[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3545-3557.]

Попередня     Головна     Наступна





Х


Хабарництво, приймання службовою особою, а також давання їй хабара з метою одержання певних вигід протизаконним порядком. Бюрократичні системи особливо податливі на хабарі. Кримінальний кодекс УССР визнає приймання чи давання хабара та посередничання в ньому як злочин (ст. 168) і визначає за Х. кару від 3 до 15 pp. позбавлення волі. Вища кара застосовується за вимагання хабара. Не зважаючи на високі кари, явище хабарів дуже поширене в СССР. Частина службовців і впливових осіб, попри риск бути покараним, вдається до хабарів як засобу швидкого й легкого збагачення. Сов. преса, гол. гумористична, гостро натавровує практику хабарів.


Хабаровськ, центр Хабаровського краю РСФСР і гол. м. Далекого Сходу й Зеленого Клину, 545 000 меш. (1980). У 1917 — 22 pp. один з осередків укр. життя на Дал. Сх. Положений над Амуром б. впадіння в нього Усурі, транспортний вузол і важливий пром. центр (провідні галузі пром-сти: машинобудів. і металообробна, легка, харч.). Заснований 1858 як воєнний пост Хабаровка, сучасна назва з 1892. З 1880 населення м. швидко зростає (у тис): 1897 — 15, 1926 — 50, 1939 — 207, 1959 — 323, 1970 — 436, 1981 — 553.

Х. розташований на етнічно мішаній частині Зеленого Клину; за переписом 1926 нараховував 3 800 українців (7,6% всього населення), 1970 — бл. 30 000, або бл. 7%. Побіч Владивостока Х. був найважливішим осередком укр. життя на Зеленому Клині. Вже 1907 діяв тут Укр. клюб (перший на Зеленому Клині), згодом Укр. громада. Буйно розвинулося укр. життя за революції 1917 — 22: тут відбулися 2 і 3 Далеко-Східні Укр. З’їзди, виходили укр. газ. («Ранок» й ін.). Жваве політ. життя завмерло після сов. окупації (1922), але воно далі виявлялося в укр. культ. житті, звичайно, керованому большевиками. З сер. 1930-их pp. влада посилила русифікацію, хоч ч. українців тут значно зросло.

В. К.


Хабаровський край, адміністративно-територіяльна одиниця у межах РСФСР, положена в півд. частині Дал. Сходу (Зеленого Клину); 824 600 км²; 1 610 000 меш. (1981), у тому ч. 1 285 000 міськ. (80,0% всього) і 325 000 сіль. Нац. склад населення за переписом 1970: росіян — 85,4%, українців — 5,7% (76 200). Фактично ч. українців було значно більше; за переписом 1926 вони становили бл. 23%.


Хабурський Степан (1898 — 1972), свящ. родом з Рогатинщини; душпастир у Галичині, Австрії, Франції, з 1950 в Канаді; автор ст. на катехитичні і душпастирські теми у «Ниві», богословської праці «Епіклеза» (1968) й упорядник молитовника «Благодарім Господа». Помер у Торонто.


Хаджибейський лиман, лиман на півн.-зах. узбережжі Чорного м., положений на півн.-зах. від Одеси. Від м. відділяється піщаним пересипом завширшки бл. 5 км. Довж. 31 км, шир. 0,5 — 2,5 км, площа 70 км², глибина до 2,5 м. Дно Х. л. місцями вкрите шаром чорного мулу, що має лікувальні властивості; на цій базі розвинувся болотяний і кліматичний Х. курорт. У Х. л. впадає р. Малий Куяльник. З фавни в Х. л. поширені краби, рачки, мідії тощо.


Хазановський Ізраїль (* 1901), архітект, родом з Орла, закінчив Харківський Художній Ін-т, і 1931 — 60 викладав у ньому. Працює в пром. архітектурі. Гол. споруди на Запорізькому і Макіївському металюрґ. зав., гол. контора Харківського тракторного зав., критий басейн на харківському стадіоні «Піонер» (1968) та ін.


Халабудний Яків (1897 — 1949), нар. різьбар на дереві і майстер скульптури малих форм, родом з с. Жуки на Полтавщині. Декоративні тарілки, мисники, скриньки і казкові композиції.

[Халабудний Яків (1897 — 1946, Жуки, Полтавщина). — Виправлення. Т. 11.]


Халанський Іван (1749 — 1825), культ.-осв. діяч родом з с. Халані на Слобожанщині, один з чл. Новгородсіверського патріотичного гуртка. Спершу канцелярист у Петербурзі (з 1774), з 1778 на військ. службі (полковий квартирмайстер Укр. гусарського полку, з 1782 — капітан); з 1784 прокурор Новгородсіверського Земського Суду. З 1789 віддався справі нар. освіти у Новгород-Сіверському, Стародубі, Глухові й Чернігові. 1805 засновник і перший дир. Новгородсіверської гімназії, навколо якої гуртувалося культ. середовище, в колі якого була знайдена «Історія Русів».

[Халанський Іван (1749 — бл. 1825, Новгород-Сіверський). — Виправлення. Т. 11.]


Халанський Михайло (1857 — 1909), історик літератури і дослідник усної словесности, проф. Харківського Ун-ту з 1891; вивчав билини, півд.-слов. епос, думи і давньоруські літ. пам’ятки. Гол. праці: «Великорусские былины киевского цикла» (1886), «Южно-славянские сказания о Кралевиче Марке в связи с произведениями русского былевого эпоса» (1893 — 96), «Экскурсия в область древних рукописей и старопечатных изданий» (1900 — 02) й ін.

[Халанський Михайло (1857, Расховець, Курщина — 1910, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Халупники, категорія залежних селян у Польщі і В. Лит. Князівстві, які у висліді волочного переміру 1557 втратили землю і залишилися з власною хатою (халупою) та невеликими зем. наділами (до 3 морґів). Х. відбували панщину (25 піших днів на рік), наймалися на працю у фільварках або ставали ремісниками. Згодом у Рос. Імперії під час обезземелення селян у кін. 18 — на поч. 19 вв. кількість халупників почала зростати: на Правобережжі 1848 їх було 7,5%, а на Лівобережжі (1859) — 24% сел. госп-в. Після скасування панщини назагал Х. не одержували землі, залишаючися с.-г. робітниками чи відходили до міст.


Хамула Михайло (1885 — 1969), гал. промисловець родом з Золочівщини; власник фабрики килимів і ткацьких виробів у Глинянах (450 ткацьких верстатів, 500 робітників), мав торг. представництва в м. Европи і в ЗДА. Вироби фабрики Х. за зразками укр. мистців (С. Борачка, М. Бутовича, В. Дядинюка, П. Холодного та ін.) здобували на виставках золоті й срібні медалі, 1939 фабрику націоналізувала сов. влада, а Х. еміґрував на Захід, з 1950 в ЗДА де й помер. Видав кн. спогадів «Глиняни, місто моїх килимів» (1969).

[Хамула Михайло (* Бортків — † Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]


Хан Микола (* 1924), маляр родом з Ворошилова Приморського краю; мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (1952, кляса О. Шовкуненка). Гол. твори: «Ладнають парус» (1957), «Розлив» (1960); діорама «Північне море» (Музей АН УРСР), панорама «Первісне суспільство і сучасність» (1969, в павільйоні «Наука» С.-Г. виставки УРСР) та ін.

[Хан Микола (1924, Нижньо-Уссурійськ, Приморський край — 1981, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хандоґа Матвій (1883 — 1948), письм.-самоук, гром. діяч, родом з Бібрки, Галичина; прибув до ЗДА на поч. 1900-их pp. Автор віршів, оп., нарисів з життя заробітчан в Америці. З 1920 до смерти ред. тижн. Укр. Нар. Помочі «Нар. слово» в Пітсбурґу. Зредаґував серію календарів п. з. «Любов» (1924 — 34).


Хандриков Митрофан (1837 — 1915) астроном і геодезист, родом з Москви, проф. Київ. Ун-ту (з 1869) і дир. Київ. Астрономічної Обсерваторії. Праці Х. присвячені теоретичній і спостережній астрономії та геодезії. Розробив теорію визначення орбіт плянет і комет та теорію передобчислення затемнень.


Ханенки, коз. старшинський рід діячів Гетьманщини, згодом культ. діячів 19 — 20 вв., походить від Степана Х., який на поч. 17 в. жив на Запоріжжі. За Хмельниччини син Степана, Михайло Х. (див.) став уманським полк., а згодом гетьманом Правобережної України (1669 — 74), суперником П. Дорошенка; 1674 він поселився на Лівобережжі. Внуки родоначальника Степана: Федір — київ. полковий обозний († 1744), і Данило — наказний лубенський полк., який разом з рос. військом брав участь у походах проти татар на пониззя Дніпра і 1695 загинув при облозі Кизи-Кермену. Данило Х. був одружений з дочкою ген. обозного І. Ломиковського. Син Данила Микола Х. (1693 — 1760; див.), двоюрідний внук гетьмана Михайла Х., був визначним держ. діячем і дипломатом Гетьманщини; залишив свій Діяріуш. З його синів визначився Василь Х. (бл. 1730 — кін. 18 або поч. 19 в.), який навчався в Глухові, Петербурзі і Кільському Ун-ті, у 1752 — 62 був капітаном гольштайнського корпусу в Петербурзі і фліґель-адьютантом Петра III. З 1762 залишив військ. службу й оселився в с. Лотаки Стародубського полку, яке надав йому у володіння К. Розумовський; був одним з найбагатших землевласників Гетьманщини. Молодший брат Василя Іван Х. (1743 — бл. 1797) навчався в Петербурзі, з 1767 був бунчуковим товаришем, брав участь у рос.-тур. війні (1769 — 74), пізніше — фліґель-адьютант графа П. Румянцева. Покинувши військ. службу, з 1783 був погарським пов. маршалком дворянства і великим землевласником, якому належали села в Погарському й Стародубському пов. Під кін. свого життя він повернувся до військ. служби у чині полк. Глухівського карабінерського полку; був одружений з Софією Горленко, правнучкою Данила Апостола. Старший син Івана, Олександер Х. (бл. 1776 — 1830) здобув добру освіту, володів франц., англ. і нім. мовами. З 1799 працював надвірним радником у Колеґії Закордонних Справ під протекторатом канцлера кн. О. Безбородька і належав до укр. автономістського гуртка 1780 — 90. З 1800 був секретарем рос. посольства в Лондоні, згодом поселився у своїх маєтках у Суразькому пов. і був пов. маршалком. Перебуваючи у Лотаках, Олександер Х. упорядкував родинний архів Х., в якому були іст. документи, родинні папери, листування ген. хорунжого Миколи Х. Внук Івана Миколайовича Х., Михайло Х. (1818 — 52), новгородсіверський пов. маршалок у 1840-их pp., любитель укр. старовини, був автором екон. ст. про півн. Чернігівщину. Завдяки йому в «Черниговских Губернских Ведомостях» у 1850-их pp. опубліковано частину документів родинного архіву Х. Він постачав О. Бодянському матеріяли до іст. України (надруковані у моск. «Чтениях»). Брат Михайла Олександер Х. (1865 — 95; див.) залишив низку іст. розвідок. Третій брат Іван Х. (1817 — 91) публікував матеріяли про Суразький пов. тощо. Син Івана Івановича Х., Богдан Х. (1849 — 1917) — відомий колекціонер мистецтва, археолог, меценат (див.). Архів Х. до 1918 зберігався в Городищі, Стародубського пов., 1926 був перевезений до Гомельського обл. архіву. Тепер знаходиться в Києві.

Література: Бодянский О. Историческое сведение о генеральном хорунжем Николае Даниловиче Ханенке. (Чтения в Обществе Истории и Древностей Российских, 1858, кн. 1); Лазаревский О. Предисловие к Дневнику Николая Ханенко. КСт. 1884; Титов А. Дневник Николая Ханенко, КСт. 1896, кн. 7 — 8; Модзалевский В. Малороссийский Родословник. т. 1 — 4. К. 1908 — 14, т. 5 — рукопис (Рукописний відділ Держ. Публічної Бібліотеки УРСР); Оглоблин О. Ханенки. Сторінка з історії укр. автономізму 18 ст. Кіль 1949.

А. Жуковський


Ханенко Богдан (1849 — 1917), колекціонер укр. старовини і творів мистецтва, археолог, меценат. Нар. в родовому маєтку Ханенків на Чернігівщині, пра-правнук Миколи Д. і син Івана Івановича Х. Зб. археологічних знахідок й мист. творів передав до Музею Мистецтв у Києві, на основі якого згодом засновано Музей Мистецтв ВУАН, тепер Київ. Музей Зах. і Схід. Мистецтва. Х. провадив на власні кошти археологічні розкопи перев. на території Київщини. Видав зб. «Древности Поднепровья» (1 — 6, 1899 — 1907). Був чл. Археологічної Комісії, Іст. Т-ва Нестора Літописця і ін. наук. т-в. Чл. Держ. Ради.

[Ханенко Богдан (1848 — 1917, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Ханенко Микола (6. 12. 1693 — 27. 1. 1760, Глухів), визначний політик і держ. діяч Гетьманщини, ген. хорунжий, дипломат, мемуарист, двоюрідний внук гетьмана Михайла Х. і син полк. Данила Х. Навчався в Київ. Академії, потім у Львові. З 1710 на військ. службі, з 1717 військ., 1721 — старший військ. канцелярист (помічник ген. писаря), довірена особа гетьманів І. Скоропадського і П. Полуботка. У травні 1723 П. Полуботок вислав Х. в складі депутації («от всего малорусского народа») до Петербурґу домагатися дозволу на обрання гетьмана; тут Х. разом з Полуботком був ув’язнений у Петропавловській фортеці. 1726 Х. повернувся на Україну і був призначений суддею Стародубського полку (1727 — 38), згодом стародубським полковим обозним. 1735 — 39 брав участь у рос.-тур. війні в Криму як наказний стародубський полк. За військ. заслуги 1738 призначений ген. бунчужним, 1740 чл. Ген. Суду, а з 1741 ген. хорунжим і був ним до кін. життя.

Х. працював у «Комиссии перевода и свода правных книг малороссийских» — кодифікаційній комісії для складання кодексу «Права, по которымъ судится малороссійскій народъ» (1728 — 43). 1745 — 48 Х. знову їздив до Петербурґу з домаганням відновити гетьманську владу на Україні. За Гетьмана К. Розумовського Х. був одним з керівників Ген. Військ. Канцелярії. Х. був високоосвіченою людиною; залишив листування зі своїм сином Василем (частина опублікована в «Черниговских Губернских Ведомостях», 1852), відомі «Дневники», що охоплюють події 1719 — 54, цінне джерело до історії України («Дневник» за 1727 — 52 pp. надрукований у КСт. 1883 — 84 й окремо, К. 1884; «Дневник» за 1719 — 21 pp. і «Партикулярний журнал» за 1754 теж опублікований у КСт. 1896; «Дневник» за 1732 — 33 — у «Черниговских Епархиальных Известиях», 1865; «Діаріуш или журнал» за 1722 видав О. Бодянський у «Чтениях», 1858, І). Х. залишив багатий архів з цінними іст. матеріялами: укр.-моск. договори (т. зв. «гетьманські ст.»), конституції поль. соймів, укази царського уряду 17 — 18 вв., службові й родинні папери, рукопис «Краткое описание Малороссийского края..., Бендерська конституція 1710 р.

А. Жуковський


Ханенко Михайло (бл. 1620 — 80), коз. військ. діяч, згодом гетьман Правобережної України (1669 — 74), син запор. козака Степана, родоначальник роду Ханенків. З 1656 полк. уманський, прихильник прополь. орієнтації, підтримував Ю. Хмельницького і П. Тетерю. За підтримкою Запоріжжя і крим. хана Х. намагався 1668 усунути гетьмана П. Дорошенка і на його місце поставити П. Суховія. У липні 1669 у боротьбі проти Дорошенка Суховій зазнав поразки, а його козаки трьох правобережних полків на раді в Умані проголосили гетьманом Х. Х. продовжував боротьбу проти П. Дорошенка, зазнавши поразки у битві під Стеблевом (29. 10. 1669). У своїй політиці він спирався на Польщу і 2. 9. 1670 уклав з поль. делеґатами договір в Острозі, на основі якого Польща визнала Х. гетьманом Правобережжя, а він погоджувався на підданство поль. королеві на умовах автономії лише для коз. верстви. У війні з П. Дорошенком Х. зазнав кілька поразок і 1674, коли війська гетьмана І. Самойловича перейшли Дніпро і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, Х. склав булаву, за що був наділений маєтностями на Лівобережній Україні. Але Х. не припинив політ. діяльности. 1677 — 78 був обвинувачений у зносинах з Польщею, й Самойлович, на наказ Москви, тримав його ув’язненим у Батурині. Але Х., мабуть, пощастило довести свою невинність, а незабаром він помер.

Літ. див. Ханенки.


Ханенко Олександер (1816 — 95), гром. і культ. діяч, історик, збирач укр. старовини, правнук Миколи Даниловича і син Івана Х. У 1840-их pp. маршалок дворянства Суразького пов., Чернігівської губ.; з 1858 чл. Чернігівського губ. комітету для поліпшення становища селян і згодом діяч реформи 1861; з 1860 чл. межової палати в Чернігові. Досліджував справу межування, написав «Исторический очерк межевых учреждений в Малороссии» (1870); Х. автор низки іст. дослідів, зокрема «Город Погар, исторический очерк» (в «Черниговских Губернских Ведомостях», 1871); «Святитель Феодосий Углицкий», «Историческое описание некоторых местностей Черниговской Губернии» (1887), «Фамильные документы из рода Ханенков» (1889). Х. зібрав велике ч. старих іст. книг київ. і чернігівського вид. 17 — 18 вв.

[Ханенко Олександер (1805 — 95). — Виправлення. Т. 11.]


Харакс, рим. укріплений військ. табір на мисі Ай-Тодор у Криму (руїни за 8,5 км від Ялти). Заснований у 70-их pp. по Хр. на місці ранішого поселення таврів. Населення Х. складалося з хліборобів і ремісників (ковалі, ганчарі, міделиварники тощо). З кін. 1 до сер. 3 віку в Х. містилася рим. залога; пізніше фортеця була місцем переховування для навколишнього населення. Археологічні дослідження Х. розпочато в сер. 19 в. Розкопано фундаменти будинків, водний басейн, оздоблений мозаїкою, водогін з череп’яних труб; поза мурами фортеці виявлено святилище 2 в. і некрополь 4 в.


Харамбашіч (Harambašić) Авґуст (1861 — 1911), хорв. письм. і поет-романтик, політ. діяч. Відомий також як перекладач; 1887 видав кн. перекладів «T. Ševčenko. Pjesničke pripoviesti» («Тарас Шевченко, Поеми») і розвідку про Шевченка; ін. переклади в журн. і газ. 1899 вийшла в його перекладі зб. оп. Марка Вовчка.


Харбін, м. в Півн.-Сх. Китаї (Манджурія) над р. Сунгарі, адміністративний центр провінції Хейлунцзян. Великий пром. і транспортний центр, бл. 2 млн населення; до 1945 в Х. існувала численна укр. колонія (20 — 30 000). Х. засновано 1898 у зв’язку з будовою китайської (манджурської) залізниці, прокладеної Росією на території Манджурії, що належала Китаєві. Населення Х. становили перев. росіяни, в основному службовці сх.-китайської залізниці, а також ін., серед них українці, які підтримували тісні зв’язки з Україною й українцями на Зеленому Клині. Укр. життя виявлялося в діяльності аматорських (звич. при клюбах залізничників) і проф. гуртків; по революції 1905 в Х. постав укр. клюб (1907). Значне пожвавлення укр. життя принесла революція 1917. Тоді засновано ряд установ, які брали активну участь в укр. політ. житті Дал. Сх., та підтримували тісний зв’язок з Києвом; у кін. 1917 вислано з Х. укр. військ. частину на Україну під командуванням П. Твердовського, який восени 1918 повернувся до Х. як укр. консул; організовано укр. школу й гімназію, укр. правос. парафію та низку укр. установ, які були об’єднані в будинку укр. клюбу.

У 1922 — 31 укр. життя у Х. загальмувалося з причини припинення зв’язків з Зеленим Клином, а також через труднощі, які чинила китайська адміністрація, опанована рос. впливами. Тоді значну ролю відогравало т-во «Просвіта», діяв тижневик «Укр. Життя». Умови для життя покращали від часу, коли японці 1931 організували буферну державу — Манджу-Го, і знову скупчилося в Укр. Нар. Домі в Х. 1935 постала Укр. Нац. Колонія як централя для всіх українців у Манджурії. У 1932 — 37 pp. виходив «Манджурський Вісник» (ред. І. Світ), з 1934 українці мали свої радіопересилання. Після окупації Манджурії 1945 сов. військом більшість українців була заарештована й вивезена, а укр. установи ліквідовані. Ч. українців у 1930 — 40-их pp. можна визначити на бл. 15 000.

Див. також Зелений Клин і Китай.

В. Кубійович


Харик Йосиф (* 1920), інж.-аеронавт, адміністратор; нар. в Канаді (Кенмор, Альберта); з 1948 в ЗДА; студіював у Каліфорнійському Технологічному Ін-ті; викладач у Прінстоні; дир. Лябораторії Корпорації Локгід та гол. керівник ракетної лябораторії в корпорації Форда; відповідальний за дослідну програму повітряних сил ЗДА (1959) і заступник мін. повітряних сил (1960 — 63); дир. Корпорації Комунікаційних Сателітів, співред. „High Speed Aerodynamics and Jet Propulsion“ (12 тт., 1958 — 64).


Харина Мирослав (* 1909), церк. і гром. діяч, укр. кат. свящ., родом з Галичини; з 1949 в ЗДА, декан у Філядельфії, гол. Союзу Укр. Католиків «Провидіння», віцепрез. Укр. Конґресового Комітету Америки. Ред. офіц. вид. Філядельфійської митрополії.

[Харина Мирослав (1909 — 1991, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]


Харитоненко Іван (1820 — 91), землевласник і цукрозаводчик, відомий філантроп; син селянина-чумака, нар. в с. Нижня Сироватка на Сумщині. Належав до найбагатших власників цукрових зав. на Україні, гол. в Сумському пов. 1890 — один з гол. чл. синдикату рафінадних цукрозаводчиків. Збудував і утримував дитячий притулок, будинок мед. факультету і студентський гуртожиток Харківського Ун-ту, церкву в Нижній Сироватці тощо.


Харіюс, див. Пирій.


Харкевич Едвард (23. 2. 1855 — 24. 9. 1913), гал. педагог, родом з Станиславова, заслужений дир. Акад. гімназії у Львові (1892 — 1911) і засновник її філії; гол. Укр. Пед. Т-ва (1896 — 1902); домігся заснування першої приватної укр. виділової школи для дівчат ім. Т. Шевченка у Львові (1898); дбав про допомогу незаможній молоді.

[Харкевич Едвард († Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Харкевич Олександер (1904 — 65), учений фізик-кібернетик нар. у Петербурзі; чл.-кор. АН УРСР (з 1948), д. чл. АН СССР (з 1964). 1944 — 48 викладав у Львівському Політехн. Ін-ті, 1948 — 53 — працював в Ін-ті Фізики АН УРСР, згодом у Москві.


Харків, р. на Сер. височині, ліва притока р. Лопані (сточище Дінця), в яку впадає в м. Харкові. Довж. 71 км, сточище 1 160 км², пересічна шир. долини 2 км, річища 2 — 6 м.


Харків, м. на сх. України, великий пром. і культ. центр, важливий транспортний вузол, іст. гол. м. Слобідської України, адміністративний центр Харківської обл., 1920 — 34 — столиця УССР; за ч. населення друге м. України (на 1982 1 503 000 меш.). Важливе госп. значення Х. пов’язане з його геогр. положенням недалеко від пром. і багатого на вугілля Донбасу та на роздоріжжі між Росією (РСФСР) і Чорним м. та Кримом, як також між центр. Україною та Передкавказзям і Кавказом.

Положення і природа. Х. розташований на вододільному підвищенні і в долині річок (Харків, Лопань, Уда); на території сучасного Х. ці невеликі річки сходяться і вливаються (через Уду) до Дінця. Найвищий пункт н. р. м. 120 м (Лісопарк), найнижчий — 94 (Новоселівка). З погляду рельєфу Х. ділиться на чотири низовинні і чотири підвищені р-ни. Стік річок творить улоговину, висунену з півн. зах. на півд. сх. між Сер. височиною і Донецькою низовиною. Первісно долини річок на території нинішнього Х. були заболочені, улітку деякі висихали до малих потоків (Нетеча, Немишль). Височини Х., перев. піщані, донедавна були вкриті сосновими і березовими лісами (Холодна гора, височина на півн. від Лопані).

Клімат Х. помірковано-континентальний: зима холодна і сніжна, але мінлива, літо — гаряче. Сер. температура року — + 6,9 Ц. (у січні — 6,9, у липні + 20,3). Сер. кількість опадів за рік 513 мм, найбільша в червні й липні. В самому м. і в підміськ. околицях клімат м’якший, ніж. на прилеглій півн. території, і тому придатний для городництва і садівництва, включно з виноградарством. Територія сучасного Х. покриває 300 км² й адміністративно ділиться на 8 р-нів: Дзержинський, Жовтневий, Київ., Комінтернівський, Ленінський, Моск., Орджонікідзевський і Червонозаводський. Проте, донедавна зберігалися старі назви «сторін», поселень і слобідок, що були поступово включені до Х.: Поділ, Залопань, Захарків, Клочківська Слобідка, Павлівка, Кінний базар, пустиня Аравія, Основа, Панасівка, Довголівка, Заїківка, Велика і Мала Гончарівки, Журавлівка, Верещанівка, Іванівка, Петінка, Москалівка, Нова Сербія, Нова Баварія й ін. Перед 1914 територія Х. мала приблизно 10 000 га.

Історія. Назва м. походить найправдоподібніше від р. Харків, хоч рос. історик М. Аристов пов’язує Х. з давнім половецьким поселенням Шарукань в околиці сучасного Х. Слід відкинути, як продукт нар. етимології, й переказ, за яким назва Х. походить від одного з перших поселенців — козака Харка. Археологічні розкопи на території Х. доводять, що тут було поселення вже за бронзової доби у 2 тисячолітті до Хр.; є також знахідки зі скитського (6 — 3 вв. до Хр.) та сарматського (2 — 1 вв. до Хр.) періодів; в околицях Х. знайдено ранньо-слов. сліди Черняхівської культури (2 — 6 вв.) та слов. городище Донецьке з княжої доби. Проте, в 12 — 17 вв. теперішня територія Х. належала до Дикого Поля, що його опановували половці, а згодом татари.

17 — 18 вв. Формально Харківщина належала з поч. 17 в. до Моск. держави, але тут не було жадної влади й осілого населення. Моск. царі розсилали сторожу й розвідувальні групи з служилих людей, будували укріплення й оборонні лінії проти крим. татар та ногайців: «білгородська», «ізюмська» та «українська» лінії. Поставали перші поселення — слободи з рос. поселенців, а ще численніші укр. поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У сер. 17 в. вони заснували ряд укр. поселень на Харківщині (див. Слобідська Україна). 1655 ватага укр. козаків під проводом «осадчого» І. Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. 1654 — 55 pp. вважають датою заснування Х. (Д. Багалій). Козаки збудували оселю довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між р. Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Моск. воєвода Селіфантов поширив на них свою владу, але у внутр. справи коз. поселенців не втручався, і вони рядили свої справи за «черкаським звичаєм». Укр. поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військ. службу. 1655 в Х. жило бл. 600 служилих людей, а всього населення бл. 2 000. Назагал Х. у 17 в. був військ.-оборонним форпостом та хліборобським м. Частина меш. займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселювалася в слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслам і зберігали коз. вольності. 1660 — 62 добудовано нове приміське укріплення, а в старій фортеці постали нові військ. (башти, брами, порохівня) й адміністративні («государев» двір й ін.) споруди та церкви. У 1670-их pp. фортеця занепала і почала називатися Старим м., а острогом звалося нове укріплення, побудоване за воєводи Сухотіна. Х. збільшувався навколо фортеці, а його міська територія на поч. 18 в. поширювалася за pp. Лопань і Харків. За рос.-швед. війни, у зв’язку з виступом І. Мазепи й заворушенням донських козаків, Петро I доручив розбудувати харківське укріплення. 1724 Х. уже нараховував 61 вулицю і 1 300 дворів. Царський уряд почав також накладати додаткові грошові й службові обов’язки на населення, зокрема на козаків-підпомічників, поступово обмежено вибір коз. старшини. У висліді призначення царського бриґадира при коз. полку та втручання військ. начальства полкова старшина зазнала обмежень. Повинності козаків на користь царської армії ставали щораз важчими. 1732 була спроба замінити слобідські коз. полки на армійські. Заснований 1659 — 60, Харківський полк як адміністративно-військ. одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. 1732 він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 меш., у тому ч. 5 870 коз. У складі полку було 18 сотень. Через малу кількість некоз. (рос.) населення на території полку 1706 тимчасово ліквідовано воєводське управління, а влада полкової старшини поширилася на все населення. Бувши полковим м., Х. став адміністративним осередком; тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на коз. радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І. Сірко, І. Шидловський та ін. Х. був осідком полку майже ціле століття (до 1765).

Життя в давньому Х. відзначалося його оборонно-піонерським характером і положенням на степ. пограниччі. Це поступово змінювалося в міру того, як кордон рос. держави посувався на півд. Але татари ще іноді нападали на X, і підміські поселення, грабуючи їх меш. Харків’яни брали участь у рос. походах на Крим, Озівське м. та у Півн. війні, як і в рос.-поль. конфліктах. Участь у цих війнах поважно підірвала силу Харківського полку і матеріяльно ослабила харків ян. Населення також потерпіло від пожежі 1733 та від чуми (1733 і 1741). У подібному стані були й ін. полкові осередки Слобожанщини. Але Х. почав серед них вибиватися на передове місце не так своїм адміністративним і військ. значенням, як завдяки вигідному екон. і торг. положенню. Водночас м. почало відогравати провідну культ. ролю у цьому прикордонному р-ні. У 18 в. розрослися харківські ярмарки (чотири рази на рік). Сюди привозили товари з балтицьких портів і центр. р-нів Росії, з Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії та нім. м. 1726 білгородський єп. Є. Тихорський перетворив манастирську школу в Х. на колеґію (див. Харківська Колеґія), яка до заснування Харківського Ун-ту була найвідомішим навчальним закладом Слобожанщини; одночасно поставали початкові і сер. школи.

1765 царський уряд скасував полкову самоуправу Х., коз. населення перетворилося у своїй маса на військ. поселенців, і на нього накладено різні податки й ін. повинності. З 5 слобідських полків утворено адміністративно-територіяльну одиницю — губ. з осідком у Х. 1780 — 96 замінено губ. на Харківське намісництво, потім знов на Слобідсько-укр., а з 1836 на Харківську губ. Якийсь час, крім губернатора, резидували в Х. і ген.-губернатори, які очолювали кілька губ.: Харківську, Полтавську і Чернігівську. 1885 тимчасове ген.-губернаторство скасовано. Населення Х. далі диференціювалося. Частина коз. старшини перейшла в стан рос. дворянства, а рядове козацтво було закріпачене; у м. далі зростала верства ремісників і торгівців, поставали цехи.

Під наглядом губернатора і намісника Х. поступово розбудовувався; за шабльонами рос. міськ. будівництва, визначуваними з Петербурґу, зведено ряд урядових та приватних міщанських і торг. будинків. На території укріпленого м. збудовано Покровський манастирський собор (1689, зберігся досі), губернаторський будинок (1766 — 77), кам’яний корпус «присутствених місць» (будівництво розпочато 1785), Успенський катедральний собор (1783) з дзвіницею і забудуваннями. На кін. 18 в. в Х. було 10 церков, у тому ч. 4 дерев’яні. Значний вклад у розбудову Х. вніс архітект П. Ярославський.

19 — поч. 20 в. 1799 постала окрема Харківська епархія. Після суд. реформи 1867 Х. став осідком суд. округи з окремою суд. палатою. З суспільно-культ. погляду переломовою подією в іст. Х. було заснування 1805 заходами В. Каразина й укр. дворянства Харківського Ун-ту, що змінив провінційне м. півд. Росії на важливий сх.-укр. осв. центр. При ун-ті застосувалися наук. установи, поставали нові вид., активізувалося культ. життя. У 19 в. засновано у Х. 4 хлоп’ячі гімназії та кілька дівочих сер. шкіл. 1873 відкрито ветер. ін-т, що розвинувся з сер. ветер. школи, а 1885 — Технологічний Ін-т. На другу пол. 19 в. припадає відкриття ряду фахових шкіл: торг., техн., залізничої, муз., рисувальної, земської акушерської тощо.

Х. мав міськ. самоврядування. До 1870 чл... міськ. думи обирали за становим порядком, а пізніше за майновим цензом. Розбудова м. тривала далі; зведено будинки: дворянського зібрання (1815 — 20, архітект Є. Васильєв), кадетського корпусу (1825 — 28), дзвіницю Успенського собору (архітект А. Тон), міський театр (1840 — 43), ряд торг. і приватних будинків. У стилі будівництва далі переважала приписана т. зв. «губернська архітектура». У другій пол. 19 в. споруджено корпус технологічного ін-ту (1879 — 85), будинок міської думи (1885).

У 1890-их pp. низку будинків збудував архітект О. Бекетов. З’явився стиль модерн. (теперішній мед. ін-т, купецький банк, житлові будинки). Архітект К. Жуков збудував в укр. стилі будинок школи живопису і малювання (1913). Проте впорядкування м. було занедбане. До 1830 вулиці не були забруковані і в дощову погоду робилися непроїжджими. Х. мав славу «брудного м.». Потім вулиці почали мостити бруківкою; під кін. 19 в. майже всі вони були забруковані. Вода з річок Х. не була придатна до пиття, а водогін закінчено щойно 1881. 1912 — 13 поширено водогін і побудовано водонапірну башту для центр. вулиць; другорядні вулиці й окраїни м. користувалися колодязями. Щойно 1912 почали будувати каналізацію. Газове освітлення застосовано в 1880-их pp., а з 1898, почавши від окраїн м., — електричне. 1882 відкрито кінну залізницю, т. зв. конку, власником якої було з 1886 бельгійське акційне т-во; 1906 прокладено першу трамвайну лінію. Першу залізницю доведено до Х. 1869, відтак прокладено через Х. лінії: Х. — Ростов і Х. — Київ (1873), Х. — Лозова і Х. — Полтава (1875), Х. — Балашов і Х. — Вовчанське (1899).

Невпинно зростало ч. населення Х., з 1800 до 1917 воно збільшилося в 30 разів: 1801 бл. 10 тис, 1837 — 23, 1861 — 50, 1881 — 128, 1901 — 198, 1917 — 297. Зростання ч. меш. відбувалося не так у висліді природного приросту, як завдяки приєднанню до Х. підміськ. осель та допливу нових меш., зокрема робітників. Крім ремесла і домашнього промислу, зростала пром-сть. Уже 1810 почали діяти міделиварні та металообробні майстерні; 1820 відкрито фабрику сірників, а 1835 чавунно-міделиварний зав. В 1855 діяли в Х. такі підприємства: 2 міделиварні, 2 чавунно-ливарні, 3 шкіряні, 4 вовномийні, 2 миловарні, 5 свічкових, 10 каретних, 3 цегельні, 5 тютюнових, 2 воскобійні, 3 ватні, одна кахельня, вирібня шроту, олійня. На всіх підприємствах працювало разом понад 2 000 робітників. За 1871 — 1900 pp. ч. фабрик і зав. зросло з 79 до 259, серед яких переважали машинобудів. і металообробні (бл. 60). Ч. робітників 1900 доходило до 12 000. З великих пром. закладів постав зав. с.-г. машинобудування (теперішній Харківський зав. транспортного машинобудування ім. В. Малишева); у 1900-их pp. були збудовані чавуноливарний та машинобудів. (теперішній «Світло шахтаря»); за першої світової війни перенесено з Риги до Х. Рос. балтицький електромех. зав. (сучасний Харківський електромех. ім. 50-річчя Жовтневої революції). 1904 в Х. було понад 1 200 пром. підприємств з бл. 17 000 робітників, 13 чавуноливарних і машинобудів., 8 цегельно-черепичних і кахлевих, 12 миловарних, 4 свічкових, 5 кондиторських, 5 тютюнових, 3 броварні, 4 деревообробні, 4 вовномийні, 2 млини, 26 друкарень, 3 олійних фарб і лаків та ін. Крім того, були сотні кустарних підприємств. Ч. усіх робітників доходило 40 — 45 000, у тому ч. 28 000 ремісників.

Лікувальних установ у Х. було обмаль: 1878 — 4 лікарні, 1904 — 8, усіх лікарів у м. 390: Кредитно-фінансових установ (банків) 1901 було 13, з 1867 постійно діяла в Х. біржа. Завдяки розбудові транспорту й торг. використанню Чорного й Озівського м. Х. став важливим центром півдня Рос. Імперії.

Збільшення пром. робітництва відбувалося за рахунок приїжджих, гол. з неукр. губ. Рос. пролетаріят переважав над укр., як також торг. й ремісничий стан та кляса урядовців і різночинців були в більшості неукр.

Укр. життя Х. розвивалося перев. в осв., земських і кооп. установах. У 1820-их pp. Х. був поважним осередком укр. культ. відродження (Харківська школа романтиків); тут появилися перші вид. з мовознавства, етнографії, історії, літ. твори нар. мовою. 1812 почав виходити перший пресовий орган на Україні під Росією, «Харьковскій ЕженедЂльникъ», a 1816 — сатиричний журн. «Харьковскій Демокритъ», в якому деякі твори друкувалися укр. мовою; тоді ж почав появлятися «Украинскій ВЂстникъ», 1817 — 18 виходили «Украинскія извЂстія» А. Вербицького та «Украинскій Домоводъ» Ф. Пильгера; 1824 — 25 видавався при Харківському Ун-ті «Украинскій Журналъ». У Х. працювали культ. діячі і письм. укр. відродження: Г. Квітка-Основ’яненко, П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Петренко, О. Корсун, А. Метлинський, історик М. Костомаров та ін.; появилися неперіодичні зб. «Украинскій Альманахъ (1831), «Украинскій Сборникъ (1838), «Утренняя ЗвЂзда» (1839) і «Молодикъ» (3 кн., 1843 — 44). З періодичної преси почали появлятися в Х. рос. газ., які приділяли увагу й укр. справам: «Харьковскія губерниальныя вЂдомости» (з 1838), «Епархиальныя вЂдомости» (1866), «Харьковъ» (1877 — 80), З 1880 А. Йозефович видавав впливову газ. у відносно ліберальному дусі «Южный край»; а 1898 виходив «Харьковскій листокъ». Разом періодичних вид. у Х. на поч. 20 в. було 19.

Поч. театрального життя в Х. датується кін. 18 в., але щойно 1842 збудовано окремий будинок для театру, заснованого 1790. У 1816 — 21 у Х. виступав М. Щепкин( також і в укр. п’єсах І. Котляревського), з 1832 І. Дрейсіґ, а згодом К. Соленик. 1870 почалися оперні вистави. У 1880 — 90-их pp. у Х. виступали зі своїми трупами діячі укр. театру М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. На поч. 20 в. Г. Хоткевич організував роб. театр. На переломі 19 і 20 в. у Х. роблено перші спроби в ділянці кіна; хронікальні фільми робив А. Федецький, а художні О. Олексієнко. Тут працювали укр. мистці: Д. Безперчий, С. Васильківський, М. Ткаченко, М. Раєвська-Іванова, П. Любченко, М. Беркос, М. Самокиша та ін.

Заг.-рос. опозиційні рухи знаходили відгомін і в Х. У 1850-их pp. тут діяла група активної антирежимно наставленої інтеліґенції, що оформилася у т. зв. Харківсько-Київське таємне товариство, пізніше діяли народники, гуртки «Земля і воля», «Нар. воля». Були відкриті (з ініціятиви Х. Алчевської) недільні школи. У ділянках осв., госп. і суспільній працювали земства і кооперація; зокрема 1878 відбувся таємний земський з’їзд. З 1890-их pp. активізувалися марксистські соц. гуртки, а згодом РСДРП; особливо популярними серед робітництва на поч. 20 в. та за революції 1905 були меншовики, вони організували страйки, сутички з поліцією, демонстрації. Укр. нац. інтеліґенція гуртувалася навколо харківської громади (П. Лобко, О. Потебня, В. Мова, Ф. Павловський та ін.). У 1906 — 16 pp. у Х. діяв Клюб ім. Г. Квітки-Основ’яненка, згодом перетворений на «Просвіту». При «Союзбанку» існувало кооп. в-во, що видавало книжки укр. мовою. Багато спричинилися до розбудови м. укр. роди з коз. традицією: — Донець-Захаржевські, Шидловські, Алчевські та ін. У Х. працював адвокат М. Міхновський, який 1900 на таємних зборах студентської громади оголосив свою програму «Самостійна Україна». Там таки закладено початки Рев. Укр. Партії (РУП). 1906 у Х. виходив часопис укр. мовою «Поради». У кін. 19 — на поч. 20 в. в Х. працювали визначні вчені, культ.-гром. діячі і письм.: Д. Багалій (ректор ун-ту і гол. міської ради), М. Сумцов, І. Білоконський, І. Манжура, П. Грабовський. Б. Грінченко й ін.

1917 — 1944 pp. Влада у Х. під час революції була в руках Тимчасового уряду та демократичних установ — губ. комісара, міськ. думи, земств. Окремо творилися роб. совєти, в яких переважали неукр. елементи, що намагалися перебрати владу в свої руки рев. шляхом, особливо після листопада 1917. Українці Х., репрезентовані в Укр. Центр. Раді, гуртувалися в гром. і культ. т-вах, гол. з метою впливати на міські справи й укр. населення провінції. У Х. засновано Укр. губ. раду (гол. Рубас), скликано з’їзди сел. та представників «Просвіти» Слобожанщини й створено т-во «Рідна Школа». У Х. появлялися 1917 — 18 тижневик «Рідне Слово», соц.-дем. газ. «Робітник» (тричі на тиждень) та щоденник соц. напряму «Нова Громада». У двох перших універсалах Укр. Центр. Ради не говорилося ясно, чи її автономна влада поширюється й на Х., 3 універсал поширив її формально і на Харківщину без визначення кордонів. У Х. перебували й українізовані полки. Але близькість Росії, у якій владу перебрали большевики, і Донбасу, де фактично вони захопили владу також, та слабість поміркованих укр. і рос. сил вирішили долю Х. Вже з кін. листопада 1917 до Х. прибули червоноґвардійці з Росії та збольшевизовані матроси з Прибалтики. Вони у спілці з місц. большевиками роззброїли 13. 12. війська Центр. Ради та рос. антибольш. сили; 24 — 25. 12 відбувся у Х. з’їзд рад, який проголосив себе всеукр. та обрав сов. уряд України, т. зв. Нар. секретаріят на чолі з Є. Медведєвим. Після Берестейського миру нім. армія й укр. війська (серед ін. запор. полк під проводом П. Болбочана) 19. 4. 1918 звільнили Х. від большевиків. За гетьманської влади губерніяльним старостою в Х. був П. Заліський. Серед ін. тоді створено гімназію ім. Б. Грінченка, дир. якої був М. Плевако, українізовано кілька ін. шкіл. Уряд закрив опозиційну газ. «Нар. діло». В листопаді 1918 короткочасно владу в Х. захопили війська Директорії УНР, але 3. 1. 1919 м. знов опанували большевики, і тут діяв сов. уряд України до 25. 6, коди місто зайняли рос. білі війська ген. А. Денікіна, які перебували тут до 11. 12. 1919. Після перемоги червоних над Денікіном до Х. повернувся третій укр. сов. уряд, і Х. став столицею УССР.

У Х. знайшли свій осідок Всеукр. Центр. Виконавчий Комітет і Рада нар. комісарів, центр. органи КП(б)У, профспілок, сов. респ. орг-цій. Працювали центр. кооп. установи: Українбанк, «Сіль. Господар», «Добробут», Українкустарспілка та ін. З кін. 1920-их pp. їх обмежено в діяльності і на поч. 1930-их pp. закрито. На поч. 1920-их pp. були відкриті деякі чужоземні дипломатичні місії та консульства. УАПЦ очолював архиєп. О. Ярещенко (1923 — 26). В Х. з 1921 появлялися «Вісті ВУЦВК», українізовано високі школи (Ін-т Нар. Освіти, Ін-т Нар. Госп-ва, Ком. Ун-т ім Артема й ін.). У зв’язку з частою реорг-цією високого шкільництва змінювалося ч. вищих шкіл: на поч. 1920-их pp. їх було бл. 10, у 1930 — 23 ін-ти, 1940 — 36 (понад 30 тис. студентів). 1926 реорганізовано давній технологічний ін-т і на базі його факультетів створено окремі самостійні ін-ти: машинобудів., хеміко-технологічний, електро-техн. та ін. Лише після другої світової війни ці ін-ти об’єднано і створено Харківський Політехн. Ін-т. 1932 відновлено ун-т. З 1920 діяла в Х. укр. Школа Червоних Старшин, яку закрито з розгромом українізації на поч. 1930-их pp.

З наук. установ працювали в Х.: Наук. Комітет України, Сіль.-Госп. Наук. Комітет України., Іст. Архів, Центр. Статистичне Управління України, Центр. Архівне Управління УССР, Всеукр. Аґрономічне Т-во, Всеукр. Наук. Асоціяція Сходознавства, Укр. Асоціяція Марксо-Ленінських Ін-тів та ін. Цінну українознавчу працю провадили Укр. Наук.-Досл. Ін-т Географії та Картографії. Н.-Д. катедра Історії України, Ін-т Літератури ім. Т. Шевченка тощо. З 1920 діяли музеї: Харківський Всеукр. Іст. Музей, Музей Слобідської України ім. Г. Сковороди, Харк. Художній Музей. Працювали в-ва: Держ. В-во України, «Пролетарій», «Радянський селянин», кооп. в-ва «Книгоспілка» і «Рух» (згодом ліквідовані). Широку діяльність розвинула Укр. Книжкова Палата. Тут постали літ. і мист. об’єднання «Плуг», «Гарт», «Вапліте», ВУСПП, Пролітфронт та ін. Після ліквідації літ. орг-цій (1932) у Х. створено 1934 єдину Спілку радянських письм. України. 1930 тут відбулася міжнар. конференція рев. письм. Існувала низка мист. об’єднань. З театрів діяли: Харківський Театр Юного Глядача (заснований 1920), Укр. Драматичний Театр ім. І. Франка (1923 — 26, згодом переведений до Києва), Харківський Держ. Укр. Акад. Театр Опери та Балету (українізований 1925), перенесений з Києва «Березіль» (1926 — 33), Харківський Червонозаводський Держ. Укр. Драм. Театр (1927 — 33), рос. Драматичний театр (1933); на противагу «Березолеві» засновано колами Всеукр. Спілки Пролет. Письм. Харківський Держ. Театр Революції під керівництвом М. Терещенка, що протривав у 1931 — 37 pp. У 1940 в Х. було 14 театрів, у тому ч. кілька аматорських. За сов. часів столичний Х. далі розбудовувався інтенсивніше від ін. м. Новим центром Х. стала площа Дзержинського з комплексом будівель Держпрому (1925 — 29; архітекти С. Серафімов, С. Кравець і М. Фельчер). На площі Повстання 1933 — 38 постав палац культури електро-мех. зав. (будинок Червонозаводського театру з фресками М. Бойчука, В. Седляра й І. Падалки, пізніше знищеними); 1930 — 34 збудовано кол. будинок проєктів (нині університетський) та кол. будинок кооперації. Тоді ж збудовано нові та реконструйовано ряд старих зав.; закладено житлові комплекси «Новий побут», «Червоний промінь» і студентське м-ко. Тоді ж таки продовжено трамвайні лінії, впроваджено автобуси і тролейбуси. Після відбудови зруйнованої не так за війни, як за революції пром-сти почалася прискорена індустріялізація Х. 1931 дав першу продукцію Харківський тракторний зав., згодом верстатобудів. (1933), турбінний (1934) та ін. Збільшили продукцію довоєнні: електромех., металообробний, траспортного машинобудування та ін. зав. 1930 почала діяти Харківська районна електростанція, що давала електроенерґію підприємствам м. Одночасно з новими забудовами Х. руйновано також іст.-культ. споруди. У 1930-их pp. зруйновано Миколаївський собор (УАПЦ), церкви — Мироносицьку, Дмитріївську та Різдва Христового (церква-фортеця з коз., часів) та ін.

Факт, що Х. був столицею України, помітно позначився на українізації м. Щойно розгром укр. культури в 1930-их pp., голод, чистки і перенесення столиці до Києва (1934) змінили становище Х., і він значно втратив з свого укр. характеру кін. 20-их — поч. 30-их pp.

Під час другої світової війни Х. був значно зруйнований. Сов. влада перед наступом нім. війська частину зав. й установ евакуювала, ін. зруйнувала. Нім. армійська група ген. К. Р. Рундштедта вступила до Х. 25. 10. 1941. Бувши в прифронтовій зоні, Х. лишився під безпосереднім військ. управлінням. У м. діяла Міська управа (гол. ректор Політехн. Ін-ту О. Крамаренко, якого пізніше німці розстріляли; гол. м. став О. Семененко), почали творитися госп. установи (міський банк, обл. споживча спілка та ін.), «Просвіта» (гол. В. Дубровський), діяло націоналістичне підпілля, як також Гром. Комітет (гол. В. Доленко); виходила газ. «Нова Україна», та ж. «Літ. Засів». До відновленої УАПЦ 1942 — 44 приєднався митр. Т. Будловський.

Упродовж 22-місячної окупації Х. німцями цивільне життя не унормувалося, населення терпіло від голоду і холоду; ч. меш. Х. зменшилося до 160 000. Німці розстрілювали і вішали запідозрених у співпраці з сов. партизанами та націоналістичних діячів. Перший сов. наступ на Х. відбувся у лютому 1943, і м. було короткий час у сов. руках. Остаточно війська ген. І. Конєва здобули Х. 23. 8. 1943.

Після 1944. Відбудова знищеного Х. почалася ще за війни і тривала за наступних рр. одночасно з реконструкцією й розростанням м. Відбудовано ряд зав., стали до ладу нові. Відновлено і поширено житловий фонд побудовою нових кварталів (Салтівка, Павлове Поле, Рогань, Олексіївка, Холодна Гора, Червона Баварія). За повоєнного часу покращав благоустрій м.: розпочато газифікацію приватних помешкань (проведено газ з Шебелинки), прокладено новий водогін з Краснопавлівки, збільшено трамвайні (тепер 33) маршрути, тролейбусні (36) і автобусні лінії (понад 50); річки змеліоровані. 1975 відкрито, метрополітен (1978 розпочато другу лінію) довж. 18 км з 13 станціями (запляновано 3 лінії, разом 43 станції). Поширено торг. мережу, осв. заклади та установи охорони здоров я: відкрито кілька санаторій, будинків відпочинку в околицях Х. 1976 у Х. діяло 70 лікарень з бл. 60 000 ліжок; лікарів — бл. 7 000.

1980 Х. мав понад 2 500 вулиць і провулків та 26 площ; серед них площі Дзержинського, Радянської України, Р. Люксембурґ, М. Тевелева, Повстання, Театральна, Залізнодорожна; є кілька впорядкованих набережних. Х. тепер добре озеленене м., має 110 парків і скверів; найбільші — Центр. парк ім. М. Ґорького, сад ім. Шевченка, парк Артема, Лісопарк, Ботанічний сад.

Зросла роля Х. як транспортного центру, з нього розходяться залізниці у 8 напрямах; найбільша станція «Південна». Х. сполучений авіялініями з рядом м. респ. і всього СССР. Сучасний аеропорт збудовано 1954. Приміська і міжміська автобусна мережа має 290 маршрутів.

Населення. По революції 1917 — 20 ч. меш. Х. постійно зростало. За переписом 1926, м. мало 417 000 осіб (трете після Києва й Одеси) й українці стали в ньому відносною більшістю (38,3%), росіян натоді було 38%, жидів 19,5% (відсотки на 1897 p.: 29,2, 60,0, 6,1). Тенденція до зростання ч. меш. виразно помітна і за 1930-их pp., гол. через приплив з сіл; 1939 Х. мав 833 000 меш. За нім. окупації ч. меш. впало через мобілізацію до армії, масове вивезення на сх. та шукання притулку на провінції, і на 1942 — 43 їх лишилося в Х. 160 — 180 000. Після 1944 населення м. почало швидко зростати. Перепис 1959 подає у Х. 953 000 осіб. Значне ч. його — пром. робітники, службовці, працівники на будівництві, транспорті, в торгівлі, освіті й установах нар. здоров’я. Поділ за національністю: українців 48%, росіян — 40%, жидів — 9%.

Нар. госп-во. Х. один з найбільших пром. центрів УССР й СССР, третій після Москви і Ленінграду центр машинобудування. Тут є великі машинобудів. і металообробні зав., як також підприємства енерґетичного машинобудування та електротехн. пром-сти (45% всієї продукції м.): Харківський тракторний зав., Харківський зав. транспортного машинобудування (випускає маґістральні тепловози), Харківський електротехн. зав. (ґенератори для парових і гідравличних турбін), Харківський металобудів. зав. «Серп і Молот» (двигуни до зернових комбайнів), «Харківський верстатобудів., турбінний, авіяційний, вельосипедний, «Електроважмаш», електротехн. пром-сти «Південкабель», будування кондиціонерів тощо, Працюють підприємства хем. пром-сти (пластичних мас, мед. пластмас, хем. реактивів, лакофарбові, фармацевтичні й ін.), деревообробної, будів. матеріялів, меблів; розвинута поліграфічна пром-сть, харч. (кондитерська фабрика «Жовтень», броварні, жировий комбінат, м’ясокомбінат тощо), парфумерно-косметична фабрика. З легкої пром-сти найбільше розвинена швейна, трикотажна, шкіряно-взуттєва (Х. має найбільшу фабрику в УССР), канатний зав. Кількість пром. робітників на 1961 перевищувала 350 000, у 1980 доходить до півмлн.

Освіта, наука, культура. Х. є другим після Києва культ. центром України. Низка установ веде свій поч. з дорев. часів, ін. з часу, коли Х. був столицею УССР, а деякі засновані, реорганізовані чи відновлені по другій світовій війні. Після різних реформ Х. мав (1979) 21 вуз з понад 130 000 студентів. Серед високих шкіл важливіші: Харківський Держ. Ун-т, Харківський Політехн. Ін-т, Харківський С.-Г. Ін-т, Харківський Держ. Мед. Ін-т, Харківський Юридичний Ін-т, Харківський Держ. Ін-т Культури, художньо-пром. та пед. ін-ти; діє ряд інженерно-екон. вузів: інж. зал. транспорту, ін-т гірничого машинобудування, автоматики й обчислювальної техніки (кол. Гірничий Ін-т), інженерно-екон., інженерно-будів., автомобільно-дорожний, авіяційний, фармацевтичний, зоовет., комунального будівництва; 1923 — 63 працювала держ. консерваторія. У Х. є 38 сер. спеціялізованих осв. закладів і 40 проф.-техн. шкіл; понад 50 н.-д. ін-тів при високих школах або у відомстві мін-в, 6 н.-д. ін-тів АН УРСР (Харківський Наук. Центр АН). З поч. 30-их pp., а особливо після війни посилена русифікація усіх ступенів освіти у Х., як також ін. культ.-осв. установ.

З наук. установ діють Харківська астрономічна обсерваторія, Харківське матем. т-во, ряд бібліотек і музеїв. До найбільших бібліотек належать: Харківська публічна бібліотека ім. Короленка, Наук. бібліотека Харк. Ун-ту, Харківська держ. наук. мед. бібліотека, обл. держ. архів; з музеїв найбільші: Харківський Іст. Музей, художній і природничий музеї. Працює 6 проф. театрів, з яких мають звання акад.: Харк. театр опери і балету ім. Лисенка, Харківський держ. укр. драматичний театр ім. Шевченка, рос. драматичний театр ім. Пушкіна; діють ще Театр юного глядача, Харківський укр. театр муз. комедії і театр ляльок; працює обл. філармонія, 21 кінотеатр. 1963 відкрито велику кіноконцертову залю «Україна», а 1974 новий цирк. У Х. діють Палац спорту, палац водних спортів «Спартак», 32 стадіони (серед них «Металіст», комплекс «Динамо» та ін.), дитяча залізниця «Мала південна».

У 1920 — 30-их pp. появлялася низка респ. газ. і журн. Тепер виходять: «Соціялістична Харківщина» (з 1934), «Ленінська зміна» (1938), «Красное знамя» (1958), «Вечірній Х.» (з 1963 укр. мовою, з 1983 укр. і рос), літ. місячник «Прапор», діє в-во тієї ж назви; працює Книжкова Палата УРСР та поліграфічний комбінат «Соц. Харківщина» і книжкова фабрика ім. Фрунзе. Передаються дві програми телебачення — союзна і респ. та обл. (на останній матеріяли передаються укр. та рос. мовами); 1979 збудовано нову телевізійну станцію.

У Х. є ряд пам’ятників: крім звич. сов., Т. Шевченкові (1935, скульптура М. Манізера, архітектура І. Лангбарда), М. Коцюбинському (проєкт Н. Рябініна, 1957), з давніших В. Каразину (1906), М. Гоголеві (1909) та ін. З старих будів. пам’яток збереглися Покровський (1689) та Успенський (пошкоджений всередині 1930-их pp.) собори та деякі ін. будівлі 19 в.

Література: Карпов В. Харьковская старина. Х. 1900; Гусев А. Харьков, его прошлое и настоящее. Х. 1902; Багалей Д., Миллер Д. История города Харькова за 250 лет существования (с 1655 p.), тт. I — II, Х. 1905, 1912; Альбовский Е. Харьковские казаки. П. 1914; Іволгін І. Старий Харків. 1920; Таранушенко С. Старі хати Харкова. Х. 1922; Галкин К. Холодногорский централ. 1937; Окладочной Р. Социалистический Харьков. Х. 1951; Глобенко М. Харкову минуло 300 років, ж. Вісник, ч. 3, 1955; Михайлик О. Харкову — 300 років. Х. 1956; Касьянов О. Харків. Історико-архітектурний нарис. К. 1956; Дяченко М., Росін С., Рябко В. Харків. Х. 1957; АН УРСР Історія сіл і міст УРСР. Харківська обл. К. 1967; Данилов В. Харків. К. 1963; Дяченко И. Улицы и площади Харькова. X 1974; Харковский Метрополитен. Х. 1975; Семененко О. Харків, Харків... Нью-Йорк 1976; Андреева Г., Олейник В. Знакомьтесь — Харьков. Х. 1979; Сокіл В. Дещо про повоєнний літ.-мист. Харків, ж. Сучасність, чч. 7 — 8, 1983.

В. Маркусь


«Харків», літ. зб. харківської обл. орг-ції Спілки письм. України; появлявся в 1952 — 55 pp., вийшло 8 книжок. За своїм характером «Х.» наближався до жанру альманахів; крім літ. творів, містив літературознавчо-критичні і публіцистичні ст., літ.-мист. хроніку тощо; мав окремий відділ «Голоси молодих». Визначніші співр.: І. Муратов, І. Вирган, Ю. Шовкопляс, В. Кочевський й ін. Замість «Х.» з поч. 1956 виходить журнал «Прапор».


Харків Олександер (1897 — 1939), маляр-монументаліст і графік родом з Кременчука; мист. освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв (1921 — 25). Співорганізатор музею «Яворівщина» і кустос музею «Верховина» в Стрию. Відновлював поліхромії замкових кімнат на Вавелі й реставрував фрески в Ягайлонській бібліотеці в Кракові (1925 — 26). Розписи церков й іконостаси у візант. традиції; пейзажі, портрети (графині Дембіцької, укр. гетьманів), екслібриси. Учасник світової виставки в Чікаґо (1933). Розстріляний 14. 9. 1939 поль. боївкою на передмісті Стрия. Зі спадщини Х. зберігаються бл. 30 картин у збірці сина (в ЗДА).










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.