[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3523-3540.]

Попередня     Головна     Наступна

Фотографія, спосіб отримання тривалих зображень на поверхні світлочутливих матеріялів, а також саме зображення зафіксоване на поверхні. На Україну Ф. принесли в 1840-их pp. чужинецькі фотографи (ф-фи), учасники щорічних міжнар. київ. ярмарків — «Контрактів», які часто залишалися на Україні; першими ф-фами-поселенцями були французи «Жак» і Шарль-Поль Гербст; останній відкрив у Києві даґеротипну студію; у 1852 — 58 англієць Джон Борн знімав кольодіоновим способом ланцюговий міст через Дніпро у Києві; у 1850-их pp. уже були в Києві й місцеві ф-фи: І. Чехович, І. Гудовський, Ф. Левдик, К. Воюцький (фотографував труну Т. Шевченка), М. Ґрос, Янк та ін. З 1864 мали фотостудії М. Бенземан, Франсуа де Мезер, автор краєвидів Києва 1860 — 80-их pp., Й. Кордиш (1868), М. Пастернак (1869) та ін.

У 1860 — 90-их pp. відкрилися фотостудії професіоналів в Одесі, Харкові, Полтаві та ін. більших м. Найвідомішими ф-фами-мистцями того часу в Одесі були Ф. Гавз, Мічрі, Федоровець, Хлопонін і К. Мигурський. У 1880 — 90 популярні були Антонопуло, Дімо, Чеховський та механік-винахідник Й. Тимченко, що збудував приладдя для здіймання й проєкції руху об’єктів. У Харкові з 1870-их pp. відомі О. Іваницький, Є. Трофимов, Р. Биковський. З 1884 там працював А. Федецький, зачинатель кіномистецтва на Україні і трикольорової Ф., відзначуваний на закордонних виставках за мист. портрети і краєвиди. З 1880 — 90-их pp. відомі О. Сучкова, Г. Серебрин, В. Тимошенко, Р. Тукен та ін. У Полтаві з поч. 1880-их pp. працював Й. Хмілевський, автор альбому Ф. з місць, пов’язаних з життям М. Гоголя, Ф. з свята відкриття пам’ятника І. Котляревському (1903) і великої серії Ф. будинку Полтавського Земства (1908 — 09).

До 1914 в Києві було чимало ф-фів-мистців і професіоналістів-науковців: Аршеневський, М. Бобир, І. Гаас, А. Губчевський, І. Єзерський, К. Парчевський, М. Шукін і зокрема викладач Ф. в Київ. Політехніці, згодом у Київ. Художньому Ін-ті та Кіноін-ті — М. Петров і дослідник мікрофотографії В. Фаворський. У кін. 19 в. постали фотоорг-ції як відділи при філіях Імператорського Рос. Техн. Т-ва в Харкові (1891), Одесі (1897) та Києві (1899), а також т-ва «Аматорів Ф.» мист. і наук. характеру в Одесі, Харкові (1891), Симферополі (1896), Єлисаветграді (1901) та найдіяльніше т-во «Даґер» всеукр. характеру у Києві (1901 — 17; співзасновник і гол. 1906 — 12 М. Петров). Воно влаштовувало доповіді, екскурсії, конкурси, 1908 організувало Всеукр. з’їзд діячів Ф. і міжнар. виставку мист. Ф. в Києві, там само 1911 влаштувало міжнар. сальон мист. Ф.

Побіч мист. поширилася комерційна Ф., особливо по винаході (1871) англійцем Р. Меддоксом броможелятинових платівок. До 1914 в самому Києві працювало бл. 70 комерційних ф-фів (в Одесі бл. 40, в пов. м. по бл. 10, у містечках по 2 — 3). У Києві було 6 крамниць з фотоприладдями (у тому ч. «Укр. фотомагазин» І. Коносевича); існували курси практичної Ф. Бернадського; робітники фотостудій Києва мали свої проф. т-ва.

Піонерами Ф. на Зах. Укр. Землях були в 2 пол. 19 в. А. Карпюк, В. Шухевич (у Львові), С. Дмоховський, Є. Любович (з 1911) у Перемишлі, Ф. Величко в Станиславові. Орг-цію фотоаматорів створено щойно при Пресовій Квартирі УСС наприкінці 1914 у Карпатах. Перші Ф. «в полі» робили І. Іванець, Ю. Буцманюк, Б. Гнатевич, В. Клим, Т. Мойсеович, М. Угрин-Безгрішний, Т. Яцура та ін. (Виставка 1916 у Відні, повторена 1934 у Львові). Гуртки Ф.-аматорів діяли також у таборах інтернованих у Чехо-Словаччині в Ліберці (1920), Йозефові (гол. О. Балицький, виставка 1923).

У 1920-их pp. постали у Львові: Секція фотографічна при Соколі Батьку (гол. Ю. Вінцковський, Ю. Бонковський, A. Цибульський, В. Савицький та В. Голіян; 1926 виставка укр. краєвиду в Станиславові), Субреферат світлин при Екон. рефераті Верховної Пластової Ради (гол. B. Голіян, Ю. Дорош, який 1929 опрацював перший кінофільм з пластового табору) і Секція Ф. при Т-ві студентів-техніків «Основа». 1930 постало Укр. Фотографічне Т-во УФОТО у Львові (ініціятор і гол. С. Дмоховський) з філіями в Станиславові і Тернополі. Т-во мало 216 чл. (1936), свою домівку, робітню й бібліотеку; 1933 — 39 видавало ж. «Світло й Тінь» (гол. ред. О. Мох, С. Щурат). УФОТО влаштовувало щомісячні внутр. виставки і щорічні репрезентативні. Чл. т-ва брали участь у виставках у Чікаґо (1933), Всеслов’янській мист. фотовиставці у Загребі (1935) та у фото-конкурсах Альфа, Перуц, Кодак, Філіпс й Еро. Разом з туристично-краєзнавчим т-вом «Плай» влаштувало 1935 виставку «Наша Батьківщина у світлині» з 68 учасниками. Визначніші чл. т-ва: О. Балицький, Ю. Дорош (автор «Підручника фотографа» і «Побільшення»), О. Пежанський, Я. Савка, В. Савицький, Д. Фіґоль. Комерційно Ф. займалися у Львові Л. Янушевич, Я. Шалабавка.

По революції, в 1920 — 30-их pp. і по другій світовій війні, на Україні поширилися фотоаматорські гуртки в установах, гром. орг-ціях, на фабриках. Вони періодично влаштовують в усіх обл. центрах виставки Ф. і пересувні виставки також поза Україною та конкурси з грошовими преміями. З учасників тих виставок рекрутуються фоторепортери для преси. Відомі з 1930-их pp. фото-журналісти К. Лішко, Білоцерківський, Г. Угринович; по війні популярні Б. Градов, Ф. Федоров, М. Козловський, Ю. Шевцов, Е. Анціс (тепер у ЗДА), В. Примаченко, І. Кропивницький, О. Стародуб (натюрморт і портрет), С. Александрович, В. Сметанич, В. Чупринин, А. Куцан, І. Хижняк, Я. Дацюк, І. Охріменко, Ю. Самеляк, Р. Якименко та багато молодших. Короткий час у Харкові появлялися ж. «Фото-Кіно» (1924), «Фото для всіх» (1928 — 30) і «Фото соцбудівництву» (1932 — 34).

У 1920 — 30-их pp. фототехніків-ляборантів і ф-фів готували мист. пром. школи; мист. Ф. викладали також у Київ. Художньому Ін-ті та Київ. Ін-ті Кінематографії. Найвідоміші мистці-ф-фи того часу, учні М. Петрова Д. Демуцький та П. Новицький, працювали кінооператорами в мист. фільмах, І. Єзерський, Озеров, О. Дмитрієв як портретисти. По війні Ф. викладають на кінооператорському фак-ті Київ. Театрального Ін-ту ім. Карпенка-Карого; техніку Ф. — також у Львівському Поліграфічному Ін-ті. Для потреб побуту влаштовуються періодично в більших м. курси Ф., які випускають ф-фів-техніків. При Мін-ві культури у Києві існує експериментальна фотостудія. Виробництво фотоматеріялів — кінофільми і великоформатні фотофільми виробляються в м. Шостці Сумської обл., фотограф, папір на фотофабриках в Києві і в Переяславі-Хмельницькому. Фотоапаратура виробляється в Києві (камера для 35 мм. фільму «Киев-4») і біля Харкова («ФЭД-2» і «Зоркий»), У Києві виробляють ще дзеркальну однолінзову камеру «Салют» (6 × 6 см) і камеру «Киев-Вега 2» (для малоформатних Ф.). Фотопобільшувачі виробляються у Дніпропетровському, освітлювальна апаратура у Києві (фабрика «КИНАП») та в Одесі, де також виробляють кіноапаратуру.

На еміґрації в ЗДА кол. чл. УФОТО відновили 1950 т-во з тією ж назвою як Секцію Літ.-Мист. Клюбу в Нью-Йорку; 1954 — 56 в щоденнику «Свобода» вони мали «Сторінку фото-кіноаматора» (ред. С. Федів), поза тим влаштовують виставки, фото-архіви (М. Пежанський) тощо. Т-во очолювали м. ін. С. Федів, Р. Загайкевич, Б. Полянський. В більших укр. скупченнях у ЗДА і Канаді укр. проф. ф-фи мають фото-студії, напр. «Дарк» (О. Даркович) у Чікаґо, «Мева» (О. Соловій) у Філядельфії, Й. Старостяк, В. Гришин, С. Тур, Л. Майстренко в Нью-Йорку та ін. Також укр. преса має своїх фоторепортерів: Р. Сохан-Гадзевич («Свобода»), М. Ганусей («Америка»), В. Ке («Новий Шлях») та ін.

В. Павловський, Р. Миколаєвич, М. Пежанський

Фрадкін Мойсей (* 1904), графік родом з Чернігівщини; учився в Харківському Художньому Ін-ті, в якому викладав 1931 — 71. Станкова та книжкова графіка перев. в техніці деревориту й лінориту: «Похорон у містечку» (1927), «Рибалки» (1930), «Весна» (1956), «Йшла синичка по водичку» (1961); ілюстрації до зб. жид. нар. пісень і вибраних творів Шолом-Алейхема (1937 — 40), до казок І. Франка (1947) та ін. У 1930-их pp. Ф. був критикований за формалізм і «бойчукізм».

[Фрадкін Мойсей (1904, Борзна — 1974, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Фраєрман Теофіль (1883 — 1957), маляр-імпресіоніст.; родом з Бердичева; мист. освіту здобув в академіях мистецтв у Мюнхені (1903) і Парижі (1905); з 1920 — викладач, з 1935 проф. Одеського Художнього Училища. Портрети, пейзажі, натюрморти.

[Фраєрман Теофіль († Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Франк (Frank) Ганс (1900 — 46), нім. правник і націонал-соц. діяч; 1934 — мін. юстиції. 1939 — 45 ген.-губернатор окупованої частини Польщі і Галичини (див. Генерал-Губернаторство) з осідком у Кракові. Застосовував дискримінаційну й екстермінаційну політику супроти поль., жид. й укр. населення. Толерував в обмежених рамках діяльність Укр. Центр. Комітету (допомогова і культ. праця), намагався підтримувати напруження між поляками й українцями. Сприяв плянам майбутньої германізації Галичини. На Нюрнберзькому процесі гол. воєнних злочинців засуджений на смертну кару і страчений.

Франка Івана літературно-меморіяльні музеї, створені у місцевостях і будинках, у яких жив Ф. Гол. музей v Львові, де жив Ф. 1902 — 15, заснований 10. 10. 1940, з філіями з 1945 у рідному селі Івана Франка (кол. Нагуєвичі) і в с. Криворівні, у якому Франко перебував щороку влітку 1901 — 14. Крім хатнього устаткування, зокрема у Львові (робочий кабінет Ф. й особисті речі), у музеях зберігаються майже всі перші вид. творів, журнальний архів Ф. і відгуки на його писання, архівні документи, фотографії, рукописи, матеріяли, що стосуються його літ.-наук., політ. і гром. діяльности, ювілейних святкувань і похорону. У Львівському музеї хронологічно зображено життєвий і творчий шлях Ф. Тут зібрано бл. 4 000 експонатів. У селі Івана Франка і б. музею-садиби в Криворівні поставлено пам’ятники Ф.

Франко (псевд. Джеджалик, Живий, Кремінь, Мирон та ін.) Іван (27. 8. 1856 — 28. 5. 1916), письм., поруч Шевченка один з найвизначніших духових провідників України, вчений, гром.-політ. діяч, публіцист. Ф. нар. у с. Нагуєвичах (тепер с. Івана Франка) Дрогобицького пов., в родині селянина-коваля. 1875 закінчив у Дрогобичі гімназію і розпочав студії (клясична філологія й укр. мова та література) у Львів. Ун-ті. Перші літ. твори Ф. — вірші (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були друковані в студентському ж. «Друг», чл. редакції якого він став з 1875. Активна гром.-політ. і вид. діяльність та листування з М. Драгомановим привернули увагу поліції, і 1877 Ф., разом з М. Павликом, О. Терлецьким й ін., був заарештований за соц. пропаґанду. Після 8-місячного ув’язнення Ф. ще активніше включається в гром.-політ. роботу, допомагає в орг-ції гуртків у Львові, дописує до поль. газ. „Praca“, знайомиться з працями К. Маркса й Ф. Енґельса, та разом з Павликом засновує 1878 ж. «Громадський Друг», який після конфіскації виходив п. н. «Дзвін» і «Молот». 1880 Ф. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади. Після 3-місячного ув’язнення Ф. перебував під наглядом поліції і був змушений припинити студії в ун-ті. Перший період Ф. визначають його політ. поезії, своєрідні нар. гімни: «Каменярі» (1878), «Вічний революціонер» (1880), «Не пора...» (1880) та ін., як також повісті „Boa constrictor“ (1881), «Борислав сміється» (1881), «Захар Беркут» (1882) та низка літературознавчих і публіцистичних ст. 1881 Ф. став співвидавцем ж. «Світ», після закриття (1882) якого працював в ред. ж. «Зоря» і газ. «Діло» (1883 — 85). Розійшовшися з народовцями, які побоювалися його радикально-соц. і рев. ідей, Ф. пробував заснувати незалежний орган і для здобуття підтримки двічі їздив до Києва — 1885 і 1886; там познайомився з київ. культ. діячами, серед ін. з М. Лисенком і М. Старицьким, і в травні 1886 одружився з О. Хоружинською. Після невдачі з укр. журн. Ф. став співр. поль. газ. „Kurier Lwowski“. Період десятилітньої (1887 — 97) праці в поль. (також „Przyjaciel Ludu“) і нім. („Die Zeit“) пресі Ф. назвав «в наймах у сусідів».

1888 Ф. деякий час співробітничав у ж. «Правда». Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889). 1890 за підтримкою М. Драгоманова Ф. стає співзасновником Русько-Укр.-Радикальної Партії, підготувавши для неї програму, та разом з М. Павликом видає півмісячник «Народ» (1890 — 1895). 1895, 1897 і 1898 Радикальна Партія висувала Ф. на посла віденського парляменту і гал. сойму, але, через виборчі маніпуляції адміністрації і провокації ідеологічних і політ. противників, без успіху. 1899 в Радикальній Партії зайшла криза, і Ф. спільно з народовцями заснував Нац.-Дем. Партію, з якою співпрацював до 1904, і відтоді покинув активну участь у політ. житті. На гром.-політ. відтинку Ф. довгі роки співпрацював з М. Драгомановим, цінуючи у ньому «евр. політика». Згодом Ф. розійшовся з Драгомановим у поглядах на соціялізм і в питанні нац. самостійности, закидаючи йому пов’язання долі України з Росією («Суспільно-політ. погляди М. Драгоманова», 1906). Поряд активної гром. і літ. діяльности, Ф. продовжував свої студії, спочатку в Чернівецькому Ун-ті (1891), готуючи дисертацію про І. Вишенського, згодом у Віденському; там 1. 7. 1893 захистив докторську дисертацію у відомого славіста В. Яґіча про духовний роман «Варлаам і Йоасаф». 1894 Ф. габілітувався у Львів. Ун-ті з історії укр. літератури, але професури не здобув через опір намісника Бадені і гал. реакційних кіл. 1894 — 97 Ф. разом з дружиною Ольгою видавав ж. «Житє і Слово», в якому серед ін: появилася його ст. «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897) з гострою критикою укр. соціял-демократії й соціялізму Маркса й Енґельса. Критику марксизму, як «релігії, основаної на догмах ненависти і клясової боротьби», Ф. продовжив у передмові до зб. «Мій Ізмарагд» (1897).

З 1894, з приїздом М. Грушевського до Львова, Ф. тісно співпрацював з НТШ (1899 став його д. чл., 1904 — почесним), публікуючи у «ЗНТШ» більшість своїх наук. праць, іст.-літ. нотаток, рецензій; Ф. працював також в Етногр. Комісії, очолював Філол. Секцію НТШ (1898 — 1908). Саме завдяки Ф. і Грушевському НТШ стало фактичною академією наук напередодні війни 1914. 1898 укр. громада урочисто відзначила 25-літній ювілей літ. діяльности Ф. Покинувши 1897 журналістику, до чого спричинилася його ст. у віденській газ. „Die Zeit“, в якій він назвав Міцкєвіча поетом зради (Der Dichter des Verrates), Ф. повністю віддається спільно з Грушевським і В. Гнатюком редаґуванню «Літ.-Наук. Вісника»; фактично вся ред. була в руках Ф.

З 1908 стан здоров’я Ф. значно погіршився, однак він продовжував працювати до кін. свого життя. За останній період він написав «Нарис історії укр.-руської літератури» (1910), «Студії над укр. нар. піснями» (1913), здійснив велику кількість перекладів з античних поетів. 1913 вся Україна святкувала 40-ий ювілей літ. праці Ф. Помер Ф. у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Всебічно обдарований, енциклопедично освічений і надзвичайно працьовитий, Ф. виявив себе на багатьох ділянках укр. культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів Ф. черпав з життя і боротьби рідного народу, але також з першоджерел людської культури — зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був «золотим мостом» між укр. і світовими літературами.

Стильово Ф. належить до перших реалістів в укр. літературі. Він найвизначніший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже його друга зб. «З вершин і низин» (1887, поширена 1893), охоплювала гол. твори його суспільної лірики («Товаришам з тюрми», «Вічний Революціонер», «Каменярі», «Земле моя», «Тюремні сонети» та ін.). Вона революціонізувала молоде покоління, через що в Росії була заборонена. Вершиною інтимної лірики Ф. є його «Зів’яле листя» (1896). У зб. «Мій Ізмарагд» (1897) переважають філос. мотиви: рефлексії поета про добро й зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя. Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій Ф. увіковічнив страждання рідного народу («По селах», «До Бразілії» та ін.). Драму власного життя Ф. відобразив у зб. «Із днів журби» (1900). Програмова зб. „Semper tiro“ (1906) є мист. кредо поета-борця. Велику майстерність виявив Ф. і в широких епічних поемах «Панські жарти» (1887), «Сурка» (1890), «Смерть Каїна» (1889), «Іван Вишенський» (1900) й ін. Багато автобіографічного вклав Ф. у свою найвизначнішу поему «Мойсей» (1905), в якій на матеріялі біблійного сюжету показано конфлікт вождя з народом, засуджується зрада нац. інтересів та проголошується ідея служіння рідному народові.

Проза Ф. охоплює понад 100 оп., новель та десять повістей і романів. Вона починається з т. зв. «бориславського циклу» (від 1877), в якому Ф. подає жахливий образ і глибоку аналізу соц. зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація гал. села лягли в основу його зб. «В поті чола» (1890) і «Галицькі образки» (1897), до яких належать автобіографічні оп.: «Малий Мирон», «Грицева шкільна наука», «Олівець», „Schonschreiben“ та ін. Вершиною прози Ф. є повість „Boa constrictor“ (1878) і соц. роман «Борислав сміється» (1882). У них уперше відображені початкові форми рев. боротьби робітництва та стихійне пробудження його клясової свідомости. На основі старих укр. літописів Ф. написав іст. повість «Захар Беркут» (1882), в якій відобразив героїчну боротьбу укр. верховинців проти монголів 1241. До іст. творів ще належить «Герой поневолі» (1904) про революцію 1848 у Львові та «Великий шум» (1907) про скасування панщини. Моральному розкладові «верхів» тогочасного суспільства в Галичині Ф. присвятив романи «Для домашнього вогнища» (1892), «Основи суспільности» (1895) і «Перехресні стежки» (1899 — 1900). Повість «Лель і Полель» (1887) має дидактичний характер. Проза Ф. відзначається жанровим багатством і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.

У драматургії Ф. виявив себе майстром соц.-психологічної та іст. драми й комедії. Перші його спроби на цьому полі походять ще зі гімназії: «Юґурта» (1873), «Три князі на один престол» (1874) та ін. Найбільше п’єс Ф. написав у 90-их pp. Визначніші з них соц.-психологічна драма «Украдене щастя» (1893) й віршована іст. драма «Сон князя Святослава» (1895). З більших п’єс відомі ще комедії «Рябина» (1886) й «Учитель» (1896), з одноактівок «Останній крейцар» (1879), «Будка ч. 27» (1893), «Кам’яна душа» (1895), «Майстер Черняк» (1896) і «Суд св. Миколая» (вперше вийшла 1920). У жанрі дитячої літератури Ф. збагатив укр. літературу кн. «Коли ще звірі говорили» (1899), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Каземові капці» (1895) тощо. Особливо треба відзначити перекладницьку діяльність Ф., яку він не припиняв усе своє життя. Ф. перекладав з 14 мов, серед ін. Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона. З слов. клясиків Ф. перекладав Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Герцена, Некрасова, Міцкевіча, Ґомуліцького, Асника, Гавлічка-Боровського, Яна Неруду, Махара, Халупку та ін.

Праці Ф. з теорії й історії літератури та літ. критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф...» (1895) та габілітаційної — «Розбір ,Наймички’ Шевченка» (1895), є цінним вкладом в укр. літературознавство. Найбільшою наук. працею Ф. є 5-томове вид. «Апокрифів і леґенд з укр. рукописів» (1896 — 1910) — монументальна зб. текстів рукописного матеріялу з наук. аналізою. До студій Ф. з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902 — 04), «Карпато-руське письменство XVII — XVIII вв.» (1900), причинки до історії укр. старовинної драми, зокрема вертепної («До історії укр. вертепа XVIII в.», 1906). З новеї літератури Ф. присвятив увагу творчості І. Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Ф. присвятив слов. літературам, особливо рос. і поль., як також зах.-евр. Підсумком літературознавчих студій і монографій була ст. «Южнорусская литература» (1904) у словнику Брокгавза і Ефрона та заг. курс «Нарис історії укр.-руської літератури до 1890 р.» (1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Ф. зформулював у студіях «З секретів поетичної творчости» (1898) і «Теорія і розвій історії літератури» (1899), в яких підкреслював суспільний підклад літ. твору, однак за вихідну точку при його оцінці Ф. вважає артистичний хист автора та літ.-естетичні цінності твору. При студії літ. пам’яток Ф. користувався порівняльною й іст.-культ. методами.

На відтинку мовознавства Ф. присвятив увагу питанню літ. мови: «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», «Літ. мова і діялекти» (1907), «Причинки до укр. ономастики» (1906) й ін. Ф. відстоював думку про єдину укр. літ. мову, вироблену на наддніпрянських діялектах і збагачену зах.-укр. говірками. За праці на відтинку філології Харківський Ун-т 1906 нагородив Ф. почесним докторатом, крім того, він був чл. багатьох слов. наук. т-в. Пропозиція О. Шахматова і Ф. Корша про обрання Ф. чл. Рос. АН, не була здійснена через заборону царського уряду.

У ділянці фолкльору й етнографії Ф. зібрав багато джерельного матеріялу, написав низку студій і ст. про одяг, харчування, нар. мистецтво, вірування населення Галичини, які публікував у ж. «Світ», «Друг», «Житє і Слово», «Зоря», «Киевская Старина», «ЗНТШ» та ін. З 1898 Ф. керував Етногр. Комісією НТШ (до 1913) і разом з В. Гнатюком редаґував «Етногр. Збірник». До важливіших студій Ф. з ділянки фолкльору належать: «Дещо про Борислав» (1882), «Жін. неволя в руських піснях народних» (1883), „Jak powstają pieśni ludowe?“ (1887), «Вояцька пісня» (1888), «Наші коляди» (1889), «Із уст народу» (1894 — 95), „Eine ethnologische Expedition in das Bojkenland“ (1905), «Огляд праць над етнографією Галичини в XIX ст.» (1928). Капітальною фолкльористичною працею є «Студії над укр. нар. піснями (3 т. у «ЗНТШ»; окреме вид. 1913), в яких Ф. застосував іст.-порівняльну методу.

Філос.-соціологічні й суспільно-політ. концепції Ф. трактував у студіях „Nauka i jej stanowisko wobec klas pracujących“ (1878), «Мислі о еволюції в історії людськости» (1881 — 82), «Найновіші напрямки в народознавстві» (1895); студію «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897) Ф. присвятив критиці «наук. соціялізму» і матеріялістичної концепції історії, «Що таке поступ?» (1903) — оглядові суспільно-культ. розвитку з критикою ком. концепції держави.

Екон. праці Ф., трактовані в іст. пляні, присвячені станові робітництва: «Промислові робітники в сх. Галичині й їх плата р. 1870» (1881), «Про працю» (1881), а також селянства в Галичині: «Зем. власність у Галичині» (1887 і 1914), «Еміґрація гал. селян» (1892), «Селянський рух у Галичині» (1895), «Гримайлівський ключ в 1800 р.» (1900), «Селянський страйк в Східній Галичині» (1902), «Громадські шпихлірі і шпихлірський фонд у Галичині 1784 — 1840» (1907).

Тісно пов’язані з соціологічними, суспільно-політ. і екон. іст. розвідки Ф., бл. 100 друкованих праць, більшість з них присвячені сел. рухові і революції 1848 в Галичині та поль.-укр. взаєминам. До першої групи належать: «Поль. повстання в Галичині 1846 р.» (1884), «Панщина та її скасування в 1848 р. в Галичині» (1898 і 1913), «Лук’ян Кобилиця. Епізод з історії Гуцульщини в першій пол. XIX ст.», «Причинки до історії 1848 p.». До другої — «Дещо про стосунки поль.-руські» (1895), «Поляки й русини» (1897, нім. і укр. мовами), «Нові причинки до історії поль. суспільности на Україні в XIX ст.» (1902), «Русько-поль. згода і укр.-поль. братання» (1906). Ін. іст. праці Ф.: причинки до іст. Церкви (2 розвідки про єп. Йосифа Шумлянського, 1891 і 1898), «Хмельнищина 1648 — 49 рр. У сучасних віршах» (1898), «Тен як історик франц. революції» (1908), «Стара Русь» (1906), «Причинки до історії України-Руси» (1912), ст. з старої історії України та багато ін.

Характеристична для еволюції світогляду Ф. його публіцистика, якій не бракувало й наук. підходу, тому часто в його творчості втрачаються грані між наук і публіцистичними есеями. Ф. бачив Україну як суверенну одиницю «у народів вольних колі». При цьому він багато уваги приділяв здобуттю заг.-людських прав. Почавши свою гром. діяльність з москвофільського гуртка, він незабаром покинув його для народовецького табору. За студентських часів Ф. захоплювався соціялізмом, студіював Маркса й Енґельса, а коли побачив облудність «нової релігії», її завзято поборював. Назагал у Ф. помітна еволюція від крайнього радикалізму до поступового націонал-демократизму.

На світогляд Ф. мали вплив позитивізм філософії Конта і Спенсера, еволюціонізм у природознавчих дослідах Дарвіна і Геккеля, теорії франц, нім., рос. соціологів, літ. критики від Буальо і Лессінґа до Тена, Леметра, Ґійо, Брюнетьєра, Брандеса та ін. Проте, Ф. залишився собою, мав власний світогляд й увійшов у свідомість наступних поколінь, як невтомний будівничий людських душ укр. народу.

Тепер на Україні використовується культ Ф. для політ. цілей, а сов. франкознавство однобічно і тенденційно насвітлює його творчість, представляючи Ф. як активного поборника ідей «укр.-рос. єднання», переконаного соціяліста, войовничого атеїста. На Україні низка його творів вилучена з ужитку: «Не пора...», «Великі роковини», «Розвивайся ти, високий дубе...», ін. зфальшовані чи тенденційно скорочені (передмова до зб. «Мій Ізмарагд», «Що таке поступ», «Соціялізм і соціял-демократизм», «Народники і марксисти», «Соц. акція, соц. питання і соціялізм», рецензія на кн. Ю. Бачинського „Ukraine irredenta“, «Михайло Павлик, замість ювілейної сильветки» й ін.). З другого боку, наголошується вплив рос. рев. демократів на Ф., а одночасно штучно підкреслюється ворожі взаємини між Ф. і Грушевським, укр. консервативним табором тощо.

Твори: Найповніші вид.: Зб. творів т. 1 — 3, вид. Вік, К. 1903 — 05. Твори. У 30 тт. Х. 1924 — 29; Твори в 20 тт. К. 1950 — 56; Твори в двадцяти тт. В-во Книгоспілка, Нью-Йорк 1956 — 62; Зібрання творів у п’ятидесяти тт., розпочате в Києві з 1976; Вибрані суспільно-політ. і філос. твори. К. 1956; Про театр і драматургію. К. 1957; Пед. ст. і висловлювання. К. 1960; Літ. спадщина, т. 1 — 4. К. 1956 — 67; „Beiträge zur Geschichte und Kultur der Ukraine“. Берлін 1963.

Література: Кримський А. Іван Франко. Л. 1900; Возняк М. Житє і значіне Івана Франка. Л. 1913; Колесса О. Наук. діяльність Івана Франка. ЛНВ 1913, кн. 9; Євшан М. Іван Франко. Нарис його літ. діяльности. ЛНВ, кн. 9. 1913; Єфремов С. Співець боротьби і контрастів. К. 1913; Смаль-Стоцький С. Характеристика літ. діяльности Івана Франка. Л. 1913; Лозинський М. Іван Франко. Життя і діяльність. Значіння. Вид. СВУ. Відень 1917; Коцюбинський М. Іван Франко. К. 1917; Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком спогадів про нього і рецензій на його писання. Матеріяли до укр. бібліографії, т. IV, вид. НТШ. Л. 1918; Грушевський М. Апостолові праці, ж. Україна, кн. 6. К. 1926; Багалій Д. Іван Франко як наук. діяч. ж. Україна, кн. 6. К. 1926; Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму, ж. Україна, кн. 6. К. 1926; Іван Франко. Збірник. За заг. ред. І. Лакизи, П. Филиповича, П. Кияниці. Книгоспілка. Х. 1926; Возняк М. Матеріяли до життєпису Івана Франка. За сто літ, кн. І. К. 1927; Музичка А. Шляхи поетичної творчости Івана Франка. Х. 1927; Свєнціцький І. Суспільне тло творчости Івана Франка. ЗНТШ, т. XCIX. Л. 1930; Гординський Я. Сучасне франкознавство (1916 — 1932), ЗНТШ, т. CLIII. Л. 1935; Manning C. Ivan Franko. Нью-Йорк 1938; Зеров М. Франко — поет. В кн. До джерел. Кр. — Л. 1943; Іван Франко. Ст. і матеріяли. Зб. I — XII. Л. 1948 — 65; Nevrlý M. Ivan Franko, ukrajinský basnik-revolucionář. Прага 1952; Возняк М. З життя і творчості Івана Франка. К. 1955; Дей О. Іван Франко і нар. творчість. К. 1955; Білецький О., Басс І., Кисельов О. Іван Франко. Життя і творчість. К. 1956; Кирилюк Є. Іван Франко. Біографічний нарис. К. 1956; Шаховський С. Майстерність Івана Франка. К. 1956; Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. К. 1956; Слово про Великого Каменяра. I — II. К. 1956; Іван Франко у спогадах сучасників. Л. 1956; Кобилецький Ю. Творчість Івана Франка. К. 1956; Сидоренко Г. Літ.-критична діяльність Івана Франка. К. 1956; Брагінець А. Філос. і суспільно-політ. погляди Івана Франка. Л. 1956; Вірник Д., Голубовська Є. Економічні погляди Івана Франка. К. 1956; Іван Франко як історик. Зб. статтей. К. 1956; Дорошенко В. Великий Каменяр. Життя й заслуги Івана Франка. Вінніпеґ 1956; Його ж. Страдницький шлях Івана Франка. ЗНТШ, т. CLXVI. Нью-Йорк 1957; Ломова М. Етнографічна діяльність Івана Франка. К. 1957; Колесник П. Син народу. К. 1957; Вервес Г. Іван Франко і питання укр.-поль. літ.-гром. взаємин 70 — 90-их pp. XIX ст. К. 1957; Jakóbiec M. Iwan Franko. Варшава 1958; Возняк М. Велетень думки і праці. К. 1958; Лисенко О. Соціологічні погляди Івана Франка. К. 1958; Журавська І. Іван Франко і зарубіжні літератури. К. 1961; Білецький О. Художня проза; Поезія; Світове значення Івана Франка. В кн. Зібрання праць, у 5 тт., т. 2. К. 1965; Каспрук А. Філософські поеми Івана Франка. К. 1965; Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів 1874 — 1964. К. 1966; Кирилюк Є. Вічний революціонер. К. 1966; Дорошенко І. Іван Франко — літ. критик. Л. 1966; Іван Франко. Документи і матеріяли 1856 — 1965. К. 1966; Кравців Б. Суспільно-політ. погляди Івана Франка й радянське франкознавство. В кн. Іван Франко про соціялізм і марксизм. Нью-Йорк 1966; Стецюк В. Іван Франко як клясичний філолог. ЗНТШ, т. CLXXXII. Нью-Йорк 1967; Сверстюк Є. Іван Франко. В кн. Широке море України. Документи самвидаву з України. Париж 1972; Рудницький Л. Іван Франко і нім. література. Мюнхен 1974; Wacyk N. Ivan Franko: His Thoughts and Struggles. Нью-Йорк 1975; Actes de la journée Ivan Franko. Sorbonne, le 12 Novembre 1977. Париж — Мюнхен 1977; Микитась В. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Івана Франка. К. 1978; Hlynsky B. Ivan Franko et Emile Zola. Гамбурґ 1979; Дей О. Іван Франко. К. 1981; Іван Франко — майстер слова і дослідник літератури. К. 1981; Войтюк А. Літературознавчі концепції Івана Франка. К. 1981; Шляхами І. Франка. Л. 1982.

А. Жуковський

Франко (Хоружинська) Ольга (1864 — 1941), гром. діячка і видавець, дружина Івана Ф., родом з с. Бірки на Сумщині, дочка дрібного поміщика. Авторка розвідки «Карп. бойки і їх родинне життя» (альманах «Перший вінок», 1887). Разом з І. Франком видавала ж. «Житє і Слово» (1894 — 97).

Франко Петро (1890 — 1941), педагог і письм., син Івана Ф., нар. в с. Нагуєвичах б. Дрогобича; закінчив Львівську Політехніку; співорганізатор Пласту, з 1914 в Леґіоні УСС, командував сотнею, в УГА 1919 організував авіяційний полк. У 1920-их pp. був учителем у Коломиї, 1927 — 36 в УССР, працював інж., з 1939 викладав у Львівському Торг.-Екон. Ін-ті, 1940 обраний депутатом Верховної Ради СССР. Автор підручника шведської руханки, історії і теорії руханки; іст. оп. «Махнівська попівна», «В пралісах Бразилії»; спогадів «І. Франко зблизька» (1937), кіносценарій за повістю «Борислав сміється» й ін. З поч. сов.-нім. війни вивезений сов. владою з Галичини. Загинув за невідомих обставин.

Франко Тарас (1889 — 1971), письм., син Івана Ф. нар. у Львові; вивчав клясичні мови у Львівському й Віденському ун-тах; 1919 — 22 перебував в УССР на викладацькій і вид. праці, пізніше вчителював у Галичині; з 1945 викладав клясичну філологію у Львівському Ун-ті; кандидатська праця: «Іван Франко і Борислав» (1953), 1950 — 63 співр. Ін-ту Літератури АН УРСР. Як франкознавець брав участь у підготові 20 тт. творів Івана Ф.; кн. «Про батька. Статті, спогади, оповідання» (1956). Автор ориґінальних віршів і переспівів, гол. з рим. і грец. поетів; підручник «Нариси історії рим. літератури» (1921); зб. гуморесок «Вздовж і впоперек» (1965).

[Франко Тарас († Київ). У 1950-их pp. викладав латинську мову на філол. фак. Київ. Ун-ту. — Виправлення. Т. 11.]

Франц Йосиф I (18. 8. 1830 — 21. 11. 1916), цісар Австрії (з 1848), король Угорщини (з 1867). Перші роки цісарства Ф. Й. І ставився прихильно до українців, бо вони (на відміну від поляків й угорців) були льояльні до Габсбурґів. У кін. 1848 видав декрет про створення катедри укр. мови й літератури у Львівському Ун-ті; 4. 3. 1849 зробив Буковину коронним краєм. 4. 9. 1849 видав нову конституцію, що зміцнювала абсолютизм, і 7. 3. 1849 ліквідував держ. парлямент; намісником Галичини призначив поль. аристократа Аґенора Ґолуховського, який довів Головну Руську Раду до самоліквідації. 29. 9. 1850 надав Крайовий статут «Королівству Галичини і Володимири», що утруднювало створення руського коронного краю зі Сх. Галичини. Хоч гал. українці кілька разів (1854, 1863, 1866) мали згоду віденського уряду на адміністративний поділ Галичини на укр. і поль. частини, цісар кожного разу схилявся до поль. більшости Гал. сойму, яка була проти поділу. 31. 12. 1851 Ф. Й. І скасував конституцію, і наслідком того почалися 10 років реакції, які сповільнили нац. і політ. життя зах. українців. 10. 10. 1860 видав нову конституцію, що спиралася на становий принцип; 26. 2. 1861 ухвалив виборчу ординацію до крайових соймів за куріяльною системою, яка звела до меншости представництво гал. українців у соймі. 1866, по програній війні з Італією та Прусією, Ф. Й. І уклав угоду з поль. шляхтою Галичини; за її льояльність віддав їй панування у Галичині (крайова адміністрація, судове самоврядування, керівництво шкільництвом перейшло до поль. рук, поль. мова стала урядовою, польонізовано Львівський Ун-т). На поч. 20 в., з уваги на можливість війни з Росією, цісар волів замирення поляків з українцями в Галичині, у висліді чого 24. 1. 1914 підписано угоду між двома посольськими представництвами. Однак початок війни не дозволив на її реалізацію.

Францев Володимир (1867 — 1942), рос. історик літератури і культ. відносин; проф. Варшавського і Ростовського ун-тів, з 1922 Празького Ун-ту. Праці з слов’янознавства, зокрема з іст. письменства на Закарпатті та про мовні і рел. відносини на Холмщині і Підляшші.

Францевич Іван (* 1905), фізико-хемік і матеріялознавець родом з Полтави, д. чл. АН УРСР (з 1961). 1945 — 57 — проф. Київ. Ун-ту, 1955 — 62 — дир. Ін-ту Металокераміки і Спецстопів, 1962 — 73 Ін-ту Проблем Матеріялознавства АН УРСР, з 1974 — завідувач відділу цього ін-ту. Наук. праці Ф. присвячені створенню матеріялів, що відзначаються високою вогнетривкістю електроерозійною стійкістю, міцністю та зносостійкістю, і призначених для праці них умовах.

[Францевич Іван (1905 — 1985, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Франція й Україна. Франція (France, République Française), зах.-евр. держава; площа 551 800 км², 54,3 млн населення (1982), столиця Париж (разом з околицями 9,9 млн меш.). Зі всіх зах.-евр. країн Україна найжвавіше утримувала контакти з Францією, а праці французів про Україну часто були джерелом інформації для всієї Европи (Боплян, Шевальє, Вольтер, Шерер, Тіссеран).

11 — 18 вв. Перші укр.-франц. зв’язки датуються 11 в., коли король Генріх I 19. 5. 1051 взяв шлюб з дочкою київ. кн. Ярослава Мудрого Анною. По його смерті (1060) королева Анна була реґенткою за правління свого малолітнього сина Філіппа. Згодом вона стала контесою де Валюа-Крепі. Анна заснувала манастир і церкву св. Вінкентія в Санлісі (б. Парижу).

З занепадом Київ. держави її зв’язки з Зах. послабли. Після тат. навали 1240 Русь-Україна зверталася до Зах. за допомогою; 1245 митр. Петро з України взяв участь у Ліонському соборі і просив допомоги проти татар, а папа Інокентій IV вислав 1246 з Ліону до В. хана свого леґата Карпіні, який подорожував Україною.

З другої пол. 14 в. українці студіювали в Сорбонні; їх зазначувано у списках «з Рутенії» (1353, 1369), «рутенської нації з Києва» (1463, 1469) чи „Natione Ruthenia de Ucraina“ (1567). У Сорбонні 1643 — 45 студіював І. Ужевич, який уклав рукописну «Граматыку словенскую» латинською мовою, першу граматику «руської» книжної мови, ориґінали якої зберігаються у відділі рукописів Паризької Нац. Бібліотеки (1643) і в міській бібліотеці м. Аррас (1645). У Парижі далі студіювали українці й у 18 — 19 вв. (А. Лосенко, 1760 — 64 у мист. школі). З 17 в. укр. студенти навчалися також у Страсбурзькому Ун-ті.

У Франції зберігаються цінні писемні пам’ятки: а 1574 Реймське Євангеліє, що його вважають сх.-слов. копією 11 — 12 вв., а в Паризькій Нац. Бібліотеці рукопис «Православного ісповідання віри» митр. П. Могили (Orthodoxa Confessio Fidei, т. зв. Codex Parisinus, 1265).

16 в. датуються франц. описи укр. земель: секретар мін-ва закордонних справ й історик Блез де Віжнер (La description du royaume de Pologne et pays adiacens... 1573) подав іст.-геогр. відомості про Галичину, Волинь і Поділля. Від самого поч. франц. урядові і дипломатичні кола та поодинокі дослідники зацікавилися коз. рухом та походами козаків проти Туреччини, Криму й Польщі. Перші відомості про козаків появилися у Ф. 1531. Періодично про боротьбу козаків інформувала франц. преса: „Mercure français“ (1605), „Gazette de France“ (з 1631), „Mercure anglais“ (про битви під Жовтими Водами і Корсунем, 1648); особливо „Gazette de France“, офіц. орган франц. уряду, постійно містила інформації про Хмельниччину і події на Україні аж до 1715.

Про справи козаків інформували франц. уряд його посли в Константинополі й у Варшаві, подорожники по Сх. Европі, а також спеціяльні інформатори. Успішні походи козаків проти Оттоманської Імперії на поч. 17 в. зацікавили створену у Ф. «Ліґу Христ. Міліції» під проводом кн. де Невер, яка пробувала організувати коаліцію проти Туреччини. За посередництвом свого аґента де Марконне Ліґа нав’язала 1617 — 18 контакт з гетьманом П. Сагайдачним, який став її чл. Першу спеціяльну працю про Україну і козаків „Description de l’Ukranie“ (1650) написав франц. інж. і військ. картограф Ґ. Лєвассер Боплян, який, працюючи на поль. службі, перебував 1631 — 47 на Україні.

1645 франц. уряд королівського радника П. Шевальє закликав загін з бл. 2 400 укр. козаків, які за війни з Еспанією взяли участь в облозі фортеці Дюнкерк під командуванням кн. де Конде. Переговори з франц. послом у Варшаві Конт де Брежі і кн. де Конде у Фонтенбльо вів Б. Хмельницький. Шевальє був автором кн. „Histoire de la guerre des Cosaques contre la Pologne“ (1663), яка доповнювала відомості Бопляна про Україну. За цього часу офіц. франц. політика, як також заг. опінія стосовно укр. справи була під поль. впливом, і тому ці праці не позбавлені насвітлень з погляду поль. інтересів.

Війна Б. Хмельницького 1648 — 57 і створена ним коз. держава зацікавили Ф., про що гол. уряду кардинала Мазарена постійно інформували його дипломати у Варшаві та секретарі амбасади П. Шевальє і Лінаж де Восієн; останній написав історію повстання Б. Хмельницького „L’origine véritable du soulèvement des Cosaques contre la Pologne“ (1674) з сенсаційними, але не завжди правдивими інформаціями. Французи були за згоду між козаками і Польщею, проти зближення України з Московщиною. Мазарен висилав до Хмельницького свого аґента Сельєрьє, щоб відвернути укр. гетьмана від зближення з царем. Ф. підтримала Гадяцький мир між Україною і Польщею, франц. посол у Варшаві Люмбр, що керував поль.-швед. конференцією в м. Оліва б. Ґданську 1660, домагався допущення до цих переговорів і коз. представників. Після Андрусівського договору (1667), коли почала активізуватися аґресія Росії супроти України, Ф. була проти зміцнення Москви. За гетьмана П. Дорошенка франц. посол у Варшаві Бетюн їздив до Чигирина, щоб домовитися з гетьманом про коз. корпус, що мав воювати по франц. боці проти кім. цісаря. У 1670 — 80 pp. франц. посол у Константинополі Ш. Ф. О. де Нуантель був знайомий а гетьманом Ю. Хмельницьким, а секретар Нуантеля Ф. Петі де ля Круа у «Memoires» (1684) описав останній період життя Ю. Хмельницького.

У кін. 17 — на поч. 18 в. в Европі встановився новий уклад сил: Польща занепала, а проти рос.-пруського союзу створився франц.-швед.; до останнього тяжіла й Оттоманська Імперія. Ф. сприяла скріпленню самостійницьких прагнень Гетьманщини. Франц. дипломатія прихильно ставилася до акції гетьмана І. Мазепи, допомагала укласти укр.-швед. союз. По полтавській поразці (1709) франц. дипломати впливали на Порту, щоб та не видавала цареві Мазепу і мазепинців. Про акцію Мазепи докладно інформували Людовіка XIV і його мін. закордонних справ де Торсі, прихильно наставлені до укр. справи франц. посли при Карлі XII М. Безенваль і де Кампредон, М. Боннак і його секретар Ж. Балюз у Варшаві, де Феріоль і граф Дезайер у Константинополі. Франц. преса широко інформувала про події на Україні, засуджуючи зруйнування Батурина.

Політику зближення України з Зах. продовжував гетьман П. Орлик, а франц. дипломатична служба 1711 — 14 робила заходи, щоб Туреччина підписала договір з Росією лише за умови евакуації України, яка мала перейти під протекцію союзників Ф. Франц. дипломатія підтримувала акцію сина П. Орлика — Григорія. Г. Орлик став на франц. військ. (згодом він був ген. франц. армії) та дипломатичну службу і як представник Людовіка XV їздив до крим. хана, щоб його намовити на війну з Московщиною. П. і Г. Орлики були в добрих стосунках з франц. політ. і культ. діячами. Вони доставили документацію Вольтерові для написання «Histoire de Charles XII», інформуючи його про самостійницькі прагнення українців.

Франц. дипломатія цікавилася гетьманом К. Розумовським за посередництвом свого аґента Н. Ґ. Леклерка, що був лікарем гетьмана. Франц. представники в Петербурзі (Беранже і де Бассе) інформували Ф. про скасування гетьманату (1764) і про незадоволення населення. 1765 К. Розумовський відвідав Ф. і був прийнятий на королівському дворі.

Прихильну політику до укр. питання продовжувала франц. дипломатія і за Людовіка XVI, а мін. закордонних справ Конт де Вержен у зв’язку з руйнуванням Січі склав меморіял про запорожців й Україну („Observations sur les Cosaques Zaporogues“, 1776), в якому пропонував «увійти у зносини з козаками, щоб влаштувати диверсію проти цариці». Інформативне значення для Ф. мала двотомова праця Ж.-Б. Шерера „Annales de la Petite-Russie, ou histoire des Cosaques Saporogues et de Cosaques de l’Ukraine ou de la Petite-Russie“ (1788), що охоплює нарис історії України до 1734.

За франц. революції на офіц. держ. форумах порушувалося укр. питання. Аґент Конвенту Дерош отримав 1793 у Константинополі інструкцію увійти у зв’язки з задунайськими козаками, щоб при їх допомозі підготувати повстання на Україні.

1800 — 1917 pp. За Наполеона появилася велика література про укр. питання; особливе значення мала кн. Ш. Лесюра „Histoire des Kosaques“ (1813), написана зі доручення Наполеона напередодні походу проти Росії. З меморіялу графа де Отрів, дир. політ. відділу мін-ва зовн. справ, відомо про пляни Наполеона щодо України; після розчленування Рос. Імперії з Лівобережної (Правобережну передбачувано віддати під опіку Польщі) України проєктовано створити окрему державу, названу «Наполеонідою», яка мала стати заборолом проти агресії Росії і перешкодою доступу її до Чорного м. Більшість укр. діячів (прихильний до Наполеона В. Лукашевич) не захоплювалася плянами Наполеона, але створені полки на Україні (коз. і ополчення) рос. уряд, не маючи до них довір’я, не висилав на фронт проти французів. Згодом (1813 — 15) частина коз. полків взяла участь у боротьбі проти Наполеона в Центр. і Зах. Европі. Тут укр. старшини ознайомилися з новими, ідеями і, повернувшися на Україну, захоплювалися вільнодумством, у висліді чого пожвавився рух масонів, згодом декабристів.

Почавши з 1847, появляються у Ф. згадки, а пізніше і студії про Т. Шевченка і Кирило-Методіївське Братство: Е.-А. Дюрана, А. д’Авріля, А. Леруа-Больє та ін.

Знайомство О. Бальзака з Е. Ганською зумовило його відвідини України (1847 — 50) і перебування у Верхівні на Житомирщині; Бальзак написав нотатки про подорож на Україні: „Lettre sur Kiew“.

За Крим. війни (1853 — 56), крім акції А. Чарторийського і М. Чайковського, що перебували у Ф., для мобілізації задунайських козаків для боротьби проти Росії, франц. публіцисти й історики писали про укр. питання (П. Дуер, Барро-Рулльон). Франц. письм. П. Меріме написав розвідки „Les Cosaques de l’Ukraine et leurs derniers atamans“ (1854), а згодом про Б. Хмельницького, що появилася в кн. „Les Cosaques d’autrefois“ (1865).

У другій пол. 19 в. посилюються укр.-франц. культ. зв’язки. 1860 — 67 у Ф. жила Марко Вовчок і була у близьких зв’язках з франц. письм. Ж. Берном, Ґ. Фльобером, Жорж Занд, П. Меріме, з видавцем П. Ж. Гетзелем-Сталам, співавтором «Марусі» (1878), яка появилася понад 30 разів, здобула велику популярність у Ф. і дістала нагороду Франц. Академії. З 1877 жила і студіювала у Парижі малярка М. Башкірцева, яка залишила бл. 150 картин, тут вийшов її „Lettres“ (1887) і „Journal d’une Jeune Fille“ (1902). З 1870-их pp. М. Драгоманов інформував франц. культ. і політ. діячів про Україну. На міжнар. літ. конґресі, що відбувався 1878 у Парижі під головуванням В. Гюґо, М. Драгоманов підніс протест проти Емського указу і розповсюджував брошуру „La littérature oukrainienne proscrite par le gouvernement russe“. Він ознайомив з укр. справою Л. Леже, засновника славістичних студій у Ф., який у Колеж де Франс викладав 1906 про Шевченка й укр. літературу; історика і етнографа А. Рамбо, географа Е. Реклю, соц. діяча Б. Мальона, який в „Histoire du socialisme“ (1884) писав і про укр. справи. Леже і Рамбо взяли участь у Археологічному з’їзді в Києві (1874).

1887 — 1900 у Парижі жив, студіював і пізніше працював у Школі антропології визначний укр. вчений Ф. Вовк. Частину своїх праць він опублікував франц. мовою. 1903 перебував у Парижі М. Грушевський і викладав у «Рос. вищій школі суспільних наук».

На політ. відтинку франц. політ. діяч і сенатор К. Делямар вніс 1869 до франц. сенату петицію в справі реформи навчання історії Сх. Европи п. н. „Un peuple européen de quinze millions oublié devant l’histoire“, що появилася окремою брошурою. Однак пропозиції Делямара, поза зміною назви катедри в Колеж де Франс з слов. (тобто рос.) на слов’янські, не мали наслідків, бо Ф. з уваги на загрозу війни з Німеччиною проєктувала встановити франц.-рос. союз. Після укладення цього союзу (1891) зацікавлення Україною у Ф. зменшується. Проти гучного прийняття в Парижі 1896 царя Миколи II діячами франц. культури Леся Українка запротестувала своїм памфлетом «Голос однієї рос. ув’язненої». Франц. фінансова позичка рос. урядові (1888 — 1914, бл. 11,5 мільярдів франків) вплинула на витворення у Ф. русофільського наставлення. Ф. мала великі капітали в промислі, гол. в металюрґії, вугільній пром-сті на Україні, приблизно пол. чужинецьких капіталів (бл. 20 млн карб.).

У зв’язку з пророс. курсом політики Ф. на поч. 20 в. про укр. справи інформували франц. опінію перев. тільки укр. еміґранти (серед ін. Я. Федорчук). Єдиним винятком була діяльність Офісу союзу національностей, створеного 1912, який захищав поневолені народи; його секретарем був Ж. Пелісьє. Одне ч. органу Офісу „Annales des nationalités“ (1913) зі вступною статтею III. Сеньобоса було присвячене Україні. За першої світової війни, щоб не ослаблювати свого союзника Росію, Ф. виминала укр. питання, з 1916 франц. уряд заборонив поширення у Ф. журн. „La revue ukrainienne“, що виходив у Льозанні, як орган СВУ.

1917 — 20 pp. З вибухом революції (березень 1917) франц. уряд з увагою приглядався до праці Центр. Ради. Улітку 1917 франц. посол у Петрограді Ж. Нуленс вислав Ж. Пелісьє з інформативною місією до Києва. Пелісьє нав’язав зв’язки з укр. політ. діячами і намагався за допомогою масонської льожі «Молода Україна» витворити на Україні прихильне наставлення до Ф. Тим часом в укр. справи втрутилася франц. місія в Ясах під керівництвом ген. А. Бертельо, яка призначила ген. Ж. Табуї своїм представником при укр. уряді. 18. 12. 1917 ген. Табуї звернувся до гол. Ген. Секретаріяту В. Винниченка, пропонуючи фінансову і техн. допомогу. Ф. домагалася, щоб Україна не укладала миру з Центр. державами. 27. 12. 1917 мін. закордонних справ Ф. Е. Пішон склав у франц. парляменті прихильну до України заяву, а 3. 1. 1918 франц. уряд призначив ген. Табуї комісаром Франц. Республіки при уряді УНР. 4. 1. ген. Табуї був офіц. прийнятий гол. Ген. Секретаріяту В. ВинничеНком і О. Шульгином, що було своєрідним визнанням УНР. Однак розпочаті мирові переговори в Бересті й війна з большевиками перервали приязні франко-укр. взаємини. Ф. зареаґувала дуже гостро проти Берестейського миру і зацікавлена була у протинім. повстанні на Україні; мін. Е. Пішон прийняв 20. 7. 1918 представників проантантської Укр. Нац. Ради у Ф. (Ф. Савченко, Я. Екзелплярський). Франц. представники Е. Енно, Де-Сент Олерон, що в інтересах Антанти вирішували справи Сх. Европи, намовляли делеґацію гетьмана П. Скоропадського на союз з Росією. Назагал Антанта, в якій керівну ролю відогравала Ф., орієнтувалася на Денікіна, Вранґеля, Колчака, намагаючися відновити «єдину неділиму Росію», а Директорію УНР розглядала як «больш.». Намагаючися не допустити большевиків до Чорного м., при кін. грудня 1918 Ф. спільно з державами Антанти висадила десант на півдні України, окупуючи Одесу. На чолі франц. десанту був ген. Боріюс, а січня 1919 ген. Д’Ансельм, з яким вів переговори уряд УНР (прем’єр С. Остапенко) у справі спільної акції проти больш. агресії, але безуспішно, бо французи не визнавали укр. державу і вимагали включення укр. армії в заг. рос. фронт. На поч. квітня 1919 під тиском повстанців отамана М. Григорієва франц. десант покинув Україну.

Укр. делеґація УНР і ЗУНР на мирову конференцію у В ерсалі натраплялана труднощі з боку Ф., яка була під поль. і рос. впливом і не сприяла укр. самостійницьким прагненням. Місія ген. Ж. Бертелемі у справі перемир’я з поляками і визначена ним лінія поділу Галичини (28. 2. 1919), як некорисна для українців, була відкинена. У серпні 1919 Ж. Клемансо разом з В. Черчілем намагалися помирити ген. Денікіна з урядом УНР, але також безуспішно. 1919 — 20 були й прихильні до України заяви з боку франц. політиків: Франклен-Буйон інтерпелював у франц. парляменті в справі десанту в Одесі (24. 3. 1919), а депутат Ґаяр-Бансель вимагав 27. 3. 1920 від франц. уряду визнання незалежности України. По закінченні мирової конференції 1921 укр. делеґацію перетворено на надзвичайну дипломатичну місію в Ф., яку очолював О. Шульгин.

З 1917 появилася багата франкомовна література про Україну, в якій франц. політ. й наук. діячі прихильно висловлювалися в справі укр. державности. Серед ін. П. Шал помістив у ж. „Le Monde Slave“ 1917 студію „La question ukrainienne eft le principe des nationalités“, дир. Франц. Ін-ту в Петрограді Л. Рео опублікував доповідь на зборах Т-ва Ф.-Росія „La République indépendante de l’Ukraine“, визначний франц. славіст Л. Леже опублікував у „Revue hebdomadaire“ 26. 10. 1918 прихильну до України ст. п. н. „L’Ukraine, son passé, son avenir“. Кол. лектор франц. мови у Києві Ш. Дюбрей написав спогади „Deux années en Ukraine. 1917 — 19“. Гурток студій франко-укр. у Парижі видав брошуру Ф. Савченка „L’Ukraine et la question ukrainienne“ (1918). За підтримкою прихильників слов’ян Е. Дені й А. Тома засновано в Парижі політ. представництво, Укр. Нац. Раду під проводом Ф. Савченка та Я. Екземплярського.

Укр. делеґація на мирову конференцію видала багату франкомовну літературу: „Notes présentées par la délégation de la République ukrainienne a la Conférence de la Paix à Paris“ (I — II, 1919); заг.-інформативні праці про Україну „Memoire sur l’indépendance de l’Ukraine, présenté à la Conférence de la Paix“ (1919), „L’Ukraine, l’Europe orientale et la Conférence de la Paix“ (1919) і багато ін.

По 1920 p. Між двома світовими війнами Ф. виступила проти іреденти в Сх. Европі і підтримувала статус кво, утримуючися від підтримки безпосередньо чи на форумі Ліґи Націй домагань українців під Польщею, Румунією чи Чехо-Словаччиною. 1924 Ф. (уряд Е. Ерріо) встановила дипломатичні відносини з СССР. 1922 вона уклала договір про ненапад і невтручання, також не допускала орг-цій, ворожих другій стороні, а 1935 — договір про взаємодопомогу. Таке наставлення Ф. не дозволяло на прихильність офіц. франц. кіл до укр. визвольної акції. 1927 Ф. відвідав нарком, освіти М. Скрипник, мав зустріч з франц. славістами, інформуючи їх про «українізацію» в УССР. 1933 Е. Ерріо відвідав Україну і по поверненні заперечував вістки про голод на Україні.

Серед франц. славістів, які зацікавилися укр. проблематикою, був А. Мартель. Він відбув наук. подорож на Україну і встановив контакти з Укр. Академією Наук. Багато українознавчого матеріялу містили славістичні журн.: „Le Monde Slave“ і з 1921 „Revue des Etudes Slaves“. На відтинку літератури, особливр шевченкознавства, виявили себе Р. Лябрі, А. Майє, П. Буайе, а серед перекладачів Шевченка: Ф. Мазад, Ш. Стебер, Ж. Бурдон та ін. Популярну історію України написав Р. Тіссеран: „La vie d’un peuple: L’Ukraine“ (1933), а іст. розвідки Р. Мартель („La question d’Ukraine“ і ін.) і Ж. Бенуа-Мешен („L’Ukraine des origines à Staline“, 1941). Постійно інформували французів про Україну І. Борщак і О. Шульгин. З 1939 в Держ. Школі (згодом Ін-ті) Сх. Мов і Цивілізацій у Парижі введено навчання укр. мови, спочатку як «вільний виклад», а з 1952 спеціяльна катедра; викладачі укр. мови й культури: І. Борщак, М. Шеррер, Е. Круба, А. Жуковський. З 1973 у Паризькому Ун-ті введено укр. мову як вільний виклад.

Напередодні другої світової війни франц. політ. діяч М. Шуман у кн. (під псевд. А. Сідобре) „Les problèmes ukrainiens et la paix européenne“ (1939) остерігав українців перед нім. небезпекою. З поч. нім.-сов. війни симпатії французів були по стороні совєтів, тому вони не виявляли зацікавлення укр. справами. Серед учасників руху опору в Ф. були і кол. сов. військовополонені, серед яких відомий українець В. Порик.

По закінченні другої світової війни представник УССР Д. Мануїльський брав участь у підписанні Паризьких мирових договорів 1947 з кол. союзниками Німеччини, там був визначений і сов.-рум. кордон щодо Буковини і Басарабії. У Парижі є осідок Орг-ції Об’єднаних Націй в питаннях освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), до якої 1954 увійшла УССР. Спроби франц. уряду в 1950-их pp. відкрити свої консуляти в УССР наразилися на відмову сов. уряду.

За повоєнний час на відтинку україністики працювали: М. Шеррер („Les Dumy ukrainiennes“, 1947, ст. про Т. Шевченка); Ж. Люсіяні („Le livre de la genèse du peuple ukrainien“, 1956; історія укр. літератури, 1961, та ін.); автор короткої історії України („Russes et Ukrainiens“, 1970) P. Порталь; А. Дерош про С. Петлюру; про Шевченка писали Л. Араґон і Е. Ґійєвік, останній також перекладав твори Шевченка на франц. мову.

У 1958 УССР брала участь на міжнар. пром. ярмарку в Марселі. Тричі приїжджав до Ф. Держ. Ансамбль танцю УРСР під керівництвом П. Вірського, і один раз укр. Ансамбль хору і танцю ім. Верьовки під проводом А. Авдієвського. Поза деякими виставками укр. делеґації в ЮНЕСКО (Шевченка, Сковороди, голограм музеїв України), культ.-наук. обмін між Ф. і Україною є мінімальний. Цілком формально існує укр. відділ Т-ва СССР — Ф. Також без конкретних наслідків є проголошення «побратимства» міст України і Ф.: Тулюза — Київ, Марсель — Одеса, Ліль — Харків, Бельфор — Запоріжжя, Ніцца — Ялта та ін.

Українці у Ф. Початком укр. еміґрації було поселення прихильників гетьмана І. Мазепи, що їх очолював Г. Орлик (1702 — 59), який як франц. ген. спровадив до Ф. відділ запор. козаків, що творили в франц. армії окрему чоту. Втративши зв’язок з Україною, вони пізніше асимілювалися. Деякий час у Ф. перебували укр. студенти і культ. діячі (Марко Вовчок, М. Драгоманов, Ф. Вовк, М. Грушевський та ін.).

Друга — нечисленна укр. іміґраційна хвиля до Ф. відбулася на поч. 20 в. у зв’язку з революцією в Рос. Імперії 1905 (також дехто з Галичини). Вони заснували першу укр. орг-цію „Cercle des Oukrainiens à Paris“ (1908 — 14), яка нараховувала 1910 бл. 120 чл., перев. наддніпрянців. Вони мали свій хор, організували курси укр. мови, інформацію про Україну франц. мовою. Серед діячів цього гуртка були: Я. Федорчук, М. Паращук, В. Винниченко, С. Мазуренко, М. Рудницький, Є. Бачинський, С. Макаренко.

Третя хвиля укр. еміґрації почалася після першої світової війни. Вона складалася з українців експедиційного рос. корпусу, що воював на франц. фронті, службовців укр. дипломатичних і екон. місій УНР і ЗУНР, залишенців Укр. Респ. Капелі О. Кошиця (О. Чехівський, К. Миколайчук та ін.), визначних діячів УНР (С. Петлюра, В. Прокопович, О. Шульгин й ін.), кол. вояків і старшин Армії УНР, що після, 1924 приїжджали з таборів інтернованих в Польщі й Румунії (серед них М. Капустянський, М. й О. Удовиченки, Микола Шаповал і ін.). На поч. 1920-их pp. у Ф. перебувало бл. 5 000 українців. Однак найбільша група іміґрантів складалася з заробітчан, що, почавши з 1923, прибували на працю гол. з Галичини. У 1930-их pp. наплив українців до Ф. зменшився. Перев. частина українців була затруднена на фізичних працях: на шахтах, у текстильній індустрії і метал. зав. Півн. і Сх. Ф. та в сіль. госп-ві по всій країні.

За другої світової війни тисячі українців, полонених сов. армії, були привезені німцями до Ф. на примусову роботу. Дехто з українців, що були в нім. військ. частинах перейшли до франц. резистансу, створивши бойові військ. формації: Укр. курінь ім. І. Богуна (820 вояків), Курінь ім. Т. Шевченка (546), Укр. Партизанський Відділ під проводом О. Круковського. Хоч вони боролися проти німців, на вимогу сов. посольства, французи їх демобілізували, частина з них записалася до чужинецького Леґіону.

Остання хвиля еміґрації прийшла по другій світовій війні, коли бл. 4 000 українців прибули до Ф. з таборів переміщених осіб у Німеччині й Австрії. Через побутові труднощі і брак праці багато з них у 1950-их pp. виїхало до ЗДА і Канади.

Число і розміщення українців. Трудно визначити докладніше ч. українців у Ф.: у 1930-их pp. осіб укр. походження було бл. 40 000; приблизно це саме число у 1946 — 55 (враховуючи природний приріст і міґраційні процеси). Тепер приблизне ч. їх 25 — 30 000; серед них більшість уже народжена у Ф. і зазнала асиміляції. Більшість українців у Ф. є натуралізованими франц. громадянами; зареєстрованих як українці у франц. Офісі Охорони Біженців і Бездержавних Осіб (OFPRA) було 1964 — 4 849 і 1981 — 3 035. Багато українців зареєстровано як поль., рос. чи сов. громадяни.

До другої світової війни більшість українців працювала як некваліфіковані робітники чи рільники. Після 1945 прибули фахівці різних професій. У 1970-их pp. бл. 20% українців у Ф. робітники у пром-сті, 5% у копальнях, 15% у сіль. госп-ві, 10% становлять ремісники, 15% вільні професії, 10% студенти й учні; решта 25% без професії (жінки на госп-ві, діти). Крім 15% українців, які працюють у рільництві, решта живе по містах чи в околицях міст.

Важливіші скупчення українців у Ф.: 1) Париж і центр. Ф., з осередками — Буа-д’Арсі, Сен-Жермен-ан Ле, Сарсель, Мелен, Маньї, Везін-Шалет, Орлеан, Суассон, Реймс, Бове — приблизно 6 000 українців; 2) Півн. Ф.: Ліль, Рубе, Лянс, Лябурс, Ліберкур, Ле Като, Ам’єн — 3 800 українців; 3) Півн.-Зах. Ф.: Руан, Еври, Кан, Мондевіль — 1 500 українців; 4) Сх. Ф. : Тіонвіль, Альґранж, Вілерю, Нільванж, Верден, Нансі, Страсбурґ, Маквіллер, Сошо, Кольмар, Мілюза — 6 500 українців; 5) Півд.-Сх. Ф.: Ліон, Сен-Етіен, Клермон-Ферран, Вільфранш, Ле Крезо, Ґренобль, Діжон — 5 800 українців; 6) Півд.-Зах. Ф.: Бордо, Анґулем, Лімож, Кармо, Тулюза, Люрд — 2 200 українців. Найменше українців у Зах. і Півд. Ф. — бл. 1 000.

Церк.-рел. життя. Бл. 2/3 українців у Ф. належать до Укр. Кат. Церкви, решта до Укр. Правос. Церкви, незначне ч. є протестантів і римо-католиків.

Укр. Правос. Церква. До 1925 українці православні не мали своєї Церкви у Ф. 1925 відбувся у Кнютанжі перший з’їзд українців правос., який запросив о. П. Гречишкина (1925 — 32) з Закарпаття до Ф.; він належав до юрисдикції архиєп. Іоана Теодоровича у ЗДА. Згодом свящ. були оо. І. Бриндзан (1932 — 46), архиєп. Мстислав (1947), В. Вишневський (1948 — 61). З 1960-их pp., крім паризької, створено ще парафії в Везін-Шалеті, Нільванжі (Сх. Ф.), Ліоні й Ґреноблі (останні 2 згодом перестали існувати) з 4 свящ. По другій світовій війні православні у Ф. належать до Укр. Автокефальної Правос. Церкви, очоленої митр. Мстиславом Скрипником, адміністратором якої є у Ф. протоієрей Б. Хайневський. У 1951 — 53 у Ф. перебував митр. Полікарп Сікорський (помер і похований у Парижі). В Парижі діє Братство св. Симона, гол. якого є П. Плевако; гол. паризької парафії — М. Маслов.

Укр. Кат. Церква. До 1937 українці у Ф. не мали постійної духовної опіки. 1938 засновано в Парижі гр.-кат. місію на чолі о. Я. Перрідоном (1938 — 52), який належав до юрисдикції львівського митр., з 1946 — під опікою архиєп. І. Бучка з Риму, ген. вікарієм якого 1953 — 61 був о. М. Ван де Мале. З 1942 українці мають церкву св. Володимира в центрі Парижу. По другій світовій війні ч. укр. кат. свящ. збільшилося до 9 (1950). З 1961 створено у Ф. укр. екзархат під проводом єп. В. Маланчука з осідком у Парижі. З лютого 1983 став екзархом о. М. Гринчишин з Канади. Нині Укр. Кат. Церква у Ф. має 2 парафії (Париж, Ліон) і 8 душпастирств з 13 свящ. Ген. вікарієм є о. М. Василик, а парохом у Парижі о. М. Левенець. У 1952 — 56 в Люрі діяла Мала Семінарія, яку згодом перенесено до Риму. У Парижі і Маквілері існують доми Сестер Служебниць. У Ліль о. З. Нарожняк зорганізував культ. центр Св. Володимира. 1982 збудовано укр. паломничу церкву Успення Пресв. Богородиці в Люрді. У Ф. живе бл. 20 000 укпаїнців католиків.

Шкільництво укр. мовою у Ф. слабо розвинене. Ним опікувалися з 1930-их pp. гром.-культ. установи та молодіжні орг-ції. Періодичне навчання відбувається в т. зв. «четвергових школах» (тепер у середу), які існують у Парижі з 1946, Ліоні і деякий час у Везін-Шалеті. Щороку під час вакацій орг-ції молоді ОУМуФ і СУМ організують тритижневі курси українознавства, подібні курси відбуваються в Укр. оселі в Маквілері з ініціятиви о. П. Когута. У Паризькому Ун-ті навчання україністики ведеться в Держ. Ін-ті Сх. Мов і Цивілізацій при новій Сорбонні (Institut National des Langues et Civilisations orientales), де студенти впродовж 3 pp. здобувають дипломи з укр. мови і культури.

Культ.-гром. життя. Між двома світовими війнами у Ф. діяв ряд укр. орг-цій, які обслуговували певну категорію еміґрантів. Першою гром.-культ. орг.-цією була Укр. Громада у Ф., заснована 1924, до якої належали українці різних політ. поглядів (перший гол. М. Капустянський), але вже 1925 відійшли з Громади совєтофіли і прихильники середовища УНР, а згодом націоналісти, що заснували свої орг-ції. У Громаді залишилися прихильники ген. М. Шаповала («Громада Шаповала»), гуртуючи перев. еміґрацію заробітчан з Галичини (у 1930-их pp. до 1 200 чл. з 22 філіями). Діячі Громади: М. і Антоніна Шаповали, І. Бондар, П. Туркевич. Громада видавала «Вісник» й «Укр. Волю» (1939 — 40). Припинила свою діяльність 1976.

З ініціятиви кол. вояків Армії УНР створено 1926 Союз Укр. Еміґрантських Орг-цій у Ф., який об’єднував до 1940 політ. еміґрацію з Центр. і Сх. Укр. Земель і був пов’язаний до 1940 з екзильним урядом УНР. У 1930-их pp. він координував працю 56 громад і 7 гуртків. Лідери Союзу: М. Шумицький, І. Косенко, М. Ковальський. З Союзом співпрацювало комбатантське Т-во б. вояків Армії УНР у Ф., засноване 1927, яке об’єднувало 22 філії (1939), на 1982 — 4; гол. діячі: ген. О. Удовиченко, М. Ковальський, П. Вержбицький, М. Панасюк, Я. Мусянович. Бл. до середовища Т-ва б. Вояків Армії УНР був тижневик «Тризуб» і Бібліотека ім. С. Петлюри в Парижі з книжковим фондом, а також архівом і музейними матеріялами (з 1966 у власному приміщенні). Діячі Бібліотеки: В. Прокопович, І. Косенко, О. Удовиченко, П. Шумовський, І. Рудичів, О. Довженко, П. Йосипишин. 1932 засновано соборницьку орг-цію з націоналістичним світоглядом — Укр. Нар. Союз у Ф. (УНС), що об’єднував еміґрантів з усіх укр. земель (1939 бл. 5 000). Лідери Союзу: ген. М. Капустянський, М. Заворницький, О. Бойків, М. Небелюк, І. Стасів, Л. Гузар. З ініціятиви УНС видавано тижневик «Укр. Слово» в Парижі; 1938 засновано Першу Укр. Друкарню у Ф.

Окремо від цих орг-цій, які стояли на самостійницьких засадах, діяв 1925 — 32 совєтофільський Союз Укр. Громадян у Ф. (СУГУФ), який гуртував перев. еміґрантів з Галичини, видавав «Укр. Вісті» й об’єднував (1927) бл. 800 чл. Керівні діячі: І. Борщак, О. Севрюк, А. Галіп,

За другої світової війни діяла єдина дозволена Установа Довір’я Укр. Еміґрантів у Ф. (Office des Emigrés Ukrainiens en France, 1942 — 44), яка опікувалася соц. і культ. потребами еміґрантів і втікачів — її очолював І. Стосів.

По другій світовій війні постав ряд нових орг-цій. 1945 засновано культ.-проф. Об’єднання Укр. Робітників у Ф. (ОУРФ), що видавало тижневик «Українець у Ф.», 1950 мало бл. 4 000 чл. і співпрацювало з франц. христ. профспілками; ОУРФ стояло під впливом ЗЧ ОУН; керівники: І. Попович, Ю. Заблоцький, В. Нестерчук. Паралельно до ОУРФ 1949 засновано гром.-культ. орг.-цію: Об’єднання Українців Ф. (ОУФ); у 1965 воно мало бл. 300 чл. і 250 прихильників. З 1962 ОУФ видає місячник „L’Est Européen“; діячі: В. Нестерчук, О. Мельникович, В. Косик. 1949, замість Укр. Нар. Союзу, засновано гром.-культ. орг-цію Укр. Нац. Єдність (УНЄ), яка має 300 чл. і 350 прихильників. УНЄ ідеологічно споріднене з ОУН А. Мельника і співпрацює з тижневикам «Укр. Слово». Діячі: Я. Мусянович, В. Лазовінський, В. Мулик, Ю. Коваленко, А. Жуковський, В. Малинович, О. Корчак.

1946 наддніпрянська еміґрація заснувала в Парижі Укр. Гром. Опіку у Ф., яка гуртувала до 1960-их pp. прихильників середовища екзильного уряду УНР, мала 10 філій і співпрацювала з Т-вом б, вояків Армії УНР. Діячі: С. Созонтів, С. Качура, І. Косенко. Гром. опіка видавала ж. «Громада» (1948 — 49) і франкомовний „L’Ukraine Libre“ (1953 — 54). У Ф. має свій осідок централя Укр. Христ. Руху (гол. В. Янів), а з 1954 діяло його Крайове Об’єднання (до 1980 гол. О. Мельникович).

Інтелектуальним життям Парижу опікується Укр. Акад. Т-во, засноване 1946 і очолене О. Шульгином та А. Вирстою. У наук. осередку в Сарселі має з 1951 свій осідок Наук. Т-во ім. Шевченка в Европі (гол. В. Кубійович, секретар В. Янів, з 1969 А. Жуковський) і редакція «Енциклопедії Українознавства» (гол. редактор В. Кубійович, секретар — С. Янів). Тут приміщені Комісія Допомоги Укр. Студентству (гол. О. Кульчицький, секретар Т. Волошин) і Делеґатура УВУ у Ф. Укр. науковці були активними в Міжнар. Вільній Академії, заснованій у Парижі 1951 з ініціятиви О. Шульгина. Деяку діяльність на зовн. відтинку ведуть з 1950-их pp. УХР на церк. відтинку, Делеґатура УВУ на наук. відтинку, з 1961 Укр. Рух для об’єднання Европи (гол. Я. Мусянович), ОУФ і УНЄ.

З 1945 діє Союз Українок Ф. з осідком в Парижі (гол. з 1974 М. Митрович). Справами молоді у Ф. опікуються орг-ції: Спілка Укр. Молоді, заснована 1949, має філії при осередках Об’єднання Українців у Ф. (гол. Л. Друар-Вітошинська), й Орг-ція Укр. Молоді у Ф., заснована 1956; має філії по осередках, де є філії Укр. Нац. Єдности; гол. В. Ґеник. Укр. студенти з 1924 гуртувалися в Укр. Студентській Громаді. З 1948 діяльність усіх укр. орг-цій і установ у Ф. (бл. 20) координує і репрезентує українців перед франц. владою Укр. Центр. Гром. Комітет у Ф., який є членом СКВУ; його гол.: С. Созонтів (1948 — 59), О. Мельникович (1970 — 79), Я. Мусянович (з 1979). 1966 заснована в Парижі укр. масонська льожа („Vox Ukrainae“), зв’язана з Великою Франц. Нац. Льожею.

Преса, видавництва. У 1920 — 30-их pp. у Ф. виходило 8 періодичних вид., з яких тільки «Тризуб» та «Укр. Слово» проіснували довше. З франкомовних солідну інформацію подавав „La Revue de Prométhée“, що його видавав (1938 — 40) О. Шульгин. Після 1945 появлялося 18 періодиків укр. мовою, серед них «Укр. Слово» (з 1948), орган ОУН А. Мельника, ред. О. Штуль, В. Маруняк, М. Стиранка; «Українець» (1945 — 60, ред. Д. Штикало, Д. Чайковський, Б. Вітошинський). Франкомовні „L’Est Européen“ (з 1962), споріднений з АБН; ред. В. Косик; „Echos d’Ukraine“ (1962 — 69), орган Франко-Укр. Т-ва „Cercle d’Etudes Franco-Ukrainiennes“, ред. М. Татаруля і К. Митрович; „Bulletin Franco-Ukrainien“ (1959 — 70), ред. К. Лазовінська; „Echanges“ (з 1971), ред. К. Угрин. І. Борщак видавав ж. «Україна» (1949 — 53). З 1949 о. Ю. Прокопів видає рел. квартальник «Слідами Малої Святої».

Націоналістичне в-во в Европі і Перша укр. друкарня у Ф. видає тижневик «Укр. Слово», кн. укр. і франц. мовами, має книгарню. НТШ у Сарселі видає «Енциклопедію Українознавства», неперіодично «Вісті зі Сарселю», ЗНТШ та «Вісті НТШ у Европі».

Фолкльор, мистецтво, література. У Парижі й ін. осередках Ф. діяла низка ансамблів різної мист. вартости. Від 1978 у Парижі діє Комітет Укр. Нар. Мистецтва, який пропаґує укр. мистецтво і фолкльор серед французів (гол. І. Чумак). Дириґенти укр. хорів: О. Чехівський, К. Миколайчук, О. Гораїн-Шумовська, О. Савчин, Т. і В. Дратвінські, О. Вишневська. У Парижі студіювали і творили визначні укр. малярі і скульптори: М. Башкірцева, М. Паращук, М. Бойчук, О. Архипенко, С. Левицька, О. Грищенко, М. Глущенко, П. Омельченко, М. Нечитайло-Андрієнко, М. Кричевський, В. Хмелюк, С. Гординський, С. Зарицька, І. Винників, О. Савченко-Більський, Л. Гуцалюк, Ю. Кульчицький, А. Сологуб, Т. Вирста, О. Мазурик, В. Макаренко, А. Соломуха та ін. Театральні вистави у Ф. влаштовували: Н. Пилипенко, Б. Дніпровий, Є. Чайка, Т. Маяцький.

Укр. композитори, музики, виконавці у Ф.: І. Вовк, В. Грудин, Ю. Пономаренко, Ф. Якименко, З. Дольницький, А. Вирста, Є. Зарицька, М. Скаля-Старицький, У. Чайківська, Д. Мазурик. Письменники: С. Яблонська-Уден, В. Янів, М. Калитовська, деякий час Діма, Л. Полтава, Л. Госейко; публіцисти: О. Штуль-Жданович, М. Ковальський, Л. Плющ, К. Штуль, Софія Наумович.

Осередками укр. наук. праці у Ф. є згадані вже заг. славістичні ін-ти і їх багаті на україністику бібліотеки в Парижі. Суто укр. наук. установою у Ф. є НТШ у Европі, при якому діє також Іст.-Філос. Секція НТШ й Ін-т Енциклопедії Українознавства, всі під керівництвом географа В. Кубійовича. НТШ у Европі має багату спеціялізовану бібліотеку українознавства (Д. Сіяк-Кубійович, С. Волошина). У зв’язку з НТШ працювали його чл.: етнограф З. Кузеля, психолог О. Кульчицький, історики О. Шульгин, І. Борщак, А. Жуковський, літературознавець М. Глобенко, соціолог і психолог В. Янів, біолог-ветеринар П. Шумовський, економіст Д. Піснячевський, музиколог A. Вирста. У співпраці з франц. науковцями з 1970-их pp. виявила себе Делеґатура УВУ у Ф.; цінні бібліографічні фонди має бібліотека ім. С. Петлюри.

Серед іст. пам’ятників у Ф. пов’язані з Україною: церква св. Вінкентія у Санлісі, побудована Анною Ярославною (там і її пам’ятник-статуя); у церкві Сен-Жермен-де-Пре б. домовини Яна Казіміра барельєф, що зображує битву козаків з поляками під Берестечком (1651); сквер Т. Шевченка і його пам’ятник у Парижі (б. Укр. Кат. Церкви); пам’ятник Шевченкові в Тулюзі (і вулиця) і Везін-Шалеті; могили С. Петлюри з родиною на цвинтарі Монпарнас, митр. Полікарпа Сікорського й ген. М. Омеляновича-Павленка на цвинтарі Пер-Ляшез; пам’ятник поляглим українцям (22 000), жертвам війни 1939 — 45 у Буле (Льотрінґія); пам’ятник поляглим воякам укр. куреня у Версалі (департамент Дуб), та B. Порикові в м. Енен-Льєтар (департамент Па-де-Кале). Див. також Париж.

Література: De Saint-Aymour Caix. Anne de Russie. Reine de France et comtesse de Valois au XI-е s. Париж 1896; Borschak E. Napoléon et l’Ukraine. „Revue des études napoléoniennes“, VIII — IX, Париж 1922; Борщак І. Україна і франц. дипломатія XVIII в., ж. Нова Україна, III, 1923; Його ж. Вольтер і Україна, ж. Україна, кн. 1. К. 1926; Його ж. Шведчина і франц. дипломатія. Наук. зб. за 1928 p., УАН. К. 1929; Tabouis G. Comment je devins Commissaire de la République Française en Ukraine. Укр. Наук. Ін-т. В. 1932; Borschak E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale. „Monde Slave“. Париж 1933 — 35; М. К. (Ковальський). Укр. шкільництво у Франції, ж. Рідна Школа, ч. 13 — 14. Л. 1936; Борщак І. Україна в Парижі — мандрування й пам’ятки, ж. Україна, ч. 2 — 10. Париж 1949 — 53; Небелюк М. Під чужими прапорами. Париж — Ліон 1951; Borschak E. La politique française en Ukraine de 1617 à 1921. Analecta OSBM, t. I, facs. 4. Рим 1952; Борщак І. Драгоманов у Франції. Мюнхен 1957; Koultchytskyj A. L’étude psycho-sociale de l’émigration ukrainienne en Fiance. Париж 1957; Кочур Г. Етапи розвитку. Франц. література в укр. перекладах, ж. Всесвіт, ч. 11. К. 1962; Крилатий Ю. Від Анни Ярославни до Василя Порика. Дещо на тему відносин Україна — Франція, ж. Наша Культура, ч. 100. В. 1966; Наливайко Д. Україна у франц. літературі XVII ст. ж. Радянське Літературознавство, ч. 4. К. 1969; Joukovsky A. Square Taras Chevtchenko à Paris. Париж 1969; Hallu R. Anne de Kiev. Reine de France. Рим 1973; Косик В. Українці у Франції, кн. Укр. поселення. Довідник. Нью-Йорк 1980; Verhun J. Les Cosaques d’Ukraine ont-ils prit part au siège de Dunkerque en 1646. Дюнкерк 1980; Kosyk W. La politique de la France à régard de l’Ukraine Mars 1917 — Février 1918. Париж 1981; Narożniak Z., Prévost A. De Kiev à Senlis. Fidélité et perspectives d’amitié franco-ukrainienne. Ліль 1982; Joukovsky A. Mazepa et la France de Louis XIV. „Echanges“ nr. 48. Париж 1982; Annuaire Russe, Ukrainien, Biélorusse de France 1982. Медон 1982.

А. Жуковський

Попередня     Головна     Наступна