[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1980. — Т. 9. — С. 3566-3577.]

Попередня     Головна     Наступна





Харламов Павло (* 1924), вчений у галузі механіки, чл.-кор. АН УРСР (з 1965), родом з Курщини. Закінчив ун-т у Москві; на Україні працював в Індустріяльному Ін-ті, Ун-ті та Політехн. Ін-ті м. Донецького (з 1966 проф.); рівночасно керівник відділу прикладної математики і механіки АН УРСР. Дослідження Х. стосуються аналітичної динаміки твердого тіла.


Харлампович Костянтин (1870 — 1932), історик церкви й освіти на Україні, родом з с. Рогачі на Берестейщині, проф. Духовної Академії й Ун-ту в Казані, з 1917 у Києві, з 1920 — чл. ВУАН. У 1920-их pp. був на засланні в Московщині, 1929 позбавлений звання д. чл. ВУАН. Проте Х. продовжував наук. працю в ВУАН, зокрема в іст. секції М. Грушевського і в ж. «Україна», та в Комісії Соц.-Екон. Історії Д. Багалія. Праці з історії укр. Церкви та духовного шкільництва 16 — 17 вв., зокрема «Западнорусские православные школы 17 века» (1898), «Западно-русские церковные братства и их просветительная деятельность в конце 16 и 17 в.» (1899), велика джерельно-досл. праця «Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь» (I т. 1914), «Polski wpływ na szkolnictwo ruskie w 16 i 17 st.» (1924), «Нарис з історії грец. колонії 17 — 18 ст. в Ніжині» (ЗІФВ ВУ АН, XXIV, 1929) та ін. Співр. ж. «КСт.» («Борьба школьных влияний в допетровской Руси», 1902; «Острожская православная школа, 1897), ж. «Волынские Епархиальные Ведомости», ж. «Україна».

Література: Біднов В. К. В. Харлампович. В. 1933; Синіцький М. Забутий дослідник України, Календар Укр. Правос. Церкви в США на 1980.


Хармандарьян Гурген (1893 — 1938), лікар-рентґенолог, інж.-електрик та діяч охорони здоров’я на Україні вірменського походження. Закінчив мед. фак. Харківського Ун-ту (1917) та Харківський Електротехн. Ін-т (1932). З 1923 керівник Укр. рентґено-радіологічного ін-ту в Харкові. Одночасно завідувач відділу транспортної медицини. З 1928 завідувач катедри рентґенології Харківського Мед. Ін-ту. З поч. 30-их pp. заступник Наркома Охорони Здоров’я УССР та гол. держ. санітарний інспектор УССР. Заснував на Україні низку онкологічних диспансерів та багато рентґенологічних кабінетів. Один з гол. засновників журн. «Вопросы онкологии» та організатор I Всесоюзного з’їзду онкологів (Харків, 1931); Автор 46 наук. праць, присвячених гол. ч. рентґено-діягностиці та орг-ції рентґенологічної допомоги населенню, у т. ч. 2 монографії. 1937 заарештований, 1938 розстріляний органами НКВД. По смерті Сталіна реабілітований.

[Хармандарьян Гурген, м. б. Хармадар’ян Гурген (1893 — 1938?). — Виправлення. Т. 11.]

Г. Ш.


Харов’юк Данило (1883 — 1916), письм. родом з с. Підзахаричів на Буковині, учитель. Автор реалістичних оп. з сел. життя: «Палагна» (1907), «Дослідне верем’я» (1908), «Ліцитація» (1911), «Смерть Сорокан-Юкового Юри» (1913). Твори Х. передруковані у кн. «Письменники Буковини» (К. 1958).


Харцизьке (V — 19), м. (з 1958) обл. підпорядкування Донецької обл.; 63 000 меш. (1981, 1959 — 34 000, 1926 — 5 100). Засноване 1869. Зав.: трубний, сталедротово-канатний, машино-будів., ливарний, металевих виробів, харч. концентратів. Метал. технікум.


Харцієв Василь (1865 — 1937), мовознавець і теоретик літератури, родом з Катеринослава; закінчив Харківський ун-т (1890) і викладав у сер. школах Харкова, Катеринослава й Єлисаветграду (Кіровограду), з 1929 у Єлисаветському Пед. Ін-ті. Публікував ст. а мовознавства, теорії літератури й методики викладання мов; гол. його заслугою була публікація з не цілком упорядкованих рукописів праць О. Потебні (учнем якого був Х.), не виданих за його життя, зокрема третього т. «Из записок по русской грамматике» і популяризація поглядів Потебні. Огляд життя і праці Х. подає В. Чернецький («Мовознавство», 1968, ч. 3.).

[Харцієв Василь (1866 — 1937, Харків). — Виправлення. Т. 11.]


Харченко Василь (1910 — 71), режисер і педагог родом з м. Кам’янки на Черкащині; по закінченні Київ. Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка (1933) актор і режисер Укр. Драматичного Театру ім. М. Заньковецької в Запоріжжі і (з 1944) у Львові; мист. керівник Львівського Театру Юного Глядача (1947 — 52), гол. режисер Львівського Театру Опери та Балету (1952 — 56) і (з 1957) Київ. Театру Муз. Комедії. Одночасно проф. і проректор Київ. Держ. Ін-ту Театрального Мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Вистави Х.: «Отелло» (В. Шекспіра), «Свіччине весілля» (І. Кочерги), «Мужицький посол» (Л. Смілянського), «Урієль-Акоста» (К. Гуцкова); опери — «Катерина» (М. Аркаса), «Тихий Дон» (І. Дзержинського) та ін.

[Харченко Василь († Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Харчова промисловість на Україні включає в себе понад 40 різноманітних галузів виробництва: борошномельнокруп’яну, цукрову, спиртову, пивоварну, хлібопекарську, кондитерську, молочну, рибну, крохмально-мелясну, лікеро-горілчану, макаронну, м’ясну, олійно-жирову, виноробну, консервну, соляну, овочеву тощо. Крім харчосмакової продукції, Х. п. випускає добрива, комбікорми, тютюнові, косметичні вироби, мило тощо.

Х. п. до 1913. До поч. 19 в. виробництво харч. продуктів існувало на Україні у вигляді кустарних промислів: млинарства, винокуріння, олійництва, видобутку солі, тютюнництва тощо. Як галузь фабричного виробництва Х. п. почала розвиватися у другій пол. 19 в.; лише цукрова пром-сть зародилася раніше, коли 1824 в с. Макошиному на Чернігівщині та в с. Трощині на Київщині побудовано перші цукрові зав. Зростання міськ. населення, зокрема великих центрів споживання та будівництво залізниць сприяли розвиткові пром. виробництва у млинарстві, олійництві, спирто-пивоварінні. 1913 Х. п. вже була однією з найрозвинутіших галуаів пром-сти на Україні, що за кількістю великих (цензових) підприємств (51,7%) посідала перше, а за обсягом валової продукції (927 млн карб. у цінах 1926 — 27, або 36,2%) та кількістю робітників (169 000, або 45,7%) друге місце. У Х. п. переважало невелике напівкустарне виробництво; з 150 000 харч. підприємств лише 1 635 належало до категорії великих (понад 100 робітників). У галузевій структурі Х. п. панівне місце належало цукровій пром-сті; на 203 цукроварнях України (84% заг.-рос. ч.) працювало 130 000 робітників (75% усіх зайнятих у Х. п.) і вироблялося 56,1% валової продукції Х. п.; у цукровій пром-сті виникла перша монополія на Україні та взагалі в Рос. Імперії — синдикат цукрозаводчиків. Друге місце належало борошномельно-круп’яній (18,7% валової продукції Х. п.). Менше розвинені були спиртова та горілчана, олійна, кондитерська, соляна й тютюнова галузі. Ін. або перебували в зародковому стані у вигляді кустарних промислів (хлібопекарська, м’ясо-молочна), або взагалі не існували (маргаринова, харчоконцентратна, розлив мінеральних вод тощо). 1913 в асортименті Х. п. України нараховувалося понад 100 назв продуктів; вироблено 1 105 тис. т цукру-піску (81,3% заг.-рос. продукції), 15,9 млн дал спирту (28,8%), 1,1 млн т солі (53,6%), 30,3 млн бляшанок (умовних) консервів (26,4%), що йшло на потреби не лише укр. ринку, але й ін. р-нів Рос. Імперії; частина продукції експортувалася за кордон.

Галузі Х. п. розміщувалися нерівномірно, за винятком борошномельної пром-сти, що була поширена у всіх р-нах України. Підприємства цукрової та спиртової пром-сти зосереджувалися перев. на Правобережжі, консервної — на півдні, пром. виробництва вина — на Одещині, в Криму та на Закарпатті; шахтне видобування солі — на Донбасі (Артемівське, Слов’янське), Передкарпатті і Закарпатті (Солотвина). Пивоварні, кондиторські та тютюнові фабрики розміщувалися гол. в Києві, Львові, Харкові, Одесі, Миколаєві. Слабо розвинута була Х. п. у пром. осередках Донбасу та Придніпров’я.

1913 — 1941. Після занепаду за першої світової війни й революції (у 1920 ледве 17% порівняно з 1913) Х. п. відновилася за НЕП-у. 1926 випущено продукції на 1 млрд карб. (927 млн у 1913). За доби індустріялізації 1928 — 37 на реконструкцію старих та будівництво нових підприємств Х. п. було витрачено понад 1 млрд карб. капіталовкладень. Разом з цим не тільки модернізовано наявні галузі Х. п., але і створено нові (маслоробну, хлібопекарську, маргаринову та ін.) і сконцентровано виробництво: кількість підприємств зменшено до 69 100, в яких працювало 287 000 робітників (1940). На 1940 валова продукція Х. п. УССР зросла порівняно з 1913 майже в 6 разів, проте частка в заг. обсязі пром. продукції зменшилася з 51,2% (1913) до 17,6% і зійшла на друге місце після машинобудування та металообробної пром-сти. Питома вага цукрової пром-сти знизилася 1940 до 14,2% всієї Х. п. (1913 — 56,1%), спиртової — до 2,1% (6,4%) при одночасному зростанні борошномельно-круп’яної до 23,6% (18,7%), хлібопекарської — 17,5% (1913 не було), м’ясної — до 11,4% (1913 не було) кондитерської — до 8% (2,9%) та консервної — до 3% (0,6%).

Харчова промисловість (Пояснення до карти на стор. 3568)

Леґенда:

1 — М’ясна промисловість

2 — Борошномельна і пекарська

3 — Молочна

4 — Товщево-олійна

5 — Консервна

6 — Кондитерська і макаронна

7 — Різні галузі

8 — Цукрові заводи

9 — Виробництво масла й сиру

10 — Виноробні заводи

11 — Спиртові заводи

Назви:

1. Володимир Вол.

2. Нововолинське

3. Полонне

4. Мукачів

5. Виноградів

6. Городенка

7. Кам’янець Под.

8. Біла Церква

9. Погребище

10. Миронівка

11. Жашків

12. Гайсин

13. Барвінкове

14. Краматорське

15. Костянтинівка

16. Горлівка

17. Красноармійське

18. Артемівське

19. Єнакієве

Скорочення:

Lys. — Лисичанське

Slov. — Слов’янське

Chm. — Хмельницький

Žmer. — Жмеринка

Droh. — Дрогобич

Stach. — Стаханов

Виробництво основних видів харчової промисловости УССР



1940

1960

1970

1979

УССР

у % до всього СССР

УССР

у % до всього СССР

УССР

у % до всього СССР

УССР

у % до всього СССР

Цукор-пісок — тис. т

1580

73,0

3877

60,9

5973

58,4

5935

55,7

М’ясо (включ. з субпродуктами 1 категорії) тис. т

299

19,9

911

20,7

1565

23,3

2223

23,2

Ковбасні та вуджені вироби — тис. т

66,8

16,5

234,4

18,0

436,4

19,1

672,2

23,3

Вилов риби, морського звіра, китів — тис. т

139,1

9,9

543,8

15,1

847

10,8

935

9,9

Масло тваринне — тис. т

33,3

13,2

190

25,5

245,2

25,5

348,4

26,3

Продукція з незбираного молока — тис. т

235,8

25,0

1467

17,7

3936

20,0

4740

19,0

Сир жирний (включно з бринзою) — тис. т

4,9

9,2

86,5

18,7

92,2

19,3

150,5

21,5

Олія — тис. т

159

19,8

449,2

28,3

1071

36,5

962

34,1

Марґарина та компавна-жири — тис. т

15,2

12,6

82,2

19,1

151,4

19,9

268,8

21,1

Консерви — млн умовних бляшанок

339

30,8

1160

23,8

2642

24,7

3995

24,8

Борошно — тис. т

6887

23,7

7278

20,1

7526

17,9

7503

17,4

Макаронні вироби — тис. т

79,4

24,4

185,2

18,4

219,5

18,5

299,3

20,0

Кондитерські вироби — тис. т

191,8

24,1

357,0

20,5

601,2

20,8

794,8

21,1

Спирт сирець етиловий — млн дал

26,5

29,7

38,7

36,7

56,4

35,6

66,1

34,5

Вино виноградне — млн дал

5,1

25,9

20,2

26,0

65,0

24,2

56,6

19,2

Пиво — млн дал

27,2

21,9

52,2

20,9

90,0

21,5

138,8

21,0

Сіль (видобуток) — тис. т

1987

45,2

3089

46,1

5093

41,1

5848

40,9


З 1941. Зазнавши руїни за другої світової війни, Х. п. в УССР була відбудована щойно 1952. Наприкін. 50-их pp. постали нові галузі Х. п. молочних концентратів та виробництво безалькогольних напоїв. За останніх десятиліть Х. п. розвивалася гол. в напрямі концентрації та модернізації виробництва на діючих та новозбудованих підприємствах. Лише за 1966 — 75 pp. введено в дію понад 140 і реконструйовано майже 730 зав., організовано виробництво продуктів дитячого та дієтичного харчування, утворено харчокислотну, ферментну та комбікормову пром-сть. Швидке зростання галузів, що переробляють продукцію тваринництва, спричинило зміну галузевої структури Х. п.; 1975 частка м’ясної пром-сти в заг. випуску харч. продукції зросла до 23,5% (11,4% в 1940, 17% в 1963), молочної — до 12,8% (відповідно 3%, 10,6%), рибної — 4,2% (0,9, 2,7%); разом — 40,2 (15,3, 30,3). Одночасно знизилася роля цукрової, борошномельної, хлібопекарської та спиртової пром-сти. 1976 Х. п. виробляла майже чверть валової пром. продукції в УССР. (Докладніше див. табл. виробництва харчових продуктів в УССР). 1976 в УССР діяло майже 2 540 держ. підприємств, з них найбільші: цукрові комбінати у Лохвиці (найбільший в СССР з потужністю 7,600 т виробництва на добу та Первомайський, цукрорафінадні зав. в Сумах і Одесі; м’ясокомбінати у Києві, Дніпропетровському, Харкові, Донецькому, молочні комбінати в Слов’янському, Запоріжжі, спиртові комбінати в Лохвиці й Андрушеві, консервні комбінати у Херсоні та Симферополі, кондитерська фабрика «Світоч» у Львові та ім. К. Маркса у Києві й ін. Підприємства Х. п. УССР підпорядковуються союзно-респ. мін-вам харч., м’ясної та молочної пром-сти, рибного госп-ва, у складі яких утворені аґрарно-пром. та виробничі об’єднання. Україна експортує цукор, кондиторські, ковбасні, горілчані вироби, сіль, вино тощо.

Х. п. розвинута в усіх р-нах УССР, хоч і не рівномірно (див. карту). Цукрова пром-сть зосереджена у бурякосійних обл., перев. у Вінницькій, Черкаській, Хмельницькій, Київ. та Полтавській (48% виробництва цукру на Україні 1977); олійна — в Дніпропетровській, Одеській, Запор., Харківській та Ворошиловградській (65%). Підприємства ін. галузів Х. п. розташовані перев. в місцях споживання. Здавна розвинута Х. п., гол. борошномельно-круп’яна та олійно-жирова. На Кубані та сх. Передкавказзі найважливішими центрами є Краснодар, Армавір, Кропоткін, Невинномиськ, Ставропіль, П’ятигорськ; на узбережжі Озівського та Чорного м. розвинута рибна пром-сть.

Проблеми розвитку Х. п. в УССР досліджують н.-д. ін-ти: цукрової, м’ясної та молочної, спиртової та лікеро-горілчаної пром-сти; проєктування підприємств харч. та м’ясо-молочної пром-сти, (усі в Києві); автоматизації процесів виробництва консервної та овочесушильної пром-сти, виноградарства та виноробства (усі в Одесі); харч. та олійно-жирової пром-сти (у Харкові) й ін. Інженерів для Х. п. готують ін-ти: технологічний Х. п. в Києві, харч. та холодильної пром-сти і технологічний (обидва в Одесі).

Література: Кульмановский Л., Рапапорт И. От промысла к индустрии. Пищевая промышленность УССР за 16 лет. Х. 1934; Жеребкін Г., Миколаєва І. Розвиток харч. пром-сти, в кн. Пром-сть Радянської України за 40 років (1917 — 1957). К. 1957; Гак Д. Харчова промисловість України. К. 1960; Пищевая промышленность СССР. М. 1967; Размещение пищевой промышленности СССР. М. 1969; Рибачук Б., Куржнір В. Планування та екон. стимулювання в харчовій пром-сті. К. 1970; Сінгаєвський І. Харчова індустрія республіки, ж. Економіка Радянської України, ч. 1, 1978; Ухвалевський Ю., Герасименко В., Захарченко О. Відтворення основних фондів харчової промисловости Укр. РСР та їх використання, ж! Економіка Радянської України, ч. 11, 1979.

В. Кубійович, Ю. Савчук


Харчук Борис (* 1931), письм. родом з с. Лози на Тернопільщині. Закінчив Полтавський Пед. Ін-т (1954) та Вищі літ. курси при Літ. Ін-ті ім. М. Ґорького. Працював журналістом. Кн. повістей та оп.: «Йосип а гроша здачі» (1957), «З роздоріжжя» (1958), «Станція „Настуся“» (1965), «Закам’янілий вогонь» (1966), «Неслава» (1968), «Школа» (1979), «Зазимки й весни» (1967), «Горохове чудо» (1969), «Помста» (1970), «Материнська любов» (1972); романи «Волинь» (4 тт., 1959 — 65), «Майдан» (1970), «Хліб насущний» (1976), «Довга гора» (1979).

[Харчук Борис (1931 — 1988, Київ). Роман „Кревняки“ (1984), повісті „Невловиме літо“ (1981), „Подорож до зубра“ (1986). — Виправлення. Т. 11.]


«Харьковскій ЕженедЂльникъ», тижневик, перша газ. на Наддніпрянській Україні, виходила в травні-липні 1812. В газ. містилися матеріяли з госп. життя, іноді іст. й етногр., ред. К. Нельдехен. Видавець — університетський книгар Ланґнер. Серед співр. був В. Маслович. Вийшло 12 чч.


«Харьковскія ИзвЂстія», тижневик, виходив 1817 — 23 у Харкові, спершу видавець і ред. А. Вербицький, з 1819 — Рада Харківського Ун-ту, з доручення якої ред. були П. Гулак-Артемовський, Є. Філомафитський, О. Склабовський та О. Куницький. Газ. подавала матеріяли з життя Харкова: про театр, нові книги, статистичні дані, побутові зарисовки; укр. мовою друкувалися вірші Г. Квітки-Основ’яненка.


«Харьковскій Демокритъ», сатирично-гумористичний місячник, виходив 1816 у Харкові рос. мовою з намаганнями ввести укр. мову. Видавець і ред. В. Маслович. Ін. співр.: І. Срезневський, С. Сомов, О. Склабовський, Р. Гонорський, Ф. Зеленський, Д. Ярославський. У «Х. Д.» співробітничав також Г. Квітка-Основ’яненко, який у «Х. Д.» дебютував як поет і фейлетоніст-сатирик. Журн. критикував суспільні відносини в Росії. Вийшло 6 чч.


«Харьковъ», літ.-політ. щоденник, виходив у 1877 — 80 pp. Газета приділяла увагу також справам земства. Між співр. були О. Бодянський, Т. Камшенський, Д. Каченовський, М. Сумцов та ін.


Хасевич Ніл (1905 — 52), графік-екслібрист, родом з с. Дюксин на Волині; мист. освіту здобув у Варшавській Академії Мистецтв (1925 — 37); чл. мист. гуртка «Спокій» (1927 — 37); учасник багатьох виставок, зокрема виставок укр. графіки в Берліні і Празі, Міжнар. виставки дереворитів у Варшаві (1934), пізніше в Чікаґо і Льос-Анджелесі. Х. працював гол. у ділянці екслібрису технікою деревориту. Загинув у лавах УПА. Друком вийшли «Екслібрис Ніла Хасевича» (1939) і «Графіка в бункрах УПА» (1952).


Хасидизм (назва від єврейського «гасидім» — побожний, благочестивий), рел. секта серед жидів, містична відміна юдаїзму, що виникла на Україні у 18 в. як опозиція до догматично-обрядового формалізму і рабінської ортодоксії. Засновником Х. був Ізраїль Бешт (1700 — 60), що діяв як «свята людина» і «чудодій» на Поділлі; він мав великий вплив на жид. маси, зокрема через ін. «праведних» людей, т. зв. цадиків. Рух Х. охопив і Галичину, зокрема Покуття і Гуцульщину. У сер. 19 в. половина жид. громад на Україні визнавала Х. Це викликало боротьбу проти хасидів з боку оборонців інституційної жид. релігії, а також поль., згодом рос. урядів. У другій пол. 19 в. Х. занепав, проте спроби його відродження з посиланням на первісні духовні вартості утримують цю секту живою. Х. поширився з України до сусідніх Литви, Білорусі, Польщі, Угорщини й Румунії. Частина визнавців Х. еміґрувала до Палестини, а рештки тих, що пережили другу світову війну, опинилися в Америці, де вони стали досить радикальною групою серед ортодоксальних жидів.

В. М.


«Хата», літ. альманах у двох випусках: 25. 2. і 11. 5. 1860, виданий у Петербурзі за ред. П. Куліша. Серед ін. у «Х.» були надруковані поезії Т. Шевченка п. н. «Кобзарський гостинець», байки Є. Гребінки; у розділі «Первоцвіт» — поезії Я. Щоголева, П. Кузьменка. Крім того, без підпису вірші О. Псьол, присвячені покараним Кирило-методіївцям, зокрема Т. Шевченкові: «Ой, коли б я голос соловейка мала», «Віє вітер над Києвом», «Три сльози дівочі», «Заплакана Україна». З прози — оп. М. Вовчка «Чари»; оп. «Сіра кобила» і драма «Колії» П. Куліша, оп. «Лихо не без добра» і «Восени літо» Г. Барвінок, «Дід Мина і баба Миниха» М. Номиса. «Х.» відограла ролю збудника літ. процесу і дала перші спроби проф. укр. критики.


«Хата», ілюстрований місячник літератури, політики й гром. життя, перший журн. у Канаді, виходив у Вінніпеґу 1911 — 12; ред. Я. Крет; співр.: П. Крат-Терненко, В. Цебрівський, А. Новак, М. Стечишин, О. Жеребко, О. Боян, П. Казан, В. Кудрик та ін. Крім літ. спроб кан. письм., у «Х.» друковано твори Г. Хоткевича, Б. Грінченка, О. Коваленка, переклади з Дж. Лондона та ін.; ст. про шкільництво, кооперацію, матеріяли до історії українців у Канаді тощо.


Хатаєвич Мендель (1893 — 1939), партійний діяч в УССР родом з Гомеля. З 1917 на відповідальній больш. роботі в Білорусії й Росії, 1923 секретар Одеського обкому КП(б)У, далі знову в РСФСР, а з 1932 секретар ЦК і Дніпропетровського обкому КП(б)У, з 1937 наступник П. Постишева на посту другого секретаря ЦК КП(б)У. За єжовщини (див. Єжов) заарештований і розстріляний.

[Хатаєвич Мендель (1893 — 1937). — Виправлення. Т. 11.]


Хата-читальня, сіль. культ.-осв. установа, заснована за перших pp. сов. влади на Україні, після ліквідації «Просвіт»; осередок діяльности сіль. бібліотек, гуртків самодіяльности, влаштування аґітаційно-пропаґандних лекцій і заг.-осв. доповідей. Звичайно Х.-ч. була також центром партійно-комссмольських орг-цій села. По другій світовій війні Х.-ч. почали перетворюватися на колгоспні клюби, та будинки й палаци культури і залишаються ще тільки в малих сіль. місцевостях.


Хаустов Павло (1882 — 1944), архітект родом з Росії. Закінчив Моск. (1915) і Київ. (1933) інж.-буд. ін-ти; очолював групу плянування м. Великого Запоріжжя, Києва, Ясинуватої, Ворошиловграда, Білої Церкви та ін. Автор праць з питань містобудівництва «Велике Запоріжжя» (1930), «Будівництво 1938 р. і плянування Києва» у ж. «Архітектура Рад. України» (ч. 4 — 5, 1938) та ін.

[Хаустов Павло (1882, Шариновське, Томська губ. — 1949, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Хаютін Давид (1896 — 1957), лікар-патологоанатом родом з Одеси; проф. (1934 — 44) Одеського Мед. Ін-ту; чл. низки наук. т-в. Автор понад 50 наук. праць, присвячених заг. патології, онкології, гельмінтозам тощо.


Хвастів, Фастів (III — 10), м. обл. підпорядкування Київ. обл., положене на Придніпровській височині над р. Унавою (притока Ірпеня); великий зал. вузол, 52 000 меш. (1980). Уперше згадується під 1390, з кін. 13 в. Х. — м-ко. У 1601 дістав маґдебурзьке право. З сер. 1680-их pp. до поч. 18 в. полкове м. 1702 Х. був центром антиполь. повстання С. Палія. 1793 увійшов до складу Рос. Імперії, 1797 — м-ко Васильківського пов. Київ. губ. 24. 8. 1919 бої військ УГА з большевиками. З 1923 — р. ц., з 1938 — м. У Х. є зав.: хем. машинобудів., електротермічного обладнання, залізних виробів; рефрижераторне і моторовагонне депо, мебльовий комбінат, кравецька фабрика, харч. пром-сть. Музей історії м., архітектурний пам’ятник, дерев’яна Покровська церква (1779 — 81).


Хведорович Олександер (1855 — 1933), псевд. О. Волошина.


Хвиля Андрій (1898 — 1937), партійний і держ. діяч УССР 1920 — 30-их pp. з кол. боротьбістів, публіцист; довголітній завідувач відділу аґітації і пропаґанди ЦК КП(б)У, з 1933 заступник нар. комісара. освіти УССР. Особливо відзначався в боротьбі проти укр. націоналізму і спричинився до ліквідації багатьох діячів укр. культури за часів П. Постишева. Темі боротьби проти націоналізму й присвячені його публіцистичні й літ.-критичні праці: «Национальный вопрос на Украине» (рос. мовою, 1926), «Ясною дорогою. Рік на літ. фронті» (1927), «Під академічним забралом», «Від ухилу в прірву» (1928), «Трубадури укр. фашизму» (1930) та ін. Після падіння М. Скрипника Х. був автором першої переробки укр. правопису в напрямі зближення укр. мови з рос. Страчений за єжовщини (див. Єжов М.).

[Хвиля Андрій (1898, Хотинщина, Басарабія — ?), справжнє прізвище Олінтер. Заарештований 13.8.1937, засуджений до страти 10.2.1938 у Москві за обвинуваченням в участі в „буржуазно-націоналістичній орг-ції кол. боротьбістів“. — Виправлення. Т. 11.]


Хвиля Олександер (1905 — 77), актор родом з с. Олександро-Шуветіно на Донеччині. Сценічну діяльність розпочав у самодіяльній студії, згодом у Муз.-Драматичному Театрі ім. М. Заньковецької (1924 — 26), у «Березолі» (1926 — 34) і Харківському Драматичному Театрі ім. Т. Шевченка (до 1941). Гол. ролі: Гусак («Диктатура» І. Микитенка), Балтієць («Загибіль ескадри» О. Корнійчука), Кудряш («Гроза» О. Островського) та ін. 1932 Х. дебютував у фільмі «Іван» (О. Довженка) у ролі Оратора, згодом — Кармелюк і О. Пархоменко (в однойменних фільмах), Чуб («Вечори на хуторі біля Диканьки»), Голова («Майська ніч»), Кобзар («Богдан Хмельницький»), Чирва («Кінець Чирви Козиря»), Суходолов («Секретар обкому») та ін.


«Хвыля за хвилею», літ. альманах, виданий 1900 за ред. Б. Грінченка в Чернігові. У ньому були опубліковані поезії Б. Грінченка, поезії й оп. «Лесишина челядь» І. Франка, оп. М Коцюбинського «Для загального добра», О. Маковея «Вуйко Дорко», Т. Бордуляка «Перший раз», «Буревісник» і «Мара» Дніпрової Чайки. Крім того, твори А. Кримського, В. Самійленка, Т. Зіньківського.


Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) Микола (14. 12. 1893, с. Тростянець на Харківщині — 13. 5. 1933, Харків), визначний письм. і публіцист, теоретик і речник укр. відродження 1920-их pp., нар. у родині сіль. учителів. За свідченням сучасників, Х. 1916 екстерном закінчив Богодухівську гімназію і того ж р. був закликаний (чи пішов добровільно) до війська; за перших pp. революції був активним гром. і культ.-осв. діячем на Богодухівщині, 1919 вступив до КП(б)У. 1921 Х. переїхав до Харкова й короткочасно працював слюсарем на одному з харківських зав., але невдовзі, приставши до гурту письм. навколо газ. «Вісті», очоленого В. Блакитним, перейшов на літ. працю. Писати Х. почав ще за гімназійних часів, а опинившися в Харкові, відразу став у аванґарді літ. відродження тих pp. 1921 спільно з В. Сосюрою та М. Йогансеном підписав літ. маніфест «Наш універсал до робітництва і пролет. мистців українських» (зб. «Жовтень») і того ж р. видав поему «В електричний вік» та зб. поезій «Молодість»; по другій зб. поезій «Досвітні симфонії» (1922) перейшов на прозу і до поезії більше не повертався. Перше оп. Х. «Життя» було надруковане в журн. «Шляхи мистецтва» (1922), а зб. «Сині етюди» (1923) та «Осінь» (1924) відразу здобули йому визнання критиків різних напрямів: від С. Єфремова, О. Білецького та офіц. визнаного тоді критика В. Коряка до Є. Маланюка та Д. Донцова за кордоном. Орнаментально-імпресіоністичний стиль цих і пізніших лірико-романтичних етюдів Х., позначений впливами експресіонізму (з властивим цьому останньому впаданням у натуралізм), став визначальним для більшости перев. молодих тоді письм., що входили в сов. укр. літературу. Крім того, новим у прозі Х., що надавало їй особливої сили впливу, був сміливий експеримент: уведення в розповідь щоденників, розмов з читачем, інтриґування його міркуваннями над дальшим розвитком сюжету, філософування про природу мистецтва тощо. У короткочасній, ледве 5-річній творчості Х. знайшла відображення революція 1917 на Україні та перші ознаки переродження її в напрямі відновлення Рос. Імперії; усе це відтворене через сприймання подій великою ґалерією типів, перев. інтеліґентів, спочатку захоплених революцією, але розчарованих пізнішим розгортанням її, коли, замість сподіваного відродження України, висунулася в новій іпостасі «харя непереможеного хама» («Редактор Карк», «На глухім шляху», «Синій листопад» та ін.). Звідси нещадна сатира Х. на тупе міщанство, переродження кол. революціонерів на бюрократів і паразитів. З 1924 у творчості Х. помітне поглиблення психологічно-трагедійного зображення життя (новеля «Я», «Повість про санаторійну зону» та ін.). Одночасно Х. стояв у центрі орг.-літ. життя: був одним з засновників літ. угруповання «Гарт» (1923) і тоді ж таки, невдоволений офіц. лінією цієї орг-ції, об’єднав невеликий гурт письм. під назвою «Урбіно»; пізніше виступив проти «Плугу» й «Гарту», які настановою на масовість, знижували заг. мист. рівень літератури, і став ініціятором та ідейним надхненником заснованої в листопаді 1925 Вільної академії пролет. літератури (Вапліте), яка згуртувала найталановитіших письм., що вийшли переважно з «Плугу» й «Гарту». На добу короткочасного існування Вапліте, припадає новий період творчости Х.: спроба переходу до великих прозових форм. Бл. 1925 він розпочав працю над романом «Іраїда», єдиний уривок з якого відомий під етюдом «Зав’язка». У ньому помітна зміна стильових засобів Х.: замість лірично-орнаментальної фраґментарности, розповідь тут зрівноваженіша, з наближенням до реалізму. Це саме стосується роману «Вальдшнепи», перша частина якого була надрукована в ж. «Вапліте» (ч. 5, 1927). Повністю роман не побачив світу, бо наступне ч. ж., в якому була надрукована друга його частина, було знищене в друкарні. Поминаючи розбіжності в оцінках чисто літ. вартостей роману, — послідовники Х. бачили в ньому вершинне досягнення письм., а ін. вважали «явною невдачею» (Є. Маланюк), — «Вальдшнепи» являли собою політ. анґажований роман, який у мист. формі висловлював програму суверенного відродження України, яку, програму, Х. на той самий час формулював і в полемічних памфлетах, що ними розпочав відому літ. дискусію 1925 — 28 pp. У першій серії памфлетів, що була друкована в додатку до газ. «Вісті» — «Культура і побут» (квітень — червень 1925) і того ж р. вийшла окремо під заг. назвою «Камо грядеши», Х. поставив руба питання: «Европа чи „просвіта“?». Розуміючи під „просвітою“ провінційну відсталість України під рос. гнітом, Х. відповідав на поставлене питання: «Для мистецтва — тільки — Европа». У серії «Думки проти течії» («Культура і побут», листопад — грудень 1925 і окремо 1926) Х. розвинув далі арґументацію боротьби проти «культ. епігонізму», щоб через орієнтацію на «психологічну Европу», тип людини якої він бачив «в перманентній інтелектуальній, вольовій і т. д. динаміці», — вийти на свій власний шлях розвитку: «Оскільки укр. нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) оформлення». У цій таки серії Х. знову ставить питання про конечність позбутися психологічної залежности від Москви: «Від Котляревського, Гулака, Метлинського через „братчиків“ до нашого часу включно укр. інтеліґенція, за винятком кількох бунтарів страждала і страждає на культ. позадництво. Без рос. дириґента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку». Третій цикл памфлетів Х. «Апологети писаризму» був теж надрукований у ж. «Культура і побут» (лютий — березень 1926), але окремо вже не вийшов. У ньому далі розвинено ідею виходу укр. літератури «на цілком самостійний шлях» з орієнтацією її «у всякому разі не на російську». Тут таки й остаточно зформульована ідея самостійного розвитку України: «Росія самостійна держава? Самостійна! Ну, так і ми самостійна». Написана в цьому самому пляні трохи пізніше праця Х. «Україна чи Малоросія?» світу вже не побачила і відома тільки з цитат, наведених у полемічних брошурах А. Хвилі «Від ухилу — у прірву» та Е. Гірчака «На два фронта в борьбе с национализмом».

Уся творчість Х., зокрема роман «Вальдшнепи», який А. Хвиля у згаданій брошурі оцінив як антипартійний, контррев. та навіть фашистський, і полемічні памфлети, поставили його центр. постаттю літ. дискусії, яка фактично стала дискусією про шляхи розвитку й майбутню долю України. По його боці стала нац.-ком. опозиція в КП(б)У (О. Шумський), неоклясики, зокрема М. Зеров, і більше чи менше одверто вся поступова свідома укр. інтеліґенція; проти нього не тільки літ. опоненти (С. Пилипенко, С. Щупак, В. Коряк та ін.), а й уся верхівка КП(б)У: крім А. Хвилі, Л. Каганович, В. Чубар, Г. Петровський та ін. чл. політбюра. На Допомогу їм озвалися з Москви великодержавники В. Ваганян, Ю. Ларін та ін. й сам Й. Сталін, який у листі до Кагановича особливо застерігав ЦК КП(б)У перед зах. орієнтацією Х.: «У той час, як зах.-евр. пролетарські кляси та їхні ком. партії повні симпатії до „Москви“, (...) укр. комуніст Х. не має нічого сказати на користь „Москви“, як тільки закликати укр. діячів тікати якомога швидше геть від Москви». Відтоді почалися безнастанні переслідування Х., і він був приневолений поступово переходити від наступальної до оборонної тактики. Щоб урятувати від розгрому елітарну літ. орг-цію Вапліте, він змушений був у грудні 1926 визнати свої «помилки», а в січні 1927 — погодитися на виключення його й М. Ялового та О. Досвітнього з цієї орг-ції. Від грудня 1927 до березня 1928 Х. перебував за кордоном, у Берліні й Відні (за деякими відомостями, також у Парижі). Довідавшися про ліквідацію Вапліте, він у січні 1928, щоб рятувати від переслідувань її чл., написав з Відня відкритого листа до газ. «Комуніст», в якому відмовився від гасла «геть від Москви» й орієнтації на Европу, але разом з тим і не складав зброї. З його ініціятиви постав міжгруповий журн. «Літературний Ярмарок», який фактично продовжував лінію Вапліте. У ньому Х. ще мав змогу надрукувати сатиричні новелі «Іван Іванович» і «Ревізор». Крім того, там були друковані твори В. Ґжицького, В. Сосюри, І. Сенченка, О. Вишні та багатьох ін., визнані пізніше «націоналістичними». Останнім орг-ційним зусиллям Х. по ліквідації «Літ. Ярмарку» було літ. об’єднання «Пролітфронт» з журн. тієї ж назви, в якому сам Х. не надрукував жадного оп., лише в полемічних ст. відбивав аґресивні напади «Нової Ґенерації» й ВУСПП-у. Після ліквідації «Пролітфронту» і примусового переходу всіх його чл. до ВУСПП-у Х. не мав органу, в якому міг би висловлювати свої погляди, а його спроби перебудуватися в літ. творчості на угодну партії тематику (оп. «Майбутні шахтарі», «Останній день», «Щасливий секретар» тощо) зазнали повної невдачі. Так на поч. 1930-их pp. докраю вичерпалися для Х. можливості життя в творчості й боротьбі, і він, не мавши ін. способу висловити вголос протест проти постишевського терору, що запанував на Україні від січня 1933, поповнив самогубство. Воно стало символом найвищої жертви життям за долю свого народу.

Відразу по смерті Х. була покладена заборона на його твори і навіть на згадку його імени. Ця заборона лишилася в повній силі й після доби т. зв. реабілітацій 1950 — 60-их pp.

Провідна постать укр. гром. думки першої третини 20 в., Х. у своїй літ. і публіцистичній творчості висловив власну концепцію про шляхи відродження України, викликаного революцією 1917. Вийти з провінційної відсталости й «наздогнати ін. народи» можна було, на його думку, тільки на шляху беззастережного здійснення ляпідарно зформульованих ним гасел: «Геть від Москви!» — «Дайош Европу!». Геть від Москви тому, що вона (як мова про літературу) «тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчив нашу психіку до рабського наслідування». Х. висунув ідею «азіятського ренесансу», тобто пробудження Азії й ін. відсталих народів, яке може початися з України, положеної між Заходом і Сходом, і «перекинутись у всі частини світу й відограти там не домашню ролю, а заг.-людську». Орієнтацію на «психологічну Европу» Х., у згоді з М. Зеровим, вважав конечною передумовою здійснення ідеї азіятського ренесансу, бо: «Азіятський ренесанс це епоха евр. відродження плюс незрівняне, бадьоре й радісне гр.-рим. мистецтво». Сам романтик у творчості, Х. вважав, що й стилем першої доби азіятського ренесансу має бути «романтика вітаїзму». Романтична й сама концепція азіятського ренесансу, яку Х. не мав часу й змоги належно опрацювати; тим вона багато в чому неясна і дискусійна. Але незаперечне в ній здорове зерно істини за півстоліття по смерті Х. не втратило своєї актуальности: укр. нація «найде їй одній властивий шлях розвитку» тільки за умови, що позбудеться опіки «рос. дириґента» і піде на зближення з Европою. Як романтично висловився Х.: «В Европу ми поїдемо вчитися, але з затаєною думкою — за кілька років горіти надзвичайним світлом».

Історіософічна візія Х. увійшла в історію під назвою хвильовизму. Його послідовники, названі хвильовістами, були ліквідовані або під тиском терору «перебудувалися» на соцреалістів. Кілька з них по другій світовій війні вийшли на еміґрацію (Ю. Бойко, П. Голубенко, Г. Костюк, Ю. Лавріненко, А. Любченко, П. Петренко); Вони виконали значну роботу над популяризацією та вивченням творчости Х. Тут таки з 1978 виходить і перше повне видання його творів за ред. Г. Костюка: «Твори в п’ятьох томах» (з солідним наук. апаратом і докладними відомостями про вид творів Х. в УССР).

Література: Лейтес А. і Яшек М. Десять років укр. літератури, I — II. Х. 1927 — 28; Хвиля А. Від ухилу — у прірву. Х. 1928; Шляхи розвитку укр. пролет. літератури (Літ. дискусія 1925 — 28), зб. Х. 1928; Гирчак Е. На два фронта в борьбе с национализмом М. 1930; Донцов Д. Микола Хвильовий. Вісник, т. III. Л. 1933; Рудницький М. Від Мирного до Хвильового. Л. 1936; Гординський Я. Літ. критика підсов. України. Л. 1939; Голубенко П. Микола Хвильовий і сучасність. 1947; Ган О. Трагедія Миколи Хвильового. Німеччина, м. і р. вид. не позначено; Luckyj G. Literary Politics in the Soviet Ukraine 1917 — 1934. Нью-Йорк 1956; Лавріненко Ю. Розстріляне відродження. Париж 1959; Маланюк Є. Книга спостережень Торонто 1962; Шерех Ю. Не для дітей. Нью-Йорк 1964; Любченко А. Його таємниця. Париж 1966; Смолич Ю. Розповідь про неспокій. К. 1968; Лавріненко Ю. Зруб і парости. Мюнхен 1971; Ваплітянський збірник, ред. Ю. Луцький. Едмонтон 1977; Костюк Г. Микола Хвильовий, вступна розвідка до: М. Хвильовий. Твори в п’ятьох томах, т. I — IV. Нью-Йорк — Балтімор — Торонто 1978 — 83.

І. Кошелівець


Хвіст Василь (1879 — 1912), укр. гром.-політ. діяч родом з с. В. Кошелівки на Чернігівщині; есер, депутат І Держ. Думи і чл. укр. громади в ній. Після того, як царський уряд розігнав II Держ. Думу, заарештований (1907) і засланий; помер на засланні в Сибіру.


Хвойка Вікентій (1850 с. Семині, Чехія — 20. 10. 1914 Київ), визначний укр. археолог чес. походження. Закінчив комерційну школу в Чехо-Словаччині, з 1876 жив у Києві, де працював учителем. З 1890-их pp. почав займатися археологією, здійснивши низку розкопів у Києві й на Наддніпрянщині; співпрацював з культ. діячами Києва, що гуртувалися в Тов. Прихильників старовини та мистецтва. З 1904 кустос археологічного відділу Київ. міського музею.

У 1893 Х. відкрив і дослідив пізньопалеолітичну Кирилівську стоянку, що існувала бл. 20 000 pp. тому на Подолі в Києві, де виявлено скупчення вел. кісток тварин (мамонта). Розкопи палеолітичних стоянок, крім Кирилівської, в урочищі Протасів Яр у Києві, у с. Селище на Черкащині та ін. тривали 10 р. У цих розкопах узяв участь і В. Антонович. В 1896 Х. відкрив пам’ятки трипільської культури в с. Трипілля, Жуківці, Стайки на Київщині, як також на березі Дніпра в Києві. Він визначив місце цієї культури, зробив клясифікацію пам’яток і встановив час її виникнення (4 — 3 тисячоліття до Хр.). Х. досліджував пам’ятки бронзового віку, городища й кургани скитів, зокрема Пастирське (1898) і Матронинське городища на Черкащині. У 1898 — 1900 Х. відкрив і провів розкопи на Середньому Придніпров’ї могильників з трупоспаленнями в урнах, т. зв. поля поховань, які належать до Зарубинецької (2 в. до Хр. — 2 в. по Хр.) і Черняхівської (2 — 5 в.) культур. Він досліджував пам’ятки сх. слов’ян, зокрема поселення 7 — 8 вв. у Пастирському городищі та могильниках сіверян у с. Броварки на Гадяччині, доводячи автохтонність слов. населення Середнього Придніпров’я. Значну увагу присвятив Х. дослідженню Київ. Руси, особливо Києву, де здійснив розкопи на горі Киселівці (1894), Старокиїв. горі (1907 — 08), де були виявлені житла і майстерні ремісників та вироби з кістки, заліза, срібла, скла. Йому належать розкопи давньоруських міст — городищ з оборонними спорудами і руїнами храмів Білгорода на Ірпіні, Витачева на Дніпрі, Шарки на Київщині, с. Кононча на Черкащині. 1903 Х. вивчав пам’ятки укр. середньовіччя, вів розкопи на замковій горі в Чигирині, де знайдено рештки споруд з 15 — 16 вв.

Х. брав участь у роботі XI — XIV Всерос. археологічних з’їздів, його знахідки високо оцінено на XI археологічному з’їзді в Києві (1899). Х. був автором понад 20 праць і статтей: «Каменный век Приднепровья» (1901), «Раскопки в области трипольской культуры» (1901), «Поля погребений в Среднем Приднепровье» (1901), «Киево-Кирилловская палеолитическая стоянка и культура эпохи мадлен» (1903), «Городища Среднего Приднепровья, их значение, древность и народность» (1905), «Древние обитатели Среднего Приднепровья и их культура в доисторические времена» (1913).

А. Жуковський


Хворостецький Іван (1888 — 1958), маляр, майстер ліричного пейзажу і педагог родом з с. Юридики на Тернопільщині. Мист. освіту здобув у Київ. Художньому Ін-ті (1928); чл. АРМУ, згодом Укр. Мист. Об’єднання й учасник їхніх виставок. Викладач Будівельного та Художнього ін-тів. Виставляв з 1915; його картини «Комсомолка на селі», «Косарі», «Пралі» відзначені на міжнар. виставці в Венеції (1928); жанрові картини, пейзажі: «Озеро в Тернополі» (1955), «Зима в Крем’янці» (1957), «Почаївський мотив» (1958), «Хвилі» та ін. Персональні виставки у Крем’янці і Львові (1955). Твори Х. зберігаються в музеях Києва, Тернополя, Крем’янця, Миколаєва. Помер у Почаєві.


Хвостенко Тетяна (* 1924), графік родом з Харкова; закінчила Київ. Художній Ін-т; станкова графіка, серія літографій «Нова Каховка» (1956 — 57); кіноплякати тощо.


Хвостенко-Хвостов Олександер (1895 — 1968), театральний декоратор, один з основоположників укр. сценографії, родом з с. Борисівки на Курщині. Мист. освіту здобув у Моск. училищі живопису, скульптури й архітектури. З 1919 працював на Україні у книжковій і газетній графіці, з поч. 1920-их pp. у театрі. З 1925 гол. декоратор Харківського Театру Опери та Балету; оформлення опер: «Фавст» Ш. Ґуно (1924), «Севільський цирульник» Д. Россіні (1926), «Кармен» Ж. Бізе, «Льоенґрін» Р. Ваґнера, «Наталка Полтавка» І. Котляревського (всі 1934); у Київ. Театрі Опери та Балету: «Червоний мак» Р. Ґлієра (1928), «Джоні грає» Є. Кшенека (1929), «Золотий обруч» Б. Лятошинського (1930), «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1935), «Продана наречена» Б. Сметани (1937), «Щорс» Б. Лятошинського (1938), «Наймичка» М. Вериківського (1943), «Лісова пісня» М. Скорульського (1946), «Галька» С. Монюшка (1949), «Утоплена» М. Лисенка (1950) та ін. Роботи Х.-Х. визначаються багатством барв і відчуттям стилю муз. твору.

[Хвостенко-Хвостов Олександер († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Драк А. О. В. Хвостенко-Хвостов. К. 1962.


Хелмонський (Chełmoński) Юзеф (1849 — 1914), поль. маляр-пейзажист; студіював у Варшаві й Мюнхені; 1876 — 87 жив і працював у Парижі. У 1869 — 1908 pp. Х. часто відвідував Україну. Твори на укр. теми: «Субота на фільварку» (1869), «Журавлі» (1870), «Лелеки», «Повернення з балю» (1873), «Укр. дівчата», «Під дощем», «Бабине літо», «В степу», «Четверник серед заметів» і «Укр. бричка» (1873 — 74), «Справа у війта», «Нічний сторож» (1875), «Відлига», «Четверник» (1873 і 1881), «Дністер уночі» (1906), «Могила» (1912). Поважну частину творів Х. становила його «Україніяна».










Попередня     Головна     Наступна


Вибрана сторінка

Арістотель:   Призначення держави в людському житті постає в досягненні (за допомогою законів) доброчесного життя, умови й забезпечення людського щастя. Останнє ж можливе лише в умовах громади. Адже тільки в суспільстві люди можуть формуватися, виховуватися як моральні істоти. Арістотель визначає людину як суспільну істоту, яка наділена розумом. Проте необхідне виховання людини можливе лише в справедливій державі, де наявність добрих законів та їх дотримування удосконалюють людину й сприяють розвитку в ній шляхетних задатків.   ( Арістотель )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть мишкою ціле слово та натисніть Ctrl+Enter.