[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3540-3544.]

Попередня     Головна     Наступна





Францоз (Franzos), Карл-Еміль (1848 — 1904), австр. письм. і літературознавець родом з Чорткова (Галичина); з 1858 жив у Чернівцях, студіював у Відні й Ґраці, з 1877 у Відні, редаґував „Neue Illustrierte Zeitung“, ж. „Deutsche Dichtung“, з 1886 у Берліні. Поезії, оп. й повісті перев. з життя укр. селян. Роман Ф. „Ein Kampf um Recht“ (1882) присвячений важкому життю гуцулів сер. 19 в. і боротьбі проти соц. утисків. У розвідці „Die Kleinrussen und ihr Sänger“ (1877) й ін., згодом вміщених у кн. „Vom Don zur Donau“ (1878), Ф. дав високу оцінку поезії Шевченка, вперше висловив думку про універсальність його таланту. Ф. дав заг. огляд укр. літератури „Die Literatur der Kleinrusseh“ (друге вид. «Від Дону до Дунаю», 1889) від 11 в. до 1880-их pp.


Фреска (Fresco), техніка настінного малярства на мокрому тиньку з піску і вапна фарбами, відпорними на лужний вплив вапна. Малюванню Ф. перев. передує рисунок (графія) на заправі гол. контурів композиції. Ф. називають також твір виконаний у цій техніці.

На Україні Ф. відома з 4 в. до Хр. в будовах Півн. Причорномор’я, у грец. колоніях й у скитів. Ф. прикрашувано житлові будинки, гром. споруди і гробниці. Найцікавіші Ф. з 1 в. до Хр. знайдено при розкопах гробниці Деметри в Керчі (сцени міту про викрадення Кори — дочки Деметри — Плутоном). З того часу з Керчі походить також Ф. на кам’яному саркофазі з зображенням робітні маляра (тепер у ленінградському Ермітажі).

У Київ. державі основним видом внутр. мист. оформлення храмів була Ф. Тільки в 11 — на поч. 12 в. храми мали побіч Ф. мозаїку, якою прикрашували центр. частину, а фресковий розпис покривав усі бокові апсиди, склепіння, стовпи та стіни бокових нав, а часом стовпи арки, галереї, ніші, портали назовні. Поєднання мозаїки і Ф. — особливість київ. церк. мистецтва, у Візантії воно не практикувалося. Гармонію між Ф. і мозаїками досягано однаковими домінуючими кольорами. Найвизначнішими зразками цієї системи оздоблення є собор св. Софії в Києві (1037) і Михайлівський-Золотоверхий (поч. 12 в.; знищений большевиками); другу мист. школу творили майстрі Успенського собору Києво-Печерського манастиря (11 в., знищений під час другої світової війни). У Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори. У гол. апсиді, бл. мозаїкової Оранти, розписані епізоди з життя Богоматері та її батьків. У центр. наві зображені найважливіші події з життя Ісуса Христа, друга частина Ф., пов’язана з христологічним циклом, розписана на 2 поверсі. Особливо цікаві Ф. світського характеру у центр. наві: кн. Ярослав Мудрий і його родина та сцени з кн. побуту і побуту країни; гіподром, полювання, музиканти, скоморохи на стінах вежі. Найпоширеніший орнамент — переплетені збитки стебла вписані у геометричні форми, які ніби сполучали мозаїку з Ф., повторяється у фрескових розписах Києва, Чернігова і Новгорода 11 — 12 вв. На збережених Ф. Михайлівського Золотоверхого манастиря можна провести паралелю розписів обидвох соборів, зокрема кольориту (в Михайлівському Ф. мальовничі, яскраві) і типажу (м. ін. мозаїчні апостоли в Евхаристії без німбу святих). Подібно зображені фрескові апостоли в Остерській Юрієвій божниці (11 — 12 в.), але їх кольорит у теплій гамі з перевагою червоного і вохристого і спосіб письма відмінний від київ. Ф. Фраґменти Ф. чернігівських соборів: Спаського (св. Текля, поч. 11 в.), Борисо-Глібського, Успенського Єлецького манастиря (Оранта й ін.), П’ятницької церкви та сліди переяславських Ф. з розкопок Михайлівського собору (1089), Спаської церкви на Посаді та ін. не дають підстав судити про особливості окремих мист. шкіл.

Від сер. 12 в. Ф. майже цілковито витиснула мозаїку. Найповніший комплекс Ф. того часу зберігся в Кирилівській церкві в Києві. На них помітно вплив мистецтва Балканів. На відміну від інтелектуально витончених Ф. св. Софії, Кирилівські Ф. передають риси місц. типажу. Кольорит Ф. яскравий, переважають теплі тони вохри та бронзово-червоної фарби. Склепіння і стіни, покриті численними сценами, дають новий тип декорації, характеристичний для київ. мист. школи 12 в. З нечисленних пам’яток відомо, що на той час свої місц. мист. школи вже мали й Чернігівське, Переяславське, Галицьке й Волинське князівства. Про монументальні ансамблі Ф. церков Львова, Луцького, Володимира, Холма, Хотина та ін. відомо тільки з Гал.-Вол. Літопису.

На підставі збережених фраґментів Ф. 14 в. можна ствердити, що їх техніка була майже тотожна з технікою Ф. Київ. держави. З 14 — 15 вв. порівняно добре збереглися Ф. в костьолах Польщі, на Сандомирській, Сєрадській та Краківській землях, які розмальовували укр. майстрі з Галичини й Волині. З великого ч. цих робіт збереглися Ф. в замковій каплиці св. Трійці в Любліні (1418), виконані групою малярів, очоленою майстром Андрієм, в катедрі Сандомиру (1430-і pp.), в колеґіяльному костьолі у Вислиці (14 в.; майстер Гайль) та у Кракові в каплиці св. Хреста на Вавелі (1470). В усіх цих костьолах Ф. уміло вкомпоновані в ґотичні інтер’єри; укр. майстри зуміли поєднати малярство базоване на візант. традиціях з ґотичною архітектурою.

До пам’яток 15 в. належать частково збережені Ф. манастирської церкви св. Онуфрія в Лаврові, виконані в традиціях мистецтва 12 — 13 вв. Лавровські майстрі в багатофігурних композиціях досягали кольористичних ефектів, зіставляючи гармонійні або протиставляючи контрастні кольори. Лавровським Ф. властива декоративність, широке застосування орнаменту. Стилістично близькі до Ф. у Вислиці і Сандомирі Ф. Успенської церкви (1453 — 58) в с. Лужанах (Чернівецька обл.).

Поширення дерев’яного будівництва церков і вживання олійної малярської техніки у настінних декораціях будов світського характеру загальмували розвиток Ф. Щойно на поч. 20 в. роблено спроби відтворити Ф. Техніку фрескових розписів вивчали в Київ. Художньому Ін-ті в студії М. Бойчука: Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький, В. Седляр, М. Шехтман. Вони брали участь у багатьох розписах у Києві, застосовуючи стародавню техніку й наслідуючи композиції нар. картин та ікон 17 — 18 вв. Їх роботи, м. ін., цикл розписів Селянської санаторії в Одесі (1928), де створено ґалерію портретів фреск. технікою (Б. Кисиленко, О. Юнак). Великі тематичні пано з орнаментальним оформленням зображають працю селян. Ф. виконувалися також у Межигірському технікумі (В. Седляр, О. Павленко). Під керівництвом Л. Крамаренка розписували клюб та їдальню Дитячого містечка в Києві Д. Шавикін та І. Жданко (1924). 1929 — 32 чимало розписів виконали одеські мистці в Одесі і на Одещині; на них слідний вплив школи Бойчука, зокрема Ф. Селянської санаторії. Серед їх праць — розпис клюбів у с. Каторжиному (1929; під кермою М. Гронця) та в Красноставі (1930; М. Лавренчук), в Одесі розписи Будинку преси (1929 — 30; М. Павлюк, Г. Довженко, І. Гурвич, І. Пастернак, Я. Тимофєєв), клюбу Держ. політ. управління (1930 — 31; П. Пархет, І. Пастернак, І. Гурвич, Я. Тимофєєв) і Сх. торгової палати (1927; Г. Комар та Г. Довженко). Під керівництвом Л. Крамаренка 1930 І. Жданко та Ю. Садиленко Ф. розписали конференц-залю в будинку Академії Наук у Києві (гол. тема — будівництво сов. індустрії). Останні Ф., які виконали М. Бойчук у співпраці з В. Седляром та І. Падалкою були Ф. Червонозаводського

театру в Харкові (1933 — 35). Всі три мистці, звинувачені у формалізмі, загинули на засланні. Загинули й їхні твори. З того часу датується занепад Ф. й повернення до нар. розписів. (Див. ще Стінопис).

Література: Лобановський Б. Мозаїка, фреска. К. 1966; Мамолат Є. Монументальний живопис (т. 1); Логвин Г. Монументальний живопис XIV — першої пол. XVII ст. (т. 2); Врона І., Лобановський Б. Монументальний живопис; Бєлічко Ю. Монументальний живопис (т. 5) в Історії укр. мистецтва в 6 тт. К. 1966 — 67.

С. Гординський


Фрідман Юліус (* 1904), скульптор-монументаліст родом з Кишинева; закінчив Одеський Художній Ін-т (1929). У співавторстві з Ю. Білостоцьким і Г. Пивоваровим виконав композиції «Торгівля» і «Сільське господарство» для павільйону УРСР на Всесоюзній Сіль.-госп. виставці в Москві (1937), у співавторстві з Ю. Білостоцьким ряд пам’ятників у Донецькому, Умані, Кривому Розі; портретні погруддя: А. Бучми, Ю. Шумського (1947), В. Касіяна, І. Паторжинського (1961), Л. Булаховського (1962) та ін.


Фріч (Frič) Йосиф (1829 — 91), чес. політ. діяч і публіцист; за участь у празькому повстанні 1848 репресований, довгий час жив на еміґрації. Знайомий а Марком Вовчком, листувався з А. Вахнянином; прихильник укр. культ.-політ. прагнень в Австрії і Росії. Перекладач «Тараса Бульби» М. Гоголя, автор драми «Іван Мазепа» і ст. з укр. питання («Асиміляція малоруського народу», «Хай живе Україна» й ін.).

[Фріч (Frič) Йосиф (1829, Прага — 1890, Прага). — Виправлення. Т. 11.]


Фролов Маркіян (1892 — 1944), композитор, піяніст і педагог родом з Бобруйська; муз. освіту здобув у Київ. і Петербурзькій консерваторіях (1913 — 24). До 1937 концертував і викладав (з 1924) у Муз. Ін-ті ім. М. Лисенка в Києві; співосновник, проф. і дир. Свердловської консерваторії (1934 — 37 і 1943 — 44). Твори: Концерт для фортепіяна з оркестрою (1924), соната, сюїта, симфонічна картина «Седой Урал» (1936), перша бурято-монгольська опера «Энхе-Булат Батор» (1940); три укр. пісні для вокального тріо.


Фролов Олександер (1870 — 1964), спеціяліст у галузі будівельної техніки і гідравліки; д. чл. АН УРСР (з 1939). Працював викладачем у Ленінграді; праці з будівництва залізниць і гідротехн. споруд.


Фролова Клавдія (* 1923), літературознавець і критик родом з с. Сенькового Орловської обл.; проф., завідувач катедри укр. літератури Дніпропетровського Ун-ту. Монографії й розвідки офіц. спрямування: «Андрій Головко» (у співавторстві, 1967), «Розвиток образної свідомости в укр. радянській ліриці» (1970), «Аналіз художнього твору». (1975), «Естетичні категорії в укр. радянській ліриці» (1976).


Фроляк Святослав (Frolick Stanley) (1920), правник, укр. кан. діяч, нар. в Гилкрест, Альберта. Як військ. службовець кан. армії в Англії в 1945 заснував у Лондоні Центр. Укр. Допомогове Бюро, був його секретарем і дир. У 1943 — 44 був гол. Молодих Укр. Націоналістів у Канаді, у кін. 1940-их — на поч. 1950-их pp. діяч Ліґи Визволення України, співзасновник, згодом гол. Т-ва укр.-кан. професіоналістів і підприємців Канади (1971 — 73) та Кан. фундації укр. студій (1975 — 76).


Фронт національної Єдности (ФНЄ), леґальна націоналістична орг-ція, що постала 1933 на тлі важкої політ. ситуації на укр. землях під Польщею. Вона боролася проти політики «нормалізації», що її провадило УНДО, і проти тактики терору ОУН. Зародком ФНЄ була ідеологічна група «Нового Часу», що постала 1933 з ініціятиви Д. Палієва, згодом оформився організаційний комітет у складі: С. Герасимович (гол.), Д. Паліїв (секретар), о. М. Блозовський, В. Кохан, Л. Савойка; крім них, чл. кооперативного видавництва «Батьківщина» (І. Рудницький, М. Коновалець).

1933 почав виходити орган партії — двотижневик «Перемога» (1935 перетворений на ідеологічний квартальник). ФНЄ мав у програмі організувати провідну верству з усіх станів і шарів укр. нації (згодом виникла назва «творчого націоналізму»). В наслідок жвавої освідомчої й орг. роботи ініціяторів діяльність ФНЄ набрала значного розвитку. У листопаді 1934 почав виходити тижневик «Батьківщина», а видавництво «Батьківщина» розгорнуло чималу видавничу діяльність; з листопада 1935 почав виходити щоденник «Укр. Вісті».

20. 9. 1936 у Львові відбувся І Конґрес ФНЄ, в якому взяли участь 150 делеґатів (у тому ч. 80% становили селяни). Організаційними клітинами ФНЄ були т. зв. дружини (сель., роб. та ін.). Вони були об’єднані в області, що їх очолювали т. зв. обласні. ФНЄ був першою на Зах. Укр. Землях не соц. орг-цією, що спромоглася притягнути до себе робітників, серед ін. і тих, що під час українізації в УССР зазнали ком. впливів. До ФНЄ горнулися розчаровані політикою своїх орг-цій: ундівці, оунівці, гетьманці, а також непартійні:

Керівним органом ФНЄ була обрана на конґресі політична колеґія, до якої увійшли: С. Герасимович (гол.), Д. Паліїв (провідник ФНЄ), В. Кохан, Л. Савойка, М. Шлемкевич, С. Волинець (секретар), Ю. Крохмалюк, М. Дзьоба, І. Гладилович; ін. діячі ФНЄ: В. Дзісь, Д. Кузів, М. Кушнір, Т. Руденський. Другим керівним органом ФНЄ була Крайова Рада, до складу якої входило 30 чл. Поль. влада переслідувала ФНЄ, часто конфіскувала його вид. і заарештовувала його активних діячів (на поч. 1939 був заарештований весь секретаріят); восени 1935 були заборонені «Перемога» і «Батьківщина», органом ФНЄ став «Хліборобський шлях».

Після вибуху поль.-нім. війни частина провідних членів ФНЄ виїхала на Зах. Тому що в умовах нім. окупації на території Ген. Губернії не можна було вести незалежної укр. політики, Д. Паліїв припинив діяльність ФНЄ, а на весні 1941 ФНЄ перестав існувати. Чл. ФНЄ доручено було включитися в працю громадської організації УЦК і його низових клітин.

С. Волинець і Р. М.


Фрумкін Яків (* 1902), психіятр родом з Смоленську; з 1933 проф. Київ. Мед. Ін-ту. Праці присвячені питанням клініки та лікування психічних захворювань.


Фрунзе (V — 19), с. м. т. на Донбасі, у Слов’яносербському р-ні Ворошиловградської обл., розташоване над р. Луганню; підприємства зал. транспорту.


Фрунзе Михайло (1885 — 1925), сов. військ. і партійний діяч; з 1904 чл. больш. партії. З вересня 1920 командувач Півд. фронту для боротьби проти ген. Вранґеля; у грудні 1920 став уповноваженим Рев. військ. ради Республіки на Україні і в Криму, а в лютому 1922 — березні 1924 заступником гол. Раднаркому УССР і заступником гол. Укр. Екон. Ради. З листопада 1921 до січня 1922 Ф. очолював надзвичайну дипломатичну місію у Туреччині, яка уклала 2. 1. 1922 в Анкарі договір між УССР і Туреччиною про дружбу і братерство. Ф. був чл. Політбюра ЦК КП(б)У (1921 — 24) і чл. ЦК (з 1924 — кандидат у чл. Політбюра) ВКП(б). З березня 1924 у Москві, а з січня 1925 Нар. комісар військ. і морських справ СССР.


Фрунзенське (X — 15; до 1944 — Партеніт), с. м. т. Крим. обл., підпорядковане Алуштинській міськраді, положене на півд. березі Криму; 5 000 меш. (1970). Н.-д. госп-во держ. ботан. Нікітського саду «Приморське»; санаторії.


Фрунзівка (VI — 10; до 1926 — Захарівка), с. м. т. і районовий центр Одеської обл.; 6 300 меш. (1970). Цегельня, харч. пром-сть.


Фуженко Анатолій (* 1936), скульптор родом з Черкащини; закінчив Київ. Художній Ін-т (1962). Пам’ятники Т. Шевченкові в Москві (1964, у співавторстві з М. Грицюком і Ю. Синькевичем); М. Мокрякові в Новоукраїнці (1971), О. Довженкові в Сосниці; станкова скульптура: «Тарас Шевченко» (1963, 1964), «Несторлітописець» (1971); тематична скульптура — «Хліб» (1963) та ін.


Фундуклей Іван (1804 — 80), рос. адміністратор, гром. діяч і археолог; 1839 — 52 — київ. губернатор. Допоміг видати матеріяли про Київ і Київщину, серед ін. «Обозрение Києва и Киевской губернии по отношению к древностям» (К. 1847), «Статистическое описание Киевской губернии» (3 тт., П. 1852) та ін.


Футбол (копаний м’яч), розповсюджена спортова гра м’ячем, що прийшла на Україну у 1880 — 90-их pp. через службовців англ. підприємств в Одесі, чужинців, що працювали на зав. (Донбас, Київ), війська (з України). За їх прикладом Ф. поширився серед студентства, шкільної молоді, робітництва; у 1900-их pp. виникли перші футбольні клюби (Київ: 1904 — «Південь», 1906 — «Політехніка»; Миколаїв: 1906 — «Техніка»; Львів: 1906 — «УСК», 1911 — «Україна» та ін.; Перемишль: 1907 — «Сянова Чайка»; Харків: 1908; Юзівка, Краматорське й ін.). До першої світової війни Ф. поширився майже на всі міста України. Клюби відбували міжміські матчі, футбольні турніри, об’єднувалися у футбольні ліґи (1911 — в Києві, 1912 — у Харкові, 1913 — на Донбасі), організувалися футбольні суддівські колеґії, виходили футбольні вид.: І. Боберський «Копаний м’яч» (1906), «Футбольні правила гри» (1908); І. Можарський «Футбол» (1909).

По першій світовій війні. В УССР організовано робіт, клюби, діяльністю яких керувало Гол. управління заг. військ. навчання (з 1969 федерація футболя УРСР). 1921 відбулися змагання за першість збірних команд України (першун — Харків), 1924 Харків здобув першість СССР. З 1933 на Україні організовано дитячі команди, 1935 — вищу школу футбольних тренерів. З 1936 за чемпіонат країни змагалися не збірні команди міст, а колективи спортових т-в, створені на профспілкових основах. З 1937 відбувалися змагання за Кубок України. 1961 Київ зломив довголітню гегемонію Москви у Ф. і кілька разів здобував кубок СССР, 1975 — Кубок кубків і Суперкубок Европи — найвизначніші трофеї евр. Ф. 1979 в УССР було 954 000 футболістів у 27 000 колективах фізкультури; працювало 1 115 штатних (з них 700 у Дитячо-юнацьких спортових школах і 120 у командах майстрів) і 82 000 гром. тренерів, для яких створено методичні центри при Київ. й Львівському ін-тах фізкультури. До диспозиції футболістів є бл. 900 стадіонів і 20 000 футбольних полів (70%) у сіль. місцевостях).

На Зах. Україні, окупованій по першій світовій війні Польщею, укр. клюби організували у Львові 1921 «Союз копаного м’яча» при «Змаговому Союзі Сокола-Батька», згодом Український Спортовий Союз. З 1928 клюби змагалися у держ. ф. ліґах. Успішно Ф. розвивався на Закарпатті й на Буковині. Не зважаючи на кордони, клюби відбували між собою футбольні зустрічі (Львів — Чернівці — Ужгород). З больш. окупацією Зах. Укр. Земель ліквідовано всі клюби й ліґи та організовано нові на профспілковій базі і включено в заг.-союзну систему.

На еміґрації в 1945 — 49 pp. Ф. плекався по ДП таборах у Німеччині, Австрії, згодом в ЗДА, Канаді, Англії, Австралії. З заснуванням Укр. Спортової Централі Америки й Канади (УСЦАК) та її делеґатур відбуваються змагання на першість. Деякі клюби влаштовують виховно-вишкільні літні футбольні табори для всієї молоді ЗДА.

Література: Альманах РФК. Мюнхен 1951; Балакін М., Михайлов М. Футбол України. К. 1968; Все о спорте. М. 1978; 70-річчя заснування С. Т. «Україна». Філядельфія — Торонто 1981.

Е. Жарський


Футорянський Савелій (1900 — 26), композитор і муз. критик; дириґент драматичного театру в Києві; хори на слова П. Тичини («Великодній дощ», «Ми дзвіночки»), фортепіянові твори, сольоспіви.


Футуризм, аванґардний напрям у літературі й мистецтві, що розвинувся на поч. 20 в. гол. в Італії й Росії. Творцем його уважають італ. письм. Ф. Марінетті, який 1909 опублікував у франц. газ. «Ле Фіґаро» «Маніфест футуризму». Гол. завдання нового напряму Марінетті бачив у нищенні панівних у 19 в. мист. форм, особливо реалізму і клясики, та в безконтрольному індивідуалізмі, який у малярстві виявився фантастичними формами й кольорами, а в літературі, особливо в поезії, т. зв. «заумною мовою» — творенням нових звуків-слів, часто без жадного глузду. Характеристичною прикметою Ф. була тематика урбанізму й індустріялізації, що мала віддати ідеї й дух майбутнього космополітичного суспільства, протиставлені усталеним естетичним смакам, часто з метою «епатувати буржуа», провокувати його всілякими вигадками й деформаціями.

До першої світової війни Ф. на індустріяльно відсталій Україні не мав сприятливого ґрунту. Але вже 1913 лідер укр. Ф. М. Семенко видав зб. поезій „Prélude“, а 1914 — «Дерзання» і «Кверофутуризм»; за pp. революції він видав ще 8 зб. Активний організатор, він був засновником низки укр. футуристичних угруповань і журн.: «Флямінґо» (1919 — 21), «Аспанфут» (1921 — 24) у Києві, а після переїзду до Харкова ж. «Нова Ґенерація» (1928 — 30). Під тиском панівної ком. ідеології журнал змушений був стати бойовою трибуною «пролет. мистецтва» і від деструкції перейти до пропаґанди конструктивізму й супрематизму (низку ст. надрукував у «Новій Ґенерації» К. Малевич), а потім був зовсім заборонений. До «Нової Ґенерації» належали, крім М. Семенка, поети Г. Шкурупій, О. Близько, М. Скуба та ін., теоретик О. Полторацький. Деякий час під впливом Ф. був М. Бажан. Близько до Ф. стояв В. Поліщук, що на футуристичній основі намагався створити власний напрям «динамічного спіралізму». Футуристи не мали такої видатної позиції в укр. літературі своєї доби, як символісти чи неоклясики, проте вони активізували поезію новими темами й формами, а передусім експериментаторством. «Нова Ґенерація» пропаґувала модерні зах.-евр. напрями (дадаїзм, сюрреалізм), що суперечило настановам офіц. критики, і журн. перестав існувати ще до заг. ліквідації літ. орг-цій 1932.

Крім згаданих, існували ще й менші льокальні гуртки футуристів: у Харкові «Ком-Космос» (1921), в Одесі «Юголіф» (з участю місц. рос. футуристів), у Москві «СІМ» («Село і місто», 1925), що об’єднувало укр. письм. в РСФСР. Органами Ф. у 1920-их pp. були ще «Семафор у майбутнє», «Катафалк искусства» (рос. мовою) і «Гольфштром».

У мистецтві, крім О. Архипенка, що від 1906 перебував поза Україною і був ближчий до конструктивізму, ніж до Ф., до цього останнього належали О. Екстер, О. Богомазов, почасти А. Петрицький, брат М. Семенка Василь, В. Єрмилов, К. Малевич, Є. Прибильська, Є. Сагайдачний, О. Сорохтей, графік П. Ковжун, чл. укр. футурист, гуртка в Києві і група мистців з кола «Нової Ґенерації».

Література: Лейтес А. Яшек М. Десять років укр. літератури, т. I, Х. 1928; Гординський Я. Літ. критика підсовєтської України. Л. — В. 1939; Luckyj G. Literary Politics in the Soviet Ukraine, 1917 — 34. Нью-Йорк 1956; Маркаде В. Укр. внесок до аванґардного мистецтва поч. 20 століття. Сучасність, ч. 7 — 8. Мюнхен 1980.

С. Гординський










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.