкевичем — результат його приватної кодифікації (1750 — 58); повна назва: «С. і Р. в правах Малоросійських широко на різних місцях показана, а тут в єдиний короткий і ясний ексцерпт, для припинення гіркої в судах тяганини зібрана, для корисного вжитку малоросіянами списана від Різдва Христового 1770 18 жовтня».

Зб. «С. і Р.» присвячена суд. цивільному процесові й судоустроєві та частково зем. й родинному праву; одночасно вона є джерелом історії правничої думки Гетьманщини. Постала на ґрунті політ. (відновлення Гетьманства) та соц.-екон. (оформлення старшини в землевласницьку клясу) змін, вона ставила собі завдання обґрунтувати потребу зміни судоустрою, що виник по 1648, і повернути давній, на основі Лит. Статуту, що залишався гол. джерелом права Гетьманщини. Присвячена гетьманові К. Розумовському, «С. і Р.» пропонувала відновити т. зв. статутові суди і цим відокремити судівництво від заг. адміністрації, обороняла незалежність судів Гетьманщини й доводила, що втручання рос. уряду в суд. справи України є «не згідне з правами малоросійськими» і що «від Суду Ген. апеляція нікуди вже йти не повинна». Праця Чуйкевича мала великий вплив на суд. реформу Гетьманщини 1760 — 63, зокрема на зміну устрою і судочинства Ген. Суду, за зразком Трибуналу В. Князівства Лит. (1760) й на введення статутових судів (1763).

«С. і Р.» складається з таких частин: 1) про докази; 2) про рочки і роки; 3) про процес; 4) про апеляції; 5) про виконання суд. рішень; 6) про посаг, віно і привінок. Ці частини були виготовлені до 1750 й 1752; пізніші доповнення: про апеляції за Статутом (1754), про давність земську (1755), про суд польовий, підкоморський, тобто межовий (не раніше 1758).

Хоч «С. і Р.» була приватна зб. діючого права, нею користувалися в судах; в актах суд. розправ зустрічаються посилання на неї, як на джерело права. Відчуття нац. гордости й патріотизму («При помочі Божій малоросіяне з гетьманом Богданом Зіновієм Хмельницьким кров’ю своєю освободили Малу Росію»), літ. метафори (порівняння окремішности судів з річковою системою) й ін. поширюють значення цієї пам’ятки поза сферу історії права.

Копію «С. і Р.» з кін. 18 або з поч. 19 в. надрукував М. Василенко: «Матеріяли до історії укр. права», І (1929); рукописна копія 1791 зберігається у Держ. публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Ленінграді.

Література: Кистяковский А. Права, по которым судится Малороссійский народ. Исследование. К. 1879; Василенко М. Пам’ятник укр. правничої літератури XVIII в. ЗНТШ, т. 138 — 140. Л. 1925; Ткач А. Історія кодифікації дорев. права України. К. 1968.

Я. Падох

Суд копний, див. Копні суди.

Суд присяжних, одна з форм участи громадян у судівництві, суд, у якому крім проф. суддів, беруть участь звич. громадяни, т. зв. лава присяжних. С. п. вперше виник в Англії, звідки поширився разом з англосаксонським правом у ЗДА, а з 19 в. під впливом ліберальних течій прищепився на евр. континенті. Присяжні судді не беруть активної участи в розправі, тільки стежать за перебігом процесу і вкінці його вирішують про вину підсудного; на основі їх вироку трибунал проф. суддів визначає міру покарання. Присяжні судді виконують свої функції не постійно, а за певних каденцій. Метою інституту С. п. було зробити суд. систему менше бюрократичною та ввести до неї непроф. гром. кола.

С. п. на укр. землях під Росією були введені суд. реформою 1864. Вони були обов’язкові у важчих кримінальних злочинах, зокрема тих, за які загрожувала кара понад 10 pp. ув’язнення або кара смерти, та в політ. і рел. злочинах. На поч. 20 в. виникли сумніви щодо доцільности С. п., з чого з’явилася тенденція обмежити їхні компетенції. Зокрема були намагання вилучити зпід компетенції С. п. політ. злочини. Одним з найпалкіших оборонців інституції С. п. був укр. правник О. Кістяковський.

Під Австрією С. п. були введені 1873. Вони розглядали справи злочинів і проступків політ., вчинених друкованим словом, і підсудних, яким загрожувала кара смерти, досмертне ув’язнення чи тюрма понад 10 pp. (винятково також справи підсудних, яким загрожувало позбавлення волі менше 10 pp.).

На укр. землях під Польщею діяли спочатку С. п., передбачені конституцією 1921 і австр. карно-процесуальним правом, яке далі було чинне в Галичині. Поль. карно-процесуальний кодекс 1928 також передбачав С. п., але цю інституцію кілька pp. пізніше скасовано, а нова конституція вже її не передбачала. На укр. землях під Румунією, де спершу діяли С. п. ще з австр. часів, їх скасовано 1936. Також у Чехо-Словаччині С. п. втратив значення у 1930-их pp. Ця тенденція була наслідком теоретичних арґументів, що вирішення питання про вину підсудного присяжними суддями, які не ознайомлені з засадами права, не виправдалося на практиці. Різні держави почали схилятися до нової форми участи гром. чинника у карному процесі, лавників (засідателів), які беруть активну участь у розправі разом з проф. суддями.

Вважаючи С. п. «буржуазним судом», СССР не включив їх у суд. систему, обмеживши позірну участь гром. кіл у судівництві нар. засідателями, які беруть участь разом з проф. суддями в усіх судах, цивільних і кримінальних, першої інстанції. Їх обирають на прилюдних зборах на 2½ pp. з-поміж громадян віком від 25 pp. Вони виконують суд. чинності не довше 2 тижнів на рік. Нар. засідателів оголошують однією з форм «безпосередньої участи трудящих у здійсненні соц. правосуддя». У дійсності вони, як проф. судді, є повнотою залежні від пануючої влади і зобов’язані здійснювати політику партії.

А. Білинський

Судак (IX — 15), с. м. т. Крим. обл., підпорядковане Теодосійській міськраді, положене на Крим. півд. березі над Чорним м.; 8 100 меш. (1966). Кліматичний приморський курорт (показання: захворювання органів дихання нетуберкульозного характеру, функціональні захворювання нервової системи, серцево-судинні захворювання тощо), сезон — цілий рік; зав. марочних вин, шампанського, виробництво трояндової олії. С. — старовинне торг. м. існувало п. н. Сугдея (Солдая); з кін. 7 в. підпало під владу хозарів, у 11 в. — Візантії, далі сплачувало данину половцям; з поч. 13 в. — торг. факторія венеційських купців, 1223 і пізніше зазнавало нападів татар, з 1365 — Генуезька колонія, з 1475 — під владою Туреччини. З 9 в. (зокрема в 10 — 12 вв.) між С. (його називали в давньоруських джерелах Сурожем) і Київ. Руссю існували жваві торг. зв’язки. У 1783 С. у складі Криму увійшов до Росії. Донині збереглися в С. залишки генуезької фортеці.

Судак (Lucioperea), рід риб ряду окунеподібних; довж. до 130 см, вага до 20 кг. Відомо 5 видів, з них у басейні Чорного і Озівського морів: С. звичайний (L. lucioperea L.), берш (L. volgensis Gmel.) і С. морський (L. marina Cuv.). Цінні пром. риби.

Суданська трава [Sorgum sudanense (Piper) Stapf.], однорічна кормова рослина з роду сорго, родини злакових. Походить з Африки; на Україні поширена з 1910-их pp. — у Степу, Лісостепу і на Кубані. С. т. теплолюбна й досить посухостійка; її вирощують на зелений корм, сіно і силос. На Україні районовано сорти: Дніпропетровська 876, Миронівська 10, Одеська 25, Чорноморка, Сорго-судаковий гібрид 5 та ін.

Судбури, також Содбури, Садбури, (Sudbury), м. в провінції Онтаріо (Канада), один з найважливіших у світі осередків видобутку ніклю і міді; 155 000 меш. (1971), у тому ч. понад 5 000 українців. Виникло у 1880-их pp.; перші українці прибули на працю в копальнях 1904. Організоване укр. життя почалося з 1909. Існують дві укр. парафії — кат. і правос. та низка орг-цій.

Судебники, зб. правних норм В. Князівства Лит. і Моск. держави, практичні суд. підручники права, зокрема карного й процесуального.

Судебник 1468 В. Князівства Лит. був скодифікований за В. кн. Казіміра IV Яґеллончика й проголошений на Віленському соймі. Він був першим, хоч і неповним, заг. кодексом В. Князівства Лит. і попередником Лит. Статуту (1529) та містив норми карного й процесуального права. До С. 1468 ввійшли насамперед норми «Руської Правди» і звичаєвого права та постанови пізніших законодавчих актів; видні також впливи зах. права (зокрема введення смертної кари, що її не знала «Руська Правда»).

Із С. Моск. держави відомі: С. 1497 — перший заг. кодекс, який розпочав правне оформлення закріпачення селян та С. 1550, що поклав основи для закріплення станово-представницької монархії й діяв до завершення Соборного Уложенія 1649.

Судець Володимир (* 1904), сов. військ. діяч, маршал авіяції (з 1955), родом з Нижньодніпровського, герой Сов. Союзу (1945). 1941 — 45 командував військ.-повітряними силами (ВПС) військ. округи, авіяційним корпусом і 17 армією. По війні — на керівній роботі у ВПС сов. Армії; з 1966 воєнний інспектор — радник групи ген. інспекторів.

[Судець Володимир (1904 — 1981, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Суджа (II — 16), м. на півд. Курщині над р. Суджею, р. ц. Курської обл.; 4 700 меш. (1962); харч. пром-сть, механічний зав. С. засновано у 17 в. як сотенне м. Слобідського (Сумського) полку, з 1779 пов. м. Курського намісництва, пізніше губ. С. лежить на укр. нац. території; 1926 у Суджанській волості українці становили 61,2% всього населення, в С. — 30,8%, 1897 в Суджанському пов. — 47,9%.

«Суди Божі», ордалії (від латинського ордаліюм, тобто суд або вирок), найстаріший рід суду у вигляді покладання на вирок Божий чи сил природи, з вірою, що надприродне втручання визначить винного і врятує невинного; звич., за браком ін. доказових засобів, або якщо вони не дали наслідків. До найпоширеніших форм «С. Б.» належали: двобій (палицями або мечами), жереб і ордалії у вузькому значенні — проба водою і залізом. Людина визнавалася невинною, якщо вона могла без ушкоджень пройти через вогонь, по розпеченому залізу або перенести його в руках; витягнути з окропу якусь річ; після вкинення зв’язаним у воду почати тонути (вода — чиста стихія не приймає злочинця).

Найчастіші згадки про «С. Б.» на Україні зустрічаються у «Руській Правді»: про жереб, роту (присягу), пробу холодною водою й розпеченим залізом; з 13 в. застосовувано також суд. двобій — «поле». Згадки про «С. Б.» сягають до 17 в.

Судислав, гал. боярин, провідник проугор. партії бояр, противник кн. Данила Романовича; кілька разів допомагав уграм опанувати Галич. По поразці угрів у 1230 подався на Угорщину, звідки знов з угор. військом двічі (1232 і 1233) безуспішно намагався оволодіти Галичем.

Судівництво, збірна назва суд. системи, її правних основ, орг-ції і діяння. Див. Судоустрій і Судочинство.

Судієнки, старшинський (згодом дворянський) рід на Новгородсіверщині, який походить від Андрія Івановича († бл. 1688), новгородсіверського городового отамана (1672), стародубського полкового судді (1670, † до 1677), і сина його, Івана Андрійовича С. († бл. 1729), новгородсіверського городового отамана (1709 — 25). Син Івана — Степан (нар. бл. 1689 — 1763) був новгородсіверським городовим отаманом (1727 — 39) і сотником (1739 — 63). Його син Осип (нар. бл. 1743 — 1811), таємний радник, був першим чл. Гол. Поштового Правління Рос. Імперії (1784), свояк і приятель кн. О. Безбородька, який подарував йому низку маєтків на Новгородсіверщині; О. С. був меценатом шкіл на Чернігівщині й Полтавщині. Син Осипа — Михайло (1802 — 74), історик (див.) і гром. діяч. Його нащадки: сини Йосиф (1830 — 92) та Олександер (1832 — 82) і Євген, син Олександра (1870 — 1918) були маршалами новгородсіверського дворянства другої пол. 19 поч. 20 вв.

Судієнко Михайло (1802 — 74), історик і гром діяч, син Осипа С., родом з Новгородсіверщини. Новгородсіверський маршал шляхетства (1835 — 41), почесний куратор і меценат гімназій у Новгороді-Сіверському, Чернігові й Білій Церкві; гол. Київ. Археографічної Комісії (1848 — 57), чл. Чернігівського губ. Комітету «по улучшению быта помещичьих крестьян» (1857 — 58), в якому посідав ліберальну позицію. У своєму маєтку, с. Очкині (б. Новгорода-Сіверського) мав велику бібліотеку й цінну зб. архівних матеріялів до історії Гетьманщини 17 — 18 вв., яку його спадкоємці подарували Київ. Ун-тові (нині в Рукописному Відділі Держ. Бібліотеки АН УРСР у Києві). Помер у Новгороді Сіверському. С. видав «Материалы для отечественной истории» (тт. I — II, 1853 — 55) і «Черниговского Наместничества Топографическое Описание» О. Шафонського (1851), брав участь у вид. Літопису С. Величка (1848 — 55). Був близький до декабристських кіл (шваґер декабристів О. Миклашевського й О. фон дер Бріґґена й приятель О. Пушкіна).

О. О.

Судковський Руфін (1850 — 85), маляр-мариніст, родом з Очакова на Херсонщині; вчився в Одеській Рисувальній Школі і (з 1868) у Петербурзькій Академії Мистецтв; з 1882 акад. Пейзажі Чорного м. («Бурхливе море восени», «Сутінки на березі Чорного моря»), Одеси («Перед бурею поблизу Одеси»), Очакова («Буря б. Очакова»), Дніпрового лиману («Перед грозою. Хутір на Дніпровому лимані», «Після бурі», «Штиль») та ін. Картини С. зберігаються в ґалеріях Москви, Ленінграду і Київ. Музеї Рос. Мистецтва.

Суднобудування, галузь машинобудування, підприємства якої будують і ремонтують судна усіх типів (вантажні, пасажирські, рибопром., військ. тощо) та ін. плавучі споруди. На Україні першу суднобудів. верф для будування військ. суден спорудило Рос. Адміралтійство 1788 у Миколаєві. У 1862 у Києві засновано машинобудів. підприємство, яке пізніше перетворено на суднобудів. зав. 1895 — 97 збудовано два суднобудів. зав. у Миколаєві. Всього на Україні 1913 діяло 7 суднобудів. і судноремонтних підприємств (у Миколаєві, Херсоні, Одесі та ін.), крім того, у Таганрозі й Новоросійському. Вага С. України в Рос. Імперії була незначна (13%). С. на Україні розвинулося у 1920 — 30-их pp.; у 1928 — 29 воно давало 14% продукції всього машинобудування, а його вага в СССР збільшилася. Побудовано ряд нових зав. і реконструйовано старі; по другій світовій війні вдруге відбулася відбудова і реконструкція зруйнованих зав. і побудова нових.

Тепер на Україні будують судна різних типів, серед ін.: суховантажні, наливні танкери, китобійні бази, морозильні риболовні траулери, приймально-транспортні, рефрижератори, лісовози, сейморозвідувальні, пасажирські судна на підводних крилах, вантажно-пасажирські та ін.; значно збільшено будову військ. суден. Крім суднобудів., діють судноремонтні підприємства. В УССР основні підприємства С. розташовані у Миколаєві, Одесі, Херсоні, Києві; менші (перев. судноремонтні) у Севастополі, Жданові, Керчі, а за межами УССР — у Таганрозі, Новоросійському, Туапсе; річкові судноремонтні у Запоріжжі, Дніпропетровському, Кілії, Пинському й ін. Найбільші зав.: Чорноморський суднобудів. зав. у Миколаєві, виник 1907 з об’єднання двох суднобудів. зав. (збудованих 1895 — 97), випускає океанські судна, танкери, суховантажні судна, дизель-електроходи (до 1914 на ньому збудовано серед ін. перший у світі підводний мінний загороджувальний «краб», перші в Рос. Імперії турбінні міноносці; 1957 — 61 китобійні бази «Радянська Україна» і «Советская Россия», з водотоннажем понад 20 000 т кожна, н.-д. судно «Академік Сергій Корольов», газотурбохід «Паризька Комуна» та ін.); Херсонський суднобудів. зав., збудований у 1951 — 53, випускає океанські судна, а також річкові катери, теплоходи тощо; Київ. суднобудів. зав. «Ленінська кузня», заснований 1862 як машинобудів. підприємство, з 1913 (гол. після 1945) перетворений на суднобудів. зав., випускає річкові судна, сер. морські риболовні траулери та ін.

Статистика С. в СССР не оприлюднюється, нема також інформацій про будову військ. кораблів на суднобудів. зав. України. Є припущення, що до 1941 на зав. України випускалося щороку 15 — 20 військ. кораблів (до 1914 С. України випускало перев. військ. судна; на миколаївських зав. 1914 працювало на військ. С. 8 300 осіб).

Р. М.

Судова Вишня (IV — 4; до 1545 — Вишня), м. Мостиського р-ну Львівської обл. над р. Вишнею (притока Сяну); 5 600 меш. (1971). Цегельно-черепний зав., зооветер. технікум, краєзнавчий музей. Відома з 1230. З 15 в. в С. В. відбувалися соймики ряду земель шляхти Руського воєводства, на яких розглядалися суд. справи. У С. В. нар. І. Вишенський. У 1957 — 62 в зах. частині м. досліджено селище 10 в. і городище 11 — поч. 12 в., а в сх. частині — городище 12 — 13 вв., залишки староруського м. Вишні.

Судова медицина, розділ медицини, який вивчає питання мед. та біол. характеру, що виникають під час слідства й суд. процесу. До гол. проблем С. м. належить вивчення причин й умов, які призводять до смерти або порушення здоров’я у кримінальних випадках, суд.-мед. експертиза людей, трупів, речових доказів, діяльности мед. персоналу.

На Русі-Україні початий суд.-мед. експертизи знаходимо вже у 11 — 12 вв., у 17 — 18 вв. існували розпорядження про суд.-мед. огляди (розтин трупів для встановлення причин смерти, тяжкости ушкоджень тощо). З кін. 18 в. суд.-мед. діяльність стала обов’язком лікарських управ, пов. і міськ. лікарів. 1842 в Рос. Імперії видано «Устав судебной медицины»; в СССР і УССР створено першу в світі централізовану держ. суд.-мед. службу (при Мін-ві Охорони Здоров’я).

Осередками наук. вивчення питань С. м. на Україні були мед. фак. ун-тів (з 1884 при них встановлено самостійні катедри С. м.); тепер катедри С. м. мед. ін-тів та ін-тів удосконалення лікарів, а також Укр. респ. наук. т-во суд. медиків і криміналістів (об’єднує 315 чл.).

У Києві (з 1917) і Харкові (з 1925) працюють н.-д. ін-ти Юридичної комісії при Раді Мін. УРСР, які є центрами наук. експертизи та наук. праці у галузі криміналістики, у тому ч. й суд.-мед. експертизи. З укр. учених над питаннями С. м. працювали І. Буяльський, Є. Мухін, П. Заблоцький-Десятовський; у новіші часи — Ф. Патенко, С. Дворниченко, М. Бокаріюс (видатніший суд. медик України, автор низки монографій і підручників з С. м.), М. Оболенський, Ю. Сапожніков та ін. У 1926 — 27 на Україні виходив «Архив криминологии и судебной медицины».

В. Плющ

Судовщикова Олександра, див. Григоренко Грицько.

Судомора Охрім (1889 — 1968), графік родом з Борисполя на Київщині; вчився в іконописній майстерні Києво-Печерської Лаври у клясі І. Їжакевича (1904 — 07) і в Київ. Художній Школі (1907 — 13). З 1913 працював у книжковій графіці (гол. ілюстрував дитячі кн.) для київ. (пізніше віденських і празьких) в-в «Час», «Дніпросоюз», «Дзвін», «Вернигора»; оформлював ж. «Сяйво» (1913 — 14) і численні дитячі казки (серед ін. «Війна грибів з жуками», 1919). З 1924 працював у харківських і київ. в-вах «Шлях Освіти» (Б. Грінченка «Сам собі пан», 1924), «Книгоспілка» (Т. Шевченка «Кобзар», 1927), «Радянське Село» (О. Вишні «Сійся, родися, жито, пшениця», 1929), «Радянська Школа», ж. «Жовтень» і «Піонерія». 1943 переїхав до Львова й у вид. Укр. В-ва ілюстрував ж. «Малі Друзі» і дитячі казки. 1945 — 48 працював у Харківському обл. книжково-газетному в-ві, згодом у Сільгосп-видаві УРСР та «Радянській Школі» тощо. С. критиковано за ухил у формалістичну «стилізацію».

[Судомора Охрім († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Судость, р. у півн. частині Придніпровської низовини, права притока Десни; довж. 208 км, сточище — 5 850 км²; забагнена, живлення мішане, перев. снігове; замерзає в грудні, скресає у квітні. Лише пониззя С. положене на території УССР (перев. частина на території РСФСР). На С. — м. Почеп.

Судоустрій, сукупність правних норм, які встановлюють суд. систему, її орг-цію, завдання, компетенцію окремих судів (с.) та процедуру їх діяння.

Княжа доба. Від найдавніших часів княжої доби с. мали прилюдний характер. Існувало п’ять родів с: 1) княжий с., на якому кн., інколи ним уповноважені заступники (тивун, метельник тощо), чинили с. над населенням у столиці або поза нею під час роз’їздів; на провінції судили від імени кн. його посадники; 2) вічевий с. вирішував спершу різні, потім найважливіші справи; 3) гром. або нар. с. — найдавніша звичаєва форма (колись єдиний суд. орган, пізніше існував поряд з княжим с); основою його був вервний с. (див. Верв), суд. функції виконували «судні мужі»; 4) приватні (землевласницькі) с. давали право боярам судити справи своїх невільників, інколи і закупів; 5) церк. с. мали юрисдикцію над церковними людьми, а в церк. справах (злочини проти віри, подружжя тощо) і над ін.

Лит.-поль. доба. На укр. землях у складі Польщі суд. влада перейшла з кін. 14 в. до королівських намісників (старостів); 1435 уведено поль. систему станово-шляхетських с: міські с., практика яких ґрунтувалася (із змінами) на нім. праві (Маґдебурзьке право); сіль. с. вирішували менші справи місц. населення, а домініяльні — важливіші й оскарження ухвал сіль. с.

На укр. землях у В. Князівстві Лит. зберігся спершу С. княжої доби з тим, що В. кн. мав право с. над удільними князями. З 1386 С. змінився під поль. і зах.-евр. впливами. Існували чотири роди с: 1) держ. с. — провінціяльні (для вільного населення) і центр. (гол. як апеляційна інстанція під проводом В. кн. або з його уповноваження); 2) міськ. с. упривілейованих м., звич. з виборною лавою присяжних (у деяких м. діяли с. для окремих національностей); 3) гром. с., звані також копними, які ґрунтувалися на звичаєвому праві давньої доби (див. Копні суди); 4) домініяльні с. для справ панів проти невільного і напіввільного населення, а згодом і проти всього, навіть вільного населення, поселеного на панській території. Деякі зміни уведено до С. другим Лит. Статутом, а від Люблінської унії 1569 на землях, приєднаних до Польщі, уведено поль. С. Тоді виникло, вже урядово визнане, автономне станове коз. судівництво.

На Гетьманщині діяли у 1648 — 1763 коз. держ. с. Вони поділялися на провінціяльні с. (сіль., див. Сільський суд, сотенні — див. Сотенний устрій, полк., див. Полковий устрій), при чому кожний вищий с. був апеляційною інстанцією для нижчого, та на центр. с.: Ген. Військ. с., Ген. Військ. Канцелярія і с. гетьмана. Ген. Військ. с, що існував при гетьманській резиденції, був спершу найвищим с. країни, але згодом допускалися апеляції від нього до Ген. Військ. Канцелярії, яка, на додаток до апеляційного с., була с. першої інстанції для ген. старшини, полк., бунчукових товаришів і гетьманських «протекціоністів». С. гетьмана виникає з його прероґатив як зверхнього судді держави з правом судити усі справи у першій або апеляційній інстанції. У системі с. того часу діяли також міські, сіль., домініяльні і духовні с.

Велика суд. реформа гетьмана К. Розумовського 1760 — 63, що спиралася на зразках суд. системи Лит. Статуту, замінила коз. держ. с. на земські, городські (полкові) та підкоморські (див. Підкоморський с.) із зреформованим Ген. Військ. с. на чолі.

На Запор. Січі с. нижчого порядку були с. курінних отаманів і паланкових полк., вищого — с. військ. судді, кошового отамана і Січ. Ради. Проти вироків військ. судді можна було апелювати до кошового отамана або до Січ. Ради. Кошовий суддя був зверхнім суддею і тільки в мирний час можна було апелювати проти його вироків до Січ. Ради. Докладніше про С. до 18 в. див. «ЕУ І», стор. 665 — 67.

На укр. землях під Росією, після недовгого переходового періоду, уведено 1782 станові с: для дворян діяли пов. і верхні земські с; справи міських мешканців розглядали городовий і губ. маґістрати, держ. селян — Нижня і Верхня розправи; кріпаків судили самі поміщики. У кожній губ. створено ще т. зв. совісні с., які розглядали деякі цивільні та карні справи про злочини, вчинені неповнолітніми та божевільними. Апеляційними і ревізійними інстанціями для всіх с. були губ. палати цивільного та карного с., вироки яких затверджував губернатор, а у важливіших справах Сенат. На Правобережжі до 1830-их pp. діяв поль. С. У результаті суд. реформи 1864 уведено новий С., побудований більше за зах. зразками. В новій системі виділено з заг. с. волосні с., тобто нижчі с. для селянства для розгляду цивільних і карних справ, та мирові суди, для розгляду незначних цивільних і карних справ з метою спрощення судочинства. Мирових суддів обирали пов. з’їзди або міські думи. Ці с. діяли в першій інстанції в складі одного судді, а в другій, як пов. з’їзди мирових суддів, колеґіяльно в складі трьох мирових суддів. Окружні суди охоплювали кілька пов. і були компетентні для більших карних і цивільних справ; вони діяли в складі трьох присяжних суддів (див. Суд присяжних). Суд. палати діяли в суд. округах (вони охоплювали кілька губ.) в складі трьох суддів як апеляційна інстанція (їхні вироки розглядалися у касаційному порядку Сенатом), а також як с. першої інстанції в справах особливої ваги, зокрема про т. зв. держ. злочини (тоді вони діяли у складі трьох постійних суддів і трьох станових представників). Окружних суддів і чл. суд. палат призначав цар на пропозицію мін. юстиції. Найвищою суд. установою в Рос. Імперії був Правительствующий Сенат, касаційні департаменти якого діяли гол. ч. як найвищий касаційний с. для вироків окружних с. присяжних та вироків суд. палат. Пізніші реформи обмежили діяння с. присяжних, а 1889 скасовано мирові с. з заміною їх міськ. сі — по селах — земськими начальниками.

На укр. землях під Австрією діяли спершу с. поль. системи, але реформами 1784 — 87 уведено два шляхетські с. (у Львові й Станиславові) та ряд міжстанових карних с., з апеляційним с. у Львові, і найвищим у Відні. Поступові реформи почалися по революції 1848; 1867 уведено неусуненність суддів і с. присяжних для найважливіших карних, політ. і пресових справ. У судочинстві тоді дозволено вживання укр. мови (поряд поль. і нім.). За суд. реформою 1895 — 96 утворено пов. с. (діючі одноособово) для дрібних цивільних і карних справ, окружні — для важливіших справ та апеляцій від пов. с, і апеляційний с. у Львові для апеляції від окружних с. Найвищою ревізійною інстанцією був Найвищий Суд у Відні. Суддів призначав цісар на пропозицію мін. юстиції довічно, ґарантуючи їх незалежність. При окружних та апеляційних с. урядували прокуратори для обвинувачення у карних справах; в пов. с. ці функції виконував представник адміністративної влади.

Недовгий час незалежности України 1917 — 20 не дозволив на введення нової суд. системи; назагал з потрібними змінами діяв С. Рос. Імперії та Автро-Угорської монархії. Третій універсал Центр. Ради 1917 ствердив, що «суд в Україні повинен бути справедливий, відповідний духові народу». Згідно з цим Центр. Рада законом 17. 12. 1917 встановила Ген. Суд, як найвищу суд. установу країни. На зах. укр. землях УНРада законом від 21. 11. 1918 «Про тимчасову орг-цію судівництва та вимір справедливости» ствердила, що с. мають бути незалежні, і встановила Найвищий Суд у Львові.

Під Польщею 1920 — 39 основи С. визначала конституція 17. 3. 1921, яка визнала с. окремим органом держ. влади, незалежним від виконавчого і законодавчого органів. Встановлено найвищий с. для карних і цивільних справ, с. присяжних для розгляду важких і політ. та ін. злочинів; поза тим залишено систему С. попередніх режимів. С. змінено щойно розпорядженням през. держави 6. 2. 1928 («Право на устрій заг. судів»), яке передбачало с. городські для незначних справ цивільних і карних (вони діяли в одноособовому складі), окружні для важливіших справ (вони були також апеляційною інстанцією для городських с. і при них діяли недовгий час с. присяжних) та апеляційні (від окружних с). У Галичині було 11 окружних с. (у них допускалася укр. мова, чого не було на півн.-зах. землях) та апеляційний с. у Львові. Найвищий с. у Варшаві був зверхньою апеляційною установою для апеляційних с. та касаційною для окружних с. присяжних. При окружних, апеляційному та найвищому с. урядували прокурори. Крім того, існували спеціяльні с. — с. праці, примусового арбітражу тощо.

Суддів призначав гол. держави, і вони, за законом, мали бути незалежні від держ. адміністрації. У дійсності судді добиралися лише з політ. благонадійних осіб.

В УССР підставою орг-ції суд. системи були від поч. декрети, розпорядження і закони РСФСР, а потім всесоюзні. Декрет про с. ч. 1 від 24. 11. 1917, схвалений Радою Нар. Комісарів РСФСР, скасував всю суд. систему Рос. Імперії й утворив місц. нар. с. для звич. справ та рев. трибунали для т. зв. «контррев. злочинів» Нар. Секретаріят УССР видав постанову 4. 1. 1918 «Про запровадження нар. суду», яка була майже дослівною копією декрету про с. ч. 1; нар. судді мали бути обирані «дем. способом», але їх обирали больш. Ради роб., солдатських та сел. депутатів. «Тимчасове положення про нар. с. й рев. трибунали», затверджене Радою Нар. Комісарів УССР 14 2. 1919, з чинністю з 15. 2. 1919, реґулювало докладніше новий С. Нар. с. в складі одного нар. с. і двох до шести нар. засідателів розглядали карні й цивільні справи, не передбачені для Рев. трибуналів, а Рев. трибунали (в складі п’ятьох членів) — справи про контррев. злочини в широкому розумінні; в УССР на відміну від РСФСР вони не мали права розглядати справи т. зв. скороченим процесом, без участи обвинуваченого й оборони. Згодом вироки рев. трибуналу можна було оскаржувати перед Найвищим касаційним с. (пізніше трибуналом). За зразком РСФСР на Україні засновано також Всеукр. і місц. надзвичайні комісії (див. ВЧК), які мали, поряд з рев. трибуналами, завдання боротися з «контрреволюцією». Ця подвійність С. наявна в двох формах с. — нар. і рев. (на додаток до надзвичайних комісій) була особливістю суд. системи на Україні того періоду. Рев. трибунали були скасовані 1921. Декрет Ради Нар. Комісарів УССР від 26. 10. 1920 увів зміни, які мали на меті усунути різниці між С. УССР і РСФСР. Централізація суд. системи завершилась закликом Центр. Виконавчого Комітету РСФСР, щоб усі союзні респ. ухвалили у себе ідентичний з рос. закон про С. В результаті ВУЦВК ухвалив 16. 12. 1922 положення про С. УССР за рос. зразком. За конституцією СССР 1924, в компетенції верховних органів Союзу було встановлення основ С., як і судочинства та цивільного і карного законодавства; ЦВК СССР затвердив 29. 10. 1924 ці «Основи». Відповідно до них 23. 10. 1925 був виданий декрет про С. УССР, який передбачав таку суд. систему: нар. с., окружні с. і Верховний Суд респ. Конституція СССР 1936 дала привід до всесоюзного закону про С. На підставі «Основ законодавства про С. СССР, союзних і автономних респ.», затверджених Верховною Радою СССР 25. 12. 1958, видано закон про С. УССР 30. 6. 1960, який діє донині. Згідно з ним суд. система на Україні складається з районних (міськ.) нар. с., обл. с. і Верховного Суду.

Основним с. в УССР є нар. с. (див.), який є першою інстанцією для всіх карних і цивільних справ, не передбачених вищим с. Обл. с. (див.) як с. першбї інстанції розглядає справи, визначені законом, як с. другої інстанції для нар. (міськ.) с. і порядком нагляду перевіряє законність вироків та рішень нар. с., що набрали вже законної сили. Верховний Суд УССР є найвищим суд. органом у респ., він діє у виняткових справах, цивільних і карних, як с. першої інстанції та гол. як суд другої інстанції, касаційної. Суд. колеґії Верховного С. розглядають також протести ген. прокурора СССР і УССР, гол. Верховного Суду і постанови президії нижчих с. Найвищим суд. органом СССР є Верховний Суд СССР; в його компетенції є нагляд за діяльністю суд. органів СССР, як також союзних респ. Стосовно останніх він розглядає протести гол. Верховного Суду і ген. прокурора СССР на постанови пленумів верховних с. респ., коли вони суперечать союзному законодавству або інтересам ін. респ.

Конституція і закон про С. передбачають виборність суддів. Громадяни того чи того р-ну (міста) обирають суддів нар. с. на 5 pp. Суддів обл. с. обирають обл. ради депутатів трудящих, а суддів Верховного с. — Верховна рада, також на 5 pp. Кандидатів на суддів висувають партійні й ін. гром. орг-ції.

В УССР деякі проступки і справи розглядаються також позасуд. органами. Ними є система держ. арбітражу при союзній і респ. радах мін., крайових і обл. виконкомах Рад депутатів тощо для розв’язання суперечок між держ. і кооп. установами і підприємствами (положення Ради Мін. СССР 17. 8. 1960 і УССР 1. 10. 1960) та т. зв. товариські суди на підприємствах, в установах, колгоспах і т. п., які мають право розглядати суперечки між чл. тієї чи тієї орг-ції і навіть карати за порушення законів у дрібніших справах.

Література: Лаппо И. Земский суд в Великом Княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII в. Журнал Мин. Нар. Просвещения, VI. П. 1897; Лаппо И. Подкоморский суд в Великом Княжестве Литовском в конце XVI и начале XVII в. Там же, VIII. 1899; Ясинский М. Главный литовский трибунал. К. 1901; Лаппо И. Гродский суд в Великом Княжестве Литовском в XVI в. Там же, І. П. 1908; Владимирский-Буданов М. Обзор истории русского права, 6 вид. К. 1909; Слабченко М. Малорусский полк в административном отношении. О. 1909; Леонтович И. Центральные судебные учреждения в Великом Княжестве Литовском до и после унии. Журнал Мин. Юстиции, II. П. 1910; Лащенко Р. Лекції по історії українського права. І. Прага 1923; Чубатий М. Огляд історії укр. права, 3 вид. Мюнхен 1947; Падох Я. Міські суди на Україні-Гетьманщині після 1648 р. ЗНТШ, CLVI. Мюнхен 1948; Яковлів А. Україський Кодекс 1742. Права, по которым судится малороссийский народ. ЗНТШ CLIX Мюнхен 1949; Kutrzeba S. Historia ustroju Polski w zarysie, wyd. 8. B. 1949; Грушевський М. Історія України-Руси, т. 1 — 9. Нью-Йорк 1954; Bardach J. Historia panstwa і prawa Polski, wyd. 8. В. 1965.

Ю. Старосольський

Судочинство, встановлений законом або звичаєм порядок і форма вчинення суд. дій у межах завдань судів у здійсненні правосуддя.

За княжої держави процес, цивільний і карний, вже дійшов форм прилюдного С. і відбувався в упорядкованій суд. системі. У С. як цивільному, так і карному процес починався на домагання покривдженого, а в справах про важкі злочини появляється згодом офіц. обвинувачення. Поч. процесу базувався інколи на договорі зацікавлених сторін про віддачу справи до суду. У карних справах часом процесові передувало слідство — «свод» і «гонення слідом». Суд був усний і прилюдний при участі громади («луччих людей»). Після доказового справування суддя (кн. або його урядовець, «судні люди» в гром. суді і т. д.) ухвалював вирок. Карні вироки виконував звич. кн. або його урядовці.

За лит.-поль. доби, як і за попередньої, діяло тільки матеріяльне право, яке не розрізняло процесуального права. Процесом, як раніше, диспонували сторони, хоч роля у ньому СУДУ посилилась. Процес звався «поступком правним»: йому звич., особливо у карних справах, передувало слідство, на підставі якого суд видавав позов. Розправа звалася «розсудком» і мала на меті «доводження справедливости». Процес був явний і усний, тільки вирок, званий «декретом», вирішував суд на закритому засіданні. Вирок можна було оскаржити або апелювати. Існувало особливе карне С., зване «скрутинією», яке було подібне до зах.-евр. інквізиційного процесу, хоч у лагіднішій формі. Скрутатори допитували свідків на місці злочину в неприсутності обвинуваченого, а запис такого слідства був підставою для вироку як єдиний доказ. У Галичині С. спершу зберігало традиційні форми, але згодом, зокрема по реформі 1434, було замінене поль.

За Гетьманщини процес став більше формальним, гол. під рос. впливом і в наслідок реформ 18 в. Поєднання суд. і адміністративної влади в руках коз. старшини, як і велике ч. апеляційних інстанцій, мало неґативний вплив на С. Процес починався скаргою позовника. Позваний вносив одвід (або отпор), «ізвиненія» і «збивання позову». Після доказової процедури перед явним судом, суд на закритому засіданні ухвалював вирок. Апеляційний суд розглядав справу на підставі актів. На Запоріжжі процесові форми були вільніші, але виразно панував принцип прилюдности. Інколи самі козаки брали участь у виконанні вироку (докладніше див. «ЕУ 1», стор. 667 — 69).

Під Росією ще деякий час діяли процесові норми Лит. Статуту, але незабаром (Указ «О форме суда» 1723) на укр. землях уведено рос. карний процес, типовий інквізиційний процес з функцією досліджування, обвинувачення і судження в одних руках. Закон, 1832 не змінив цього процесу по суті, хоч вже 1801 скасовано формально (але не фактично) тортури як процесовий доказовий засіб. Щойно «Устав уголовного судопроизводства» (1864) скасував інквізиційну форму, увів гласність і усність і взагалі віддзеркалював частково ліберальні течії Зах. Европи (напр., суди присяжних), але закон 1887 увів знову обмеження (скасував суди присяжних, гласність тощо). Також цивільний процес був змінений новим кодексом 1864, який ґрунтувався на зразках франц. кодексу з засадами диспозиційности, усности, гласности і вільної оцінки доказового матеріялу; матеріяльне право було вже цілком відокремлене від процесового (формального).

Під Австрією на укр. землях процесуальне право розвивалося під зах.-евр. впливом. Модерний кодекс цивільного права запроваджено 1895; він базувався на засадах усности, гласности і права апеляції до двох інстанцій та ревізії Найвищого Суду у Відні. Кодекс карного процесу 1873 відокремлював функції обвинувачення і судження; суд був усний, безпосередній і гласний та спрямований до виявлення матеріяльної правди.

Період укр. державности 1917 — 20 не приніс практично ніяких нововведень у ділянці С; діяли далі закони кол. Росії та Австрії з конечними змінами.

На укр. землях під Польщею діяли спершу, закони попередніх режимів. Тільки 1928 уніфіковано поль. карний процес із збереженням засад гласности, усности і матеріяльної правди як підстави вироку та суворого розрізнення між обвинуваченням, що було в руках прокурора, і судженням у руках суду як незалежного органу. Кодекс цивільного процесу видано 1930 на засадах, які не відрізнялися від попередніх законів, що діяли на території Польщі.

На укр. землях у складі СССР. Декрет про суд ч. 1, схвалений Радою Нар. Комісарів РСФСР 24. 11. 1917, скасував С. царської Росії і почав творити нову, сов. систему. На декреті про суд ч. 1 майже повністю взорувалася постанова Нар. Секретаріяту УССР від 4. 1. 1918 «Про запровадження нар. суду» і Декрет Ради Нар. Комісарів України від 14. 2. 1919 про «Тимчасове положення про нар. суди та Рев. Трибунали». Ці декрети про суди обіймали також процедуральні постанови. (Про ранній розвиток див. Судоустрій). З деякою відмінністю взорувалися на рос. кодексах перші укр. процесові кодекси: цивільні з чинністю з 31. 10. 1924 і з 1. 12. 1929, та карні з чинністю з 13. 9. 1922 і з 15. 9. 1927. Конституція СССР 1936 увела засаду, що карні й цивільні матеріяльні й формальні закони (а також закони про судоустрій) кожної респ. повинні базуватися на принципах, встановлених для усього Союзу. Вони є підставою для нині обов’язкових законів УССР про карне й цивільне С. п. н. «Основи кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 25. 12. 1958 та «Основи цивільного судочинства Союзу РСР і союзних республік» від 8. 12. 1961. Відповідно до цих «Основ...» Верховна Рада УССР затвердила 28. 12. 1960 «Кримінально-процесуальний Кодекс УРСР», а 18. 7. 1963 і «Цивільний Процесуальний Кодекс УРСР».

Кримінально-процесуальний кодекс містить деякі поступові й досить ліберальні принципи, подібні до тих, які у зах. країнах уважаються ґарантіями гром. прав і справедливого суду. Але сов. практика іґнорує їх, особливо в політ. процесах, хоч кодекс визнає прилюдність («гласність») карного процесу, і то в усіх його стадіях, проте політ. справи, як правило, розглядаються з виключенням гласности, не зважаючи на протести підсудних з посиланням на закон і конституцію. С. в УССР за законом повинне вестися укр. мовою, але здебільша ведеться рос. Кодекс ґарантує підсудному право на захист, тобто на оборонця, але не в стадії попереднього слідства, коли його допитують безконтрольно органи міліції, держ. безпеки, начальники виправно-трудових установ та ін. (тоді, коли видобувають найбільше «визнань»). Зах. ідея, що підсудного слід уважати невинним, поки йому не доведено вини, відкинена в сов. карному процесі, як застаріла догма буржуазного права. У ньому гол. ролю відограє прокурор, який представляє в суді партійну політику. Він єдиний відповідає за підготовну стадію процесу (див. Попереднє слідство). Його позиція значно сильніша, ніж позиція підсудного під час розгляду справи, і його вплив на вирок СУДУ — Дуже значний. Він також наглядає за його виконанням. Карний процес має три основні стадії: 1) попереднє слідство, дізнання і, у важливіших справах, слідство; 2) суд. розгляд справи; 3) виконання вироку. Кодекс допускає оскарження суд. вироку або рішення (скарга касаційна) до другої суд. інстанції.

Цивільний процесуальний кодекс УРСР 1963 реґулює процедуру суд. розгляду цивільних справ, спірних і неспірних, у яких хоч однією стороною є фізична особа або колгосп. Усі суперечки між держ. підприємствами або гром. орг-ціями розглядає і вирішує держ. арбітраж. Деякі цивільні суперечки між громадянами, чл. підприємства й ін. установ, розглядають також товариські суди.

Цивільний процес побудований на засаді диспозитивности, яка дозволяє сторонам вільно диспонувати своїми матеріялами і процесуальними правами. Але це право сторін обмежене тим, що прокурор та ін. гром. установи можуть, закладати позов незалежно від безпосередньо зацікавлених осіб й інтервеніювати та вносити протести у кожній стадії процесу, коли цього вимагають інтереси держави. Суд може вирішувати справу незалежно від домагання сторін (гол. позовника) і може брати до уваги навіть такі докази, яких сторони не пропонували, якщо вважає, що т. ч. захищає держ. або гром. інтереси. Рішення і вироки цивільного суду можна оскаржувати до суду вищої інстанції, який шляхом т. зв. касації може скасувати, відкинути або змінити рішення нижчого суду (див. також «ЕУ 1», стор. 677 — 82).

Література: Дювернуа Н. Источники права и суд в древней России. М. 1866: Демченко Г. Наказание по Литовскому Статуту. К. 1894; Белаев П. Очерк права и процесса в эпоху Русской Правды. М. 1895; Случевскій В. Учебникъ русскаго уголовнаго процесса — судоустройство-судопроизводство. П. 1910; Розинъ Н. Уголовное судопроизводство, 2 изд. П. 1916; Слабченко М. Судівництво на Україні XVII — XVIII ст. X. 1919; Мірза-Авак’янц Н. Нариси з історії суду на Лівобережжі до пол. XVII ст. Записки Харківської Дослідчої Катедри, II — III, VI. X. 1926; Падох Я. Ґрунтовий процес Гетьманщини. Л. 1938; Михайленко П. Нариси з історії кримінального законодавства Укр. РСР. К. 1959; Чорновіл В. Лихо з розуму. Париж 1967; До сов. карно-процесової практики. Українські юристи під судом КҐБ. Сучасність. Мюнхен 1968; Галаган, Сусло Д. С. Кримінальний процес Укр. РСР. К. 1978; Український Вісник, вип. I — II. Париж — Балтімор, 1971. Див. ще літературу до Судоустрою.

«Сузір’я», річник, присвячений популяризації на Україні культури, особливо літератури народів СССР. Виходить у Києві від 1967. Всі спроби офіц. органів у Києві здобути дозвіл з Москви на перетворення річника на періодичний журн. або альманах залишаються безуспішними, попри те, що «С.» пропаґує дружбу народів у цілковитій вірності партійній лінії. Такий альманах однак існує в Грузії від 1968 (п. н. «Цсарткела»), а у Москві виходить місячник «Дружба народов».

Суйковський (Sujkowski) Антін (1867 — 1941), поль. географ і політ. діяч. Гол. праця «Geografia ziem dawnej Polski» (1918), у якій представив і ті укр. землі, які входили до складу іст. Польщі.

Сукачов Леонид (1912 — 37; псевд. Юрій Вітренко, Омелько Блюденко та ін.), літературознавець і письм. родом з Полтави, старший наук. співр. Ін-ту Літератури ім. Шевченка (з 1935). Ст. з шевченкознавства в «Літ. газеті», «Літ. критиці» й ін.; брав участь у підготові акад. вид. творів Шевченка (редаґував «Журнал»); друкував оп. 1937 знищений як «ворог народу»; 1955 реабілітований.

Суковкін Михайло, гром. і політ. діяч на Київщині, до 1917 гол. Київ. губ. земства, по революції — Київ. губ. комісар (до кін. літа 1917), був у добрих стосунках з укр. нац. колами; за гетьманату посол Укр. Держави в Туречничі (1918). З упадком гетьманату зайняв ворожу позицію до укр. державности.

Сула, ліва притока Дніпра; бере початок на Сер. височині, далі протікає Придніпровською низовиною, впадає в Кременчуцьке водосховище; довж. 310 км, сточище — 18100 км², перев. шир. річища 10 — 75 м, долини від 1,5 до 8 км (найбільша 15 км), заплавина частково заболочена. Основне живлення снігове. Замерзає в грудні, скресає з кін. березня — на поч. квітня. Використовується для водопостачання; багата на рибу; в нижній течії (від м. Лубень) судноплавна. Найбільші притоки: Терн, Ромен, Лохвиця, Удай (праві) і Сліпорід, Оржиця (ліві). На С. м. — Лубні, Ромен.

[Сулик Стефан. — Доповнення. Т. 11.]

Сулима Іван († 1635), гетьман запор. козаків (1628 — 1629, 1630 — 1635), дрібний шляхтич родом з Чернігівщини. Був якийсь час одним з управителів маєтків С. Жолкєвського (1615) і його спадкоємців Даниловичів на Переяславщині й за цю службу одержав села Сулимівку, Кучаків і Лебедин (1620). Разом з цим С. був заслуженим коз. ватажком, учасником кількох походів проти Криму й Туреччини, за що одержав від папи Павла V золоту медалю з папським портретом. У серпні 1635, повертаючись з походу проти Туреччини на чолі коз. (нереєстрового) війська, зруйнував щойно збудовану поль. фортецю Кодак на Дніпрі й винищив її нім. (найману) залогу з комендантом фортеці, французом Маріоном. Був по-зрадницькому схоплений частиною реєстрової старшини, яка видала його полякам, і страчений у Варшаві.

Сулима Микола (1892 — 193?), педагог, мовознавець-україніст, проф. Ін-ту Нар. Освіти у Харкові, автор синтетичного курсу історії укр. літ. мови (у зошитах ВЗІНО, 1928, «Історичний курс укр. мови»), дослідник мови Т. Шевченка, Л. Українки, А. Тесленка, М. Хвильового, один з-поміж унормовувачів синтакси літ. мови в дусі поєднання народномовних рис з кращими зразками нової літ. мови 19 — 20 вв. («Укр. фраза», 1928); написав низку нормативістичних розвідок з питань укр. синтакси, словотвору, фразеології й лексики. Репресований за «укр. буржуазний націоналізм у синтаксі» (погромницька ст. П. Горецького й І. Кириченка в «Мовознавстві», 1934, ч. 2); дальша доля не відома. Частково реабілітований у 1950-их pp.

[Сулима Микола (* Гуляй-Поле, Зміївський пов., Харківська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Сулима (по чоловікові Бичихина) Тетяна (бл. 1863 — ?), письм. родом з с. Новопавлівки на Катеринославщині. Спершу писала рос. мовою, пізніше (під впливом Я. Щоголева) укр. Популярність здобула комедією «Дячиха» (з 1888 грана на сцені). Друкувалася в ж. «Рідний Край», «Світова Зірниця», «Село»; окремо вийшли: п’єса «Дячиха» (1908), побутові жарти «На мининах» (1909); зб. «Нар. оповідання» (1911). Деякі on. C. — майже фотографічно зафіксовані етногр. картини.

Сулименко Петро (* 1914), маляр родом з Краснодару, закінчив Київ. Художній Ін-т (1947; учень К. Єлеви і О. Шовкуненка). Основні твори присвячені обороні Севастополя і мариністичній тематиці («Чорне море», 1953), зберігаються у Севастопільському музеї.

Сулими, укр. шляхетський рід на Лівобережжі, який веде свій поч. від гетьмана Івана С. († 1635; див.). Сини його Степан († 1659) і Федір († 1691) були полк. переяславськими. Син Федора Іван († 1721), сотник вороньківський, ген. хорунжий за гетьманів Мазепи й Скоропадського (1708 — 21); його син, Семен був полк. переяславським (1739 — 66). З синів Семена С. — Яким (1737 — 1818) був чернігівським ген. суддею (1797 — 1818), Христофор — архимандритом Гамаліївського манастиря (1789 — 91), єп. феодосійським і маріюпільським (1791 — 99) та єп. харківським (1799 — 1813). Їх небіж, Микола Семенович С. (1777 — 1840), ген.-губернатор Сх. (1833 — 34) і Зах. Сибіру (1834 — 36) й чл. Військ. Ради (1836). З роду С. (по жін. лінії) походив також відомий рос. революціонер і теоретик анархізму кн. Петро Кропоткін (1842 — 1921). Родинний архів С. (і споріднених з ними родів) часткове був виданий за ред. О. Лазаревського («Сулимовский Архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей XVII — XVIII вв.», 1884).

О. О.

Сулімірський (Sulimirski) Тадеуш (* 1898), поль. археолог, доц. Львівського і проф. (з 1936) Краківського ун-тів, з 1939 в Лондоні; дослідник бронзової та залізної доби Галичини («Kultura wysocka», 1931, «Scytowie na zachcdnim Podolu», 1936 та ін.).

[Сулімірський (Sulimirski) Тадеуш (1899, Польща — 1983, Лондон). — Виправлення. Т. 11.]

Сулківський Борис (1884 — ?), військ. діяч, полк. ген. штабу рос. армії, начальник штабу українізованого II Січ. Запор. корпусу, в укр. армії начальник штабу Осадного корпусу полк. Є. Коновальця і начальник штабу Ударної групи полк. Р. Сушка. Як начальник орг. управління ген. штабу опрацював плян орг-ції Армії УНР, який частково здійснено в 1920.

Султанка, барабулька, барабуля (Mullus barbatus ponticus Ess.), цінна пром. риба родини султанкових; довж. 9 — 12 (інколи до 20) см. Живиться безхребетними і дрібною рибою. Живе у Чорному і півд. частині Озівського м. Найбільші пром. скупчення С. бувають на весні (крим. узбережжя і Керчинська протока) та восени (узбережжя Кавказу).

Сулятицький Павло (1884 — 1932), гром. і політ. діяч, правник родом з В. Сорочинців на Миргородщині; чл. РУП. Мировий суддя у Маріюполі (1914 — 16), пізніше у Катеринодарі, де по березневій революції відограв чималу ролю в політ. житті на Кубані — як чл. управи Кубанської Укр. Нац. Ради і мін. юстиції Кубанської Нар. Республіки (1920). На еміґрації у Чехо-Словаччині й у Польщі; помер у Варшаві. С. автор «Нарисів з історії революції на Кубані» (1926), нарису «Кубань» (поль. мовою) і ст. в «Кубанському Краї».

Попередня     Головна     Наступна