[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3295-3308.]

Попередня     Головна     Наступна





У


Убідь, p. в півн. частині Придніпровської низовини, права притока Десни; довж. 97 км, сточите — 1 310 км². Сер. шир. долини 2,5 — 3 км, річища 10 — 20 м.


Уборть, р. на зах. Поліссі, права притока Прип’яті; довж. 292 км, сточище — 5 820 км², сер. шир. річища 10 — 20 м, найбільша 40 м; течія повільна. Основне живлення снігове та дощове. Сплавна. Найбільші притоки — Перга (67 км) та Свидовець (58 км).


Уваров Микола (1861 — 1942), маляр і графік родом з Богодухова на Харківщині. Мист. освіту здобув у Харківській Рисувальній Школі та Петербурзькій Академії Художеств (1882 — 90). Брав участь у оздобленні будинку Полтавського Земства (1903 — 08), серед ін. разом з С. Васильківським намалював картину «Вибори полк. Пушкаря». У. автор портретів Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка, Д. Багалія, С. Васильківського та ін. і низки графічних творів. Працював музейним реставратором у Харкові.


Уваров Олексій (1828 — 84), граф, рос. археолог, внук гетьмана Розумовського, організував археологічні з’їзди (сім з них відбулися на Україні). Розкопував Херсонес, Ольвію та багато могил на Україні; У. автор кн. «Исследования древностей Южной России и берегов Черного моря» (1 — 2, 1851 — 56).

[Уваров Олексій (1825 — 84). — Виправлення. Т. 11.]


Увиванець, нар. масовий парний танець, в якому танцюристи показують свою вправність, в’юнкість. Темп У. швидкий, муз. розмір 2/4. Поширений на Зах. Україні.


УГА, див. Українська Галицька Армія.


Углицький Павло, композитор, див. Печеніга-Углицький Павло.


Угля, с. в Мармароській котловині, Тячівського р-ну Закарп. обл.; в околицях родовища низькоякісної соли та мармуру. В У. існував з 14 в. манастир, у якому перебував у 1730-их pp. останній закарп. правос. єп. Доситей Теодорович. 1788 манастир зруйновано.


Угнів (III — 4), м. Сокальського пов. Львівської обл., положене на Надбужанській котловині, над р. Солокісю; 2 100 меш. (1970). Уперше згадується 1369, у сер. 15 в. дістало маґдебурзьке право; з давніх часів розвинена шевська кустарна пром-сть (занепала у 19 в.).


Угнівська бриґада УГА, див. Дев’ята Белзька бриґада УГА.


[Угноєння. — Доповнення. Т. 11.]


Уголька, Угольський буковий заповідник, карп. ліс. заповідник для охорони унікальних букових пралісів і тису, положений на Закарпатті, на півд. схилах полонини Менчул (1 487 м) та Красної (1 568 м), створений постановою Ради Міністрів УРСР 1964. Площа 4 724 га.


Угорська Русь, заг. назва для укр. земель в Угорщині до 1919; вживалася в укр., рос. та ін. наук.-популярній літературі з кін. 18 в.; в кін. 19 — до поч. 20 в. також вживано визначення — Угорська Україна, але рідше. З 1920 офіц. назва — Підкарп. Русь. Від назви У. Р. виникла і широко розповсюджена етнічна назва населення — угрорусини.


Угорці, також мадяри (Magyarok — модьорок), народ з фіно-угор. групи, основне населення Угорщини (98% з 10,6 млн у 1977); живуть також як меншість у Румунії (1,6 млн), Юґославії (0,5 млн), Чехо-Словаччині (0,4 млн), СССР (160 000), Австрії й ін. країнах Зах. Европи та Півн. і Півд. Америки й Австралії, разом 13,5 млн. Розмовляють угор. мовою, зближеною до фінської й естонської мов; за віровизнанням католики (68%; у тому ч. 3% гр.-католики) і протестанти (25%, перев. кальвіністи).

У. прибули на територію сучасної Угорщини в. кін. 9 в. з первісної батьківщини між Волгою й Уралом через півд.-укр. степи; на недовгий час утворили в міжріччі між Богом, Дністром, Серетом і Прутом союз семи угор. племен. Витиснені звідти печенігами й болгарами, подалися в 895 — 96 під проводом Арпада через Карпати до Панонії. Тут підкорили собі місц. населення, гол. слов. (воно згодом асимілювалося), прийняли християнство й створили сильну централізовану державу Угорщину, до якої належали й укр. землі на півд. від Карпат — Закарпаття.

У 1970 в межах УССР жило 153 000 угорців, у тому ч. в Закарп. обл. 152 000 (15,6% усього населення). На Закарпатті У. заселюють у більшості Берегівський р-н, становлять пол. населення Виноградівського і меншу частину Ужгородського та Мукачівського р-нів; деяке ч. їх живе в Тячівському, Хустському і Рахівському р-нах.

Мовні, суспільні і культ. взаємини між У. й українцями тривали століттями, наслідком чого багато українців, гол. міщан та інтеліґенції зугорщилися; зворотне явище траплялося рідко. Попри зміну прізвищ на угор. у 19 — 20 вв. зустрічаємо ще й тепер серед У. чимало укр. прізвищ. Співжиття У. й українців призвело до мовно-культ. впливів; до угор. мови увійшло багато слов. елементів, у тому ч. й українізмів, і навпаки (див. Угризми). До найдавніших угор. запозичень належать слова суспільної орг-ції: király — король, ispán — начальник (пан), szabad — свобідний, család — родина (челядь), órosz — двірський слуга (також русин, руський), szolga — слуга, а з церк. термінології: barát — чернець (брат), kereszt — хрест, Karácsony — Різдво (карачун), szombat — субота і т. п. Укр. побут, фолкльор, матеріяльна й духова культура, пісня й музика, танці, зокрема на півд. Закарпатті, виявляють також угор. впливи, а в угор. культурі суміжних обл. є укр. елементи.

Нині угор. меншість в УССР належить до етнічно найстійкіших нац. груп; тільки, 2% У. подали ін. рідну мову, в тому ч. 1% укр.; такий самий відсоток українців у Закарп. обл. подає угор. мову за рідну. У. користуються досить широкими культ. правами в освіті, засобах комунікації, вид. діяльності тощо. В Закарп. обл. виходять 2 обл. газ. угор. мовою: «Kárpáti Igaz Szó» («Правдиве карп. слово») і «Kárpátontuli Ifjúság» («Закарп. молодь») та районні газ. в Берегові «Vörös Zászló» («Червоний прапор») й Ужгороді. У 1970-их pp. діяли 140 шкіл з угор. мовою навчання, у тому ч. 15 сер. У м. Береговому вистави Нар. театру відбуваються угор. мовою. В Ужгородському Ун-ті на філол. фак. є відділ угор. мови. В-во «Карпати» випускає кн. угор. мовою для місц. шкіл й річні календарі та переклади з укр. літератури для Угорщини. Серед діячів Ком. Партії Закарп. України у 1920 — 30-их pp. було чимало місц. У. (див. ще Угорщина, там і література).

В. Маркусь


Угорчак Микола (псевд. Погідний; *1901), дитячий письм., нар. в Тисьмениці (Галичина), свящ. у Галичині й ЗДА (з 1948). Друкується з 1931; казки й оп. для дітей, з нар. побуту, на рел. теми; зб. проповідів.

[Угорчак Микола (1901 — 1982, ЗДА). Кат., з 1948 правос. свящ. — Виправлення. Т. 11.]


Угорщина (Magyarorszag), сер.-сх.-евр. країна в Дунайському басейні, півд.-зах. сусід України (спільний кордон з УССР 105 км); заселена тепер угорцями, у минулому багатонац. держава, в якій жили й українці (див. Закарпаття). Площа 93 030 км², населення 10 625 000 (1977); площа так званої великої У. до її поділу 1919 — 324 900 км², населення — 20 890 000 (1910). Столиця Будапешт. У. — у минулому монархія, з 1946 Угор. Нар. Респ. з режимом сов. типу у сфері сов. бльоку.

У. й Україна. Під час своєї мандрівки до теперішньої батьківщини угорці, згідно з «Повістю временних літ», увійшли в 9 в. в контакт з укр. племенами; частина їх стояла табором б. Києва, звідси назва Угорське урочище. На території нинішньої У. кочові угорці застали серед ін. і слов. населення, а в півн.-зах. Панонії В.-Моравську Державу, яку перемогли у 906. Півн.-сх. частина У., рідко заселена слов.-укр. людністю (теперішнє Закарпаття), в кін. 9 — на поч. 11 в. була в сфері впливів Київ. Руси, але по смерті Володимира В. угор. король Стефан І (1000 — 38) закріпив своє володіння по Карпати.

Взаємини У. з Києвом у 11 — 13 вв. були назагал дружні, чому сприяли, крім торг. зв’язків, ще й династичні посвоячення Арпадовичів з Рюриковичами: дочка Володимира, Предслава, була дружиною короля Володислава Лисого. Сини Володислава перебували у Києві, звідки один з них, Андрій I, одружений з дочкою Ярослава Мудрого Анастасією-Аґмундою, був запрошений на угор. престол. За його і його сина Соломона (1063 — 74) володіння зросли укр. впливи при королівському дворі й у культ.-рел. житті У. (зокрема в поширенні сх. обряду). Дочка Володимира Мономаха Євфимія була дружиною короля Коломана I, завойовника Хорватії і Далмації, який втручався також у міжусобиці укр. князів. Їх син Борис перебував у Києві і був кандидатом на угор. престол, але переміг Ґейза II, що одружився з Єфросинією, дочкою київ. кн. Мстислава.

Гал. вітка укр. кн. також підтримувала дружні взаємини з У. або й боролася проти поширення угор. впливів на зах.-укр. князівства. Володимирко Володаревич боровся з угорцями, а Ярослав Осмомисл уклав союз з У. За Володимира II Ярославича угор. король Бела III (1172 — 96) захопив 1188 Галич і проголосив себе королем Галичини. У боротьбі з укр. князями Бела мусів врешті поступитися. Роман Мстиславич у своїх заходах об’єднати Гал. і Волинське князівства спирався на союз з королем Андрієм II (1205 — 35). Дружина Романа, Ганна, намагаючися зберегти князівство для синів, піддалася під протекторат Андрія, який увів угор. залогу до Галича й, оголосивши себе «королем Галичини і Володимерії», малолітнього Данила Романовича тримав у своєму дворі, а гал. престол хотів здобути для своїх синів. Один з них, Коломан II, був коронований гал. королем (1215 — 21) на основі поль.-угор. угоди в Спишу 1214, але його й угор. залогу вигнав з Галича Мстислав Удатний.

Перша пол. 13 в. була виповнена дальшою боротьбою за гал. престол. Угор. королі у цій боротьбі (Андрій II, Бела IV, 1235 — 70) то підтримували Романовичів, то протеґували ін. князів чи діяли у згоді з поль. володарями, а також висували власні претенсії, при чому довгий час користувалися підтримкою гал. бояр. Навіть коли гал. престол остаточно посів Данило після перемоги над угорцями (б. Ярослава 1245) і з цим погодився Бела IV (його дочка була одружена з ін. претендентом на Галич, Ростиславом Михайловичем), угор. король ще користувався титулом «короля Галичини і Володимерії». 1247 Бела IV віддав дочку Констанцію за Данилового сина Лева I, який згодом поширив свої впливи на Закарпаття (Мукачівська домінія; це посідання збереглося майже на півст.), а його внуки Андрій і Лев були навіть кандидатами однієї шляхетської партії на угор. престол проти Карла Роберта, але без успіху. Король Людовік В. з династії Анжу (1342 — 82) відновив претенсії і боротьбу за Гал.-Волинську державу з поль. королем і 1370 одержав Галичину, Холмщину і Крем’янеччину, тепер уже також як король Польщі, правлячи ними спершу через Володислава Опольського, а потім через своїх намісників з угор. воєвод. У 1387 остаточно ці землі перебрала Польща.

Понад столітнє змагання У. і частково володіння Галичиною та суміжними укр. землями дало у 18 в., за розподілу Польщі 1772, правний арґумент Австрії домагатися Галичини. Австр. імператори тоді успадкували титул угор. королів «rex Galiciae et Lodomeriae».

Ці події визначали й екон. та культ. взаємини між Україною і У. В У. бували укр. купці, а на Русь ввозилися з У. коштовні металеві вироби й коні. Зах. культ. впливи на Русь ішли також частково через У.

Після упадку укр. держави в кін. 14 в. й у висліді пізнішого поділу У. на довший час припиняються укр.-угор. зв’язки. Щойно в 17 в. відновлюються взаємини між укр. козацтвом, згодом Коз. державою та автономною угор. державою на частині кол. Корони св. Стефана, Семигородом. Під впливом і контролем останнього опинилися переважно укр. землі Закарпаття, населення якого брало участь у низці угор. повстань та семигородсько-австр. воєн. У дальшому укр.-угор. зв’язки визначало безпосереднє чи посереднє (за австр. абсолютизму) панування У. над укр. Закарпаттям, де культ., рел. і госп. впливи набрали форм тиску У. на укр. населення і його асиміляції.

Поза Закарпаттям у 18 — 19 вв. укр.-угор. зв’язки були мінімальні. Угор. нац. рух, бувши протиавстр., а водночас і ворожий до нац. меншостей (у тому ч. й до закарп. українців), не викликав прихильности серед українців, і сам не мав симпатій до укр. змагань. Натомість зросла солідарність і співпраця між угор. і поль. рухами, зокрема в 1848 — 49, коли українці — одні примусово в рос. армії І. Паскевича, ін. напівдобровільно в Нац. Ґвардії — опинилися в протирев. таборі. Так само не мали користи українці з австро-угор. порозуміння 1867 й утворення двоєдиної монархії. Шовіністична політика У. на Закарпатті та поль.-угор. дружба ще більше наставляли українців до підтримки Відня, а декого — до орієнтації на Москву.

Двічі у 20 в. під час світових воєн перебували угор. армії на укр. землях у війні з Росією чи СССР і важкими репресіями залишили по собі погану пам’ять серед населення. За першої світової війни деяку укр. пропаґанду в У. вів Союз Визволення України й кілька угор. діячів підтримували ідею незалежної України, очевидно, без Закарпаття; у Будапешті видавався ж. «Ukrájna» (ред. Г. Стрипський). У 1919 — 20 в Будапешті перебували укр. дипломатичні місії: УНР (гол. М. Галаган) і ЗУНР (гол. Я. Біберович). Уряд ЗУНР торгував з респ. урядом У., гол. експортував нафту, у закарп. справах формально робив враження невтрального, але фактично підтримував рух за приєднання до України.

За ком. режиму в У. (березень — серпень 1919) для укр. полонених й інтернованих видавалася газ. «Червона Україна». Сов. Росія і сов. укр. уряд намагалися прийти з допомогою урядові Б. Куна, але цій акції перешкодили армія УНР й УГА, а також протибольш. повстання отамана М. Григорієва. По придушенні ком. режиму в У. деякі угор. комуністи перебували на еміґрації в УССР.

Попри антибольш. наставлення У. між двома світовими війнами, тут, мабуть, через традиційні упередження, перебувало дуже мале ч. укр. політ. еміґрантів. Натомість після 1919 в У. залишилися зугорщені або проугорськи наставлені закарп. інтеліґенти, які спершу навіть мали свою політ. орг-цію з метою античехо-словацької ірриденти. З-поміж закарп. учених діяли тут між двома світовими війнами історик А. Годинка, славісти О. Бонкало і Г. Стрипський.

На еміґрації по 1945 деякі укр. політ. середовища співпрацювали з угорцями, а ген. Ф. Фаркаш очолював Раду АБН; угор. публіцисти містили ст. в укр. пресі.

Взаємини між У. й УССР по 1945. 23. 6. 1941 У. оголосила війну СССР по боці Німеччини і вислала свою армію через Карпати на сов. фронт. Короткий час у півд.-сх. Галичині була угор. окупаційна адміністрація. Гол. угор. сили (2 армія) були розгромлені у 1943 б. Воронежа. Відступаючи у квітні 1944 через контрольовану УПА територію в Карпатах, угор. командування уклало з укр. повстанцями угоду про невтральність і допомогу.

У 1944 — 45 У. захопили сов. війська З і 4 укр. фронтів і було укладене перемир’я з СССР. Нові сов.-угор. взаємини випливали з воєнної поразки У. та її становища під контролем сов. окупаційної влади. Зокрема вона відступила Закарпаття (Підкарп. Русь) на користь УССР, що визнав міжнар. Паризький мировий договір 10. 2. 1947. Згідно з цим договором, У. виплатила 200 млн долярів відшкодувань СССР. На підставі сов.-угор. угод 1945 і 1948 угор. екон. життя було тісно пов’язане з сов. економікою і ринком, а вступ У. до Ради Екон. Взаємодопомоги 1949 остаточно закріпив цей стан.

У 1960-их pp. 25% угор. продукції йшло до СССР. УССР одержувала паровози, обладнання зв’язку, лікарське приладдя, текстиль, взуття, племінну худобу і харч. продукти. УССР експортувала до У. вугілля, кокс, електроенерґію, дерево. Майже 100% сов. експорту вугілля, коксу і зал. руди до У. вивозилося з України, 81% електроенерґії, 80% манґану, 58% прокату чорних металів. Крім того, УССР вивозить до У. с.-г. машини й заводське обладнання. Електроенерґія до У. йде через систему «Мир» (підстанція в Мукачеві), нафта — нафтопроводом «Дружба» (угор. траса відкрита 1962), природний газ — газопроводом «Братство». Основний товарообмін між У. і СССР відбувається через заліз. станцію в Чопі на угор.-укр.-чехо-словацькому кордоні. Частина достав перевозиться також по Дунаю.

Культ. угор.-укр. зв’язки. До помітних подій цих зв’язків належить перебування в сер. 18 в. Г. Сковороди, а в 1837 поява в Будині «Русалки Дністрової» М. Шашкевича. Літ. зв’язки у 19 — 20 вв. були мінімальні й існували гол. завдяки закарп. діячам (Ю. Жаткович, Г. Стрипський), що перекладали на угор. мову деякі твори укр. письм.; вже перед першою світовою війною почалися укр. переклади угор. авторів (твори Ш. Петефі, Я. Араня, К. Міксата, М. Йокая й ін.). Між першими перекладачами з угор. були П. Грабовський та М. Черемшина. В УССР по 1920 появлялися твори ком. письм.: Мате Залки, Е. Мадараса, Б. Іллеша (повісті з закарп. життя «Тиса палає», «Карп, рапсодія»). Перекладали в УССР В. Сосюра і Л. Первомайський, який також написав цикл поезій «Угор. рапсодія» (1936). Поза тим існували інтенсивні культ. угор.-укр. закарп. зв’язки, гол. в 1939 — 44.

Щойно по 1945 почалися тісніші заг.-укр. зв’язки з У. У Будапешті відкрито катедру укр. мови, почалася систематичніша наук. співпраця. Київ. Ун-т встановив зв’язки з Дебреценським, а Ужгородський з Сеґедським Ун-том і Ньїредьгазьким Пед. Ін-том. Є наук. обмін і співпраця між ін-тами АН УРСР та відповідними угор. установами. Д. Радо належить до кращих україністів У., який є також перекладачем з укр. літератури, а укр. проблематику досліджує історик Й. Перейні. Твори укр. письм. перекладали: Ш. Вереш (двотомник Т. Шевченка), А. Гідаш (вибрані твори М. Коцюбинського), Є. Ґріґаші («Вершники» Ю. Яновського), Ж. Раб (трилогія М. Стельмаха). Ш. Каріґ (І. Франка, О. Довженка) й ін. Низку перекладів з угор. літератури здійснили закарп. письм.: Ю. Шкробинець (антологія «Угор. арфа», 1970), С. Панько, І. Чендей, М. Томчаній й ін., а також Л. Первомайський і М. Лукаш («Трагедія людини» І. Мадача). У 1972 ж. «Alföld» (Дебрецен) присвятив 2 випуски укр. літературі, зокрема новітній.

У 1950 — 60-их pp. пожвавилися мист. і театральні зв’язки. Укр. театри, муз. і танцювальні ансамблі УССР, солісти опер побували в У., а угорські театри ґастролювали в УССР. У 1960 в Будапешті відбувся Тиждень укр. культури, а в 1965 — Дні укр. культури в Угор. Нар. Респ.; у 1959 і 1965 відбулися Дні угор. культури на Україні. Деяке ч. угор. студентів вчиться у вузах України (1968 — 240 осіб), але значно менше українців в угор. ун-тах. Окремої уваги надається співпраці між деякими обл.: Закарп. — Соболч-Сатмарська, Львівська — Баранья, між р-нами, містами, заводами тощо.

Відбувається обмін мист. виставками. В Ужгородській картинній ґалерії є чимало угор. творів, серед ін. і найбільшого угор. мистця, уродженця Закарпаття, М. Мункачі-Ліби, Ш. Голлоші (його учнем був Ю. Нарбут). У деяких творах композитора Ф. Ліста використані мотиви укр. нар. пісень, зокрема в симфонічній поемі «Мазепа»; Б. Барток збирав й опрацьовував укр. нар. мелодії.

Українці в У. На території нинішньої У. живе тепер мінімальне ч. українців (3 000; 1960), здебільше це є закарп. українці, які 1945 залишилися у межах У. Вони живуть розпорошено і як етнічна спільнота не мають жадного організованого життя. Є в У. і залишки етнічних островів з мовно-побутовими і культ. слідами кол. укр. поселень, які тепер майже повністю асимілювалися, але ще у 18 — 19 вв. виявляли виразний укр. етнічний характер. За новішими іст.-демографічними дослідженнями, ці укр. поселення виникли в 17 — 18 вв. як результат просування українців і словаків на півд., зокрема на Угор. Рівнину після тур. спустошення цих обл. Деякі закарп. учасники протиавстр. повстання куруців по їх поразці залишилися на угор. землях. Це були укр. острови серед угор. більшости, хоч у деяких селах українці переважали, але порівняно до всього населення стосовних жуп (комітатів) вони не становили понад 4 — 5%. Згідно з переписами, у першій пол. 19 в. всіх укр. або мішаних сіл було ще понад 50 з ч. бл. 30 000 українців. Точніше, на території сучасної У. у комітетах Боршодському, Абауй, Земплинському, Сатмарському і Березькому було у 1836 — 40 pp.: 21 укр., 28 укр.-угор., 2 укр.-словацькі, 2 укр.-угор.-словацькі і 1 укр.-угор.-нім. с. Кількість гр.-католиків у цих комітатах була значно більша, що свідчить не лише про поступову асиміляцію українців, але й про те, що гр.-католиками були також угорці, серби, греки, а гол. в Сатмарському комітаті румуни. Найдалі на півд. висуненим поселенням українців було м. Маков у півд.-сх. У. на рум. кордоні, що було своєрідним перехідним пунктом поселення закарп. українців у Бачці (тепер Юґославія).

Процес асиміляції посилили угор. культ. тиск з сер. 19 в. і заходи мадяризації Гр.-Кат. Церкви, гол. по заснуванні Гайдудорозької епархії. Ці етнічні острови зазнали чималого удару по 1918, коли вони були цілковито ізольовані від Закарпаття, а для гр.-католиків Боршодського комітату засновано адміністратуру в Мішкольці. Введення угор. мови до літургії призвело до остаточної асиміляції. Тепер тільки старші люди у деяких селах ще розуміють укр. мову. Проте залишки побутової культури, фолкльору, а навіть деяких церк. звичаїв збереглися, й укр. прізвища нагадують далі про походження людей. У 1960-их pp. E. Балецький з Будапештського Ун-ту дослідив говірку с. Комлошка комітату Абауй. У сер. 1970-их pp. відвідав і описав укр. оселі в У. єп. Йоаким Сеґедій з Загребу, знайшовши в них і тепер чимало слідів українськости.

Література: Новик С. Політ. партії Угорщини. Відень 1918; Грушевський М. Історія України-Руси, тт. 1 — 10, 2 вид. Нью-Йорк 1954 — 58; АН УРСР. Ін-т Історії. Укр.-угор. іст. зв’язки, к. 1964; Rado Gy. Szomszédunk-Ukrájna. Будапешт 1969; Русин О. Розвиток і зміцнення радянсько-угор. екон. співробітництва, 1945 — 1969. Л. 1970; АН УРСР, Ін-т Історії Укр. РСР у радянсько-угор. співробітництві, 1945 — 1970. К. 1972; Ковач А. Українски (руски) острова у сиверно-восточной части нєшей Мадярскей у XVIII — XIX вику. ж. Нова Думка, чч. 7, 8, Вуковар 1974; Сеґедій Й. Христ. календар на 1978. Руський Керестур 1977.

В. Маркусь


Угризми, етранжизми, запозичені з угор. мови, що належить до фіно-угор. галузі урало-алтайських мов. Угорці з’явилися на сх.-слов. землях між 884 — 898, але з того часу У. в укр. мові не збереглися; коли ж угорці поселилися на теперішній своїй території (896) і Згодом (правдоподібно в 11 в.) захопили укр. землі на півд. від Карпат, впродовж наступних вв., гол. в 16 в., чимало У. потрапило до мови закарп. українців. Окремі У. поширилися на деякі ін., гол. зах., діялекти укр. мови, а також і (нечисленні) в літ. мову, напр., ґазда (закарп. з 13 в.); барда (теж бартка, балта) (сокира) (13 — 14 в.), леґінь, ґанч (поширене також ґанджа), чижми (чоботи), пугар (16 в.); львівське батяр (18 в., з угор. betyár). Деякі з них могли бути запозичені літ. мовою недавно і незалежно від закарп. діялектів, напр., гусар (закарп. з 15 в.), чардаш, паприка, гайдук (19 в.), ґуляш. Величезна більшість У., однак, не вийшла за межі закарп., гол. півд.-зах., діялектів, напр., марга (майно, худоба), арсаґ (держава і держ. шлях), варош (місто), катуна (вояк), битюх (хвороба), шуга (нікóли) (не пізніше 13 в.); баршун (оксамит, 14 в.); келчих (харч. кошти, 15 в.); папучі (капці), ґарадичі (східці) (16 в.); прийш (виноробний прес, 17 в.); ґалиба (безладдя, скандал, 18 в.); крумплі (картопля, 19 в.); тепер вони поступово заникають у цих діялектах.

Література: Lizanec P. Magyar-ukrán nyelvi kapcsolatok, частина I, 1970; Лизанець П. Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області УРСР; частина II ( = Венгерские заимствования в украинских говорах Закарпатья). Будапешт 1976; частина III, Ужгород 1976; Мокань А. Лексические унгаризмы в мараморошских украинских говорах Закарпатской области в кн. Вопросы финно-угорской филологии, выпуск 3, стор. 100 — 124. П. 1977.

В. С.


Угрин-Безгрішний Микола (1883 — 1960), гал. педагог, письм. і журналіст родом з Перемищини. Учитель гімназії в Рогатині (1911 — 44), ред. газ. «Бджола» (1903), «Будучність» (1909 і 1923 — 24) та ін.; у 1914 — 18 pp. співр. органів Пресової Кватири УСС. Зб. поезій «Проби» (1905), оп. «З життя гімназистів» (1907, 1928), п’єси «Красний примір направив» (1903), «Софія Галечко» (1924 і 1943), «Лицарі Залізної Остроги» (1938), «Нарис історії УСС» (1924). З 1944 на еміґрації в Німеччині, помер у Новому Ульмі.


Угроїди (III — 16), с. м. т. на півд. Слобожанщині в Краснопільському р-ні Сумської обл., засноване 1652; 4 200 меш. (1970). Цукроварня (з 1891),


Уґоча, Уґоч(ан)ський комітат (угор. Ugocsa vármegye), адміністративно-територіяльна одиниця Угорщини до 1919, положена над р. Тисою, здебільша на укр. етнічній території Закарпаття; 1 208 км², 92 000 (1910; 75 000 — 1890) меш., у тому ч. бл. 60% українці, решта угорці, жиди, румуни і німці. Гол. м. Севлюш (угор. Nagyszollos, див. Виноградів). У 1919 більша частина У. припала Чехо-Словацькій республіці, решта Румунії; Уґочанський комітат (жупа) як одиниця адміністративного поділу існував до 1926. У 1939 — 44, під час угор. окупації Закарпаття, відновлено Уґочанський комітат у попередніх межах.


Уда, Уди, р. на Сер. височині, права притока Дінця; довж. 164 км, сточище — З 890 км². Частково використовується для водопостачання. Найбільша притока Лопань (93 км). Над У., при її злитті з pp. Лопанню і Харковом, м. Харків.


Удай, р. на Придніпровській низовині, права притока Сули; довж. 327 км, сточища — 7 030 км², шир. долини 4 — 6 км, річища 5 — 10 м у верхній течії, до 20 — 40 м у пониззі. Живлення снігове, замерзає в грудні, скресає у березні. Використовується для водопостачання. На У. м. Прилука і Пирятин.


Ударництво, див. Соціялістичне змагання.


Уділ, удільні князівства, у давній Русі-Україні адміністративно-територіяльна одиниця, якою управляв кн., залежний від В. кн. У. виникли у висліді поділу більших князівств — Гал.-Волинського, Чернігівського та ін., між дітьми кн., що було узаконено на княжому з’їзді в Любечі 1097. У. к. часто вели між собою війни. У 13 — 14 вв. У. називалися волості й князівства. На рос. землях у 14 — 15 вв. скоро дійшло до ліквідації У. к. й утворення централізованої Моск. держави. На укр.-білор. землях у В. Князівстві Лит. У. к. існували до 16 в.


Удільні селяни, категорія февдально залежних селян у царській Росії, що жили на удільних землях, виділених 1797 з держ. земель для утримування царського двору й династії. На Україні У. с. було мало — у 1800 бл. 4 000 «ревізьких душ», гол. в Катеринославській, Слобідсько-Укр. і Малорос. губ. У 1849 — 61 більшість їх переведено до категорії держ. селян. У. с. за користування землею виконували держ. і земські повинності (будова шляхів, перевіз держ. майна власним тяглом тощо), платили чинш і подушне. Реформа 1861 давала У. с. можливість викупу удільних земель.


Удін Євген (* 1937), графік родом з Донецького. Працює у книжковій та пром. графіці. Ілюстрації й оформлення кн.: «Нар. пісні в записах І. Франка» (1966), «Казки Буковини — казки Верховини» (1968), «Архітектурні пам’ятки Львова» (1969), «Площа Ринок у Львові» (1977) В. Овсійчука та ін. Учасник респ., всесоюзних і закордонних виставок; персональна виставка в Чернівцях (1969).


Удінцев Федір (1877 — 1956), терапевт родом з м. Урбіти (тепер Свердловської обл.), проф. Київ. Мед. Ін-ту. Праці У. присвячені вивченню захворювань печінки, жовчного міхура, виразкової хвороби та ін.

[Удінцев Федір (1877 — 1951, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Удовенко Володимир (1881 — ?), учений гігієніст родом з Києва; проф. Мед. і Художнього ін-тів у Києві, співр. УАН; засуджений у процесі СВУ на 8 pp. ув’язнення і засланий на півн.; дальша доля невідома. Праці з гігієни поселень, зокрема сіль.

[Удовенко Володимир (1881 — 1937). Після відбуття покарання засуджений „трійкою“ УНКВС Ленінградської обл. до смертної кари; вирок виконано 8.12.1937. — Виправлення. Т. 11.]


Удовиченко Олександер (20. 2. 1887, Харків — 19. 4. 1975, Ментенон у Франції), військ. і гром. діяч, генерал Армії УНР. Старшина рос. армії з 1908; закінчив Воєнну Топографічну Школу і курси Ген. Штабу при Миколаївській Військ. Академії в Петрограді. За війни адьютант штабу III Кавказького корпусу, згодом начальник штабу 21-ої дивізій того ж корпусу. У 1917 брав участь в українізації частин III Кавказького корпусу й очолював Укр. корпусну раду. З жовтня 1917 військ. дорадник С. Петлюри; на поч. 1918 як начальник штабу Гайдамацького Коша Слобідської України відзначився у боях за Арсенал у Києві. З квітня призначений до Укр. Ген. Штабу, в якому залишився й за гетьманату, підвищений у червні 1918 до ранґи полковника. З листопада 1918 до березня 1919 ген.-квартирмайстер півд.-зах. фронту Армії УНР, у червні 1919 відзначився як командир Третьої Залізної Стрілецької Дивізії у боях під Вапняркою. У грудні 1919 попав у полон Добровольчої Армії Денікіна в Одесі, звідки втік і відновив Третю Залізну Стрілецьку дивізію, якою командував до відступу Армії УНР за Збруч (листопад 1920). У поль. таборах інтернованих підвищений до ранґи ген.-хорунжого і виконував обов’язки ген. інспектора Армії УНР. 1924 переїхав з табору в Каліші до Франції, де включився в гром. і комбатантську працю: гол. Т-ва Вояків Армії УНР (1927 — 75), з 1953 гол. Европейської Федерації Укр. Військ. Орг-цій; мін. військ. справ Виконавчого Органу Укр. Нац. Ради і віцепрез. УНР в екзилі (1954 — 61). Автор кн. «Україна у війні за державність» (Вінніпеґ, 1954) і «Третя Залізна дивізія» (Нью-Йорк, 1971).

Уж, р. на Закарпатті, ліва притока Лаборця, довж. 133 км, сточище — 2 750 км². У гор. і сер. течії перетинає Карпати і має гірський характер, нижче Ужгороду на Потиській низовині — рівнинний. Живлення перев. снігове. Використовується для водопостачання і як джерело гідроенерґії (гідростанції: Ужгородська і Оноківська). Над У. м. Ужгород.

Уж, Уша, р. на зах. Поліссі, права притока Прип’яті (впадає в Київ. водосховище) ; довж. 256 км, сточище — 8 080 км². Шир. долини від 1 до 7 км, річища від 5 до 40 м. Живлення перев. снігове; замерзає в грудні, скресає в кін. березня. Використовується для водопостачання і сплаву лісу. Над У. м. Коростень.


Ужвій Наталя (* 1898), визначна драматична і кіноакторка різноманітного пляну, нар. у Любомлі на Волині. 1922 — 25 училася в Драматичній студії при Першому Держ. Драматичному Театрі УРСР ім. Т. Шевченка у Києві і виступала на його сцені. 1925 — 26 в Одеській Держ. Драмі, 1926 — 34 в «Березолі», далі в Харківському Укр. Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка і з 1936 в Київ. Держ. Акад. Укр. Драматичному Театрі ім. І. Франка. Найяскравіше талант У. розвинувся у «Березолі». В її репертуарі бл. 90 ролей у театрі і 20 у кінофільмах. Кращі з них: Фруманс («Золоте черево» Ф. Кроммелінка, 1926), Маґельон («Король бавиться» В. Гюґо, 1927), Джулія («Змова Фієско...» Ф. Шіллера, 1928), Тьотя Мотя («Мина Мазайло», М. Куліша, 1929), Череда («Кадри» І. Микитенка, 1931), Тугіна («Остання жертва» О. Островського, 1939), Беатріче («Багато галасу даремно» В. Шекспіра, 1940) та ін. Пізніше — в ролях героїнь майже в усіх драмах О. Корнійчука, О. Левади, М. Зарудного й ін. сов. драматургів. У кіні: Ярина («Тарас Шевченко», 1926), Марина («Тарас Трясило», 1927), Настя («Прометей», 1936), Анна («Украдене щастя», 1952), Марія («Земля», 1954) та ін.

[Ужвій Наталя (1898 — 1986, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Кисельов Й. Театральні портрети, К. 1955; Бернацька Р. Наталія Михайлівна Ужвій. К. 1958; Кисельов Й. Поетеса укр. сцени. К. 1978.

В. Р.


Ужгород, м. обл. підпорядкування, адміністративний і культ. центр Закарп. обл., положене над р. Ужем, у місці його виходу з Карпат на Потиську низовину, б. чехо-словацького кордону; 93 000 меш. (1980), аеропорт.

Розкопи на території У. виявляють сліди давніх поселень з неоліту і бронзової доби. Саме м. виникло у 8 — 9 вв. і вже в часи приходу угорців було городом-фортецею. У хроніках У. відомий як Ungogradus (Ung — від назви річки й, імовірно, від ст.-слов. eglu — вугол), пізніше Unguf і Ungvar (var по-угор. замок). Перший замок, положений далі від нинішнього У. (при гирлі р. Чорної б. с. Драгньового), був зруйнований татарами, потім збудований знову, а теперішній споруджений у 1598 і перебудований у 17 в. Замок і м. довгий час були в руках Арпадовичів; згодом королі з династії Анжу передали його франц.-італ. родові Друґетів, які володіли У. до 1691. Вони заснували в У. гімназію (1646), збудували бароккову церкву, впровадили ремесло й виноградництво. 1646 в У. укладено унію закарп. Правос. Церкви з Римом. У другій пол. 17 — на поч. 18 в. У. був тереном боротьби Семигороду й Австрії; недовгий час перебував у руках угор. повстанців Ракоція. По їх поразці м. підпорядковане королівсько-цісарському скарбові, від чого його звільнила Марія Терезія. 1780 костьол передано гр.-кат. єп. А. Бачинському, який зробив У. осідком Мукачівської епархії; 1794 відкрито духовну, згодом учительські семінарії та ряд ін. осв. установ.

1848 — 49 У. став по боці угор. революції; після її придушення на якийсь час зріс тут укр. культ. рух. У. був у другій пол. 19 в. центром закарп. життя: перші в-ва, шкільництво, Общество Св. Василія В., Т-во «Уніо» тощо. Тут діяли гол. закарп. діячі, хоч укр. рух не мав у м. підтримки, бо в У. переважали угорці, жиди, словаки; до 1920 У. мав назагал угор. характер.

1848 У. одержав самоуправу і впродовж 19 в. м. розвивалося й модернізувалося: побудовано каналізацію (1855), зал. сполучення з Чопом (1872), новий будинок гімназії (1894), зростало ремесло (тут здавна існували цехи), промисел (мануфактура з кін. 18 в.) і торгівля, хоч значна частина населення ще в 19 в. займалася хліборобством і виноградництвом (в У. було бл. 100 пивниць з вином).

Про розвиток У. свідчить зростання населення: 1648 — 1 200 меш., 1765 — 1 470, 1785 — 2 900, 1800 — 3 000, 1860 — 9 750, 1900 — 14 720, 1920 — 20 600, 1930 — 26 675, 1940 — 30 000, 1959 — 47 000, 1970 — 65 000, 1975 — 77 000.

За Чехо-Словаччини (1919 — 38) У. став столицею краю Підкарп. Руси та осідком губернатора, крайової адміністрації і багатьох культ. (Т-ва «Просвіта», Общества ім. О. Духновича, Руського Нар. Театру) і госп. установ: Підкарп. Банку, Дружественного (кооп.) Союзу. У 1930-их pp. розбудовано на правому березі Ужу модерну адміністративну дільницю м. «Нове Ґалаґо». В У. діяли 3 гімназії (укр., чес., жид.), 2 учительські семінарії (чоловіча і жін.), 2 торг. школи, 1 мист. і ряд проф. шкіл та одна вища (духовна семінарія), низка в-в і газ. тощо.

2. 11. 1938 Віденським арбітражем У. приділено до Угорщини, і тоді автономний уряд Карп. України перенісся до Хусту. У 1939 — 44 У., не бувши як м. частиною адміністративної обл. Підкарпаття, залишився центром її управління й далі був осередком укр. життя, хоч менш інтенсивного.

По зайнятті сов. військами У. став у листопаді 1944 осідком Нар. Ради Закарп. України, тимчасового уряду краю, який домагався приєднання Закарпаття до УССР. З 1946 У. — обл. центр. За сов. періоду У. зазнав дальшої розбудови й значної українізації. За 1930 — 59 нац. склад населення зазнав таких змін (у %; числа приблизні): українці — 1930 — 29, 1959 — 50, жиди — 28 і 4, чехи і словаки 23 і 13, угорці 18 і 14, росіяни 1 і 15; інші 2 і 4.

У 1945 засновано Ужгородський Держ. Ун-т, Закарп. обл. укр. муз.-драматичний театр, Закарп. обл. картинну ґалерію (1948), обл. філармонію, у 1970 відкрито музей нар. архітектури і побуту. В У. діє обл. відділ Спілки письм. України, в-во «Карпати», кілька н.-д. ін-тів тощо. Виходять 3 обл. щоденні газ. (укр., рос. і угор. мовами).

В У. розвинена деревообробна і мебльова (Ужгородський фанерно-мебльовий комбінат) пром-сть; крім того, є ремонтний і приладобудів. зав., взуттєва і швейна фабрики, зав. будів. матеріялів, газетної апаратури, харч. підприємства (марґариновий, м’ясоробний і лікеро-горілчаний зав.), районова електростанція.

Пам’ятки архітектури: замок (у теперішньому стані з 16 — 17 вв.), єпископський палац — тепер університетська бібліотека (1646), бароккова катедра Воздвиження Хреста (1762 — 67), будинок жупанату (кін. 18 в.), ратуша (1810), синагога — тепер філармонія (1904). Положений на прикордонні, У. є важливим туристичним осередком.

Література: Mousset J. Les villes de la Russie subcarpathique, 1919 — 1938. Париж 1938; Ільницький І., Сова П. Ужгород (путівник, укр., рос., англ. і франц. текст). Ужгород 1961; Історія міст і сіл УРСР. Закарп. обл. К. 1969; Гранчак І., Польок В. Місто над Ужем. Ужгород 1973.

В. Маркусь


Ужгородська гімназія, одна з найстаріших сер. шкіл на укр. землях; створена 1649 на базі єзуїтської колеґії, заснованої 1613 в Гуменному (тепер Сх. Словаччина) графом Юрієм Друґетом. Колеґію вели єзуїти, навчання відбувалося латинською мовою, а тільки викладання релігії для укр. учнів — русько-слов. мовою (ч. учнів у 18 в. 150 — 200). З 1778 королівська архигімназія; до 1790 з нім. мовою навчання, згодом латинською, з 1796 угор. (1849 — 51 pp. частково й укр.), 1856 додано дві вищі кляси філософії до 6-ох попередніх. З 1880-их pp. почалося повне зугорщення У. г. Серед учнів весь час переважали українці; серед викладачів в У. г. працювало багато українців.

У 1919 — 20 У. г. переведено на укр. мову навчання з паралельними клясами чесь. і угор. з титулом У. держ. реальна г.; кількість учнів до 800. У. г. найкраще розвивалася за дир. А. Алиськевича та В. Сулинчака. 1945 перетворена на десятирічку.


Ужгородська унія 1646, акт церк. об’єднання з Римом 63 закарп. свящ., укладений 24. 4. 1646 в Ужгороді з яґерським римо-кат. єп. Ю. Якушичем. Ініціяторами унії були василіяни під проводом Петра Партенія. Укладено її на таких умовах: 1) збереження сх. обряду; 2) право вибору єп., що його Рим мав лише затверджувати; 3) користування привілеями римо-кат. кліру. Унію затвердив синод угор. ієрархії у Тирнові 1648, але Ватикан не затвердив цих умов, бо тим часом Партеній був висвячений на єп. правос. митрополитом (1651). Після того, як Рим затвердив Партенія мукачівським єп. (1655), унія поширилася далі на схід, але щойно 1721 вона охопила всіх закарп. українців у рамках мукачівської епархії.

Література: Lacko M. Unio Uihorodensis. Рим 1955 (друге вид. 1965); Boysak В. The Fate of the Holy Union in Carpatho Ukraine. Торонто — Нью-Йорк 1963; Пекар А. Василіяни — носії унійних ідей на Закарпатті, ст. у ж. Записки ЧСВВ, VII. Рим 1971.


Ужгородський Державний Університет, заснований 1945 з 4 фак. (іст., філол., біол. і мед.), за 35 pp. значно розбудований: нові фак. (хем., фіз., матем., іноземних мов, заг.-техн.), 2 заочні відділи (в Ужгороді та Виноградові) та вечірній підготовний відділ, курси підвищення кваліфікації вчителів та інж.-екон. кадрів; аспірантура; 62 катедри (1975), ботан. сад, високогірська біологічна база, бібліотека (бл. 1 млн тт.). У 1975 — 76 в УДУ було бл. 11 000 студентів і 570 осіб викладацького персоналу. Вчені УДУ досліджують зокрема історію, культуру й природу Закарпаття та його зв’язки з сусідніми народами. На базі ун-ту 1969 відкрито при Ін-ті історії АН УРСР відділ іст. евр. соц. країн. Публікації: «Наукові записки УДУ». і «Теми доповідей та повідомлення УДУ».


Ужгородський «Полустав», пергаменовий рукопис (209, фоліо) кін. 14 в., що належав бібліотеці Т-ва «Просвіта» в Ужгороді, найдавніший збережений ц.-слов. манастирський правильник (великий молитовник) сх. Слов’янщини. На думку його дослідника О. Колесси («ЗНТШ», тт. 141 — 143, 1925), він виник у Києві, а був переписаний на сх. Закарпатті (можливо, в Грушівському манастирі).


Ужевич Іван (Іоанн), автор латинськомовного рукопису «Граматыка словенская», відомого в двох варіянтах, паризькому 1643 і арраському 1645; вперше видана в Києві 1970 І. Білодідом і Є. Кудрицьким. Біографія У. невідома, крім того, що 1643 — 45 він студіював у Парижі; можливо, перед тим був студентом у Кракові і тоді уклав панегірик поль. мовою з нагоди одруження Олександра Пшеленцького з Євою Рупньовською (1641). Книга У., взорована почасти на поль. граматиці П. Статоріюса (Стоєнського), — перша граматика «руської» книжної (не ц.-слов.) мови, спільної українцям і білорусам. Відповідно У. допускає інколи укр. і білор. варіянти поряд один одного (напр., що і што, котрий і который), а також численні польонізми. Всупереч спробам І. Білодіда (1970) і М. Жовтобрюха (1976) довести, що живомовною основою книжної мови У. була укр., у дійсності, як це довели О. Соболевський (1906), В. Яґіч (1907), Дж. Дінґлі (1972), вона була білор., можливо, півд.-білор. О. Горбач припускає (1967), що У. був вихіднем з укр.-білор. прикордоння, можливо, з Підляшшя або півн. Холмщини.


[Ужиткове мистецтво. — Доповнення. Т. 11.]


Ужоцький перевал (IV — 3), перевал у Високому Бескиді через вододільний хребет Карпат (883 м). Лежить на межі Галичини і Закарпаття, поблизу кордону з Польщею. Через У. п. проходить залізниця, що сполучає Львів з Ужгородом.


Узбеки, основне населення Узбекістану, в якому їх ч. становило 1970 7 724 000; вони живуть також в ін. частинах СССР (у тис. на 1970: 666 у Таджикській ССР, 333 в Киргизькій, 216 у Казахській, 180 у Туркменській) та в півн. Афганістані (понад 1 млн); заг. ч. бл. 10,2 млн. Мовно У. належать до тюркської групи, за віровизнанням — мусулмани. Укр.-узбекські (узб.) зв’язки виявляються майже виключно в перекладах літ. творів. На узб. мову перекладено твори Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки і сучасних укр. письм.: М. Бажана, С. Крижанівського, М. Терещенка, Т. Масенка, О. Ільченка та ін. На укр. мову перекладено вибране з узб. поезії в зб. «Зі Сходу на Захід» (К. 1947), твори А. Навої, М. А. Мукімі, Хамзи Хакім-заде (Ніязі), Айбека, А. Каххара, Г. Рашилова, П. Турефа та ін. 1959 в Узбекістані відбулися тижні укр. літератури, 1960 — узб. на Україні, відбувається також обмін ґастролями ансамблів пісні й танцю.


Узбекістан, Узбекська ССР, сов. союзна респ. у півд.-сх. частині Сер. Азії (Туркестану); 447 400 км², 15 391000 меш. (1979); 1970 — 11 799 000, у тому ч. (у тис): 7 724 узбеків, 1 473 росіян, 574 татар, 476 казахів, 449 таджиків, 230 каракалпаків, 148 корейців, 112 українців, 111 киргизів. Столиця У. — Ташкент (1 735 000). У 16 — 17 вв. У. входив до Бухарського і Хівського ханств, у 18 в. — до Кокандського; у 1860 — 70-их pp. його окупувала Росія. 1917 — 21 на території У. тривала боротьба народів Туркестану з сов. окупантами, які його захопили 1922; з 1924 — союзна респ.

За переписом 1926 в У. жило 25 800 українців; 1959 — 88 400 (1,1%); 1970 — 111 700 (0,9%), у тому ч. 96 800 у м.; у гол. м. Ташкенті жило 40.700 українців (2,9% всього населення і 31,5% всіх українців в У.); 49% українців вважали укр. мову за рідну (50% — рос), крім того, 10% нею вільно володіли. Див. також Ташкент.


Узгодження (конґруенція), особливий тип синтакси залежности, в якому керована форма має ті самі категорії (відмінка, числа, роду), що й форма керівна. В укр. мові У. характеризує зв’язок прикметника з іменником (білий дім, білих домів), а також дієслова з ім’ям-підметом (він пише — писав, вони пишуть — писали). В укр. мові У. порушується при числівниках (в присудку при різних числівниках, де узагальнюється сер. рід однини, напр., «було п’ять синів»; в прикметниковому означенні при «два», «три», «чотири» — півн.-сх. «два золотих перстені», півд. «дві білих хати») і при пошанній множині («ви молода», «батько прийшли»). Перевага логічних моментів над граматичними може вести до У. за змістом («жили були дід і баба», де обидва однинні підмети функціонують разом як множина), або неузгодження за змістом («червоний і білий прапори», де У. означень змінило б сенс). Після фіктивних підметів «це», «то» У. дієслівної зв’язки може бути зворотне У., тобто із призв’язковим членом, замість із підметом [«Це був (зв’язка) початок» (призв’язковий член), але й «Це було початком»].

Б. С.


Узин (IV — 11), м. над р. Узинем на Придніпровській височині в Білоцерківському р-ні Київ. обл. 16 000 меш. (1975). Цукровий комбінат (заснований 1899; 1913 бл. 7% виробництва цукру-піску України), переробка і консервування овочів.


Указ, у Рос. Імперії під цю назву підпадали держ. акти, дуже різноманітні за своєю природою, звичайно підписувані царем чи уповноваженими від нього особами. В СССР — У. назва законодавчого акту, що його видає президія Верховного Совєту СССР чи союзної респ. У. поділяються на нормативні, тобто такі, що встановлюють правові норми, й індивідуальні: про призначення на посади, нагороди тощо. Нормативні У. після їх публікації і затвердження відповідними Верховними Совєтами набирають сили закону. Натомість індивідуальні У. не потребують затвердження і набирають чинности у зазначений в них термін. У. Президії Верховного Совєту СССР автоматично обов’язкові для респ. органів, а У. Президії Верховного Совєту УССР для респ. органів управління. Респ. У. УССР публікуються у «Відомостях Верховної Ради УРСР».


Укапісти, див. Українська Комуністична Партія.


Укоопспілка, Укр. спілка споживчих т-в, центр споживчої кооперації на Україні; підпорядкована Центроспілці в Москві. Утворена 7. 6. 1920, діє на основі свого статуту та користується правами юридичної особи. На 1971 У. об’єднувала 25 облспоживспілок, 469 райспоживспілок та 3 365 низових споживчих т-в з 16,9 млн пайовиків. У. організує торгівлю, гром. харчування та пром. хлібопечення в сіль. місцевостях, заготівлю с.-г. продуктів та пром. сировини, закупівлю продуктів у колгоспах та в населення і реалізацію їх через власну мережу, а також виробництво товарів широкого вжитку на власних пром. підприємствах. На У. припадає 31,6% роздрібного товарообороту торгівлі та 25,3% пром. харчування в УССР (1977).


«Украинецъ», 2 випуски журн., видані М. Максимовичем у Києві 1859 (174 стор.) і 1864 (40 стор.), з літ. та іст. матеріялами і перекладами Максимовича.


«Украинская Жизнь», літ.-наук. і заг.-політ. місячник рос. мовою, виходив у Москві (1912 — 17) під фірмою видавця і адміністратора Я. Шеремецінського. Метою ж. було ознайомлення рос. читачів з укр. культ. надбаннями та піднесенням укр. нац. свідомости. Гол. редактори — О. Саліковський і С. Петлюра; визначніші співр.: М. і С. Грушевські, В. Винниченко, А. Ніковський, С. Єфремов, М. Могилянський, О. і С. Русови, Д. Донцов, А. Новицький, В. Садовський, О. Лотоцький, М. Лозинський, Я. Чепига, Ор. Левицький, В. Липинський і багато ін., а з росіян М. Ґорький, А. Луначарський, А. Поґодін й ін. Вступні статті ж. присвячувалися нац. питанню, далі подавано перегляд поточних подій на Україні, огляди чужої преси (рос., поль.) про укр. проблеми, дописи з підрос. України і з Галичини, критичні статті, літ. і мист. огляди, бібліографію тощо.


«Украинский Биохимический Журнал», наук. ж., орган Ін-ту Біохемії АН УРСР; заснований 1926 (ред. акад. О. Палладін) є найстаршим наук. ж. з біохемії в СССР. До 1933 виходив п. н. «Наук. Записки Укр. Біохем. Ін-ту». У 1931 — 78 укр. мовою «Укр. Біохімічний Журнал». Видається в Києві, щороку одним т. (6 ч.).


«Украинский Математический Журнал», наук. ж., орган Ін-ту Математики АН УРСР, двомісячник (до 1965 — квартальник), виходить від 1949 у Києві, рос. мовою з англ., франц. і нім. резюме.


«Украинский Химический Журнал», наук. ж., орган відділу хемії та хем. технології АН УРСР; виходив 1925 — 38 у Харкові і з 1948 у Києві як двомісячник рос. мовою.


«Украинскій Альманахъ», один з перших альманахів, видаваний укр. і рос. мовами 1831 у Харкові І. Срезневським та І. Росковшенком; «У. А.» містить твори Л. Боровиковського, Є. Гребінки, І. Росковшенка, П. Морачевського, О. Шпигоцького, записи укр. баляд і дум, переклади з О. Пушкіна, А. Міцкєвіча та ін. Поетичні твори перев. в романтичному дусі. Вид. припинено через брак фондів.


«Украинскій ВЂстникъ», перший на Україні літ.-мист., наук. і гром.-політ. місячник, виходив з ініціятиви І. Срезневського при Харківському Ун-ті 1816 — 19 перевалено рос. мовою за ред. Є. Філомафітського, Р. Гонорського і Г. Квітки-Основ’яненка, при активній співпраці П. Гулака-Артемовського; наклад 350 — 500 примірників. В «У. В.», попри перекладні матеріяли переважно з науки і мистецтва і ст. на заг.-культ., рел. і філос. теми, міщено ст. з історії України (М. Маркова, М. Грибовського), етнографії (О. Льовшина), економіки (В. Карамзіна), пед. і літ. (Р. Гонорського), літ. і театральної критики (Є. Філомафітського). В «У. В.» вперше появилися укр. мовою твори П. Гулака-Артемовського «Пан та собака» та ін. його байки і ст. Цінні ст. про життя і діяльність Г. Сковороди і спогади І. Вернета та Ґ. Гесс-де-Кальве; поезії місц. поетів у дусі романтизму; гуморески («Письма къ издателямъ») Г. Квітки-Основ’яненка (псевд. Фалалей Повинухин) і його ст. про Харків. На вимогу Мін-ва Освіти місц. влада припинила появу «У. В.».


«Украинскій ВЂстник», гром.-політ. і екон. тижневик, орган Укр. Парляментарної Громади, виходив рос. мовою у Петербурзі від 21. 5. до 7. 9. 1906, для ознайомлення укр. і рос. громадянства з укр. рухом; гол. ред. М. Славинський. Визначніші співроб.: М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, О. Лотоцький, М. Могилянський, Д. Овсянико-Куликовський, О. Русов, С. Русова, М. Туган-Барановський. «У. В.» припинено з розпуском Думи; вийшло 14 чч.


«Украинскій Домоводъ», госп. місячник, присвячений тваринництву і переробці його продуктів, виходив у Харкові 1817; видавець і ред. Ф. Пільгер. Появу «У. Д.» припинила цензура за критику урядових кіл. що належно не дбали про освіту і добробут села.


«Украинскій Журналъ», літ.-мист., наук. і гром.-політ. двотижневик, вид. Харківського Ун-ту, виходив 1824 — 25 у Харкові як своєрідне продовження «Украинского ВЂстника» (з 1816); ред. О. Склабовський. Вийшло 48 кн.; наклад 600 прим. «У. Ж.» містив серед ін. матеріяли з укр. історії (про Б. і Ю. Хмельницьких, І. Скоропадського), етногр. описи, описи укр. міст (І. Вернета, О. Льовшина), ст. про укр. мову і нар. творчість та їх значення для розвитку укр. літератури. І. Кульжинський дав першу спробу аналізи укр. поезії, П. Білецький-Носенко підкреслював конечність публікацій періодичної преси укр. мовою. «У. Ж.» інформував про стан освіти, культ. події, літ. новини і про гром. життя, зокрема на Слобожанщині. Журн. припинила університетська влада.


«Украинскій народъ въ его прошломъ и настоящемъ», перша енциклопедія українознавства, яка появилася з ініціятиви М. Грушевського в 1914 — 16 pp. у Петербурзі в 2 тт. (понад 700 стор. великого формату, численні ілюстрації), за ред. Ф. Вовка, М. Грушевського, М. Ковалевського, Ф. Корша, А. Кримського, М. Туган-Барановського і О. Шахматова. Авторами були укр. і рос. учені. Вибух війни перешкодив появі двох дальших томів. Гол. ст.: з історії укр. народу М. Грушевського, географії України С. Рудницького, статистики укр. населення О. Русова, В. Охримовича і С. Томашівського, про антропологічні особливості укр. народу Ф. Вовка і його ж про етнографічні особливості укр. народу, з історії укр. мови О. Шахматова.


«Украинскій Сборникъ», альманах, вид. І. Срезневського. 1 кн. вийшла 1838 у Харкові, друга 1841. В обох кн. друкувалися драматичні твори І. Котляревського («Наталка Полтавка» і «Москальчарівник»), фолкльорні матеріяли, ст. І. Срезневського про народність літератури і про потребу вивчення укр. словесности. В кін. кн. подані деякі відомості про укр. мову і малий словничок. У вид. брали участь М. Гоголь і М. Щепкін.


«Ukraine» («L’Ukraine»), місячник франц. мовою про укр. справи, виходив у Льозанні (Швайцарія) з червня 1915 до 1920; видавець і ред. В. Степанківський при активній співпраці М. Тишкевича.


«Ukraine» («Die Ukraine»), орган Нім.-Укр. Т-ва в Берліні, виходив 1918 — 26 (всіх 40 чч.); гол. ред. А. Шмідт. Ст. з українознавства, на теми актуальної ситуації України, про нім.-укр. взаємини тощо. Між співр. з нім. учених і публіцистів були: П. Рорбах, Е. Нольде, Ґ. Шпехт, Б. Ган та ін.


«Ukraine in Vergangenheit und Gegenwart», квартальник, орган Нім.-Укр. Т-ва, виходив у Мюнхені 1952 — 68 (з перервою 1957 — 61; всього 44 чч.) у в-ві «Ukraine», з завданням інформувати нім.-мовних читачів про життя й культуру України й українців у діяспорі, зокрема про укр.-нім. зв’язки; ред. Г. Прокопчук. У ж. обговорювано серед ін. питання укр. визвольного руху в минулому й сучасному, нац. і госп. політики СССР, укр. літератури, церк.-рел. тематику, творчість укр. мистців на еміґрації (багато ілюстрацій), міщено матеріяли про визначних діячів України і Німеччини, хроніку укр. життя. У в-ві «Ukraine» вийшло кільканадцять нім.-мовних монографій.


«Ukraine Libre», інформативний місячник політики і культури, вид. франко-укр. Громади (С. Созонтова), виходив у Парижі 1953 — 54. Ред. І. Сілецький.


«Ukrainian Bulletin», англомовний двотижневик, спочатку орган Панамер. Укр. Конфедерації (ПАУК) у Нью-Йорку, з 15. 9. 1951 Укр. Конґресового Комітету Америки, виходив у Нью-Йорку з травня 1948 до лютого 1970, коли об’єднався з «Ukrainian Quarterly»; ред. В. Душник. Вийшло 518 чч.


«Ukrainian Quarterly» («The Ukrainian Quarterly»), англомовний квартальник сх.-евр. й азійської проблематики, вид. Укр. Конґресового Комітету Америки (УККА), виходить у Нью-Йорку з жовтня 1944; засновник і гол. ред. М. Чубатий (з допомогою С. Шумейка і К. Меннінґа), з жовтня 1957 ред. В. Душник; наклад 3 000. Завданням ж. є протидіяти сов. пропаґанді об’єктивною інформацією, опертою на джерельні матеріяли, інформувати вільний, гол. англомовний, світ про актуальні укр. політ., екон. і культ. проблеми, зокрема про рух опору в УССР та про життя українців у ЗДА і в діяспорі; широкий відділ рецензій. Бере до уваги також проблеми ін. поневолених народів СССР і його сателітів та підтримує їхні змагання до незалежности.


«Ukrainian Review», («The Ukrainian Review»), англомовний квартальник, вид. Союзу Українців у Великобрітанії (СУБ), разом з Орг-цією Оборони Чотирьох Свобод України у ЗДА і Ліґою Визволення України в Канаді, виходить у Лондоні з 1954. Перші ред. В. Державін і В. Орелецький, з 1965 — С. Стецько. Ж. присвячений визвольній боротьбі поневолених Росією народів, зокрема України і особливо підсов. періоду. Поряд ст. — документи, з руху опору, інформації з України; багатий огляд публікацій.


«Ukrainian Weekly» («The Ukrainian Weekly»), англомовний тижневик, вид. Укр. Нар. Союзу, виходить з 1933 в Джерсі-Сіті, до 1970 як додаток до щоденника «Свобода», з 1971 самостійно; ред. С. Шумейко, з 1962 — З. Снилик, з 1980 — Р. Сохан-Гадзевич. Газ. інформує про важливіші події на Україні і в діяспорі, зокрема про рух опору і заходи на користь репресованих. Подає вістки з життя студентських, спортивних і молодіжних орг-цій, має двомовну стор. для дітей («Веселка»). Розрахований гол. на молодого англомовного читача.


«Ukrainian Youth», орган Ліґи Укр. Кат. Молоді, виходив неперіодично з травня 1934 до 1942 в Чікаґо, Нью-Йорку і Пітсбурґу укр. (ред. Б. Катамай) й англ. мовами, пізніше тільки англ. (ред. Е. Піддубчишин).


«Ukrainische Blatter», часопис, присвячений справам політ. і культ. змагань укр. народу, виходив 1916 — 18 у Відні (42 чч.); гол. ред. О. Грицай, видавець В. Калинович.


«Ukrainische Korrespondenz», тижневик, вид. Гол. Укр. Ради (згодом Заг. Укр. Ради), виходив у Відні 1914 — 18 (до 1916 п. н. «Ukrainisches Korrespondenzblatt») для інформації чужинців про укр. змагання; видавець К. Левицький; ред. В. Панейко, Р. Сінґалевич, з 1917 — В. Кушнір.


«Ukrainische Kulturberichte», інформаційно-наук. вид. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні 1933 — 40 за ред. З. Кузелі і М. Масюкевича. Журн. містив інформації про працю Ін-ту та ін. укр. наук. установ, про стан українознавства, науку і культуру на підсов. Україні.


«Ukrainische Nachrichten», двотижневик, вид. Союзу Визволення України у Відні 1914 — 19, видавець М. Троцький, ред. О. Бачинський (з 1916 В. Біберович і ред. колеґія). Інформації про політ. і культ. життя України; переклади укр. клясичної літератури (О. Грицая). Наклад ж. пересічно 4 000.


«Ukrainische Rundschau», укр. місячник нім. мовою для інформації чужинців про політ. і культ. справи України, виходив у Відні 1903 — 15 (до 1905 п. н. «Ruthenische Revue»), видавець В. Яворський, гол. ред. В. Кушнір (1909 О. Турянський). Ж. був призначений для чужинецьких ред., дипломатичних і письменницьких кіл, а також численних передплатників, гол. з Німеччини.


«Україна», іст.-етногр. і літ.-публіцистичний місячник, виходив у Києві 1907 як продовження «Киевской Старины»; ред. В. Науменко. Журнал мав багатий відділ рецензій і бібліографії. «У.» самоліквідувалася у зв’язку з появою «Записок Укр. Наук. Т-ва».


«Україна», тижневик, виходив у Чернівцях 1913 — 14 за ред. З. Кузелі, орган групи С. Смаль-Стоцького, що стояла в опозиції до політики М. Василька і його прихильників.


«Україна», наук. ж. українознавства, виходив у Києві в 1914 — 30 pp. (з перервами 1915 — 16, 1919 — 23), за ред. М. Грушевського у 2 вид.: 1914 — 18 як орган Укр. Наук. Т-ва в Києві, 1924 — 30 — орган Іст. Секції Укр. Академії Наук. Всього вийшло 43 чч. (10 у 1914 — 18, 33 у 1924 — 30); тримісячник у 1914 — 24 і двомісячник з 1925.

Ж. мав такі відділи: ст. й розвідки з історії, археології, економіки, фолкльору, етнографії, мови, літератури, мистецтва, краєзнавства України; матеріяли і документи з короткими коментарями (спогади, листування недруковані літ. твори) з гром. і культ. життя 19 і поч. 20 в.; критика та бібліографія, наук. хроніка, некрологи. Деякі випуски «У.» були присвячені окремим визначним культ. діячам (Т. Шевченкові, М. Костомарову, П. Кулішеві, М. Максимовичеві, І. Франкові, О. Лазаревському, М. Драгоманову, В. Антоновичеві, П. Тутковському), важливим подіям з історії України (Коліївщина, Кирило-Методіївське Братство, Сх.-Евр. Революція 1905, століття грудневого повстання), реґіональним окраїнам (Буковина, гал.-укр. взаємини тощо).

Серед співр. «У.» до 1918 були: М. Василенко, М. Возняк, О. Грушевський, В. Дорошенко, І. Каманін, О. Левицький, К. Михальчук (відповідальний ред. 1914), М. Мочульський, Є. Онацький, В. Перетц та неукраїнці: Г. Ілінський, Ф. Корш, О. Шахматов; у 1924 — 30 pp.: Д. Багалій, М. Василенко, М. Возняк, О. Гермайзе, О. Грушевський, В. Житецький, П. Клепатський, К. Копержинський, І. Крип’якевич, М. Макаренко, В. Міяковський, М. Мочульський, В. Новицький, О. Новицький, М. Петровський, В. Перетц, В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, Ф. Савченко, О. Синявський, К. Студинський, М. Ткаченко, П. Тутковський, В. Щербина, В. Юркевич.

«У.» появлялася у важких цензурних обставинах, переборюючи труднощі у змаганні за об’єктивне насвітлення минулого України. Поряд «КСт.» та «Літ.-Наук. Вісника» — «У.» один з найцінніших ж. українознавства, солідне джерело до вивчення українознавчих дисциплін, особливо нац.-культ. процесів 19 в. У кін. 1930 «У.» змушена була припинити своє існування, останнє ч. (44) було вже видруковане, але у світ не вийшло. Натомість партійне керівництво ВУАН почало видавати під тією ж назвою «У.» (за ред. П. Шурана) ж. цілком ін. ідеологічного характеру, метою якого була боротьба проти нац. укр. історіографії і зокрема проти «школи М. Грушевського». 1932 вийшло 2 випуски нового ж. (ч. 1 — 2 і 3) з гостро-критичними ст. проти М. Грушевського й М. Василенка. На цьому ж. перестав існувати.

Р. М.


«Україна», щоденник, офіц. орган Штабу Дійової Армії УНР, виходив 1919 — 20 в Умані, Вінниці; Проскурові, Кам’янці Подільському, Станиславові й Коломиї.


«Україна», популярний гром.-політ. і літ.-мист. ілюстрований тижневик (до червня 1963 двотижневик), виходить у Києві з травня 1941. З 1974 як додаток до «У.» видається англомовний квартальник, з 1978 місячник «Ukraine». В обох вид. статті, літ. твори, інформації в дусі сов. пропаґанди про досягнення УССР і СССР у наук., культ., мист., спорт. та ін. галузях. Англомовна «У.» містить переклади укр. авторів. Ж. розрахований гол. на молодого читача. Перший гол. ред. І. Цюпа, з 1970 М. Подолян (з 1974 для обох вид.), ред. англомовного — А. Біленко. Початковий наклад 50 000, 1980 — 230 000.


«Україна», неперіодичні зб. українознавства, виходили у Парижі 1947 п. н. «Соборна Україна» (4 чч.) і 1949 — 53 (10 чч.) під назвою «У.» за ред. І. Борщака (за фінансовою допомогою архиєп. І. Бучка). У зб. переважали ст., присвячені іст. тематиці, зокрема іст. франц.-укр. взаємин (серед ін. нариси «Україна в Парижі» І. Борщака, ювілейні біографії і біографічно-наук. некрологи франц. і укр. культ. діячів, «Орликіяна» тощо), документи і забуті сторінки, цінна бібліотрафія і спогади (Є. Бачинського, Б. Крупницького, Д. Олянчина, Н. Полонської, Ю. Тищенка).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.